XIV. Вогонь і вода

А зараз, якщо ви, як і ґноми, бажаєте почути вістки про Смоґа, вам доведеться повернутися на два дні назад — до того вечора, коли він розтрощив чарівні двері й, розлючений, полетів геть.

Майже всі мешканці міста Озерного, званого колись Есґарот, сиділи по домівках, бо зі сходу, затягненого чорними хмарами, налітав пронизливий вітер, — лишень деякі своїм звичаєм гуляли на причалах і милувалися першими зорями, що віддзеркалювалися в озерній гладіні. Самотню Гору з міста майже не було видно за низькими пагорбами на дальньому березі озера, поміж якими з півночі бігла Бистриця. За ясної погоди городяни могли розгледіти лише шпилясту вершину, але вони рідко дивилися на неї, бо вона виглядала похмуро та зловісно навіть у світлі ранку. А тепер її поглинула пітьма.

Раптом вершину осяяв короткий спалах і вона на мить відкрилась очам.

— Погляньте! — гукнув хтось. — Знову вогні! Минулої ночі варта бачила, як вони то спалахували, то гасли від опівночі до світанку. Там нагорі щось коїться.

— Може, Король під Горою кує золото, — озвався другий. — Він уже давненько вирушив на північ. Час уже справдитися тому, про що співається в піснях.

— Який король? — кинув третій суворим голосом. — Подобається вам чи ні, але це — нищівне полум’я Дракона, єдиного Короля під Горою, якого ми знаємо.

— Ти завжди віщуєш щось лихе! — дорікнули йому інші. — То повінь, то потруєна риба… Подумай краще про щось веселе!

І тут зненацька між пагорбами спалахнуло яскраве світло й позолотило північний край озера.

Королю під Горою! — закричали городяни. — Як сонце, гра казна: і золото — рікою, і срібло з вод зрина! Річкою з Гори тече золото! — не вгавали вони, і скрізь повідчинялися вікна і затупотіли сотні квапливих ніг.

У місті знову запанували страшенне збудження й ентузіазм. Але власник суворого голосу мерщій кинувся до Правителя:

— Дракон! Він летить сюди! Або я останній дурень! — волав він.

— Обрубайте мости! До зброї! До зброї!

Тоді сурми несподівано для всіх засурмили тривогу, і скелястими берегами прокотилася луна. Веселощі припинились, і радість змінилася страхом. Отож, дракон не захопив їх геть зненацька.

Він летів так стрімко, що невдовзі вони побачили, як на них мчить ніби червона іскра, стаючи дедалі більшою та яскравішою, — вже не треба було великого розуму, аби здогадатися, що пророцтва збуваються якось не так. Але люди ще мали трохи часу. Весь посуд у місті наповнили водою, всі воїни озброїлися, всі стріли і дротики були напоготові, а міст розібрали і знищили, — щойно тоді посилився жахливий Смоґів рев і води озера заграли вогненно-червоними брижами під моторошними змахами його крил.

Під крики, лемент і голосіння городян він шугнув над ними, метнувся до мосту — й відсахнувся, спантеличений! Міст зник, а його вороги були на острові, звідусіль оточені водою, — надто глибокою, темною та холодною супроти його вогняного подиху. Якби він пірнув в озеро, знялося б стільки пари, що імла оповила б навколишні землі на кілька днів, — але озеро було сильнішим: воно б ураз загасило його полум’я.

Заревівши, дракон знову помчав на місто. Вгору зметнувся рясний град стріл, вони зацокотіли-заторохтіли об його лускату, всіяну самоцвітами броню і, підпалені його диханням, із шипінням посипалися в озеро. Жоден феєрверк, який ви тільки можете собі уявити, не зрівняється з отим нічним видовищем. Від бриніння тятив і пронизливих звуків сурем дракона охопила скажена лють. Уже багато віків ніхто не наважувався чинити йому опір, та й зараз ніхто б не насмілився, якби не чоловік із суворим голосом (його ім’я було Бард), котрий бігав туди-сюди, підбадьорюючи лучників і вмовляючи Правителя битися до останньої стріли.

З пащі дракона виривалося полум’я. Якийсь час він кружляв над людьми високо в повітрі, освітлюючи все озеро; дерева на берегах палахкотіли міддю та кров’ю, знизу по стовбурах металися чорні тіні. Тоді він шугнув униз просто крізь хмару стріл, нетямлячись од люті, не ховаючи від ворогів своїх лускатих боків і прагнучи лише одного: спалити місто.

Коли він кинувся вниз, раз і вдруге, вогонь застрибав по очеретяних дахах і дерев’яних балках, хоча їх заздалегідь змочили водою. Щоразу, щойно кудись падала іскра, сотні рук заливали її водою. Дракон зробив коло і знову шугнув донизу. Один помах його хвоста — і дах ратуші розсипався на порох. Незгасне полум’я високо злітало в нічне небо. Смоґ налітав ще і ще — і будинок за будинком спалахував, обертаючись на попелище, тоді як жодна стріла не потурбувала дракона та не завдала йому шкоди більше, ніж болотяна муха.


Люди вже навсібіч стрибали у воду. Жінок і дітей зібрали на човнах посеред ярмаркового майдану. Чоловіки склали зброю. Залунали плачі та голосіння, а ще ж зовсім нещодавно тут лунали веселі пісні на честь ґномів. Тепер люди проклинали їхні імена. Правитель кинувся до свого великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти в загальному сум’ятті й урятувати собі життя. Ще трохи — і спустошене місто згорить дотла і зникне з поверхні води.

На це й сподівався дракон. Хай собі напихаються в човни, йому начхати. Він любенько пополює на них, коли вони попливуть, — або хай зіб’ються в купу посеред озера і перемруть голодною смертю. Або ж хай спробують дістатися до берега — він і тут буде напоготові. Незабаром він спалить усі прибережні ліси і спопелить поля та пасовища. Давненько він так не розважався, як зараз, цькуючи мешканців цілого міста!

Але серед палаючих будинків іще трималася жменька лучників, їхнім ватажком був Бард, той самий чоловік із суворим голосом і суворим обличчям, котрого друзі звинувачували у віщуванні повеней і труєння риби, хоча їм були відомі його гідність і мужність. Він був далеким нащадком Ґіріона, Володаря Долу, чиї дружина та дитина втекли колись зі зруйнованого міста за течією Бистриці. Бард стріляв і стріляв із великого тисового лука, аж поки витратив усі стріли — крім однієї. Вогонь уже наближався до нього. Товариші покинули його. Він востаннє натягнув лук.

Раптом із темряви випурхнув якийсь птах і сів йому на плече. Бард здригнувся — але то був лишень старий дрізд. Птах без остраху підсів до його вуха і почав щось торочити. З подивом Бард виявив, що розуміє дроздову мову, адже сам був родом із Долу.

— Зажди! Зажди! — сказав йому дрізд. — Місяць уже сходить. Відшукай проріху зліва на його грудях, коли він пролітатиме над тобою!

Бард занімів од подиву, а дрізд тим часом розповів йому про все, що трапилося на Горі, та про все, що він чув.

І тоді Бард щосили натягнув тятиву. Дракон знов описував коло над містом і летів досить низько. Коли він був уже зовсім близько, над східним берегом озера зійшов молодик і посріблив його величезні крила.

— Стріло моя! — промовив лучник. — Чорна стріло! Я зберіг тебе наостанок. Ти ніколи не зраджувала мене і завжди поверталася назад. Я отримав тебе від свого батька, а він — від своїх предків. Якщо ти справді походиш із кузень істинного Короля під Горою — лети і влуч!

Описуючи ще одне коло, дракон летів нижче, ніж звичайно, і, коли він розвернувся та шугнув униз, його черево замерехтіло в місячному сяйві сліпучими іскрами самоцвітів — але одне місце лишалося темним. Тятива великого лука забриніла. Чорна стріла просвистіла в повітрі і влучила просто в проріху на драконових грудях, біля того місця, де ворушилася його ліва передня лапа. Стріла ввігналася туди вся цілком, від зазубреного вістря до пір’їн на хвості, — з такою силою було її пущено. З ревом, який оглушував людей, валив дерева і розколював каміння, Смоґ здійнявся високо в небо, перевернувся в повітрі й стрімголов полетів униз.

Він упав просто на місто. Корчачись в агонії, розметав охоплені полум’ям будівлі, розсипаючи навсібіч іскри та присок. Води озера з гулом ринули в місто. Знялася велика хмара пари і забіліла серед пітьми в місячному сяйві. Води зашипіли, завирували великим нуртом — і запала тиша. То був кінець Смоґа й Есґарота, але не Барда.


Молодик підіймався все вище, вітер став холоднішим і вив дедалі пронизливіше. Він скрутив білий туман у похилі джгути і погнав їх на захід, де подер на клапті й розвіяв над болотами поблизу Морок-лісу. Тоді стало видно багато човнів, розсіяних на поверхні озера темними цяточками, й вітер доніс голоси мешканців Есґарота, котрі оплакували своє загибле місто, добро та зруйновані будинки. Втім, якщо подумати, їм таки було за що дякувати долі, хоча тієї хвилини від них годі було сподіватися вдячності: врятувалося принаймні три чверті міського населення, залишилися неушкодженими їхні ліси, поля, пасовища, стада та майже всі човни, а дракон загинув. Що це означає, вони ще не могли збагнути.

У скорботі городяни з’юрмилися на західному узбережжі, тремтячи від холодного вітру, і перші їхні скарги та гнівні слова було звернуто супроти Правителя, котрий з поспіхом покинув місто, коли інші ще воліли захищати його.

— Може, він і тямущий у торгових справах — особливо у власних, — бурмотів дехто, — але ні на що не здатний, коли трапляється щось серйозне!

І вони прославляли мужність Барда та його останній героїчний постріл.

— Якби він тільки вижив, — казали всі, — ми б зробили його королем. Бард із роду Ґіріона — Переможець Дракона! Яке це лихо, що він загинув!

І саме в розпал їхньої розмови з сутіні виступила висока чоловіча постать. З чоловіка стікала вода, його вологе чорне волосся спадало йому на обличчя та плечі, а очі горіли лютим вогнем.

— Бард не загинув! — крикнув чоловік. — Він покинув Есґарот і пірнув в озеро, коли ворога було вбито. Це я — Бард із роду Ґіріона, це я — вбивця дракона!

— Король Бард! Король Бард! — загукали всі, але Правитель заскреготів зубами.

— Ґіріон був володарем Долу, а не королем Есґарота, — процідив він. — В Озерному ми завжди обирали правителів з-поміж найстарших та наймудріших і не потерпимо правління простого воїна. Хай «Король Бард» вертається у своє власне королівство — Діл тепер визволено завдяки його відвазі, й ніщо не перешкоджає його поверненню. І всі охочі можуть іти з ним, якщо їм миліше холодне каміння в затінку Гори, ніж зелені береги озера. Мудріші залишаться тут, покладаючи надії на відбудову нашого міста, і, коли настане час, знову насолоджуватимуться миром і добробутом.

— Ми воліємо Короля Барда! — закричали у відповідь люди, котрі стояли поруч. — Досить із нас стариганів і гендлярів!

І ті, котрі стояли віддалік, підхопили:

— Хай живе Лучник, геть грошові мішки! — аж луна прокотилась узбережжям.

— Я далекий від того, щоби недооцінювати Барда-лучника, — обережно промовив Правитель (бо Бард зараз стояв зовсім поряд). — Цієї ночі він заслужив почесне місце у списку благодійників нашого міста, й він вартий того, щоби про нього склали багато безсмертних пісень. Але за що, о Народе? — Тут Правитель випростався на повен зріст і заговорив дуже голосно й чітко. — За що ви ганите мене? За яку провину мене усуваєте з посади? Чи можу я спитати, хто пробудив дракона від сну? Хто отримав від нас щедрі дарунки й усіляку допомогу та змусив повірити, ніби провіщене у старих піснях може справдитися? Хто скористався нашим добросердям і мрійливістю? І яке ж золото прислали вони рікою нам у винагороду? Драконове полум’я та руїну! То від кого ж нам вимагати відшкодування наших збитків і допомоги для наших удів і сиріт?

Як бачите, Правитель недаремно обіймав свою посаду. Почувши його промову, народ на якусь мить і думати забув про нового короля, звернувши свій гнів на Торіна та Компанію. Зусібіч залунали різкі слова й навіжені вигуки, і декотрі з тих, хто раніше найголосніше виспівував старі пісні, тепер на повен голос закричали, що ґноми зумисне збурили дракона супроти людей!

— Бовдури! — втрутився Бард. — Навіщо марнувати слова та гнів на тих нещасних? Поза сумнівом, вони перші загинули у вогні — ще раніше, ніж Смоґ напав на нас.

Коли він це промовив, то згадав про легендарні скарби Гори, які лежали зараз, ніким не стережені й нікому не належачи, й він раптово замовк. Бард замислився над словами Правителя про Діл, уявив його відбудованим і сповненим передзвону золотих дзвонів, — аби тільки вдалося знайти вірних людей.

Невдовзі він заговорив знову:

— Зараз не час для гнівних слів, Правителю, ні для обговорення важливих перемін. Треба робити діло. Я все ще служу вам — хоча коли-небудь, може, й згадаю ваші слова і вирушу на північ із тими, хто захоче піти зі мною.

І Бард відійшов, аби допомогти облаштувати табір і подбати про хворих та поранених. Але Правитель злостиво скривився йому вслід і залишився на місці, всівшись на землі. Він усе про щось думав, а говорив мало — хіба що голосно звелів принести вогню та їжі. Тепер усюди, де тільки з’являвся Бард, він чув роздмухані, мов пожежа, розмови про незмірне багатство, яке вже ніхто не охороняє. Люди казали, що незабаром відшкодують коштом тих скарбів усі свої втрати, розбагатіють і зможуть купувати предмети розкоші на Півдні, — це дуже підбадьорювало їх у скрутному становищі й було тим більш доречно, що ніч видалася холодна та лиха. Сяк-так прилаштувати на нічліг вдалося небагатьох (серед них і Правителя), їжі не вистачало (навіть у Правителя закінчилися припаси). Тієї ночі багато хто, цілим і неушкодженим утікши зі зруйнованого міста, застудився чи захворів од горя, а згодом помер, — і в наступні дні вони теж потерпали від хвороб і лютого голоду.

Тим часом Бард став у них за ватажка і почав віддавати накази на власний розсуд, хоча завжди від імені Правителя, взявши на себе важке завдання керувати людьми і вирішувати, як забезпечити їх житлом та захистом. Мабуть, більшість озерян не пережила б зими, що була вже на носі, якби вчасно не наспіла допомога. А допомога не забарилася, бо Бард одразу ж після перемоги над драконом послав гінців угору по річці, до лісу — просити підтримки в Короля Лісових ельфів, — і гінці зустріли ельфійське військо вже на півдорозі, хоча то було тільки на третій день після загибелі Смоґа.

Король ельфів отримав останні новини від власних вістунів і від птахів, які приязно ставилися до його народу, — й уже знав про те, що трапилось. І справді: серед пернатих, які жили на узгранич-чі Драконового Пустища, зчинився великий розрух. У повітрі кружляли незліченні зграї, і швидкокрилі пташині гінці ширяли по всьому небу. Над узліссями стояли щебет, свист і цвірінчання. Над усім Морок-лісом лунала вістка: «Смоґ мертвий!» Скрізь шелестіло листя і нашорошувалися вуха. Навіть раніше, ніж Король ельфів вирушив у похід, новини поширилися на захід і докотилися до борів на схилах Імлистих Гір; Беорн уже почув їх у своїй дерев’яній оселі, а ґобліни вже зійшлися на раду в своїх печерах.

— Боюся, ми вже не почуємо про Торіна Дубощита, — промовив Король ельфів. — Йому було б краще залишитися моїм гостем. Але все одно, — додав він, — і лихий вітер часом приносить добру вість.

Він-бо не забув легенди про багатства Трора. Ось чому Бардові гінці застали його в путі на чолі численних списоносців і лучників. Над ними хмарою кружляли ворони, думаючи, що ось-ось розпочнеться війна, якої не було в цих краях довгі віки.

Проте, одержавши від Барда прохання про допомогу, король зглянувся над озерними людьми, бо ж був владикою народу доброго та милосердного, — тому, розвернувши свою рать, яка прямувала до Гори, він поспішив тепер униз по ріці до Довгого Озера. Оскільки його воїнам забракло човнів і плотів, вони були змушені поволі рухатися пішки, але великі запаси харчів було вислано вперед водою. І все ж ельфи — прудконогий народ, і хоча вони відвикли від боліт і непевних земель поміж лісом та озером, однак просувалися досить швидко. Уже через п’ять днів після загибелі дракона вони вийшли на берег озера і побачили руїни міста. Як і слід було сподіватися, прийняли ельфів добре, і люди під проводом Правителя міста готові були укласти будь-яку угоду на віддяку за допомогу Короля ельфів.

Невдовзі розробили план дій. Разом із жінками та дітьми, старими та немічними над озером залишився Правитель, а також деякі ремісники-городяни та чимало майстрів-ельфів: вони стали валити дерева і виловлювати з води колоди, сплавлені з лісу рікою. Потім заходилися будувати на узбережжі хатини, щоб розселити людей на зиму, а також, під орудою Правителя, почали розплановувати нове місто, яке мало стати навіть більшим і гарнішим, аніж раніше, — проте не на старому місці. Вони перемістилися північніше — вище понад берегом, бо їх не відпускав страх перед водами, де лежав мертвий дракон. Ніколи йому вже не повернутися на золоте ложе — він застиг, холодний, як камінь, розкидавши свої кільця на нерівному дні озера. Багато століть його велетенські кістки виднілись у безвітряну погоду поміж обгорілими палями старого міста. Мало хто наважувався перепливати човном те прокляте місце, й уже поготів ніхто не смів пірнати у збрижену воду по самоцвіти, які висипалися з зітлілого драконового панцера.

Але ті люди, котрі могли тримати в руках зброю, а також майже вся рать Короля ельфів, зібрались у похід на північ — до Гори. І на одинадцятий день після зруйнування міста перші лави їхнього війська проминули кам’яну браму за озером і ступили на спустошені драконом землі.

Загрузка...