Дюна

Додаток І. Екологія Дюни

Збільшення кількості предметів в обмеженому просторі призводить до критичної точки, за якою зменшується свобода. Це твердження так само істинне для людей в обмеженому просторі планетарної екосистеми, як і для молекул газу в закупореній пляшці. Питання щодо людей полягає не в тому, скільки осіб здатні вижити, а в тому, яке саме буття чекає на тих, хто виживе.

Зазвичай усі новоприбулі гадають, що Арракіс — це суцільне пустище. Чужинець навіть може подумати, що просто неба тут нічого не здатне ні жити, ні рости, буцімто це справжня пустеля, яка ніколи не була родючою і ніколи не буде.

Для Пардота Кайнса планета була просто проявом енергії, машиною, якою керує сонце. Потрібно лише видозмінити її, аби вона відповідала людським потребам. Тож його мозок одразу зосередився на кочовому населенні — фрименах. Який виклик! Яким інструментом могли б вони стати! Фримени — екологічна та геологічна сила майже необмеженого потенціалу.

Пардот Кайнс був у багатьох питаннях вельми прямим і простим чоловіком. Потрібно уникнути введених Харконненами обмежень? Чудово. Він одружився з фрименкою. Та народила йому сина-фримена, Лієта-Кайнса, і Пардот почав навчати його та інших дітей екологічної грамотності. Він створив мову символів, яка дасть змогу мозку оперувати цілим краєвидом, його кліматом, порами року й, нарешті, прорватися крізь усі забобони щодо сили стихій, щоб наповнити свідомість бездоганно-сліпучим розумінням порядку.

— Кожна планета, не спотворена людиною, має загальновизнану внутрішню красу руху й рівновагу, — казав Кайнс. — Ти бачиш у цій красі ефект динамічної стабілізації, необхідний для всього живого. Його мета проста: підтримувати й породжувати взаємопов’язані схеми щораз більшого й більшого різноманіття. Життя покращує здатність закритої системи підтримувати життя. Життя — все життя — слугує самому життю. Життя дає доступ до необхідних поживних елементів, адже збільшується різноманіття життєвих форм. Увесь ландшафт оживає, виповнюючись взаємозв’язками та взаємозв’язками всередині них.

Саме такі лекції влаштовував Пардот Кайнс у січовому класі.

Однак, перш ніж починати читати лекції, фрименів потрібно було переконати. Щоб зрозуміти, як це відбувалося, спершу потрібно усвідомити неймовірну зосередженість і щирість, із якими він підходив до будь-якого питання. Наївним Пардот не був — просто не відволікався.

Одного спекотного пообіддя він досліджував арракійський ландшафт в одномісній поверхневій машині й натрапив на сумну і, на жаль, доволі поширену сцену. Шестеро харконненівських бандитів, озброєні й при щитах, піймали трьох фрименських юнаків у відкритій пустелі за Оборонною Стіною, біля селища Вітряна Торба. Спершу та бійка здалася Кайнсові якоюсь дріб’язковою, навіть іграшковою, а не реальною, аж доки він не збагнув, що харконненівські найманці справді хотіли вбити фрименів. До того часу один юнак уже лежав на піску з розірваною артерією. Двоє бандюків також уже впали, але четверо озброєних чоловіків досі змагалися з двома підлітками.

Кайнс не був сміливим, натомість був зосередженим на меті й обережним. Харконнени вбивали фрименів. Вони руйнували інструменти, якими він мав намір переобладнати планету! Він увімкнув власний щит і втрутився в бійку, убивши потаємним клинком двох Харконненів, перш ніж ті взагалі зрозуміли, що хтось стоїть позаду них. Він ухилився від удару меча третього й розрізав йому горлянку в елегантному entrisseur[64], лишивши останнього найманця двом фрименським юнакам. Сам він зосередився на порятунку хлопця, що лежав на землі. І навіть поставив його на ноги, доки фримени добили шостого харконненівця.

Ось тут і заварилася, як то кажуть у фрименів, юшка з піщаної форелі! Фримени гадки не мали, що робити з Кайнсом. Звісно, вони знали, хто він. Не було ще такої людини, яка б прибула на Арракіс, а її досьє миттєво не опинилося у фрименських фортецях. Юнаки знали його: це слуга Імперії.

Але ж він убив Харконненів!

Якби там опинилися дорослі, вони б знизали плечима й не без жалю відправили його тінь до шести вбитих. Але ці фримени — недосвідчені юнаки, й усі вони розуміли, що завдячують служникові Імперії життям.

Два дні потому Кайнс прибув на січ, що виходила на Вітрову розколину. Йому все здавалося цілком природним. Він розповідав фрименам про воду, про зв’язані травою дюни, про гаї фінікових пальм та відкриті канати, що текли пустелею. Він говорив, говорив і говорив.

Кайнс так і не дізнався, яку запеклу дискусію викликав тоді. Ну ось що робити з цим божевільним? Він же дізнався про розташування головної січі. І що вдієш? А яка користь із його слів про те, що на Арракісі можна заснувати рай? Просто собі балачки. Він знає забагато. Але ж він убив Харконненів! А як же тягар води? І коли це ми чимось завдячували Імперії? Він убивав Харконненів. Будь-хто може вбити Харконненів. Я також це робив.

Але як щодо всіх цих розмов про розквіт Арракіса?

Дуже просто: де взяти для цього воду?

Він каже, що вона тут! І він урятував трьох наших.

Він урятував трьох дурнів, які самі підставилися під харконненівський кулак! І він бачив крис-ножі!

Необхідне рішення було ухвалено ще за кілька годин до того, як його озвучили. Тау січі повідомляє членам, що треба робити; так, іноді необхідні вчинки бувають жорстокими. Досвідченого бійця з освяченим ножем відрядили виконати роботу. За ним ішли двоє водожреців, щоб забрати воду з тіла. Жорстока необхідність.

Навряд чи Кайнс узагалі звернув увагу на майбутнього ката. Він розмовляв із гуртом, що розташувався на обережній відстані від нього. Він ходив невеликим колом, жестикулював і розмовляв. Відкрита вода, казав Кайнс. Гуляти на повітрі без дистикостів. Вода, яку можна черпати зі ставків! Портигюлі!

Тієї миті чоловік із ножем опинився перед ним.

— Відійди, — сказав Кайнс і продовжив розповідати про таємні вітряні пастки. Він проминув убивцю. Спина Кайнса була відкритою для церемоніального удару.

Зараз уже неможливо дізнатися, що відбувалося в голові ката. Може, він нарешті прислухався до Кайнса й повірив йому? Хто знає? Але його вчинок увійшов у Хроніки. Чоловіка звали Улієт, Старший Лієт. Улієт ступив три кроки й свідомо впав на власного ножа, «відійшовши» таким чином. Самогубство? Хтось каже, що його руку спрямовував Шай-Хулуд.

От і говори про знамення!

Відтоді варто було Кайнсові просто сказати «Ідіть туди», і всі фрименські племена йшли. Помирали чоловіки, помирали жінки, помирали діти. Але йшли.

Кайнс повернувся до імперських обов’язків, керуючи біологічними випробувальними станціями. І тепер серед персоналу станцій з’являлися фримени. Дивлячись одні на одних, фримени почали інфільтруватися в «систему», хоча раніше про таке й гадки не мали. На січах взялися застосовувати обладнання зі станції — особливо знадобилися лазерні ножі, які використовували для копання підземних водосховищ і прихованих вітряних пасток.

У сховищах почали накопичувати воду.

Фрименам стало зрозуміло, що Кайнс — не зовсім божевільний. Просто він достатньо божевільний, щоб стати святим. Він був одним із умма, братства пророків. Тінь Улієта наблизилася до саду, престолу небесних суддів.

Кайнс — прямолінійний і по-дикунськи наполегливий — розумів, що високоорганізоване дослідження не дасть нічого нового. Він організував маленькі групи для проведення експериментів, які обмінювалися даними для швидкого ефекту Тензлі, й дозволив кожній групі розвиватися власним шляхом. Вони мали накопичити мільйони дрібних фактів. Часом він самостійно проводив наскрізні випробування, щоб оцінити перспективу їхніх труднощів.

По всьому бледу[65] було взято ґрунтові проби, вивчено довготривалі зміни погоди й укладено кліматичні карти. Кайнс з’ясував, що в широкому сімдесятиградусному поясі, обмеженому смугами на півночі й на півдні, протягом тисяч років температура не виходила за межі 254–332 градусів за абсолютною шкалою. У цьому поясі були помітні тривалі сезони активної вегетації, коли температура варіювалася від 328 до 302 градусів за абсолютною шкалою: «золоте дно» для земних форм життя… щойно буде вирішено проблему з водою.

— Коли ми розв’яжемо цю проблему? — запитували фримени — Коли побачимо, як Арракіс стане раєм?

Неначе вчитель, якого дитина запитала, скільки буде два плюс два, Кайнс відповідав їм:

— На це потрібно від трьохсот до п’ятисот років.

Слабші люди, певно, вили б від розчарування, але люди з батогами навчили фрименів терпінню. Так, це трохи довше, ніж їм хотілося б, але вони знали — благословенний день настане. Вони тугіше затягували свої череси й поверталися до роботи. Якимось чином розчарування робило реальнішою перспективу раю.

Проблема Арракіса полягала не тільки у воді, а й узагалі у волозі. Домашніх тварин майже не заводили, худоба траплялася рідко. Деякі контрабандисти тримали одомашненого пустельного віслюка, кулона, але ціна на воду все одно була дуже високою, хоч для тварин також пошили дистикости.

Кайнс думав про встановлення електролізних цехів для добування води із замкнених у скелястих породах молекул гідрогену та кисню, але енергетичні витрати виявилися зависокими. Шапки полюсів (попри фальшиве відчуття водяної безпеки, яку вони давали пейонам) містили замало води для реалізації такого проекту… Але Пардот уже почав підозрювати, де ж мала бути вода. При певних вітрах на середніх висотах було спостережено значне підвищення вологості. Саме там і було заховано ключ до повітряного балансу: 23 відсотки кисню, 75,4 відсотка азоту й 0,023 відсотка вуглекислого газу. Решту становили незначні газові домішки.

У помірній північній зоні, на висоті 2 500 м, зрідка траплялися місцеві рослини з великим корінням. Бульба, завдовжки два метри, давала півлітра води. Були також пустельні рослини земного типу: міцніші навіть розросталися, якщо їх садили в западинах, оточивши росозбірниками.

А тоді Кайнс побачив соляну яму.

Його ’топтер, перелітаючи між станціями далеко над бледом, потрапив у бурю, а тому збився з курсу. Коли буря минула, планетолог побачив солончак — велетенську овальну западину, горизонтальна вісь якої сягала трьох сотень кілометрів — сліпучо-білий сюрприз посеред відкритої пустелі. Кайнс приземлився і спробував на смак вичищену бурею поверхню западини.

Сіль.

Тепер він не сумнівався.

Колись на Арракісі була відкрита вода. Він почав наново перевіряти свідчення про сухі криниці, де струмочки води спершу з’являлися, а тоді зникали, щоб ніколи більше не повертатися.

Кайнс роздав завдання фрименським лімнологам-початківцям: їхнім ключиком до розуміння стали шматки якоїсь схожої на шкіру речовини, яку часом знаходили після викиду прянощів. У фрименських легендах ці шматки «шкіри» пов’язували з вигаданими «піщаними форелями». Але поступово факти почали перетворюватися на теорію про істоту, яка могла б пояснити появу цих шматків «шкіри» — такий собі піщаний плавець, який запечатував воду в плодючих кишенях у пористих нижніх шарах ґрунту за температури меншої, ніж 280 градусів за абсолютною шкалою.

Під час кожного викиду прянощів «водокради» помирали мільйонами. Їх могла вбити температурна зміна в п’ять градусів. Ті, що виживали, переходили в напівсплячку в стані цисти, де й проводили шість років, щоб потім народитися маленькими (близько трьох метрів завдовжки) піщаними хробаками. З них лише деякі уникали голодних старших братів чи премеланжевих водяних кишень і виростали у великих Шай-Хулудів. (Фримени давно знали, що вода — отруйна для Шай-Хулуда, адже вони топили рідкісних «хирлявих хробаків» із Меншого ергу для виготовлення психоспектрального наркотику, який вони називали Водою Життя. «Хирлявий хробак» — це примітивна форма Шай-Хулудів, що сягає не більше ніж дев’ять метрів).

Так Кайнсові вдалося встановити замкнений цикл: «маленький творець» — премеланжева маса; «маленький творець» — Шай-Хулуд; Шай-Хулуд розвіює прянощі, які поїдають мікроскопічні істоти, відомі як піщаний планктон; піщаний планктон, їжа Шай-Хулудів, росте, розвивається і стає маленькими творцями.

Кайнс і його люди поки що відволіклися від цих взаємозв’язків, зосередившись на мікроекології. По-перше, клімат: температура піщаної поверхні часто сягала 344–350 градусів за абсолютною шкалою. На фут нижче — і вона вже на 55 градусів нижча; фут над землею — на 25 градусів нижча. Листя або чорні тіні могли забезпечити охолодження ще на 18 градусів. Далі — поживні речовини: арракійський пісок складається з продуктів життєдіяльності хробака; пил (справді всюдисуща проблема тут) — результат постійних зміщень піску, його хаотичних рухів. Грубі піщинки перебували з підвітряного боку дюн, а навітряний — укривали гладенькі й тверді. Старі дюни зазвичай жовті (окислені), а юні — сірі, кольору материнської породи.

Підвітряні боки старих барханів стали першими засадженими ділянками. Для початку фримени націлилися на засухостійкі трави зі схожими на вії листочками. Переплітаючись, вони утворювали дерновий шар, зв’язуючи та фіксуючи дюни. Так у вітру відбирали головну зброю — рухомі піщинки.

Випробувальні ділянки розташувалися далеко на півдні, поза зоною досяжності харконненівських розвідників. Видозмінені засухостійкі трави спершу посадили з підвітряного боку обраних дюн, які стояли на шляху панівних західних вітрів. Коли підвітряний бік було зв’язано, навітряний схил наростав усе вище й вище, а трави не відставали. Таким чином утворилися «сифи» (довгі дюни з хвилястим гребенем) заввишки понад 1 500 м.

Коли дюнний бар’єр досягнув достатньої висоти, навітряні боки засадили ще міцнішою рослинністю — міскантами, відомими як «трава-меч». Так було закріплено всі піщані структури, товщина яких у шість разів перевищувала їхню висоту.

Тоді було залучено рослини глибшого саджання — так звані ефемерні рослини (спершу — лободові, щириця й амарант), потім — жарновець віниковий, карликовий люпин, повзучий евкаліпт (підвид, адаптований до північних широт Каладана), низькорослий тамарикс, сосну скручену, а тоді дійшли до справжніх пустельних рослин — канделіли, саґваро та біснаґи, ферокактуса. Там, де були сприятливі умови для зростання, вони посадили верблюжу шавлію, перлівку, ґобійську ковилу, дику люцерну, порожнистий кущ, піщану вербену, енотеру, кущ ладану, скумпію та креозотовий кущ.

Потім фримени перейшли до необхідного тваринного життя — зокрема до землерийних істот, які розпушують ґрунт і провітрюють його: карликова лисиця, кенгурова миша, пустельний заєць, піщана черепаха… а також хижаків, щоб тримати їх у тонусі: пустельні яструб і сова, карликова сова, орел. Ніші заповнилися комахами: скорпіонами, сколопендрами, кам’яними павуками, осами та мухами… а також пустельними кажанами, аби наглядати за ними.

А тоді настало головне випробування: фінікові пальми, бавовна, дині, кава, лікарські рослини — потрібно було перевірити й адаптувати понад 200 видів їстівних рослин.

— Те, чого екологічно неосвічені люди не розуміють в екосистемі, — казав Кайнс, — це те, що вона передусім «система». Система! Вона підтримує певну динамічну рівновагу, яку можна зруйнувати одним лише хибним кроком в одній ланці. Системі властивий порядок, який можна описати як потік, що рухається від точки до точки. Якщо щось перекриває цей потік, лад руйнується. Непідготовані люди можуть не помітити катастрофи, доки не стане запізно. Саме тому найвища функція екології — це розуміння наслідків.

Чи вдалося їм створити систему?

Кайнс і його люди дивилися й вичікували. Тепер фримени розуміли, що він мав на увазі, коли казав про передбачення, що здійсниться за п’ять сотень років.

З пальмових гаїв надходили звіти:

Кайнс особисто вирушив до пальмових гаїв — у двадцятигупальну мандрівку (у паланкіні, наче поранений чи Превелебна Матір, бо він так і не став піщаним вершником). Він перевірив зону пустки (а та смерділа до небес) і збагнув, що Арракіс пропонує їм дарунок.

Додаткова сірка й азот перетворювали пустку на чудову грядку для земних рослин. З власної волі насадження можна розширювати!

— Чи змінює це час очікування? — запитали фримени.

Кайнс повернувся до планетарних розрахунків. Кількість уловленої вітровими пастками води чітко визначити ще було неможливо, тому Кайнс усе рахував із запасом, знаючи, що в екології нема точності. Частину рослинного покриву потрібно зберегти для втримування дюн на місці, частина піде на їжу (для людей і для тварин). Певна кількість рослин знадобиться для утримування води в кореневих системах і зволоження сусідніх пересушених ділянок. Позначили на мапі рухомі холодні точки на відкритих бледах. Усе це перетворювалося на формули. Навіть для Шай-Хулуда знайшлося місце в діаграмах. Його не можна знищувати, інакше головне багатство планети — прянощі — зникне назавжди. А «фабрика» життєдіяльності хробаків завдяки неймовірній концентрації альдегідів і кислот — основне джерело кисню. Середній хробак (близько двохсот метрів завдовжки) постачав в атмосферу стільки ж кисню, скільки й десять квадратних кілометрів фотосинтетичної поверхні зелених насаджень.

Ще потрібно брати до уваги Гільдію. Меланжеві хабарі, які вони давали Гільдії, щоб уникнути встановлення погодних супутників, уже стали вельми значними.

Фрименів також не можна було ігнорувати. Особливо фрименів з їхніми вітровими пастками та нерегулярним сільським господарством навколо джерел води; фрименів із новою екологічною освіченістю та мрією про перетворення значної частини Арракіса спершу на прерії, а потім і на ліси.

З діаграм вималювалася цифра. Кайнс оголосив її: три відсотки. Якщо вони зможуть залучити хоча б три відсотки зелених насаджень планети до формування вуглецевих сполук, їм удасться утворити цикл, що забезпечує сам себе.

— Але чи скоро? — допитувалися фримени.

— Ох, це… Приблизно триста п’ятдесят років.

Правдою було те, що сказав цей умма на початку: рай не настане ні за життя тих, хто ходить нині під сонцем, ні за життя їхніх дітей. Зміниться вісім поколінь онуків, аж доки він настане.

Робота тривала: вони будували, садили, копали, навчали дітей.

А тоді Умма-Кайнс загинув під час обвалу в Гіпсовому басейні.

До цього часу його синові, Лієту-Кайнсу, вже виповнилося дев’ятнадцять років. Він став повноправним фрименом і вбив понад сотню харконненівських вояків. Прохання щодо призначення його на посаду планетолога, написане ще старшим Кайнсом, було підписано без питань. Сувора класова система фафрилах була чітко організованою і структурованою. Син мав іти шляхом батька.

Курс було встановлено, і фримени йшли до своєї екологічної мети. Лієту-Кайнсу потрібно було лише спостерігати, трохи підганяти й шпигувати за Харконненами… До того дня, коли планета заразилася Героєм.

Додаток II. Релігія Дюни

До приходу Муад’Діба фримени Арракіса практикували релігію, корені якої сягали вчення маометанського саарі — усі вчені це підтверджують. Багато-хто простежує суттєві запозичення з інших релігій. Найвідоміший приклад — Гімн Воді, точна копія молитви з Оранжистської Католицької Книги Літургій: там ідеться про викликання дощових хмар, яких на Арракісі ніколи не бачили. Але також наявні ще глибші зв’язки між фрименським Кітаб аль-Ібаром та вченнями Біблії, Ільма й Фікга.

Будь-яке порівняння релігійних вірувань, що панували в Імперії до приходу Муад’Діба, має починатися з аналізу сил, що ці вірування вибудували:

1. Послідовники Чотирнадцяти Мудреців, чиєю книгою була Оранжистська Католицька Біблія та чиї погляди було викладено в Коментарях та іншій літературі, створеній Комісією екуменічних перекладачів (КЕП).

2. Бене Ґессерит, які в особистих бесідах заперечували, що були релігійним орденом, однак діяли за таємною і непроникною завісою ритуального містицизму. Їхні навчання, символізм, організація та внутрішні освітні методи майже в усьому були релігійними.

3. Агностичний правлячий клас (включно з Гільдією), для якого релігія була різновидом лялькового театру, який розважав простолюд і тримав його в покорі. Вони вірили, що всі явища — навіть релігійні — можна звести до механістичних пояснень.

4. Так звані Прадавні Вчення — включно з тими, які зберегли кочівники дзен-суніти з першого, другого й третього ісламських рухів; навахристиянство Чусука, будісламські варіації, що панували на Ланківейлі та Сікуні, «Об’єднані Книги» Махаяни Ланкаватари, Дзен Гекіґаншу з Дельти Павича ІІІ, Тавра й Талмудичний Забур, що вижили на Салусі Секундус, всюдисущий Ритуал Обеа, Муадійський Коран із неспотвореними Ільмом і Фікгом, що збереглися серед культиваторів рису пунді на Каладані, рештки індуїстських обрядів, які можна відшукати по всьому всесвіту в ізольованих громадах пейонів і, нарешті, Батлеріанський Джигад.

Відома також п’ята сила, яка вплинула на формування релігійних вірувань, але вона настільки універсальна й глибока, що заслуговує окремої уваги.

Звісно, йдеться про космічні подорожі. На початку кожної релігійної розвідки має бути написано таке:

Рух людства крізь глибинний космос наклав особливий відбиток на релігію за сто десять століть, які передували Батлеріанському Джигаду. Почнімо з того, що ранні мандрівки в космосі, хоч і були дуже поширеними, здійснювалися нерегульовано, повільно й непевно, та ще й, до встановлення монополії Гільдії, у безліч усіляких способів. Перші космічні подорожі, про які збереглося мало даних (та й ті спотворені), ставали об’єктом містичних спекуляцій.

Космос подарував новий погляд на ідеї Творення. Ця різниця відчутна навіть у найвищих релігійних досягненнях тієї доби. У всіх релігіях з’явилася концепція, буцімто до священного ладу доторкнулася анархія зовнішньої темряви.

Неначе Юпітер і всі його нащадки відступили в первозданну темряву, поступившись іманентній жіночності — непевній, двозначній, із сотнями облич жаху.

Прадавні формули переплелися і сплуталися, неначе пристосовувалися до потреб нових завоювань і нових геральдичних символів. То була доба боротьби між звіроподібними демонами, з одного боку, та стародавніми молитвами й заклинаннями — з другого.

Чіткого рішення не було.

Кажуть, у ту добу по-новому витлумачили книгу Буття, що дало змогу Богові сказати:

«Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте всесвіт, оволодійте ним, і пануйте над усіма дивними звірами та живими створіннями в нескінченних небесах, у незліченних землях і під ними»[66].

То був час чарівниць, і сила їхня була реальною. Її мірою було те, що вони ніколи не хвалилися тим, як підхопили естафету.

А тоді настав Батлеріанський Джигад — два покоління хаосу. Народні маси скинули бога логічних машин, і набула популярності нова концепція:

«Нехай ніщо не замінить людину».

Два покоління насилля стали добою прозріння для людства. Люди озирнулися на своїх богів та їхні ритуали і з жахом зауважили в них найгірше з можливих рівнянь: страх переважав над прагненнями.

Вагаючись, релігійні лідери, чиї послідовники проливали кров мільярдів людей, почали зустрічатися й ділитися поглядами. Такий хід підтримувала й Гільдія Лоцманів, яка вже починала вибудовувати монополію на міжзоряні перевезення, і Бене Ґессерит, де об’єднувалися чарівниці.

Перша екуменічна зустріч подарувала життя двом основним напрямкам:

1. Усвідомлення того, що всі релігії мали принаймні одну спільну заповідь: «Не спотворюй душу свою».

2. Створення Комісії екуменічних перекладачів.

КЕП скликали на нейтральному острові на Старій Землі, батьківщині всіх релігій. Вони зустрілися, «об’єднані спільною вірою в існування Божої Сутності у всесвіті». Там було представлено кожну релігію, що налічувала понад десять мільйонів послідовників, і всі доволі оперативно дійшли згоди щодо спільної мети:

«Ми зібралися тут, щоб вирвати головну зброю з рук ворожих релігій. Ця зброя — претензія на володіння справжнім і єдиним одкровенням».

Однак виявилося, що радість із приводу «цього знаку щирої згоди» — передчасна. Понад рік за стандартним літочисленням від КЕП не було нічого чути, окрім того постулату. Люди гірко засмучувалися через затримку. Трубадури складали дотепні й різкі пісеньки про сто двадцять одного «Старого Переробника» (саме так називали делегатів КЕП). Це ймення виникло з грубого жарту, який пропонував розшифровувати абревіатуру КЕП так: «Кляті Езотеричні Переробники». Одна з пісень того часу — «Засмаглий відпочинок» — популярна донині.

Часом із сесій КЕП просочувалися чутки. Повідомлялося, що вони вивчають священні тексти, й хтось навіть безвідповідально сказав, які саме. Такі чутки, звісно ж, викликали антиекуменічні настрої, що надихали на нові знущальні пісеньки.

Минуло два роки… три роки…

Члени Комісії, дев’ятеро з яких уже померло, і їх замінили новими, оголосили про паузу під приводом затвердження нового складу й сказали, буцімто вони створюють одну книгу, яка викорчує «всі патології» релігійного минулого.

«Ми створюємо інструмент Любові, який гратиме для всіх і на всі лади», — сказали вони.

Багато хто дивується, чому саме це повідомлення спровокувало найжорстокіший прояв агресії супроти екуменізму. Двадцятьох делегатів відкликали їхні конгрегації. А один навіть здійснив самогубство — украв космічний фрегат і врізався на ньому в сонце.

За оцінками істориків, бунти забрали близько восьми мільйонів життів. Тобто приблизно шість тисяч на кожен світ, що входив до Ліги Ландсрааду. Зважаючи на те, які то були неспокійні часи, така оцінка точно не була перебільшенням, от тільки претензії на точність даних так і лишатимуться лише претензіями. Спілкування між світами впало до одного з найнижчих рівнів.

Цілком очевидно, що трубадури розійшлися. Наприклад, в одному з найпопулярніших мюзиклів того часу — про делегата КЕП, який сидить на білому піску під пальмою і співає:

Бунти й мюзикли — лише одкровення свого часу й симптоми його хвороби. Вони видають психологічний стан, глибоку непевність… а також прагнення до кращого і страх, що нічого взагалі не відбудеться.

Головними загатами супроти анархії в ті часи були зародок Гільдії, Бене Ґессерит і Ландсраад, який, попри суворі випробування, пережив двохтисячну річницю з часу з’яви. Роль Гільдії є очевидною: вона перевозила у справах представників Ландсрааду та КЕП. А ось ситуація з Бене Ґессерит значно заплутаніша. Точно відомо, що саме в той час вони зібрали під своїм крилом чарівниць, досліджували найдієвіші наркотики, розвивали тренування прани та бінду, а також заснували Міссіонарію Протектіву — чорну руку, озброєну забобонами. Але також відомо, що саме тоді було створено Літанію супроти Страху та компіляцію Книги Азхар, бібліографічне диво, що ввібрало в себе величні секрети найдавніших вірувань.

Певно, найточніше скаже про все коментар на інгслі:

«То були часи глибинних парадоксів».

КЕП працювала близько семи років. Коли наближалася сьома річниця їхньої діяльності, делегати взялися готувати людський усесвіт до грандіозного оголошення. На сьому річницю вони представили Оранжистську Католицьку Біблію.

«Ось праця, сповнена гідності й сенсу, — казали вони. — Вона вказує шлях, який допоможе людству усвідомити себе як єдине творіння Господнє».

Делегати КЕП скидалися на археологів ідей, натхненних Господом на велич повторного відкриття. І сказано було, що вони випромінювали «світло життя високих ідеалів, поховане під попелом сторіч», бо «загострили вони моральні імперативи з глибин релігійної свідомості».

Разом із О. К. Біблією КЕП представила Книгу Літургій і Коментарі — у багатьох аспектах ще визначнішу роботу, і не лише через лаконічність (Коментарі вдвічі коротші за О. К. Біблію), а й завдяки своїй щирості й неймовірному поєднанню самоприниження та самовпевненості.

Початок книги — очевидне звернення до агностичних правителів:

«Люди, що не знаходять відповіді на сунни [десять тисяч релігійних питань із Шарі-а], покладаються тепер на розум. Усі люди шукають просвітлення. Релігія — найдавніший і найшляхетніший спосіб, яким люди намагалися надати сенсу Господньому всесвіту. Науковці шукають закони, які рухають події. Завдання Релігії — поширити ці закони на людину».

Коментарі завершуються на доволі різкій ноті, яка, можливо, й визначила їхню долю.

«Значна частина того, що звалося релігією, містила в собі вороже ставлення до життя. Справжня релігія має вчити, що життя — сповнене радощів, які тішать Боже око, що знання, позбавлене дій, — порожнє. Кожен має збагнути, що вивчення релігії через правила й догмати — це фікція. Справжнє вчення збагнути легко. Ви безпомильно знаєте його, адже воно пробуджує у вас відчуття того, що ці речі вам давно відомі».

Дивний спокій охопив усесвіт, коли преси й шиґаструнні друкувальні машини крутилися, поширюючи О. К. Біблію по світах. Дехто тлумачив це як знак від Господа, знамення єдності.

Але навіть доля делегатів КЕП розбила ту ілюзію спокою, щойно вони всі повернулися до своїх конгрегацій. Вісімнадцятьох із них лінчували впродовж перших двох місяців. Ще п’ятдесят три протягом року відреклися від цієї роботи.

О. К. Біблію оголосили «плодом гордині розуму». Казали, що її сторінки сповнені спокусливого інтересу до логіки. На догоду фанатикам почали з’являтися відредаговані версії. У таких виданнях заохочувався і приймався символізм (Хрест, Півмісяць, Брязкальце з Пером, Дванадцять Святих, худий Будда тощо), тому доволі швидко стало очевидним, що новий екуменізм не зміг поглинути старі забобони та вірування.

Гелловей назвав семирічну роботу КЕП «Галактофазичним Детермінізмом». Мільярди жартівників із радістю підхопили абревіатуру «ГД», але розшифровували її як «Гадське Діло».

Тоуре Бомоко, голова КЕП, уляма дзен-сунітів й один із чотирнадцяти делегатів, які ні від чого не відреклися (знаних в історії як «Чотирнадцять Мудреців»), нарешті визнав, що КЕП припустилася помилки.

«Нам не варто було намагатися створювати нові символи, — сказав він. — Ми мали збагнути, що наше завдання — не похитнути певність у прийнятих віруваннях і не підживлювати цікавість до Бога. Щодня ми стикаємося із жахною нестабільністю людського життя, але водночас дозволяємо своїм релігіям ставати щораз суворішими й авторитарнішими, жорстокішими й репресивнішими. Яка ж тінь пролягала на шляху божественних заповідей? Це попередження, що інституції і символи існують, хоча їхнє значення втрачено, що неможливо просто скласти суму всіх наявних знань».

Критики Бомоко не пропустили повз вуха гіркоту цього «зізнання», тому скоро самому мислителю довелося податися у вигнання, довіривши життя Гільдії, яка обіцяла зберігати в таємниці місце його перебування. Кажуть, він помер на Тупайле, оточений повагою і любов’ю, а його останніми словами були такі: «Релігія має лишатися притулком для людей, які кажуть собі: „Я не такий, яким хотів би бути“. І ніколи вона не повинна потонути в середовищі самовдоволених».

Приємно усвідомлювати, що Бомоко розумів пророчий сенс власних слів: «Інституції існують». Дев’яносто поколінь потому О. К. Біблія та Коментарі захопили весь релігійний усесвіт.

Коли Пол-Муад’Діб стояв над кам’яним курганом, зведеним над батьковим черепом, піднявши правицю (права рука — благословення, ліва — прокляття), він дослівно процитував рядки із «Заповіту Бомоко»:

«Ви, що перемогли нас, кажете, буцімто Вавилон упав і знищено все, створене ним. Та я скажу, що суд над кожним триває, і кожен сидить на власній лаві підсудних. Бо кожна людина — то маленька війна».

Фримени казали, що Муад’Діб схожий на Абу Зайда, який кинув на своєму фрегаті виклик Гільдії, рушив «туди» й повернувся. Слово «туди» в цьому контексті означає поняття з фрименської міфології — край рух-духа, алям аль-міталь, де немає жодних обмежень.

Паралель між ним і Квізацом Хадерахом легко простежити. Поняття «Квізац Хадерах», яким Сестри називали жаданий результат розплідної програми, перекладають як «Скорочення шляху» або «Той, хто може бути в двох місцях водночас».

Але можна довести, що обидва тлумачення походять із Коментарів:

«Коли закон і релігія стають єдиним цілим, твоя самість уміщує всесвіт».

Муад’Діб казав сам про себе: «Я — невід у морі часу, здатний убирати майбутнє та минуле. Я — рухомі тенета, від яких неможливо втекти».

Усі ці думки втілюють єдиний сенс, натякаючи на 22 каліму О. К. Біблії, де сказано: «Байдуже, чи висловлено думку, чи ні: вона реальна й має владу над дійсністю».

Якщо ми почитаємо нотатки самого Муад’Діба в «Стовпах Усесвіту», розтлумачених його священиками, Квізара Тафвід, то помітимо, наскільки ж він насправді завдячує своєю філософією КЕП та фрименам-дзен-сунітам.

Муад’Діб: «Закон та обов’язок — одне ціле; нехай буде так. Але пам’ятай про обмеження: ти перестаєш уповні розуміти себе, занурившись у єдність тау. Ти завше є чимось меншим за особистість».

О. К. Біблія: ідентичний текст («Шістдесят одне одкровення»).

Муад’Діб: «Релігія часто походить із міфу про прогрес, який захищає нас від жахіть непевного майбутнього».

Коментарі КЕП: ідентичний текст (Книга Азхар наводить це твердження як парафразу на думку Нешу, релігійного автора з першого століття).

Муад’Діб: «Якщо дитина, людина ненавчена, невіглас чи душевно хворий накличуть біду, то провину за це має бути покладено на владу, яка не передбачила те лихо й не запобігла йому».

О. К. Біблія: «Будь-який гріх, принаймні його частина, міг бути зумовлений зовнішніми чинниками, які є прийнятною для Бога пом’якшувальною обставиною» (Книга Азхар стверджує, що ця думка вперше з’явилася в семітській Торі).

Муад’Діб: «Руку простягни свою і споживай пригощання, яке Господь дав тобі; і подякуй Господеві, коли наїсися».

О. К. Біблія: парафраза з ідентичним значенням (У Книзі Азхар зазначено, що ця теза трішки відрізняється від утвердженої в Першому Ісламі).

Муад’Діб: «Доброта — це початок жорстокості».

Фрименський Кітаб аль-Ібар: «Страшною є вага доброти Господньої. Чи ж не Господь дав нам палюче сонце (Аль-Лят)? Чи не Господь дав нам Матерів Вологи (Превелебних Матерів)? Чи ж не Він дав нам Шайтана (Ібліса, Сатану)? І чи не пізнали ми від Шайтана біль гонитви?»

(Це джерело фрименської приказки «Швидкість походить від Шайтана». Поміркуйте: за кожні сто калорій тепла від вправи [швидкості] тіло випаровує близько шести унцій поту. У фрименів слово «бакка», яке позначає піт, тлумачать також як «сльози», а в іншій вимові його перекладають так: «Есенція життя, яку Шайтан вичавлює з твоєї душі».)

Конівелл називає пришестя Муад’Діба «релігійно вчасним», але вчасність до цього не має жодного стосунку. Як сам Муад’Діб казав: «Я — тут, отже…»

Однак для розуміння релігійного впливу Муад’Діба критично необхідно ніколи не забувати таке: фримени — пустельний народ, предки якого звикли до ворожих ландшафтів. Не важко вдатися до містицизму, якщо кожну мить свого життя ти долаєш відкриту ворожість. «Ти — тут, отже…»

У такій традиції страждання прийнятні — можливо, як підсвідоме покарання, але все ж таки прийнятні. Важливо зауважити, що фрименські ритуали повністю звільняли від почуття провини. І не обов’язково через те, що їхні релігія і закон були єдиним цілим, а непослух прирівнювався до гріха. Імовірніше, їм легко було очищатися від гріхів, адже повсякденне буття вимагало від них жорстоких рішень (часто смертоносних), які в м’якшому кліматі та на іншому ландшафті придушили б людей непрощенною провиною.

Мабуть, це один із коренів фрименської схильності до забобонів (якщо не брати до уваги участь Міссіонарії Протектіви). Чому свист пісків — лихе знамення? Чому ти маєш показати кулак, коли спершу побачиш Перший Місяць? Плоть людини належить їй самій, але її вода — племені. Саме тому таємниця життя — не нерозв’язана проблема, а повсякденна реальність. Знамення допомагають запам’ятати це. А оскільки ти тут і маєш релігію, перемога не втече від тебе.

Як століттями навчав орден Бене Ґессерит задовго до того, як із ганьбою відступити перед фрименами:

«Коли релігія і політика мандрують в одній колісниці, а править нею живий святий (барака), ніщо не може стати їм на заваді».

Додаток III. Звіт про мотиви та цілі Бене Ґессерит

Нижче наведено уривки з трактату, який підготували агенти леді Джессіки на її вимогу відразу після подій на Арракісі. Відвертість значно підвищує цінність цього звіту.

Оскільки Бене Ґессерит, проводячи селекційну розплідну програму серед людей, століттями діяли під маскою напівмістичної школи, ми мали схильність наділяти їх значно більшим статусом, ніж вони на те заслуговували. Аналіз їхнього власного «розслідування факту» подій на Арракісі показує глибоке нерозуміння школою власної ролі.

Можна заперечити, що Бене Ґессерит могли перевіряти та вивчати лише ті факти, що були доступні їм, і не мали прямого стосунку до Пророка Муад’Діба. Однак у минулому ордену доводилося долати значно більші труднощі, саме тому ця їхня помилка є значно серйознішою, ніж може здатися на перший погляд.

Бене-Ґессеритська програма мала на меті вивести людину, яку вони називали «Квізац Хадерах» — термін, що означає «той, хто може бути в багатьох місцях одночасно». Простіше кажучи, вони вважали, що це буде чоловік, розумова сила якого даватиме йому змогу розуміти та використовувати виміри найвищого порядку.

Вони виводили суперментата, людину-комп’ютер із деякими пророцькими здібностями, що були в лоцманів Гільдії. А тепер погляньмо на ці факти уважніше:

Муад’Діб, з народження відомий як Пол Атрід, був сином Герцога Лето, чоловіка, за лінією крові якого стежили понад тисячу років. Мати Пророка, леді Джессіка, була донькою барона Владіміра Харконнена й мала генні маркери, про надзвичайну важливість яких для розплідної програми було відомо понад дві тисячі років. Вона була з Бене-Ґессеритського племені й за народженням, і за вихованням. Жінка мала стати вольовим інструментом проекту.

Леді Джессіці наказали народити Атрідові доньку. План полягав у тому, щоб запліднити її сіменем Фейда-Раути Харконнена, племінника барона Владіміра. Імовірність отримати в результаті цього союзу Квізаца Хадераха була вельми високою. Натомість із причин, які, як вона зізналася, були не до кінця зрозумілими їй самій, наложниця леді Джессіка порушила накази й народила сина.

Тільки цей факт мав уже насторожити Бене Ґессерит можливістю того, що в їхню схему прокралася дика змінна. Однак були й інші, ще важливіші свідчення, які школа, по суті, проігнорувала:

1. Ще в молоді роки Пол Атрід проявив схильність до передбачення майбутнього. Його пророцькі візії вирізнялися точністю та проникливістю, і їх неможливо було пояснити за допомогою четвертого виміру.

2. Превелебна Матір Ґай Єлена Могіям, проктор Бене Ґессерит, перевіряла його людськість, коли Полові було п’ятнадцять. Вона засвідчила, що хлопець під час перевірки витримав значно більший біль, ніж будь-яка інша людина з їхніх записів. Однак вона забула наголосити на цьому у своєму звіті!

3. Коли Атріди прибули на планету Арракіс, фрименське населення вітало молодого Пола як пророка, «голос із зовнішнього світу». Бене Ґессерит було відомо про суворість такої планети, як Арракіс, з її абсолютно пустельним ландшафтом і цілковитою відсутністю води на поверхні. Вони знали, що такі місця мають украй обмежені ресурси для виживання і збільшують кількість схильних до містицизму осіб. Проте Бене-Ґессеритські спостерігачі замовчували як реакцію місцевого населення, так і інформацію про насичену прянощами арракійську дієту.

4. Коли Харконнени та солдати-фанатики Падишаха-Імператора, окупувавши Арракіс, убили Полового батька та більшість бійців Дому Атрідів, Пол і його матір зникли. І майже миттєво стали з’являтися чутки про нового релігійного лідера серед фрименів, чоловіка на ім’я Муад’Діб, якого знову називали «голосом із зовнішнього світу». Звіти недвозначно свідчили, що його супроводжує нова Превелебна Матір Сайядіна, котра була жінкою, «що народила його». У записах, доступних Бене Ґессерит, чітко вказувалося, що легенда про Пророка містить такі слова: «І буде він народжений відьмою з Бене Ґессерит».

(Звичайно, можна стверджувати, що Бене Ґессерит заслали на Арракіс Міссіонарію Протектіву за багато століть до того, щоб поширювати таку легенду для самозахисту — раптом хтось із членів школи потрапить у пастку й потребуватиме притулку. Тому на байки про «голос із зовнішнього світу» не звертали уваги, адже йшлося про абсолютно стандартний зразок творчості Бене Ґессерит. Але така думка може виявитися правдивою лише в тому разі, якщо Бене Ґессерит мали рацію, ігноруючи інші вказівки на Пола-Муад’Діба).

5. Коли Арракійська справа почала набирати обертів, Гільдія Лоцманів пішла на встановлення стосунків із Бене Ґессерит. Гільдія натякнула, що її лоцмани, які використовують меланжевий наркотик із Арракіса, аби отримати обмежений пророчий дар для навігації крізь вакуум, «стурбовані майбутнім» або ж «побачили проблеми на обрії». Це могло означати лише одне: вони побачили вузол, місце, де сплітаються незліченні делікатні рішення, поза яким від пророчого ока ховаються всі стежини. Це було чіткою вказівкою на те, що хтось утручається у виміри найвищого порядку.

(Дехто з Бене Ґессерит уже давно усвідомлював, що Гільдія не могла безпосередньо втручатися в усе, що пов’язано із життєво необхідним для лоцманів джерелом прянощів, адже навігатори Гільдії вже мали справу з вимірами найвищого порядку й достатньо на них розумілися, аби усвідомлювати, що найменший хибний крок на Арракісі обернеться для них катастрофою. Відомо, що лоцмани не могли передбачити жодного способу контролювати джерело прянощів, який не призвів би до такого самого вузла. З цього випливає очевидний висновок: хтось із найвищих ешелонів влади намагався контролювати джерело прянощів, а в Бене Ґессерит цим аспектом повністю знехтували!)

Зважаючи на ці всі факти, доходимо остаточного висновку: неефективна поведінка Бене Ґессерит у цій справі — результат ще вищого рівня планування, про який в ордені зовсім не здогадувалися!

Додаток IV. Альманак ен-Ашраф (Обрані уривки про Шляхетні Доми)

ШАДДАМ IV (10 134—10 202).

Падишах-Імператор, вісімдесят перший у роду Дому Коррино, який сидів на Троні Золотого Лева з 10 156 р. (рік, коли його батько, Елруд IX, став жертвою чаумуркі) до 10 196 р. Тоді було встановлено регентство на користь його найстаршої дочки Ірулан. Його правління переважно згадують через Арракійське повстання, провину за яке більшість істориків покладають на Шаддама IV через надуживання розкошами та нехтування своїми монаршими обов’язками. Ряди бурсеґів за перші шістнадцять років його правління подвоїлися, а асигнування на підготовку сардаукарів постійно зменшувалися протягом останніх тридцяти років, які передували Арракійському повстанню. У Шаддама IV було п’ять дочок (Ірулан, Чаліса, Венсиція, Джозіфа та Руґі) й жодного законного сина. Чотири дочки супроводжували його у вигнанні. Дружина, Анірул, Бене-Ґессеритка Прихованого Щабля, померла 10 176 р.

ЛЕТО Атрід (10 140—10 191).

Кузен по жіночій лінії дому Коррино; відомий також як «Червоний Герцог». Для двадцяти поколінь Дому Атрідів Каладан був сиридар-феодом, аж доки їх не змусили переправитися на Арракіс. Лето Атрід більше відомий як батько Герцога Пола-Муад’Діба, умма-регента. Рештки Герцога Лето спочивають у «Гробниці Черепа» на Арракісі. Його смерть пов’язують зі зрадою сукського лікаря, який діяв за наказом сиридар-барона Владіміра Харконнена.

ЛЕДІ ДЖЕССІКА (Вельмиш. з Дому Атрідів) (10 154—10 256).

Позашлюбна дочка (результат програми Бене Ґессерит) сиридар-барона Владіміра Харконнена. Мати Герцога Пола-Муад’Діба. Закінчила школу Б. Ґ. на Валасі IX.

ЛЕДІ АЛІЯ Атрід (10 191 — …).

Законна донька Герцога Лето Атріда та його офіційної наложниці леді Джессіки. Леді Алія народилася на Арракісі приблизно через вісім місяців після смерті Герцога Лето. Пренатально отримала дозу психоспектрального наркотику, за що Бене Ґессерит стали називати її гиддю. Історія знає її як «Святу Алію» або «Святу Алію Ножа». (Для додаткової інформації див.: «Свята Алія, мисливиця мільярда світів» Пандера Оулсона.)

ВЛАДІМІР ХАРКОННЕН (10 110—10 193).

Відомий як Барон Харконнен; офіційний титул — сиридар (планетарний управитель) — барон. Владімір Харконнен — прямий нащадок по чоловічій лінії Башара Абульрда Харконнена, вигнаного як боягуза після битви за Коррин. Повернення Дому Харконненів до влади зазвичай пов’язують із хвацькими маніпуляціями на ринку китової вовни та пізнішим збагаченням на меланжевих надходженнях із Арракіса. Сиридар-барон загинув на Арракісі під час повстання. Титул ненадовго перейшов до на-барона Фейда-Раути Харконнена.

ГРАФ ХАСИМИР ФЕНРІНҐ (10 133—10 225).

Кузен по жіночій лінії Дому Коррино, друг дитинства Шаддама IV. (Розкритикована «Піратська історія Коррино» розповідає, буцімто саме Фенрінґ підсипав чаумуркі, від якої помер Елруд IX.) Усі джерела погоджуються, що Фенрінґ був найближчим другом Шаддама IV. Імперська служба Фенрінґа передбачала обов’язки імперського агента на Арракісі, поки там панували Харконнени, та — пізніше — сиридар-абсентія на Каладані. Приєднався до Шаддама IV у його вигнанні на Салусу Секундус.

ГРАФ ҐЛОССУ РАББАН (10 132—10 193).

Ґлоссу Раббан, граф Ланківейльський, був найстаршим небожем Владіміра Харконнена. Ґлоссу Раббан і Фейд-Раута Раббан (який узяв прізвище Харконнен, коли його покликали на службу до двору сиридар-барона) були законними синами Абулурда, молодшого напівбрата сиридар-барона. Абулурд відмовився від прізвища Харконнен та зрікся всіх прав на титул, здобувши губернаторство над районом Раббан-Ланківейль. Раббан — прізвище по жіночій лінії.