Глибинка

Втрачені надії (1)

Сон був дивовижно реальним.

Стефанові знову сім років. Він просто маленький хлопчик у витертих джинсах і завеликій сорочці, із затягнутим навколо пояса патронташем — подарунком дядька Максима. Знову він стояв перед дверима старої, захованої в заростях будяків хатини. Частка його свідомості вже знала, що відбудеться, коли він відкриє ці двері, знала й тремтіла від жаху; проте сон біг невпинно, за тільки йому відомим сценарієм. Передчуття лиха стиснуло груди, коли він торкнувся іржавої клямки.

А батьки й не знають, де він, промайнуло в думках. На якусь мить завагався, але цікавість все таки перемогла. Ні, не вона — це було якесь нав’язливе бажання, що, неначе прихований всередині магніт, примушувало хлопчика переступити через поріг хати. Натиснувши щосили на двері, Стефан відчув, як ті відчиняються з неприємним рипінням, і скривився від запаху плісняви, що повіяв з темних нутрощів будинку.

Знову прийшла гадка про батьків, які сидять зараз у дідуся, до якого вони й приїхали, п’ють, їдять і думають, що він грається у дворі. Але ж він тільки на хвилинку зазирне в цю халупу й відразу повернеться… З такими думками хлопчик зробив крок усередину, в сиру, затягнуту павутинням темряву. Його маленька долоня лягла на ручку іграшкового пістолета, що стирчав з кобури, і цей дотик додав йому впевненості. Коли очі звикли до мороку, Стефан зупинився і нарешті побачив…

Щось не те.

Тепер, уві сні, надра тієї покинутої хатини розтяглися на кілометри. Він бачив, як стеля, стіни та підлога утворюють якийсь нескінченний коридор, кінець якого губився у пітьмі. Щось примусило його зрушити з місця, чийсь тихий, проте наполегливий голос, що пролунав у голові:

— Стефа-ан…

Озирнувшись, він побачив замість дверей той самий коридор. От і все, тепер він у пастці, й те, що заманило сюди, нізащо його не відпустить… І знову голос покликав:

— Стефан…

Він підвів погляд догори. Там, на темній стелі, хтось був — він висів на ній, неначе велетенська комаха, витріщившись на хлопця круглими блискучими очима. І перш ніж той встиг скрикнути, сильні руки вчепилися йому в шию, перекривши кисень, а звідусіль залунав божевільний регіт. Темрява поглинула його.

— Ні!!!

Рвучко зігнувшись, Стефан Хошкевич сів у ліжку, руки неначе в судомі стиснули простирадло. Картина, що стояла перед його очима, відразу втратила барви й розтанула, проте льодяний переляк все ще здавлював серце. Він провів рукою спітнілим чолом.

— Господи, — вирвалося з грудей.

Поруч з ним заворушилася дружина. Він побачив, як у слабкому ранковому світлі, що лилося з вікна, заблищали її очі.

— Стефе? — запитала вона стурбовано. — Що сталося? Ти кричав…

— Наснилося, — пробурмотів, перевівши подих. — Ти спи.

— Жахливий сон?

— Так. Жахливий сон.

Він знову впав головою в подушки. Спати більше не хотілося. Марина притулилася до нього, і він обійняв її однією рукою, а сам став дивитися, як стеля поступово змінює колір з нічного фіолетового на блідо-рожевий.

Дивно, що мені наснилося дитинство, подумав він.

Епізод, давно похований у надрах пам’яті, знову нагадав про себе, примусивши замислитись і вкотре шукати пояснення тому, що тоді сталося. Насправді все було зовсім не так, як уві сні, але від цього воно не ставало зрозумілішим. Скоріше за все, це було лише видінням, виплодом його бурхливої дитячої уяви, проте страх, відчутний тоді, залишив глибокий слід у свідомості. Навіть зараз Стефан відчув, як холодіє його спина лише від згадки про ту пригоду, і рішуче наказав собі:

Забудь про це.

Світло, що лилося з вулиці, стало більш яскравим, воно жбурнуло на стіни зграю веселих сонячних зайчиків, і ті сповнили кімнату ранковою метушнею. З’явилися й звуки, характерні для міста, що прокидається, — цвірінчання пташок, голоси двірників, торохтіння старого автомобіля. Він позіхнув. Тепер його сон втратив свою силу, перетворився у щось нечітке, примарне, звільнивши місце для звичайних, буденних думок. Ось, наприклад, сьогодні він має зустрітися з головним редактором «Нового часу», і той скаже йому, чи беруть вони цикл його оповідань. Відверто кажучи, Стефан мав великі сумніви щодо цього, оскільки він вперше за останні два роки пробував надрукуватися у серйозному виданні. До того ж не було ніякої впевненості, що ця збірка має якусь художню вартість. Побоювання, що він вичерпав усі свої внутрішні резерви, кожного дня ставали дедалі сильнішими, і він майже втратив надію коли-небудь їх позбутися.

На столі причаїлися друкарська машинка, кипа прим’ятих аркушів і старий ноутбук невідомого покоління, що його Стефан розкопав на радіобазарі практично за безцінь. Він довго дивився на цю свою «зброю», розмірковуючи над одвічним для літераторів питанням — куди поділося натхнення? Колись він був досить популярним письменником, що поступово йшов угору по сходинках-оповіданнях, які одне за одним з’являлися у найпрестижніших на той час виданнях, отримуючи схвальні відгуки. Згодом вийшли два збірники, а потім — роман. Розіславши кілька його примірників у різні видавництва, був приємно здивований, коли всі відповіли згодою, — що у ті скрутні часи було явищем унікальним. А коли нарешті вийшов друком і розійшовся непоганим накладом, стало зрозуміло, що тепер можна диктувати свої умови. Два наступних творіння були зустрінуті з розкритими обіймами.

Зараз все це сприймалось, як сон, подібний до того, що наснився сьогодні. Так, йому вдалося на якийсь час очолити списки. Він навіть почав колекціонувати рукостискання та компліменти метрів белетристики. Але одного дня, коли здавалося, що все йде чудово, Стефан зрозумів, що більше не знаходить у собі потрібних слів. І що було ще гірше, зникли всі оригінальні ідеї. Написавши зо два десятки оповідок, він побачив, що кожна з них є лише слабенькою копією того, що вже було раніше, і всі видання одностайно від них відмовилися. Це примусило його засумніватися у власних силах.

Те, що він на якийсь час закинув письменництво, було помилкою, тепер це зрозумів остаточно. Відступ у літературі дорівнює поразці, і втратити те, чого досягнув, набагато простіше, ніж потім все надолужити. Коли минула криза слова, і прочитавши свою наступну новелу, Стефан залишив її на столі замість того, щоб відправити у сміття, повстала інша проблема: він втратив довіру читачів та критики. І щоб повернути її, потрібно було створити щось абсолютно оригінальне. Лише у цьому випадку у нього є шанси знову нагадати про себе.

Надворі вже зовсім розвиднілося. Обережно, щоб не будити Марину, він підвівся з ліжка й пішов на кухню зварити кави. В голові все ще крутилися думки щодо майбутнього твору; здавалося, ось-ось — і він знайде те, що шукав. Відчуття, що потрібна ідея десь поруч, не давало спокою. Поставивши кавоварку на вогонь, сів на стілець і занурився у роздуми.

Через деякий час на кухню увійшла дружина.

— Доброго ранку, лунатику, — промовила вона, затягуючи пасок рожевого халата. — Ти сьогодні рано.

— Щось не спиться.

— Почекай трохи, я зроблю яєчню, — вона несхвально дивилася, як він наливає собі другу чашку кави. Стефан хитнув головою.

— Ні, дякую. Цього мені досить.

— Ну, як завжди, — промовила Марина, зникаючи в надрах холодильника. Через мить вона з’явилася з лотком яєць в одній руці й пакетом молока в іншій. — До речі, що ж тобі наснилося? Ти заволав, як божевільний.

— Так, дрібниці, — відповів, заглядаючи в кавову гущу. — Одна річ з мого дитинства.

— Не хочеш розповісти?

Стефан вилив залишки кави у раковину і нахилився, щоб поцілувати дружину.

— Не зараз. Може, іншим разом.

— Ти кудись збираєшся?

— Так, є одна зустріч.

— О восьмій ранку? — здивувалася вона.

— Хочу трошки пройтися пішки. Бувай!

Він вийшов з кухні, через якийсь час вона почула, як клацнув замок вхідних дверей. Марина похитала головою. Останнім часом чоловік видавався їй дуже дивним.

Вона знизала плечима й схилилася над плитою, наспівуючи веселу мелодію.

Стефан навмисно зійшов з переповненого автобуса на дві зупинки раніше — йому й справді закортіло трохи прогулятися. Крокуючи зеленою алеєю, він розмірковував над ситуацією, що склалася, і намагався знайти більш-менш прийнятний вихід.

Отже, все звелося до простого: варто чи не варто йому продовжувати займатися літературою? Може, він лише прагне у будь-який спосіб відзначитися, привернути до себе увагу? Чи не тому і взявся за перо? Ні, навряд. Ніколи ж не писав заради грошей чи слави — відчутного прибутку це все одно не приносило, а перші прояви «зоряної хвороби» минулися після видання другої збірки, і надалі Стефан ставився до цього, як до звичайної роботи. Тоді чим же його так причаровує тріскіт друкарської машинки? Чому постійні відмови такі болючі для нього?

Може, письменництво — це і є той єдиний шлях до самореалізації, який тільки й допомагає йому випустити на волю те, що накипіло всередині?

У пам’яті спливли слова Віктора, колишнього однокурсника й сусіда по кімнаті в гуртожитку: «Ніколи не давай іншим керувати тобою. Вони зроблять усе, щоб зіштовхнути тебе вниз, проте не варто перейматися. Якщо відчуваєш, що не можеш не писати — пиши, і чхати на те, що кажуть інші. Завжди знайдеться людина, якій сподобається те, що ти робиш». Колишній випускник факультету журналістики, зараз він також мав справу з белетристикою, займаючи досить непогану посаду в редколегії «Нового часу». Саме завдяки його зусиллям Стефанові опуси опинилися на столі головного редактора, проте передбачити, що буде далі, важко. І все ж таки, після тривалих вагань Стефан вирішив — навіть якщо він у черговий раз отримає відмову, буде нерозумно просто здатися. Має бути якийсь вихід, якась цікава ідея, що допоможе йому реабілітуватися, і він повинен докласти всіх зусиль, щоб знайти її.

З півгодини він просидів у вітальні редакції, намагаючись настроїти себе на оптимістичний лад, проте, коли усміхнена секретарка ласкаво запросила його до кабінету редактора, всі його надії знову почали танути. В приміщенні було накурено, і новенький кондиціонер старанно гудів, наганяючи всередину порції свіжого повітря. Людина, що сиділа за столом, жваво розмовляла по телефону, і, помітивши Стефана, кивнула головою вбік крісла. Він обережно присів, терпляче очікуючи кінця тої розмови.

Коли редактор нарешті звернув увагу, в його очах не видно було нічого обнадійливого. Склавши руки на столі, він довго дивився в заповнену недопалками попільничку й згодом промовив:

— Стефане, я прочитав ваші оповідання…

Що ж, знайомий початок. Так завжди кажуть, коли збираються ввічливо вказати на двері. Коротке зітхання — і таке ж знайоме продовження:

— Не знаю, як ви це сприймете… але я не знайшов у них нічого цікавого. Цілком ординарні ідеї, передбачуваний розвиток дії, невиразні характери. Так, мені сподобалися ваш стиль і легкість розповіді, проте цього замало для повноцінного твору. Ви мене розумієте?

Стефан нічого не відповів, лише хитнув головою. Що ж, можливо, він має рацію. Недосконале, банальне, пусте… Ти втратив свою музу, і ніхто більше не згадає, що колись твої книжки називали «поверненням справжнього українського слова» та «кращим зразком сучасного молодого письменництва». Все це в минулому.

Редактор між тим продовжував:

— Я знайомий з вашими ранніми творами, і деякі з них вважаю дуже потужними речами. Але ця ваша збірка… Чогось в ній не вистачає. Може, вам варто на якийсь час зробити собі відпустку, щоб набратися нових вражень? Ви ніколи не думали про це?

Ці слова продовжували крутитися в Стефановій голові, коли він повертався додому, тримаючи в руці свій зім’ятий рукопис. Відпустка? Хіба було замало тих двох років, протягом яких він намагався витиснути все можливе зі своєї втомленої уяви? Але щось в цьому було. Та не міг вловити це, — неначе мелодію пісні, яку ніяк не згадаєш, — проте відчуття, що це й стане першим кроком до надолуження втраченого, було досить чітке й настирливе.

Увечері, коли обоє з Мариною сиділи на балконі, спостерігаючи, як весняне сонце повільно рухається на захід, а тіні навколо видовжуються, вона знову запитала його про сон. Стефан, який вже встиг забути про нього, здивовано звів брови.

— Просто нічний жах, — відповів. — От і все.

— Ти казав, що він пов’язаний з твоїм дитинством.

— Так.

Після недовгої мовчанки він сказав:

— Одного разу, коли я з батьками приїхав у село до свого дідуся, у мене вперше в житті була галюцинація. Мені здалося дещо… чого просто не могло бути. І в моєму сні все це знову пригадалося.

— У тебе є родичі в селі? — спитала дружина.

— Ми приїздили до материного батька, але це було тридцять років тому. Навряд чи там хтось залишився.

Несподівано вона сказала:

— То чому б тобі не з’їздити туди і не перевірити? Розвіятись, змінити оточення?

Стефан завмер. Відразу на згадку прийшли слова редактора: «…зробити відпустку? Ви ніколи не думали про це?» Щось клацнуло в його голові, неначе всі розрізнені елементи головоломки з’єдналися в одне ціле, а на обличчі з’явилася посмішка.

— Люба, — розгублено вимовив він. — Ти геній. Щойно дала мені відповідь, яку я стільки часу шукав. Звичайно, ось воно!

— Що сталося? — здивувалася Марина. — Ти відкрив новий закон Всесвіту?

— Майже, майже. Вибач, я на хвилинку, — і побіг до телефону, щоб домовитися про зустріч з Віктором. Можливо, він занадто поспішає, але…

Розмова (2)

Вони сиділи у просторій кабінці біля кафетерію під велетенською фірмовою парасолею. Навколо буяла зелень, і лапаті каштани повільно хитали гіллям, вкриваючи відвідувачів чудернацькими тінями. Трохи далі зграйка дітлахів виробляла викрутаси на роликових ковзанах, не звертаючи уваги на виючі авта й апатичних пішоходів.

Офіціантка принесла замовлення. Дочекавшись, поки вона піде, Віктор схилився над столиком і винувато промовив:

— Вибач, що так вийшло. Я зробив усе можливе, але… сам знаєш, моя думка не є вирішальною.

— Я розумію, — Стефан запалив сигарету. — Але тобі не варто виправдовуватися. Ти й так добряче мені поміг.

— Та годі. Я міг би зробити більше, якби ти тоді не покинув писати.

— Так, — він зітхнув.

— Але твоє ім’я досі пам’ятають, — Віктор відкинувся на спинку стільця. — Є одне видавництво, і вони готові укласти з тобою угоду, якщо ти зможеш їм запропонувати якусь нову велику річ. Умови досить пристойні.

— Було б непогано. Якраз щодо такого великого твору я й хотів з тобою побалакати.

— Твій новий проект?

— Так. Я хочу написати роман.

— І в тебе вже є якісь ідеї?

— Є дещо.

Стефан випив свою каву і сказав:

— Мене завжди приваблювала атмосфера, що панує в маленьких селах. Я маю на увазі не ті перевалочні бази з «продтоварами», пам’ятником вождю і центральною вулицею, по якій щодня проносяться тисячі машин зі столичними номерами. Ні, я кажу про невеличкі, забуті всіма селища, в яких часто немає світла й асфальтованих доріг, зате є власна філософія і свій погляд на речі. В них панує своєрідний вакуум, у якому роками зберігаються древні уявлення і навіть цілі релігії. В таких селах ще вірять у вурдалаків і перелесників, а кожна друга баба там — відьма.

— Сподіваюся, в переносному розумінні?

Стефан засміявся.

— Так вважаємо ми. Саме у цьому й полягає мій задум: провести читача цими оазисами забобон і показати йому, наскільки примарна його віра в реальні речі. Тут, у цій глушині, з вами може статися все, що завгодно. Тут не допоможе мобільний телефон, коли повсталий з могили мертв’як вчепиться у твоє горло. Розумієш, про що я?

— Жахи, — промовив Віктор задумливо. — Стефе, це не пройде. Це за бугром ти можеш вішати на вуха читачів історії про вампірів та перевертнів, і вони завжди попросять ще. Тут це програшний варіант. Сам розумієш — інша ментальність, інша ідеологія, інше… а, до біса! Як ти поясниш читачеві, який очікує від тебе звичних життєвих історій — хай іноді дещо фантастичних, що тебе раптом потягнуло в містику? Він вирішить, що ти врешті решт зовсім здурів.

— Плювати! — гримнув Стефан. — А Гоголь? Орест Сомов?

Вони теж були божевільні? Господи, Вікторе, я ж кажу про речі, які і є частиною тієї самої ментальності. Ці надбання не можна просто відкинути, як якусь чорнуху, або списати за віком, бо це — наша історія. Невже не розумієш?

Той примирливо підняв угору долоні.

— Стефе, прекрасно тебе розумію і навіть поділяю твою точку зору. Я просто намагаюся уявити собі реакцію літературної еліти, коли ти принесеш їм роман, у якому на кожній сторінці бушують відьмаки, а упирі смокчуть кров. Повір мені, я знаю, про що кажу.

— Якщо їхні діти отримують задоволення, коли на екранах телевізорів люди вибивають один одному мізки, то вони проковтнуть і це, — твердо відказав Стефан.

Замовкли. Всі аргументи були вичерпані. Він раптом відчув, що просто мусить написати цю книгу, байдуже — визнають її чи ні. Тепер це справа принципу.

— Гаразд, — сказав нарешті Віктор. — Ти переміг, хоча й не в усьому мене переконав. Скажи лише одне — ти впевнений, що такі осередки ще залишилися?

— Гадаю, що так.

— І, схоже, ти зібрався знайти один з них?

Стефан згадав свій сон. На його обличчі заграла посмішка.

— Здається, в мене є на прикметі одне місце…

Насправді все було не так.

Хатина нагадувала стару могилу, забуту й занедбану. З усіх боків її оточили наїжачені зарості чортополоху, які витягнулися вгору майже в зріст людини; біла крейда, що просвічувала крізь них, була схожа на поверхню старого черепа. Це похмуре місце причарувало маленького Стефана, який випадково забрів сюди, граючись у розвідника. Звідси можна було бачити крізь гілля дерев зеленіючий дах дідусевої хатини, і це додавало йому впевненості — у крайньому разі він пробіжить цю відстань за дві хвилини. Але перш ніж рятуватися втечею, його розвідницький обов’язок вимагав обстежити «ворожу» хату, і на цей випадок при ньому був пістолет із пістонами. Обійшовши двічі цю стару споруду, він нарешті відшукав двері й тепер нерішуче стояв перед ними.

Це місце відрізнялося від тих, що їх Стефан з друзями відвідував удома. Ті вилазки в недобудовану бібліотеку або підземний тунель швидко набридали, оскільки ти знав, що нічого тут з тобою не станеться, а таємничий ворог, що може чекати за наступним поворотом, усього лише Мишко з сусіднього під’їзду. Але тут все було насправді. Тут він сам, і ніхто про це не знає, а ця хата видається такою страшною!

Може, коли відкриє ці двері, то потрапить просто в павутиння, від якого мурашки по шкірі, а товсті чорні павуки заповзуть у волосся? А може, там, всередині, ховається щось і страшніше?

Проте отак піти звідси він не міг. Цікавість зводила з розуму, а бажання похизуватися своїми подвигами перед товаришами примусило ризикнути. Розсунувши кущі, зробив крок і опинився біля самісіньких дверей. Тепер бачив потріскану блакитну фарбу на них і щілини між дошками, а також міг торкнутися ручки. Відмикалися вони таким же чином, як і в дідусевій хатині — натиснеш на залізний язичок і штовхай уперед. Спробував, проте нічого не вийшло — вочевидь, заважав шар землі на підлозі. Натиснувши ще раз, буквально влетів усередину, скривившись від рипіння в завісах. В обличчя вдарив запах сирості й плісняви. Широко відкритими очима озирнувся навколо.

У хатині панував напівморок, проте в слабкому світлі дня він роздивився деякі предмети інтер’єру. Під стіною стояла вкрита пилом стара скриня, на стінах висіли брудні рушники з незрозумілою вишивкою. Усю підлогу вкривали пожмакані папірці й шматки старих газет. Вони зашаруділи під ногами, коли увійшов усередину, тримаючи руку на пістолеті.

Стефан зрозумів, тут давно вже ніхто не мешкав — на це вказувало рясне павутиння на стінах і загальна занедбаність, проте він все ще був готовий накивати п’ятами, щойно помітить щось страшне. Затамувавши подих, пройшов повз закопчену піч, мимохідь глянувши на дивні малюнки на ній, і опинився перед ще одними зачиненими дверима. Цього разу не вагався. У дитячій уяві вималювався забутий скарб, що лежить десь там, очікуючи, поки його знайдуть. Натиснув на ручку.

Двері відчинилися легко, майже без шуму. В першу мить Стефан тільки заблимав очима, засліплений світлом, що пробивалося крізь брудні шибки, і не відразу помітив річ, що стояла на лаві…

Там була труна, в якій, склавши руки на грудях, нерухомо лежав якийсь чоловік. Його вапняне обличчя, що зберігало абсолютний спокій, вкривала нечесана сива борода, а на губах завмерла крижана посмішка. Стефан закляк, як статуя. Не зрушив з місця і тоді, коли стариган, розплющивши прозорі очі, сів у домовині й відкинув простирадло. І лише коли довгі руки з покрученими пальцями простягнулися вперед, хапаючи повітря, хлопчак прийшов до тями. З його вуст злетів відчайдушний зойк, і він помчав назад, не чуючи землі під ногами. Лише якоюсь часткою свідомості відчув, як колючки дряпонули руки й обличчя, коли перелетів через поріг та понісся шляхом.

Прийшли на згадку обличчя батьків, сердиті й стурбовані, їх докори, що він поліз у стару хату, де його могло привалити сволоком чи ще чимось. А тоді до нього наблизився дідусь. Він присів на стілець, і, тримаючи його за плечі, запитав:

— Що ти там бачив, синку?

Прогулювалися берегом озера в парку, дивлячись, як дітвора жбурляє качкам шматки хліба. Стефан ненадовго замовк.

— І що ж ти відповів? — поцікавилась Марина. Її очі блищали — схоже, історія справила на неї враження.

— Я розповів усе, як було, — посміхнувся він. — Навіть сказав, що збирався знайти там скарб. Проте цю частину вони пропустили повз вуха.

— І що ж далі?

— Батьки, звісно, мені не повірили, а ось реакція діда була дивною. Коли я вибалакався, він підвівся на ноги і, дивлячись у вікно, зловісно пробурмотів: «Старий Данило!»

Дружина здригнулася.

— Схоже на фільм про привидів, — промовила вона. — То що ж було насправді? Ти дійсно бачив якусь примару?

— Навряд чи, — замислено відповів Стефан, засунувши руки в кишені плаща. — Не забувай — мені було всього сім років. Я міг побачити просто ящик з порожніми пляшками і науявляти собі казна-чого. До того ж та місцевість зовсім не сприяла гарному настроєві.

Марина промовчала.

— Ось так, — закінчив він. — Після того випадку батьки дали мені прочухана й забрали звідти. Більше вони мене з собою не брали.

— Дивно, що ти мені ніколи цього не розповідав.

— Не було нагоди. Та й навіщо? У кожної людини є якісь приховані дитячі жахи, і, як кожна така людина, я намагався про все забути.

— Але ж ти зібрався повернутись туди, — зауважила вона скоріш ствердно.

— Так. Ти сама подала мені цю ідею. Я вважаю, що ця подорож — саме те, що мені зараз потрібно.

— Але чому ти не хочеш, щоб я їхала з тобою?

— Бо не бачу потреби, — Стефан зітхнув і поклав руку їй на плече. — Я навіть не впевнений, чи збереглося взагалі те селище, не кажучи вже про якусь рідню. Буде краще, якщо я спершу розвідаю, що до чого — так би мовити, зроблю перший постріл. Якщо я там нічого не знайду, то повернуся в той же день. Ну, а якщо ж там можна жити, то тоді я напишу тобі листа, у якому і змалюю ситуацію.

— Як романтично, — засміялася вона. — Ти не писав мені листів ще з часів навчання.

— Справді? — він почухав лоба. — Що ж, тоді я не хочу втрачати такої нагоди…

Вони зупинилися над водою біля кованих перил, і Марина притулилася до нього, примружившись від задоволення.

— І не втрачай, — сказала вона. — Роби все, що вважаєш за потрібне, і не дозволяй мені заважати. Якщо ти гадаєш, що це справді допоможе тобі надолужити втрачене і знову вийти в перші ряди — тоді вперед.

Він був вражений.

— Ти знаєш, — промовив Стефан, затискаючи її в обіймах, — я ніколи не пошкодую, що зустрів тебе.

— Це було б нечесно, — відповіла вона грайливо. Його рука доторкнулася до її м’якого волосся, а губи зустрілися у довгому, поцілунку. Стефан відчув себе щасливим, як ніколи, і сподівався, що знайшов-таки вірний шлях. Можливо, все ще буде гаразд.

Вони рушили берегом, і верби ліниво хитали їм услід своїм довгим зеленим волоссям.

В дорозі (3)

Відірвався од книги, яку читав, і глянув у запльоване дощем вікно. Дивно, але ці перші рядки безсмертної новели містера Едгара По повністю виказали його теперішній стан. З самого ранку він намагався нагнати на себе відповідний настрій, щоб краще відчути факт повернення, і, можливо, зафіксувати ці почуття у майбутньому творі, проте все сталося само собою. Можливо, це впливала погода — ще з вечора небо затягнули важкі сиві хмари, які час від часу проривалися рясним дощем. Але було ще щось. Щойно він сів у електричку, як відчув це — приємна прохолода, що розтікалася у грудях, дивні картини, які швидко пробігали перед очима. Забуті почуття знову заволоділи Стефаном — він повертався.

Розпрощалися з Мариною на вокзалі о десятій ранку. Пообіцявши відразу написати у випадку вдалого прибуття на місце, він закинув свій скромний багаж на плече і прудко вскочив до вагона, який виявився на диво порожнім. Вмостившись на сидінні, з якого невідомі злодії ще не встигли поцупити дорогоцінний дермантин, Стефан помахав у вікно дружині й відчув, як завібрувала під ногами підлога. Через хвилину електричка рушила, і він полегшено зітхнув, коли перони залишилися позаду. Мости спалені.

Спробував відновити в голові необхідний маршрут. Той міцно тримався в пам’яті, проте Стефан не був повністю впевнений, що не змінився з роками. Чи досі ходить з Ніжина автобус, що раніше довозив їх до самого лісу, в глибинах якого й ховалося селище? В крайньому випадку, подумав він, зловимо попутку. Це якраз той вид транспорту, що не підвладний часові. Головне — знати, куди їхати.

З рухом поїзда людей у вагоні прибувало. Тамбур заповнили круглобокі баби з такими ж круглими торбами, що були набиті всякою всячиною, супроводжуючі їх чоловіки з велосипедами (або «лисопетами», як то кажуть у цих місцях), а також сім’ї з надто голосними дітьми. По салону поплив гамір, сміх і запах ковбаси. Дві дебелі жіночки, що габаритами нагадували бійців сумо, впали на сидіння поруч, ні на мить не перериваючи свого жвавого діалогу. Був змушений покласти на коліна свою сумку, у яку завбачливо вклав тільки найнеобхідніше — старий ноутбук, рулон туалетного паперу й з десяток баночок сардин в олії. Господи, подумалось, усе життя шукати виразні характери, коли тут, у звичайному потязі, вирують справжні пристрасті. Навіть старий п’яничка, що притулився до стіни, однією рукою тримаючись за стоп-кран, — і той буквально просякнутий життям. Стефан вирішив, що ця поїздка може принести більше користі, ніж здавалося на перший погляд. Посміхнувшись про себе, знову розкрив книгу американського класика й занурився у читання, морщачи лоба кожен раз, коли дами поруч з ним вибухали реготом.

Так промайнула година, потім друга. Дощ за вікном не вщухав. Звідси, з пагорбу, по якому пролягала залізниця, йому відкривалася велична картина зеленої долини з гостроверхими дахами хатин, розкиданих по ній. То там то тут траплялися рябі скупчення корів, що незворушно виїдали траву під низьким сірим небом. Якби був художником, то, напевне, закохався б у цю сільську панораму, що здавалася такою природною після нескінченної міської метушні.

Не помітив, як зникли балакучі супутниці. Тепер тут сиділо двоє неголених суб’єктів, схожих на тих представників прошарку суспільства, яких зазвичай називають бомжами.

Глянув на їхні потовчені долею та міліцією мармизи й знову перевів погляд у вікно. Читати розхотілося. Врешті решт притулився скронею до стінки й удав з себе сплячого, про всяк випадок міцно затиснувши сумку між колін. Так пройшла решта часу.

У Ніжин прибув приблизно о другій. Затягнувши пасок, зійшов на платформу й побрів під дрібним дощем туди, де височів шпиль будівлі вокзалу. Наскільки пам’ятав, десь там мала бути зупинка автобуса, і, обмінявши біля лотка жменю копійок на пару біляшів, рушив на її пошуки.

Зупинка була на місці, проте тут на Стефана чекало розчарування: як повідомляло оголошення, автобус через лісництво відходив лише двічі на день — о сьомій ранку та о п’ятій вечора. Йому зовсім не хотілося стирчати тут ще три години, до того ж у разі невдачі міг не встигнути на вечірню електричку на Київ. Порозмисливши трохи, підняв сумку й попростував повз двори до виїзду на шосе. Залишалася надія, що його підбере якийсь жалісливий водій, що буде рухатися у потрібному напрямку.

З соромом визнав, що за межами міста почувається досить незручно. За все життя був у селах добре якщо разів десять, і за тої простоти й відвертості місцевого населення почувався не в своїй тарілці. Ловив на собі погляди людей, що визирали з-за парканів або просто сиділи на лаві, не лякаючись навіть дощової погоди, і бачив у них неприховану цікавість та якісь іронічні вогники. «Воно й не дивно, — подумалось, — навіть вираз обличчя видає в мені городянина». Собаки гавкали йому вслід, мабуть, дотримуючись такої ж думки. Відчуваючи, як свербить від чужих поглядів його спина, прискорив ходу й через деякий час вийшов на шосе.

З півгодини простояв під мокрою ялинкою, піднімаючи руку кожного разу, коли повз проїздила машина, обдаючи бризками з калюжі, але марно. У більшості це були старенькі «Москвичі» та «Запорожці», вщент забиті дітьми та торбами. Деякі просто не звертали на нього уваги. Коли вже зовсім втратив надію вибратися звідси, поруч з ним загальмував брудний жовтий молоковоз. Дверцята відчинилися, і з кабіни на хвилях сигаретного диму виплив голос:

— Залазь, чоловіче! Клята погода, еге ж?

Двічі повторювати не довелося. Стефан вскочив усередину й потягнув на себе ручку дверей.

— Дякую, що підібрали, — вимовив він. Водій — пузатий чолов’яга у сірому картузі, з довгими напівсивими козацькими вусами — лише хитнув головою.

— Пусте. Грюкни-но ще цими дверцятами. Стерво, тільки й знають, що ламаються.

Стефан виконав прохання. Водій крутонув руля, і вони рушили.

— Взагалі-то я не беру пасажирів, — мовив він, випльовуючи папіросу у вікно. — Наказ. Але не можу дивитися, як хтось отак стирчить під дощем, туди його все. Сам-то не місцевий, га?

— Ні. Я з Києва.

— Он воно що. Я й дивлюся, наче не місцевий… То куди їдемо, чоловіче?

— Маренівка, — назва відразу спливла у пам’яті. Стефан зтрусив воду з волосся. — Довезіть мене до лісництва, якщо вам по дорозі.

— Невже й справді у стару Маренівку вирядився? — вирячив очі водій. — Господи, туди вже років з п'ятнадцять ніхто не навідується!

— Чому? Люди там більше не живуть?

— Люди-то живуть, тільки мало їх там залишилося, — відповів той. — Кажуть, земля там проклята, ось так.

Стефан був готовий почути щось подібне в самому селищі, проте з вуст цього здорованя це прозвучало досить дивно. Він обережно запитав:

— І ви в це вірите?

У погляді водія промайнула образа.

— Либонь, думаєш, що ми тут всі, як оті пеньки? Х-хе… У нас із цим усе гаразд — радіо, телевізор у кожній хаті, всігда в курсі… Отож-бо, всі дуже розумними поставали. А коли кажуть люди, що земля там проклята, то значить, так воно і є. Я сам живу неподалік і багато чого чую.

— І що ж кажуть люди? — поцікавився Стефан.

— У цього села погана історія, — водій витрусив із зім’ятої пачки останню папіросу і встромив її в рота. — Може, як задобриш когось з тих людей, то вони тобі й розкажуть все як було. А може й ні. До них ще треба знайти підхід… ось так. З того часу, як там усе це сталося, ніхто новий там більше не оселявся — бояться, а тим, що залишилися, все байдуже. Та й куди вони підуть? Так і доживають свій вік… А сам ти чого туди зібрався?

— Хочу трохи пожити в селі, — просто відповів він. — Набратися свіжих вражень. Я письменник.

— Та ну! — ледь не зомлів водій. — А не брешеш? От же ж які люди на дорозі трапляються! А чого ж ти, письменнику, у таке дурнувате місце вирядився? Давай я тебе краще у свій Червоний Хуторець відвезу. Житло знайдемо, будеш собі писати хоч з ранку до ночі. З жінкою познайомлю… га?

— Та ні, дякую. У Маренівці колись жили мої родичі, от я і хочу побачити, чи залишився там хто.

— Е-е, це навряд чи. Людей там зараз зовсім мало стало. Хто помер, а хто поїхав… У них родичів немає, хіба що в одному селі. Живуть, як під ковпаком, туди їх розтуди…

Стефан посміхнувся.

— Якраз це мені в них і подобається.

Машина летіла по трасі, підстрибуючи на вибоїнах і все далі заглиблюючись у цей таємничий приспаний край. Пейзажі, що пропливали повз них, здавалися йому примарно знайомими, неначе колись він уже бачив їх уві сні: всі ці порожні поля, куці деревця на узбіччі, далекі ліси… Пригадав свою єдину поїздку сюди разом з батьками, коли вони трусилися цим шляхом у переповненому автобусі, і маленький хлопчик, сидячи на колінах у матері, роздивляв у вікно цю саму картину. Тепер йому здалося, що й самі батьки не дуже полюбляли навідуватися сюди, у ці похмурі місця. Може, вони теж вірили, що з цим селом не все гаразд?

Почався спуск, такий крутий, що в Стефана засмоктало під шлунком. Попереду побачив стіну чорного лісу, що швидко виростала — кінцевий пункт своєї подорожі.

— Ось воно, лісництво, — сказав водій. — Вибачай, що не можу довезти до самого села — поспішаю, та й дороги там поганенькі. Тут через ліс є шлях, десь з кілометр пішака пройдеш.

— Так. Я знаю.

Коли машина зупинилася, Стефан рішуче намацав кишеню сорочки.

— Скільки?

Водій посміхнувся, блиснувши двома золотими зубами.

— І не думай, чоловіче. З іншого взяв би, а з письменника — рука не підіймається.

— Ну, все одно дякую.

— Було б за що. То може передумаєш, та рвонемо до мене, га? Ну його до біса, це місце!

Стефан похитав головою.

— На жаль, не можу. Може, іншим разом…

— Ну, як знаєш, — водій нахилився і відкрив дверцята з його боку. — Якщо надумаєш, то йди прямо у Червоний Хуторець, це десь хвилин із сорок. Спитаєш Миколу Грицика — це я.

— Стефан Хошкевич, — відрекомендувався Стефан. Вони потиснули один одному руки. — Ще раз дякую.

— Та годі тобі, — нетерпляче махнув рукою той. Почекав, поки його чудернацький пасажир не вилізе з машини. — Дивні ви якісь, міські, — пробурмотів він наостанок, а тоді грюкнув дверцятами й рвонув з місця. Стефан дивився, як його габаритні вогні тануть удалині.

— Самі ви дивні, — промовив він про себе й вирушив шукати шлях на Маренівку.

Глибинка (4)

Як гарно все ж таки в лісі! Варто було подолати такий довгий шлях, щоб відчути це. Руда хвоя вкривала землю м’якою ковдрою, а сосни й смереки височіли навколо, неначе казкові велетні. Стефан довго стояв на місці, задерши голову, і з насолодою вдихав пахощі свіжої глиці. Здавалося, що тут, на лоні природи, всі його відчуття, які притуплювалися роками безрадісного життя у місті, нарешті знову загострилися — він виразно бачив крапельки води, розсипані дрібним бісером на сітці павутини, чув найтихіші шурхоти та потріскування цього лісу. Все навкруги чарувало його первісною чистотою.

Шлях на село знайшов досить швидко. Це був просто старий слід від коліс якоїсь вантажівки, що його десятки людських ніг перетворили на звивисту стежку. Стефан неквапно рушив нею, насолоджуючись тишею і чистим повітрям. Можливо, все це увійде до його книги — відлюдні, похмурі місця, суворі люди, і цей мовчазний ліс, що приховує у своїх надрах якусь таємницю, недоступну простим смертним. У голові автоматично почали вибудовуватися цілі речення, щедро прикрашені відповідними прикметниками — ця звичка, що є характерною рисою багатьох літераторів, іноді дратувала його, але не зараз. Те, що мозок намагається знову запрацювати, як в старі часи, було доброю ознакою.

Лісова стежка несподівано перетворилася на всипаний щебнем шлях. Занурений у задум, не звернув на це особливої уваги, а коли, нарешті, підвів очі, то зупинився як укопаний. Проте попри всі сумніви село Маренівка нарешті розкинулося перед ним — все ті ж хатки з солом’яними стріхами, з димарів ліниво в’ється вгору сивий димок, а груші й сливи буяють цвітом. Він був тут лише раз, проте десь в середині з’явилося відчуття, що після років мандрів незвіданими країнами повернувся нарешті до свого дому.

«Можливо, так воно і є», подумав, рушаючи з місця.

Водій молоковоза мав рацію — над селом неначе опустився дивний ковпак, що роками дозволяв зберігати селу свій первісний вигляд. Нічого не змінилося. Все залишилося таким, як було в пам’яті — обриси дерев, малюнки на дверях та інші дрібниці, з яких зазвичай і складаються дитячі спогади. Він брів порожньою вуличкою, що більше нагадувала лабіринт, і вертів головою на всі боки. Зі всього було видно, що люди в цьому селищі не дуже полюбляють зміни. Паркани помітив лише у декількох хазяїв — інші подвір’я були обгороджені старими тинами, які виглядали так, начебто стояли тут ще з часів панщини (що, можливо, й не було далеким від істини), а дехто взагалі обходився без жодної огорожі. Світло тут було — вздовж вулиці тягнулися переплутані у гіллі дерев дроти — проте ніякого асфальту.

Справжнім реліктом видався дивом вцілілий дерев’яний журавель, що засмучено похилився над старою криницею.

Але найбільше вразила тиша, що панувала тут. Не було чути людських розмов, і жодна собака не гавкнула, поки блукав, прагнучи відновити в пам’яті шлях до дідової хати. Все неначе вимерло. Хоча чого це має дивувати? Селище і в роки його дитинства було досить незвичним — саме з цієї причини він і приїхав сюди. І все ж пригадалися слова водія: «Люди живуть, тільки мало їх залишилося. Кажуть, земля там проклята…» Вулиця знову повернула, й Стефан зупинився, коли його мозок порівняв те, що він побачив, із картиною тридцятирічної давнини. Звичайно, час усе ж таки взяв своє, дерева трохи розрослися і замість старого тину виріс чепурний паркан, проте… Ну звичайно, ось визирає із-за кудлатої яблуні стара хатина його дідуся, і шибки, немов мудрі очі, здивовано дивляться на нього, можливо запитуючи, де ж він був всі ці роки. А трохи далі, на іншому боці вулиці, побачив цитадель своїх дитячих страхів.

«Ось вона», промайнула думка. Десь з глибин свідомості виповз жах, не справжній, а якийсь примарний — такий буває тільки в поганих снах. Цивілізована частина єства тримала почуття під контролем, було лише легке хвилювання; проте той маленький хлопчик, що й досі залишався у надрах душі, зловісно зашепотів на вухо:

«Ти повернувся, чи не так? А для чого? Може, щоб знову увійти в цю хатину? Старий Данило дуже зрадіє, що ти прийшов — він підніметься з труни й радо привітає тебе у її темних, смердячих нутрощах. І всі інші теж. Адже саме тебе вони чекали увесь цей час.»

Стефан трусонув головою. Ця думка зовсім не сподобалась, відігнав її геть. Навряд чи змусить себе ще раз зробити це, нехай навіть усе, що він бачив тоді, було лише виплодом бурхливої уяви. Крок за кроком наблизився до кістлявого чагарника, крізь який виднілися білі потріскані стіни, і зупинився, роздумуючи.

«…і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер…»

— Доброго дня, чоловіче, — пролунало за його спиною. Стефан аж підскочив від несподіванки. Озирнувшись, побачив коло себе зовсім не привида зі свого дитинства, а лише худорлявого чоловіка років п’ятидесяти, у просторій клітчастій сорочці й робочих штанях. Той просто стояв, тримаючи руки в кишенях, а його вицвілі очі спокійно вивчали гостя. Він не відразу знайшов, що відповісти.

— Заблукали чи що? — знову сказав незнайомець. З нагрудної кишені витяг цигарку без фільтра, запалив і глибоко затягнувся. — Бо бачу, що не місцевий.

— Так, — сказав Стефан. — Не місцевий. Я з Києва приїхав.

— Угу, — відказав чоловік, готовий продовжувати вдало почату розмову. — І чого ж вам тут треба? У нас гості не часто бувають.

«Не сумніваюся», подумав той, але вголос промовив:

— Бачте, я… Загалом, я хочу дізнатися, чи живий ще Матвій Стеценко. Раніше він жив у цьому будинку, — махнув рукою туди, де стояла дідова хата.

— А ти ким йому доводишся?

— Ну… Він батько моєї матері. Виходить, мій дід.

— Виходить, що так, — у очах незнайомця щось промайнуло.

Він струсив попіл з цигарки й зітхнув. — Спізнився ти. Старий Матвій вже десять років як помер, ось як.

— А його хата…

— Тепер там я живу. Може чув, у діда твого брат був молодший, Михайло. То це мій батько. Теж царствіє йому небесне. — Чоловік протягнув руку. — Семеном мене звати.

— Стефан, — потиснув руку. — Шкода, що я не встиг…

— То ти тільки за цим і приїхав?

— Я, взагалі, хотів пожити тут трохи. Може знаєте, у кого я можу зупинитися?

— Краще б ти їхав звідси, — сказав Семен. — Нема чого тут робити заїзжому, повір мені. Не те, що я вигоняю… просто тут не найкраще місце, щоб відпочивати.

— Я чув, що кажуть люди, — обережно відповів Стефан. Той уважно подивився на нього крізь примружені очі.

— Не треба тобі до чужих йти, раз таке діло, — відповів несподівано. — Можеш поки у нас пожити. Було б краще, якби ти повертався назад, але я бачу, що ти вже все вирішив.

— Знаєте, я не хочу нав’язуватися…

— Та годі. Пішли вже, як залишаєшся. Місце є.

Семен повернувся і попростував до хати. Стефан рушив за ним, намагаючись не відставати. Досі все начебто йшло вдало.

Так завершилася його подорож.

Семенова дружина виявилася ще худішою, ніж чоловік.

На довгому втомленому обличчі, здається, не було нічого, окрім великих блискучих очей. Коли вони увійшли, вона поралася біля невеличкої двоконфорочної плитки і, здається, не здивувалася, коли чоловік сказав, що їхній гість поживе у них деякий час. Лише кволо посміхнулася:

— Що ж ви стоїте у порозі — заходьте!

— Дякую, — Стефан зайшов у хату й сором’язливо присів на стілець у кутку. Його погляд ковзнув інтер’єром дідового помешкання, і він відзначив, що нові хазяї майже не внесли до нього ніяких змін: той самий буфет коло стіни, той самий стіл, ті ж вицвілі шпалери. Змінилися хіба що фотографії на стінах.

— Жінко! — гукнув Семен. — Накривай швидше на стіл.

Чоловік з самого Києва їхав…

— То ви з Києва? — поцікавилася дружина, виносячи з кухні великий казан з тушеною картоплею. Стефан відчув, ж затріпотів його шлунок.

— Так. Я, власне, ненадовго…

— А чим же в Києві займаєшся? — спитав хазяїн, присідаючи поруч з ним на лаві.

— Пишу. Я письменник.

— Ти ба, — похитав головою той. — Справжній письменник? Ти чула, Уляно?

— Чула, чула, — вона знову зникла на кухні й через мить з’явилася з вареною куркою. — А як же це ви до нас потрапили?

— Це онук покійного Матвія, — пояснив Семен. Він пірнув під лаву і, як фокусник, витяг звідти закупорену целофаном півлітру. — Каже, що хоче в селі пожити. А я йому кажу — немає у нас нічого цікавого. Глушина та й усе.

Стефан помітив, як вони обмінялися швидкими поглядами — надто швидкими, щоб зрозуміти, що за ними криється. Вирішив не здаватися.

— А мені подобаються ці місця. Тут є щось… щось таємниче, містичне…

— Немає тут нічого, — відповіла Уляна трохи різкувато. — Та й що тут може бути? Самі лише старі діди. Он у Хуторці й кіна крутять, і магазин свій…

— Жінко, — перебив її Семен. — Меньш балакай і швидше рухайся. Не бачиш — гість вже слину ковтає.

— А ти б поміг краще, — дорікнула вона. — Ач, розсівся! Треба оно по балона їхати, бо плитка ледве жевріє, а тобі й діла немає.

— А піч на що? Позвикали до техніки, а хазяйство простоює… Сідай вже та будемо обідати.

Господиня принесла тарілки, і всі вони сіли за стіл. Стефан обвів очами цю неймовірну за його мірками кількість страв. Для нього домашня їжа була такою ж екзотичною, як і китайська кухня. Шлунок зрадницьки забуркотів.

Семен відкоркував пляшку й рішуче підніс до його чарки, але Стефан завбачливо накрив її долонею.

— Не треба, — промовив він. — Я не п’ю.

Хазяїна ця заява, здається, образила.

— А я п’ю? — здивувався він. — Тут же немає чого пити! А сто грам за знайомство — це сам Бог велів.

— Пробачте, але я…

— Це ж не ваша міська палітура, — продовжував спокушати той. — Тут кожна краплина, як кришталь — п’єш і не кривишся. Як кажуть, розумному на здоров’я, дурному на безголов’я… П’ятдесят грам — і все.

Стефан зітхнув.

— Гаразд. П’ятдесят — і все.

Той націдив всі сто і задоволено всміхнувся.

— Пий, пий. Всю радіацію повиводить.

Підняли чарки, і Семен проголосив:

— За здоров’я!

Горілка була й справді на диво — м’яка, як джерельна вода, і зовсім без запаху. Відчув, як усередині в нього розтікається тепло, а в голові — туман. Якщо тут так п’ють перед кожною їжею, тоді є від чого непокоїтися.

Чарчина зробила свою справу — язики порозв’язувалися. Накладаючи в тарілку холодець і картоплю, Стефан розповів про справи в Києві, про погоду, про особливості своєї роботи. Трохи посперечалися про політику й нестабільний стан економіки (тут Семен вразив його своєю обізнаністю — неначе це він щойно прибув з міста). Уляна більше мовчала, лише кілька разів піддакнула, коли мова пішла про нестачу грошей. Коли всі теми були вичерпані, Стефан незграбно підвівся з-за столу й подякував хазяям за неймовірний обід.

— То що ж ти з’їв? — пхикнув Семен, викладаючи біля себе гірку кісток. Було незрозумілим, куди йому ліз увесь цей харч. — Сідай, ми тільки почали!

— Ні, дякую. Хочу трошки перепочити з дороги.

— Оно ваша кімната, — сказала Уляна піднімаючись, щоб прибрати зі столу недоїдки. — Увечері я вам дістану чисту постіль.

— Чудово. Ще раз дякую.

У цій маленькій кімнатці, пригадав він, і жив дід Матвій.

Зараз тут стояла заслана постіль, швейна машинка з педальним приводом і невеличка тумбочка, на якій завмер вкритий пилом пластмасовий фікус. Килим на стіні був лише величезним шматком полотна з намальованими олією квітами. Дивлячись на нього, Стефан втомлено присів на ліжко. Цей день зовсім виснажив його, не звиклого до таких подорожей, проте нарешті можна розслабитися… Голова відкинулася на подушки, неначе прислухаючись до післяобідньої колискової, яку співав задоволений шлунок. Треба буде віддати їм ті консерви, подумав, борючись з дрімотою. Не везти ж їх назад у Киів.

Якщо тільки вони знають, що таке консерви…

Намальовані квіти попливли перед його очима, повіки сіпнулися і повільно зімкнулися.

Отямився так само несподівано, як і задрімав. За стіною Уляна все ще торохтіла посудом, і Стефан зрозумів, що заснув лише на кілька хвилин. А тоді побачив перед собою Семена.

— Спиш чи що? — запитав той, заглядаючи йому у вічі.

Тоді випростався. — Пішли на двір, побалакаємо.

Стефан позіхнув і підвівся на ноги. Побачив, що хазяїн вже трохи похитується, і не здивувався, коли побачив під столом порожню пляшку. Удвох вийшли надвір. Хмари вже майже розійшлися, і перші промені вечірнього сонця несміливо торкалися мокрого листя дерев.

Семен розклав на лаві газету й вони присіли. Він витяг з кишені пачку «Прими», протягнув Стефанові.

— Будеш?

Той взяв одну сигарету.

— Дякую.

Закурили, і пасма диму ліниво попливли угору. Деякий час панувала тиша.

— Що ти чув? — запитав він несподівано. Стефан не відразу зрозумів, про що йдеться, і лише кліпнув очима.

— Про що чув?

— Про це село.

Ага, ось воно. Зараз, можливо, він і дізнається, що ж тут діється. Знизав плечима.

— Різне. Кажуть, наприклад, що це прокляте місце.

— І хто тобі таке сказав? — продовжував допитуватися той.

— Один водій з сусіднього села.

Семен виплюнув налиплі на язиці крихти тютюну. Не поспішав із відповіддю.

— Люди багато чого кажуть, але не всім можна вірити, — промовив нарешті. — Хоча тут вони праві. Ти, здається, непоганий хлопець. Недурний, хоча й з міста. Я не хотів би розповідати все це чужинцю, але ще більше не хочу, щоб ти ходив селом і розпитував про це інших. Тому краще я сам розкажу тобі дещо.

Стефан здогадався, що зараз почує якусь «фірмову» страшну легенду і сам не повірив, що йому так пощастило. Що ж, у нього є шанс витягнути зі свого родича все, що той знає, поки ще не встиг протверезіти, і такої можливості не можна пропустити. Приготувався уважно слухати, а його погляд несподівано зупинився на тому місці, де з-за дерев визирав дах тієї самої покинутої хатини.

— Я знаю, — розв’язно заявив Семен, нахиляючись до нього. — Ви, письменники, не вірите ні в Бога, ні в чорта. Ви переконуєте людей у тому, над чим самі смієтеся. І тільки скажи, що це неправда.

— Не розумію, про що ти, — він все ж мав визнати, що той влучив точно в ціль. Так, є такий грішок, і Стефан неодноразово його у собі помічав. Він ніколи особливо не замислювався, а чи могло б насправді трапитися те, про що він писав. Ти маєш бути нейтральним, якщо хочеш, щоб твоя уява запрацювала на повну силу.

— Все ти розумієш, — розтоптавши недопалок, Семен запалив нову сигарету. — Ти думаєш, що в таких селах живуть повні дурні, які тільки тим і займаються, що вигадують різні історії про нечисту силу. Так чи ні?

— Взагалі-то я не зовсім так на це дивлюся…

— Але справа від цього не міняється. Я ж тебе наскрізь бачу. От скажи чесно: чого ти приїхав сюди? Ти ж знав, що старий Матвій давно помер. То чого ж тоді? Може, ти й раніше щось чув про все це, га?

— Можливо, — ухильно відповів Стефан.

— Ти стояв і дивився на ту стару хату, коли я тебе побачив. Що тобі відомо про неї?

Він довго вагався, чи варто знову ворушити минуле. Зрештою, це було лише видіння, і нічого більше, хоча, звичайно, в Семенових очах воно набуде зовсім іншого змісту. Так само, як і для діда Матвія тридцять років тому.

Трохи порозмисливши, Стефан все ж таки зважився.

— Я був тут лише один раз, — почав він. — Мені тоді було сім років. Батьки привезли мене до діда, і поки вони сиділи в хаті, я вирішив полізти туди на розвідку. І мені тоді здалося, що я побачив дещо…

Він у скороченому вигляді переповів ту ж історію, яку розповідав дружині, опустивши лише опис того жаху, коли йому здалося, що стариган у труні хоче схопити його.

Стефан не хотів, щоб у його родича склалося враження, нібито він вірив у все це. Проте відчув, що тут, на самому місці пригоди, звідки він навіть міг бачити силует таємничого будинку, вся ця історія видається ще більш зловісною.

Коли він закінчив, Семен сказав:

— Ця хата стоїть порожньою вже років із сорок — відтоді, як загинув старий Данило.

Щось з’явилося на мить в його очах і відразу зникло.

Стефан помітив це і спитав:

— Тобто, ти не віриш, що я бачив це? — і не відчув полегшення, коли почув у відповідь:

— Чого ж… вірю. Можу навіть сказати, що тобі все це не здалося.

— Що?

Семен невдоволено зітхнув.

— Люди кажуть, що упир має дві душі, — сказав він. — Одну з них ти, мабуть, і бачив.

Навколо них повільно спускалися сутінки. Тліючий кінчик Семенової «Прими» нагадав Стефанові чиєсь зловісне око, що уважно стежить за ними обома. Розмова ставала дедалі похмурішою.

— Це божевілля, — невпевнено сказав він. — Упир? І ти справді віриш у це?

— Данило здавна жив у цих місцях, — почав Семен. — Він жив тут, коли ще не було на світі й діда Матвія. Ще моя бабуся лякала мене ним, коли я був маленький. Одні вважали його чаклуном, а інші казали, що він давно вже мертвий і живе тільки тому, що час від часу п’є людську кров. Як би там не було, але почалося все дуже давно…

Згодом, після ситної вечері з черговою чаркою, Стефан довго лежав у своєму ліжку, заклавши руки за голову, і дивився у темну стелю. Голова йшла обертом, і не тільки від горілки — довга подорож, несподіване знайомство з родичами, і, врешті решт, найдивовижніша історія з усіх, які він коли-небудь чув, повністю його приголомшили. Цілі купи нової інформації, що тіснилася у мізках, прогнали геть усякий сон.

Він зрозумів, що не зможе заснути, поки ці нові образи крутяться в голові. Виліз з ліжка й навпомацки дістався до стільця, де лежала його сумка. Намацавши ноутбука, повернувся у постіль, притулився до подушок і почекав, поки засвітиться екран. Пальці лягли на ряди клавіш, готові до звичної роботи.

Отже, з чого почати? Скелет майбутнього твору постав перед очима, і він довго роздивлявся його з усіх боків. Видати читачеві історію про життя та смерть звичайного, загубленого у надрах країни, села? Хроніку селища, що приховує у собі щось страшне, потойбічне? Так, але все це згодом. Стефан забігав пальцями по клавіатурі, дивлячись, як ростуть на екрані речення. Спочатку те, що він почув сьогодні — від сивої давнини і до сьогодення.

«Ви, письменники, не вірите ні в Бога, ні в чорта», пролунав раптом у голові п’яний голос Семена. «Ви переконуєте людей у тому, над чим самі смієтеся…»

«Що ж, така в мене робота», подумав він, все далі занурюючись в містичний світ власної фантазії.

Село і Люди: історія (5)

«Їхали колись собі козак Безродний і ще одинадцять його людей; всі хлопці огрядні, в січі загартовані — дай Боже козаки! Їхали вони до Києва, та не просто — з бою поверталися, з головами ляхівськими та золотом відвойованим. Їдуть вони, а як зупиняться — гуляють день, і другий, і цілий тиждень, що аж земля гуде. І ось в'їхали вони у Ніжинські ліси; два дні їдуть, а селища ніякого і немає.

— Е-е, — каже Безродний. — Негоже, що не живуть люди у цьому краї.

І порішили вони розбити табір на цьому самому місці, щоб і інші люди оселялися тут. Злізли козаки з коней, дерева повирубували де яке росло, розвели вогнище біля кручі — і знову п'ють, гуляють. Аж ось бачать — йде до них дівчина. Сама брудна, волосся до п’ят, а очі так і блищать. Йде — руки перед собою виставила, пальці як пазурі скрутила… Але ж козаки під Богом ходять — перехрестилися, то вона й стала, як укопана. Стала та й каже:

— Не ви хазяї у цьому місці будете. Прийде пізніше справжній хазяїн, оселиться тут і буде серед людей жити, але сам не як людина. Для нього це місце готую.

Сказала і пішла собі.

— Еге, — кажуть одні козаки. — Марить дівка.

— Е ні, — кажуть інші. — Щось тут нечисте.

Порадилися вони між собою, і питає їх Безродний:

— А що, хлопці, хіба ми не козаки, що будемо нечисті підкорятися? Ні, хай по нашому все буде. Хай прийдуть сюди люди і оселяться тут, а ворожа сила хай іде до біса!

На тому й порішили. Назвали це місце Маредівкою, щоб познущатися з нечистого, а вже як прийшли люди, то стало воно Маренівкою. Згодом рушив Безродний з козаками далі, а на цьому місці, як вони і казали, збудувалося село.

Різний люд селився тут — і гончарі, і ковалі, й старі запорожці, що пішли з Січі. Селище розрослося, побільшало, даючи притулок всякому народу, і згодом перетворилося на справжній хутір.

Жила собі у Маренівці Христя, дружина сотника Коржа. Недобрі історії ходили в селі про її чоловіка — казали, що той превеликий є химородник, і має за побратимство нечисту силу, за що його й вигнали з козацтва. І ось став сотник помирати — а люди знають, що чаклун не один раз може померти, а тоді знову живий — і наказав він жінці своїй, як помре, щоб вона цілу ніч просиділа з ним. Дуже злякалася вона такого прохання, бо ще й при житті був сотник страшною людиною, але відмовити не змогла… От помер Корж, а Христя й пішла до людей за порадою, бо дуже боялася, що повернеться чоловік з того світу та й забере її з собою.

Їй і порадили — як вечір прийде, прив'язати мерця до лави і читати молитви за спасіння душі. Подякувала вона та й пішла собі.

Не хотілося Христі йти у хату, де мертвий чоловік лежить, от вона сіла на лаві і замислилася. Аж бачить — летить шляхом вершник, за ним курява так і в'ється. Знатний чоловік, у широких червоних шароварах, що лопочуть на вітрі, в розшитому золотом жупані і шапці-кабардинці; і кінь під ним теж у золоті, скаче, нібито й землі не торкається. Ось порівнявся вершник з нею, та й зупинився, зіскочив з коня та й до неї вже йде.

— Доброго дня, господарочко, — привітався, скидаючи шапку. Його очі пильно дивилися на неї, немов би читаючи всі її думки. Не сподобався Христі цей погляд — наче льодяний він був — проте вона радо привітала подорожнього.

— Дай Боже здоров’я, путнику. Куди прямуєте?

— Та от шукаю місце на світі, де б мені можна було голову прихилити, — відповідав той. — А що, дівчино, приймеш гостя з дороги? З учорашнього дня хлібної скоринки в руках не тримав.

— Була б рада, пане, — відказує йому Христя. — та тільки негоже мені зараз гостей приймати. Помер опівдні мій чоловік, і ось чекаю, чи прийме Бог його грішну душу.

Подорожній анітрохи не збентежився і каже:

— Вовк цуценяти не боїться, а як приймеш мене та нагодуєш, то, може, і скажу тобі, як далі бути.

Замислилася Христя над словами незнайомця та й пустила його до хати. Сама швиденько на стіл зібрала, що в хаті було — м’яса, галушок, слив’янки… А подорожній увійшов, став на порозі і дивиться на померлого. Очі в нього блиснули, посміхнувся та й каже про себе:

— Не ходити вже тобі, Грицю, та й на вечорниці!

Жінка почула це і ще більш стривожилась. Дивним був цей чоловік — з довгими вусами, що вже сивіти почали, лоб наморщений, а на пальцях нігті довгі, що твої пазурі. Але як вже запросила в хату, то треба прийняти як годиться. Каже вона:

— Прошу до столу, пане подорожній!

Той сів на лаву, шапку поруч поклав і ну наминати, неначе й немає поруч покійника. Христя сіла біля вікна й розпитує його:

— А чи здалека приїхали ви?

— Та далеченько буде: як звідси до бусурманської Туреччини, і отак ще три рази.

— Немало ж ви їхали. А як же звуть вас?

— Запорожці кликали Данилом Чорним, — відказав чоловік, і більше ані пари з вуст, аж поки все не виїв. А як закінчив, то повернувся до господині й питає:

— То чого зажурилася, жінко? Розповідай, може, чим і допоможу.

— Боюся я, — каже вона, — що мій чоловік, сотник, який ще за життя вважався родичем чорту, повстане з пекла і мене до себе забере.

— Твоє лихо — не біда, — відповів Данило. — Доводилося мені за життя й самому чорту чортів виписувати. От як вийдеш за мене, то й піде твій чоловік спочивати на віки вічні.

Здригнулася Христя, коли почула таке, бо дуже страшним видався їй подорожній. Не інакше, як чаклун. Відповідає вона йому:

— Гріх це великий, добродію. Чоловіка свого ще не поховала, а вже знову заміж… Не по-божеськи це.

— Дивись, як би тобі жалкувати не довелося, — каже Данило насуплено. Видно, розгнівався він.

— Хай буде, як Бог схоче, — відказала Христя. Чоловік пирхнув і піднявся з-за столу.

— За обід спасибі, — каже. — А про інше гарно подумай. Як надумаєш, то тільки поклич мене. — Шапку в руки й вийшов з хати.

От спустився вечір, і на душі у Христі моторошно стало. Запалила вона свічки перед образами, тоді знайшла довгу мотузку і міцно прив’язала мерця до лави, як казали люди. Сама сіла і все згадує, що їй Данило Чорний сказав. „Нічого, думає, як Бог захоче, то й захистить від нечистої сили“.

Десь опівночі заворушився її мертвий чоловік. Сіпається, хоче підвестися, але мотузка міцно тримає. Христя злякалася і ну читати молитви за спасіння душі, аж тут він голову повернув і очі відкрив. Дивиться на неї і питає глухим голосом:

— А що, вийдеш за мене, Христино?

Вона зрозуміла, що це подорожній до неї балакає, і перехрестилася тричі.

— Ні, — відповідає. — Не піду! Бог мене вбереже.

— Дивись, — каже труп. — Мало в тебе часу залишилося.

Та й затих.

Довго думала жінка про те, що побачила. Стало їй ясно, що не треба було пускати до хати того лихого чоловіка, проте нічого вже не вдієш. І почала знову молитися, щоб врятував її Бог від нечистої сили.

Через дві години покійник знову відкрив мертві білі очі. Позвивався на лаві та й питає голосом Данила:

— То чи вийдеш за мене, Христино?

— Ні, — відказує. — Бог мене вбереже.

Чує — за вікнами щось вовтузиться, сміється і у шибки стукає. Превеликий страх стиснув її серце.

— Як знаєш, — він у відповідь. — Тільки ще менше у тебе часу залишилося.

Раз — і затихло все, і під вікнами більше нікого не чуть. Христя ледь жива від жаху, молиться без упину і поклони образам б'є. „Тільки б до півнів протриматися, думає, а там кілка йому у груди та й поховаємо“.

І ось пройшло ще дві години, і в третій раз розплющив очі мертв'як. Подивився на неї і питає:

— То як, жінко, підеш за мене?

— Ні! — скрикнула вона. — Ні, не піду!

— Як собі знаєш, — каже. — Сама собі долю обрала.

Розірвав труп мотузки, як павутину, і сів на лаві, а синє його обличчя страшно розтягнулося, немов би у посмішці, і язик з рота випав. Закричала вона від жаху і тільки хотіла хреста на себе накласти, як тут порозліталися всі шибки і полізла у хату всіляка нечисть. Накинулися вони на неї, схопили — і розірвали на шматки.

А тут якраз півень вдалині проспівав. Мертвий сотник впав на лаву, як бревно, а вся та гидота розлилася юшкою по всій підлозі. Так їх і знайшли люди.

Зрозуміли всі, що діло тут дуже нечисте, якщо чаклун і Божого імені не злякався. І тут з'явився серед них Данило. Зазирнув у хату через розбиту шибку і каже громаді: „Я такий і такий, якщо оселюся тут, то зроблю так, що ніяка нечисть вас більше не чіпатиме“. Люди погодилися, хоча й не дуже їм сподобався незнайомець. Проте добре, коли є в селі людина, що може бісову силу подолати. Данило виніс з хати труп сотника, люди забили йому кола у груди і поховали на неосвяченій землі. А вже те, що від хазяйки залишилося, ховали по-християнськи, оскільки вирішили, що не винна жінка і постраждала через лиху людину…»

Стефан здригнувся і прислухався — йому раптом здалося, що там, за вікном, відбуваються якісь рухи. Він довго вдивлявся у темряву, проте побачив лише гілля сливи, що меланхолійно хиталося у місячному світлі. З вуст зірвався подих полегшення.

«Господи», подумалося йому, «після таких оповідок починаєш жахатися власної тіні».

Він пробіг очима те, що надрукував на екрані. Досить сирувато і нагадує напівфабрикат, проте все ж йому здалося, що Семенова історія набула більш-меньш привабливої літературної форми. Зміст він залишив майже без змін, лише видалив з неї всі матюки і застосував той архаїчний, давно вибулий з ужитку стиль, що так чарує нас у творах українських класиків минулих сторіч. Здається, буде цікаво, якщо використати деякі подібні елементи, щоб створити щось абсолютно нове.

«Це може бути вступом до мого твору», подумав. Саме так, стилізована під давні перекази історія відкриє перед читачем двері у світ безупинного страху, де зло не зникає з часом, а лише змінює форму. І цей світ зовсім поруч, можливо, на наступній зупинці міжміського автобуса, прихований за іржавим дороговказом, а жах, що причаївся там, такий же прадавній, як сама історія.

«І ти справді віриш в це?»

Питання, яке він адресував сьогодні Семенові, бумерангом повернулося до нього, і Стефан невдоволено насупився. Насправді не має значення, чи вірить він у всі ці старі легенди, головне для нього — примусити інших повірити у них. Сам він хотів залишатися лише Оповідачем, таким собі таємничим інкогніто, що тримає свої погляди при собі. Але якщо вже бути абсолютно відвертим, Стефан, як і годиться людині, що заробляє гроші на власній фантазії, із скептицизмом відносився до таких історій. Так, вони цікаві як етнографічний матеріал, елемент фольклору, і він не збрехав Віктору, коли казав, що в них криється потужний фундамент для літературної творчості. Але не більше. Якщо Семен розраховував, що заїзжий письменник після його розповіді скочить у електричку й чимдуж помчить додому, то він помилявся. Справді, кого здивуєш зараз байками про якогось упира, коли по телевізору можна досхочу наковтатися фільмів на кшталт «Жахів на вулиці В’язів»?

Це був ще один момент, чому його привабила саме ця ідея. Звичайна дитина знає набагато більше про Страшного Фредді чи Чужого, аніж про Басаврюка або Вія, з якими, якщо пощастить, можна познайомитися з мізерної шкільної програми. Складалося враження, що вся нечисть дружньо імігрувала в розвинені капіталістичні країни, де й оселилася, лише іноді з’являючись у «Нічному кінозалі» і примушуючи тремтіти жадібного до адреналіну глядача. Але якщо вже так хочеться отримати чергову порцію дрижаків, то хіба не можна досягнути цього власними зусиллями? Матеріалу для цього більш ніж достатньо, у цьому він вже зміг переконатися. І хай він не перший, хто робить таку спробу, але сподівався, що не стане й останнім.

Що ж далі? Він вже знав це. Далі історія робить стрибок уперед, і читач буде з завмираючим серцем спостерігати, як той проміжок часу, що відмежовує його від описаних подій, стає все меншим і меншим, аж поки це Зло, що здавалося таким далеким і незначним, не опиниться зовсім поруч, у жахливо реальній дійсності…

Надворі вже була глибока ніч, а він все писав, забувши про час і відпочинок. Літери складалися в слова, слова — в речення, а він продовжував зосереджено заглиблюватися у той магічний край, де не було місця логіці й здоровому глузду, а реальне й потойбічне зливалися у дивне сплетіння, яке не віщувало нічого доброго.

Село і Люди: продовження (6)

Стефан гадав, що його приїзд у село пройшов непоміченим, але це було не так. У Маренівці порожнеча, яка так дивувала раптових зайд, була лише маскою, своєрідною мімікрією, що повідомляла мандрівнику: «Ти не знайдеш тут нічого цікавого, тож забирайся геть». Насправді пильні очі завжди стежили за будь-якими змінами, що відбувалися у неквапному житті села, і раптова поява городянина у цьому лабіринті вулиць була миттєво зафіксована, а новина швидко розійшлася поміж мешканців.

Всі знали, що незнайомець зупинився у Семена Стеценка. Також вони знали, що Семен і цей несподіваний гість про щось довго розмовляли, сидячи на лаві увечері; і це їх непокоїло, оскільки їм була невідома тема цієї розмови. Якби жителі дізналися, що той на п’яні очі виказав городянинові найбільшу таємницю села, йому було б непереливки. На це були свої причини.

Можливо, справу врятувало те, що Стефан не сприйняв серйозно всі ці давні легенди, і на його обличчі нічого не відбилося. Якби мешканці села знали, що він не повірив жодному слову, їм би стало набагато легше, — хоча невідомо, як би вони сприйняли те, що городянин зібрався написати про все це у своїй книзі.

Данило Чорний був нерозривно пов’язаний з історією Маренівки, і спогади про нього збереглися навіть у найстаріших з жителів, проте він був не з тих, чиє ім’я продовжують згадувати. В очах селян він і був тим чистим Злом, яке так старанно вишукують у повсякденному житті дослідники філософії і метафізики. Стефан зрозумів це, але вважав, що тут мають місце звичайні забобони, характерні для мешканців глибинки. Людина, чий стиль життя відрізняється від інших, завжди має у таких селах певний ореол таємничості, що межує з дурною славою.

Проте…

Семен сказав правду — все почалося дуже давно.

Задовго до тієї історії, яку Стефан вирішив зробити вступом до своєї книги. Але події, які так суттєво вплинули на долю села, відбулися не в іншому часовому вимірі, а зовсім нещодавно, якихось шістдесят років тому. Дрібниці, якщо вимірювати час космічним годинником.

…Отже, вони сиділи на лаві, огорнені вечірніми тінями і сигаретним димом. Семен якраз скінчив розповідь про те, як завершила свій життєвий шлях дружина сотника, і Стефан ризикнув виказати те, що вертілося в нього на язиці майже від самого початку.

— Цікава історія, — зауважив. — Проте як ти знаєш, що все саме так і було? Що це не просто красива казка?

Семен довго дивився на нього, примруживши очі. Вже майже протверезів, проте бажання вибалакатись, схоже, не полишало його.

— Гаразд, розумнику, — сказав нарешті. — Тоді я розповім тобі те, що було вже не так давно. Все це бачили і мій батько, і дід Матвій. А дещо бачив навіть я.

Після невеличкої паузи почав:

— Данило встиг прижитися в цих місцях. Спочатку все начебто було добре — люди іноді ходили до нього по якесь зілля або за порадою, і він усім допомагав. Проте це тривало недовго. З часом старий зовсім усамітнився і припинив приймати гостей.

Почалося все якраз перед війною. Році в сороковому зникла маленька дитина, дочка Степана і Олени Заміховських. Пішла з дівчатами до лісу, але там вони розділилися, і назад вона так і не повернулася. Тоді півсела прочісувало ці ліси, але нікого не знайшли. Звичайно, ніхто й не думав пов’язувати це з Данилом — всі вирішили, що дівчинку вовк загриз, а їх тоді до чорта тут було, й іноді вони аж до межі села виходили.

У тому ж році у старого з’явилася гостя — молоденька дівчина, років, може з двадцять. Гарна така, чорненька, обличчя рум’яне… Хтось до неї тоді забалакав, здається, Григір Мірошник, а вона йому й каже, що вона онука Данилова і приїхала до дідуся в гості. Не дуже люди цьому повірили, бо не той чоловік був Данило, щоб дітей заводити — скоріше, взяв він її, щоб передати всю свою науку. Сам він тепер з хати майже не виходив, тільки ця дівчина — Оксаною її звали — всюди ходила. Люди придивлялися до них, але втручатися не наважувалися…

А тоді почалася війна. З нашого села на фронт пішло тридцять чоловік. У ті роки ні Данила, ні його онуку ніхто не бачив, та й не до них тоді було — йшли бої, гинули люди, похоронні листи приходили один за одним. Лише після війни занепокоїлися — Німеччина капітулювала, і всі святкували перемогу, проте двоє наших хлопців зникли безвісти. Не було звістки про смерть, але й серед тих, хто повернувся, їх не було.

Люди вже зовсім впевнилися, що ті загинули, коли одного разу Ганна Дяченко розповіла, що бачила вночі свого Олексія. «Стоїть, каже, під вікном зі своєю скатаною шинеллю, блідий як смерть, і все проситься: „Мамо, я змерз, пустіть мене, пустіть, будь ласка!“ Вона перехрестилася з переляку — і на двір, кричить: „Синку! Синочку!“ Ач — а його вже немає…»

— І що ж далі? — запитав Стефан, коли Семен зупинився, щоб перевести подих. Що ж, історія була те що треба.

— Спочатку їй ніхто не повірив. Але через кілька днів свого чоловіка побачила Марія Горобець. Той теж стояв під вікном і просився до хати. «Очі, казала вона, у нього були якісь дивні — чорні й блискучі, немов дьогтем намазані». Вона зняла з шиї хрестик і притулила до шибки, і тоді він зашипів, як зміюка якась, і зник. Ну, тут вже село занепокоїлося, бо зрозуміли всі, що не обійшлося без нечистого.

Тут якраз і Данило з’явився зі своєю онукою. Хоча, може, нікуди вони не зникали, а нишпорили собі по лісах у пошуках крові. Можливо, ті двоє натрапили на них, коли поверталися з фронту вечірнім поїздом. Раніше ж шосе сюди не доходило, і доводилося від останнього містечка йти через ліси кілометрів п’ять. Хто його знає… Як би там не було, але громада вирішила, що треба до старого навідатися і розпитати, що до чого. От зібралися п’ятеро з тих, що посміливіше були, і пішли; але не встигли вони дійти до його хати, як здійнявся такий вітер, що ледь з землі їх не поздував: гілля летіло, як снаряди, курява забивала очі. Так нічого у них тоді й не вийшло — не інакше, як Данило бурю наслав, бо не хотів правду казати.

Я не знаю, чи приходили ще до когось ті двоє солдат, але помітили люди, що худоба почала зникати: то курки недорахуються, то кроля… Одного разу хтось навіть собаці горлянку перегриз. А тоді ще одне лихо сталося — зник хлопчик Кітовських, Андрійко. Не повернувся увечері з пасовиська. Тут у людей терпець увірвався. Ні, до Данила тоді ніхто не пішов, а зібралися кілька дебелих чоловіків (серед них був і мій батько), і вирушили вони до лісу. Ось там вони їх і знайшли, тих двох. Під колодою вони були, як дві гадюки в кублі, звилися разом і ще й гіллям себе засипали — мабуть, сонце їм заважало. Витягли їх на світло й загнали кожному по кілку, а тоді ще й голови сокирою повідрубували, щоб вірніше було. А ось Андрійка не знайшли — чи то сховався десь, чи, може, ці двоє його зовсім на шматки розірвали.

А за старим чаклуном і його дівкою з того часу почали уважно слідкувати. Чи були вони справжніми упирами, не знаю, бо й удень на вулицю виходили, але те, що це вони цю кашу заварили — як пити дати. І ось одного разу Василь Німенко, мій одноліток, що тоді ще зовсім малим був, прибіг до батька й каже, що бачив, як ця Оксана вела до лісу одного з дітей Припіяла, здається, Сашка. Ну, той відразу за рушницю і побіг за ними, а по дорозі ще двох чоловіків зустрів, і помчали вони до кручі. І якраз вчасно — прибігли й бачать, що хлопчак лежить на землі, а ця дівчина над ним схилилася і щось бурмоче. Помітила вона їх, та як кинеться! Тут батько Василя рушницю свою скинув, і не довго думаючи, вліпив їй заряд дробу у самі груди. Вона й впала. Набої-то в нього були на ведмедя, і людину могли на дві частини розірвати, але як підійшли вони ближче, то побачили, що ніякої рани на ній немає, тільки в сорочці дірка величезна. Один з них і каже: «Знаєте, хлопці, треба справу довершити». Збігав він до хати й приніс кийка осикового і лопату. Тут якраз Оксана заворушилася — очі відкрила, хоче підвестися… Батько Василя перехрестився і встромив кілка у бісову упириху. Що тут почалося! Так верещала, що й у селі, мабуть, почули. Хвилин з п’ять сіпалася, а тоді завмерла. «Треба їй ще голову відрубати», каже той, що по лопату бігав. Німенків батько подивився на неї, плюнув та й відповідає: «Досить з неї й цього. Зараз поховаємо так, що й чорти не знайдуть. Треба скоріше все закінчити, бо в мене вже ноги трусяться.» Вирили вони могилу, поклали її туди разом з колом і знову засипали, а зверху ще й травою закидали. Сашка забрали (він, видно, просто знепритомнів від переляку, але удома отямився), і пішли назад. Йдуть — наче з війни повертаються, і кажуть: «Тепер як Данило дізнається, то буде лихо.» Так воно і сталося.

Семен знову замовк. Можливо, вперше він пошкодував, що почав цю історію, але не закінчити вже не міг. Зітхнувши, витяг з пачки останню сигарету й запалив.

— Данило, схоже, відразу дізнався про все, — продовжив. — На те він і був чаклун. Під вечір на вулиці почалося щось страшне: налетів буревій, та такий, що дерева почали з землі вивертатися, грім гуркотів, і блискавки всюди блимали. Жах що коїлося! Я все це добре пам’ятаю, бо якраз сидів з батьком у діда Матвія і у вікно видивлявся. Здавалося, ще трохи, і хати позлітають. Люди хрестилися і ховалися всередині, діти кричали… І тоді я помітив старого. Він повільно йшов по вулиці, неначе й не було навколо сильного вітру, і довге пальто його лопотіло, немов крила в летючої миші. Йде, а на обличчі така злість, що дивитися не можна. І ось зупинився він, руки вгору підняв і як крикне:

— Будьте ви всі прокляті!

Дехто вийшов подивитися, що відбувається, і ми з батьком теж. Це було страшно. Данило стояв, як сам сатана, і, здається, навіть очі в нього світилися зеленим. Він все кричав:

— Проклинаю цю землю і весь рід ваший! Не будете знати спокою до самої смерті, а тоді вже я про вас подбаю! Всі через мої руки пройдете…

Зі своєї хати вийшов батюшка і став як укопаний. Так, тоді він, мабуть, як і всі ми, побачив, як виглядає диявол.

І останнє вигукнув Данило:

— Я ще повернуся! Хочете здихатися мене? Я прийду до ваших дітей і перетворю це місце на цвинтар! Я…

І тоді щось сталося. Спочатку я не зрозумів, що саме, лише замружився, коли щось яскраво спалахнуло. А через секунду, коли все знову прокрутилося перед моїми очима, збагнув. Звідкилясь з неба вдарила блискавка, вона влучила прямо в нього, миттєво перетворивши на попіл, і коли перед очима зникли яскраві плями, ми всі побачили на тому місці, де стояв Данило, лише гірку чорної золи.

— Все, — сказав тоді дід Матвій. — 3 вогню та в полум’я. Буде тепер чортяка в пеклі горіти.

Батько щось пробурмотів про те, що це ще невідомо.

Із зникненням чаклуна миттєво припинився і вітер з блискавками. Тепер з неба пішов рясний дощ, і вимісив з того, що залишилось від Данила, звичайну грязюку. Люди постояли ще трохи і почали розходитися, жваво обговорюючи те, що сталося. Пішли в хату й ми.

— Ось так все було, — сказав Семен, і, здається, на його обличчі відбилося полегшення. — Хочеш — вір, хочеш — ні. Але я не хотів би, щоб ти ще з кимось балакав про це. Люди тут підозрілі, і їм не сподобається, якщо ти почнеш лізти в їхні справи.

— Я розумію, — промовив Стефан. Що й казати, історія була просто надзвичайною; варто було вирушити у цю подорож, щоб почути її. Господи, може вийти неймовірна книга! Якщо тільки він зможе перенести все це на папір, виписавши окремі характери і окресливши сюжетну лінію… тоді можна бути впевненим, що договір з видавництвом у нього в кишені.

Занурений в свої думки, він пропустив повз вуха те, що сказав йому Семен, і з запізненням перепитав:

— Пробач?

— Я кажу, що розуміти мало. Пообіцяй, що ти ні з ким з цього села не заведеш розмову про це.

Стефан кивнув.

— Обіцяю.

— Це справді серйозно, — промовив той, дивлячись йому в очі. — Ця історія ніколи не полишала Маренівки, і я сподіваюся, що так воно й залишиться. Ти ж не збираєшся писати про все це, га? — по його інтонаціях можна було зрозуміти, що він зовсім випустив з уваги існування такої загрози.

— Власне… — Стефан не знайшов, що відповісти.

— Якщо ти хочеш написати про все це книжку, тоді забирайся з мого будинку, — Семенові очі казали, що він не збирається сперечатись. Той зітхнув.

— Гаразд, — промовив він після паузи. Зараз міг пообіцяти все, що завгодно. — Я не буду писати про це.

Що ж, якусь частину обіцянки міг виконати — Стефан і справді не збирався ні з ким балакати про те, що почув сьогодні. А щодо книги… врешті решт, міг змінити назву селища та імена людей, переробити все так, щоб ніхто не здогадався, що ця ідея прийшла до нього звідкілясь ззовні. Просто забути все він не погодився б і під загрозою ядерної катастрофи.

— Сподіваюся, що ти не брешеш, — сказав Семен… проте він знав, що письменник все ж таки зробить усе по-своєму. Чи не для того він розповів, щоб те, що так довго тримало людей у постійному страсі, нарешті перетворилося на звичайну легенду?

— Пішли до хати, — сказав він Стефанові. — Час вечеряти.

Підвелися і пішли всередину, залишивши позаду кривавий шматок сонця, що повільно зникав за горизонтом.

Будні (7)

— Про що ти пишеш? — голос Семена вирвав його з задумів. Стефан відклав ручку.

— Листа дружині. Розповім, як доїхав.

— Я не про це. Які книжки ти пишеш у Києві?

Він почухав підборіддя. Чи варто розкривати свій задум щодо цього селища? Згадалася учорашня Семенова погроза, і він вирішив, що цього робити не слід.

— Різне, — відповів нарешті. — Взагалі-то я пишу про життєві речі: любов, смерть і таке інше. Але іноді, бува, тягне і до фантастики.

— Ясно, — Семен так само дивився на дорогу, в одній руці тримаючи віжки, а іншою збиваючи попіл з цигарки. — Я це от до чого: ти краще забудь про те, що я вчора розповів. Я просто бовкнув зайвого, от і все. Тобі не варто писати про все це, бо це наші особисті справи, і не треба, щоб ще хтось про них дізнався. Згода?

Стефан хитнув головою, маючи на гадці зовсім інше. Він не бачив ніякої загрози для спокою жителів Маренівки у тому, що в його книзі з’являться деякі елементи почутих ним історій. Йдучи їм назустріч, він змінить місце дії і все, що має зв’язок з реальними подіями. Хоча які «реальні події» він має на увазі? Скоріше за все, насправді було щось інше, а колективна свідомість селян перетворила це у якусь диявольську змову. Можливо, йому пощастило побачити той цікавий процес, коли на побутовому грунті утворюється справжній елемент фольклору. «До того ж, подумав, немає ніяких гарантій, що цю книгу надрукують.» Отже, жодних причин для хвилювання, і його сумління нічим не заплямоване.

Візок неквапно котився шляхом, похитуючись і підстрибуючи на камінцях, і повітря поступово насичувалося пилюкою, що вже встигла просохнути після учорашнього дощу. Досі ще було прохолодно, але сонце вже підіймалося над землею, все більше розпалюючись, і було схоже на те, що опівдні знову запанує спека. Стефан насолоджувався цими миттєвостями єднання з природою. Після надмірного міського прогресу рипіння коліс незвичного Семенового транспорту видавалося йому райською музикою. «Хоча незвичний він тільки для мене», подумалося. «Для нього це обов’язковий елемент господарства.» Глянувши на худорляву, як і її хазяїн, кобилу, що шкутильгала попереду, посміхнувся. Як же іноді хочеться втекти від звичного, усталеного способу життя і оселитися у такій от Маренівці; годинами про щось патякати з сусідом, сидячи на лаві, готувати на обід те, що власними руками виростив на городі, і, нарешті, раз у тиждень виїжджати до сусіднього села ось на такому возі. От де справжня, природня романтика! Просто диво, що десь ще залишилися місця, у яких виразно відчуваєш свій зв’язок з навколишнім світом, зі своїм корінням, з землею…

Вони досить швидко перетнули межу села й тепер їхали вузькою дорогою, обабіч якої височіли ряди величних сосен. Семен, на обличчі якого не було ніякого романтизму, розповідав про рутинне сільське життя, про остогидле господарство та інші невід’ємні елементи існування в глибинці. Стефан слухав з неприхованим інтересом. На його думку, у всіх цих побутових дрібничках крилася якась своєрідна чарівність, що так вабила людей, які опинялися далеко від міста, і вивченню цього феномену він збирався приділити особливу увагу.

Хвилин через сорок ліс почав рідіти, а шлях вивів їх до скупчення побілених хатин. Це й було село Червоний Хуторець. Контраст з Маренівкою він вловив відразу — асфальтовані вулиці, гарчання автомобілів, та й людей тут було побільше. Семен смикнув за віжки, й коняка покірно побігла узбіччям широкого шосе, можливо, пригадавши знайомий маршрут.

— Ну, як тобі це? — запитав він весело. — Цивілізація, нічого не скажеш…

— Еге ж, — кивнув Стефан, проте особливого враження селище на нього не справило. Занадто галасливо, занадто людно. Таких поселень було повно і під Києвом.

«Цікаво», подумалося. «Тільки вчора з міста, а вже розмірковую як справжній абориген». Посміхнувся.

Зупинилися на майдані, і першою кинулася в очі бронзова фігура Ілліча з привітно простягнутою рукою.

Тут же був і невеличкий магазинчик — вочевидь, мета їхньої поїздки. Кілька літер з його назви зникло невідомо куди, і невизначений напис«…ТОВАРИ» не давав жодного уявлення про те, якими ж товарами тут торгують.

— Хліб завезли, — сказав Семен, сплигуючи з воза. — Почекай, я ненадовго.

— Семене!

— Га?

— Тут є пошта? — Йому зовсім не хотілося стирчати на цьому візку, ловлячи на собі сторонні погляди. А якщо ця кобила захоче рушити з місця? Що він тоді буде робити?

— Так. Оно, — той махнув рукою у бік невеличкої цегляної будови на протилежному боці вулиці.

— Я збігаю відправити листа.

— Ну, давай.

Стефан зістрибнув на землю і попростував через шлях, тримаючи листа в руці. Стільки різноманітних вражень він не отримував вже хтозна як давно, і відчував, як нові слова буквально вирують у голові. Що ж, з цього можна тільки радіти — відчув, що знову готовий впрягтися у роботу.

На пошті було майже порожньо — лише під дошкою з оголошеннями нерухомо сиділи двоє сонних дідуганів. Підійшов до прилавку, купив конверт і присів за кособокий стіл. Написавши адресу, розгорнув свого листа і продовжив:

На підвіконні задзижчала муха, виводячи його з роздумів. Заклеїв конверт, вкинув у поштовий ящик і вийшов надвір.

Зійшовши зі східців, попрямував було до воза, коли раптом його хтось гукнув. Стефан повернув голову. Відокремившись від натовпу, що скупчився навколо бочки з пивом неподалік, до нього йшов якийсь чолов’яга. Його обличчя видалося йому знайомим, а через мить згадав. Микола Грицик. Той водій, що підвозив його вчора. Судячи з напівпорожнього кухля в руці, сьогодні в нього був вихідний.

— Здоров, письменнику! — вигукнув Грицик, до хрусту стискаючи Стефанові руку. — Що, невже передумав?

— Та ні. Ось приїхали з родичем по хліб.

— Ага. Знайшов-таки своїх?

— Можна й так сказати, — відповів з посмішкою.

— А я оце з хлопцями заправляюся, — добродушно відказав водій, збовтуючи рештки пива. — Пішли, пригощу.

— Я б залюбки, але…

— Гей!

Озирнувся. Семен вже сидів на візку, попахкуючи цигаркою, і дивився в їхній бік. Стефан знизав плечима.

— Час рушати.

— Гаразд, коли так, — промовив водій. — Але ти ще подумай про те, що я казав. Жінка дуже з тобою познайомитися хоче.

— Неодмінно подумаю, — пообіцяв і відчув полегшення, коли повернувся до Грицика спиною. Непоганий чоловік, ось тільки трішки нав’язливий — хоча, можливо, ця риса притаманна усім мешканцям цих місць.

— Що, вже й друга собі знайшов? — запитав Семен з іронією. Стефан видерся на воза і сів на лаві поруч з ним.

— Той водій, що віз мене, — коротко пояснив.

— Угу. Ясно. — Семен потягнув за віжки й крикнув: — Н-но, здохляко!

Повернувшись додому, Стефан хотів було засісти за свої записи, але у хазяїна знайшлась для нього робота — треба було спиляти верхівку горіха, що кидав велику тінь на подвір’я. Отримавши величезну ножівку, він покірно поліз на дерево, у той час як сам Семен заходився майструвати якусь подобу собачої буди.

— Сусід пообіцяв гарне цуценя, — пояснив. — А жити йому нема де. Як наш старий пес здох узимку, я його халабуду на дрова пустив — думав, що більше не знадобиться.

Стефан у відповідь лише трусонув гіллякою. Що ж, можна було очікувати, що у Семена неодмінно знайдеться якась робота для гостя з міста. Справді, чого б і не поексплуатувати письменника, поки той не втік від важкої селянської долі назад у місто? Але якщо Семен думав, що у того руки ростуть з іншого місця, то тут він помилився — робота не лякала. Через хвилину верхівка дерева, тріснувши, полетіла на землю, і Стефан повільно зліз, вважаючи, що впорався з усим не гірше справжнього селянина. Семен став на ноги й схвально хитнув головою.

— Непогано… як для міського. Ну, тоді ходімо в сарай — допоможеш мені плуг полагодити.

— А як же буда? — запитав без особливої надії.

— Та нікуди вона не дінеться. А як захочеш, то потім і з будою попрацюємо.

Коли Уляна вийшла у двір і повідомила, що обід готовий, Стефан відчув, що трошки погарячкував, коли мріяв оселитися тут назавжди. Звичайна, як для місцевого, норма роботи, для нього видавалася надмірною, і він потай від Семена роздивлявся мозолі, які раптово повискакували на його долонях. Проте, сівши за стіл, він не міг не визнати, що після таких от навантажень апетит прокидається просто звірячий. Навернувши дві добрячі миски червоного борщу, він помітив хитруватий погляд хазяїна, який прекрасно все зрозумів. Що ж, хай дивиться і не думає, що його гість вміє працювати тільки на папері.

Після обіду вирішив прогулятися, бо відчував, що на переповнений шлунок нічого путнього не напише. Запаливши цигарку, вийшов на шлях і побрів вулицею, мимохідь кинувши погляд на Данилову хату. В селі було так само тихо — лише звідкилясь доносилися жваві голоси дітей, та у сусідньому дворі ритмічно гупала сокира. Він ішов, вдихаючи на повні груди чисте повітря, у якому виразно відчувався аромат хвої, і з цікавістю роздивлявся навколо. Схоже, тут і справді ніколи нічого не відбувається; навіть час іде зовсім по іншому — мляво і неквапно. Того й гляди, зовсім зупиниться. Мабуть, тут можна, особливо не напружуючись, спокійно дожити до ста років — у всякому разі, така можливість його б зовсім не здивувала.

Неначе в підтвердження цієї думки помітив старезного діда, який незворушно сидів на лаві з таким виглядом, немовби це заняття є найприємнішим у світі. Пам’ятаючи, що селяни люблять, коли з ними вітаються навіть незнайомі люди, Стефан схилив голову і приязно промовив:

— Доброго дня, діду!

Старий розплющив свої маленькі очі й глянув на раптового перехожого, тоді підняв руку і поманив його до себе вузлуватим пальцем.

— А йди-но сюди, синку.

Коли той наблизився, хитнув головою на лаву:

— Присідай.

Стефан покірно опустився поруч. Дідуган примружено дивився на нього.

— То хто ж ти такий, га? — запитав він скрипучим голосом. — Начебто ніколи тебе тут не бачив…

— Стефан Хошкевич. Я тільки вчора…

— A-а, то ти і є той городянин, що у Семена оселився?

— Так, — Стефан здивувався, наскільки швидко тут розходяться новини. Він-то вважав, що його ніхто не бачив.

— А хто ж ти йому будеш? — продовжував розпитувати старий.

— Матвій Стеценко був моїм дідом, — відказав він просто. Той хитнув головою.

— Ага, ясно. А чого ж ти тепер сюди приїхав? Хіба не знав, що Матвій помер давно?

Стефан зітхнув. Чого всі намагаються влізти в його справи? У нього не було ніякого бажання знову торкатися мети свого приїзду.

— Давно не був у селі, — відповів він. — Захотілося трохи розвіятися.

— Еге. Мабуть вдома вже їсти нема чого? — стариган хрипло розсміявся. — Розумію. Та тільки треба було тобі в якесь інше місце їхати.

«Ось, знову», подумав Стефан. Але тепер він хоча б знав причину, через яку його хочуть відправити з Маренівки. Згадалося попередження Семена про те, щоб він ні з ким більше не балакав на цю тему… Але, може, цей старий щось додасть до того, що йому вже відомо?

Він обережно запитав:

— Але чому?

— Не треба тобі це знати, — сказав той. — До нас давно вже ніхто не приїзджав — забулися про це село, то хай би воно так і залишалося. Ти б теж їхав звідси.

— Дякую за попередження, але я збираюся пробути тут ще кілька днів.

— Як собі знаєш, — дід повільно підвівся на ноги й подивився на нього. — Ось тільки як би тобі потім жалкувати не довелося.

Він пішов геть, спираючись на свою палицю. Стефан дивився йому вслід і розмірковував. Жалкувати? Він буде жаліти лише в тому випадку, якщо прислухається до їх порад і втратить таке потужне джерело натхнення.

Повернувшись додому, відразу сів за ноутбука і продовжив писати. Тепер можна було починати розробку сюжету. За цією справою він просидів до вечора, аж поки Семен не покликав його вечеряти.

Так пройшов перший день його перебування в Маренівці. Далі був другий, третій, і з кожним цим днем відчував, як справа потроху зсувається з мертвого місця, і сподівався, що зможе довести її до кінця.

Стефан писав.

Чого не знав Стефан (8)

Яке з людських відчуттів найсильніше? Любов? Може, страх? Так, вони відіграють значну роль у житті, проте все ж найголовнішим для людини є відчуття реальності. Якщо воно зникає, разом з ним йдуть у небуття і всі життєві орієнтири, перетворюючи особистість на корабель без капітана й команди, що його все далі несуть в океанську безодню потужні хвилі. Необхідно відчувати землю під ногами, щоб і надалі без перешкод рухатися прокладеними життям рейками.

У більшості людей це почуття нагадує стрижень, міцний і непохитний, що гострим списом проходить крізь все їх існування. До таких людей належав і Стефан. Маючи надзвичайно багату уяву, він все ж ніколи не ставив під сумнів закони природи та свої власні уявлення щодо них, і тому все його життя було чітким і зрозумілим. Так, його цікавило реальне й нереальне, але лише як стороннього дослідника, з тих, що годинами роздивляються під збільшувальним склом цікавий різновид метелика «мертва голова». Припустити, що таке може статися насправді?

Це жарт?

Він не сприйняв серйозно те, що розповів йому Семен.

Все це було лише забобонами, доведеними до фанатизму, гадав. Щось на зразок спалення відьом у часи середньовіччя. Так, він очікував, що зіткнеться з чимось подібним, проте в цьому селищі все зайшло надто далеко.

Ні, Стефан зовсім не збирався нікого засуджувати — що було, те було — але не треба вимагати від нього такої ж сліпої віри в усе це. Власна думка завжди залишалася для нього останньою.

І все ж таки істина була жорстокою. З певної точки зору, Семенова розповідь була лише верхівкою айсбергу.

Всієї правди не знав ні він сам, ні його несподіваний гість.

Ні той, ні інший не знали, що дівчинка, яка безслідно зникла в сороковому році, закінчила своє коротке життя в руках людини, старішої за саме селище і всіх його мешканців разом узятих. Це сталося на невеличкому місцевому цвинтарі, під пильним оком повного місяця, що похмуро дивився на все це з чорних небес. В ту ніч несамовитий вітер шумів у верхівках дерев і гнав по небі аморфні уривки хмар, що складалися у якісь примарні постаті, і очі таємничої постаті уважно стежили за цими метаморфозами. Він прагнув отримати відповідь.

— Отче, — казав він у вируючу пітьму. — Батьку темряви і царю смерті! З покорою приношу тобі цю жертву, незаймане тіло і чисту кров. Прийми її і дай мені свій знак!

Його руки забарвилися темною кров’ю, і, підвівши погляд догори, він побачив, як місяць на якусь мить набув кольору протухлого жовтка. Десь в глибині лісів вовки затягнули свою протяжливу пісню, а земля під ним здригнулася, неначе всі мерці раптом прокинулися од вічного сну. Це й був початок.

З розповіді свого родича Стефан вже знав і про дівчину, з якою колись звела доля козаків на чолі з Безродним, і про Оксану, «онуку» старого чаклуна, але він і не здогадувався (втім, як і сам Семен), що це була одна й та ж людина.

Хоча насправді ця дівка, що здавалася такою молодою, перестала бути людиною у справжньому розумінні цього слова відтоді, як вперше зустрілася з чорнявим козаком на ім’я Данило Чорний. Пристрасть примусила її покинути свою родину і рушити за ним; несамовита жага, яку розпалювали його очі, відвернула її від обличчя Бога. Він не відповів взаємністю, але замість цього подарував їй владу над життям та смертю, зробивши володаркою Невмирущих, і кілька краплин його крові навіки пов’язали їх. Так Оксана через прокляття здобула безсмертя.

Данило полишив її, рушивши у нові незвідані країни, але увесь цей час вона терпляче очікувала на його повернення, зберігаючи всередині якусь деформовану подобу кохання. Багато селищ постраждало від її набігів, багато людей перейшло межу, яка відділяла людське від диявольського, поки ця дівчина рухалася у напрямку, що його вказував їй безтілесний голос Господаря. І ось нарешті вона опинилася на землі, яка мала стати наступним притулком її хазяїна. Тут він мав здійснити, те що задумав, звідси повинна була початися експансія нового, сутінкового життя, істот, що потребували людської крові. Як і казав голос, на цьому місці звелося селище, сюди прийшли люди, але Оксана трималася осторонь, аж поки Данило не повернувся і не оселився тут, покликавши її, коли прийшов час.

Стефан не знав, що Андрійко, якого майже всі вважали загиблим, насправді залишився останнім з Невмирущих, і місячними ночами він іноді з’являвся в селищі, заглядаючи у темні вікна хатин. Ні, він не шукав чергової жертви — джерелом свіжої крові йому досі слугував увесь тваринний світ, що мешкав у цих краях. Він знав, що ще занадто рано; як і безтілесний дух старого Данила, що одного разу повстав перед маленьким хлопчиком на ім’я Стефан Хошкевич, він вичікував. Так само, як і королева вампірів, що лежала на околиці древнього лісу, вкрита двома метрами сирої землі. Всі вони чекали сприятливих умов, неначе зародки комахи-паразита. І ось час настав.

Стефан і не здогадувався, що тепер його ставлення до історії Маренівки (вірю-не вірю) вже не мало значення. Колесо заоберталося, звір почув здобич, а те, що він завжди вважав породженням хворої уяви, почало пробивати собі шлях у реальний світ. Не знав він і того, що його роль у цьому була досить значною…

Вночі (9)

Щось розбудило його серед ночі. Спочатку Стефанові здалося, що цей звук належить примарній країні його турботних сновидінь — таке почуєш, коли постукаєш нігтями по склу. Не відкриваючи очей прислухався, і в абсолютній тиші, що панувала в будинку, знову почув його. Стук пальців у шибку.

Тихий, дитячий голос:

— Дядьку Стефане…

Знову кляті сни, спокійно подумав крізь дрімоту. Не можна так довго жити в полоні власних божевільних фантазій. Ти перепрацювався, і це твоя літературна «біла гарячка».

Той, хто стояв під вікном, нікуди не зникав. Пальці ковзали по склу, видаючи неприємне скавчання, а хлопчачий голос невпинно кликав:

— Дядьку Стефане, пустіть мене! Це я, Андрійко, я маю дещо вам сказати!

Інтонації нічного гостя нагадали малих циганчат, що зазвичай нишпорять по вагонах метро: «Па-ма-ги-те-ра-ди-бо-га-па-дай-те…». Стефан ледве не розсміявся. Але ім’я «Андрійко» запустило в його мізках блискавичну ланцюгову реакцію, і через мить він зрозумів, що воно значить — неначе книжка розкрилася на потрібній йому сторінці.

«Ось так, Семене. Ти ж казав, що їх знищено… Один, виявляється, вцілів і прийшов по мою душу. І що тепер накажеш робити? Хреститися?»

«Пусти його.»

Це забалакав власний внутрішній голос, до порад якого Стефан останнім часом мав звичку прислухатися. Справді, пусти цього хлопця — адже це лише сон, і нічого більше. Кажуть, геніальні ідеї народжуються саме уві сні… може, це мозок, старий трудівник, вирішив зробити такий сюрприз? Тоді головне — не забути вранці занотувати все це в своїх записах.

Стефан сів і спустив ноги з ліжка. Дивно, до чого матеріальним здається все навколо — людина зі слабкою уявою могла б вирішити, що все це насправді.

«Проте ми з тобою знаємо, що все це марево. Ти згоден?»

О, безумовно. Він хоробро підвів погляд на вікно. Так, у рясному місячному сяйві виразно виднівся худорлявий дитячий силует, — але ж на підлозі, де вилягся деформований прямокутник світла, він не побачив жодної тіні. Ну звичайно, все йде точнісінько за легендою. Тепер варто лише запросити упиря у свій будинок, і ось він — тут як тут.

Стефанові губи ворухнулися. Одне-єдине слово, вирвавшись з полону голосових зв’язок, злетіло з вуст:

— Заходь…

Не встиг і помітити, як це сталося. Примарна фігура хлопчика маячила за вікном — і ось вона вже тут, у кімнаті, його довга сорочка біліє в напівмороці, неначе стара кістка. Таким самим білим було і його обличчя; Стефана вразила злість, що відбилася на ньому, ламаючи дитячі риси.

Хлопець простягнув руку:

— Ходімо, Стефане.

— Ти прийшов убити мене? — запитав він, відчуваючи, як випливає з підсвідомості нечітке почуття страху. Цей сон його непокоїв. Може, варто заволати на весь голос, щоб розбудити Семена, розбудити Уляну, і, нарешті, прокинутись самому? Але ж тоді він не дізнається, чим все закінчиться.

— Ні, — відповів Андрійко, зловісно посміхаючись. — Ні, письменнику. Мене послали по тебе.

— Хто послав?

— Сам побачиш. Ходімо.

Після недовгих роздумів Стефан відштовхнувся від ліжка і став на хиткі ноги. Подивився на простягнуту руку.

«Хто ти насправді?», хотів спитати, але вголос промовив:

— І ми пройдемо крізь вікно?

Навіть уві сні він зрозумів, що ляпнув дурницю. Малий засміявся, чи це йому тільки здалося?

— Ні, ми вийдемо через двері, як і всі нормальні люди.

«Люди?… Ха-ха, насмішив… Невже він досі вважає себе людиною?»

Голова йшла обертом — Стефан неначе потрапив до своєї власної книги, де божевілля замінює здоровий глузд.

Але чому він дивується? Уві сні й не таке примариться.

— Жартую, — протягнув хлопцеві свою руку. — Ходімо, коли так.

Маленька долоня дитини обпекла могильним холодом. Вийшовши з дверей, Стефан скосив очі туди, де була кімната Семена й Уляни. Невже він справді робить це?

— Не турбуйся, — прошепотіла істота поруч. — Вони тебе не почують.

Далі, у заповнений мороком передпокій. Відчув, як шарудять під ногами старі газети, що вкривали підлогу.

Рука, неначе за бажанням невидимого ляльковода, потягнулася до гвіздка, на якому висів ключ.

— Не туди, — підказав Андрійко. Стефан уникав дивитися йому в очі, що палали зеленим, як у найбільшої в світі кішки. — Правіше.

«Ні… щось тут не те. Все занадто логічно. Коли ж я нарешті прокинуся?»

Ключ опинився в долоні, і він не вагаючись вставив його в щілину замка. Той глухо клацнув. З відчинених дверей ніч дихнула на нього пахощами яблуневого цвіту.

Маленька рука нічного гостя наполегливо потягнула його за собою, і Стефан безвільно пішов за ним, відчуваючи, як його охоплює цілковита байдужість до всього, що відбувається. Хай буде те, що буде. Переступивши поріг хати, вони зробили кілька кроків і повільно розчинилися у темряві.

«Прогулянка з вампіром», майнула чітка думка. «Наступна глава моєї книги».

Він не міг пригадати всі подробиці цієї подорожі.

Стефан не пам’ятав, як залишив позаду темні заспані хати і опинився серед німих дерев-велетнів. Відчуття було таке, начебто він якимось чином забрів у «Лісову пісню» Лесі Українки — навколо височіли апатичні сосни і звідусіль лунали таємничі звуки. Ліс неначе перетворився на величезну живу істоту, що уважно роздивлялася несподіваних гостей, можливо, розмірковуючи — проковтнути їх чи залишити живими? Під ногами тріщала суха глиця, і Стефан зрадів, що встиг натягнути капці. Проте всередині все ж причаїлася тривога, вона росла й розтікалася по жилах — все навколо було дуже вже реальним. Аж занадто.

Його супутник, породження людського страху і власної темної фантазії, за весь цей час не вимовив ні слова. Стефан все ще тримав його долоню, схожу на грудку сирої землі, проте очам іноді здавалося, що довга біла сорочка хлопчика маячить десь попереду, зникаючи за деревами. Хоча, що тут дивного? У теперішніх обставинах це було більш природнім, аніж відчуття холодного вітру на оголеній шкірі чи твердого ґрунту під ногами.

Вони все далі заглиблювалися у лісові хащі, і Стефан раптом здогадався: вони йдуть до кручі, туди, де, за Семеновими словами, люди поховали Оксану, зловісну посібницю старого чаклуна. «Мене послали по тебе», сказав йому малий. Тепер вже можна було здогадатися, що відбудеться далі, але йому й на думку не спало повертатися назад. Навряд чи він зміг би це зробити, навіть якби й захотів. Він казав собі, що це просто цікавість, як тоді, у далекому дитинстві, але це було щось інше. Якась химерна, безтілесна сила захопила його, і Стефанові нічого не залишалося, як лише продовжувати грати за чужими правилами. Він перетворився на спостерігача, пішака у чиїхось невидимих руках, і усвідомлення того, що це лише сон, не дуже допомагало.

Невідомо, скільки часу пройшло, поки вони дісталися до місця. Вийшовши з поміж частоколу товстих стовбурів, він нарешті побачив, як вкрита місячним пилом земля раптово обривається у глибокий, сповнений густої темряви яр. У Стефана з’явилося відчуття, що він досяг краю світу, і там, за осяяною межею — сама лише порожня пітьма. Десять швидких кроків, і він полетить у темну нескінченність, щоб дізнатися, що ж криється за гранню реальності…

Щось стирчало з землі, темне і довге, як зламаний хрест на могилі. Лопата, здогадався він.

Андрійко підвів свої яскраві порожні очі, і на його обличчі заграла ікласта посмішка.

— Ти знаєш, що треба робити, чи не так? — промовив він. — Тільки тебе чекали.

Стефан не відразу зрушив з місця. Він спитав себе, чи не надто далеко зайшло все це, і почув у відповідь:

«Ні, я не сплю. І здається… о, Господи… я знаю, що треба робити.»

Він підійшов і поклав долоню на держак лопати. Тверда, цілком матеріальна ручка. Озирнувся, шукаючи очима хлопчика, і нікого не побачив. Стефан був сам у цьому похмурому місці, і, скоріше за все, так було і з самого початку.

«Якщо я не сплю, то значить, я збожеволів. Прийшов сюди посеред ночі, щоб знайти могилу дівчини-вампіра. Як ще це назвати?»

Ні, не сам він сюди прийшов — щось привело його. Може, й не було того хлопця, але почуття, що ним керують, нікуди не зникло. Воно було схоже на компас, прихований усередині. Стефан підняв лопату і задумливо на неї подивився. Звичайно, вони обрали його, тому що він єдиний у цьому місці, хто підвладний цій силі, і захопити його було простіше простого. Усвідомивши це, він знову відчув ту саму байдужість, і тільки міцніше стиснув держак.

«Тільки тебе чекали».

Він вже знав, куди треба вдарити, і з силою увігнав лезо лопати у кам’янистий ґрунт. Що ж, хай буде, як вони хочуть. Йому нема чого їм протиставити.

Свідомість знову блимнула і заколивалася, неначе слабіючий телевізійний сигнал, а його обличчя стало жорстким і зосередженим, коли він з чіткістю механізму почав заглиблюватися в землю.

«Обережніше, не пошкодь її»

Раптова думка привела його до тями. Він випростався і побачив, що краї ями вже досягли рівня його живота. Неймовірно, а йому здавалося, що він лише почав… Присівши навколішки, почав розгрібати землю руками, немов азартний скарбошукач у пошуках золота. Холодний вітер студив його майже голе тіло, але він цього не помічав. Пальці, байдужі до болю, вивертали з землі грудки та великі камінці, і врешті решт наштовхнулися на щось, що нагадувало кінець ломаки. Він спробував розхитати його, але безрезультатно.

Ось воно, прошепотіли губи. Стефан знав, що це: кінець осикового кілка. Він подвоїв зусилля, жбурляючи жмені землі через плече. Раптово з’явилося нестримне бажання побачити її на власні очі, зрозуміти нарешті, де правда, а де лише його вигадка. Він мусить з’ясувати це, бо інакше просто збожеволіє.

Руки торкнулися чогось м’якого і на мить завмерли в повітрі, зачаровані. Його очі розрізнили обриси засипаного землею людського тіла. Жіночого тіла. Кілок стирчав точнісінько з її грудей.

Стефан нахилився вперед, але не відчув запаху розкладу — лише сморід сирого грунту. Він обережно зтер землю з її обличчя і здригнувся, коли пальці ковзнули по ніжній шкірі. Перед ним лежала дівчина, що видавалася йому сплячою царівною, без жодних ознак гниття.

«Вони не відрубали їй голову, подумав він. І її душа все ще дрімає в цьому тілі.»

Перш ніж встиг зрозуміти, що робить, обхопив кола руками і висмикнув його з грудей покійниці. Він не знав, чи було це його бажанням, чи це знову діяла та невідома сила, що привела його сюди. Це вже не мало значення. А зробивши це, він притулився спиною до вогкої землі і подивився на свої брудні руки. Якщо ним щось і керувало, то воно вже пішло. Замість нього з’явилося усвідомлення своїх вчинків, і Стефан тихо застогнав, зрозумівши, що дійшов до крайньої межі. Це божевілля. Нічого правильного тут не було, його просто використали, як хлопця на побігеньках, зіграли на його твердому почутті реальності.

Треба забиратися звідси, хапати речі й тікати, поки не пізно.

Але він ще довго не міг примусити себе зрушити з місця. В його голові роїлися думки, одні уявлення змінювали інші, і він не відразу побачив, що сталися зміни.

А коли помітив, то зовсім не здивувався. Очі дівчини тепер були відкриті і блищали в місячному світлі, а погляд був спрямований на нього.

Стефан випростався, і капці видали неприємний чавкаючий звук. Її погляд рушив за ним, морозячи тіло зсередини і відбиваючи бажання рухатись. Біла рука покійниці повільно піднялася і торкнулася його голого стегна, і він відчув, як забігали по шкірі мурашки.

— Вже йдеш? — янгольським голосом запитала дівчина.

Він стояв і тупо дивився, як вона неквапно підіймається зі своєї сорокарічноі постілі. Обережно, похитуючись, як людина, що відвикла стояти на ногах — і ось нарешті їхні очі порівнялися. Стефан побачив, які вони глибокі і диявольськи живі. Духм’яний запах її волосся забивав навіть сморід могили, і йому раптом захотілося схопити це розкішне тіло й заволодіти ним прямо тут.

Оксана неначе прочитала його думки.

— Хіба ти не хочеш мене, Стефане? — спитала вона насуваючись. Знову — вкотре за цю ніч! — він відчув, що втрачає себе. Поглинутий цими очами, він не помітив, що рана від кілка безслідно зникла — як і те, що цей погляд і цей вираз знайомі йому. Такі ж голодні очі були у Данила, коли він посміхаючись підвівся з труни, щоб провчити малого бешкетника.

Їхні губи злилися, а руки безсоромно заковзали по напружених тілах. Якась внутрішня його частка смикалась і кричала, відчуваючи смерть у дотиках льодяної красуні, проте інша, темна половина його свідомості палала жагою і просила ще й ще. У всьому цьому було щось прекрасне і чаруюче, і під покровом ночі вони злилися у відкритій земляній пащі.

— Цілуй мене, чоловіче, — зашепотіла Оксана йому на вухо. Її рука ковзнула по відкритих грудях, і гострий ніготь залишив на шкірі глибоку подряпину. З неї виповзла крапля густої чорної крові. — Ну ж бо, зроби це…

«Зроби це, зроби це…» Слова лунали й лунали у розпечених мізках, немовби єдина вціліла програма зламаного робота. Зникло все навколо, зник страх і почуття реальності, коли Стефан відчув на язиці смак її темної сутності. Остання слабенька думка закрутилася, наче пір’їна, підхвачена вітром, і полетіла геть, бо вже не могла нічого змінити. Це було:

«Тепер я проклятий навіки».

Взявшись за руки, вони підвелися й стрімко побігли у мовчазну і байдужу до всього ніч.

Пробудження (10)

Ранок

Семен прокинувся пізно, набагато пізніше, ніж звичайно — внутрішній годинник повідомив йому про це ще до того, як він відкрив очі. Сонячні промені вже хазяйновито лізли в хату через запилені шибки, а радіоточка на кухні щось нерозбірливо бурмотіла. Дивно.

Він побачив, що Уляна також досі спить. Хотів було штурхонути її у бік, але передумав. Замість цього Семен підвівся, вдів капці і пішов на кухню ковтнути води. Мабуть, тиск підвищився, майнуло в думках. Зазвичай він прокидався за годину до того, як починав лунати гімн. Хто рано встає, тому Бог дає, любив казати батько.

У кімнаті письменника було порожньо. Він зупинився на порозі і розгублено почухав живіт. Постіль заслана, сумки немає, на тумбочці височать якісь консерви і лежить аркуш паперу. Він підійшов поближче.

На записці лежало дві зім’яті десятки.

Отже, письменник поїхав. Він не знав, радіти цьому чи ні. Цей Стефан, здається, непоганий хлопець, і з ним було приємно випити чарчину. Користі в господарстві з нього, звісно, ніякої, проте, у всякому разі, було з ким потеревенити. Але, з іншого боку, він надто вже цікавився місцевими справами. Семен знав, що поки він жив тут, всі були як на голках, недовірливі й насторожені. Може й добре, що поїхав, поки нічого не сталося.

А може, щось все-таки трапилось? Інакше чому він утік так несподівано? Ні, щось тут не те.

Занурившись у задуму, він узяв цигарку та вийшов на подвір’я. Ясний день зустрів його буянням духм’яноі зелені, засліпив яскравим світлом, а десь згори полинуло відчайдушне цвірінчання пташок. Все було чудово, і його острахи скоріше за все безпідставні. Та й що могло трапитися? Те, що було, давно вже в минулому, а письменник просто захотів додому, от і все. Всі вони дивні люди, і ніколи напевне не скажеш, чого від них чекати в наступну мить. Так, можливо, було помилкою розповідати йому старі історії — але ж він все одно не повірив, та й годі було очікувати чогось іншого. Скоріше за все, напише про все це у своїй книжці й загребе ще трохи грошенят…

Він зтрусив попіл на витертий гумовий коврик біля дверей і раптом закляк на місці. Глина. Засохлі шматки глини на ньому, наче хтось зчистив її зі своїх підошов. Дивно… вже три дні на вулиці було сухо і спекотно, і набрати у взуття такої грязюки можна було лише в лісі, та й то при бажанні. Борючись з недобрими передчуттями, він зазирнув у хату і коло дверей побачив Стефанові капці. Брудні.

Але ж вчора, після звичайних вечірніх посиденьок, коли вони вже йшли у хату, на Степанових ногах не було ніякого бруду. А тоді Семен запер двері, вони розійшлися по кімнатах, і більше той нікуди не виходив. Чи він помиляється?

На газеті залишилося два брудні відбитки його ступнів. Тут він перевзувся, коли повернувся… звідки? Де він міг вештатися вночі, щоб вляпатись у таку багнюку?

Щось всередині підказало Семену, що скоро він про це дізнається.

На кухні Уляна загуркотіла посудом, і він здригнувся, приходячи до тями. Руки автоматично закинули капці під стару шафу з одежею, немовби прагнучи зняти з себе відповідальність за те, що могло статися…

«Нічого не сталося», заспокоїв себе. І сам у це не повірив.

Викинувши недопалок, пішов сказати дружині, щоб готувала сніданок.

День

Німенків хлопець першим довідався про все. Він пронісся вулицею, підстрибуючи на старому кособокому велосипеді, і ледь не налетів на стару Параску, що вела корову на пасовисько. Та ойкнула і прудко відскочила вбік, посилаючи прокльони навздогін розбишаці, а хлопчак помчав далі, щосили накручуючи педалі. Він поспішав донести новину батькові.

Семен провів день на городі. Налягав на лопату, вивертаючи з землі грудки більші, ніж цього потребувала садівля картоплі. Уляна кілька разів робила йому зауваження, але навряд чи він їх чув. Просякнута потом майка липла до тіла, а в голові роїлися зловісні думки, і він з усіх сил прагнув їх позбутися, хоча й знав, що це марно. І коли хтось коло хвіртки вигукнув його ім’я, то просто встромив лопату в ґрунт і пішов до хати, бо вже знав, що це прийшли погані новини.

Василь Німенко чекав його коло лави, навалившись на паркан всією вагою свого дебелого тіла. Відразу ж запитав:

— Де він?

— Хто?

— Твій квартирант, чорти б його забрали. Де він?

— Поїхав, — спокійно відповів Семен. — Сьогодні вранці.

— Бісова душа! — гримнув Василь. — Ти хоч знаєш, що він накоїв?

— І що ж?

— Сунув свого носа куди не слід, ось що. Мишко сказав, що бачив біля кручі свіжовикопану яму. На тому самому місці, де…

— Ясно, — Семен роздивлявся свої брудні нігті. Він уникав зустрічатися з Василем поглядом.

— Ясно? — той аж затрусився. — І це все? Ти хоч уявляєш, що це значить?

— Може й нічого. А з чого ти взяв, що це зробив письменник?

— А хто ж іще? Я його тільки побачив, а вже знав, що ненадійна людина — ходив усе, на всі боки озирався, наче винюхував щось… Ось тільки звідки він дізнався про те місце? — очі Василя підозріло звузилися: — 3 усього села про нього знають чоловік десять. Може, це ти бовкнув зайвого?

Семен важко зітхнув. Ну ось, тепер його вважають винним в усьому.

— Може, я й розповів йому дещо… але нічого такого.

Він знав про кручу, але ніколи б не знайшов її могилу. Він навіть ніколи там не був!

— Але хтось все ж таки випустив її звідти. Тіла там немає.

Вони не відрубали їй голову тоді, і якщо хтось висмикнув кілка…

— Гадаєш, це можливо? — знову у всій своїй красі з’явилися погані думки. «Ні, не міг він цього зробити. Не така це людина… А якщо щось примусило його? Так само, як штовхнуло мене розтулити пельку і розповісти йому все?»

Ні, це неможливо. Всі вони давно мертві. Якщо тільки…

Андрійко?

— Здається, у нас знову неприємності, — сказав йому Василь. — І здається, треба щось робити.

— І що ти пропонуєш?

— Піти в ліс, знайти її і закінчити те, чого не доробив мій батько. Якщо вона справді ожила, то повинна бути десь неподалік.

— Це ризиковано, — Семен ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді. Напевне, він і сам почав ставитися до цього, як до старих байок. — Вона не боїться денного світла і може напасти першою.

— Є якийсь інший вихід?

Стефан знизав плечима.

— Кому ти казав про це?

— Поки що нікому, та малий же розпатякає всім своїм друзям. Хай він і не знає, що було насправді… Але рано чи пізно ще хтось може піти до кручі й усе побачити.

— І нехай, — промовив Семен. — Я думаю, поки що не треба нічого нікому розповідати, хоча б до завтра. Може, нічого й не станеться. А якщо всі дізнаються, то дехто може наробити дурниць.

— Куди вже більше, — сказав Василь, але сперечатися не став. Примружившись, лише спитав наостанок:

— Ти впевнений, що так буде краще?

— Так, — спокійно відповів той. Але чи справді він був впевнений? Спершу Стефан, а тепер, можливо, вони взялися за нього? Ні, так просто він не здасться.

Розжарене сонце повільно хилилося до заходу.

Вечір, 18.45

Над Маренівкою розтікалися сутінки. Стоячи на подвір’ї, Семен бачив, як одне за одним запалюються в хатах вікна, і все більше непокоївся.

Він помітив, що увесь час поглядає на годинник. З кожним обертом хвилинної стрілки в ньому ріс страх, подібного якому він не відчував ще з дитинства. Тривожні передчуття не давали спокою. Невже старе прокляття покійного Данила мало під собою якесь підґрунтя, і все може розпочатися знову? І що в такому разі вони мають робити? Відповідей на ці питання не було.

Йому здавалося, що він відчуває щось — якусь мовчазну, проте могутню силу, що розливалася в повітрі. Вона була схожа на стогін високовольтної лінії, на дзижчання комарів спекотним днем, на гаряче дихання незнайомця за спиною. Так, щось відбувалося, тепер це не викликало сумнівів, проте пояснити, що це, він не міг. Замовкли цвіркуни, не співали вечірні птахи — все навколо завмерло в очікуванні, і Семенові залишалося тільки робити те саме. Проте він все ж мав дещо на той випадок, якщо небажані гості завітають до нього.

Рука міцніше стиснула два осикові кілки, що їх він потай від дружини вистругав сьогодні. Це на всяк випадок. Можливо, він тільки дарма непокоїться… але потрібно бути готовим до всього, і зненацька його не застануть. Розмірковуючи так, Семен довго дивився на них, а тоді сховав їх під сорочкою і увійшов до хати, ретельно заперши за собою двері. Схоже, сьогодні буде безсонна ніч.

21.15

Вони вечеряли у повній тиші — навіть радіо не видавало ні звуку. Уляна також була якоюсь мовчазною, і він подумав, що дружина теж відчуває щось. Сьогодні все йшло не так. Йому самому їжа нав’язливо видавалася останньою вечерею засудженого на смерть, і Семен дозволив собі зайві сто грам задля того, щоб позбутися цієї думки. Проковтнувши останній шматок, він дістав газету і відгородився нею від усього світу, проте навряд чи вчитувався у те, що там надруковано. Він вирішив не спати якомога довше, і лише похитав головою, коли Уляна запитала його, чи збирається він лягати.

— Посиджу ще трохи, — сказав. — Ти йди.

Скільки він збирався так протриматися? Не дивлячись ні на що, важчали, і Семен здивовано глянув на годинник. Лише десята. Сумнівно, щоб він досидів хоча б до опівночі, але спробувати варто. Коли Уляна зникла в кімнаті, залишивши його наодинці з пресою двотижневоі давнини, він з півгодини читав, тоді пішов на кухню випити води і знову засів за газету. Якийсь час було добре, а потім почало хилити на сон.

Так минула година, потім друга. Годинник на стіні ритмічно стукотів, зливаючись з гупанням пульсу в скронях. Семен сидів, підперши голову рукою, і гадав, на скільки ще його вистачить. Надруковані рядки пливли перед очима, і ніяк не міг второпати, про що ж ідеться у статті. Врешті решт відкинув газету й схилився на спинку лави. Навіть якщо я і засну, подумалося, то почую, як вони будуть стукати у вікно, бо іншого способу потрапити до хати в них немає. Принаймні, залишалося сподіватися, що це так…

Поступово думки ставали менш чіткими й розмитими; всі острахи і хвилювання відійшли на задній план, втративши свою гостроту. Голова впала на груди, а очі повільно закрилися. У цій штучній темряві, що відбивала червоним через зімкнені повіки, Семен деякий час продовжував про щось мляво розмірковувати, але все слабше й слабше, аж поки остання квола думка не зникла з пам’яті. Він заснув.

Коли ж очі знову відкрилися, навколо була та сама пітьма. Він сонно озирнувся навколо, прагнучи зрозуміти, спить чи вже прокинувся. А коли виявив, що не спить, то спробував з’ясувати, де ж він знаходиться.

Коліно гулко стукнуло об ніжку столу, і, скривившись од болю, відразу все пригадав. Ну звісно, заснув, стоячи на варті. Читав газету й заснув… Чекайте хвилинку. Але ж він не міг читати в темряві. Як не намагався, так і не зміг пригадати, щоб він виключав світло. Хоча це могла зробити й Уляна… але тоді вона обов’язково б його розбудила.

Коли він співставив усі ці факти, увесь сон злетів з нього. Спина повільно вкрилася холодним липким потом, а груди стиснув страх. «Лампочка», сказав він собі. «Заспокойся, це, мабуть, лампочка перегоріла». Але це було не так, і він це знав… Далекий годинник продовжував чітко рахувати секунди, і разом з ним зацокотіли його зуби, бо це були останні секунди його життя. З’явилася рятівна думка:

«Куди я подів ті кляті кілки?»

Ага, на кухні. Згадав, що залишив їх на кухні — поклав біля дерев’яного ящика з дровами. Біля дверей у кухню знаходиться вимикач. Коли він буде проходити повз нього, то зможе перевірити, чи дійсно справа у жарівці. Залишається тільки підвестися і в п’ять швидких кроків подолати цю відстань.

Повільно виліз з-за столу, пошепки проклинаючи себе за те, що не передбачив усього відразу. Чи зможе дістатися до дверей перш, ніж щось накинеться на нього? Запитання не з легких. Крок за кроком ноги повели його вперед, а руки витягнулися, як у сліпого. Цей короткий проміжок часу розтягнувся на ціле життя, і коли до дверей залишалося лише два кроки, перед ним з’явилися очі.

Семен закляк на місці, відчуваючи тільки надзвичайно голосний стук свого серця. Очі, яскраві зелені очі нерухомо дивилися крізь пітьму прямо на нього, перетворюючи на безвільну ляльку. А тоді пролунав веселий дитячий голос:

— Привіт, Семене. Вибач, я не можу дістати до вимикача.

Власник голосу дзвінко засміявся.

— Це ти, мале стерво? — видавив Семен, коли зрозумів, що досі може говорити. — Ось я тебе зараз провчу. Тільки дай мені пройти.

— Е ні, — відповів Андрійко, не перестаючи сміятись. — Так не піде. Такий великий дядько хоче образити маленького хлопчика. Чи не за цим ти сюди так рвешся?

У темряві гучно тріснуло дерево, а тоді під ноги Семену щось жбурнули. Його кілки. Очі між тим почали наближатися, і він завбачливо зробив крок назад. Якщо він не потрапить на кухню, то сподіватись більше нема на що. Борючись із тремтінням у голосі, він спитав:

— Як ти увійшов до моєї хати? Я тебе не запрошував.

— Це люб’язно зробив за тебе наш спільний друг, — відповів хлопчак. Схоже, ця гра приносила йому задоволення. — Надзвичайно цікава людина. Освічена, начитана…

— Ось як? Тоді я відміняю запрошення!

— На жаль, це міг би зробити тільки він. Але не варто шкодувати, — Андрійкові інтонації стали майже панібратськими. — Гадаю, твоя дружина, коли прокинеться, оцінить це.

— Що ти зробив з нею?! — заволав Семен несамовито.

Ні, це все не насправді, скоріше за все, він продовжує спати за тим столом, і йому сниться жах. Не може бути, щоб все це відбувалося тут, у його хаті, яка кілька хвилин тому здавалася такою безпечною.

— Я? — хлопчик зробив ще крок, і в слабкому світлі місяця, що лився через вікно, вималювалася його худорлява постать.

— Нічого я не робив. Я лише запросив свою володарку на вечерю. Ти ж не проти? Я можу вас познайомити.

У пітьмі позаду нього з’явилася ще одна пара очей, і той, кому вони належали, був набагато вищим від свого маленького супутника. Семен зовсім не здивувався, коли почув дзвінкий дівочий голос.

— Вітаю, хазяїне, — мовила Оксана. — Не хотілося тебе будити, тому ми вирішили зробити тобі сюрприз.

До болю замруживши очі, він обхопив свою голову руками й застогнав. Ні, ні, це все сон, жахливий сон. Ось зараз він прокинеться. Проте нічого не змінилося, і два жорстокі погляди були так само спрямовані на нього. Примарні білі постаті почали повільно наближатися.

— Твоїй дружині пощастило, — сказала дівчина усміхаючись. — Вона навіть не встигла прокинутись. Це станеться пізніше, і коли вона відкриє очі, то найперше відчує гордість від того, що саме їй випало стати моєю першою жертвою. Але ти ще можеш все надолужити. Звісно, якщо хочеш…

Семен відчув, що уперся в стіл. Далі відходити не було куди. Він зрозумів, що програє у будь-якому випадку, і все, що йому залишалося — це гідно померти. Склавши руки на грудях, він почав чітко декламувати:

— Отче наш, що єси на небесах! Да святиться ім’я твоє, да прийде…

В очі раптово вдарило світло, і він скрикнув від болю. За якісь долі секунди Семен встиг роздивитися їх, ці білі неживі обличчя, червоні губи й обведені чорним очі. А тоді, засичавши як ошпарена кішка, Андрійко плигнув на нього і встромив ікла прямо в шию. Він не відчув цього, тільки зрадів, коли, нарешті, прийшла темрява і накрила його своїм чорним простирадлом. Все зникло.

Над селом панувала ніч.