Едем

12

Через годину Захисник мчав уже рівниною. Стояла чорна зоряна ніч, повз машину, яка рівномірно гула, пролітали рідкуваті зарості; нарешті зникли останні кущі й не було видно вже нічого, крім довгих положистих пагорбів, котрі, здавалося, оживали й хиталися під світлом єдиної фари. Захисник стрімко вихоплювався на них, немовби хотів злетіти у повітря, сидіння м’яко погойдувалися, свист гусениць нагадував звук свердла, що люто вгризається в метал, стрілки приладів горіли рожевим, оранжевим і зеленим світлом. Інженер, нахилившись майже впритул до екрана, шукав на ньому вогник ракети.

Те, що вони виїхали, не забезпечивши собі радіозв’язку, він вважав тепер безумством, хоча раніше ставився до цього цілком нормально. Вони поспішали так, немовби ще одна чи дві години, необхідні для введення у дію другого передавача, вирішували питання життя або смерті. Коли Інженер був уже майже певний, що проскочив у темряві ракету та їде далі на північ, раптом побачив її, точніше, дивно роздутий світловий пузир. Захисник повз дедалі повільніше, фара освітила похилу стіну, і вона спалахнула срібним вогнем. Видовище було незвичайне; коли засвічувався проблисковий ліхтар, величезний, незамкнений біля вершини купол спалахував, переливаючись у склянистих сплетіннях безліччю веселок; помножений ними блиск далеко освітлював піщані дюни.

Не бажаючи стріляти, Інженер спрямував броньований перед машини в те місце, де перед цим проклав собі шлях — але дзеркальна стіна вже затягла й заживила пролом з обох боків, і єдине, що свідчило про нього, була плита оберненого на шлак піску біля основи стіни.

Захисник почав з ходу таранити стіну всією масою своїх шістнадцяти тисяч кілограмів, аж броня застогнала. Проте стіна не піддалася.

Інженер повільно відкотив машину на двісті метрів, спрямував нитки прицілу якомога нижче й тієї ж миті, коли світляний купол вихопився з мороку, швидко натиснув педаль.

Не чекаючи, коли отвір з оплавленими краями охолоне, машина рушила вперед; башточка зачепилася вершечком, але маса, розм’якла від високої температури, піддалася, одноокий Захисник зазирнув у глиб порожнього простору і, зменшивши швидкість, під’їхав до ракети.

Їх зустрів лише Чорний, який, одначе, відразу ж кудись зник. Довелося чекати — треба було очистити броню від радіоактивного нальоту й виміряти частоту імпульсів у довколишньому середовищі. Тільки після цього вони змогли покинути тісну кабіну машини.

Спалахнув ліхтар. Координатор, який першим вийшов із тунелю, одним поглядом окинув укритий чорними плямами лоб Захисника, вм’ятини на місці двох фар, бліді, запалі обличчя товаришів, які повернулися, і запитав:

— Ви що, билися?

— Так, — відповів Лікар.

— Спускайтеся вниз. На поверхні ще нуль дев’ять рентгена за хвилину. Тут залишиться Чорний.

Ніхто не сказав більше ні слова. Спускаючись тунелем до корабля, Інженер помітив другий, трохи менший автомат, який з’єднував кабелі в переході до машинного відділення, проте навіть не зупинився біля нього. У бібліотеці горіло світло, на малому столі стояли алюмінієві тарілки, лежали столові прибори, посередині стояла пляшка вина.

Координатор, не сідаючи, сказав:

— Ми вирішили влаштувати невелике... свято. Автомати перевірили систему гравіметричного розподілу — вона не пошкоджена... Головний реактор можна запускати. Якщо вирівняємо ракету, можна буде стартувати. А тепер розказуйте ви.

Якусь хвилину панувала мовчанка. Лікар глянув на Інженера і, все раптом зрозумівши, почав розповідати:

— Ти мав слушність. На захід справді тягнеться пустеля. Ми зробили — великою дугою — майже двісті кілометрів на південний захід.

Він розповів, як вони доїхали до заселеної рівнини над озером і зняли її на плівку, як, повертаючись, наштовхнулися в темряві на скупчення статуй, — і раптом завагався.

— Це справді було схоже на кладовище або на вогнище якогось релігійного культу. Те, що діялося потому, важко передати словами, бо я не певен, що це означало — таку пісеньку ви вже чули. Юрба дуплексів панічно втікала; враження було таке, ніби вони десь заховалися, але облава сполохала їх чи загнала між ці «надгробки»! У всякому разі, можна зробити таке припущення; більше не знаю нічого. За кількасот метрів нижче, — бо все це діялося на схилі, — був невеликий гай, і там ховалися інші дуплекси, схожі на того сріблястого, якого ми вбили. За ними стояла, можливо, замаскована, одна з обертових машин — велика дзиґа. Але тоді ми про неї ще не знали, як і про те, що ці зачаєні в гаю дуплекси протягли буквально над поверхнею гнучку трубу, вид повітродувки, з якої під тиском вилітала отруйна речовина, піна, й оберталася на завись чи газ. Її можна буде дослідити, бо вона мусила осісти на фільтрах, правда ж? — обернувся він до Інженера.

Той мовчки кивнув головою.

— Ми з Хіміком вилізли, щоб оглянути ці статуї, — башточка була відчинена, — й мало не задихнулись, а найгірше довелося Генрикові, бо перша хвиля газу вдарила у Захисника. Коли ми вернулися в башточку й продули її киснем, Генрик вистрілив у трубу, точніше, в те місце, де вона перед цим стриміла, бо ми вже стояли в густій хмарі.

— Антиматерією? — запитав Координатор серед тиші, що раптом запала в бібліотеці.

— Так.

— А ти не міг застосувати малий випромінювач?

— Міг, але не застосував.

— Ми всі були... — Лікар якусь секунду підбирав потрібне слово, — збуджені. Ми бачили тих дуплексів, які падали. Вони були голі. На них теліпалося якесь лахміття; мені навіть здавалося, що вони були пошматовані, немовби дуплекси з кимось бились, але я цього не певен. На наших очах вони всі або майже всі загинули. Перед цим... ми самі трохи не отруїлися. Ось як усе це було. Потім Генрик намагався знайти продовження труби, якщо мене не зраджує пам’ять. Так?

Інженер знову ствердно хитнув головою.

— Таким чином, ми з’їхали вниз, до гаю, й побачили тих — сріблястих. На них було щось схоже на маски. Можливо, то були повітряні фільтри. Сріблясті обстріляли нас, але чим, не знаю, й розбили нам фару. Водночас на нас рушила ця величезна дзиґа. Вона хотіла напасти на Захисника збоку. В усякому разі, виїхала з кущів. І тоді... Генрик... дав чергу.

— По гаю?

— Так.

— По тих... сріблястих?

— Так.

— І по дзизі?

— Ні. Вона наштовхнулася на Захисника й розбилася. Ясна річ, спалахнула пожежа — зарості висохли від термічного удару в момент вибуху і горіли, як папір.

— Ті... пробували вас контратакувати?

— Ні.

— Гналися за вами?

— Не знаю. Думаю, що навряд. Обертові диски, мабуть, усе ж таки могли б нас наздогнати.

— На тій місцевості — ні. Там безліч балок, ярів, проваль, щось на зразок земної кори, вапнякові скелі, тераси, осипи, — пояснив Інженер.

— Он як. І потім ви поїхали прямо сюди?

— Майже прямо, лише з невеликим відхиленням на схід.

Кілька секунд усі мовчали. Координатор підвів голову.

— Убили... багатьох?

Лікар глянув на Інженера й, бачачи, що той не збирається відповідати, сказав:

— Було темно. Вони... ховалися в хащах. Мені здається... я бачив щонайменше двадцять сріблястих спалахів нараз. Але в глибині, тобто далі у заростях, ще щось поблискувало, їх могло бути більше.

— Ви певні, що у вас стріляли дуплекси, а не хтось інший?

Лікар завагався:

— Я казав, що вони мали на маленьких торсах щось схоже на ковпаки чи шоломи. Але, судячи з форм, розмірів та способу пересування, це були все-таки дуплекси.

— Чим вони вас обстріляли?

Лікар мовчав.

— Мабуть, не металевими снарядами, — озвався Інженер. — Звичайно, я керуюся тільки власними відчуттями. Місць попадань не досліджував, навіть не оглядав. Як на мене, то в цих снарядів дуже маленька пробійна сила.

— Так, невелика, — погодився з ним Фізик. — Фари — я побіжно оглянув їх — радше вдавлено, ніж пробито.

— Одна з них розбилася при зіткненні з дзиґою, — пояснив Хімік.

— А тепер про статуї... Як вони виглядали? — запитав Координатор.

Лікар як умів спробував змалювати статуї. Коли черга дійшла до білих фігур, він змовк і за хвильку додав, стомлено посміхнувшись:

— Тут, на жаль, знову можна вдатися тільки до жестів...

— Четверо очей? Випуклі лоби? — поволі повторив Координатор.

— Так.

— Це були скульптури? Камінь? Метал? Литво?

— Я не можу цього з певністю сказати. Литво, мабуть, ні... Розміри надприродні, якщо мова про це... А також деяка... деформація, зміна пропорцій, щось схоже на... — Він завагався.

— На що?

— На облагороджування, — нерішуче мовив Лікар. — Але це тільки моє особисте враження. Зрештою, ми оглядали їх недовго, а потім відбулося стільки подій... І, ясна річ, знову є ґрунт для поверхових аналогій. Кладовище. Нещасні переслідувані. Поліцейська облава. Мотопомпа з отруйним газом. Поліція в протигазах. Я навмисне вживаю таку термінологію, бо справді могло здатися, що було саме так, але ми цього не знаємо. Одні жителі планети вбивали на наших очах інших. Це факт, по-моєму, незаперечний. Тільки хто кого? Чи це були точнісінько такі самі істоти, чи, може, вони чимось відрізнялися між собою...

— А якщо відрізнялися, тоді все зрозуміло? — запитав Кібернетик.

— Ні. Але... я думав і про такий варіант. Визнаю, що він з нашого погляду страхітливий. Як відомо, людина дуже суворо засуджує канібалізм. Однак з’їсти печеню з мавпи вже взагалі не вважається чимось страшним в очах наших моралістів. А що, коли біологічна еволюція відбувалася тут так, що різниця в зовнішності між істотами, які залишилися на тваринному рівні розвитку, набагато менша, ніж між людиною та людиноподібною мавпою? Ми могли... в такому разі бути свідками... ну, скажімо... полювання.

— А той рів під містом? — засумнівався Інженер. — Це теж... мисливські трофеї, так? Мене дивують твої адвокатські виверти, Лікарю!

— Поки ми не маємо певності...

— У нас є ще плівка, — урвав його Хімік. — Не знаю чому, але досі нам справді не вдалося побачити нормальне, звичне життя на цій планеті. А те, що ми знаємо, — це, власне, якраз щось буденне, принаймні в мене склалося таке враження...

— Тобто як? Ви нічого не бачили? — здивувався Фізик.

— Ні, ми надто поспішали, щоб використати останнє світло дня. Відстань була чимала — понад вісімсот метрів, а може, й більше, — але ми привезли дві котушки плівки, знятої телеоб’єктивом. Котра година? Ще нема й дванадцяти! Плівку можна зараз проявити.

— Доручи це Чорному, — сказав Координатор. — Або другому автомату... Лікарю, Інженере, я бачу, вас це неабияк зацікавило; щоправда, в нас роботи по горло, але...

— Невже контакти високорозвинених цивілізацій повинні закінчуватися саме таким способом? — вигукнув Лікар. — Мені дуже хотілося б почути відповідь на це запитання...

Координатор похитав головою, підвівся й забрав зі столика пляшку з вином.

— Сховаємо її до іншої оказії, — сказав він.

Коли Фізик й Інженер вийшли оглянути Захисника, а Хімік вирішив на всяк випадок простежити за проявленням плівки, Координатор узяв Лікаря під руку і, підійшовши з ним до перекошених бібліотечних полиць, сказав притишеним голосом:

— Послухай, а не може такого бути, що це ви своєю несподіваною появою спричинили ту панічну втечу... і що саме вас, а не тих утікачів пробували зупинити?

Лікар глянув на нього округленими від подиву очима.

— Знаєш, це мені взагалі не спадало на думку, — признався він. І, замислившись, якусь мить помовчав. — Не знаю, — нарешті заговорив. — Мабуть-таки, ні... Хіба що це був невдалий напад, який зразу ж обернувся проти декого з них. Звичайно, — додав Лікар, випростуючись, — усе це можна витлумачити зовсім інакше. Так, тепер я це виразно бачу. Скажімо, так: ми в’їхали на якусь територію, котру охороняли. Ті, що втікали, були, припустимо, пілігрими, мандрівники чи щось подібне. Сторожа, яка охороняла територію, підтягла зброю — цю трубу — між статуями, в ту хвилину, коли Захисник зупинився. Але перша хвиля газу чомусь явно була спрямована на тих, що втікали, а не на нас... Гаразд, припустимо, що з їхнього погляду це був нещасний випадок. Тоді — так. Могло бути саме так.

— Отже, ти цього не унеможливлюєш?

— Ні, не унеможливлюю. І знаєш, чим довше думаю, тим більше ця версія здається мені такою ж правомірною, як і наша перша. Адже вони цілком могли виставити численні пости на околиці, коли поширилася звістка про нашу появу. Коли ми були в тій долині, вони ще нічого не знали, і через те ми не наткнулися там на озброєних... Адже того самого вечора біля ракети вперше з’явилися обертові диски.

— Наша біда в тому, що ми досі не наткнулися хоча б на якісь сліди їхньої інформаційної мережі, — озвався з глибини каюти Кібернетик. — Телеграф, радіо, лист, зафіксовані документи — щось у цьому роді... Кожна цивілізація створює технічні засоби такого роду і з їхньою допомогою зберігає свою історію й досвід. Ця, напевне, теж. Якби ми могли потрапити до міста!

— На Захиснику — можна, — відповів, обернувшись до нього, Координатор. — Але виникла б сутичка. Ні її перебіг, ні наслідки передбачити неможливо — гадаю, ти це усвідомлюєш?

— Ну, якби ми могли зустрітися з якимось їхнім розумним фахівцем, техніком...

— Як це нам зробити? Вирушити на полювання? — запитав Лікар.

— Ба, коли б я знав як! На Землі все здається дуже просто — ми прибуваємо на планету з оберемком інтеркомунікаторів, електронних мізків для перекладу, на піску малюємо трикутники Піфагора, обмінюємося сувенірами...

— Перестань розповідати нам казочки, чуєш? — урвав його Інженер, який раптом виріс на порозі. — Ходіть. Плівку вже проявлено.

Вони вирішили подивитися її в лабораторії, бо це було найдовше з усіх приміщень на кораблі. Коли увійшли туди, плівка, вже зафіксована, але ще мокра, крутилася в барабані, крізь який продувалося гаряче повітря. З нього вона потрапляла прямо на бобіну проекційного апарата. Координатор сів біля нього, щоб мати змогу будь-якої хвилини зупинити зображення чи повернути його на екрані назад; усі зайняли місця, й автомат погасив світло.

Перші метри були зовсім засвічені — кілька разів промайнули фрагменти поверхні озера, потім з’явилася набережна. Вона була укріплена, в кількох місцях у воду спускалися довгі похилі площини, над якими здіймалися розчепірені вишки, з’єднані ажурними стрічками. Зображення на мить розпливлося, а коли знову можна було роздивитися деталі, всі побачили, що біля вершини кожної вишки крутилися в протилежні боки два п’ятилопатевих пропелери. Вони крутилися дуже повільно, оскільки зйомка велася з великим прискоренням. Похилими площинами, які спускалися в глибину озера, рухались якісь предмети, неначе притоплені у воді, але роздивитися їхні контури було неможливо. До того ж, усі вони рухалися неймовірно повільно. Координатор повернув назад кільканадцять метрів плівки й пустив її знову — вже значно швидше. Предмети, які спускалися вздовж тонких, розмазаних, наче товсті вібруючі струни, смуг, промайнули тепер швидко і влетіли у воду; на поверхні озера розійшлися кола. На березі, спиною до апарата, стояв дуплекс; з бочкуватого пристрою, над яким стирчав тонкий прут, що закінчувався розмазаною плямою, виступала тільки верхня частина великого створіння. Набережна зникла. Тепер екран перетинали пласкі, наче коробки, предмети, насаджені на ажурні колони. На їхніх вершечках стояли численні бочкуваті пристрої, схожі на той, у якому стояв дуплекс на пристані. Усі вони були порожні, деякі ліниво рухалися по два-три у той самий бік, зупинялися й поверталися назад.

Зображення повільно переміщалося. З’явилися численні вогники, котрі здавалися чорними плямами. Плівка була перепроявлена, і, що найгірше, довкола плям розпливалися мутні ореоли. З-за цих туманних кружалець проглядали маленькі, зняті згори фігурки. Дуплекси ходили парами в різні боки, їхні маленькі торси були обвиті чимось пухнастим, тож стирчали тільки голівки, але недостатня чіткість зображення не давала змоги роздивитися риси облич.

Потім на екран випливла величезна маса, що розмірено підіймалася й опадала. Вона стікала в бік нижнього кутка екрана, наче спінений сироп, по ній на еліптичних основах ходили десятки дуплексів; здавалося, вони тримали у маленьких ручках якісь знаряддя й торкалися цієї маси, розрівнювали її чи згрібали. Час від часу маса здималася шпичастим біля вершини пагорбом, звідти вискакувало щось на зразок сірої чаші. Зображення змішувалося, але рухлива маса й далі заповнювала собою весь екран; деталі проступали з разючою чіткістю, в центрі з’явилася група струнких чаш, що мовби виростали на певній відстані одна від одної, біля кожної з них стояли двоє або троє дуплексів. Вони нахиляли до цих чаш личка, мить стояли непорушно, а тоді випростувалися; це повторювалося знову й знову. Координатор ще раз перемотав плівку назад, відтак пустив її швидше — тепер дуплекси немовби цілували внутрішні стінки чаш. На задньому плані, на який люди раніше не звернули уваги, стояли інші дуплекси з утягнутими до половини маленькими торсами й немовби спостерігали за діями перших. Зображення знову перемістилося. Тепер видно було тільки край маси, облямований темною лінією, поруч рухалися обертові диски, набагато менші за ті, з якими недавно зустрічалися люди. Диски оберталися повільно, стрибками — можна було помітити ривки їхніх ажурних підойм — це був ефект зйомки.

Поступово рух на екрані жвавішав, хоча через сповільнення зйомки він, здавалося, відбувався немовби в дуже густому, неповітряному середовищі. З’явилося те, що Фізик, Інженер та Лікар прийняли там, на рівнині, за «центр міста». Це була густа мережа рівчаків, якими врізнобіч рухалися незвичайні бочкуваті пристрої. На кожному з них, тісно притулившись один до одного, стояло від двох до п’яти дуплексів. Їхали вони переважно по троє. Здавалося, їхні маленькі торси оперізує щось таке, котре переходить на зовнішній бік «бочки», але це міг бути просто відблиск. Тіні під призахідним сонцем дуже видовжилися й заважали роздивитися деталі. Понад схожими на рівчаки магістралями були перекинуті зграбні ажурні місточки. На них подекуди крутилися на місці величезні дзиґи, потім їхнє обертання знову розпалося на серію складних обертово-випростувальних рухів, немовби членисті кінцівки вихоплювали з повітря щось невидиме. Одна дзиґа зненацька зупинилася, і тоді з неї почали виходити фігурки, вкриті блискучою речовиною. Стрічка була чорно-біла, отож сказати з певністю, чи це срібло, чи щось інше, було важко. Саме тієї секунди, коли виходив третій дуплекс, тягнучи за собою незрозумілий предмет, зображення перемістилося. Екран тепер переполовинював товстий канат; він опинився набагато ближче до об’єктива, ніж те, що було на задньому плані. Цей канат — а може, трубопровід? — легко погойдувався, обтяжений вузькою сигарою, з якої сипалося щось мінливе, наче хмара листя; але ці предмети, мабуть, були досить-таки тяжкі, бо вони не кружляли, а падали, наче важки; внизу, на ввігнутому майданчику, багатьма рядами вишикувалися дуплекси, й від їхніх ручок до поверхні безперервно летіли дрібні іскорки — це було вже зовсім незрозуміле, бо хмара предметів, що сипалися згори, немовби кудись зникала, не долітаючи до тих, які стояли внизу. Зображення повільно переміщалося; біля краю екрана непорушно лежало двоє дуплексів, третій наближався до них; обидва дуплекси повільно підвелися. Один із них похитувався; його маленький торс був схований, і він скидався на голову цукру. Координатор перемотав плівку назад, знову пустив її, а коли на екрані з’явилися лежачі дуплекси, зупинив проектор, спробував зробити зображення чіткішим, а відтак підійшов до екрана з великим збільшувальним склом.

Крізь нього він побачив тільки великі плями, що розпливалися.

Екран погас — перша плівка закінчилася. Початок другої зафіксував ту саму картину, тільки трохи зміщену й темнішу — мабуть, світло ослабло, й це не вдалося вже компенсувати навіть повністю відкритою діафрагмою. Двоє дуплексів повільно відходили, третій напівлежав. Через екран протяглися тремтливі смуги, об’єктив рухався так швидко, що нічого не було видно; потім у полі зору з’явилася велика сітка з п’ятикутними вічками, в кожному з яких стояв дуплекс й тільки в небагатьох — двоє. Під цією сіткою тремтіла друга, розмазана; люди зразу зрозуміли, що перша сітка — реальна, а друга — її тінь, котра падала на ґрунт, гладенький, немовби викладений якимись плитами, схожими на бетонні. Дуплекси, які стояли у вічках сітки, мали на собі пишне, темне вбрання, що робило їх набагато огряднішими. Майже всі вони виконували однакові рухи — маленькі торси, закриті чимось напівпрозорим, поволі нахилялися в різні боки; цю своєрідну гімнастику створіння виконували надзвичайно повільно. Зображення затремтіло, перекосилося, кілька секунд знову було погано видно; ставало дедалі темніше, промайнув краєчок сітки, розвішаної на линвах; одна з них закінчувалася біля великого, застиглого навскоси диска. Далі можна було спостерігати такий самий «вуличний рух», який вони вже бачили на першій плівці: у різні боки повзли бочкуваті предмети з дуплексами.

Камера знову наїхала на сітку, цього разу вже з іншого боку, потім трохи відсунулася, з’явилися піші дуплекси, зняті в скісному промінні надвечірнього сонця; перевалюючись, мов качки, вони ходили парами; далі з’явився натовп, розділений посередині довгим вузьким проходом. Ним на якихось коліщатах повз трос і зникав за краєм кадру; трос тягнув щось довге, що сліпило яскравими спалахами й було схоже на довгастий, гранований кристал або обкладену дзеркальними пластинами колоду; предмет цей перевалювався з боку на бік і відкидав від себе зайчики на тих, котрі стояли; згодом предмет на мить зупинився, став прозорим, і всі раптом побачили в ньому лежачу фігурку. Пролунав чийсь приглушений крик. Координатор повернув плівку назад, перемотав її і, коли на екрані знову з’явився довгастий предмет, зупинив проектор. Усі підійшли до самісінького екрана. Там, оточена рядами дуплексів, посеред порожнього проходу лежала людина. Запала мертва тиша.

— Здається, ми все-таки збожеволіємо, — пролунав у темряві чийсь голос.

— Ба ні, — спершу додивимося це до кінця, — відповів Координатор.

Усі повернулися на свої місця, стрічка знову попливла, зображення здригнулося, ожило. Вузькою вуличкою в натовпі одна за одною проїжджали довгасті, схожі на домовини, брили, але вони були накриті чимось світлим, що звисало аж до поверхні землі й волочилося по ній, наче товста тканина. Зображення змістилось, і на екрані з’явився пустир, який з одного боку впирався у похилий мур; під ним стирчали купи кущів, уздовж борозни, що «бігла» через весь екран, дибав самотній дуплекс; нараз, ніби чогось злякавшись, він сахнувся вбік і повільним величезним стрибком злетів у повітря; уздовж борозни прокотилася дзиґа, щось сліпуче блиснуло, й екран немовби затягло туманом; коли туман розійшовся, дуплекс непорушно лежав на боці. Його тіло раптом стало майже чорним. Усе це занурювалося в темряву, що дедалі густішала; здавалося, дуплекс здригнувся, поповз, на екрані заметушилися темні смуги, потім він спалахнув білим світлом. На цьому плівка закінчилася.

Коли увімкнули світло, Хімік забрав котушку й пішов зробити збільшені фотографії з відібраних кадрів. Усі решта екіпажників залишилися в лабораторії.

— Ну, а тепер спробуємо все це якось інтерпретувати, — озвався Лікар. — Я зразу можу дати два, навіть три різних тлумачення.

— Хочеш неодмінно довести нас до відчаю? — раптом розсердившись, кинув Інженер. — Якби ти був серйозно взявся за фізіологію дуплекса, насамперед фізіологію органів чуттів, то ми, напевне, знали б сьогодні вже набагато більше!

— Коли я міг цим зайнятися? — здивувався Лікар.

— Колеги! — підвищив голос Координатор. — Схоже, що тут починається засідання Космологічного інституту! Певна річ, нас усіх шокувала ця людська статуя, — а то, без сумніву, була статуя, нерухома копія, залита, як здається, в якусь масу. Цілком імовірно, що через свою інформаційну мережу вони розіслали наші зображення в усі населені пункти, де на підставі одержаних даних було виготовлено людиноподібні ляльки.

— Звідки вони взяли наші портрети? — запитав Лікар.

— Звідки? Два дні тому вони добрих кілька годин крутилися довкола ракети й могли здійснити якнайдокладніші спостереження.

— А навіщо їм робити такі «портрети»?

— Із науковою чи релігійною метою, — цього ми, мабуть, не вирішимо, хоч би хтозна-як довго дискутували. В кожному разі, це не якийсь непоясненний феномен. Ми бачили, очевидно, не дуже великий центр, де тривають роботи, мабуть, якогось виробничого спрямування. Можливо, ми спостерігали також їхні розваги, може, функціонування їхнього «мистецтва», звичайний собі «вуличний рух», потім працю на пристані й біля тих предметів, що сипалися — щоправда, не дуже зрозумілу.

— Достатньо чітке визначення, — зіронізував упертий Лікар.

— Там було ще щось на зразок «сцен з армійського життя» — в нас чимало підстав для висновку, що одягнені в срібні «мундири» дуплекси — воїни. От тільки кінець сцени незрозумілий: це могло бути, звичайно, якесь покарання індивіда, що, гуляючи шляхом, призначеним для дзиґ, порушив установлений в них закон.

— Екзекуція на місці, як штраф за неправильний перехід вулиці — це, мабуть, жорстоко, тобі не здається? — запитав Лікар.

— Чому ти намагаєшся обернути все на нонсенс?

— Тому, що й далі вважаю: ми побачили рівно стільки, скільки могли б побачити сліпі.

— Хто ще хоче висловитися? — запитав Координатор. — Тільки, прошу вас, говоріть не антагоністично.

— Я, — озвався Фізик. — Схоже на те, що дуплекси пересуваються пішки тільки у виняткових випадках; про це, зрештою, свідчить їхня величина й диспропорція кінцівок, особливо рук, стосовно маси тіла. Мені здається, що спроби змалювати можливе еволюційне дерево, яке дало таких сформованих індивідів, були б вельми повчальними. Ви всі помітили жваву жестикуляцію дуплексів. Суттєва деталь: цими ручками жоден з них не підіймав якогось тягаря, нічого не ніс, не волік за собою, а такі картини у земному місті цілком нормальні. То, може, ті руки їм служать для чогось зовсім іншого?

— Для чого саме? — з цікавістю запитав Лікар.

— Не знаю, це твоя сфера. В усякому разі, маємо над чим попрацювати. Можливо, ми надто поквапилися зрозуміти архітектоніку їхнього суспільства — замість того, щоб узятися за сумлінне вивчення окремих його цеглин.

— Це правда, — притакнув Лікар. — Руки — так, то, без сумніву, дуже важлива проблема. Еволюційне дерево теж. Ми навіть не знаємо, чи вони ссавці. Протягом кількох днів я міг би відповісти на такі запитання, але боюся, що не зможу з’ясувати те, що мене в усьому цьому видовищі вразило найбільше.

— А саме? — запитав Інженер.

— Я не бачив жодного самотнього пішохода. Жодного. Ви не звернули на це уваги?

— Та... був один... у самому кінці, — відповів Фізик.

— Отож-бо й воно.

Ніхто довго не озивався.

— Треба подивитися цей фільм ще раз, — неквапливо мовив Координатор. — Мені здається, що Лікар має слушність. Самотніх пішоходів не було — вони пересувались як мінімум парами. Хоча на початку... Так! Один таки стояв на пристані.

— Сидів у тому конусоподібному пристрої, — уточнив Лікар. — У дисках вони теж сидять по одному. Я говорив про пішоходів. Тільки про пішоходів.

— Їх було небагато.

— Кілька сотень напевно. Уяви собі вулицю земного міста з висоти пташиного лету. Відсоток самотніх пішоходів, без сумніву, буде великий. У деякі години їх навіть більшість, а тут їх нема взагалі.

— Що це могло б означати? — запитав Інженер.

— Даруй, — похитав головою Лікар, — але зараз запитую я.

— Один самотній дуплекс приїхав з вами, — сказав Інженер.

— А тобі відомі обставини, за яких це сталося?

Інженер не відповів.

— Послухайте, колеги, — втрутився Координатор, — така дискусія відразу обертається на порожню балачку. Ми не вели там систематичних досліджень, бо не є науково-дослідною експедицією: в нас були інші клопоти — на кшталт «боротьба за існування». Треба обміркувати плани подальших наших дій. Завтра почне працювати екскаватор — це вже напевне. Усього матимемо два автомати, два напівавтомати, екскаватора і Захисника, який за необхідної обережності теж може допомогти витягти ракету. Не знаю, чи відомий вам план, який склали ми з Інженером. Первісна ідея базувалася на тому, щоб покласти ракету горизонтально, а відтак поставити її вертикально, підіймаючи корпус і підтримуючи його утрамбованим ґрунтом. Цей метод використовували ще будівничі пірамід. Отож тепер ми хочемо розбити наш «скляний мур» на шматки потрібних розмірів і збудувати з них систему риштування. Матеріалу вистачить, і ми вже знаємо, що цю речовину можна плавити й зварювати при високій температурі. Реалізація такого проекту, при використанні будівельного матеріалу, який нам мимохіть постачили жителі Едема, дасть змогу радикально скоротити весь процес. Можливо, через три дні ми стартуємо. Почекайте, — сказав він, побачивши, що всі заворушилися, — у зв’язку з цим хочу запитати вас: чи будемо стартувати?

— Так, — відповів Фізик.

— Ні! — майже одночасно відгукнувся Хімік.

— Ще ні, — кинув Кібернетик.

Запала коротка тиша. Ні Інженер, ні Лікар іще не висловилися.

— Я гадаю, що треба летіти, — заявив нарешті Лікар.

Усі вражено глянули на нього.

Коли мовчанка затяглася, він заговорив, немовби від нього чекали якихось особливих пояснень:

— Раніше я міркував інакше. Але йдеться про ціну. Просто про ціну. Без сумніву, ми могли б іще багато чого довідатися, проте здобуття цієї інформації може обійтися надто дорого. Для обох сторін. Після того, що сталося, мирні спроби порозуміння, встановлення контакту вважаю нереальними. Крім того, що ми тут один одному наговорили, кожен, мабуть, хотів він цього чи ні, змалював якусь власну концепцію цього світу. В мене теж була така концепція. Мені здавалося, що тут відбувається щось жахливе і тому ми повинні втрутитися. Поки залишалися робінзонами й переносили кожен уламок власними руками, я нічого про це не говорив. Хотів почекати, поки довідаюся більше й ми матимемо в розпорядженні технічні засоби. А тепер признаюся, що більше не бачу переконливих підстав, які примусили б мене відмовитися від моєї концепції Едема, але будь-яке втручання на захист того, що ми вважаємо добрим і справедливим, будь-яка подібна спроба закінчиться, найімовірніше, так само, як наша сьогоднішня експедиція, — застосуванням анігілятора. Певна річ, ми завжди знайдемо виправдання, що це була вимушена оборона і так далі, але замість допомоги принесемо знищення. Тепер ви знаєте більш-менш усе.

— Якби ми краще розуміли те, що діється тут насправді... — зітхнув Хімік.

Інженер похитав головою:

— Тоді, напевне, виявилося б, що кожна зі сторін по-своєму в чомусь права.

— Ну й що з того, що вбивці «по-своєму» були би праві? — запитав Хімік. — Нас цікавила б не їхня правота, а врятування жертв.

— Але що можемо їм подарувати, крім анігілятора Захисника? Припустимо, ми перетворимо півпланети на згарище, щоб зупинити ці їхні якісь каральні акції, це незрозуміле «виробництво», облави, отруєння, — а що далі?

— Відповідь на це запитання ми знали б, якби мали більше відомостей, — уперто правив своєї Хімік.

— Це не так просто, — втрутився в суперечку Координатор. — Усе, що тут діється, — одна з ланок тривалого історичного процесу. Думка про допомогу випливає з переконання, що тутешнє суспільство ділиться на «добрих» і «поганих».

— Зовсім ні, — урвав його Хімік. — Краще скажи: на переслідуваних і переслідувачів. Це не одне й те саме.

— Гаразд. Уяви, що якась високорозвинена раса прибуває на Землю кількасот років тому, під час релігійних воєн, і хоче втрутитися у конфлікт, діючи на боці слабких. Спираючись на свою силу, вона забороняє спалювати єретиків, переслідувати іновірців тощо. І ти думаєш, їм удалося б поширити на Землі свій раціоналізм? Адже майже все людство було тоді віруючим, тож їм довелося б винищити його до останньої людини, й вони залишилися б самі зі своїми раціоналістичними ідеями.

— То що, ти справді вважаєш, що ніяка допомога неможлива?! — обурився Хімік.

Координатор пильно подивився на нього, перш ніж відповісти.

— Допомога? Боже мій, що означає допомога? Все, що тут відбувається, що ми тут бачимо, — це плоди певної суспільної формації. Нам довелося б її зламати й створити нову, кращу, — а як це зробити? Адже це істоти з іншою, ніж у нас, фізіологією, психологією, історією. Ти не можеш тут утілити в життя модель нашої цивілізації. Для цього тобі довелося б запропонувати план іншої, яка функціонувала б навіть після нашого відльоту... Певна річ, я вже давно припускав, що з такими ідеями носиться дехто з вас, зокрема Інженер та Хімік. Думаю, що й Лікар теж це помітив, бо він лив холодну воду на вогонь різних аналогій із земним походженням — так чи ні?

— Так, — підтвердив Лікар. — Я потерпав, що у нападі благородства ви захочете навести тут «лад», а в перекладі мовою практики це означало б терор.

— Але, можливо, переслідувані знають, як хочуть жити, тільки вони ще надто слабкі, щоби здійснити це, — зауважив Хімік. — І якби ми хоча б урятували життя якійсь групі рокованих, то й цього було б уже багато...

— Ми вже врятували одного, — нетерпляче відповів Координатор. — Може, ти знаєш, що робити з ним далі?

Йому відповіла мовчанка.

— Якщо не помиляюся, Лікар теж за старт? — сказав Координатор. — Гаразд. Оскільки я також, то, виходить, більшість.

Він змовк, приголомшено вирячивши очі. Координатор був єдиним, хто сидів обличчям до дверей — до прочинених дверей. У цілковитій тиші — з темряви долинало тільки ледь чутне хлюпання води — всі обернулися, стежачи за його поглядом.

У відчинених дверях стояв дуплекс.

— Як він тут... — почав Фізик, але слова завмерли в нього на губах.

Він зрозумів свою помилку.

Це був не їхній дуплекс. Той сидів замкнений у перев’язочній. На порозі стояв велетенський смаглявий індивід з низько нахиленим маленьким торсом, майже торкаючись головою одвірка. Він був закутаний у землистого кольору тканину, що м’яко струміла згори вниз, оточуючи торс чимось схожим на комір, довкола якого обвивався товстий моток зеленого проводу. Крізь розріз на боці в тканині виднівся широкий пояс з металевим полиском, який щільно прилягав до тіла. Дуплекс непорушно стояв на порозі. Його зморщене пласке обличчя з двома великими блакитними очима закривала прозора лійкоподібна маска, що розширювалася донизу. З неї виходили тонкі сірі смужки, котрі багато разів обвивали маленький торс і були навхрест застебнуті спереду, де утворювалося щось схоже на гніздечко, в якому спочивали його так само забинтовані руки. Тільки вузлуваті пальці вільно звисали вниз, торкаючись кінчиками одні одних.

Усі заціпеніли. Дуплекс нахилився ще нижче, протяжно кахикнув і повільно ступнув уперед.

— Як він сюди увійшов?.. Адже Чорний у тунелі... — прошепотів Хімік.

Дуплекс повільно позадкував. Він вийшов, хвильку постояв у півтемряві коридору й знову зайшов до лабораторії, точніше, просунув тільки голову під самісіньким одвірком.

— Він питає, чи можна увійти... — пошепки сказав Інженер. І крикнув: — Будь ласка! Просимо!

Підвівшись, Інженер відступив до протилежної стіни; всі пішли слідом за ним; дуплекс із незворушним виразом обличчя дивився на спорожнілу середину приміщення. Потім повільно роззирнувся довкола.

Координатор підійшов до екрана, смикнув за стержень, і коли тканина зашелестіла та згорнулася, відкривши дошку, сказав:

— Розступіться.

Він узяв шматок крейди, намалював маленьке кружальце, довкола нього накреслив еліпс, ще один, більший, і ще — всього чотири. На кожному з еліпсів помістив маленьке кружальце, підійшов до велетня, який стояв посеред каюти, і тицьнув у його вузлуваті пальці крейду.

Дуплекс незграбно взяв її, глянув на неї, відтак на дошку й повільно підійшов до стіни. Йому довелося нахилити маленький торс, який косо стирчав із коміра, щоб перев’язаною рукою дотягтися до дошки. Усі дивилися на нього, затамувавши дух. Він відшукав третє від центра кружальце на еліпсі й із зусиллям, незграбно стукнув по ньому кілька разів, а потім іще мазнув так, що майже заповнив його розкришеною крейдою.

Координатор хитнув головою. Всі полегшено зітхнули.

— Едем, — сказав Координатор. І тицьнув у крейдяне кружальце. — Едем, — повторив він.

Дуплекс з явним зацікавленням придивлявся до його рота. Відтак кашлянув.

— Едем, — надзвичайно чітко й повільно проказав Координатор.

Дуплекс кашлянув кілька разів.

— Він не розмовляє, — обернувся Координатор до товаришів. — Це напевне.

Вони стояли один навпроти одного, не знаючи, що робити далі. Раптом дуплекс поворухнувся, впустив крейду, і вона, впавши, ударилася об підлогу. Почувся тріск, ніби хтось розстебнув блискавку. Землиста тканина розійшлася, немовби її розпороли згори донизу, і всі побачили широкий золотистий пояс, який прилягав до боків дуплекса.

Кінець пояса розгорнувся й зашелестів, наче металева фольга. Маленький торс дуплекса нахилився, ніби хотів вискочити з тіла, склався майже вдвоє, і дуплекс схопив пальчиками кінець фольги. Вона розгорнулася в довге полотнище, яке він тримав перед собою, немовби пропонуючи людям. Координатор та Інженер одночасно простягли до неї руки. Обидва здригнулися, Інженер ще й слабо скрикнув. Дуплекс удав подив, кілька разів кашлянув; прозора завіса на його личку загойдалася.

— Електричний заряд, але не надто сильний, — пояснив Координатор товаришам і знову взявся за край фольги.

Дуплекс відпустив її. Люди ретельно оглянули при світлі її золотисту поверхню — вона була зовсім гладенька й чиста. Координатор навмання торкнувся пальцем якогось місця й знову відчув легкий електричний удар.

— Що це?! — буркнув Фізик і, присунувшись, почав водити рукою по фользі; скрізь його били в пальці електричні заряди. — Дайте графітовий порошок! Він там, на шафі! — крикнув товаришам.

Фізик розстелив фольгу на столі, не звертаючи уваги на те, що м’язи його рук неприємно тремтіли від мурашиних поколювань, старанно посипав її порошком, який йому подав Кібернетик, здув зайвий.

На золотистій поверхні залишилися хаотично розсипані маленькі чорні цятки.

— Ящірка! — вигукнув раптом Координатор.

— Альфа Лебедя!

— Ліра!

— Цефей!

Вони обернулися до дуплекса, який спокійно дивився на них. У їхніх очах світився тріумф.

— Зоряна карта! — підсумував Інженер.

— Атож.

— Ну, нарешті! — Координатор широко усміхнувся.

Дуплекс кашлянув.

— У них електричне письмо?

— Та начебто.

— Як зберігаються заряди?

— Не знаю. Може, це електрет.

— У них повинен бути електричний орган чуттів!

— Можливо.

— Спокійно, колеги! Треба діяти систематично! — сказав Координатор. — Із чого почнемо?

— Намалюй йому, звідки ми.

— А й справді!

Координатор швидко витер дошку, нарисував зірки Центавра, завагався, щоб якомога точніше зробити проекцію з пам’яті й так, якою уявлялася ця область Галактики з Едема; поставив жирну крапку, котра означала Сіріус, додав іще кільканадцять менших зірок і на тлі Великої Ведмедиці намалював хрестик, який означав Сонце, відтак по черзі торкнувся рукою своїх грудей, потім грудей усіх товаришів, обвів рукою приміщення й знову тицьнув крейдою в хрестик.

Дуплекс кашлянув, узяв від Координатора крейду, натужно наблизив маленький торс до дошки й трьома ударами доповнив Координаторів рисунок — проекціями Альфи Орла і подвійної системи Проціона.

— Астроном!!! — вигукнув Фізик. І вже трохи тихіше додав: — Колега...

— Цілком можливо! — припустив Координатор. — А тепер підемо далі!

І вони почали малювати. Планета Едем — і шлях корабля. Корабель входить у газовий хвіст планети. Зіткнення (не було впевненості, чи рисунок достатньо зрозуміло пояснює обставини катастрофи, але поки що вони нічого не могли зробити). Ракета вгрузає в ґрунт (рисунок відтворював профіль пагорба з ракетою, що застрягла в ньому). Далі рухатися було вже важко. На цьому зупинилися.

Дуплекс, розглядаючи рисунки, кашляв. Наближав личко до дошки й знову віддаляв його. Потім підійшов до столу. Витягнув із зеленої облямівки коміра тоненький гнучкий провід, нахилився і з неймовірною швидкістю почав водити ним по золотистій фользі. Це тривало кілька хвилин. Потім відступив від столу. Фольгу посипали графітом. І тут сталося дуже дивне. Ще тоді, як із фольги здмухнули зайвий порошок, схема почала оживати. Люди спершу побачили велику півсферу, всередині якої стояла похила колона. Потім з’явилася маленька плямка, що повзла до краю півсфери, дедалі більшаючи. Вони впізнали силует схематично й неточно зображеного Захисника. Частина боку півсфери зникла. Крізь виниклий отвір Захисник в’їхав досередини. Все щезло — фольгу вкривав рівномірно розсипаний графітовий порошок. Раптом він зібрався в зоряну карту. На її тлі з’явилася накидана довгими штрихами постать дуплекса. Той дуплекс, який стояв у людей за плечима, закашляв.

— Це він, — сказав Координатор.

Карта щезла, видно було тільки дуплекса. Потім його постать зникла і знову виникла карта. Це повторилося чотири рази. І знову графітовий порошок улігся так, немовби підкорявся якомусь невидимому подмухові, у контур півсфери з бічним отвором. Утворився маленький силует дуплекса, який, здавалося, повз, притискаючись до ґрунту, до відкритого боку півсфери. Він проник у її середину. Півсфера розтанула. Похила колона ракети збільшилася. Спереду, під корпусом, виднівся відкритий виступ. Дуплекс випростався під ним, видерся нагору й зник у ракеті. Тепер графітовий порошок, розсипавшись, лежав хаотичними купками. Передавання інформації закінчилося.

— Ось як він дістався до нас — через вантажний люк! — вигукнув Інженер. — А ми теж роззяви — покинули його відчиненим!!!

— Стривай, я скажу, що спало мені на думку... — несподівано озвався Лікар. — А раптом вони не стільки хотіли замкнути нас за цим муром, скільки позбавити можливості своїх, — ну, скажімо, своїх учених, — налагодити з нами контакт!

— Цілком можливо!

Усі обернулися до дуплекса. Він кахикнув.

— Ну, годі, — сказав Координатор. — Дуже приємна, гм, товариська зустріч, але нас чекають далеко важливіші справи! З партизанщиною покінчено. Треба братися за справу систематично. Почнемо, мабуть, із математики. Цим займеться Фізик. Математика — звичайно, метаматематика теж. Теорія матерії. Атомістика, енергетика. Далі — теорія інформації, інформаційні системи. Способи передавання, зберігання. Водночас і фразотворчі зв’язки, функції фрази. Граматична схема, семантика. Відповідність понять. Типи застосовуваних логік. Мова. Словник. Усе це стосується тебе, — обернувся він до Кібернетика. — Ну, а коли в нас буде такий з’єднувальний місток, настане черга для всього іншого. Метаболізм, способи живлення, тип виробництва, форми суспільних зв’язків, реакції, навички, розподіл, групові конфлікти і так далі. З цим ми вже так не поспішатимемо. Поки що, — він звернувся до Кібернетика й Фізика, — починайте ви. Треба буде відповідно пристосувати калькулятор. Певна річ, можете взяти на підмогу фільми, є бібліотека... Беріть усе, що буде треба.

— Для початку його можна поводити по кораблі, — сказав Інженер. — Що ти думаєш із цього приводу? Це може йому багато чого пояснити, крім того, він знатиме, що ми від нього нічого не приховуємо.

— Особливо важливе друге, — погодився з ним Координатор. — Та... поки ми не можемо з ним порозумітися, не пускайте його до перев’язочної. Я боюся якогось непорозуміння. А зараз обійдімо корабель. Котра вже година?

Була третя ночі.