Гобіт, або Туди і звідти

РОЗДІЛ XVI НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ

Дні тепер потяглися повільно та нудно. Ґноми здебільшого гаяли час, розкладаючи скарби по купках і даючи їм лад, а Торін нарешті завів мову про Дорог-камінь Траїна і ревно благав їх обнишпорити кожен закуток.

— Бо Дорог-камінь мого батька, — казав він, — вартий більше, ніж ціла золота ріка, а для мене він узагалі безцінний. З усіх скарбів саме цей самоцвіт я призначаю для себе і помщуся кожному, хто знайде його й залишить собі.

Більбо почув ці слова і перелякався, не уявляючи, що трапиться, якщо самоцвіт знайдуть – в обшарпаному клунку з різним старим мотлохом, який слугував йому за подушку. Та він усе одно не сказав нічого, бо, в міру того як цілоденна нудьга ставала дедалі нестерпнішою, в його маленькій голівці виник зародок плану.

Так протривало ще певний час, аж поки круки принесли вістки, що Даїн із більш ніж п’ятьмастами ґномів поспішає з Залізного Кряжа і через два дні підійде до Долу з північного сходу.

— Але їм не вдасться досягти Гори непоміченими, — прокаркав Роак, — і боюся, щоб у долині не спалахнула битва. Це не вийде на добре. Хоча народ вони затятий, але навряд чи подолають рать, яка вас облягла, — а навіть як і подолають, чого ви доможетесь? Услід за ними поспішають зима та сніг. Як ви прогодуєтеся без приязні й сприяння сусідів? Імовірно, скарб принесе вам смерть, хоча дракона вже й немає!

Але Торіна це не переконало.

— Зима та сніг так само дошкулятимуть і ельфам, і людям, — заперечив він, — і вони теж можуть не витримати постою в такій глушині. З моїми друзями під боком і з зимою увіччю вони, можливо, стануть поступливішими в перемовинах.

Тієї ночі Більбо наважився. Ніч була безмісячна, небо – чорне. Щойно запала цілковита темрява, він відійшов у куток бічної кімнати, що прилягала до брами, і витягнув зі свого клунка мотузку та Дорог-камінь, загорнутий у ганчірку. Потім видерся на вершечок муру. Там був лише Бомбур, бо саме надійшла його черга вартувати, а ґноми завжди виставляли тільки одного дозорця.

— Страшенно холодно! — озвався Бомбур. — Хотів би я погрітися біля вогнища, як вони там, у таборі.

— А всередині досить тепло, — відказав Більбо.

— Ще б пак, але мені тут стояти аж до опівночі, — пробурчав товстун. — Справи зовсім кепські. Не те щоб я ризикнув не погодитися з Торіном – хай його борода дедалі довшає, — однак він завжди був непоступливим ґномом.

— Але не таким непоступливим, як мої ноги, — підхопив Більбо. — І кроку не можу ступити – так підтоптався на сходах і по кам’яних коридорах. Дорого б я дав за те, щоб походити по травичці!

— А я дорого дав би за ковток чогось міцненького та за м’яку постіль після добрячої вечері!

— Ну, цього я тобі не обіцяю, доки триває облога. Але я вже давненько не стояв на чатах і охоче почергую замість тебе, якщо ти не проти. Цієї ночі мені щось не спиться.

— Ти добрий товариш, Більбо Торбине, і я радо приймаю твою пропозицію. Якщо помітиш щось варте уваги, розбуди мене першим, не забудь! Я ляжу в бічній кімнаті ліворуч, недалеко звідси.

— Йди-йди! — заспокоїв його Більбо. — Я розбуджу тебе опівночі, й ти зможеш підняти наступного дозорця.

Щойно Бомбур пішов, Більбо надів свій перстень, міцно закріпив один кінець мотузки, спустився по ній з муру – і тільки його й бачили. Він мав десь зо п’ять годин. Бомбур спатиме (він може спати будь-коли, а після пригоди в лісі ґном постійно мріяв додивитися ті прекрасні сни, які йому там снились), а всі інші клопочуться біля Торіна. Малоймовірно, щоб хтось, навіть Філі чи Кілі, вийшов на мур, не дочекавшись своєї черги.

Було дуже темно. Більбо звернув із новопрокладеної стежки і почав навмання спускатися до підніжжя водоспаду. Далі рушив берегом і нарешті дійшов до вигину річки, де йому треба було дістатися на той бік, якщо він хотів вийти до табору. Річка тут була мілка, але доволі широка, і перебрести її в темряві коштувало маленькому гобітові неабияких зусиль. Він був уже майже на протилежному березі, аж тут оступився на круглому камені та з шумом шубовснув у холодну воду. Ледве він видряпався на сушу, тремтячи й відпльовуючись, як на шум із мороку виринули ельфи з яскравими ліхтарями в руках.

— То була не риба! — мовив один. — Десь тут ховається шпигун. Запніть ліхтарі! Вони допоможуть йому більше, ніж нам, якщо це той самий чудернацький коротун, про котрого подейкують, ніби він їхній слуга.

«Слуга, овва!» – пхикнув Більбо і, не допхикавши до кінця, чхнув так голосно, що ельфи негайно попрямували на звук.

— Світіть сюди! — гукнув гобіт. — Я тут, якщо ви шукаєте мене!

І він стягнув перстень із пальця й вигулькнув з-за скелі.

Ельфи були заскочені зненацька, але все одно швидко його схопили.

— Ти хто? Ґномівський гобіт? Що ти тут робиш? Як ти проскочив повз наших дозорців? — питали вони навперебій.

— Я пан Більбо Торбин, — із гідністю відповів гобіт, — супутник Торіна, якщо хочете знати. Я добре знаю з обличчя вашого короля, хоча він, можливо, не знає, як виглядаю я. Проте Бард має мене пам’ятати, і саме його я й хочу бачити.

— Он воно як! — здивувалися вони. — А яка в тебе до нього справа?

— Що б це не було, це стосується лише мене, мої любі ельфи, — відказав він. — Але якщо ви бажаєте коли-небудь повернутися з цього холодного безрадісного місця до ваших рідних лісів, то швиденько відведіть мене до вогнища, де я міг би обсохнути, — а потому якомога швидше влаштуйте мені розмову з вашими ватажками. У мене лишається щонайбільше година-дві.

Ось як трапилося, що через якихось дві години після втечі з-за брами Більбо вже грівся біля багаття, сидячи перед великим наметом, а навпроти сиділи, з цікавістю його розглядаючи, Король ельфів і Бард. Гобіт в ельфійських обладунках, напівзагорнутий у стару ковдру, — то було для них щось новеньке.

— Вам, певно, відомо, — почав Більбо якнайділовитішим тоном, — що становище склалося цілковито нестерпне. Особисто я вже втомився від усієї цієї історії. Я хотів би повернутися додому, на Захід, де народ поміркованіший, аніж тут. Але у мене в цій справі є свій інтерес – щоб бути точним, одна чотирнадцята частка, згідно з листом, який, на щастя, в мене зберігся.

І він витягнув із кишені своєї старенької курточки (вона була на ньому під кольчужкою) пожмаканого й у багато разів складеного Торінового листа – того самого, ще травневого, з-під годинника на його камінній полиці!

— Частка від прибутку, зверніть увагу, — продовжував він. — Я здаю собі з цього справу. Особисто я беззастережно готовий уважно розглянути всі ваші претензії й відняти те, що справедливо належить вам, від загальної суми, а вже потім заявити про свою власну частку. Проте ви не знаєте Торіна Дубощита так, як знаю його я. Запевняю вас, він готовий сидіти на купі золота й умирати від голоду, доки ви звідси не підете.

— Ну й нехай! — кинув Бард. — Такий бовдур заслуговує на голодну смерть.

— Саме так, — погодився Більбо. — Ваша позиція мені зрозуміла. Але тим часом наближається зима. Незабаром вас накриє снігом, ускладниться постачання – боюся, навіть в ельфів – тощо. Виникнуть також інші труднощі. Ви не чули про Даїна та ґномів із Залізного Кряжа?

— Чули колись, але що йому до нас? — запитав Король ельфів.

— Я так і думав. Бачу, мені відоме дещо, про що ви не знаєте. Даїн, мушу вам сказати, зараз менш ніж за два дні путі звідси, а з ним щонайменше п’ять сотень затятих ґномів – чимало з них загартовано у страшних війнах між ґномами та ґоблінами, про які ви, поза сумнівом, чули. Коли вони прибудуть, вам може бути непереливки.

— Навіщо ти нам це кажеш? Зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам? — суворо спитав Бард.

— Мій дорогий Барде! — пропищав Більбо. — Не поспішайте з висновками! Ніколи ще не зустрічав таких підозріливих людей! Я просто намагаюся запобігти халепі заради всіх, кого вона може зачепити. А тепер я дещо вам запропоную!!!

— Послухаймо! — вигукнули Бард і Король ельфів в один голос.

— Можете навіть поглянути! — уточнив гобіт. — Ось!

І він розгорнув ганчірку й дістав із неї Дорог-камінь.

Сам Король ельфів, чиї очі звикли споглядати чарівні та прекрасні речі, підхопився, приголомшений. Навіть Бард занімів од зачудування. Діамант був ніби куля, наповнена місячним сяйвом і підвішена перед ними в сіті, сплетеній із мерехтіння морозних зірок.

— Це – Дорог-камінь Траїна, — пояснив Більбо, — Серце Гори, а також і серце Торіна. Він цінує цей самоцвіт понад золоту ріку. Я віддаю його вам. Він допоможе вам торгуватися під час переговорів.

І Більбо, не без трепету, не без жалю, простягнув чудесний камінь Бардові, а той, не виходячи з подиву, підніс його до очей.

— Але як він потрапив до тебе, що ти віддаєш його, неначе свій власний? — нарешті спитав він через силу.

— Ну… – затнувся гобіт. — Він не зовсім мій, але, знаєте, аби зробити вам такий подарунок, я б охоче відмовився від усієї своєї частки. Може, я й зломщик – принаймні так про мене кажуть, хоча сам я насправді ніколи ним не почувався, — але, сподіваюся, більш-менш чесний зломщик. Так чи інак, а зараз я вертаюся назад, і хай ґноми роблять зі мною що завгодно. Сподіваюся, камінь стане вам у пригоді.

Король ельфів подивився на Більбо зі ще більшим подивом.

— Більбо Торбине! — промовив він. — Ви більш гідні носити обладунки ельфійського принца, ніж багато хто з тих, кому вони личать значно більше. Але я здивуюсь, якщо Торін Дубощит буде тієї ж думки. Мабуть, я таки знаю ґномів краще, ніж ви. Раджу вам залишитися з нами – тут ви будете почесним і тричі бажаним гостем.

— Я вам дуже вдячний, будьте певні, — відказав Більбо з поклоном. — Але не думаю, що мені годиться отак кидати друзів після всього, що ми пережили разом. До того ж я обіцяв розбудити старого Бомбура опівночі! Я справді мушу йти – і хутко.

Як його не вмовляли – він не залишився, тож йому надали ескорт, і король з Бардом на прощання віддали йому честь. Коли Більбо проходив через табір, якийсь старий, котрий сидів, загорнувшись у темний плащ, біля входу до одного з наметів, підвівся і рушив йому назустріч.

— Добра робота, пане Торбине! — сказав він, ляснувши Більбо по спині. — Від тебе тільки й чекай якоїсь несподіванки!

То був Ґандальф.

Уперше за багато днів Більбо по-справжньому зрадів. Але на всі питання, які він негайно рвався поставити, просто не було часу.

— На все своя пора! — зупинив його Ґандальф. — Якщо не помиляюсь, уже близько до кінця. Тобі буде несолодко, але тримайся! Ти ще можеш дешево відбутися. Назрівають такі події, про які навіть круки ще не чули. Добраніч!

Спантеличений, але окрилений, Більбо поспішив далі. Ескорт довів його до безпечного броду, і гобіт дістався до протилежного берега сухим, а потому попрощався з ельфами й обережно подерся назад до брами. На нього почала насуватися страшенна втома, і все ж він іще до опівночі встиг вилізти на мур, підтягнувшись на мотузці, — вона все ще висіла там, де він її лишив. Відв’язавши і сховавши мотузку, він сів на мурі й у тривозі замислився про те, що може трапитися далі.

Опівночі він розбудив Бомбура, а тоді сам скрутився в куточку калачиком, не слухаючи подяк старого ґнома (бо розумів, що ледве чи їх заслужив). І невдовзі гобіт міцно заснув, забувши до ранку про всі гризоти. Між іншим, йому снилась яєчня з копченою свинячою грудинкою.