Гобіт, або Туди і звідти

РОЗДІЛ XIII ДОКИ ГОСПОДАРЯ НЕ БУЛО ВДОМА

Тим часом ґноми сиділи в темряві, звідусіль оточені цілковитою тишею. Вони мало їли та мало розмовляли. Ніхто з них не міг визначити, скільки вони вже так сидять, і не наважувався поворухнутись, бо й найменший шепіт шелестливо відлунював у тунелі. Коли вони засинали, то прокидались у тій самій непорушній тиші й темряві. Врешті-решт, після, як їм здавалося, не одного дня чекання, коли ґноми вже почали задихатись і чманіти від нестачі повітря, — терпець їм урвався. Вони зраділи б навіть звукам, які свідчили б про повернення дракона. У тиші їм увижалося, що він замислює якісь пекельні підступи, але ж не можна було сидіти там вічно.

І тут озвався Торін:

— Спробуймо відчинити двері! Я помру, якщо зараз же не відчую на обличчі подув вітру. Нехай краще Смоґ знищить мене на вільному повітрі, ніж я задихнуся тут!

Тож декілька ґномів підвелись і навпомацки рушили туди, де мали бути двері. Але вони виявили, що верхній кінець тунелю розтрощений і завалений уламками скель. Двері вже не зміг би відчинити ні ключ, ні чари, яким вони раніше корилися.

— Ми в пастці! — застогнали ґноми. — Це кінець. Ми тут загинемо.

Але чомусь саме тоді, коли їх охопив найбільший розпач, Більбо відчув на серці якусь дивну полегшу, ніби з-під його камізельки зник великий тягар.

— Ходімо, ходімо! — заговорив він. — «Доки є життя, є й надія!» – любив казати мій тато, і «до смерті три чисниці». Я ще раз спущуся тунелем униз. Уже двічі я долав цю путь, коли знав, що на тому кінці на мене жде дракон, тож ризикну й утретє, коли не маю такої певності. Як не крути, а єдиний шлях до виходу веде вниз. І гадаю, що цього разу вам краще піти зі мною.

Від безвиході вони погодились, і Торін перший рушив разом з Більбо.

— Тепер обережно! — прошепотів гобіт. — І якомога тихіше! Може, там, на дні, й немає Смоґа, а може, і є. Не треба ризикувати даремно!

Вони спускалися все нижче і нижче. Ґноми, звісно, не могли зрівнятися з гобітом у мистецтві безшумного скрадання – вони гучно сопли і човгали ногами, а луна безжально посилювала це сопіння та човгання; але хоч як часто наляканий Більбо зупинявся і прислухався, знизу не долинало ні звуку. Коли до драконового лігва, наскільки він міг судити, лишалось уже небагато, Більбо надів свій перстень і обігнав ґномів. Але це було зайве: у непроглядній пітьмі всі вони були невидимі – з перснем чи без. Було так темно, що гобіт не помітив, як вийшов із тунелю, — мацнув рукою повітря, перечепився через поріг і сторчголов беркицьнувся просто в підземну залу!

Він лежав на підлозі долілиць, не наважуючись підвестись і навіть дихнути. Але ніякого руху не було. Темно хоч в око стрель – і тільки високо вгорі, повільно піднявши голову, він помітив якусь ніби бліденьку блискітку. Та це в жодному разі не був відсвіт Смоґового вогню, хоч у підземеллі важко смерділо драконом і Більбо відчував на язиці присмак пари.

Нарешті пан Торбин не витримав:

— Хай тобі грець, Сможе, гаде ти такий! — пропищав він голосно. — Перестань гратись у піжмурки! Освіти своє лігво і зжери мене, якщо впіймаєш!

Підземеллям прокотилося слабке відлуння, але відповіді не було.

Більбо підвівся на ноги, але ніяк не міг вирішити, в який бік ступнути.

— Тепер мені вже стає цікаво, що ж поробляє Смоґ, — мовив він. — Сьогодні (принаймні цієї ночі, чи що там надворі) його явно немає вдома. Якщо Оїн і Ґлоїн не погубили скриньки з трутом і кресалом, нам, можливо, вдасться видобути трохи вогню і роздивитися довкола, поки фортуна на нашому боці.

— Вогню! — крикнув він. — Дайте хто-небудь вогню!

Ґноми, звісно, дуже стривожилися, коли Більбо гепнувся на порозі підземелля, і присіли, збившись докупи, в кінці тунелю – там, де він їх лишив.

— Ш-ш! Ш-ш! — зашипіли вони, почувши його голос.

І хоча це допомогло гобітові визначити, в якому вони боці, йому далеко не відразу вдалося домогтися від них чогось путнього. Але врешті-решт, коли Більбо вже почав тупотіти ногами і верещати «Вогню!» на щонайвищих нотах, Торін поступився і послав Оїна та Ґлоїна у протилежний бік тунелю по їхні клунки.

Через певний час про їхнє повернення сповістили мерехтливі відблиски: в руці в Оїна горів маленький сосновий смолоскип, а Ґлоїн ніс під пахвою ще декілька. Більбо швиденько підбіг до дверей і схопив смолоскип, але не зміг переконати ґномів запалити решту і приєднатися до нього. Як обережно пояснив Торін, пан Торбин усе ще офіційно залишається їхнім зломщиком і розвідником. Якщо він ризикнув запалити вогонь – це його справа. Вони ліпше почекають на його рапорт у тунелі. Тож вони посідали під дверима і стали стежити за Більбо.

Їм було видно маленьку темну фігурку гобіта, котрий перетинав залу, високо піднісши крихітний вогник смолоскипа. Поки він відійшов іще недалеко, вони раз у раз уловлювали блискіт і брязкіт, коли він натикався на якийсь золотий предмет. Коли ж він попрямував углиб зали, вогник перетворився на світляну цяточку, а потім затанцював усе вище і вище. Більбо видряпувався на велику купу коштовностей. Невдовзі він уже простував її гребенем. Тоді ґноми побачили, як він зупинився і на хвильку нахилився, але чому – не второпали.

То був Дорог-камінь, Серце Гори. Більбо здогадався про це за описом Торіна, — і справді: другого такого самоцвіту й бути не могло – навіть у цій чудесній скарбниці, навіть у цілому світі. Весь той час, доки він дерся на купу, перед його очима сяяла та сама біла блискітка, і ноги самі понесли його до неї. Поволі блискітка перетворилася на маленьку світляну кулю. Тепер, коли він підійшов зовсім близько, її поверхня заграла мерехтливими різнобарвними іскрами, відбиваючи й розсіюючи миготливе світло його смолоскипа. Нарешті куля опинилася просто перед ним, і в нього перехопило подих. Безцінний клейнод сяяв біля його ніг своїм власним сяйвом, а водночас, огранений і відшліфований ґномами, котрі видобули його з надр Гори за сивої давнини, вбирав усе світло, яке падало на нього, і розсіював його десятками тисяч сліпучих іскор, що переливалися всіма кольорами веселки.

Зненацька під дією чарів каменя рука Більбо сама потяглася до нього. Маленька гобітова долонька не могла його охопити, бо то був великий і важкий самоцвіт, — але Більбо таки підняв його, заплющив очі й поклав собі до внутрішньої кишені.

«Тепер я і справді зломщик! — подумав він. — Але, гадаю, мені треба розповісти про це ґномам – коли-небудь. Вони казали, що я можу вибрати й відкласти свою частку, — і мені здається, що я вибрав би це, а вони хай забирають решту!» Але все одно йому муляв прикрий здогад, що вибирання та відкладання насправді не мало б поширюватися на цей чудесний камінь і що через це він може мати неприємності.

Тим часом Більбо рушив далі, спустився з іншого боку купи, і блищик його смолоскипа зник із очей завмерлих у чеканні ґномів. Але невдовзі вони знову побачили його віддалік: Більбо далі перетинав залу.

Він ішов, аж доки досяг великих дверей на її дальньому кінці, — струмінь повітря освіжив його, але мало не загасив йому смолоскип. Він з острахом визирнув за двері й розрізнив у сутіні просторі коридори та підніжжя широких сходів, які вели кудись у морок. Однак там не було жодного сліду Смоґа. Більбо вже збирався повертатися назад, як на нього налетіло щось чорне і зачепило йому обличчя. Він вереснув, відсахнувся і, перечепившись, гепнувся горілиць. А його смолоскип упав і згас!

«Гадаю, то лише кажан! — пробурмотів він убитим голосом. — Але що мені тепер робити? Де тут схід, південь, північ чи захід?»

— Торіне! Баліне! Оїне! Ґлоїне! Філі! Кілі! — закричав він якомога голосніше – але в неозорій чорноті його голос прозвучав тоненько і ледве чутно. — Світло згасло! Хто-небудь – підійдіть і допоможіть мені!

Цієї миті мужність цілковито покинула його.

Ґноми насилу розчули його приглушений лемент, але розібрали тільки одне слово: «Допоможіть!»

— Та що ж там, до лиха, трапилося? — затурбувався Торін. — Це точно не дракон, інакше він би швидко перестав пищати.

Ґноми перечекали хвилину-дві, але дракона і справді не було чути – взагалі ані звуку, крім віддалених криків Більбо.

— Хто-небудь – запаліть іще смолоскип чи два! — звелів Торін.

— Здається, нам треба допомогти нашому зломщикові.

— Так, тепер наша черга йому допомогти, — погодився Балін, — і я охоче піду. Принаймні зараз, сподіваюся, небезпеки немає.

Ґлоїн запалив кілька смолоскипів – і всі ґноми вервечкою вилізли з тунелю та якомога швидше попрямували вздовж стіни. Невдовзі вони зустріли Більбо, який ішов їм назустріч. Він одразу опанував себе, щойно побачив миготливі вогники їхніх смолоскипів.

— Просто налетів кажан і смолоскип упав – нічого страшного! — відповів він на їхні розпитування.

Хоча вони й зітхнули з полегкістю, але мало не вилаяли його, не-вдоволені тим, що даремно перелякались. Утім, не знаю, що б вони сказали, якби тієї миті він розповів їм про Дорог-камінь. Навіть кинувши мимохідь побіжний погляд на скарби, вони відчули, як у їхніх ґномівських серцях розгоряється старий вогонь, — а коли в серці у ґнома, навіть найстатечнішого, прокидається жага золота і коштовностей, він зненацька хоробрішає, а може й оскаженіти.

Ґномів і справді вже не треба було підганяти. Тепер усі горіли бажанням обстежити залу, коли вже випала така нагода, й охоче вірили, що Смоґа зараз немає вдома. Кожен схопив запалений смолоскип – і коли вони глянули спершу в один бік, а потім у другий, то відразу забули про страх і навіть про обережність. Вони голосно перемовлялися, гукали один до одного, вибираючи старі коштовності з купи чи знімаючи їх зі стін, роздивлялися скарби при світлі, пестили та обмацували.

Філі й Кілі були майже в доброму гуморі, тож, познаходивши багато золотих арф зі срібними струнами, познімали їх зі стіни і заграли, — а що арфи були чарівні (до того ж дракон, який не дуже цікавився музикою, їх не торкався), то вони ще й досі не розстроїлися. Темне підземелля сповнилося давно відлуналою мелодією… Але більшість ґномів були практичнішими: вони підбирали самоцвіти і запихали їх собі до кишень, а ті, яких не могли забрати з собою, із зітханням кидали назад, пропускаючи крізь пальці. Торін не відставав од решти, але весь час усюди щось шукав і ніяк не міг знайти. А шукав він Дорог-камінь, хоча нікому про це не казав.

Тепер ґноми познімали зі стін кольчуги та зброю і повбирались у бойові обладунки. Торін виглядав справді по-королівському, зодягнений у лускату золоту кольчугу з усипаним рубінами поясом і тримаючи в руці сокиру зі срібним руків’ям.

— Пане Торбине! — крикнув він. — Ось перший внесок у вашу винагороду! Скиньте старий плащ і вдягніть оце!

З цими словами він накинув на Більбо маленьку кольчужку, виготовлену давним-давно для якогось юного ельфійського принца. Вона була з особливого сріблястого металу, який ельфи називають «мітрил», і до неї додавався пояс, прикрашений перлами та кришталем. На гобітову голову припасували легкий шолом із тисненої шкіри, зміцнений зісподу сталевими обручами і всіяний по краю діамантами.

«Я почуваюся велично, — подумав він, — але виглядаю, здається, радше по-дурному. Як би з мене пореготали вдома, під Пригірком!

І все ж не завадило б мати під рукою дзеркальце!»

Та все одно навіяні скарбами чари заморочили панові Торбину голову далеко не так, як ґномам. Задовго до того, як вони стомились оглядати скарби, він уже переситився спогляданням і, всівшись на підлогу, став знервовано чекати, чим усе це скінчиться. «Я б віддав чимало цих коштовних келихів, — думав він, — за ковток чогось підбадьорливого з Беорнового дерев’яного кухля!»

— Торіне! — гукнув він голосно. — Що далі? Ми озброїлись, але що важить зброя супроти Смоґа Страхітливого? Скарби ще не відвойовано. Зараз ми шукаємо не золото, а шлях до втечі, — ми й так занадто довго спокушали долю!

— Ти кажеш правду! — озвався Торін, опановуючи себе. — Ходімо! Я поведу вас. Навіть за тисячу років я не забув би палацових ходів.

Тоді він гукнув на решту, ґноми зібралися круг нього – й усі разом, піднісши над головами смолоскипи, вони вийшли крізь розверз-тий пролам дверей, кинувши назад не один тужливий погляд.

Мерехтливі обладунки вже було прикрито старими плащами, а блискучі шоломи – обшарпаними каптурами, і вони один по одному простували вслід за Торіном – вервечка маленьких вогників серед темряви, — часто зупиняючись і боязко прислухаючись, чи не повернувся дракон.

Хоч ознаки колишньої пишноти вже давно стерлися й усе осквернило та понищило чудовисько, яке то влітало, то вилітало з Гори, Торін упізнавав кожен перехід і поворот. Вони підіймалися довгими сходами, повертали та спускалися донизу просторими лункими коридорами, знову повертали і знову підіймалися сходами. Сходи були прорубані просто у скелі – рівні, широкі та зручні, — і ґноми підіймались усе вище і вище, не зустрівши ні сліду жодної живої істоти – лишень полохливі тіні, які тікали при наближенні їхніх смолоскипів, що блимали на протязі.

Але східці все одно не були пристосовані для коротеньких гобіт-ських ніжок, і Більбо відчув, що вже не може ступити ні кроку, — аж тут склепіння несподівано здійнялось угору, на недосяжну для їхніх смолоскипів висоту. Крізь отвір високо вгорі проникав блідий відсвіт, повітря стало чистішим. Попереду, крізь великі напівобгорілі двері, що криво висіли на завісах, струменіло слабке світло.

— Це великий чертог Трора, — пояснив Торін, — зала учт і нарад. Звідси вже недалеко до Головної Брами.

Вони ввійшли до зруйнованої зали. Там гнили столи, тліли перекинуті й обгорілі стільці та лави. На підлозі, поміж сулій, келихів і розбитих рогів для пиття, лежали в поросі кістки та черепи. Коли друзі пройшли крізь іще кілька дверей у дальній кінець чертога, до них долинуло дзюрчання води, а світло раптом стало яскравішим.

— Тут бере початок Бистриця, — промовив Торін. — Звідси вона поспішає до Брами. Ходімо вздовж води!

З темної діри у скелі вибігав пінявий потік і, вируючи, струменів вузьким і глибоким каналом, який бездоганно рівно видовбали в камені руки старих майстрів. Поряд пролягала брукована дорога, доволі широка, щоб нею могло пройти пліч-о-пліч багато людей. Ґноми та Більбо щодуху побігли бруківкою, завернули за плавний поворот і – диво дивне! — в очі їм широким потоком полилося денне світло. Попереду височіла арка, обдерта, потріскана та почорніла, хоча, попри це, на ній подекуди заціліли фрагменти старої різьби. Заімлене сонце посилало бліде проміння поміж відногами Гори, і воно золотило брук на порозі.

Над їхніми головами вихором закружляли налякані кажани, яких розбудив дим смолоскипів. Кинувшись уперед, ґноми та гобіт заковзали на камінні, вкритому слизом і гладенько вичовганому драконом, який постійно тут проповзав. Потік під їхніми ногами шумно падав униз і, пінячись, збігав у долину. Мандрівники покидали непотрібні тепер смолоскипи на землю і завмерли в зачудованому спогляданні. Вони стояли під Головною Брамою і дивилися на руїни Долу.

— Що ж! — промовив Більбо. — Ніколи не сподівався визирнути з цих воріт – хіба що зазирнути. І ніколи не сподівався з такою втіхою милуватися сонцем і відчувати на обличчі повів вітру. Але бр-р-р! — ну й холодний цей вітер!

Так воно й було. Різкий східний вітер дихав загрозою, віщуючи наближення зими. Дмучи в долину, він завихрювався на відногах Гори й зітхав серед скель. Довго пробувши в парких глибинах обжитих драконом печер, мандрівники тремтіли на свіжому повітрі.

Зненацька Більбо відчув, що він не лише стомився, але й добряче зголоднів.

— Судячи з усього, зараз пізній ранок, — сказав він, — а отже, приблизно час сніданку – якщо знайдеться, чим поснідати. Але я не певен, що головний вхід до Смоґової печери – найбезпечніше місце для трапези. Ходімо кудись, де можна буде хоч трохи посидіти спокійно!

— Слушна думка! — озвався Балін. — І я, здається, знаю, куди ми підемо: нам треба дістатися до старої вартівні на південно-західній віднозі Гори.

— А це далеко? — спитав гобіт.

— Думаю, годин п’ять пішки. Іти буде важко. Дорога від брами вздовж лівого берега річки, напевно, вся розбита. Але поглянь-но туди! Перед руїнами Долу річка різко робить петлю на схід. Там колись був міст, що вів до крутих сходів на високий правий берег, а звідти йшла дорога на Кручий Бескет. Від дороги відгалужується (принаймні так було колись) стежка, якою можна видертися до вартівні. Підйом теж буде важкий, навіть якщо старі східці й уціліли.

— Лихо мені! — простогнав гобіт. — Знову йти і знову дертися на гору не поснідавши! Цікаво, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в оцій бридкій норі – безгодинниковій і позачасовій?

Насправді, відколи дракон розтрощив чарівні двері, минули дві ночі та день (і таки не зовсім надголодь), але Більбо цілковито втратив лік часу і не міг сказати точно, чи то була одна ніч, чи цілий тиждень.

— Та годі тобі! — гукнув зі сміхом Торін: він знову підбадьоривсь і побрязкував самоцвітами в кишенях. — Не називай мій палац бридкою норою! Зажди – його ще вичистять і впорядкують заново!

— Не раніше, ніж сконає Смоґ, — похмуро буркнув Більбо. -Між іншим, де він? Я віддав би добрий сніданок, аби дізнатися про це. Сподіваюся, він зараз не дивиться на нас із Гори!

Думка про це страшенно стривожила ґномів, і вони відразу вирішили, що Більбо та Балін мають рацію.

— Треба забиратися звідси, — сказав Дорі. — Я потилицею відчуваю його погляд.

— Тут холодно і пустельно, — докинув Бомбур. — Напитися можна і з річки, а от їжі я щось не бачу. Мабуть, дракони завжди голодні в таких місцях.

— Ходімо! Ходімо! — закричали інші. — Мерщій на Балінову стежку!

Праворуч під стрімкою скелею не було ніякої стежки, тож вони попленталися поміж каміння лівим берегом річки, і навколишня дичавина та запустіння протверезили навіть Торіна. Міст, про який говорив Балін, давно завалився, й тільки кам’яні опори, на які він спирався, стриміли на мілині, де шумувала вода. Але вони без особливих труднощів перейшли річку вбрід, розшукали старовинні сходи і піднялися ними на крутий берег.

Трохи пройшовши навмання, натрапили на стару дорогу і невдовзі досягли глибокої улоговини, захованої поміж скель, — там вони якусь часинку перепочили і сяк-так поснідали, переважно запихан-цями та водою. (Якщо хочете знати, що таке запиханці, то рецепт мені не є відомий – можу тільки сказати, що вони нагадують сухарі, добре зберігаються необмежений час, їх вважають ситними, проте аж ніяк не апетитними, бо вони і справді ніякі на смак і годяться хіба що для тренування щелеп. Озерні люди готували їх для довгих подорожей).

Потім наші мандрівники рушили далі. Дорога відбігла від річки й завернула на захід, і тепер на них масивною брилою насувалася південна віднога Гори. Невдовзі вони досягли гірської стежки, яка круто йшла вгору. Вони повільно подерлися нею один по одному і нарешті у другій половині дня досягли вершини гребеня і побачили, як на заході сідає зимове сонце.

Тут вони знайшли рівний майданчик, відкритий із трьох боків, а з півночі відмежований скелею, в якій виднівся пролам, подібний до дверей. Звідси відкривалася широчезна панорама сходу, півдня та заходу.

— За старих часів, — озвався Балін, — тут завжди стояли наші вартові, а ці двері позаду вели до прорубаної у скелі кімнати, що слугувала вартівнею. Довкола Гори було кілька таких сторожових постів. Але за часів нашого добробуту в них ніби й не було великої потреби, тож вартові втратили пильність, — якби не це, ми, можливо, заздалегідь отримали б попередження про появу дракона й усе могло бути інакше… Втім, зараз ми можемо трохи відлежатися тут у безпеці й чимало побачити, залишившись непоміченими.

— Який сенс, якщо нас помітили, коли ми сюди лізли? — заперечив Дорі.

Він раз у раз позирав у бік вершини, ніби очікуючи побачити на ній Смоґа, наче півня на гостроверхому даху.

— Нам треба скористатися цією нагодою, — відказав Торін. — Сьогодні ми не в змозі йти далі.

— Слушно, слушно! — вигукнув Більбо і кинувся на землю.

Сила-силенна народу могла поміститись у вартівні, а в її глибині був вхід до ще однієї кімнатки, ліпше захищеної від холодного вітру. Вона виглядала цілком занедбаною – здається, навіть дикі звірі не забрідали сюди за панування Смоґа. Тут ґноми та Більбо й поскладали своє манаття; дехто відразу ліг і заснув, а інші посідали біля зовнішніх дверей і заходились обговорювати подальші плани. Розмова весь час точилася довкола одного питання: де Смоґ? Вони поглянули на захід – порожньо, на схід – теж порожньо, так само й на півдні не було жодних ознак дракона, але там збиралось у зграю безліч птаства. Друзі дивились у той бік і ламали голови, що б то мало означати, але так і не наблизилися до розгадки, навіть коли вже проглянули перші холодні зорі.