Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Книга

Навіть не знаю напевне, коли усе почалося, мої спогади плутаються. Часом стає страшно від думки про безконечну вервечку минулих літ, а інколи сьогодення здається лише цяткою в сірій безформній нескінченності. Я навіть не цілком розумію, як передаю це повідомлення. Говорю — і маю неясне відчуття, що потребую незвичайного і, мабуть, моторошного посередника, який донесе мої слова туди, де я хотів би бути почутим. Хто я такий? Теж незрозуміло. Здається, мені довелося пережити велике потрясіння — ймовірно, через якийсь страхітливий прояв котрогось із моїх неймовірних, унікальних переживань.

Причина тих переживань, звісно ж, поточена шашелем книга. Пригадую, як знайшов її — у погано освітленій крамничці поблизу чорної маслянистої річки, над якою завжди клубочиться туман. Крамничка була дуже давня, полиці — від підлоги до самої стелі — заставлені напівзотлілими і запорошеними інкунабулами, ряди книг тяглися у нескінченність внутрішніх кімнат і закапелків без жодного вікна. Фоліанти лежали безформними купами на підлозі і в грубо збитих скринях та ящиках. Саме в одному із таких завалів я відшукав свою книгу. Її назви я так і не знайшов — бракувало початку, але те, що я побачив, коли вона випала з рук і розкрилася на останніх сторінках, викликало у мене цілий вихор почуттів.

Я побачив формулу, вочевидь, темну і заборонену — вказівки, що слід казати і робити, про такі я читав раніше в таємних текстах, огидних і чарівних, нашкрябаних перами дивовижних прадавніх шукачів ретельно схованих і добре захищених таємниць Всесвіту; я жадібно поглинав їх один за одним. То був ключ — путівник до певних шляхів і переходів, про який мріяли і перешіптувались містики від самого світанку історії нашої раси. Ключ відкривав шлях до свободи і відкриттів за межами трьох вимірів відомого нам життя і матерії. Уже багато століть ніхто не знав, як виглядає ця книга і де її шукати, знали лиш те, що вона дуже стара. Не друкарський верстат, а рука напівбожевільного ченця донесла до нас ці лиховісні і неймовірно давні рядки, написані середньовічною латиною.

Пригадую, як букініст хитрувато поглядав на мене і підсміювався, а коли я забрав книгу, зробив дивний знак рукою. Від грошей він відмовився, і лише значно пізніше я зрозумів чому. Я мало не біг крізь туман вузьких і звивистих прибережних вуличок, зі страхом відчуваючи, як хтось, незримо скрадаючись, іде слідом. Столітні ветхі будинки обабіч вулиці, здавалося, затопила хвороблива ворожість, наче перекритим до того каналом знову линули злі сили. Я відчував, як за мною стежать облуплений тиньк, попліснявіла цегла і балки навислих фронтонів із тьмяними круглими віконцями, і самі стіни ледве стримуються, аби не розчавити мене… А я ж прочитав лишень мізерну частку блюзнірського катрена, перш ніж згорнути книгу й забрати її із собою.

Пам’ятаю, як нарешті узявся читати — без кровинки на лиці, замкнувшись у мансарді, яку вже давно пристосував для незвичайних досліджень. Великий будинок був мовчазним, адже я піднявся у мансарду далеко за північ. На ту пору в мене наче була родина — хоча вже не пригадую деталей — і, здається, чимало слуг. Не скажу, який то був рік, бо відтоді бачив безліч століть і вимірів, моє сприйняття часу виродилося і стало зовсім іншим. Читав я при свічках — пам’ятаю, як на стільницю невпинно стікав віск, — і час від часу з далеких дзвіниць долинало бамкання дзвонів, до яких я дослухався з несподіваною напругою, наче боявся почути в них ще якийсь сторонній відголосок.

Десь унизу лежали міські дахи, але саме тоді, коли я вголос читав дев’яту строфу прадавнього закляття, у вікно мансарди хтось пошкрябався. Здригнувшись, я усвідомив, що це означає — при переході кожен відкидає тінь і вже до віку буде з нею. Я на це спромігся — книга була саме тим, на що я сподівався. Тої ночі я пройшов крізь вихор викривленого часу і видінь, і коли в мансарді мене заскочив ранок, я дивився вже зовсім іншими очима на полиці, стіни і все приладдя.

Ніколи більше я не бачитиму світ таким, яким знав раніше. Хоч би що потрапляло у поле мого зору, в ньому завжди було трохи від минулого і трохи від майбутнього, і завдяки можливостям мого оновленого зору навіть звичні речі виглядали незнайомими. Відтоді я жив у фантастичному сновидінні, де все було для мене чужим або напівзнайомим; і що більше я долав переходів, то важче було впізнавати предмети вбогої реальності, якій я так довго належав. Ніхто більше не бачив того, що бачив я довкола себе, і я став мовчазним відлюдником, аби не зажити слави божевільного. Мене боялися собаки — відчували потойбічну тінь, що тепер завжди була поруч. І все одно я продовжував читати — забуті таємні книжки й манускрипти, до яких мою увагу привертало нове бачення світу — і долав нові шляхи у просторі й бутті, прагнучи дістатися серцевини незвіданого космосу.

Я пам’ятаю ніч, коли накреслив вогнем п’ять концентричних кіл на підлозі і, розташувавшись у самому центрі, заспівав дивовижну літанію, принесену посланцем із Тартару. Стіни впали, а мене підхопив чорний вітер і поніс крізь сірий безмір, гострі піки невідомих гір туманіли далеко внизу, а потім запанувала непрозірна пітьма, після якої міріади яскравих світил зійшлися у дивовижні, геть незнайомі сузір’я. Перегодом я побачив далеко під собою зелену рівнину і місто з покрученими вежами; такого стилю я не тільки ніколи не стрічав, а й не читав про такий, і навіть не міг собі уявити. Наблизившись до міста, посеред площі я вгледів велику квадратну кам’яницю і відчув, як огидний страх стискає мені серце. Я кричав і борсався, а потім провалився у темряву і отямився на підлозі мансарди, у центрі сяйва п’яти кіл. Та нічна мандрівка нічим не відрізнялася від багатьох інших, однак уперше я відчував такий непідробний страх, бо зрозумів, що підійшов до потойбічних просторів і світів значно ближче, ніж будь-коли раніше. Надалі до магічних формул я ставився набагато обережніше, бо не мав бажання назавжди вийти за межі свого тіла, відірватися від землі і зникнути у незвіданих просторах, звідки немає вороття.