Книга друга Муад’Діб
23
Коли мій батько, Падишах-Імператор, довідався про смерть Герцога Лето й про те, як саме він помер, то розлютився так, як ніколи в житті. Він звинувачував мою матір та угоду, що змусила його посадити на трон Бене-Ґессеритку. Він звинувачував Гільдію та старого негідника Барона. Винуватив усіх, кого бачив, навіть мене. Він лаяв мене, бо я, мовляв, така сама відьма, як і всі інші. А коли я спробувала заспокоїти його, вказавши, що так було вчинено відповідно до давнього закону про самозбереження, якого дотримувалися навіть найдавніші правителі, він презирливо гмикнув і спитав, невже я вважаю його настільки слабким. Тоді я збагнула, що гнів його викликала не сама смерть Герцога, а думка про те, які наслідки могла мати ця смерть для королівського роду. Озираючись назад, я припускаю, що батько також мав певні схильності до передбачення майбутнього, оскільки його рід і рід Муад’Діба походили зі спільного кореня.
Коли мій батько, Падишах-Імператор, довідався про смерть Герцога Лето й про те, як саме він помер, то розлютився так, як ніколи в житті. Він звинувачував мою матір та угоду, що змусила його посадити на трон Бене-Ґессеритку. Він звинувачував Гільдію та старого негідника Барона. Винуватив усіх, кого бачив, навіть мене. Він лаяв мене, бо я, мовляв, така сама відьма, як і всі інші. А коли я спробувала заспокоїти його, вказавши, що так було вчинено відповідно до давнього закону про самозбереження, якого дотримувалися навіть найдавніші правителі, він презирливо гмикнув і спитав, невже я вважаю його настільки слабким. Тоді я збагнула, що гнів його викликала не сама смерть Герцога, а думка про те, які наслідки могла мати ця смерть для королівського роду. Озираючись назад, я припускаю, що батько також мав певні схильності до передбачення майбутнього, оскільки його рід і рід Муад’Діба походили зі спільного кореня.
— Тепер Харконнен уб’є Харконнена, — прошепотів Пол.
Прокинувшись незадовго до того, як запали сутінки, він сидів у герметично закритому темному диститенті. До його вух долинуло тихе вовтузіння матері, яка спала під протилежною стінкою намету.
Пол зиркнув на детектор наближення на підлозі, вивчив циферблат, що підсвічувався в темряві фосфорними трубками.
— Скоро має настати ніч, — сказала Джессіка. — Чому ти не піднімаєш наметові екрани?
Пол збагнув: мати вже деякий час дихає інакше, ніж раніше. Вона лежала в непорушній тиші, доки не впевнилася, що він не спить.
— Це не допоможе, — відповів юнак. — Пройшла буря. Намет засипало піском. Я скоро нас викопаю.
— Від Дункана жодної звістки?
— Жодної.
Пол машинально тер герцогський перстень, що тепер сидів на його великому пальці. Раптово хлопець затремтів од люті, спрямованої на сутність планети, що допомогла вбити його батька.
— Я чула, як почалася буря, — промовила Джессіка.
Непретензійна беззмістовність її слів допомогла Полові відновити спокій. Його свідомість зосередилася на бурі — він бачив крізь прозорий бік диститенту, як вона починалася. Піщані струминки посунули котловиною, борозни й западини пошрамували небо. Пол зиркнув угору на кам’яний шпиль, зауваживши, як від сильного пориву вітру той змінює форму, стає нижчим, перетворюючись на клин чеддерного кольору. Залетівши до котловини, пісок затопив небо тьмяним відтінком карі, а тоді засипав намет, знищивши будь-яке світло.
Дуги намету заскрипіли, прийнявши на себе вагу. Потім тишу порушувало лише нечітке сопіння помп піскошноркеля, що накачували повітря в намет.
— Спробуй іще раз перевірити приймач, — попросила Джессіка.
— Марно, — відповів Пол.
Він намацав водотрубку дистикоста, що була закріплена біля шиї, ковтнув теплої води й подумав, що ось зараз і починається його справжнє життя на Арракісі — життя завдяки наново зібраній волозі власного дихання та тіла. Вода була позбавленою смаку й викликала нудоту, однак вона зволожила йому рот.
Джессіка чула, як Пол п’є, відчувала, як слизька тканина дистикоста липне до шкіри, однак вгамовувати спрагу відмовлялася. Визнати її означало остаточно прокинутися: усвідомити жахливі потреби Арракіса — доведеться пильнувати кожну крапелиночку води, потай накопичувати її у водокишенях і шкодувати про кожен видих на відкритому повітрі.
Набагато простіше було знову ковзнути у сон.
Але сьогодні вона бачила інший сон і здригалася лише від згадки про нього. Їй ввижалося, що вона тримає руки під піщаним водоспадом, який укриває накреслений на землі напис: Герцог Лето Атрід. Ім’я засипає піском, Джессіка намагається відновити рядок, однак перша літера зникає раніше, ніж вона встигає дописати останню.
Пісок не спинити.
Її сон перетворюється на квиління, що стає все гучнішим і гучнішим. Безглузде квиління — частина її свідомості розуміє, що це її власний голос, однак він належить дитині, майже немовляті. Жінка, риси якої її пам’ять не здатна чітко відновити, йде геть.
«Моя невідома мати, — подумала Джессіка. — Бене-Ґессеритка, яка народила мене й віддала сестрам, бо ті так наказали. Чи раділа вона, що позбулася харконненівської дитини?»
— Їхня ахіллесова п’ята — прянощі. Бити треба туди, — промовив Пол.
«Як він може думати про напад у такі миті, як ця?» — спитала вона себе.
— Уся планета переповнена прянощами, — відказала Джессіка. — Як же ти завдаси удару?
Вона почула, що син вовтузиться й тягне рюкзак по підлозі намету.
— Каладан жив владою моря і повітря, — відповів Пол. — А тут — влада пустелі, і фримени — ключ до неї.
Його голос долинув до Джессіки вже від входу до намету. Завдяки своїм Бене-Ґессеритським тренуванням вона вловила в його голосі гіркоту, спрямовану проти неї.
«Усе життя хлопця вчили ненавидіти Харконненів, — подумала вона. — Тепер він дізнався, що через мене він і сам Харконнен. Як мало він мене знає! Я була єдиною Герцоговою жінкою. Я прийняла і його життя, і його цінності, попри всі накази Бене Ґессерит».
Світлосмуга намету ввімкнулася під Половими пальцями, наповнюючи купол їхнього сховку зеленуватим сяйвом. Пол присів біля виходу, відрегулювавши каптур для пересування пустелею — лоб закрито, ротовий фільтр на місці, носовий корок припасовано. Видимими зосталися тільки темні очі — жінка помітила лише вузьку смугу обличчя, що, повернувшись до неї, миттю зникло.
— Підготуйся до виходу назовні, — з-під фільтра голос Пола було ледь чути.
Джессіка надягнула на рот свій фільтр і заходилася припасовувати каптур, коли Пол відкрив клапан.
Миттю до намету зі шкряботінням потекли дрібні шкарубкі піщинки — перш ніж Пол зупинив їх статичним ущільнювачем. Інструмент перегруповував порошинки, й отвір у стіні піску ріс. Хлопець ковзнув уперед, і до вух Джессіки долинало, як він видирається нагору.
«Що ми там знайдемо? — питала вона себе. — Харконненівські солдати та сардаукари — це небезпеки, на які можна чекати. Але як щодо небезпек, про які ми не знаємо?»
Вона подумала про ущільнювач і решту дивних інструментів у рюкзаку. Кожен із них раптово постав перед нею, як знак таємничих небезпек.
На неї війнуло спекотним повітрям із поверхні, а пісок торкнувся щік там, де їх не закривав фільтр.
— Дай мені рюкзак, — голос Пола був гучним і вимогливим.
Джессіка підкорилася, почула, як булькнула вода в літротарах, коли вона потягнула рюкзак через підлогу. Вона поглянула вгору й побачила Пола на тлі зірок.
— Сюди, — нахилився він, витягуючи рюкзак.
Тепер Джессіка бачила лише коло із зірок. Вони скидалися на вістря якоїсь зброї, спрямованої на неї. Раптом її клаптик ночі перекреслив метеоритний дощ. Метеори видалися їй попередженням — тигрові смуги, яскраві могильні ґрати, від яких у жилах згорталася кров. Їй стало холодно від думки про ціну, призначену за її голову.
— Швидше, — крикнув Пол. — Я хочу згорнути намет.
Піщаний дощ засипав її ліву руку. «Скільки ще піску витримає долоня?» — спитала себе Джессіка.
— Тобі допомогти?
— Ні.
Вона ковтнула пересохлим горлом і ковзнула в дірку. Пісок, ущільнений статичним полем, поскрипував під пальцями. Пол нахилився і взяв її за руку.
Джессіка стояла поряд із сином на гладенькій латці пустелі під зорями. Жінка роззиралася навкруги. Пісок майже по вінця засипав їхню котловину, залишивши тільки темні шпилі навколишніх гір. Вона перевіряла далеку пітьму своїми натренованими чуттями.
Шурхіт маленької тваринки.
Птахи.
Шелестіння опалого піску, а крізь нього чути шарудіння крихітної істоти.
Пол згорнув намет і витягнув його з дірки.
Зорі освітлювали ніч рівно настільки, щоб кожна тінь повнилася загрозою. Джессіка озиралася на грудки пітьми навколо.
«Чорнота — це сліпе нагадування, — подумала вона. — Ти прислухаєшся до океану звуків, чуєш завивання тих, хто переслідував твоїх предків так, що лише найпримітивніші клітини твого тіла пам’ятають про це. Тут бачать очі. Тут бачать ніздрі».
Пол, стоячи біля неї, мовив:
— Дункан сказав, що раптом його спіймають, то він зможе протриматися… саме до цього часу. Нам треба йти зараз, — юнак одягнув рюкзак на плечі, перейшов до пологого краю западини, а тоді видерся на скелястий виступ, що вивищувався над відкритою пустелею.
Джессіка автоматично пішла за сином, відзначивши, що тепер він веде її, а не навпаки.
«Тепер моє нещастя тяжче від морського піску[45], — подумала вона. — Цей світ спустошив мене, позбавивши всього, окрім найдавнішої мети: берегти майбутнє життя. Тепер я живу заради мого молодого Герцога і його ще не народженої сестри».
Вона пройшла до Пола, відчуваючи, як пісок немов чіпляється за ноги.
Юнак поглянув на північ через лінію скель. Він вивчав далекий крутий схил.
Обриси гори нагадували старовинний бойовий лінкор у морських хвилях, який освітлювали зорі. Невидимі хвилі зі свистом підносили вгору корабель із бумерангами антен, загнутими назад трубами та П-подібною надбудовою на кормі.
Над силуетом здійнялося помаранчеве полум’я, а з неба вниз спалахнула яскрава блискуча пурпурова смуга.
Ще одна!
І ще один помаранчевий спалах здіймається вгору!
Усе це скидалося на старовинну морську битву, на артилерійський вогонь — видовище змусило їх заклякнути на місці.
— Стовпи вогню, — прошепотів Пол.
Ланцюжок червоних спалахів піднявся над скелею. Пурпурові смуги помережили небо.
— Реактивні викиди та лазеростріли, — мовила Джессіка.
Червоний від завислого в повітрі пилу перший місяць Арракіса здійнявся над небокраєм ліворуч від них. Мати та син побачили сліди бурі — смужку руху вздовж пустелі.
— То, певно, харконненівські ’топтери полюють на нас, — зауважив Пол. — Те, як вони прочісують пустелю…. вони хочуть переконатися, що випалили все, що там залишалося… так випалюють гніздо комах.
— Або гніздо Атрідів, — кивнула Джессіка.
— Ми повинні знайти укриття, — сказав Пол. — Ітимемо на південь, тримаючись скель. Якщо нас упіймають на відкритій ділянці… — він повернувся, поправляючи рюкзак на плечах. — Вони вбивають усе, що рухається.
Пол ступив крок схилом і тієї ж миті почув тихе посвистування орнітоптера, що пурхав у повітрі, побачив його темний силует у себе над головою.
24
Батько якось казав мені, що повагу до правди покладено в основу будь-якої моралі. «Ніщо не виникає з нічого», — мовив він тоді. Дуже глибока думка, якщо ти розумієш, наскільки мінливою може бути «правда».
Батько якось казав мені, що повагу до правди покладено в основу будь-якої моралі. «Ніщо не виникає з нічого», — мовив він тоді. Дуже глибока думка, якщо ти розумієш, наскільки мінливою може бути «правда».
— Я завжди пишався тим, що бачу все таким, як воно є, — сказав Зуфір Хават. — Таке вже прокляття ментата. Ти просто не можеш припинити аналізувати дані.
Доки він говорив, зморшкувате старече обличчя зберігало спокій у передсвітанковому мороці. Укриті плямами від сафо вуста стислися в пряму лінію, від якої розходилися вгору складки.
На піску навпроти Хавата навпочіпки сидів закутаний у мантію чоловік. Вочевидь, Хаватові слова його не зворушили.
Вони обидва припали до землі під скелею, що нависала над широким пологим низькодолом. Над розбитою лінією гір по той бік котловини займався світанок, торкаючи рожевим сяйвом усе навкруги. Під скелею було холодно — сухий холод, що лишився із ночі, пробирав до кісток. Перед світанком повіяло теплим леготом, але тепер знову стало зимно. Хават чув, як цокотять зубами позаду нього воїни, які досі лишалися під його командуванням.
Чоловік навпроти Хавата — фримен, який прийшов з іншого боку котловини в перших променях оманливого ранку. Мешканець пустелі скрадався піском, танучи в барханах — його рухи ледь-ледь можна було розгледіти.
На піску між ними фримен намалював фігуру, що була схожою на миску, з якої стирчала стріла.
— Там багато харконненівських загонів, — сказав він і підняв палець, указавши ним на скелі, звідки спустилися Хават і його люди.
Хават кивнув.
«Багато загонів. Так».
Він досі не міг збагнути, чого цей фримен хоче — і це його сильно тривожило. Тренування ментата мають давати йому силу бачити, які мотиви рухають людьми.
Хават пережив найгіршу ніч у житті. Він перебував у гарнізонному селищі Цимпо, буферному аванпості колишньої столиці Карфага, коли почали надходити повідомлення про напад. Спершу він подумав: «Це рейд. Харконнени нас випробовують».
Але повідомлення посипалися лавиною — усе швидше й швидше.
Два легіони висадилися в Карфазі.
П’ять легіонів — п’ятдесят бригад! — напали на головну базу Герцога в Арракіні.
Легіон в Арсунті.
Дві бойові групи край Розтрісканої Скелі.
Тоді звіти стали детальнішими: серед нападників були імператорські сардаукари — близько двох легіонів. І стало очевидно, що нападники чудово знали, скільки й куди військ відряджати. Бездоганно! Чудова розвідка.
Шок і гнів настільки охопили Хавата, що він ледве не втратив ментатські здібності. Розмах атаки вразив його свідомість ледь не фізично.
І тепер, переховуючись під пустельною скелею, він сам собі кивнув, загорнувшись у розірваний, пошматований мундир, немовби прагнув захиститися так від холодних сутінків.
«Розмах атаки».
Він завжди вважав, що вороги можуть найняти невеличкий ліхтер Гільдії для пробних рейдів. То був цілком звичний підступ для війни між Великими Домами. Ліхтери часто приземлялися на Арракісі й полишали його, щоб перевозити прянощі Дому Атрідів. Хават ужив заходів, щоб убезпечитися від нападів на фальшивих ліхтерах із прянощами. І для повноцінного нападу він чекав не більше ніж десять бригад.
За останніми підрахунками, на Арракіс приземлилося понад дві тисячі кораблів — і не лише ліхтери, а й фрегати, розвідувальні літаки, спостерігачі, жмакаші, військові транспортери, самоскиди…
Більше від сотні бригад — десять легіонів!
Увесь прибуток із арракійських прянощів за півсторіччя ледь-ледь покриє вартість такої авантюри.
Можливо.
«Я недооцінив, скільки всього Барон ладен був витратити, аби напасти на нас, — подумав Хават. — Я підвів мого Герцога».
І ще ця справа зі зрадою.
«Я житиму достатньо довго, щоб побачити, як її задушать! — промайнуло в його голові. — Я мав убити ту Бене-Ґессеритську відьму, коли мав таку нагоду». Він ні на мить не вагався щодо особи того, хто їх зрадив — леді Джессіка. Усі факти вказували на неї.
— Ваш солдат Ґурні Галлек і частина його воїнів у безпеці з нашими друзями-контрабандистами, — сказав фримен.
— Добре.
«Отже, Ґурні забереться з цієї планети. Не всі ми пропали».
Хават озирнувся на купку своїх людей. На початку ночі в нього було три сотні добірних бійців. З них лишилося не більше ніж двадцять, ще й половина поранені. Дехто з них зараз спав: стоячи, притулившись до скелі, чи лежачи, розпластавшись на піску під каменюкою. Їхній останній ’топтер, який вони тепер використовували як екраноплан[46] для перевезення поранених, зламався незадовго до світанку. Вони розрізали його лазерострілами й поховали шматки, а тоді пішки рушили до схованки на краю котловини.
Хават лише приблизно уявляв, де вони зараз перебувають: приблизно за двісті кілометрів на південний схід від Арракіна. Головні шляхи між січовими спільнотами Оборонної Стіни простягалися південніше.
Фримен навпроти Хавата відкинув каптур, зняв шапочку дистикоста й показав піщане волосся і бороду. Його скуйовджене волосся було забрано назад від високого худорлявого чола. Очі — абсолютна синь, викликана меланжевою дієтою. Здавалося, що борода й вуса з одного боку рота вкрилися плямами — там, де прилягала водотрубка, що вела до носових фільтраційних корків, волосся заплуталося.
Чоловік витягнув корки та правильно встановив їх. Почухав шрам біля носа.
— Якщо переходитимете низькоділ сьогодні вночі, — сказав фримен, — не використовуйте щити. У стіні є пробоїна… — він повернувся на п’ятках, указуючи на південь. — Там, де відкриті піски тягнуться до ергу. Щити приваблять… — завагався, — хробака. Вони рідко приходять сюди, але щит точно приманить хоча б одного.
«Він сказав „хробак“, — подумав Хават. — Але збирався сказати щось інше. Що саме? І чого він від нас хоче?»
Хават зітхнув.
Він не міг згадати, коли востаннє був настільки втомленим. М’язи так виснажилися, що жодні енергетичні таблетки не давали полегшення.
Ці бісові сардаукари!
Гірко картаючи себе, він подумав про солдатів-фанатиків та віроломство Імператора, яке вони втілювали. Як справжній ментат, він оцінив усі дані й вирахував, наскільки ж мізерними були його шанси навести докази зради перед Вищою Радою Ландсрааду, де могла звершитися справедливість.
— Ви б хотіли піти до контрабандистів? — запитав фримен.
— А це можливо?
— Шлях далекий.
«Фримени не люблять казати „ні“», — якось сказав йому Айдаго.
Хават відказав:
— Ви досі не сказали мені, чи допоможуть ваші люди моїм пораненим.
— Їх поранено.
«Щоразу та сама чортова відповідь!»
— Ми знаємо, що їх поранено! — зірвався Хават. — Не в тому…
— Заспокойся, друже, — застеріг фримен. — А що кажуть ваші поранені? Чи є серед них такі, які розуміють водну потребу вашого племені?
— Ми не говорили про воду, — відказав Хават. — Ми…
— Я можу зрозуміти твоє небажання, — відповів фримен. — Вони твої друзі, члени твого племені. У вас є вода?
— Недостатньо.
Фримен кивнув на мундир Хавата, крізь який виднілася гола шкіра.
— Ми заскочили вас зненацька у вашій січі, навіть без дистикостів. Час ухвалювати водне рішення, друже.
— Чи могли б ми заплатити за вашу допомогу?
Фримен стенув плечима.
— У вас нема води, — він зиркнув на людей позаду Хавата. — Скількох поранених ви могли б віддати?
Хават замовк, витріщаючись на чоловіка. Як ментат, він усвідомлював, що вони просто не розуміють одне одного. Слова і звуки не поєднувалися в звичні сенси.
— Я Зуфір Хават, — мовив він. — І можу говорити від імені мого Герцога. Я візьму на себе зобов’язання віддячити за вашу допомогу. Мені потрібна лишень невелика поміч — щоб зберегти сили достатньо довго, аби вбити зрадницю, яка гадає, що уникне помсти.
— Ти хочеш, аби ми взяли участь у вендеті?
— Вендету я здійсню сам. Я хочу лишень звільнитися від відповідальності за своїх поранених, щоб виконати задумане.
Фримен насупився:
— Як ти можеш відповідати за своїх поранених? Вони самі за себе відповідають. Питання ж у воді, Зуфіре Хавате. Чи ти бажаєш, аби я вирішив без тебе?
Чоловік поклав руку на зброю, сховану під балахоном.
Хават напружився: «Невже тут криється зрада?»
— Чого ти боїшся? — запитав фримен.
«Ох уже ці люди і їхня бентежна прямота!» Хават обережно мовив:
— За мою голову призначено ціну.
— Он як, — фримен забрав руку від зброї. — Гадаєш, у нас тут панує візантійщина? Ти нас не знаєш. У Харконненів недостатньо води, щоб підкупити навіть найменшу дитину серед нас.
«Але вони змогли заплатити Гільдії за перевезення понад двох тисяч бойових кораблів», — подумав Хават. Його досі вражала та ціна.
— Ми всі боремося проти Харконненів, — сказав Хават. — Чи ж не мали б ми розділяти страждання війни й разом шукати шляхів до перемоги?
— А ми й розділяємо, — сказав фримен. — Я бачив, як ви билися з Харконненами. Добре билися. Колись для мене було б честю опинитися в бою пліч-о-пліч із вами.
— Тільки скажіть, коли я зможу підставити вам плече, — сказав Хават.
— Хто знає? — спитав фримен. — Усюди сили Харконненів. Але ти досі не ухвалив водного рішення й не оголосив його своїм пораненим.
«Я мушу бути обережним, — мовив сам собі Хават. — Між нами панує нерозуміння».
Він сказав:
— Чи покажете ви мені свій, арракійський шлях?
— Мислиш, як чужинець, — зневажливо усміхнувся фримен. Він указав на скелі на північному заході. — Ми бачили, як ви йшли через піски минулої ночі. — Він опустив руку. — Ви розташували свої сили на підвітряному схилі дюн. Погано. Не маєте ні дистикостів, ні води. Довго не протримаєтеся.
— Шляхи Арракіса непросто осягнути, — відповів Хават.
— Так і є. Але ми вбивали Харконненів.
— А що ви робите зі своїми пораненими? — запитав Хават.
— Хіба людина сама не знає, чи варто її рятувати? — запитанням відповів фримен. — Ваші поранені знають, що у вас нема води. — Він нахилив голову, скоса зиркнувши на Хавата. — Вочевидь, настав час для водного рішення. І цілі, й поранені мають дбати про майбутнє племені.
«Майбутнє племені, — подумав Хават. — Плем’я Атрідів. У цьому є сенс». Він змусив себе поставити запитання, якого уникав.
— Чи нема у вас новин про мого Герцога і його сина?
Незбагненні сині очі вдивлялися в Хаватові.
— Новини?
— Їхня доля! — вибухнув Хават.
— Доля в усіх однакова, — сказав фримен. — Подейкують, що твій Герцог свою вже зустрів. Щодо Лісана аль-Гайба, його сина, то все у Лієтових руках. Лієт іще не сказав своє слово.
«Я знав відповідь і не запитуючи», — промайнуло в голові у Хавата.
Він озирнувся на своїх людей. Тепер усі вони прокинулися. І все почули. Вони дивилися на пісок, і важке усвідомлення перспективи читалося на їхніх обличчях: для них нема вороття на Каладан, а тепер й Арракіс утрачено.
Хават повернувся до фримена.
— Що ти чув про Дункана Айдаго?
— Коли впали щити, він перебував у великому будинку, — відказав фримен. — Я чув таке… не більше.
«Вона вимкнула щити й впустила Харконненів, — подумав він. — Виявилося, що спиною до дверей сидів саме я. Але як вона могла вчинити таке, якщо це був напад на її власного сина? Але… хто знає, як міркує Бене-Ґессеритська відьма… Чи можна взагалі тут говорити про міркування?»
Хават спробував ковтнути пересохлим горлом.
— А коли ти дізнаєшся що-небудь про хлопчика?
— Нам небагато відомо про те, що трапилося в Арракіні, — сказав фримен і знизав плечима. — Хто знає?
— А у вас є способи дізнатися?
— Можливо, — фримен потер шрам біля носа. — Скажи мені, Зуфіре Хавате, що ти знаєш про велику зброю, застосовану Харконненами?
«Артилерія, — гірко подумав Хават. — Хто б міг уявити, що вони скористаються артилерією в дні силових щитів?»
— Ви кажете зараз про артилерію, яку вони застосували, щоб загнати наших людей у печери, — сказав він. — Теоретично… я знаюся на цій вибуховій зброї.
— Якщо людина дала себе загнати в печеру з одним-єдиним виходом, то вона заслуговує на смерть, — відрізав фримен.
— Чому ви запитуєте про цю зброю?
— Цього бажає Лієт.
«То ось що він хоче від нас?» — подумки запитав себе Хават і мовив:
— Ви прийшли сюди, щоб роздобути інформацію про великі гармати?
— Лієт захотів самостійно оглянути таку.
— Тоді вам просто треба піти й захопити її, — глузливо всміхнувся Хават.
— Так, — відповів фримен. — Одну гармату ми вже захопили. Сховали її, щоб Стілґар міг оглянути її для Лієта, та й щоб сам Лієт мав змогу подивитися на неї, якщо забажає. Але я сумніваюся: ця зброя не дуже хороша. Не надто придатна для Арракіса.
— Ви… захопили її? — перепитав Хават.
— То була гарна бійка, — відказав фримен. — Ми втратили тільки двох наших людей і пролили воду понад сотні їхніх.
«Біля кожної гармати стояли сардаукари, — подумав Хават. — Цей пустельний шаленець каже, що вони втратили тільки двох людей у бою із сардаукарами!»
— Ми б і цих двох не втратили, якби на боці Харконненів не билися ті, інші, — сказав фримен. — Серед них є дуже гарні бійці.
Один із Хаватових солдатів пошкандибав уперед, глянувши на фримена, який сидів на піску.
— Ви говорите про сардаукарів?
— Він має на увазі сардаукарів, — підтвердив Хават.
— Сардаукари! — вигукнув фримен, і здавалося, у його голосі чулися веселощі. — Ох, то он вони хто! А видалася непогана нічка. Сардаукари. Який легіон? Знаєте?
— Ми… не знаємо, — сказав Хават.
— Сардаукари, — замислився фримен. — І все ж таки вони вбралися в харконненівську форму. Хіба це не дивно?
— Імператор не хоче, щоб стало відомо, що він виступив проти Великого Дому, — пояснив Хават.
— Але ж ти знаєш, що вони — сардаукари.
— Та хто я такий? — з гіркотою запитав ментат.
— Ти — Зуфір Хават, — сухо відповів фримен. — Ну, ми в будь-якому разі скоро дізналися б про це. Ми відправили трьох полонених на допит до Лієтових людей.
Ад’ютант Хавата повільно запитав, не вірячи жодному слову:
— Ви… полонили сардаукарів?
— Лише трьох, — відповів фримен. — Вони добре билися.
«Якби ж тільки ми мали більше часу, щоб налагодити зв’язки з фрименами, — гірка, тужлива думка промайнула в голові Хавата. — Якби ж ми тільки могли навчити їх і озброїти. Велика Матір, яку б військову силу ми мали!»
— Певно, ти зволікаєш, бо хвилюєшся за Лісана аль-Гайба, — сказав фримен. — Якщо він і справді Лісан аль-Гайб, лихо не торкнеться його. Але не відволікайтеся на думки про те, що ще не доведено.
— Я служу… Лісанові аль-Гайбу, — сказав Хават. — Дбаю про його добробут. Я присягнув йому.
— Ти присягнувся на його воді?
Хават зиркнув на ад’ютанта, який досі витріщався на фримена, а тоді знову перевів погляд на співрозмовника:
— На його воді, так.
— Ти хочеш повернутися в Арракін, до місця його води?
— До… так, до місця його води.
— Чому ж ти одразу не сказав, що це справа води? — фримен підвівся, щільніше припасувавши носові корки.
Хават кивнув головою ад’ютантові, аби той повертався до інших. Утомлено знизавши плечима, чоловік підкорився. Хават почув, як люди тихо загомоніли між собою.
Фримен мовив:
— До води завжди є шлях.
Чоловік позаду Хавата вилаявся. Ад’ютант гукнув:
— Зуфіре! Аркі щойно помер.
Фримен приклав кулак до вуха.
— Єдність води! Це знак! — він глянув на Хавата. — Неподалік є місце, де можна прийняти воду. Мені гукнути своїх людей?
Ад’ютант підійшов до Хавата й мовив:
— Зуфіре, у кількох наших в Арракіні лишилися дружини. Вони… ну, сам розумієш, як воно в такий час.
Фримен досі тримав кулак біля вуха.
— Єдність води, Зуфіре Хавате? — запитав він.
Мозок Хавата мислив швидко. Тепер він усвідомив ухил фрименових слів, але боявся реакції втомлених людей, що сиділи під скелею, коли вони збагнуть, що й до чого.
— Єдність води, — відказав Хават.
— Нехай наші племена з’єднаються, — фримен опустив кулак.
І неначе за сигналом четверо чоловіків вислизнули з-за скель над ними. Вони кинулися назад до кам’янистого виступу, загорнули мертвого в просторий плащ, підняли його та помчали разом із тілом уздовж скель праворуч. Струмені пилу виривалися з-під їхніх ніг.
Усе скінчилося до того, як утомлені Хаватові люди зрозуміли, що трапилося. Група із загорненим у балахон тілом уже зникла за поворотом скелі.
Один із Хаватових солдатів закричав:
— Куди вони пішли з Аркі? Він був…
— Вони забрали його… щоб поховати, — відказав Хават.
— Фримени не ховають мерців! — гарикнув чоловік. — Не намагайся надурити нас, Зуфіре. Ми знаємо, що вони роблять. Аркі був одним із…
— Рай провіщено солдатові, що помер заради Лісана аль-Гайба, — сказав фримен. — Але коли, як ти сказав, ви служите Лісанові аль-Гайбу, навіщо ж тужливі плачі? Пам’ять про того, хто славно помер, житиме доти, доки не згасне пам’ять людська.
Але люди Хавата наближалися з розгніваними обличчями. Один схопив лазеростріл і почав ним розмахувати.
— Спиніться негайно! — гарикнув Хават, перемігши хворобливу втому, що скувала його м’язи. — Ці люди шанують нашого мерця. Звичаї різняться, але значення однакове.
— Вони збираються вичавити з Аркі воду, — огризнувся солдат із лазерострілом.
— Твої люди хочуть бути присутніми під час церемонії? — запитав фримен.
«Він навіть не розуміє, у чому проблема», — подумав Хават. Наївність фрименів часом лякала.
— Вони хвилюються за побратима, якого дуже шанували, — відповів ментат.
— Ми ставитимемося до вашого побратима з такою самою повагою, як і до наших, — відказав фримен. — Це єдність води. Ми знаємо звичаї. Плоть людини належить їй самій, але її вода — власність племені.
Оскільки чоловік із лазерострілом ступив іще один крок уперед, Хават поквапливо мовив:
— Тепер ви допоможете нашим пораненим?
— Після єдності води такі питання не ставлять, — сказав фримен. — Ми зробимо для вас усе, що й для своїх одноплемінників. По-перше, ми маємо забезпечити вас дистикостами й усім необхідним.
Чоловік із лазерострілом завагався.
Ад’ютант Хавата запитав:
— Ми купуємо допомогу за воду… Аркі?
— Не купуємо, — відказав Хават. — Ми приєднуємося до цих людей.
— Звичаї різняться, — пробурмотів хтось із бійців.
Хават почав розслаблятися.
— І вони допоможуть нам дістатися до Арракіна?
— Ми вбиватимемо Харконненів, — усміхнувся фримен. — І сардаукарів. — Він ступив крок назад, приклавши руки до вух і відкинувши голову назад. А тоді опустив руки й мовив: — Наближається корабель. Сховайтеся під скелею і не рухайтеся.
Хават жестом наказав людям відійти, й ті послухалися.
Фримен узяв Хавата за руку й потягнув до решти.
— Битимемося, коли настане час битви, — сказав. Він витягнув із-під балахона маленьку клітку й дістав звідти тваринку.
Хават упізнав крихітного кажана. Кажан повернув голову, й Хават побачив сині на синьому очі.
Фримен погладив кажана, щоб заспокоїти, і щось до нього замугикав. Схилився над головою тваринки й дозволив краплі слини впасти у відкритий рот кажана. Кажан розправив крила, але лишився на відкритій долоні фримена. Чоловік узяв крихітну трубку, приклав її до голови кажана й щось сказав. А тоді, піднявши тваринку високо, підкинув її вгору.
Кажан полетів геть і зник за скелями.
Фримен зачинив клітку й сховав її під балахоном. Знову нахилив голову, прислухаючись.
— Вони прочісують високогір’я, — сказав він. — Цікаво, кого вони там шукають.
— Відомо, що ми відступали в цьому напрямку, — сказав Хават.
— Ніколи не варто вважати себе єдиною бажаною здобиччю, — відказав фримен. — Поглянь на інший бік низькодолу. Побачиш там дещо.
Час минав.
Дехто з Хаватових людей заворушився і почав перешіптуватися.
— Замовкніть, ви наче налякані тварини, — зашипів фримен.
Біля скелі навпроти Хават роздивився якийсь рух — миготливі плями рудувато-піщаного на рудувато-піщаному.
— Мій маленький друг передав повідомлення, — сказав фримен. — Він гарний посланець — і вдень, і вночі. Якби я його втратив, то дуже засмутився б.
Рух на тому боці котловини припинився. На всі чотири чи п’ять кілометрів піску не лишилося нічого, окрім денної спеки, яка постійно зростала — здіймаючись лише хисткими стовпами розжареного повітря.
— Стійте якомога тихіше, — прошепотів фримен.
З розколини в скелі навпроти повільним рядочком виходили люди, рухаючись навпростець через котловину. Хаватові вони здалися фрименами, але, на диво, незграбними. Він нарахував шістьох чоловіків, які важко дерлися через бархани.
Крила орнітоптера гули високо праворуч над загоном Хавата. Літак опинився над скелею, де вони ховалися, — ’топтер Атрідів, розмальований харконненівськими кольорами. Апарат полетів до людей, що перетинали котловину.
Та група спинилася на гребені дюни й махнула руками.
’Топтер покружляв навколо них і приземлився, огорнутий пилом, перед фрименами. З ’топтера вискочило п’ятеро осіб. Хават розгледів пиловідштовхувальне мерехтіння щитів і суворий вишкіл сардаукарів у їхніх рухах.
— Ай! Вони використовують свої дурні щити, — прошипів фримен. Він зиркнув на вихід у відкриту пустелю на півдні котловини.
— Це сардаукари, — прошепотів Хават.
— Добре.
Замикальним півколом сардаукари наблизилися до групи фрименів, що завмерли у чеканні. Сонце виблискувало на виставлених лезах мечів. Фримени стояли щільним гуртом, не надто переймаючись гостями.
Раптом із піску навколо обох груп вигулькнули ще фримени. Ось уже вони біля орнітоптера, а тепер і в ньому. Вороги зустрілися на гребені дюни, і густа хмара пилу приховала жорстоку колотнечу.
Невдовзі пил осів. На ногах стояли тільки фримени.
— Вони лишили в ’топтері тільки трьох, — сказав фримен, який стояв біля Хавата. — Нам поталанило. Гадаю, нам удалося захопити машину, не пошкодивши її.
Один із бійців позаду Хавата прошепотів:
— То ж були сардаукари!
— Бачили, як добре вони билися? — запитав фримен.
Хават глибоко вдихнув. Він відчув запах горілого пилу, спеку й сухість. І голосом, домірним навколишньому безводдю, відповів:
— Так, вони справді добре билися.
Захоплений ’топтер здійнявся в повітря, шелестячи крилами, і під крутим кутом помчав на південь.
«Отже, фримени ще й ’топтерами вміють керувати», — подумав Хават.
На далекому бархані один із фрименів махнув квадратною зеленою хустинкою: раз… двічі.
— Ще летять! — гарикнув фримен біля Хавата. — Готуйтеся. Я сподівався, нам удасться забратися геть без зайвих клопотів.
«Клопоти!» — промайнуло у Хавата в голові.
Він побачив іще два ’топтери, які спускалися із заходу на піщану ділянку, враз спорожнілу від фрименів. Тільки вісім великих синіх плям — тіла сардаукарів у харконненівській формі — лишалися на полі бою.
Ще один ’топтер вислизнув із-за скелі над Хаватом. Ментат підвів голову й різко вдихнув — то був великий військовий транспортер. Він летів повільно, розмірено розмахуючи крилами, що вказувало на його повну завантаженість — неначе велетенський птах, що повертався до гнізда.
На віддалі заблимав багряний промінь лазеростріла з одного ’топтера. Прошив пісок, здійнявши пиловий шлейф.
— Боягузи! — проскрипів фримен біля Хавата.
Військовий транспортер наблизився до синьої плями — мертвих тіл. Його крила повністю розкрилися й почали махати, аби швидше загальмувати.
Увагу Хавата привернув сонячний спалах на металі десь із півдня. ’Топтер, склавши по боках крила, різко пішов на зниження, пікіруючи з увімкненим мотором. Золотим спалахом на тлі темного, сріблясто-сірого неба горіли його супутні струмені. Неначе стріла, ’топтер полетів на військовий транспортер, не захищений щитом через стрілянину лазерами навколо — і впав прямісінько на нього.
Вогнисте ревіння прокотилося котловиною. З навколишніх скель полетіли каменюки. Помаранчево-червоний гейзер здійнявся з піску в небесну височінь там, де були транспортер і супровідні ’топтери — усе зайнялося полум’ям.
«Це ж був фримен, який злетів на захопленому ’топтері, — подумав Хават. — Він свідомо пожертвував собою, щоб знищити транспортер. Велика Матір! Які ж вони, ці фримени?»
— Рівноцінний обмін, — сказав фримен біля Хавата. — У транспортері мало бути зо три сотні осіб. Тепер потрібно подбати про їхню воду й придумати, як захопити ще один ’топтер.
Він ступив крок із їхньої схованки під скелями.
Дощ із блакитних мундирів посипався зі скелі, що нависла над ними — солдати повільно спускалися на силових підвісках. Миті вистачило, аби Хават устиг побачити, що це сардаукари, на обличчях яких палає бойове шаленство. Їхні щити вимкнено, а в руках вони тримали ножі й паралізатори.
Кинутий ніж пронизав горло Хаватового сусіда-фримена, відкинувши його назад і перевернувши обличчям донизу. Хаватові вистачило часу лише на те, щоб витягнути свого ножа, перш ніж темрява паралізатора накрила його.
25
Муад’Діб і справді бачив майбутнє, але ви маєте усвідомлювати межі його сили. Подумайте про зір. У вас є очі, однак без світла ви не бачите. Якщо ви перебуваєте в долині, то не побачите нічого за нею. Так само й Муад’Діб не завжди міг побачити незвідані землі. Він учить нас, що навіть одне неправильне рішення в пророцтві, можливо навіть єдине недоладне слово, може повністю змінити якийсь аспект майбутнього. Він каже нам: «Видіння часу — широке, однак варто пройти крізь нього, як він перетворюється на вузенькі двері». І завжди Муад’Діб боровся зі спокусою обрати простий, безпечний шлях, застерігаючи, що «він веде вниз, до застою».
Муад’Діб і справді бачив майбутнє, але ви маєте усвідомлювати межі його сили. Подумайте про зір. У вас є очі, однак без світла ви не бачите. Якщо ви перебуваєте в долині, то не побачите нічого за нею. Так само й Муад’Діб не завжди міг побачити незвідані землі. Він учить нас, що навіть одне неправильне рішення в пророцтві, можливо навіть єдине недоладне слово, може повністю змінити якийсь аспект майбутнього. Він каже нам: «Видіння часу — широке, однак варто пройти крізь нього, як він перетворюється на вузенькі двері». І завжди Муад’Діб боровся зі спокусою обрати простий, безпечний шлях, застерігаючи, що «він веде вниз, до застою».
Коли з ночі над їхніми головами випливли орнітоптери, Пол схопив матір за руку й прошипів:
— Не рухайся!
Тоді юнак побачив у місячному світлі головний апарат, зауваживши, як він склав крила, готуючись до приземлення. Відзначив нерозсудливу поквапливість рук пілота на штурвалі.
— Це Айдаго, — видихнув.
Усі ’топтери разом із флагманом приземлилися в котловині, неначе виводок пташенят, що повернулися до рідного гнізда. Айдаго вийшов зі свого апарата й кинувся до них іще до того, як улігся пил. Дві постаті у фрименських робах ішли за ним. Пол упізнав декого — високим чоловіком із бородою кольору піску був Кайнс.
— Сюди! — крикнув Кайнс, повертаючи ліворуч.
Позаду нього інші фримени накинули маскувальні полотна на ’топтери. Апарати перетворилися на гряду невисоких барханів.
Айдаго, з розгону загальмувавши перед Полом, відсалютував хлопцеві.
— Мілорде, неподалік звідси у фрименів є тимчасова схованка, де ми…
— А що там?
Пол указав на жахіття, що чинилося над далекою кручею — реактивні викиди, пурпурові спалахи лазерострілів, які шрамували пустелю.
Кругле пласке обличчя Айдаго торкнула рідкісна усмішка.
— Мілорде… Сір, я залишив для них невеличкий сюр…
Сліпуче біле світло затопило пустелю — яскраве, наче сонце, воно відкинуло тіні на скелі, що стриміли над спуском. Одним стрімким рухом Айдаго схопив Пола за руку, Джессіку за плече й штовхнув їх до котловини. Вони всі розпласталися на піску, коли над ними прогуркотів вибух. Скеля, з якої щойно зістрибнули люди, осипалася лавиною уламків.
Айдаго сів й обтрусив із одягу пісок.
— Це не родинний ядерний арсенал! — вигукнула Джессіка. — А то я вже подумала…
— Ти там установив щит, — збагнув Пол.
— Великий, увімкнений на максимум, — кивнув Айдаго. — Промінь лазеростріла натрапив на нього й… — чоловік стенув плечима.
— Термоядерний вибух, — промовила Джессіка. — Небезпечна зброя.
— То не зброя, міледі, а захист. Покидьки двічі подумають, перш ніж іще раз застосовувати лазеростріл.
Від орнітоптерів підійшли фримени й застигли над ними. Один сказав тихим голосом:
— Друзі, нам треба сховатися.
Пол скочив на ноги, а Айдаго допоміг Джессіці підвестися.
— Сір, вибух приверне їхню найпильнішу увагу, — сказав Айдаго.
«Сір», — подумав Пол.
Йому дивно було чути слово, що завжди стосувалося батька, зверненим до нього.
Юнак відчув короткочасний дотик власної пророцької сили, побачив себе, зараженого свідомістю дикунської раси, що вела всесвіт людей назустріч хаосу. Пол затрусився від пережитого видіння, дозволивши Айдаго провести себе вздовж краю западини під захист скель. Там фримени вже прокопували шлях крізь пісок своїми ущільнювачами.
— Можна я візьму ваш рюкзак, сір? — спитав Айдаго.
— Він не важкий, Дункане, — відказав Пол.
— У вас нема поясного щита, — зауважив Айдаго. — Хочете скористатися моїм? — Він глянув на гору вдалині. — Не схоже, що вони сьогодні знову застосовуватимуть лазеростріли.
— Залиш його собі, Дункане. Твоя правиця вже достатній щит для мене.
Джессіка бачила, який ефект справила похвала, зауважила, як Айдаго присунувся ближче до Пола. Жінка подумала: «Як упевнено мій син керує цими людьми».
Фримени відсунули камінь, що затуляв прохід, який вів униз до природних осадкових порід пустелі. Камуфляжне полотно містило проріз, що слугував за вхід.
— Сюди, — сказав один із фрименів і повів їх униз кам’яними сходами в пітьму.
Позаду них полотно затулило місячне сяйво. Попереду спалахнув тьмяний зелений вогник. Він осяяв кам’яні сходи, стіни та поворот ліворуч. Закутані фримени юрмилися навколо втікачів, штовхаючи їх уперед. Прибульці повернули за ріг і побачили там іще одні сходи, що вели вниз до грубо обтесаної печерної зали.
Перед ними, відкинувши каптур джубби, стояв Кайнс. Комір його дистикоста виблискував у зеленому сяйві. Довге волосся та борода сплуталися. Його сині, позбавлені білизнú очі темніли під важкими бровами.
Коли вони зайшли, планетолог запитав себе: «Чому я допомагаю цим людям? Це найнебезпечніше з усього, що я коли-небудь робив. Через це стану таким же приреченим, як і вони».
Планетолог упритул глянув на Пола. Перед ним стояв юнак, який звалив на себе велику відповідальність дорослості. Він приховував свою скорботу, відкинувши все, що не стосувалося того, що він мав прийняти — герцогства. В одну мить Кайнс збагнув, що герцогство досі існує лише завдяки цьому хлопцеві — було важко повністю усвідомити це.
Джессіка оглянула залу, фіксуючи все з Бене-Ґессеритською увагою: лабораторія, невійськова, переповнена кутами й площинами на старовинний манір.
— Ось й імперські екологічні випробувальні станції, які батько хотів використати як передові бази.
«Батько хотів», — відзначив Кайнс.
І знову він подивувався самому собі. «Чи ж не дурень я, що допомагаю втікачам? Зараз же так легко схопити цих людей і купити за них довіру Харконненів».
Наслідуючи материн приклад, Пол роззирнувся навколо — стіни з безликого каменю та верстак. На ньому рядком лежали інструменти: світилися циферблати, ґрідексові електростатичні пластинчасті сепаратори прянощів, із яких стирчали скляні жолобки. Усе насичував запах озону.
Кілька фрименів повернуло за прихований ріг до іншого приміщення, і звідти долинули нові звуки — кашляння механізмів, вищання привідних ременів і шківів.
Пол зиркнув у дальній край зали, де під стіною стояли нагромаджені одна на одну клітки з маленькими тваринками.
— Ти правильно вгадав місце, — сказав Кайнс. — З якою б метою ти використав його, Поле Атріде?
— Зробити планету придатною для життя людей, — відказав Пол.
«Можливо, тому я й допомагаю їм», — подумав Кайнс.
Гуркіт машин раптово обернувся абсолютною тишею. Порожнечу заповнив тонкий звірячий писк у клітках. Він різко обірвався, неначе тварин щось збентежило.
Пол знову звернув увагу на клітки. Там сиділи коричневокрилі кажани. З бокової стіни вздовж кліток тягнулася автоматична годівничка.
З таємної частини зали вийшов фримен і заговорив до Кайнса:
— Лієте, генератор поля не працює. Я не можу замаскувати нас від детекторів наближення.
— Удасться полагодити?
— Швидко — ніяк. Деталі… — чоловік знизав плечима.
— Зрозуміло, — кивнув Кайнс. — Тоді ми переб’ємося без техніки. Витягніть на поверхню ручні помпи.
— Зараз, — чоловік поспішив геть.
Кайнс повернувся до Пола.
— Ти дав гарну відповідь.
Джессіка подумки відзначила спокійну силу голосу чоловіка. То був голос державця, що звик віддавати накази. Не оминула вона увагою і звернене до Кайнса: «Лієт». Його фрименське альтер-его, інше обличчя покірного планетолога.
— Ми глибоко вдячні вам за допомогу, докторе Кайнсе, — промовила жінка.
— М-м-м, побачимо, — сказав Кайнс, кивнувши одному зі своїх людей. — Каву з прянощами до моїх покоїв, Шаміре.
— Зараз подадуть, — сказав чоловік.
Планетолог кивнув на арку, що з’явилася в стіні:
— Прошу вас…
Перш ніж прийняти запрошення, Джессіка спромоглася на королівський кивок. Вона бачила, як Пол рукою подав сигнал Айдаго, аби той став на варті.
Короткий, на два кроки, перехід закінчився масивними дверима, за якими розташувалася осяяна золотими світлокулями квадратна кімната. Джессіка провела руками по дверях, коли вони проходили, і була здивована, виявивши під пальцями пласталь.
Пол ступив три кроки по кімнаті й скинув рюкзак на підлогу. Він чув, як позаду нього зачинилися двері; оглянув кімнату — метрів вісім завширшки, стіни з натурального каменю кольору карі, праворуч залізні ящики.
У центрі стояв низенький стіл із молочно-білою стільницею, у якій застигли повітряні бульбашки. Навколо нього зависли чотири крісла на підвісках.
Кайнс обійшов Пола й відсунув крісло для Джессіки. Вона сіла, зауваживши, як її син вивчає кімнату.
Пол постояв іще якусь мить. Ледь відчутна недоладність у переміщенні повітряних потоків кімнати розповіла йому, що праворуч за залізними ящиками є потаємний вихід.
— Може, ти сядеш, Поле Атріде? — поцікавився Кайнс.
«Як старанно уникає він вимовляти мій титул», — подумав Пол. Проте він сів і мовчки чекав, доки вмоститься планетолог.
— Ти відчув, що Арракіс може бути раєм, — сказав Кайнс. — Та сам бачиш, що Імперія надсилає сюди лише натренованих горлорізів, які шукають прянощі.
Пол підняв великий палець, на якому блищав герцогський перстень.
— Бачите це?
— Так.
— Знаєте, що це означає?
Джессіка різко обернулася до сина.
— Твій батько лежить мертвий у руїнах Арракіна, — відповів Кайнс. — Отже, з технічного погляду ти Герцог.
— Я солдат Імперії, — сказав Пол. — Горлоріз, із технічного погляду.
Кайнс спохмурнів.
— Навіть коли за вбивством твого батька стоять сардаукари Імператора?
— Сардаукари — це одне, а законне джерело моєї влади — зовсім інше, — відрізав Пол.
— Арракіс сам визначає, хто носитиме мантію правителя.
Джессіка, яка повернулася глянути на планетолога, подумала: «У цьому чоловікові є сталь, яку ніхто ще не зміг приборкати… а нам потрібна сталь. Пол грається з вогнем».
Юнак продовжив:
— Сардаукари на Арракісі свідчать лише про те, наскільки наш любий Імператор боявся мого батька. А тепер я дам Падишахові-Імператору привід боятися…
— Хлопче, — перебив його Кайнс. — Є речі, які ти не…
— Надалі звертайтеся до мене «Сір» або «Мілорд».
«М’якіше», — подумала Джессіка.
Кайнс зиркнув на Пола, і Джессіка запримітила тінь захвату впереміш з іронією на обличчі планетолога.
— Сір, — промовив чоловік.
— Я непокою Імператора, — сказав Пол. — Я непокою всіх, хто хотів би розділити Арракіс як власну здобич. Доки я живу, продовжуватиму непокоїти їх, стану їм поперек горлянки, аби вони випустили дух!
— Слова! — відмахнувся Кайнс.
Пол глянув на співрозмовника. Зрештою сказав:
— У вас тут є легенда про Лісана аль-Гайба, Голос із Зовнішнього Світу, який поведе фрименів до раю. Ваші люди мають…
— Забобони! — відрізав Кайнс.
— Можливо, — погодився Пол. — А можливо, й ні. Забобони часом мають дивні корені та ще дивніші розгалуження.
— Ти маєш план, — сказав Кайнс. — Це доволі очевидно… Сір.
— Чи могли б ваші фримени надати мені беззаперечні докази того, що тут були перевдягнені в харконненівську форму сардаукари?
— Найімовірніше, так.
— Імператор поверне владу над планетою Харконненам, — продовжив Пол. — Можливо, навіть Звірові Раббану. Хай так. Раз він утягнувся в це, йому не вдасться сховати власну провину. Нехай Імператор ураховує, що може постати перед звинувачувальною заявою Ландсрааду. Хай він відповість, де…
— Поле! — вигукнула Джессіка.
— Припустімо, що Вища Рада Ландсрааду прийме твій позов, — сказав Кайнс. — Результатом цього може бути тільки одне: масштабна війна між Імперією та Великими Домами.
— Хаос, — кивнула Джессіка.
— Але я доповім самому Імператорові, — сказав Пол, — і запропоную альтернативу хаосу.
— Шантаж? — сухо поцікавилася Джессіка.
— Як ти сама казала, це лише один з інструментів управління державою, — відповів Пол, і Джессіка почула в голосі сина гіркоту. — В Імператора немає синів, лише доньки.
— Заміряєшся на трон? — спитала Джессіка.
— Імператор не ризикуватиме — тотальна війна зруйнує Імперію, — сказав Пол. — Планети вибухнуть, повсюди пануватиме руїна — так він не ризикуватиме.
— Ти замислив відчайдушну гру, — промовив Кайнс.
— Чого понад усе бояться Великі Доми Ландсрааду? — запитав Пол. — А бояться вони того, що зараз відбувається тут, на Арракісі. Того, що сардаукари переб’ють їх один за одним. Ось для чого існує Ландсраад. Він тримає купи Велику Конвенцію. Тільки в союзі вони могли б протистояти силам Імперії.
— Але вони…
— Саме цього вони бояться, — продовжив Пол. — Арракіс перетвориться на бойовий клич до єднання. Усі вони побачать себе в моєму батькові — відрізаними від стада та вбитими.
Кайнс звернувся до Джессіки:
— Його план спрацює?
— Я не ментат, — відповіла Джессіка.
— Але ви — Бене-Ґессеритка.
Вона допитливо зиркнула на планетолога й сказала:
— Його план має і сильні, й слабкі сторони… як і будь-який план на цій стадії. План настільки ж залежить від виконання, як і від задуму.
— «Закон — то найвища наука», — процитував Пол. — Так написано над дверима Імператора. Пропоную продемонструвати йому закон.
— І я не певен, що зможу вірити тому, хто придумав таку програму дій, — сказав Кайнс. — Арракіс має свій план, який ми…
— Опинившись на троні, — мовив Пол, — я лише одним помахом руки перетворю Арракіс на рай. Це та монета, якою я плачу за вашу підтримку.
— Моя вірність не продається, сір, — жорстко відказав Кайнс.
Хлопець уважно подивився на співрозмовника через стіл. Пол зіткнувся з холодом синіх на синьому очей, вивчив владне бородате обличчя. Різка усмішка торкнулася його вуст, і він промовив:
— Гарні слова. Прошу мені вибачити.
Кайнс зустрівся поглядом із Полом і зрештою сказав:
— Жоден Харконнен ніколи не визнавав своїх помилок. Можливо, Атріде, ти не такий, як вони.
— Це, певно, такі прогалини в їхньому вихованні, — кивнув Пол. — Ви стверджуєте, що не продаєтеся, однак я маю монету, яка буде вам до душі. За вашу вірність я платитиму вірністю своєю… в усьому.
«Моєму синові притаманна Атрідівська щирість, — подумала Джессіка. — Він має неймовірне, майже наївне почуття власної честі — яка ж це насправді могутня зброя».
Вона розуміла, наскільки Кайнса вразили Полові слова.
— Це нечувано, — відказав планетолог. — Ти лише хлопчак і…
— Я Герцог, — гарикнув Пол. — Я Атрід. Атріди ніколи не порушували такої клятви.
Кайнс ковтнув.
— Коли я кажу «в усьому», — вів далі Пол, — то маю на увазі, що жодних обмовок не буде. Я віддам своє життя за вас.
— Сір! — голос Кайнса тремтів, але Джессіка зрозуміла, що він звертався тепер не до п’ятнадцятирічного хлопчика, а до чоловіка, вищого від себе. Тепер Кайнс справді звертався до особи блакитної крові.
«Зараз він би віддав життя за Пола, — подумала вона. — Як це Атрідам удається — так швидко, так просто?»
— Я знаю, що ти маєш на увазі, — сказав Кайнс. — Однак Харконн…
Двері за Половою спиною різко розчахнулися. Хлопець обернувся і побачив, що там панує насилля — крики, брязкіт сталі, у коридорі мигтіли покручені гримаси вощаних облич.
Пол, а за ним мати, кинулися до дверей — Айдаго блокував прохід, його налиті кров’ю очі виблискували крізь марево щита. Скрючені пальці тягнулися до нього, дуги металу безпорадно билися об його броню. Помаранчевий вогненний струмінь паралізатора було відбито. Здавалося, клинок Айдаго був повсюди, ляскав там і сям, і червоні краплі падали з нього на землю.
Раптом поряд із Полом опинився Кайнс, і вони вдвох налягли на двері.
Пол востаннє кинув короткий погляд на Айдаго, який давав відсіч рою харконненівської уніформи — на його різкі контрольовані рухи, чорне, ніби козяче хутро, волосся із багряною квіткою смерті в ньому. Через мить двері захряснулися, і Кайнс із ляскотом зачинив їх на засув.
— Певно, я вже зробив свій вибір, — сказав планетолог.
— Хтось помітив вашу машинерію до того, як її вимкнули, — сказав Пол. Він відвів матір подалі від дверей і побачив у її очах відчай.
— Я мав запідозрити, що щось не так, коли забарилися з кавою, — сказав Кайнс.
— Знаю, у вас тут є таємний лаз, — почав Пол. — Може, ми ним скористаємося?
Кайнс, глибоко вдихнувши, відповів:
— Ці двері ще хвилин двадцять витримають що завгодно, окрім лазеростріла.
— Вони ним не скористаються. Боятимуться, що по цей бік щити, — відказав Пол.
— То сардаукари в харконненівській формі, — прошепотіла Джессіка.
Вони чули ритмічне гупання у двері.
Кайнс кивнув на шафи біля правої стіни:
— Туди.
Він підійшов до першої шафки, відчинив її, прокрутив якусь ручку всередині. Усі шафки розчахнулися, відкриваючи чорну пащеку тунелю.
— Ці двері також із пласталі, — кинув Кайнс.
— Ви добре підготувалися, — прокоментувала Джессіка.
— Ми вісімдесят років прожили під Харконненами, — сказав Кайнс. Він пройшов із ними в пітьму й зачинив за собою двері.
У раптово запалій темряві Джессіка побачила на підлозі перед собою люмінесцентну стрілку.
Голос Кайнса долинув звідкись позаду:
— Тут ми розділимося. Ця стіна ще міцніша. Вона витримає ще принаймні годину. Ідіть за стрілками на підлозі. Вони зникатимуть, щойно ви пройдете повз них. Вони проведуть вас крізь лабіринт до іншого виходу, де я сховав ’топтер. Цієї ночі розгуляється буря. Єдина ваша надія — наздогнати її, наблизитися впритул до її гребеня, і летіти вздовж нього. Мої люди робили таке, коли крали ’топтери. Якщо протримаєтеся досить високо — врятуєтеся.
— А як щодо вас? — запитав Пол.
— Спробую втекти через інший прохід. Раптом мене спіймають… що ж, я досі залишаюся Імперським Планетологом. Можу сказати, що ви захопили мене в полон.
«Тікаємо, неначе боягузи, — подумав Пол. — Але як іще мені вижити, аби помститися за батька?»
Юнак повернувся обличчям до дверей.
Джессіка вловила його порух і сказала:
— Поле, Дункан уже мертвий. Ти ж бачив рану. Ти вже нічим не зарадиш.
— Одного дня я відплачу їм за нього, — сказав Пол.
— Не зможеш, якщо зараз не поквапишся, — відповів Кайнс.
Пол відчув його руку на своєму плечі.
— Де ми зустрінемося, Кайнсе?
— Я відряджу фрименів на ваші пошуки. Шлях бурі ми знаємо. Поквапся, і хай Велика Мати подарує тобі швидкість та удачу.
Пол із Джессікою чули, як кроки Кайнса розтанули в темряві.
Джессіка намацала Полову руку та м’яко її потягнула.
— Ми не повинні розділятися, — промовила вона.
— Так.
Юнак пішов за матір’ю вздовж першої стрілки. Щойно вони наступили на неї, вона згасла. Попереду їх уже манила до себе інша стрілка.
Вони проминули і її. Бачили, як вона згасла. Цієї ж миті попереду загорілася ще одна.
Тепер вони бігли.
«Плани всередині планів, які самі є планами всередині інших планів, — думала Джессіка. — Може, зараз ми стали частиною чийогось плану?»
Стрілки вели їх крізь повороти, повз бокові проходи, що лише ввижалися в слабкому флуоресцентному світлі. Деякий час шлях вів їх униз, а потім пішов усе вище й вище. Зрештою, вони піднялися сходами, повернули за ріг і скоро опинилися перед світляними дверима з чорною ручкою, що виднілася в центрі.
Пол натиснув на неї.
Стіна відсунулася вбік. Спалахнули лампи, освітлюючи витесану в камені печеру, серед якої припав до землі орнітоптер. За ним вимальовувалася гладенька сіра стіна з табличкою на дверях.
— Куди пішов Кайнс? — запитала Джессіка.
— Він учинив те, що вчинив би будь-який гарний очільник партизанського руху, — відповів Пол. — Він розбив нас на дві групи й зробив усе, аби не сказати, де ми, якщо раптом його спіймають. Він просто цього не знатиме.
Пол провів матір до зали, подумки відзначаючи, що їхні кроки здіймають куряву.
— Тут віддавна нікого не було, — сказав хлопець.
— Він був настільки переконаний, що фримени знайдуть нас, — промовила Джессіка.
— Я поділяю його впевненість.
Пол відпустив руку матері, підійшов до лівих дверцят орнітоптера, відчинив їх і прилаштував свій рюкзак на задньому сидінні.
— Цей корабель захищено від детекторів дальності, — сказав він. — На торпеду виведено дистанційне керування дверима та світлом. Вісімдесят років під харконненівською п’ятою навчили їх прискіпливої обачності.
Джессіка, переводячи подих, притулилася до апарата з іншого боку.
— Війська Харконненів обступили це місце, — промовила жінка. — Вони не дурні. — Вона зосередилася на своєму чутті напрямку і вказала праворуч.
— Буря, що ми бачили, — там.
Пол кивнув, опираючись раптовому небажанню ворушитися. Він знав причину цього стану, але не міг нічого вдіяти. У якусь мить цієї ночі він відпустив ланцюжок рішень у глибоке невідоме. Пол усвідомлював ділянку часу, що оточувала їх, однак «зараз і тепер» належало простору таємниці. Він неначе бачив самого себе, який зникав із поля зору, спускаючись у долину. З безкінечної кількості шляхів, що виводили з долини, лише деякі могли повернути Пола Атріда назад до світла, решта ж — ні.
— Що довше ми чекаємо, то краще вони підготуються, — наголосила Джессіка.
— Залазь усередину й пристебнися, — відказав Пол.
Він приєднався до неї в орнітоптері, досі опираючись думці, що перед ним сліпа земля, недоступна для пророчого видіння. Несподівано Пола шокувало, що він чимраз більше покладався на свої пророчі спогади — і це ослабило його в час, коли він потребував найбільшого зосередження.
«Якщо покладаєшся лише на очі, решта чуттів слабне», — стверджувала аксіома Бене Ґессерит. Пол усвідомив це тепер і заприсягся ніколи більше не потрапляти в таку пастку… якщо раптом він вийде звідси живим.
Пол пристебнувся ременями безпеки, переконався, що з матір’ю все гаразд, перевірив ’топтер. Крила повністю розгорнулися, їхні тендітні металеві пластинки вирівнялися. Хлопець натиснув клавішу ретрактора — крила склалися для старту на реактивній тязі. Усе так, як учив Ґурні Галлек. Перемикач стартера рухався м’яко. Циферблати на панелі інструментів увімкнулися, щойно гондоли реактивного двигуна було приведено до стану готовності. Турбіни повільно зашипіли.
— Готова?
— Так.
Юнак натиснув на клавішу дистанційного керування світлом.
Їх огорнула пітьма.
Рука Пола здавалася тінню проти люмінесцентних приладів, коли він натиснув на кнопку ввімкнення дверей. Попереду пролунав скрип. Зашурхотіла піщана злива. Запилюжене повітря торкнулося хлопцевих щік. Він зачинив свої дверцята, відчуваючи раптовий тиск.
У широкому прорізі курної темноти, що з’явився на місці стіни, заблимали розмиті зорі. У їхньому світлі попереду вималювався виступ і безмір піщаних хвиль.
Пол утиснув підсвічену кнопку запуску в панель. Крила опали назад і вниз, піднявши ’топтер із гнізда. Реактивні струмені ринули з турбін, а крила зафіксувалися в позиції для польоту.
Джессіка легко провела долонею по спарених важелях керування. Вона відчувала впевненість синових рухів. Жінка була наляканою і збудженою водночас. «Тепер наша надія лише на натренованість Пола, — подумала вона, — на його юність і стрімкість».
Пол додав тяги на реактивній гондолі. ’Топтер заклав віраж, удавлюючи їх у крісла. Темна стіна закривала зорі попереду. Юнак розкрив крила ширше і знову додав тяги. Ще один помах крил, новий струс — і вони перелетіли через скелі, через посріблені зоряним світлом кути та оголені гірські породи. Запилюжено-червоний другий місяць зринув над небокраєм праворуч, окреслюючи звивистий слід бурі.
Руки Пола танцювали на важелях керування. Крила склалися до розміру тупих обрубків. Сила тяжіння звалилася на їхню плоть, коли апарат зробив крутий крен.
— Позаду нас реактивні вихлопи, — гукнула Джессіка.
— Я їх бачив.
Він утиснув силову руку вперед.
Їхній ’топтер підскочив, неначе налякана тварина, і рвонув на південний захід до бурі та величезного вигину пустелі. Неподалік Пол запримітив безладні тіні, що лягали там, де завершувалася смуга скель — кам’яна порода тонула під дюнами. За витягнутими місячними тінями один бархан набігав на інший.
А над небокраєм, неначе стіна проти зір, здіймалося рівне безмежжя бурі.
Щось трусонуло ’топтер.
— Розрив снаряда, — видихнула Джессіка. — Вони використовують якусь артилерійську зброю.
Вона несподівано для себе побачила звіриний вищир на обличчі Пола.
— Схоже, вони намагаються не використовувати лазеростріли, — сказав він.
— Але ж ми без щитів!
— А вони про це знають?
’Топтер знову затрусився.
Пол вигнувся, щоб поглянути назад.
— Лише одному з них вистачить швидкості, щоб нас наздогнати.
Хлопець знову зосередився на курсі, спостерігаючи, як перед ними росла стіна бурі — поставала непробивною реальністю.
— Гвинтові гранатомети, ракети, усю старовинну бойову техніку — усе це ми дамо фрименам, — прошепотів Пол.
— Буря! — вигукнула Джессіка. — Може, краще повернеш?
— Як там корабель за нами?
— Наздоганяє.
— Тримайся!
Пол утягнув крила й у крутому лівому віражі ввійшов у оманливо повільну стіну бурі, що вирувала. Він відчував, як сила тяжіння відтягувала щоки.
Вони, здавалося, пірнули в легку хмару пилу, що ставала щораз важчою і важчою, аж доки не закрила собою пустелю та місяць. Орнітоптер перетворився на довгий пологий шепіт темряви, осяяної тільки зеленим світлом панелі інструментів.
Крізь свідомість Джессіки спалахом промайнули всі попередження щодо таких бур — вони розрізають метал, як масло, відділяють плоть від кісток, а самі кістки пожирають. Жінка відчувала, як наповнений пилом вітер трусив їх і крутив, поки Пол боровся з керуванням. Бачила, як син відімкнув енергію, — й апарат став дибки. Метал навколо них заскрипів і затремтів.
— Пісок! — закричала Джессіка.
У світлі панелі керування вона побачила, як син заперечно хитнув головою.
— На такій висоті піску небагато.
Однак вона відчувала, як їх усе глибше й глибше затягувало в цей вир.
Пол на всю довжину витягнув крила ’топтера, почув, як вони заскрипіли від напруги. Юнак зосередився на світлокулі посеред графіка висоти, повернув апарат до горизонтального польоту.
У Джессіки було дивне відчуття, що вони стояли на місці, а все навколо рухалося. Лише нечіткі бурі патьоки, що стікали по шибці, та гуркітливий свист нагадували їй про ту силу, що вирувала навколо них.
«Вітер швидкості — сім або вісім сотень кілометрів на годину, — думала вона. Адреналін без упину наповнював її. — Я не повинна боятися, — подумки промовляла Джессіка слова Бене-Ґессеритської літанії. — Страх убиває розум».
Поступово довгі роки тренувань переважили.
Спокій повернувся.
— Ми схопили тигра за хвіст, — прошепотів Пол. — Не можемо опуститися, не можемо приземлитися… і я не певен, що зможу підняти нас на цьому. Доведеться рухатися разом із бурею.
Спокій миттєво полишив Джессіку. Жінка відчула, як зацокотіли зуби, вона їх стиснула. А потім почула голос Пола, тихий і спокійний. Він читав літанію:
— Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я.
26
Що ти зневажаєш? Ось це й відкриває твою суть.
Що ти зневажаєш? Ось це й відкриває твою суть.
— Вони мертві, Бароне, — сказав Якін Нефуд, капітан гвардії. — І жінка, й хлопчик точно мертві.
Барон Владімір Харконнен сів на ліжку на силових підвісках у своїх покоях. Його спальня розташувалася неначе в багатошаровій яєчній шкаралупі — у самому центрі космічного фрегата, що приземлився на Арракісі. Тут, у спочивальні, жорсткий метал фрегата було прикрашено розкішними тканинами, м’яким покриттям і рідкісними витворами мистецтва.
— Жодних сумнівів, — мовив капітан гвардії. — Вони мертві.
Барон повернув важке тіло, підтримуване силовими підвісками, й зосередився на еболіновій статуї хлопчика у стрибку в ніші навпроти. Сон полишив його. Він випрямив зім’яту підвіску під складками жиру на шиї й дивився крізь мерехтіння єдиної світлокулі своєї спальні на отвір дверей, де стояв капітан Нефуд, зупинений пентащитом.
— Вони, безсумнівно, мертві, Бароне, — повторив чоловік.
Барон зауважив тьмяний блиск від семути в Нефудових очах. Вочевидь, чоловік глибоко занурився в наркотичний чад, коли отримав звіт. І перш ніж прибігти сюди, встиг лише ковтнути антидот.
— Ось у мене повний звіт, — сказав Нефуд.
«Нехай трішки попітніє, — подумав Барон. — Інструменти влади завжди потрібно тримати гострими й напоготові. Влада й страх — гострі й напоготові».
— Ти бачив тіла? — прогримів Барон.
Нефуд завагався.
— То що?
— М’лорде, бачили, як вони пірнули в піщану бурю… там вітер зі швидкістю понад вісімсот кілометрів. Ніщо не виживає в такій бурі, мілорде. Ніщо! Один із наших ’топтерів, що переслідував їх, розбився.
Барон утупив погляд у Нефуда й спостерігав, як у того дриґаються гострі лінії нижньої щелепи, як ворухнулося підборіддя, коли Нефуд ковтнув.
— Ти бачив тіла? — запитав Барон.
— М’лорде…
— То навіщо приперся сюди бряжчати зброєю? — гарикнув Барон. — Аби сказати, що в чомусь нема сумнівів, коли вони насправді є? Гадаєш, я похвалю тебе за таку дурість? Дам підвищення?
Обличчя Нефуда зблідло, як смерть.
«Тільки погляньте на це курчатко! — думав Барон. — Мене оточують лише такі нікчемні бевзі. Якщо я сипну перед ним піску й скажу, що це зерно, він іще й дзьобати його почне».
— Отже, нас привів до них Айдаго? — запитав Барон.
— Так, м’лорде!
«Тільки погляньте, як він випалив свою відповідь», — подумав Барон і мовив:
— Вони намагалися втекти до фрименів?
— Так, м’лорде!
— Є щось додати до цього… звіту?
— Імперський Планетолог, Кайнс, причетний до справи, м’лорде. Айдаго зустрівся з Кайнсом за доволі таємничих обставин. Я сказав би навіть підозрілих обставин.
— Тож?
— Вони… рушили разом до місця в пустелі, де, вочевидь, ховалися хлопчик і його матір. У запалі гонитви деякі з наших груп постраждали від вибуху, спричиненого перетином щита з лазерострілом.
— Скількох ми втратили?
— Я… точно ще не знаю, м’лорде.
«Він бреше, — подумав Барон. — Певно, втрати значні».
— Імперський лакей Кайнс, — сказав Барон. — Він, виходить, вів подвійну гру?
— Закладаюся своєю репутацією, м’лорде.
«Його репутацією!»
— Нехай його вб’ють, — сказав Барон.
— М’лорде! Кайнс — Імперський Планетолог, слуга Його Велич…
— Тоді хай це скидається на нещасний випадок!
— М’лорде, гніздо фрименів разом із нами брали сардаукари. Вони й тримають зараз Кайнса під вартою.
— То заберіть його в них. Скажіть, я хочу його допитати.
— А якщо вони заперечуватимуть?
— Не заперечуватимуть, якщо ти все зробиш правильно.
Нефуд ковтнув слину.
— Так, м’лорде.
— Цей чоловік має померти, — прогримів Барон. — Він спробував допомогти моїм ворогам.
Нефуд переступив із однієї ноги на другу.
— Ну?
— М’лорде, садаукари… тримають під вартою двох осіб, які можуть вас цікавити. Вони впіймали майстра-асасина Герцога.
— Хавата? Зуфіра Хавата?
— Я сам бачив полоненого, мілорде. Це Хават.
— Не вірю, що таке можливо!
— Він казав, що його нейтралізували паралізатором, м’лорде. У пустелі, де він не міг скористатися щитом. Він майже неушкоджений. Якщо нам удасться забрати його, буде доволі весело.
— Ти говориш про ментата, — буркнув Барон. — Ментатами не розкидаються. Він заговорив? Що каже про поразку? Чи усвідомлює він масштаб… але ні.
— Він сказав достатньо, м’лорде, щоб показати, ніби вірить, що зрадницею була леді Джессіка.
— Отакої.
Барон відкинувся назад, міркуючи, а тоді мовив:
— Ти певен? Його гнів викликає леді Джессіка?
— Він сказав це у моїй присутності, м’лорде.
— То нехай думає, що вона жива.
— Але м’лорде…
— Спокійно. Я хочу, щоб до Хавата ставилися добре. І нічого не розповідайте йому про справжнього зрадника — покійного лікаря Юе. Нехай йому скажуть, що лікар Юе помер, захищаючи свого Герцога. З одного боку, це навіть правда. Натомість ми підживлюватимемо його підозри супроти леді Джессіки.
— М’лорде, я не…
— Нефуде, ментата можна спрямовувати і контролювати через інформацію. Хибна інформація — хибні результати.
— Так, м’лорде, але…
— Хават голодний? Спраглий?
— М’лорде, Хават же досі в руках сардаукарів!
— Так. Справді. Але сардаукари, як і я, прагнуть отримати інформацію від Хавата. Я зауважив дещо про наших союзників, Нефуде. Вони не надто старанні… з політичних міркувань. Гадаю, вони поводяться так навмисне, бо це воля Імператора. Так. Думаю, так і є. Нагадай командирові сардаукарів, що я славлюся вмінням витягувати інформацію з упертих суб’єктів.
Нефуд відповів із нещасним виразом обличчя:
— Так, м’лорде.
— Скажи командувачеві сардаукарів, що я хочу допитати водночас і Хавата, і Кайнса, звівши їх один проти одного. Гадаю, таке він зрозуміє.
— Так, м’лорде.
— І щойно вони опиняться в наших руках… — Барон кивнув.
— Мілорде, сардаукари забажають присутності їхнього спостерігача під час… допиту.
— Я певен, ми здатні створити екстрену ситуацію, щоб відвернути увагу всіх небажаних спостерігачів, Нефуде.
— Розумію, мілорде. Саме тоді з Кайнсом і трапиться нещасний випадок.
— Нещасний випадок трапиться і з Кайнсом, і з Хаватом, Нефуде. Але тільки для Кайнса він виявиться справжнім. Мені потрібен Хават. Так. О, так.
Нефуд кліпнув і ковтнув. Здавалося, він хотів поставити питання, але промовчав.
— Хаватові даватимуть і їжу, і напої, — сказав Барон. — Ставитимуться до нього з добротою та співчуттям. А у воду ти додаси залишкову отруту, розроблену покійним Пітером де Врісом. І стежитимеш, аби відтоді Хаватові постійно давали антидот… якщо я не вирішу інакше.
— Так, антидот, — Нефуд похитав головою, — але…
— Не клей дурня, Нефуде. Герцог ледве не вбив мене отруйною капсулою в зубі. Газ, який він видихнув у моїй присутності, позбавив мене найціннішого ментата, Пітера. Потрібна заміна.
— Хават?
— Хават.
— Але…
— Ти збираєшся сказати, що Хават повністю відданий Атрідам. Це правда, але ж Атріди мертві. А ми розбестимо його. Переконаємо, що в загибелі Герцога його провини нема. То все підступи Бене-Ґессеритської відьми. У нього був слабкий володар, чий розум заполонили емоції. Ментати обожнюють уміння прораховувати без емоцій, Нефуде. Тож ми розбестимо чудового Зуфіра Хавата.
— Розбестимо його. Так, м’лорде.
— На жаль, ресурси у володаря Хавата були бідними, тож він не зміг підняти свого ментата до вершин інтелекту, що є законним правом ментата. Хават відчує в цьому частку правди. Герцог не міг собі дозволити мати найкращих шпигунів, які б постачали ментатові необхідну інформацію. — Барон зиркнув на Нефуда. — Не варто себе обдурювати, Нефуде. Правда — потужна зброя. Ми чудово знаємо, як перемогли Атрідів. І Хават знає. Нам це вдалося завдяки багатству.
— Завдяки багатству. Так, м’лорде.
— Ми розбестимо Хавата, — сказав Барон. — Сховаємо його від сардаукарів. І триматимемо про запас… можливість скасування антидоту. Залишкову отруту вивести неможливо. І, Нефуде, Хават нічого не запідозрить. Улювлювачі отрути не помічають антидоту. Хават може скільки завгодно перевіряти їжу, але не виявить жодних ознак отрути.
У широко розплющених очах Нефуда спалахнуло розуміння.
— Відсутність чогось, — сказав Барон, — може бути не менш смертельною, ніж наявність. Відсутність повітря? Відсутність води? Відсутність усього, від чого ми залежні? — Барон кивнув. — Розумієш мене, Нефуде?
Нефуд ковтнув.
— Так, м’лорде.
— Тоді ворушися. Знайди командувача сардаукарів і запускай механізм у дію.
— Уже йду, м’лорде.
Нефуд уклонився, розвернувся і поквапився геть.
«Хават на моєму боці! — міркував Барон. — Сардаукари віддадуть його мені. Якщо вони хоча б щось і підозрюють, то лишень те, що я хочу знищити ментата. І я підтверджу цю підозру! Дурні! Один із найдивовижніших ментатів в історії, ментат, навчений убивати, — а вони кинуть його мені, як зламану іграшку. Я ще покажу їм, що з такою іграшкою можна зробити».
Барон простягнув руку під тканини свого ліжка на силових підвісках і натиснув на кнопку, щоб викликати свого старшого небожа, Раббана. Владімір Харконнен усівся, усміхаючись.
«І всі Атріди мертві!»
Звісно, придуркуватий капітан гвардії мав рацію. Опинившись на шляху піщаної бурі Арракіса, не виживає ніхто. Жінка та хлопчик мертві. Хабарі в потрібних місцях, неймовірні витрати, щоб перевезти нищівну військову силу на планету… всі хитрі звіти, витворені лише для вух Імператора, усі ретельні приготування дали, нарешті, свої плоди.
«Влада й страх — страх і влада!»
Барон бачив перед себою шлях. Одного дня Харконнен стане Імператором. Не він сам, і не його прямий спадкоємець. Але Харконнен. Звісно, не Раббан, якого він викликав. Але молодший Раббанів брат, юний Фейд-Раута. Була в цьому хлопцеві різкість, що подобалася Баронові… і лютість.
«Милий хлопчик, — подумав Барон. — Іще рік чи два — скажімо, коли йому виповниться сімнадцять — і я точно знатиму, чи він є тим інструментом, який потрібен Дому Харконненів, щоб сісти на трон».
— Мілорде Бароне.
За межами дверного пентащита спальні Барона стояв невисокий кремезний чоловік, повний лицем і тілом. Він мав характерні харконненівські близько посаджені очі й горбаті плечі. Його жир досі зберігав певний тонус, але цілком очевидно, що одного дня і він потребуватиме силових підвісок, які переноситимуть зайву вагу його тіла.
«Гора м’язів замість мозку, — подумав Барон. — Не ментат мій племінничок… не Пітер де Вріс, але, можливо, він навіть цінніший для задуманого мною завдання. Якщо я дам йому свободу дій, він знищить усе на своєму шляху. О, як же його ненавидітиме Арракіс!»
— Мій любий Раббане, — промовив Барон. Він вимкнув дверний щит, але навмисно ввімкнув тілесний захист на повну силу, знаючи, що його мерехтіння буде помітним завдяки світлокулі в узголів’ї ліжка.
— Ви мене викликали, — Раббан ступив у кімнату й кинув погляд на мерехтіння тілесного щита. Роззирнувся, шукаючи стілець на підвісках, але такого не знайшов.
— Стань ближче, щоб я міг тебе бачити, — сказав Барон.
Раббан наблизився ще на крок, міркуючи, що клятий старигань навмисне поприбирав усі стільці, аби відвідувачі стояли.
— Атріди мертві, — сказав Барон. — Останні з них. Тому я й викликав тебе сюди, на Арракіс. Ця планета знову твоя.
Раббан кліпнув.
— Але я гадав, що ви мали намір поставити Пітера де Вріса на…
— Пітер також мертвий.
— Пітер?
— Пітер.
Барон знову активував дверний пентащит, увімкнувши режим повного блокування будь-якої енергії.
— Ви, зрештою, стомилися від нього, так? — запитав Раббан.
Його голос мертво впав у відрізану від енергії кімнату.
— Я тобі зараз дещо скажу, але тільки один раз, — прогримів Барон. — Ти підозрюєш, що я позбувся Пітера, як позбуваються якоїсь дурниці. — Він клацнув товстими пальцями. — Просто так, еге ж? Я не настільки дурний, небоже. І мені буде прикро, якщо коли-небудь словом чи дією ти висловиш думку, що я настільки дурний.
У примружених Раббанових очах зблиснув страх. Він чудово знав, наскільки сильно старий Барон може озлобитися супроти родичів. До смерті доходило рідко — хіба що це давало особливу вигоду або ж жертва надто нахабніла. Однак родинні покарання бували доволі болісними.
— Вибачте мені, мілорде Бароне, — сказав Раббан. Він опустив очі, щоб продемонструвати догідливість і приховати власний гнів.
— Тобі мене не надурити, Раббане, — сказав Барон.
Не підводячи очей, Раббан ковтнув слину.
— Хочу дещо пояснити, — мовив Барон. — Ніколи не знищуй людину, не подумавши. Це ж тобі не просто формальна процедура передачі феоду з рук у руки. Завжди роби це з найвищою метою — і чудово розумій цю мету!
Гнів заговорив у Раббані:
— Але ж ви знищили зрадника Юе! Коли я прибув минулої ночі, то бачив, як витягували його тіло.
Раббан зиркнув на дядька, враз злякавшись гучності власних слів.
Але Барон усміхнувся.
— Я дуже обережний із небезпечною зброєю, — сказав він. — Лікар Юе — зрадник. Він видав мені Герцога, — голос Барона став лунати сильніше. — Я підбив на злочин лікаря із Сукської школи! Внутрішньої школи! Чуєш, хлопче? Але ця зброя надто дика, щоб дозволити їй просто валятися неподалік. Я не просто так його знищив.
— Чи знає Імператор, що ви підбили на злочин сукського лікаря?
«А це розумне запитання, — подумав Барон. — Невже я недооцінив цього племінничка?»
— Імператор іще не знає цього, — відповів Барон. — Але сардаукари, без сумніву, повідомлять йому. Проте перш ніж це трапиться, я подам йому власний звіт через канали ДАПТу. Поясню, що мені пощастило виявити лікаря, який удавав, що кондиціонований. Фальшивий лікар, розумієш? Оскільки всі знають, що обійти кондиціонування неможливо, з такою версією погодяться.
— Он як, розумію, — пробурмотів Раббан.
А сам Барон подумав: «Справді, я сподіваюся, що розумієш. І сподіваюся, усвідомлюєш, наскільки важливо зберегти це в таємниці, — Барон ураз сам собі здивувався. — Навіщо я це зробив? Навіщо хвалився перед цим придуркуватим небожем — небожем, якого маю використати й знищити?» Барон розгнівався на себе, бо почувався зрадженим.
— Це потрібно зберегти в таємниці, — сказав Раббан. — Я розумію.
Барон зітхнув.
— Цього разу я дам тобі інші накази щодо Арракіса, небоже. Коли ти востаннє владарював у цьому місці, я сильно стримував тебе. Цього разу в мене лише одна вимога.
— Мілорде?
— Прибуток.
— Прибуток?
— Раббане, ти уявляєш, скільки ми витратили, щоб привести сюди таку військову силу й перемогти Атрідів? Чи спадало тобі на думку, які в Гільдії тарифи на військові перевезення?
— Високі, еге ж?
— Високі!
Барон виставив товсту руку перед Раббаном.
— Якщо ти вичавиш із Арракіса кожен цент, який ми можемо здобути за шістдесят років, то ледь-ледь компенсуєш витрати!
Раббан розкрив рот і мовчки закрив його.
— Високі, — зневажливо осміхнувся Барон. — Клята монополія Гільдії в космосі знищила б нас, якби я не спланував ці витрати давним-давно. І ти маєш знати, Раббане, що основний фінансовий удар прийняли на себе ми. Ми навіть сплатили за перевезення сардаукарів.
І вже не вперше Барон подумки поцікавився, чи настане день, коли Гільдія пошиється в дурні. Вона надзвичайно підступна: витягує рівно стільки, скільки можливо без заперечень клієнта, аж доки той не опиниться у неї в руках — і буде змушеним платити, платити, платити.
І тарифи завжди злітали до небес, коли йшлося про військові авантюри. «Надбавка за ризик», — пояснювали слизькі агенти Гільдії. І за кожного агента, якого тобі вдавалося вкоренити в структуру Банку Гільдії як спостерігача, ти отримаєш двох їхніх агентів у своїй системі.
«Нестерпно!»
— Отже, прибуток, — мовив Раббан.
Барон опустив руку, стиснувши її в кулак.
— Ти маєш чавити.
— І я можу робити все, що захочу, доки чавлю?
— Усе.
— Гармати, які ви привезли, — мовив Раббан. — Чи можу я…
— Я їх приберу, — відрубав Барон.
— Але ви…
— Тобі не знадобляться такі іграшки. Вони були особливою новинкою, але тепер не мають сенсу. Їх не можна використати проти щитів, Раббане. Вони просто зіграли роль несподіванки. Було цілком передбачувано, що люди Герцога на цій огидній планеті побіжать у скелясті печери. Наші гармати просто заблокували їх там.
— Фримени не використовують щитів.
— Можеш лишити собі трохи лазерострілів, якщо бажаєш.
— Так, мілорде. І в мене розв’язані руки.
— Так, доки ти чавиш.
Раббан зловісно усміхнувся:
— Я чудово розумію, мілорде.
— Ти нічого не розумієш чудово, — гарикнув Барон. — Прояснімо це із самого початку. Ти маєш розуміти лише, як виконувати мої накази. Чи спадало тобі на думку, небоже, що на цій планеті мешкає не менше ніж п’ять мільйонів осіб?
— Невже мілорд забув, що раніше я був тут сиридар-регентом? І якщо мілорд пробачить мені, його оцінка може бути заниженою. Складно порахувати навіть населення падин і низькодолів. А якщо вже казати про фрименів…
— Фрименів не варто брати до уваги!
— Вибачте, мілорде, але сардаукари іншої думки.
Барон завагався, витріщаючись на небожа:
— Ти щось знаєш?
— Мілорд уже відпочивав, коли я прибув минулої ночі. Я… наважився зв’язатися зі своїми помічниками… з минулого. Вони були провідниками для сардаукарів. Отже, вони доповідають, що ватага фрименів на південному сході влаштувала сардаукарам засідку і знищила їх.
— Знищила сардаукарів?
— Так, мілорде.
— Неможливо!
Раббан знизав плечима.
— Фримени, що розбивають сардаукарів, — Барон глузливо усміхнувся.
— Я лише повторюю те, що сказали мені, — мовив Раббан. — У звіті сказано, що фримени полонили славнозвісного Герцогового Зуфіра Хавата.
— Он як.
Барон кивнув, усміхаючись.
— Я вірю цьому звітові, — вів далі Раббан. — Ви гадки не маєте, наскільки багато проблем створювали фримени.
— Можливо, але твої помічники бачили не фрименів. То, певно, були солдати Атрідів, навчені Хаватом і переодягнені у фрименів. Це єдине можливе пояснення.
І знову Раббан стенув плечима.
— Хтозна. Сардаукари вважають, що це фримени. Сардаукари вже запустили програму з винищення всіх фрименів.
— Чудово!
— Але…
— Таким чином сардаукари не сидітимуть склавши руки. А ми скоро отримаємо Хавата. Я знаю це! Відчуваю! О, що це був за день! Сардаукари повіються полювати на нікчемні пустельні ватаги, а ми отримаємо справжній приз!
— Мілорде… — Раббан завагався, насупившись. — Я завжди відчував, що ми недооцінюємо фрименів, і чисельно, і…
— Не зважай на них, хлопче! То наволоч. Нас цікавить населення містечок, міст і сіл. Море народу, еге ж?
— Море, мілорде.
— Вони й непокоять мене, Раббане.
— Вас?
— О… дев’яносто відсотків із них не варті уваги. Але є серед них дехто… Молодші Доми та їм подібні, амбіційні люди, які можуть наважитися на небезпечні вчинки. Якщо хтось один із них залишить Арракіс із неприємною історією про те, що тут трапилося, я буду надзвичайно засмучений. Чи уявляєш ти, наскільки я буду засмучений?
Раббан ковтнув.
— Ти маєш ужити негайних заходів, аби взяти заручника з кожного Молодшого Дому, — сказав Барон. — За межами Арракіса мають знати лише те, що це була пряма війна одного Дому з іншим. Сардаукари не брали в ній участі, розумієш? Герцогові запропонували звичні чверть майна і вигнання, однак він помер під час нещасного випадку до того, як устиг погодитися. Але збирався погодитися. Ось і вся історія. А будь-які чутки про сардаукарів тут варті сміху.
— Як забажає Імператор, — сказав Раббан.
— Так бажає Імператор.
— А як щодо контрабандистів?
— Ніхто не вірить контрабандистам, Раббане. Їх терплять, але ніхто не йме їм віри. У будь-якому разі ти роздаси певні хабарі… і вдасися до інших заходів, які, я певен, сам зможеш вигадати.
— Так, мілорде.
— Тож усього дві речі я чекаю від Арракіса: прибуток і безжальний кулак. Жодної милості. Сприймай цих покидьків як тих, ким вони і є: рабами, що заздрять своїм панам і лише чекають на нагоду повстати. Не проявляй до них ані крихти жалю чи доброти.
— Чи можна винищити всю планету? — запитав Раббан.
— Винищити? — Барон здивовано повернув голову. — Хто казав про винищення?
— Ну, я гадав, що ви збираєтеся привезти сюди нове населення і…
— Я сказав чавити, небоже, а не винищувати. Не марнуй населення, радше зажени його в абсолютну покору. Ти маєш бути хижаком, хлопчику мій, — він усміхнувся дитинно-товстим обличчям. — Хижак ніколи не спиняється. Не виявляє жалості. Ніколи не спиняйся. Жалість — це ілюзія. Її можна здолати голодним бурчанням у животі й висушеним спрагою горлом. Тож і будь завжди голодним і спраглим, — Барон погладив шари свого жиру на силових підвісках. — Як я.
— Розумію, мілорде.
Раббан зиркнув ліворуч і праворуч.
— Усе зрозуміло, небоже?
— Крім одного, дядьку. Планетолог Кайнс.
— О так, Кайнс.
— Він же слуга Імператора, мілорде. Він може приходити й іти геть, як забажає. І він дуже близький до фрименів… навіть одружився з одною.
— До завтрашнього вечора Кайнс помре.
— Це небезпечно, дядьку, вбивати слугу Імператора.
— Як, ти гадаєш, мені вдалося швидко зайти так далеко? — запитав Барон тихим, багатозначним голосом. — Крім того, не варто було й боятися, що Кайнс полишить Арракіс. Він же залежний від прянощів.
— Звісно!
— Ті, хто знають, нічого не вдіють, щоб не позбутися постачання прянощів, — сказав Барон. — Кайнс точно має це розуміти.
— Я забув, — сказав Раббан.
Вони мовчки дивилися один на одного.
За мить Барон мовив:
— Між іншим, поповнення моїх запасів прянощів має стати для тебе першорядним завданням. Я трохи наскладав меланжу для себе, але той самовбивчий рейд людей Герцога знищив майже все, що ми підготували для продажу.
Раббан кивнув:
— Так, мілорде.
Барон просвітлів.
— Тож завтра зранку ти збереш усіх, хто лишився тут від організованої структури і скажеш їм: «Наш Благоліпний Падишах-Імператор призначив мене керувати цією планетою і покласти край ворожнечі».
— Розумію, мілорде.
— Цього разу, певен, так і є. Ми обговоримо це детальніше завтра. А тепер облиш мене й дай доспати.
Барон вимкнув дверний пентащит і провів небожа поглядом, аж доки той не зник.
«Броньований мозок, — думав Барон. — Замість мозку — м’язи. Коли він закінчить із ними, планета перетвориться на криваве місиво. Тож коли я відряджу до них Фейда-Рауту, щоб полегшити їм життя, вони вітатимуть свого рятівника. Любий Фейд-Раута. Милосердний, співчутливий Фейд-Раута, який урятував їх від звіра. Фейд-Раута, людина, за якою варто йти, заради якої варто помирати. А хлопчик до того часу навчиться пригноблювати без наслідків. Я певен, що нам потрібен саме він. Він навчиться. І таке чудове тіло. Справді чарівний юнак».
27
У п’ятнадцятирічному віці він уже пізнав тишу.
У п’ятнадцятирічному віці він уже пізнав тишу.
Коли Пол боровся з важелями керування ’топтера, то збагнув, що може відокремлювати переплетені смерчеві сили, вираховуючи їх на основі найдрібніших даних завдяки логіці, потужнішій за ментатову. Він відчував пилові фронти, хвилеподібні рухи повітря, вихрові потоки, буревії.
Кабіну освітлювало лише зелене сяйво приладової шкали. Руді потоки пилу навколо здавалися однаковісінькими, але його внутрішнє чуття вже почало прозирати крізь піщану завісу.
«Потрібно знайти правильний потік», — подумав він.
Юнак уже давно відчував, що сила бурі зменшується, однак їх досі трусило. Пол перечекав іще один струс.
Вихровий потік наростав і враз струсонув увесь корабель, від чого апарат задеренчав. Відкинувши страх, Пол повів ’топтер ліворуч.
Джессіка помітила маневр на глобусі авіагоризонту.
— Поле! — гукнула вона.
Вихровий потік розвернув їх, перекрутив і штовхнув. Він підняв ’топтер, неначе гейзер тріску, а тоді відригнув його ген угору — апарат скидався на крилату цяточку у вигинах пилового валу, осяяного другим місяцем.
Пол зиркнув донизу на окреслений пилом стовп гарячого повітря, що виплюнув їх. Провів поглядом піщану бурю, що сунула вмирати в пустелю — вона скидалася на висохлу ріку, яка сріблясто зміїлася у світлі місяця. Доки вони набирали висоту, буря поступово вщухала.
— Ми вирвалися, — прошепотіла Джессіка.
Пол повернув корабель геть від бурі й, розглядаючи нічне небо, пішов на зниження.
— Від них — вирвалися, — відказав юнак.
Джессіка відчувала, як б’ється її серце. Вона змусила себе заспокоїтися і поглянула на бурю, що стихала в пустелі. Часочуття підказувало, що в серці лютої стихії вони пробули чотири години, однак частині її єства здавалося, ніби минуло ціле життя. Вона немов народилася знову.
«Неначе в літанії, — подумала Джессіка. — Ми зустріли її і не чинили опір. Буря пройшла крізь нас і навколо нас. Вона минула, а ми лишилися».
— Мені не подобається шум наших крил, — зауважив Пол. — Буря пошкодила їх.
Крізь важелі керування руки хлопця відчували непевний рух зраненої машини. Вони вирвалися з бурі, але пророче бачення досі не повернулося до нього. І все ж таки вони вибралися, і Пол відчув, як його свідомість тремтить на межі одкровення.
Юнак здригнувся.
Відчуття було магнетичним і жахним водночас. Хлопець спіймав себе на думці: він прагне зрозуміти, що ж породило це тремтіння на межі знання. Він знав, що частково його спричинив просякнутий прянощами раціон Арракіса. Але іншу частину, подумалося йому, могла навіяти літанія, неначе сила крилася в самих словах.
«Я не повинен боятися…»
Причина й наслідок: він вижив, попри згубні сили, й відчув, як завмер на вістрі самосвідомості, якого б не сягнув без магії літанії.
Слова з Оранжистської Католицької Біблії промчали його пам’яттю: «Яких чуттів бракує нам, що ми не бачимо й не чуємо світ навколо нас?»
— Он там скелі, — зауважила Джессіка.
Пол зосередився на приземленні й похитав головою, щоб провітрити її. Він глянув у напрямку, вказаному матір’ю, і побачив праворуч та попереду чорні силуети скель на піску. Відчув, як вітер звивається навколо його кісточок, як пил прослизає в кабіну. Певно, буря десь пробила дірку.
— Краще сідай на пісок, — сказала Джессіка. — Крила можуть повністю не загальмувати.
Він кивнув у напрямку місця, де звіяні піском брижі здіймалися в місячному сяйві над дюнами.
— Я сяду біля тих скель. Перевір свій пасок безпеки.
Вона послухалася, міркуючи: «У нас є вода й дистикости. Якщо знайдемо їжу, зможемо довго прожити в цій пустелі. Фримени ж якось тут живуть. Що можуть вони, зможемо й ми».
— Щойно ми зупинимося, біжи до скель, — сказав Пол. — Я візьму рюкзак.
— Бігти до… — Вона замовкла й кивнула. — Хробаки.
— Наші друзі хробаки, — виправив він матір. — Вони з’їдять ’топтер. Не лишиться жодних свідчень нашого приземлення.
«Як чітко він усе обміркував», — подумала вона.
Вони ковзнули нижче… нижче…
Ураз їхній рух набув стрімкості — розмиті тіні дюн, скелі, що здіймалися, як острови. М’яко перехилившись, ’топтер торкнувся верхівки дюни, проскочив піщану долину й зачепив іще один насип.
«Він зрізає швидкість об пісок», — захопилася його вправністю Джессіка.
— Приготуйся! — попередив Пол.
Він потягнув на себе крильчаті гальма — спершу м’яко, а тоді сильніше й сильніше. Відчув, як вони огортають повітря, а їхнє аспектне відношення спадає. Вітер виспівував у покривних і махових перах.
Раптом, легенько схилившись, немов попереджаючи про небезпеку, ослаблене бурею ліве крило вигнулося всередину, вдарившись об ’топтер. Корабель ковзнув верхівкою дюни й похилився ліворуч. Він упав, занурившись носом у наступний бархан у піщаному каскаді. Вони впали на зламане ліве крило, а праве — вказувало в небо.
Пол відстебнув пасок безпеки й кинувся вперед, перед матір’ю, щоб прочинити дверцята. Пісок засипав кабіну, принісши із собою запах спаленого кременю. Він схопив рюкзак із заднього сидіння й побачив, що матір уже звільнилася від паска. Вона видерлася на праве крісло, а звідти — на металевий корпус ’топтера. Пол ішов за нею, тягнучи за лямки рюкзак.
— Біжи! — наказав він.
Пол указав у напрямку дюн і далі, де височіла скеляста вежа, обточена піщаними вітрами.
Джессіка стрибнула з ’топтера й побігла, дряпаючись і сковзаючи дюною. Вона чула прискорене дихання Пола позаду себе. Вони видерлися на піщаний гребінь, що звивався до скель.
— Рухайся гребенем, — наказав Пол. — Так буде швидше.
Вони мчали до скель, і пісок потріскував у них під ногами.
З пустелі долинув новий звук: приглушений шепіт, шипіння, шорстке ковзання.
— Хробак, — гукнув Пол.
Звук наростав.
— Швидше! — видихнув юнак.
Перші камінці — неначе пляж посеред піску — лежали за десять метрів попереду, коли Пол і Джессіка почули металевий тріск і гуркіт позаду них.
Тримаючи рюкзак за лямки, Пол перевісив його на правицю. Наплічник усією вагою ляскав хлопця по боці, доки той біг. Лівою рукою він схопив матір. Вони видерлися на всипану дрібними камінчиками верхівку скелі й помчали вигнутим каналом, створеним вітром. Горло пересохло, й утікачі важко, уривчасто дихали.
— Більше не можу бігти, — видихнула Джессіка.
Пол зупинився, втиснув її в заглибину в скелі, а тоді озирнувся. Рухома гора пролітала паралельно до їхнього скелястого острова. Брижаті, залиті місячним сяйвом піщані хвилі здіймалися на рівні Полових очей на відстані одного кілометра. Там, де проповзав хробак, ряд дюн опадав. Слід вигнувся лише раз — на маленькій ділянці пустелі, де вони лишили свій розбитий орнітоптер.
Апарат розчинився в піску там, де побував хробак.
Піщана гряда рушила геть, в обшири пустелі, а тоді перетнула власний шлях, ніби щось шукала.
— Він більший за корабель Гільдії, — прошепотів Пол. — Мені казали, що в глибині пустелі хробаки виростають велетенськими, але я не уявляв… наскільки велетенськими.
— Я також, — видихнула Джессіка.
Почвара повернула від скель і звивисто поповзла до небокраю. Матір і син прислухалися до нього, аж доки шипіння не розтануло в тихому шелестінні піску навколо.
Пол глибоко вдихнув, поглянув на осяяний місяцем крутий схил і процитував «Кітаб аль-Ібар»:
— Подорожуй уночі й відпочивай у густій тіні протягом дня, — він поглянув на матір. — У нас іще лишилося кілька нічних годин. Ти можеш іти далі?
— За хвилину зможу.
Пол вийшов на вкриту галькою скелю, надягнув на плечі рюкзак і підтягнув його лямки. Постояв із мить, стискаючи в руках паракомпас.
— Щойно будеш готова — рушаємо, — мовив він.
Жінка відірвалася від скелі, відчуваючи, як до неї повертаються сили:
— Куди йдемо?
— Куди приведе нас гребінь, — указав юнак.
— Глибше в пустелю.
— У фрименську пустелю, — прошепотів Пол.
Юнак замовк і затремтів, пригадавши горельєфи видіння, що прийшло до нього на Каладані. Він бачив саме цю пустелю. Однак у видінні вона видавалася трішки інакшою. Образ просочився в глибини свідомості, і його поглинула пам’ять, тому тепер, накладений на реальне зображення, він утратив бездоганну правильність. Здавалося, видиво зсунулося вбік і наблизилося до нього під іншим кутом, доки він сам не рухався.
Пол пам’ятав: «У тому видінні з нами був Айдаго. Але тепер Айдаго мертвий».
— Ти бачиш, куди нам іти? — запитала Джессіка, хибно інтерпретувавши його вагання.
— Ні, — відказав юнак. — Але ми все одно підемо.
Він випростався з рюкзаком на плечах і рушив розколиною, виритою в скелі піском. Залитий місячним сяйвом тунель вів їх до кам’янистого підніжжя, на південь від якого здіймалися сходи виступів.
Пол підійшов до першого виступу й видерся на нього. Джессіка за ним.
Вона бачила, як кожна мить шляху перетворювалася на випробування і все навколо набувало особливого значення. Піщані кишені між скелями сповільнювали ходу, обтесані вітрами виступи різали долоні — і всі ці перешкоди ставили перед неминучим вибором: лізти далі чи обійти? Ця земля навіювала власні ритми. Вони лунали лиш у миті крайньої потреби хрипкими голосами власної напруги.
— Обережно — цей виступ слизький від піску.
— Не вдарся головою об звисок.
— Лишайся в тіні. Місяць світить нам у спини, тож кожен зможе побачити будь-який наш необачний рух.
Пол спинився край скелі, обіпершись рюкзаком об вузький виступ.
Джессіка стала біля нього, вдячна за цю мить перепочинку. Вона почула, як Пол ковтнув із трубки дистикоста, і глитнула власної відновленої води. Смак виявився не дуже приємним, і жінка пригадала води Каладана — величний фонтан, що здіймався аж до небесного склепіння. У ньому було так багато води, що, спинившись край нього, можна було лиш охопити поглядом його форму, відблиски й шум.
«Спинитися, — подумала вона. — Відпочити… Відпочити по-справжньому».
Їй спало на думку, що можливість спинитися хоча б на мить — це вже милосердя. Але там, де спинятися не можна, немає місця милосердю.
Пол відштовхнувся від скелястого виступу, повернув і заліз на пологу поверхню. Джессіка, зітхнувши, рушила за ним.
Вони спустилися на широкий виступ, що огинав круту скелю. І знову рваний ритм понівеченої землі вів їх за собою.
Джессіка відчувала під своїми ногами й руками найдрібніші форми та розміри, ніби вони й визначали природу ночі: кругляки, дрібний гравій, камінці, пісок, піщаник, пил, напівпрозора пудра.
Пил забивав носові корки, і його треба було видихати. Гравій і піщаник ковзалися по шорсткій поверхні — й завиграшки могли знищити необачного подорожнього. Уламки скель різали, всюдисущий пісок безжально дряпав ноги.
Ураз Пол спинився на скелястому виступі, притримавши матір, яка наштовхнулася на нього.
Юнак указав ліворуч, і вона поглянула на обшири за його рукою. Вони стояли на вершині стрімчака, а на двісті метрів нижче простягався незворушний океан пустелі. Осяяні місяцем, хвилі мінилися тінями під різними кутами, вигиналися аж ген до інших скель, укритих сіруватим серпанком.
— Відкрита пустеля, — мовила Джессіка.
— Чималий нам шлях іще долати, — відказав Пол тихим голосом, приглушеним фільтровим клапаном на обличчі.
Джессіка зиркнула спершу ліворуч, а тоді праворуч: нічого, тільки пісок.
Пол дивився вперед, через бархани, вивчаючи рух тіней на місячній доріжці.
— Три чи чотири кілометри навпростець, — сказав він.
— Хробаки, — додала Джессіка.
— Звісно, — відказав Пол.
Жінка зосередилася на власній втомі, на болю в м’язах, що тиснув на всі її чуття.
— Може, відпочинемо і поїмо?
Пол зняв рюкзак, сів і притулився до нього. Тримаючись рукою за синове плече, Джессіка вмостилася біля нього. Щойно вона сіла, то помітила, як Пол повернувся і занишпорив у рюкзаку.
— Тримай, — мовив він.
Його рука сухо торкнулася її і вклала в долоню дві енергетичні капсули.
Жінка проковтнула їх, запивши малесеньким ковтком води із трубки дистикоста.
— Випий усю воду, — сказав Пол. — Це аксіома: найкраще зберігати воду у власному тілі. Так матимеш більше енергії і станеш сильнішою. Довіряй своєму дистикосту.
Вона послухалася, вицідивши до краплі вміст водокишень, і відчула, як до неї повертається енергія. А тоді подумала, як же мирно було сидіти тут у мить їхньої втоми, і їй спали на думку слова, сказані колись воїном-менестрелем Ґурні Галлеком: «Краще пустка й спокій, ніж дім, повен жертв і боротьби».
Джессіка повторила ці слова Полові.
— Таким був Ґурні, — відказав юнак.
У відтінках синового голосу вона почула, що Пол говорив про менестреля як про мертвого, й подумала: «Бідний Ґурні й справді міг померти». Сили Атрідів мертві, полонені або ж загублені, як і вони самі, в цій безводній порожнечі.
— Ґурні завжди мав напоготові влучну цитату, — сказав Пол. — Як зараз чую: «І оберну Я річки на суходіл, і передам землю в руку злочинців, і спустошу край та все, що в ньому, рукою чужих»[47].
Джессіка заплющила очі й відчула, що сама на межі сліз, зворушена стражданням у синовому голосі.
А тоді Пол мовив:
— Як ти… почуваєшся?
Вона збагнула, що питання стосувалося її вагітності, і відповіла:
— До народження твоєї сестри ще багато місяців. Я досі… в нормальній фізичній формі.
А сама подумала: «Як підкреслено офіційно розмовляю я з власним сином! — а тоді її Бене-Ґессеритський розум почав шукати причину цієї дивної холодності й знайшов її: — Я боюся власного сина. Боюся його відчуженості. Боюся того, що він бачить попереду, що може сказати мені».
Пол натягнув на очі каптур, прислухавшись до звуків ночі, що повнилися дзижчанням жуків. Його груди випалювала власна тиша. Ніс чухався. Юнак почухав його, витягнувши носовий корок, і відчув насичений запах кориці.
— Неподалік меланжеве родовище, — мовив він.
Ніжний вітерець пестив Полові щоки, шурхотів у складках бурнуса. Той вітер не ніс небезпечної бурі — хлопець уже навчився відчувати різницю.
— Скоро світанок, — мовив він.
Джессіка кивнула.
— Є спосіб безпечно перейти через відкритий пісок, — сказав Пол. — Ним послуговуються фримени.
— А хробаки?
— Якщо ми встромимо гупало з нашого фримпакета в скелях, — сказав Пол, — це на певний час відволіче увагу хробака.
Вона поглянула на залиту місячним сяйвом пустелю, що простягалася до іншого плоскогір’я.
— Часу вистачить, щоб здолати чотири кілометри?
— Можливо. І якщо нам удасться рухатися, видаючи лише природні звуки, такі, що не привернуть увагу хробака…
Пол розглядав відкриту пустелю й шукав відповіді в пророчій пам’яті, пригадуючи таємничі натяки на гупала й гаки творця в інструкції до фримпакета, що лежала в їхньому рятувальному рюкзаку. А ще його дивувало, що хробаки викликали в ньому лише тваринний жах. Він знав, і це було за межею розуміння, що хробаків потрібно поважати, а не боятися, якщо… якщо…
Він хитнув головою.
— Наші кроки мають бути позбавлені ритму, — мовила Джессіка.
— Що? Ох. Так. Якщо ми зламаємо ритм наших кроків… часом же й пісок зсовується сам. Хробаки ж не можуть кидатися на найдрібніші звуки. І все ж таки, перш ніж ми спробуємо, потрібно добре відпочити.
Він поглянув на іншу скелясту стіну, прочитавши час по намальованих місяцем вертикальним тіням.
— За годину світанок.
— Де ми проведемо день? — запитала жінка.
Повернувшись ліворуч, Пол указав рукою.
— Он там скелі повертають на північ. Як бачиш, та круча помережана тріщинами, а отже, стоїть із навітряного боку. Там мають бути доволі глибокі розколини.
— То, може, рушаймо? — запропонувала матір.
Він підвівся і допоміг їй стати на ноги.
— Ти достатньо відпочила, щоб спускатися? Я хочу дістатися якомога ближче до пустелі, перш ніж ми поставимо намет.
— Достатньо, — вона кивнула синові, щоб він рушав.
Пол завагався, а тоді почепив на плечі рюкзак і рушив скелею.
«Якби ж тільки в нас були силові підвіски, — подумала Джессіка. — Зіскочити тут було б набагато простіше. Але, можливо, у відкритій пустелі також потрібно уникати силових підвісок. Може, вони, як і щит, приваблюють хробаків».
Утікачі підійшли до гряди каскадів, що спускалася вниз, а за нею — у розколину, краї якої чітко виділялися в місячному сяйві.
Пол рухався вниз обережно, але квапливо, адже було очевидно, що місяць скоро згасне. Вони з матір’ю все глибше й глибше занурювалися у світ тіней. Обриси скель здіймалися до зірок навколо них. Розколина звузилася до десяти метрів завширшки на краю тьмяного сірого піщаного схилу, що зникав у темряві.
— Спускатимемося? — прошепотіла Джессіка.
— Гадаю, так.
Він перевірив однією ногою поверхню.
— Ми можемо з’їхати вниз, — мовив він. — Я піду першим. Зажди, доки не почуєш, що я приземлився.
— Будь обережним, — відказала матір.
Він ступив на схил і з’їхав його м’якою поверхнею аж до підніжжя, де пісок був твердішим. Ця місцина сховалася в глибині скелястих стін.
Пол почув шелест піску, що зсунувся позаду нього. Юнак спробував розгледіти темряву вгорі, аж раптом його ледве не збив із ніг піщаний потік. А тоді запала тиша.
— Мамо? — гукнув він.
Жодної відповіді.
— Мамо?
Хлопець кинув рюкзак і помчав угору схилом. Він дерся, копав і відкидав пісок, неначе божевільний.
— Мамо? — задихаючись волав він. — Мамо, де ти?
Ще одна піщана лавина зійшла на нього, закопавши по стегна. Він виліз із пустельної пастки.
«Вона потонула в піщаному зсуві, — подумав він. — Похована там. Я маю заспокоїтися і ретельно це обдумати. Вона не задихнеться одразу. Вона виконає бінду-затримку, щоб зменшити потребу в кисні. Вона знає, що я відкопаю її».
Удавшись до засвоєної від матері методики Бене Ґессерит, Пол угамував своє серцебиття й перетворив власну свідомість на чисту дошку, на якій можна записати останні кілька митей. Кожен частковий зсув і вигин піщаного потоку повторив свій рух у його пам’яті, пересуваючись із внутрішньою величчю, яка контрастувала з часткою секунди реального часу, який знадобився для того, щоб усе згадати.
Тепер Пол піднімався схилом навскоси, обережно мацаючи поверхню, аж доки не знайшов стіну розщелини, скелястий зріз. Він почав копати, обережно відсовуючи пісок, щоб не зрушити інший бік. Його долоні натрапили на шматок тканини. Він почав шукати далі і знайшов мамину руку. М’яко провів по ній і очистив обличчя.
— Ти мене чуєш? — прошепотів він.
Мовчання.
Юнак почав копати швидше й звільнив материні плечі. Здавалося, що її тіло позбавлене життя, але Пол відчув повільне серцебиття.
«Бінду-затримка», — мовив він собі.
Пол розчистив пісок мамі до талії, поклав її руки собі на плечі й потягнув униз по схилу, спершу повільно, а потім якомога швидше, адже відчув, як угорі зсувається пісок. Він тягнув її все швидше й швидше, важко дихаючи від напруги, й намагався утримати рівновагу. Він уже добіг до ділянки щільного піску з матір’ю на плечах і мчав далі, аж раптом увесь схил сповз донизу з гучним шипінням, яке відбилося луною, посиленою скелястими стінами.
Хлопець дійшов до краю розщелини, за тридцять метрів від якого простягалися в пустелю дюни. М’яко поклав матір на пісок і прошепотів слово, потрібне для того, щоб вивести її зі стану заціпеніння.
Джессіка повільно прокидалася, дихаючи щораз глибше й глибше.
— Я знала, що ти знайдеш мене, — прошепотіла жінка.
Він озирнувся на тріщину.
— Можливо, я вчинив би людяніше, якби не зробив цього.
— Поле!
— Я втратив рюкзак, — сказав він. — Його поховано під сотнями тонн піску… щонайменше.
— Там усе?
— Запаси води, диститент — усе, що потрібно, — він торкнувся кишені. — Проте в мене із собою паракомпас. — Обмацав черес. — Ніж і бінокль. Перед смертю ми можемо добре роздивитися місцину.
Цієї ж миті на обрії ліворуч від краю розщелини зійшло сонце. Барви заграли на піску у відкритій пустелі. Хор пташок зайшовся співом із потаємних куточків скель.
Та очі Джессіки бачили тільки відчай на обличчі Пола. Сповнивши голос зневагою, вона мовила:
— Це так тебе вчили?
— Ти не розумієш? — запитав він. — Усе, що потрібно нам для виживання тут, — під піщаними завалами.
— Мене ж ти знайшов, — її голос звучав м’яко й переконливо.
Пол сів навпочіпки.
Він поглянув на новий схил у розколині, вивчав його, звертаючи увагу на нещільність піску.
— Якби ми могли знерухомити маленьку ділянку схилу й верхню поверхню проходу, виритого в піску, то могли б докопатися до рюкзака. Це могла б зробити вода, але в нас недостатньо води для… — Він замовк, а тоді додав: — Піна.
Джессіка завмерла, боячись порушити хід його думок, роботу мозку, що працював у гіперрежимі.
Пол глянув на відкриті дюни, долучивши до пошуку ніздрі та очі, а тоді знайшов потрібний напрямок і зосередився на темній ділянці піску вдалині.
— Прянощі, — мовив він. — У них лужна природа. А в мене є паракомпас. У нього кислотний блок живлення.
Джессіка сиділа, притулившись спиною до скелі.
Пол, зовсім не зважаючи на неї, підвівся і рушив уперед по утрамбованому вітром піску, що простягався від розщелини до пустелі.
Вона бачила, як він іде, ламаючи ритм власної ходи — крок, пауза, крок-крок… ковзнути… пауза…
Його кроки не мали ритму — ніщо не підкаже хижому хробакові, що пустелею мандрує щось нетутешнє.
Пол сягнув меланжевої плями, насипав гірку прянощів у складку плаща й повернувся до розщелини. Висипав здобич на пісок перед Джессікою, сів навпочіпки й узявся розбирати паракомпас за допомогою кінчика ножа. Йому вдалося зняти картушку компаса. Юнак зняв черес і розклав на ньому деталі компаса, а тоді витягнув блок живлення. Далі — стрілковий механізм. У приладі лишилася порожня чашоподібна заглибина.
— Тобі знадобиться вода, — мовила Джессіка.
Пол узяв трубку біля шиї, набрав повний рот води й виплюнув її в заглибину компаса.
«Якщо план провалиться, цю воду буде витрачено марно, — подумала Джессіка. — Але тоді це вже не матиме жодного значення».
Пол розрізав ножем блок живлення й опустив наявні в ньому кристали у воду. Вони трохи зашипіли й стихли.
Погляд Джессіки вихопив угорі над ними якийсь рух. Вона підвела очі й помітила яструбів, що всілися по краю розщелини. Вони витягнули шиї, витріщаючись на відкриту воду.
«Велика Матір! — подумала вона. — Вони відчувають воду навіть із такої відстані!»
Пол зібрав паракомпас, лишивши тільки дірку для рідини на місці кнопки увімкнення. Узявши в одну руку переобладнаний прилад, а в другу — жменьку прянощів, Пол повернувся до розщелини, вивчаючи положення схилу. Його плащ надимався, адже не було череса, щоб стримувати його. Він трішки піднявся схилом, відкидаючи піщані потоки й хмари пилу.
А тоді спинився, закинув дрібку прянощів у паракомпас і потрусив прилад.
З дірки, де була кнопка увімкнення, потекла зелена піна. Пол спрямував її на схил, окресливши речовиною низьку дугу, й почав відкидати пісок, знерухомлюючи схил піною.
Джессіка підійшла до нього ближче й гукнула:
— Допомогти?
— Іди сюди й копай, — відказав він. — Потрібно заглибитися десь на три метри. Має бути десь тут, — доки він говорив, піна припинила текти з прилада.
— Хутко, — мовив Пол. — Невідомо, скільки ця піна стримуватиме пісок.
Джессіка видерлася до Пола, а він тим часом кинув іще дрібку прянощів у дірку й потрусив паракомпас. Піна знову потекла з нього.
Доки Пол вибудовував пінисту огорожу, Джессіка руками копала пісок, відкидаючи його вниз по схилу.
— Як глибоко? — видихнула вона.
— Близько трьох метрів, — відказав юнак. — І я можу лише приблизно визначити місце розташування. Можливо, нам доведеться розширити цю діру, — він ступив убік, провалюючись у нещільному піску. — Копай трішки вбік, не потрібно рухатися прямо вниз.
Джессіка послухалася.
Діра повільно ставала чимраз глибшою і вже навіть сягнула дна котловини, однак від рюкзака не було й сліду.
«Невже я помилився? — запитував сам себе Пол. — Це я запанікував і припустився помилки. Невже страх скалічив мої здібності?»
Він глянув на паракомпас. Лишилося менше ніж дві унції кислотного розчину.
Джессіка випросталася в дірі. Вона витерла щоку заплямованою піною рукою. Її очі зустрілися з Половими.
— Верхній схил, — мовив Пол. — А тепер — обережно. — Він додав іще дрібку прянощів у контейнер і налив трохи піни навколо рук Джессіки, яка почала обмацувати верхній схил діри. Коли перевіряла його вдруге, її долоні натрапили на щось тверде. Вона повільно витягнула лямку з пластиковою пряжкою.
— Більше не воруши його, — сказав Пол, стишивши голос до шепоту. — У нас скінчилася піна.
Стискаючи однією рукою лямку, Джессіка підвела погляд на сина.
Пол кинув порожній паракомпас на дно котловини й мовив:
— Дай мені другу руку. А тепер слухай уважно. Я потягну тебе вбік і вниз. Не відпускай лямку. Згори впаде небагато піску. Цей схил уже стабілізувався. Моя єдина мета — не дозволити твоїй голові опинитися під піском. Щойно діра заповниться, ми зможемо відкопати тебе й витягнути рюкзак.
— Ясно, — відказала вона.
— Готова?
— Готова, — вона стиснула пальцями лямку.
Одним ривком Пол наполовину витягнув Джессіку з діри, тримаючи її голову вище, коли піниста загата прорвалася й пісок покотився вниз. Щойно потік стих, Джессіка лишилася закопаною по пояс. Її ліву руку й плече й досі було заховано під піском, а підборіддя захищали складки Полового плаща. Плече боліло від покладеного на нього навантаження.
— Я тримаю лямку, — мовила жінка.
Пол повільно запустив руку в пісок біля неї і намацав лямку.
— Разом, — сказав він. — Тягнемо рівномірно, щоб не порвати.
Доки вони тягнули рюкзак, ще трохи піску посипалося на них. Коли лямка з’явилася на поверхні, Пол зупинився і витягнув матір із піщаного полону. Разом вони витягнули рюкзак із пастки у схилі.
За кілька хвилин вони вже стояли на дні розколини, тримаючись руками за рюкзак.
Пол поглянув на матір. Піна заплямувала її обличчя і плащ. Пісок прилип до неї там, де засохла піна. Вона скидалася на мішень, у яку кидали кульки мокрого зеленого піску.
— Справжнісінька нечупара, — сказав Пол.
— Теж мені красень знайшовся, — відповіла матір.
Вони зайшлися сміхом, а тоді враз охололи.
— Цього не мало трапитися, — сказав Пол. — Я повівся необачно.
Вона стенула плечима й відчула, як засохлий пісок спадає з плаща.
— Я поставлю намет, — сказав юнак. — Краще зніми цього плаща й витруси його. — Він відвернувся і взяв рюкзак.
Джессіка кивнула, враз відчувши завелику втому, щоб відповідати.
— У скелі помітні дірки від кілків, — сказав Пол. — Хтось уже раніше ставив тут намети.
«Чому б і ні?» — подумала Джессіка, обтрушуючи плащ. Це місце цілком зручне. Воно розташувалося глибоко між скелями й за чотири кілометри до наступного скелястого масиву: досить високо над рівнем пустелі, щоб сховатися від хробаків, але й досить близько, щоб можна було здійснити легкий перехід.
Жінка обернулася й побачила: Пол уже напнув намет, який за формою нагадував ребристу півкулю, що зливалася зі скелястими стінами розколини.
Пол пройшов повз неї і підняв бінокль. Швидким рухом він вирівняв його внутрішній тиск і навів олійні лінзи на скелястий кряж, що здіймав свої золотаві піки у світанковому сяйві відкритої пустелі.
Джессіка дивилася, як син розглядає апокаліптичний краєвид, вивчаючи піщані річки та каньйони.
— Там щось росте, — зауважив він.
Джессіка знайшла запасний бінокль у рюкзаку біля намету й підійшла до Пола.
— Он там, — сказав він, однією рукою притримуючи бінокль, а другою — вказуючи матері напрямок.
Вона подивилася туди.
— Саґваро, — відказала вона. — Суха трава.
— Там можуть бути люди, — висунув ідею Пол.
— Там можуть бути рештки випробувальної ботанічної станції, — зауважила жінка.
— Та місцина розташована далеко на південь у пустелі, — Пол опустив бінокль і почухав шкіру під фільтром. Губи були сухими та обвітреними, а в роті відчувався сухий присмак спраги. — Це дуже схоже на фрименське поселення, — додав він.
— А ми впевнені, що фримени будуть доброзичливими до нас?
— Кайнс пообіцяв допомогу.
«Однак людей пустелі виповнює відчай, — подумала вона. — Я сама відчула його сьогодні. А люди у відчаї можуть убити нас, щоб отримати нашу воду».
Вона заплющила очі, щоб не бачити цю пустку, й відродила в пам’яті спогад про Каладан. Це трапилося, коли вони з Герцогом Лето гуляли Каладаном, ще до народження Пола. Вони пролітали над південними джунглями, над дикорослими травами й рисовими полями в дельтах. Вони бачили ряди мурашок у зеленому безмірі — то бригади людей несли свої вантажі на закріплених на плечах силових підвісках. А біля моря майоріли білі пелюстки трищоглових дау[48].
Усе це зникло.
Джессіка розплющила очі й зосередила погляд на непорушних барханах, на хвилях тепла, що наповнювали день. Невгамовні демони спеки збурювали повітря у відкритій пустелі. Здавалося, ніби скелястий кряж перед ними бовванів крізь дешеві скельця.
Відкритий край розколини на мить огорнув піщаний серпанок. Пісок із шелестом прокотився вниз, звіяний подихом ранкового вітерцю і порухами яструбів, що здіймалися з вершини кручі. Коли обвал стих, шипіння не зникало. Воно все наростало, й варто було раз почути той звук, щоб не забути ніколи.
— Хробак, — прошепотів Пол.
Шурхіт долинав звідкись праворуч. Із такою байдужою величчю, на яку неможливо не зважати. Звивистий піщаний вал прокотився між дюнами в полі їхнього зору. Вал зринув попереду, а тоді розтанув, неначе бурун у морі. Він щез, рушивши ліворуч.
Шипіння стихло й замовкло.
— Я бачив космічні фрегати, менші за нього, — прошепотів Пол.
Джессіка кивнула, й далі витріщаючись на пустелю. Там, де пройшов хробак, лишилася зяюча порожнеча. Той нескінченний рів простягався аж до далекого небокраю.
— Коли відпочинемо, — мовила Джессіка, — маємо продовжити твоє навчання.
Він потамував напад раптового гніву й відповів:
— Мамо, ти не думаєш, що ми могли б обійтися без…
— Сьогодні ти запанікував, — сказала вона. — Можливо, ти знаєш свій мозок і бінду-нерватуру краще, ніж я, однак ти маєш іще багато дізнатися про прана-мускулатуру свого тіла. Поле, часом тіло діє саме по собі, і я можу пояснити тобі, як керувати ним. Ти маєш навчитися контролювати кожен м’яз, кожну фібру свого тіла. Потрібно повторити вправи для рук. Почнемо з м’язів на пальцях, долоневого сухожилля й чутливості подушечок. — Вона відвернулася. — А тепер іди в намет.
Він зігнув пальці лівої руки і дивився, як матір заповзла у вхідний клапан. Він знав, що не зможе боротися з її впертістю… що має погодитися.
«Що б вони зі мною не зробили, я сам доклав до цього руку», — подумав він.
Повторити вправи для рук!
Юнак глянув на долоню. Якою ж крихітною і неспівмірною здавалася вона порівняно з такою істотою, як хробак.
28
Ми прийшли з Каладана — райського світу для нашої форми життя. Там нам не треба було вибудовувати рай для тіла чи свідомості — ми могли бачити його навколо нас повсюди. Але ми заплатили за це ціну, яку завжди платять за райські кущі — ми стали м’якотілими й утратили свій гарт.
Ми прийшли з Каладана — райського світу для нашої форми життя. Там нам не треба було вибудовувати рай для тіла чи свідомості — ми могли бачити його навколо нас повсюди. Але ми заплатили за це ціну, яку завжди платять за райські кущі — ми стали м’якотілими й утратили свій гарт.
— Отже, ти і є великий Ґурні Галлек, — сказав чоловік.
Галлек стояв посеред круглої печери-приймальні перед контрабандистом, який сидів за металевим столом. Чоловік носив фрименський одяг, але очі в нього були не зовсім синіми, а це свідчило, що в його раціоні часто траплялася інопланетна їжа. Зала нагадувала головний центр управління космічного корабля — мережі зв’язку й оглядові екрани вкривали вигнуті під тридцять градусів стіни. До них прилягали системи дистанційного вогню й запаси артилерійської зброї. Здавалося, письмовий стіл також був частиною стіни, вигинаючись дугою.
— Я Стабан Туек, син Есмара Туека, — представився контрабандист.
— Тоді я тобі маю дякувати за надану допомогу, — промовив Галлек.
— Ах, ця вдячність… — відказав чоловік. — Сідай.
Корабельне ковшоподібне крісло висунулося зі стіни біля екранів, і Галлек, зітхнувши, опустився в нього — й відчув одразу, наскільки втомився. Він побачив своє відображення в темній поверхні екрана біля контрабандиста й похмуро втупився у зморені риси власного обличчя. Атраментовий шрам викривився.
Галлек відвернувся від відображення й поглянув на Туека. Він бачив родинну схожість у рисах контрабандиста — важкі батькові надбрівні дуги, наче з каменю витесані щоки та ніс.
— Твої люди сказали, що твій батько загинув — його вбили Харконнени, — сказав Галлек.
— Або Харконнени, або зрадник із ваших, — відповів Туек.
Гнів різко переважив утому Галлека. Чоловік випростався й запитав:
— Ви можете назвати ім’я зрадника?
— Ми не зовсім упевнені.
— Зуфір Хават підозрював леді Джессіку.
— Он як, Бене-Ґессеритську відьму… можливо. Але тепер Хават — полонений Харконненів.
— Я чув про це, — Галлек глибоко вдихнув. — Виходить, що попереду в нас іще багато вбивств.
— Ми не робитимемо нічого, що б привертало увагу до нас, — відказав Туек.
Галлек заціпенів.
— Але ж…
— Тебе й твоїх урятованих людей ми радо прихистимо, — пояснив Туек. — Ти говорив про вдячність. Чудово. Відпрацюєте свій борг перед нами. Нам завше потрібні надійні люди. Але ми без вагань знищимо тебе, якщо раптом ти наважишся на найменший відкритий рух проти Харконненів.
— Але ж вони вбили твого батька!
— Коли так, то я відповім тобі, як відповідав мій батько тим, хто діяв не думаючи: «Камінь важкий, та й пісок важить багато, але бовдур важчий за них обох».
— Отже, ти нічого не збираєшся робити з цим? — гмикнув Галлек.
— Хіба я це сказав? Я лише відзначив, що захищатиму наш контракт із Гільдією. А Гільдія хоче, аби ми вели обережну гру. Є інші способи знищити кривдника.
— А-а-а-а-а.
— Отож-бо й воно, що «а-а-а-а». Хочеш шукати відьму — вперед. Одначе попереджаю тебе, що, можливо, вже запізно… та що б там не було, але ми сумніваємося, що вона — саме та, кого ти шукаєш.
— Хават рідко коли помилявся.
— Він дозволив Харконненам себе впіймати.
— Гадаєш, він зрадник?
Туек знизав плечима.
— Питання суто теоретичне. Ми вважаємо, що відьма мертва. Принаймні Харконнени вірять у це.
— Здається, ти багато знаєш про Харконненів.
— Натяки, припущення… чутки та передчуття.
— Нас сімдесят чотири, — сказав Галлек. — Якщо ти справді хочеш, аби ми приєдналися до тебе, то маєш вважати Герцога мертвим.
— Бачили його труп.
— А хлопчик? Юний пан Пол? — Галлек спробував ковтнути, відчувши клубок у горлі.
— Згідно з останніми відомими нам даними, він разом із матір’ю загубився в піщаній бурі. Найімовірніше, навіть їхніх кісток не знайдуть.
— Отже, відьма мертва… всі мертві.
Туек кивнув.
— І, як розповідають, Звір Раббан знову посяде трон правителя на Дюні.
— Граф Раббан Ланківейльський?
— Так.
Галлекові знадобився певний час, аби втамувати гнів, що враз затопив його. Він заговорив здушеним голосом:
— Я маю з Раббаном власні порахунки. Я ще не віддячив йому за смерть моєї родини… — він потер шрам, що тягнувся вздовж всієї щелепи, — …і за це…
— Не варто ризикувати всім, аби сплатити борги передчасно, — відказав Туек. Він супився, спостерігаючи, як випинають жовна під шкірою Галлека, як відчуженість заполонила враз його очі, напівприкриті повіками.
— Знаю… знаю, — Галлек глибоко вдихнув.
— Ти і твої люди можуть сплатити за свій відліт із Арракіса, працюючи на нас. Є багато вільних місць…
— Я звільняю своїх людей від будь-яких зобов’язань переді мною. Вони вільні самі обирати кращу для себе долю. Доки Раббан тут, я залишаюся.
— Знаючи твої наміри, ми сумніваємося, що хочемо, аби ти залишився.
Галлек поглянув на контрабандиста.
— Ти не ймеш віри моєму слову?
— Та ні-і-і…
— Ти врятував мене від Харконненів. Я присягнув на вірність Герцогові Лето з тієї ж причини. Я залишуся на Арракісі або з тобою… або з фрименами.
— Озвучена думка чи ні, але вона реальна й має силу, — сказав Туек. — А ти можеш виявити, опинившись серед фрименів, що лінія між життям і смертю надто гостра й швидка.
Галлек на мить заплющив очі — він відчув, як його розчавила неймовірна втома.
— Де Господь, що провадив Він нас по пустині, по землі, повній ям?[49] — пробурмотів він.
— Рухайся повільно, й одного дня час твоєї помсти настане, — сказав Туек. — Швидкість — то знаряддя шайтана. Погаси свій біль — ми маємо засоби для цього. Три речі здатні заспокоїти серце — вода, зелена трава й жіноча краса.
Галлек розплющив очі.
— Я віддав би перевагу Раббановій крові, що текла б перед моїми ногами, — він подивився на Туека. — Гадаєш, цей день настане?
— Я не відповідаю за те, як ти зустрінеш завтрашній день, Ґурні Галлеку. Я лише можу допомогти тобі зустріти день сьогоднішній.
— Тоді я приймаю твою допомогу й залишатимуся з тобою, доки ти не скажеш, що настав час помститися за твого батька та всіх, хто…
— Послухай мене, вояче, — сказав Туек. Він перегнувся через стіл, плечі піднялися до вух, а очі сповнилися рішучістю. Обличчя контрабандиста раптово стало схожим на вивітрений камінь. — Воду мого батька я викуплю власним клинком.
Галлек зиркнув на Туека у відповідь. Цієї миті контрабандист нагадував йому Герцога Лето: лідер, сміливий, упевнений у власній позиції та майбутньому курсі. Він скидався на Герцога, яким той був до… Арракіса.
— Ти хочеш, щоб мій клинок був поряд із твоїм? — запитав Галлек.
Туек, заспокоївшись, знову сів і мовчки вивчав Галлека.
— Ти гадаєш, що я вояк? — із притиском запитав Галлек.
— Ти єдиний із Герцогових полководців, хто врятувався, — сказав Туек. — Твій ворог переважав кількістю, а ти відступав, але бився… Ти боровся з ним так, як ми боремося з Арракісом.
— Тобто?
— Ми тут живемо в покорі, Ґурні Галлеку, — сказав Туек. — Наш ворог — Арракіс.
— Б’ємо ворогів по черзі, так виходить?
— Так.
— Так чинять фримени?
— Можливо.
— Ти сказав, що життя серед фрименів може видатися мені надто непривітним. Це тому, що вони живуть у відкритій пустелі?
— Хто знає, де живуть фримени? Для нас Центральне плато — безлюдна місцина. Але я хотів би детальніше обговорити…
— Мені казали, що Гільдія рідко веде свої меланжеві ліхтери над пустелею, — промовив Галлек. — Але також ходять чутки, що, якщо все ж таки летіти пустелею і знати, де шукати, можна побачити острівки зелені.
— Чутки! — насмішкувато кинув Туек. — Ти хочеш обирати між нами та фрименами? У нас є засоби безпеки, наша власна січ витесана в скелі, у нас є таємні водні резервуари. Ми ведемо життя цивілізованих людей. А фримени — лише кілька галасливих ватаг, яких ми наймаємо для пошуку прянощів.
— Але вони здатні вбивати Харконненів.
— А хочеш знати наслідок цього всього? Навіть зараз їх переслідують, неначе тварин — із лазерострілами, бо вони не мають щитів. Їх винищують. Чому? Бо вони вбивали Харконненів.
— А вони точно вбивали Харконненів?
— Про що ти?
— Ти хіба не чув, що, можливо, серед Харконненів були сардаукари?
— Іще одні чутки.
— Але погром — зовсім не в стилі Харконненів. Це марнотратство.
— Я вірю лише тому, що бачу на власні очі, — сказав Туек. — Зроби свій вибір, вояче. Я або фримени. Я обіцяю тобі безпеку й шанс пролити кров, якої ми обидва жадаємо. Будь певен щодо цього. А фримени запропонують тобі лише життя переслідуваного.
Галлек вагався. Він чув мудрість і співчуття в словах Туека, але його щось насторожувало, хоч він і не розумів, що саме.
— Вір своїм власним умінням, — сказав Туек. — Чиї рішення провели тебе крізь бій? Твої власні. Вирішуй.
— Хай так, — промовив Галлек. — Герцог і його син мертві?
— Так уважають Харконнени. А в таких питаннях я схильний їм вірити. — Вуста Туека викривив вищир. — Але це єдине, у чому я їм довіряю.
— Тоді хай буде так, — повторив Галлек. Він підняв правицю в традиційному жесті — долонею вгору, притиснувши великий палець. — Мій меч належить тобі.
— Я приймаю це.
— Хочеш, аби я переконав своїх людей?
— Невже ти дозволиш їм обирати самостійно?
— Вони підуть за мною, але більшість із них народилася на Каладані. Арракіс виявився зовсім не таким, як вони гадали. Тут вони втратили все, окрім своїх життів. Я хотів би, щоб вони самі обирали своє майбутнє.
— Зараз нема часу на вагання, — відрізав Туек. — Досі вони йшли за тобою.
— То, виходить, вони тобі потрібні?
— У нас завжди знайдеться робота для досвідчених вояків… зараз більше, ніж будь-коли.
— Ти прийняв мій меч. Хочеш, аби я переконав людей?
— Я гадаю, вони підуть за тобою, Ґурні Галлеку.
— Сподіваюся.
— Певен.
— Я сам можу ухвалювати рішення?
— Так.
Галлек важко підвівся з ковшоподібного крісла, раптом збагнувши, скільки ж зусиль вимагає від нього навіть ця проста дія.
— Зараз я хотів би поглянути, де їх розташують і чи забезпечені вони всім необхідним, — сказав він.
— Порадься з моїм інтендантом, — промовив Туек. — Його звуть Дріск. Передай, що я наказував виявити до тебе максимум уваги та шани. Я скоро до тебе приєднаюся. Спершу маю простежити за відправленням прянощів.
— Удача пройде всюди, — кинув Галлек.
— Усюди, — погодився Туек. — У час безладдя для нашого бізнесу відкриваються рідкісні можливості.
Галлек кивнув, щось легенько зашурхотіло, й він відчув рух повітря — позаду нього відчинився люк. Чоловік обернувся, пірнув у прохід і вийшов із приймальні.
Він опинився в залі, куди його з людьми провели помічники Туека. Довге вузьке приміщення видовбане в скелі — гладенькі стіни свідчили, що під час роботи користувалися лазерорізами. Стеля здіймалася достатньо високо, щоб продовжувати природний опорний вигин скелі та забезпечити внутрішню циркуляцію повітря. Підставки та шафки для зброї тягнулися вздовж стін.
Галлек із гордістю відзначив, що ті з людей, хто міг стояти, стояли — ні втома, ні поразка не були для них підставою для відпочинку. Медики контрабандистів сновигали між ними, підходячи до поранених. Ліворуч лежали люди на ношах, поряд із кожним сидів хтось із Атрідів.
Атрідівське правило «Ми дбаємо про своїх!» намертво закарбувалося в них, неначе в камені, зауважив Галлек.
Один із офіцерів підійшов до нього, витягаючи з чохла дев’ятиструнний балісет Галлека. Різко відсалютувавши, чоловік сказав:
— Сер, лікарі кажуть, що для Маттаї шансів нема. У них тут немає банку кісток і органів — лише перше необхідне. Маттаї не довго зосталося, кажуть вони, й він кличе вас.
— Навіщо?
Лейтенант простягнув Ґурні балісет.
— Маттаї хотів би почути пісню, яка полегшить його відхід. Він каже, ви її знаєте… він часто просив вас зіграти її, — чоловік ковтнув. — Вона називається «Моя кохана», сер. Якщо ви…
— Я її знаю, — Галлек узяв баллісет, дістав із паза на деці мультимедіатор. Видобув м’який акорд з інструмента, виявивши, що хтось його вже налаштував. Ґурні запекло в очах, але він прогнав ці думки, рушивши за мелодією. Награючи мотив, він змушував себе невимушено посміхатися.
Кілька з його людей і лікар контрабандистів схилился над ношами. Коли Галлек підійшов, один із чоловіків тихо заспівав, легко вловивши давно знайомий ритм:
— Стоїть моя кохана край вікна,
Тендітний силует у склі злотому,
Прекрасний стан, заграв червоних тло
Здійнявши руки… зігнеш їх додолу.
До мене йди…
До мене йди, коханих рук тепло.
Для мене…
Для мене, о коханих рук тепло.
Співак замовк, простягнув перев’язану руку й прикрив повіки чоловіка на ношах.
Галлек завершив мелодію тихим м’яким акордом, міркуючи:
«Тепер нас сімдесят три».
29
Багатьом людям складно зрозуміти родинне життя в Королівських Яслах, але я спробую дати його короткий огляд. Гадаю, у мого батька був тільки один справжній друг. Це граф Хасимир Фенрінґ, генетичний євнух й один із найсмертоносніших воїнів у Імперії. Одного дня граф, охайний, але бридкий коротун, привів до батька нову рабиню-наложницю, і матір відрядила мене шпигувати за тим, як розгортатимуться події. Усі ми шпигували за батьком із метою самозахисту. Жодна з рабинь-наложниць, звісно ж, не могла, відповідно до угоди між Бене Ґессерит і Гільдією, народити Королівського Спадкоємця, але інтриги плелися постійно й тиснули на нас своєю одноманітністю. Ми — матір, сестри і я — перетворилися на експертів з уникання найхитромудріших знарядь убивства. Можливо, те, що я скажу, здаватиметься жахливим, але я зовсім не певна, що батько був непричетним до всіх тих замахів. Королівська родина — не така, як інші. Отже, привели нову рабиню-наложницю — рудоволосу, як і мій батько, гнучку та граціозну. Вона мала м’язи танцюристки, і її точно вчили нейрозваблюванню. Батько довго розглядав її, доки та стояла перед ним роздягнена. Зрештою він сказав: «Вона надто красива. Збережемо її на подарунок». Ви й гадки не маєте, який жах збурило це самообмеження в Королівських Яслах. Адже саме проникливість і самоконтроль становили для нас усіх найбільшу загрозу.
Багатьом людям складно зрозуміти родинне життя в Королівських Яслах, але я спробую дати його короткий огляд. Гадаю, у мого батька був тільки один справжній друг. Це граф Хасимир Фенрінґ, генетичний євнух й один із найсмертоносніших воїнів у Імперії. Одного дня граф, охайний, але бридкий коротун, привів до батька нову рабиню-наложницю, і матір відрядила мене шпигувати за тим, як розгортатимуться події. Усі ми шпигували за батьком із метою самозахисту. Жодна з рабинь-наложниць, звісно ж, не могла, відповідно до угоди між Бене Ґессерит і Гільдією, народити Королівського Спадкоємця, але інтриги плелися постійно й тиснули на нас своєю одноманітністю. Ми — матір, сестри і я — перетворилися на експертів з уникання найхитромудріших знарядь убивства. Можливо, те, що я скажу, здаватиметься жахливим, але я зовсім не певна, що батько був непричетним до всіх тих замахів. Королівська родина — не така, як інші. Отже, привели нову рабиню-наложницю — рудоволосу, як і мій батько, гнучку та граціозну. Вона мала м’язи танцюристки, і її точно вчили нейрозваблюванню. Батько довго розглядав її, доки та стояла перед ним роздягнена. Зрештою він сказав: «Вона надто красива. Збережемо її на подарунок». Ви й гадки не маєте, який жах збурило це самообмеження в Королівських Яслах. Адже саме проникливість і самоконтроль становили для нас усіх найбільшу загрозу.
Пізнього пообіддя Пол стояв біля диститенту. Западина, де він розташував їхній табір, лежала в глибокій тіні. Юнак розглядав далекі скелі по той бік відкритих пісків, міркуючи, чи потрібно йому розбудити матір, яка спала в наметі.
Поза межами їхнього притулку бігли вигини дюн. У променях призахідного сонця бархани відкидали нечіткі тіні — чорні, як шматочки ночі.
І цілковита плоскість.
Свідомість Пола шукала якесь підвищення в безмірі краєвиду. Однак у спотвореному спекою повітрі нічого не виступало. А небокрай… Ні свіжості, ні поруху, які б свідчили про подих вітерцю… лише дюни й далекий кряж під осяйним небом сріблясто-синьої барви.
«А що, як там нема покинутої випробувальної станції? — запитував він себе. — А що, як там і фрименів нема, а бачені нами рослини — лише випадковість?»
Джессіка прокинулася в наметі, перевернулася на спину та скоса дивилася крізь прозорий край диститенту на Пола. Він стояв до неї спиною, і щось у синовій поставі нагадало про його батька. Жінка відчула на споді душі безодню горя та відвернулася.
Вона підправила свій дистикост, освіжилася водою з водокишені намету й вислизнула надвір, щоб випростатися й прогнати сонливість із м’язів.
Пол промовив, не озираючись:
— Упіймав себе на тому, що насолоджуюся спокоєм цього місця.
«Як же мозок пристосовується до навколишнього середовища, — подумала вона. А тоді згадала аксіому Бене Ґессерит: — Під тиском стресу свідомість може рухатися в позитивному або негативному напрямках, умикатися або вимикатися. Сприймай її як спектр, негативна вершина якого — безтямність, а позитивна — гіперсвідомість. Спосіб поведінки мозку в стані стресу сильно залежить від підготовки».
— Життя тут могло б бути приємним, — сказав Пол.
Джессіка спробувала глянути на пустелю його очима, намагаючись осягнути всі ті злигодні, які є звичними для планети, і запитала себе, які ж варіанти можливого майбутнього бачить Пол. «Тут можна ходити на самоті, — подумала вона, — не боячись побачити когось за спиною, не боячись мисливця».
Вона пройшла повз Пола, підвела свій бінокль, налаштувала олійні лінзи й поглянула на схил по той бік пустелі. Так, у яругах ріс саґваро, було там іще щось колюче… і килим низьких трав, що в сутінках здавалися жовто-зеленими.
— Я згортатиму табір, — мовив Пол.
Джессіка кивнула, пройшла до виходу з розколини, звідки могла окинути поглядом пустелю, й повернула бінокль ліворуч. Соляна улоговина білосніжно виблискувала, контрастуючи з рудими плямами по краях. Ділянка білого у світі, де білі шати носила смерть. Однак улоговина свідчила про дещо інше: вода. Колись давно вода омивала цю сліпучу білизну. Жінка опустила бінокль, підправила бурнус і з хвилинку прислухалася до Полових рухів.
Сонце схилялося нижче. Тіні лягали вздовж соляної улоговини. Різнобарвні смуги простягалися від заграви край неба. Кольори врізалися в пальці ночі, що мацали пустелю. Вугільні сутінки поширювалися, і покров темряви огорнув піщаний край.
Зорі!
Джессіка вдивлялася в них і відчула, як Пол підійшов до неї. Ніч у пустелі здіймалася вгору, і здавалося, ніби тебе самого несе до зірок. Спадала важкість дня. Легіт на мить дмухнув їй в обличчя.
— Скоро зійде перший місяць, — мовив Пол. — Рюкзак зібрано. Я встановив гупало.
«Ми можемо навіки згинути в цьому пеклі, — подумала вона. — І ніхто не дізнається».
Нічний вітер розбудив піщані потоки, що дряпали їй обличчя й огортали запахом кориці — злива ароматів у пітьмі.
— Відчуваєш запах? — мовив Пол.
— Навіть крізь фільтр, — відповіла матір. — Багатства. Але чи купиш за них воду? — Вона вказала по той бік пустелі. — Там не видко штучних вогнів.
— Фримени мали б ховатися в січі за тими скелями, — відказав юнак.
Праворуч срібний диск зійшов над небокраєм — перший місяць. На ньому чітко виднілися обриси руки. Джессіка розглядала сріблясто-білий пісок у місячному сяйві.
— Я встановив гупало в найглибшому місці розколини, — мовив Пол. — Щойно я запалю свічку, у нас буде близько тридцяти хвилин.
— Тридцять хвилин?
— Перш ніж воно почне кликати… хробака.
— Звісно. Я готова йти.
Юнак прослизнув збоку, й Джессіка почула, як він повертається в розколину.
«Ніч — це тунель, — подумала вона, — діра, що веде в завтра… якщо в нас буде завтра. — Вона похитала головою. — І чому я міркую так похмуро? Не цьому мене вчили!»
Пол повернувся, підняв рюкзак і рушив униз, до першої дюни, де спинився і слухав, як матір підходить до нього. Вчував її кроки і шелест піску — таємний код, що захищав пустелю від чужинців.
— Потрібно рухатися без ритму, — мовив Пол і пригадав людей, які крокували піском… і справжньою пам’яттю, і пророчою.
— Поглянь, як я йду, — сказав він. — Так по піску ходять фримени.
Він вийшов із навітряного боку бархана й обігнув його. Рухався, волочачи ноги…
Джессіка подивилася, як син пройшов десять кроків, і рушила за ним, копіюючи його ходу. Вона збагнула принцип: звук має скидатися на природне шарудіння піску… наче вітер. Але м’язи опиралися цьому неприродному, ламаному зразку. Крок… ковзнути… ковзнути… крок… крок… пауза… ковзнути… крок…
Час навколо них розтягнувся. Здавалося, що скелі попереду нітрохи не наближалися. Кряж позаду й досі видавався високим.
— Гуп! Гуп! Гуп! Гуп!
Звук долинав зі скелі, яка лишилася позаду.
— Гупало, — прошипів Пол.
Бемкання все лунало й лунало, й було надзвичайно складно не піддатися нав’язаному ним ритму.
— Гуп… гуп… гуп… гуп…
Вони рухалися осяяною місяцем западиною, яку розривало гучне бемкання. Вгору й униз поміж дюнами: крок… ковзнути… пауза… крок… По зернистому піску, що котився під ногами: ковзнути… пауза… крок…
І весь час їхні вуха чекали на особливе шипіння.
Коли той звук з’явився, то спершу він був таким тихим, що маскувався під шаркання їхніх власних ніг. Однак він наростав… ставав гучнішим і гучнішим… десь із заходу.
— Гуп… гуп… гуп… гуп… — виспівувало гупало.
Шипіння виповнило ніч позаду них. Вони озирнулися й побачили рухомий вал — хробака.
— Рухайся, — прошепотів Пол. — Не озирайся.
Тріскуча лють вибухнула в пітьмі скель, полишених ними. Спала ціла лавина галасу.
— Рухайся, — повторив Пол.
Він бачив, що вони вже сягнули тієї невидимої точки, коли дві скелі — одна попереду, а інша позаду — були рівновіддаленими.
А позаду ніч розривали люті, шалені удари об скелі.
Вони йшли далі й далі… М’язи охопив механічний біль, що розтягнувся до нескінченності, але Пол бачив, що омріяна гряда попереду зростала.
Джессіка йшла крізь порожнечу в повному зосередженні, розуміючи, що тільки сила волі змушує її пересувати ноги. Сухість випікала горло, а звуки позаду відкидали всю надію спинитися і ковтнути з водокишені дистикоста.
— Гуп… гуп…
Лють із новою силою впала на далекий кряж, потопивши поклик гупала.
Тиша!
— Швидше, — прошепотів Пол.
Джессіка кивнула, хоч і знала, що син не побачить її жесту. Вона сама потребувала цієї дії, щоб сказати собі, що потрібно ще більше вимагати від м’язів, які вже й так на межі виснаження від неприродних рухів…
Безпечна скеля попереду вже сягала зірок, і Пол побачив, що біля підніжжя простягається смуга рівного піску. Він ступив на неї, заточився від утоми, але відновив рівновагу, несвідомо виставивши ногу.
Гучний удар прокотився піском навколо них.
Пол миттю відійшов на два кроки.
— Бум! Бум!
— Барабанні піски! — зашипіла Джессіка.
Пол вирівнявся. Окинувши оком піски навколо них, він побачив, що до скель лишається близько двохсот метрів.
А позаду долинало шелестіння — неначе вітер, неначе водний потік у місці, де не буває води.
— Біжи! — крикнула Джессіка. — Поле, біжи!
І вони побігли.
Барабанний бій відлунював під ногами. Вони подолали цю смугу й вибігли на гравій. Певний час біг дарував полегшення м’язам зболеним, незвичним, позбавленим ритму рухом. Дія була зрозумілою, ритмічною. Але пісок і гравій гальмували їхні рухи, а шелест від наближення хробака скидався на бурю, що наростала позаду них.
Джессіка впала на коліна. Вона могла думати лише про втому й жахний звук.
Пол підхопив її.
Вони бігли пліч-о-пліч.
У піску перед ними стирчав тонкий стовп. Вони проминули його й побачили ще один.
Свідомість Джессіки змогла сприйняти ці стовпи, тільки коли вони їх проминули. Ось іще один — його обточена вітром поверхня стирчала з розламу в скелі.
Ще один.
Скеля!
Джессіка крізь ноги вбирала відчуття твердої поверхні, що не чинила опору, й ця надійність додала їй нової сили.
Позаду них змовк шелест руху хробака.
Джессіка й Пол повернулися, вдивляючись у пустелю.
Там, де починалися дюни, за п’ятдесят метрів від підніжжя скелі, срібно-сіра дуга здійнялася над пустелею, розвіваючи в різні боки потоки піску й пилу. Вона піднімалася все вище й обернулася на велетенський хижий рот. Це була кругла чорна діра. Вістря зубів сяяли під місяцем.
Рот наближався до вузької тріщини, де заховалися Пол і Джессіка. Запах кориці вдарив їм у ніздрі. Місячний блиск вигравав на кришталевих зубах.
Величезний рот хитався туди-сюди.
Пол затамував подих.
Джессіка, припавши до землі, не опускала очей.
Їй знадобилася вся концентрація Бене Ґессерит, щоб угамувати первісний жах, аби здолати страх расової пам’яті, що ладен був ось-ось виповнити її розум.
Раптом Пола охопила бурхлива радість. За мить до того він здолав часову межу й ступив на невідому територію. Він міг відчути темряву навколо — ніщо не відкривалося його внутрішньому зору. Неначе він ступив крок, що занурив його в криницю… або в гребінь хвилі, звідки не видно майбутнього. У краєвиді відбулася глибинна зміна.
Замість того щоб налякати Пола, відчуття темряви часу посилило гіпермобілізацію інших чуттів. Він збагнув, що може осягнути кожен видимий нюанс істоти, що здіймалася над піском і шукала його. Її рот сягав вісімдесяти метрів у діаметрі… кришталеві зуби, за формою схожі на вигнуті крис-ножі, виблискували по колу… могутній дух кориці, тонкий запах альдегідів… кислоти…
Кинувшись на скелі над ними, хробак, закрив собою місячне сяйво. Водоспад дрібних камінців і піску посипався у їхню вузьку схованку.
Пол відтягнув матір назад.
Кориця!
Її запах затопив юнака.
«Що в хробака спільного з прянощами, меланжем?» — запитав він сам у себе. А тоді пригадав, як Лієт-Кайнс прохопився, туманно натякнувши на зв’язок між хробаком і прянощами.
— Барррууум!
Здавалося, ніби праворуч пролунав гуркіт сухого грому.
І знову:
— Барррууум!
Хробак повернувся назад у пустелю і завмер там на мить. Його кришталеві зуби біліли під місяцем.
— Гуп! Гуп! Гуп! Гуп!
«Ще одне гупало!» — подумав Пол.
Звук долинав звідкілясь праворуч.
Хробак затремтів, а тоді пірнув у пісок. Лишився тільки подібний до чорторию пагорб, рухома дуга тунелю, що здіймалася над дюнами.
Пісок заскрипів.
Істота пірнула глибше, позадкувала, повернула. Вона перетворилася на вал рухомого піску, що звивався в прорізі між дюнами.
Пол вийшов із розколини і дивився, як піщана хвиля зникає в напрямку, звідки кликало нове гупало.
Джессіка йшла за ним, прислухаючись:
— Гуп… гуп… гуп… гуп… гуп…
Незабаром звук замовк.
Пол намацав трубку дистикоста й ковтнув очищеної води.
Джессіка зосередилася на його дії, однак у її мозку панувала порожнеча від утоми та відгомону жаху.
— Він точно пішов? — прошепотіла вона.
— Хтось покликав його, — відповів Пол. — Фримени.
Вона відчула, як енергія її тіла відновлюється.
— Він був таким великим!
— Не настільки великим, як той, що проковтнув наш ’топтер.
— Ти певен, що це фримени?
— Вони використали гупало.
— Чому б це їм допомагати нам?
— Може, вони й не допомагали нам. Може, вони просто кликали хробака.
— Чому?
Відповідь зависла десь на межі розуміння, однак відмовилася зринати. У його мозку з’явилося видіння чогось пов’язаного зі складаними колючими палицями в рюкзаку — «гаками творця».
— Чому б їм кликати хробака? — запитала Джессіка.
Подих страху торкнувся Полової свідомості, й він змусив себе відвернутися від матері й поглянути на скелю.
— Краще б нам відшукати шлях нагору, доки не зійшло сонце. — Хлопець указав рукою. — Ті стовпи, що ми проминули, — ось іще такі.
Вона простежила за його рухом, і побачила стовпи — вищерблені вітром маркери, — що бовваніли в тіні вузького виступу, який звивався розколиною високо над ними.
— Вони вказують шлях нагору, — сказав Пол.
Він почепив рюкзак на плечі, підійшов до підніжжя виступу й почав дертися вгору.
Джессіка зачекала хвилинку, щоб відпочити й відновити сили, а тоді полізла за ним.
Вони дерлися все вище, орієнтуючись на вказівні стовпи, аж доки скелястий карниз не перетворився на тонкі вуста схожого на рот входу в темну розколину.
Пол нахилив голову, щоб зазирнути в затінену схованку. Він відчував, як непевно стоять ноги на вузькому карнизі, але змусив себе діяти обережно. У розколині він бачив тільки темряву. Вона простягалася вгору, аж до зірок. Пол напружив слух, але почув тільки ті звуки, на які й чекав: тихий шурхіт піску, дзижчання комах, тупотіння якоїсь дрібної тваринки. Юнак однією ногою ступив у темряву розколини, намацавши скелю під всипаною гравієм поверхнею. Він повільно відійшов у куток і подав матері знак іти за ним. Схопив її за край плаща й допоміг зайти.
Вони підвели погляд на зоряне сяйво, облямоване стінами-скелями. Матір, яка стояла поруч, була схожою на розмиту рухому сіру постать.
— Якби ж ми могли засвітити ліхтарика, — прошепотів він.
— У нас є інші чуття, крім зору, — відповіла жінка.
Пол ступив уперед, перенісши вагу на опорну ногу, а тоді спробував ступити ще один крок, але нога натрапила на перешкоду. Він підняв ногу й намацав сходинку, на яку й став. Хлопець виставив долоню назад, знайшов мамину руку й знову потягнув жінку за плащ.
Ще одна сходинка.
— Гадаю, вони ведуть на вершину, — прошепотів юнак.
«Гладенькі й рівні сходинки, — подумала Джессіка. — Без сумніву, зроблені людиною».
Вона йшла за тінистими обрисами Полових рухів, відчуваючи під ногами сходи. Скелясті стіни звужувалися, аж доки жінка ледь не стала торкатися до них плечима. Сходи завершувалися шліцованим проходом близько двадцяти метрів завдовжки, що виходив до пологої, залитої місячним сяйвом котловини.
Пол ступив на край котловини й прошепотів:
— Яке прекрасне місце.
Джессіка стояла на крок позаду нього й могла лише дивитися ввись у мовчазній згоді.
Попри втому, подразнення від рекатетерів, носових корків і незатишної щільності дистикоста, попри страх і болісне бажання спочинку, краса цієї котловини заполонила її чуття, змусила спинитися і споглядати.
— Неначе в казковому краї, — прошепотів Пол.
Джессіка кивнула.
Перед нею простягалася пустельна рослинність — кущі, кактуси, крихітні скупчення листочків — усе тремтіло в місячному світлі. Кільцева стіна ліворуч від неї здавалася темною, а праворуч — посрібленою місяцем.
— Це має бути фрименська місцина, — сказав Пол.
— Якщо тут вижило так багато рослин, десь мають бути й люди, — погодилася матір. Вона відкрила трубку з водокишені дистикоста й ковтнула. Тепла, трішки кисла рідина стікала по її горлі. Жінка відчула, як вона освіжила її. Коли Джессіка закривала трубку, під ковпачком затріщали піщинки.
Увагу Пола привернув рух — щось совгалося на дні котловини, праворуч. Він глянув униз крізь димчасті чагарники й трави на осяяний місяцем піщаний клин, на якому й виднілося те дрібне вовтузіння — гоп-гоп, стриб, гоп-скок.
— Миші! — прошипів він.
«Стриб-гоп-гоп!» — вони зникли в тіні й загубилися.
Щось беззвучно прошмигнуло повз них до мишей. Тоді пролунав тихий писк, шелест крил — і примарний сірий птах здійнявся над котловиною, стискаючи лапами маленьку темну тінь.
«Ми потребували цього застереження», — подумала Джессіка.
Пол не відривав погляду від котловини. Він вдихнув і відчув, як тихим контральто виповнював ніч їдкий запах полину. Хижий птах — він думав про нього, як про звичну частину пустелі. Той приніс у котловину таку непорушність, що здавалося, ніби чути, як тече молочна блакить місячного сяйва крізь завмерлі на варті саґваро та колючі кастилеї. Тихо бриніло світло, і той звук був бездоганнішим у своїй гармонії, ніж будь-яка музика всесвіту.
— Нам варто було б знайти місце для намету, — сказав юнак. — Завтра можемо спробувати пошукати фрименів, які…
— Більшість непроханих гостей шкодує, що знайшла фрименів!
Ці слова промовив важкий чоловічий голос, зруйнувавши прекрасну мить. Голос долинав зверху й праворуч.
— Чужинці, не тікайте, будь ласка, — відказав голос, коли Пол спробував відступити до тунелю. — Якщо побіжите, лише змарнуєте воду ваших тіл.
«Їм потрібна вода нашої плоті! — подумала Джессіка. Її м’язи скинули всю втому й враз прийшли до стану повної готовності, хоча зовні цього й не було помітно. Вона визначила, звідки долинав голос, міркуючи: — Яка вправність! Я й не почула його кроків». І тоді вона збагнула, що власник того голосу рухався надзвичайно тихо, імітуючи природні звуки пустелі.
Інший голос гукнув із краю котловини ліворуч.
— Хутчіше, Стіле. Забираймо їхню воду й рушаймо далі. До світанку лишилося мало часу.
Пол, який іще не навчився так швидко реагувати, як матір, засмутився, що закляк і спробував утекти, що затьмарив свої вміння миттю паніки. Тепер він змусив себе чинити так, як вона вчила його: розслабитися, а тоді вдавати, ніби розслабився, і напружити м’язи так, щоб мати змогу завдати удару в будь-якому напрямку.
І все ж таки він чув у собі відгомін страху і знав його причину. То був сліпий час, він не бачив такого майбутнього… а тепер вони оточені дикими фрименами, які цікавляться лише водою двох беззахисних тіл.
30
Фрименські релігійні вірування стали джерелом того, що ми знаємо сьогодні як «Стовпи Всесвіту», чиї Квізара Тафвід несуть поміж нас знамення, свідчення та пророцтва. Вони дарують нам містичний арракійський сплав, глибинна краса якого втілюється в бентежній музиці, заснованій на старих формах, але відміченій новим пробудженням. Хто ж не чув і кого не зворушив «Гімн Старця»?
Я крізь пустелю ноги волочив,
де міражів тремтіли легіони.
До слави жадібний, до небезпек охочий
Я брів до небокраю аль-Куляб,
вдивляючись, як час рівняє гори,
щоб упіймать і знищити мене.
До мене горобців летіла тьма,
нахабніших за зграї вовчі дикі.
На древо юності моєї вони всілись
І щебетали у гілках моїх.
Дзьобами потім на шматки порвали!
Фрименські релігійні вірування стали джерелом того, що ми знаємо сьогодні як «Стовпи Всесвіту», чиї Квізара Тафвід несуть поміж нас знамення, свідчення та пророцтва. Вони дарують нам містичний арракійський сплав, глибинна краса якого втілюється в бентежній музиці, заснованій на старих формах, але відміченій новим пробудженням. Хто ж не чув і кого не зворушив «Гімн Старця»?
Я крізь пустелю ноги волочив,
де міражів тремтіли легіони.
До слави жадібний, до небезпек охочий
Я брів до небокраю аль-Куляб,
вдивляючись, як час рівняє гори,
щоб упіймать і знищити мене.
До мене горобців летіла тьма,
нахабніших за зграї вовчі дикі.
На древо юності моєї вони всілись
І щебетали у гілках моїх.
Дзьобами потім на шматки порвали!
Верхівкою бархана повз чоловік. Він скидався на плямку в мерехтінні полуденного сонця. З одягу на ньому були тільки рештки плаща джубба, крізь дірки в якому виднілася гола шкіра, підставлена під немилосердну спеку. Від плаща відірвали каптур, але чоловік зумів скрутити тюрбан зі шматка тканини. З нього стирчали пасма піщаного волосся, домірні за барвою рідкій бороді та густим бровам. Під синіми на синьому очима темніли плями щік. Смуга сплутаного волосся на бороді й вусах показувала, де пролягала трубка дистикоста від носа до водокишень.
Чоловік спинився серед гребеня дюни, а руки його звисали з підвітряного схилу бархана. Кров запеклася в нього на спині, руках і ногах. Латки жовто-сірого піску прилипли до ран. Чоловік повільно підтягнув під себе руки, звівся на ноги й стояв, похитуючись. І навіть у такій, цілком спорадичній дії, досі відчувалися рештки колись точних рухів.
— Я Лієт-Кайнс, — сказав він, звертаючись до порожнього небокраю, і його голос видавався жорстокою пародією на ту силу, яку він колись знав. — Я Планетолог Його Імператорської Величності, — прошепотів він, — планетарний еколог Арракіса. Я хранитель цієї землі.
Він заточився і впав на бік із жорсткого, навітряного боку бархана. Його долоні слабко занурилися в пісок.
«Я хранитель цього піску», — думав він.
Чоловік збагнув, що наполовину марив, що мав би залізти в пісок, відшукати відносно прохолодне ґрунтове покриття і сховатися під ним. Але він відчував розкішний, напівсолодкий запах ефірів премеланжевої маси з піщаних глибин. І усвідомлював пов’язану з цим фактом загрозу краще, ніж будь-який інший фримен. Якщо він міг відчути запах премеланжевої маси, це означало, що тиск у газах під піском сягнув майже вибухового рівня. Потрібно забиратися звідти.
Чоловікові руки слабко вчепилися в пісок на гребені бархана.
Свідомістю промайнула ясна, чітка думка: «Справжнє багатство планети криється в її краєвидах, у тому, яку роль відіграємо ми у формуванні первинної основи цивілізації — сільського господарства».
Йому подумалося, як же дивно, що мозок, звикнувши до одного плину думок, нізащо не може відійти від нього. Харконненівські вояки кинули його тут без води чи дистикоста, гадаючи, що якщо пустеля його не вб’є, то хробак точно доконає. Вони вирішили, що це весело — лишити його вмирати крихта за крихтою в байдужих руках власної планети.
«Харконненам завжди складно було вбивати фрименів, — подумав він. — Ми так просто не вмираємо. Я мав би вже померти… Я скоро помру… але я не можу припинити бути екологом».
— Найвища функція екології — це розуміння наслідків.
Голос уразив планетолога, адже він його впізнав — і чудово знав, що його власник — мертвий. Голос батька, який був тут планетологом до нього — давно померлого батька, вбитого завалом у Гіпсовому басейні.
— А ти потрапив у халепу, сину, — сказав батько. — А мав би здогадуватися про можливі наслідки допомоги дитині того Герцога.
«Я марю», — подумав Кайнс.
Здавалося, голос долинав праворуч. Кайнс повернув голову в тому напрямку, дряпаючи обличчя об пісок, але не побачив нічого, окрім вигнутої поверхні бархана, на якій витанцьовувало розпечене яскравим сонцем повітря.
— Що більше в системі життя, то більше в ній можливостей для життя, — сказав батько. Тепер голос долинав ліворуч, звідкілясь позаду.
«І чому він кружляє навколо мене? — запитав себе Кайнс. — Він не хоче, аби я його бачив?»
— Життя зміцнює здатність довкілля підтримувати життя, — казав батько. — Життя робить необхідні нутрієнти доступнішими. Воно додає більше енергії в систему завдяки неймовірному хімічному обміну між організмами.
«І чому він торочить про те саме? — подумки поцікавився Кайнс. — Я знав про це, коли мені ще й десяти не було».
Пустельні яструби — стерв’ятники, як і більшість диких істот у цих землях — закружляли над ним. Кайнс побачив тінь, що промайнула над його рукою і змусив себе повернути голову, щоб поглянути вгору. Птахи видавалися розмитою плямою в срібно-синьому небі — подаленілі клапті сажі, що пропливали вгорі.
— Ми розуміємося на узагальненнях, — казав батько. — Неможливо окреслити проблеми планетарного масштабу тонкими лініями. Планетологія — це наука про міру.
«Що він намагається мені сказати? — дивувався Кайнс. — Чи ж є якийсь наслідок, якого я не зумів роздивитися?»
Еколог відкинув голову на гарячий пісок і вдихнув запах горілого каміння, що долинав із-під газів премеланжевої маси. У логічному закутку його свідомості виникла думка: «Наді мною кружляють птахи-стерв’ятники. Можливо, хтось із моїх фрименів побачить їх і прийде подивитися».
— Для роботи планетолога найважливішим знаряддям є люди, — казав батько. — Ти маєш виховувати в людях екологічну культуру. Саме тому я створив абсолютно нову форму екологічної нотації.
«Він повторює все, що розповідав мені, коли я був маленький», — думав Кайнс.
Чоловік відчув прохолоду, але логічний куточок свідомості нагадав: «Угорі сонце. У тебе нема дистикоста, і тобі спекотно; сонце випалює вологу з твого тіла».
Його пальці слабко занурилися в пісок.
«Вони навіть дистикоста мені не лишили!»
— Наявність вологи в повітрі запобігає надто швидкому випаровуванню з тіл істот, — сказав батько.
«Чому він і далі повторює очевидне?» — поцікавився Кайнс.
Він спробував поміркувати про вологу в повітрі: трава вкриває бархан… нижче — відкрита водойма, довгий канат води, що тече крізь пустелю, і дерева вздовж нього… Він ніколи не бачив відкритих водойм проти неба, хіба що на ілюстраціях у книжках. Відкриті водойми… вода для поливу… потрібно п’ять тисяч кубічних метрів води на сезон, щоб полити один гектар землі, пригадав чоловік.
— Наша найперша мета на Арракісі, — казав батько, — це засаджені луками території. Ми почнемо з цих терплячих до змін, засухостійких трав. Коли луки втримуватимуть воду, насадимо на пагорбах ліси, потім — кілька відкритих водойм, спершу маленьких. Їх потрібно буде розташувати вздовж ліній панівних вітрів, де стоять ряди вітрових пасток, водовсотувачів, щоб відбирати все, що краде вітер. Нам доведеться створити справжній сироко — вологий вітер, — але обійтися зовсім без вітрових пасток не вдасться ніколи.
«Завжди читає мені нотації, — подумав Кайнс. — Він не може стулити пельку? Хіба він не бачить, що я помираю?»
— І ти також помреш, — сказав батько, — якщо не заберешся з бульбашки, яка просто зараз утворюється під тобою. Вона там, і ти про це знаєш. Ти ж відчуваєш запах премеланжевих газів. Знаєш, що маленькі творці вже почали випускати воду в масу.
Думка про воду в глибині доводила до божевілля. Він уявив її — запечатану в пласті шпаристого каменю шкірястими напіврослинами, напівтваринами, маленькими творцями, — а тоді тонкий розлам, крізь який вривається прохолодний потік найчистішої, прозорої, лагідної води у…
Премеланжеву масу!
Він вдихнув, відчуваючи розкішний, солодкий запах. Аромат навколо нього став значно багатшим, ніж раніше.
Кайнс гепнувся на коліна, а тоді почув пташиний крик і квапливі помахи крил.
«Ця пустеля багата на прянощі, — подумав він. — Тут мають бути фримени навіть при світлі дня. Вони точно помітять птахів і спробують з’ясувати причину їхньої появи».
— Рух крізь ландшафти є необхідним для тваринного життя, — мовив батько. — Людей-кочівників спрямовує та сама необхідність. Лінія руху підпорядковується фізичним потребам: воді, їжі, мінералам. Зараз ми самі маємо контролювати цей рух, підпорядковувати його нашим цілям.
— Стули пельку, стариганю, — пробурмотів Кайнс.
— Ми маємо зробити на Арракісі те, що ніхто ще не наважувався вчинити з цілою планетою, — сказав батько. — Необхідно використати людину як конструктивну екологічну силу, додаючи елементи адаптованого тераформованого життя: тут рослина, там тварина, ось тут людина — щоб змінити водний цикл і вибудувати новий тип ландшафту.
— Стули пельку! — прохрипів Кайнс.
— Саме лінії руху подарували нам першу підказку щодо зв’язку між хробаками й прянощами, — вів далі батько.
«Хробак, — подумав Кайнс із новою надією. — Коли вибухне ця куля, точно прийде хробак. Але ж у мене нема гаків. Як же я зможу вилізти верхи на великого творця без гаків?»
Він відчував, як безнадія підриває рештки його сил. Вода так близько — лише за сотню метрів під ним. Хробак точно прийде, але не вдасться піймати його на поверхні та використати.
Кайнс упав на пісок, повертаючись до маленької заглибини, породженої її власними рухами. Зауважив, як гарячий пісок торкається його лівої щоки, але те відчуття було далеким.
— Арракійське довкілля утворилося за еволюційною моделлю місцевих життєвих форм, — сказав батько. — Як дивно, що так мало людей відривали погляд від прянощів на достатньо тривалий час, щоб здивуватися, наскільки ідеальний баланс азоту, кисню та вуглекислого газу підтримується тут за відсутності великих територій із рослинним покривом. Ми здатні бачити й розуміти енергетичну сферу планети: процес триває повільно, але все ж таки триває. У ньому є розрив? Отже, цей розрив має чимось заповнюватися. Наука складається зі стількох речей, які видаються очевидними, якщо їх пояснити. Я знав, що маленький творець тут, у глибині піску, задовго до того, як побачив його.
— Благаю, припини читати мені лекції, батьку, — прошепотів Кайнс.
Біля його простягнутої на піску руки приземлився яструб. Кайнс бачив, як птах склав крила, нахилив голову й поглянув на планетолога. Вчений зібрав усю енергію, щоб гарикнути на нього. Птах відскочив на два кроки, але й далі витріщався на планетолога.
— Раніше люди та їхні творіння були заразою для поверхні своїх планет, — мовив батько. — Природа схильна нейтралізовувати її, прибирати або ж інкапсулювати, залучати до системи власним способом.
Яструб схилив голову, випростав крила й знову склав їх. А тоді зосередився на простягнутій руці.
Кайнс збагнув, що більше не має сил відганяти його.
— Історична система взаємного грабунку та поневолення припиняється тут, на Арракісі, — сказав батько. — Не можна довіку красти все, що тобі потрібно, не думаючи про тих, хто прийде після тебе. Фізичні якості планети вписані в її економічну та політичну історію. Ця історія зараз перед нами, тож курс, якого варто дотримуватися, очевидний.
«Він ніколи не припинить читати нотації, — подумав Кайнс. — Нотації, нотації, нотації — завжди нотації».
Яструб підскочив на крок ближче до простягненої руки Кайнса. Повернув голову в один бік, потім — в інший, щоб роздивитися неприкриту плоть.
— Арракіс — це монокультурна планета, — сказав батько. — Монокультурна. Вона витримує панівний клас, що живе так, як жили панівні класи в усі часи. А під ним напівлюдська маса напіврабів виживає на їхніх недоїдках. Саме маса й недоїдки привертають нашу увагу. Вони значно цінніші, ніж прийнято вважати.
— Я не зважаю на тебе, батьку, — прошепотів Кайнс. — Іди геть.
А сам подумав: «Без сумніву, неподалік має бути хтось із моїх фрименів. Вони не можуть не бачити птахів наді мною. Вони точно підуть у розвідку хоча б для того, щоб дізнатися, чи нема тут води».
— Маси Арракіса дізнаються, що ми працюємо, аби землею потекла вода, — вів далі батько. — Звісно, більшість із них матиме лише напівмістичне розуміння того, яким чином ми плануємо це здійснити. Багато хто, не усвідомлюючи проблеми, які ставить співвідношення мас, може навіть подумати, що ми привеземо воду з іншої, багатої на неї планети. Нехай міркують, як забажають, доки вони вірять у нас.
«За хвилинку я підведуся і скажу йому все, що про нього думаю, — міркував Кайнс. Стоїть собі там і читає нотації, замість того щоб допомогти».
Птах підскочив ще ближче до простягненої руки Кайнса. Ще два яструби спустилися на пісок позаду нього.
— Релігія і закон мають стати для наших мас єдиним цілим, — говорив батько. — Непослух повинен уважатися гріхом і вимагати релігійного покарання. Користь від цього буде подвійною: більший послух і більша сміливість. Сам розумієш, ми маємо не так покладатися на сміливість окремих особистостей, як на сміливість усього населення.
«Де ж моє населення тепер, коли я найбільше його потребую?» — думав Кайнс. Він зібрав усю силу й посунув долоню на ширину пальця в напрямку найближчого яструба. Той відскочив назад, до пернатих супутників, і всі вони завмерли, ладні злетіти.
— Наш розклад набуде статусу природного явища, — не вгавав батько. — Життя планети — це широка, щільно переплетена тканина. Зміни у флорі та фауні спершу визначатимуться грубими фізичними силами, які ми спрямовуватимемо. Коли ж вони стануть постійними, запроваджені нами зміни самостійно чинитимуть певний вплив — і нам доведеться давати раду і йому. Однак пам’ятай, що нам потрібно контролювати лише три відсотки поверхні потенціальної енергії — лише три відсотки, — щоб похитнути всю структуру в напрямку перетворення на систему, яка забезпечує сама себе.
«Чому ж ти не допомагаєш мені? — дивувався Кайнс. — Завжди те саме: ти зраджуєш мене саме тоді, коли найбільше потрібен». Він хотів повернути голову, поглянути в напрямку батькового голосу, кинути погляд на стариганя. Але м’язи відмовилися виконувати його наказ.
Кайнс бачив, як рухається яструб. Птах наблизився до його руки — ступив обережний крок, доки його супутники чекали, вдаючи байдужість. Яструб спинився лише за крок від руки.
Глибинна ясність виповнила свідомість Кайнса. Раптом він побачив в Арракісі такий потенціал, про який батько навіть не підозрював. Імовірності, що чигали на тому, іншому шляху, затопили його.
— Нема для твого народу більшого жаху, аніж потрапити до рук Героя, — сказав батько.
«Він читає мої думки! — збагнув Кайнс. — Гаразд… нехай».
«Повідомлення вже розіслано в січові селища, — подумав він. — І ніщо їх не спинить. Якщо син Герцога вижив, вони знайдуть і захистять його, як я й наказав. Вони можуть позбутися жінки, його матері, але врятують хлопчика».
Яструб підстрибнув іще ближче і спинився зовсім близько від руки — так, що навіть міг дзьобнути. Він нахилив голову, щоб ретельно роздивитися беззахисну плоть. Раптом птах вирівнявся, підняв голову й, коротко скрикнувши, підскочив і здійнявся в повітря, а його супутники — за ним.
«Вони прийшли! — подумав Кайнс. — Мої фримени знайшли мене!»
А тоді почув гуркотіння піску.
Кожен фримен знав цей звук, міг миттєво відрізнити його від гуркоту хробака чи інших звуків пустельного життя. Десь під ним премеланжева маса накопичила достатньо води й органічної матерії маленьких творців і сягнула критичної стадії дикого зростання. Велетенська бульбашка двоокису вуглецю сформувалася глибоко в піску й тепер виривалася нагору з неймовірною силою, обернувшись на пиловий вир. Відбувався обмін між тим, що сформувалося в глибині піску, і тим, що лежало на поверхні.
Яструби кружляли вгорі й кричали від розчарування. Вони знали, що відбувається. Кожна пустельна істота знала.
«І я пустельна істота, — подумав Кайнс. — Бачиш мене, батьку? Я пустельна істота».
Він відчув, як куля підіймає його, а тоді розривається, і його охоплює піщаний вир, затягуючи в прохолодну темряву. На мить відчуття прохолоди та вологи здалися блаженним полегшенням. А тоді, коли власна планета вбила Кайнса, планетолог збагнув, що його батько й решта вчених помилялися: найстійкішими принципами всесвіту були випадковість і помилка.
Навіть яструби знали про це.
31
Пророчий дар і провидіння… Як можна піддати їх випробуванню перед лицем залишених без відповіді запитань? Поміркуйте: наскільки справжнім є передбачення «хвилеформи» (як сам Муад’Діб називав образи своїх видінь) і наскільки пророк змінює майбутнє, щоб припасувати його до власних пророцтв? А як щодо гармонійних коливань, властивих самому акту пророцтва? Провидець бачить майбутнє чи помічає лінії найменшого опору, розломи та розколини, які він може розбивати словами чи діями, як граняр діамантів розбиває алмаз ударом ножа?
Пророчий дар і провидіння… Як можна піддати їх випробуванню перед лицем залишених без відповіді запитань? Поміркуйте: наскільки справжнім є передбачення «хвилеформи» (як сам Муад’Діб називав образи своїх видінь) і наскільки пророк змінює майбутнє, щоб припасувати його до власних пророцтв? А як щодо гармонійних коливань, властивих самому акту пророцтва? Провидець бачить майбутнє чи помічає лінії найменшого опору, розломи та розколини, які він може розбивати словами чи діями, як граняр діамантів розбиває алмаз ударом ножа?
— Забери їхню воду, — гукнув із темряви ночі чоловік. І Пол, здолавши страх, глянув на матір. Навченим поглядом він помітив її готовність до бою, вичікувальну напругу м’язів.
— Було б шкода так одразу вбити вас, — пролунав голос згори.
«Цей першим заговорив до нас, — подумала Джессіка. — Їх принаймні двоє — один праворуч, а другий — ліворуч від нас».
— Сіґноро гробоса сукарес хін манґе ла пчаґавас доі ме камавас на беслас леле пал гробас!
То через усю котловину гукав чоловік, що стояв праворуч.
Полові ті слова видавалися якоюсь нісенітницею, але Джессіка, завдяки підготовці Бене Ґессерит, упізнала говірку. То була чакобса, одна з прадавніх мисливських мов, і чоловік зверху казав, що вони, можливо, саме ті чужинці, яких вони шукають.
У раптовій тиші, що запала після вигуку, кругле, як колесо, обличчя другого місяця — ясне і пильне, блакитне, з відтінком слонової кістки — прокотилося над скелями через котловину.
Із-за скель долинав шурхіт — позаду й із обох боків… темні порухи в місячному сяйві. Багато постатей скрадалося крізь темряву.
«Цілий загін!» — подумав Пол із раптовим болем.
Чоловік у строкатому бурнусі став перед Джессікою. Щоб говорити чіткіше, він зняв ротовий фільтр, відкривши важку бороду в проблисках місячного сяйва, але обличчя та очі ховалися під навислим каптуром.
— Хто тут у нас — джини чи люди? — запитав він.
Джессіка почула в його голосі легку іронію й дозволила собі крихту надії. То був голос командира, голос, який спершу вразив їх, увірвавшись із ночі.
— Закладаюся, люди, — мовив чоловік.
Джессіка не стільки побачила, скільки відчула ніж, схований у складках чоловікового плаща. На мить пожалкувала, що в них із Полом не було щитів.
— А розмовляти ви вмієте? — поцікавився чоловік.
Джессіка вклала у свій голос і поведінку всю вельможну зверхність. Відповідати потрібно було негайно, хоч вона ще не достатньо почула від цього чоловіка, щоб визначити його культуру та слабкі місця.
— Хто підкрався до нас, неначе розбійник уночі? — запитала вона.
Прихована каптуром бурнуса голова смикнулася, а тоді чоловік розслабився, і це багато про що свідчило. Фримен чудово володів собою.
Пол відійшов від матері, щоб вони не перетворилися на єдину ціль і щоб кожен із них мав простір для маневрів.
Голова під каптуром повернулася на рух Пола, відкриваючи клин обличчя в місячному сяйві. Джессіка побачила гострий ніс, блискуче око — темне, абсолютно темне око без натяку на білок, — важку брову й підкручені догори вуса.
— Малий наче й схожий, — сказав чоловік. — Якщо ви втікаєте від Харконненів, можливо, ми вас приймемо. Це так, хлопче?
Різні ймовірності промайнули Половим мозком: хитрощі, дійсність? Вирішувати потрібно негайно.
— А чому б це вам приймати втікачів? — запитав він.
— Хлопченя, яке міркує і говорить, ніби чоловік, — відказав здоровань. — Гаразд, щодо твого запитання, юний валі, то я не сплачую фай, водяну данину, Харконненам. Саме тому я міг би прийняти втікача.
«Він знає, хто ми, — подумав Пол. — І судячи з голосу, щось приховує».
— Я фримен Стілґар, — мовив високий. — Може, це розв’яже тобі язика, хлопче?
«Той самий голос», — подумав Пол. І тоді він пригадав Раду і чоловіка, який прийшов за тілом друга, вбитого Харконненами.
— Я знаю тебе, Стілґаре, — відповів Пол. — Ми з батьком були на Раді, коли ти прийшов по воду свого друга. Ти забрав із собою людину мого батька, Дункана Айдаго — на знак дружнього обміну.
— І Айдаго залишив нас, щоб повернутися до свого Герцога, — зауважив Стілґар.
Джессіка вловила в його голосі нотку зневаги й приготувалася до нападу.
Із-поза скель гукнули:
— Стіле, ми гайнуємо тут час.
— Це син Герцога, — гарикнув Стілґар. — Це точно той, кого Лієт казав нам відшукати.
— Але… він же дитина, Стіле.
— Герцог був справжнім чоловіком, а цей малий скористався гупалом, — відказав Стілґар. — Він дуже сміливо перебіг дорогу Шай-Хулуду.
І Джессіка почула, що про неї він навіть не думає. Він уже виніс їй вирок?
— У нас нема часу на випробування, — запротестував голос згори.
— І все ж таки він може бути Лісаном аль-Гайбом, — мовив Стілґар.
«Він чекає на знамення!» — подумала Джессіка.
— Але жінка, — нагадав голос згори.
Джессіка знову приготувалася. У тому голосі вчувалася смерть.
— Так, жінка, — погодився Стілґар. — І її вода.
— Ти знаєш закон, — пролунав голос із-за скель. — Ті, хто не можуть жити в пустелі…
— Заспокойся, — перервав його Стілґар. — Часи змінюються.
— Хіба Лієт наказував це? — знову голос із-за скель.
— Ти ж чув голос сейлаґо, Джамісе, — відказав Стілґар. — Чому ти тиснеш на мене?
І Джессіка подумала: «Сейлаґо!» Мовний код передбачав широкі інтерпретації: на говірках ільм і фікг «сейлаґо» означає «кажан», маленький крилатий ссавець. Голос сейлаґо: вони отримали дистрансове повідомлення шукати її та Пола.
— Але я нагадую тобі про твої обов’язки, друже Стілґаре, — пролунав голос згори.
— Мій обов’язок — забезпечувати силу племені, — відказав Стілґар. — Це мій єдиний обов’язок. І я не потребую нікого, щоб нагадувати мені про нього. Цей хлопчик-чоловік зацікавив мене. Він повнокровний. Жив там, де води не бракувало. Мешкав далеко від батька-сонця. У нього нема очей Ібада. Одначе він говорить і поводиться не так, як слабаки з низин. І його батько поводився не так. Як же це можливо?
— Ми не можемо сперечатися тут усю ніч, — наполягав голос із-за скель. — Якщо патруль…
— Джамісе, я більше не повторюватиму, заспокойся, — попередив Стілґар.
Чоловік нагорі замовк, але Джессіка почула, як він ворухнувся, перескочив коридор і рушив до дна котловини ліворуч від них.
— Голос сейлаґо висловив припущення, що порятунок вас обох може стати нам у пригоді, — мовив Стілґар. — Я бачу потенціал у цьому сильному хлопчику-чоловікові: він молодий і може навчитися. Але як щодо тебе, жінко? — він утупив погляд у Джессіку.
«Я зафіксувала його голос і характер, — подумала Джессіка. — Я могла б підкорити його єдиним словом, але він сильний чоловік… Значно цінніший для нас із ясним розумом і повною свободою дій. Подивимося».
— Я матір цього хлопчика, — сказала Джессіка. — І сила, якою ти так захоплюєшся, частково є результатом мого навчання.
— Сила жінки може бути безмежною, — відповів Стілґар. — Це правда, якщо йдеться про Превелебну Матір. Ти Превелебна Матір?
На мить Джессіка відсунула вбік усі можливі наслідки цього запитання і відповіла щиро:
— Ні.
— Ти навчена виживати в пустелі?
— Ні, але багато хто вважає мою підготовку цінною.
— У нас своє розуміння цінності, — відрубав Стілґар.
— Кожна людина має право на власне розуміння, — зауважила жінка.
— Добре, що ти усвідомлюєш це, — сказав Стілґар. — Ми не можемо марнувати час, піддаючи тебе випробуванням, жінко. Розумієш? Ми не хочемо, щоб твоя тінь накликала на нас лихо. Я прийму хлопчика-чоловіка, твого сина, й він матиме мій захист, беззаперечний для мого племені. Але щодо тебе, жінко… Сподіваюся, ти розумієш, що тут нема нічого особистого? Є таке правило, Істіслях, спільне благо. Хіба цього не досить?
Пол ступив на півкроку вперед.
— Про що це ти говориш?
Стілґар кинув погляд на Пола, але зосередився на Джессіці.
— Якщо ти із самого дитинства не вчився виживати тут, то можеш зруйнувати ціле плем’я. Це закон, і ми не можемо тягнути безпорадних…
Джессіка почала осідати, вдаючи, ніби падає на землю. Це ж така очевидна річ для слабкого чужинця, хіба ні? А очевидність сповільнює реакцію суперника. Потрібен час, щоб збагнути відому річ, якщо вона видається чимось незнайомим. Жінка відсахнулася, щойно побачила, як його праве плече опустилося, щоб дістати зі складок плаща зброю і спрямувати в її напрямку. Поворот, різкий удар її руки, круговерть перемішаних плащів — і ось уже вона стоїть біля скель, а перед нею лежить беззахисний фримен.
З першим материним рухом Пол позадкував на два кроки. Коли вона напала на Стілґара, він пірнув у сутінки. На його шляху постав бородатий чоловік. Напівприсівши, фримен кинувся зі зброєю на Пола. Пол витягнутою рукою вдарив нападника в груди, відступив убік і стукнув його по шиї, забравши зброю, щойно суперник упав.
А тоді Пол зник у темряві, видираючись угору по скелях, а зброю він сховав у чересі. Попри незвичну форму, хлопець збагнув її природу: метальний пристрій. Зброя багато чого повідомляла про цю місцину, зокрема, вказувала на те, що щити тут не в пошані.
«Вони зосередяться на матері та Стілґарі. Вона впорається з ним. Я маю зайняти безпечну стратегічну позицію, звідки зможу погрожувати їм і дати їй час утекти».
З котловини долинав різкий хор із клацання ресор. Снаряди свистіли у скелях навколо нього. Один із них зачепив його плащ. Пол прослизнув за ріг скель й опинився у вузькій вертикальній тріщині. Юнак почав якомога тихіше дертися нагору, впершись спиною в одну стіну, а ногами — в іншу.
До нього долетіло Стілґарове ревіння:
— Гей ви, хробакорилі воші, забирайтеся! Вона переламає мені шию, якщо підійдете ближче!
Голос із котловини мовив:
— Хлопець утік, Стіле. Що нам…
— Ну звісно ж він утік, ти, піскомозкий… Ооох! Легше, жінко!
— Накажи їм припинити переслідувати мого сина, — сказала Джессіка.
— Жінко, вони вже припинили. Він утік, як тобі й хотілося. Великі горішні боги! Чому ж ти не сказала, що ти чаклунка й воїн?
— Накажи своїм людям відступити, — вела далі Джессіка. — Скажи їм вийти в котловину, щоб я їх бачила… і краще б тобі повірити, що я знаю, скільки їх.
А сама подумала: «Це делікатний момент, але, якщо цей чоловік такий розумний, як я гадаю, у нас є шанс».
Пол виліз нагору й натрапив на вузький виступ, на якому міг відпочити й оглянути котловину. До нього долинув голос Стілґара.
— А якщо відмовлюся? Як ти можеш…. оооох! Та годі вже, жінко! Тепер ми не завдамо тобі шкоди. Великі боги! Якщо ти можеш заподіяти таке найсильнішому з нас, ти вартуєш у десять разів більше за вагу своєї води.
«А тепер випробування розуму», — подумала Джессіка і мовила:
— Ти щось казав про Лісана аль-Гайба.
— Ви справді можете бути людьми з легенди, — відказав Стілґар, — але я повірю в це не раніше, ніж перевірю. Я знаю лише, що ви прийшли сюди зі своїм дурним Герцогом, який… Айййй! Жінко! Та хоч убий мене! Він був сміливим і достойним, але підставлятися під кулак Харконненів — дурість!
Тиша.
Тоді Джессіка мовила:
— У нього не було вибору, але ми не обговорюватимемо це зараз. А тепер скажи своєму бійцю, що ховається за кущем, щоб він не намагався навести на мене зброю, інакше я звільню від тебе всесвіт, а він буде наступним.
— Гей, ти там! — заволав Стілґар. — Роби, як вона сказала!
— Але, Стіле…
— Роби, як вона сказала, хробакопикий, пазовитий, піскомозкий шматку лайна ящірки! Виконуй або я допоможу їй роздерти тебе на шмаття! Ти досі не розумієш, наскільки ця жінка цінна?
Чоловік за кущем вийшов зі свого укриття й опустив зброю.
— Він послухався, — мовив Стілґар.
— А тепер, — сказала Джессіка, — чітко поясни своїм людям, що збираєшся робити зі мною. Не хочу, щоб якась юна гаряча голова наробила дурних помилок.
— Коли ми приходимо в села й містечка, то маємо приховувати своє походження, змішуватися з мешканцями грабенів і низин, — сказав Стілґар. — Ми не носимо жодної зброї, адже крис-ножі — священні. Але ти, жінко, володієш чаклунськими навичками бою. Ми лише чули про таке, і багато хто сумнівався в правдивості тих чуток, але не можна сумніватися в побаченому на власні очі. Ти подолала озброєного фримена. Таку зброю жоден обшук не викриє.
Коли присутні збагнули сенс Стілґарових слів, у котловині почалися хвилювання.
— А що, коли я погоджуся навчити вас… чаклунського бою?
— Моє покровительство поширюватиметься на тебе, як і на твого сина.
— Як ми можемо переконатися в щирості твоєї обіцянки?
Голос Стілґара втратив частину своєї впевненості, натомість у ньому з’явився відтінок гіркоти.
— Жінко, у нас тут нема паперу для угод. Ми не даємо обітниць увечері, щоб зрадити на світанку. Коли чоловік стверджує щось, він уже укладає угоду. Як очільник своїх людей, я зв’язую їх моїм словом. Навчи нас чаклунському бою, і ти можеш лишатися з нами стільки, скільки сама забажаєш.
— Ти можеш говорити за всіх фрименів? — запитала Джессіка.
— З часом, можливо, зможу. Але тільки мій брат, Лієт, говорить за всіх фрименів. А тут я можу пообіцяти тобі лише збереження таємниці. Мої люди не згадуватимуть про вас на жодній іншій січі. Велика кількість Харконненів повернулася на Дюну, а ваш Герцог мертвий. Уважають, що ви обоє загинули в бурі Матері. Мисливець не переслідує мертву здобич.
«Це гарантія безпеки, — подумала Джессіка. — Але в цих людей добре налагоджено зв’язок, і вони вже могли відправити повідомлення».
— Припускаю, за нас призначено нагороду, — сказала вона.
Стілґар промовчав, і вона майже бачила, як думки рояться в його голові, відчувала рухи його м’язів під своїми руками.
А тоді він мовив:
— Повторюю ще раз: я дав слово від імені племені. Тепер мої люди розуміють, наскільки ти для нас цінна. Що нам можуть дати Харконнени? Нашу свободу? Ха! Ні, ви — це таква, яка вартує більше, ніж усі прянощі в харконненівських скринях.
— Тоді я навчу вас своєму способу боротьби, — промовила Джессіка й підсвідомо відчула ритуальну значущість сказаних слів.
— Чи відпустиш ти мене тепер?
— Нехай буде так, — відповіла Джессіка. Вона відпустила його й відступила вбік, щоб повністю бачити край котловини. «Це тест-машад, — подумала вона. — Але Пол має знати все про них, хай навіть заради цього мені доведеться загинути».
У вичікувальній тиші Пол посунувся вперед, щоб краще бачити місцину, де стояла матір. Коли він ворухнувся, то почув важке дихання у вертикальній тріщині скелі над ним, яке враз завмерло, і помітив легеньку тінь на тлі зірок.
З котловини пролунав голос Стілґара:
— Гей ти, там, згори! Годі полювати на хлопця. Він зараз спуститься.
Голос чи то юнака, чи дівчини відповів із темряви над Полом:
— Але Стіле, він не може бути далеко від…
— Я сказав облиш його, Чані! Ящірчин вилупку!
Згори над Полом пролунала вимовлена пошепки лайка, а тоді тихе:
— Назвав мене ящірчиним вилупком!
Але тінь зникла з поля зору.
Пол знову зосередився на котловині, звернувши увагу на рух сірої тіні Стілґара біля матері.
— Усі підходьте сюди! — гукнув Стілґар. Він повернувся до Джессіки. — А тепер я поцікавлюся, як ми можемо бути певними, що ти виконаєш свою частину угоди? Ти з тих, хто жив із паперами, порожніми угодами й такі…
— Ми в Бене Ґессерит, як і ви, не порушуємо обітниць, — відповіла жінка.
Запала затяжна тиша, а за нею — тихий гамір багатьох голосів:
— Бене-Ґессеритська відьма!
Пол витягнув із череса здобуту в бою зброю й спрямував її на темну постать Стілґара, але чоловік і його супутники не зрушили з місця й дивилися на Джессіку.
— Усе, як у легенді, — мовив хтось.
— Шедаут Мейпс повідомляла це про тебе, — відказав Стілґар. — Але таку важливу річ необхідно перевірити. Якщо ти і є сестра Бене Ґессерит із легенди, чий син поведе нас до раю…
Він стенув плечима.
А Джессіка зітхнула, міркуючи: «Отже, наша Міссіонарія Протектіва всюди в цій пекельній дірі встановила релігійні запобіжні клапани… Ну й добре… Це допоможе, як і було заплановано».
Вона мовила:
— Провидицю, яка принесла вам легенду, надихали карама та іджаз, диво й неповторність пророцтва, я знаю про це. Ви бажаєте знамення?
Його ніздрі тремтіли в місячному сяйві.
— Ми не можемо чекати на здійснення обрядів, — прошепотів він.
Джессіка пригадала карту, яку Кайнс показував їй, коли облаштовував шляхи для втечі. Здавалося, ніби це було так давно. На карті була місцина під назвою Січ Табр, а біля неї — напис: «Стілґар».
— Можливо, коли ми прийдемо в Січ Табр, — сказала вона.
Це одкровення пройняло фримена, а Джессіка подумала: «Якби він тільки знав, до яких хитрощів ми вдаємося! А вона молодчина, та сестра Бене Ґессерит із Міссіонарії Протектіви. Ці фримени чудово підготовлені, щоб увірувати в нас».
Стілґар збентежено зайорзав.
— Зараз нам треба йти.
Вона кивнула, демонструючи, що вони йдуть із її дозволу.
Стілґар поглянув угору, на той скелястий виступ, де причаївся Пол.
— Гей ти, хлопче, тепер можеш спускатися. — Він знову глянув на Джессіку й мовив, ніби виправдовуючись: — Твій син наробив багато шуму, видряпуючись туди. Йому ще багато чому потрібно навчитися, щоб не ставити нас під загрозу, але ж він іще молодий.
— Без сумніву, нам є багато чого повчитися одне в одного, — сказала Джессіка. — Між іншим, тобі краще поглянути, що з твоїм супутником. Мій галасливий син повівся трохи грубо, роззброюючи його.
Стілґар крутнувся, і його каптур хитнувся.
— Де?
— Он за тими кущами, — вказала вона.
Стілґар торкнув двох чоловіків.
— Підіть погляньте, — він кинув погляд на супутників, оглядаючи їх. — Бракує Джаміса. — А тоді повернувся до Джессіки: — Навіть малий знається на чарівницькому бою.
— І зверни увагу, що мій син не спустився згори за твоїм наказом, — сказала Джессіка.
Двоє бійців, яких Стілґар відрядив на пошуки, повернулися, ведучи третього. Той заточувався і задихався. Стілґар різко зиркнув на них, а тоді зосередився на Джессіці.
— Син слухатиметься лише твоїх наказів, так? Гаразд. Він знайомий із дисципліною.
— Поле, тепер ти можеш спускатися, — мовила Джессіка.
Пол підвівся, вигулькнувши в місячному сяйві зі своєї потаємної розколини, й поклав фрименську зброю назад до череса. Коли він повернувся, з-за скель перед ним випросталася інша постать.
У світлі місяця, що відбивалося від сірих валунів, Пол розгледів маленьку фігурку у фрименському вбранні. Затінене обличчя дивилося на нього з-під каптура, а цівку метальної зброї було спрямовано на нього зі складок плаща.
— Я — Чані, донька Лієта.
Веселий голос, що бринів сміхом.
— Я б не дозволила тобі завдати шкоди моїм супутникам.
Пол ковтнув. Постать перед ним крутнулася в місячному світлі, й він побачив мініатюрне личко з чорними проваллями очей. Пол закляк від знайомості цього обличчя, від рис, що зійшли до нього з незчисленної кількості ранніх пророчих видінь. Він пригадав люте зухвальство, з яким колись описував це обличчя зі сну, і те, як він говорив Превелебній Матері Ґаю Єлені Могіям: «Я зустріну її».
І ось перед ним з’явилося це обличчя, та йому ніколи не снилася їхня зустріч.
— Ти шумів, як розлючений Шай-Хулуд, — мовила вона. — Й обрав найскладніший шлях нагору. Іди за мною, я покажу тобі легший спуск.
Він видерся з розколини й пішов за коливанням її плаща між скелями. Вона рухалася, ніби газель, що витанцьовувала над валунами. До обличчя Пола припливла кров, і він подумки подякував темряві.
Та дівчина! Неначе дотик долі. Він відчув, як його охопила хвиля гармонії і єдності з порухами, що виповнювали його душу.
Скоро вони вже стояли з фрименами на дні котловини.
Джессіка скоса всміхнулася Полові, але заговорила до Стілґара:
— Це буде хороший обмін знаннями. Сподіваюся, ні ти, ні твої люди не гніватимуться на нас за проявлену жорстокість. Вона видавалася… необхідною. Ви були за крок… від помилки.
— Урятувати когось від помилки — то райський дар, — відказав Стілґар. Він торкнувся вуст лівою рукою, а правою витягнув зброю з Полового пояса і кинув її своєму супутникові. — Юначе, ти матимеш власний мауля-пістоль, коли заробиш його.
Пол хотів заговорити, але завагався, пригадавши материну науку: «Початок — дуже делікатний час».
— У мого сина є вся зброя, якої він потребує, — сказала Джессіка. Вона поглянула на Стілґара, змусивши його пригадати, як саме Пол здобув пістоль.
Стілґар зиркнув на Джаміса, чоловіка, здоланого Полом. Той стояв збоку, опустив голову й важко дихав.
— А ти непроста жінка, — зауважив Стілґар. Він простягнув своєму супутникові ліву руку й клацнув пальцями. — Кушті бакка те.
«Знову чакобса», — подумала Джессіка.
Інший фримен поклав йому в руку дві газові хустинки. Стілґар пропустив їх крізь пальці й закріпив одну на шиї у Джессіки під каптуром, а іншу — навколо Полової шиї.
— Тепер ви носите хустинки бакки, — мовив він. — Якщо ми розділимося, вас упізнають як мешканців Стілґарової січі. А про зброю поговоримо іншим разом.
Він пройшов крізь свій загін, оглянувши всіх, а тоді віддав Полів рюкзак із фримпакетом одному з фрименів.
«Бакка», — подумала Джессіка, упізнавши релігійний термін: бакка — плакальниця. Вона відчула, як символічність цих хустинок єднала весь гурт. «Чому ж ридання об’єднують їх?» — запитала вона себе.
Стілґар підійшов до дівчини, що збентежила Пола, й мовив:
— Чані, візьми хлопця-чоловіка під своє крило. Стеж, щоб він не потрапив у халепу.
Чані торкнула Пола за руку:
— Ходімо, хлопчику-чоловіче.
Погамувавши гнів у голосі, Пол сказав:
— Мене звати Пол. Було б непогано, якби ти…
— Ми ще дамо тобі ім’я, юначе, — відказав Стілґар. — У пору міхни[50], під час випробування акль[51].
«Випробування розуму», — переклала Джессіка. Раптова потреба довести Полову вищість переважила всі інші міркування, і вона вигукнула:
— Мій син пройшов випробування ґом джаббаром!
Запала тиша — жінка знала, що вразила їх у саме серце.
— Ми ще багато одне про одного не знаємо, — мовив Стілґар. — Але ми загаялися. Світло дня не має застати нас на відкритій місцині. — Він підійшов до чоловіка, якого побив Пол, і додав: — Джамісе, ти можеш іти?
Бурчання у відповідь:
— Він просто здивував мене. То випадковість. Я можу йти.
— Не випадковість, — заперечив Стілґар. — Джамісе, ти разом із Чані відповідатимеш за безпеку малого. На цих людей поширюється моє покровительство.
Джессіка глянула на того чоловіка, Джаміса. Це його голос сперечався зі Стілґаром зі скелі. Його голос, що повнився смертю. Стілґар відчув потребу підсилити свій наказ цьому Джамісові.
Стілґар кинув оцінювальний погляд на гурт і жестом покликав двох людей.
— Ларусе та Фарруше, заметіть наші сліди. Переконайтеся, що не лишилося й відбитку. Будьте особливо пильним — з нами двоє ненавчених. — Він повернувся, піднявши руку, й рушив через котловину. — Шикуйтеся в ряди, охорону по флангах — уперед. Маємо дістатися до Хребтової печери до світанку.
Джессіка рушила в ногу зі Стілґаром, лічачи голови. Вона нарахувала сорок фрименів — сорок два, якщо додати її і Пола. А тоді подумала: «Вони рухаються, як військові — навіть дівчина, Чані».
Пол став у ряд за Чані. Він витіснив із пам’яті неприємне відчуття, коли дівчина спіймала його. Тепер його мозок заполонив материн викрик: «Мій син пройшов випробування ґом джаббаром!» Він збагнув, що його рука досі тремтить від болючого спогаду.
— Дивись, куди йдеш, — прошипіла Чані. — Не чіпляйся об кущі, інакше лишиш нитку, яка видасть, що ми тут проходили.
Пол, ковтнувши, кивнув.
Джессіка прислухалася до того, як ішов загін, і чула лише відлуння власних кроків та Полових, дивуючись тому, як же рухалися фримени. Сорок людей переходило котловину, наповнюючи її лише природними, характерними для цього місця звуками. Їхні плащі майоріли в темряві, наче примарні вітрила. Місце призначення — Січ Табр, Стілґарова січ.
Вона пропустила слово «січ» крізь свідомість. Воно походило з мови чакобса, за незліченні століття так і не змінивши своєї форми, властивої для прадавньої мисливської говірки. «Січ» — місце збору в часи небезпеки. Глибинні сенси мов і слів тільки-но починали закарбовуватися в ній після напруженої зустрічі.
— Ми добре рухаємося, — сказав Стілґар. — З ласки Шай-Хулуда таки досягнемо Хребтової печери до світанку.
Джессіка кивнула, зібравши всю силу. Вона відчувала божевільну втому, яку стримувала тільки завдяки силі волі… й, вона визнала це, завдяки захопленню. Її свідомість зосередилася на цінності такого загону, розуміючи, що саме він розповідав про фрименську культуру.
«Усі вони, — подумала жінка, — ціла культура вихована як військова спільнота. Яка безцінна знахідка для Герцога у вигнанні!»
32
Фримени мали неперевершену схильність до того, що древні називали «spannungsbogen»[52] — самосвідоме розтягування часу між появою бажання та його виконанням заради досягнення мети.
Фримени мали неперевершену схильність до того, що древні називали «spannungsbogen»[52] — самосвідоме розтягування часу між появою бажання та його виконанням заради досягнення мети.
Вони дійшли до Хребтової печери перед світанком. З котловини туди вела розщелина — настільки вузька, що всім довелося стати боком, аби пройти її. Джессіка зауважила, як Стілґар у м’яких ранкових сутінках відокремив від загону вартових. Жінка на мить побачила, як ті заходилися дряпатися вгору на кручу.
Пол, не спиняючись, підвів голову. Хлопець збагнув, що там, де найближча розколина відкрилася назустріч сіро-блакитному небу, можна було роздивитися гобелен усієї планети в поперечному розрізі.
Чані шарпонула його за робу, підганяючи:
— Поквапся. Уже майже розвиднилося.
— Куди полізли ті люди, що зараз над нами? — прошепотів Пол.
— Перша денна варта, — відповіла дівчина. — Ну ж бо, поквапся.
«Охорону лишають назовні, — подумав Пол. — Мудро. Та ще мудріше для нас було б підійти до цього місця окремими групами. Менше шансів утратити весь загін». Він спинився у власних роздумах, збагнувши, що мислить, наче партизан, і згадав, як його батько боявся, що Атріди можуть перетворитися на партизанський Дім.
— Швидше, — нагадала Чані.
Пол пришвидшив крок, прислухаючись до шурхоту одягу позаду себе. Він пригадав слова сирата[53] з крихітної Оранжистської Католицької Біблії Юе.
«Рай по правій руці, пекло — по лівій, а Янгол Смерті — позаду мене», — прокрутив він цитату в голові.
Вони повернули до місця, де прохід розширювався. Під однією зі стін стояв Стілґар. Він жестом показував їм проходити крізь низенький отвір, що розчахнувся праворуч.
— Хутчіше, — прошипів. — Якщо тут на нас натрапить патруль, ми будемо, наче кролики в клітці.
Пол нахилився і пройшов за Чані до печери. Приміщення осявало м’яке сіре світло, що лилося звідкись згори.
— Можеш випростатися, — промовила дівчина.
Пол випрямився і роззирнувся — глибока простора місцина зі склепінчастою стелею, вигин якої був настільки низьким, що його можна було зачепити головою.
Воїни розпорошилися в тіні. Пол бачив, що мати стала біля стіни. Вона вивчала їхніх супутників. Хлопець відзначив, що, хоч мати й носила однакове з фрименами вбрання, їй не вдалося злитися з ними.
— Знайди собі місце для відпочинку десь на вíдстороні, хлопчику-чоловіче, — промовила Чані. — Поїж, — дівчина вклала Полові в руку два листяних згортки. Вони відгонили прянощами.
Стілґар став за Джессікою і віддав накази групці людей, які стовпилися ліворуч:
— Установіть дверний клапан і пильнуйте за водною дисципліною, — він повернувся до іншого фримена. — Леміле, принеси світлокулі.
Він узяв Джессіку за руку.
— Я хочу тобі дещо показати, чарівнице.
Стілґар повів її за ріг скелі, до джерела світла.
Джессіка роздивлялася місцину, де опинилася. Вона стояла на широкому скелястому карнизі біля ще одного входу в печеру, розташованого високо над землею. Перед нею лежала інша котловина завширшки десять чи дванадцять кілометрів. Вона була захищена високими кам’яними стінами. Повсюди виднілися ріденькі острівки рослинності.
Щойно жінка поглянула вниз на сіру котловину, з-за дальньої кручі зійшло сонце, освітлюючи бежево-коричневий пейзаж із каміння та піску. А ще Джессіка відзначила, що в неї склалося враження, ніби сонце вистрибнуло з-за небокраю.
«Це тому, що ми хочемо, аби воно нікуди не рухалося, — подумала вона. — Ніч безпечніша за день». І її затопило пекуче бажання побачити тут веселку — у місці, де ніколи не буває дощу. «Мені слід тамувати ці бажання. Вони — прояв слабкості. А я більше не можу дозволити собі таку розкіш».
Стілґар схопив долоню жінки й указав на котловину:
— Тут! Тут ти бачиш справжніх друзів[54].
Вона поглянула туди, куди показував фримен, і запримітила рух: на дні улоговини люди тікали на всі боки від світла, під тінь кручі. Попри відстань, їхні рухи було чітко помітно завдяки чистому повітрю.
Вона підняла схований під одягом бінокль, сфокусувала олійні лінзи на далеких людях. Хустини майоріли на вітрі, неначе крильця різнокольорових метеликів.
— Там дім, — промовив Стілґар. — Ми прийдемо туди цієї ночі, — він удивлявся в улоговину, посмикуючи вуса. — Мої люди затрималися через роботу. Отже, патрулів поблизу нема. Пізніше я посигналю їм, щоб готувалися нас зустріти.
— Твої люди демонструють чудовий вишкіл, — сказала Джессіка. Вона опустила бінокль і побачила, що Стілґар провів його поглядом.
— Вони коряться закону збереження племені, — сказав Стілґар. — І згідно з ним же ми обираємо вождя. Вождь — найсильніший із-поміж нас, той, хто примножує воду та безпеку, — він підвів очі до обличчя Джессіки.
Вона відповіла йому таким самим пильним поглядом — вивчала позбавлені білизни очі, поплямовані очниці, вкриті піщаним нальотом бороду та вуса, вигнуту водозбірну трубку, що тягнулася від його ніздрів до дистикоста.
— Перемігши, я скомпрометувала тебе як вождя, Стілґаре? — запитала Джессіка.
— Ти не кинула мені виклику, — відповів фримен.
— Але важливо, аби лідер користувався повагою серед своїх солдатів.
— Серед цих піщаних вошей нема нікого, з ким би я не впорався, — відказав Стілґар. — Коли ти взяла гору наді мною, ти перемогла всіх нас. Тепер вони сподіваються навчитися від тебе… чарівницького бою… а деяким цікаво, чи не маєш ти наміру кинути мені виклик.
Вона зважила почуте.
— Чи не здобуду я перемоги у формальному бою?
Він кивнув.
— Я б хотів відрадити тебе від цього, бо за тобою вони не підуть. Ти не належиш піску. Вони це зрозуміли по нічному переходу.
— Практичні люди, — відзначила Джессіка.
— Правильно, — фримен кинув погляд на улоговину. — Ми знаємо свої потреби. Але, коли до дому так близько, не всі зберігають ясність думки. Надто довго вони були в пустелі. Треба було доправити вільним торгівцям вантаж прянощів для клятої Гільдії… хай навіки почорніють їхні лиця.
Джессіка вже збиралася відвернутися від Стілґара, але враз застигла й глянула фрименові у вічі.
— Гільдія? А яке Гільдії діло до ваших прянощів?
— Це наказ Лієта, — промовив Стілґар. — Ми розуміємо, навіщо це робити, але присмак цих дій усе одно гіркий для нас. Ми даємо Гільдії хабара непомірною кількістю прянощів, аби тільки на нашому небі не було супутників і ніхто не міг підгледіти, що ми робимо з Арракісом.
Жінка відсахнулася від фримена, пригадавши, як Пол казав, що має бути причина того, чому небо Арракіса вільне від супутників.
— А що ж таке ви робите з Арракісом, чого ніхто не має бачити?
— Ми змінюємо його… повільно, але вперто… робимо все, аби пристосувати планету для людського життя. Наше покоління не побачить цього, так само, як це приховано від очей дітей наших дітей і онуків наших дітей, але настане час… — Стілґар затьмареним поглядом обвів улоговину. — Відкриті водойми, високі зелені рослини й люди, що вільно гуляють без дистикостів.
«То ось про що мріяв Лієт-Кайнс», — подумала Джессіка й промовила:
— Хабарі — небезпечна річ. Вони мають схильність зростати.
— Вони й ростуть, — відповів Стілґар. — Але повільний шлях означає безпеку.
Джессіка відвернулася й подивилася на котловину. Вона намагалася побачити те, що бачив у своїй уяві Стілґар. Перед її очима поставала лише сіра гірчична пляма на далеких скелях і несподіваний розмитий порух у небі понад кручами.
— О-о-ох! — вигукнув Стілґар.
Спершу Джессіка подумала, що то, певно, патрульний ’топтер, але враз збагнула, що перед нею міраж — над піщаною пустелею вивищувався інший пейзаж: далека скуйовджена зелень, і на середній відстані — довгий хробак, який мандрував поверхнею. На його спині майнуло щось схоже на фрименські плащі.
Міраж розтанув.
— Верхи було б швидше, — сказав Стілґар. — Але ми не можемо пустити творця до улоговини. Тож цієї ночі ми йтимемо пішки.
«Творцем вони називають хробака», — збагнула Джессіка.
Вона оцінила важливість Стілґарових слів про те, що фримени не можуть пустити хробака в улоговину. Жінка збагнула, що саме бачила в міражі — люди барханів їздили на спинах гігантських хробаків. Їй знадобилася неабияка витримка, щоб погамувати шок від висновків.
— Нам треба повернутися до решти, — сказав Стілґар. — Мої люди можуть подумати, що я залицяюся до тебе. Дехто вже ревнує, що мої руки торкалися твоїх вигинів, коли ми боролися минулої ночі в котловині Туоно.
— Годі, — огризнулася Джессіка.
— Не ображайся, — м’яко промовив Стілґар. — Наших жінок не можна брати проти їхньої волі… а щодо тебе… — він знизав плечима. — Навіть ця домовленість не потрібна.
— Ти ж пам’ятаєш, що я була жінкою Герцога, — відрізала вона, хоч цього разу її голос звучав спокійніше.
— Як скажеш, — відповів Стілґар. — Час закрити цей вхід, щоб можна було трохи перепочити від дистикостів. Цього дня моїм людям треба добре відпочити. Бо завтра їм не буде спочинку від своїх родин.
Запала тиша.
Джессіка дивилася на сонце. У словах Стілґара вона ловила понад те, що чула — невисловлену пропозицію дечого більшого за його просту підтримку. Чи потрібна йому дружина? Вона збагнула, що могла б зайняти це місце поряд із ним. Це одним махом поклало б край суперечкам про лідерство в племені — жінка належним чином пов’язана з чоловіком.
Та що тоді буде з Полом? Хтозна, які тут панують правила всиновлення? І як бути з ненародженою донькою, яку вона носить останніми тижнями під серцем? Що станеться з донькою мертвого Герцога? Вона вперше по-справжньому визнала важливість дитини, що росла зараз у ній, обміркувала мотиви, що підштовхнули її до зачаття. Їй вони були відомі. Вона підкорилася основоположному інстинкту, що притаманний усім істотам, які зазирнули в обличчя смерті, — прагнення знайти безсмертя в нащадках. Їх охопив властивий усім видам інстинкт продовження роду.
Джессіка поглянула на Стілґара. Той вивчав її очікуючи. «Донька, народжена тут дружиною такого, як він… якою буде її доля? — спитала вона себе. — Чи не спробує він обмежити потреби, яких має дотримуватися Бене-Ґессеритка?»
Стілґар прочистив горло, демонструючи, що він розуміє деякі з питань, що роїлися в її голові.
— Для вождя важливо те, що робить його вождем. Потреби його людей. Якщо ти навчиш мене своїй силі, настане день, коли комусь із нас доведеться викликати іншого на бій. Мені б хотілося, щоб цьому була альтернатива.
— А вона є? — поцікавилася Джессіка.
— Сайядіна, — промовив фримен. — Наша Превелебна Матір стара.
«Їхня Превелебна Матір!»
Перш ніж вона встигла оцінити почуте, Стілґар додав:
— Я зовсім не хочу силувати тебе до шлюбу зі мною. Не зрозумій неправильно, ти прекрасна й жадана. Але якщо ти станеш однією з моїх дружин, деякі наші молодики можуть вирішити, що я надто зосереджуюся на задоволенні плоті й недостатньо уваги приділяю потребам племені. Навіть зараз вони підслуховують нас і спостерігають.
«Він людина, яка зважує свої рішення і думає про наслідки», — подумала вона.
— У племені багато юнаків, що досягли віку дикого духу, — сказав він. — Треба допомогти їм легко пройти цей період. Я не повинен давати їм значних приводів кидати мені виклик. Бо я їх можу покалічити чи навіть убити. А вождь має уникати подібного, якщо можна, не втрачаючи честі, відмовитися від бою. Лідер, як бачиш, — це той, хто відсіює людей від натовпу. Він утримує рівень індивідуальностей. Щойно індивідуальностей бракне — люди знову перетворюються на натовп.
Глибина Стілґарових слів, той факт, що він промовляв їх як до неї, так і до тих, що таємно його підслуховували, змусили Джессіку інакше поглянути на фримена.
«Він має гідність, — подумала вона. — Але де він навчився внутрішньої рівноваги?»
— Закон, що вимагає від нас обирати вождя, справедливий, — сказав Стілґар. — Однак це не означає, що люди завжди потребують саме справедливості. Насправді нам потрібен час, щоб рости та процвітати, поширювати нашу владу на інші землі.
«Яке його походження? — дивувалася Джессіка. — Звідки походить така порода?»
Вона промовила:
— Стілґаре, я тебе недооцінила.
— Я так і припускав.
— Кожен із нас частково недооцінив іншого, — промовила вона.
— Я хотів би покласти цьому край, — сказав фримен. — Я волів би, щоб між нами панувала дружба та… довіра. Хотів би, щоб між нами була взаємоповага, що росте в грудях без вовтузіння сексу.
— Я розумію, — сказала Джессіка.
— Ти віриш мені?
— Я чую щирість твоїх слів.
— У нас, — сказав Стілґар, — Сайядіни, якщо вони не формальні вожді племені, оточені особливою пошаною. Вони вчать. Вони підтримують силу Бога тут, — він поклав долоню собі на груди.
«Тепер я маю розібратися з цією таємницею про Превелебну Матір», — подумала вона й промовила:
— Ти говорив про вашу Превелебну Матір… і я чула слова легенди та пророцтва.
— Сказано, що Бене-Ґессеритка та її нащадок тримають ключ від нашого майбутнього, — відповів Стілґар.
— Ви вірите, що це я?
Вона дивилася на його обличчя, розмірковуючи: «Як легко гинуть молоді пагінці. Адже початок — час великих небезпек».
— Ми не знаємо, — пролунала відповідь.
Джессіка кивнула.
«Він благородна людина. Чекає, що я подам йому знак, але не хоче шахрувати з долею, підказавши мені, який саме».
Джессіка повернула голову, поглянула вниз до котловини на золото-пурпурові тіні, на тремтіння запилюженого повітря перед виступом їхньої печери. Раптом її свідомість затопила котяча обережність. Вона знала жаргон Міссіонарії Протектіви, знала, як адаптувати для своїх потреб місцеві легенди, страхи та надії, але вона відчувала в них дикі зміни… Немовби хтось, хто був серед фрименів, додав їх, наклавши свій відбиток на ідеї Міссіонарії Протектіви.
Стілґар прочистив горло.
Жінка відчула його нетерпіння, розуміла, що день не стоїть на місці й люди чекають, коли можна буде запечатати цей вхід. Зараз настав час їй проявити сміливість, вона збагнула, що саме їй потрібно: дар аль-хікман, якась школа перекладу, що дала б їй…
— Адаб, — прошепотіла вона.
Їй здалося, неначе свідомість перевернулася всередині неї. Вона розпізнала це відчуття, і її пульс пришвидшився. Це впізнавання ніяк не було пов’язано із жодним із тренувань Бене Ґессерит. Це міг бути лише адаб — вимогливий спогад, який виникає сам по собі. Вона віддалася йому, дозволивши словам текти крізь неї.
— Ібн-Кіртайба, — промовила Джессіка, — бо небезпека бере свій початок там, де кінчається пісок, — вона випростала з-під плаща руку, помітивши, як розширюються очі Стілґара. Чула шурхіт купи плащів позаду себе. — Я бачу фримена з книгою засторог, — співуче промовила вона. — Він читає її Аль-Ляту, сонцю, якому кинув виклик і яке підкорив. Він звертається до Правосуддя Саду, й ось які його слова:
Гурт ворогів моїх — зело побитих стебел,
що опинились на шляху у бурі.
Не бачиш ти, що наш Господь учинив?
Наслав на них він моровицю люту,
бо проти нас вони сплітали змову.
Тепер тікають, мов пташина зграя,
а змови їхні — то зерно отруйне,
що кожен рот порядний відкидає.
Її охопило тремтіння. Вона опустила руку.
До неї з печерних тіней долинув шепіт безлічі голосів:
— Діяння їхні було знищено.
— Господнє полум’я у ваших серцях, — промовила вона, а сама подумала: «Тепер усе рухається в правильному напрямку».
— Господнє полум’я палахкотить, — прилетіла відповідь.
Вона кивнула.
— Вороги ваші впадуть, — промовила Джессіка.
— Бі-ля кейфа, — відповіли вони.
У раптово запалій тиші Стілґар схилився перед нею на коліна.
— Сайядіно, — промовив він, — якщо зволить Шай-Хулуд, ти, можливо, пройдеш у собі шлях до перетворення на Превелебну Матір.
«Пройдеш у собі, — подумала вона. — Дивний спосіб висловлювання. Проте решта цілком вкладається в жаргон Міссіонарії. — Джессіка раптом відчула цинічну гіркоту від скоєного. — Наша Міссіонарія Протектіва рідко зазнає невдач. У цій глушині все підготовано до нашої появи. Молитва ас-салята[55] витесала для них сховок. Тепер… я повинна грати роль Аулії, подруги Бога… Сайядіни, що обманюватиме людей, які настільки сильно перейнялися пророцтвами нашої школи Бене Ґессерит, що навіть своїх настоятельок звуть Превелебними Матерями».
Пол стояв поряд із Чані серед тіней печери. Він досі відчував смак їжі, якою його пригостила дівчина, — загорнуте в листок м’ясо птиці з крупою, приготованою на меді з прянощами. Коли Пол уперше це скуштував, то збагнув, що ніколи раніше не вживав настільки концентрований пряний екстракт — і на мить йому стало страшно. Він знав, що екстракт міг із ним зробити — прянощі змінили його, штовхнувши свідомість назустріч пророчим знанням.
— Бі-ля кейфа, — прошепотіла Чані.
Хлопець поглянув на неї і побачив благоговійний страх, із яким фримени сприймали слова його матері. Лише чоловік на ім’я Джаміс, здавалося, стояв на віддалі від церемонії, схрестивши руки на грудях.
— Дуй якха хін манге, — продовжувала шепотіти дівчина. — Дуй пунра хін манге. Я маю два ока. Я маю дві ноги.
І вона зі здивуванням подивилася на Пола.
Пол глибоко вдихнув, намагаючись угамувати бурю в грудях. Слова матері наклалися на дію пряного екстракту, й він відчув, як її голос здіймається й опускається всередині нього, наче тіні від відкритого вогню. Він учував нотки цинізму в мові матері (як же добре він її знав!), але ніщо не могло спинити те, що почалося зі шматочка фрименської їжі.
Жахливе призначення!
Пол сприймав її, расову свідомість, від якої він не міг утекти. З’явилася гостра ясність, притік даних, холодна точність його знань. Він осів на підлогу, притулившись спиною до стіни, даючи потоку підхопити себе. Знання несли його в позачасовий прошарок, де він бачив час, відчував його можливі шляхи та вітри майбутнього… вітри минулого: однооке видиво минущого, однооке видиво теперішнього, однооке видиво майбутнього — усі вони поєдналися в тринокулярне бачення, яке дозволяло йому споглядати, як час перетворюється на простір.
Юнак відчув, що йому загрожує небезпека перенапруження. Він повинен триматися за відоме йому теперішнє, сприймати нечітке відхилення досвіду, невловиму мить, де безперервне «те, що є» твердіє в «те, що було».
Хапаючись за теперішнє, він уперше відчув, як у масивний безперервний потік часу вливаються нові мінливі течії, хвилі та вали — неначе прибій гатив об кам’яні кручі. Це подарувало юнакові нове розуміння його пророкувань, і він побачив джерело сліпого часу, джерело помилки в ньому — й саме це пронизало його страхом.
Пророцтво, збагнув він, було осяянням, яке окреслювало межі того, що відкривало. Воно було одночасно джерелом і точних знань, і багатозначних помилок. Своєрідний ефект невизначеності Гайзенберга: енергія, що витрачалася, аби він міг побачити майбутнє, сама змінювала це майбутнє.
Пол бачив, як усі часи сходилися всередині печери. Нуртування можливостей, що сфокусувалися тут, де найдрібніша дія — кліпання ока, випадкове слово, зміщена зі свого місця піщинка — рухала величезні важелі, що тягнулися крізь увесь відомий Усесвіт. Пол бачив насилля, і його наслідки залежали від такої кількості змінних, що найменший порух призводив до нечуваних викривлень візерунка.
Видіння змусило його бажати абсолютної непорушності, але це також було дією зі своїми наслідками.
Безмежна кількість наслідків сочилася з цієї печери, і в більшості з них Пол бачив власне мертве тіло з кров’ю, яка сочилася із зяючої ножової рани.
33
Моєму батькові, Падишаху-Імператору, було сімдесят два (хоч він і виглядав не більше ніж на тридцять п’ять) того року, коли він улаштував смерть Герцога Лето й знову віддав Арракіс Харконненам. Він рідко з’являвся на людях у чомусь, крім сардаукарської форми та чорного шолому бурсеґа із золотим імперським левом на гребені. Ця форма відкрито нагадувала про те, у чому криється його сила. І все ж таки він не завжди був таким хвалькуватим. Коли йому цього хотілося, він міг випромінювати чарівність і щирість, однак тепер, коли вже минуло стільки часу, я часто запитую себе, чи було в ньому хоча б щось таким, як здавалося. Тепер я гадаю, що він був людиною, яка постійно боролася, щоб розбити ґрати невидимої клітки. Ви маєте пам’ятати, що він був Імператором, головою і батьком династії, корені якої сягали в далеке, овіяне туманом минуле. Але ми відмовили йому в праві мати законного сина. Чи не є це найгіршою з поразок, які коли-небудь переживав володар? Моя матір підкорилася сестрам-настоятелькам, тоді як леді Джессіка переступила їхню волю. Хто з них сильніший? Історія вже знає відповідь.
Моєму батькові, Падишаху-Імператору, було сімдесят два (хоч він і виглядав не більше ніж на тридцять п’ять) того року, коли він улаштував смерть Герцога Лето й знову віддав Арракіс Харконненам. Він рідко з’являвся на людях у чомусь, крім сардаукарської форми та чорного шолому бурсеґа із золотим імперським левом на гребені. Ця форма відкрито нагадувала про те, у чому криється його сила. І все ж таки він не завжди був таким хвалькуватим. Коли йому цього хотілося, він міг випромінювати чарівність і щирість, однак тепер, коли вже минуло стільки часу, я часто запитую себе, чи було в ньому хоча б щось таким, як здавалося. Тепер я гадаю, що він був людиною, яка постійно боролася, щоб розбити ґрати невидимої клітки. Ви маєте пам’ятати, що він був Імператором, головою і батьком династії, корені якої сягали в далеке, овіяне туманом минуле. Але ми відмовили йому в праві мати законного сина. Чи не є це найгіршою з поразок, які коли-небудь переживав володар? Моя матір підкорилася сестрам-настоятелькам, тоді як леді Джессіка переступила їхню волю. Хто з них сильніший? Історія вже знає відповідь.
Джессіка прокинулася в темряві печери. Вона помітила, як метушаться навколо неї фримени, відчула кислотний запах дистикостів. Її внутрішнє часочуття підказувало, що скоро настане ніч, але в печері досі панувала темрява — пластикові запони, що виловлювали вологу їхніх тіл із повітря, відгороджували її від пустелі.
Джессіка збагнула, що заснула й по-справжньому розслабилася після великого виснаження, а отже, її підсвідомість оцінила перебування в Стілґаровому загоні як безпечне. Вона повернулася в гамаку, зробленому з її плаща, ковзнула ногою в пустельні черевики, що стояли на кам’янистій підлозі.
«Я маю не забути вільніше їх застебнути, щоб сприяти помпувальній дії дистикоста, — подумала вона. — Так багато всього потрібно пам’ятати».
Джессіка досі відчувала смак сніданку — шматочків пташиного м’яса, злаків і меланжевого меду, загорнутих у листя. І раптом вона збагнула, що час тут — оберненої дії: ніч була порою руху, а день — часом спочинку.
Ніч приховує, ніч безпечніша.
Вона зняла свій плащ із гачків для гамака в скелястому алькові, обмацувала в темряві тканину, аж доки не знайшла верх, й одягнулася.
«Як надіслати звідси повідомлення Бене Ґессерит? — зацікавилася вона. — Потрібно повідомити про двох утікачів, що переховуються в арракійському притулку».
У печері загорілися світлокулі. Джессіка побачила, що там ходять люди, зокрема й повністю вбраний Пол. Він відкинув каптур, відкривши орлиний профіль Атрідів.
«Він так дивно поводився перед сном, — подумала жінка. — Відсторонено. Неначе повернувся з потойбіччя, але ще не до кінця усвідомив своє повернення. Його напівзаплющені очі повнилися внутрішнім зором». Це змусило її подумати про насичену прянощами дієту, яка викликає звикання.
«Чи є побічні ефекти? — міркувала вона. — Він сказав, що це пов’язано з його пророчими здібностями, але, як не дивно, промовчав про те, що саме бачив».
Стілґар вийшов із темряви праворуч від неї і підійшов до гурту під світлокулями. Вона помітила, як він торкався пальцями до бороди, який пильний і по-котячому напружений вигляд був у нього.
Щойно чуття Джессіки прокинулися, її пройняв сильний страх, пов’язаний із напругою, яку вона бачила в людях, що зібралися навколо Пола, — у судомних рухах, у ритуальних позах.
— Вони під моїм покровительством! — прогуркотів Стілґар.
Джессіка впізнала чоловіка, проти якого виступив Стілґар — Джаміс! По напружених плечах Джаміса вона відчула його лють.
«Джаміс, чоловік, над яким Пол узяв гору!» — подумала вона.
— Ти знаєш правило, Стілґаре, — відповів Джаміс.
— Хто ж знає його краще за мене? — запитав Стілґар, і жінка почула заспокійливі нотки в його голосі, спробу згладити гострі кути.
— Я обираю поєдинок, — прогарчав Джаміс.
Джессіка перейшла через печеру й схопила Стілґара за руку.
— Що тут відбувається? — запитала вона.
— Це правило амталь, — відповів Стілґар. — Джаміс вимагає права випробувати твою роль у легенді.
— Хтось має стати на її захист, — сказав Джаміс. — Якщо її захисник переможе, правда на її боці. Але сказано… — він зиркнув на натовп, — …що не потрібен їй захисник із фрименів — це може означати лише одне: вона приведе його із собою.
«Він говорить про бій із Полом сам на сам!» — збагнула Джессіка.
Вона відпустила Стілґарову руку й ступила півкроку вперед.
— Я завжди сама себе захищаю, — сказала вона. — Значення достатньо просте для…
— Не тобі вказувати нам, як поводитися! — вибухнув Джаміс. — Принаймні доки я не побачу переконливіших доказів. Стілґар міг розповісти тобі, що казати, минулого ранку. Він міг сповнити твій мозок щебетанням, яке ти й переповіла нам, аби збити з праведного шляху.
«Я здатна підкорити його, — подумала Джессіка, — однак це може суперечити їхньому розумінню легенди». І знову вона дивувалася, наскільки на цій планеті перекрутили роботу Міссіонарії Протектіви.
Стілґар глянув на Джессіку й заговорив тихим голосом, але так, щоб частина натовпу почула його.
— Джаміс схильний до злопам’ятства, Сайядіно. Твій син перевершив його й…
— То була випадковість! — заволав Джаміс. — У котловині Туоно було застосовано відьомську силу, і я це доведу просто зараз!
— …і я також перевершив його, — вів далі Стілґар. — Через цей виклик тахадді він прагне також поквитатися зі мною. Джаміс надто жорстокий, щоб стати коли-небудь хорошим вождем — у ньому забагато гафлі, божевілля. На його вустах панує закон, а в серці — сарфа, заперечення його. Ні, з нього ніколи б не вийшов хороший вождь. Я так довго шкодував його, тому що він корисний у бою, але коли його пожирає злоба, він стає небезпечним для власного суспільства.
— Стілґар-р-ре! — загримів Джаміс.
І Джессіка збагнула, що робив Стілґар: він намагався розлютити Джаміса, щоб відвернути від Пола виклик на поєдинок.
Стілґар став напроти Джаміса, й знову Джессіка почула заспокійливі нотки в гуркотливому голосі:
— Джамісе, він лише хлопчик. Він…
— Ти назвав його чоловіком, — відказав Джаміс, — а його матір казала, що він пройшов випробування ґом джаббаром. Він повнокровний і аж надміру насичений водою. Хлопці, що несли їхній рюкзак, сказали, що там літротари води. Літротари! А ми тамуємо спрагу з наших водокишень, щойно там з’являться краплинки вологи.
Стілґар зиркнув на Джессіку.
— Це правда? У вашому рюкзаку є вода?
— Так.
— Літротари?
— Дві літротари.
— Що ви планували робити з цим багатством?
«Багатством?» — подумала жінка. Вона похитала головою, відчувши холодок у його голосі.
— Там, де я народилася, вода падала з неба й текла землею у великих річках, — мовила вона. — Там були настільки широкі океани, що не можна було побачити протилежний берег. Мене не вчили водяної дисципліни. Я ніколи не думала про воду так, як ви.
Зітхання прокотилося натовпом навколо них:
— Вода падала з неба… вона текла землею.
— Ти знала, що серед нас є ті, хто випадково втратив запаси з водокишень і дуже страждатиме, доки ми не сягнемо Табру цієї ночі?
— Звідки я мала про це знати? — запитала Джессіка. — Якщо вони бідують, дайте їм воду з нашого рюкзака.
— Саме це ви хотіли зробити з багатством?
— Я хотіла, щоб вода рятувала життя, — відповіла жінка.
— Тоді ми приймаємо твоє благословення, Сайядіно.
— Ти не купиш нас за воду, — гримів Джаміс. — А ти, Стілґаре, не зможеш розлютити мене. Я бачу, як ти намагаєшся змусити мене кинути виклик тобі, перш ніж я доведу правдивість своїх слів.
Стілґар виступив проти Джаміса.
— Ти затявся і вирішив битися з дитиною, Джамісе? — промовив Стілґар тихим, зміїним голосом.
— Вона має виставити захисника.
— Попри те, що вона під моїм покровительством?
— Я покликаюся на правило амталь, — відказав Джаміс. — Це моє право.
Стілґар кивнув.
— Тоді, якщо хлопчик не заріже тебе, відповіси опісля моєму ножу. І цього разу я не стримуватиму леза, як робив це раніше.
— Ти не можеш зробити цього, — мовила Джессіка. — Пол же лише…
— Ти не повинна втручатися, Сайядіно, — заперечив Стілґар. — Так, я знаю, що ти можеш перемогти мене, а отже, й кожного з нас, але ж ти не перевершиш усіх разом. Так має бути; таке правило амталь.
Джессіка замовкла, поглянуши на вождя в зеленуватому сяйві світлокуль, і помітила демонічну закляклість його обличчя. Тоді вона зосередила увагу на Джамісові, побачила його задумливий похмурий погляд із-під брів і збагнула: «Я мала побачити це раніше. Він щось замислює. Він належить до мовчазного типу, які все виплітають усередині. Я мала приготуватися».
— Якщо ти завдаси шкоди моєму синові, — мовила вона, — тобі доведеться зустрітися зі мною. Я кидаю тобі виклик прямо зараз. Я поріжу тебе на шмаття…
— Мамо, — Пол виступив уперед, торкнувшись до її рукава. — Можливо, якщо я поясню Джамісові, як…
— Поясню! — передражнив Джаміс.
Пол мовчки дивився на чоловіка. Він його не боявся. Рухи Джаміса видавалися незграбними, та й він доволі легко впав додолу під час нічної зустрічі. Але Пол досі відчував нуртування в цій печері, досі пам’ятав пророчі видіння, у яких бачив свою загибель від ножа. У тому видінні він мав так мало шляхів до порятунку…
Стілґар мовив:
— Сайядіно, тепер ти маєш відступити назад, де…
— Припини називати її Сайядіною! — вигукнув Джаміс. — Це ще треба довести. Ну й нехай вона знає молитву! То й що? Кожна наша дитина знає її.
«Він наговорив достатньо, — подумала Джессіка. — У мене є до нього ключ. Я можу одним словом знерухомити його. Але я не можу спинити їх усіх».
— Тоді ти відповіси переді мною, — мовила жінка високим голосом, у якому вчувалося завивання, усередині якого ховалася пастка.
Джаміс витріщився на неї, і страх відбився на його обличчі.
— Я покажу тобі, що таке муки, — вела вона далі тим самим тоном. — Пам’ятай про це, коли битимешся. Ти пізнаєш такий біль, що ґом джаббар порівняно з ним стане для тебе приємним спогадом. Ти будеш корчитися всім своїм…
— Вона намагається зачарувати мене! — видихнув Джаміс. Він приклав стиснутий правий кулак до вуха. — Я вимагаю, щоб вона замовкла!
— Нехай буде так, — мовив Стілґар. Він кинув попереджувальний погляд на Джессіку. — Якщо ти знову заговориш, Сайядіно, ми знатимемо, що ти чаклуєш, і виженемо тебе.
Він кивнув, щоб вона відступила.
Джессіка відчула, як чиїсь руки тягнуть її, забираючи назад, і збагнула, що в тих руках не було ворожості. Жінка бачила, як Пол відділився від гурту, й тільки Чані з мініатюрним личком щось нашіптувала йому й кивала в бік Джаміса.
Посеред загону утворилося коло. Принесли ще більше світлокуль, увімкнувши їх у жовтий режим.
Джаміс ступив у коло, зняв плащ і кинув його комусь у натовпі. Він стояв у тьмяно-сірому гладкому дистикості, на якому виднілися латки, брижі та зморшки. На мить він нахилився ротом до плеча й ковтнув із трубки водокишені. А тоді виструнчився, зняв дистикост й обережно передав його в натовп. Він стояв і чекав, маючи лише пов’язку на стегнах і якусь щільну тканину на ногах. У правій руці Джаміс стискав крис-ніж.
Джессіка бачила, як дівчина-підліток Чані щось підказувала Полові, побачила, як вона втиснула руків’я крис-ножа йому в долоню. Юнак підняв його, перевіряючи вагу та балансування. Джессіка подумала про те, що Пол вивчав прана й бінду, тренував нерви і м’язи; він навчався смертоносному бою в таких людей, як Дункан Айдаго й Ґурні Галлек — людей, що за життя стали легендами. Юнак знався на підступних шляхах Бене Ґессерит, а тому мав упевнений і вправний вигляд.
«Але ж йому тільки п’ятнадцять, — подумала вона. — І в нього нема щита. Я маю зупинити це. Має ж бути спосіб…» Вона підвела погляд і помітила, що Стілґар дивиться на неї.
— Ти не можеш спинити це, — мовив він. — Ти повинна мовчати.
Вона приклала долоню до рота, міркуючи: «Я посіяла страх у свідомості Джаміса. Це сповільнить його… можливо. Якби ж я тільки могла молитися — по-справжньому молитися».
Пол став у коло, вбраний у спортивні шорти, які він носив під дистикостом. Тримаючи в правій руці крис-ніж, юнак стояв босоніж на засипаній піском скелястій підлозі. Айдаго раз у раз нагадував йому: «Якщо маєш сумніви щодо поверхні, найкраще битися босоніж». На вістрі його свідомості також лунали попередження Чані: «Коли Джаміс відбиває удар, він повертається з ножем праворуч. Усі помітили за ним цю звичку. А ще він цілитиметься в очі, щоб ударити тієї миті, коли ти моргнеш. Крім того, Джаміс може битися обома руками: стеж, коли він перекладе ніж в іншу руку».
Але найсильніше Полове тіло відчувало механізм інстинктивної реакції, який із дня у день, щогодини, вбивали в нього під час тренувань.
Пригадалися слова Ґурні Галлека: «Вправний майстер ножа має думати водночас і про вістря, і про лезо, і про гарду. Вістря також може різати, лезо — колоти, а гарда може захопити лезо суперника».
Пол глянув на свій крис-ніж. Він не мав гарди, лише тоненьке кільце ручки з піднятими краями для захисту руки. Щобільше, Пол збагнув, що він не знає межі міцності цього ножа, взагалі не знає, чи ламається він.
Джаміс прослизнув праворуч, у протилежний від Пола край кола.
Пол пригнувся, усвідомлюючи, що в нього немає щита, а він учився битися лише з тонким захисним полем навколо, вчився захищатися з максимальною швидкістю, а нападати — трішки повільніше, відповідно до часу, необхідного для проникнення в щит ворога. Попри постійні попередження від викладачів не розраховувати швидкість атаки лише залежно від щита, юнак знав, що навички бою зі щитом — частина його єства.
Джаміс проголосив ритуальний виклик:
— Нехай зламається ніж твій і розіб’ється!
«Отже, ніж може розбитися», — подумав Пол.
Він подумки зауважив, що в Джаміса також нема щита, але ж той чоловік і не вчився користуватися ним, тож у нього й не буде загальмованості бійців зі щитом.
Пол глянув на Джаміса. Тіло чоловіка було схожим на вузлувату мотузку на висушеному скелеті. Його крис-ніж виблискував молочно-жовтим відтінком у сяйві світлокуль.
Страх охопив Пола. Раптом він відчув себе страшенно самотнім. Він стояв голим у тьмяному жовтавому світлі в оточенні людей. Пророчий дар виповнив його мозок незліченними пережитими враженнями, відкрив йому найпотужніші потоки майбутнього й струни рішень, що спрямовували їх, однак зараз він перебував у реальному теперішньому. І смерть звисала з незліченної кількості дрібних хиб.
«Будь-що зараз може вплинути на майбутнє, — подумав він. — Кашель у натовпі глядачів, розгубленість. Спалахи осяйної світлокулі, зрадлива тінь».
«Я боюся», — мовив сам до себе Пол.
Він обережно став навпроти Джаміса, подумки повторюючи літанію Бене Ґессерит проти страху. «Страх убиває розум…» Вона подіяла, наче холодний душ. Юнак відчув, як м’язи розслабилися, заспокоїлися і приготувалися.
— Я омию свого ножа твоєю кров’ю, — гарчав Джаміс. Посередині останнього слова він кинувся вперед.
Помітивши той рух, Джессіка ледь потамувала крик.
Там, куди вдарив чоловік, не було нічого, крім повітря, а Пол уже стояв позаду Джаміса, замахнувшись на підставлену до нього спину.
«Зараз, Поле! Зараз!» — подумки кричала Джессіка.
Рух Пола був витриманим, прекрасним і плавним, але надто повільним — Джаміс устиг повернутися, позадкувати й відійти праворуч.
Пол відскочив, низько схилившись.
— Спершу ти маєш знайти мою кров, — мовив він.
У рухах сина Джессіка впізнавала координацію бійця зі щитом, і вона збагнула, яким же двосічним мечем був той хист. Реакція хлопця завдяки молодості й тренуванням сягнула такого рівня, якого ці люди ніколи не бачили. Однак нападати його також учили, й ті навички завжди потребували проникнення за щитовий бар’єр. Щит відіб’є надто швидкий удар, приймалися лише повільні оманливі рухи. Щоб проникнути за щит, потрібні були хитрощі й контроль.
«Чи помічає це Пол? — запитала вона себе. — Мусить!»
Джаміс напав знову. Його чорнильні очі виблискували, а тіло скидалося на жовту пляму під світлокулями.
І знову Пол відскочив, щоб надто повільно напасти.
І знову.
І знову.
Щоразу контрудар Пола запізнювався на мить.
А тоді Джессіка помітила те, що, як вона сподівалася, не бачив Джаміс. Захисні реакції Пола були сліпуче швидкими, але він щоразу рухався під певним кутом, неначе мав при собі щит, який мав би відбити частину Джамісового удару.
— Твій син грається з тим бідним дурнем? — запитав Стілґар. І водночас махнув їй, перш ніж вона встигла відповісти. — Вибач, ти маєш мовчати.
Дві постаті одна за одною кружляли скелястою підлогою. Джаміс простягнув руку з ножем уперед. Пол присів, тримаючи зброю нижче.
І знову Джаміс стрибнув, цього разу повернувшись управо, куди відхилився Пол.
Замість того щоб сховатися, Пол зустрів його випад ударом свого леза. А тоді юнак відступив, повернувши ліворуч і дякуючи Чані за попередження.
Джаміс позадкував у центр кола, розтираючи руків’я ножа. З рани потекла кров, але вже за мить вона спинилася. Його широко розплющені очі — дві чорно-сині діри — витріщалися на Пола і вивчали його з особливою пильністю в тьмяному сяйві світлокуль.
— О, один поранений, — пробурмотів Стілґар.
Пол став напоготові і, як його завжди вчили робити після першої крові, вигукнув:
— Ти здаєшся?
— Ха! — крикнув у відповідь Джаміс.
Натовпом прокотився злий гамір.
— Тихо! — гукнув Стілґар. — Хлопчина не знає наших звичаїв. — А тоді звернувся до Пола: — Не можна здаватися, коли кинуто виклик тахадді. Єдиний можливий фінал — смерть.
Джессіка побачила, що Пол важко ковтнув, і подумала: «Він іще ніколи не вбивав людину ось так… у гарячій крові ножового бою. Чи ж зможе?»
Пол повільно кружляв у ритмі нав’язаного Джамісом руху. Пророче знання про нуртування змінних параметрів у часі повернулося й переслідувало його. Його нове знання підказувало, що цей бій містить забагато нашвидку ухвалених рішень, щоб відкрити хоча б якийсь чіткий канал до майбутнього.
Змінні перепліталися зі змінними — і саме тому ця печера лежала перед ним, неначе туманна сполучна ланка на дорозі. Вона скидалася на велетенську скелю посеред повені, навколо якої в потоці нуртували вири.
— Закінчуй уже, малий, — пробурмотів Стілґар. — Не грайся з ним.
Пол вийшов на середину кола, покладаючись на власну перевагу у швидкості.
Тепер Джаміс задкував: він збагнув, що перед ним, у колі тахадді, стоїть зовсім не м’якотілий чужинець, легка здобич для фрименського крис-ножа.
Джессіка побачила, як на чоловіковому обличчі промайнула тінь відчаю. «Ось тепер він справді небезпечний, — подумала вона. — Тепер він у відчаї і здатен на будь-що. Він бачить, що перед ним не дитина його племені, а бойова машина, народжена й ізмалечку тренована для вбивства. Ось тепер страх, що я посіяла в ньому, розквітнув».
І тоді вона збагнула, що їй навіть шкода Джаміса — однак це почуття затьмарювало розуміння смертельної небезпеки для сина.
«Джаміс здатен на будь-що… на будь-який непередбачуваний учинок», — мовила вона сама собі. Їй стало цікаво, чи ж передчував Пол таке майбутнє, чи переживав уже таке у своїх видіннях. Але Джессіка бачила, як рухається її син, помічала краплинки поту на обличчі та плечах, обережну пильність у русі м’язів. І вперше вона відчула, хоч і не збагнула, фактор непевності в Половому дарі.
Тепер Пол керував боєм: кружляв, але не нападав. Він відчував страх, що пронизував суперника. Спогади пропливали Половою свідомістю, говорили до нього голосом Дункана Айдаго: «Якщо суперник боїться тебе, настає мить, коли потрібно дати можливість страху розвинутися вповні; дай йому час попрацювати з ним. Нехай він обернеться на жах. Нажахана людина б’ється проти самої себе. І внаслідок цього вона нападає від відчаю. Ця мить є найнебезпечнішою, але нажахані люди зазвичай припускаються фатальних помилок. Ми вчимо тебе тут помічати ці помилки й використовувати їх».
Гамір прокотився юрбою, що зібралася в печері.
«Вони гадають, що Пол грається з Джамісом, — подумала Джессіка. — Вони гадають, що він невиправдано жорстокий».
Але також вона відчувала підсвідоме захоплення юрми, її насолоду видовищем. А ще — напругу, яка наростала в Джамісі. Те, що настане мить, коли ця напруга сягне межі, аби можна було стримати її, очевидно й для неї, і для самого Джаміса… і для Пола.
Джаміс високо стрибнув, здійснив оманливий випад і виставив уперед праву руку, але вона виявилася порожньою. Фримен переклав крис-ніж у ліву руку.
Джессіка охнула.
Але Чані попереджала Пола: «Джаміс б’ється обома руками». Цей підступ закарбувався в глибинах його свідомості мимохідь. «Зосередься на ножі, а не на руці, яка тримає його, — знову і знову повторював Ґурні Галлек. — Ніж — небезпечніший за руку, і він може опинитися в обох долонях».
А ще Пол помітив Джамісову помилку: поганий контроль ніг. Чоловікові знадобилося на одне серцебиття більше часу, ніж треба, щоб підвестися після стрибка, який мав на меті збити Пола з пантелику й приховати перекладання ножа в іншу руку.
Якщо не зважати на жовтаве сяйво світлокуль і чорнильні очі натовпу глядачів, цей бій дуже скидався на урок у тренувальному залі. Щити не беруться до уваги, коли можна використати проти суперника рухи його власного тіла. Пол блискавично переклав ножа в іншу руку, відскочив і вдарив знизу вгору — саме туди, куди нахилялися груди Джаміса. А тоді відскочив і дивився, як ворог падає.
Джаміс упав, мов зім’ята ганчірка, обличчям донизу. Раз вдихнув, повернув лице до Пола й завмер на скелястій підлозі. Його мертві очі зорили вдалину, наче намистинки темного скла.
«Убивати вістрям — не надто елегантно, — якось сказав Айдаго Полові, — але хай це не стримує твою руку тоді, коли з’являється така нагода».
Натовп кинувся вперед, заповнюючи коло, й відтіснив Пола вбік. Фримени безтямно згуртувалися навколо тіла Джаміса. Скоро вони поспішили в глибини печери, несучи захований у плащ труп.
І не стало тіла на скелястій підлозі.
Джессіка протиснулася до сина. Вона почувалася так, наче плавала в морі одягнених смердючих спин на диво мовчазного гурту.
«Настала жахлива мить, — подумала жінка. — Він убив людину, користуючись очевидною перевагою в силі тіла й духу. Не можна, щоб він насолоджувався такими перемогами».
Вона протиснулася через рештки натовпу до маленької вільної ділянки, де двоє бородатих фрименів допомагали Полові надягнути дистикост.
Джессіка вдивлялася в сина. Полові очі сяяли. Він важко дихав і радше дозволяв фрименам одягати себе, аніж допомагав їм.
— Бився з Джамісом і не отримав жодної подряпини, — пробурмотів один із чоловіків.
Чані стояла збоку, зосередивши погляд на Полові. Джессіка помітила збудження і навіть захоплення на мініатюрному обличчі дівчини.
«Це потрібно зробити відразу й швидко», — подумала Джессіка.
Вклавши в голос і поставу максимальну зневагу, вона мовила:
— Чудо-о-во, і як воно — почуватися вбивцею?
Пол завмер, неначе від ляпаса. Він перетнувся з холодним поглядом матері, і його обличчя потемніло від припливу крові. Хлопець мимоволі зиркнув на те місце на підлозі печери, де лежав Джаміс.
Стілґар протиснувся біля Джессіки, повернувшись із глибин печери, куди віднесли тіло Джаміса. Він звернувся до Пола гірким зосередженим тоном:
— Коли настане час і ти захочеш кинути виклик мені, щоб здобути мою бурку вождя, не думай, що ти гратимешся зі мною так, як грався з Джамісом.
Джессіка відчула, як Стілґарові слова і її власні запали юнакові в душу. Помилка, якої припустилися ці люди, піде тепер на користь. Вона, як і Пол, оглянула обличчя навколо, щоб побачити те, що бачив він. Захоплення, так, страх… іноді — відраза. Вона поглянула на Стілґара й прочитала на його обличчі покірність долі, збагнувши, який вигляд мав бій для нього.
Пол глянув на матір.
— Ти знаєш, що це було, — мовив він.
До сина повертався здоровий глузд, і вона почула докір у його голосі. Джессіка окинула поглядом натовп і мовила:
— Пол іще ніколи не вбивав людину оголеним лезом.
Стілґар став перед нею, і в його очах читалася недовіра.
— Я не грався з ним, — мовив Пол. Він протиснувся до матері, розрівняв плащ і глянув на темну пляму Джамісової крові на підлозі печери. — Я не хотів його вбивати.
Джессіка побачила, як довіра повільно поверталася до Стілґара, помітила полегшення на його обличчі, коли той торкнувся бороди помережаною венами рукою. Жінка чула, як сповнений розуміння гамір прокотився натовпом.
— Ось чому ти пропонував йому здатися, — мовив Стілґар. — Розумію. Наші звичаї відрізняються від твоїх, але ти побачиш у них правду. Я вже було подумав, що ми прийняли до себе скорпіона, — а тоді, завагавшись, додав: — Я більше не називатиму тебе малим.
Голос із натовпу вигукнув:
— Йому потрібне ім’я, Стіле!
Стілґар кивнув, торкнувшись бороди.
— Я бачу в тобі силу… силу, подібну до тієї, що тримає стовпи. — Знову замовк, а тоді повів далі: — Поміж нас тебе зватимуть Усулем, основою стовпа. Це твоє таємне, внутрішнє ім’я. Тільки ми на Січі Табр можемо використовувати це ім’я, і ніхто інший… Усуль.
Гамір прокотився натовпом:
— Це хороший вибір… Сильний… Принесе нам талан.
І Джессіка відчула прийняття, знала, що й на неї воно також поширюється завдяки її захисникові. Тепер вона Сайядіна.
— А тепер, яке чоловіче ім’я обереш ти, щоб називатися прилюдно? — запитав Стілґар.
Пол глянув на матір, а тоді на Стілґара. Уривки й шматочки цієї миті закарбувалися в його пророчій пам’яті, але він відчував різницю, неначе вони були й матеріальними, й тиснули на нього через вузькі двері теперішнього.
— Як ви називаєте поміж себе маленьку мишку, ту стрибучу мишку? — запитав Пол, пригадавши стриб-скок у котловині Туоно. Він показав однією рукою.
З натовпу долинуло гигикання.
— Ми називаємо її Муад’Дібом, — відказав Стілґар.
Джессіка охнула. Пол уже казав їй це ім’я, коли розповідав, що фримени приймуть їх і назвуть його так. Ураз вона відчула страх і перед своїм сином, і за нього.
Пол ковтнув. Він почувався так, наче грав уже незліченну кількість разів давно зіграну роль… і все ж таки… були певні відмінності. Йому здавалося, ніби він стоїть на запаморочливій висоті, озброєний досвідом і глибинними знаннями, але навколо — прірва.
І знову він пригадав видіння про легіони фанатиків, які йшли за зелено-чорним стягом Атрідів, грабуючи й спалюючи все у всесвіті з іменем їхнього пророка Муад’Діба на вустах.
«Цього не має трапитися», — мовив він сам до себе.
— Саме таке ім’я ти хочеш узяти — Муад’Діб? — запитав Стілґар.
— Я Атрід, — прошепотів Пол, а тоді мовив гучніше: — Я не маю права повністю відрікатися від імені, даного мені батьком. Чи можу я зватися поміж вами як Пол-Муад’Діб?
— Тепер ти Пол-Муад’Діб, — мовив Стілґар.
А сам Пол подумав: «Цього у видінні не було. Я вчинив інакше».
Однак юнак відчував, що прірва навколо нього нікуди не поділася.
І знову гомін прокотився натовпом. Люди поверталися одне до одного, промовляючи:
— Мудрість і сила… Чого більшого просити… Усе точно, як у легенді… Лісан аль-Гайб… Лісан аль-Гайб.
— Я скажу тобі дещо про твоє нове ім’я, — заговорив Стілґар. — Нам до вподоби твій вибір. Муад’Діб добре знається на шляхах пустелі. Муад’Діб творить власну воду. Муад’Діб ховається від сонця й подорожує прохолодними ночами. Муад’Діб — плодовитий і множиться по землі. Ми звемо Муад’Діба «навчителем хлопців». Це потужна основа, щоб вибудувати на ній своє життя, Поле-Муад’Дібе, знаний поміж нас як Усуль. Ми раді вітати тебе.
Долонею Стілґар торкнувся лоба Пола, прибрав руку, обійняв юнака й прошепотів:
— Усуль.
Коли Стілґар відпустив Пола, інший член загону обійняв хлопця, повторюючи його нове племінне ім’я. Ось так Пол переходив від обіймів до обіймів у гурті, прислухаючись до різних голосів і тональностей:
— Усуль… Усуль… Усуль.
Деяких із них він уже знав на ім’я. І Чані також притиснулася щокою до його щоки та, обіймаючи, промовила його ім’я.
Невдовзі Пол став перед Стілґаром, який мовив:
— Тепер ти належиш до Іхван Бедвайн, ти наш брат. — Обличчя вождя набуло суворішого вигляду, і він мовив командним голосом: — А тепер, Поле-Муад’Дібе, щільніше припасуй дистикост. — Він зиркнув на Чані. — Чані! Я ще ніде не бачив таких поганих носових корків, як у Пола-Муад’Діба! Я гадав, що наказав тобі дивитися за ним!
— У мене нема заготовок, Стіле, — сказала вона. — Звісно, є Джамісові, але…
— Годі про це!
— Тоді я можу дати один свій, — сказала вона. — Мені вистачить одного, доки…
— Тобі не вистачить, — відрубав Стілґар. — Я знаю, що в когось мають бути запасні. Де вони? Ми загін чи зграйка дикунів?
З натовпу висунулися руки, на яких лежали щільні волокнисті предмети. Стілґар обрав чотири з них і дав їх Чані.
— Припасуй їх Усулю та Сайядіні.
З кінця загону пролунав голос:
— А що з водою, Стіле? З літротарами в їхньому рюкзаку?
— Я пам’ятаю про твою потребу, Фароку, — відказав Стілґар. Він глянув на Джессіку. Та кивнула.
— Відкрийте одну літротару для тих, хто потребує цього, — мовив Стілґар. — Водожрець… де водожрець? Гей, Шимуме, подбай, щоб відміряли стільки, скільки потрібно. Те, що необхідно, й не більше. Ця вода — спадок Сайядіни, і на січі ми заплатимо їй за польовими тарифами, вирахувавши вартість перенесення рюкзака.
— Що це за плата за польовими тарифами? — запитала Джессіка.
— Десять до одного, — відказав Стілґар.
— Але…
— Це мудре правило, ти ще збагнеш, — відповів Стілґар.
Шурхіт плащів ознаменував рух позаду натовпу, коли люди повернулися, щоб узяти воду.
Стілґар підняв руку — й запала тиша.
— А щодо Джаміса, — мовив він. — Я наказую провести повний обряд. Джаміс був нашим супутником і братом по Іхван Бедвайн. Не можна зі зневагою відвернутися від того, хто довів наш талан викликом тахадді. Я проведу обряд… під час заходу сонця, коли пітьма огорне його.
Почувши ці слова, Пол збагнув, що знову пірнув у прірву… сліпа пора. Не було минулого, що перепліталося з майбутнім у його свідомості… окрім… окрім… він досі відчував, як майоріли зелено-чорні прапори Атрідів… десь попереду… досі бачив криваві мечі джигаду й легіони фанатиків.
«Цього не буде, — мовив він собі. — Я не можу допустити цього».
34
Бог створив Арракіс, щоб гартувати вірних.
Бог створив Арракіс, щоб гартувати вірних.
У цілковитій тиші печери Джессіка чула, як шкряботить об камінь пісок під ногами людей. На віддалі пролунали крики птахів. То, як пояснив Стілґар, перегукувалися між собою вартові.
Із входу до печери зняли величезні пластмасові герметичні заслінки. Жінка бачила, як вечірні тіні видираються по кам’яному карнизові перед нею та по улоговині внизу. Вона розуміла, що денне світло йде від них; помічала це по тінях і сухій спеці. А також знала, що скоро натреноване тіло подарує їй те, що, ймовірно, мали всі фримени — здатність відчувати найменшу зміну вологості повітря.
Як поспішно застібнули вони дистикости, щойно відкрили вхід!
Глибоко всередині печери хтось затягнув монотонний спів:
— Іма трава около!
І коренья около!
Джессіка тихенько переклала: «Ось попіл! А ось коріння!»
Похоронна процесія за Джамісом почалася.
Жінка поглянула на арракійську заграву, на розкладений нею в небі різнокольоровий пасьянс. Тим часом ніч уже почала вкривати мороком далекі скелі та дюни.
Але спека нікуди не зникала.
Жарінь повернула Джессіку думками до води. Вона зауважила, що місцеві навчилися відчувати спрагу лише тоді, коли могли собі це дозволити.
Спрага.
Джессіка пригадала освітлені місячним сяйвом хвилі Каладана, що вбирали в біле прибережне каміння… а ще важкий, сповнений вологи вітер. А тепер вітерець, що шарпав її робу, висушував відкриті ділянки шкіри на лобі та щоках. Новий носовий корок заважав, а трубка, що тягнулася через обличчя вниз до дистикоста й збирала вологу подиху, постійно нагадувала про себе.
А сам дистикост — просто ванна з потом.
«Коли рівень вологи у твоєму тілі знизиться, дистикост буде легше носити», — сказав їй якось Стілґар.
Жінка знала, що фримен має рацію, але знання не робило одяг зручнішим. Несвідома зацикленість на воді тяжіла над її свідомістю. «Ні, — виправила вона себе: зацикленість стосувалася вологи».
А це поняття було набагато глибшим і витонченішим.
Джессіка почула кроки й обернулася назустріч Полові, який вийшов із глибин печери. За ним крок у крок ішла дівчина з мініатюрним обличчям — Чані.
«І ще дещо, — подумала Джессіка. — Пола треба буде попередити щодо місцевих жінок. Жодна з жінок пустелі не може стати дружиною Герцогові. Конкубіною — так, але не дружиною».
Потім вона запитувала себе: «Невже я справді перейнялася його планами?» І тоді збагнула, як же добре її виховали. «Я можу думати про шлюбні потреби спадкоємця, незважаючи на те що сама була Герцоговою наложницею. Проте… Я була більше ніж просто наложницею».
— Мамо.
Пол спинився перед нею. Чані застигла поряд із юнаком.
— Мамо, ти знаєш, що вони там роблять?
Джессіка глянула на темні плями очей, що блищали під каптуром.
— Гадаю, так.
— Чані показала мені… бо мені слід було це побачити й дати свою згоду на зважування води.
Джессіка зиркнула на Чані.
— Вони викачали воду Джаміса, — промовила Чані. Через носові корки її тонкий голос трохи гугнів. — Таке правило. Плоть належить людині, а її вода — племені… за винятком тих випадків, коли покійник поліг у бою.
— Вони кажуть, що тепер це моя вода, — прошепотів Пол.
Джессіка здивувалася: чому ж почуте миттю насторожило її і зробило дуже обережною?
— Вода, здобута в бою, належить переможцеві, — продовжила Чані. — Це тому, що битися доводиться без дистикостів. Переможець має відновити воду, втрачену в бою.
— Мені не потрібна його вода, — пробурмотів Пол. Йому здавалося, що він сам — частина безлічі образів, що водночас проносилися уривками перед його внутрішнім зором. Він не був певен, що саме робитиме, але одне знав точно: йому не потрібна вода, яку випарували з тіла Джаміса.
— Це ж… вода, — здивувалася Чані.
Джессіку вразило те, як саме дівчина вимовила це слово. «Вода». Стільки значення в простому слові. Їй на думку спала Бене-Ґессеритська аксіома: «Виживати — означає вміти плавати в небезпечних водах». І тоді жінка вирішила: «Ми з Полом повинні знайти мілини та течії в цих небезпечних водах… якщо хочемо вижити».
— Ти приймеш воду, — сказала Джессіка.
Вона впізнала тон власного голосу, адже саме так якось розмовляла з Лето. Вона переконувала свого, тепер покійного, Герцога взяти велику суму, що йому пропонували за підтримку однієї сумнівної авантюри. Гроші підтримували владу Атрідів.
На Арракісі грошима була вода. Джессіка це чітко зрозуміла.
Пол змовчав. Він знав, що вчинить так, як веліла мати. Його змусив передумати не сам наказ, а її голос. Відмова від води означала б порушення фрименських звичаїв.
Пол пригадав слова чотириста шістдесят сьомої каліми з О. К. Біблії Юе. Юнак промовив:
— Усяке життя починається з води.
Джессіка витріщилася на сина. «Звідки він знає цю цитату? — питала вона себе. — Він же не вивчав таїнств».
— Сказано так, — підхопила Чані. — Гудічар мантене: у Шах-Наме написано, що спершу було створено воду.
Раптом Джессіка здригнулася з невідомої причини (і незбагненність хвилювання турбувала її ще більше, ніж саме відчуття). Вона відвернулася, аби приховати збентеження — саме вчасно, щоб побачити захід сонця. Коли світило зникло за небокраєм, несамовите буйство кольорів затопило небеса.
— Уже час!
Голос, що належав Стілґарові, продзвенів печерою:
— Джамісову зброю було знищено. Джаміса покликав Він — Шай-Хулуд, що визначає фази місяців, які щодень меншали, щоб урешті перетворитися на вигнуті та висохлі стеблини, — голос Стілґара понижчав. — Так сталося і з Джамісом.
Тиша ковдрою вкрила печеру.
Джессіка бачила сірі тіні від рухів Стілґара, примарна постать якого майоріла в темних глибинах печери. Жінку пройняв холод, і вона озирнулася на котловину.
— Хай підійдуть друзі Джаміса, — промовив Стілґар.
За спиною Джессіки пройшло кілька чоловіків, які закрили вхід завісою. У дальньому кутку печери спалахнула самотня світлокуля. Її жовтаве світло осяювало наближення людських силуетів. Джессіка чула, як шурхотять роби фрименів.
Чані ступила крок убік, неначе світло вабило її до себе.
Джессіка нахилилася до Полового вуха й прошепотіла родинною кодовою мовою:
— Стеж за їхнім ватажком; роби все, як роблять вони. Це має бути проста церемонія упокоєння Джамісової тіні.
«Це буде дечим значно більшим», — подумав Пол. Юнака охопив смуток. Він почувався так, ніби намагався схопити щось невловимо плинне й спинити його.
Чані ковзнула назад до Джессіки й узяла її за руку.
— Ходімо, Сайядіно. Ми повинні сидіти на віддалі.
Пол дивився, як жінки зникли в пітьмі, залишивши його на самоті. Він почувався покинутим.
До нього з-за спини підійшов чоловік, який установив завісу.
— Ходімо, Усулю!
Юнак покірно рушив за провідником. Дозволив заштовхнути себе в коло людей, що утворилося навколо Стілґара. Керманич стояв під світлокулею біля грудкуватого, кривого та кутастого громаддя, що скупчилося, накрите робою, на кам’яній підлозі.
Після Стілґарового помаху люди опустилися на коліна — їхній одяг зашурхотів. Пол приєднався до них, розглядаючи Стілґара: куля перетворювала очні западини чоловіка на провалля, осявала зелень хустинки на його шиї. Хлопець перевів увагу на вкриту робою купу біля Стілґарових ніг. Із-під тканини (юнак не міг помилитися) випинався гриф балісета.
— Дух покидає воду тіла, коли сходить перший місяць, — речитативом промовив вождь. — Сказано так. Коли ми побачимо сьогодні, що перший місяць зійшов, кого він покличе?
— Джаміса, — відповіли чоловіки.
Стілґар крутнувся на місці, обводячи поглядом кожне обличчя в колі.
— Я був другом Джаміса, — сказав він. — Коли біля Дірки в Скелі на нас яструбом падав літак, саме Джаміс затягнув мене до сховку.
Чоловік схилився над купою та відкинув плащ.
— Я беру цей плащ як друг Джаміса й за правом вождя.
Він накинув плащ на плечі й випростався.
Тепер Пол бачив, з чого складалася купа: блідаво-сірий блискучий дистикост, покоцана літротара, хустина, на якій лежала маленька книжечка, руків’я крис-ножа з обламаним лезом, порожні піхви, складений рюкзак, паракомпас, дистранс, гупало, купа металевих гаків завбільшки з кулак, жменя чогось, що було схожим на камінці, загорнуті в тканину, пучок зв’язаного між собою пір’я… та балісет, що притулили біля рюкзака.
«Отже, Джаміс грав на балісеті», — подумав Пол. Інструмент нагадав йому про Ґурні Галлека та про все те, що було втрачено. Завдяки своєму баченню майбутнього Пол знав, що деякі з ліній імовірності могли привести його до зустрічі з Ґурні, але їх було мало й усі вони ховалися в тіні. Це бентежило Пола. Фактор невизначеності дивував його. «Невже це означає, ніби те, що я зроблю… або можу зробити… вб’є Ґурні… або поверне його до життя… або…»
Пол ковтнув і трусонув головою.
Стілґар знову схилився над грудою.
— Це для Джамісової жінки та вартових, — виголосив він. Камінці та книжка зникли в складках роби.
— Право вождя, — співали фримени.
— Знак, який позначає кавовий сервіз Джаміса, — сказав Стілґар, піднявши тонкий диск із зеленого металу, — як свідчення того, що після повернення на січ його з дотриманням усіх церемоній передадуть Усулю.
— Право вождя, — повторили чоловіки.
Урешті-решт він узяв руків’я крис-ножа й випростався.
— Для поховальної долини.
— Для поховальної долини, — відгукнулися учасники дійства.
Джессіка, яка сиділа навпроти Пола, кивнула, впізнавши давнє джерело, звідки брав початок цей ритуал, і подумала: «Зустріч між невіглаством та знанням, між варварством і культурою починається з гідності, з якою ми ставимося до наших померлих».
Вона глянула на Пола: «Чи бачить він це? Чи знає він, що треба робити?»
— Ми — друзі Джаміса, — промовив Стілґар. — Ми не виємо над нашими мерцями, наче зграя гарваргів.
Сивобородий чоловік, що сидів ліворуч від Пола, підвівся.
— Я був другом Джаміса, — промовив він і, підійшовши до купи, взяв дистранс. — Коли рівень нашої води впав до мінімуму на січі біля Двох Птахів, Джаміс поділився своєю вологою. — Чоловік повернувся на своє місце в колі.
«Чи повинен я сказати, що був другом Джаміса? — запитував себе Пол. — Чи очікують вони, що я щось візьму з цієї купи? — Юнак побачив обличчя, що на якусь мить повернулися в його бік. — Вони справді очікують на це!»
Ще один чоловік, навпроти Пола, підвівся, підійшов до купи й узяв паракомпас.
— Я був Джамісовим другом. Коли патруль заскочив нас біля Закруту Скелі й мене поранили, Джаміс відвернув увагу нападників, щоб поранені змогли врятуватися, — фримен повернувся на своє місце в колі.
Знову обличчя повернулися до Пола. Хлопець побачив, що вони сповнені очікування, й опустив очі. Лікоть урізався в його бік, і чийсь голос прошипів:
— Ти хочеш накликати на нас біду?
«Як я можу сказати, що був його другом?» — жахнувся Пол.
Ще одна постать, вийшовши з кола, піднялася перед Полом. Коли сховане під каптуром обличчя наблизилося до світла, юнак упізнав матір. Вона зняла з купи хустину.
— Я була другом Джаміса, — виголосила вона. — Коли його дух збагнув, чого хоче істина, він покинув тіло й урятував мого сина. — Вона повернулася на місце.
І Пол пригадав материн голос, те презирство, яким вона винагородила його після бою. «І як воно — почуватися вбивцею?»
Знову Пол побачив повернуті у свій бік обличчя, відчув гнів і страх, що поширювалися між фрименами. У свідомості Пола зринув уривок із фільмокниги «Культ Мертвих», який мати колись записала для нього. Тепер він знав, що має зробити.
Пол повільно звівся на ноги.
Опинившись у центрі кола, Пол відчув, ніби його єство зменшується. Неначе він утратив частинку себе й тепер шукав її тут. Він схилився над купою речей і взяв балісет. Тихо загула струна, зачепившись об щось.
— Я був другом Джаміса, — прошепотів Пол.
Він відчув, як сльози запекли йому в очах, і підвищив голос:
— Джаміс навчив мене, що… коли ти вбиваєш… ти платиш за це. Хотів би я краще знати Джаміса.
Наосліп він відшукав шлях назад до свого місця в колі й опустився на кам’яну підлогу.
Загомоніли голоси:
— Він пролив сльози!
Це прокотилося колом:
— Усуль віддав вологу мертвому!
Чиїсь пальці торкнулися мокрої щоки юнака. У голосах фрименів чувся благоговійний страх.
Вслухаючись у це перешіптування, Джессіка зрозуміла всю глибину нового досвіду, збагнула, під якою суворою забороною були серед фрименів сльози.
Вона зосередила увагу на словах: «Він віддав вологу мертвому». Сльози були справжнім даром світу тіней. Поза сумнівом, вони були священними.
Досі ніщо на цій планеті не утверджувало для неї унікальну цінність води з такою силою. Ні продавці води, ні суха шкіра місцевих, ні дистикости чи правила водної дисципліни. Ця субстанція була важливішою за все інше — це було саме життя, яке зусібіч оточували символи та ритуали.
Вода.
— Я торкнувся його щоки, — прошепотів хтось. — Я відчув дар.
Спершу Пола налякали пальці, що торкнулися його щоки. Він стиснув холодний гриф балісета, відчув, як струни врізалися йому в долоню. Але тоді хлопець побачив обличчя, широкі від здивування очі.
Зрештою, руки облишили його. Похоронний ритуал тривав. Але тепер навколо Пола утворилася ледь відчутна порожнеча. Усі розступалися, вшановуючи його правом на самотність. Церемонія завершилася тихим співом:
Повний місяць тебе кличе —
Шай-Хулуда знай в обличчя.
Ніч червона потемніла,
смерть кривава тебе стріла.
Місяцеві шлем благання:
дай нам щастя без страждання.
Най знайдеться, що шукаєм,
в глибині сухого краю.
Біля ніг Стілґара й далі лежав роздутий мішок. Чоловік присів і поклав руки на нього. Підійшов хтось іще та, обіпершись на лікті, став поряд. Пол упізнав Чані, обличчя якої ховалося в тіні каптура.
— Джаміс мав тридцять три літри, сім драхм і тридцять три других драхми води, — сказала Чані. — Я благословляю її в присутності Сайядіни, Еккері-акаірі, це вода, філлісін-фолласі, Пола-Муад’Діба! Ківі а-каві, ніколи більше, накалас! Накелас! Буде зважено та виважено, укаір-ан! Серцебиттям джан-джан-джан нашого друга… Джаміса.
У раптово запалій глибокій тиші Чані обернулася і втупилася поглядом у Пола. Зрештою вона мовила:
— Де буду я полум’ям, нехай ти будеш вугіллям. Де буду я росою, нехай ти будеш водою.
— Бі-ля кейфа, — вигукнув хор.
— Полові-Муад’Дібу йде його частка, — сказала Чані. — Нехай він збереже її для племені, стерегтиме від безглуздих витрат. Нехай він буде щедрим у час скрути. Нехай він передасть її у свій час на потребу племені.
— Бі-ля кейфа, — прогудів хор.
«Я повинен прийняти воду», — подумав Пол. Він повільно підвівся і став біля Чані. Стілґар відступив, даючи йому місце, й обережно взяв балісет із рук парубка.
— Стань на коліна, — наказала Чані.
Пол підкорився.
Дівчина потягнула його руки до бурдюка з водою, притиснула їх до його пружної поверхні.
— Сю воду плем’я довіряє тобі, — сказала вона. — Джаміс залишив її. Візьми ж її з миром. — Вона підвелася, тягнучи за собою і Пола.
Стілґар повернув балісет і простягнув Полові на відкритій долоні кілька металевих кілець. Пол глянув на них, відзначивши різний розмір і те, як вони блищали в сяйві світлокулі.
Чані підчепила пальцем найбільше кільце.
— Тридцять літрів, — сказала вона. Одне за одним вона брала кільця, показувала Полові й рахувала. — Два літри, літр, сім водочасток по одній драхмі кожна, одна водочастка в три тридцять других частки. Усього тридцять три літри та сім і тридцять три других драхми.
Вона надягнула всі кільця на палець і показала Полові.
— Чи приймаєш ти їх? — запитав Стілгар.
Пол, ковтнувши, кивнув.
— Так.
— Потім, — продовжила Чані, — я покажу тобі, як зав’язувати їх у хустину, щоб вони не дзвеніли і не видавали тебе, коли необхідна тиша.
— Ти можеш… потримати їх у себе для мене? — запитав Пол.
Чані обернулася і здивовано зиркнула на Стілґара.
Він посміхнувся:
— Чані, Пол-Муад’Діб, якого ми звемо Усулем, ще не знає наших звичаїв. Візьми його водні кільця без будь-яких зобов’язань, доки не настане час навчити його правильно їх носити.
Дівчина кивнула, дістала з-під бурнуса стрічку, нанизала кільця на неї, обплітаючи їх складними вузлами. Повагавшись трохи, вона сховала їх у черес під одягом.
«Щось я зробив не так», — подумав Пол. Він збагнув, що всі навколо повеселішали — щось їх дуже розважило. Розум увімкнув пророчу пам’ять: пропозиція водних кілець — частина ритуалу залицяння.
— Водожреці, — покликав Стілґар.
Шурхочучи платтям, фримени підвелися. Двоє виступили наперед і прийняли бурдюк із водою. Стілґар опустив світлокулю й пішов уперед, освітлюючи нею глибини печери.
Пол, який ішов за Чані, бачив маслянисті плями гарячого світла на кам’яних стінах і тіні, що танцювали на них. Він відчував, як піднявся настрій у людей навколо. Тихе повітря повнилося очікуванням.
Джессіка, яку потягнули в кінець загону енергійні руки, погамувала в собі мить паніки, штовхаючись між спітнілими тілами. Вона впізнавала елементи ритуалу, рештки чакобси та бхотані-джиб у словах і знала, яка нечувана жорстокість може вибухнути з цих простих на перший погляд митей.
«Джан-джан-джан, — думала вона. — Іди-іди-іди».
Немов дитяча гра, що втратила будь-які обмеження, потрапивши в дорослі руки.
Стілґар зупинився біля жовтої скелястої стіни. Натиснув на уламок — і стіна безшумно від’їхала вбік, відкриваючи нерівну розколину. Вождь рушив уперед, повз стільникові ґрати, з яких виринув струмінь прохолодного повітря, коли Пол минав їх.
Пол здивовано поглянув на Чані й торкнувся її руки.
— Повітря видається вологим, — мовив він.
— Тсс, — прошепотіла дівчина.
Але чоловік позаду них зауважив:
— Сьогодні в пастці багато вологи. То Джаміс каже нам, що задоволений.
Джессіка пірнула в таємні двері й почула, як вони зачинилися за нею. Вона зауважила, як сповільнювалися фримени, коли підходили до стільникових ґрат, відчула вологість повітря, коли сама минала їх.
«Вітрова пастка! — промайнуло в її голові. — Десь на поверхні вони сховали вітрову пастку, яка спрямовує повітря сюди, в глибину прохолодних печер, де й конденсується волога».
Вони проминули ще одні скелясті двері з ґратами — й ті зачинилися за ними. Пол і Джессіка відчули, як їхніх спин торкнувся порив вологого повітря.
Світлокуля в руках Стілгара, який ішов на чолі загону, опустилася нижче від голів людей, які крокували перед Полом. Юнак зауважив, що сходи під ногами повертають ліворуч і вниз. Світло відбивалося від укритих каптурами голів. Тим часом загін, звиваючись, спускався гвинтовими сходами.
Джессіка відчула, як напружилися люди навколо, як важка тиша тиснула й дряпала її нерви.
Сходи закінчилися, і загін пірнув у низькі двері. Велике просторе приміщення з високою вигнутою скелею поглинуло сяйво світлокулі.
Чані взяла Пола за руку, і юнак почув тихе скрапування в прохолодному повітрі, а також зауважив заціпеніння, яке охопило фрименів перед священною водою.
«Я бачив це місце уві сні», — подумав він.
Ця думка заспокоювала й бентежила водночас. Далеко попереду на цій стежині орди фанатиків прорубували крізь усесвіт славний шлях із його іменем на вустах. Зелено-чорний стяг Атрідів став би символом жаху. Дикі легіони кидалися б у бій із ратним кличем: «Муад’Діб!»
«Цього не повинно трапитися, — міркував він. — Я не можу таке дозволити».
Але парубок відчував у собі докучливу расову свідомість, власну жахливу мету, а тому знав, що ніщо не здатне відвернути джаґґернаутову[56] колісницю. Вона набирала ваги та рухомої сили. Навіть якби він помер цієї ж миті, усе продовжилося б через його матір і ненароджену сестру. Спинити божевільний рух може лише загибель усього загону — разом із ним і його матір’ю.
Пол роззирнувся і побачив, як фримени вишикувалися в шеренгу. Вони притиснули парубка до низького бар’єра, видовбаного в скелі. У сяйві Стілґарової світлокулі Пол бачив, що далі простягається гладка темна поверхня води. Вона простягалася далеко в тіні — глибока й чорна. Дальня стіна ледь-ледь бовваніла аж за сто метрів.
Джессіка відчула, як суха, стягнена шкіра на лобі та щоках розрівнялася у вологому середовищі. Водойма була глибокою — жінка відчувала її глибочінь і ледь змогла втамувати бажання занурити туди руки.
Ліворуч пролунав плюскіт. Жінка глянула на ряд фрименів, що стояв у тіні, побачила Стілґара й Пола біля нього, а також водожреців, які через водомір виливали в озеро вміст своїх бурдюків. Водомір скидався на кругле сіре око над краєм озера. Його сяюча стрілка рухалася, відміряючи вилиту воду, й зупинилася на тридцяти трьох літрах і трьох тридцять других драхми.
«Надзвичайна точність у вимірюванні води», — подумала Джессіка й зауважила, що на стінках жолобка водоміра не лишилося ні краплі вологи. Вода стікала по цих стінках, не затримуючись на них. У цьому жінка побачила ключ до глибинного принципу фрименської технології: усі вони — перфекціоністи.
Джессіка пройшла вздовж бар’єра до Стілґара зі звичною грацією. Вона зауважила відсторонений погляд в очах Пола, але таємниця цієї великої водойми зайняла всі її думки.
Стілґар поглянув на неї.
— Серед нас були ті, хто гостро потребував води, — сказав він. — І все ж таки, потрапивши сюди, вони б не торкнулися до неї. Ти знаєш про це?
— Не сумніваюся, — відказала вона.
Вождь подивився на водойму.
— У нас тут понад тридцять вісім мільйонів декалітрів, — сказав він. — Відгородженої від маленьких творців, схованої і захищеної.
— Печера зі скарбами, — зауважила Джессіка.
Стілґар підняв світлокулю, щоб зазирнути їй у вічі.
— Це більше, ніж скарб. У нас тисячі таких схованок. І лише дехто з нас знає їх усі. — Він схилив голову набік. Жовтаве сяйво світлокулі тінями лягало на обличчя та бороду. — Чуєш?
Вони прислухалися.
Крапання води з вітрової пастки виповнило весь простір. Джессіка бачила, що весь загін завмер, перетворившись на слух. І тільки Пол мав відчужений вигляд.
Йому здавалося, ніби то секунди крапають і тікають геть. Він відчував, як час протікає крізь нього — і жодної миті вже не повернеш. Він знав: необхідно ухвалити рішення. Але поворухнутися не міг.
— Усе було ретельно вирахувано, — прошепотів Стілґар. — Ми з точністю до мільйона декалітрів знаємо, скільки води потребуємо. А щойно назбираємо її, змінимо обличчя Арракіса.
Загін відповів приглушеним шепотом:
— Бі-ля кейфа.
— Ми полонимо дюни під трав’янисте насадження, — голос Стілґара набирав сили. — Прив’яжемо воду до землі деревами та підліском.
— Бі-ля кейфа, — відповідав речитативом загін.
— Щороку полярний лід відступає, — казав Стілґар.
— Бі-ля кейфа, — співали люди.
— Ми перетворимо Арракіс на затишний світ — розтопимо лід на полюсах, розіллємо озера в помірних зонах — і тільки глибока пустеля лишиться для творця та його прянощів.
— Бі-ля кейфа.
— І нікому більше не бракуватиме води. Кожен зможе черпати її з криниці, ставка, озера чи каналу. Вона тектиме канатами[57], щоб живити наші рослини. І кожен зможе брати її, просто простягнувши руку.
— Бі-ля кейфа.
Джессіка вловила у словах ритм релігійного ритуалу й зауважила, як її свідомість благоговійно відгукувалася на нього. «Вони уклали угоду з майбутнім, — думала вона. — У них є власна гора, на яку вони здіймаються. То мрія вченого… і ці прості люди, фактично селяни, перейняті нею».
Думки Джессіки повернулися до Лієта-Кайнса, планетарного еколога Імператора, чоловіка, який став місцевим — і вона була вражена. Мрія полонила душі людей — і Джессіка відчувала, що еколог доклав до неї руку. Це мрія, за яку люди готові були вмирати. То був іще один із основних інгредієнтів, яких потребував її син, — люди з метою. Таких людей легко заразити запалом і фанатизмом. Їх можна нагострити, наче меч, аби відвоювати для Пола належне йому місце.
— Ми вирушаємо зараз, — мовив Стілґар, — і зачекаємо, доки зійде перший місяць. Коли Джаміс безпечно помандрує своїм шляхом, ми повернемося додому.
Перешіптуючись, загін неохоче рушив за ним уздовж водного бар’єра й піднявся сходами.
А Пол, крокуючи за Чані, відчув, що життєво важлива мить минула, а він так і не ухвалив головного рішення — тому опинився в полоні власного міфу. Він знав, що бачив це місце раніше, переживав у фрагменті пророчого сну на далекому Каладані, але небачені подробиці зринали тільки тепер. Його охопило нове подивування на межі власного дару. Неначе він плив на хвилі часу — часом у підніжжі, часом на гребені, — а навколо нього здіймалися й опадали інші хвилі, відкриваючи, а тоді знову ховаючи те, що містилося в їхніх глибинах.
Але завжди попереду бовваніли дикий джигад, насилля й різанина. Неначе то була скеля, що височіла над океаном. У головну печеру загін пройшов крізь останні двері, які надійно запечатали. Світло вимкнули, а з виходів зняли герметичні заслінки, відкриваючи ніч, що зійшла над пустелею, і зорі.
Джессіка підійшла до сухого виступу на краю печери й поглянула на зорі. Вони були близькими й колючими. Раптом загін позаду неї заворушився. Вона почула, як хтось налаштовує балісет, а тоді пролунав голос Пола, який мугикав мотив. У його голосі вчувалася меланхолія, яка зовсім не сподобалася Джессіці.
Із темних глибин печери долинув голос Чані:
— Розкажи мені про води свого світу, Поле-Муад’Дібе.
Пол відказав:
— Іншим разом, Чані. Обіцяю.
«Стільки смутку».
— Це гарний балісет, — сказала Чані.
— Дуже гарний, — погодився Пол. — Як гадаєш, Джаміс заперечуватиме, якщо я скористаюся ним?
«Він говорить про мертвого в теперішньому часі», — подумала Джессіка. Це усвідомлення схвилювало її.
Втрутився чоловічий голос:
— А Джаміс і сам любив зіграти вряди-годи.
— Тоді заспівай мені якусь із ваших пісень, — попросила Чані.
«Скільки жіночої зваби в цьому дівчачому голоску, — подумала Джессіка. — Необхідно попередити Пола щодо їхніх жінок… і якомога швидше».
— Це була пісня мого друга, Ґурні, — мовив Пол. — Гадаю, він уже мертвий. Він називав її своєю вечірньою молитвою.
Загін завмер, слухаючи, як медовий парубоцький тенор Пола лунав над балісетом, що дзенькав і бринів у його руках:
— Вуглинки тихо догорають,
у присмерку жар сонця згас.
Чуття бентежні, флер одчаю
ховають спогади від нас.
Відгомін словесної музики залунав у грудях Джессіки — язичницький, сповнений звуків, які враз змусили її відчути власне тіло і його потреби. Вона прислухалася в напруженій непорушності.
— Ніч перлинами зоріє —
мій і твій причал.
Яка ніжна радість мріє
у твоїх очах.
І заквітчане кохання
грає у серцях.
І заквітчане кохання
на тонких устах.
Коли відбриніла остання нота, у повітрі ще кілька секунд трималася тиша. «Чому мій син співав пісню кохання цій дівчинці?» — запитала себе вона. Раптом її охопив страх. Джессіка відчувала, як життя пропливає повз неї, і вона більше не може контролювати його. «Чому ж він обрав цю пісню? — дивувалася вона. — Інстинктивні рішення часом розкривають правду. Чому ж він так учинив?»
Пол мовчки сидів у темряві, й тільки одна думка панувала в його свідомості: «Моя матір — ворог. Вона не знає про це, але так і є. Вона несе джигад. Вона народила мене й навчила. Вона — мій ворог».
35
Поняття прогресу існує як захисний механізм, покликаний захистити нас від жахіть майбутнього.
Поняття прогресу існує як захисний механізм, покликаний захистити нас від жахіть майбутнього.
У свій сімнадцятий день народження Фейд-Раута Харконнен убив свого сотого раба-гладіатора на родинних іграх. Гості з імператорського двору — граф і леді Фенрінґи — заради цієї події прибули на рідну планету Харконненів Ґ’єді Прайм. Того дня їх запросили сидіти разом із найближчими членами родини в золотій ложі над трикутною ареною.
Святкування влаштували саме на Ґ’єді Прайм не лише на честь уродин на-барона, а й щоб нагадати всім Харконненам і їхнім підлеглим, що Фейд-Раута — офіційний спадкоємець титулу. Старий Барон постановив, щоб усі робітники планети від меридіану й до меридіану відпочивали, а в родинному місті Харко було докладено багато зусиль для створення ілюзії веселощів: із будинків звисали стяги, стіни вдовж Палацового шляху виблискували свіжою фарбою.
Однак збоку від центральної дороги граф Фенрінґ і його леді помітили купи сміття, обдерті коричневі стіни, що відбивалися в брудних калюжах на вулицях, та людей, що таємно і поквапом перебігали з місця на місце.
Блакитна цитадель Барона видавалася жахливо досконалою, однак граф і його леді чудово бачили ціну цієї досконалості: всюди стояла охорона, і її зброя виблискувала по-особливому: досвідчене око відразу бачило, що нею частенько користуються. Навіть усередині замку переходи між коридорами було обладнано контрольно-пропускними пунктами. Хода слуг і їхня постава свідчили про військову підготовку… як і очі, що ретельно до всього придивлялися.
— Тиск наростає, — мугикнув граф до своєї леді їхньою таємною мовою. — Барон тільки починає бачити ціну, яку йому насправді довелося заплатити за право позбутися Герцога Лето.
— Часом я маю переповідати вам легенду про фенікса, — відповіла вона.
Вони стояли в приймальній залі в очікуванні походу на родинні ігри. Передпокій був невеликим — можливо, сорок метрів завдовжки й на половину того — завширшки, але декоративні колони вздовж стін різко звужувалися догори, а стеля була злегка вигнутою, завдяки чому створювався ефект більшого простору.
— Ах-х-х, ось і йде Барон, — мовив граф.
Барон рухався залою особливою ходою — перевальцем, — зумовленою потребою керувати всією покладеною на силові підвіски вагою. Його обвислі щоки підскакували й опускалися; підвіски хиталися й пересовувалися під помаранчевим убранням. На руках у нього виблискували персні, сяяли вплетені в мантію опафіри.
Поруч із Бароном крокував Фейд-Раута. Темні кучерики зачесаного назад волосся видавалися недоречно веселими на тлі похмурого погляду юнака. На ньому був обтислий чорний мундир, щільні штани, які трішки розширювалися донизу, й м’які черевики, що вкривали його маленькі ноги.
Леді Фенрінґ, звернувши увагу на спокій юнака і плавний рух м’язів під мундиром, подумала: «Цей не дозволить собі стати огрядним».
Барон зупинився навпроти них, по-власницьки схопивши руку Фейда-Раути, й мовив:
— Мій небіж, на-барон Фейд-Раута Харконнен, — і, повернувши по-дитячому товсте обличчя до Фейда-Раути, сказав: — Граф і леді Фенрінґи, про яких я тобі розповідав.
Фейда-Раута схилив голову, наскільки того потребувала ввічливість. Він дивився на гнучку золотоволосу леді Фенрінґ. Її бездоганна фігура була вбрана в просту, але досконало підібрану сукню сірого кольору зі світло-брунатним відтінком, позбавлену оздоб. Вона поглянула на нього у відповідь сіро-зеленими очима. У її погляді була звична для Бене Ґессерит ясна невимушеність, що трохи бентежила юнака.
— Ум-м-м-ах-гм-м-м-м, — почав граф, розглядаючи Фейда-Рауту. — Який гм-м-м-м охайний юнак, правда… гм-м-м-м… люба? — Граф зиркнув на Барона. — Мій любий Бароне, ви сказали, що розповідали щось про нас цьому охайному юнакові? І що ж саме ви казали?
— Я розповідав небожеві, наскільки сильно наш Імператор цінує вас, графе Фенрінґу, — мовив Барон, а сам подумав: «Добре роздивися його, Фейде! Убивця зі звичками кролика — найнебезпечніший вид».
— Ну звісно ж! — відказав граф і всміхнувся до своєї леді.
На думку Фейда-Раути, поведінка й слова гостя були майже образливими. Він замовкав за мить до того, як скаже щось зневажливе. Юнак зосередив увагу на графові: слабкий на вигляд коротун із обличчям куниці й завеликими темними очима. На скронях сріблилася сивина. А рухи! Він міг повести рукою або повернути голову в один бік, а сказати тим часом щось в інший. Устежити за ним було вельми складно.
— Ум-м-м-м-м-ах-х-х-гм-м-м, дуже рідко натрапляєш на таку м-м-м охайність, — сказав граф кудись у плече Баронові. — Я… гм… вітаю вас із таким гм-м-м бездоганним ох-х-х спадкоємцем. Можна сказати, гм-м-м, до смаку старшому.
— Ви надто люб’язні, — відказав Барон і вклонився, але Фейд- Раута помітив, що погляд дядька виражав зовсім не те, що цей увічливий жест.
— Ваша мм-м-м іронія гм-м-м дає підстави припустити, що ви гм-м-м-м зараз обмірковуєте якісь глибокі думки, — мовив на те граф.
«Ну ось знову, — подумав Фейд-Раута. — Звучить страшенно образливо, й водночас нема за що кинути виклик і вимагати сатисфакції».
Коли Фейд-Раута слухав графа Фенрінґа, йому здавалося, що його голову пропускають через суцільні радіошуми: ум-м-м-ах-х-гм-м-м-м! Фейд-Раута знову зосередився на леді Фенрінґ.
— Ох, здається, ми відбираємо забагато часу в цього юнака, — мовила вона. — Якщо не помиляюся, йому сьогодні ще потрібно вийти на арену.
«Заради всіх гурій Імператорського гарему, вона ж бо прекрасна!» — подумав Фейд-Раута й мовив:
— Заради вас, міледі, я сьогодні скою вбивство. І виголошу присвяту на арені, якщо ви дозволите мені.
Ясність її погляду не затьмарилася, однак відповідь пролунала, як удар батога:
— Я не дозволю.
— Фейде! — гукнув Барон, а сам подумав: «От чортеня! Невже він хоче, щоб смертоносний граф кинув йому виклик?»
Але граф лише всміхнувся й мовив:
— Гм-м-м-м-ум-м-м.
— Тобі й справді час іти готуватися до виступу на арені, Фейде, — сказав Барон. — Тобі треба відпочити й не наражатися на безглузді ризики.
Фейд-Раута вклонився, але його обличчя потемніло від обурення.
— Я певен, що все буде так, як ви бажаєте, дядьку. — Він кивнув графові Фенрінґу: — Сір. — Його дружині: — Міледі.
Хлопець розвернувся і вийшов із зали, краєм ока зиркнувши на представників Молодших Домів, що зібралися біля двостулкових дверей.
— Він такий юний, — зітхнув Барон.
— Ум-м-м-мах і справді гмммм, — відказав граф.
А леді Фенрінґ тим часом подумала: «Невже це той юнак, про якого казала Превелебна Матір? Це та генетична лінія, яку ми маємо зберегти?»
— До походу на арену в нас іще понад годину, — мовив Барон. — Чи могли б ми трішки поговорити, графе Фенрінґу? — Він нахилив велетенську голову праворуч. — Маємо великий прогрес, який необхідно узгодити.
Барон подумав: «Подивимося тепер, як побігач Імператора спробує передати принесене ним повідомлення, не вдаючись до такого несмаку, як пряма розмова».
Граф мовив до своєї леді:
— Ум-м-м-м-ах-х-х-гм-м-м, ви вибачите ум-м-м нас, люба?
— Кожен день, а іноді й кожна година приносять зміни, — відказала вона. — М-м-м-м.
Перш ніж відвернутися, жінка солодко всміхнулася Баронові. Зашелестіли довгі спідниці сукні, й вона рушила до двостулкових дверей у кінці коридору королівською ходою, ні на мить не зігнувши спину.
Барон зауважив, що розмови між представниками Молодших Домів стихли, коли вона наблизилася. Усі погляди були звернені на неї. «Бене Ґессерит! — подумав Барон. — Всесвіт був би значно кращим без них усіх!»
— Ліворуч між двома колонами є конус тиші, — мовив Барон. — Ми можемо поговорити там, не боячись, що нас підслухають.
Рухаючись перевальцем, Барон повів гостя у звуковбирне поле, відчуваючи, як галас палацу вщухав і віддалявся.
Граф став біля Барона, й вони повернулися обличчям до стіни, щоб ніхто не міг прочитати їхні слова по губах.
— Ми не задоволені тим, як ви вигнали сардаукарів із Арракіса, — почав граф.
«Говорить напряму!» — подумав Барон.
— Сардаукари не могли лишатися на планеті довше, інакше був ризик, що інші дізнаються, як саме Імператор допоміг мені, — відповів Барон.
— Але здається, ваш небіж Раббан не достатньо сильно тисне, щоб вирішити фрименську проблему.
— Чого бажає Імператор? — запитав Барон. — На Арракісі лишилася пригоршня тих фрименів, не більше. Південна пустеля — безлюдна. А північну регулярно прочісують наші патрулі.
— Хто сказав, що південна пустеля безлюдна?
— Ваш власний планетолог і сказав, любий графе.
— Але доктор Кайнс мертвий.
— Ох, так… на жаль, так і є.
— Дехто пролітав над південними широтами й дещо нам сказав, — мовив граф. — Є свідчення про наявність там рослин.
— Отже, Гільдія погодилася на космічне спостереження?
— Ви ж самі чудово знаєте, Бароне. Імператор не має можливості законно спостерігати за Арракісом.
— А я не можу це собі дозволити, — відказав Барон. — Хто там пролітав?
— Один… контрабандист.
— Він збрехав вам, графе, — мовив Барон. — Контрабандисти не можуть подорожувати південними широтами краще, ніж люди Раббана. Бурі, піщані перешкоди — ну ви ж самі знаєте. Навігаційні знаки падають швидше, ніж ми встигаємо їх установлювати.
— Різні види перешкод ми обговоримо іншим разом, — мовив граф.
«Он як», — подумав Барон і запитав:
— Тож ви знайшли якусь хибу в моїх розрахунках?
— Коли йдеться про хиби, нема місця для самозахисту, — відказав граф.
«Він навмисне намагається розгнівити мене», — подумав Барон. Харконнен двічі глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Він відчував запах власного поту, а паски підвісок під мантією враз зачухалися й почали натирати.
— Імператор не може не тішитися звісткою про смерть наложниці та хлопчика, — мовив Барон. — Вони втекли в пустелю. А там почалася буря.
— Так, останнім часом трапляється багато зручних нещасних випадків, — погодився граф.
— Мені не подобається ваш тон, графе, — застеріг Барон.
— Злість — це одне, а жорстокість — зовсім інше, — відказав граф. — Дозвольте мені вас попередити: якщо зі мною тут трапиться нещасний випадок, усі Великі Доми дізнаються про те, що ви зробили на Арракісі. Вони вже давно підозрюють, як саме ви ведете справи.
— Остання здійснена мною справа, що спадає на думку, — мовив Барон, — це перевезення кількох легіонів сардаукарів на Арракіс.
— Гадаєте, зможете погрожувати цим фактом Імператорові?
— Я б і не подумав про таке!
Граф усміхнувся.
— Командири сардаукарів можуть зізнатися, що вони діяли без жодних наказів, бо їм просто хотілося побитися з вашою фрименською наволоччю.
— Багато хто міг би засумніватися в щирості такого зізнання, — відказав Барон, однак ця погроза вразила його. «Невже сардаукари справді настільки дисципліновані?» — замислився він.
— Імператор хоче здійснити ревізію ваших бухгалтерських книг.
— У будь-який час.
— І ви… гм… не маєте жодних заперечень?
— Жодних. Моє директорство в ДАПТі витримає найретельнішу перевірку, — мовив Харконнен і подумав: «Нехай висуне проти мене хибне звинувачення й оголосить його. А я стоятиму, як Прометей, і казатиму: „Зріть же мене, на мене зведено наклеп“. А тоді хай нападає на мене знову, нехай навіть справедливо. Великі Доми не повірять звинуваченням того, хто вже раз показав свою неправдивість».
— Не сумніваюся, що ваші бухгалтерські книги витримають найретельнішу перевірку, — пробурмотів граф.
— А чому Імператор настільки зацікавлений у винищенні фрименів? — запитав Барон.
— Бажаєте змінити тему, так? — граф знизав плечима. — Цього хочуть сардаукари, не Імператор. Їм потрібно попрактикуватися в убивствах… і вони ненавидять лишати справи незавершеними.
«Невже він намагається залякати мене, нагадавши, що спирається на кровожерливих убивць?» — запитав сам себе Барон.
— Певна кількість убивств завжди йде на користь справі, — мовив Барон. — Але ж потрібно знати міру. Хтось має лишитися, щоб видобувати прянощі.
Граф зайшовся коротким гавкучим сміхом.
— Гадаєте, зможете використати фрименів?
— Їх для такого завжди було замало, — відповів Барон. — Однак убивства створюють дискомфорт для решти мого населення. Тож, любий графе Фенрінґу, я дійшов до точки, коли варто обдумати інше вирішення арракійської проблеми. І я маю визнати, що Імператор вартий особливої похвали за дароване ним натхнення.
— Гм-м-м?
— Розумієте, графе, імператорська планета-в’язниця Салуса Секундус надихнула мене.
Граф зиркнув на Барона, і його очі зацікавлено зблиснули.
— Який зв’язок може бути між Арракісом і Салусою Секундус?
Помітивши тривогу у Фенрінґових очах, Барон відповів:
— Поки що жодного.
— Поки що?
— Ви маєте визнати, що якби ми використали Арракіс як планету-в’язницю, то отримали б надійну робочу силу.
— Ви передбачаєте збільшення кількості в’язнів?
— Там почалися хвилювання, — визнав Барон. — Мені довелося сильніше їх притиснути, Фенрінґу. Зрештою, ви ж знаєте ціну, яку я був змушений заплатити проклятій Гільдії за перевезення наших об’єднаних сил на Арракіс. Звідкілясь же я маю повернути ті гроші.
— Я б не радив вам використовувати Арракіс як планету-в’язницю без Імператорського дозволу, Бароне.
— Звісно ж ні, — відказав Барон і здивувався несподіваним крижаним ноткам у голосі Фенрінґа.
— Є ще одне питання, — мовив граф. — Ми дізналися, що ментат Герцога Лето, Зуфір Хават, не мертвий, а перебуває у вас на службі.
— Я не міг змусити себе знищити його, — відповів Барон.
— Ви збрехали командирові сардаукарів, коли сказали, що Хават мертвий.
— Але то була свята неправда, графе. Я б не наважився довго сперечатися з тим чоловіком.
— Хават і був справжнім зрадником?
— Ох, я вас прошу, ні! То був фальшивий лікар. — Барон витер зі щоки піт. — Ви маєте зрозуміти, Фенрінґу, я лишився без ментата. Ви знаєте про це. А я ніколи не лишався без ментата. Це так незручно.
— Як ви змусили Хавата перейти на ваш бік?
— Його Герцог помер, — Барон витиснув усмішку. — Нема чого боятися Хавата, любий графе. Плоть ментата насичена латентною отрутою. Ми додаємо в його їжу антидоти. Без антидота отрута почне діяти — і він помре за кілька днів.
— Припиніть давати антидот, — сказав граф.
— Але ж Хават корисний!
— І знає надто багато такого, чого не варто знати жодній живій душі.
— Ви ж казали, що Імператор не боїться викриття.
— Не грайтеся зі мною, Бароне!
— Якщо я побачу такий наказ з Імператорською печаткою, то виконаю його, — мовив Барон. — Але я не підкорюватимуся вашим примхам.
— Гадаєте, це примха?
— А що ж іще? Імператор також мені дещо винен, Фенрінґу. Я звільнив його від проблемного Герцога.
— Завдяки допомозі кількох сардаукарів.
— А де б іще Імператор знайшов Дім, готовий надати власні мундири, щоб приховати його участь у цій справі?
— Він ставить собі те саме запитання, Бароне, але з трішки іншим акцентом.
Барон, вивчаючи Фенрінґа, звернув увагу на його стиснуті щелепи й ретельний самоконтроль.
— А тепер, — мовив Харконнен, — я сподіваюся, що Імператор не думає, що зможе виступити проти мене цілком таємно.
— Він сподівається, що це не знадобиться.
— Імператор же не думає, що я становлю для нього загрозу! — Барон додав у свій голос трішки гніву й горя, міркуючи: «Хай-но тільки спробує звинуватити мене в цьому! Я всядуся на трон і битиму себе в груди, спростовуючи наклеп, який на мене звели».
Граф відповів сухим, відчуженим голосом:
— Імператор вірить у те, що підказують йому чуття.
— Невже Імператор наважиться звинуватити мене в зраді перед Радою Ландсрааду? — Барон затамував подих у надії, що так воно і буде.
— Для Імператора не існує поняття «наважуватися».
Барон крутнувся на підвісках, щоб приховати свій вираз обличчя. «Це може трапитися ще за життя! — подумав він. — Імператор! Хай тільки-но звинуватить мене! А тоді — трішки хабарів, трішки репресій — і всі Великі Доми об’єднаються: вони побіжать під мій стяг, як селяни, що шукають порятунку. Вони ж понад усе бояться, що імператорські сардаукари виріжуть їх поодинці».
— Імператор щиро сподівається, що йому ніколи не доведеться звинувачувати вас у зраді, — відповів граф.
Баронові складно було приховати іронію, однак усе ж таки вдалося замаскувати її тужливим тоном:
— Я завжди був найвірнішим підданим. Неможливо висловити, скільки болю завдають мені такі слова.
— Ум-м-м-м-ах-гм-м-м, — мовив на те граф.
Повернувшись до графа спиною, Барон кивнув, а тоді мовив:
— Час іти на арену.
— Звісно, — погодився граф.
Вони пліч-о-пліч вийшли з конуса тиші й рушили до гурту представників Молодших Домів у кінці зали. Десь у палаці повільно подзенькував дзвін — за двадцять хвилин на арені почнеться дійство, час збиратися.
— Молодші Доми чекають, щоб ви повели їх, — мовив граф, кивнувши людям, до яких вони наближалися.
«Двозначності… двозначності», — подумав Барон.
Він поглянув на два нові талісмани, що прикрашали вхід до зали з двох боків: голову бугая й олійний портрет старого Герцога Атріда, батька померлого Герцога Лето. Вони виповнили Барона лихими передчуттями, і йому стало цікаво, які ж почуття ці талісмани навіювали Герцогові Лето, коли висіли в залах на Каладані, а потім — на Арракісі: бравурний батько й голова бика, що вбив його.
— Людству відома лише одна мм-м-м наука, — мовив граф, коли вони підібрали свій шлейф із послідовників і вийшли із зали до кімнати очікування — вузького приміщення з високими вікнами й біло-багряними кахлями на підлозі.
— І яка ж це наука? — поцікавився Барон.
— Ум-м-м-гм наука ах-х-х невдоволення, — відповів граф.
Представники Молодших Домів, які йшли позаду, вівцепикі й улесливі, розсміялися з чітко розрахованим схваленням, але той сміх прозвучав дисонансом із несподіваним гуркотом двигунів машин, гострокутні прапорці яких тріпотіли на вітрі.
Барон підвищив голос, щоб перекричати несподіваний гамір.
— Сподіваюся, графе Фенрінґу, ви лишитеся задоволені виступом мого небожа сьогодні.
— Мене а-г-м-м переповнює ум-м-м лише гм-м-м передзахоплення, — відповів граф. — У просе-вербаль гм-м-м завжди потрібно ум-м-м-а-х-х брати до уваги уг-м-м того, хто його оголошує.
Барон аж закляк від здивування, але приховав це, вдаючи, що оступився на першій сходинці вниз. Просе-вербаль! Це ж заява про злочин проти Імперії!
Але граф загиготів, удаючи, ніби це жарт, і поляскав Барона по руці.
Незважаючи на це, усю дорогу до арени Барон, умостившись на броньовані подушки свого авто, потай наглядав за графом, який сидів біля нього, і запитував себе, чому ж це побігач Імператора вважав за необхідне пожартувати саме так у присутності представників Молодших Домів. Очевидно, що Фенрінґ надзвичайно рідко робить те, що вважає непотрібним, промовляє два слова там, де можна обмежитися одним чи вкладає у свої фрази одне-єдине значення.
Вони сиділи в золотій ложі над трикутною ареною. Ревіли труби, ряди навколо них заповнювалися галасом людей і майорінням стягів, коли Барон отримав свою відповідь.
— Мій любий Бароне, — мовив граф, нахилившись до вуха господаря планети, — ви ж знаєте, що Імператор іще не дав офіційного схвалення щодо вашого вибору спадкоємця, правда?
Барон почувався так, наче враз опинився в особистому конусі тиші, витвореному його власним шоком. Він витріщився на Фенрінґа, помітивши краєм ока, як повз охоронців пройшла дружина графа й приєдналася до них у золотій ложі.
— Саме тому я насправді сьогодні тут, — мовив граф. — Імператор бажає, щоб я підготував звіт про те, чи вартісного ви обрали спадкоємця. Арена — це найкращий спосіб зазирнути людині під маску, чи не так?
— Імператор обіцяв, що я зможу вільно обирати спадкоємця! — відповів Барон скрипучим голосом.
— Побачимо, — відказав Фенрінґ і відвернувся, щоб привітатися зі своєю леді. Вона сіла, усміхнулася Баронові, а тоді зосередила увагу на піщаній арені, де саме з’явився Фейд-Раута в жилеті й трико. Права рука в чорній рукавиці стискала довгого ножа, а ліва рука в білій тримала короткого ножа.
— Білий колір означає отруту, а чорний — чистоту, — пояснила леді Фенрінґ. — Цікавий звичай, чи не так, коханий?
— Ум-м-м-м, — погодився граф.
Вітальний галас здійнявся над родинними галереями, і Фейд- Раута спинився, щоб насолодитися ним. Він поглянув угору, роздивляючись обличчя кузин і кузенів, напівбратів, наложниць і ненащів. Їхні рожеві роти зяяли між розмаєм різнобарвного вбрання і стягів.
Фейд-Раута збагнув, що переповнені ряди облич із однаковою жадібністю дивилися б і на кров раба-гладіатора, і на його власну. Звісно, не було жодного сумніву в результаті цього поєдинку. Зберігалася лише видимість небезпеки, а не її суть — і все ж таки…
Фейд-Раута підняв ножі до сонця і на старовинний манер привітав усі три кути арени. Короткий ніж у руці, вбраній у білу рукавицю (білий — колір отрути), першим сховався в піхви. За ним — довге лезо в чорній рукавиці; чисте лезо, яке сьогодні зовсім не було чистим — його таємна зброя, що мала перетворити цей день на особисту перемогу — отрута на чорному лезі.
За мить він увімкнув щит і завмер, щоб відчути, як стягується шкіра на його лобі, гарантуючи абсолютну захищеність.
Ця мить сповнилася особливою напругою, і Фейд-Раута розтягував її з майстерністю артиста, киваючи своїм помічникам й оцінювальним поглядом перевіряючи їхнє обладнання — блискучі кайдани з гострими шипами, списи й гаки, на яких майоріли блакитні стрічки.
Фейд-Раута дав знак музикам.
Розпочався повільний, по-стародавньому пишний марш, і Фейд- Раута повів свій загін через арену, щоб висловити повагу дядьковій ложі. Кинули церемоніальний ключ — і він його впіймав.
Музика змовкла.
Запала тиша. Юнак відступив на два кроки, здійняв ключ і вигукнув:
— Я присвячую цей поєдинок… — Він замовк на мить, знаючи, про що думає дядько: «Попри все, юний дурень виголосить присвяту леді Фенрінґ і влаштує скандал!» — …моєму дядькові й покровителю, баронові Владіміру Харконнену! — закричав Фейд-Раута.
І з радістю помітив, що дядечко втішено зітхнув.
Знову пролунала музика — швидкий марш, і Фейд-Раута зі своїми людьми побіг через арену до дверей обережності, які пропускали лише тих, хто носив правильний ідентифікаційний знак. Фейд-Раута пишався тим, що ніколи не користувався обер-дверима і йому рідко потрібні були помічники. Але було добре знати, що вони сьогодні є — особливі плани часом наражають на особливу небезпеку.
І знову на арені запала тиша.
Фейд-Раута повернувся і глянув на великі червоні двері навпроти, звідки вийде гладіатор.
Особливий гладіатор.
Фейд-Раута подумав, що придуманий Зуфіром Хаватом план — неймовірно простий і очевидний. Раба не напоять наркотиками — і в цьому полягатиме небезпека. Натомість у його підсвідомість уведено ключове слово, яке, сказане в критичну мить, знерухомить його м’язи. Фейд-Раута повторив це слово в голові, а потім промовив без звуку: «Мерзотник!» Публіка вважатиме, що не накачаний наркотиками раб прослизнув на арену, щоб убити на-барона. А всі якісно сфабриковані докази вказуватимуть на наглядача за рабами.
Серводвигуни червоних дверей загули, приготувавшись їх відчинити.
Фейд-Раута зосередив усю увагу на тих дверях. Перші миті завжди були визначальними. Зовнішність гладіатора, що з’являвся на арені, могла багато розповісти навченому оку. Передбачається, що всі гладіатори мають бути накачаними елаковим наркотиком, аби з’явитися на бій готовими, як на заріз. Але все одно потрібно було стежити, як вони піднімали ніж, яким чином поверталися, щоб захиститися, чи усвідомлювали присутність публіки на трибунах. Навіть те, як раб нахиляв голову, могло вказати на спосіб його захисту і нападу.
Червоні двері розчинилися.
Звідти вийшов високий м’язистий чоловік із поголеною головою і темними запалими очима. Його шкіра була морквяної барви, як і мало б бути завдяки елаковому наркотику, але Фейд- Раута знав, що то просто фарба. На рабі було зелене трико й червоний поясний напівщит — стрілка щита вказувала ліворуч. Це означало, що його ліва сторона захищена. Він тримав ніж, наче меч, повернувши вістрям назовні, як і личить тренованому воїнові. Гладіатор повільно вийшов на арену, повернувшись щитом до Фейда-Раути та групи біля обер-дверей.
— Мені не подобається його вигляд, — сказав один із загоничів Фейда-Раути. — Ви впевнені, що він накачаний наркотиком, мілорде?
— Поглянь на його колір, — відказав Фейд-Раута.
— І все ж таки він стоїть, як боєць, — зауважив інший помічник.
Фейд-Раута ступив два кроки вперед, вивчаючи раба.
— А що він зробив із рукою? — запитав один із помічників.
Фейд-Раута звернув увагу на криваву подряпину на лівому передпліччі суперника й простежив за його рукою, яка вказувала на кривавий малюнок на лівому стегні зеленого трико — схематичне зображення яструба досі було вологим.
Яструб!
Фейд-Раута підвів погляд на темні запалі очі, які світилися ненавистю.
«Це один із бійців Герцога Лето, якого ми захопили на Арракісі! — подумав Фейд-Раута. — Не простий гладіатор!» Юнака пройняло холодом, і він подумав, а чи не приготував Хават іще один план для цієї арени — хитрощі всередині хитрощів. А вся провина впаде лише на наглядача!
Головний помічник Фейд-Раути прошепотів йому на вухо:
— Мілорде, він мені дуже не подобається. Дозвольте кинути в його праву руку один чи два дротики.
— Я сам це зроблю, — відказав Фейд-Раута. Він узяв у помічника пару довгих гачкуватих дротиків і зважив їх, щоб перевірити балансування. Ці дротики також мали б бути змащені наркотиком — але не цього разу. Звісно, головний помічник може заплатити за таке життям, але це також частина плану.
«Ви вийдете з арени героєм, — казав Хават. — Попри зраду, вб’єте свого гладіатора в чесному бою. Наглядача над рабами стратять, а його місце займе ваша людина».
Фейд-Раута ступив іще п’ять кроків по арені, вивчаючи раба. Він знав, що експерти на трибунах уже помітили, що щось не так. Колір шкіри гладіатора був таким, як і мав би бути для накачаного наркотиками, але він міцно стояв і не тремтів. Уболівальники, певно, вже перешіптувалися між собою:
— Дивіться, як він стоїть. Він мав би бути збудженим — нападати чи відступати. А він економить сили, чекає. А він не мав би чекати.
А Фейда-Рауту розпалювало власне захоплення. «Хай Хават і задумав зраду, — думав він. — Я можу перемогти цього раба, адже отрутою змащено довгий ніж, а не короткий. Навіть Хават не знає про це».
— Гей, Харконнене! — гукнув раб. — Ти готовий померти?
Мертва тиша запала на трибунах. Раби ніколи не кидали виклик!
Тепер Фейд-Раута чітко бачив гладіаторові очі, бачив у них холодну жорстокість відчаю. Він зауважив, як той чоловік стояв: розслаблено й напоготові — м’язи готувалися до перемоги. Таємний рабський «телеграф» передав йому повідомлення від Хавата: «У тебе буде справжній шанс убити на-барона». Це відповідало придуманому ними плану.
Фейд-Раута напружено всміхнувся. Він підняв дротики, вбачаючи звершення своїх планів у тому, як стояв гладіатор.
— Гей! Гей! — гукнув раб і підкрався на два кроки.
«Тепер ніхто з глядачів не має жодних сумнівів», — подумав Фейд-Раута.
Раба мав частково паралізувати навіяний наркотиком жах. Кожен рух мав видавати розуміння внутрішньої безнадії — він не переможе. Його мозок мали виповнювати оповідки про отрути, якими на-барон змащує лезо в «білій» руці. На-барон ніколи не дарував швидкої смерті: йому давало втіху показувати рідкісні отрути. Він любив стояти на арені, демонструючи побічні ефекти на жертві, що корчилася в муках. У цьому рабі відчувався страх, так — але жаху не було.
Фейд-Раута високо підняв дротики й кивнув, майже привітавшись.
Гладіатор напав.
Ніколи ще Фейд-Раута не бачив такого хорошого вдаваного нападу й контрудару. І лише частки секунди забракло, щоб добре розрахований бічний удар гладіатора не розрізав сухожилля на лівій нозі на-барона.
Фейд-Раута відскочив убік, лишивши в правому передпліччі раба шипастий дротик. Гаки так глибоко застрягли в плоті, що гладіатор не зможе витягнути їх, не розірвавши сухожилля.
З трибун здійнялося єдине зітхання.
Те охання виповнило Фейда-Рауту бурхливою радістю.
Він знав, що зараз відчував дядько, сидячи там із Фенрінґами, спостерігачами з Імператорського Двору. У цей бій утручатися не можна. При свідках необхідно дотримуватися правил. А Барон витлумачить події на арені тільки як загрозу собі.
Раб позадкував, стискаючи ніж у зубах. За допомогою стрічки він примотав дротик до своєї руки.
— Я не відчуваю твоєї голки! — вигукнув він.
Тримаючи напоготові ніж, гладіатор знову рушив уперед, повернувшись до на-барона лівим боком. Він відхилився назад, щоб якомога краще захиститися за допомогою напівщита.
Ця дія також не лишилася поза увагою глядачів. Із родинних лож долинали крики. Помічники Фейда-Раути гукали, чи не потрібна йому допомога.
Він жестом наказав їм повернутися до обер-дверей.
«Я подарую їм таке шоу, якого вони ще ніколи не бачили, — подумав Фейд-Раута. — Не банальне вбивство, коли можна просто сидіти й насолоджуватися стилем. Цього разу в них від страху стиснуться і перевернуться кишки. Коли я стану бароном, вони пригадають цей день, і жоден із них не зможе уникнути страху переді мною через нього».
Фейд-Раута повільно відступав під зигзагоподібним наступом гладіатора. Пісок арени скрипів під ногами. На-барон чув важке дихання раба, відчував запах власного поту і легкий дух крові в повітрі.
Він рівномірно відступав назад і повертав праворуч, тримаючи напоготові другого дротика. Раб відскочив убік. Фейд-Раута вдав, що заточився, і з трибун пролунав крик.
Раб знову напав.
«О боги, що за боєць!» — подумав Фейд-Раута, відскочивши вбік. Його врятувала лише молодеча спритність, коли він устромив другий дротик у дельту правого плеча раба.
Гучні вітання линули з трибун.
«Тепер вони вітають мене», — подумав Фейд-Раута. У тих голосах учувався дикий захват, як і передбачав Хават. Іще ніколи вони не вітали родинного бійця настільки бурхливо. З ноткою жорстокості він подумав про сказане Хаватом: «Значно легше боятися ворога, яким ти захоплюєшся».
Фейд-Раута швидко відійшов до центру арени, щоб усім його було добре видно. Він витягнув довге лезо, пригнувся і чекав, доки підійде раб.
Чоловік щільно примотав і другого дротика до руки, а тоді кинувся в наступ.
«Нехай родина побачить, як я зроблю це, — подумав Фейд-Раута. — Я ж їхній ворог. Нехай вони добре подивляться на мене зараз і запам’ятають».
Він витягнув короткого ножа.
— Я не боюся тебе, харконненівська свинюко, — промовив гладіатор. — Твої тортури не завдадуть шкоди мерцеві. Я можу вмерти від власного леза, перш ніж твій помічник хоч пальцем торкнеться до мого тіла. І я заберу тебе із собою!
Фейд-Раута осміхнувся і витягнув отруєний довгий клинок:
— Спробуй ось це, — він кинувся вперед, стискаючи в другій руці коротке лезо.
Раб переклав ніж у першу руку, крутнувся, нападав і відбивався водночас, щоб захопити короткого ножа на-барона — лезо в білій рукавиці, що за традицією було отруєним.
— Ти помреш, Харконнене, — видихнув гладіатор.
Вони боролися, боком рухаючись піщаною ареною. Коли щит Фейда-Раути перетнувся з напівщитом раба, сяйнула блакить, що свідчила про зіткнення. Повітря навколо них виповнилося озоном від силового поля.
— Помри від власної отрути! — проскрипів раб.
Гладіатор узявся вивертати руку в білій рукавичці всередину, спрямовуючи на власника ніж, що, як він гадав, був отруєним.
«Нехай подивляться на це!» — подумав Фейд-Раута. Він виставив довгого клинка, але відчув, як метал безпорадно вдарився об гачкуватий дротик, прикручений до руки раба.
На мить Фейда-Рауту пройняв відчай.
Він і подумати не міг, що гачкуваті дротики стануть для раба перевагою. Але вони дали цьому чоловікові ще один щит. А яка ж сила в цього гладіатора! Коротке лезо неминуче наближалося, і Фейд-Раута збагнув той факт, що померти можна й від неотруєного ножа.
— Мерзотник! — видихнув Фейд-Раута.
Щойно пролунало ключове слово, як гладіаторові м’язи на мить розслабилися. Фейду-Рауті цього вистачило. Він відступив так, щоб утворився простір, у який можна просунути довге лезо. Сяйнуло його вістря, намалювавши вертикальну червону лінію на грудях раба. Отрута миттєво кидала в агонію. Гладіатор відсахнувся й заточився назад.
«А тепер, любі родичі, дивіться, — подумав Фейд-Раута. — Нехай подумають про цього раба, що спробував повернути проти мене ножа, якого він уважав отруєним. Нехай замисляться, як же гладіаторові вдалося потрапити на арену, щоб здійснити таку спробу. І нехай завжди знають, що вони не можуть знати напевне, у якій руці в мене отрута».
Фейд-Раута стояв і мовчки дивився, як сповільнюються рухи раба, сповнені вагання й розуміння. Тепер кожен глядач міг прочитати смерть, виписану на його обличчі. Раб знав, що з ним зробили, і знав, як саме. Отрута була на іншому ножі.
— Ти! — простогнав чоловік.
Фейд-Раута відійшов, щоб не заважати смерті робити свою справу. Наркотик, що розносив параліч, іще не подіяв уповні, однак повільність суперникових рухів свідчила, що його ефект наростає.
Раб заточився вперед, неначе його тягнули за мотузку — крок за кроком. І кожен крок для нього був єдиним у всесвіті. Він досі стискав ножа, але його лезо хиталося.
— Колись… хтось… із нас… дістане… тебе, — видихнув він.
Сумна зневажлива гримаса викривила його рот. Гладіатор осів, а тоді закляк і впав, відкотившись від Фейда-Раути обличчям униз.
На арені запала тиша. Фейд-Раута підійшов, штурхнув гладіатора пальцем ноги й перевернув його на спину, щоб чітко показати глядачам, як отрута викривила обличчя суперника, а конвульсії скували м’язи. Але гладіатор помер — із грудей стирчав його власний ніж.
Попри розчарування, Фейд-Раута захоплювався зусиллям, яке знадобилося рабові, щоб подолати параліч і заподіяти собі смерть. А разом із захопленням прийшло розуміння того, що саме цього насправді й треба боятися.
Те, що перетворює людину на надлюдину, вселяє жах.
Зосередившись на цій думці, Фейд-Раута краєм свідомості помітив, як трибуни й балкони навколо нього вибухнули галасом. Вони вітали його нестримними оваціями.
Фейд-Раута повернувся й подивився на глядачів.
Усі вітали його, окрім Барона, який сидів у глибокій задумі, підперши рукою підборіддя, і графа з дружиною, чиї схожі на маски обличчя всміхалися йому.
Граф Фенрінґ повернувся до своєї леді й мовив:
— Ах-х-х-ум-м-м перспективний ум-м-м-м юнак. Правда, мм-м-м-ах, люба?
— Його ах-х-х синаптичні реакції дуже швидкі, — відповіла вона.
Барон зиркнув на неї, потім — на графа, а тоді перевів погляд на арену, міркуючи: «Як же близько примудрився хтось підкрастися до мене! — Лють уже змінилася страхом. — Я накажу засмажити наглядача на повільному вогні цієї ночі… і якщо граф і його леді причетні до цього…»
Здаля Фейд-Раута помітив розмову в ложі Барона. Голоси потопали в підсиленому тупотінням ніг співі, що долинав звідусіль:
— Голова! Голова! Голова! Голова!
Барон насупився, помітивши, з яким виразом обличчя до нього повернувся Фейд-Раута. Ледве стримуючи гнів, Барон махнув рукою юнакові, який стояв біля тіла мертвого раба. «Дайте хлопчині голову. Він заслужив її, викривши наглядача рабів».
Фейд-Раута помітив знак згоди й подумав: «Вони гадають, що вшанують мене цим. Нехай побачать, що я насправді думаю!»
Він побачив, як помічники наближаються з ножем-пилкою, щоб виконати наказ, і жестом наказав їм відійти. Знак довелося повторити, адже вони завагалися. «Вони гадають, що віддадуть мені шану головою!» — подумав він. Юнак нахилився і склав руки гладіатора навколо руків’я ножа, тоді витягнув із тіла лезо й уклав його в мертві долоні.
Він зробив це за мить, а тоді випростався і кивком голови покликав помічників:
— Поховайте раба неушкодженим і з ножем у руках, — мовив він. — Цей чоловік заслужив на це.
У золотій ложі граф Фенрінґ нахилився близько до Барона й сказав:
— Шляхетний жест — ознака справжньої величі. У вашого племінника є і сміливість, і стиль.
— Він ображає натовп, відмовляючись від голови, — пробурмотів Барон.
— Зовсім ні, — втрутилася леді Фенрінґ. Вона повернулася, розглядаючи ряди навколо них.
А Барон зауважив лінію її шиї — з чудовим рухом м’язів, як у юного хлопчика.
— Їм подобається те, що зробив ваш небіж, — сказала вона.
Коли значення жесту Фейда-Раути докотилося до останніх рядів і люди побачили, що помічники виносять тіло гладіатора неушкодженим, Барон поглянув на публіку і збагнув, що леді Фенрінґ правильно витлумачила їхню реакцію. Люди шаленіли, гамселили одне одного, кричали й тупотіли.
Барон знуджено мовив:
— Я маю наказати організувати свято. Не можна ж відсилати людей додому, не давши вивільнити енергію. Вони мають побачити, що я розділяю їхню радість.
Барон махнув рукою охоронцеві, і той опустив помаранчевий харконненівський стяг над ложею — раз, двічі, тричі — на знак святкування.
Фейд-Раута перейшов арену й став під золотою ложею. Його зброя лежала в піхвах, а руки вільно звисали по боках. Перекрикуючи шалений галас натовпу, він гукнув:
— Свято, дядьку?
Галас трохи спав: люди помітили розмову і вирішили зачекати.
— На твою честь, Фейде! — гукнув Барон. І знову наказав опустити й підняти стяг.
Обер-заслони навколо арени впали, і юнаки звідусіль помчали до Фейда-Раути.
— Бароне, ви наказали опустити обер-щити? — запитав граф.
— Ніхто не завдасть шкоди малому, — відказав на те Барон. — Він же герой.
Перший потік глядачів, що добіг до Фейда-Раути, підняв його на плечі й поніс навколо арени.
— Сьогодні ввечері він може ходити без зброї та щита навіть найбіднішими кварталами Харко, — вів далі Барон. — Йому віддадуть останню їжу й ковток води, аби лише побути поруч із переможцем.
Барон виштовхнув себе зі стільця і переніс вагу на силові підвіски.
— Прошу мені вибачити. На мене чекають справи, що потребують невідкладного втручання. Охорона проведе вас до палацу.
Граф підвівся і вклонився.
— Звісно, Бароне. Ми з нетерпінням чекаємо на свято. Я ах-г-гм-м-м ніколи не бачив харконненівського свята.
— Так, — погодився Барон. — Свято.
Він повернувся, рушивши в оточенні охоронців до особистого виходу з ложі.
Капітан гвардії вклонився графові Фенрінґу.
— Ваші накази, мілорде?
— Ми ах-х-х зачекаємо, доки найбільший мм-м-м натовп ум-м-м розсіється, — сказав граф.
— Так, мілорде, — чоловік уклонився й відступив на три кроки назад.
Граф Фенрінґ повернувся до своєї леді й заговорив до неї особистою говіркою — слова кодувалися в мугикання.
— Звісно ж, ти бачила це?
Вона відповіла таким самим мугиканням:
— Малий знав, що гладіатора не накачають наркотиками. Він на мить злякався, так, але не здивувався.
— Це сплановано, — погодився він. — Уся вистава.
— Без сумніву.
— Тхне Хаватом.
— Точно, — підтвердила вона.
— Я наказував Баронові знищити Хавата.
— Ви помилилися, любий.
— Тепер я це розумію.
— Небавом у Харконненів може з’явитися новий Барон.
— Якщо Хават це спланував.
— І справді, це ще потребує перевірки, — погодилася жінка.
— Молодого легше буде контролювати.
— Так, для нас… після сьогоднішньої ночі, — сказала вона.
— Тобі ж не складно буде спокусити його, моя маленька племінна кобилко?
— Ні, коханий. Ти ж сам бачив, як він витріщався на мене.
— Так, і тепер я розумію, чому ми маємо зберегти цю генетичну лінію.
— Справді. Також очевидно, чому ми маємо контролювати його. Я закарбую в глибину його свідомості потрібні прана-бінду фрази, щоб у потрібний час зігнути його.
— І ми поїдемо, щойно це буде можливо — щойно ти будеш упевнена, — сказав він.
Вона стенула плечима.
— Якомога швидше. Я не хочу виношувати дитину в цьому жахливому місці.
— На що ми тільки не йдемо в ім’я людства, — сказав він.
— Ваша роль значно простіша, — зауважила жінка.
— Мені доводиться долати певні стародавні забобони, — відповів він. — А вони, щоб ти знала, доволі серйозні.
— Мій бідний коханий, — відказала леді й поплескала його по щоці. — Ви знаєте, що це єдиний спосіб зберегти цю генетичну лінію.
Граф сухо відповів:
— Я добре розумію, що ми робимо.
— Ми не зазнаємо поразки, — сказала вона.
— Провина розпочинається з передчуття поразки, — нагадав він.
— Не буде провини, — відказала жінка. — Гіпнолігатура свідомості Фейда-Раути і його дитина в моєму череві — а тоді забираємося.
— А дядько, — зауважив граф. — Чи бачила ти коли-небудь таке збочення?
— Він доволі лютий, — погодилася вона, — але племінничок може вирости ще гіршим.
— Завдяки дядькові. Подумаймо, що могло б вийти з цього юнака, якби його виховували інакше — наприклад, за кодексом честі Атрідів.
— Це сумно.
— От якби ми могли зберегти і цього малого, й спадкоємця Атрідів. Як я чув, юний Пол — чудовий хлопчина, бездоганне поєднання природи й підготовки. — Він похитав головою. — Але нам нема чого проливати сльози над безталанними аристократами.
— У Бене Ґессерит є приказка, — мовила вона.
— У вас завжди є приказки! — запротестував граф.
— Ця тобі сподобається, — сказала леді Фенрінґ. — У ній ідеться про таке: «Не записуй людину в мерці, доки не побачиш її тіла. Та й тоді можна помилитися».
36
У «Часі роздумів» Муад’Діб каже, що його справжнє навчання почалося тоді, коли він уперше зіткнувся з труднощами життя на Арракісі. Тоді він дізнався, як стовпувати пісок, щоб передбачити погоду, вивчив мову вітряних голок, що пронизували його шкіру, з’ясував, як чухається ніс від піщаної сверблячки, як збирати цінну вологу власного тіла, охороняти й зберігати її. А коли його очі набули синяви Ібада, він пізнав шлях чакобси.
У «Часі роздумів» Муад’Діб каже, що його справжнє навчання почалося тоді, коли він уперше зіткнувся з труднощами життя на Арракісі. Тоді він дізнався, як стовпувати пісок, щоб передбачити погоду, вивчив мову вітряних голок, що пронизували його шкіру, з’ясував, як чухається ніс від піщаної сверблячки, як збирати цінну вологу власного тіла, охороняти й зберігати її. А коли його очі набули синяви Ібада, він пізнав шлях чакобси.
Загін Стілґара, що повертався на січ із двома знайденими в пустелі втікачами, виліз із котловини в потьмянілому сяйві першого місяця. Убрані в бурнуси постаті квапилися, зачувши запах дому. Позаду них сіра лінія світанку найяскравіше сяяла посередині їхнього календаря небокраїв, що позначав середину осені, місяць Капрок.
Принесене вітром сухе листя вкривало підніжжя скелі, де його збирали січові дітлахи, але хода загону нічим не відрізнялася від природних звуків ночі (якщо не брати до уваги Пола і його матір, які часом оступалися).
Пол, витерши з лоба змішаний із потом пил, відчув, як його смикнули за руку, а тоді почув шипіння Чані:
— Роби, як я тобі казала: натягни каптур на чоло! Лиши відкритими тільки очі. Ти марнуєш вологу.
Командний шепіт позаду них вимагав тиші:
— Пустеля вас чує!
На скелях високо над ними защебетала пташка.
Загін спинився, і враз Пол відчув напругу.
З гір лунало слабке гупання — звук не був гучнішим за стрибки миші по піску.
І знову защебетала пташка.
Гамір пройшов загоном. І знову миша пострибала по піску.
Ще раз защебетала пташка.
Загін продовжував підійматися скелястою розколиною, але фримени наче затамували подих, чим насторожили Пола. Він помітив косі погляди в бік Чані, а також її відчуженість — вона немов сховалася в собі.
Ноги Пола намацували скелясту підлогу, а навколо кружляли світло-сірі плащі. Пол відчув, як дисципліна пом’якшилася, однак стримане мовчання Чані та інших нікуди не зникло. Він ступив кілька кроків у тінь — повернув — ще кілька кроків — тунель — повз двоє вологонепроникних дверей та в осяяний світлокулею вузький коридор із жовтими скелястими стінами та стелею.
Усюди навколо себе Пол бачив, як фримени скидають каптури, витягують носові фільтри й глибоко вдихають. Хтось зітхнув. Пол шукав Чані, але зрозумів, що вона залишила його. Юнака затиснуло між вбраними в балахони тілами. Хтось штовхнув його і мовив:
— Вибач, Усулю. Ну й натовп! Завжди так.
Ліворуч вузьке бородате обличчя чоловіка на ймення Фарок повернулося до Пола. Чорні кола очниць та глибока синява очей видавалися навіть темнішими у світлі жовтих куль.
— Скидай каптур, Усулю, — сказав Фарок. — Ти вдома.
І він допоміг Полові, розстібаючи каптур і ліктями розштовхуючи людей, щоб дати собі трохи простору.
Пол витягнув носові корки й відхилив ротовий фільтр. Запах цього місця вразив його: немиті тіла, дистильовані ефіри регенерованих стічних вод — усюди кислий сморід продуктів людської життєдіяльності, а над усім — нотки прянощів та меланжеподібні обертони.
— На що ми чекаємо, Фароку? — запитав Пол.
— Гадаю, на Перевелебну Матір. Ти ж чув повідомлення… Бідна Чані.
«Бідна Чані?» — подумки запитав у себе Пол. Він роззирнувся, міркуючи, де вона й де в цій штовханині опинилася його матір.
Фарок глибоко вдихнув.
— Запах дому, — мовив він.
Пол бачив, що чоловік справді насолоджується смердючим повітрям, у його тоні зовсім не було іронії. Тоді почув кашель матері, і її голос долинув до нього крізь тисняву загону:
— А твоя січ багата на запахи, Стілґаре. Бачу, ви багато працюєте з прянощами… виготовляєте папір… пластмасу… і часом не хімічну вибухівку?
— Ти дізналася про все із запаху? — запитав інший чоловічий голос.
І Пол збагнув, що насправді матір говорила це все заради нього, щоб він швидше зміг прийняти удар по своєму нюху.
У голові загону піднявся гомін, а тоді стримане зітхання прокотилося всіма фрименами. Пол почув тихе перешіптування:
— Отже, це правда: Лієт мертвий.
«Лієт, — подумав Пол. А тоді: — Чані, донька Лієта». Шматочки мозаїки склалися в його мозку. Лієт — це фрименське ім’я планетолога.
Пол глянув на Фарока й запитав:
— Це Лієт, відомий як Кайнс?
— Є тільки один Лієт, — відповів Фарок.
Пол повернувся, витріщаючись на вкриту плащем спину фримена, що стояв перед ним. «Отже, Лієт-Кайнс мертвий», — промайнуло в його голові.
— Це харконненівські підступи! — засичав хтось. — Вони вдали, буцімто це нещасний випадок… загубилися в пустелі… ’топтер розбився…
Пол відчув напад гніву. Чоловік, який став йому за друга, допоміг урятуватися від харконненівських мисливців, розіслав загони фрименів шукати двох утікачів серед пустелі… ще одна жертва Харконненів.
— Усуль уже прагне помсти? — запитав Фарок.
Перш ніж Пол устиг відповісти, загін тихо покликали, і всі перейшли в просторішу кімнату, забравши із собою й Пола. Він опинився на відкритій ділянці перед Стілґаром і дивною жінкою, вбраною в струменисті просторі шати яскраво-помаранчевої і зеленої барви. Її руки були по плечі голими, і Пол бачив, що на ній нема дистикоста. Вона мала шкіру блідо-оливкового кольору, а волосся, зачесане назад від високого чола, відтіняло гострі вилиці та орлиний ніс між насичено-темними очима.
Жінка повернулася до нього, і Пол побачив золоті кільця з водомірниками, що звисали з її вух.
— І ось це перевершило мого Джаміса? — запитала вона.
— Заспокойся, Харо, — відказав Стілґар. — То все Джамісових рук справа — він сам вимагав тахадді аль-бурган.
— Але ж це тільки хлопчисько! — жінка різко хитнула головою з боку в бік, і водомірники задзеленчали. — Моїх дітей позбавила батька інша дитина? Я певна, це випадковість!
— Усулю, скільки тобі років? — запитав Стілґар.
— П’ятнадцять стандартних, — відповів Пол.
Стілґар кинув погляд на загін.
— Чи є між вами хтось, ладний кинути мені виклик?
Мовчання.
Стілґар поглянув на жінку.
— Доки я не вивчу його чарівницькі шляхи, доти не наважуся кинути йому виклик.
Вона зиркнула на нього у відповідь.
— Але…
— Бачила чужинку, жінку, що разом із Чані пішла до Превелебної Матері? — запитав Стілґар. — Вона Сайядіна-ненащ, матір цього юнака. Матір і син знаються на чарівницьких способах бою.
— Лісан аль-Гайб, — прошепотіла жінка й поглянула на Пола з благоговійним жахом.
«Знову легенда», — подумав Пол.
— Можливо, — сказав Стілґар. — Але це ще не доведено. — Він знову зосередився на Полові. — Усулю, за нашими звичаями на тебе лягає відповідальність за Джамісову жінку та двох його синів. Його ялі… помешкання, твоє. Його кавовий сервіз також твій… і вона, його жінка.
Пол розглядав жінку, міркуючи: «Чому вона не тужить за своїм чоловіком? Чому не виражає ненависті до мене?» І раптом він побачив, що тепер фримени вичікувально витріщаються на нього.
Хтось прошепотів:
— У нас іще багато роботи. Кажи, як ти її приймаєш.
Стілґар мовив:
— Ти приймаєш Хару як жінку чи як служницю?
Хара підняла руки, повільно повертаючись на одній нозі.
— Я досі молода, Усулю. Кажуть, я не стала старшою, відколи була з Джоффом… перш ніж Джаміс не переміг його.
«Джаміс убив іншого, щоб здобути її», — подумав Пол.
Пол мовив:
— А якщо я прийму її як служницю, чи зможу передумати пізніше?
— Ти маєш рік на те, щоб змінити думку, — сказав Стілґар. — Після цього жінка вільна обирати, що забажає… або ти можеш дати їй волю обирати в будь-який інший час. Але як би не було, один рік ти відповідаєш за неї…. і ти завжди частково відповідатимеш за синів Джаміса.
— Я приймаю її як служницю, — сказав Пол.
Хара тупнула ногою і гнівно стенула плечима.
— Але ж я молода!
Глянувши на Пола, Стілґар мовив:
— Обережність — хороша риса для майбутнього вождя.
— Але ж я молода! — повторила Хара.
— Тихо, — наказав Стілґар. — Усе, що має цінність, здійсниться. Покажи Усулю його помешкання і стеж, щоб у нього був свіжий одяг і місце для спочинку.
— О-о-о-х! — зітхнула вона.
Пол достатньо роздивився жінку, щоб мати приблизне враження про неї. Він відчував, як серед загону наростало нетерпіння, знав, що через нього затримується багато справ. Він подумав, чи наважиться запитати, де матір і Чані, але з нервової пози Стілґара збагнув, що це було б помилкою.
Він став навпроти Хари й підвищив голос, щоб тоном і модуляцією посилити в ній страх і благоговіння:
— Покажи моє помешкання, Харо! Твою молодість обговоримо іншим разом.
Вона відступила на два кроки й кинула зляканий погляд на Стілґара.
— У нього чарівницький голос, — прохрипіла вона.
— Стілґаре, — мовив Пол. — Я у величезному боргу перед батьком Чані. Якщо є що-небудь…
— Це вирішуватиметься на раді, — відказав Стілґар. — Тоді й скажеш про це. — Він кивнув, відпускаючи загін, і пішов геть. Решта людей вчинила так само.
Пол узяв Хару за руку, зауваживши, якою холодною була її долоня і як вона тремтіла.
— Я не ображу тебе, Харо, — сказав він. — Покажи мені наше помешкання. — І хлопець пом’якшив голос заспокійливими нотками.
— Ти не виженеш мене, коли мине рік? — запитала вона. — Я ж точно знаю, що вже не така молода, як була колись.
— Доти, доки я живий, тобі завжди знайдеться місце біля мене, — Пол відпустив руку жінки. — Ходімо ж бо, де наше помешкання?
Вона повернулася, рушила вниз коридором, повернула праворуч у широку штольню, освітлену рівновіддаленими кулями вгорі. Сама підлога видавалася гладенькою, вільною від піску.
Пол ішов поряд із жінкою, розглядаючи по дорозі орлиний профіль.
— Ти не відчуваєш ненависті до мене, Харо?
— А чому б я мала її відчувати?
Вона кивнула гурту дітлахів, що витріщалися на них із-за високого виступу збоку коридору. Пол помітив дорослі силуети поміж дітей, частково сховані тонкими портьєрами.
— Я… здолав Джаміса.
— Стілґар казав, що церемонію вже провели і що ти друг Джаміса, — вона скоса зиркнула на нього. — Стілґар казав, що ти віддав мертвому вологу. Це правда?
— Так.
— Це більше, ніж я зроблю… ніж можу зробити.
— Ти не плачеш за ним?
— Я плакатиму за ним у годину туги.
Вони минули склепінчастий вхід. Пол зазирнув усередину й побачив чоловіків і жінок, які працювали з установленими на штативах механізмами у просторій яскравій кімнаті. Здавалося, вони дуже квапляться.
— Що вони тут роблять? — запитав Пол.
Хара озирнулася назад, коли вони проминули арку, й мовила:
— Вони поспішають завершити виробництво пластику, перш ніж ми втечемо. Нам потрібно багато росозбірників для рослин.
— Утечемо?
— Доки різники не припинять полювати на нас чи не заберуться з нашої землі.
Пол оступився, відчувши, як час на мить завмер. Йому пригадався фрагмент візуального образу пророцтва — але змінений, неначе після рухомого монтажу. Уламки пророчих спогадів відрізнялися від того, що він бачив.
— На нас полюють сардаукари, — сказав він.
— Вони знайдуть небагато, хіба що одну покинуту січ чи дві, — відказала Хара. — А ще вони знайдуть у пісках свою смерть.
— Вони натраплять на це місце? — запитав Пол.
— Можливо.
— І все ж таки ми витрачаємо час на… — він кивнув головою в напрямку арки, що лишилася далеко позаду, — …виготовлення… росозбірників?
— Ріст рослин триває.
— А що таке росозбірники? — запитав він.
Хара кинула на юнака здивований погляд.
— Невже вас нічого не вчать там… звідки ти прибув?
— Про росозбірники — нічого.
— Хай! — вигукнула вона, і все було сказано в цьому слові.
— Отже, що це?
— Кожен кущик, кожна бадилина, яку ти бачиш в ергу, — сказала жінка. — Як, на твою думку, вони існують, коли ми полишаємо це місце? Кожну рослину обережно посаджено у власну маленьку ямку. Ямки вимощено всередині гладенькими овальними шматочками хромопластику. При світлі вони стають білими. Якщо поглянеш з височини, можеш побачити, як вони виблискують на світанку. Білий колір відбиває світло. Але коли Старий Батько Сонце зайде за небокрай, хромопластик стає прозорим у темряві. Він охолоджується надзвичайно швидко. Поверхня конденсує вологу з повітря. Волога стікає вниз, підтримуючи життя в наших рослинах.
— Росозбірники, — пробурмотів він, зачарований простою красою такої схеми.
— Я тужитиму за Джамісом у відповідний час, — сказала Хара, неначе ніяк не могла відкараскатися від цього питання. — Джаміс був добрим чоловіком, але трохи гнівливим. Управний годувальник родини й просто диво з дітьми. Він однаково ставився до Джоффового хлопчика, мого первістка, і свого рідного сина. Вони були рівними для нього. — Хара запитально поглянула на Пола. — Чи буде так само з тобою, Усулю?
— У нас нема такої проблеми.
— Але якщо…
— Харо!
Вона відсахнулася, обпікшись об гостроту його голосу.
Вони минули іншу яскраво освітлену кімнату, що виднілася крізь арку ліворуч.
— А що виготовляють тут? — запитав юнак.
— Тут ремонтують ткацькі верстати, — відповіла Хара. — Але обладнання мають розібрати сьогодні вночі. — Вона вказала помахом руки на відгалуження тунелю ліворуч. — Ось там і далі — виготовляють їжу й лагодять дистикости, — вона поглянула на Пола. — Твій костюм, схоже, новий. Але якщо його потрібно буде підрихтувати, то я впораюся зі справою. Я саме працюю на фабриці.
Тепер вони зустрічали гурти людей, а отвори входів збоку тунелю траплялися чимраз частіше. Повз них пройшла колона чоловіків та жінок, несучи важкі, булькотливі мішки, які сильно пахли прянощами.
— Вони не отримають нашу воду, — сказала Хара. — І наші прянощі. Не сумнівайся щодо цього.
Пол зазирнув в отвори у стінах тунелю й помітив важкі килими на скелястих підвищеннях, кімнати з яскравими тканинами на стінах і купи подушок. Коли Пол із Харою наближалися, люди в кімнатах замовкали і, не криючись, витріщалися на Пола.
— Люди дивуються, як ти переміг Джаміса, — сказала Хара. — Ймовірно, на тебе чекають певні випробування, коли ми влаштуємося на новій січі.
— Я не люблю вбивати, — сказав він.
— Стілґар так і казав, — відповіла жінка, але в її голосі бриніла недовіра.
Перед ними наростав пронизливий хор. Вони підійшли до іншого входу, більшого, ніж Пол бачив до того. Він сповільнив ходу, витріщаючись на кімнату, переповнену дітлахами, які сиділи, схрестивши ноги, на вкритій темно-коричневим килимом підлозі.
Біля дошки на дальній стіні стояла жінка в жовтих шатах, тримаючи в руці указку-проектор. Дошку було помальовано різноманітними знаками — колами, клинами й кривими лініями, змійками та квадратами, плавними арками, розрізаними паралельними смугами. Жінка вказувала на значки так швидко, як тільки могла рухати указкою, і діти виспівували в ритмі рухів її руки.
Пол прислухався до голосів, які тьмяніли в далині, коли вони заглиблювалися в січ із Харою.
— Дерево, — виспівували діти. — Дерево, трава, дюна, гора, пагорб, вогонь, блискавка, скеля, скелі, пісок, тепло, притулок, тепло, повний, холод, порожній, ерозія, літо, печера, день, напруга, місяць, ніч, капрок, піщаний приплив, схил, висадження, клей…
— Ви проводите уроки навіть у такий час? — запитав Пол.
Її обличчя потемніло, і горе затьмарило голос:
— Ні на мить не можна спинятися в тому, чого навчив нас Лієт. Він тепер мертвий, але його не можна забути. Це шлях чакобси.
Вона підійшла до лівого боку тунелю, піднялася на виступ, відхилила димчасту помаранчеву завісу й відступила:
— Твій ялі чекає на тебе, Усулю.
Пол завагався, перш ніж став на виступ разом із нею. Раптом він відчув величезне небажання залишатися на самоті з цією жінкою. Юнак збагнув, що тепер його оточував чужий спосіб життя, зрозуміти який можливо лише прийнявши як беззаперечну даність екологію ідей та цінностей. Він відчував, як фрименський світ полював на нього, намагаючись упіймати його в пастку свого шляху. Пол чудово знав, що крилося в тій пастці — дикий джигад, релігійна війна, якої він мав уникнути за всяку ціну.
— Це твій ялі, — повторила Хара. — Чому ти вагаєшся?
Пол кивнув і приєднався до неї на порозі. Він підняв портьєри з іншого від неї боку, намацуючи металеві волокна в тканині, пройшов за жінкою коротким передпокоєм і потрапив у ширшу кімнату — квадратну, зі стороною шість метрів завдовжки. Товсті сині килими лежали на підлозі, сині та зелені тканини вкривали скелясті стіни. Світлокулі було притлумлено до жовтого кольору й вони стукалися об драпіровану жовтими тканинами стелю.
Полові здавалося, неначе він потрапив до старовинного намету.
Хара стояла перед ним, поклавши ліву руку на стегно, й ретельно розглядала його обличчя.
— Діти в друга, — сказала вона. — Вони з’являться пізніше.
Пол приховав збентеження, швиденько оглядаючи кімнату. Тонкі портьєри праворуч частково приховували більшу кімнату зі складеними вздовж стін купами подушок. Він відчув легенький вітерець із вентиляційного тунелю й помітив продуховину, хитро приховану візерунком із портьєр, що висіли просто перед ним.
— Хочеш, щоб я допомогла тобі зняти дистикост? — запитала Хара.
— Ні… дякую.
— Принести їжу?
— Так.
— В іншій кімнаті є туалет, — показала вона. — Щоб тобі було затишно й зручно, коли ти без дистикоста.
— Ти казала, що нам доведеться залишити цю січ, — сказав Пол. — А чи не потрібно збирати речі?
— Це буде зроблено у свій час, — відказала жінка. — Різники ще не дійшли до нашого регіону.
Вона досі вагалася, дивлячись на нього.
— Щось не так? — запитав юнак.
— У тебе нема очей Ібада, — сказала вона. — Це дивно, але навіть трохи привабливо.
— Принеси їжу, — сказав він. — Я голодний.
Вона посміхнулася до нього — мудрою жіночою посмішкою, яка збентежила юнака.
— Я твоя служниця, — одним граціозним рухом вона крутнулася й пірнула під важку портьєру, яка, перш ніж повернутися на місце, відкрила на мить інший коридор.
Розлютившись на самого себе, Пол прошмигнув крізь тонку штору праворуч, у більшу кімнату. Постояв там хвилинку, сповнений непевності. І запитував себе, де ж Чані… Чані, яка щойно втратила батька.
«Ми подібні в цьому», — подумав він.
Пронизливий крик долинув із зовнішніх коридорів, приглушений портьєрами, що траплялися на його шляху. Крик повторився, цього разу трохи далі. І знову. Пол збагнув, що це хтось вигукував час. Юнак зосередився на факті, що не бачив жодних годинників.
Легкий запах горілого креозотового куща сягнув його носа, поєднавшись зі всюдисущим смородом січі. Пол відчув, що йому вже вдалося подолати нюховий шок.
І він знову подумав про матір, про те, яку роль відіграє вона в рухомому плині майбутнього… а також дочка, яку вона носить. Змінна часо-свідомість витанцьовувала навколо нього. Юнак різко затрусив головою, зосередившись на фактах, які свідчили про неймовірну глибину й широту фрименської культури, що поглинула їх.
З її дрібними дивностями.
Він зауважив дещо про печери й про цю кімнату зокрема, й це дещо значно більше підкреслювало відмінності, ніж усе, що він бачив до того.
Тут не було жодних ознак уловлювача отрути, жодної вказівки на те, що його використовують у печерному селищі. І все ж таки в смороді січі він відчував запах отрут — і то відомих, сильних.
Пол почув шелестіння портьєр і подумав, що то Хара повернулася з їжею, тож повернувся, щоб глянути на неї. Натомість із-під відсунутих завіс він побачив двох хлопчиків, певно, дев’яти та десяти років — і вони витріщалися на нього жадібними поглядами. Кожен носив крис-ніж кинджального типу, тримаючи долоню на руків’ї.
І тоді Пол пригадав оповідки про фрименів: їхні діти б’ються так само жорстоко, як і дорослі.
37
Рухаються руки, рухаються губи —
думки народжуються з його слів,
а очі його пожирають!
Він — острів Самості.
Рухаються руки, рухаються губи —
думки народжуються з його слів,
а очі його пожирають!
Він — острів Самості.
Фосфоресцентні трубки під стелею печери відкидали тьмяне світло на натовп, що зібрався всередині, й дозволяли хоча б приблизно оцінити кількість людей у цій скелястій залі… навіть більшій, ніж Велика зала її школи Бене Ґессерит. За підрахунками Джессіки, під виступом, де вони стояли зі Стілґаром, зібралося понад п’ять тисяч людей.
І приходило ще більше.
Повітря гомоніло разом із людьми.
— Твого сина викликали з відпочинку, Сайядіно, — сказав Стілґар. — Чи бажаєш, аби він розділив твоє рішення?
— А чи може він змінити моє рішення?
— Звісно, повітря, що виповнюватиме твій голос, виходитиме з твоїх легенів, але…
— Я не передумаю, — відказала жінка.
Але насправді її переповнювали сумніви. Вона міркувала, чи не краще їй використати Пола як привід, щоб зійти з небезпечної дистанції. Ще ж потрібно було думати про ненароджену доньку. А що загрожувало плоті матері, загрожувало й доньці.
Чоловіки прибували зі скрученими килимами, крекчучи під їхньою вагою, і здіймали пил, кидаючи вантаж на скелі.
Стілґар узяв її за руку й відвів назад, у своєрідну акустичну мушлю, яка й була заднім краєм виступу. Вождь указав на кам’яну лавку всередині мушлі.
— Там сидітиме Превелебна Матір, але ти можеш відпочити на лавці, доки вона прибуде.
— Я краще постою.
Джессіка дивилася, як чоловіки розгортають килими, вкриваючи поверхню виступу, розглядала натовп. Біля підніжжя скелі зібралося щонайменше десять тисяч осіб.
І вони досі прибували.
Жінка знала, що в пустелі вже червоніла заграва, але тут, у печері, панували вічні сутінки — сірий безмір, заповнений людьми, які прийшли помилуватися, як вона ризикуватиме життям.
Праворуч у натовпі утворився прохід, і Джессіка побачила Пола, який підходив до неї в супроводі двох хлопчиків. Дітлахи рухалися дуже поважно. Вони тримали руки на ножах і насуплено розглядали стіну людей обабіч себе.
— Сини Джаміса — тепер сини Усуля, — сказав Стілґар. — Вони дуже серйозно ставляться до своїх обов’язків супровідників. — Він несміливо посміхнувся до Джессіки.
Джессіка розпізнала спробу покращити їй настрій і була за неї вдячна, але все одно не могла відігнати думки від небезпеки, яка чигала на неї.
«У мене нема іншого вибору, лишається тільки зробити це, — подумала вона. — Необхідно рухатися швидко, якщо ми хочемо забезпечити собі місце між фрименами».
Пол піднявся на виступ, лишивши дітей унизу. Він спинився перед матір’ю, зиркнув на Стілґара, а тоді знову на Джессіку.
— Що відбувається? Я гадав, мене викликали на раду.
Стілґар підняв руку, жестом наказавши мовчати, й указав ліворуч, де в натовпі з’явився ще один прохід. Там пройшла Чані, й риси її мініатюрного личка викривило горе. Вона зняла дистикост і вдягнула елегантну блакитну сукню-халат, що лишала відкритими тонкі руки. На лівому передпліччі було пов’язано зелену хустинку.
«Зелений — колір жалоби», — подумав Пол.
Це був один із тих звичаїв, які сини Джаміса пояснили йому, зауваживши, що вони не носять зеленого, адже прийняли його як батька-опікуна.
— Ти Лісан аль-Гайб? — запитали вони. Відчувши джигад, що бовванів за їхніми словами, Пол відкинув їхнє запитання, поставивши своє власне. І дізнався, що Калеффу, старшому з хлопців, десять років і він — рідний син Джоффа. Орлопові, молодшому, вісім, і він — рідний син Джаміса.
Дивний видався день, а ці двоє почесних вартових були з ним. Він сам їх попросив не підпускати близько надміру цікавих, щоб дати йому час зануритися в думки та пророчі спогади і спланувати, як відвернути джигад.
Зараз Пол стояв біля матері на печерному виступі й дивився на натовп, міркуючи, чи здатен хоча б якийсь план зупинити дике шаленство легіонів фанатиків.
За Чані, яка наближалася до виступу, ішли чотири жінки, що несли на ношах іншу.
Джессіка не зважала на наближення Чані, зосередивши всю увагу на жінці на ношах. То була зморшкувата, прадавня стара в чорному вбранні з каптуром, який відкинула, демонструючи тугий вузол сивого волосся та жилаву шию.
Жінки м’яко поставили ноші на виступ, і Чані допомогла старій стати на ноги.
«Отже, це і є їхня Превелебна Матір», — подумала Джессіка.
Стара важко обіперлася на Чані й пошкандибала до Джессіки. Вона скидалася на купу патиків, обтягнутих чорною тканиною. Вона спинилася перед Джессікою й протягом довгої миті мовчки розглядала її, а тоді хрипко прошепотіла.
— Тож ти і є та сама, — стареча голова скрушно хитнулася на тонкій шиї. — Шедаут Мейпс мала рацію, коли жаліла тебе.
Джессіка квапливо, з погордою відказала:
— Мені не потрібна нічия жалість.
— Поживемо-побачимо, — прохрипіла стара. На диво жваво вона повернулася і подивилася на натовп.
— Скажи їм, Стілґаре.
— Чи ж потрібно? — запитав він.
— Ми — люди Місру, — проскрипіла стара. — Відколи наші предки-суніти втекли з Аль-Уруби в долині Нілу, ми зазнали й вигнання, і смерті. Молодь іде вперед, щоб наш народ не вимер.
Стілґар глибоко вдихнув і ступив два кроки вперед.
Джессіка відчула, як тиша охопила натовп: двадцять тисяч людей, які зібралися тут, стояли мовчки й майже нерухомо. Враз вона здалася собі маленькою, а її пильність загострилася.
— Сьогодні ми маємо залишити цю січ, яка довгий час була нашим притулком, і рушити на південь, у пустелю, — мовив Стілґар. Його голос сягнув кожного підведеного обличчя, посилений акустичною мушлею позаду виступу.
Натовп і далі мовчав.
— Превелебна Матір сказала мені, що не переживе ще одну гаджру, — вів далі Стілґар. — Раніше нам доводилося жити без Превелебної Матері, але то є лихом для народу — шукати новий дім за таких важких обставин.
Тепер натовп заворушився, повнячись шепотом і тривожним гомоном.
— Тож цього не має трапитися, — сказав Стілґар. — Наша нова Сайядіна Джессіка з Чарівницьким Даром погодилася виконати сьогодні обряд. Вона спробує пройти випробування, щоб ми не втратили силу нашої Превелебної Матері.
«Джессіка з Чарівницьким Даром», — промайнуло в голові Джессіки. Вона бачила, як Пол витріщається на неї, відчувала запитання, що бриніли в його погляді, але його вуста були сковані дивовижністю всього навколо.
«Якщо я загину під час випробування, що трапиться з ним?» — запитувала себе Джессіка. І знову сумніви охопили її.
Чані підвела стару Превелебну Матір до кам’яної лави всередині акустичної мушлі, а тоді повернулася й стала біля Стілґара.
— А щоб ми не втратили все, якщо Джессіці з Чарівницьким Даром не поталанить, — мовив Стілґар, — Чані, доньку Лієта, буде висвячено на Сайядіну. — Він відступив на крок убік.
З глибини акустичної мушлі до них долинув голос старої, посилений шепіт, різкий і пронизливий:
— Чані повернулася зі своєї гаджри — Чані бачила води.
Шелест прокотився натовпом:
— Вона бачила води.
— Я висвячую доньку Лієта на Сайядіну, — прохрипіла стара.
— Ми приймаємо її, — відповів натовп.
Пол не надто уважно прислухався до церемонії, досі зосередившись на тому, що було сказано про його матір.
Якщо їй не поталанить?
Він озирнувся на стару Превелебну Матір, вивчаючи висушені риси старої, бездонну синяву її очей. Здавалося, неначе вітерець ось-ось віднесе її геть, але було в ній щось таке, що підказувало: її не торкнеться навіть коріолісова буря. Її оточувала така сама аура сили, як і Превелебну Матір Ґая Єлену Могіям, що піддала його випробуванню болем — ґом джаббаром.
— Я, Превелебна Матір Рамалло, чиїм голосом говорять безліч інших, скажу вам, — мовила стара. — Саме Чані має стати Сайядіною.
— Саме вона, — відповідав натовп.
Стара кивнула й прошепотіла:
— Дарую їй срібні небеса, золоту пустелю з осяйними скелями, а також зелені поля грядущі. Дарую все це Сайядіні Чані. І щоб не забула вона про те, що стала служницею всім нам, нехай виконає чорну роботу в Церемонії Сімені. Нехай усе буде так, як забажає Шай-Хулуд, — вона підняла схожу на коричневу палицю руку й опустила її.
Джессіка відчувала, як церемонія затягувала її в потік без вороття, зиркнула на сповнене запитань обличчя Пола й приготувалася до випробування.
— Нехай водожреці вийдуть наперед, — мовила Чані з легким тремтінням непевності дівочого голосу.
Тепер Джессіка відчула себе в найбільшій небезпеці, зауваживши її в пильності натовпу і його мовчанні.
Група чоловіків звивистим шляхом пройшла крізь натовп, парами наближаючись із задніх рядів. Кожна пара несла маленький шкіряний бурдюк — завбільшки зо дві людські голови. Бурдюки важко булькали.
Двоє очільників поставили свою ношу біля ніг Чані на виступ і відійшли.
Джессіка поглянула на бурдюки, а потім на чоловіків. Вони відкинули каптури, відкриваючи довге волосся, зібране у жмут на шиї. Чорні провалля очей незмигно дивилися на неї.
Насичений аромат кориці поширювався з бурдюків і промайнув повз Джессіку. «Прянощі?» — здивувалася вона.
— Чи є там вода? — запитала Чані.
Водожрець, який стояв ліворуч, чоловік із пурпуровим шрамом на переніссі, кивнув.
— Там є вода, Сайядіно, — відказав він, — але ми не можемо пити її.
— Чи є там сíм’я? — запитала Чані.
— Там є сíм’я, — відповів чоловік.
Чані стала навколішки й поклала руки на хлюпітливий бурдюк.
— Благословенна вода та сім’я її.
Було щось знайоме в цьому обряді, й Джессіка озирнулася на Превелебну Матір Рамалло. Очі старої були заплющеними, й вона сиділа згорблено, неначе спала.
— Сайядіно Джессіко, — мовила Чані.
Джессіка повернулася, зауваживши, що дівчина дивиться на неї.
— Чи куштувала ти благословенну воду? — запитала Чані.
І перш ніж Джессіка встигла відповісти, Чані продовжила:
— Неможливо, щоб ти куштувала благословенну воду. Ти чужинка й не належиш до обраних.
Зітхання і шелестіння бурнусів прокотилися натовпом. Від того звуку її волосся стало дибом.
— Урожай був багатим, і творця знищено, — оголосила Чані, взявшись розкручувати велику трубку, яка йшла з булькітливого бурдюка.
Джессіка відчула, як навколо неї кипіла небезпека. Вона глянула на Пола, але зауважила, що його повністю охопило зачудування ритуалом і він не відривав погляду від Чані.
«Чи бачив він цю мить у часі? — замислилася Джессіка. Вона поклала руку на живіт, міркуючи про ненароджену донечку, й запитала себе: — Чи маю я право ризикувати нами обома?»
Чані підняла трубку до Джессіки й мовила:
— Це Вода Життя, вода, могутніша за воду Кан, — вода, що звільняє наші душі. Якщо ти Превелебна Матір, вона відкриє для тебе всесвіт. Нехай судить тепер Шай-Хулуд.
Джессіка розривалася між обов’язком перед ненародженою дитиною й обов’язком перед Полом. Вона знала, що заради Пола має взяти трубку й випити вміст бурдюка, але варто було нахилитися до простягненої трубки, як усі її чуття заволали про небезпеку.
Вміст бурдюка мав гіркий запах, схожий на багато відомих їй отрут, але водночас відрізнявся від них.
— Ти маєш випити це зараз, — сказала вона.
«Вороття нема», — нагадала собі Джессіка. Але нічого з вивченого в Бене Ґессерит не спадало їй на думку, щоб допомогти пройти через таке випробування.
«Що це? — запитувала себе Джессіка. — Алкоголь? Наркотик?»
Вона схилилася над трубкою, вдихаючи ефіри кориці, й пригадала сп’яніння Дункана Айдаго. «Меланжевий трунок?» — запитала вона себе. Джессіка вклала трубку до рота й трохи ковтнула. Напій мав присмак прянощів і трохи щипав язик.
Чані натиснула на шкіряний бурдюк. Великий об’єм рідини потрапив до рота Джессіки, й вона, перш ніж устигла щось зробити, проковтнула його, намагаючись зберегти спокій і гідність.
— Прийняти маленьку смерть страшніше, ніж саму смерть, — мовила Чані, вичікувально дивлячись на Джессіку.
Джессіка кинула на неї погляд у відповідь, не випускаючи трубки з рота. Вона відчувала вміст бурдюка в ніздрях, на піднебінні, у щоках та очах — тепер пекучо-солодкий.
Прохолодний.
І знову Чані спрямувала ковток рідини в рот Джессіки.
Вишуканий.
Джессіка ретельно розглядала мініатюрні риси обличчя Чані, у яких відбивалася поки що не надто разюча схожість із Лієтом-Кайнсом.
«Вони поять мене наркотиком», — мовила сама до себе Джессіка.
Але цей наркотик відрізнявся від усіх знаних нею, а навчання Бене Ґессерит передбачає куштування різноманітних наркотиків.
Риси обличчя Чані були такими чіткими, наче прокресленими світлом.
Наркотик.
Буремна тиша залягла навколо Джессіки. Кожна фібра її тіла відчула, що з нею трапилася глибинна зміна. Вона ніби стала пилинкою свідомості, меншою за субатомну частинку, але здатну рухатися й відчувати довкілля. Раптове одкровення пройняло її — неначе хтось прибрав завіси. Здавалося, що зараз вона переживає психокінетичне продовження самої себе. Джессіка була пилинкою — але не тільки.
Печера лишилася навколо неї — і люди. Вона відчувала їх: Пола, Чані, Стілґара, Превелебну Матір Рамалло.
Превелебна Матір!
У школі ходили плітки, що не всі пережили випробування на статус Превелебної Матері, що наркотик забрав їх.
Джессіка зосередилася на Превелебній Матері Рамалло, усвідомлюючи тепер, що все відбулося в застиглу мить часу, який завмер лише для неї.
«Чому ж завмер час?» — питала себе Джессіка. Вона пильно вдивлялася в застиглі обличчя, зауважила пилинку над головою Чані й спинилася там.
Очікування.
Відповідь з’явилася, неначе вибух у свідомості: її власний час завмер, аби врятувати їй життя.
Вона зосередилася на психокінетичному продовженні себе, зазирнула всередину й одразу ж натрапила на клітинне ядро, подібне до чорного провалля, від якого негайно відсахнулася.
«Це і є те місце, куди ми не можемо зазирати, — подумала вона. — Існує місце, про яке не люблять згадувати Превелебні Матері — місце, куди може заглянути тільки Квізац Хадерах».
Це усвідомлення повернуло їй крихту упевненості, й вона знову наважилася зосередитися на власному психокінетичному продовженні, стаючи пилинкою, що шукає в самій собі небезпеку.
І знайшла її — наркотик, який вона проковтнула.
Той трунок обернувся в ній на вакханалію часточок, які рухалися настільки швидко, що навіть завмерлий час не міг їх спинити. Вакханалія часточок. Джессіка почала розпізнавати знайомі структури: ось атом вуглецю, тремтлива спіральна хвиля… молекула глюкози. Перед нею постав цілий ланцюжок молекул, вона розпізнала білок… метил-протеїнову конфігурацію.
О-о-о-х!
Вона беззвучно зітхнула подумки, щойно побачила природу отрути.
За допомогою психокінетичного зондування Джессіка проникла всередину її, посунула атом кисню, дозволила іншому атому вуглецю долучитися до ланцюга, приєднала ланку кисню… гідрогену.
Зміна поширювалася… швидше й швидше відбувалася каталітична реакція, розширюючи поверхню для контакту.
Завмерлий час трохи відступив, і Джессіка відчула рух. Жінка почула, як трубка бурдюка м’яко торкнулася її рота, забравши краплю вологи.
«Чані використовує моє тіло як каталізатор, щоб змінити отруту в бурдюку, — подумала Джессіка. — Навіщо?»
Хтось допоміг їй сісти. Вона побачила, як стару Превелебну Матір Рамалло посадили біля неї на вкритому килимом кам’яному виступі. Суха рука торкнулася її шиї.
І ось усередині її свідомості з’явилася ще одна психокінетична піщинка! Джессіка спробувала відкинути її, але піщинка наближалася щораз ближче… ближче.
Вони торкнулися одна до одної!
Здавалося, це найвища міра єднання: вона була двома особами водночас. Не телепатія, а спільна свідомість.
Зі старою Превелебною Матір’ю!
Але Джессіка побачила, що Превелебна Матір зовсім не вважала себе старою. Перед оком спільної свідомості постав образ: юна дівчина зі жвавим характером і ніжною вдачею.
Юнка мовила в спільній свідомості:
— Так, я саме така.
Джессіка могла лише сприйняти її слова, а не відповісти.
— Скоро і в тебе це все буде, Джессіко, — мовив внутрішній образ.
«Це галюцинація», — сказала Джессіка сама собі.
— Ти сама знаєш краще, — відповів внутрішній образ. — А тепер швидко, не опирайся. У нас небагато часу. Ми… — довга пауза, а тоді: — Ти мала сказати нам, що вагітна!
Джессіка віднайшла голос, яким і заговорила всередині свідомості.
— Чому?
— Це змінює вас обох! Свята Матір, що ж ми наробили?
Джессіка відчула насильницький зсув у спільній свідомості, побачила внутрішнім оком іще одну піщинку-присутність. Та піщинка дико борсалася, то там, то сям, кружляла. Вона випромінювала чистий жах.
— Ти маєш бути сильною, — сказав образ-присутність Превелебної Матері. — Дякуй, що виношуєш доньку. Обряд убив би чоловічий зародок. Зараз… обережно, ніжно… торкнися присутності своєї доньки. Стань своєю донькою. Поглинь її страх… заспокой… використай свою сміливість і силу… м’якіше тепер… ніжніше…
Перелякана піщинка пролетіла повз, і Джессіка змусила себе доторкнутися до неї.
Здавалося, жах ось-ось затопить її всю.
Джессіка боролася з ним єдиним відомим для себе способом: «Я не повинна боятися. Страх убиває розум….»
Літанія подарувала подобу спокою. Інша піщинка нерухомо завмерла навпроти неї.
«Слова не спрацюють», — мовила до себе Джессіка.
Тоді вона обмежилася базовими емоційними реакціями, випромінюючи любов, затишок і теплий захист.
Жах відступив.
І знову присутність Превелебної Матері заявила про себе, однак тепер спільна свідомість потроїлася: дві її частини були активними, а третя спокійно лежала й поглинала інформацію.
— Час тисне на мене, — сказала Превелебна Матір усередині свідомості. — Я маю багато тобі передати. І я не знаю, чи зможе твоя донька прийняти це все й лишитися при здоровому глузді. Але це має трапитися: потреби племені понад усе.
— Що…
— Мовчи й сприймай!
Незчисленні життєві досвіди почали розгортатися перед зором Джессіки. Це було схоже на стрічку тренувального проектора зі школи Бене Ґессерит, що діяв на підсвідомість… але швидше… сліпуче швидко.
І все ж таки… чітко.
Вона пізнавала кожну мить, неначе переживала її: ось коханець — мужній, бородатий, з фрименськими очима. Джессіка бачила його силу й ніжність, дізнавшись про нього все за одну мить із пам’яті Превелебної Матері.
Не було часу думати про те, що це все може зробити із зародком її дочки — Джессіка встигала лише сприймати і запам’ятовувати. Миті життя полилися в неї — народження, життя, смерть, важливі моменти й неважливі… Усе життя в одному зрізі часу.
«Чому ж падіння піску з вершини скелі має закарбуватися в моїй пам’яті?» — запитувала себе Джессіка.
Запізно, вона побачила, що відбувалося: стара жінка помирала, і на смертнім ложі переміщувала весь свій досвід у свідомість Джессіки, неначе переливала воду в кухоль. Інша піщинка згасла в пренатальній свідомості, коли Джессіка поглянула на неї. А стара Превелебна Матір залишала пам’ять Джессіки в останньому зітханні потьмянілих слів.
— Я так довго чекала на тебе, — прошепотіла вона. — Ось моє життя.
І все її життя вклалося в це дійство.
Навіть мить смерті.
«Тепер я Превелебна Матір», — подумала Джессіка.
Новою синкретичною свідомістю жінка збагнула, що стала Превелебною Матір’ю в Бене-Ґессеритському значенні цього слова. Отруйний наркотик змінив її.
Але вона точно знала, що в школі Бене Ґессерит усе відбувається трішки інакше. Попри те що ніхто не втаємничував її у ці містерії, Джессіка все знала.
Кінцевий результат був однаковим.
Відчуваючи, що третя піщинка, донечка, досі торкається її внутрішньої свідомості, вона спробувала потягнутися до неї, але відповіді не почула.
Жахлива самотність пройняла Джессіку від усвідомлення того, що трапилося з нею. Вона бачила, як сповільнився плин її буття, а життя навколо враз прискорилося — і рухомі переплетення взаємозв’язків проявилися чіткіше.
Відчуття того, що вся свідомість обернулася на одну піщинку, поступово зникало в міру того, як тіло розслаблялося, нейтралізувавши небезпеку від отрути. Але вона досі відчувала ту, третю піщинку, й торкалася до неї з відчуттям провини за те, чому дозволила трапитися.
«Я зробила це з тобою, моя бідна маленька, ще не сформована донечко. Я привела тебе у світ і відкрила твою свідомість усій його повноті, жодним чином не захистивши».
Тендітний потічок любові й затишку — немов відображення всього вилитого самою Джессікою — випромінювала третя піщинка.
Перш ніж жінка встигла відповісти, вона відчула наполегливу присутність адаб у своїй пам’яті. Необхідно було щось зробити. Вона потягнулася до вимогливого спогаду, розуміючи, що їй заважає розпливчастість усього, адже змінений наркотик скував її чуття.
«Я б могла видозмінити й це, — подумала вона. — Могла б нівелювати дію наркотику й знешкодити його». Але Джессіка відчула, що це було б помилкою. Вона проходила обряд єднання з фрименами.
Тоді Джессіка дізналася, що має робити.
Вона розплющила очі й указала на бурдюк із водою, який тримала над нею Чані.
— Вона тепер благословенна, — сказала Джессіка. — Змішайте води, нехай зміна прийде до всіх, аби весь народ міг долучитися до благословення й розділити його.
«Нехай каталізатор робить свою роботу, — думала вона. — Хай люди скуштують його і зблизять ненадовго свої свідомості. Наркотик тепер безпечний… Превелебна Матір змінила його».
Але нав’язливий спогад не відступав. Потрібно було зробити щось іще, але наркотик заважав зосередитися.
Ах…. стара Превелебна Матір.
— Я зустрілася з Превелебною Матір’ю Рамалло, — сказала Джессіка. — Вона пішла, але вона й лишається. Віддайте їй шану під час обряду.
«І звідки я знаю ці слова?» — дивувалася Джессіка.
А тоді збагнула, що вони походять з іншої пам’яті — з подарованого життя, яке тепер стало частиною її самої. Однак чогось у тому дарі досі бракувало.
— Нехай поєднаються у своїй оргії, — сказала чужа пам’ять усередині неї. — Життя дає їм так мало приводів для радості. Так, і нам із тобою потрібен час, щоб трішки познайомитися, перш ніж я відступлю і розтану у твоїх спогадах. Уже відчуваю, як мене до них вабить. Ох, а у твоєму розумі стільки всього цікавого. Настільки цікавого, що я й уявити не могла.
І згорнута в Джессіці чужа свідомість розкрилася їй назустріч, дозволивши зазирнути в довжелезний коридор інших Превелебних Матерів — і не було їм кінця-краю.
Джессіка відсахнулася, боячись загубитися в океані єдності. Одначе коридор лишився, показуючи Джессіці, що фрименська культура значно старша, ніж вона могла запідозрити.
Ось фримени на Поритрині — розніжені комфортною планетою люди, легка здобич для імперських загарбників, що ловили людей і заселяли колонії на Белі Теґейзе та Салусі Секундус.
Ох, які стогони чула Джессіка на тій ланці історії.
З глибини коридору долинав примарний крик: «Вони заборонили нам Хадж!»
Джессіка бачила халупи рабів на Белі Теґейзе, як людей сортували й відбирали для заселення Россака та Хармонтепа. Сцени кривавої жорстокості розгорталися перед нею, неначе пелюстки жахної квітки. А ще вона бачила нитку, що вела від Сайядіни до Сайядіни, спершу з вуст у вуста через піщані співи. Потім, після відкриття на Россаці отруйного наркотика, вона йшла крізь свідомість їхніх власних Превелебних Матерів… і сягнула особливого розквіту на Арракісі з відкриттям Води Життя.
Із глибини внутрішнього коридору долинав інший крик: «Ніколи не пробачимо! Ніколи не забудемо!»
Але увагу Джессіки привернуло відкриття Води Життя і її джерело: рідкі виділення напівмертвого піщаного хробака, творця. Коли вона побачила в новій пам’яті, як його вбивають, то ледь погамувала зітхання.
Істоту втопили!
— Мамо, з тобою все гаразд?
Голос Пола ввірвався в Джессіку, й жінка із зусиллям вирвалася з внутрішньої свідомості, щоб подивитися на нього. Вона усвідомлювала свій обов’язок перед ним, але обурювалася з його присутності.
Я неначе людина, руки якої з миті зародження свідомості були позбавлені чуттів — доки хтось силоміць не надав їм можливість відчувати.
Крізь її мозок промайнула думка, що обгорнула свідомість.
І я кажу: «Погляньте! У мене нема рук!» А люди навколо кажуть: «Але що таке руки?»
— З тобою все гаразд? — повторив Пол.
— Так.
— Чи можу я пити це? — він указав на бурдюк у руках Чані. — Вони хочуть, аби я це випив.
Жінка почула прихований зміст у синових словах, збагнула, що він відчув отруту в початковій, незміненій речовині — а ще боявся за Джессіку. Тоді їй спало на думку поміркувати про межі пророчого дару Пола. Його запитання багато чого пояснювало їй.
— Ти можеш це пити, — сказала вона. — Напій було змінено.
Вона глянула позад Пола й помітила Стілґара, який темними-темними очима пильно її розглядав.
— Тепер ми знаємо, що ти справжня, — сказав він.
У цих словах вона також відчула приховане значення, але нечіткість, спричинена наркотиком, заполонила її чуття. Як же тепло й затишно. Яка благодать, що ці фримени прийняли її в серце свого єднання.
Пол бачив, як наркотик опановував його матір.
Він занурився в глибини пам’яті — чітке минуле, розпливчасті лінії невиразного майбутнього. Неначе він переглядав завмерлі миттєвості часу, нерозбірливі для кришталика внутрішнього зору. Вихоплені з потоку уривки було складно розрізняти.
Цей наркотик… Юнак міг зібрати в думках знання про нього, міг усвідомити, що саме трунок робив із його матір’ю, але цим знанням бракувало природного ритму, системи взаємного відображення.
І раптом Пол збагнув, що одна річ — це бачити минуле, яке заміщує теперішнє, але справжнім випробуванням пророчого дару стало б бачення минулого в прийдешньому.
Усе підказувало, що воно не таке, як здається.
— Випий це, — мовила Чані. Вона похитала трубкою бурдюка з водою в нього перед носом.
Пол випростався, дивлячись на Чані. Він відчував у повітрі збудження карнавальної оргії, чудово знаючи, що трапиться, коли він ковтне трунку, які зміни вчинить із ним квінтесенція цієї рідини. До нього повернеться образ чистого часу — часу, що стає простором. Наркотик підійме його на хистку вершину, однак не дасть розуміння.
Позаду Чані пролунав голос Сітлґара:
— Пий, хлопче. Ти затримуєш обряд.
Пол прислухався до дикого ревіння натовпу:
— Лісан аль-Гайб! — повторювали вони. — Муад’Діб!
Юнак поглянув на матір. Вона мирно заснула сидячи й дихала рівно та глибоко. Раптом у його свідомості зринуло речення з майбутнього, що було його самотнім минулим: «Вона спить у Водах Життя».
Чані смикнула його за рукав.
Вслухаючись у вигуки натовпу, він поклав трубку до рота й відчув, як рідина потекла його горлом, коли Чані натиснула на бурдюк — і в нього запаморочилося в голові від випарів. Чані забрала трубку й віддала бурдюк у руки, що тяглися за ним із підлоги печери. Очі Пола зосередилися на дівочій руці — на зеленій стрічці жалоби.
Випроставшись, Чані зауважила напрямок його погляду й мовила:
— Я можу оплакувати його навіть у радості вод. Це те, що дав нам він. — Дівчина стиснула долоню Пола й повела його вздовж виступу. — Є між нами одна подібність, Усулю: ми обоє втратили батьків через Харконненів.
Пол рушив за нею. Юнака охопило відчуття, ніби його голова відділилася від тіла, а потім дивовижним, незрозумілим чином приєдналася до нього. Ноги здавалися чужими й гумовими.
Вони зайшли у вузький бічний коридор, осяяний тьмяними, віддаленими одна від одної світлокулями. Пол відчув, як наркотик починає опановувати його, розкриваючи час, немов квітку. Коли вони повернули в інший затінений прохід, він збагнув, що йому необхідно зіпертися на Чані. Крізь тканину юнак відчував пружність і м’якість її тіла, від якого в нього заграла кров. Збудження змішувалося з наркотичним ефектом, розгортаючи пласти минулого й майбутнього в теперішньому — й хлопцеві лишалася лише тонка грань тринокулярного зору.
— Я знаю тебе, Чані, — прошепотів він. — Ми сиділи на виступі над піском, і я розвіював твої страхи. Ми пестили одне одного в темряві січі. Ми… — Пол утратив фокус, спробував хитнути головою і заточився.
Чані втримала його й провела крізь товсту завісу в жовте тепло особистого помешкання — невеликі столики, подушки, матрац під помаранчевим простирадлом.
Пол збагнув, що вони зупинилися, і що Чані стоїть, витріщаючись на нього повними тихого жаху очима.
— Ти маєш розповісти мені, — прошепотіла вона.
— Ти Сіхая, — сказав він. — Весна в пустелі.
— Коли плем’я розділяє Воду, — мовила дівчина, — ми разом, усі ми. Ми… ділимося. Я можу… відчувати інших разом зі мною, але з тобою ділитися боюся.
— Чому?
Він спробував зосередитися на ній, але минуле й майбутнє спліталися з теперішнім, затьмарюючи її образ. Пол бачив її в незліченних вимірах, постатях і ситуаціях.
— У тобі є щось жахне, — вела далі вона. — Коли я забрала тебе від інших… я зробила це, бо відчувала — так бажають інші. Ти… тиснеш на людей. Ти… змушуєш нас бачити дивовижі!
Він змусив себе чітко промовити:
— Що ти бачиш?
Вона поглянула на власні руки.
— Я бачу дитину… на руках. Це наша дитина, твоя і моя. — Вона приклала долоню до рота. — Звідки я знаю кожну твою рису?
«Вони теж мають крихту пророчого дару, — підказав Полові мозок. — Але тамують його, адже бояться».
У мить просвітлення він побачив, як Чані затремтіла.
— Що ти хочеш сказати? — запитав він.
— Усулю, — прошепотіла вона, але досі тремтіла.
— У майбутньому сховатися не можна, — мовив він.
Глибокий жаль до Чані враз охопив Пола. Він притис її до себе й погладив по голові.
— Чані, Чані, не бійся.
— Усулю, допоможи мені! — скрикнула вона.
Доки Чані говорила, Пол відчував, як наркотик остаточно завершує свою роботу в ньому, зриваючи геть покрови, що приховували далекий сірий неспокій майбутнього.
— Ти такий спокійний, — мовила Чані.
Юнак заспокоїв власну свідомість, спостерігаючи за часом, що простягається дивовижними вимірами, кружляє в делікатній рівновазі, вузький і водночас розлогий, неначе сітка, що з’єднує незчисленні світи й сили; натягнутий канат, яким він має пройти; гойдалка, на якій він гойдався.
З одного боку він бачив Імперію, Харконнена, на ймення Фейд-Раута, що мчав до нього зі смертоносним клинком, сардаукарів, які полишали свою планету, щоб розгромити Арракіс, віроломну Гільдію, зайняту плетенням інтриг, Бене Ґессерит зі своєю селективною генетичною програмою. Вони нависли над його небокраєм, немов грозова хмара, стримувані лише фрименами та їхнім Муад’Дібом, сплячим велетом, готовим до божевільного хрестового походу через усесвіт.
Пол відчув, що перебуває в центрі всього, що він і є точкою, навколо якої все обертається. Він крокує тонкою волосінню миру з крихтами щастя, а Чані — поруч із ним. Він бачив, як час відносного спокою простягається вперед і ховається в січі — хвилинка миру між періодами насилля.
— Нема іншого місця для миру, — промовив він.
— Усулю, ти плачеш, — прошепотіла Чані. — Усулю, опоро моя, ти віддаєш вологу мертвим? Чиїм мертвим?
— Тим, хто ще не помер, — сказав Пол.
— Тоді нехай вони живуть, доки не настав їхній час, — відказала дівчина.
Крізь наркотичну імлу Пол відчував, наскільки ж Чані мала рацію, тому з дикою силою притиснув її до себе.
— Сіхая! — промовив він.
Вона притиснула долоню до його щоки й мовила:
— Я більше не боюся, Усулю. Поглянь на мене. Коли ти так обіймаєш мене, я бачу те, що бачиш ти.
— Що ж ти бачиш? — запитав він.
— Я бачу, як ми даруємо одне одному кохання між бурями. Ми були створені для цього.
Наркотик знову опанував Пола, і юнак подумав: «Так багато разів ти дарувала мені затишок і забуття». Він знову відчув гіперосяяння в рельєфному образі часу, відчув, як майбутнє стає спогадами — ніжне приниження плотського кохання, єднання самостей, м’якість і грубість.
— Ти сильна, Чані, — пробурмотів він. — Зостанься зі мною.
— Назавжди, — відповіла вона й поцілувала його в щоку.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ