Донор для небіжчика

Розділ 1 Проза життя

Сіре тільце пацюка безшумно прослизнуло біля обличчя чоловіка, що спав на старому матраці, розстеленому на бетонній підлозі малюсінької будки. Пацюк підбіг до лівої руки, що звисала на підлогу; його маленький носик зарухався в такт акуратним прямим вусам. Потім тваринка завмерла, спрямувавши нерухомий погляд чорних очей-намистинок на руку чоловіка, й легенько торкнулася до неї мордочкою. Той розплющив сонні очі.

«А, це ти…» — буркнув він. Пацюк нетерпляче засмикав коротким хвостом.

«Зараз…» — чоловік сів (кінський волос видав під ним тихий скрип), кинув короткий погляд на старий механічний будильник «Слава», що цокав у кутку комірки на дерев’яному табуреті, й відкрив прямокутну дерев’яну шухляду, яка стояла біля «дивана».

Чоловік забрав із чола пасмо довгого давно не митого волосся, спостерігаючи, як пацюк жадібно хапає з підлоги свою вечерю: ковбасні шкірки і шматочки злиплої гречаної каші.

У підвалі було тихо, тільки звичайний фон: дзюркіт води в трубах та какофонія з перших поверхів — людські голоси, сміх. Усе це звучало розмито і приглушено, немов доносилися з поверхні радісної, освітленої сонцем землі у величезний, схований глибоко під корінням дерев темний склеп. Балаканина й музика з телевізорів, виття пральної машини…

Що ж, скоро — ніч, і це означає, що він, принаймні до ранку, може ні про що не хвилюватись. Звичайно, якщо чергова вилазка пройде успішно. Чоловік відійшов від дверей і знову присів на матрац, дивлячись, як пацюк закінчує свою квапливу вечерю.

Крихітну кімнатку, три на два метри, висвітлювала малопотужна лампочка, хитромудро з’єднана прямо з оголеними проводами під низькою стелею. Центр комірки займав матрац, на дерев’яному табуреті цокав будильник із проржавілим корпусом і самотньою годинниковою стрілкою. В кутку біля дверей — гардероб: кілька светрів, потерті джинси, шкарпетки й одна змінна сорочка. Втім, щось підказувало, що власник не дуже давно приєднався до тих, кого в суспільстві називають бомжами.

Залишивши після себе залишки розкришеної вечері, Щурик швидко облизався, підбіг до дверей і пошкрібся лапкою. Вичекав секунд п’ять і пошкрібся знову. Чоловік неохоче встав із матраца, скинув гачок із петлі — не супер захист від раптового вторгнення, однак менше шансів прокинутися від удару по голові каблуком черевика чи уткнутися носом в ошкірену морду скаженого собаки. До всього треба бути готовим, якщо ти бездомний бурлака.

Молодий пацюк сірою тінню вислизнув надвір.

Три місяці тому, опинившись у цьому підвалі, молодий чоловік першим ділом прибив кимсь забутою хокейною ключкою величезного пацюка — його маму. А потім помітив, що під її тілом рухається вціліла крихітна сіра грудка. Він знову замахнувся і… зрозумів, що не зможе.

Потім він узявся його виходжувати і спостерігав, як Щурик неймовірними темпами перетворюється із шустрого дитинчати на дорослу істоту. Звикнути до його специфічного запаху виявилося не так важко, як думав.

А одного разу раптом зрозумів, що Щурик — став його родиною…

Чоловік повернувся на матрац і підрахував, скільки часу має ще на байдикування до того моменту, коли зможе залишити підвал непомітно. Поки що ніхто з мешканців не підозрював про його присутність.

Поки що.

Усередині кострубато завовтузилась уже звична думка, що рано чи пізно, але його все одно знайдуть. І тоді в нього залишиться тільки два варіанти: податися на вокзал або приєднатися до групи справжніх досвідчених бомжів — у середовище, де він просто не виживе. Бо він не один із них, бо… він лише випадкова жертва зовсім дикої і безглуздої історії, що затягла його в непередбачений життєвий катаклізм — жертва Великої Недоладності…

Так, саме так.

Катастрофа його життя почалася із зовсім незначного дріб’язку — …

… шнурівки, що розв’язалася, на черевику, ха-ха!

Причому, навіть не на його черевику — нещаслива шнурівка звисала двома кінцями до землі, як вуса флегматичної рибини, із взуття чоловіка років сорока-сорока п’яти, на вигляд військового в цивільному, що стояв поруч із ним на зупинці й чекав рейсового автобуса. Було близько половини на восьму ранку в понеділок п’ятого квітня 1999 року.

Чоловік не підозрював про розв’язану шнурівку на черевику. Він курив смердючу дешеву цигарку без фільтра й час від часу струшував попіл собі під ноги.

Під’їхав автобус, і його задні двері відчинилися прямо перед ними. Чоловік, схожий на військового в цивільному, рушив до них першим… точніше, збирався — тому що заточився, змахнув руками і впав. Кілька людей засміялись.

Одночасно з цим Ігор почував, як щось смикається під підошвою його взуття і, натягаючись, намагається вирватися, немов хвіст маленького, але сильного звірка.

Першим, хто зрозумів ситуацію, був той же офіцер у цивільному. Він проігнорував протягнену руку допомоги Ігоря, уставши самостійно, потер забите чоло… і коротко вдарив Ігоря в лице. А потім, майже відразу, коли той почав хапати ротом повітря, — у вилицю.

Люди, що почали заходити в автобус, зменшили темп. Юрба вимагала видовища.

Ігор вибухнув. Почалася бійка. Він був років на п’ять чи сім молодший за військового в цивільному, але явно програвав у зрості й вазі. І ще, мабуть, в агресивності.

З юрби лунали підбадьорливі вигуки — в обох сторін з’явилися вболівальники.

Незабаром результати бійки вималювались на обличчях бійців: у Ігоря — два синці, розбитий ніс і налите кров’ю праве вухо; офіцер виглядав краще — розсічена нижня губа й лілова гуля на чолі.

На цьому все могло б і закінчитися, якби до зупинки не під’їхала міліцейська «лада».

Їх обох затримали. Однак офіцер зненацька заявив, що нічого особливого не трапилося і що жодних претензій до Ігоря він не має (подумати тільки! — він не мав до нього претензій!). І взагалі — він хірург, його чекають сьогодні дві складні операції, коротше, про його затримку не може бути й мови.

Затримали лише Ігоря…

Ось тут і почалася його карколомна смуга невдач.

Проклята шнурівка була тільки вихідним пунктом усіх наступних неприємностей.

Отже, його затримали, і це було жахливою невдачею (випадковість?).

Бо саме цього ранку він мав уперше вийти на нову роботу, якої добивався півроку, а з його спеціальністю — кресляр — це було зовсім непросто. Результат багатомісячного оббивання порогів проектних інститутів та інших установ. Робота була просто необхідна: їхні з дружиною борги вже становили значну суму й більшість кредиторів нагадували про себе, як стара болячка.

До того ж дружина була на шостому місяці вагітності.

Але вранці заповітного дня він опинився у відділенні міліції. Прекрасно розуміючи, що…

Після обіду до нього в камеру навідались, відвели його вмитися й привести себе в порядок, а потім… просто відпустили.

Тому він усе-таки з’явився на роботу 5 квітня. Правда, трохи запізнившись — майже на цілий робочий день і зі спухлою фізіономією та гарячково бігаючими очима.

Звичайно, його звільнили…

Про наступні кілька тижнів він навіть не хотів згадувати.

Щодня подавався на пошуки нової роботи (уже будь-якої) і щоразу повертався ні з чим. Убогі залишки засобів для існування невблаганно танули, а позичати більше йому ніхто не хотів. Стосунки з дружиною щодня гіршали.

Купуючи газету «Пропоную роботу», він швидко зрозумів: якщо ти не ентузіаст переконування в чому завгодно інших людей чи не професіонал високого рівня в модній, але специфічній галузі, то заробити на життя настільки ж реально, як стати мільйонером, завзято смикаючи за шнурок унітаза.

«Але ж інші якось викручуються!» — з гіркотою констатувала дружина, поглядаючи на свій кругленький живіт.

На початку травня, коли гроші остаточно закінчились (як і речі, які можна було ще продати), а живіт у дружини почав випирати вперед, ніби баскетбольний м'яч, захований під одягом, стало зрозуміло, що їх може врятувати тільки радикальний крок.

Далі все сталося само собою. Йому подзвонив давній знайомий і поцікавився, чи не знає він кого-небудь, хто міг би інвестувати суму в п’ять чи шість тисяч доларів у організовану ним справу з продажу-купівлі автомобільних запчастин. Запитання спершу викликало в Ігоря іронічну реакцію, але за секунду в його голові наче клацнув якийсь перемикач, і він сказав, що знає. Потім попросив передзвонити через два-три дні.

Цією людиною збирався стати він сам.

Коли він повідомив дружині, що вирішив продати їхню однокімнатну квартиру, вона бурхливо й рішуче запротестувала.

Він же переконував, що іншого виходу в них просто не існує. Описував, які майже безмежні можливості їм це може дати. Говорив про вічні митарства в пошуках заробітку й ті жалюгідні гроші, що він приносить. Хіба їй не набридло щодня ламати голову, що приготувати на обід (вечерю, сніданок) зі жменьки ячної крупи та кількох картоплин? Заощаджувати на транспорті? Задихатися в боргах? І в них, особливо тепер, коли вона на сьомому місяці, з’явилася можливість усе змінити. І так далі… Подібного красномовства він сам від себе не очікував.

Або вони скористаються цією усмішкою фортуни, або дуже скоро для них настане кінець світу. А квартиру вони, зрозуміло, куплять знову — можливо, навіть, дво- чи трикімнатну.

Дружина, зрештою, погодилась.

Усі наступні події замиготіли, наче в божевільному калейдоскопі…

До кінця травня квартира була продана, борги роздані, усно домовлено про тимчасове житло. Вони залишалися ще на старій квартирі, коли вранці 28 травня до них з’явився діловий партнер Ігоря й оголосив про надзвичайно вигідну угоду, яку боявся упустити. Сума, яку планувалося пустити в діло, без оформлення документів перейшла з рук у руки. Новоспечений партнер попрощався, і більше вони його ніколи не бачили.

Потім була божевільна ніч, коли той не з’явився в домовлений час; телефонні розмови з його дружиною, якої Ігор ніколи не бачив і яка безбарвним голосом повідомила, що чоловік загинув у автокатастрофі, а вона ні про які справи і гроші не знає… Дві доби, прожиті, немов у пеклі… Похорон партнера, що не відбувся… Він з’явився туди для пояснень із вдовою і був жорстоко побитий кимось із родичів покійного, коли довів її до істерики своїми вимогами повернути гроші… Ранок наступного дня, коли замість Олександри на подушці лежала записка, в якій повідомлялося, що вона їде до матері на Урал із усіма грошима, що залишилися в них, і шкодує про роки, прожиті з таким недоумком, як він… День, коли мали з’явитися нові власники квартири, і він, не чекаючи їхнього приходу, просто вийшов на вулицю й побрів у випадковому напрямку, бо йти йому було нікуди…

Надвечір він опинився на лавці в парку, бо втомився від безцільної ходьби, був голодний і хотів пити. Там просидів до ночі, тупо спостерігаючи, як згущуються тіні між деревами, і слухаючи високий дзенькіт у пустій голові.

Він зробив із кулька з одягом імпровізовану подушку й ліг на лавку, здобуваючи перший бездомний досвід. Ігор крутився на твердих дерев’яних брусках хвилин сорок, відчуваючи, як наростає біль у всьому тілі (особливо у місцях, що не зажили після бійки на цвинтарі), й вирішив переміститися на траву. Придатне місце він знайшов метрів за шість-сім від лавки; світло паркового ліхтаря туди не діставало: він лише зараз зрозумів, що виставляв себе на огляд випадковим перехожим, коли влаштувався на попередньому місці…

Раптом його погляд щось зачепив, серце закалатало майже біля горла… Здається, легкий вітер щойно поніс по землі якийсь дивний кольоровий папірець… Йому здалося, що це гроші — п’ятдесят, а може бути, і сто гривень!

Він зірвався з місця й кинувся ловити цю здобич. Трохи пом’ятий аркушик розмірами справді нагадував грошову купюру, та все ж на його долоні лежав кольоровий рекламний листок…

Він розчаровано сплюнув, зім’яв ідіотський папірець і жбурнув у темряву.

А наступної миті побачив, що з-під підошви його черевика на нього дивиться кутик зеленого паперу з чітко помітною цифрою «5»…

Очистивши п’ятидоларову банкноту від налиплого гівна, Ігор засунув її в задню кишеню штанів. Він був абсолютно впевнений, що вранці знайде там або обгортку від шоколаду, або невдалу ксерокопію.

Потім повернувся до своєї постелі на траві і швидко заснув.

Наступні дні Ігор пристосовувався до свого нового статусу. Ночував у парках, постійно змінюючи місце. Збирати пляшки спочатку було соромно, він підробляв вантажником у магазині — й міг харчуватися в дешевій їдальні один раз на добу. Іноді — двічі — виручали п’ять доларів, знайдені в перший пам’ятний день його бродяжництва.

Двічі його били інші бомжі (втім, «били» надто сильно сказано, швидше, проганяли зі «своїх» місць; він же не хотів із ними зв’язуватися). Один раз ним «зацікавилась» міліція. Загалом, із ним відбувалися всі ті речі, що мають місце в житті бурлаки.

Через тиждень поневірянь Ігор зробив відкриття: він вільний, ось тепер він справді знайшов свободу, він сам собі господар. Думати про це йому подобалося, хоча він розумів, що розраховуватися за таку волю доводиться постійним приниженням і незручностями. Він навіть розумів тих бродяг, що відмовляються від можливості повернутися до колишнього «правильного» життя, якщо раптом у них з’явиться такий шанс. Вони вже просто не можуть, бо за два чи три роки стають іншими (внутрішньо) людьми, що живуть лише за власними законами, чи думають, що це так…

Зникла гіркота образи на дружину. Він її навіть не пробачав, просто його цілком поглинуло нове життя.

Він блукав містом без певного маршруту — просто був приємний день. Проходячи тінистою зеленою алеєю між двома довгими п’ятиповерховими будинками, він побачив ключ, який хтось забув у замку дверей від підвалу.

Так він знайшов своє нинішнє житло. Це були два ніким не зайняті приміщення без замків на дверях; одне йому цілком підходило.

Його анітрошки не знітила та обставина, що житло в певному сенсі було вже зайняте. Величезною пацючихою та її потомством…

З того дня в його бомжацькому житті почався новий етап.

Наскільки це було можливим, він упорядкував своє нове помешкання, натягнувши в підвал різного мотлоху.

Заробляв збираючи пляшки в темний час, зберігав їх у сховку і раз на тиждень здавав. У такий день він був відсутній «удома» цілу добу, щоб не потрапити на очі кому-небудь із мешканців будинку. Деколи йому вдавалося відвідувати громадську лазню — запах немитого тіла надто дратував його.

Часом він бував навіть щасливий. Якщо в такі моменти Ігор згадував дружину, то йому ставало її щиро жаль — бо Олександра так і не зрозуміла, що в житті далеко не все залежить від власних бажань чи навіть від правильних рішень. Людина може виявитися зовсім безпомічною перед безглуздими випадками — дрібною смітинкою в механізмі обставин.

Іноді він думав, хто у нього народився, і тоді думки про дружину відходили на другий план, як дрібна деталь на фотографії, що випала з фокуса.

Періоди депресії відвідували його значно рідше, але були болісні; у такі дні не радував навіть Щурик — він перетворювався на сіру мерзенну тварину, з якою жити поруч міг тільки безумець.

Одного разу Ігор оглянувся в часі на кілька місяців назад і зробив приголомшливе відкриття: усі події, починаючи з того нещасливого ранку п’ятого квітня, складалися так, щоб свідомо позбавити його іншого вибору… щоб привести саме до такого фіналу.

Змушений вести нічний спосіб життя, Ігор відкрив для себе таємничий і досі незнайомий світ. Світ, що завжди існував десь поруч, але залишався недоступним. Тут панували свої особливі закони і плинуло дивне життя. Його наповнювали загадкові звуки й мелодії. Світ Ночі. Населений іншими мешканцями, які немов на час оживають від денного сну. Коли заходило сонце, вони прокидались і змінювали хитку реальність міста…

Він заглиблювався в цей далекий світ, поки одного разу ледь не зіштовхнувся віч-на-віч з одним із його законних мешканців…

Лишень за декілька кроків від підвалу. І це не було витвором його уяви.

І ще: те, що монстр його не помітив, безперечно, врятувало Ігорю життя.

Тієї ночі він вирішив вийти надвір трохи раніше, ніж звичайно; дощова вереснева погода розігнала всіх людей по квартирах.

З боку дитячого майданчика чулося неголосне, але наполегливе скавчання собаки. До нього було не більше двадцяти-двадцяти п’яти метрів, і пройшовши майже половину цієї відстані, він побачив, що собака прив’язаний мотузкою за задню лапу до лавки.

Першим його поривом було звільнити бідну тварину, яка швидше за все стала жертвою дітей. Але Ігоря хтось устиг випередити, прямуючи до лавки.

Якась висока й дуже велика постать.

Він залишився на місці. Щоправда, поява цього темного силуету викликала в нього неприємні передчуття…

Ігор сховався за кущами й почав спостерігати. Коли фігура наблизилася до лавки, собака перестав скиглити.

Якийсь час темна постать схилялась над лавкою… А потім Ігор раптом почув щось таке, від чого виникло відчуття, наче до його шлунка присмокталась величезна п’явка. Він навіть не одразу зрозумів, що сталося. Але нічого мерзеннішого, ніж той звук, чути йому не доводилося ніколи.

Потім темний силует випрямився й повільно рушив геть. В одній його руці бовтався якийсь предмет, схожий на плюшеве ведмежа, яке дитина волочить за вухо…

Чим саме був той предмет, він, здригнувшись, зрозумів тільки через хвилину.

Постать викликала в Ігоря ще більший жах, коли почала віддалятися. На перший погляд, це було схоже на ходу п’яного. Але якщо придивитися, напрошувався зовсім інший висновок — так могла рухатися людина, що абсолютно втратила відчуття свого тіла. Якщо це взагалі було людиною…

Коли силует проходив під вікнами, що світилися, Ігорю відкрилося гротескне видовище: за сорок метрів від нього незграбно крокувала роздута тварина, покрита гігантськими розводами темних плям, немов виваляний у багнюці торішній потопельник. Картину доповнив відгомін якогось жахливого смороду, який доніс до нього порив вітру.

Ігор, перемагаючи власний жах, подався слідом за істотою з кошмару.

Виявилося, що чудовисько прямує до одного з під’їздів багатоповерхового житлового будинку, що знаходився лише за півсотні метрів від будинку Ігоря. Під’їзд, у якому сховався Потопельник, був розташований саме напроти його торця.

Зайшовши в під’їзд за об’єктом свого спостереження, він почув обережне відмикання замка; з’ясувати, на якому поверсі, було неважко — загадкова істота тягла за собою не тільки шлейф моторошного смороду, а й видимий слід — доріжку темних крапель крові, що сочилася з відірваної собачої голови. Слід обривався на третьому поверсі перед одними з дверей.

Не знаючи, що робити далі, Ігор потупцював перед дверима, потім його погляд упав на звивисту криваву доріжку. Підкоряючись якомусь імпульсу, він підняв килимок біля дверей сусідньої квартири і взявся ним спішно витирати сліди, які залишило за собою невідоме чудовисько. Він рухався назад, поки не спустився до першого поверху.

Після цього повернувся, поклав на місце килимок… і — немов ужалений тверезою думкою: якого диявола він цим усім тут займається?! — поспішив униз.

Відповідь ховалася десь дуже далеко від його розуміння…

Решту тієї ночі він провів у своєму підвалі; до пізнього ранку його трусило й кидало то в жар, то в холод. Він заспокоївся лише після того, як пообіцяв собі, що більше не ночуватиме під відкритим небом…

Через двадцять хвилин після відходу Щурика бомж швидко чимось перекусив і почав збиратися.

Перш ніж вийти з підвалу, він виглянув у маленьке квадратне віконце, розташоване біля самої землі. Звідти було добре видно під’їзд сусіднього будинку, в якому пам’ятної ночі сховалася його таємниця. 3 кожним днем вона дедалі сильніше його до себе притягувала. Бажання наблизитися до неї поступово заполонило всі його думки.

Незабаром він точно визначив, куди виходять вікна потрібної квартири, але поки що не помітив нічого підозрілого, крім того, що вчора у вікні з’явилася заклеєна дірка завбільшки з кулак. Він спостерігав.

Дві ночі тому його завзятість було винагороджено. Він побачив, як щось гнучке й неймовірно швидке виринуло з під’їзду і зникло в темряві.

Воно зовсім не було схоже на ту громіздку незграбну тварину, але бомж одразу зрозумів, що таємниця якимось чином змінилася.

Просидівши тоді перед віконцем іще цілу годину, він раптом допустив, що нинішні події якось пов’язані… зі шнурівками чоловіка, який стояв на автобусній зупинці п’ятого квітня…

Напевно, шукати подібний зв’язок було божевіллям. Але якесь особливе відчуття говорило, що він тут усе-таки існує — дивний і незбагненний.

Розділ 2 Місто вночі (І)

…Вона бігла з останніх сил, уже розуміючи, що її все одно наздоженуть. Це станеться за хвилину, у кращому випадку — за дві.

Ті гналися мовчки; було чутно лише їхній тупіт, що луною розносився нічним парком. Тепер їх залишилося двоє: блондин середнього зросту у шкіряній темно-коричневій куртці і високий здоровань із зачіскою а-ля Арнольд Шварценеггер. Третій, надто гладкий для довгої погоні, відстав і, ймовірно, повернувся до машини, очікувати інших із четвертим, котрий був за кермом.

Бігти ставало дедалі важче. Деколи їй здавалося, що гравій шарудить уже не під її власними, а під чужими черевиками. Ноги майже не слухались — чи то від страху, чи то від надмірної втоми.

Вона всоте пожалкувала, що завернула з вулиці в парк. Це було непрощенною дурістю. Тепер, навіть якщо вона й почне кричати з усіх сил, її ніхто не почує.

Утім, іще розумніше було б узагалі відмовитися сідати в їхню машину. Але, бачте, їй захотілося проїхатись у «мерседесі» із крутими хлопцями; їй потрібно було нових вражень!.. І вони самі здалися їй спочатку нормальними.

Можливо, якби вона частіше спілкувалася з тими своїми однолітками, які вже знали дещо в житті, то хоча б почула кілька слушних порад на тему: «Перший секс у житті може відбутися не обов’язково, коли ти цього захочеш». Але вона сіла в машину, бо ніщо не допомагає пізнавати реалії життя так, як власний досвід. Особливо, якщо із самого дитинства розглядаєш навколишній світ через надійні куленепробивні стекла батьківських окулярів.

Потім був ресторан, маса вражень, перший за всі шістнадцять років ковток шампанського… І внутрішній жаль, що її сіренькі подружки-скрипальки не можуть зараз цього побачити…

Першим тривожним сигналом був момент, коли товстий, як вагітна цистерна, тип запитав її з багатозначною посмішкою, чи не відвідує вона після школи вечірні курси «Умілі губки»? Вона нерозумно хіхікнула, інші — зареготали. І якось сама собою прийшла думка про те, що вже близько півночі, про батьків, які, напевно, ще годину тому почали занепокоєно поглядати на годинник, — може, навіть дзвонити її подругам…

Тривожна нота в її свідомості звучала сильніше з кожною хвилиною, але вона все одно довго вагалася перед тим, як сказати, що їй пора додому, відчуваючи себе так, наче за якихось півтори години подорослішала на половину прожитих років одним болісним ривком.

Вони наздоганяли. Близький тупіт за спиною віщував швидкий початок ще одного відкриття цієї ночі. «…Із усіма… а ти як думала?» — крутилася в голові фраза, кинута блондином на виході з ресторану, точніше, звичайного бару. Потім її просто заштовхнули в машину…

Якимось дивом їй вдалося вискочити з автомобіля й кинутися втікати, коли ті зупинилися закупитися спиртним і цигарками біля цілодобового кіоска. Хлопці явно не очікували такої спритності, і вона зробила непоганий ривок, від якого, втім, тепер майже нічого не залишилося. Метрів п’ять? Шість? Здається, вони розділилися, точніше, один, утомившись, відставав від іншого на десять-дванадцять кроків.

Серце стукало шалено, голова розколювалась. Розуміючи, що останні сили вичерпуються, вона різко завернула з алеї і, пробігши ще десяток метрів серед кущів і дерев… раптом урізалася в чийсь темний силует.

Від несподіванки вона скрикнула й упала.

Дівчина зробила спробу піднятися, але в цей момент темний силует схилився до неї і прошепотів:

— Не бійся… тепер нічого не бійся, — його голос звучав немов шерех сухого листя.

— Все добре… не бійся… і не рухайся… я скоро повернуся й подбаю про тебе…

Потім він буквально розчинився в темряві. А вона залишилася лежати на землі й навіщось закрила обличчя руками, почуваючи, що не залишилося сил навіть заплакати.

Поруч із нею (просто за кілька кроків) хтось пройшов. А через секунду з боку алеї почулося: «Ось вона… між деревами, бачиш?» Повз неї знову хтось пройшов у зворотному напрямку. «І коли тільки встигла, сука…» — вловила вона шепіт блондина.

Тільки потім дівчина дозволила собі зробити перший глибокий вдих — із моменту, коли налетіла на когось, хто наводив на думку про дерево, що говорить і розгулює після заходу сонця своїми володіннями.

— Ось вона… — тикнув пальцем у темряву здоровань блондину. У цій частині парку ліхтарів майже не було, і тому треба було напружити зір, щоб розглянути обриси людської фігури серед тіней і стовбурів дерев. — Бачиш?

— Здається… Так, тепер бачу, — заусміхавшись, кивнув блондин. — Дивись-но, втомилася. Добре, ти чекай, я опісля тебе покличу.

— Завжди хочеш першим зняти вершки, — пробурмотів здоровань невдоволено, але залишився на місці.

— Відпочинь, для тебе ця дівчинка надто швидко бігає, — порадив блондин. Той щось промукав і поліз у кишеню за цигарками.

Блондин почав наближатися сам.

Тінь залишалася на місці, не рухаючись, навіть коли між ними зоставалося два кроки. Йому здалося, що дівчина наче стала вищою, але в цій чортовій темряві нічого не розбереш…

— Зачекалася? — він повільно почав розстібати «блискавку» на джинсах; іншою рукою вийняв із кишені куртки запальничку.

Силует мовчки стояв перед ним. Вітер хитав над його головою гілки дерева з важким мокрим листям; з боку дороги було ледь чутно слабкий шум поодиноких нічних автомобілів.

— Ну, то що скажеш? Може, для початку… — блондин наближався.

У цей момент загорілась його запальничка, і маленьке полум’я вихопило з мороку нерухомий силует.

Навіть у кошмарах блондину навряд чи доводилося бачити щось страшніше. Він подався назад, і на секунду його буквально паралізувало від жаху.

— Звичайно, любий, — проскреготіло у відповідь. — Я зроблю все, чого ти попросиш.

Блондин голосно пукнув — у навколишній тиші це залунало так, наче в нього у штанях розірвався артилерійський снаряд, — але це вивело його із заціпеніння, і він кинувся навтьоки.

Відстань до місця, де його чекав здоровань, він пролетів за лічені секунди й вибіг просто на нього.

— Вона!.. — задихаючись, прохрипів блондин. — Вона… вона перетворилася на мумію!.. Вона…

Останнє слово він мовив, уже розуміючи… що силует, який ліниво спирається на дерево, набагато сухіший, аніж…

— Ай-яй-яй… — докірливо проскрипів голос, — так обнадіяти бідну дівчину й покинути саму в темному лісі!.. Хсссс!.. Поганий хлопчик…

Силует зробив якийсь невловимий рух, і через мить блондин відчув раптовий пекучий біль трохи нижче скронь, наче він просунув голову між розпечені металеві прути.

Водій і товстун, яким уже набридло чекати, повернули голови, коли почули чиїсь кроки на виході з парку. Товстун уже встиг детально уявити, як саме він пограється з цією самозадоволеною маленькою сучкою, яка тепер, напевно, присмирніла — Білий і Хрящ повинні постаратися… Тільки от чомусь до машини повертався хтось сам. Чи…

Раптом він побачив блондина, який незвичною ходою вийшов під світло ліхтаря. Дивлячись уперед порожніми широко відкритими очима, той ішов прямо на них.

Білий ніс якийсь овальний предмет, притискаючи до грудей. Його рот був відкритий і, здавалося, набитий шматками сирого м’яса. Голова з боків залита кров’ю, а між ногами…

Коли між ними залишилося кілька кроків, товстуна й водія знудило. Круглим предметом, що його блондин притискав до грудей, була відірвана голова здорованя — очі на ній були широко відкриті: одне дивилося кудись униз, начебто заглядаючи під землю, інше — витекло, і щось драглисте і світле розтеклося по щоці та нижній щелепі. З рота блондина, скривленого, немов у саркастичній посмішці, стирчали краї його власних вух.

Блондин дійшов до «мерседеса» і впав на асфальт, упустивши свою ношу.

Товстун опустився поруч із ним на коліна й зовсім по-дитячому заплакав.

Вона тремтіла від сирого вогкого вітру; весь її одяг наскрізь промок через сиру траву — менше години тому був дощ.

Але зважилась піднятися тільки тоді, коли почула близький знайомий шепіт:

— Не бійся, тепер усе добре. Я повернувся… щоб подбати про тебе…

Вона втомлено усміхнулася, підняла голову, збираючись щось відповісти, але короткий хрускіт шийних хребців став останнім звуком у її житті…

Розділ 3 Лозинський переконується

Весь наступний день, після вторгнення свого колишнього пацієнта, Лозинський залишався вдома. Вихідні він провалявся в ліжку, майже нічого не їв і навіть курив менше, ніж завжди.

Хірург пам’ятав, як прийшов до пам’яті близько п’ятої ранку на підлозі кімнати, довго згадуючи, що сталося вночі.

До вечора Лозинський зрозумів, що починає глухнути.

До того ж у голові постійно прокручувалися слова: «Тепер ти знаєш…» Вони повторювалися настільки часто, що незабаром остаточно втратили для нього зміст.

Першого дня Лозинський практично не намагався осмислити розмову зі своїм колишнім пацієнтом, що перетворився на чудовисько; у його голові панував хаос.

Оговтуватися хірург почав лише наступного ранку. Але основною причиною було не те, що до нього поступово повертався слух — уперше за багато років Лозинському приснився Ай-Болить. Його прихід повторився точнісінько, як у дитинстві.

«Здрастуй, Феліксе! — пухленький рожевощокий лікар, що зовсім не змінився за останні роки, підморгнув, немов старому знайомому. — Ти ж ніколи не забував про нас, правда? — Добрий Лікар був чимось дуже задоволений. — До речі, як там поживає наш пацієнт? Ти ж здогадуєшся, про кого йдеться? Мій і… твій — наш. А? Так-так, Герман. Як він тобі? Чудовий, правда? Ну, ну, Феліксе, це зайве… Може, ти ще до кінця не зрозумів, однак ти зовсім не жертва — ти один із його творців, нехай навіть твої функції зводилися лише до несвідомого механічного виконання. Так! Так! Уся ця дурна балаканина про знання, ненавмисну передачу вірусу за допомогою власної крові й так далі — НІСЕНІТНИЦІ! Тепер ти став одним із нас! Хотів того чи ні. Це факт, Феліксе, доведений факт».

«Мені плювати на це все! — нарешті відповів Лозинський. — Я не знаю, хто ви, але я не дурень! Можливо, ви справді використовували мене, хоча я можу тільки гадати, чому вам потрібна чиясь допомога. Та запам’ятайте: навіть моя мимовільна участь у чомусь не може перетворити мене на одного з вас!»

«Дурнику, — поблажливо посміхнувся Добрий Лікар, — хіба ти не розумієш, що твій особистий вибір позбавлений сенсу? Людина ніколи не вирішує цього самостійно. Скільки разів твої наміри відповідали реальним учинкам? Якщо це і траплялося, то тільки тому, що плани когось більшого випадково збігалися з твоїми. Ти вважав, що пропозиція народжується завдяки можливості вибору? Частково це так. Або ти вибираєш свій шлях добровільно, або — під примусом. Поглянь — хіба не так вийшло?

Звичайно, звичайно! Коли я говорю „один із нас“, це не означає, що ти справді здатний досягнути нашого рівня. Мається на увазі бути на одній стороні. Якщо хочеш, назви це взаємовигідним співробітництвом. Не будь дурнем, ігри закінчились, а впиратись безглуздо — ти вже один із нас, і розумніше було б скористатися цим… добровільно виконуючи те, від чого все одно нікуди не дітися».

«Це ми ще побачимо!» — кинув Лозинський і прокинувся.

Уже через годину розмова з Ай-Болитем здавалася йому звичайною реакцією на пережитий стрес, який воскресив у пам’яті давно забуті дитячі кошмари.

Інша річ — Герман. І вірус…

Прийшовши в лікарню, він подав заяву на звільнення. Ніхто, звісно, не заперечував.

Але перед цим він устиг зробити ще дещо: побувати в архіві відділення, щоб віднайти документи, пов’язані з перебуванням Германа в лікарні. Найголовнішим було встановити його домашню адресу.

Але ні стаціонарної картки, ні якихось оцінок у журналі за весну 1998 року, взагалі нічого, пов’язаного з Германом, не було. Складалося враження, що такий пацієнт ніколи не переступав порогу ні відділення, ні лікарні. Лозинського це здивувало, але він припинив пошук. Бо важко собі уявляв, що зробив би, встановивши місцеперебування Германа.

Вийшовши з приміщення медзакладу, Лозинський, на свій подив, відчув полегшення.

При цьому він не зовсім розумів, що поступово наближається до підсвідомо наміченої мети. Тимчасове полегшення зникло.

Хоч би ким або чим був Добрий Лікар Ай-Болить…

Лозинський майже не здивувався, коли зрозумів, що стоїть перед входом у тест-пункт.

Але по результати аналізу в призначений термін він так і не з’явився, бо йому стало просто байдуже.

Уже наступного дня містом пронеслись новини про хвилю дивовижних убивств. Їх вирізняла неймовірна жорстокість і… безглуздість.

Того дня всі місцеві газети на перших шпальтах повідомляли, що в місті появився маніяк, якого відразу назвали Відривачем голів.

Назва виникла не випадково, оскільки в більшості своїх жертв убивця відривав голови. Вражала не лише жорстокість цих злочинів, а й кількість — десять чоловік першої ночі! У численних статтях журналісти докладно описували деталі, здогадки, хто був здатний на щось подібне? Експерти сушили мізки, яким чином цьому «комусь» вдалося за ніч завалити місто трупами у віддалених одне від одного місцях. Варіантів існувало безліч, але поза сумнівами було тільки те, що всі вбивства скоїла одна й та ж особа. Відривач, очевидно, мав здатність з’являтись і зникати, «як примара», не залишаючи практично ніяких слідів: міліція не могла роздобути жодної зачіпки.

У діях маніяка не простежувалося чіткої системи. В одній газеті переміщення Відривача — завдяки більш-менш установленому часу деяких убивств — порівнювалося з броунівським рухом, тобто абсолютним хаосом. В іншій читачів «утішали», переконуючи, що скоро тут вдасться знайти систему.

Висловлювалися численні здогадки про мотиви цих жахаючих злочинів, але найчастіше автори нічого не пояснювали — так і залишалося нерозгаданим, чому серед жертв маніяка опинялися люди обох статей та різних вікових категорій. Ніхто не був пограбований чи зґвалтований…

І, зрештою, остаточно збивало з пантелику те, що нічний убивця розправляється зі своїми жертвами саме таким… «трудомістким способом». Фахівці стверджували, що феноменальна фізична сила Відривача — за межами звичайних людських можливостей. Однак виникали різні припущення. Наприклад, таке, що загадковий катюга користається спеціальними механічними пристроями, щоб відчленовувати жертвам голови від тулубів. Експерти ж доводили нереальність версії про застосування будь-яких пристроїв. Вони стверджували, що Відривач, хоч це й не вкладалося у свідомості, діє винятково руками.

Дехто висував припущення, що річ не у фізичній силі невідомого вбивці, а у швидкості його рухів під час здійснення цих «несамовитих актів насильства». Та це також, зрештою, за межею можливостей людини, навіть під впливом відомих науці препаратів.

Велику популярність здобули версії, що Відривач голів узагалі не людина. Бульварна преса майоріла кількістю псевдонаукових, а то й відверто сумнівних статей про інопланетян, радіоактивних мутантів та інше.

Висвітлювало події і місцеве телебачення. Представники правоохоронних органів, що давали інтерв’ю, намагалися сховати свою безпорадність і заявляли про «вжиті заходи». Не скупилися й на сміливі обіцянки в найближчі дні покласти край «звірячим розправам над жителями міста» і «знову зробити вулиці нічного Львова безпечними для громадян»; давали рекомендації, як не стати жертвою маніяка — деякі пункти викликали в людей старшого покоління прямі асоціації з періодом воєнних дій.

Лозинський майже весь цей час проводив удома, очікуючи кожного наступного випуску новин, зрідка виходив за газетами. Ночами йому деколи вдавалося на кілька годин заснути. Вранці, підхоплюючись, він спершу вмикав телевізор. І щоразу знаходив підтвердження найгіршим передчуттям: невідомий вірус остаточно заволодів Германом. Імовірно, це відбулося протягом кількох ночей після їхньої зустрічі, і він — єдиний, хто знає про те, що діється насправді. І навіть безпосередньо пов’язаний із ним…

Через тиждень кількість жертв Відривача голів досягла під сотню чоловік. Про вбивцю, як і раніше, нічого не було відомо.

Навіть ті, кому якимось чудом удалося залишитися живими після зустрічі з Відривачем голів, були або настільки покалічені, або перебували в такому шоковому стані, що використати їхні свідчення було просто неможливо. У кращому випадку вони розповідали щось про примар, які матеріалізувалися, чи агресивних інопланетних прибульців. Моторошні історії про Відривача голів обростали новими суперечливими плітками й легендами.

Єдиним безсумнівним було те, що Відривач — найкривавіший і найзагадковіший з усіх відомих серійних убивць. На його тлі навіть Чикатило виглядав «милим хлопцем трохи не в гуморі», як прокоментував оглядач кримінальної хроніки однієї з газет.

Одного ранку, переглянувши випуск перших теленовин, лікар Лозинський зайшов у ванну й розтяв собі вени хірургічним ланцетом…

Розділ 4 Місто вночі (II)

Коли Задума й Веселун піднялися на дах, уже було темно. Майстер чекав їх, дивлячись на місто, що запалювало вогні. Поруч із ним сутенів тендітний силует мольберта, нагадуючи обрисами кістяк якоїсь дивовижної тварини. Очевидно, поки було ще світло, він устиг попрацювати й, можливо, навіть закінчив картину. Назва полотна була відома, учитель цього не приховував: «Місто Ночі».

— Добре, що ви прийшли саме в такий час, — сказав Майстер, не повертаючись до них. Учні знали, що він не терпить сторонньої присутності під час роботи. Особливо, коли та наближається до завершення.

— Так, — продовжив Майстер, немов підтверджуючи їхні думки, — це дало можливість закінчити вже сьогодні.

Усміхнувшись, художник дістав із кишені куртки невеликий ліхтарик і показав хлопцям:

— Уявляєте, я користувався цим, щоб зробити останні мазки, коли стемніло.

Учні переглянулися, наче кажучи один одному: «В його віці дивацтва — звичне явище. Рембрандт, кажуть, і не таке викидав…»

— Ви її розглянете завтра. А цього вечора… — художник жестом запросив учнів стати біля нього. — Сьогодні я хочу вам дещо показати. І почути, що ви побачили.

— Що? — зацікавлено запитав Веселун.

— Місто, — старий окреслив рукою в повітрі півколо, охоплюючи панораму кольорових вогнів унизу. — Місто ночі…

— Це ж назва картини… — Задума подивився на землю з висоти чотирнадцяти поверхів і знизав плечима: — Нічого особливого, як на мене. Звичайне місто. Темно. Високо. Ми бачили таке вже тисячу разів… І це не цікаво. Мені, принаймні…

Майстер поклав долоню на плече Задуми. Обережно, немов мав справу з дуже крихким матеріалом.

— Ти сьогодні не в дусі?

Той знову знизав плечима:

— Та ні, не те щоб… — однак через секунду додав: — Напевно.

— Щось серйозне? Може, хочеш…

Задума захитав головою.

Веселун посилено зображував байдужість до їхньої розмови. Добре, що темрява ховала його посмішку. Він, як ніхто інший, знав, що його другові властивий подібний стан: серйозний та зажурений і водночас роздратований. Цього разу Веселун знав навіть причину: його товариш безнадійно закохався в жінку, що років на десять-дванадцять була старша за нього. Без взаємності.

— Що ж, — після хвилинної паузи мовив художник. — Я не наполягаю. Особисте завжди має залишатися в таємниці.

— Причини немає, — поспішно виправдався Задума. — Принаймні я її не знаю…

Веселун хіхікнув, але зробив вигляд, наче закашлявся. Потім заговорив, міняючи тему:

— А з вами таке бувало, маестро?

— Так, іноді, — з розумінням посміхнувся художник. — І зараз трапляється. Зрідка… І все так самісінько — без певних причин.

— А я думаю, що причина завжди існує, — впевнено заявив Веселун. — Навіть якщо її не помітно — щось же змусило посміхатися Монну Лізу.

— Посміхатися… Може, й твоя правда, — Майстер удивлявся кудись у темну далечінь, немов намагався досягнути обрію, затопленого ніччю. — Але іноді тебе дійсно непокоїть щось, що вперто не бажає показатися при світлі дня… особливо, коли старієш. Чи починаєш розуміти… Тільки вас це торкнеться ще не швидко.

— А як ви справляєтеся з цим, коли причина… ну, скажімо… — запнувся Задума, червоніючи. — Я маю на увазі…

— Я тебе розумію, — кивнув художник. — Звичайно, це залежить від самої причини, — він продовжував дивитися туди, де, наче крила гігантського птаха, пропливали важкі хмари. — Я найчастіше починаю думати про що-небудь значно більше, ніж я сам. Наприклад, про зорі, — він указав рукою на чистий клаптик неба. — Я намагаюся… просто намагаюся уявити собі, наскільки велика наша Сонячна система. Уявляю, скільки часу треба було б найшвидшому літаку чи потягу, щоб досягти Юпітера чи Плутона. Або — скільки тисячоліть це зайняло б у людини, яка йде пішки. А потім порівнюю цей фантастично довгий шлях із відстанню хоча б до найближчої зірки… скупчення… масштабами Чумацького Шляху, мільярдами зірок, що набагато перевершують наше Сонце і як часточки пилу творять його. Я намагаюся уявити цілий Всесвіт, де наша неймовірно величезна галактика — не більше ніж малюсінька мерехтлива іскра, що летить крізь нескінченний простір серед мільярдів, а може, і квінтильйонів таких світлякових роїв… І зрештою запитую себе: що таке мої проблеми, хоч би якими всеосяжними й катастрофічними вони мені здавалися, та й сам я — у порівнянні з цим?

Майстер замовк, дивлячись на учнів із виглядом людини, якій пощастило відколоти для себе шматочок від неприступної скелі Істини.

— Карлик… — нерішуче мовив Задума.

— Ніщо… — коротко кинув Веселун.

— Саме так, — погодився Майстер. — Навіть менше… ніж ніщо. Набагато менше.

— І як? Допомагає? — запитав Веселун. — Щодо проблем, я маю на увазі.

Старий художник із нерозумінням глянув на лукаву посмішку учня, застебнув «блискавку» куртки під самий верх і раптом розсміявся сам:

— Якщо чесно, не завжди… а останнім часом — геть рідко. Частіше — просто допомагає переключитися.

Веселун повернув обличчя до вогнів нічного міста, наче даючи зрозуміти, що тема занепадництва духу вичерпана, і Стовпам Світобудови нічого не загрожує.

— То ми будемо дивитися на місто чи ні?

— Звичайно… — відповів Майстер, продовжуючи посміхатися. Вони зустрічалися часто, і Веселун подобався йому з кожним разом дедалі більше. З хлопця щось може й вийти… Навіть якщо він кине живопис.

— Звичайно, будемо…

Задума ледь чутно пробурмотів щось нерозбірливе; схоже, ідея дивитися на місто його зовсім не надихала.

Хвилин десять вони мовчки стояли на даху дому. Тут, нагорі, сильніше відчувався сирий осінній вітер, що налітав раптовими, як нічний хижак, поривами і щезав так само невловимо, як і з’являвся, залишаючи після себе лише відгомін крижаного подиху — провісника ранньої зими.

Десь удалині палахкотіла блискавка. Під ними, як феєрія гаснучого свята, мигали тисячі, десятки тисяч вогників — малюнок цієї різнобарвної мозаїки безперервно змінювався, як полотно великої живої картини.

— Я подумав… — першим порушив тишу Веселун. Зараз у його голосі не було звичайної іронії. — Яким бачить наш світ Відривач голів?

— Інакшим… — відгукнувся художник.

Задума, що стояв позаду вчителя і друга, помітив, як той здригнувся.

— Інакшим… Але не варто про це говорити.

Щось у голосі Майстра змусило Веселуна пошкодувати про свої слова.

Вони помовчали ще якийсь час, дивлячись на місто, що засинає, поступово занурюючись у морок, повільно підкоряючись владі ночі й віддаючись у її безтілесні обійми. Тут це відчувалося особливо гостро.

— Що ж, друзі мої, — сказав старий художник, повертаючись до учнів. — Вже пізно, пора… З кого почнемо? Може, з тебе? — з прихованим сумнівом і водночас із якоюсь батьківською надією він глянув на Задуму.

Той неохоче кивнув. Він би взагалі не відкривав рота — висловлюючись, він завжди почувався незатишно. Здавалося, що всі думки кудись щезали, як дрібні гроші, коли вони найбільш потрібні.

От, приміром, Веселун… Як казав Майстер: «Незважаючи на невиліковну косоокість у зображенні перспективи, він усе-таки вміє бачити». Веселуну завжди вдавалося викликати схвальну усмішку старого. Йому вдавалося сказати саме те, що художник хотів почути. Задума не розумів, чого саме від нього хочуть і це його дратувало. Він без особливих труднощів міг відтворити з точністю до деталей (навіть по пам’яті) будь-який пейзаж чи натюрморт, який бачив хоча б мигцем — причому набагато реалістичніше (майже фотографічно) — і краще володів пензлем, ніж інші, зокрема й Веселун. Тоді чому ж старий…

— Ну… — Задума зітхнув, як людина, свідомо переконана, що перед нею поставлена непосильна задача (і до всього, ще й зовсім безглузда, на її погляд). — Будинки… Вулиці… Ліхтарі… Я не розумію! — розлютився юнак. — Чорт!.. Ну для чого це все? Хіба не важливіше точно передавати те, що існує реально? Те, що може побачити кожний, те, що є! Для чого потрібні всі ці викрутаси? Чому я повинен щось вигадувати?!

В очах художника зблиснула безнадія, але він зумів сховати цей погляд, відвернувшись у бік нічного міста.

— Не вигадуй… дивись… Чи ти думаєш, що живопис помер іще сто років тому, коли з’явилася фотографія?

Замислений промовчав.

— Ні, не помер, — тихо мовив старий. — І цього ніколи не трапиться, поки існує світ, людство… і люди, поодинокі люди, здатні робити видимою для кожного приховану суть речей. Це творять, зокрема, художники. Я сподіваюся, ти розумієш, що я хотів сказати, або колись зрозумієш… Ну що ж, давай залишимо поки це… — він повернувся до Веселуна. — Може, тобі вдасться…

— Я бачу величезний печерний острів. Він населений маленькими метушливими істотами, що його побудували. Зараз, із приходом ночі, вони розбіглися, щоб сховатися в багаторівневих печерах правильної геометричної форми. Кожний у своїй власній дірці. Там вони почуваються затишно й безпечно…

Задума поморщився — знову ці маразми. Але, схоже, старий саме це й хотів почути. Як завжди. Хлопець перевів погляд із Веселуна на художника, намагаючись роздивитись вираз його обличчя. Той усміхався.

— …Ці істоти. Вони винайшли цілу купу всього для зручного життя, — описував своє бачення Веселун. — Вибудували рівні дороги, щоб можна було швидко пересуватися у своїх залізних шухлядах на колесах. Придумали тисячі правил для підтримки порядку, безліч способів розваг і ще… чорт знає скільки всього…

Веселун перегнувся через невисокий парапет, дивлячись униз:

— Вони… — і запнувся, щось там помітивши.

…По стрімкій стіні просто на нього насувалася дивна тінь. Уже через секунду стало видно якийсь різко окреслений силует. Це щось чіплялося за виступи віконних рам, балконів, нерівностей у стіні і перебирало кінцівками зі швидкістю і спритністю комахи. Видовище було абсолютно нереальним. Усього через дві секунди це вже було настільки близько, що Веселун міг розрізнити очі — дві бездонні шахти, які йдуть у глибину чужого огидного світу — у них таїлося якесь нелюдське торжество.

— Господи… — судомно видихнув Веселун, утупившись у монстра, що наближався. — Господи!.. Це!.. Це!..

За цими словами старий художник і Задума побачили, як дика невідома сила рвонула Веселуна з даху і потягнула вниз. Хлопця немов і не було. Занімівши, вони слухали його затихаючий крик. Потім тиша. І більше нічого. Крім тужливого завивання вітру…

Більше нічого.

Не наважуючись повірити в те, що сталося, Задума й художник приголомшено переглянулися.

— О ні… — глухо видавив Задума. Його обличчя стало схожим на вугільний начерк, виведений на білій стіні.

Коли його погляд повернувся до місця, де недавно стояв Веселун, йому здалося, що чиїсь холодні пальці обережно обмацують його живіт ізсередини… Там, біля парапету, піднімався темний силует. Їх розділяло якихось п’ять-шість метрів. На мить у Задуми з’явилася надія, що… Але ця дивна фігура зовсім не була схожою на Веселуна..

Той, хто стояв біля парапету, зробив до них один крок — його рухи нагадували спроби епілептика рухатися плавно під час приступу — й зупинився, ніби роздумуючи.

Потім пролунав різкий скрегіт, видати який не була здатна жодна жива істота.

— Це не він… — скрикнув від жаху Задума. — Це… хтось інший…

— Ценевін!.. — безумно скрипучий голос знову змусив обох людей здригнутися.

Якби старий художник мав такий же гострий зір, як його учень, то чудовисько, що виринуло за кілька кроків перед ним, викликало б у нього жах. Але старий бачив лише темну фігуру на тлі вогнів міста. Він кинув погляд на застиглого, немов кам’яна скульптура, учня, що бачив більше, й рушив до невідомого.

— Хто ви? Що діється?

Ще один крок назустріч…

— Де хлопчик?

— Не… підходьте!.. — простогнав Задума, давно зрозумівши, хто цього вечора склав їм компанію на даху. — Ради Бога, не робіть цього!

У той же час Задума з безнадійною тугою подумав про вихід із даху, який був відчинений і наче заволав: СЮДИ! ПОРЯТУНОК ТУТ! ШВИДШЕ!!! — але знаходився надто далеко… щоб устигнути добігти й захлопнути за собою двері з товстих сталевих листів — важкі й могутні, як броня танка… Але він не встигне, НЕ ВСТИГНЕ… Навіть якщо Майстер візьме чудовисько на себе.

— Не треба!.. Не підходьте БЛИЗЬКО!

Художник не реагував на його лемент і зробив іще один крок до монстра.

«Господи, невже він не бачить?!»

— НІ! ЦЕ ВІДРИВА…

У цей момент старий замахнувся:

— Ти!.. Навіщо ти скинув його?! — але вдарити не зважився й раптом якось знітився, так і завмерши з піднятою рукою.

Ситуація дедалі більше скидалася на сон чи на епізод із якогось дурного роману жахів. Але для Задуми, який перебував за кілька кроків від старого художника й монстра, що стояли віч-на-віч, усе було надто реально.

Однак те, що трапилось далі…

Чудовисько зробило останній крок назустріч учителю; тепер їх розділяло не більше подиху.

«Невже він досі НЕ БАЧИТЬ?!»

Голос проскрипів болісно навіть для Задуми, який стояв далі:

— Дру… же… язовсімнелюблюрізкихрухів!.. — лапи монстра зімкнулися на шиї художника

(Задума раптом відчув, як на даху різко похолоднішало…)

і шарпнулися вгору…

Рух чудовиська був настільки блискавичним, що ноги художника ні на міліметр не піднялися над землею, коли його голова відокремилася від тулуба. Простоявши ще секунди три, тіло Майстра звалилося, як обм’яклий мішок, обляпавши Задуму гарячим фонтаном крові з розірваної артерії. Потім двічі конвульсивно смикнулося й застигло…

Задума заворожено стежив, як під жахливим обрубком, на якому колись містилася голова його вчителя, виростає величезна темна калюжа… Він навіть не помітив, коли монстр опинився перед ним.

Відривач, тримаючи голову Майстра за волосся, підніс її до самого його обличчя:

— Яактобітакийвир-раззз!..

Рот художника був широко роззявлений (Задумі на мить здалося, що язик судорожно смикнувся, намагаючись розпрямитися…), а у вирячених очах застиг безмежний жах людини, самотньо підвішеної в проваллі між двома галактиками.

Задума подався назад. Він зачепив плечем мольберт із картиною, і той перекинувся разом з полотном на просмолене покриття даху. Десь на межі свідомості Задуми билася думка, що лише за півметра під ним є люди, які навіть не підозрюють про те, що відбувається над їх головами.

— Жаххх-ххххливевидовище!.. Правда? — монстр потряс головою Майстра перед самим його носом: кілька крапель крові — теплих і важких — упали йому на щоку.

(Невже ця тварина його щось запитала?)

— Гидкх-хке!.. — здавалося, слова Відривача народжуються від вібрації самого простору. А мова, якою він говорив, належала племені лиховісних нічних істот — пожирачів трупів чи ще когось такого.

— Давай!.. ххзітрем!.. його!.. — з безглуздим ентузіазмом проскреготів Відривач голів.

Кількома рухами чудовисько здерло шар плоті з мертвого обличчя художника, начебто звільняючи того від маски. Не відводячи погляду від цього моторошного процесу, Задума похитнувся. Увесь навколишній світ наповнився дурманним дзенькотом.

— Ужезначнокраще!.. — Відривач продемонстрував перед його каламутними очима стерте до цинічно «усміхненого» черепа обличчя, яке недавно належало його вчителю. Те, що залишилося від обличчя, нагадувало шматки білого мармуру, які повільно проступають крізь липкий бруд.

Задума похитнувся.

— Щоскаххжеш!.. — Відривач тикнув спотворену голову художника йому в обличчя.

Затуманений погляд Задуми раптом прояснився: сплеск люті був, як грім, — здавалося, права рука сама склалася в кулак, і той із неймовірною силою врізався в голову монстра.

Через мить його рука до самої кисті перетворилася на криваве місиво.

Однак удар досяг цілі — Відривач упустив покалічену голову Майстра, похитнувся й навіть відступив на півкроку.

Задума здивовано підніс до очей те, що було рукою; щось усередині дивувалося, чому він досі не відчуває болю, нестерпного болю… Якщо він доживе до моменту, коли мозок справиться з перевантаженням, і вже точно спрямовані імпульси цього болю потраплять за призначенням…

Він перевів погляд на Відривача. Той глумливо похитав головою, твердою, як граніт, показуючи, що зумисне дозволив Задумі вдарити себе.

— Ядобретримаюудар!.. А ти?

Звідкись, із невимовної далечіні, Задума відчув перші відгомони болю в руці…

…Удар чудовиська ум’яв йому обличчя всередину, як гумовій ляльці. Очні яблука вилетіли, як м’ячі для тенісу, випущені з пневматичної гармати, і зникли в темному просторі за межами даху. При цьому хлопець навіть не поворушився.

А коли його тіло почало валитися грудьми вперед, то Задума був уже давно мертвий.

Монстр підняв із землі картину, на якій було зображено краєвид, що відкривався з цього місця на даху. Заключні мазки, нанесені Майстром близько півтори години тому, ще не застигли і світилися живим теплом, з дивною точністю повторюючи світ, яким його бачив Відривач голів.

— Простоздуррххх!..

Розділ 5 Гера (III)

— Знаєш, я збираюся поїхати на осінні канікули в Ригу, до родичів батька. На цілий тиждень і… без предків, — повідомив Гера, коли вони з Алексом вийшли на вулицю з ТИРУ.

— Класно! — прицмокнув Алекс.

До літа вісімдесят четвертого «Алекс» стало остаточно його другим ім’ям. Йому це подобалось, дозволяло відчувати себе хлопцем із-за кордону, наприклад, американцем, що об’їздив півсвіту, може, навіть побував на живих концертах «ROLLING STONES», «KISS», «SMOKIE»; хлопцем, що залишив десь там, за океаном, на час чергової подорожі розкішну блондинку, закохану в нього по вуха, шикарну машину з відкидним верхом, як у іноземних фільмах, і, звичайно, гору надзвичайно важливих справ. Це допомагало уявити себе просто крутим хлопцем. До літа вісімдесят четвертого «Алекс» стало якимось кодом, магічним заклинанням, що дозволяє одягти нікому не видимі чарівні окуляри, які змінюють світ за твоїм бажанням.

— Це справді класно! — повторив Алекс. Друзі зупинилися, щоб закурити. — Просто супер! І як збираєшся провести там цей час? — проживши майже шістнадцять років, він ще жодного разу не їздив кудись сам.

Гера невиразно знизав плечима:

— Ще не знаю. Але, сподіваюсь, непогано, — він відчував себе вже дорослим і говорив про канікули поважним тоном, наче про серйозну ділову поїздку.

Хлопці вийшли на Центральну алею розваг, де починалися атракціони міського Парку культури.

Але, незважаючи на навколишні веселощі, до Гери раптом повернувся похмурий настрій, який докучав йому останні дні. Здавалося, сьогодні вранці все минуло, але…

Усе через той випадок чотири дні тому.

Вони дійшли до середини Вулиці розваг, опинившись між каруселями та кімнатами сміху, коли це знову на нього нахлинуло — чітко до найдрібніших деталей. Він наче знову опинився в автобусі, що їде о третій годині дня маршрутом номер одинадцять.

Пасажирів у автобусі було небагато. Гера сидів біля вікна, дивлячись на залиті сонцем вулиці й навколишні будинки. Він думав про майбутню поїздку в Ригу. Починав шкодувати, що дізнався про плани щодо неї заздалегідь… задовго наперед. Досі найдовшою самостійною мандрівкою в його житті була лише можливість проїхатися самому міжміським автобусом зі Львова до Тернополя, де його зустрічали батьки. Дехто з його ровесників уже встиг об’їхати півкраїни самостійно чи в компанії однолітків.

Він вкотре уявляв, як це буде грандіозно відчути себе справді дорослим, коли потяг, вагон і перон вокзалу зрушаться з місця, залишаючи маму з батьком десь там, у минулому, за тією межею, з якої починається новий етап… Так, правильно, новий етап життя — тоді йому вже виповниться шістнадцять, і він отримає паспорт. Картина прощання з батьками повторювалася в його уяві стільки разів, що Гера почав ставитися до неї як до реального спогаду. А коли через дванадцять хвилин його потяг минає темну гору Високого Замку, він піде в тамбур, щоб викурити першу в цій довгоочікуваній подорожі…

І раптом йому стало жахливо страшно… Щось усередині заволало про необхідність вийти з автобуса… негайно!

Найближча зупинка була через три квартали, і Гера, підкоряючи цьому раптовому імпульсу, вирішив заздалегідь добратися до дверей, щоб одразу вискочити на вулицю.

Він повернувся до жінки, яка сиділа поруч, щоб вийти, але, підвівшись із крісла, відразу опустився назад — жінка з жахом роздивлялася свої руки. Вони виглядали так, немов по них копошилися хробаки. Шкіра на них зморщилася, ніби їх щойно витягли з гарячої води.

«Що це?.. — розгублено бурмотіла жінка. — О Боже мій! Що з ними? — вона звернулася до Гери з благанням в очах. — Щось із моїми руками… Хлопче, допоможи мені… Хлопчику!..»

Його цілком поглинув липкий жах; здавалося, тіло занурилося вище голови в якусь прозору в’язку субстанцію. Він не міг поворухнутися, не міг видавити із себе жодного звуку.

«Допоможи мені, хлопчику!.. — уже волала жінка. — ДОПОМОЖИ! МОЇ РУКИ!!!»

Його сорочка моментально змокріла. Але краєм ока Гера помітив, що ніхто з пасажирів не дивиться в їхній бік. Вони з жінкою немов опинилися в іншому вимірі… Ось молода мама підтримує маленьку дівчинку, яка тягнеться до вікна… Двоє чоловіків у військовій формі обговорюють щось між собою… Хлопець років двадцяти… Кондуктор, який утомлено бреде проходом між кріслами…

Їм усім було абсолютно байдуже, вони нічого не зауважували, вони здавалися запрограмованими зомбі, зосередженими лише на собі.

Хлопчику!.. Допоможи… Мої руки!..

Голосіння жінки перейшло в пронизливий вереск.

Гера бачив, як її руки міняються, розбухають, покриваються темними лілово-червоними плямами.

Хлоопччикку!.. Допоможиии!..

Гера продовжував спостерігати: тепер це була вже не «п’ятірня троля» з чорними нігтями — руки жінки різко зменшилися в обсязі, здавалося, шкіра на них спочатку прив’яла, потім, жовтіючи, зморщилася й затвердла, обтягаючи кістки… Це були вже не руки, а якісь скорчені пташині лапи з вузлуватими пальцями-пазурами. Жінки, втім, теж більше не було. На її місці сиділа висушена, як мумія, істота, схожа на гігантського павука, і хрипло сміялася. Голос її був жахливо скрипучий.

Гера розумів, що ще трохи, і він закричить. Його рот уже відкрився, повітря наповнило легені, але… він не проронив ані звуку…

«Хххррх-хх!..» — видала істота, зловісно посміхаючись і показуючи темно-коричневі зуби, схожі на сучки обгорілого дерева. І потягнулася до шиї хлопчика, що сидів попереду. Лапи монстра обхопили його голову і шарпнули вгору. Голова хлопчика відокремилася від тіла, наче в поламаної ляльки; тільки між плечима залишився стирчати білий хребет; кров із величезної рваної рани залила комір яскраво-блакитної сорочки…

Голова хлопчика, яку монстр тепер тримав однією рукою за волосся, повернулася, як дзига, навколо своєї осі й зупинилася, загостреним восковим носом указуючи на Геру, немов стрілка компаса. Гера неймовірно реально відчував, як кров із розірваної шиї теплим бульйоном ллється йому на коліна.

Безголове тіло хлопчика смикнулося, як від електричного удару. Його голова, повернута обличчям до Гери, байдуже бовталася в лапі чудовиська, що, здавалося, скам’яніло остаточно й наче виконувало функції гротескної вішалки.

Раптом бліді повіки хлопчика здригнулися, й очі широко відкрилися, зустрівшись поглядом із Герою. У них корчилися безмежний жах і благання.

«Це він! — закричала голова хлопчика голосом Гери. — Це він!.. Він наближається!.. Він прийде за тобою!.. Частина тебе вже знає… ЗНАЄ, коли це трапиться!..»

(частина мене вже знає, коли це…)

І раптом закричав сам Гера.

Салон автобуса замерехтів перед його очима… і він зрозумів, що стоїть, застрягши між колінами жінки похилого віку і спинкою переднього сидіння, де сидить і посміхається хлопчик, з головою на плечах.

Насправді він не кричав, а тільки випускав широкий потік повітря через відкритий рот, немов астматик.

За вікном Гера побачив, що за час його відходу з реальності (але що це було насправді? галюцинація? марення?.. і скільки це тривало? три хвилини? п’ять?) автобус проїхав не більше половини кварталу! Кілька людей, зокрема й жінка на сусідньому сидінні, стурбовано дивилися на нього — особливо жінка, який він ледь не гепнувся на коліна.

Гера пройшов до дверей і нетерпляче чекав, коли автобус доїде до зупинки. Здавалося, водій навмисно зменшує швидкість, щоб довше утримати його в салоні. Кілька разів він кидав погляд від дверей на тонку шию хлопчика, намагаючись переконатися, що на ній справді не залишилося слідів після того, як скорчені лапи монстра…

Нарешті він доїхав до зупинки й вистрибнув, коли двері ще не встигли повністю відчинитися, а сам автобус котився за інерцією з малою швидкістю.

Того дня Гера в бабусі так і не з’явився, хоча був за десять хвилин ходьби від її будинку. Вилетівши на довгоочікуваній зупинці, він одразу ж попрямував додому… пішки.

Вночі йому снилися багатосерійні кошмари, від яких не врятувало ні вставання в туалет, ні спроби покурити у кватирку, чого він ніколи раніше досі собі не дозволяв. Навіть просинання не рятувало — кошмарні видіння з автобуса наче мали здатність проступати з темряви, як зображення на фотопапері, опущеному у ванночку з фотохімікатами.

У результаті він другу половину ночі просидів із включеним світлом. Останній раз світло виконувало роль його охоронця десять чи одинадцять років тому, коли, наслухавшись від інших дітей страшних історій — розказаних Старшими Братами, — він боявся появи з-під ліжка злого волохатого Бабая чи мертвого дідуся, який заскучав за три роки під землею і прийшов погратися з онуком…

(«частина тебе вже знає…»)

Наступні три дні Гера з полегшенням відчував, як страх… відступає кудись далеко, щоб затаїтись і дочекатися свого часу. За ці останні дні йому ввижалося щось у людській юрбі, чи здавалося, що в одному з вікон дому навпроти він бачить висохлу лиховісну фігуру, яка махає йому рукою.

Але найбільше Гері дошкуляв його власний портрет, що висів напроти ліжка; немов він відчував якийсь таємний зв’язок того, що сталося в автобусі з тим далеким днем, коли побував у фотосалоні… тоді ж теж щось трапилось? Щось…

(КЛАЦ!.. це станеться… частина тебе… знає… КЛАЦ!..)

Він не міг позбутися дивної впевненості, що вже бачив цю істоту (Відривача голів… так?) десь раніше — колись давним-давно — може, з того моменту пройшло навіть більше часу… ніж він живе на світі. Набагато більше, ніж минуло з того дня, коли він видав свій перший крик у пологовому будинку… Але чи це можливо?..

На п’ятий день наче все минуло, і він відійшов від потрясіння. Через кілька годин вони мали зустрітися з Алексом. Життя поверталося в норму.

Але в парку це знову спробувало дотягтися до нього.

Але скоро він поїде в Ригу. І повернеться назад іншим — це відчуття було надто сильним, щоб обдурити. Коли тобі п’ятнадцять, то здається, що досить лише зовнішньої зміни декорацій, щоб із легкістю здійснились найзаповітніші бажання.

Хвилин через п’ятнадцять друзі піднялися до чортового колеса й, залишивши Парк культури, прогулювалися Стрийським парком. Гера попрямував до лавки, на якій сиділи двоє дівчат, на вигляд трохи молодші за них з Алексом. Той, як звичайно, зупинився неподалік, довіривши більш рішучому другу «налагодити контакт» — якщо Гері це вдавалося, він приєднувався хвилиною пізніше; іноді вимушено створений образ сором’язливого друга навіть вдало обігрувався.

До лавки залишалося ще кроків десять, але Гера вже точно знав, яка з дівчат буде його (якщо пощастить, зрозуміло). Він задивився на її красивий профіль… А от подружка… У красивих дівчат завжди страшненькі подруги (принаймні в дев’ятьох випадках із десяти). Він відчув внутрішню зловтіху, що це правило може спрацювати й сьогодні. Бажаєш залишатися осторонь, Алексе, спостерігати з укриття, як я знайомлюся сам? — маєш повненьку дівчину… ха-ха!

Дівчата звернули на нього увагу, коли він уже підійшов до їхньої лавки.

— Привіт, — сказав Гера, намагаючись додати своїй усмішці того виразу (прихильного і трохи збентеженого, який, на його думку, може сподобатися дівчині, коли з нею знайомляться на вулиці), що він ретельно репетирував останні кілька тижнів перед дзеркалом, дізнавшись про майбутню поїздку в Ригу.

— Привіт, — просто відповіла симпатична дівчинка і глянула на нього з цікавістю. Повненька не сказала нічого, лише пирснула і зневажливо відвернулася.

Гера знову перевів погляд на її подругу і, намагаючись не почервоніти, подумав, які в неї красиві сірі очі. Чорт! — він узагалі ніколи не говорив із такою красивою дівчиною!

Всі заготовлені наперед слова і фрази кудись випарувались. Гера відчув, що готовий закохатися — уперше по-справжньому.

— Ми з другом… — почав він якось невпевнено, — ми з другом теж сьогодні вирішили погуляти тут.

«Прекрасний початок, дурню! Просто грандіозний! Вона ж зараз просто посміється над тобою… і ця її повна подружка теж. Придумай нарешті що-небудь…»

— От… — закінчив Гера, немов підійшов тільки для того, щоб повідомити цю приголомшливу новину. Повненька хіхікнула, відвернувшись, а він зрозумів, що червоніє.

— Ми теж, — спокійно підтримала розмову сіроока дівчинка і… і Гера полегшено зітхнув, вона не глузувала з нього; її погляд був привітний.

Це Геру підбадьорило:

— Ми хотіли б познайомитися з вами. Погуляти… може сходити в кіно, поїсти морозива. А потім… ну, не знаю… Якщо хочете, покатаємося на Чортовому колесі. Складете нам компанію?

Дівчина посміхнулася (невже вона погодиться?) й запитально глянула на подругу.

— А де ж твій приятель? — поцікавилась вона; Гера не міг відірвати очей від її посмішки.

— Ну, він… дуже сором’язливий, розумієш? — Їх погляди зустрілися знову, і Гера тільки зараз помітив наскільки ця незнайома сіроока дівчина схожа зовні на Анжелу (подружку Марини, з якою він познайомився на початку навчального року, коли вони з Алексом прогулювали шкільні заняття в цьому ж парку). Але вона була значно симпатичнішою за Анжелу. Ні, вона була просто красунею!

— Он він стоїть, — Гера показав на Алекса, що стояв метрів за тридцять і робив вигляд, що знайомство його зовсім не стосується.

— Забавний, — посміхнулася сіроока дівчинка. — Тобі, напевно, дуже весело з таким другом, — і знову глянула на Алекса.

Ось-ось мав наступити вирішальний момент, коли все остаточно вирішиться.

— Покликати його? — Гера страшенно хвилювався, у нього навіть перехопило подих. Та що це з ним!..

Вона, теж зніяковівши, злегка прикусила нижню губку, але вже наступної миті з її погляду Гера зрозумів, якою буде відповідь. Вона вагалася секунду-дві, знову глянула на подругу, що сиділа з байдужим виглядом (ну хіба не пара Алексу!), й кивнула.

Йому вдалося!

— До речі… мене звати Гера… — щасливо випалив він. Алекс тепер міг і почекати. — А тебе? — і, спохватитись, повернувся до її подруги. — І те…

Та перестала розглядати свої туфлі, різко підняла голову і пронизливо засміялася. Гера відсахнувся від лавки. Її очі почорніли і глибоко ввалилися; з перекошеного в реготі рота визирали схожі на обгорілі сучки зуби.

— А ти вгадай!.. — проскрипіла повненька подружка нестерпно різким і таким уже знайомим голосом. — Угадай, як мене звуть!..

Від жаху Гера глухо скрикнув і кинувся бігти з усіх сил від лавки.

Алекс, нічого не розуміючи, безпомічно дивився йому вслід…

КЛАЦ!..

Цей випадок, серед ряду інших, пов’язаних із відвідуванням фотосалону влітку 1980 року, де за дверима з олімпійським ведмедиком і тріщиною в склі робив знімки дивний фотограф, став для Гери останнім. Видіння більше його не переслідували, і незабаром він про них забув. Усе це залишилося десь там, за далеким мрячним порогом. Чого не буває в дитинстві…

Це минуло.

Але не назавжди, бо було частиною його майбутнього, а те, що належить майбутньому, завжди повертається — непорушна істина. І повернулося, через п’ятнадцять років — терпляче дочекавшись його в тому часі, якому належало.

І частина його це знала…

КЛАЦ!..

— Я одразу зрозуміла, що він ненормальний, — сказала повненька дівчинка своїй сіроокій подрузі, що задумливо дивилася вслід Гері.

Гера…

— Ні, я так не думаю, — повільно відповіла друга. — Щось трапилось.

— А я, тобі кажу — він утік із психлікарні, Карино…

КЛАЦ!..

Розділ 6 Місто вночі (III)

20 жовтня, середа, 00:59 ночі

…Коли металеве нутро сміттєпроводу видало гуркіт падіння чогось великого і твердого, десятилітній Артем Різь мимоволі відсахнувся від бака, в який за секунду полетіли… людські голови.

Одна…

Друга…

Третя…

Загалом їх було п’ять.

Вони падали на дно бака, мов качани гнилої капусти. Дивний тупий звук відбивався від тонких металевих стінок посудини. Четверта і п’ята голови забризкали стіни маленького вузького приміщення бурими згустками крові. Потім усе миттєво закінчилося, і наступила багатозначна тиша.

Худорлявий хлопчик у брудному старому одязі спочатку думав покликати когось, правда, не розраховуючи, що його почують у такий пізній час (а що зробила б мама?). Він залишився на місці, продовжуючи дивитися на те, що вилетіло з труби сміттєпроводу.

Залиті кров’ю і ще чимось голови були схожі на дивовижні переспілі плоди якогось Химерного Дерева з фантазій душевнохворого.

Він потупцяв на місці, не знаючи що робити, але врешті перемогла звичайна дитяча цікавість. Хлопчик повільно наблизився до бака з двома проржавілими ручками і зненацька для себе самого хіхікнув…

Справді — сміттєвий бак, набитий доверху людськими головами — хіба це не смішно?

Якби хлопчик на ім’я Артем Різь був старшим, він міг би сказати, що коли ти єдина дитина самотньої і вже не молодої жінки, яка страждає кількома хронічними хворобами, одна з котрих — органічна гіпертонія, то можеш не сумніватися: тобі доведеться забути про свої десять років. Ще гірше, якщо твоя хвора мама з неймовірними зусиллями утримується на посаді двірника. Безтурботне дитинство закінчилося тоді, коли в тебе виявилося досить сил, щоб відтягнути повний бак, наповнений різною гидотою, до великого контейнера, махати мітлою в дворі, а взимку втримати в руках лопату із широким «носом» для збирання снігу. Саме з того дня можна вважати себе дорослим… принаймні щодо своїх обов’язків.

Але ще доводиться вислуховувати докори, коли погано прибране сміття переноситься вітром на територію інших двірників. Вставати о пів на п’яту ранку, щоб після роботи не запізнитися в школу. Діставати стусани від старших хлопців, які збираються ввечері біля під’їзду, коли час змінювати баки під сміттєпроводом. Терпіти їдкі глузування однолітків, яким пощастило трохи більше… бо їм не доводиться колупатися у відходах своїх сусідів. А ще існували бомжі й алкоголіки..

Дедалі частіше він запитував себе: чому? Чому він? І з недовірливим подивом дивився на своїх ровесників… Так, звичайно, бо в нього дуже хвора мама, немає батька, чи хоча б старшого брата або сестри. Вони з мамою дуже бідують, і мамина робота — єдине, завдяки чому вони…

Але все одно — ЧОМУ?!

Останнім часом закрадалася одна негарна думка: а чи не сподобалося його мамі, нехай і дуже хворій, мати такого дорослого десятилітнього сина? Бувало, що йому доводилося виконувати за неї більшу частину роботи… ні! — мама не пила алкоголю, навіть пива (їй ні в якому разі не можна!). Просто вона була дуже, дуже хворою жінкою.

І все… Він помітив, що останнім часом приступи сильного головного болю почастішали… особливо, коли накопичувалося багато роботи у дворі.

(«Ах ти, негідний хлопчиську, як ти смієш так думати про свою МАМУ?! Я прала твої засрані пелюшки, не спала сотні ночей, коли ти…»)

Цього вечора він пізно повернувся додому, оскільки сьогодні був благополучний для мами день, і він засидівся у свого друга, що живе в сусідньому домі. Коли хлопчаки зрозуміли, що вже близько півночі, Артем кулею помчався додому, сподіваючись, що мама не дуже хвилюється — адже уже майже три тижні нічними вулицями бродить цей жахливий і невловимий Відривач голів, а йому треба йти темним провулком.

Але, повернувшись додому, він одразу зрозумів, що надмірного хвилювання за нього не було. Мама лежала на тахті у своїй кімнаті й голосно стогнала. Йому, звичайно, було дуже шкода маму… але, Господи! — як він ненавидів ці її прокляті стогони — невже їй справді аж так боляче? На табуреті були розкидані звичні флакони з краплями, таблетки, чашка, графин з водою тощо. Це все дивилося на нього з нахабною впевненістю господарів ситуації. Запах ліків наповнював кімнату, освітлену лише торшером.

Почувши, як він зайшов, мама повільно піднялася на лікті і сказала, що залишилося ще багато роботи, яку треба закінчити до завтра — розібратися зі сміттєпроводом, адже бак не мінявся з обіду, і до ранку на підлозі виросте ціла гора відходів, які потім доведеться забирати, а він і сам знає, як це важко.

А вона знову дуже, дуже сильно хвора… І йому зараз доведеться доробляти сьогоднішню роботу — жаль, що він прийшов додому так пізно — і, швидше за все, взяти на себе цілий завтрашній день.

Хвилину тому він хотів обійняти цю змучену жінку з великими темними колами під очима, що була його матір’ю, — як завжди робив раніше — сказати кілька заспокійливих слів… Але цього вечора він мовчки вийшов із її кімнати, швидко переодягся в робоче, думаючи про дві-три години сну, які в нього залишаться, щоб устигнути до школи… Швидко глянув на годинник у кухні (00:17), вийшов із квартири і спустився вниз…

Роздивитися можна було лише дві верхні голови. Навряд чи він знав цих людей добре, якщо знав узагалі, бо зараз…

Хлопчику не хотілося торкати руками мертві голови, тому він підважив їх коротким ціпком, щоб упізнати.

Це було моторошною, але захоплюючою грою.

Він не відчував страху — може, тому що був зовсім не маленьким дорослим, яким вважала його мама, а просто десятилітнім хлопчиськом. Тому йому було просто цікаво. Цікавіше навіть, ніж сонячне затемнення 11 серпня того літа.

Зрештою, він перевернув дві верхні голови так, щоб добре розглянути. Через хвилину хлопчик кивнув, наче погоджуючись із самим собою. Так, він знає цих людей, точніше… ці обличчя. Вся родина, п’ять чоловік… Він прекрасно пам’ятав, як вони переїхали в його будинок п’ять чи шість тижнів тому. Йому ці люди подобалися: чоловік із дружиною років по сорок, двоє дітей, дівчатка трохи старші за нього, й бабуся. Смерть спотворила обличчя майже до невпізнанності.

Тепер, коли за цими останками виникли образи реальних людей, гра більше не здавалася цікавою — вона стала огидною… а також, звідкись із брудних кутів маленького приміщення почав неквапно виповзати страх.

Хлопчик відвернувся. Глянув на прикриті двері за три кроки перед собою. Позаду щось ворухнулося і глухо вдарилось об стінку бака. Артем здригнувся, але змусив себе не оглядатися — просто одна з голів знову завалилася набік… правда? Йому ж нічого не загрожує? Якби голови раптом ожили і спробували напасти на нього, як у страшному кіно, підкотитися до ніг і вчепитися зубами в його ногу, то вони все одно не змогли б вибратися з бака. І взагалі, хіба таке може бути в реальному житті?

Хоча… він не був до кінця впевнений, що не може. І тому все-таки кинув один сторожкий погляд собі за спину…

Ніякого руху, жодних спроб із боку голів тихенько вибратися з бака, поки він відвернувся. І очі, як і раніше, закриті, принаймні, в тих двох…

Страх трохи відступив.

Мабуть, йому варто побоюватися когось іншого.

Хлопчик обережно наблизився до дверей і прислухався.

Отже, Відривач голів почав забиратися в житла. Говорили, що він може нападати на людей тільки на відкритому просторі — це було підкріплено навіть заявами більшості аналітиків у місцевій пресі. Правда, дехто попереджав, що як тільки налякані жителі Львова припинять виходити з настанням темряви на вулиці, вбивця почне проникати у квартири.

Артем Різь, як і всі люди міста, багато чув про ці дискусії і розумів, що, напевно, став першим, хто довідався: злочинець уже освоїв «новий стиль».

Чорт!.. Адже Відривач міг пройти повз нього, поки він возився з баками.

Він знову прислухався біля дверей. Схоже, за ними нікого не було. Потім він закрився на максимальне число поворотів ключа.

Він вирішив, що не вийде з приміщення поки не розвидниться (думка, що мама збожеволіє від хвилювання, немов забула з'явитися…)

Потім відтягнув бак із головами від сміттєпроводу, а на його місце поставив порожній. Іще два бачки підперли двері в приміщення — не стільки для надійності, скільки для заспокоєння. Коли він тягнув бак, виникло таке враження, наче голови, готуючись до ночі, укладаються зручніше.

Після цього хлопчик відчув, наскільки втомився за цей день («але не забувай про ранок… шкода, що ти прийшов так пізно, синку, я дуже хвора… швидше за все, тобі доведеться взяти на себе і цілий завтрашній день…»), і забився в холодний кут подалі від страшного бака з головами п’яти мерців.

Він сподівався, що не прокинеться від їхньої метушні.

Коли вже хвилин через п’ять його неминуче потягнуло на сон, Артем раптом подумав: чи стала б мама наполягати, щоб він пішов закінчувати її роботу, якби знала, що Відривач почав забиратися в будинки?

«Маленький невдячний виродку! Як ти смієш думати таке про МАТІР! Припини це негайно!»

І, вже майже провалюючись у холодний тривожний сон, він зненацька чесно собі зізнався…

СТАЛА Б.

Брудний худий бомж, який майже нічого не їв за останній тиждень, стояв перед маленьким підвальним віконцем. Але для нього давно не існувало поняття про голод. Не існувало взагалі нічого, крім неї.

Його очі гарячково поблискували, вдивляючись у темряву — там, попереду, лише за два десятки кроків була його таємниця. Він бачив її. Бачив просто зараз. Суха стрімка тінь…

Тільки заради цієї короткої миті він жив увесь цей день, як і попередні… скільки? Утім, це не мало значення. Він міг спостерігати за нею тепер щоночі, очікуючи перед маленьким квадратним віконцем, як одержимий маг перед чарівним дзеркалом. І цього йому було цілком достатньо, щоб жити. Більше нічого…

Він не міг купувати газет, дивитися телевізор і слухати радіо, але з випадкових розмов під час поодиноких вилазок назовні вдень багато чув про появу в місті невловимого загадкового вбивці, монстра, що нападає вночі на людей і відриває їм, немов лялькам, голови…

(«Ти пам’ятаєш собаку?.. Того вечора… Він був прив’язаний до лавки біля дому… Перша зустріч із тінню…»)

Виходило, що його таємниця й жахливий Відривач… Але навряд чи для нього це мало значення.

Головне, він більше не сумнівався, що його поява тут і все, що сталося раніше, включно з тою нещасливою шнурівкою — не було випадковістю.

Ось що тепер має значення.

Все інше — не важливо.

Глава у главі

Одного разу Відривач випадково зустрівся з Ним. 3 ким звела його темна вулиця глибокої безмісячної ночі на окраїні міста, «машина» так і не зрозуміла. Може, Він був просто дивовижним виродком, що несе тягар якої-небудь Великої Недоладності, відкинутий жорстоким світом людей. Чи це був самотній мутант, не здатний навіть усвідомити лиховісну суть власної реальності Або Він — результат певного страшного експерименту А може бути, й мешканець інших світів.

Для обох ця зустріч назавжди залишилася загадкою.

Вони тільки відчули гігантську прірву, що розділяла їх, безодню порожнечі і сторонньості — ще більшу, ніж та, що кожного з них відокремлювала від людей.

І повільно розійшлися в різні боки як породження несумісних світил, яким ніколи не зрозуміти одне одного й більше ніколи не зустрітися…

20 жовтня, 3:44 ночі

За чотири кілометри від підвалу, де виснажений бомж із несамовитою надією фанатика вдивлявся в маленьке віконце, в іншому місці — брудному й холодному — прокинувся й закричав від смертельного жаху десятилітній хлопчик.

Це трапилось, коли його права нога ненавмисно смикнулася в тривожному сні і вдарила по баці, що стояв окремо від інших. Той на одну мить нахилився, і цього було досить, щоб із нього випала людська голова. Вона покотилася по підлозі з тихим шурхотом — так, немов сама обирала напрямок, — і зупинилася біля хлопчикових ніг. Швидше за все, через раптово перерваний сон Артему здалося, що голова має обличчя його матері.

І за секунду до своєї смерті він побачив, що вона збирається його вкусити…