Жнець

— Тож що ти робиш тепер?

Люпин стенув плечима.

— Хочеш піти за мною?

Інше стискання плечима майже вголос висловило думку «Чому ні? Що ще я маю робити?».

«Якби хтось сказав мені місяць тому, що за кілька днів після смерті я буду ходити по вулицях у супроводі соромливого бабая, який ховається за дверима, в товаристві зворотної версії вовкулаки... а що, я, певно, посміявся б із них. Якби вони повторили кілька разів, звісно. Голосно».

Смерть Щурів зібрав своїх останніх клієнтів, багато з яких були в соломі, і повів крізь полум’я туди, куди зазвичай відходять добрі шури.

Він здивувався, коли пройшов повз палаючу постать, яка прокладала собі шлях крізь розпечений хаос розвалених балок і розкришених мостин. Здираючись палаючими сходами, вона витягла щось із рештків знищеного вогнем одягу і обережно взяла у зуби.

Смерть Щурів не став чекати й дивитися, що буде далі. Хоча він був, в певному відношенні, такий же прадавній, як і пращур, йому також було менш як один день від народження, і він ще шукав свій шлях у ролі Смерті, і він, напевне, усвідомлював, що глибоке гуркотіння, від якого здригалася будівля, це був звук бренді, яке почало закипати в барилах.

Вся штука в тому, що кипляче бренді кипить не надто довго.

Вогняна куля розметала залишки корчми на півмилі довкола. Білі язики полум’я виривалися із дірок, де раніше були двері й вікна. Стіни розлетілися. Палаючі крокви просвистіли над головами. Деякі увіп’ялися в сусідні дахи, спричиняючи нові пожежі. Лишилася лиш неймовірних розмірів заграва.

А потім маленькі острівці тіні всередині заграви.

Вони рухалися, й зливалися, й утворили подобу людської постаті, що крокувала вперед, щось несучи перед собою.

Вона проклала шлях крізь обпалений жаром натовп і попленталася вгору до ферми прохолодною темною дорогою. Люди приходили до тями і йшли за нею, рухаючись крізь присмерк, як хвіст темної комети.

Білл Двері піднявся сходами до спальні панни Літунки і поклав дитину на ліжко.

— ВОНА СКАЗАЛА, ДЕСЬ ТУТ ПОБЛИЗУ Є АПТЕКАР.

Панна Літунка проштовхалася крізь натовп нагору сходів.

— Є один в Чамблі, — сказала вона, — але тут на шляху до Ланкру є відьма...

— ЖОДНИХ ВІДЬОМ. ЖОДНОЇ МАГІЇ. ПОШЛІТЬ ПО НЬОГО. ВСІ РЕШТА, ЙДІТЬ ГЕТЬ.

Це не було вказівкою. Це не було навіть наказом. Це було просто незаперечним твердженням.

Панна Літунка почала махати на людей худими руками.

— Давайте, все вже скінчилося! Киш! Ви всі в моїй спальні! Давайте, вимітайтеся!

— Як він це зробив? — спитав хтось позаду натовпу. — Ніхто б не вийшов звідти живим! Ми бачили, як все вибухнуло!

Білл Двері повільно обернувся.

— МИ СХОВАЛИСЯ, — сказав він, — В ЛЬОХУ.

— От! Зрозуміли? — сказала панна Літунка. — В льоху. Тепер все ясно.

— Але в корчмі не було... — почав той, хто сумнівався, і зупинився. Білл Двері дивився на нього.

— В льоху, — виправився він. — Так. Правильно. Кмітливо.

— Дуже кмітливо, — сказала панна Літунка. — А тепер йдіть геть, ви всі.

Він чув, як вона кишкає на них вниз сходами й назад у ніч. Двері затраснулись. Він не чув, як вона піднялася назад сходами із мискою холодної води й фланеллю.

Панна Літунка теж могла ходити нечутно, коли хотіла.

Вона підійшла і зачинила за собою двері.

— Її батьки захочуть її побачити, — сказала вона. — Її матір лежить непритомна, а Великий Генрі з млина вирубив її батька, коли той намагався кинутися у вогонь, але вони точно будуть тут.

Вона нахилилася над дівчинкою і поклала фланель їй на лоб.

— Де вона була?

— ХОВАЛАСЯ В БУФЕТІ.

— Від вогню?

Білл Двері стенув плечима.

— Вражена, що ти зміг когось знайти в цьому жару й диму, — сказала вона.

— Я ГАДАЮ, ЦЕ МОЖНА НАЗВАТИ УДАЧЕЮ.

— А на ній і сліду нема.

Білл Двері знехтував питанням у її голосі.

— ВИ ПОСЛАЛИ КОГОСЬ ПО АПТЕКАРЯ?

— Так.

— ВІН НЕ МУСИТЬ НІЧОГО ЗАБИРАТИ.

— Що ти маєш на увазі?

— БУДЬТЕ ТУТ, КОЛИ ВІН ПРИЙДЕ. ВИ НЕ МУСИТЕ НІЧОГО ВИНОСИТИ З ЦІЄЇ КІМНАТИ.

— Це дурниця. Чому б він мав щось брати? Та і що б він захотів брати?

— ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО. АЛЕ ТЕПЕР Я МАЮ ВАС ЗАЛИШИТИ.

— Куди ти йдеш?

— ДО КЛУНІ. Я МАЮ ДЕЩО ЗРОБИТИ. ТЕПЕР ЛИШИЛОСЯ НЕБАГАТО ЧАСУ.

Панна Літунка втупилася в маленьку постать на ліжку. Вона почувалася повністю вибитою із колії, і все, що вона могла, — буксувати на місці.

— Вона має такий вигляд, ніби просто спить, — безпомічно сказала вона, — що з нею не так?

Білл Двері затримався на верху сходів.

— ВОНА ЖИВЕ НА ПОЗИЧЕНИЙ ЧАС, — сказав він.

За клунею була стара кузня. Нею роками не користувалися. Але тепер червоне й жовте світло вихлюпувалося у двір, пульсуючи, ніби серце.

І, ніби серце, лунали ритмічні удари. Із кожним стуком світло спалахувало голубим. Панна Літунка боком пройшла у відчинені двері. Якби вона була з тих людей, що присягають, вона би присягнула, що не зчинила жодного звуку, який імовірно можна би було почути понад тріск вогню й стук молотка, але Білл Двері крутнувся навприсяд, тримаючи вигнуте лезо коси перед собою.

— Це я!

Він розслабився, принаймні перейшов на інший рівень напруги.

— Що ти, в біса, робиш?

Він глянув на лезо в своїх руках, ніби бачив його вперше.

— Я ПОДУМАВ, ЩО МУШУ НАГОСТРИТИ ЦЮ КОСУ, ПАННО ЛІТУНКО.

— О першій годині ранку?

Він безпомічно глянув на неї.

— ВНОЧІ ВОНА ТАКА Ж ТУПА, ПАННО ЛІТУНКО.

Потім він зі стуком кинув її вниз на ковадло.

— І Я НЕ МОЖУ ДОСТАТНЬО її НАГОСТРИТИ!

— Я думаю, може, жар на тебе так вплинув, — сказала вона, потягнувшись до його руки. — Крім того, вона на вигляд достатньо гостра, щоб... — почала вона й затнулася. Її пальці ковзнули по кістці його руки. Вони на мить відсмикнулися, а потім зімкнулися знову.

Білл Двері здригнувся.

Панна Літунка недовго вагалася. За сімдесят п’ять років вона мала справу з війнами, голодом, незліченними хворобами тварин, парою епідемій і тисячами крихітних щоденних трагедій. Похнюплений скелет був навіть не в десятці найгірших речей, які вона бачила.

— Тож це ти, — сказала вона.

— ПАННО ЛІТУНКО, Я...

— Я завжди знала, що одного дня ти прийдеш.

— Я ДУМАЮ, МОЖЛИВО, ЩО...

— Знаєш, я провела більшу частину життя, очікуючи на принца на білому коні, — гірко посміхнулася панна Літунка. — І от як із мене покпинили, ге?

Білл Двері сів на ковадло.

— Аптекар прийшов, — сказала вона. — Він сказав, що нічого не може зробити. Він сказав, що вона в порядку. Він просто не може її розбудити. І, ти знаєш, ми заледве розтисли їй руку. Вона стискала її так міцно.

— Я СКАЗАВ, ЩО НІЧОГО НЕ МОЖНА БРАТИ!

— Все гаразд. Все гаразд. Вона все ще його тримає.

— ДОБРЕ.

— Що це було?

— МІЙ ЧАС.

— Перепрошую?

— МІЙ ЧАС. ЧАС МОГО ЖИТТЯ.

— А на вигляд як кухонний таймер із дуже багатої кухні.

Білл Двері мав здивований вигляд.

— ТАК. ПЕВНОЮ МІРОЮ. Я ДАВ ЇЙ ТРОХИ МОГО ЧАСУ.

— Як вийшло, що тобі потрібен час?

— УСІМ ЖИВИМ СТВОРІННЯМ ПОТРІБЕН ЧАС. І КОЛИ ВІН ЗАКІНЧУЄТЬСЯ, ВОНИ ПОМИРАЮТЬ. КОЛИ ВІН ЗАКІНЧИТЬСЯ В НЕЇ, ВОНА ПОМРЕ. І Я ПОМРУ ТАКОЖ. ЗА КІЛЬКА ГОДИН.

— Але ти не можеш...

— МОЖУ. ЦЕ ВАЖКО ПОЯСНИТИ.

— Посунься.

— ЩО?

— Я сказала, посунься. Я хочу сісти.

Білл Двері звільнив місце на ковадлі. Панна Літунка сіла.

— Тож ти маєш померти, — сказала вона.

— ТАК.

— А ти не хочеш.

— НІ.

— Чому ні?

Він глянув на неї, як на божевільну.

— БО ТОДІ Я ОБЕРНУСЯ НА НІЩО. БО Я НЕ ІСНУВАТИМУ.

— Це те, що стається і з людьми?

— Я ТАК НЕ ДУМАЮ. ДЛЯ ВАС УСЕ ІНАКШЕ. ДЛЯ ВАС УСЕ КРАЩЕ ОБЛАШТОВАНО.

Вони обоє сиділи, споглядаючи, як гасне вугілля в горнилі.

— Тож навіщо ти обробляєш лезо коси? — сказала панна Літунка.

— Я ПОДУМАВ, МОЖЕ, Я ЗМОЖУ... ЧИНИТИ ОПІР...

— Хіба це коли-небудь спрацьовувало? З тобою, я маю на увазі.

— ЗАЗВИЧАЙ НІ. ІНОДІ ЛЮДИ ВИКЛИКАЛИ МЕНЕ НА ГРУ. СТАВКОЮ БУЛИ ЇХНІ ЖИТТЯ, РОЗУМІЄТЕ.

— І вони коли-небудь вигравали?

— НІ. ОСТАННЬОГО РАЗУ ХТОСЬ ВІДІГРАВ ТРИ ВУЛИЦІ З УСІМА КОМУНАЛЬНИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ.

— Що? І що ж це була за гра?

— НЕ ПРИГАДУЮ. «ВИКЛЮЧНЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ», ЗДАЄТЬСЯ. Я ГРАВ ЧЕРЕВИКОМ[31].

— Хвилиночку, — сказала панна Літунка, — якщо ти — це ти, то хто ж прийде по тебе?

— СМЕРТЬ. МИНУЛОЇ НОЧІ ЦЕ ПІДСУНУЛИ МЕНІ ПІД ДВЕРІ.

Смерть розтулив долоню, показуючи маленький неохайний клаптик паперу, на якому панна Літунка з певними труднощами прочитала слово: «ООоооЕЕЕееОООоооЕЕеееОООоооЕЕеее».

— Я ОТРИМАВ ПОГАНО НАПИСАНУ ЗАПИСКУ ВІД БЕНІНІ.

Панна Літунка подивилася на нього, схиливши голову набік.

— Але... виправ мене, якщо я помиляюся, але...

— НОВИЙ СМЕРТЬ.

Білл Двері підняв лезо.

— ВІН БУДЕ ЖАХЛИВИМ.

Лезо крутнулося в його руках. Голубе світло зблиснуло уздовж леза.

— Я СТАНУ ПЕРШИМ.

Панна Літунка дивилася на світло, як заворожена.

— Наскільки саме жахливим?

— НАСКІЛЬКИ ЖАХЛИВОГО МОЖЕТЕ УЯВИТИ ВИ?

— Ох.

— САМЕ НАСТІЛЬКИ ЖАХЛИВИМ.

Лезо нахилялося туди й сюди.

— І для дитини теж... — сказала панна Літунка.

— ТАК.

— Я не вважаю, що винна тобі якусь послугу, пане Двері. Я не вважаю, що будь-хто у цілому світі винен тобі якусь послугу.

— ПЕВНО, ВИ ПРАВІ.

— Зважай, в житті теж є одна-дві штуки, за які ми відповідаємо. Ти маєш платити тією ж монетою.

— НЕ МОЖУ СКАЗАТИ.

Панна Літунка кинула на нього довгий оцінювальний погляд.

— В кутку лежить досить добрий точильний камінь, — сказала вона.

— Я НИМ СКОРИСТАВСЯ.

— А в буфеті лежить точило.

— НИМ Я ТЕЖ СКОРИСТАВСЯ.

Їй здалося, вона чує звук, із яким рухається лезо. Якесь тихе квиління напнутого повітря.

— І вона все ще недостатньо гостра?

Білл Двері зітхнув.

— МОЖЛИВО, ВОНА НІКОЛИ НЕ БУДЕ ДОСТАТНЬО ГОСТРА.

— Давай, друже. Нема сенсу здаватися, — сказала панна Літунка. — Що вмирає останнім, е?

— ЩО ВМИРАЄ ОСТАННІМ, Е... А ЩО?

— Це надія.

— НАДІЯ?

— Саме так.

Білл Двері провів кістяним пальцем уздовж леза.

— НАДІЯ?

— А що тобі ще лишилося?

Білл похитав головою. Він спробував багато переживань, але це було для нього новим.

— ВИ МОГЛИ БИ ПРИНЕСТИ МЕНІ СТАЛЬ?

Це було годину по тому.

Панна Літунка розбирала мішок із клаптями.

— Що далі? — сказала вона.

— ЩО МИ ВЖЕ СПРОБУВАЛИ?

— Погляньмо... мішковина, ситець, льон... як щодо сатину? Є шматочок.

Білл Двері узяв клапоть і легко провів ним уздовж леза.

Панна Літунка сягнула дна мішка і витягла клаптик білої тканини.

— ТАК?

— Шовк, — м’яко сказала вона. — Найтонший білий шовк. Справжній. Неношений.

Вона відкинулася на спинку, розглядаючи його.

За якийсь час він делікатно вийняв шовк із її пальців.

— ДЯКУЮ ВАМ.

— Ну от, — сказала вона, отямившись. — Оті все, еге ж?

Коли він повернув лезо, воно видало звук, схожий на уом-м-м-м. Вогні горнила тепер ледь жевріли, але лезо сяяло, як спалах бритви.

— Нагострено шовком, — сказала панна Літунка, — хто б у це повірив?

— І ВСЕ ЩЕ ТУПЕ.

Білл Двері роззирнувся по темній кузні і метнувся у куток.

— Що ти знайшов?

— ПАВУТИННЯ.

Почулося протяжне тонке квиління, ніби катували мураху.

— Ну як?

— ВСЕ ЩЕ НАДТО ТУПЕ.

Вона дивилася, як Білл Двері крокує з кузні назовні, й поспішила за ним. Він вийшов і став посеред двору, тримаючи лезо коси ребром до слабкого світанкового бризу. Воно загуло.

— Наскільки ж гострим може зробитися лезо, заради всього святого?

— ВОНО МОЖЕ ЗРОБИТИСЯ ГОСТРІШИМ ЗА ЦЕ.

Внизу в курнику півень Кирило прокинувся і сонно втупився у підступні літери, написані крейдою на дошці. Він глибоко вдихнув.

— Поп-ка-ду-рак!

Білл Двері оглянув горизонт в узбічному напрямку, а потім, відсторонено, маленький пагорб за домом.

Він кинувся вперед, ноги його різко клацали об землю.

Світло нового дня вихлюпнулося на землю. Світло у Дискосвіті старе, важке і повільне, воно гуркотить крізь простір, наче кавалерійська атака. Випадкова долина на мить сповільнює його, а потім гірський хребет його загачує, аж поки воно не переллється верхом і далі униз схилом.

Воно перейшло море, збурюючись на пляжах і прискорюючись на рівнинах, попереду сонця, що його нацвьохкувало.

На легендарному континенті Хххх, десь біля Узбіччя, є загублена колонія чарівників, які носять корки навкруг своїх гостроверхих капелюхів і харчуються самими креветками. Там світло все ще нестримне й свіже, коли воно щойно накочується з космосу, і вони серфінгують на кипучій межі між ніччю і днем[32].

Якби одного з них занесло світанком на тисячу миль на материк, він міг би побачити світло, що гримкотить нагір’ями, обриси постаті, що спинається на невисокий пагорб на шляху ранку.

Вона дісталася верхівки за мить до появи світла, перепочила, а потім крутнулася навпочіпки і вишкірилася.

Вона тримала довге лезо сторч між випростаних рук.

Світло крається... колеться... ковзає...

Взагалі-то цей чарівник не звернув би уваги, адже був би надто зайнятий, переймаючись п’ятитисячомильною пішою прогулянкою назад додому.

Панна Літунка важко віддихувалася, поки новий день пропливав повз неї.

Білл Двері був абсолютно непорушний, тільки лезо двигтіло між його пальців, поки він повертав його під різними кутами до світла. Зрештою він набув задоволеного виразу.

Він обернувся і випробувально змахнув у повітрі.

Панна Літунка притулила долоні до уст.

— Ох, та ну, — сказала вона, — ніхто не може/ нагострити/ будь/ що/ денним/ світлом.

Вона затнулася.

Він змахнув лезом знову.

— Свя/тий бо/же.

Внизу на подвір’ї Кирило витягнув лису шию для наступного заходу. Білл Двері вишкірився і крутонув лезом у напрямку звуку.

— Край/ку/ріп/ку!

Потім він опустив лезо.

— ТЕПЕР ГОСТРЕ.

Його вишкір змарнів, або змарнів, наскільки це було можливо.

Панна Літунка обернулася, слідуючи за напрямком його погляду, поки він пронизав легку паволоку над пшеничним полем.

Вона була на вигляд як блякла сіра мантія, порожня, вона усе ж якось підтримувала форму того, хто її носив, ніби одежу на мотузці для сушіння напнув зісередини вітер.

Вона коливалася мить, а потім зникла.

— Я його бачила, — сказала панна Літунка.

— ЦЕ БУВ НЕ ВІН. ЦЕ БУЛИ ВОНИ.

— Хто вони?

— ВОНИ ПОДІБНІ, — Білл Двері непевно змахнув рукою, — НА СЛУГ. НАГЛЯДАЧІВ. АУДИТОРІВ. КОНТРОЛЕРІВ.

Очі панни Літунки звузилися.

— Контролерів? Ти маєш на увазі, як податківців? — сказала вона.

— Я ГАДАЮ, ТАК...

Обличчя панни Літунки проясніло.

— Чому ж ти не сказав?

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Мій батько завжди змушував мене пообіцяти, що я нізащо не помагатиму податківцям. Навіть від самої думки про податківця, казав він, йому хочеться піти й завалитися поспати. Він казав, що ніде не дітися від смерті й податків, і податки це гірше, бо смерть принаймні не приходить щороку. Ми мусили виходити з кімнати, коли він заводився про податківців. Мерзенні створіння. Завжди крутяться поблизу, розпитуючи, що ти ховаєш під мостиною і за таємною панеллю в льоху й про інші речі, які нікого взагалі не стосуються.

Вона пирхнула.

Білл Двері був вражений. Панна Літунка насправді вимовляла просте слово з одинадцяти букв «податківець» із тою безапеляційністю, із якою кажуть «мерзотник».

— Ти мав би одразу сказати, що вони женуться за тобою, — сказала панна Літунка. — Податківці, знаєш, непопулярні в цих краях. В часи мого батька ми хапали будь-якого податківця, який винюхував тут сам по собі, зазвичай прив’язували йому тягар до ніг і кидали його в ставок.

— АЛЕ СТАВОК ВСЬОГО КІЛЬКА ДЮЙМІВ У ГЛИБИНУ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Так, але було смішно дивитися, як вони про це дізнавалися. Ти мав сказати. Всі думали, що ти мав до діла з податками.

— НІ. НЕ З ПОДАТКАМИ.

— Ну, ну. Не знала, що і Там Нагорі також є податківці.

— ТАК. ПЕВНОЮ МІРОЮ.

Вона боком підсунулася ближче.

— Коли вони прийдуть?

— СЬОГОДНІ ВНОЧІ. ТОЧНО НЕ СКАЖУ. ДВОЄ ЛЮДЕЙ ЖИВУТЬ НА ОДИН ЧАСОМІР. ЦЕ РОБИТЬ РЕЧІ НЕПЕВНИМИ.

— Я не знала, що люди можуть давати іншим людям час свого життя.

— ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВЕСЬ ЧАС.

— Ти впевнений щодо сьогоднішньої ночі?

— ТАК.

— І це лезо спрацює, правда?

— Я НЕ ЗНАЮ. ШАНС ОДИН НА МІЛЬЙОН.

— О, — здається, вона щось зважувала.

— Тож у тебе решта дня тепер вільна?

— ТАК.

— Тож ти можеш зібрати урожай.

— ЩО?

— Це займе тебе. Відволіче твої думки від усього. Крім того, я плачу тобі шість пенсів на тиждень. А шість пенсів — це шість пенсів.

Дім пані Кекс також був на вулиці В’язів. Кошіль постукав у двері.

За якийсь час приглушений голос вигукнув: «Хто тут?».

— Постукайте один раз, якщо так, — зголосився Причепа.

Кошіль підважив накривку і відчинив поштову скриньку.

— Перепрошую? Пані Кекс?

Двері відчинилися.

Пані Кекс була не така, як очікував Кошіль. Вона була велика, але не в розумінні товста. Її просто було зроблено за більшими лекалами, ніж зазвичай; вона була з породи людей, які йдуть крізь життя, трохи зіщулившись і вибачливо дивляться на випадок, якщо ненавмисне над кимось нависнуть.

І ще вона мала неймовірне волосся. Воно вінчало її голову й огортало її, наче плащ. Вона також мала дещо загострені вуха й зуби, які, хоча були білими й досить привабливими, спричиняли легкий неспокій. Кошіль був вражений з тої швидкості, з якою його загострені зомбячі чуття дійшли висновку. Він глянув униз. Люпин сидів прямо, як струна, настільки збуджений, що навіть не міг вертіти хвостом.

— Не думаю, що ви можете бути пані Кекс, — сказав Кошіль.

— Вам потрібна мама, — сказала висока дівчина. — Мамо! До тебе панове!

Віддалене бурмотіння стало наближеним бурмотінням, і пані Кекс виникла поруч зі своєю донькою, як маленький місяць з’являється із планетарної тіні.

— Що їм треба? — сказала пані Кекс.

Кошіль відступив на крок. На відміну від доньки, пані Кекс була досить низенька і майже довершено кулеподібна. І вона набувала надзвичайно грізного вигляду, також на відміну від доньки, вся манера триматися якої була спрямована на те, щоб бути меншою на вигляд. Це було переважно через її капелюха, який, як він дізнався пізніше, вона носила весь час як наслідування чарівників. Він був чорний і велетенський, і на ньому були такі штуки, як пташині крила, і воскові ягоди, і капелюшні булавки; такий Кармен Міранда[33] могла б одягти на похорони континенту. Пані Кекс пливла під ним, як кошик пливе під повітряною кулею. Люди часто ловили себе на тому, що говорять до цього капелюха.

— Пані Кекс? — сказав Кошіль, зачудований.

— Я тутво, внизу, — почувся докірливий голос.

Кошіль опустив очі.

— Така вже я єсть, — сказала пані Кекс.

— Я говорю з пані Кекс? — сказав Кошіль.

— Так, я знаю, — сказала пані Кекс.

— Мене звати Кошіль Бук.

— І це я знаю.

— Я чарівник, розумієте...

— Добре, тілько ноги витріть спершу.

— Можна мені зайти?

Кошіль Бук зробив паузу. Він повторив останні кілька реплік розмови у повній клацання контрольній кімнаті свого мозку. А потім усміхнувся.

— Правильно, — сказала пані Кекс.

— Ви часом не вроджена провісниця?

— Десь на десять секунд зазвичай, пане Буче.

Кошіль завагався.

— Ви щось спитать хотіли, — швидко сказала пані Кекс. — В мене голова розвалюється, як люди придумують питання, а потім умисно не задають, як я вже на них одповіла.

— Як далеко в майбутнє ви можете зазирнути, пані Кекс?

Вона кивнула.

— Тоді добре, — сказала вона, очевидно відтанувши, і провела їх крізь передпокій до крихітної вітальні.

— Бабай хай заходе, двері нехай лише ззовні будинку, а сам іде в погріб. Я не хочу, щоб бабай шастав по хаті.

— Трясця, я бозна-коли востаннє був у годящому льоху, — сказав Причепа.

— У мене там павуки, — сказала пані Кекс.

— Ого!

— А ви будете чашечку чаю, — сказала пані Кекс до Кошеля.

Хтось інший міг би сказати: «Я гадаю, ви будете чаю» або «Чи вип’єте чаю?», — але це було твердження.

— Так, будь ласка, — сказав Кошіль, — я б випив чашечку чаю.

— Не варто, — сказала пані Кекс, — од цього барахла зуби псуються.

Кошіль обмізкував це.

— Два шматочки цукру, будь ласка, — сказав він.

— Все добре.

— У вас тут гарне місце, пані Кекс, — сказав Кошіль, його думки металися, як несамовиті. Звичка пані Кекс відповідати на питання тоді, коли вони все ще формуються у вашій голові, стала б викликом для найжвавішого мозку.

— Вже годів десять як упокоївсь, — сказала вона.

— Е-е-е, — сказав Кошіль, але питання було вже у нього на язиці. — Сподіваюся, пан Кекс при доброму здоров’ї?

— Все добре. Ми з ним балакаєм при нагоді, — сказала пані Кекс.

— Прикро це чути, — сказав Кошіль.

— Все добре, як вам од цього попустить.

— Гм, пані Кекс? Мені це здається дещо бентежним... Ви не могли б... вимкнути... ваше провіщення?

Вона кивнула.

— Звиняйте. Звикла лишать увімкненим, — сказала вона. — Тут переважно тілько ми з Людмилою та ще Одна-Людина-Відро, — додала вона, — я знаю, що ви хотіли про це спитать.

— Так, я чув, що у медіумів є природні духовні провідники, — сказав Кошіль.

— Да ну? Який з нього провідник, то привид на побіганках, — сказала пані Кекс. — Я не заводжуся із усім тім барахлом як-от карти, сурми й дошки, затямте собі. І я думаю, що ектоплазма огидна. Я не терпітиму її в хаті. Не терпітиму. Нічим її не виведеш із килима, знаєте. Навіть оцтом.

— Треба ж! — сказав Кошіль Бук.

— Або іще завивання. Із тим я не маю діла. Або ця дурниця із надприродним. Це неприродно, то ваше надприродне. Мені сього не тре’.

— Гм, — обережно сказав Кошіль. — Існують люди, які можуть вважати, що бути медіумом це трохи... знаєте... надприродно?

— Що? Що? Нічо нима надприродного в мертвих людях. Яка дурня. Усі умруть, рано чи пізно.

— Сподіваюся, що так, пані Кекс.

— Дак чого ви хочете, пане Буче? Я не віщую, кажіть самі.

— Я хочу знати, що відбувається, пані Кекс.

З-під їхніх ніг почувся глухий удар і слабкий щасливий голос Причепи:

— Ого-го! Ще й щури!

— А я ходила розказать вам, чарівникам, — манірно сказала пані Кекс, — ніхто ж не слухав. Я знаю, що вони й не стали б, но мала спробувать, а то як би я знала напевне?

— Із ким ви говорили?

— З отаким-во здоровим, в червоній сукні, з отакенними вусами, ніби він намагавсь із’їсти кота.

— А. Архіректор, — рішуче сказав Кошіль.

— І ще тамички був один страшенно товстий. Ходив, ніби качка.

— Правда ж, як качка? Це був Декан, — сказав Кошіль.

— Вони назвали мене їхньою добродійкою, — сказала пані Кекс. — Сказали забиратися на всі чотирі. Не розумію, чого я маю бить ноги, щоб помогти чарівникам, які звуть мене добродійкою, коли я тілько хотіла помогти.

— Боюся, чарівники частенько не слухають, — сказав Кошіль. — Я ніколи не слухав упродовж ста тридцяти років.

— Чому ні?

— Гадаю, зі страху почути, які дурниці я сам верзу. Що відбувається, пані Кекс? Ви можете мені сказати. Я чарівник, але я мертвий чарівник.

— Ну...

— Причепа сказав мені, що це завдяки життєвій силі.

— Вона прибуває, тямите?

— І що це означає?

— Її більше, чим має буть. Це так, — вона непевно змахнула руками, — ніби щось лежить на вагах не порівну на обох шальках...

— Дисбаланс?

Пані Кекс, яка мала такий вигляд, ніби читала невидиме письмо, кивнула.

— Одна із цих штук, так... знаєте, бува, вона тілько трохи хилитається, тоді виходять привиди, бо життя вже не в тілі, но й не одійшло... узимку таке рідше буває, бо все ніби завмирає, а навесні оп’ять вертається... а деякі штуки його назбирують...

Садівник Академії Модо мугикав легку мелодію, поки котив дивну тачку, навантажену бур’янами, призначеними для купи компосту, у власний закуток між Бібліотекою і будівлею Магії високоенергетичних сполук[34]. В цю мить, здавалося, там відбувалося значне пожвавлення. Авжеж, це дуже цікаво, працювати з усіма цими чарівниками.

Командна робота, от що це таке. Вони стежать за космічним балансом, всесвітньою гармонією і просторовою рівновагою, а він наглядає, щоб тля трималася подалі від троянд.

Почулося металеве деренчання. Він визирнув поверх купи бур’янів.

— Ще одна?

Ще одна блискуча корзина з металевого дроту на коліщатках стояла на стежці.

Може, чарівники її купили для нього? Перша була досить зручною, хоча нею було важко кермувати, маленькі коліщатка, здавалося, намагалися роз’їхатися в різні боки. Потрібна була вправність.

Ну, ця штука має бути зручною для перевезення таць із розсадою. Він відштовхнув другого візка вбік і почув позаду звук, який, якби його довелося записати і якби він умів писати, напевно, записав би як «чвак».

Він обернувся, побачив найбільшу компостну купу, яка пульсувала в пітьмі, і сказав:

— Гляньте, що я привіз вам до чаю!

А потім він побачив, що вона рухається.

— Деякі місця також, — сказала пані Кекс.

— Але з чого б їй наростати? — сказав Кошіль.

— Це як гроза, тямите? Знаєте оце поколювання перед грозою? Це те, що зараз діється.

— Так, але чому, пані Кекс?

— Ну дак... Одна-Людина-Відро каже, що нічо не вмира.

— Що?

— Дурниця, не? Він каже, багато життів закінчуються, но не зникають. Вони просто лишаються тутки.

— Що, ніби привиди?

— Не тілько. Це ніби ставок. Коли ставків багато, то воно вже ніби море. Хай там що, привиди робляться з істот, схожих на людей. А не з капусти.

Кошіль Бук відкинувся на стільці. Йому привидівся широкий ставок життів, озеро, яке живиться мільйонами недовговічних приток, коли живі створіння добігають кінця свого існування. І життєва сила просочується із наростанням тиску.

Просочується, де тільки може.

— Як ви гадаєте, я зможу поговорити з Одним-... — почав він і зупинився.

Він підвівся і нахилився над камінною полицею.

— Як довго у вас ця штука, пані Кекс? — вимогливо спитав він, піднімаючи знайому скляну штуку.

— Що? Вчора купила. Ловкенька, еге ж?

Кошіль потрусив кульку. Вона була майже ідентична з тими під мостиною.

Сніжинки закружляли й осіли на витончену модель Невидної академії. Вона сильно йому про щось нагадала. Ну, очевидно, що будівля нагадала йому про Академію, але форма всієї речі, це була підказка, вона змусила його подумати про...

...сніданок?

— Чому це стається? — спитав він, наполовину себе самого. — Ці чортові штуки опиняються повсюди.

Чарівники бігли коридором.

— Як можна убити привидів?

— Як мені знати? Таке питання зазвичай не постає!

— Я думаю, роблять відправи.

— Що? Стрибають вгору-вниз, біжать на місці, якось так?

Декан був готовий до цього.

— Тут префікс «від», а не «в», Архіректоре. Я не думаю, що хтось міг би організувати їм, е-е-е, фізичні навантаження.

— Схоже, що ні, друзяко! Нам не треба, щоб тут гасав натовп оздоровлених привидів.

Почувся несамовитий зойк. Він відлунював між темних стовпів і арок, а потім раптово урвався.

Архіректор різко зупинився. Чарівники врізалися в нього.

— Звучало, ніби несамовитий зойк, — сказав він. — За мною!

Він забіг за ріг.

Почувся металевий гуркіт і щедра лайка.

Щось маленьке в жовто-червону смужку, із крихітними вогкими іклами й трьома парами крил, вилетіло з-за рогу й пронеслося над головою Декана, зчинивши шум, як циркулярна пила в мініатюрі.

— Хто-небудь знає, що це було? — слабко сказав Скарбій. Істота облетіла навколо чарівників і потім розчинилася в пітьмі над дахом. — І я б хотів, щоб він так не лаявся.

— Скоріше, — сказав Декан. — Ми мусимо з’ясувати, що з ним сталося.

— Точно мусимо? — сказав Верховний верховик.

Вони зазирнули за ріг. Архіректор сидів, потираючи литку.

— Який ідіот це тут лишив? — сказав він.

— Лишив що? — сказав Декан.

— Ця клята дротяна козлина на коліщатках, — сказав Архіректор. За ним із повітря матеріалізувалося крихітне пурпурове павукоподібне створіння і драпануло до тріщини. Чарівники його не помітили.

— Яка дротяна козлина на коліщатках? — сказали чарівники в унісон.

Ридикуль озирнувся на них.

— Я міг би присягнути... — почав він.

Почувся інший зойк.

Ридикуль схопився на ноги.

— Ну ж бо, хлопці! — сказав він, героїчно кульгаючи вперед.

— Чому всі біжать на несамовитий зойк? — пробурмотів Верховний верховик, — це ж суперечить здоровому глузду?

Вони чвалом побігли крізь криту аркаду у квадратне подвір’я. Округла темна постать скулилася посеред прадавнього моріжка. Пара виривалася назовні маленькими смердючими цівками.

— Що це?

— Це ж не може бути купою компосту посеред моріжка, правда?

— Модо дуже засмутиться.

Декан придивився ближче.

— Е-е-е... особливо тому, я впевнений, що це його нога стирчить з-під купи.

Купа крутнулася в напрямку чарівників, і з неї почувся звук чвак, чвак.

Потім вона рушила.

— Що ж, добре, — сказав Ридикуль, з надією потираючи руки, — у кого з вас, хлопці, зараз є при собі замовляння?

Чарівники знічено поплескали по кишенях.

— Тоді я приверну її увагу, поки Скарбій із Деканом витягнуть Модо, — сказав Ридикуль.

— Ох, добре, — слабко сказав Декан.

— Як можна привернути увагу купи компосту? — сказав Верховний верховик. — Не думаю, що вона в неї навіть є.

Ридикуль зняв капелюха й обачно виступив наперед.

— Купо лайна! — загорлав він.

Верховний верховик захрипів і прикрив рукою очі.

Ридикуль помахав своїм капелюхом перед купою.

— Сміття біорозкладне!

— Злощасний зелений мотлоху? — люб’язно сказав Лектор із Новітніх рун.

— Те, що треба, — сказав Архіректор, — спробуйте розлютити скотину.

(Позаду нього з повітря виник трохи інший різновид шаленої бджілки й драпанув геть.)

Купа кинулася на капелюх.

— Скирто гною! — сказав Ридикуль.

— О, отакої, — сказав Лектор із Новітніх рун вражено.

Декан і Скарбій поплазували вперед, ухопили кожен по нозі садівника і потягли. Модо вислизнув з-під купи.

— Вона проїла його одяг! — сказав Декан.

— Але він в порядку?

— Все ще дихає, — сказав Скарбій.

— І якщо йому пощастило, то йому відбило нюх, — сказав Декан.

Купа вчепилася зубами в капелюх Ридикуля. Почувся чвак. Гострий верх капелюха зник.

— Гей, там майже півпляшки лишалося! — загорлав Ридикуль. Верховний верховик схопив його за руку.

— Годі, Архіректоре!

Компостна купа крутнулася й рушила на Скарбія.

Чарівники позадкували.

— Вона ж не може бути розумною, правда? — сказав Скарбій.

— Все, що вона робить, це ходить колами й поїдає речі, — сказав Декан.

— Одягни на неї гостроверхий капелюх, і це буде член факультету, — сказав Архіректор.

Компостна купа погналася за ними.

— Я б не сказав, що вона повільно рухається, — сказав Декан.

Вони вичікувально глянули на Архіректора.

— Тікаймо!

Хоча більшість на факультеті були вгодовані, вони розвинули пристойну швидкість у напрямку критої аркади, відпихаючи один одного в дверях, затраснули їх за собою і підперли з іншого боку.

Дуже скоро по тому почувся збіса сильний удар з іншого боку дверей.

— Вдало спекалися, — сказав Скарбій.

Декан глянув униз.

— Я думаю, воно проходить крізь двері, Архіректоре, — сказав він дитячим голоском.

— Не будь недоумком, друзяко, ми всі тримаємо двері.

— Я не маю на увазі через них, я маю на увазі... крізь...

Архіректор нюхнув повітря.

— Що горить?

— Ваші черевики, Архіректоре, — сказав Декан.

Ридикуль глянув униз. Жовто-зелена калюжа розповзалася з-під дверей.

Дерево обвуглювалося, кам’яні плити сичали, а шкіряні підошви його черевиків були однозначно в халепі. Він відчував, як стає нижчим.

Він пововтузився зі шнурівками, а потім стрибнув з місця на сухі плитки.

— Скарбію!

— Так, Архіректоре?

— Дай мені свої черевики!

— Що?

— Чорт забирай, друзяко, я наказав тобі віддати мені твої кляті черевики!

Цього разу довготелесе створіння з чотирма парами крил, по дві на кожному кінці, і трьома очима, вилупленими в простір, виникло над головою Ридикуля й впало на його капелюх.

— Але...

— Я твій Архіректор!

— Так, але...

— Я думаю, петлі вже піддаються, — сказав Лектор із Новітніх рун.

Ридикуль розпачливо роззирнувся довкола.

— Ми перегрупуємося у Великій залі, — сказав він. — Ми... стратегічно відступаємо на заздалегідь підготовані позиції.

— Хто їх підготував? — сказав Декан.

— Ми підготуємо їх, коли туди доберемося, — сказав Архіректор крізь стиснуті зуби. — Скарбію! Твої черевики! Негайно!

Вони дісталися подвійних дверей Великої зали якраз тоді, коли двері за ними наполовину розвалилися, наполовину розчинилися.

Двері Великої зали були міцніші. Защіпки й засуви стали на місце.

— Очистіть столи й зваліть їх навпроти дверей, — рявкнув Ридикуль.

— Але вона проїдає дерево, — сказав Декан.

Почувся стогін від маленького тіла Модо, притуленого до стільця. Він розплющив очі.

— Скоріше! — сказав Ридикуль. — Як можна вбити купу компосту?

— Гм. Не думаю, що це можливо, пане Ридикуль, сер, — сказав садівник.

— Як щодо вогню? Я, мабуть, зможу зорганізувати маленьку вогняну кулю, — сказав Декан.

— Це не спрацює. Надто вогко, — сказав Ридикуль.

— Вона прямо тут! Вона проїдає двері! Вона проїдає двері, — речитативом проговорив Лектор із Новітніх рун.

Чарівники позадкували далі залою.

— Я сподіваюся, вона їсть не надто багато дерева, — сказав вражений Модо, випромінюючи непідробне занепокоєння. — Це просто пекло, пробачте мою хапонську, якщо в неї потрапить надто багато вуглецю. Надто перегрівається.

— Знаєш, зараз якраз слушний час для лекції про динаміку компостобудування, Модо, — сказав Декан.

Гноми не розуміють значення слова «глуз».

— Ну, гаразд. Кахи-кахи. Правильний баланс матеріалів, правильне розкладання шарами відповідно до...

— Амба дверям, — сказав Лектор із Новітніх рун, незграбно пробираючись до їхніх рештків.

Курган меблів почав рухатися вперед.

Архіректор розпачливо роззирнувся по холу в повній скруті. Потім його очі наткнулися на знайому важку пляшку на одному з буфетів.

— Вуглець, — сказав він, — це як активоване вугілля, правда?

— Звідки мені знати? Я не алхімік, — пирхнув Декан.

Компостна купа виникла з руїн. З неї бухала пара. Архіректор тужливо поглянув на пляшку соусу ого-ого. Він її відкоркував. Глибоко вдихнув запах.

— Тутешні кухарі просто не вміють готувати його як належить, знаєте, — сказав він. — Минуть тижні, поки я отримаю трохи з дому.

Він швиргонув пляшку в компостну купу, яка насувалася.

Та зникла в бурхливій масі.

— Кропива дводомна завжди помічна, — сказав Модо за його спиною, — вона додає заліза. І живокіст, ну, живокосту багато не буває. Для мінералів, знаєте. Сам я завжди схилявся до невеликої кількості хмелю звичайного...

Чарівники виглядали поверх перевернутих столів.

Компостна купа припинила рухатися.

— Мені здається, чи вона більшає? — сказав Верховний верховик.

— І щасливішає, — сказав Декан.

— Жахливо смердить, — сказав Скарбій.

— Ну що ж. А це була майже повна пляшка соусу, — печально сказав Архіректор, — я її тільки-но відкоркував.

— Природа — неймовірна штука, якщо гарненько про це подумати, — сказав Верховний верховик. — Не треба в мене так втуплюватися, знаєте. Просто зауважив.

— Буває, що... — почав Ридикуль, а тоді купа компосту вибухнула. Це не було бум або бах. Це було найбільш осклизле, найбільш опасисте виверження в історії термінального метеоризму. Темне червоне полум’я, облямоване чорним, зметнулося аж до стелі. Шматки купи пролетіли через хол і вогко вихлюпнулися на стіни. Чарівники визирали з-за своєї барикади, густо всипаної чаїнками. Качан капусти м’яко впав на голову Декану.

Він глянув на маленьку бульбашату ляпку на кам’яних плитах. Його обличчя повільно розлізлося у вишкір.

— Ого, — сказав він.

Решта чарівників випросталися. Адреналіновий відтік виконав своє заспокійливе замовляння. Вони теж повишкірялися і стали весело гупати один одного кулаками межи плечі.

— Скуштуй гострого соусу! — волав Архіректор. — Приперли тебе до живоплоту, ферментований мотлоху!

— Можемо ми надерти зад чи можемо ми надерти зад? — задихався щасливим сміхом Декан.

— Вдруге ти мав на увазі «не можемо», а не «можемо». І я не певен, що про компостну купу взагалі можна сказати, ніби вона має... — почав Верховний верховик, але прилив збудження накрив і його.

— Жодна купа більше не буде сікатися до чарівників, — сказав Декан, якого остаточно понесло. — Ми хвацькі, й зненацькі, і...

— Їх тут поблизу ще три, каже Модо, — сказав Скарбій.

Запала тиша.

— Нам варто піти узяти наші патериці, правда? — сказав Декан.

Архіректор потицяв шмат розкиданої купи носаком черевика.

— Мертві речі оживають, — пробурмотів він. — Що далі? Почнуть ходити статуї?

Чарівники поглянули на статуї мертвих Архіректорів, які вишикувалися у Великій залі й насправді в більшості коридорів Академії. Академія існувала тисячі років, і в середньому Архіректор лишався на посаді впродовж одинадцяти місяців, тож там було безліч статуй.

— Знаєте, я хотів би, щоб ти цього не казав, — сказав Лектор із Новітніх рун.

— Це була тільки думка, — сказав Ридикуль. — Ходімо, глянемо на решту цих куп.

— Так! — сказав Декан, весь охоплений нестримним нечаклунським мачизмом. — Ми хвацькі! Так! Чи ж ми хвацькі? — сказав він.

Архіректор звів брови і повернувся до решти чарівників.

— Чи ж ми хвацькі? — сказав він.

— Е. Я почуваюся помірно хвацьким, — сказав Лектор із Новітніх рун.

— Я однозначно дуже хвацький, я гадаю, — сказав Скарбій. — Думаю, це через відсутність черевиків, — додав він.

— Я буду хвацьким, якщо решта будуть, — сказав Верховний верховик.

Архіректор повернувся до Декана.

— Так, — сказав він, — скидається на те, що всі ми хвацькі.

— Йо! — сказав Декан.

— Йо що? — сказав Ридикуль.

— Це не «йо що», це просто «йо», — сказав Верховний верховик в нього за спиною. — Це загальне вуличне привітання, схвалювальне, з додатковими відтінками панібратського включення до бойової групи й ритуалу маскулінної єдності.

— Що? Що? Ніби «круто»? — сказав Ридикуль.

— Гадаю, що так, — сказав Верховний верховик неохоче.

Ридикуль був потішений. Анк-Морпорк ніколи не давав змоги гарненько пополювати. Він ніколи не думав, що можна так добряче розважитися у власній Академії.

— Гаразд, — сказав він. — Ходімо заженемо ці купи!

— Йо!

— Йо!

— Йо!

— Йо-йо.

Ридикуль зітхнув.

— Скарбію?

— Так, Архіректоре?

— Просто спробуй второпати, гаразд?

Хмари скупчилися над горами. Білл Двері широко крокував першим полем вгору і вниз, користуючись однією зі звичайних кіс із ферми, найгостріша з них тимчасово зберігалася на задвірках клуні, щоб рух повітря її не затупив. Інші пожильці панни Літунки йшли за ним, в’яжучи й складаючи снопи. Панна Літунка ніколи не наймала більш ніж одну людину на повний день, як дізнався Білл Двері, вона купувала допомогу інших, коли потребувала її, заощаджуючи пенні.

— Ніколи раніше не бачив, щоб людина зрізала збіжжя косою, — сказав хтось з них. — Це роблять серпом.

Вони зупинилися на ланч і споживали його під живоплотом.

Білл Двері ніколи не приділяв обличчям та іменам людей більше уваги, ніж потрібно було для справи. Збіжжя простяглеся уздовж усього схилу пагорба, воно складалося з окремих бадилин, і, з точки зору однієї бадилини, інша бадилина могла бути надзвичайно показною бадилиною, із дюжиною вражаючих і визначальних маленьких рис, які вирізняли її з-проміж решти бадилин. Але для женця усі бадилини були просто... бадиллям. Нині він почав впізнавати маленькі відмінності.

Тут були Вільям Чіп, і Базікало Колісне, і Герцог Піддупний. Старигань, наскільки міг судити Білл Двері, зі шкірою, як пергамент. Тут були чоловіки й жінки селища, але здавалося, що в певному віці всі вони просто переключилися на те, щоб бути стариганями, не проходячи крізь якісь проміжні стадії. А потім вони лишалися старими довгий час. Панна Літунка казала, що для того, аби закласти цвинтар, вони мусять стукнути когось лопатою по голові.

Вільям Чіп був із тих, хто співає за роботою, виводячи ці довгі глухі голосіння, які означали, що виконується народна пісня. Базікало Колісне ніколи нічого не казав, тому, як казав Чіп, його і звали Базікалом. Білл Двері не міг зрозуміти цю логіку, хоча для інших вона здавалася прозорою.

А Герцога Піддупного батьки назвали так із міркувань кращого просування вгору суспільними щаблями, що було дещо спрощеним уявленням про класову структуру; його братів звали Поміщик, Граф і Король. Тепер вони сиділи вряд під живоплотом, відтягуючи момент, коли знову доведеться працювати. Із кінця ряду долинуло булькання.

— Що ж, це було незлецьке літо, — сказав Чіп, — і вряди-годи добра погода для збору врожаю.

— А... не кажи «гоц», поки не перебрешеш[35], — сказав Герцог. — Минулої ночі я бачив, як павук сотає павутину задом наперед. Це точний знак, що буде жахлива гроза.

— Не розумію, як павуки дізнаються про такі штуки.

Базікало Колісне передав Біллові Двері великий глиняний глечик. Щось плюснуло.

— ЩО ЦЕ?

— Яблучний сік, — сказав Чіп. Решта засміялися.

— А, — сказав Білл Двері, — МІЦНИЙ ДИСТИЛЬОВАНИЙ АЛКОГОЛЬНИЙ НАПІЙ, ЯКИЙ ДЛЯ СМІХУ ДАЮТЬ ДОВІРЛИВОМУ НОВАЧКОВІ, ЩОБ ПРИНЕСТИ СОБІ ПРОСТЕ ЗАДОВОЛЕННЯ, КОЛИ ВІН НЕОЧІКУВАНО ДЛЯ СЕБЕ ЗАХМЕЛІЄ.

— Та йой! — сказав Чіп.

Білл Двері зробив довгий великий ковток.

— І я бачив, як низько літають ластівки, — сказав Герцог. — А куріпки тікають до лісу. І навколо багато великих слимаків. І...

— Не вкумекаю, як всі ці хитрюги знають основи метеорології, — сказав Чіп. — Я так кумекаю, це ви валандаєтесь тут і всіх напучуєте. Ге, хлопці? Суне велика гроза, пане Павуче, ворушіться, утніть щось фольклорне.

Білл Двері хильнув іще.

— ЯК ЗВАТИ СІЛЬСЬКОГО КОВАЛЯ?

Чіп кивнув.

— Це Нед Калач, униз моріжком. Ясно, що зара він загружений, із усім цим врожаєм та інше.

— В МЕНЕ ДЛЯ НЬОГО РОБОТА.

Білл Двері звівся й покрокував до воріт.

— Білле?

Він зупинився.

— ТАК.

— Бренді залиш.

Сільська кузня була темна й задушлива від жару. Але Білл Двері мав дуже добрий зір.

Щось рухалося проміж складних металевих куп. Це виявилося нижньою половиною чоловіка. Верхня частина його тіла ховалася десь у механізмі, з якого долинало випадкове бурчання.

При наближенні Білла Двері в нього різко вистрілила рука.

— Добре. Дай мені затискач три-вісім.

Білл роззирнувся. По кузні було розкладено безліч інструментів.

— Хутчій, хутчій, — сказав голос звідкись із машини.

Білл Двері вибрав випадковий шматок оформленого металу й вклав його в руку. Вона зникла всередині. Почувся металевий шум і буркотіння.

— Я сказав затискач. Це не... — почулося скреготіння металу, а потім вигук, — мій палець, мій палець, ти мене доб’єш, — потім клацання. — Аргх. А це голова. А тепер глянь, що я через тебе зробив. Пружина храповика знову відламалася від обмотки підвіски, ти розумієш?

— НІ. ПЕРЕПРОШУЮ.

Пауза.

— Чи це ти, юний Еґберте?

— НІ. ЦЕ Я, СТАРИЙ БІЛЛ ДВЕРІ.

По тому була серія глухих ударів і дзенькоту, коли верхня половина людини витягувала себе з механізму, аж поки виявилася, що вона належить юнакові з кучерявим чорним волоссям, чорним обличчям, в чорній сорочці й чорному фартусі. Він мазнув шматиною по обличчю, лишивши рожеву смугу, і зморгнув піт із очей.

— Ви хто?

— СТАРИЙ ДОБРИЙ БІЛЛ ДВЕРІ? ПРАЦЮЮ НА ПАННУ ЛІТУНКУ?

— О, так. Людина у вогні? Герой дня, я чув. Моя рука!

Він простягнув чорну долоню. Білл Двері безвиразно глянув на неї.

— ПЕРЕПРОШУЮ. Я ВСЕ ЩЕ НЕ ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ.

— Я мав на увазі, ось вам моя рука, пане Двері.

Білл Двері завагався, а потім вклав свою руку в долоню молодого чоловіка. Замурзані очі на мить оскліли, поки мозок брав гору над відчуттям дотику, а потім коваль всміхнувся.

— Мене звати Калач. Що думаєте, ге?

— ХОРОШЕ ІМ’Я.

— Ні, я про машину. Досить винахідлива, ге?

Білл Двері відмітив це з ввічливим нерозумінням. На перший погляд, вона була схожа на переносний водяний млин, атакований велетенською комахою, а на другий погляд — на пересувну кімнату інквізиції, яка мала намір драпанути й подихати трохи свіжим повітрям. Загадкові зчленування стрижнів стирчали під різними кутами. Ще були ремені, довгі пружини.

Уся конструкція була поставлена на металеві колеса зі шпичаками.

— Звісно, ви не можете побачити її в усій красі, коли вона стоїть отак нерухомо, — сказав Калач, — потрібен кінь, щоб її тягнути. Принаймні зараз. Я маю одну-дві досить радикальні ідеї в цьому напрямку, — замріяно додав він.

— ЦЕ ПЕВНОГО РОДУ ПРИЛАД?

Коваль мав ледь ображений вигляд.

— Я віддаю перевагу терміну «машина», — сказав він, — вона зчинить переворот у сільськогосподарських методах і поволоче їх, хоч як вони впиратимуться, у століття Летючої Лисиці. Мої старі тримали цю кузню вже триста років, але Нед Калач не має наміру провести решту свого життя, прибиваючи шматки гнутого металу до кінських копит, кажу вам.

Білл безвиразно глянув на нього. Дюжина серпів була прикручена болтами до великого горизонтального колеса. Хитромудрі з’єднання передавали енергію від коліс через різноманіття блоків на обертальний прилад металевих стрижнів.

У нього з’явилося жахливе відчуття щодо цієї штуки перед ним, але він усе одно запитав.

— Ну, усім керує розподільний вал, — сказав Калач, потішений інтересом, — тут енергія передається за допомогою роликових блоків, і вали приводять в рух махові стрижні — оці-го штуки — і фільтрувальні ворота, які керуються поступально-коливальним механізмом і опускаються, тільки коли фіксувальна закривка стає в ці пази, і звісно, мідні кульки ходять по колу, поки розправлене полотно змітає солому, відділяючи її від зерна, яке падає під дією сили тяжіння по рифленому шнеку в накопичувач. Просто.

— А ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ?

— Добре, що ви мені нагадали, — Калач порився серед уламків на підлозі, підібрав маленький предмет із насічками і закрутив його в якийсь шматок механізму, що випинався.

— Дуже важлива робота. Він зупиняє кулачковий вал, який поступово зісковзує по напрямних і зчеплюється із боковими стоперами, що має катастрофічні наслідки, як ви, без сумніву, можете уявити.

Калач відступив назад і витер руки шматиною, від чого вони стали трохи жирнішими.

— Я називаю її Комбінованою Жниваркою, — сказав він.

Білл Двері відчув себе дуже старим. Насправді він і був старим. Але ніколи не почувався старим настільки. Десь у тіньовій стороні його душі він відчував, ніби знає, що саме має робити Комбінована Жниварка, і без пояснень коваля.

— О.

— Ми хочемо зробити пробний прогін сьогодні пополудні на великому полі старого Злокопача. Це має дуже багатообіцяючий вигляд, мушу сказати. Те, на що ви зараз дивитеся, пане Двері, і є майбутнє.

— ТАК.

Білл Двері провів рукою по рамі.

— А ЯК ЖЕ САМ ВРОЖАЙ?

— Хм?.. А що з ним?

— ЩО ВІН ПРО ЦЕ ПОДУМАЄ? ЧИ ЗНАТИМЕ ВІН?

Калач наморщив носа.

— Знатиме? Знатиме? Нічого він не знатиме. Бадилля й бадилля.

— А ШІСТЬ ПЕНСІВ — ЦЕ ШІСТЬ ПЕНСІВ.

— В яблучко, — Калач завагався. — А чого ви прийшли?

Висока постать провела похмурим пальцем по масному механізму.

— Пане Двері?

— ПЕРЕПРОШУЮ? О. ТАК. Я МАЮ ДЛЯ ВАС ОДНУ РОБОТУ...

Він вийшов із кузні широкими кроками й повернувся майже миттєво з дечим, загорнутим у шовк. Він обережно його розгорнув.

Він зробив новий держак для леза — не прямий, як використовували тут, у горах, а з подвійним вигином, як на рівнинах.

— Ви хочете, щоб я її перекував? Нове лезо? Заміна металевих частин?

Білл Двері похитав головою.

— Я ХОЧУ, ЩОБ її ВБИЛИ.

— Вбили?

— ТАК. ЦІЛКОВИТО. ЗНИЩИЛИ КОЖНУ ДРІБКУ. ЩОБ ВОНА СТАЛА АБСОЛЮТНО МЕРТВОЮ.

— Гарна коса, — сказав Калач. — Шкода. Ви нагострили гарний край...

— НЕ ТОРКАЙТЕСЯ!

Калач посмоктав палець.

— Дивно, — сказав він, — я би присягнув, що я її не торкнувся. Моя рука була за кілька дюймів. Ну, вона гостра, в усякому разі.

Він змахнув у повітрі.

— Так, ду/же/ го/стра.

Він зробив паузу, запхав мізинця у вухо й подлубався.

— Ви впевнені, що знаєте, чого хочете? — сказав він.

Білл Двері велично повторив своє прохання.

Калач стенув плечима.

— Ну, гадаю, я зможу її розплавити й спалити держак, — сказав він.

— ТАК.

— Ну, хай так. Ваша коса. І ви в цілому праві, звісно. Тепер це застаріла технологія. Зайва.

— БОЮСЯ, ВИ МОЖЕТЕ БУТИ ПРАВІ.

Калач тицьнув вимащеним пальцем у Комбіновану Жниварку.

Білл Двері знав, що її зроблено тільки з металу й полотна, і з цих причин вона ніяк не може запаюватися. Але вона зачаїлася. Більше того, вона зробила це з пронизливою металевою самовпевненістю.

— Можете попросити панну Літунку, щоб вона купила вам таку, пане Двері. На такій фермі має бути багацько роботи одній людині? Я просто бачу вас, зверху, в поривах вітру, паси шумлять, зрошувальні трубки хитаються...

— НІ.

— Ну ж бо. Вона може це собі дозволити. Кажуть, в неї є скриньки, повні скарбів, зі старих часів.

— НІ!

— Е-е-е...

— Калач завагався. Останнє «Ні» містило загрозу більш певну, ніж тріск тонкого льоду на глибокій ріці. Воно казало, що подальше наполягання може стати найризиковішою справою, яку Калач будь-коли робив.

— Впевнений, ви краще знаєте, що вам треба, — пробурмотів він.

— ТАК.

— Тоді з вас, о, хай буде фартинг за косу, — Калач промимрив, — вибачте за це, але я витрачу багато вугілля, розумієте, і ці ґноми підняли ціну на...

— ОСЬ. ЦЕ МАЄ БУТИ ЗРОБЛЕНО ДО СЬОГОДНІШНЬОЇ НОЧІ.

Калач не сперечався. Суперечка б означала, що Білл Двері затримався б у кузні, а він почав тривожитися, що так не мало бути.

— Добре, добре.

— ВИ ЗРОЗУМІЛИ?

— Гаразд, гаразд.

— ПРОЩАВАЙТЕ, — велично сказав Білл Двері й вийшов.

Калач зачинив за ним двері і прихилився до них. Хух.

Чудовий чоловік, звісно, всі говорять про нього, але після пари хвилин у його присутності виникають такі мурашки по тілу, ніби хтось пройшовся по вашій могилі, а її ж іще і не викопали.

Він пройшовся по засмальцьованій підлозі, наповнив чайник і повісив його в кутку кузні. Узяв гайковий ключ, щоб дещо підкрутити в Комбінованій Жниварці, і помітив косу, притулену до стіни.

Навпочіпки він підкрався до неї і усвідомив, що підкрадатися навпочіпки — це неймовірно безглузда річ. Вона не жива. Вона не почує. Вона просто гостра на вигляд.

Він підняв гайковий ключ і відчув провину. Як сказав пан Двері — ну, пан Двері сказав дещо дуже дивне, використовуючи якісь не ті слова, які використовують, говорячи про звичайнісінькі знаряддя. Але навряд чи він міг заперечити.

Калач із силою опустив гайковий ключ.

Опору не було. Він міг би присягнути знову, що гайковий ключ розділився навпіл, наче зроблений із м’якуша, за кілька дюймів від леза. Він задумався, чи може щось бути настільки гострим, що набуває не тільки гостроти краю, але й самої суті гостроти, поля абсолютної гостроти, яке насправді сягає за межі останнього атома металу.

— Пеке/льна си/ла!

А потім він згадав, що це сентиментально і забобонно так думати чоловікові, який знає, як скосити затискач на три-вісім. Який знає, для чого потрібна поступально-зворотна передача. Вона або працює, або ні. Вона точно не підсуне тобі загадку.

Він гордо глянув на Комбіновану Жниварку. Звісно, потрібні коні, щоб її рухати. Це все трохи псувало. Коні належали вчорашньому дню, а завтрашній належав Комбінованій Жниварці та її нащадкам, які зроблять світ чистішим і кращим місцем. Справа була тільки в тому, як вивести з рівняння коней. Він спробував механізм, і той був не досить потужним. Може, якщо він спробує обмотку...

За ним чайник википів і залив вогонь.

Калач пробився крізь пару. Це чортова халепа, і так щоразу. Щойно намагаєшся трохи обмізкувати щось корисне, завжди якісь безглузді завади.[36]

Пані Кекс відсунула штори.

— Ким саме є Одна-Людина-Відро? — сказав Кошіль.

Вона запалила кілька свічок і сіла.

— Він був із тих язичницьких племен Говандії, — коротко сказала вона.

— Дуже дивне ім’я, Одна-Людина-Відро, — сказав Кошіль.

— Воно неповне, — похмуро сказала пані Кекс, — перейдем до старих-добрих «ручних» методів, — вона вичікувально глянула на нього. — Нам тре’ хтось іще.

— Я можу покликати Причепу, — сказав Кошіль.

— Не хочу, щоб в мене під столом сидів бабай і нишпорив мені по шухлядам, — сказала пані Кекс. — Людмило! — закричала вона. За мить чи дві намистинчаста завіса, що вела на кухню, розсунулася, і увійшла молода жінка, яка першою відчинила Кошелеві двері.

— Так, мамо?

— Сідай, дитинко. Нам треба ще хтось для сеансу.

— Так, мамо.

Дівчина всміхнулася Кошелю.

— Це Людмила, — коротко сказала пані Кекс.

— Дуже приємно, — сказав Кошіль. Людмила обдарувала його яскравою, прозорою усмішкою, властивою людям, які давно навчилися не показувати своїх почуттів.

— Ми вже зустрічалися, — сказав Кошіль.

Певно, минув день від повного місяця. Усі знаки майже зникли. Майже. Ну-ну.

— Моя ганьба, — сказала пані Кекс.

— Мамо, ти продовжуєш, — незлостиво сказала Людмила.

— Візьміться за руки, — сказала пані Кекс.

Вони сиділи в напівтемряві. Потім Кошіль відчув, як рука пані Кекс вислизнула.

— Я забула склянку, — сказала вона.

— Я думав, пані Кекс, ви не заводитеся із дошками і такими всякими... — почав Кошіль.

Від буфета почулося булькання. Пані Кекс поставила повну склянку на скатерку й знову сіла.

— Я того й не роблю, — сказала вона.

Знову запала тиша. Кошіль знервовано прочистив горло.

Зрештою пані Кекс сказала:

— Давай, Одна-Людина-Відро, я знаю, що ти тута.

Склянка посунулася. Бурштинова рідина всередині ледь хлюпалася.

Безтілесний голос затремтів:

вітання вам, блідолиці, із країв вдалого полювання...

— Припини ото, — сказала пані Кекс, — всі знають, що тебе п’яного переїхало возом на Патоковидобувному тракті, Одна-Людина-Відро.

не моя провина, не моя провина, хіба я винен, що мій прапрадід переїхав сюди? по ідеї, мене мав смертельно скалічити гірський лев, чи велетенський мамонт, чи хтось такий, моє право на смерть спаплюжено.

— Пан Бук хотів тебе попитать, Одна-Людина-Відро, — сказала пані Кекс.

вона тут щаслива й чекає, поки ви до неї приєднаєтеся, — сказав Одна-Людина-Відро.

— Хто — вона? — сказав Кошіль.

Здається, це збило з пантелику Одну-Людину-Відро. Це була фраза, яка усіх загалом задовільняла без подальших пояснень.

а кого вам треба? — обережно спитав він, — а тепер можна мені випити?

— Ше нє, Одна-Людина-Відро, — сказала пані Кекс.

ну, мені це потрібно, тут збіса людно.

— Що? — спитав Кошіль. — Від привидів, ви маєте на увазі?

тут їх сотні, — сказав голос Одної-Людини-Відра.

Кошіль був розчарований.

— Лише сотні? — сказав він. — Звучить, ніби не надто багато.

— Не так багато людей робляться привидами, — сказала пані Кекс. — Шоб стать привидом, треба мать якесь серйозне незавершене діло, або страшну нездійснену помсту, або вселенську мету, в якій ти тілько комашка.

або жорстоку спрагу, — сказав Одна-Людина-Відро.

— Ви його тілько послухайте, — сказала пані Кекс.

хотів би я опинитися в спіритному потойбічні, або хоча би винному чи пивному, хлип-хлип-хлип.

— Тож що стається із життєвою силою, коли речі припиняють жити? — спитав Кошіль. — Чи це вона спричиняє усі ці халепи?

— Скажи нашому другові, — сказала пані Кекс, коли Одна-Людина-Відро наче забарився із відповіддю.

про які проблеми ви говорите?

— Речі розкручуються. Одяг бігає сам по собі. Усі почуваються більш живими. Речі такого плану.

це? та це нічого, розумієте, життєва сила просочується назад, коли тільки може, про це вам не варто хвилюватися.

Кошіль поклав руку на склянку.

— Але є дещо, про що я мушу хвилюватися, чи не так, — безвиразно сказав він, — це стосується цих маленьких скляних сувенірів.

я не хочу про це говорити.

— Скажи йому.

Це був голос Людмили — глибокий, але якийсь привабливий. Люпин дивився на неї, не відводячи очей. Кошіль всміхнувся. Це одна з переваг — бути мертвим. Ти помічаєш речі, якими живі нехтують.

Голос Одної-Людини-Відра звучав пронизливо й дратівливо.

і що він збирається робити, якщо я йому все ж скажу? я можу втрапити в купу неприємностей через такі штуки.

— Ну, можеш мені сказати, чи правильно я здогадався? — сказав Кошіль.

т-т-так, можливо.

— Можеш нічо не казати, — сказала пані Кекс, — просто стукни два рази, якшо так, і один раз, якшо нє, як у старі часи.

о, ну добре.

— Давайте, пане Буче, — сказала Людмила. В неї був такий голос, що Кошелю захотілося погладити її по голівці.

Він прочистив горло.

— Я гадаю, — почав він, — іншими словами, я гадаю, що це щось типу яєць. Я подумав... чому сніданок? А потім я подумав... яйця...

Стук.

— О. Ну, можливо, це була досить безглузда думка...

перепрошую, для «так» буде два стуки чи один?

— Два! — пирхнула медіум.

СТУК. СТУК.

— А, — зітхнув Кошіль, — і з них вилупиться щось на коліщатках?

двічі для «так», кажете?

— Еге ж!

СТУК. СТУК.

— Я так і думав. Я так і думав! Я знайшов одну під підлогою в моїй кімнаті, яка намагалася вилупитися там, де для цього не досить місця! — радісно вигукнув він. — Але що з них вилупиться?

Маструм Ридикуль чвалом забіг до свого кабінету й підхопив свою чаклунську патерицю із держака над каміном. Він лизнув палець і обережно торкнувся верхівки патериці. Виникла маленька октаринова іскра, і запахло масною бляхою.

Він рушив назад до дверей.

Потім він повільно обернувся, бо його мозок мав удосталь часу проаналізувати безладний вміст кабінету й вихопити невідповідність.

— Що в біса це тут робить? — сказав він.

Він потицяв це кінчиком патериці. Воно продзеленчало і трохи відкотилося вбік.

Воно було химерним на вигляд, але не надто, ніби якась штука, яку прикотила покоївка, навантажену швабрами, свіжою білизною і всякою всячиною, з якою валандаються покоївки.

Ридикуль зробив ментальну нотатку обговорити це з економкою. Потім він про це забув.

— Кляті коліщаткові штуки повсюди, — пробурмотів він.

На слові «кляті» щось схоже на велику блакитну пляшку з котячими зубищами вигулькнуло з повітря, шалено залопотіло крилами, провело інспекцію середовища, а потім полетіло за необачним Архіректором.

Слова чарівників мають силу. І лайка має силу. І коли життєва сила практично кристалізується в повітрі, вона мусить знаходити шпарки, де тільки можна.

міста, — сказав Одна-Людина-Відро, — я думаю, це яйця міст.

Старші чарівники зібралися знову у Великій залі. Навіть Верховний верховик відчував певне збудження. Вважалося бридкими манерами застосовувати магію проти колег-чарівників, а застосовувати її проти цивільних було неспортивно. Іноді справді цілющий копняк приносить користь.

Архіректор оглянув їх.

— Декане, чому в тебе все обличчя посмуговане? — вимогливо запитав він.

— Камуфляж, Архіректоре.

— Камуфляж, ге?

— Йо, Архіректоре.

— Ну, що ж. Поки ви собі подобаєтесь, це не має значення.

Вони скрадливо рушили до того клаптика землі, який був маленьким володінням Модо. Принаймні більшість із них скрадалися. Декан пересувався серією обертальних стрибків, випадково врізався у стіни й ледь чутно казав: «Ха. Ха. Ха.».

Він впав у абсолютний відчай, коли інші купи виявилися там, де Модо їх і звів. Садівник, який вчепився за ними слідом і в якого двічі майже врізався Декан, якийсь час манячив позаду.

— Зараз вони просто лежать, — сказав Декан. — Я казав, що ми підірвали кляту...

— Вони ще навіть не нагрілися, — сказав Модо, — ця, напевно, була найстаршою.

— Ти маєш на увазі, що нам нема з ким битися? — сказав Архіректор.

Земля під ногами задвигтіла. А потім почувся слабкий передзвін в напрямку від галереї.

Ридикуль нахмурився.

— Хтось знову розкидає тут ці кляті дротяні козлини, — сказав він. — Одна з них сьогодні була в моєму кабінеті.

— Ха, — сказав Верховний верховик. — Одна була в моїй спальні. Я відчинив гардероб, а вона тут як тут.

— У вашому гардеробі? Навіщо ви її туди поклали? — сказав Ридикуль.

— Я не клав. Я казав вам. Це, напевно, студенти. Це в них таке почуття гумору. Один із них якось підклав мені в ліжко гребінця.

— Раніше я перечепився через одну, — сказав Архіректор, — і поки я роззирався в її пошуках, хтось вже забрав її геть.

Передзвін наблизився.

— Добре, так званий пане всезнайко, мій славний юначе, — сказав Ридикуль, багатозначно стукнувши раз чи два по долоні патерицею.

Чарівники позадкували до стіни.

Фантом, що штовхав тачку, був майже перед ними.

Ридикуль загарчав і вистрибнув зі схованки.

— Ага, мій славний юначе, — от чортова мацапура!

— Не мороч мені голови, — сказала пані Кекс. — Міста не живі. Я знаю, що люди кажуть, ніби живі, але насправді ніхто так не дума.

Кошіль Бук крутив у руці одну з кульок зі снігом.

— Вони мали відкласти тисячі таких, — сказав він, — але, звісно, не всі виживають. Інакше ми були б по вуха в містах, правда?

— Ви кажете нам, що з цих маленьких кульок вилуплюються величезні простори? — сказала Людмила.

не зразу, спершу рухома стадія.

— Щось із коліщатками, — сказав Кошіль.

правильно, як я розумію, ви вже знаєте.

— Думаю, що знаю, — сказав Кошіль Бук, — але я не розумію. А що відбувається після рухомої стадії?

не знаю.

Кошіль підвівся.

— Тож час з’ясувати, — сказав він.

Він глипнув на Людмилу й Люпина. А. Так. Чому ні? Якщо ти можеш допомогти комусь на цьому шляху, подумав Кошіль, тоді твоє життя, чи що б там не було, не буде марним.

Він дозволив собі зсутулитися, а своєму голосу — захрипнути.

— Але я в ці дні непевно стою на ногах, — його голос затремтів, — це справді була б величезна послуга, якби хтось міг мене супроводити. Ви не могли би провести мене до Академії, юна панно?

— Людмила не надто виходить із дому в ці дні, її здоров’я... — поспішно почала пані Кекс.

— ...в повному порядку, — сказала Людмила. — Мамо, ти ж знаєш, уже минув цілий день від повного мі...

— Людмило!

— Ну минув же.

— Для молодої жінки небезпечно в наші дні ходити вулицями, — сказала пані Кекс.

— Але чудовий пес пана Бука відлякає і найнебезпечніших злочинців, — сказала Людмила.

Наче за сигналом, Люпин з готовністю гавкнув і благально склав лапи. Пані Кекс критично його оглянула.

— Він достеменно дуже чемна тварина, — сказала вона неохоче.

— Отже, все залагоджено, — сказала Людмила, — я принесу свою шаль.

Люпин перевернувся на спину. Кошіль копнув його ногою.

— Поводься пристойно, — сказав він.

Почулося значуще покашлювання Однієї-Людини-Відра.

— Гаразд, гаразд, — сказала пані Кекс. Вона взяла пачку сірників із буфета, неуважно запалила один кінчиком нігтя й кинула в склянку віскі. Воно зайнялося блакитним полум’ям, і десь у духовному світі комусь дісталася велика порція мертвого віскі.

Коли Кошіль Бук залишив будинок, йому здалося, що він чує примарний голос, що затягнув пісню.

Візок зупинився. Він повертався з боку в бік, ніби виглядав чарівників.

Потім він зробив швидке потрійне розвертання і покотився геть на високій швидкості.

— Попався! — заволав Архіректор.

Він націлив свою патерицю й випустив вогняну кулю, яка перетворила невелику ділянку бруківки у щось жовте й пухирчасте. Візок, що набрав швидкості, похитнувся, але продовжив рух, одне з його коліщат тріщало й поскрипувало.

— Воно з Підземельних Вимірів! — сказав Декан. — Забий козлину[37]!

Архіректор заспокійливо поклав руку йому на плече.

— Не будь дурнем. Потвори Підземель мають більше тентаклів і всяких виростів. Вони не мають вигляд рукотворних.

Він обернувся на звук іншого візка. Той безтурботно гримкотів боковим переходом, зупинився, побачивши чи якось інакше сприйнявши чарівників, і щосили справляв варте довіри враження візка, просто кимось тут залишеного. Але Скарбій підкрався до нього.

— Нема жодної користі прикидатися, — сказав він, — ми знаємо, що ти можеш рухатися.

— Ми всі тебе бачили, — сказав Декан.

Візок прикидався шлангом.

— Він не може бути розумним, — сказав Лектор із Новітніх рун. — Для мозку нема місця.

— Хто сказав, що він розумний? — сказав Архіректор. — Все, що він робить, це рухається. Кому для цього треба мізки? Креветки рухаються.

Він провів пальцями по металу.

— Насправді креветки досить розум... — почав Верховний верховик.

— Заткнись, — сказав Ридикуль. — Г-м-м. Він взагалі рукотворний?

— Це дріт, — сказав Верховний верховик. — Дріт — це те, що мало бути створене. І ще коліщата. Навряд чи щось живе має коліщата.

— З такої близької відстані він має вигляд...

— ...цілісного, — сказав Лектор із Новітніх Рун, який важко опустився на коліна, щоб вивчити його ретельніше.

— Як єдине ціле. Зроблено з суцільного шматка. Як машина, яку виростили. Але ж це смішно.

— Можливо. Хіба ж немає у Вівцескельних горах такого виду зозуль, які будують годинники, щоб у них гніздувати? — сказав Скарбій.

— Так, але це тільки ритуал парування, — легковажно сказав Лектор із Новітніх рун. — Крім того, вони паскудно показують час.

Візок висковзнув у щілину між чарівниками й був би утік, тільки щілина була зайнята Скарбієм, який вискнув і тицьнув пальцем у корзину. Візок не спинився, тільки погуркотів далі, до воріт.

Декан здійняв свою патерицю. Архіректор перехопив його.

— Ти можеш вцілити в Скарбія, — сказав він.

— Одну малесеньку вогняну кульку?

— Спокусливо, але ні. Вперед. За ним!

— Йо!

— Як забажаєте.

Чарівники незграбно почали переслідування. За ними, досі непомічена, тріпотіла крилами й дзижчала ціла зграя лайливих слів Архіректора.

А Кошіль Бук очолив маленьку делегацію до бібліотеки.

Бібліотекар Невидної академії поспішно перебігав кімнату, спираючись на руки, коли двері струснув громовий стукіт.

— Я знаю, що ти тут, — долинув голос Кошеля Бука. — Ти мусиш дати нам увійти. Це життєво необхідно.

— У-у-ук.

— Ти не відчиниш двері?

— У-у-ук!

— Ти не лишив мені вибору...

Старовинні блоки мурування повільно розсунулися вбоки. Цемент викришився. Потім частина стіни впала всередину, лишивши Кошеля Бука стояти у кошелебукоподібній дірці. Він закашлявся від пилу.

— Ненавиджу те, що я змушений це робити, — сказав він, — не можу здолати відчуття, що це потурання поширеним упередженням.

Бібліотекар приземлився йому на плечі. На здивування орангутана, той майже не помітив різниці. 300-фунтовий орангутан зазвичай мав помітний вплив на темп просування людини, але Кошіль вбрав його, ніби комір.

— Думаю, нам потрібна стародавня історія, — сказав він, — дозволь поцікавитись, чи не міг би ти припинити відкручувати мені голову?

Бібліотекар дикувато роззирнувся. Це була техніка, яка зазвичай ніколи не підводила.

Його ніздрі трепетали.

Бібліотекар не завжди був людиноподібною мавпою.

Магічна бібліотека була небезпечним місцем для роботи, і він перетворився на орангутана внаслідок магічного вибуху. Він був досить сумирною людиною, хоча донині так багато людей змирилися з його новою подобою, що лише дехто це пам’ятав. Але зі змінами настало переключення всієї сукупності відчуттів і видової пам’яті. А одним із найглибших, найфундаментальніших, найвродженіших із них був клопіт щодо подоби. Він походив із самого світанку розумності. Подоби з мордою, зубами й чотирма лапами були в мавпячій свідомості, що еволюціонувала, однозначно зареєстровані у розділі поганих новин.

Дуже великий вовк нечутно проскочив крізь дірку в стіні, за ним ішла приваблива молода жінка. Вхідний сигнал Бібліотекаря тимчасово сплутався.

— Тож, — сказав Кошіль, — існує можливість, що я просто зв’яжу тобі руки за спиною.

— Е-е-е-к!

— Він незвичайний вовк. Краще тобі в це повірити.

— У-у-ук?

Кошіль стишив голос:

— А вона технічно може бути не жінкою, — додав він.

Бібліотекар поглянув на Людмилу. Його ніздрі знов затрепетали. Його лоб наморщився.

— У-у-ук?

— Гаразд, можливо, я викладаю це досить незграбно. Дозволь пройти, будь другом.

Бібліотекар дуже обережно ослабив затиск і зісковзнув на землю, утримуючи Кошеля між собою і Люпином. Кошіль обтрусив уламки цементу із залишків своєї мантії.

— Нам потрібно дізнатися, — сказав він, — про життя міст. А саме, я маю знати...

Почувся слабкий передзвін.

Дротяна корзина безтурботно вкотилася у масивну купу на найближчій етажерці. Вона була повна книг. Вона зупинилася, щойно виявила, що на неї дивляться, і примудрилася мати такий вигляд, ніби взагалі ніколи не рухалася.

Дротяна корзина спробувала здати назад, не здаючись рухомою. Люпин загарчав.

— Це те, про що казав Одна-Людина-Відро? — спитала Людмила. Візок зник. Бібліотекар охнув і кинувся за ним.

— О так. Щось, що може стати в пригоді, — сказав Кошіль, який зробився майже маніакально радісним, — ось як воно працює. Спершу щось, що хочеться узяти й десь покласти. Тисячі не потраплять у сприятливі умови, але це не має значення, бо їх і будуть тисячі. А наступною стадією стане щось зручне, яке проникне усюди, і ніхто ніколи не запідозрить, що воно туди саме потрапило. Але все це сталося в неправильний час!

— Але як міста можуть бути живими? Вони ж зроблені з мертвих частин! — сказала Людмила.

— Як і люди. Повір мені. Я знаю. Але думаю, твоя правда. Цього не мало статися. Це все через надлишкову життєву силу. Вона... змінила рівновагу. Вона перетворює те, що не було дійсно дійсним, на дійсність. І це стається надто рано, і це стається надто швидко...

Бібліотекар знову вискнув. Візок вискочив із іншого ряду полиць, коліщата злилися в суцільну пляму, й він націлився в дірку в стіні, із орангутаном, що вчепився в нього однією рукою і трепетав за ним, як дуже плаский прапор.

Вовк стрибнув.

— Люпине! — закричав Кошіль.

Але від часів, коли перша печерна людина скотила перший шмат колоди з пагорба донизу, псові також мали глибоко вкорінений у пам’яті виду потяг гнатися за будь-чим на колесах. Люпин вже вчепився зубами у візок.

Його щелепи зімкнулися на колесі. Почулося виття, крик Бібліотекаря, і людиноподібна мавпа, вовк і дротяна корзина купою звалилися під стіною.

— Ох, бідолашечка! Гляньте на нього!

Людмила кинулася через кімнату й упала на коліна поруч із потерпілим вовком.

— Йому лапку переїхали, гляньте!

— І він, напевно, втратив кілька зубів, — сказав Кошіль. Він допоміг бібліотекареві звестися. Очі людиноподібної мавпи палали червоним. Воно спробувало поцупити його книги. Це, напевно, був найкращий доказ, якого вимагали чарівники, що візок мозку не має.

Він простягнув руку донизу й висмикнув коліщатка.

— Стук-грюк[38], — сказав Кошіль.

— У-ук?

— ...аби з рук!

Голова Люпина затишно вмостилася на колінах Людмили. Він втратив зуб, і його хутро було розкошлане. Він розплющив одне око й зафіксував на Кошелеві змовницький жовтий погляд, поки його чухали за вухами. «От щасливий песик, — подумав Кошіль, — а хто в нас збирається не зупинятися на досягнутому, а жалісно підняти лапку й заскімлити?»

— Правильно, — сказав Кошіль. — Тепер, бібліотекарю... ти згоден допомогти нам, я гадаю.

— Бідолашний хоробрий песик, — сказала Людмила.

Люпин жалісно підняв лапку й заскімлив.

Обтяжена крикливою формою Скарбія наступна дротяна корзина не змогла набрати швидкість, яку розвинув її відбулий товариш. Одне колесо також безпомічно пробуксовувало. Вона відчайдушно хилиталася з боку в бік і майже завалилася, коли пролітала ворота, рухаючись боком.

— Я чітко її бачу! Я чітко її бачу! — закричав Декан.

— Не смій! Ти можеш вцілити в Скарбія! — загорлав Ридикуль. — Ти можеш пошкодити майно Академії!

Але Декан вже не чув за незвичним припливом тестостерону. Палаюча зелена вогняна куля влучила у перекошений візок. Повітря наповнилося летючими коліщатами.

Ридикуль глибоко вдихнув.

— Ти тупий...! — загорлав він.

Слово, яке він вимовив далі, було незнайоме тим чарівникам, які не мали його грубого сільського виховання й нічого не знали про тонкощі догляду за худобою. Але воно вилупилося за кілька дюймів від його обличчя, воно було тлусте, кругле, чорне й лискуче, із жахливими бровами. Воно дмухнуло на нього зневажливим комашиним фурканням і злетіло вгору, приєднавшись до невеликого рою лайок.

— Що в біса це було?

Менше створіння утворилося біля його вуха. Ридикуль вчепився в капелюх.

— Чорт! — лайки збільшилися на одну. — Щось мене щойно вкусило!

Ескадра щойновилуплених лайливих слів зробила доблесну спробу здобути свободу. Він безрезультатно на них замахав.

— Забирайтеся, ви ско... — почав він.

— Не кажіть цього! — сказав Верховний верховик. — Заткніться!

Люди ніколи не казали Архіректору заткнутися. Затикалися зазвичай інші. Він заткнувся від потрясіння.

— Я маю на увазі, щоразу, як ви лаєтесь, ваша лайка оживає, — спішно сказав Верховний верховик. — Жахливі маленькі крилаті потвори виникають із повітря.

— Бісова челядь! — сказав Архіректор.

Бух. Бух.

Скарбій поповзом вибрався з-під дротяного візка. Він знайшов свій загострений капелюх, обтрусив його від пилу, поміряв його, нахмурився і вийняв зісередини коліщатко. Здавалося, його колеги не звертають на нього уваги.

Він почув, як Архіректор сказав:

— Але я завжди це роблю! Нічого нема поганого в добрій лайці, вона збурює кров. Пильнуй, Скарбію, одна з холе...

— Чи могли б ви казати щось інше? — вигукнув Верховний верховик, перекрикуючи дзижчання і скиглення лайок.

— Наприклад, що?

— Наприклад... ох... наприклад... хрін.

— Хрін?

— Так, або, можливо, бляха.

— Бляха? Ти хочеш, щоб я казав бляха?

Скарбій підкрався до групи. Сперечатися про дрібні деталі в момент міжвимірної катастрофи — це було так по-чаклунському.

— Пані Герпесюк, економка, завжди каже «цукор»! Коли впускає щось, — зголосився він.

Архіректор повернувся до нього.

— Вона, може, й каже «цукор», але має наувазі «су...»

Чарівники пригнулися. Ридикуль примудрився себе спинити.

— От хрін, — жалюгідно сказав він. Лайливі слова дружно розсілися на його капелюсі.

— Вони вас уподобали, — сказав Декан.

— Ви їхній таточко, — сказав Лектор із Новітніх рун.

Ридикуль нахмурився.

— Ви, хол... хлопці, припиніть кепкувати зі свого Архіректора і чо... чемно розберіться, що відбувається, — сказав він.

— У вас добре виходить, — сказав Лектор із Новітніх рун, — так і продовжуйте.

— Хрін, хрін, хрін, — сказав Архіректор. — Цукор, цукор, цукор. Бляха, бляха, бляха.

Він потрусив головою.

— Жодної користі, це й на дрібку не полегшує мої почуття.

— В усякому разі, це очищує повітря, — сказав Скарбій.

Вони вперше завважили його присутність. Вони поглянули на рештки візка.

— Речі розбухають, — сказав Ридикуль. — Речі оживають.

Вони озирнулися на раптово знайомий виск. Ще дві корзини на коліщатах торохтіли через площу за воротами. Одна була повна фруктів. Друга була наполовину повна фруктів, а на другу — малим писклявим дитям.

Чарівники дивилися, роззявивши рота. Потік людей нісся чвалом за візками. З незначним випередженням, розсікаючи ліктями повітря, відчайдушні й цілеспрямовані жінки важко протупали повз ворота Академії.

Архіректор схопив повного чоловіка, який бадьоро гримкотів услід натовпу.

— Що сталося?

— Я просто навантажував трохи персиків у цю козлину, коли вона скочила й помчала на мене.

— А що з дитиною?

— А я звідки знаю! В цієї жінки була одна корзина, і вона купила в мене трохи персиків, і потім...

Вони всі обернулися. Корзина проторохтіла з провулка, побачила їх, кмітливо розвернулася і рвонула з місця через площу.

— Але чому? — спитав Ридикуль.

— Вони такі зручні, щоб класти речі, правда? — сказав чоловік. — Я узяв їх, щоб возити персики. Знаєте, вони товчуться.

— І вони всі йдуть в одному напрямку, — сказав Лектор із Новітніх рун, — хтось іще це помітив?

— За ними! — загорлав Декан. Решта чарівників, надто спантеличені, щоб сперечатися, потупали за ним.

— Ні, — почав Ридикуль і виявив, що це безнадійно. І він втрачає ініціативу. Він обережно сформулював найпристойніший бойовий клич за всю історію евфемізмів.

— Цукровий хрін на вашу бляху! — загорлав він і побіг за Деканом.

Білл Двері працював увесь довгий важкий полудень в голові валки в’язальників і снопувальників.

Аж поки почувся крик, і чоловіки потяглися до живоплоту.

Велике поле Яго Злокопача було праворуч із іншого боку. Його наймити в’їздили на Комбінованій Жниварці у ворота.

Білл приєднався до інших, які сперлися на живопліт. Вдалині було видно постать Калача, що роздавав вказівки. Наляканий кінь задкував у голоблях. Коваль вліз на маленьке металеве сидіння всередині механізму й узяв віжки.

Кінь рушив уперед. Розбризкувальні трубки розгорнулися.

Полотняні простирадла почали обертатися, і, напевно, обертався рифлений шнек, але це не мало значення, бо десь почувся «клац», і все зупинилося.

Із натовпу біля живоплоту почулися крики: «Вилізь подої її!», «Одна була, та й та загула», «Ще два пенси, й віслюк у подарунок!» й інші традиційні дотепи.

Калач зліз, пошепки поспілкувався зі Злокопачем і його людьми і потім зник на мить у механізмі.

— Воно ніколи не злетить!

— Завтра телятина здешевіє!

Цього разу Комбінована Жниварка пройшла кілька футів до того, як одне обертальне полотнище роздерлося і згорнулося. До того часу деякі зі старших чоловіків при живоплоті склалися навпіл від сміху.

— Старе залізяччя, шість пенсів за купу!

— Тягни іншу, ця скапутилась!

Калач знову зліз. Віддалене тюкання долинало до нього, поки він відв’язував полотнища й замінював їх на нові; він на нього не зважав. Не відриваючи погляду від сцени на протилежному полі, Білл Двері витягнув із кишені точило й почав гострити косу, повільно й розважно.

Крім віддаленого клацання ковалевих інструментів, вжжик-вжжик точила по металу було єдиним звуком у важкому повітрі. Калач заліз назад у Жниварку і кивнув чоловікові, який вів коня.

— Наша пісня гарна, нова!

— Ще не всі жаби від сміху луснули?

— Стуліть пельки...

Крики урвалися.

Півдюжини пар очей простежили за Комбінованою Жниваркою до поля і дивилися, як вона розверталася навколо краю зораного поля, дивилися, як вона знову рушає назад.

Вона прокладала повз них, зворотноколивальна й обертальна. На іншому краю поля вона акуратно розвернулася. І знову продзижчала повз них.

За якусь часину один із глядачів сказав похмуро:

— Вона ніколи не приживеться, от згадаєте мої слова.

— Твоя правда. Хто захоче прилад типу цього? — сказав інший.

— Точно, вона всього лише ніби величезний годинник. Нічого робити не може, крім як ганяти туди-сюди полем...

— ...дуже швидко...

— ...зрізаючи збіжжя, як оце, і обмолочуючи зерно...

— Вона вже пройшла три ряди.

— Бий мене грім!

— Заледве видно, як рухаються частини! Що ти про це думаєш, Білле? Білле?

Вони роззирнулися.

Він уже наполовину пройшов другий ряд, все прискорюючись.[39]

Панна Літунка ледь-ледь прочинила двері.

— Так? — сказала вона підозріливо.

— Це Білл Двері, панно Літунко. Ми принесли його додому.

Вона прочинила двері ширше.

— Що з ним сталося?

Два чоловіки незграбно запхалися всередину, намагаючись підтримувати постать, на фут вищу за них. Вона звела голову й безтямно примружилася на панну Літунку.

— Не знаю, що на нього найшло, — сказав Герцог Піддупний.

— Працював, як чортяка, — сказав Вільям Чіп, — він добряче відробляє свої гроші, панно Літунко.

— Тоді в цих краях це буде новина, — сказала вона кисло.

— Туди-сюди полем, як скажений, щоб обставити штуку-дрюку Неда Калача. Знадобилося четверо нас, щоб в’язати за ним снопи. Майже-таки побив її.

— Покладіть його на софу.

— Ми казали йому, що він забагато робить на цьому сон...

Герцог витягнув шию, щоб роззирнутися по кухні, просто на випадок, якщо скарби й коштовності валяються тут у шухлядах шафи.

Панна Літунка перехопила його погляд.

— Впевнена, що казали. Дякую. Тепер, я гадаю, ви хочете йти додому.

— Якщо є щось, що ми можемо зробити...

— Я знаю, де ви живете. І ще ви не платили тут жодної ренти за п’ять років. До побачення, пане Чопе.

Вона провела їх до дверей і зачинила їм перед носом, а потім обернулася.

— Що в біса ти робиш, пане-так-званий Білле Двері?

— Я ВТОМИВСЯ, АЛЕ ВОНА НЕ ЗУПИНЯЛАСЯ.

Білл Двері схопився за свій череп.

— ТАКОЖ ЧІП ДАВ МЕНІ СМІШНИЙ ЗБРОДЖЕНИЙ НАПІЙ ІЗ ЯБЛУЧНОГО СОКУ ЧЕРЕЗ СПЕКУ, Й ТЕПЕР Я ЗЛЕ ПОЧУВАЮСЯ.

— Я не здивована. Він жене його в лісі. Яблук там хіба половина.

— НІКОЛИ РАНІШЕ Я НЕ ПОЧУВАВСЯ ЗЛЕ. ЧИ ВТОМЛЕНИМ.

— Це частина того, щоб бути живим.

— І ЯК ЛЮДИ ЦЕ ВИТРИМУЮТЬ?

— Ну, зброджений яблучний сік допомагає.

Білл Двері сидів, похмуро втупившись у підлогу.

— АЛЕ МИ ЗАКІНЧИЛИ ПОЛЕ, — сказав він із нотками тріумфу, — УСЕ ПОВ’ЯЗАНО В СНОПИ ЧИ ЯКОСЬ ІЩЕ.

Він знову схопився за череп.

— А-АХ.

Панна Літунка зникла в кухні. Почулося скрипіння насоса. Вона повернулася із вогкою фланеллю й склянкою води.

— В НІЙ ТРИТОН.

— Свідчить про чистоту, — сказала панна Літунка, виловлюючи амфібію і випускаючи її на кам’яні плити, де вона драпанула в тріщину.[40]

Білл Двері спробував встати.

— ТЕПЕР Я МАЙЖЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ ДЕЯКІ ЛЮДИ БАЖАЮТЬ ПОМЕРТИ, — сказав він, — Я ЧУВ ПРО БІЛЬ І СТРАЖДАННЯ, АЛЕ ДО ЦЕЇ ДНИНИ ВПОВНІ НЕ РОЗУМІВ, ЩО ВОНИ МАЛИ НА УВАЗІ.

Панна Літунка прозирнула крізь запилене вікно. Хмари, які збиралися від полудня, нависли над пагорбами, сірі з жовтими пасмугами. Спека тисла, мов кліщі.

— Велика гроза насувається.

— ВОНА ЗІПСУЄ МІЙ ВРОЖАЙ?

— Ні. Він висохне згодом.

— ЯК ТАМ ДИТЯ?

Білл Двері розтулив долоню. Панна Літунка звела брови. Там була золота колба, верхня чаша майже порожня. Але вона зблиснула в полі зору й зникла.

— Як ти дістав його? Він же нагорі! Вона тримає його, ніби... — вона затнулася, — ніби хтось тримає щось дуже міцно.

— ВІН ВСЕ ЩЕ ТАМ. АЛЕ ВІН ТАКОЖ І ТУТ. АБО БУДЬ-ДЕ. ЦЕ ТІЛЬКИ МЕТАФОРА, ЗРЕШТОЮ.

Панна Літунка усвідомила слабке відлуння в голосі, ніби слова водночас вимовляли дві людини майже синхронно, але усе ж не зовсім.

— Як довго це триватиме?

— ПИТАННЯ КІЛЬКОХ ГОДИН.

— А коса?

— Я ДАВ КОВАЛЕВІ СТРОГІ ВКАЗІВКИ.

Вона нахмурилася.

— Я не кажу, що юний Калач поганий хлопець, але ти впевнений, що він усе виконає? Це занадто — просити від такої людини, як він, знищити таку штуку, як ця.

— В МЕНЕ НЕ БУЛО ВИБОРУ. МАЛЕНЬКЕ ТУТЕШНЄ ГОРНИЛО НЕ ВПОРАЄТЬСЯ.

— Це неймовірно гостра коса.

— БОЮСЯ, ВОНА МОЖЕ БУТИ НЕ ДОСИТЬ ГОСТРОЮ.

— І ніхто раніше не пробував таке з тобою?

— ЧИ Є ПРИКАЗКА: ВСЬОГО ЗІ СОБОЮ НЕ ВІЗЬМЕШ?

— Так.

— СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ НАСПРАВДІ В НЕЇ ВІРЯТЬ?

— Пам’ятаю, я якось читала про цих язичницьких королів десь у пустелі, які будували велетенські піраміди й напихали усяким скарбом. Навіть човнами. Навіть дівками в прозорих штанцях і парою кришок від каструль. Не кажи мені, що це правильно.

— НІКОЛИ НЕ БУВ ДУЖЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО, — сказав Білл Двері, — Я НЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ІСНУЄ ТАКА РІЧ, ЯК ПРАВИЛЬНЕ. ЧИ ХИБНЕ. ТІЛЬКИ ТОЧКИ ЗОРУ.

— Ні, правильне є правильним, а хибне хибним, — сказала панна Літунка. — Мене виховували так, щоб я їх розрізняла.

— КОНТРАБАНДИСТИ?

— Що?

— ПЕРЕВІЗНИКИ КОНТРАБАНДИ.

— Нема нічого поганого в нелегальних перевезеннях!

— Я ВСЬОГО ЛИШ ПІДКРЕСЛЮЮ, ЩО ДЕЯКІ ЛЮДИ ГАДАЮТЬ ІНАКШЕ.

— Вони не рахуються!

— АЛЕ...

Вдарила блискавка, десь на пагорбах. Розкат грому докотився до дому, кілька камінців у комині посипалися на ґратки. Потім вікна струснув несамовитий гуркіт.

Білл Двері перейшов кімнату великими кроками й навстіж розчахнув двері.

Градини розміром із куряче яйце прострибали сходинками ґанку на кухню.

— О. ДРАМА.

— О, дідько!

Панна Літунка пірнула під його рукою.

— А звідки віє вітер?

— З НЕБА? — сказав Білл Двері, здивований раптовим пожвавленням.

— Ворушись! — вона метнулася назад у кухню й схопила накривку для ліхтаря зі свічкою й сірники.

— АЛЕ ВИ СКАЗАЛИ, ВІН ВИСОХНЕ.

— У звичайну грозу, так. Але в таку сильну? Його змете! Зранку ми побачимо, що його розкидало по всьому схилу!

Вона запалила свічку і знову побігла назад.

Білл Двері визирнув назовні в грозу. Солома завихрювалася довкола нього, перекидаючись у шквальному вітрі.

— ЗНИЩИТЬ? МІЙ ВРОЖАЙ? — він випростався. — ТА ЧОРТА З ДВА.

Град гуркотів об дах кузні. Нед Калач нагнітав міхи горнила, поки вугілля всередині не зробилося білим із ледь помітним жовтим відтінком.

Це був хороший день. Комбінована Жниварка працювала краще, ніж він смів сподіватися, старий Злокопач наполіг на тому, щоб зібрати наступне поле завтра, тож її лишили в полі під брезентом, безпечно припнутою. Завтра він зможе навчити когось із чоловіків нею користуватися і почне працювати над новою, поліпшеною моделлю. Успіх забезпечено. Вимальовувалося визначене майбутнє.

І потім ще ця штука з косою. Він підійшов до стіни, де вона висіла. Суцільна загадка. Це був найдосконаліший інструмент цього типу, який він будь-коли бачив. Її навіть затупити неможливо.

Її гострота сягала за її справжній край. І тепер він має її знищити. Який в цьому сенс? Нед Калач був великим прихильником сенсу, в певному специфічному розумінні.

Можливо, Білл Двері просто хотів її позбутися, і це було зрозуміло, адже навіть зараз, коли вона висіла досить невинно, здавалося, вона випромінює гостроту. Навколо леза стояв блідий фіолетовий ореол, спричинений потоками повітря в кімнаті, де нещасливі молекули повітря наближалися до своєї разючої смерті.

Із великою обережністю Нед Калач її підняв.

Чудний хлопець цей Білл Двері. Сказав, що хоче мати певність, що вона абсолютно мертва. Так, ніби річ можна убити.

В усякому разі, як може хтось її знищити? О, держак може згоріти і метал може згоріти, і якщо він як слід постарається, зрештою, не лишиться нічого, крім маленької купки пилу й попелу.

Цього бажав замовник.

З іншого боку, припустімо, що можна знищити її, просто знявши лезо з держака... зрештою, якщо це зробити, це вже не буде коса.

Це будуть, ну... уламки.

Звісно, із них можна зробити косу, але це, певно, можна зробити і з пилу й попелу, якщо знати як. Неда Калача досить потішив такий хід аргументації.

І врешті-решт Білл Двері навіть не попросив доказу, що річ було, е-е-е, вбито.

Він ретельно примірився і потім відтяв косою кінчик ковадла.

Незбагненно. Абсолютна гострота.

Він здався. Це було несправедливо. Не можна просити таку людину, як він, знищити таку річ, як ця. Це був витвір мастацтва.

Навіть краще. Це був твір мистецтва. Він перейшов кімнату до купи дрів і запхав косу глибоко всередину купи. Почувся короткий раптовий писк.

В будь-якому разі, все обійдеться. Він віддасть Біллові Двері його фартинг уранці.

Смерть Щурів матеріалізувався за купою в кузні й пробрався до печальної маленької купки хутра, яка була щуром, що трапився на шляху коси.

Його привид стояв позаду з настрашеним виглядом. Він, здавалося, не надто зрадів зустрічі.

— Писк? Писк?

— ПИСК, — пояснив Смерть Щурів.

— Писк?

— ПИСК, — підтвердив Смерть Щурів.

[Потирання вусів] [Посмикування носом]

Смерть Щурів похитав головою.

— ПИСК.

Щур похнюпився. Смерть Щурів поклав костисту, але не цілком неприязну лапку йому на плече.

— Писк.

Щур сумно кивнув. У кузні було добре життя. Недове порядкування що було, що ні, адже він був, напевно, чемпіоном світу із забудькуватого покидання недоїдених сандвічів. Він стенув плечима й рушив геть услід за маленькою постаттю в плащі. Не скидалося на те, ніби він мав хоч якийсь вибір.

Люди плинули вулицями. Більшість із них переслідували візки. Більшість візків були повні тим, що люди вважали корисним перевозити візками — дровами, дітьми, покупками. І вони тепер більше не ухилялися, а сліпо рухалися в одному напрямку.

Візок можна зупинити, перевернувши його, і його коліщата несамовито й безкорисно крутитимуться в повітрі.

Чарівники побачили велику кількість енергійних осіб, які намагалися їх розтрощити, але візки були майже незнищенні — вони гнулися, але не ламалися, і якщо якийсь втрачав коліщатко, він хоробро намагався продовжувати рух.

— Гляньте на нього! — сказав Архіректор. — У ньому моя білизна для прання! Хрін йому в пельку!

Він проштовхався крізь натовп і ударив патерицею в колеса візка, перекинувши його.

— Ми не можемо точно вцілити в будь-що через цих цивільних довкола, — поскаржився Декан.

— Тут сотні візків! — сказав Лектор із Новітніх рун, — це як соболячка[41]! Відвали від мене, ти... ти козлина!

Він почав дубасити настирливий візок патерицею. Повінь корзин на коліщатках вихлюпнулася за місто. Люди, знеможені боротьбою, поступово вибували або падали під хисткі колеса. Лише чарівники вистояли у припливній хвилі, горлаючи один на одного й нападаючи на срібний рій зі своїми патерицями. Не те щоб магія не працювала. Вона працювала досить добре.

Гарненький струс міг перетворити візки на тисячу заплутаних маленьких дротяних головоломок. Але що доброго це дало б? За мить на місце полеглого родича в’їхали б два нові.

Навколо Декана візки розліталися на металевий шріт.

— Він справді набив на цьому руку, еге ж? — спитав Верховний верховик, коли він і Скарбій перевернули наступну корзину догори дриґом.

— Він достеменно часто каже «йо», — сказав Скарбій.

Сам Декан не знав, чи був коли-небудь щасливішим.

Шістдесят років він дотримувався усіх самообмежувальних правил чаклунства, і раптово йому випала така забава. Він ніколи не усвідомлював, що глибоко в душі насправді хотів щось гарненько роздовбати.

Вогонь вирвався з кінчика його патериці. Ручки, шматки дроту й колеса, жалюгідно перекидаючись, задзеленчали навколо нього. Й те, що цілям кінця не було, навіть на краще. Друга хвиля візків втелющувалася у тісний простір, намагалася видертися поверх тих, які залишалися на землі. Це не працювало, але вони все одно намагалися. Вони відчайдушно намагалися, адже третя хвиля вже з хрустом і гримкотінням торувала свій шлях поверх них самих.

Хоча навряд чи можна було застосувати слово «намагалися». Воно передбачало певний вид свідомих зусиль, певний вид можливості, ніби міг існувати стан «не намагалися».

Щось, пов’язане з невблаганністю руху, з тим, як вони трощили одне одного в цій припливній хвилі, підказувало, що дротяні корзини мали такий самий вибір в цій справі, який має вода, що тече з гори.

— Йо! — заволав Декан. Груба магія врізалася просто в перемелене переплетіння металу. Воно бризнуло врізнобіч коліщатами.

— Скуштуй гаряченького чудодійства, ти м... — почав було Декан.

— Не лайся! Не лайся! — загорлав Ридикуль, перекриваючи шум. Він спробував пристукнути Дурну Холеру, що кружляла довкола його капелюха. — Ніколи не знаєш, на що воно може обернутися!

— Відвали! — загорлав Декан.

— Марно. Ми з тим же успіхом можемо намагатися стримати море, — сказав Верховний верховик. — Голосую за те, щоб повернутися до Академії й прихопити справді жорсткі замовляння.

— Чудова думка, — сказав Ридикуль. Він глянув угору на стіну переплетеного дроту, що насувалася на них. — Є хоч якась гадка, як?

— Йо! Здохлики! — сказав Декан. Він знову націлив свою патерицю. Вона видала печальний тихий звук, який, якби його записати, скидався би на пф-ф-ф-фт. Миршава іскра вилетіла з кінця й упала на бруківку.

Кошіль Бук затраснув наступну книжку. Бібліотекар здригнувся.

— Нічого! Вулкани, припливні хвилі, гнів божий, втручання чарівників... Я не хочу знати, як було вбито інші міста, я хочу знати, як вони скінчили...

Бібліотекар приніс інший стос книг на читальний столик. Інша перевага бути мертвим, як усвідомив Кошіль, була здібність до мов. Він міг розуміти сенс слів, не знаючи справжнього значення. Зрештою, бути мертвим було не те саме, що заснути. Це було ніби прокинутися. Він кинув погляд через усю бібліотеку туди, де Люпинові перев’язували лапку.

— Бібліотекарю? — м’яко сказав він.

— У-у-ук?

— Свого часу ти змінив вид... що б ти зробив, якби, чисто теоретично, ти знайшов пару людей, які... ну, припустімо, що вони були вовком, який перетворювався на вовколюда у повний місяць, і жінкою, яка б перетворювалася на вовколюдку у повний місяць... розумієш, досягали б однієї подоби, але з протилежних напрямків? І вони б зустрілися. Що б ти їм сказав? Чи ти дав би їм змогу владнати все самостійно?

— У-у-ук, — сказав Бібліотекар миттєво.

— Це спокуса.

— У-у-ук.

— Пані Кекс це все-таки не сподобається.

— Е-е-ек у-у-ук.

— Твоя правда. Ти міг би викласти це не так грубо, але твоя правда. Кожен має залагоджувати такі справи самотужки.

Він зітхнув і перегорнув сторінку. Його очі розширилися.

— Місто Кан Лі, — сказав він, — колись чув про нього? Що це за книга? Пасмодрачів гримуар «Хоч-вір-хоч-ні»[42]? Тут сказано... «маленькі візки... ніхто не знає, звідки вони прийшли... такі надзвичайно корисні, люди переймалися тим, щоб згуртувати їх і привести до міста... і раптово, наче в тваринному пориві... люди за ними погналися й уздріли, що виросло нове місто за стінами, місто торгових яток, в яке стікалися візки...»

Він перегорнув сторінку.

— Здається, тут сказано...

Я все ще не розумію його як слід, сказав він собі. Одна-Людина-Відро думає, що ми говоримо про розмноження міст. Але щось тут не те.

Місто живе. Уявіть, якби ви були велетенським повільним гігантом, як лічильна сосна, і дивилися на місто?

Ви би бачили, що будинки ростуть, і бачили б, як від’їжджають нападники, ви би бачили, як розгоряються вогні.

Ви би бачили, що міста живі, але ви б не бачили людей, бо вони б рухалися надто швидко. Життя міста, те, що ним рухає, це не якийсь вид таємничої сили. Життя міста — це люди. Він бездумно перегортав сторінки, насправді не дивлячись...

Такими є міста — великі, осідлі створіння, які ростуть із однієї точки й заледве взагалі зрушуються за тисячі років.

Вони розмножуються, відсилаючи людей заселяти нові землі. Самі ж вони просто залишаються там. Вони живі, але лише в такий же спосіб, як жива медуза. Або казково яскравий овоч. Зрештою, ми називаємо Анк-Морпорк Великим Вахуні...

І коли з’являються великі повільні живі створіння, з’являються і маленькі швидкі створіння, які ними харчуються.

Кошіль Бук відчував, як палають нервові клітини. З’єднання утворилися. Думки ринули в нові русла. Чи він коли-небудь думав як слід за життя? Він сумнівався. Він був лиш купою складних реакцій, вчеплених до безлічі нервових закінчень, і все — від лінивого човпіння щодо наступного прийому їжі до безладних відвабних спогадів — вклинювалося між ним і справжньою думкою.

Воно виростає всередині міста, де тепло й безпечно. А потім проривається назовні міста і вибудовує... щось, несправжнє місто, фальшиве місто... яке витягує людей — життя — із хазяїна...

І слово, яке ми добираємо, — хижак.

Декан втупився в свою патерицю з недовірою. Він струснув її й націлив знову.

Цього разу був звук, який можна записати як пфют. Він глянув угору. Закручене цунамі візків висотою аж до дахів балансувало, щоб на них не впасти.

— Хай йому... грець, — сказав він і обхопив руками голову.

Хтось вчепився ззаду в його мантію і відтягнув його, коли візки почали сипатися донизу.

— Давай, — сказав Ридикуль, — якщо ми побіжимо, то зможемо їх випередити.

— В мене скінчилася магія! В мене скінчилася магія! — застогнав Декан.

— В тебе ще багато чого скінчиться, якщо ти не поквапишся, — сказав Архіректор.

Намагаючись триматися разом, натикаючись один на одного, чарівники подибали попереду візків. Ті потоками виривалися з міста й линули через поля.

— Знаєте, що це мені нагадує? — сказав Ридикуль, поки вони прокладали шлях уперед.

— Кажи вже, — пробурмотів Верховний верховик.

— Міграцію лосося, — сказав Архіректор.

— Що?

— Не в Анку, звісно, — сказав Ридикуль, — я не пригадую, щоб лосось міг пробитися вгору нашою річкою...

— Хіба що він би ходив пішки, — сказав Верховний верховик.

— ...але я бачив їх напхом напхано в деяких річках, — сказав Ридикуль. — І вони пробивалися уперед. Ціла річка ніби зі срібла.

— Чудово, чудово, — сказав Верховний верховик, — і навіщо вони це роблять?

— Ну... це має стосунок до розмноження.

— Огидно. Подумати тільки, і ми мусимо пити цю воду, — сказав Верховний верховик.

— Добре, тепер ми вийшли на відкриту місцину і тут можемо обійти їх із флангу, — сказав Ридикуль.

— Ми просто націлимося у відкриту частину і...

— Я так не думаю, — сказав Лектор із Новітніх рун.

В усіх напрямках височіли стіни візків, що насувалися, скреготіли й змагалися.

— Вони збираються нас дістати! Вони збираються нас дістати! — простогнав Скарбій. Декан вихопив його патерицю.

— Агов, це моє!

Декан відштовхнув його і підірвав колеса візка попереду.

— Це моя патериця!

Чарівники все відступали й відступали назад у кільці металу, що продовжувало стискатися.

— Вони недоречні для цього міста, — сказав Лектор із Новітніх рун.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — сказав Ридикуль. — Чужих.

— Я гадаю, ніхто сьогодні не прихопив зі собою замовляння польоту? — вимогливо запитав Верховний верховик.

Декан знову прицілився і розплавив корзину.

— Це ти мою патерицю використовуєш, ти це знаєш?

— Заткнися, Скарбію, — сказав Архіректор, — і Декане, ти нічого не досягнеш, вибиваючи їх по одному, як тепер. Ок, хлопці? Ми хочемо завдати їм стільки шкоди, скільки зможемо. Пам’ятайте — дикі неконтрольовані вибухи...[43]

Візки насувалися.

Ох. Ох.

Панна Літунка ішла, хитаючись, крізь вогкий гримкотливий присмерк. Град хрустів під ногами. Грім обстрілював небо.

— Вони болючі, правда? — сказала вона.

— ВОНИ ВІДГОЛОСОК.

Білл Двері ловив снопи, коли їх здувало, й складав із іншими. Панна Літунка пробігла повз нього, зігнувшись удвоє під вагою купи збіжжя.[44] Вони обоє працювали невпинно, всупереч бурі перебігаючи поле, щоб перехопити врожай, перш ніж він завіється з вітром і градом. Блискавка перерізала небо. Це була незвичайна буря. Це була війна.

— За хвильку лийне, — закричала панна Літунка, перекрикуючи шум, — ми його нізащо не донесемо до клуні! Піди принеси брезент чи щось таке! На сьогодні цього досить!

Білл Двері кивнув і побіг крізь глевку пітьму до будівлі ферми. Блискавка била поруч із полями стільки разів, що аж повітря шкварчало, а поверх живоплоту танцював ореол.

І там був Смерть.

Він побачив перед собою міраж, припалу до землі костисту постать, готову розпружитись, її мантія плескала й тріпотіла на вітрі позад неї. Його охопила напруга, намагаючись примусити його бігти і водночас прикувавши його до місця.

Вона проникла в його розум і заморозила його, заблокувавши всі думки за винятком підсвідомості, тихесенький голос якої казав, досить спокійно:

— ОСЬ ЩО ТАКЕ ЖАХ.

Потім Смерть зник, коли світло блискавки померкло, і виник знову, коли нова дуга вдарила в сусідній пагорб.

Потім тихий внутрішній голос додав:

— АЛЕ ЧОМУ ВІН НЕ РУХАЄТЬСЯ?

Білл Двері дозволив собі трохи посунутися вперед. Відповіді від згорбленої істоти не було.

Потім на нього зійшло, що штука по інший бік живоплоту була лиш одягненою в мантію сукупністю ребер, стегнових кісток і хребта, якщо дивитися з однієї точки огляду, але якщо подивитися трохи інакше, вона з такою ж імовірністю була лиш хитросплетінням зрошувальних трубок і коливальних важелів, вкритих брезентом, який тепер тріпало вітром.

Перед ним була Комбінована Жниварка.

Білл Двері жахливо вишкірився. Думки, неналежні Біллу Двері, виникли в його голові. Він ступив уперед.

Стіна візків оточила чарівників. Останній спалах від патериці пропік дірку, яка миттєво наповнилася ще більшою кількістю візків.

Ридикуль обернувся до побратимів-чарівників. Їхні обличчя були червоні, мантії подерті, а кілька надто енергійних вистрілів обсмалили їм бороди й спалили капелюхи.

— Ніхто більше не має при собі ніяких замовлянь? — сказав він.

Вони гарячково метикували.

— Гадаю, я зможу одне пригадати, — завагався Скарбій.

— Давай, друзяко. В такий час варто пробувати все, що завгодно.

Скарбій простягнув руки. Він заплющив очі. Він пошепки пробурмотів кілька складів.

Короткий спалах октаринового світла і...

— О, — сказав Архіректор, — і це все?

— Несподіваний букет Ерінжайза, — сказав Скарбій, очі якого палали, а обличчя посмикувалося. — Не знаю чому, але саме це мені завжди вдавалося. Просто вправність, я гадаю.

Ридикуль скосив око на великий оберемок квітів, що стримів тепер у Скарбієвому кулаку:

— Але я ризикну зазначити, не зовсім корисне в ці часи, — додав він.

Скарбій дивився на стіну, що наближалася, і його усмішка блякла.

— Гадаю, що ні, — сказав він.

— Які в кого ще є ідеї? — сказав Ридикуль. Відповіді не було.

— Втім, непогані троянди, — сказав Декан.

— Це було швидко, — сказала панна Літунка, коли Білл Двері повернувся до копиці, тягнучи за собою брезент.

— ТАК, АЯКЖЕ, — ухильно пробурмотів Білл Двері, поки вона допомагала натягувати його на копицю й пригнічувати каменюками. Вітер підхопив його і спробував вирвати йому з рук; із тим же успіхом він міг намагатися здути гору.

Дощ періщив у полях, серед пасмуг туману мерехтіли голубі електричні розряди.

— Ніколи не бачила такої ночі, — сказала панна Літунка.

Почувся удар грому. Плеската блискавка затрепетала навкруг горизонту. Панна Літунка стисла руку Білла Двері.

— Хіба ж це не... постать на пагорбі? — сказала вона. — Гадаю, я бачила... профіль.

— НІ, ЦЕ ПРОСТО МЕХАНІЧНИЙ ПРИСТРІЙ.

Спалахнула інша блискавка.

— На коні? — сказала панна Літунка.

Третя плеската блискавка пропекла небо. І цього разу сумнівів не було.

На верхівці найвищого пагорба була постать на коні. В каптурі. Гордовито тримаючи косу, ніби спис.

— РИСУЄТЬСЯ, — Білл Двері повернувся до панни Літунки, — РИСУЄТЬСЯ. Я НІКОЛИ НІЧОГО ТАКОГО НЕ РОБИВ. НАВІЩО ЩОСЬ ТАКЕ РОБИТИ? ЯКІЙ МЕТІ ЦЕ СЛУЖИТЬ?

Він розтулив долоню. Виник золотий часомір.

— Скільки ще в тебе лишилося?

— МОЖЛИВО, ГОДИНА. МОЖЛИВО, ХВИЛИНИ.

— То ворушися!

Білл Двері лишився, де був, дивлячись на часомір.

— Я сказала, ворушись!

— ЦЕ НЕ СПРАЦЮЄ. Я ПОМИЛЯВСЯ, КОЛИ ДУМАВ, ЩО СПРАЦЮЄ. ЦЬОГО НЕ БУДЕ. Є РЕЧІ, ЯКИХ НЕ МОЖНА УНИКНУТИ. НЕ МОЖНА ЖИТИ ВІЧНО.

— Чому ні?

Білл Двері вражено глянув:

— ЩО ВИ МАЄТЕ НА УВАЗІ?

— Чому не можна жити вічно?

— Я НЕ ЗНАЮ. ВСЕЛЕНСЬКА МУДРІСТЬ?

— Та що про це знає вселенська мудрість? А тепер ти будеш ворушитися?

Постать на пагорбі не рухалася.

Дощ перетворив пил у рідке багно. Вони поковзали униз схилом і поспішили через двір у дім.

— Я МАВ ПРИГОТУВАТИСЯ КРАЩЕ. Я ПЛАНУВАВ...

— Але тут трапився врожай.

— ТАК.

— Чи можна якось забарикадувати двері абощо?

— ВИ РОЗУМІЄТЕ, ЩО КАЖЕТЕ?

— Ну, придумай щось! Невже ніщо й ніколи не спрацьовувало проти тебе?

— НІ, — сказав Білл Двері з крихітною іскоркою гордості. Панна Літунка визирнула у вікно, а потім драматично відкинулася на стіну обіч вікна.

— Він зник!

— ВОНО, — сказав Білл Двері, — ВОНО ЩЕ ПОКИ НЕ ВІН.

— Воно зникло. Воно може бути будь-де.

— ВОНО МОЖЕ ПРОХОДИТИ КРІЗЬ СТІНИ.

Вона метнулася вперед, а потім глянула на нього.

— ГАРАЗД. ПРИНЕСІТЬ ДИТИНУ. Я ДУМАЮ, МИ МАЄМО ЗВІДСИ ПІТИ.

Його пронизала думка. Він трохи прояснів.

— У НАС Є ТРОХИ ЧАСУ. КОТРА ГОДИНА?

— Я не знаю. Ти весь час зупиняв годинники в усьому домі.

— АЛЕ ЩЕ НЕ ПІВНІЧ?

— Не думаю, що зараз більше ніж чверть по одинадцятій.

— ТОДІ МИ МАЄМО ТРИ ЧВЕРТІ ГОДИНИ.

— Як ти можеш бути впевнений?

— ЧЕРЕЗ ДРАМУ, ПАННО ЛІТУНКО. СМЕРТЬ ТОГО ПОШИБУ, ЩО РИСУЄТЬСЯ НА ТЛІ НЕБА, ОСВІТЛЕНИЙ СПАЛАХАМИ БЛИСКАВИЦЬ, — осудливо сказав Білл Двері, — НЕ З’ЯВИТЬСЯ О П’ЯТІЙ ЧИ ДВАДЦЯТЬ ПО ОДИНАДЦЯТІЙ, ЯКЩО МАЄ ЗМОГУ З’ЯВИТИСЯ ОПІВНОЧІ.

Вона кивнула, бліда, аж біла, і зникла нагорі сходів. За хвилину чи дві вона повернулася із Сел, загорнутою в ковдру.

— Все ще спить, — сказала вона.

— ЦЕ НЕ СОН.

Дощ припинився, але гроза все ще крокувала пагорбами.

Повітря обпалювало, гаряче, як із печі.

Білл Двері проминув курник, де Кирило та його підстаркуватий гарем скоцюрбилися в пітьмі, всі намагаючись уміститися на тих самих кількох дюймах сідала.

Бліде зелене сяйво зависло навколо комина ферми.

— Ми звемо це вогнями Матінки Карі, — сказала панна Літунка, — це знамення.

— ЗНАМЕННЯ ЧОГО?

— Чого? О, не питай мене. Просто знамення, я гадаю. Просто основне знаменування. Куди ми йдемо?

— В МІСТО.

— Щоб бути ближче до коси?

— ТАК.

Він зник у клуні. За певний час він вивів Хропунця, осідланого і загнузданого. Він заліз у сідло, потім нахилився і підняв обох — її і спляче дитя — на коня перед собою.

— ЯКЩО Я ПОМИЛИВСЯ, — додав він, — ЦЕЙ КІНЬ ВІДВЕЗЕ ВАС, КУДИ ВИ ЗАХОЧЕТЕ.

— Я не хочу їхати нікуди, крім як назад додому!

— КУДИ ЗАВГОДНО.

Хропунець перейшов на чвал, коли вони звернули на дорогу до міста. Вітер здирав листя з дерев, воно пролітало повз них і падало на дорогу. Випадковий спалах блискавки прошипів через небо.

Панна Літунка подивилася на пагорб за фермою.

— Я ЗНАЮ.

— ...воно там знову...

— Я ЗНАЮ.

— Чому воно нас не переслідує?

— МИ В БЕЗПЕЦІ, ПОКИ ПІСОК НЕ ВИСИПЛЕТЬСЯ.

— Ти помреш, коли пісок висиплеться?

— НІ. Я МАВ БИ ПОМЕРТИ, КОЛИ ПІСОК ВИСИПЛЕТЬСЯ. Я БУДУ В МІСЦІ МІЖ ЖИТТЯМ І ПОСМЕРТЯМ.

— Білле, скидається на те, що та штука, на якій воно їде... Я думала, це годящий кінь, просто дуже худий, але...

— ЦЕ СКЕЛЕТНИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ. ПОКАЗНИЙ, АЛЕ НЕПРАКТИЧНИЙ. КОЛИСЬ В МЕНЕ БУВ ТАКИЙ, ПОКИ НЕ ВІДВАЛИЛАСЯ ГОЛОВА.

— Це наче пришпорювати дохлу коняку, гадаю.

— ХА. ХА. ДУЖЕ ДОТЕПНО, ПАННО ЛІТУНКО.

— Я гадаю, що в такий час, як цей, ти можеш припинити називати мене панною Літункою, — сказала панна Літунка.

— РЕНАТО?

Вона мала заскочений вигляд.

— Як ти дізнався моє ім’я? О. Ти, певно, побачив його написаним.

— ВИГРАВІЮВАНИМ.

— На одному з тих пісочних годинників?

— ТАК.

— Із отим піском, що весь час сиплеться?

— ТАК.

— У всіх такий є?

— ТАК.

— То ти знаєш, скільки я...

— ТАК.

— Це мусить бути дуже дивно, знати... такі речі, які знаєш ти...

— НЕ ПИТАЙТЕ МЕНЕ.

— Це нечесно, знаєш. Якби ми знали, коли помремо, люди жили б кращі життя.

— ЯКБИ ЛЮДИ ЗНАЛИ, КОЛИ ПОМРУТЬ, Я ДУМАЮ, ВОНИ Б УЗАГАЛІ НЕ ЖИЛИ.

— О, дуже афористично. І що ти про це все знаєш, Біллє Двері?

— ВСЕ.

Хропунець чвалом пролетів одну з убогої жменьки вулиць міста та мощену бруківкою площу. Навколо не було ні душі. В таких містах, як Анк-Морпорк, північ була тільки пізнім вечором, адже міської ночі не було зовсім, тільки вечори, що плавно переходили у світанки. Але тут люди впорядковували свої життя такими речами, як захід сонця і дислексичний спів півнів на світанку. І північ означала те, що називала. Навіть із грозою, що шмагала пагорби, сама площа була тихою. Цокання годинника на вежі, непомітне опівдні, тепер, здавалося, відлунює від будинків. У міру того, як вони наближалися, щось дзижчало глибоко у його зубчасто-коліщатих нутрощах. Хвилинна стрілка з клацанням зрушилася і завмерла на місці на позначці 9. Відчинився люк, і дві маленькі механічні фігурки самовдоволено задзижчали і почали калатати в дзвоник із очевидним великим зусиллям.