III. Короткий перепочинок

Того дня вони вже не співали і не розповідали історій, навіть коли погода поліпшилась, — ані наступного дня, ні через день, їм почало здаватися, що небезпека десь близько — скрізь, куди не глянь. Вони ночували під відкритим небом, а їхні поні харчувалися ситніше, ніж вони самі, бо трави було вдосталь, а в їхніх клунках — майже порожньо, хоча вони й прихопили дещо у тролів. Одного ранку вони перебрідали річку широкою мілиною, де з гуркотом перекочувалося каміння та пінилася вода. Протилежний берег був крутий і слизький. Коли вони видерлися на нього, ведучи поні, то побачили, що високі гори підступили зовсім близько. Їм уже здавалося, що до підніжжя найближчої гори — один день легкого переходу. Вона виглядала темною і похмурою, хоча її брунатні схили де-не-де освітлювало сонце, а ген за нею мерехтіли вершини снігових шпилів.

— То це та сама Гора? — спитав Більбо урочисто, витріщивши на неї очі. Раніше він ніколи не бачив нічого настільки величезного.

— Звісно, ні, — відповів Балін. — Це лише початок Імлистих Гір, а нам треба якось перебратися через них, горою чи низом, аби дістатися до Дикого Краю, що лежить за ними. І навіть на тому боці лишається ще довгий шлях до Самотньої Гори на Сході, де Смоґ стереже наші скарби.

— Ох! — видихнув Більбо й тієї миті відчув себе більш стомленим, аніж будь-коли раніше на своєму віку. Він укотре згадав свій зручний фотельчик перед каміном в улюбленій вітальні рідної гобітської нори, згадав насвистування чайника… І не востаннє!


Тепер шлях указував Ґандальф.

— Нам не можна губити дорогу, інакше нам кінець, — казав він. — Передусім нам потрібна їжа, потім — відпочинок у хоч трохи безпечному місці, а ще просто необхідно приступити до Імлистих Гір правильною стежкою, інакше ви там загубитесь і муситимете повернути назад і знову починати все від початку (якщо ви взагалі коли-небудь повернетеся).

Вони спитали його, куди він їх веде, й він відповів:

— Ми підійшли, як декому з вас, напевно, відомо, до самісінького рубежу Дикого Краю. Трохи далі ховається прекрасна долина Рівендолу, де в Останньому Прихистку живе Елронд. Друзі передали йому моє послання, і тепер на нас чекають.

Це прозвучало приємно і заспокійливо, проте вони туди поки що не дістались, а знайти Останній Прихисток на захід од Гір було не так легко, як поговорити про це. Попереду не було видно ні дерев, ані долин, ані пагорбів, і ніщо не порушувало одноманітності краєвиду, лише голий схил помалу підіймався все вгору та вгору — до підніжжя найближчої гори, — широкий терен барви вересу та розкришених скель, поцяткований плямами зеленої трави і зеленого моху, які вказували на вологі місця.

Проминув ранок, настав полудень, але в усій цій мовчазній пустелі їм не трапилося на очі жодної ознаки житла. Серед них наростала тривога, бо тепер було зрозуміло, що Прихисток може ховатися будь-де поміж ними та горами. Час від часу в них під ногами несподівано відкривалися вузькі видолинки з крутосхилами, і вони з подивом бачили внизу дерева і потоки, які струменіли по глибокому дну. Перед ними виринали прірви, через які вони, здавалося, могли перестрибнути, але прірви були дуже глибокі й помережані водоспадами. Траплялися темні ущелини, через які не можна було перестрибнути, як не можна було і спуститись у них. Траплялися трясовини, і деякі з них здавалися зеленими мальовничими місцинками, де росли яскраві квіти на високих стеблах; але один нав’ючений поні, що ненароком забрів туди, вже не повернувся назад.

Між бродом і горами справді пролягала набагато розлогіша місцевість, аніж здавалося спершу. Більбо був вражений. Єдину стежку позначали білі камені, малі й великі, і деякі з них наполовину заросли мохом і вересом. Загалом же, йти цим шляхом було дуже забарною справою, навіть під проводом Ґандальфа, який нібито знав дорогу щонайкраще.

Його голова і борода похитувалися туди-сюди, коли він придивлявся до каменів, а інші посувались услід за ним, але вони, здавалось, анітрохи не наблизилися до мети своїх пошуків — і день почав хилитися до вечора. Час чаювання вже давно проминув, і йшло до того, що незабаром так само мине й час вечері. Навколо пурхали метелики, і світло стало дуже тьмяним, бо місяць іще не зійшов. Поні під Більбо почав перечіпатися через коріння і камінюччя. І ось вони наблизилися до краю крутого урвища — так несподівано, що Ґандальфів кінь мало не зісковзнув схилом донизу.

— Ось ми нарешті й прийшли! — вигукнув чарівник, і решта мандрівників зібралися довкола нього, зазираючи вниз.

Там, у глибині, вони побачили долину. До них долинув шум бурхливого потоку, що біг своїм кам’яним ложем, у повітрі витали пахощі дерев, а на схилі протилежного берега мерехтіли вогники.

Більбо назавжди запам’ятав той крутий спуск, коли вони з’їжджали в сутінках слизькою зиґзаґоподібною стежкою до таємничої долини Рівендолу. Що нижче вони спускалися, то теплішим ставало повітря, і пахощі сосон навіювали на гобіта дрімоту, так що він раз у раз клював носом, мало не випадаючи з сідла й зариваючись обличчям у гриву свого поні. Просуваючись усе нижче й нижче, вони дедалі більше підбадьорювалися. Їх обступили буки та дуби, й у присмерку мандрівники почувалися досить зручно. Трава вже майже втратила зелений колір, коли вони нарешті вибралися на широку галявину неподалік від берегів потоку.

«Гммм! Здається, запахло ельфами!» — подумав Більбо і подивився на зорі. Вони горіли яскравими блакитними вогниками. Саме тоді поміж деревами і залунав спів — чи то пісня, чи то регіт:

За чим ви в погоні,

Мета в вас яка?

Накульгують поні!

Струмує ріка!

О! дінь-ді-лі-діні,

отут у долині!

Пнетеся по віщо,

Куди ваша путь?

Десь куриться ріще,

Коржі десь печуть!

О! діль-ді-лі-діла,

долина премила,

ха-ха!

Куди же це ви — риссю,

Під дрож бороди?

Чого приплелися

Пан Торбин сюди,

І Балін, і Двалін

між хащ і прогалин

у червні?

ха-ха!

Чи бути привалу,

Чи вшитися час?

Їздці заблукали!

І захід погас!

Безглуздо тікати,

Лишитись — от свято —

І в наші співанки

Вслухатись до ранку,

безперервні,

ха-ха!

Так якісь жартівники хихотіли і співали поміж дерев; гадаю вам їхня пісенька здається дуже милою нісенітницею. Але їм це було байдуже — вони б лише ще дужче розсміялися, якби ви сказали їм про це. Звісно, то були ельфи. Невдовзі Більбо мигцем побачив їх у темряві, що ставала дедалі густішою. Він любив ельфів, хоча рідко їх зустрічав, а втім — і трохи побоювався. Ґноми не живуть із ними у злагоді. Навіть такі цілком добропорядні ґноми, як Торін і його друзі, вважають їх дурними (а так вважати — велика дурість) або ж дратуються через них. Бо деякі ельфи дражнять ґномів і глузують із них — надто з їхніх борід.

— Ну й ну! — пролунав чийсь голос. — Ні, ви лишень погляньте! Гобіт Більбо верхи на поні, мій любий! Хіба це не мило?

Потім вони завели іншої пісні — такої самої чудернацької, як та, що я записав од початку до кінця. Нарешті один високий молодий ельф вийшов із-за дерев і вклонився Ґандальфові й Торіну.

— Ласкаво просимо в долину! — промовив він.

— Дякую! — відповів Торін дещо грубувато.

Але Ґандальф уже спішився і приєднався до ельфів, весело з ними розмовляючи.

— Ви трохи збилися зі шляху, — сказав ельф, — якщо, звісно, ви прямуєте до будинку на тому березі потоку. Ми вкажемо вам правильну путь, але до мосту і через міст вам краще йти пішки. То ви збираєтеся зупинитися на часинку і поспівати з нами чи відразу рушите далі? Отам готують вечерю, — додав він, — я чую, як від багать потягає димом.

Більбо був такий утомлений, що волів би зупинитися на якийсь час. Ельфійський спів завжди варто послухати — та ще й у червні під зорями, — якщо вам подобаються такі речі. Також йому хотілося перекинутися кількома словами з цими створіннями, котрі, виявляється, знають і його ім’я, і все-все про нього, — хоча він їх ніколи раніше не бачив. Йому здалося, що їхня думка щодо його пригоди може бути цікавою. Ельфам відомо багато чого, вони навдивовижу сприйнятливі до новин і дізнаються про все, що відбувається на землі, зі швидкістю водоплину — або навіть швидше.

Та ґноми наполягали, щоби повечеряти якомога швидше і без жодних зволікань. Вони рушили далі, ведучи поні, а ельфи вивели їх на добру стежку та, зрештою — на самісінький берег потоку. Він плинув швидко і шумно, як усі гірські струмки літнього вечора, після того як сонце цілий день підтоплювало снігові вершини. На той бік вів вузький кам'яний місток без парапета — такий вузький, що ним ледве міг пройти поні; й цим містком їм треба було перейти, повільно та обережно, один по одному, кожному ведучи за вуздечку поні. Ельфи принесли на берег яскраві ліхтарики і виспівували веселу пісеньку, доки товариство перебиралося на протилежний берег.

— Не вмочіть бороди в піну, дядьку! — кричали вони до Торіна, який мало не ліз рачки. — Вона й так довга — і змочувати не треба!

— Стежте, аби Більбо не поїв усіх тістечок! — гукали вони. — Він надто огрядний, щоб пролізти в замкову шпарину!

— Цить, цить, Добрий Народе! І добраніч! — промовив до них Ґандальф, який ішов останнім. — Долини мають вуха, а деякі ельфи — надто гострі язики. Добраніч!

Урешті-решт усі вони прибули до Останнього Прихистку, заставши його двері широко відчиненими.

Дивна річ, але про все хороше, як-от про приємно проведені дні, оповідається швидко, а слухати майже нічого; тим часом про різні незручності, про все, що викликає душевний трепет і навіть страх, виходить гарна або щонайменше довга оповідь. Вони надовго зупинились у цій затишній оселі, принаймні на два тижні, і їм було важко її залишати. Більбо радо гостював би там і далі — навіть якби міг без клопотів дістатися назад до своєї гобітської нори. Та про їхнє перебування там розповісти можна дуже мало.

Господар будинку був приятель ельфів — один із тих людей, про чиїх предків складали дивні історії ще з доісторичних часів — історії про війни злих ґоблінів із ельфами та першими людьми з Півночі. За часів, про які йдеться в нашій оповіді, все ще траплялися люди, серед чиїх пращурів були ельфи та герої Півночі, а Елронд, господар дому, був їхній повелитель.

Він був шляхетний і прекрасний з обличчя, як ельфійський владика, сильний, як воїн, мудрий, як чародій, оточений шаною, як король ґномів, і добросердий, як літо. Про нього склали багато переказів, однак його участь в історії великої пригоди Більбо була доволі скромною, хоч і важливою, — ви самі в цьому переконаєтесь, якщо ми колись дійдемо до кінця. Його дім був істинною досконалістю — чи вам подобалося їсти, чи спати, чи працювати, чи розповідати і слухати історії, чи співати, чи просто сидіти замислившись, чи з приємністю все це поєднувати. Жодне зло не проникало до цієї долини.

Бажав би я мати час, аби переказати вам принаймні кілька історій чи слова однієї-двох пісень, які вони почули в тому домі! Усе товариство, а так само й поні, за кілька проведених там днів відпочило і поновило сили. Їхній одяг було полатано, синці — загоєно, настрій — піднесено, надії — оновлено. Їхні клунки було наповнено їжею, що мало важила, проте була доволі поживною, щоби надати їм сил для подолання гірського перевалу. Їм дали найкращі поради, щоби відшліфувати їхні плани. Так надійшов переддень Літня, і їм треба було рушати в путь разом із першими променями середрічного сонця.

Елронд добре знався на різноманітних рунах. Того дня він поглянув на мечі, які вони винесли з лігва тролів, і промовив:

— Їх зробили не тролі. Це давні, дуже давні мечі Високих Ельфів із Заходу, моїх одноплемінників. Їх викували в Ґондоліні для воєн із ґоблінами. Можливо, вони опинилися серед скарбів дракона чи стали здобиччю ґоблінів, бо ж дракони та ґобліни зруйнували це місто багато століть тому. Цей меч, Торіне, руни називають Оркріст, тобто Ґобліносік — стародавньою мовою Ґондоліна; це славна зброя. А цей, Ґандальфе, носив ім’я Ґламдрінґ, тобто Ворогобоєць, — колись він належав ґондолінському королеві. Бережіть їх!

— Як же вони потрапили до тролів, хотів би я знати? — спитав Торін, розглядаючи свого меча з новим зацікавленням.

— Невідомо, — відповів Елронд, — але можна припустити, що ваші тролі пограбували інших грабіжників або ж натрапили десь у горах на рештки добра, награбованого в давнину. Я чув, що в копальнях Морії, в покинутих печерах, досі знаходять забуті стародавні скарби, що залишилися там від часів воєн ґномів із ґоблінами.

Торін обміркував його слова.

— Я шануватиму цього меча, — сказав він. — Нехай невдовзі він знову посіче ґоблінів!

— Бажання, яке, ймовірно, досить швидко збудеться тут, у горах! — промовив Елронд. — А тепер покажіть мені вашу мапу.

Він узяв мапу і довго вдивлявся в неї, хитаючи головою; бо якщо він і не дуже симпатизував ґномам, головно — через їхню любов до золота, то натомість усією душею ненавидів драконів та їхню люту жорстокість і смутився від самої згадки про руїну міста Діл із його веселими дзвонами та про обпалені пожежею береги мальовничої Бистриці. Сяяв широкий срібний серп молодика. Елронд підніс мапу догори, і крізь неї заструменіло біле сяйво.

— Що це? — спитав він. — Тут проступають якісь місячні літери — позаду звичайних рун, якими написано: «П’ять футів заввишки двері, троє пліч-о-пліч пройдуть крізь них»…

— Які місячні літери? — запитав гобіт, сповнений захвату. Він любив мапи, як я вже казав раніше, а ще він любив руни, літери та мистецький краснопис, хоча коли писав сам, то в нього виходило трохи затонко і павутинчасто.

— Місячні літери — це ті самі руни, але їх не можна побачити, якщо просто дивитися на них, — відповів Елронд. — Видно їх лишень тоді, коли позаду них сяє місяць. Що більше — для особливо хитромудрих це має бути місяць у тій самій фазі й о тій самій порі року, що й у день, коли їх було накреслено. Їх винайшли ґноми і виводили їх срібними перами, як можуть розповісти тобі твої друзі. Ці написи, напевно ж, були зроблені при світлі молодика в переддень Літня — багато років тому.

— І що вони означають? — в один голос запитали Ґандальф і Торін, трохи роздратовані тим, що Елронд побачив руни раніше за них, хоча такої нагоди досі, вочевидь, не траплялось, а наступна випаде бозна-коли.

— «Стань при сірому камені в Дарінів день, щойно заклацає дрізд, — прочитав Елронд, — і призахідне сонце промінням останнім осяє шпарину замка».

— Дарін, Дарін! — загукав Торін. — Він був праотцем найдавнішого племені ґномів — Довгобородих — і моїм першим предком: я його спадкоємець.

— Що ж це за Дарінів день? — запитав Елронд.

— Це перший день ґномівського Нового року, — пояснив Торін. — Він припадає, як усім має бути відомо, на перший день останнього місяця осені (за місячним календарем) — тобто це переддень зими. Ми досі звемо Даріновим той день, коли останній молодик осені зустрічається в небі з сонцем. Але боюся, що це нам мало чим допоможе, бо в нинішні часи, попри всю нашу премудрість, нам не вгадати, коли такий момент настане знову.

— Це ми ще побачимо, — сказав Ґандальф. — Там більше нічого не написано?

— Нічого, що можна було би розібрати при сьогоднішньому місяці, — відповів Елронд і повернув мапу Торінові.

А потім вони спустилися до води, щоби подивитися, як ельфи танцюють і співають у переддень Літня.

Наступний ранок був таким ясним і свіжим літневим ранком, про який можна лише мріяти: у блакитному небі — ні хмаринки, а на воді танцювали промені сонця. Вони ж від’їжджали під прощальні та напутні пісні, зі серцями, відкритими для наступних пригод, і твердо затямивши дорогу, якою їм належало прямувати через Імлисті Гори до землі, що лежить поза ними.

Загрузка...