Довге темне передвечір'я душі

Розділ 17

Коли Дірк повільно рухався дорогою Юстон-Роуд, застрягнувши в заторі, який почався наприкінці тисяча дев'ятсот сімдесятих і без чверті десять цього вечора досі не виявляв ознак завершення, йому здалося, що він мигцем побачив щось знайоме. Про це йому сказала підсвідомість, та нестерпна частина мозку, що ніколи не відповідає на прямі запитання, а лише значуще штовхає тебе ліктем, а потім сидить собі й мугикає, ні пари з уст.

— Авжеж, я щойно побачив щось знайоме, — подумки бурмотів Дірк своїй підсвідомості. — Я по цьому проспекту двадцять разів на місяць їжджу. Мені тут, напевно, вже кожний сірник у стічний канаві знайомий. Ти не можеш бути трохи конкретнішою?

Його підсвідомість не мала наміру слухатися наказів, тому мовчала. Їй нічого було додати. Та й у будь-якому разі в цьому місті має бути до біса сірих фургонів, тож нічого особливого.

— Де? — люто бурмотів Дірк, вертячись у кріслі водія на всі боки. — Де я побачив сірий фургон?

Нічого.

З усіх боків він був ретельно оточений автомобілями й не міг зрушити нікуди, а надто вперед. Він вискочив з машини й почав проштовхуватися назад, поміж іншими застряглими машинами, підстрибуючи, щоб побачити, де ж він міг побачити сірий фургон. Якщо він його й побачив, то тепер той наче зник.

Його підсвідомість сиділа й мовчала.

Автомобілі досі не рухалися, тому він спробував пройти ще далі, але на заваді йому став великий мотокур'єр, що повільно просувався вперед на брудному «Кавасакі». Дірк уплутався в коротку сварку з кур'єром, але програв її, бо кур'єр не міг чути, як сварився Дірк. Зрештою Дірк відступив крізь потік машин, які наразі вже починали повільно рухатися по всіх смугах, окрім тієї, на якій він залишив свою машину. Вона стояла там самотня й нерухома, всі на неї сигналили.

Ревіння клаксонів зробило настрій Дірка несподівано піднесеним, і пробираючись поміж озвірілими колонами авто назад він раптом згадав божевільних, яких колись бачив на вулицях Нью-Йорка, які вибігали посеред дороги, щоб розповісти потоку транспорту про Судний День, про неминучу інопланетну навалу або про некомпетентність і корумпованість Пентагона. Він здійняв руки над головою й почав кричати:

— Боги ходять Землею! Боги ходять Землею!

Це ще сильніше розпалило почуття тих, хто гудів своїми клаксонами на його нерухоме авто, і цей галас швидко досяг крещендо величної какофонії, над якою дзвенів голос Дірка.

— Боги ходять Землею! Боги ходять Землею! — волав він. — Боги ходять Землею! Дякую за увагу! — завершив він, сів у свою машину й зрушив з місця, дозволивши всій застряглій масі нарешті поїхати вперед.

Він думав над тим, звідки в нього така впевненість. «Діяння Бога». Усього лише випадкова недбала фраза, якою люди могли зручно позбутися незручного явища, щоб не визнавати відсутність раціонального пояснення. Але саме випадкова недбалість і подобалася Діркові більш за все, бо слова, що були вимовлені недбало, неначе вони нічого серйозного не значать, часто дозволяли просочитися правді, яка за інших обставин була добре прихована.

Нез'ясовне зникнення. Осло й молот: крихітний, дуже крихітний збіг, що зачепив крихітну, дуже крихітну струну. Але це була струна, що бриніла посеред денного гамору з білого шуму, а інші крихітні струни бриніли з таким самим тоном. Діяння Бога, Осло і молот. Чоловікові з молотом, який намагається полетіти в Норвегію, цього не дозволяють, він втрачає самоконтроль, і як наслідок маємо «Діяння Бога».

Як на думку Дірка, якщо така істота була безсмертною, вона мала й досі жити. Бо саме це, кажучи просто, й означає слово «безсмертний».

Яким чином безсмертна істота могла отримати паспорт? Ну от скажіть, як? Дірк спробував уявити, що могло б трапитися, якби — візьмімо ім'я навмання — скандинавський Бог Тор з великим молотом з'явився б до паспортного бюро й спробував пояснити, хто він такий і чому в нього немає свідоцтва про народження. Це не викликало б ні шоку, ні жаху, ні гучних вражених вигуків, а саму лише байдужу бюрократичну неможливість. І було б начхати, чи повірить йому хтось, чи ні; важливо було б виключно є в нього справжнє свідоцтво про народження чи немає. Він міг би там скільки завгодно простояти, творячи дива, але якщо б він не пред'явив справжнього свідоцтва про народження, його б зрештою попросили б піти звідти.

А ще кредитна картка.

Якщо — повернімося на мить до тієї самої гіпотези — якщо Бог Тор живий і з якоїсь причини знаходиться в Англії, він має бути єдиною особою в усій країні, яка не отримує постійний потік запрошень подати заяву на картку American Express і подарункових каталогів з розкішно огидними речами, щедро загорнутими в позбавлений смаку коричневий пластик.

Ця думка здавалася Діркові приголомшливою.

Тобто, якщо цей Бог був єдиним богом… Це, звісно, навряд чи так, якщо ви погодилися з першим екстравагантним припущенням, але уявіть на мить, що така особа намагається покинути країну не маючи ні паспорта, ні кредитної картки, а лише вміючи кидатися блискавками й, можливо, ще чимось. Вам, напевно, доведеться уявити собі саме таку сцену, що відбулася в Другому Терміналі аеропорту Хітроу.

Але навіщо вам, якщо ви скандинавський бог, покидати країну на рейсовому літаку? Невже немає іншого способу? Діркові здавалося, що однією з переваг невмирущих богів має бути вміння літати без допомоги штучних конструкцій. Наскільки він пам'ятав скандинавські легенди, які читав багато років тому, боги постійно кудись літали й жодного разу не йшлося про те, щоб вони вешталися по приміщеннях для пасажирів і їли дешеві булочки. Тоді, звісно, у світі ще не було авіадиспетчерів, радарів, протиповітряної оборони, тощо. Тим не менш швидкий переліт через Північне море не має бути великою проблемою для бога, особливо за доброї погоди, яка для Бога Грому мала бути майже гарантованою. Хіба не так?

На периферії розуму Дірка заспівала ще одна слабка нота, але вона швидко загубилася в гомоні.

На мить він задумався: як воно — бути китом? Дірк подумав, що з точки зори статури він, напевно, має добре це розуміти, хоча кити пристосовані до свого життя серед просторої океанічної блакиті краще, ніж він — до просування в старому «Ягуарі» крізь затори на Пентонвіл-Роуд, але насправді він думав про пісні китів. У минулому кити були здатні співати один одному через весь океан, навіть з одного океану до іншого, бо під водою звук розповсюджується на величезні відстані. Але тепер (і виною тому знов-таки є особливості поширення звуку) немає в океані жодного клаптика, де би постійно не гуркотіли мотори кораблів, через які кити не можуть почути одне від одного пісні чи повідомлення.

«То й що в цьому, трясця, такого?» — приблизно так зазвичай ставилися люди до цієї проблеми, і Дірк міг зрозуміти їх. Бо, врешті-решт, кому воно потрібно — слухати, як жирні риби (гаразд, ссавці) ригають щось одне одному?

Але на мить Дірк відчув нескінченну втрату й смуток через те, що посеред шаленства інформаційного шуму, який щоденно гуркотів у життях людей, він, можливо, почув кілька нот, які супроводжували діяння богів.

Повернувши на північ, в Іслінгтон, і почавши довгий шлях повз піцерії й агентів з продажу нерухомості, він не міг облишити думки про те, яким може бути зараз їхнє життя.