Едем

14

Через годину по відкинутій кришці вантажного люка з’їхав Захисник. Інженер зупинив його за двісті метрів від склянистої стіни, що сходилася вгорі, наче недобудоване склепіння, і взявся до роботи. Пітьма гігантськими стрибками втікала у глиб пустелі. Яскравіші за сонце, гримучі батоги розтинали дзеркальну стіну, плити, які сочилися жаром, падали на ґрунт, білий дим клубочився над піском. Інженер залишав шматки будівельного матеріалу, щоб вони охолонули, й далі шмагав анігілятором, вирубуючи у склепінні вікна, з яких стікали вогненні цівки. У каламутній, напівпрозорій оболонці виникали низки чотирикутних дірок, і в них блискали криниці зоряного неба. Дим клубами стелився по піску, в жилах склянистого колоса щось постогнувало, тріщало, уламки затягувало темним жаром; нарешті Захисник під’їхав задом до ракети. Інженер з відстані вимірював радіоактивність уламків. Лічильники застережливо гули.

— Нам довелося б чекати щонайменше чотири доби, — констатував Координатор, — але ми пустимо туди Чорного й очищувачів.

— Так, радіоактивність велика тільки на поверхні. Сильний струмінь піску під тиском дасть їй раду. А уламки треба зібрати в одному місці й закопати.

— Можна б повантажити їх у відстійник на кормі, — Координатор замислено дивився на вишневий відблиск руїн, охоплених вогнем.

— Ти так гадаєш? Навіщо? — здивувався Інженер. — Нам це нічого не дасть, тільки зайвий баласт.

— Я волів би не залишати тут своїх радіоактивних слідів... Вони не знають атомної енергії, й краще, щоб вони й не знали її.

— Може, ти й маєш слушність, — буркнув Інженер. — Едем... — додав він за хвильку. — Знаєш, переді мною починає вимальовуватися якась картина. Після того, що розповів дуплекс, цей астроном, точніше... калькулятор... Вона жахлива...

— Так, — повільно кивнув головою Координатор. — Якесь граничне, послідовне зловживання теорією інформації, аж волосся дибки стає. Виявляється, вона може бути знаряддям тортур, набагато страхітливіших, аніж усі фізичні муки, ти це розумієш? Селекція, гальмування, блокування інформації — таким способом і справді можна культивувати якусь геометрично точну, жахливу «прокрустику», як сказав калькулятор.

— Як гадаєш, вони... він це розуміє?

— Тобто як? А, ти маєш на увазі, чи вважає він такий стан нормальним? Ну, в певному розумінні, мабуть, так, бо нічого іншого не знає. Хоча посилався на їхню давню історію — тиранів, спершу звичайних, потім «анонімних», — отже, він володіє масштабом для порівняння. Так, без сумніву, бо якби йому не було з чим порівнювати, то він не зумів би нам про все це розповісти.

— Якщо апелювання до тиранії дає йому змогу згадати про «кращі часи», то... дякую...

— І все ж таки. Це до певної міри логічний шлях розвитку. Якомусь черговому тиранові, видно, сяйнула думка, що особиста анонімність за чинної системи управління буде вигіднішою. Суспільство, не маючи змоги сконцентрувати опір, спрямувати свої ворожі почуття на конкретну особу, стає якоюсь мірою морально роззброєним.

— Ах, он як ти це розумієш? Безликий тиран, так?

— Можливо, це хибна аналогія, але по якомусь часі, коли склалися теоретичні основи цієї їхньої «прокрустики», хтось із його наступників пішов іще далі, ліквідував — не насправді, звичайно — навіть своє «інкогніто», скасував самого себе, саму систему правління. Певна річ, тільки у сфері понять, слів, публічних висловлювань...

— Але чому тут нема ніяких визвольних рухів? Цього не можу зрозуміти! Навіть якщо вони карають своїх «злочинців», поміщаючи їх в автономні, ізольовані групи, то за відсутності будь-якої охорони, нагляду, зовнішнього насильства можливі індивідуальні втечі, ба навіть організований опір.

— Для виникнення організації необхідні засоби взаєморозуміння, — Координатор висунув через лаз башточки вічко лічильника Гейгера, тріск якого, здавалося, потроху втихав. — Зверни увагу: в них певні явища взагалі позбавлені назви чи зв’язку з іншими, але і назви, і зв’язки, що їх видають за справжні, — це маски. Спотворення, викликані мутаціями, називаються епідемією якоїсь хвороби; те ж саме, мабуть, відбувається й з усім іншим. Щоб підкорити світ, його спочатку треба назвати. Без знання, без зброї, без організації, відрізані від інших едемців, вони можуть зробити небагато.

— Так, — погодився з ним Інженер, — але... та сцена на кладовищі, той рів під містом свідчать, можливо, про те, що порядок тут усе ж таки не такий досконалий, як цього хотілося б невідомому володареві. А те, як наш дуплекс злякався склянистої стіни, пам’ятаєш? Видно, ще не все тут гладенько.

Лічильник Гейгера над головами в них цокав дедалі лінивіше. Уламки під стіною, що оточувала корабель, потемніли, тільки ґрунт іще димів, і у високому стовпі вібруючого повітря дивно погойдувалися зірки.

— Ми вирішили стартувати, — провадив далі Інженер, — а могли б краще пізнати їхню мову. Зрозуміти, як діє ця їхня проклята влада, яка вдає, що насправді не існує. І... дати їм зброю...

— Кому? Тим нещасним, схожим на нашого дуплекса? І ти дав би йому в руки анігілятора? Ну знаєш...

— Для почину ми могли б самі...

— Знищити цю владу, еге ж? — спокійно підказав Координатор. — Інакше кажучи, визволити їх силоміць.

— Якщо іншого способу нема, то...

— По-перше, це не люди. Ти не повинен забувати, що врешті-решт розмовляєш з калькулятором і що дуплекса розумієш остільки, оскільки його розуміє калькулятор. По-друге, ніхто їм того, що в них є, не накидав. Принаймні ніхто з космосу. Вони самі...

— Міркуючи так, ти погоджуєшся на все. На все! — вигукнув Інженер.

— А як ти хочеш, щоб я міркував? Хіба населення планети — це дитина, яка зайшла в глухий кут, звідки її можна вивести за ручку? Якби це було так просто, Боже мій! Генрику, визволення почалося б із того, що нам довелося б убивати, і чим запеклішою була би боротьба, тим менше ми замислювалися б під час дій, убиваючи вже зрештою тільки для того, щоб відкрити собі шлях для відступу або дорогу для контратаки, вбиваючи всіх, хто стане перед Захисником, — ти добре знаєш, як це легко!

— Знаю, — буркнув Інженер. — А втім, — додав він, — іще нічого не відомо. Без сумніву, вони стежать за нами, і ці вікна, які ми повідчиняли в їхній «непроникній» оболонці, їм напевно не сподобаються. Думаю, що тепер ми можемо чекати нової спроби.

— Так, цілком можливо, — погодився з ним Координатор. — Я навіть вважаю, що нам доцільно виставити якісь далекі пости. Електронні очі та вуха.

— Це забрало б чимало часу й поглинуло б масу матеріалів, яких у нас і так обмаль.

— І про це я думав, через те й вагаюся...

— Два рентгени за секунду. Вже можна висилати автомати.

— Гаразд. Захисника краще підняти нагору, в ракету — про всяк випадок.

Пополудні небо затяглося хмарами, і вперше відтоді, як люди прибули на цю планету, посіявся теплий дощ. Дзеркальна стіна потемніла, по її випуклостях зі шумом збігали дрібні цівки. Автомати працювали невтомно, піщані струмені, які виривалися з пульсомоторів, скреготали й сичали на поверхні вирізаних плит, осколки склянистої маси злітали в повітря, дощ перетворив пісок на рідке болото. Через вантажний люк Чорний затягнув до ракети контейнери, повні радіоактивних уламків, другий автомат лічильником Гейгера перевіряв герметичність кришок. Потім обидві машини волокли вже очищені плити на місця, що вказав Інженер, де у фонтанах сліпучих іскор, котрі викидали зварювальні апарати, великі брили розм’якшувалися в полум’ї дуги, скріплювалися одна з одною й утворювали основу майбутнього помосту.

Незабаром стало зрозумілим, що будівельного матеріалу не вистачить — і після цілоденної праці, перед смерком, Захисник знову виповз із ракети й зупинився навпроти подірявлених стін. Видовище було пекельне. Дощ не переставав, поступово переходячи в зливу. Неправильні квадратні сонця спалахували у темряві сліпучим світлом, гуркіт ядерних вибухів змішувався з тупим потріскуванням охоплених полум’ям брил склянистої маси, коли вони, падаючи, заривалися в ґрунт, угору стріляли густі клуби диму й пари, калюжі дощової води випаровувалися з пронизливим свистом, дощ закипав у повітрі, не долітаючи до ґрунту, високо вгорі міріадами рожевих, зелених та жовтих дуг спалахували блискавиці вибухів. Захисник, чорний, наче вирубаний з вугільної лави, осяяний цими спалахами, відступав, повільно повертався на місці, підіймаючи тупе рило, і знову все довкола стрясали громи й блискавиці.

— Це навіть добре! — закричав Інженер Координаторові у самісіньке вухо. — Може, така канонада їх відстрашить й вони дадуть нам спокій! Нам потрібно ще щонайменше два дні!

Його обличчя, залите потом, — у башточці було гаряче, як у пічці, — здавалося ртутною маскою.

Коли вони пішли спочивати, автомати знову вийшли нагору й гули аж до ранку, волочачи за собою шланги піщаних помп, гуркотіли плитами склянистої маси; довкола зварювальних апаратів сліпучою і надзвичайно чистою блакиттю виблискував та іскрився дощ; вантажний люк ковтав нові контейнери з уламками — параболічна конструкція зразу ж за кормою ракети повільно росла, тимчасом як вантажний автомат й екскаватор працювали під її черевом, люто вгризаючись у схил пагорба.

Коли люди прокинулися на світанку, частину склянистого будівельного матеріалу було вже використано на кріплення штольні.

— Це була непогана думка, — сказав Координатор, коли всі зібралися в навігаційній; на столі валялися сувої технічних креслень. — Справді-бо: якби ми почали забирати підпори, стеля могла б раптово завалитися під тягарем ракети, і вона не тільки впала б на поверхню, а ще й роздавила б автомати — вони не встигли би вийти з траншеї.

— А чи вистачить нам потім енергії на політ? — запитав Кібернетик уже з порога.

— На десять польотів. Якщо виникне потреба, ми зможемо анігілювати уламки, які лежать у відстійнику, хоча в цьому, мабуть, не буде потреби. Введемо у штольні нагрівальні шланги й зможемо точно регулювати температуру; коли вона досягне точки плавлення склянистої маси, підпори почнуть повільно осідати. Якщо вони плавитимуться надто швидко, ми будь-якої хвилини зможемо впорснути до штольні порцію рідкого повітря. Таким чином до вечора витягнемо ракету з ґрунту. Ну, а потім зведемо її вертикально...

— Це вже буде наступний етап, — сказав Інженер.

О восьмій годині ранку хмари розійшлися і засяяло сонце. Величезний циліндр корабля, що досі безпорадно стирчав із схилу пагорба, здригнувся. Інженер пильно стежив за цим рухом — за допомогою теодоліта він вимірював повільне опускання корми. Ніс корабля був уже глибоко підкопаний, порожнечу, що утворилася на місці вийнятої глини, заповнив ліс скляних стовпів. Інженер стояв на значній відстані від ракети, майже біля самісінької стіни, — подірявлена рядами отворів, вона нагадувала руїни якогось видутого зі скла Колізею.

Люди й дуплекси покинули корабель. Якогось моменту Інженер побачив постать Лікаря, котрий наближався здалеку, обходячи ракету ззаду великою дугою, але це не зафіксувалося в його свідомості — він був надто заполонений спостеріганням за апаратурою. Тягар ракети тримали тепер на собі тільки тонкий шар ґрунту і системи підпор, що дедалі розм’якали. Вісімнадцять товстенних тросів бігли від кормових муфт до гаків, уплавлених в наймасивніші руїни стіни. Інженер благословив цю стіну — без неї автомати опускали б і зводили ракету принаймні в чотири рази довше.

По всій мережі кабелів, що звивалися в піску, струм плив до нагрівальних труб, покладених у штольні. Її гирло, яке добре було видно зразу ж під тим місцем, де корпус ракети увігнався в схил, слабо диміло. Жовто-сірі хмари ліниво повзли над невисохлим ще після нічного дощу ґрунтом. Корма ракети опускалася дрібними ривками; коли вона починала осідати трохи різкіше, Інженер зсовував затискач приладу, і тоді з чотирьох шлангів, котрі вели до штольні, бив потік рідкого повітря й отвір з гуркотом виригав брудно-білі хмари.

Зненацька, коли розпочали чергову фазу розплавлювання склянистого кріплення штольні, весь корпус ракети судомно затремтів, і, перш ніж Інженер устиг повернути затискач, більш як стометровий циліндр із протяжним стогоном нахилився, корма описала дугу, за частку секунди пролетіла чотири метри; водночас ніс корабля вирвався зі схилу. Викинувши вгору купу піску й мергелю, керамітовий гігант застиг, притиснувши собою кабелі та металеві шланги; один із них тріснув, і з нього з виттям бризнув гейзер конденсованого повітря.

— Лежить! Лежить!!! — закричав Інженер, а коли отямився, то побачив поруч себе Лікаря. — Що? Що? — повторював Інженер, мовби оглухнувши, й ніяк не міг зрозуміти, що той йому говорить.

— Здається, ми вертаємося... додому, — сказав Лікар.

Інженер мовчав.

— Він житиме, — додав Лікар.

— Хто? Про кого ти говориш? А... — Інженер раптом усе зрозумів і, ще раз поглянувши на ракету, переконався, що вона вже лежить, визволена з полону планети. — І що?.. Полетить з нами? — запитав він, рушивши до корабля.

Йому кортіло якомога швидше оглянути носову обшивку.

— Ні, — відповів Лікар.

Він пройшов кілька кроків за Інженером, а тоді, мовби передумавши, зупинився. Похолоднішало — з розчавленої труби все ще бив фонтан рідкого газу. На поверхні корпусу ракети з’явилися дрібні фігурки — одна з них зникла, через кілька хвилин вируючий стовп газу осів, якийсь час іще бризкала піна, від якої крижаніло повітря. Несподівано запала дивовижна тиша. Лікар роззирнувся, мовби здивувавшись, як він сюди потрапив, і повільно рушив уперед.

...Ракета стояла вертикально — біла, біліша від осяяних сонцем хмар, серед яких, здавалося, вже плив її далекий загострений вершечок. Минуло три дні тяжкої праці. Усе було вже повантажено. Великий параболічний пандус зі зварених уламків стіни, яка мала замкнути людей, тягнувся вздовж схилу пагорба. На висоті вісімдесяти метрів над поверхнею планети стояли у відкритому люкові четверо членів екіпажу. Вони дивилися вниз. Там, на буро-жовтій пласкій поверхні, виднілися дві дрібненькі постаті, одна трохи світліша від другої. Люди згори спостерігали, як ті стоять непорушно за кілька десятків метрів від дюзових кілець, що плавно розширювалися, мов велетенські колони.

— Чому вони не йдуть геть? — нетерпляче запитав Фізик. — Ми не зможемо стартувати.

— Вони нікуди не підуть, — сказав Лікар.

— Тобто як? Він не хоче, щоб ми відлітали?

Лікар знав, що це означає, але мовчав.

Сонце стояло високо. Із заходу пливли купчасті хмари. З відкритого люка, наче з вікна стрілчастої вежі, що несподівано виросла посеред пустелі, виднілися південні гори, поголубілі, злиті з хмарами вершини, велика західна пустеля — на сотні кілометрів розкинулися смуги залитих сонцем дюн та фіолетове хутро лісів, які вкривали східні пагорби. Безмежний простір лежав під блакитним небом з маленьким сліпучим сонцем у зеніті. Мереживним каркасом унизу тяглося кільце стіни — тінь ракети пересувалася по ньому, мов стрілка сонячного годинника титанів, і вже наближалася до двох маленьких постатей.

Раптом зі сходу докотився грім, протяжним свистом відгукнулося повітря, й негаснуче в промінні сонця полум’я блиснуло з чорного купола вибуху.

— Ого! Це щось нове, — сказав Інженер.

Новий удар грому. Виття невидимого снаряда стрімко наближалося, людей накрив конус пекельного свисту, здавалося, що зачепило ніс ракети — за кілька десятків метрів від неї ґрунт охнув і підстрибнув. Люди відчули, як вона захиталася.

— Екіпаж! — скомандував Координатор. — По місцях!

— Але ж вони!.. — гнівно вигукнув Хімік, іще раз глянувши вниз.

Люк загрюкнувся.

У рубці не було чути ревіння двигунів. На екранах заднього огляду по піску застрибали вогненні кущі. Дві світлі цятки все ще непорушно стояли біля підніжжя ракети.

— Застебнути ремені! — наказав Координатор. — Готові?

— Готові, — відгукнулися п’ятеро членів екіпажу.

— Дванадцята година сім хвилин. На старт! Пуск!

— Вмикаю реактор, — попередив Інженер.

— Є критична, — доповів Фізик.

— Циркуляція нормальна, — сказав Хімік.

— Гравиметр на осі, — повідомив Кібернетик.

Лікар, висячи у кріслі між увігнутою стелею й викладеною пінопластом підлогою, дивився на задній екран.

— Стоять? — запитав Координатор, і всі глянули на нього — це слово не стосувалося ритуалу старту.

— Стоять, — відповів Лікар.

Ракета, зачеплена хвилею близького вибуху, здригнулася.

— Старт! — голосно скомандував Координатор.

Інженер з мертвим обличчям увімкнув привод.

Не було чути нічого, крім дуже слабких далеких вибухів, немовби вони відбувалися в іншому світі, який не має з ними нічого спільного. Повільно наростав тихий, пронизливий свист — усе, здавалося, розчинялося у ньому, розпливалося, м’яко погойдуючись; люди провалювалися в обійми нездоланної сили.

— Стоїмо на вогні, — доповів Інженер.

Це означало, що ракета відірвалася від ґрунту й викидає рівно стільки вогненних газів, скільки треба, щоб урівноважити власну вагу.

— Нормальна синергічна, — сказав Координатор.

— Виходимо за нормальну, — доповів Кібернетик, і всі нейлонові троси затремтіли, як струни.

Лапи амортизаторів висунулися з поршнів та повільно поповзли назад.

— Кисень! — інстинктивно крикнув Лікар, немовби раптом прокинувшись, і закусив еластичний мундштук.

Через дванадцять хвилин ракета вийшла за межі атмосфери. Не зменшуючи швидкості, вона по витках розмотуваної спіралі входила у зоряну чорноту. Сімсот сорок вогників індикаторів, контрольних ламп, приладових шкал безшумно пульсували в рубці. Люди відстебнули ремені й покидали карабіни на підлогу. Вони підходили до розподільних пультів, трохи недовірливо клали на них долоні, перевіряли, чи не гріються десь трубопроводи, чи не чути сичання замикань, підозріливо втягували в ніздрі повітря, чи немає в ньому запаху горілого, заглядали на екрани, зчитували покази астродезичних калькуляторів — усе було таке, як мало бути: повітря чисте, температура нормальна, розподільний щит працював, мовби ніколи й не обертався на купу уламків.

У навігаційній рубці над картами схилилися Інженер та Координатор.

Зоряні карти були більші, ніж стіл, на якому лежали; вони звисали на підлогу, не раз надривалися; давно вже мовилося про те, що в навігаційній потрібен більший стіл, бо всі топчуться по картах. Але стіл і досі був той самий.

— Бачив Едем? — запитав Інженер.

Координатор витріщив на нього очі:

— Тобто як?

— Зараз. Поглянь.

Координатор обернувся. На екрані, гасячи близькі зорі, палала величезна опалова крапля.

— Прекрасна планета, — сказав Інженер. — Ми тому й звернули з курсу, що вона така прекрасна. Хотіли тільки пролетіти над нею.

— Так, — підхопив Координатор. — Хотіли тільки пролетіти...

— Винятковий блиск. Інші планети не такі прозоро-чисті. Наша Земля, приміром, просто блакитна.

Вони все ще дивилися на екран.

— Залишилися там? — тихо запитав Координатор.

— Так. Він сам так захотів.

— Ти думаєш?

— Я певен. Він волів, щоб це зробили ми, а не вони... Це було все, що ми могли для нього зробити.

Якийсь час усі мовчали. Едем поступово даленів.

— Яка прекрасна планета, — сказав Координатор. — Але... знаєш... З теорії ймовірності випливає, що бувають іще прекрасніші.