Жнець

Морріс данс[1] знаний у всіх заселених світах багатосвіту. Його танцюють під голубим небом, щоб відсвяткувати оживання землі, й під ясними зорями, бо вже весна, і якщо хоч трохи пощастить, діоксид вуглецю знову розтане. Цю гостру потребу відчувають як мешканці морських глибин, що ніколи не бачили сонця, так і міські мешканці, чий єдиний зв’язок із круговоротом життя полягає в тому, що одного разу їхнє «вольво» переїхало вівцю.

Його танцюють невинно юні кудлатобороді математики під невміле виконання «Пожильців пані Віджері»[2] на акордеоні, і танцюють безжально такі собі нінзя-хранителі морріса Нового Анка, які виробляють страшні й дивні речі з носовичком і дзвіночками. Але його ніколи не танцюють як годиться.

Хіба що у Дискосвіті, що, плаский, лежить на спинах чотирьох слонів, які мандрують крізь космос на спині Великого А’Туїна, світової черепахи. І навіть там лиш в одному місці це роблять як слід. Це маленьке селище просто в Вівцескельних горах, де з покоління в покоління передається велика проста таємниця.

Тут чоловіки танцюють його в перший день весни, вперед-назад, під їхніми колінами дзвіночки, білі сорочки майорять. Люди приходять і дивляться. По тому запікають бика, і це зазвичай вважається гарним днем для сімейної прогулянки.

Але таємниця не в цьому.

Таємницею є інший танець.

І він ще певний час не відбудеться.

Ось цокання, ніби від годинника. І дійсно, у небі є годинник, і цокання щойностворених секунд лине з нього.

Принаймні воно має вигляд годинника. Але насправді це щось протилежне годиннику, і велика стрілка проходить лиш одне коло. Рівнина під тьмяним небом. Вкрита ледь заокругленими кривими, які могли б нагадати вам щось інше, якби ви побачили їх із великої віддалі, і якби ви їх таки побачили з великої віддалі, ви були б справді щасливі, що ви на великій віддалі.

Три сірі постаті пливли просто над нею. Те, чим вони були, не можна точно описати звичайною мовою. Деякі люди назвали б їх херувимами, хоча вони й близько не були рожевощокими. Їх можна було б зарахувати до тих, хто наглядає, щоб спрацювало земне тяжіння і щоб час лишався окремо від простору. Звіть їх аудиторами. Аудиторами дійсності.

Вони мали розмову без слів. Вони не потребували висловлювань. Вони просто змінювали дійсність так, ніби дещо було висловлено.

Дехто сказав: Такого не траплялося раніше. Чи це можливо зробити?

Дехто сказав: Це має бути зроблено. Є особистість. Особистості скінченні. Лиш сили тривають.

Це було сказано з певним вдоволенням.

Дехто сказав: Крім того... був безлад. Щойно отримаєш особистість, отримаєш і безлад. Загальновідомий факт.

Дехто сказав: Він спрацював неналежно?

Дехто сказав: Ні. Він не той, кого спіймаєш за руку.

Дехто сказав: В цьому й річ. У слові він. Ставати особистістю вже неналежно. Ми не хочемо, щоб це поширювалося. Припустімо, сила тяжіння стане особистістю? Припустімо, вона вирішить любити людей?

Дехто сказав: Вмажеться в них чи що?

Дехто сказав, голосом ще холоднішим, ніби той і так не був у точці абсолютного нуля: Ні.

Дехто сказав: Вибачте. Це лиш мій маленький жарт.

Дехто сказав: Крім того, деколи він розмірковує про свою роботу. Така спостережливість небезпечна.

Дехто сказав: Оце вже безперечно.

Дехто сказав: Тож ми згодилися?

Дехто, який, здавалося, замислився про щось, сказав: Хвилиночку. Чи ти щойно не використав займенник однини «мій»? Ти ж не стаєш особистістю, правда?

Дехто сказав винувато: Хто? Ми?

Дехто сказав: Де особистість, там і розбрат.

Дехто сказав: Так. Так. Правда ваша.

Дехто сказав: Гаразд. Але пильнуйте на майбутнє.

Дехто сказав: Тож ми згодилися?

Вони глянули вгору на обличчя Азраеля, накреслене проти неба. Насправді, воно й було небом. Азраель кивнув, поволі.

Дехто сказав: Гаразд. Де це місце?

Дехто сказав: Це Дискосвіт. Він летить крізь космос на спині велетенської черепахи.

Дехто сказав: А, один із типу цих. Я їх терпіти не можу.

Дехто сказав: Ти знову це зробив. Ти сказав «я».

Дехто сказав: Ні! Ні! Я ніколи не казав «я»!.. От холера...

Дехто зайнявся і згорів так само, як згоряє маленька хмарка пари, швидко й без рештку. Майже миттєво виник дехто інший. Зовні він був ідентичний зниклому попереднику.

Дехто сказав: І хай це буде уроком. Стати особистістю — це кінець. А тепер... ходімо.

Азраель дивився, як вони легко відлітають геть.

Важко осягнути думки створіння настільки великого, що в справжньому просторі його протяжність можливо виміряти лише в одиницях швидкості світла. Але він повернув свою велетенську озію й очима, в яких могли загубитися зорі, виглядав серед міріадів світів той, що плаский.

На спині черепахи. Дискосвіт — світ і дзеркало світів.

Це звучало цікаво. А в цій тюрмі мільярдів років Азраель знудився.

А це кімната, в якій майбутнє переливається у минуле крізь шпарку нинішнього.

Часоміри уздовж стін. Не пісочні годинники, хоча вони мають таку саму форму. Не кухонні таймери, які можна купити на сувенір із прикріпленою табличкою із назвою обраного курорту, жвавенько надряпаною кимсь із таким же почуттям прекрасного, як у желейного пончика.

Й усередині навіть не пісок. Це секунди, що безкінечно обертають може бути на було.

І на кожному життєлічильнику є ім’я.

І кімната сповнена тихого шепоту людських життів.

Уявіть картину...

А тепер додайте різке клацання кісток об камінь, все ближче.

Темна постать перетинає поле зору і рухається уздовж нескінченних полиць шипучого скла. Клац, клац. Ось годинник із майже порожньою верхньою чашею. Кістяні пальці здіймаються й тягнуться. Відбір. Ось інший. Відбір, і ще. Ще, ще більше. Відбір, відбір.

Усе як годиться, щоденна праця. Або як годилось би, якби тут існували дні.

Клац, клац, поки темна постать терпляче рухається уздовж рядів.

І спиняється.

І вагається.

Бо там є маленький золотий часомір, не надто більший від годинника. Вчора його не було, або не було б, якби тут існувало вчора.

Кістяні пальці змикаються на ньому й підносять його до світла. На ньому є ім’я, великими літерами.

І це ім’я СМЕРТЬ.

Смерть поставив часомір, а потім узяв його знову. Пісок часу вже сипався. Він перевернув його, для експерименту, просто про всяк випадок. Пісок продовжував сипатися, тільки тепер угору. Насправді іншого він і не очікував.

Це означало, що навіть якби тут могло існувало завтра, його б не було. Завтра не було б від завтра.

Рух у повітрі в нього за спиною.

Смерть повільно повернувся і звернувся до постаті, що неясно колихалася в мороці.

— ЧОМУ?

Вона сказала йому.

— АЛЕ ЦЕ... НЕПРАВИЛЬНО.

Вона сказала йому: Ні, це правильно.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Смерті, бо жодного й не було.

— Я МУШУ ОСКАРЖИТИ.

Вона сказала йому, він мав би знати, що оскаржень немає. Ніколи жодних оскаржень. Ніколи жодних оскаржень.

Смерть подумав про це і тоді сказав:

— Я ЗАВЖДИ ВИКОНУВАВ ОБОВ’ЯЗОК, ЯК МАВ ЗА НАЛЕЖНЕ.

Постать підпливла ближче. Вона примарно нагадувала вбраного в сіре монаха під каптуром.

Вона сказала йому: Ми знаємо. Тому дозволяємо тобі лишити коня.

Сонце схилилося до небокраю.

Створіннями з найкоротшим життям у Дискосвіті були одноденки, які мало коли жили аж цілих двадцять чотири години. Дві найстаріші безладно металися над струмком пстругів, обговорюючи історію з деякими молодшими членами з вечірнього виводка.

— Нема зараз того сонця, яке ото бувало, — сказала одна з них.

— Таки-так. В добрі старі години і сонце було годяще. Геть усе жовте. А не оце червоне абищо.

— Та й вище воно було.

— Та було. Таки-так.

— А личинки й лялечки нас хоч трохи шанували.

— Таки шанували. Таки шанували, — обурено сказала інша одноденка.

— Моя думка, якби в наші години одноденки поводилися б краще, то і сонце було б годяще.

Молодші одноденки ввічливо слухали.

— Я пам’ятаю, — сказала найстарша одноденка, — що всюди тут були поля, далеко, скільки бачиш.

Молодші одноденки роззирнулися довкіл.

— Тут все ще є поля, — зважилася одна з них, після шанобливої паузи.

— Я пам’ятаю, коли ці поля були кращими, — гостро сказала стара одноденка.

— Еге ж, — сказала її товаришка, — і там була корова.

— Правда! Щира правда! Я пам’ятаю цю корову! Стояла прямо тут, ох, чи то сорок, чи то п’ятдесят хвилин. Коричнева була, як я пригадую.

— В нинішні години таких корів більше нема.

— Взагалі ніяких корів більше нема.

— Що таке корова? — сказала одна зі щойнонароджених.

— Бачиш? — переможно сказала найстарша одноденка. — Ось і маєш, такі вони, сучасні Ефемероптери, — вона вмовкла. — Що ми робили, перш ніж заговорити про сонце?

— Безладно металися понад водою, — сказала одна з юних мушок; у всякому разі, це був чесний варіант.

— Ні, перед тим.

— Е-е-е... ви розповідали нам про Великого Пструга.

— О. Так. Правда. Пструг. Ну, розумієте, якщо ви будете добрими одноденками і метатиметеся вгору і вниз як годиться...

— ...й будете обачнішими зі старшими й кращими...

— ...так, і будете обачнішими зі старшими й кращими, то кінець кінцем Великий Пструг...

Плям.

Плям.

— Так? — сказала одна з молодших одноденок.

Відповіді не було.

— То що Великий Пструг? — сказала інша одноденка, стурбовано.

Вони глянули вниз на воду, по якій розходилися концентричні кола.

— Священний знак! — сказала одноденка. — Я пам’ятаю, мені казали про це! На воді Велике Коло! Це мусить бути знак Великого Пструга!

Найстарша з молодших одноденок задумано оглянула воду.

Вона почала усвідомлювати, що вона, будучи найстаршою з присутніх мушкою, тепер має привілей літати найближче до води.

— Вони казали, — сказала одноденка угорі метушливого натовпу, — що коли Великий Пструг приходить по тебе, ти йдеш у край, що точиться... що точиться медом і молоком — одноденки не їдять. Вона розгубилася. — Точиться водою, — бездарно закінчила вона.

— Сумнівно, — сказала найстарша одноденка.

— Там має бути справді добре, — сказала наймолодша.

— О, чому ж?

— Ніхто ж досі не схотів повернутися.

Тим часом найстаршими створіннями в Дискосвіті були славнозвісні лічильні сосни, що росли просто на лінії вічних снігів високих Вівцескельних гір. Лічильні сосни на сьогодні один із небагатьох відомих зразків позиченої еволюції. Більшість видів еволюціонують самотужки, вони простують прямо, водночас метикувато заміряючись убік, як і призначено Природою. І це все дуже природно, й органічно, й у гармонії з містичними циклами космосу, який вірить, що нема нічого кращого, ніж мільйони років справді розпачливих спроб і помилок, щоб види зрештою розвинули в собі моральний стрижень, а в деяких випадках — і хребет.

Певно, це добре з точки зору видів, але з погляду фактично залучених осіб це може бути справжнім свинством або принаймні маленьким рожевим коренеїдним рептильством, яке може одного дня еволюціонувати у справжнє свинство.

Тож лічильні сосни всього цього уникли, дозволивши іншій рослинності виконати еволюцію за них. Соснова насінина, заглибившись у ґрунт будь-де на Диску, негайно підхоплює найвдаліший місцевий генетичний код шляхом морфінного резонансу і виростає в те, що найліпше пасує до клімату й ґрунту, і їй переважно ведеться набагато краще за самі аборигенні дерева, які вона зазвичай відтісняє.

Але що робить лічильні сосни особливо вартими уваги, то це спосіб лічби.

Приблизно здогадуючись, що людські створіння навчилися визначати вік дерева за лічбою кілець, прадавні лічильні сосни вирішили, що через це люди й зрізають дерева.

За єдину ніч кожна лічильна сосна змінила свій генетичний код, щоб утворити на стовбурі приблизно на рівні очей бліді письмена, її точний вік. За рік вони опинилися на межі вимирання завдяки індустрії орнаментованих номерних табличок для будинків, і тільки дещиця вижила у важкодоступних регіонах.

Група з шести лічильних сосен слухали найстаршу, чий покорчений стовбур показував, що вона мала тридцять одну тисячу сімсот тридцять чотири роки. Розмова зайняла сімнадцять років, і це її прискорений виклад.

— Я пам’ятаю, коли все це не було полями.

Сосни оглянули тисячомильний пейзаж. Небеса мигкотіли, як поганий спецефект із фільму про подорож у часі. Виник сніг, хвильку полежав і розтанув.

— А чим же було? — спитала найближча сосна.

— Льодом. Якщо можна назвати це льодом. Ми мали годящі льодовики у ті дні. Не такі, як оці теперішні льоди, в один сезон є, а в інший вже нема. Вони стирчали тут віками.

— І що ж із ними сталося?

— Минули.

— Минули куди?

— Куди й усі минають. Усі завжди квапляться.

— Йой. Оця була дошкульна.

— Була що?

— Оця зима щойно.

— Звеш це зимою? Коли я була паростком, ото були зими...

Потім три зникли.

Після враженої перерви на кілька років, одна з групи сказала:

— Вона просто минула! Отак просто! Одного дня вона тут, а наступного проминула!

Якби решта дерев були людьми, вони би м’ялися на місці.

— Так буває, дитинко, — сказала одна з них, обережно. — Вона опинилася в Кращому Місці[3], можеш бути певна. Вона була добрим деревом.

Юне дерево, яке мало якихось п’ять тисяч сто одинадцять років, сказало:

— Яке саме Краще Місце?

— Ми не впевнені, — сказала одна з групи. Весь тиждень вона тяжко трусилася від бурі, — але ми гадаємо, там є... тирса.

Оскільки дерева неспроможні навіть відчути жодну подію, що триває менше дня, вони ніколи не чули стукоту сокир.

Кошіль Бук, найстарший чарівник на цілому факультеті Невидної академії — дому магії, чаклунства і великих обідів — також збирався померти.

Він знав це, у власний, немічний і непевний спосіб.

Звісно, роздумував він, їдучи в кріслі на колесах камінними плитами до власного кабінету на першому поверсі, загалом нібито кожен знає, що має померти, навіть звичайні люди. Ніхто не знає, де був до народження, але народившись, ти дуже скоро дізнаєшся, що твій зворотний квиток уже прокомпостирувано.

Але чарівники справді знають. Звісно, не тоді, коли смерть пов’язана з насильством чи убивством, але якщо причина смерті — це звичайне собі вичерпання життя, тоді... ну, ви зрозуміли. Загалом ви маєте передчуття саме вчасно, щоб повернути книги в бібліотеку і впевнитися, що ваш найкращий костюм чистий і що ви позичили у друзів достатньо велику суму грошей.

Йому було сто тридцять. Йому спало на думку, що більшу частину свого життя він був старим. Це не дуже чесно, справді.

І ніхто нічого не сказав. Він натякнув на це в Кімнаті-Невітальні минулого тижня, і ніхто не зрозумів натяку. І сьогодні за ланчем усі заледве до нього говорили. І навіть його старі, так би мовити, друзі, здавалося, його уникають, а він же навіть не намагався позичити грошей.

Це так, наче всі забули про твій день народження, тільки гірше.

Він мав померти зовсім самотнім, і нікому й діла не було.

Він штовхнув двері колесом крісла, відчинивши їх, і помацав по столі біля дверей в пошуку трутниці.

Це був ще один привід. Заледве хтось у наші дні використовував трутниці. Всі купували великі жовті смердючі сірники, зроблені алхіміками. Кошіль це не схвалював. Вогонь важливий. Не має бути змоги запалити його так просто, це не показує жодної поваги. Ці люди в наші дні завжди кудись квапляться, і... вогонь. Так, і він також був тепліший у старі часи.

Цей вогонь, що існує у нинішні дні, геть не гріє, треба хіба залізти у нього. Щось було з деревом... це був неправильний сорт дерева. Все було неправильним у нинішні дні. Тоншим. Змазанішим. Ні в чому не було справжнього життя. І дні були коротші. М-м-м. Щось пішло не так із цими днями. Вони стали коротші. М-м-м. Кожен день тягнувся вічність, що було дивно, бо дні в множині пролітали, як табун жеребців. Від 130-річного чарівника очікували не так уже й багато, і Кошіль набув звички приїздити до столу за дві години до кожної трапези, просто щоб згаяти час.

Безкінечні дні, що швидко проминали. Безглуздя. М-м-м. Втім, і глузд у нинішні дні вже не той, що бував у старі часи.

І тепер вони дозволяють керувати Академією звичайним хлоп’якам. В старі дні ним керували годящі чарівники, чоловіки великі й величні, збиті як барила, чарівники, яких можна брати за приклад. Потім вони всі десь ділися, і тепер Кошелем керують ці хлоп’яки, у яких ще навіть десь власні зуби лишилися, що на Кошеля й через губу не плюнуть.

Як цей хлоп’як Ридикуль. Кошіль ясно його пам’ятав. Цей хлоп’як, вуха як вареники, соплі пухирями, в першу ніч у гуртожитку рюмсав і кликав матусю. Завжди готовий на шкоду. Хтось намагався сказати Кошелю, що Ридикуль тепер Архіректор. М-м-м. Певно, вони гадають, що він недоумок.

Де ж ця клята трутниця? Пальці... в старі часи зазвичай бували годящі пальці...

Хтось зірвав накривку з ліхтаря. Хтось інший тицьнув напій йому в руку, зайняту мацанням.

— Сюрприз!

В передпокої дому Смерті є годинник із маятником, схожим на лезо, але без стрілок, бо в домі Смерті немає часу, крім нинішнього. (Було, звісно, нинішнє перед теперішнім нинішнім, але воно все одно було нинішнім. Просто дещо старішим.) Маятник-лезо був такий, що змусив би Едгара Аллана По усе покинути й почати заново в ролі коміка, що увихається по барах, як вуж на пательні.[4] Він хилитався зі слабким хррум-хррум, легко шинкуючи тонкі скибки сала від бекону вічності.

Смерть прокрокував повз годинник у суворий морок свого кабінету. Альберт, слуга, чекав на нього з рушником та щітками.

— Доброго ранку, господарю.

Смерть мовчки сів у велике крісло. Альберт обгорнув рушник навколо кутастих плечей.

— Новий чудовий день, — сказав він невимушено.

Смерть нічого не сказав.

Альберт змахнув полірувальною ганчіркою і стягнув каптур Смерті.

— АЛЬБЕРТЕ.

— Пане?

Смерть витяг крихітний золотий часомір.

— ТИ ЦЕ БАЧИШ?

— Так, пане. Дуже гарний. Ніколи не бачив такого раніше. Чий він?

— МІЙ.

Альберт стрельнув очима вбік. На одному з кутків столу Смерті стяв великий часомір у чорній рамі. В ньому піску не було.

— Я гадав, що вашим був цей, пане? — сказав він.

— БУВ ТОЙ. ТЕПЕР ЦЕЙ. ПОДАРУНОК ДО ВІДХОДУ ВІД СПРАВ. ОСОБИСТО ВІД АЗРАЕЛЯ.

Альберт втупився у штуку в руці Смерті.

— Але... пісок, пане. Він сиплеться.

— САМЕ ТАК.

— Але ж це означає... Я маю на увазі...

— ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ОДНОГО ДНЯ ВЕСЬ ПІСОК ПЕРЕСИПЛЕТЬСЯ, АЛЬБЕРТЕ.

— Я знаю це, пане, але... ви... Я гадав, Час — це те, що стається з іншими людьми, пане. Хіба ні? Не з вами, пане, — в кінці Альбертів голос зробився благальним.

Смерть стягнув рушника і підвівся.

— ХОДИ ЗА МНОЮ.

— Але ж ви Смерть, господарю, — сказав Альберт, по-краб’ячи підбігаючи за високою постаттю, поки вона простувала до передпокою і далі галереєю до стайні. — Це якийсь жарт, еге ж? — із надією спитав він.

— НЕ СВОЇМ ПОЧУТТЯМ ГУМОРУ Я ЗНАНИЙ.

— Ну, звісно ні, жодним чином не хотів образити. Але послухайте, ви не можете померти, бо ви Смерть, якщо ви мусите статися зі собою, це буде ніби та змія, яка ковтає власний хвіст...

— ПРОТЕ Я МАЮ ПОМЕРТИ. ОСКАРЖЕНЬ НЕМАЄ.

— Але що ж станеться зі мною? — сказав Альберт. Жах зблиснув у його словах, як металеві щербини на лезі ножа.

— ТУТ БУДЕ НОВИЙ СМЕРТЬ.

Альберт опанував себе.

— Я дійсно вважаю, що не зможу служити новому господареві, — сказав він.

— ТО ПОВЕРТАЙСЯ У СВІТ. Я ДАМ ТОБІ ГРОШЕЙ. ТИ БУВ ДОБРИМ СЛУГОЮ, АЛЬБЕРТЕ.

— Але якщо я повернуся...

— ТАК, — сказав Смерть, — ТИ ПОМРЕШ.

В теплому кінському присмерку стайні блідий кінь Смерті визирнув зі свого вівса й тихо вітально заіржав. Кінь звався Хропунцем.

Він був справжнім конем. В минулому Смерть спробував запальних коней і скелетних коней і дійшов висновку, що вони непрактичні, особливо запальні, які мали схильність підпалювати власну устілку й стояти посеред пожежі зі зніченим виглядом.

Смерть зняв сідло з гачка і зиркнув на Альберта, який картався через муки сумління.

Тисячу років тому Альберт обрав служити в Смерті замість того, щоб померти. Він був не зовсім безсмертним. Дійсний час був заборонений в дійсності Смерті. Було тільки вічнозмінне нині, але воно тривало дуже довгий час. Йому лишалося менше ніж два місяці дійсного часу, він накопичував свої дні, як золоті зливки.

— Я, е-е-е... — почав він, — це все...

— ТИ БОЇШСЯ ПОМЕРТИ?

— Не те щоб я не хотів... я маю на увазі, я завжди... просто життя — звичка, якої важко здихатися...

Смерть зацікавлено глянув на нього, як хтось міг би глянути на жука, який упав на спину й не може перевернутися.

Зрештою Альберт розпачливо вмовк.

— Я РОЗУМІЮ, — сказав Смерть, знімаючи з гачка вуздечку Хропунця.

— Але ви, здається, геть не схвильовані! Ви дійсно збираєтеся померти?

— ТАК. ЦЕ БУДЕ ВЕЛИКА ПРИГОДА.

— Он як? Ви не боїтеся?

— Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ЦЕ — БОЯТИСЯ.

— Я би міг вам показати, якщо хочете, — наважився Альберт.

— НІ. Я Б ХОТІВ НАВЧИТИСЯ САМОТУЖКИ. Я МАТИМУ ДОСВІД. НАРЕШТІ.

— Господарю... якщо ви підете, тут буде...?

— НОВИЙ СМЕРТЬ ПОСТАНЕ З УМІВ ЖИВИХ, АЛЬБЕРТЕ.

— Ох, — Альбертові наче відлягло від душі. — Ви часом не знаєте, яким він буде?

— НІ.

— Мабуть, буде краще, знаєте, трохи поприбирати тут, зробити інвентаризацію, щось типу того?

— ЧУДОВА ДУМКА, — сказав Смерть, настільки приязно, наскільки міг, — КОЛИ Я ЗУСТРІНУ НОВОГО СМЕРТЬ, Я ЩИРО ТЕБЕ ПОРЕКОМЕНДУЮ.

— Ох. Ви ж побачите його, врешті?

— О, ТАК. А ТЕПЕР Я МАЮ ЇХАТИ.

— Що, так скоро?

— БЕЗПЕРЕЧНО. НЕ ВАРТО ГАЯТИ ЧАС!

Смерть поклав сідло, а потім обернувся і гордовито струснув крихітним пісочним годинником перед гачкуватим Альбертовим носом.

— ГЛЯНЬ! Я МАЮ ЧАС. НАРЕШТІ, Я МАЮ ЧАС!

Альберт тривожно відступив.

— І тепер, коли ви його маєте, що ви збираєтеся з ним робити? — спитав він.

Смерть виліз на свого коня.

— Я ЗБИРАЮСЯ ЙОГО БАВИТИ.

Забава була в самому розпалі. Плакат із написом «Прощавай, Кошелю! 130 відпадних років!» трішки потік від жару. Дійшло до того, що було нічого пити, окрім пуншу, і нічого їсти, окрім дивного жовтого соусу з дуже підозрілими тортильями, але ніхто не зважав. Чарівники теревенили між собою з вимушеними веселощами людей, які бачать одне одного цілий день і тепер ще змушені бачити одне одного цілий вечір.

Посеред цього всього сидів Кошіль Бук із величезною склянкою рому в руках й у смішному капелюсі на голові. Він майже ридав.

— Досконала вечірка Проводів! — раз по раз бурмотів він. — Не мав такої, відколи старий Нечистий Залишив Нас. — великі літери самі собою ставали на місце, — вже років м-м-м... У рік Загрозливої м-м-м... Морської Свині. Думав, що всі вже про них забули.

— Бібліотекар розшукав для нас подробиці, — сказав Скарбій, вказавши на великого орангутана, який намагався подмухати у святковий пищик. — А ще він зробив банановий соус. Сподіваюся, хто-небудь його скоро з’їсть.

Він нахилився.

— Накласти тобі ще картопляного салату? — сказав він зумисне голосно, як говорять до імбецилів і пристаркуватих.

Кошіль приклав тремтячу долоню до вуха:

— Га? Га?

— Ще! Салату! Кошелю!

— Ні, дякую.

— Тоді ще сосиску?

— Га?

— Сосиску!

— Від них у мене цілу ніч жахливі гази, — сказав Кошіль.

Він обмірковував сказане якусь мить, а потім поклав собі аж п’ять.

— Е, — вигукнув Скарбій, — ти часом не знаєш, о котрій годині?..

— Га?

— О котрій! Годині?

— О дев’ятій тридцять, — сказав Кошіль, негайно, але невиразно.

— Що ж, це чудово, — сказав Скарбій, — це вивільняє, е-е-е, решту вечора.

Кошіль покопирсався в жахливих глибинах свого крісла на коліщатках, що стало цвинтарем старих подушок, книг із загнутими сторінками і прадавніх, наполовину злизаних льодяників. Він переможно витяг маленьку книжечку в зеленій палітурці і тицьнув її в руки Скарбієві.

Скарбій розгорнув її. На обкладинці були нашкрябані слова «Кошелю Буку належний діяріуш». Закладка зі шкірки бекону відмічала сьогоднішню дату.

Під «Списком справ» тремка рука написала: «Померти».

Скарбій не зміг утриматися від того, щоб перегорнути сторінку. Так. На завтрашню дату, в «список справ» занотовано: «Народитися».

Його погляд ковзнув убік до маленького столика в одному кінці кімнати. Хоча кімната була дуже залюднена, навколо столика було трохи вільного місця, ніби він мав певного роду особистий простір, у який ніхто не міг вторгатися.

Були певні настанови в церемонії Проводів, що стосувалися столика. Він мав бути вкритий чорною скатертиною з кількома вишитими магічними символами. На тарелі лежалі відбірні канапки. Стояв келих вина. Після тривалої суперечки між чарівниками було ще додано смішну паперову шапку-ковпак.

Всі мали вичікувальний вигляд.

Скарбій витяг свого годинника і з клацанням підняв його кришечку.

Це був найновіший кишеньковий годинник зі стрілками. Вони показували п’ятнадцять по дев’ятій. Він потрусив його. Відкрився маленький люк під цифрою 12, і дуже маленький бісик похитав головою, говорячи: «Кинь це, шефе, я кручу педалі так швидко, як тільки можу».

Він знову закрив годинник і розпачливо роззирнувся. Ніхто більше, здавалося, не потурбувався підступити надто близько до Кошеля Бука. Скарбій відчував, що завести ввічливу балачку — його справа. Він перебирав можливі теми. Усі стосувалися проблем. Кошіль Бук його виручив.

— Міркую над тим, щоб повернутися жінкою, — сказав він світським тоном.

Скарбій кілька разів розтулив і стулив рота.

— Чекаю на це з нетерпінням, — продовжував Бук, — я гадаю, це може, м-м-м, бути чудовою забавою.

Скарбій розпачливо перебирав свій обмежений репертуар необтяжливих балачок стосовно жінок. Він нахилився до шишкуватого Кошелевого вуха.

— А хіба ж там не забагато цього... — безцільно випалив він, — прання усякого? Заправляння ліжок, куховарства і такого іншого?

— Не в тому житті, яке я маю на оці, — твердо сказав Кошіль.

Скарбій стулив рота. Архіректор постукав ложкою по столі.

— Браття — почав він, коли настало щось схоже на тишу. Це викликало голосний і шумний хор вітань.

— Як усі ви знаєте, ми тут зібралися сьогодні, щоб відзначити, е-е-е, відхід від справ (нервовий сміх) нашого старого друга і колеги Кошеля Бука. Ви знаєте, глянув я на старого Кошеля, як він оце тут сидить, і спало мені на думку, на щастя я її ще маю, про корову на трьох дерев’яних ногах. Здається, там була та корова і...

Скарбій дозволив собі відволіктися. Він знав цю історію.

Архіректор завжди змазував «сіль» анекдота, але Скарбієві і без того було про що подумати.

Він весь час поглядав на маленький столик.

Скарбій був чоловіком добрим, але тривожним, і цілком задоволеним своєю роботою. Не кажучи вже про те, що жоден інший чарівник її не хотів. Багато чарівників хотіли бути Архіректором, наприклад, чи головою одного з магічних орденів, але практично жоден із чарівників не хотів марнувати купу часу в кабінеті за тасуванням папірців і складанням чисел. Вся паперова робота Академії тяжіла до накопичення в кабінеті Скарбія, а це означало, що він ішов уночі спати зморений, але принаймні давав хропака, а не мусив спершу ретельно обшукувати нічну сорочку на предмет нежданих скорпіонів. Здихатися чарівника найвищого рівня було визнаним способом отримати підвищення в ордені.

Хай там як, єдиною особою, яка могла зазіхнути на Скарбія, був хтось такий, хто отримував безтурботну втіху від ретельно впоряджених стовпчиків цифр, а люди такого штабу нечасто йдуть на убивства.[5]

Він пригадав дитинство, давним-давно у Вівцескельних горах. Він із сестрою зазвичай лишав келих вина і печиво кожної Вепроночі для Батька Вепра. Втім, усе змінилося. Він був набагато молодший, знав небагато, зате, напевно, був набагато щасливіший.

Наприклад, він не знав, що одного дня стане чарівником і долучиться до інших чарівників, лишаючи келих вина, печиво, досить підозрілий волован із курятиною і святковий паперовий ковпак для...

...декого іншого.

Коли він був хлоп’ям, також проводилися Вепрові вечірки. Вони зазвичай відбувалися за певним порядком.

Якраз коли всі діти аж підстрибували від збудження, хтось зі старших лукаво казав:

— Гадаю, в нас особливий гість!

І на диво вчасно лунав підозрілий передзвін вепродзвоників при вікні й до хати вступав...

...до хати вступав...

Скарбій потрусив головою. Чийсь дідусь із накладними вусами, звісно. Якийсь старий веселун із мішком іграшок, обтрушуючи сніг із чобіт. Хтось, хто щось давав тобі.

Тоді як сьогодні...

Звісно, старий Кошіль щодо цього почувався інакше. Після ста тридцяти років смерть, мабуть, набуває певної привабливості. Певно, стає досить цікаво з’ясувати, що ж станеться далі.

Хитромудрий анекдот Архіректора дострибував свого кінця. Присутні чарівники поштиво посміялися, а потім спробували докумекати жарт. Скарбій крадькома глянув на свій годинник. Вже було двадцять по дев’ятій.

Кошіль Бук виголосив промову. Вона була довга, і розсипчаста, і недоладна, і в ній ішлося про старі добрі деньки, і він, здавалося, вважав, що більшість людей навколо нього — це ті, хто насправді помер років п’ятдесят тому, але це не мало значення, бо всі вже призвичаїлися слухати старого Кошеля.

Скарбій не міг відвести очей від годинника. Зісередини лунав скрип деталей, поки бісик терпляче педалював у безкінечність. Двадцять п’ять хвилин по дев’ятій.

Скарбій міркував, як би це мало статися. Чи чуєш ти — гадаю, в нас особливий гість — тупання знадвору?

Чи двері насправді розчиняться, чи Він пройде крізь них? Дурне питання. Він був знаний своєю здатністю проникати в запечатані приміщення — особливо в запечатані приміщення, якщо подумати про це логічно. Запечатайте себе де-небудь — і це стане тільки питанням часу. Скарбій сподівався, що Він скористається дверима, як годиться. Його нерви немов бриніли. Розмови вщухали. Багато інших чарівників, як помітив Скарбій, теж поглядали на двері.

Кошіль був у центрі кола, що дуже тактовно розширювалося. Ніхто насправді його не уникав, але очевидно випадковий броунівський рух злегка відсував усіх подалі.

Чарівники можуть бачити Смерть. І коли чарівники помирають, Смерть приходить особисто, щоб супроводити їх у Потойбіччя. Скарбій задумався, чому це вважалося за перевагу.

— Не знаю, на що ви дивитесь, — приязно сказав Кошіль.

Скарбій відкрив годинника. Заслонка під цифрою 12 упала.

— Не міг би ти припинити отак труситися? — скрикнув бісик, — я постійно збиваюся з ліку.

— Вибач, — просичав Скарбій. Була дев’ята двадцять дев’ять.

Архіректор виступив наперед.

— Тож прощавай, Кошелю, — сказав він, потискаючи старому руку, схожу на пергамент, — старі місця матимуть без тебе зовсім не такий вигляд.

— Навіть не знаю, як ми впораємося, — вдячно сказав Скарбій.

— Щасти в наступному житті, — сказав Декан, — забігай, якщо будеш поруч і раптом згадаєш, ну, ти знаєш, ким ти був.

— Не зникай, чуєш? — сказав Архіректор.

Кошіль Бук приязно кивнув. Він не чув, що вони казали. Він кивав загалом.

Чарівники, як один, повернулися до дверей.

Заслонка під цифрою 12 знову впала.

— Бам, бам, пам, бам, — сказав бісик, — п’янь-п’янь, бом, бам, бам.

— Що? — вражено спитав Скарбій.

— Дев’ята тридцять, — сказав бісик.

Чарівники повернулися до Кошеля Бука. Вони мали трохи звинувачувальний вигляд.

— На що ви дивитеся? — спитав він.

Секундна стрілка годинника скрипнула, посуваючись уперед.

— Як ти почуваєшся? — голосно запитав Декан.

— Добре, як ніколи, — сказав Кошіль. — Там ще лишилося трохи цього, м-м-м... рому?

Присутні чарівники споглядали, як він наливає добрячу дозу до свого келиха.

— Тобі би не налягати на ці штуки, — стривожено сказав Декан.

— Ваше здоров’я! — сказав Кошіль Бук.

Архіректор побарабанив пальцями по столу.

— Пане Буче, — сказав він, — ви цілком впевнені?

Кошіль зірвався:

— Ще трохи цих тортурильїв? Не те що я міг би назвати їх годящою їжею, — сказав він, — мачаєш в юху сухе печивце, і що в ньому такого особливого? От від чого я б не відмовився просто зараз — так це від знаменитих м’ясних пирогів пана Нудля.[6]

І тут він вмер.

Архіректор глипнув на своїх колег-чарівників і навшпиньки підійшов до крісла на коліщатах, узяв зап’ясток у синіх венах, щоб перевірити пульс. Він похитав головою.

— Отак і я хотів би відійти, — сказав Декан.

— Як — бурмочучи про м’ясні пироги? — спитав Скарбій.

— Ні. Покійно.

— Стривайте. Стривайте, — сказав Архіректор, — знаєте, це неправильно. Згідно звичаю, Смерть сам з’являється на смерть чарівн...

— Певно, Він зайнятий, — поспішно сказав Скарбій.

— І то правда, — сказав Декан. — Мені переповіли про чималу епідемію грипу на Квірмському шляху.

— Та ще й буря минулої ночі. Багато кораблетрощ, смію зауважити, — сказав Лектор із Новітніх рун.

— І, звісно, це ж весна, коли в горах багато лавин.

— І моровиця.

Архіректор замислено погладив бороду.

— Гм, — сказав він.

Вважається, що з-поміж усіх створінь у світі тролі єдині рухаються в часі навспак. Якщо минуле видиме, а майбутнє приховане, кажуть вони, то це означає, що ви, певно, дивитеся не в той бік. Усе живе рухається крізь життя ззаду наперед. І це надзвичайно цікава думка, зважаючи на те, що її видобула раса, яка проводить більшість часу, гамселячи одне одного каменюками по головах.

Яким би шляхом він не йшов, Час був тим, що належало лише живим створінням.

Смерть мчав чвалом крізь згущення чорних хмар.

Тепер і в нього був Час. Час його життя.

Кошіль Бук втупився в порожнечу.

— Здоров? — сказав він. — Здоров. Є тут хто? Агов?

Чувся віддалений, самотній звук, ніби вітер у кінці тунелю.

— Виходь, виходь, де б ти не був[7], — сказав Кошіль, його голос трепетав від шаленої втіхи. — Не турбуйся. Я вже давненько цього чекаю, правду кажучи.

Він сплеснув своїми духовними долонями і потер їх із вимушеним захватом.

— Хутчій! Декого з нас чекає нове життя, — сказав він.

Пітьма лишилася незворушною. Не було ні подоби, ні звуку. Вона була пуста і безформна. І дух Кошеля Бука ширяв над поверхнею пітьми. Він похитав головою.

— Профукав курям на сміх, — пробурмотів він, — це геть не годиться.

Він трохи потинявся і потім, оскільки здавалося, що нічого не відбувалося, рушив до єдиного дому, який знав.

Це був дім, у якому він мешкав сто тридцять років. Той не чекав його назад і вчинив сильний опір. Потрібно бути дуже цілеспрямованим чи дуже могутнім, щоб таке здолати, але Кошіль Бук був чарівником понад сто років. Крім того, це наче вдиратися до власного дому, в старе добре знайоме обійстя, обжите роками. Відомо, де відчинене те метафоричне вікно, що як слід не зачиняється.

Коротше кажучи, Кошіль Бук повернувся у Кошеля Бука.

Чарівники не вірять у богів так само, як більшість людей не вважають за потрібне вірити в, скажімо, столи. Вони знають, що ті існують, вони знають, що ті існують задля чогось, вони знають, що ті мають місце в добре припасованому Всесвіті, але вони не бачать сенсу у вірі, в біганні колами й гуканні: «О пресвятий столе, без тебе ми всі — марнота!». Хай там як, чи то боги присутні тут незалежно від нашої віри, чи то існують лише як функція віри, з однаковим успіхом можна жити своїм розумом — а там хоч вовк траву їж.

Проте поруч із Великою залою Академії є маленька капличка, адже, хоча чарівники обстоюють вищеокреслену філософію, не можна стати успішним чарівником, даючи богам щигля по носі, хай навіть цей ніс існує в духовному чи метафоричному плані. Бо попри те, що чарівники не вірять у богів, вони знають напевне, що боги вірять у богів.

І в цій капличці лежало тіло Кошеля Бука.

Академія встановила двадцятичотирьохгодинну відкриту церемонію прощання із тілом після того прикрого конфузу тридцять років тому з покійним Маніжцем «Жартуном-Веселуном» Паливодою.

Тіло Кошеля Бука розплющило очі. Дві монетки дзенькнули об кам’яну підлогу.

Руки, схрещені на грудях, розчепилися.

Кошіль звів голову. Якийсь ідіот приткнув лілею йому на живіт. Його очі крутнулися туди й сюди. Він звів голову трохи вище.

Далі були ще дві свічки.

«Дяка Небесам за старого Паливоду, — подумав він. — Інакше я б зараз розглядав зісередини якесь дешеве соснове віко».

«Чудасія, — подумав він. — Я думаю. Безсумнівно».

Ого.

Кошіль лежав на спині, відчуваючи, як його дух наповнює тіло, ніби блискучий розплавлений метал наповнює форму.

Розжарені набіло думки пропікали шлях крізь його мізки, розпалюючи мляві нейрони до дії.

Так ніколи не було, поки я був живий.

Але я не мертвий.

Не живий і не мертвий.

Якийсь не-живий.

Або не-мертвий.

Ох, божечки...

Він рвучко себе всадовив. М’язи, які не працювали як слід сімдесят чи вісімдесят років, перестрибнули на найвищу передачу. Вперше за цілісіньке життя, і тут же він виправив себе, краще назвати це «період існування», тіло Кошеля Бука було цілком під контролем Кошеля Бука. І дух Кошеля Бука не мав наміру терпіти жодного зухвальства від якоїсь там купки м’язів.

Тепер тіло встало. Колінні суглоби трішечки поопиралися, але вони мали не більше змоги стримувати натиск сили волі, аніж божевільний комар — стримувати реактивний двигун.

Двері каплички були зачинені. Втім, Кошіль виявив, що найлегшого натискання вистачило, щоб вирвати запірку із одвірка й лишити сліди пальців на металевій дверній ручці.

— Ох, боженьки, — сказав він.

Він покермував собою в коридор. Віддалене клацання столового начиння і гудіння голосів навело на думку, що зараз триває один із чотирьох прийомів їжі в Академії. Він задумався, чи можна їсти, коли помер. Певно ні, подумав він.

І в кожному разі, чи міг він їсти? Не в тому річ, що він не був голодний. А річ у тому, що... ну, він знав, як думати, а для говоріння й ходьби вистачало лиш посмикувати за кілька доволі очевидних нервів, але як саме працює шлунок?

До Кошеля почало доходити, що людське тіло не керується мозком і тільки сам мозок вважає інакше. Насправді воно керується безліччю складних автоматичних систем, які дзижчать і переключаються із такою точністю, що, поки вони не зламаються, їх і не помічаєш.

Він обстежив себе з контрольної рубки в черепі. Він оглядав мовчазну хімічну фабрику печінки з такою ж щемливою тривогою, із якою майстер-різьбяр каное міг би оглядати комп’ютеризовану контрольну панель супертанкера. Таємниці його нирок очікували, поки Кошіль опанує нефроконтроль. І, раз ми вже за це взялися, що таке селезінка? І як її запустити?

Його серце стислося.

Або, скоріше, ні.

— О боги, — промимрив Кошіль і прихилився до стіни. І як же воно працює, ну ж бо? Він потицяв у кілька обнадійливого вигляду нервів. Це систолічні... діастолічні... систолічні... діастолічні?.. А були ж іще й легені...

Як фокусник, який змушує обертатися вісімнадцять тарілок водночас, як людина, що намагається запрограмувати відеореєстратор за інструкцією, перекладеною із японської данською корейським молотильником рису, як людина, яка спізнала, що таке насправді означає повний самоконтроль, Кошіль Бук, хитаючись, пошкандибав уперед.

Чарівники Невидної академії надавали неабиякого значення ґрунтовній, твердій їжі. Не можна чекати від людини якогось пристойного чаклунства, вирішили вони, без супу, риби, дичини, кількох великих тарелів м’яса, пирога-двох, чогось великого і драглистого з вершками зверху, чогось пікантного на тостах, фруктів, горіхів і м’ятної плитки з кавою. Це допомагає зав’язати сальце. Також було важливо, щоб їжу подавали у звичний час. Саме це надає дню форми, казали вони.

Окрім Скарбія, звісно. Він їв небагато, тримався на самих нервах. Скарбій був певен, що він анорексик, бо щоразу, дивлячись у дзеркало, він бачив товстуна. То був Архіректор, що стояв позаду і горлав на нього. І саме Скарбієві не пощастило сидіти навпроти дверей, коли Кошіль Бук висадив їх всередину, бо це було простіше, ніж марудитися з ручкою. Скарбій прокусив свою дерев’яну ложку.

Чарівники крутнулися на лавах, щоб глянути.

Кошіль Бук хвильку похитався, встановлюючи контроль над голосовими зв’язками, губами і язиком, і тоді сказав:

— Гадаю, я міг би засвоїти алкоголь.

Архіректор був перший, хто отямився.

— Кошелю! — сказав він. — Ми думали, ти був мертвий.

Він мусив визнати, що це не найкраща стратегія. Людей не кладуть на смертний одр зі свічками й лілеями навколо, гадаючи, ніби в них голівонька заболіла і їм варто півгодинки передрімати.

Кошіль ступив кілька кроків уперед. Найближчі чарівники полетіли перекидьки в спробі забратися геть.

— Я мертвий, ти бісів юний тупаку, — промимрив він, — гадаєш, я в такому вигляді валандаюся весь час? От ковінька! — він оглянув зібране чарівництво, — хтось тут знає, що мала би робити селезінка?

Він дістався столу і примудрився сісти.

— Певно, якась заваруха із травленням, — сказав він. — Чудасія, ти можеш прожити ціленьке життя з цією бісовою штукою, яка щось там собі клацає чи що вона там робить, булькає чи абищо, й ніколи не знаєш, на чорта лисого вона насправді треба. Це ніби ти лежиш уночі в ліжку й чуєш, як шлунок чи що інше робить дир-дир-дир-р-р. Він просто бурчить тобі, але хтозна, які чудернацькі хімічні обмінні процеси насправді відбуваються...

— Ти не-мертвий? — спитав Скарбій, який нарешті спромігся видобути слово.

— Я не просився, — сказав покійний Кошіль Бук, роздратовано поглядаючи на їжу й міркуючи, як ця чортівня працює, перетворюючи все це на Кошеля Бука, — я повернувся лише тому, що більше йти було нікуди. Думаєте, я хочу тут бути?

— Але, напевно, — сказав Архіректор, — ти не... ти знаєш парубійка, того, із черепом і косою...

— Ніколи його не бачив, — різко сказав Кошіль, обстежуючи найближчу страву, — справді вимотує, це невмирання.

Чарівники робили несамовиті знаки один одному над його головою. Він глипнув угору й зиркнув на них.

— І не думайте, що я не бачу ці ваші несамовиті знаки, — сказав він. І був вражений, усвідомивши, що це правда. Очі, які останні шістдесят років бачили крізь блідий, туманний серпанок, нині були налаштовані як найтонший оптичний апарат.

Насправді дві головні думки опанували умами чарівників Невидної академії.

Те, що подумала більшість чарівників: це жахливо, невже це справді старий Кошіль, він був таким милим старим пантофлем, як ми можемо його здихатися?

Як ми можемо його здихатися?

Те, що подумав у гудінні й спалахах у кабіні свого мозку Кошіль Бук: що ж, це технічна перемога. Життя після смерті існує. І воно таке самісіньке. Ото щасливчик!

— Ну, — сказав він, — і що ви думаєте з цим робити?

Це було через п’ять хвилин. Півдюжини найстарших чарівників бігли через відкритий усім вітрам коридор услід за Архіректором, мантія якого аж надималася ззаду.

Розмова точилася така:

— Це напевно Кошіль! Він навіть говорить, як він!

— Це не старий Кошіль. Старий Кошіль був набагато старіший!

— Старіший? Старіший за мертвого?

— Він сказав, що хоче назад свою стару спальню, а я не бачу, чого б це я мав виселятися...

— Ти бачив його очі? Як буравчики[8]!

— Е? Що? Що ти маєш на увазі? Маєш на увазі як той Гном, який відає крамничкою делікатесів на вулиці Канатній?

— Я маю на увазі, що вони тебе ніби пробуравлюють!

— ...в ній чудовий вид на сади, і я вже всі свої речі перевіз, і це нечесно...

— Таке раніше траплялося?

— Ну, був ще старий Паливода...

— Так. Але він фактично ніколи не вмирав, тільки мав звичку обмазувати мармизу зеленою фарбою, відкидати віко труни й кричати: «Сюрприз! Сюрприз!».

— В нас тут ніколи не було зомбі.

— А він зомбі?

— Я думаю, так...

— Чи означає це, що він буде калатати в чайник і танцювати з дівулями цілу ніч?

— А хіба вони так роблять?

— Старий Кошіль? Це не скидається на те, що йому до душі. За життя він ніколи не любив багато танцювати.

— Хай там як, ти не можеш довіряти цим богам вуду. Ніколи не вірте богам, які носять циліндр і безперестанку шкіряться, ось мій девіз.[9]

— Та хай мені грець, якщо я поступлюся задля зомбі спальнею, на яку чекав роками...

— Правда? Що за смішний девіз.

Кошіль Бук прогулявся всередині власної голови ще раз.

От же дивина. Тепер, коли він був мертвий, або ж більше не живий, або хай який він був, його думки відчувалися яснішими, ніж будь-коли раніше.

І контроль теж, здавалося, був простіший. Він заледве мав турбуватися про ці дихальні штуки, селезінка так-сяк працювала, чуття діяли на повну котушку. Травна система, втім, лишалася загадкою. Він глянув на себе в срібну тарелю.

Він все ще скидався на мертвого. Бліде обличчя, кола під очима. Мертве тіло. Кероване — та лишалося, по суті, мертвим. Чи було це чесно? Чи було це справедливо? Чи було це гідною винагородою за те, щоб істинно вірувати у перевтілення майже 130 років? Повернутися мертвяком?

Не диво, що не-мертвих зазвичай вважають дуже сердитими.

Щось прекрасне, якщо брати у віддаленій перспективі, мало статися невдовзі. Якщо брати коротку чи середню перспективу, мало статися щось жахливе. Це різниця між тим, щоб бачити прекрасну нову зірку у нічному небі й дійсно опинитися поруч із надновою. Це різниця між красою ранкової роси на павутинні й тим, щоб дійсно стати мухою.

Це було щось, що зазвичай не трапляється тисячі років.

І воно мало от-от трапитися.

І воно мало от-от трапитися за покинутою шафою в розваленому льоху в Затінках, найстарішій і найсумнівнішій частині Анк-Морпорка.

Лусь.

Звук був ніжний, як перша краплина дощу в столітньому пилі.

— Певно, ми могли б пустити чорного кота перейти його труну.

— Але він не має труни! — застогнав Скарбій, чий контроль над здоровим глуздом був завжди дещо сумнівним.

— Гаразд, тож ми купимо йому гарненьку нову труну і тоді пустимо чорного кота перейти її?

— Ні, це дурня. Ми змусимо його перейти воду.

— Що?

— Перейти воду. Немертві цього не можуть.

Чарівники, що скупчилися в кабінеті Архіректора, приділили цьому твердженню повну, заворожену увагу.

— Ти впевнений? — сказав Декан.

— Загальновідомий факт, — категорично сказав Лектор із Новітніх рун.

— Він зазвичай переходив воду, коли був живий, — сказав Декан із сумнівом.

— Втім, не коли він мертвий.

— Так? Звучить розумно.

— Проточна вода, — раптово сказав Лектор із Новітніх рун. — Це проточна вода. Вибачте. Вони не можуть її перейти.

— Ну, я теж не можу перейти проточну воду, — сказав Декан.

— Немертвий! Немертвий! — трішечки втратив самовладання Скарбій.

— Ох, припиніть його під’юджувати, — сказав Лектор, поплескуючи тремтячого чоловіка по спині.

— Ну, я не можу, — сказав Декан, — я тону.

— Немертві не можуть перейти проточну воду навіть по мосту.

— А він один такий, ге? Чи на нас суне моровиця із них, ге? — спитав Лектор.

Архіректор побарабанив пальцями по столу.

— Мертві люди, які тиняються всюди, — це негігієнічно, — сказав він.

Це змусило всіх замовкнути. Ніхто досі не розглядав це в такий спосіб, але Маструм Ридикуль був із того типу людей, які так можуть.

Маструм Ридикуль був, залежно від вашої точки зору, або найгіршим, або найкращим Архіректором, якого Невидна академія мала за тисячу років.

Перш за все, його було надто багато. Не в тому сенсі, що він був особливо великим, а в тому, що його особистість була настільки велетенською, що заповнювала весь доступний простір.

Він надудлювався по саму зав’язку під час вечері, й це було доброю й прийнятною чарівницькою поведінкою. Але потім він повертався до своєї кімнати й грав у дартс, а о п’ятій ранку вирушав на качине полювання. Він горлав на людей. Він їх улещував. І він мало коли носив годящі мантії. Він переконав пані Герпесюк, грізну економку Академії, виготовити для нього такий собі мішкуватий, ядучого голубого й червоного кольорів костюм зі штанами, двічі на день чарівники ціпеніли й дивилися, як він цілеспрямовано бігає підтюпцем навколо будівель Академії, а його гостроверхий чаклунський капелюх міцно прив’язаний до голови шворкою.

Він життєрадісно гукав до них, адже суттєвою рисою характеру таких людей, як Маструм Ридикуль, була залізна віра в те, що будь-кому іншому це теж неодмінно сподобається, щойно він спробує.

— Може, він помре, — казали вони один одному з надією, споглядаючи, як він намагається зламати кригу на річці Анк для вранішнього занурення, — всі ці вправи для здоров’я до добра не доведуть.

Оповідки просочувалися назад в Академію. Архіректор зійшовся в двох раундах навкулачки із Щебенем, тролем-різноробом у «Латаному барабані». Архіректор на спір змагався в армрестлінгу з Бібліотекарем і хоча, звісно, не переміг, але все ж його рука зрештою лишилася при ньому.

Архіректор хотів, щоб Академія сформувала власну футбольну команду для великої міської гри до Вепродня.

Інтелектуально Ридикуль обстоював свою позицію, виходячи з двох міркувань. Перше полягало в тому, що він ніколи, нізащо не змінював власної думки ні про що. Друге — в тому, що йому потрібно було кілька хвилин, щоб зрозуміти будь-яку викладену йому нову ідею, і це дуже цінна риса для керівника, адже те, що будь-хто вперто намагається розтлумачити понад дві хвилини, імовірно, є важливим, а те, що покидають розтлумачувати після першої ж хвилини, майже напевно є тим, чим вони взагалі не мали б нікого турбувати.

Здавалося, Маструма Ридикуля було більше, ніж могло до ладу вмістити одне тіло.

Лусь. Лусь.

У темній шафі в льоху була заповнена вже вся полиця.

Кошеля Бука було саме стільки, скільки могло вмістити одне тіло, і він обережно кермував ним крізь коридор.

Я ніколи цього не очікував, думав він. Я цього не заслуговую. Десь трапилася помилка.

Він відчув прохолодний вітерець на обличчі і зрозумів, що придибав на відкрите повітря.

Навпроти нього була брама Академії, міцно замкнена.

Зненацька Кошіль Бук пережив напад гострої клаустрофобії.

Він роками чекав, щоб померти, і тепер помер, і ось він тут застряг — тут, у мавзолеї, повному придуркуватих стариганів, де він має змарнувати решту свого життя за смерті. Ну, перше, що варто зробити, — вибратися назовні й знайти належний кінець...

— Добривечір, пане Буче.

Він дуже повільно обернувся і побачив маленьку постать Модо, ґнома-садівника Академії, який сидів у присмерку, покурюючи люльку.

— О. Здоров, Модо.

— Чув, ви було одубилися, пане Буче.

— Е... Так. Так і було.

— Бачу, ви з цим покінчили, врешті.

Бук кивнув і похмуро оглянув стіни. Брама Академії завжди замикалася щовечора із заходом сонця, змушуючи студентів та співробітників перелазити через стіни. Він сильно сумнівався, що з цим впорається.

Він зчепив і розчепив руки. Ну добре...

— Чи є тут якась інша брама, Модо? — спитав він.

— Ні, пане Буче.

— Ну, і де б нам обладнати ще одну?

— Перепрошую, пане Буче?

Спершу виник звук мордованого мурування, а по тому — нечітка Букоподібна дірка в стіні. Кошелева рука сягнула назад і підібрала його капелюха.

Модо знов запалив люльку. «Багато цікавих штук бачиш на цій роботі», — подумав він.

У провулку, тимчасово прихованому від поглядів перехожих, дехто на ім’я Редж Шкарбан, який був мертвим, роззирнувся в обидва боки, витяг із кишені пензля й бляшанку фарби і намалював на стіні слова:

МЕРТВЯК — ТАК! В ТРУНІ — НІ!

...й побіг геть, принаймні пошкандибав геть на високій швидкості.

Архіректор відчинив вікно в ніч.

— Слухайте, — сказав він.

Чарівники прислухалися.

Брехнув пес. Десь свиснув злодій, і йому відповіли із сусіднього даху. На віддалі пара влаштувала сварку того штибу, що змусила усіх на довколишніх вуличках повідчиняти вікна, дослухатися й робити нотатки. Але це були головні теми на тлі невинного гудіння й дзижчання міста. Анк-Морпорк воркотав цілісіньку ніч, дорогою до світанку, як велетенське живе створіння, хоча це, звісно, метафора.

— Ну? — спитав Верховний верховик[10]. — Я нічого особливого не чую.

— Я це й маю на увазі. Щодня в Анк-Морпорку помирає безліч людей. Якби всі вони почали повертатися, як бідний старий Кошіль, гадаєш, ми би про це не знали? В місті ґвалт би стояв. Більший ґвалт, ніж зазвичай, я маю на увазі.

— Завжди знайдеться кілька не-мертвих неподалік, — сказав Декан із ваганням. — Вампіри, й зомбі, й бенші, й таке всяке.

— Так, але вони більш природно не-мертві, — сказав Архіректор, — вони знають, як не подавати виду. Вони для цього вродилися.

— Не можна вродитися для життя не-мертвого, — підкреслив Верховний верховик.

— Я маю на увазі, що це звичай, — гнівно сказав Архіректор, — Були одні дуже поважні вампіри, там, де я ріс. В їхній сім’ї він був століттями.

— Так, але ж вони п’ють кров, — сказав Верховний верховик, — як на мене, це звучить не надто поважно.

— Я читав, що вони насправді геть не потребують справжньої крові, — сказав Декан, пристрасно бажаючи прислужитися, — вони просто потребують того, що є в крові. Гемоґоблін, гадаю, так воно зветься.

Решта чарівників зиркнули на нього.

Декан стенув плечима:

— Казна-що, — сказав він. — Гемоґоблін. Якось так зветься. Це якось стосується того, що в людей залізо в крові.

— Я достобіса певен, що не маю в крові жодних залізних ґоблінів, — сказав Верховний верховик.

— Принаймні вони кращі за зомбі, — сказав Декан, — Люди значно вищого ґатунку. Вампіри не човгають навколо весь час.

— Ви знаєте, людей можна обернути на зомбі, — невимушено сказав Лектор із Новітніх рун. — Навіть магія не потрібна. Тільки печінка певної рідкісної риби й екстракт особливого виду кореня. Одна ложка, і ви прокидаєтеся вже зомбі.

— Який вид риби? — спитав Верховний верховик.

— Звідки мені знати?

— Тоді звідки будь-кому знати? — в’їдливо спитав Верховний верховик. — Хіба ж хтось прокинувся одного ранку і сказав: гей, оце ідея, я просто оберну когось на зомбі, і все, що потрібно, — це печінка якоїсь рідкісної риби й шмат кореня, головне просто правильний знайти? Бачите чергу під хатою, еге ж? Номер 94, печінка червоного смугастика й маньяккорінь... не вийшло. Номер 95, печінка шпичкориби й тупаккорінь... не вийшло. Номер 96...

— Про що ви говорите? — вимогливо запитав Архіректор.

— Я просто вказав на об’єктивну неймовірність...

— Заткнися, — посутньо сказав Архіректор, — мені здається... здається мені... дивіться, смерті мають тривати, правильно? Смерть має відбуватися. Це те, в чому суть усього живого. Ви живі, а потім ви мертві. Вона просто не може припинити відбуватися.

— Але він не з’явився за Кошелем, — підкреслив Декан.

— Вони тривають весь час, — сказав Ридикуль, не зважаючи на нього. — Усі види живого весь час помирають. Навіть овочі.

— Але я не думаю, що Смерть колись приходив по картоплину, — із сумнівом сказав Декан.

— Смерть приходить по все, — твердо сказав Архіректор.

Всі з розумінням покивали.

За мить Верховний верховик сказав:

— Знаєте, якось я читав, що кожен атом у вашому тілі замінюється кожні сім років? Нові повсякчас приєднуються, а старі повсякчас відвалюються. І так триває весь час. Дивовижно, справді.

Верховний верховик міг робити з розмовою те саме, що робить густий мед лестощів із педалями точного годинника.

— Так? А що стається зі старими? — сказав Ридикуль, мимоволі зацікавлений.

— Без поняття. Вони просто пливуть в повітрі, я гадаю, поки не приліпляться до когось іншого.

Архіректор мав ображений вигляд.

— Що, навіть чарівників?

— О, так. В усіх. Це частина дива існування.

— Дійсно? Як на мене, звучить як брак гігієни, — сказав Архіректор. — Я гадаю, нема способу їх зупинити?

— Я так не думаю, — з ваганням сказав Верховний верховик, — не думаю, що вам варто зупиняти диво існування.

— Але це означає, що щось одне зроблене з чогось іншого, — сказав Ридикуль.

— Так. Хіба ж не дивовижно?

— Огидно, ось як! — коротко сказав Ридикуль. — В кожному разі, я намагаюся донести думку... донести думку... — він завмер, намагаючись пригадати. — Не можна просто скасувати смерть, ось яку думку. Смерть не помирає. Це ніби попросити скорпіона вжалити себе.

— Взагалі-то це відомий факт, — сказав Верховний верховик, завжди напоготові з корисним фактом, — що можна змусити скорпіона...

— Заткнись, — сказав Архіректор.

— Але ми не можемо лишити не-мертвого чарівника тинятися довкола, — сказав Декан. — Це вже не кажучи про те, що він може взяти собі в голову скоїти. Ми маємо... покласти йому край. Для його ж блага.

— Правильно, — сказав Ридикуль. — Для його ж блага. Це не має бути надто складно. Має бути купа способів упоратися із не-мертвим.

— Часник, — рішуче сказав Верховний верховик, — не-мертві не люблять часник.

— Не звинувачуйте їх. Сам цю погань терпіти не можу, — сказав Декан.

— Немертвий! Немертвий! — сказав Скарбій, звинувачувально тицяючи пальцем. Ним знехтували.

— Так, і ще є священні предмети, — сказав Верховний верховик. — Звичайний не-мертвий розсиплеться на порох, щойно гляне на них. І вони не люблять денного світла. І в найнайгіршому випадку їх можна ховати на перехрестях. Це вже стопудово, от так. А ще їх накривають чи то китайкою, чи то корейкою, щоб вони знов не повилазили.

— Намазавши її часником, — сказав Скарбій.

— Ну, так. Гадаю, часником теж можна намазати, — неохоче поступився Верховний верховик.

— Я не думаю, що добрячу корейку варто натирати часником, — сказав Декан, — вистачить трохи олії й духмяних трав.

— Червоним перцем теж добре, — щасливо сказав Лектор із Новітніх рун.

— Заткнись, — сказав Архіректор.

Лусь.

Петлі старої шафи врешті не витримали, вихлюпнувши вміст у кімнату.

Сержант Колон з анк-морпоркської Міської варти був на посту. Він охороняв Латунний міст, основну пуповину, що з’єднувала Анк і Морпорк. Щоб не сперли.

Коли доходило до запобігання злочинам, сержант Колон вважав за найбезпечніше мислити широко.

Існувала поширена думка, наче найкращий спосіб стати упізнаваним як вірний страж закону в Анк-Морпорку — це патрулювати вулиці й провулки, підмазувати інформаторів, переслідувати підозрюваних і таке всяке.

Сержант Колон дивився на цю думку ще ширше. Не тому, поспішив би сказати він, що намагатися знизити рівень злочинності в Анк-Морпорку, це ніби намагатися знизити рівень солоності моря, і єдине упізнання, яке вірний страж закону найімовірніше отримав би, було б щось типу: «Гей, оце тіло в канаві, хіба ж це не старий сержант Колон?» — а тому, що новітній, передовий, розумний охоронець правопорядку має бути бодай на крок попереду сучасної злочинності. Одного дня хтось просто зобов’язаний спробувати сперти Латунний міст, і тоді-то вони й вскочать просто в обійми сержанта Колона, який тут як тут чекає на них.

Заразом, міст надавав тихий, захищений від вітру закапелок, де можна було розслабитися, покурити й, певно, не помітити нічого, що могло б засмутити сержанта. Він сперся ліктями на парапет, міркуючи загалом про Життя. Із туману вивалилася постать. Сержант Колон упізнав знайомий загострений чаклунський капелюх.

— Добрий вечір, офіцере, — каркнув власник капелюха.

— Ранок, вашчесть.

— Чи не будеш ти ласкавий допомогти мені залізти на парапет, офіцере?

Сержант Колон завагався. Але ж хлопака був чарівником. Людина може втрапити в серйозну халепу, не допомігши чарівникові.

— Випробовуєте якусь магію, вашчесть? — сказав він привітно, допомагаючи підняти хирляве, але неочікувано важке тіло на крихке кам’яне мурування.

— Ні.

Кошіль Бук зробив крок із мосту. Почулося гучне чвак[11].

Сержант Колон глянув униз, де води річки Анк повільно зімкнулися знову. Ох, ці чарівники. Вічно щось відчебучать.

Він хвильку подивився. За кілька хвилин зчинилося хвилювання серед покидьків і уламків біля основи однієї з опор моста, де просвіт брудних сходів вів у саму воду.

Виник гостроверхий капелюх.

Сержант Колон почув, як чарівник повільно спинається по сходах, лаючись під ніс.

Кошіль Бук знову досяг верху моста. Він був наскрізь мокрий.

— Вам треба піти перевдягтися, — запропонував сержант Колон. — Ви можете насмерть промерзнути, стоячи тут у такому вигляді.

— Ха!

— Підсунути ноги до гарячого вогню, от що я зробив би.

— Ха!

Сержант Колон поглянув на Кошеля Бука, який стояв у власній приватній калюжі.

— Ви випробовували якийсь особливий вид підводної магії, вашчесть? — ризикнув він.

— Не зовсім, офіцере.

— Я завжди задумувався про те, на що воно все схоже під водою, — сказав сержант Колон, підбадьорливо. — Таїна глибинних, дивних і чудних створінь... моя мама якось розказувала мені казку про цього маленького хлопчика, який обернувся на русалку, ну, не на дівчину-русалку, і в нього були всі ці пригоди під...

Його голос ущух під грізним поглядом Кошеля Бука.

— Це нудно, — сказав Кошіль. Він повернувся і пошкандибав у туман. — Дуже, дуже нудно. Дуже нудно насправді.

Сержант Колон залишився один. Тремтячою рукою він запалив нову цигарку й спішно вирушив до штабу Варти.

— Це обличчя, — казав він собі, — і ці очі... як у того якже-його... цей триклятий ґном, який продає делікатеси на вулиці Канатній.

— Сержанте!

Колон вкляк. Потім глянув униз. На нього з рівня землі дивилося обличчя. Коли він себе опанував, то розрізнив різкі риси свого старого друзяки Нудля Від-Душі-Відриваю, який був у Дискосвіті ходячим і балакучим аргументом на доказ теорії, що людський рід походить від якогось виду гризунів. ВДВ Нудль мав схильність описувати себе як купця-авантюриста, всі решта мали схильність описувати його як пересувного гендляра, чиї схеми заробляння грошей завжди зводив нанівець якийсь маленький, проте вирішальний ґандж, як-от спроби продати речі, які йому не належали, чи не працювали, чи, часом, навіть не існували. Золото фей добре відоме своєю здатністю випаровуватися на ранок, але воно було залізобетонною плитою порівняно з деякими оборудками Нудля.

Він стояв нижче на кілька сходинок на сходах, які вели униз в один із безкінечних анк-морпоркських льохів.

— Здоров, Нудлю.

— Не міг би ти спуститися сюди на хвилинку, Фреде? Мені би придалася дрібка законної допомоги.

— Втрапив у халепу, Нудлю?

Нудль почухав носа.

— Ну, Фреде... Хіба це злочин, коли тобі щось дають? Я маю на увазі, без твого відома?

— Хтось дає тобі якісь речі, Нудлю?

Нудль кивнув.

— Без поняття. Ти ж знаєш, що я тут проводжу деякі оборудки? — сказав він.

— Ага.

— Бач, я просто спустився, щоб прихопити дещо зі складу, і... — він безпомічно помахав рукою. — Ну... сам глянь.

Він відчинив двері льоху.

В темряві щось лускало.

Кошіль Бук безцільно шкандибав уздовж довгого провулка в Затінках, із простягнутими вперед руками, кисті яких безвольно теліпалися. Він не знав чому. Йому просто здавалося правильним так діяти.

Стрибнути з будівлі? Ні, це також не спрацює. І так було досить важко йти, дві зламані ноги не стануть в пригоді. Отрута? Він уявив, на що це буде схоже, мати пронизливий біль у животі. Петля? Десь теліпатися напевно буде ще нудніше, ніж сидіти на дні ріки.

Він дістався смердючого задвірка, де зійшлися кілька провулків. Щурі порснули від нього врізнобіч. Кіт завищав і метнувся геть дахами.

Поки він стояв, розмірковуючи, де опинився, чому опинився і що має статися далі, він відчув вістря ножа біля хребта.

— Добре, діду, — сказав голос поза ним, — гаманець чи життя.

В пітьмі рот Кошеля Бука склався в жахливий вишкір.

— Це не забавки, старий, — сказав голос.

— Ти з Гільдії злодіїв? — спитав Кошіль, не обертаючись.

— Ні, ми... фрілансери. Ну ж бо, покажи нам колір твоїх грошей.

— Я їх не маю, — сказав Кошіль. Він обернувся. За ним стояли ще двоє грабіжників.

— Боже правий, гляньте на його очі, — сказав один із них.

Кошіль звів руки над головою.

— О-о-о-о-о-огх-х-х, — простогнав він.

Грабіжники позадкували. На лихо, позад них була стіна. Вони розпласталися по ній.

— О-о-о-о-О-О-О-О-о-о-о-омотайзвідсіля-а-а-аО-О-О-о-о-о, — сказав Кошіль, який не зрозумів, що єдиний шлях до відступу пролягав через нього. Для кращого ефекту він закотив очі.

Знавіснілі від жаху, потенційні нападники пірнули під його руками, але один із них встиг по саме руків’я всадити ножа в курячі груди Кошеля.

Він глянув вниз на руків’я.

— Гей! Це ж моя найкраща мантія! — сказав він, — я хотів бути похованим у... ви тільки гляньте! Ви хоч знаєте, як важко штопати шовк? Верніться зараз же... Тільки гляньте, на найвиднішому місці...

Він прислухався. Не було ні звуку, окрім далеких кроків втікачів, що все віддалялися. Кошіль Бук витяг ножа.

— А могли ж мене і вбити, — промимрив він, відкидаючи його.

В льоху сержант Колон підняв одну зі штук, які лежали велетенським насипом на підлозі.

— Тут їх мають бути тисячі, — сказав Нудль за його спиною, — Що я хочу знати, так це, хто їх сюди поклав.[12]

Сержант Колон крутив і крутив штуку в руках.

— Я ніколи раніше таких не бачив, — сказав він і потрусив її. Його обличчя розпогодилося. — Гарнюні, скажи ж?

— Двері були замкнені й все таке, — сказав Нудль. — І з Гільдією злодіїв я розрахувався.

Колон знов потрусив річ.

— Миленька, — сказав він.

— Фреде?

Колон, заворожений, розглядав маленькі сніжинки глибоко всередині крихітних скляних кульок:

— Гм-м?

— Що ж мені з ними робити?

— Без поняття. Гадаю, вони твої, Нудлю. Хоча не можу уявити, з чого б це хтось хотів їх здихатися.

Він повернувся до дверей. Нудль заступив йому дорогу.

— Тоді з тебе дванадцять пенсів, — без запинки сказав він.

— З чого б це?

— З того, що ти щойно поклав одну до кишені, Фреде.

Колон виловив кульку з кишені.

— Та ну! — спротивився він. — Ти ж просто їх тут знайшов! Вони тобі й пенні не коштували!

— Так, але зберігання... пакування... утримання...

— Два пенси, — безнадійно сказав Колон.

— Десять пенсів.

— Три пенси.

— Сім пенсів, і це я від душі відриваю, так і запиши!

— Хай буде, — неохоче сказав сержант. Він знову потрусив кулю.

— Миленькі, правда ж? — спитав він.

— Варті кожного пенні, — сказав Нудль. І в надії потер руки. — Мають розлітатися як гарячі пиріжки, — сказав він, піднімаючи жменьку й запихаючи їх у коробку.

Він замкнув за собою двері, коли вони вийшли.

В темряві щось лускало.

Анк-Морпорк завжди мав гарну традицію приймати людей усіх рас, усякої подоби і кольору, якщо вони мали гроші, щоб тратити, і зворотний квиток. Згідно із «Ласькаво просимо до Анк-Морпорка, міста тиші несподівнок», відомою публікацією Гільдії торговців, «повір, гостю, ласькаво просимо в числені шинки й корчми цього древнего міста, де знають їду на смак гостя з дальніх країв. Тож чи ти люд, тролл, ґномм, ґоблін, чи гнном, Анк-Морпорк підніме твій святковий келих і скаже: Будь! П’ю до вас! Чим багаті, те і в заді!».

Кошіль Бук не знав, куди ходять розважатися не-мертві. Все, що він знав і знав це напевне, що якщо вони десь і розважаються, то, мабуть, саме в Анк-Морпорку.

Його неприродна хода вела його все далі в Затінки. Лиш вони не були нині такими неприродними.

Понад століття Кошіль Бук жив у стінах Невидної академії. Щодо прожитих років, може, він і жив довгий час. Щодо досвіду, йому було близько тринадцяти.

Нині він бачив, чув і нюхав те, чого ніколи не бачив, не чув і не нюхав.

Затінки були найстарішою частиною міста. Якби можна було зробити щось подібне до карти глибини гріховності, зіпсутості й загальної аморальності, подібні до тих, що представляють гравітаційні поля навколо чорної діри, то навіть у Анк-Морпорку Затінки були б представлені проваллям. Насправді Затінки були надзвичайно подібні до вищезгаданого загальновідомого астрономічного феномена: вони мали постійне сильне тяжіння, із якого не могло вирватися жодне світло, і насправді могли стати брамою в інший світ. Наступний. Затінки були містом у місті.

Вулиці були велелюдні. Закутані постаті скрадалися у власних справах. Зі сходів, що спускалися вниз, було чутно дивну музику. Так само, як і гострі й дражливі запахи.

Бук проминув ґоблінські крамнички делікатесів та ґномські бари, звідки лунали звуки співів та ударів, що ґноми зазвичай практикували одночасно. А ще там були тролі, що рухалися крізь натовп, як... великі люди рухаються крізь малих людей. І вони не човгали.

Кошіль досі бачив тролів лише в більш обраних частинах міста[13], де вони рухалися з перебільшеною обережністю на випадок раптової нагоди затоптати когось до смерті і з’їсти. У Затінках вони безстрашно крокували, з головами, задертими так високо, що ті майже вивищувалися над лопатками.

Кошіль Бук тинявся в натовпі, як пущена навмання куля на більярдному столі. Тут вибух задимленого звуку з бару відкинув його назад на вулицю, там непримітні двері, які обіцяли заборонені задоволення, привабили його, як магніт.

Життя Кошеля Бука містило не надто багато навіть звичайних схвалених задоволень. Він навіть не був упевнений в їхньому існуванні. Якісь малюнки поруч із підсвіченими червоним заманливими дверима додали ще більше інтриги й надзвичайно палкого бажання пізнання.

Він все крутився і крутився довкола в солодкому зачудуванні.

Це місце! Лише десять хвилин ходу чи п’ятнадцять — шкандибання від Академії! І він ніколи не знав, що воно є! Всі ці люди! Весь цей шум. Все це життя! Кілька осіб різного виду й вигляду зіткнулися з ним. Один чи двоє, що почали щось йому говорити, швидко стулили писки й поспішили геть.

Вони думали... його очі! Як буравчики!

А потім голос із тіні сказав: «Здоров, здорованю. Хочеш розважитися?».

— О, так, — сказав Кошіль Бук, заглиблений в думки. — О так, так!

Він обернувся.

— Клята чортівня! — почувся звук, ніби хтось чкурнув геть провулком.

Кошіль спав з лиця.

Життя, очевидно, було тільки для живих. Можливо, вся ця назад-у-тіло-метушня, зрештою, була помилкою. Він був дурнем, якщо думав інакше.

Він розвернувся, щосили підтримуючи биття власного серця, і рушив назад в Академію.

Кошіль заледве продибав через площу до Великої зали.

Архіректор мав би знати, що робити...

— Ось він де!

— Це він!

— Ловіть його!

Кошелева тренована думка наштовхнулася на перешкоду. Він роззирнувся навколо на п’ятьох розпашілих, схвильованих і, попри те, знайомих облич.

— О, здоров, Декане, — сказав він безрадісно, — а це чи не Верховний верховик? О, і Архіректор, це...

— Хапай його за руку!

— Не дивись йому в очі!

— Хапай його за іншу руку!

— Це для твого власного добра, Кошелю!

— Це не Кошіль! Це створіння Ночі!

— Я вас запевняю...

— Ви тримаєте йому ноги?

— Хапайте його ногу!

— Хапай його іншу ногу!

— Ви все схопили? — заревів Архіректор.

Чарівники кивнули.

Маструм Ридикуль сягнув у безмежні глибини власної мантії.

— Так, демоне в людській подобі, — заричав він, — що ж, як тобі це сподобається? Ага!

Кошіль скосив очі на маленький предмет, який йому переможно тицьнули під ніс.

— Ну, е-е-е... — несміло сказав він, — я б сказав... так... хм-м-м... так, запах дуже характерний, чи не так... так, безперечно. Allium sativum. Часник посівний звичайний. Так?

Чарівники втупилися в нього. Втупилися в маленький білий зубчик. Знову втупилися у Кошеля.

— Правильно чи не так? — спитав він і спробував усміхнутися.

— Е-е-е, — сказав Архіректор, — так. Так, це правда, — Ридикуль шукав, що б іще додати. — Гарна робота, — сказав він.

— Дякую за спробу, — сказав Кошіль, — я справді ціную це.

Він ступив уперед. З тим же успіхом чарівники могли спробувати втримати льодовик.

— А тепер я збираюся прилягти, — сказав він, — це був довгий день.

Він пошкандибав у будівлю і поскрипів коридорами аж поки дістався своєї кімнати. Здавалося, хтось інший завіз туди свої манатки, але Кошіль дав цьому раду, просто змів усе одним помахом руки і викинув у коридор.

Потім він ліг на ліжко.

Спати. Ну, він спробував. Це був початок. Але сон означав відпустити контроль, і він був не надто впевнений, що всі системи вже повністю запрацювали. Хай там як, раз вже до цього дійшло, чи мав він взагалі спати? Зрештою, він був мертвий. Це передбачало, що він був ніби сплячий, тільки навіть більше. Казали, що помирання це ніби відхід до сну, звісно, якщо не турбуватися про те, що шматки тіла можуть згнити і відвалитися.

Хай там як, що потрібно робити, коли спиш? Снити... хіба ж це не щось дотичне до сортування спогадів чи чогось такого? Як це робиться?

Він втупився в стелю.

— Я ніколи не думав, що бути мертвим — це така морока, — вголос сказав він.

Незабаром слабке, але наполегливе повискування змусило його повернути голову.

Над каміном був орнаментований свічник, прикріплений скобами до стіни. Це був такий звичний предмет умеблювання, що Кошіль насправді й не бачив його п’ятдесят років.

Він почав відкручуватися. Він повільно обертався, повискуючи раз на оберт. Після півдюжини обертів він відвалився і торохнув на підлогу.

Неочікувані явища самі собою не були чимось незвичним у Дискосвіті.[14] Вони зазвичай були осмисленішими чи принаймні цікавішими.

Здавалося, більше ніщо не ворушиться. Кошіль розслабився і повернувся до впорядкування спогадів. У нього була купа всячини, про яку він цілковито забув. Ззовні почувся короткий шепіт, і двері різко розчинилися...

— Хапай його за ноги! Хапай його за ноги!

— Тримай йому руки!

Кошіль спробував сісти.

— О, здоровенькі були, — сказав він, — в чому річ?

Архіректор, стоячи за фут від ліжка, покопирсався у торбі й пред’явив великий, важкий предмет.

Він тримав його на випростаних руках.

— Ага! — сказав він.

Кошіль вирячився на це.

— Так? — люб’язно сказав він.

— Ага! — знову сказав Архіректор, але вже не так впевнено.

— Це символічна дворучна сокира з культу Сліпого Іо, — сказав Кошіль.

Архіректор обдарував його відсутнім поглядом.

— Е-е-е, так, — сказав він, — правильно.

Він кинув її через плече, ледь не відтявши Деканові ліве вухо, і знову покопирсався в торбі.

— Ага!

— Це досить непоганий зразок містичного зуба Оффлера, крокодилобога, — сказав Кошіль.

— Ага!

— А це... дайте глянути... так, це повний набір священних летючих качок Ордпора Вульгарного. Слухайте, а це весело!

— Ага.

— Це... не підказуйте, не підказуйте... це свята осока культу горезвісного Соті, правда ж?

— Ага?

— Я гадаю, що це одна з триголових риб із говандської релігії триголових риб, — сказав Кошіль.

— Це нісенітниця, — сказав Архіректор, відкидаючи рибу.

Чарівники понурилися. Релігійні об’єкти, зрештою, не були такими вже «стопудово» помічними від не-мертвих.

— Мені правда шкода, що я став такою завадою, — сказав Кошіль.

Декан раптово прояснів.

— Денне світло! — піднесено сказав він, — це вирішить справу!

— Відсуньте штору!

— Відсуньте іншу штору!

— Раз, два, три... давай!

Кошіль заморгав від навали сонячного світла.

Чарівники затримали дихання.

— Мені шкода, — сказав він, — здається, це не працює.

Вони знов понурилися.

— Хоч щось відчуваєш? — спитав Ридикуль.

— Нема відчуття, що ти розсипаєшся на порох і розвіюєшся за вітром? — із надією спитав Верховний верховик.

— В мене ніс облазить, коли я стирчу на сонці надто довго, — сказав Кошіль. — Не знаю, чи це допоможе.

Він спробував усміхнутися.

Чарівники глянули один на одного й стенули плечима.

— Ходімо, — сказав Архіректор. Вони купою посунули на вихід.

Ридикуль рушив за ними. Він затримався в дверях і погрозив Кошелю пальцем.

— Така відмова від співпраці, Кошелю, не доведе тебе до добра, — і затраснув за собою двері.

За кілька секунд чотири шурупи, на яких трималася дверна ручка, дуже повільно відкрутилися самі собою. Вони вознеслися і трохи політали під стелею, а потім впали. Кошіль трохи про це подумав.

Спогади. Їх було багато. Одна сотня і тридцять років спогадів. Коли він був живий, він не міг пригадати й соту частку того, що знав, але тепер він був мертвий, його розум впорядкував усе, крім єдиної срібної нитки його думок; він відчував їх усі. Все, що він будь-коли читав, усе, що він будь-коли бачив, усе, що він будь-коли чув. Усе, розподілене по класах. Ніщо не забуто. Все на своїх місцях.

Три неочікувані явища за один день. Чотири, якщо включати факт його продовженого існування. Це було дійсно незрозуміло. Це потребувало пояснення.

Ну, це було проблемою когось іншого. Тепер усе було проблемою когось іншого.

Чарівники скоцюрбилися під дверима Кошелевої кімнати.

— Все ясно? — спитав Ридикуль.

— Чому це не зроблять які-небудь слуги? — промимрив Верховний верховик. — Це нижче моєї гідності.

— Бо я хочу, щоб це було зроблено належно і гідно, — відрізав Архіректор, — якщо хто-небудь збирається поховати чарівника на перехресті, покривши його китайкою, то це мусять зробити чарівники. Зрештою, ми його друзі.

— Що це за штука, в будь-якому разі? — спитав Декан, вивчаючи пристрій в своїх руках.

— Це зветься лопата, — сказав Верховний верховик. — Я бачив, як його використовують садівники. Втикаєш гострий кінець у землю. Потім справа техніки.

Ридикуль прозирнув крізь замкову шпарку.

— Він знову приліг, — сказав він. Архіректор підвівся, обтрусив пил із колін і схопився за дверну ручку. — Гаразд, — сказав він. — Не поспішайте за мною. Один... два...

Садівник Модо котив тачку з обрізаними галузками до багаття позаду нової будівлі Магії високоенергетичних сполук, коли з півдюжини чарівників пройшли повз нього із високою, як для них, швидкістю.

Вони несли Кошеля Бука між себе на витягнутих руках.

Модо чув, як той сказав:

— Дійсно, Архіректоре, ти точно впевнений, що це спрацює?..

— Ми діємо в твоїх найкращих інтересах, — сказав Ридикуль.

— В цьому я впевнений, але...

— Скоро ми повернемо тобі відчуття старого тебе, — сказав Скарбій.

— Ні, не повернемо, — прошипів Декан, — в цьому вся суть.

— Ми скоро не повернемо тобі відчуття старого тебе, в цьому вся суть, — відтарабанив Скарбій, коли вони завертали за ріг.

Модо знову підібрав ручки тачки і задумано став штовхати її до безлюдного місця, де він розклав багаття, де була його купа компосту, його купа зогнилого листя, і маленьке накриття, під яким він сидів, коли дощило.

Раніше він був помічником садівника в палаці, але ця робота була набагато цікавішою. Можна було справді пізнати життя.

Громада Анк-Морпорка — це громада вулиць. Там завжди відбувається щось цікаве. В цю хвилину водій двокінного фруктового воза тримав Декана за мантію на висоті п’ятнадцяти сантиметрів над землею й погрожував вивернути Деканове обличчя крізь Деканову потилицю.

— Це персики, ясно? — горлав він. — Ти знаєш, що стається з персиками, які залежуються? Вони товчуться. Багато що тут поблизу зараз потовчеться.

— Я, знаєш, чарівник, — сказав Декан, його гостроносі туфлі теліпалися в повітрі. — Якби не та обставина, що використання магії для чогось, крім мого захисту, суперечить моїм принципам, ти б однозначно опинився в неабиякій халепі.

— Хай там як, що ви робите? — спитав водій, опускаючи Декана так, що той міг підозріло зиркнути через плече.

— Так, — сказав чоловік, намагаючись контролювати команду, що штовхала віз деревини, — що відбувається? Тут є люди, яким платять погодинно, знаєте!

— Проїжджай далі, ти там попереду!

Возій деревини повернувся на сидінні й звернувся до черги возів за ним:

— Я намагаюся, — сказав він. — Це не моя провина, еге ж? Тут натовп чарівників перекопує розтрикляту вулицю!

Замурзане обличчя Архіректора вигулькнуло над краєм ями.

— Ох, заради всього святого, Декане, — сказав він, — я сказав тобі все владнати!

— Так, я саме просив цього пана здати назад і знайти інший шлях, — сказав Декан, який боявся, що починає задихатися.

Перевізник фруктів розвернув його на 90 градусів, і він побачив запруджені вулиці.

— Коли-небудь пробував здати назад шістьма десятками возів водночас? — вимогливо запитав він, — це непросто. Особливо, коли ніхто не може зрушити, бо ви, хлопці, спричинили корок навколо цілого кварталу, і ніхто не може рухатися, бо всі заважають одне одному, правда?

Декан спробував кивнути. Він собі міркував про те, чи мудро було копати яму на перехресті вулиці Дрібних Божеств і Битого шляху, двох вулиць із найсильнішим рухом в Анк-Морпорку. Свого часу це здавалося логічним. Навіть найбільш наполегливий не-мертвий мусить лишатися належно похованим під такою силою трафіку. Єдиною проблемою було те, що ніхто всерйоз не задумався про труднощі перекопування двох головних вулиць у найжвавішу пору дня.

— Ну ж бо, ну ж бо, що тут відбувається?

Натовп спостерігачів розсунувся, щоб пропустити опецькувату постать сержанта Колона з Варти. Він безперешкодно рухався проміж людей, черево торувало йому шлях. Коли він побачив чарівників, по пояс у ямі посеред вулиці, його величезне червоне обличчя проясніло.

— Що це таке? — сказав він. — Міжнародна банда викрадачів перехресть?

Він нетямився з радощів. Його довгострокова стратегія охорони порядку окупилася!

Архіректор викинув повну лопату анк-морпоркської глини на його черевики.

— Не будь дурнем, друзяко, — рявкнув він, — це критично важливо.

— О так. Всі так кажуть, — сказав сержант Колон, чоловік, якого не так-то просто збочити з визначеного курсу, коли він уже набрав ментальну швидкість. — Закладаюся, є сотні селищ у язичницьких місцинах, як Хапонія, ладні заплатити грубі гроші за гарне уславлене перехрестя типу цього, еге ж?

Ридикуль глянув на нього з роззявленим ротом.

— Що ти там ґелґочеш, офіцере? — спитав він. Він роздратовано тицьнув пальцем на свого загостреного капелюха. — Чи ти мене не чуєш? Ми чаклуни. Це чаклунська справа. Тож якщо ти можеш просто щось типу перенаправити рух транспорту в обхід нас, це зручна можливість...

— ...ці персики потовчуться від одного вашого погляду, — сказав голос позаду сержанта Колона.

— Старі ідіоти затримали нас вже більш як на півгодини, — сказав погонич худоби, який давно втратив контроль над сорока волами, що зараз валандалися прилеглими вулицями. — Хочу, щоб їх арештували.

До сержанта дійшло, що він ненавмисно сам себе вивів дійовою особою на сцену в драмі, яка зачіпала сотні людей, деякі з них чарівники, і геть усі вони сердиті.

— Все ж, що ви тут робите? — ледь чутно спитав він.

— Ховаємо нашого колегу. А на що це схоже? — казав Ридикуль.

Очі Колона крутнулися до відкритої труни на узбіччі. Кошіль Бук ледь помахав йому рукою.

— Але... він же не мертвий... правда ж? — сказав він, наморщивши лоба у спробі втямити ситуацію.

— Зовнішність буває оманлива, — сказав Архіректор.

— Але ж він щойно мені помахав, — розпачливо сказав сержант.

— То й що?

— Ну, це ненормально для...

— Все гаразд, сержанте, — сказав Кошіль.

Сержант Колон боком підійшов ближче до труни.

— Чи не тебе я бачив, коли ти викинувся в річку минулої ночі? — спитав він кутиком рота.

— Так. Ти був дуже люб’язний, — сказав Кошіль.

— А потім ти наче знову викинувся назад, — сказав сержант.

— Боюся, що так.

— Але ти був унизу цілу вічність.

— Ну, там дуже темно. Я не міг знайти сходи.

Сержант Колон мусив поступитися цій логіці.

— Ну, тоді я припускаю, що ти маєш бути мертвий, — сказав він. — Ніхто не мертвий не міг би там лишатися.

— В яблучко, — згодився Кошіль.

— Але чому ти махаєш і розмовляєш? — спитав Колон.

Верховний верховик вистромив голову з ями.

— Бувало, мертве тіло рухалося і видавало звуки після смерті, сержанте, — зголосився він. — Це все роблять мимовільні м’язові спазми.

— Дійсно, Верховний верховик правду каже, — сказав Кошіль Бук, — я десь таке читав.

— Ох, — сержант Колон озирнувся. — Правда, — сказав він непевно. — Ну... питання знято, я гадаю...

— Ок, ми закінчили, — сказав Архіректор, видряпуючись із ями. — Це досить глибоко. — Ну ж бо, Кошелю, йди сюди вниз.

— Я дійсно дуже зворушений, ви знаєте, — сказав Кошіль, лягаючи назад у труну. Це була досить добра труна, із моргу на вулиці В’язів. Архіректор дозволив йому вибрати самостійно.

Ридикуль узяв киянку.

Кошіль знову сів.

— Всі завдали собі стільки клопоту...

— Так, правда, — сказав Ридикуль, оглядаючись. — Тепер — у кого китайка?

Усі подивилися на Скарбія.

Скарбій мав нещасний вигляд.

Він покопирсався в торбі.

— В мене нема, — сказав він.

Архіректор прикрив рукою очі.

— Добре, — тихо сказав він. — Знаєте що? Я не здивований. Зовсім не здивований. Що там у тебе? Баранячі реберця? Добрий шмат свинини?

— Селера, — сказав Скарбій.[15]

— Це від нервів, — швидко сказав Декан.

— Селера, — сказав Архіректор, його витримки вистачило б, щоб зав’язати вузлом підкову. — Ну звісно.

Скарбій подав йому вогку зелену головку.

Ридикуль узяв її.

— Тепер, Кошелю, — сказав він, — я хочу, щоб ти уявив, ніби те, що в мене в руці...

— Із цим все гаразд, — сказав Кошіль.

— Я насправді не впевнений, що зможу покрити...

— Я не заперечую, запевняю тебе, — сказав Кошіль.

— Не заперечуєш?

— Значення має принцип, — сказав Кошіль, — якщо ти просто даси мені селеру, але уявиш, ніби розгортаєш китайку, цього, можливо, досить.

— Це дуже шляхетно з твого боку, — сказав Ридикуль, — це виявляє належний дух.

— Дух тіла, — сказав Верховний верховик.

Ридикуль зиркнув на нього й раптово зробив випад селерою у Кошеля.

— Прийми це! — сказав він.

— Дякую, — сказав Кошіль.

— А тепер покладімо зверху віко й ходімо з’їмо ланч, — сказав Ридикуль. — Не турбуйся, Кошелю. Все обов’язково вийде. Сьогодні останній день решти твого життя.

Кошіль лежав у пітьмі, слухаючи стук киянки. Почулися глухі удари і приглушена лайка на адресу Декана, який тримав кінець неналежним чином. А потім частий стук ґрунту об віко, який ставав слабким і більш віддаленим.

За певний час віддалене гримкотіння навело на думку, що торгова діяльність міста відновилася. Він навіть міг чути приглушені голоси.

Він постукав у віко труни.

— Можете прикрутити звук? — вимогливо сказав він. — Тут є люди, які намагаються бути мертвими.

Він почув, що голоси вмовкли. А потім почувся звук кроків, що віддалялися.

Кошіль лежав там деякий час, він не знав, як довго. Він намагався зупинити всі функції, але від цього стало просто незручно. Чому помирати було так важко? Інші люди, здавалося, із цим справлялися навіть без тренувань.

Крім того, свербіла нога.

Він намагався дотягнутися і почухати її, коли його рука торкнулася чогось маленького й неправильної форми. Йому вдалося ухопити це пальцями.

Воно було схоже на пачку сірників.

У труні? Невже хтось думав, що він захоче викурити сигаретку, щоб згаяти час?

Після певних зусиль йому вдалося зняти один черевик за допомогою іншого й обережно підсунути його вгору, поки він не зміг його вхопити. Це дало йому шорстку поверхню, щоб запалити сірник.

Сірчане світло заповнило цей крихітний видовжений світ.

Зсередини віка було приколото крихітний шматочок картону.

Він його прочитав.

І знову прочитав.

Сірник закінчився.

Він запалив інший, просто перевірити, що прочитане ним дійсно існує.

Повідомлення було дивне, навіть після третього поспіль прочитання:

Другий сірник закінчився, забравши зі собою рештки кисню.

Кошіль трошки полежав у темряві, зважуючи свій наступний рух і догризаючи селеру.

Хто це придумав?

І на покійного Кошеля Бука раптом зійшло, що немає такої речі, як проблеми когось іншого, і коли ти думаєш, що світ відштовхує тебе, він виявляється повним різних дивовиж. Він знав із досвіду, що живі ніколи не усвідомлюють, що насправді відбувається, бо вони надто зайняті тим, щоб бути живими. Глядач бачить більшу частину гри, сказав він собі.

Це живі нехтують дивним і прекрасним, бо життя надто повне нудного й повсякденного. Але воно було дивним. В ньому були речі, які самі собою закручувалися і викручувалися, і маленькі записки до мерців.

Він постановив собі з’ясувати, що відбувається. А потім... якщо Смерть не збирається приходити до нього, він піде до Смерті. В нього є права, зрештою. Так. Він очолить найбільший за всі часи розшук зниклого.

Кошіль вишкірився у темряві.

Зниклий — імовірно Смерть.

Сьогодні був перший день решти його життя.

Весь Анк-Морпорк упав йому до ніг. Ну, метафорично. Єдиний шлях був угору.

Він сягнув угору, намацав у пітьмі записку і відкріпив її. Він затис її в зубах.

Кошіль Бук уперся ногами в кінець ящика, проштовхнув руки вгору за голову й натужився.

Вогка глина Анк-Морпорка піддавалася повільно.

Кошіль зробив перерву через звичку переводити подих і усвідомив, що в цьому немає сенсу. Він штовхнув знову. Торець труни розколовся.

Кошіль потягнув його на себе й роздер суцільну сосну, як папір. В нього лишився шмат товстої дошки, який не згодився б за лопату нікому із не-зомбячими силами.

Перевернувшись на живіт, підгрібаючи землю навколо себе імпровізованою лопатою й трамбуючи її назад ногами, Кошіль Бук прокопував собі шлях до нового початку.

Уявіть собі краєвид, рівнина вкрита заокругленими кривими.

Пізнє літо, октаринові луки під нагромадженням шпилів у верхогір’ях Вівцескельних гір, панують умбра і золото. Спека випалила пейзаж. Коники шкварчать, як на розпеченій пательні. Навіть повітря загаряче, щоб рухатися. Найспекотніше літо на пам’яті живих, а в цих краях це довгий, довгий час.

Уявіть собі постать верхи на коні, що повільно рухається уздовж шляху, вкритого двосантиметровим пилом, між пшеничних полів, які вже обіцяють незвично високий врожай.

Уявіть собі паркан із обпеченого сухого дерева. До нього пришпилено оголошення. Літери вицвіли від сонця, але їх все ще можна прочитати.

Уявіть собі тінь, що падає навкоси через оголошення. Ви майже чуєте, як вона читає два слова.

Від дороги веде стежка до групки побілених будиночків.

Уявіть ланцюжок слідів.

Уявіть двері, прочинені.

Уявіть прохолодну темну кімнату, киньте погляд через прочинені двері. Там не надто обжито. Це приміщення для людей, які багато часу проводять надворі, але мусять заходити всередину, коли стемніє. Це приміщення для збруї і псів, приміщення, де вивішують просушувати дощовики. Біля дверей барило пива. На підлозі кам’яні плити, уздовж балки на стелі гак для шинки. Вискоблений стіл, за яким можуть сісти тридцятеро голодних людей.

Нема людей. Нема псів. Нема пива.

Нема шинки.

Після стуку тиша, а потім тьоп-тьоп капців по кам’яних плитах. Зрештою худа стара жінка з обличчям, кольором і текстурою схожим на волоський горіх, визирнула за двері.

— Так? — сказала вона.

— В ОГОЛОШЕННІ СКАЗАНО «ПОТРІБНА ЛЮДИНА».

— Правда? Правда? Воно там із минулої зими!

— ПЕРЕПРОШУЮ? ВАМ НЕ ПОТРІБНА ДОПОМОГА?

Зморщене обличчя замислено глянуло на нього.

— Я не можу заплатити більш як шість пенсів на тиждень, врахуй, — сказало воно.

Висока постать, що манячила проти сонця, здавалося, зважує це.

— ТАК, — зрештою сказала вона.

— Я все одно навіть не знаю, з чого б тобі почати. Ми не мали годящої допомоги вже роки три. Я просто наймаю ледащих нікчем із села, коли мені треба.

— ТАК?

— Тож ти не проти?

— В МЕНЕ Є КІНЬ.

Стара жінка виглянула з-за незнайомця. На подвір’ї стояв найпоказніший кінь, якого вона будь-коли бачила. Її очі звузилися.

— Це твій кінь, чи не так?

— ТАК.

— Із усім цим сріблом на збруї й таким іншим?

— ТАК.

— Іти хочеш працювати за шість пенсів на тиждень?

— ТАК.

Стара жінка підібгала губи. Вона перевела погляд із незнайомця на коня, а тоді на занедбаність навколо ферми.

Здавалося, вона прийняла рішення, ймовірно, в тому сенсі, що той, хто не має коня, напевно, не має боятися і конокрада.

— Спатимеш в клуні, зрозумів? — сказала вона.

— СПАТИМУ? ТАК. ЗВІСНО. ТАК, Я МАЮ СПАТИ.

— Все одно не можу пустити тебе до хати. Це буде неправильно.

— КЛУНЯ БУДЕ ЦІЛКОМ ДОРЕЧНОЮ, ЗАПЕВНЯЮ ВАС.

— Але ти можеш заходити до хати, щоб поїсти.

— ДЯКУЮ.

— Мене звати панна Літунка.

— ТАК.

Вона зачекала.

— Я сподіваюся, ти також маєш ім’я, — підказала вона.

— ТАК. ЦЕ ПРАВДА.

Вона зачекала знову.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Як тебе звати?

Незнайомець втупився в неї на мить, а потім дико роззирнувся довкола.

— Ну ж бо, — сказала панна Літунка, — я не найму нікого без імені. Пан...?

Постать втупилася вгору.

— ПАН НЕБО?

— Ніхто не зветься пан Небо.

— ПАН ДВЕРІ?

Вона кивнула.

— Згодиться. Може бути пан Двері. Знала я одного хлопаку на ім’я Двері. Так. Пан Двері. А ім’я? Не кажи мені, що в тебе й цього нема. Ти міг би зватися Білл, чи Том, чи Брюс або й жодним із цих імен.

— ТАК.

— Що?

— ОДНЕ З ЦИХ.

— Котре?

— Е-Е-Е. ПЕРШЕ?

— Ти Білл?

— ТАК?

Панна Літунка закотила очі.

— Гаразд, Білле Небо... — сказала вона.

— ДВЕРІ.

— Так. Вибач. Гаразд, Білле Двері...

— ЗВІТЬ МЕНЕ БІЛЛ.

— А ти можеш звати мене панна Літунка. Я гадаю, ти з’їси свій обід?

— А Я МАЮ? АХ. ТАК. ВЕЧІРНІЙ ПРИЙОМ ЇЖЇ. ТАК.

— Ти виглядаєш напівзмарнілим, правду кажучи. Насправді, більше ніж напів.

Вона скоса зиркнула на постать. Чомусь дуже важко було визначитися, який Білл Двері на вигляд, або навіть запам’ятати точний звук його голосу. Однозначно він був тут, і однозначно він говорив — інакше чому б ви це взагалі пам’ятали?

— В цих місцях багато людей, які не користуються іменами, із якими народилися, — сказала вона, — я завжди кажу, що нічого не доб’єшся, якщо станеш вивідувати й випитувати. Я гадаю, ти можеш працювати, пане Білл Двері? В мене лишилося сіно на високих луках, і багато роботи буде під час врожаю. Вмієш вправлятися з косою?

Білл Двері, здавалося, замислився над цим питанням певний час. Потім він сказав:

— Я ГАДАЮ, ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ — БЕЗПЕРЕЧНЕ «ТАК», ПАННО ЛІТУНКО.

Нудль Від-Душі-Відриваю також ніколи не бачив сенсу випитувати, принаймні, коли випитування стосувалися його й питання були на зразок: «А це твої речі, щоб їх продавати?». Але, як виявилося, ніхто не з’явився вилаяти його, що він продає їхню власність, і для нього цього було досить. Цього ранку він продав понад тисячу маленьких кульок і найняв троля, щоб потік із таємничого джерела постачання в льоху не зупинявся.

Люди були від них у захваті.

Принцип дії був сміховинно простий і легко зрозумілий пересічному громадянину Анк-Морпорка після кількох невдалих спроб.

Якщо кульку потрусити, хмарка маленьких білих сніжинок завихрювалася всередині в рідині й витончено осідала на крихітну модель відомих визначних місць Анк-Морпорка. В деяких кульках це була Академія, чи Вежа мистецтв, чи Латунний міст, чи Палац Патриція. Точність була неймовірна.

А потім їх не лишилося. Ну, подумав Нудль. Оскільки технічно вони йому не належали — хоча морально, звісно, морально вони були його — він насправді не міг нарікати.

Ну, він, звісно, міг нарікати, але тихенько сам до себе, а не комусь конкретно. Певно, це було на краще, якщо подумати. Загребти побільше, штовхнути подешевше. Збути з рук — і опісля цими руками ставало набагато легше розводити в жесті ображеної невинності, зі словами: «Хто — я?».

Хоча вони справді були гарненькі. Крім, дивна річ, напису. Він був унизу кожної кульки, кривими аматорськими літерами, ніби зробленими кимось, хто ніколи раніше не бачив письма, а намагався щось скопіювати. Унизу кожної кульки, під вигадливою вкритою маленькими сніжинками будівлею були слова

Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії, був затятим спецієлістом[16]. Під час кожного прийому їжі навпроти нього ставили слоїки спецій. Вони містили сіль, три види перцю, чотири види гірчиці, чотири типи оцту, п’ятнадцять різних сортів чатні і його улюблений соус ого-ого — суміш старої замазки, солоних огірків, каперсів, гірчиці, манго, інжиру, меленого вахуні[17], есенції анчоусів, асафетиди і, що особливо важливо, сірки й селітри для міцності.

Ридикуль успадкував формулу від дядька, який одного вечора після півпінти соусу на додачу до ситної вечері мусив з’їсти кекс із вугілля, щоб вгамувати шлунок, а потім запалив люльку і зник за загадкових обставин, правда його черевики наступного літа знайшли на даху.[18]

На ланч була холодна баранина. Баранина добре йшла зі соусом ого-ого, наприклад, у ніч, коли старий Ридикуль помер, вона пройшла принаймні три милі.

Маструм пов’язав серветку навкруг шиї, потер руки і простягнув їх. Слоїки зрушилися.

Він знову простягнув руки. Вони ковзнули геть.

Ридикуль зітхнув.

— Гаразд, хлопці, — сказав він, — жодної магії за столом, ви знаєте правила. — Хто грається в дурня?

Решта старших чарівників втупилися в нього.

— Я, я, я не думаю, що ми ще в це граємо, — казав Скарбій, який в цю мить суто випадково відштовхнувся від берегів притомності, — я, я, я гадаю ми втратили кілька карт...

Він роззирнувся, гигикнув і повернувся до спроб розрізати баранину ложкою. Решта чарівників нині тримали ножі від нього подалі.

Усі слоїки злетіли в повітря і почали повільно обертатися. А потім вибухнули. Чарівники, стікаючи оцтом і дорогими спеціями, осовіло це розглядали.

— Напевно, це соус, — ризикнув Декан, — вчора він був крапелиночку небезпечним.

Щось капнуло йому на голову і приземлилося в його ланч. Це був чорний металевий шуруп, кілька дюймів завдовжки.

Інший помірно контузив Скарбія.

За секунду чи дві третій поцілив точнісінько в стіл поруч із рукою Архіректора й застряг там.

Чарівники звели очі вгору.

Велика зала ввечері освітлювалася однією масивною люстрою, хоча це слово часто асоціюється із мерехтливими скельцями й здається недоречним стосовно велетенської, важкої, чорної, в патьоках жиру штуки, яка висить над головою, ніби жахлива кредитна заборгованість. Вона могла тримати тисячі свічок. Вона була простісінько над столом старших чарівників.

Інший шуруп цюкнув об підлогу біля каміна.

Архіректор прочистив горло.

— Тікаймо? — запропонував він.

Люстра впала.

Уламки столу й посуду розкришилися об стіни.

Здорові шматки смертоносного жиру розміром із людську голову з шумом порснули крізь вікна. Ціла свічка, що вилетіла з руйновища з аномальною швидкістю, на кілька дюймів встромилася в двері.

Архіректор вивільнився від залишків стільця.

— Скарбію! — заволав він.

Скарбій постав із каміна.

— М-м-м, так, Архіректоре? — тремтячим голосом спитав він.

— Що це все означає?

Ридикулів капелюх здіймався над його головою.

Це був простий гостроверхий чаклунський капелюх із м’якими крисами, але припасований до виняткового способу життя Архіректора. В нього була увіткнута наживка для риболовлі. За стрічку був запхнутий дуже маленький арбалет на випадок, якщо під час пробіжки він побачить те, що можна підстрелити, і Маструм Ридикуль виявив, що гострий кінець якраз підходящого розміру для маленької пляшки «Дуже старого й особливого Бентінкового бренді». Він був дуже прив’язаний до цього капелюха. Але капелюх був більше не прив’язаний до нього.

Він легко плив крізь кімнату. Він видавав слабке, але виразне булькання.

Архіректор схопився на ноги.

— От холєра! — загорлав він, — ця штука коштує дев’ять доларів за літр!

Він підстрибнув за пляшкою, промахнувся і продовжив стрибати, поки завис у стрибку за кілька футів над землею.

Скарбій схвильовано звів руку.

— Можливо, шашіль? — спитав він.

— Якщо це все триватиме, — загарчав Ридикуль, — взагалі хоч щось триватиме далі, чуєте ви, я дуже розлючуся!

Його спустили на підлогу в ту ж мить, як відчинилися великі двері. Один з придверників коледжу метушився в супроводі загону варти Патрицієвого палацу. Капітан варти дивився, як Архіректор метеляється вгору-вниз, із виразом обличчя, з яким слово «цивільний» вимовляють загалом таким же тоном, що й «тарган».

— Ти тут головний чувак? — сказав він.

Архіректор обсмикнув мантію і спробував розпрямити бороду.

— Я Архіректор цієї Академії, так, — сказав він.

Капітан варти з цікавістю роззирнувся по залі.

Студенти скулилися в дальньому кінці. Розхлюпана їжа вкривала більшу частину стін аж до стелі. Шматки меблів вилягли навколо уламків люстри, як дерева навколо точки падіння метеорита.

Потім він заговорив із відразою людини, чий батько закінчив освіту у віці дев’яти років і кому вистачило самих переказів про це...

— Потихеньку вдаємося до юнацьких пустощів, правда? — сказав він. — Стріляємо хлібними кульками, щось таке?

— Можу я спитати про причини цього вторгнення? — холодно сказав Ридикуль.

Капітан варти сперся на свого списа.

— Ну, — сказав він, — справи такі. Патрицій забарикадувався в спальні через те, що меблі в замку почали літати навколо так, що ви й не повірите, кухарі навіть не можуть в кухню зайти через те, що там діється...

Чарівники старалися не дивитися на вістря списа. Воно почало відкручуватися саме собою.

— В усякому разі, — продовжував капітан, не зважаючи на тихий звук металу, — Патрицій погукав через замкову шпарку, розумієш, сказав мені — Дутласе, я тут міркую, чи не метнутися тобі кабанчиком в Академію і не попросити головного чувака зробити таку ласку й піднятися сюди, якщо він не надто зайнятий? Але я завжди можу йому сказати, що ви зайняті своїми студентськими жартиками, якщо забажаєте.

Вістря майже злізло з держака.

— Ви мене слухаєте? — підозріло спитав капітан.

— Гм-м? Що? — сказав Архіректор, відводячи очі від обертання металу. — О. Так. Ну, можу тебе запевнити, друзяко, що ми не є причиною...

— Аргх!

— Перепрошую?

— Вістря впало мені на ногу!

— Справді? — невинно спитав Ридикуль.

Капітан варти застрибав на одній нозі.

— Чуєте, ви чортові бродячі фіґлярі, йдете ви чи ні? — сказав він між стрибками. — Мій бос не дуже щасливий. Зовсім не дуже щасливий.

Велика безформна хмара Життя пливла через Дискосвіт, як вода, що підіймається за греблею, коли шлюзи зачинено. Без Смерті, який віднімав життєву силу, коли з нею було покінчено, йому було ніде йти.

Воно приземлялося тут і там із випадковістю полтерґейста, як зблиски літньої блискавки перед великою бурею. Усе, що існує, жадає жити. В цьому вся суть круговороту життя. Це двигун, що рухає великі біологічні міхи еволюції. Усе намагається здертися чимвище на дерево, пазурячи, тентаклюючи, ослизнюючи свій шлях до наступної ніші, поки не досягне самісінької верхівки — яка, в цілому, ніколи не здається вартою всіх цих зусиль.

Усе, що існує, жадає жити. Навіть речі, які живими не є. Речі, які мають якесь недо-життя, метафоричне життя, майже-життя.

І тепер, в той же спосіб, у який раптовий чар-жар породжує неприродні й екзотичні квіти...

Щось таки було в цих маленьких кульках. Потрібно було їх підняти і потрусити, і дивитися, як гарненькі сніжинки кружляють і зблискують. А потім принести їх додому й покласти на камінну полицю.

А потім забути про них.

Стосунки між Академією і Патрицієм, абсолютним владарем і майже милостивим диктатором Анк-Морпорка, були складними й тонкими. Чарівники трималися того, що вони, як слуги вищої правди, не є суб’єктами приземлених законів міста.

Патрицій сказав, що це, справді, відповідає дійсності, але вони будуть, чорт забирай, платити свої податки, як усі решта.

Чарівники сказали, що як послідовники світла мудрості вони не зобов’язані присягати на вірність жодному зі смертних.

Патрицій сказав, що це запросто може бути правдою, але вони також зобов’язані платити місту податки, двісті доларів з носа на рік, сплачується щоквартально.

Чарівники сказали, що Академія обстоює повагу до магічного ґрунту і з огляду на це звільнена від оподаткування; і, в будь-якому разі, не можна обкласти податками знання.

Патрицій сказав, що можна. І вони становлять дві сотні доларів за голову, і якщо з головою проблема, обезголовлення можна влаштувати.

Чарівники сказали, що Академія ніколи не платила податків цивільній владі.

Патрицій сказав, що його цивільності є межа.

Чарівники сказали, як щодо податкових канікул?

Патрицій сказав, що він обговорює саме податкові канікули. Вони не хотіли б дізнатися про податкове навантаження.

Чарівники сказали, що був колись владар, ох, це було, певно, століття Бабки, який намагався вказувати Академії, що робити. Патрицій може прийти глянути на нього, якщо хоче.

Патрицій сказав, що прийде. Точно прийде.

У кінці було погоджено, що хоча чарівники, звісно, не платять жодних податків, вони тим не менш робитимуть цілком добровільний внесок у розмірі, о, скажімо, двохсот доларів за голову, без упереджень, без особливих умов, зі встановленою періодичністю, строго на цілі немілітарні й екологічно сприятливі.

Ця динамічна взаємодія силових блоків і робила Анк-Морпорк таким цікавим, надихаючим і, найголовніше, збіса небезпечним місцем для життя.[19]

Старші чарівники не часто тусувалися у місцях, які в брошурі «Ласькаво просимо до Анк-Морпорка», певно, називали людними простцями й затишними манівцями міста, але було цілковито очевидно, що там щось не так. Не те щоб бруківка іноді не злітала в повітря, але зазвичай її при цьому хтось кидає. В нормі вона не злітає сама собою.

Двері раптово розчахнулися, і з них вийшов комплект одягу, поруч із ним витанцьовувала пара взуття, а капелюх летів за кілька сантиметрів над порожнім коміром. Слідом за ними йшов худий чоловік, щосили намагаючись приладнати підхоплену пелюшку для прикриття того, що зазвичай вимагає пари штанів.

— Ану вернися! — кричав він, коли вони повертали за ріг, — я ще винен за тебе сім доларів!

Друга пара штанів вибігла на вулицю й подріботіла за ними.

Чарівники скупчилися, як налякана тварина з п’ятьма загостреними головами й десятьма ногами, мізкуючи, хто ж перший це прокоментує.

— Це достобіса дивовижно! — сказав Архіректор.

— Гм-м? — сказав Декан, намагаючись дати зрозуміти, що він повсякчас бачить речі більш неймовірні і що привертанням уваги до звичайнісінького одягу, який гасає сам собою, Архіректор опускає репутацію чаклунства загалом.

— Ой, ну ж бо. Я знаю мало кравців, які докинуть другу пару штанів до семидоларового костюма, — сказав Ридикуль.

— О, — сказав Декан.

— Якщо вони пробіжать ще раз, спробуй поставити їм підніжку, щоб я міг глянути на етикетку.

Простирадло протиснулося крізь верхнє вікно й полопотіло геть понад дахами.

— Знаєте, — сказав Лектор із Новітніх рун, намагаючись тримати голос спокійним і розслабленим, — не думаю, що це магія. Це не відчувається як магія.

Верховний верховик покопирсався в одній із глибоких кишень мантії. Почулося приглушене клацання, шурхотіння і принагідне квакання. Зрештою він видобув кубик із голубого скла. На передній грані був циферблат.

— Ти тягаєш один із них у кишені? — сказав Декан, — цінний інструмент типу цього?

— Що на біса це таке? — спитав Ридикуль.

— Навдивовижу чутливий магічний вимірювальний пристрій, — сказав Декан, — вимірює щільність магічного поля. Чудометр.

Верховний верховик, гордо тримаючи куб у випростаній руці, натиснув кнопку збоку. Голка на циферблаті поколивалася трохи й спинилася.