Донор для небіжчика

Розділ 1 Маркевич

Доктор Маркевич із насолодою випростав на дивані ноги й самозадоволено посміхався: день завершився чудово, по повній програмі. Така молоденька хвойдочка в нього вже давно не гостювала. До того ж дурна як гуска: переконана, що його слово перед головним лікарем важить більше, ніж Коран для мусульманина; утім, щось таки й важить, але… Доведеться їй сюди зачастити — зрозуміло, в належний для цього час; він-то знає, як притримати таких на гачку. І, зрозуміло, часу не гаятиме. Поки його набридлива, як мігрень, стодесятикілограмова товстуха рачкує над кущами полуниць, немов допотопний комбайн, — треба використовувати цей час.

Маркевич зняв свої окуляри з димчастими стеклами, як у генерала Піночета, й поклав їх на журнальний столик.

Практикантка пішла хвилин десять тому; великий овальний циферблат годинника показував одинадцяту вечора.

У цей час його зазвичай хилило на сон, але збудження після близькості з молодою практиканткою ще не минуло, і, щоб заспокоїтись, Маркевич вирішив почитати.

Швидкий вихід на пенсію його не тривожив. Мав п’ятикімнатну квартиру «люкс» у старому добротному будинку ще польського будівництва, нафаршировану антикваріатом, дві дачі (на одній із них зараз плазує його «комбайн»), та деякі заощадження на чорний день — підпільні аборти зробили свою справу. Клієнти, точніше клієнтки, все одно залишаться. За помилки треба платити, любі дами, й не тільки сльозами… так уже заведено.

Тишу кімнати порушували важкі краплі дощу, що монотонно тарабанили по підвіконню, наче це осінь просилася в людські житла. Пориви вітру змушували скрипіти незачинену кватирку: а-аай!.. — довгий-довгий скрип; у дитинстві цей звук видавався Маркевичу моторошним. Він немов повернувся з тих часів, коли майбутньому доктору було п’ять років і він думав, що такий звук видає волохата істота з жахливим характером і злими очима, що приходить уночі до неслухняних дітей, з’являючись із-під ліжка, де терпляче сидить увесь день і спостерігає за їхньою поведінкою. Навіть будучи трохи старшим, він не раз уявляв собі, як із-під його ліжка повільно вилазить волохатий монстр, а він не може навіть закричати, тому що клубок жаху затиснув його голос між горлом і легенями, немов вату — ту саму вату, з якої зроблені ноги в сні, коли позаду наздоганяють злі голодні істоти. Іноді щось подібне снилося вже дорослому Маркевичу, і якщо після того йому доводилося вставати в туалет, то подолання темного коридору ставало справді випробуванням. Але найстрашніше було відкрити двері вбиральні, бо…

Кватирка наче намагалася про щось докричатися своєю особливою мовою до хлопчиська, що давно виріс і став надто самовпевненим. Та Маркевич уже давно забув цю мову; він безтурботно продовжував читати, не звертаючи ні на що уваги. Звичайно це тривало доти (чортова кватирка скрипіла хронічно), доки в Маркевича вривався терпець і він ішов підв’язувати її шнурком, оскільки зайнятися лагодженням засува руки ніяк не доходили.

Цього вечора він надто захопився, щоб одразу помітити дивний запах, що почав розповзатися по квартирі після того, як пішла практикантка.

Хвилин через десять він усе-таки відірвав очі від книги, відчувши незрозуміле занепокоєння. Щось схоже на дитячий страх залоскотало в грудях. Але причиною був не запах, що розповзався по кімнаті, як туман із нічного болота, у нього майнула думка… чи не доведеться знову мати справу з паскудним абортом, як платою за сьогоднішній вечір?

Його обличчям майнула тінь полегшення — ні, все гаразд, у таких справах він стріляний горобець. Просто вилетіла з голови вся ця метушня з презервативом; він його одразу спустив в унітаз (сподіваюсь, він не забився в яку-небудь щілину, де його знайде ця товста бочка з жиром; Маркевич на мить уявив, як він стоїть перед своєю тушею, начебто школяр, що очікує прочухана, наспіх видумуючи безнадійні виправдання).

Ні, все гаразд. Маркевич почухав мошонку і знову почав читати.

Дивний запах тим часом посилився, досягаючи своїми незримими щупальцями найвіддаленіших куточків кімнати.

… А-аай! А-аай! — скрикувала кватирка.

Існувала принаймні ще одна причина, яка штовхала Маркевича зануритися з головою в книгу. Ця причина навіть мала ім’я — Фелікс Лозинський. Це був співробітник, із яким сьогодні стався черговий конфлікт у відділенні лікарні, де їм обом не пощастило працювати разом. Колишній військовий лікар, Лозинський, із приходом у лікарню кілька років тому став для Маркевича величезною ниючою скалкою. Необтесаний мужлан і солдафон, що прилюдно посмів назвати його сьогодні «слимаком у медицині»… Гнида! Слава Богу, давно минули ті часи, коли таких, як він, вважали героями!

Він саме закінчив читати чергову главу, коли знову відчув якесь занепокоєння й цей дивний дитячий страх.

Маркевич відклав книгу й устав, щоб прив’язати чортову кватирку. Підвівшись, він відчув дивний запах, який витав по кімнаті й був не надто сильним, зате дуже неприємним. Маркевич моментально забув про свій попередній намір і, принюхуючись, розгублено оглянувся навколо.

Дивно…

Про всяк випадок Маркевич обнюхав себе, щоб переконатися, що він сам не є причиною поганого запаху. Зрештою, це абсолютно неможливо. Такий сморід… Чи, може, практикантка має до цього якесь відношення? Навряд чи.

Він уключив у вітальні яскраве світло, заглянув в усі кутки, але нічого незвичайного не знайшов.

Дуже дивно.

Повернувшись на софу, Маркевич пробував визначити походження тієї гидоти, що дедалі сильніше (тепер він і це помітив) розповзалася по кімнаті. Адже причина має існувати! Тим більше, що запах здавався Маркевичу знайомим. На секунду дивний дитячий страх відступив перед роздратуванням. Але незабаром повернувся знову. Цей запах явно йому знайомий… Маркевич сполотнів, наче його посипали тальком. Це нагадувало… Що за нісенітниці?! Він знову принюхався. На його обличчі відбилися одночасно страх і відраза. Це був… запах розкладання трупа. Важкий і водночас солодкуватий.

Він спробував міркувати логічно. Може, у квартиру забрався вуличний кіт? Дуже хворий кіт, який, десь сховавшись, здох. У його квартирі! Версія була правдоподібна — Маркевич жив на першому поверсі. Вуличний кіт? — чому б ні…

Але, з іншого боку, чому запах з’явився так раптово? Страх завовтузився в грудях із подвійною силою, незважаючи на яскраве світло в кімнаті.

Може… хлопчаки закинули дохлого кота йому у вікно? Ця думка принесла полегшення. Тепер треба терміново обшукати всю квартиру.

Маркевич перейшов у сусідню кімнату. Тут запах помітно посилювався. Обличчя доктора перекосилося: так могла смердіти ціла дюжина дохлих котів, які пролежали на якомусь смітнику під жарким сонцем багато днів. Маркевич увімкнув світло й побачив, що вікно і кватирка в кімнаті зачинені. Щільно та надійно.

У спальні запах чувся найменше. Маркевич полегшено зітхнув. Наступним пунктом перевірки був кабінет. Здається, тут він залишив відкритою кватирку. Та й двері після недавнього ремонту…

— Погано прилягають… — уголос продовжив Маркевич.

Щоб потрапити в кабінет, треба було пройти довгим коридором. А вимикач (який ідіот його там придумав!) містився в протилежному кінці.

Йти коридором Маркевичу хотілося не більше, ніж засовувати голову в пащу голодного лева, але він відчинив ширше двері спальні, щоб світло падало якнайдалі, і ступив у темряву. Маркевич дійшов уже до середини коридору, коли раптом за його спиною щось голосно гупнуло…

Ноги лікаря підкосилися від жаху. Він скрикнув і переборов відрізок шляху, що залишався, одним ривком. Дотягуючись до вимикача, перечепився однією ногою через поріг, а іншою сильно вдарився трохи вище коліна. Але болю в той момент не відчув.

Коли включилося світло, лікар побачив, що зачепив ногою стопку старих журналів.

Маркевич полегшено зітхнув, машинально потер забите місце над коліном і глянув на капець, носком якого зачепився за поріг. Підошва до середини віддерлася і, здавалося, що взуття розкриває голодний рот.

…а-аай… — чулося з вітальні похмуре скрипіння кватирки. Маркевич зіщулився. Такого страху він не відчував з дитинства. Гівно якесь…

Ніяких дохлих котів не було і в кабінеті…

Залишалося перевірити останню кімнату. У кухні робити не було чого, тому що там працювала витяжка. Туалет і ванна теж виключалися — там не було вікон, які виходили на вулицю. Якщо тільки… розпухлі від гниття коти не заповзли туди самі… Господи, про що він думає!

У цій кімнаті раніше жив син Маркевича, до того, як виїхав учитися за кордон. Тепер вона весь час пустувала.

Шукати більше ніде, або це там, або…

Маркевич узявся за ручку дверей. Липкими гнилими водоростями його огорнуло якесь моторошне чекання.

Від нестерпного смороду в горлі пульсував клубок нудоти; мокра від поту сорочка обліпила тіло, немов сира ганчірка.

Маркевич відчув вологою шкірою долоні поверхню мідної ручки у формі голови ящірки й чомусь згадав один мерзенний сон.

Кошмар запам’ятався саме тому, що жахав від початку до кінця своєю реальністю. Він просинається вночі у своєму ліжку, коли дружина повертається з туалету й починає сильно до нього притискатися. Вона обхоплює його руками ззаду й усе сильніше притягає до себе… І раптом він починає розуміти, що це зовсім не руки, а якісь волохаті лапи з дуже довгими пазурами…

Тоді він прокинувся з хрипким криком. Поруч у дві дірки сопіла ця корова; шкода, що вона не хропіла тієї ночі: можливо, він прокинувся б раніш. Після цього Маркевич уже не зміг заснути до самого ранку, продовжуючи відчувати на грудях і плечах обійми того, кого він більше всього боявся в дитинстві й у кого вірив сильніше, ніж у Бога чи Діда Мороза.

Нарешті, внутрішньо здригнувшись, Маркевич повернув ручку дверей і ступив у колишню кімнату сина. На якусь мить йому здалося, що запах посилився, але… тільки здалося. Нічого більше.

Ніяких котів. І нічого, що могло б видавати цей огидний запах. Маркевич укотре розгублено озирнувся навколо. Відкіля ж, чорт візьми…

Треба було одягати респіратор. Такий, як йому ще в студентські роки видавали в морзі…

О Господи! — Маркевича пересмикнуло. Раніш ніколи він не звертався до творця так благально, як у цю хвилину. Схоже, що просто зараз по його квартирі бродить мрець…

Маркевич знову вийшов у довгий коридор, подумки дякуючи собі за те, що залишив увімкненим світло. Заглянути про всяк випадок у велику коридорну шафу було для нього занадто. Маркевич помітив, що запах посилюється, переростаючи в уже нестерпний сморід. Важкий нудотний дух гниття знущався з нюху і дурманив голову.

Заходячи у вітальню, Маркевич уловив якийсь сторонній звук. Але незабаром з’ясувалося, що це всього лише кватирка — а-аай!

Нічого більше.

Він перевів подих, але раптом щось важке опустилося позаду на його плече…

Розділ 2 Алекс лютує

Алекс метався по своєму домашньому кабінеті, не знаходячи собі місця. В офісі компанії сьогодні зірвався важливий договір, і єдиною причиною цієї невдачі був Герман, точніше, його відсутність. Підписання документів відкладено на невизначений термін (чи назавжди), бо свого часу саме Герман залучив людей, чиї інтереси були сьогодні представлені. Зрозуміло, його відсутність у відповідальний момент не могла їх не насторожити. Алексу ж, незважаючи на всі його переконливі аргументи, вони не довіряли. Германові — так, йому — ні.

Алекс стояв перед столом і нервово мнув пальцями незапалену цигарку. На годиннику в масивній мармуровій оправі була половина першої.

Незважаючи на пізній час, Алекс не міг лягти в ліжко, щоб заснути; при одній згадці хоча б найнезначніших епізодів сьогоднішнього провалу усе всередині закипало знову. Плани компанії на найближчий час полетіли коту під хвіст.

Усі слова про перенесення термінів підписання були просто тактовною формою відмови. І все через легковажність Германа! Це можна назвати навіть зрадою.

А може, в нього справді серйозні проблеми? — вкотре майнула думка. Чи це все-таки примха людини, якій на все начхати («…якщо питання тільки в цьому, то мені на все начхати…»)? Зрештою, Алекс не сумнівався, що Герман не з’явиться до очікуваного терміну. Минуло шість днів після їхньої розмови в офісі, а від нього ні слуху ні духу. Спочатку Алекс не сприйняв цього серйозно. Абсолютно. Був трохи стривожений — так, але щоб усе зайшло так далеко… До того ж він не міг зрозуміти ситуації із самого початку, бо Герман відмовився пояснювати свою химерну поведінку. Навіть не спробував. І це після стількох років…

Ні єдиного дзвінка відтоді, невже його не хвилює, чи був підписаний цей договір? Хто-хто, а Герман забути про нього не міг. Неможливо. Адже він сам кілька місяців присвятив підготовчій роботі.

А може, він образився? Через його, Алекса, погрозу позбавити Германа частки в компанії? Чи…

Він продовжував крутити в пальцях зім’яту цигарку, поки вона розсипалася, як висушена мумія. Алекс машинально викинув її у смітник, витягнув із пачки нову цигарку й закурив.

Дощ монотонно тарабанив за темним вікном, осінній вітер легенько погойдував портьєри й доносив знадвору сумовитий шелест листя на деревах. У сусідній кімнаті спала Анжела — дружина, яка після його повернення додому в не найкращому настрої за весь вечір не сказала йому ні слова. Це було звичайним явищем останні рік-півтора. Коли Алекс повертався з роботи не в гуморі, вона намагалася раніше, ніж завжди, лягти в ліжко. Може, слід було подумати вже й про дітей, — як-не-як, вони одружені вже п’ять років. Пора… тільки не зараз, не той час. Трохи пізніше.

До речі, — подумав Алекс, знову повернувшись думкою до Германа, — може, це пов’язано із жінкою? Після тієї поїздки в Ригу минуло досить часу, щоб прийти в… Чи ні? Невже за всі ці роки в нього не було жодної баби?

Якийсь час Алекс тупо дивився на поверхню письмового столу, розуміючи, що в нього поступово визріває план дій.

Ну що ж, Алекс не дзвонитиме перший. Може, він би це і зробив… якби сьогодні були підписані ці найважливіші папери. А тепер — ні.

Але й сидіти склавши руки теж не буде.

З нього досить.

Розділ 3 Бука

…Не стримавши здавленого крику, Маркевич почав сповзати на підлогу, намагаючись оглянутися назад і водночас жахаючись того, що могли побачити його вирячені очі. Але так і не пересилив себе, щоб повернути голову.

Того, що він устиг побачити, вистачило з надлишком, щоб у венах застигла кров. На його плечі лежало щось, схоже на виродливий наріст, — у якому він із жахом упізнавав людську руку. Від цієї руки йшов моторошний сморід.

Бука… — розпеченим шилом прокололо мозок. — Його Бука!.. Він повернувся… Він прийшов за ним…

Маркевич зсунувся на підлогу і, уткнувшись обличчям у зігнуті коліна, тонко заскиглив. У цю мить він був готовий віддати навіть увесь зміст замурованого в кабінеті сейфу, де зберігав усі свої валютні заощадження, — тільки б не піднімати очі, не бачити, ХТО зараз над ним стояв.

— Я нічого не зробив… Це… пом-милка!.. — промимрив Маркевич, вирішивши, що Бука прийшов його покарати.

Бука тільки того і приходить…

До поганих дітей, щоб покарати.

Але…

У пам’яті виплив образ молодої жінки, що була на п’ятому місяці вагітності. Вона померла через два дні після того, як Маркевич переконав її, що все обійдеться, якщо зробити аборт.

Він назавжди запам’ятав до деталей вираз її обличчя під час операції, хоча це було дуже давно. Однак тонка цівка крові, по підборіддю з прикушеної губи…

Це не Бука з його дитинства. Це вона…

— Я… не винний!.. — Маркевич спробував відповзти убік. — Це в-випадковість! Цього не повинно було…

Гостя багатозначно мовчала.

Маркевича трусило, наче він тримався за оголений провід. Він уже чітко зрозумів, що не побачить наступного ранку.

— Щ-що… ви хочете… зробити? Я… — Маркевич швидше відчув, аніж почув, як вона наблизилася. Воно…

І скулився, коли почув голос:

— ТИ ВІДКРИВАВ АРХІВ…

Маркевича пересмикнуло. До чого тут архів?!

І раптом згадав молодого чоловіка, який на днях приходив у лікарню, коли він чергував. Хотів з’ясувати деякі деталі, навіть заплатив гроші… І він його впустив.

Це й був той Гріх, за який він зараз розплатиться? Адже він навіть не зрозумів, що саме цікавило візитера.

— Я не винний! — зненацька промекав Маркевич пронизливим голосом. — Він… він змусив мене!

— ТИ МЕРЗОТНИК… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ! — прохрипіло Воно, нахиляючись іще ближче.

— Ні! Це не так… Не так! — Маркевич здогадався: він бовкнув зовсім не те, що слід.

— МЕНІ ТРЕБА ЗНАТИ ІМ’Я ЛІКАРЯ, ЯКИЙ РОБИВ ПЕРЕЛИВАННЯ… ТОГО ЛІКАРЯ!

Переливання? Чого… Крові? Так, справді, в паперах щось таке було.

Але лікар…

— Я не знаю… не пам’ятаю… — благальним тоном пролепетав Маркевич.

Погана відповідь, дуже погана — він буде покараний.

— ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗНАТИ!

— Зараз… зараз… — Маркевич гарячково напружував пам’ять.

Він зобов’язаний знати.

Це правда. Бо він справді прочитав прізвище того лікаря. І він не хотів померти смертю, яку йому міг заподіяти Гість. Як покарання за погану пам’ять.

Маркевича раптом осінило: це ж удача!

— Лозинський… Точно — Лозинський! — але як і раніше він не наважувався підняти голову.

Справді, у стаціонарній карті тієї людини стояло прізвище Лозинського. Як можна було таке забути! Тепер він поквитається з ним, — незважаючи на переляк, Маркевич відчув зловтіху — він поверне борг цьому необтесаному солдафону.

— АДРЕСА! — голос Гостя був, як шелест жуків, що копошаться в труні.

На щастя, Маркевич міг легко пригадати потрібну адресу, хоча приходив додому до Лозинського лише один раз, кілька років тому, коли вони ще не встигли стати заклятими ворогами.

— ВРАХУЙ: ЯКЩО ТИ ЗБРЕХАВ — Я ПОВЕРНУСЯ! Маркевич ні на мить не сумнівався, що Воно може виконати свою обіцянку.

— Клянуся! Правда! — простогнав він, закриваючись, щоб не бачити Гостя.

На нього нахлинула божевільна радість: Воно збиралося піти… Воно просто хотіло з’ясувати, і нічого більше… Воно не збиралося його ВБИВАТИ!

— ТИ ЗРОЗУМІВ МЕНЕ… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ?

Воно знову опустило свою величезну руку Маркевичу на плече. І стиснуло з жахливою силою. Лікарю здалося, що його рука вилізе разом із плечовим суглобом. Маркевич видав судорожні свистячі звуки й відчув, як спорожняється його кишечник, немов у штани полився розтоплений пластилін…

— ТИ Ж… ДОБРИЙ ЛІКАР? — Воно прохрипіло йому це в саме вухо.

— Н-ні!.. Ні! — заплакав Маркевич. — Я… Я поганий… я дуже поганий…

Воно відпустило його плече.

І Маркевич почув, як Гість… іде!

Полегшено зітхнувши, він продовжував дивитися в підлогу скляніючими очима.

І лише наляканий скрип кватирки порушував тишу…

Розділ 4 За межею

Смерть, що наступала, Герман сприйняв як подарунок-звільнення.

Страху не було.

Усе пережите за останні дні віднеслося кудись у темряву минулого, не залишаючи ні болю втрати, ні жалю… нічого. Картина власної смерті, безліч варіантів якої Герман малював у своїй уяві, зовсім не була схожою на те, що відбувалося з ним зараз.

Він просто заплющив очі, чекаючи розв’язки.

ТИ — НА МЕЖІ

Він чув, як тріскають, немов міхурі в киплячій смолі, набряклі судини й вени; все тіло пекло нестерпно. Вогнища пульсуючого болю переміщалися від кінцівок до грудей, спини й обличчя, а потім поверталися назад, захоплюючи нові ділянки. Це тривало доти, доки все тіло стало нагадувати шматок агонізуючого м’яса, зануреного в кислоту.

Біль здавався неймовірним, шокуючим — витримати таке катування у звичайному стані було б неможливо, — але Герман сприймав події відчужено, мов спостерігач, що стежить через підзорну трубу за розвагами середньовічної інквізиції, коли та присмажує на багатті мученика, що звивається, як хробак.

Потім у його відчуттях щось змінилося.

Кінець?

Чи…

ТИ ПЕРЕСТУПИВ МЕЖУ, ГЕРМАНЕ

ТИ — ЗА НЕЮ

Герман раптово зрозумів, що біль кудись зникає. За якийсь час він несподівано усвідомив, що продовжує… жити…

Біль замінило якесь оніміння, що створювало відчуття підвішеності в НІДЕ.

Нарешті Герман розплющив очі і побачив, що досі лежить на підлозі вітальні. Крізь штори в кімнату вже проникали перші нерішучі промені сонця.

З кухні чувся звук води, що лилася в раковину; очевидно, з вечора кран залишився незакритим. У вітальні горіла люстра. Усе виглядало надто буденно: господарі дуже квапилися на вечірній потяг і забули закрити крани й виключити світло.

Герман поворухнувся — стиснув долоню в кулак. Це вдалося на диво легко. Наскільки він міг судити, м’язи скорочувалися нормально. Одночасно він відзначив, що цілком позбавлений відчуття дотику.

Герман узявся розглядати руку — вона мала дивний, дещо гротескний вигляд: нагадувала надуту гумову рукавичку й за розмірами була вдвічі більшою. Шкіра натягнулася, як барабан, і покрилася розпливчастим візерунком червоно-синьо-лілових плям.

Неймовірно: він залишався ЖИВИМ!

Намагаючись переконатися в реальності того, що відбувається, Герман, важко підводячись, сів. Болю не відчував, точніше, не відчував абсолютно нічого, немов його тіло було накачане новокаїном.

Але в цю мить щось нестерпно стисло його череп. Герман захрипів, до горла підкотився величезний клубок болісної нудоти, що, здавалося, піднімалася з бездонних глибин його власного тіла.

Приступ нагадував той, що схопив його в машині пам’ятної ночі Похоронного Турне…

Через декілька секунд Герман знову пpoвaлився в чорну прірву…

Щось надоїдливо дзижчало біля самого вуха.

Герман розплющив очі. В кімнаті досі горіло світло, за вікном — темрява…

Скільки він був без свідомості?..

П’ятнадцять-двадцять великих мух із зеленими блискучими черевцями кружляли над його головою, як малюсінькі бомбардувальники. Герман незграбно махнув рукою, щоб їх відігнати. Однак мухи не збиралися його покидати і продовжували роїтись над головою, не зважуючись сідати, немов щось у ньому і притягувало їх, і лякало водночас.

Піднятись на ноги вдалося легше, ніж він очікував Утім, Герман одразу ледь не простягся долі, як людина, що вперше стала на ковзани. Він зовсім не відчував свого тіла. Воно начебто перетворилося на людиноподібного робота-андроїда, що втратив керування.

А взагалі, Герман почувався на диво стерпно. Принаймні фізично.

Він зробив два невпевнені кроки, немов учився ходити. Розгублений погляд упав на годинник. Була майже п’ята ранку — він пролежав без свідомості близько двадцяти годин!

Потім його очі повільно сковзнули тілом… Видовище було моторошним.

Господи…

Але після секунди вагань Герман знову глянув на свою оголену плоть. Потім попрямував у ванну, де висіло велике дзеркало.

Побачивши себе в дзеркалі, Герман голосно застогнав.

А потім його губи, як у надувного клоуна, розтяглися в широченній усмішці.

Розділ 5 Гера (II)

Заняття в школі починались о пів на дев’яту, тому, коли Гера рівно о восьмій стояв на порозі квартири Алекса, часу було вдосталь, щоб середнім темпом устигнути до дзвоника на перший урок.

Двері відкрив батько Алекса:

— А, це ти, Геро.

Той привітався.

— Заходь. Сашко вже майже зібрався.

— Угу! — почулося з туалету. — Уже… м-майже!..

— Привіт, — посміхнувся Гера. — Дивися, не прилипни!

Батько й мати Алекса, що винесла в коридор робочий портфель чоловіка, розсміялися.

— От-от, — посміхаючись, підтвердила вона. — А то обоє запізнитеся в школу.

— Скажи-но мені, Геро, — озвався батько Алекса, поправляючи краватку перед дзеркалом в коридорі і через нього ж пильно дивлячись на друга свого сина. — Скажи, тільки чесно: ви часто з ним бавитесь цигарками?

Гера зовсім не очікував такого прямого запитання й розгубився.

— А-а… — почав був він і запнувся, відчуваючи, що зрадницька барва уже заливає обличчя. — У… Ми… Ні!

— Серйозно? — посміхнувся чоловік, продовжуючи дивитися на нього через дзеркало. Обличчя матері Алекса вмить посуворішало. Вона стурбовано повернулася до чоловіка:

— Толю, ну що ти таке говориш?

Той знизав плечима, затягуючи вузол краватки:

— Ну, бачиш, сьогодні важко зустріти п’ятнадцятирічного хлопця, який жодного разу не спробував би…

— Так! Так, звичайно, тату! — викрикнув Алекс із туалету. — По три пачки в день! Іноді навіть і по чотири! Герич, підпишися!

Батько невиразно хмикнув, а мати полегшено зітхнула.

Він м’яко обійняв її за талію однією рукою і, усміхаючись, підморгнув Гері: «Але ми з тобою добре знаємо, як воно є. Правда, синку? Жінки нічого в цьому не тямлять. Та й мені теж колись було п’ятнадцять…»

Гера усміхнувся у відповідь і почервонів іще більше.

— Тату! — заявив Алекс, виходячи з туалету. — А ти знаєш, що середній курець за рік випускає на вітер велосипед, а за двадцять — легковий автомобіль?

— Добре, нам пора, — нарешті змінив тему розмови батько Алекса. Він поцілував дружину й підштовхнув хлопчаків до дверей, — а то запізнимося й нам усім влетить від начальства. До речі, я сьогодні хочу пройтися пішки, так що нам по дорозі.

Хлопчиська з кислими мінами переглянулися. Ні в яку школу вони сьогодні йти не збиралися.

Батько Алекса, говорячи, що сьогодні важко зустріти хлопця-підлітка, який жодного разу не спробував би смак цигарки, був абсолютно правий і знав це.

Однак існувала ще одна істина, що залишилася не висловленою вголос цього ранку. Бо ще важче було зустріти двох п’ятнадцятирічних друзів, які не збиралися б прогуляти шкільні заняття на самому початку навчального року, коли осінь іще цілком не вступила у свої права, вулиці по-літньому були залиті сонцем, а в повітрі витав аромат щойно завершених канікул. Саме це батько Алекса прочитав у очах хлопців — власного сина і його давнього друга. Тому ідея супроводити їх до самої школи прийшла йому в голову зовсім не випадково.

Утім, згодом йому здалося, що той специфічний блиск у їхніх очах змінився на смиренну готовність ковтати пігулки знань. Він сів у автобус, довіривши двом халамидникам (які непомітно обмінялися хитрими переможними посмішками) самостійне добирання до школи.

Коли Гера й Алекс прийшли в умовлене місце, тобто до головного входу в центральний міський парк, званий Стрийським, на них уже дехто чекав — двоє дівчат-однолітків із сусідньої школи. Хлопчаки познайомилися з ними на вихідних у цьому ж парку. Сходили на каву, повештались довгими тінистими алеями, балакаючи про все на світі, а коли прийшов час розходитися, хтось кинув ідею разом прогуляти шкільні заняття, наприклад, у середу. Ідея, зрозуміло, була прийнята на «ура».

— Ви запізнилися на цілих десять хвилин, — дорікнула Марина, симпатичне карооке дівчисько, показуючи на годинник, — дівчинка Гери.

— Так, — кивнула друга, висока й худа, в окулярах із тонкою витонченою оправою. — Ми вже думали, що ви не прийдете, — по ідеї, дівчинка Алекса. Її звали Анжела.

— Його старий ледь усе не завалив, — Гера кивнув на Алекса. — Правда, Ал?

Той злегка почервонів і буркнув:

— Але ж не зірвалося…

— Дивіться, — сказав Алекс, показуючи на афішу, коли четвірка проходила повз кінотеатр «Львів», розташований у глибині парку.

На плакаті була зображена кошлата істота, в якій багата уява вгадувала людину, переодягнену в костюм горили. Однією рукою вона розмахувала над головою «усміхненою» головою від мавпячого костюма, яку тримала за волосся чи довгу шерсть (при цьому на її обличчі застигла перекошена гримаса жаху, чи нелюдської люті, що за задумом художника, напевно, мала означати радісну посмішку. Внизу великими літерами зазначалося: АДРІАНО ЧЕЛЕНТАНО У ФІЛЬМІ «ЧУДОВИСЬКО»!

— Наступний сеанс через годину, — констатував Алекс. Всі кивнули.

— Хлопці, а чому ви не в школі? — зненацька пролунало за їхніми спинами.

Усі четверо стрепенулися й оглянулися назад. Запитання вимовив чоловік років сорока, схожий на дрібного чиновника з державної контори. Непоказна дешева краватка, поношений піджак, шкіряна папка на документи.

— М-ми… — розгублено відкрив рота Алекс.

Анжела знайшлася швидше:

— Нам відмінили спарений урок, учитель захворів, — сказала вона, не мигнувши оком.

— Так? — засумнівався чоловік. — Ось як?

— Так, ось як! — зненацька випалив Гера. — І я думаю, що декого це взагалі не стосується. Ми ж не запитуємо, чому цей дехто не на роботі?

Усі здивовано витріщилися на нього.

— Зі своїм батьком ти теж так розмовляєш?

— Мені, слава богу, дістався нормальний батько, а не якийсь задрипаний виродок! Вали звідси, козел! — відкарбував кожне слово Гера.

Дівчата залилися фарбою, а зблідлий Алекс заплющив очі, уявляючи, як чоловік зараз накинеться на його друга з кулаками. Ще і йому може перепасти…

Але той лише оглянув четвірку сумним поглядом, потоптався на місці й пішов, не сказавши ні слова.

— Вали, недоумок! — голосно кинув йому в спину вже теж сміливий Алекс, що раптом відчув себе Голіафом серед сарани в потертих піджаках з папками для документів.

— Ти завжди такий… крутий? — запитала Марина, із замилуванням дивлячись на Геру.

— Ну… — зам’явся той, знітившись. — Просто щось найшло… — чомусь у цей момент йому згадалася зіниця діафрагми. Три роки тому, коли робив фотографію для портрета… щось ворухнулося в чорній бездонній глибині. Потім видіння зникло.

Четвірка друзів купила квитки, і в них залишалося ще близько години вільного часу. Вони прогулювались парком. Увагу привернув п’яний чоловік, що спочатку плентався біля них, а потім обігнав компанію і тепер петляв кроків за десять попереду. Він нарешті плюхнувся на лавку. Одягнений був у джинси і світлу сорочку, забруднені землею — наочна карта пройденого маршруту. Відкинувшись на спинку лавки, він п’яно посміхався якимось своїм думкам, карикатурно нагадуючи задоволеного життям мільйонера на відпочинку під пальмою. Між ногами на джинсах розпливлася темна мокра пляма.

— Штормить! — підморгнув він, помітивши компанію друзів.

— Та ж він… обдувся… — хіхікнула Анжела.

— Тихо… І не дивися на нього! — шикнула на неї Марина. — Я їх страшенно боюся, цих п’яних.

— Ей, молоді люди! — раптом почулося з боку лавки.

Вони зупинилися й повернули голови. Марина міцно стиснула руку Гери.

У п’яного в роті стирчала незапалена цигарка, і він ніяк не міг справитися з сірниками.

— Не допоможете? — він простягнув у їхню сторону сірники. Четвірка секунду-другу мовчала. Гера, нарешті, подався вперед.

— Звичайно, це ж елементарно.

— Не йди, — Марина спробувала його затримати. — Не треба, подивися, який він здоровенний. Як буйвол. Пішли, будь ласка.

— Нічого не трапиться, він просто не може запалити сірника, — безтурботно заперечив Гера.

— Тоді підемо всі, — запропонувала вона.

— О’кей, — кивнув Алекс, і вони попрямували до лавки.

— Навіщо все це? — зітхнула Марина й подивилася на подругу. — Іноді я просто не можу зрозуміти хлопців, чому вони завжди кудись лізуть?

Дівчата напружено стежили, як Гера й Алекс підходять до лавки.

— Прогулюєте, поки інші квасяться в класах? — посміхнувся «моряк» і, не чекаючи відповіді, мотнув головою. — Ясна справа… Ану, підсоби, я трохи не в формі, — він простягнув Гері сірники.

Їхні очі ненадовго зустрілися, але щось у погляді п’яного чоловіка змінилося. Він швидко поглянув на Алекса, знову посміхаючись, але вже якось напружено.

Гера підніс запалений сірник до обличчя чоловіка. Підкурюючи, той нахилився, і їхні очі знову зустрілися. Чоловік завмер, а потім різко випрямився з дивним виразом обличчя. Цигарка так і залишилася незапаленою.

— Перестань дивитися на мене.

— Що? — не зрозумів Гера.

— Мені не подобаються твої очі, хлопче, — Гері здалося, що зараз той п’яний не більше, ніж кожний з них. — Я в них щось бачу, але не розумію… Та припини дивитися, мать твою!

Палаючий сірник обпік Гері пальці; він різко кинув його на землю і здивовано глянув на Алекса:

— Чого він хоче? Ти що-небудь зрозумів, Ал?

КЛАЦ!

Алекс скептично примружив очі:

— А ти хіба ще не помітив, що він… Якщо ти йому не подобаєшся… — він простягнув руку за сірниками. Гера віддав їх йому.

У пам’яті вже вдруге за цей день виплив старий фотооб’єктив із бездонною прірвою діафрагми, яка все розширюється, розширюється…

КЛАЦ!

Алекс спритно запалив сірника:

— Не зрозумію, чим вам не подобається мій друг.

— Тобі й не треба розуміти… — спокійно відповів той, підкурюючи. — Дякую, — він затягся цигаркою і знову відкинувся на спинку лавки.

Тепер Гера був упевнений, що чоловік абсолютно тверезий. І чомусь його це зовсім не здивувало.

— Ну й фіг з тобою, — сказав Алекс. Правда, ледь чутно, розвертаючись услід за другом.

КЛАЦ!

Їхні місця були в середині залу, але вони подалися в останній ряд; на ранковий сеанс людей зібралося небагато, тож коли погасло світло, з’явилось відчуття, що вони залишилися зовсім самі у величезному темному залі й тільки для них загорівся широкий екран по іншу сторону тихої прірви рядів.

Під час фільму Алекс побачив, як Гера обережно кладе руку Марині на плече, а потім так само обережно цілує її — спочатку в щоку, а коли вона, не повертаючи голови, починає усміхатися — в губи. Алекс уперше в житті відчув ревнощі. Може тому, що Марина йому теж подобалася, а його дівчина здавалася йому довгою і худою, як глиста. Але саме Гера ініціював знайомство, і першість вибору належала йому. Якби в Алекса вистачило духу того дня не ховатися за спину друга, а підійти першим, то Марина зараз…

Після сеансу Анжела нагородила Алекса красномовним поглядом, у якому явно читалося й розчарування, і презирство — поглядом, яким жінки обдаровують нерішучих чи боягузливих чоловіків.

Але головне було не в цьому: Алекс раптом побачив, що Анжела не краща й не гірша, ніж її подруга, вона просто інша, а він — дурний шмаркач. Цей погляд він буде пам’ятати ще багато років, як і Анжелу, тому що саме тієї миті пообіцяє собі, що жодна в світі жінка більше не матиме права так на нього дивитися.

Пізніше він зрозуміє, що на Довгому Шляху чоловік і жінка саме без слів говорять одне одному найважливіші речі. Через десять років він випадково зустріне її на вечірці в друзів, а ще через п’ять вони одружаться. І тільки на четвертому році спільного життя, згадуючи шкільні роки, раптом з’ясують, що колись вони вже були знайомі; згадають цей вересневий день і воскресять у пам’яті його деталі, навіть придбають касету з відеозаписом того фільму. І щоразу сміятимуться й вигадуватимуть нові деталі.

А поки що вони йшли поруч, відстаючи на кілька кроків від Гери з Мариною, що обнялися. Просто йшли, намагаючись не зауважувати одне одного.

«Чому так? — думав Алекс, дивлячись на свого кращого друга. — Чому з нас двох він завжди перший — у цьому перший?» Того дня він не припускав, що таке буде ще зовсім недовго. Поки через рік шістнадцятирічний Гера не повернеться зі своєї першої в житті самостійної подорожі, відвідавши на коротких осінніх канікулах родичів батька в Ризі.

Розділ 6 Туп-туп… За межею все можливо

Того дня, як Герман повертався з тест-пункту з негативним результатом (до моменту, коли він перейде Межу, залишалося приблизно дванадцять годин), на півдорозі додому його раптом осінило.

Насправді Герман не вірив, що він помре. Це нагадувало спалах інтуїції, коли щось глибоко заховане всередині раптом ставить тебе перед фактом.

Він не помре — ось і все.

Герман подався в лікарню, щоб з’ясувати ім’я та адресу лікаря, що носив окуляри, як у генерала Піночета.

Кілька стандартних хитрощів — і здійснити задумане виявилося зовсім неважко.

Герман не знав, для чого він це робить. Але хтось усередині говорив безапеляційним тоном, що так треба.

Лікаря в окулярах звали Мирослав Маркевич.

Коли велике дзеркало у ванній продемонструвало Германові неймовірно розпухлу істоту, покриту темними плямами, — на його обличчі (на тому, що ним колись було) розповзлася широченна посмішка.

Розглядаючи себе, Герман уже знав, хто незабаром випробує сповна всю магію цієї чарівної посмішки — двоє Добрих Лікарів.

По-перше, той пацюк у затемнених окулярах; по-друге, той, хто робив йому переливання крові… Особливо той.

Перший виконував тільки роль компаса.

«Якщо збираєшся вижити, не допусти, щоб хоч хтось дізнався про твоє існування — про таке існування».

У звичайному житті вийти з дому здавалося просто і природно. Тепер це було неможливо й навіть небезпечно; квартира тепер була його Притулком, за межами якого з ним могло статися все що завгодно.

Тому, якщо він хоче вижити, мусить навчитися керувати цією неслухняною машиною — власним тілом, — приймаючи команди мозку, немов із пульта керування, розташованого на Місяці.

Але виникли й інші проблеми. Плоть, що роздулася, почала розкладатися: процес торкнувся, на щастя, тільки верхніх шарів, там, де шкірний покрив розійшовся, наче стара тканина. Як швидко й далеко це прогресуватиме, Герман міг лише гадати.

Далі. Він зовсім не уявляв, як і чим підтримувати свій організм. Ні води, ні їжі його тіло не приймало. І не потребувало.

І останнє: вже найближчим часом хто-небудь міг зацікавитися тривалою відсутністю Германа. З усіма наслідками, що звідси випливають.

Ліза, Алекс, Карина… Хто-небудь із сусідів? Та хто завгодно!

Існувала навіть гіпотетична ймовірність, що його могли випадково знайти. Наприклад, квартирний злодій. Чому б і ні? Навряд, чи така можливість була менш реальною, ніж те, що відбувалося з ним останнім часом. Квартирний злодій… Гм! Це, мабуть, було б навіть потішно. Ласкаво просимо…

«Коротше, я збираюся вижити… — вкотре нагадав собі Герман, — і протриматися якомога довше, у мене ще є певні справи…»

На тому боці Межі.

— Туп-туп!.. — уголос розсміялася істота, схожа на дивовижну надувну ляльку, виваляну у відходах бойні.

— Туп… ту-уп… — його голос потонув у тиші темних кімнат із щільно закритими шторами на вікнах — у просторому склепі з непотрібними зручностями, оточеному сотнею людських осель.

Першого дня Герман навчився ходити без опори. Предмети чимдалі рідше випадали з рук; найбільші труднощі виникали з легкими речами.

Він перекидав стільці, постійно чіплявся за що-небудь, разів двадцять падав сам. Залишалося тільки сподіватися, що сусіди не звернуть уваги на всі ці стуки-грюки. Прийшов час прикидатися, що хазяїн квартири в безстроковому від’їзді. З наступного дня він вирішив більше не включати світла.

Герман сидів спостерігаючи, як кімната поступово тоне в сутінках. М’язи й суглоби відзивалися тупим болем на кожен рух — результат його тренувань останні два дні.

Потім, завагавшись, він увімкнув телевізор, зменшивши звук «ящика» до мінімуму. Зображення на екрані неприємно здивувало розмитістю барв і контурів. Він натиснув на кнопку автонастроювання, але це нічого не змінило. Здавалося, екран видно через скляну призму, наповнену водою.

Герман раптом підскочив і кинувся у ванну, де безпечно можна було включати світло.

Тільки цього йому не вистачало: невже він утрачає зір!?.

Він уже позбувся двох відчуттів із п’яти. І чорт забирай! — тільки не втрата зору! Він просто не може після всього ще й осліпнути!..

Однак у ванні швидко з’ясувалося, що його зір у повному порядку.

Результат негативний.

Повернувшись у вітальню, Герман, не включаючи світла, почав шукати інструкцію до телевізора.

«Тебе не дивує, що ти зміг її відшукати практично в повній темряві, га?..»

Його зір мінявся…

«Ти за Межею — не забувай, тут усе можливо…»

Герман тільки заснув, як його розбудив наполегливий дзвінок у двері.

Він подивився на годинник: дванадцята ночі.

Що й кому може бути треба в такий час?..

Поки він думав, у двері подзвонили знов, іще наполегливіше.

Намагаючись не шуміти, Герман піднявся й обережно попрямував до дверей. По дорозі він зачепив ніжку стільця — той нахилився, але не впав, а тільки вдарив дерев’яною спинкою об край тумбочки, видавши глухий стукіт, що в тиші ночі пролунав занадто голосно. Герман подумки вилаявся.

Дзвінок пропищав утретє, коли він уже нахилявся до дверей, заглядаючи у вічко.

Ліза…

Якого чорта треба знову цій прилипливій суці?!

Герман здогадувався. Він спостерігав за нею через вічко, розраховуючи, що не дочекавшись відповіді, вона піде.

— Германе, відчиніть, я за вас хвилююся, — сказала вона досить голосно. — Відчиніть, я знаю, що ви удома… — звичайно, вона не могла не почути, як він зачепив стілець…

Його охопило почуття безпорадності: «Якщо я їй не відчиню, вона може…»

Немов підтверджуючи його думку, Ліза мовила:

— Я знаю, що вам недобре. Ви тоді виглядали просто жахливо, я боюся за вас.

Герман продовжував гарячково міркувати.

— Геро, це нерозумно. Відчиніть!

Його рука потягнулася до дверного замка.

— Відчиніть, бо я викличу… — вона не уточнила кого саме збирається викликати, але Герман не сумнівався, що погроза цілком може бути здійснена.

Він узявся за ручку. Бо якщо він не відчинить… Досить!

«Хіба ти не звернув уваги, що вже пізній час? Подумай і не будь ідіотом!..»

— Геро, принаймні, скажіть мені, з вами все гаразд? — схоже, вона таки не збиралася відмовлятися від своїх намірів.

Однак він продовжував мовчати, ледь стримуючи лють. Якщо ця ідіотка не вгамується, він буде змушений…

— Германе, якщо ви зараз же мені не відчините… — Ліза зробила паузу і продовжила вже більш упевнено: — Я подзвоню куди слід. Не змушуйте мене… — слова просочувалися крізь двері важкими пружними хвилями, як вирок із залу суду.

Герман стиснув міцніше засув замка — чорт із нею, якщо вона так на цьому наполягає!..

«І що далі? Подумай хоч трохи! Ти схожий на гумового монстра в натуральний ріст, накачаного за допомогою автомобільного насоса через дірку в тому місці, де в людини знаходиться анус. Коли вона тебе побачить…»

— Геро, я прошу вас востаннє!

А може, послати її через двері до всіх чортів чи ще далі, сказати…

— Усе, я іду, — Герман побачив через вічко, як вона відступила назад. — І ви…

Двері квартири відчинилися, рука міцно схопила Лізу, яка ще щось говорила, і втягнула в темний коридор. Двері з грюкотом захлопнулися…

Усе відбулося настільки швидко, що жінка договорила вже у квартирі Германа:

— …кликаю!.. О-оо!..

Вона вражено крутила в темряві головою.

— Геро?.. Що сталося? Чому… Господи, що тут за запах?!

Він більше не тримав її, але стояв прямо перед нею; лють усе сильніше накочувала на нього могутніми п’янкими хвилями.

Германові здавалося, що його хребет перетворився на розпечений стрижень, покритий товстою шкіркою космічно холодного льоду.

Ліза знайшла на стіні вмикач і включила світло…

Побачивши його, вона відкрила рот, щоб закричати, але шок не залишив їй навіть цієї можливості — Ліза тільки витріщилася на Германа. Її обличчя отримало той відтінок, який можна зустріти лише в стінах лікарняних кабінетів. Коли вона почала повільно осідати на підлогу, домашній халат розгорнувся, оголюючи груди — маленькі і мляві, як на картинах художників-абстракціоністів. Потім рот Лізи скривився вигнутою кінцями вниз лінією, і вона нарешті видавила:

— О Боже мій… Геро!?

Ще одна мить німого враженого погляду.

— Яким ви стали… Та ви просто моторошний ВИРОДОК! — вона навіть хіхікнула, а її неприродно бліді щоки залилися яскравим рум’янцем, немов хтось хляпнув червоною гуашшю на обличчя трупа.

Герман отетерів.

— ВИ-И-РО-ДОК!!! — Ліза стала реготати, качаючись по підлозі коридору. Вона раптом схопила Германа рукою за сучкуватий предмет, що колись був його пенісом. — А це ЩО?! Хіба це схоже на те, що я думала?! Це!.. — вона буквально захлиналася власним реготом.

Герман на крок відступив від Лізи, що звивалася по підлозі.

І з усієї сили вдарив кулаком по скривленому в істеричному реготі обличчі. Жінка відлетіла до стіни, грюкнувшись об неї потилицею. Сміх обірвався, але вона все ще схлипувала, дивлячись на Германа, й пускала закривавленим ротом із вибитими зубами червону піну.

— Виродок… — прошепотіла вона, ощирившись у потворній усмішці; до розпухлих губ прилипли дрібні осколки зубів, покалічені ясна здавалися глибокими озерцями, наповненими болотною чорною рідиною.

Герман ударив її знову, тепер ногою — голова Лізи відкинулася назад, удруге луснувшись потилицею в стіну, і схилилась на плече з навічно застиглою гримасою бридливості на обличчі. По стіні повільно стікали вниз клапті мозку.

Він знову перевів погляд на мертве обличчя.

«Ти ж убив її! Ти її прикінчив!..» — прокоментував голос у його голові.

Лють, що охопила Германа, вже відступала, як морська вода під час відливу, залишаючи на голому березі тьмяні водорості сумнівів і метушливо плазуючих крабів страху, що повернулися. Ліза продовжувала дивитися йому в очі із застиглою посмішкою.

«Не сумнівайся, Германе, ти вчинив правильно — вона сама нарвалася на неприємності… вона не залишила тобі вибору…» — знову озвався голос, що був схожий на його власний.

«Германе!.. — о, цього він упізнав одразу — друзяка Незалежний Експерт, що завжди говорить те, що бажаєш почути найменше. — Невже ти не бачиш, що перетворюєшся на чудовисько? Адже можна було хоча б спробувати з нею поговорити… Так, вона вчинила… Але знаєш, що найгірше? Те, що ти заздалегідь усе вирішив, іще до того, як відчинив їй двері… ти збирався саме так вирішити цю проблему. Зізнайся, ти хотів убити її. Хіба ні?»

Ти можеш розпинатися, скільки тобі завгодно, друзяко, — думкою відповів Експерту Герман, — але щодо цього — в мене своя думка. Він розглядав, як вказівний палець Лізи шкребе довгим наманікюреним нігтем по підлозі поруч із його ногою.

Ще до того, як Ліза вчепилася кривавими останками передніх зубів у його щиколотку, Герман остаточно переконався, що це все — просто сон…

Тієї ж миті все зникло — коридор, мертва Ліза. Замість цього — порожня темрява. Герман зрозумів, що тепер просто лежить із заплющеними очима.

«Так, це був сон… Але… якби справа торкнулася реальних подій… Сон тільки змоделював ситуацію, яка могла б статися. Ти мусиш визнати, що ВІН торкнувся уже не тільки твого тіла… Германе, ще трохи — і це будеш уже не ти…»

Завдяки тренуванням Германові справді вдалося досягнути прогресу (хоча до колишньої спритності й координації, звичайно, було дуже далеко). Зате тепер він міг пройтися по квартирі, ні разу не спіткнувшись і не зачепивши чого-небудь. Крім того, він навчився ходити тихо, майже безшумно, що спочатку здавалося вже зовсім неможливим.

Наприкінці того ж дня, уперше з моменту переступлений Межі, Герман зважився залишити свій Притулок.

Вечір двадцять другого вересня видався вітряним і дощовим; сірі хмари суцільним фронтом затягнули небо, немов брудне гігантське покривало, напнуте над містом, — стемніло за лічені хвилини.

Герман приблизно за сорок хвилин добрався пішки до будинку, де жив Мирослав Маркевич.

Цей важкий шлях Герман завдяки чи то щасливому випадку, чи то власній обережності пройшов без пригод і близько половини на десяту вже опинився в потрібному під’їзді.

У нього не було продуманого плану дій, він швидше покладався на випадок. Основне, щоб отримана ним адреса виявилася правильною, а далі… Ім’я і координати Доброго Лікаря, що робив переливання крові того нещасливого березневого дня 1998 року, — ось що йому було потрібно від Маркевича.

Він зайшов у під’їзд і, не поспішаючи, наблизився до дверей із табличкою номер один.

Чутливий слух Германа не вловив за дверима квартири ніякого поруху. «Чи є в нього дружина? — подумав Герман. — Чи була на пальці лікаря обручка?» Але пам’ять мовчала.

З’ясувавши, що в квартирі нікого немає, Герман озирнувся і його погляд упав на ще одні двері, — очевидно, там має бути якась комірчина. Він згадав звичку деяких людей зберігати дублікат ключа від приміщень такого призначення в якому-небудь потаємному, але легко доступному місці.

Схованка була елементарна — під килимком перед дверима.

Правда, коли ключ занадто туго ввійшов у замок, Герман дещо засумнівався, але через секунду двері відчинилися.

Він зайшов, попередньо поклавши ключ на законне місце, й, не включаючи світла, акуратно прикрив за собою двері.

Це був звичайний підвал. Залишалося сподіватися, що ні в кого не виникне потреби спуститися за картоплею чи за чимось іншим…

Через п’ять чи шість хвилин він крізь шум дощу почув кроки, що наближалися. Потім хтось зайшов у під’їзд і почав підніматися сходами. Герман одразу зрозумів, що це не той, кого йому треба. Двома поверхами вище ляснули двері, і під’їзд знову затих.

Герман почав побоюватися, що це вартування може тривати дуже довго, але вже через хвилину його слух уловив нові кроки. Цього разу йшли двоє. Вони щось між собою говорили; один голос належав чоловіку, другий — молодій особі жіночої статі.

Раптом Герман зрозумів, що чоловічий голос належить лікарю Маркевичу; що ж до іншого… це, швидше, могла бути його дочка, ніж дружина, — він звучав занадто молодо. Але незабаром Герман уловив у їхній розмові інтонації, що наводили на думку про трохи інший варіант.

Ось як — доктор у темних окулярах а-ля Піночет тихцем зраджує своїй дружині (якщо вона в нього є, звичайно) або просто полюбляє молоденьких медсестер?

— А!.. — надто голосно збиралася щось сказати дівчина, коли вони підійшли до дверей, але доктор застережливо на неї шикнув.

«Зрозуміло, — вирішив Герман. — Отже, дружина все-таки є, але тимчасово відсутня, бо він боїться привернути увагу сусідів».

Непоганий шанс добратися сьогодні до лікаря в темних окулярах, що так сильно любить гроші й молоденьких… медсестер? Можливо.

Швидше за все, його пасія скоро піде, і тоді він залишиться сам… — істота за дверима підвалу посміхнулася.

Чекання здавалося вічним, немов час, що панував у темному підвалі, підкорявся своєму власному ритму — те, що здавалося тут годинами, по іншу сторону дверей — було хвилинами й секундами.

Хтось постійно входив і виходив із під’їзду; щоразу, коли відчинялися двері якої-небудь із квартир і лунали кроки, Герман зіщулювався: не в підвал?..

Йому нестерпно хотілося бути зовсім в іншому місці — на березі річки, з вудкою в руці, як колись у дитинстві… Подиміти цигаркою, дивлячись, як смикається поплавок, як він скаче по воді — чи від вітру, чи від кльову, а поруч, у хвилях, пританцьовує життєрадісною жовтогарячою плямою сонце…

Нарешті у дверях квартири номер один клацнув замок, посилаючи лише Германові зрозумілий кодовий сигнал — приготуйся!

Скільки часу минуло? — прикинув Герман — напевно, близько години.

Двері квартири відчинились, і дівчина вийшла: ніяких розмов, жодних слів на прощання, нічого.

Отже, доктор Маркевич, отримавши своє, навіть не потрудився провести свою юну коханку до дверей. Що означала ця відверта зневага? Швидше за все… угоду: ти — мені, я — тобі. Так і є, інакше на якого чорта їй цей старий козел?

Герман уважно прислухався й, не почувши нічого особливого, обережно вислизнув зі свого укриття.

Він зачинив підвал на ключ і знову повернувся до квартири номер один. Обережно натиснув на ручку і штовхнув двері вперед… Вони були відчинені.

Опинившись у квартирі Великого Мисливця за юними практикантками, Герман попрямував коридором до кімнати, з якої пробивалося світло.

Він відчинив двері (навіси повернулися безшумно) й побачив Маркевича, що сидів до нього спиною з книгою в руках. Над ним висіло включене бра, вихоплюючи лікаря із загального півмороку кімнати яскравим колом світла.

Кватирка за важкими гардинами зловісно скрипнула, наче реагуючи на появу Германа — моторошної істоти з дитячих кошмарів.

Герман зненацька згадав, що він зовсім голий, бо його рознесло настільки, що він не міг влізти ні в який одяг зі свого гардеробу. І дощ… Вода, очевидно, стала каталізатором руйнівних процесів: коли він попав під дощ, виразки, що гниллю покрили все тіло, полопались, із них сочилася якась зеленувата рідина, схожа на ту, якою він блював у перші дні. Добре, що Герман зовсім нічого не відчував…

Він стояв цілу хвилину, розглядаючи Маркевича.

Лікар досі не реагував на запах розкладання, що розповзався кімнатою. Сам же Герман тільки знав про його наявність.

«А чому б трохи не погратися з цим гівнюком?» — хіхікнув у голові Германа єхидний голосок.

Істота, схожа на торішнього потопельника, недобре посміхнулася.

Але гра «Знайди свого монстра» Германові скоро набридла.

До того ж Маркевич, ось-ось міг викинути зі страху який-небудь фокус — вискочити на сходову площадку чи заволати на весь будинок до того, як гість устигне заткнути йому рот.

Але, найголовніше, до Германа раптом дійшло, що це — БІЛЬШЕ НЕ ГРА…

Маркевич звивався по підлозі і скиглив — Герман дуже легко одержав те, заради чого прийшов: ім’я та адресу Доброго Лікаря — його Лікаря.

Дивлячись на Великого Аматора Молоді, що закрився руками і хникав, як дитина, Герман відчув на хребті вже знайомі розпечено-крижані хвилі скаженої люті.

Він опустив руку на плече тремтячого Маркевича і стиснув його, немов шматок поролонової плоті ганчір’яного опудала.

УБИЙ ЙОГО! ВІН ЗАСЛУЖИВ! — підбадьорив внутрішній голос.

Справді, це більше не гра… І не було грою із самого початку.

Він стиснув плече лікаря ще сильніше, відчуваючи, як суглоби відокремлюються один від одного. У цей момент Маркевич спорожнився в штани…

УБИЙ ЙОГО! — пекла думка, гарячо-льодовою спицею пронизуючи хребет, — і втихомирити її можна було єдиним способом…

УБИЙ! ВІН ІЗ НИМИ ЗАОДНО!

З ними?

Герман нахилився до самого вуха Маркевича:

— Ти ж… Добрий Лікар?

Відповідь Маркевича змусила його завагатися: Поганий Лікар!

Гаразд, нехай живе…

За кілька кварталів від будинку лікаря Герман різко повернув у якийсь дворик і розніс у друзки дитячу дерев’яну гойдалку…

Минуло дві доби з дня візиту до Маркевича; з того часу Герман жодного разу ні вдень, ні вночі не покидав свого Притулку.

У нього навіть виникла думка, що якби він з’явився на людях удень, то це викликало б грандіозну сенсацію. Цікаво, як звучали б заголовки газет…

ЖИВИЙ МОНСТР НА ВУЛИЦЯХ ЛЬВОВА!

ДРУГИЙ ЗАЛП ЧОРНОБИЛЯ — НАБЛИЖАЄТЬСЯ ХВИЛЯ СПРАВЖНІХ НАСЛІДКІВ!

Цілком можливо, що саме так.

І, звичайно, повідомлення у вечірньому випуску новин:

— …сьогодні на одній із вулиць Львова натовп із кількох сотень громадян, тримаючись на безпечній відстані, оточив… людиноподібну істоту, що наче ступила зі сторінок роману жахів… Терміново виїхали на місце події… Постраждало…

Але він зовсім не збирається ставати суперзіркою — ні міста, ні планети, ні століття, ні дня…

Набридлива муха продовжувала гудіти десь поруч, немов через вітальню проходила лінія електропередачі.

Усе через проклятий сморід… Невідчутний для нього, він може привернути увагу сусідів.

Більше доби Герман витратив на те, щоб позатикати й позамазувати всі щілини у квартирі, використовуючи для цього різні матеріали: від канцелярського клею і смужок нарізаного паперу до старих жувальних гумок. Незаклеєною лишилася тільки кватирка — для доступу свіжого повітря, яку він трошки відкривав уночі.

Наступного дня Герман зайнявся плануванням нового маршруту. До мети, на яку вказав Маркевич. Щоб звести ризик до мінімуму, йому знадобилася карта.

А поки він з інтересом розглядав стіну, крізь яку бачив квартиру сусідів…

На «екрані» стіни рухалися дві строкаті розмиті плями, що нагадували людські силуети. Один високий, інший — трохи нижчий. Стас і його дружина Ольга.

Пара танцювала під пісню Кріса Рі «Дорога в пекло». При бажанні він легко міг підслухати, про що вони говорять.

Він продовжував мінятися…

І міг тільки гадати, як далеко здатний зайти цей процес.

З іншого боку, яке це має значення, якщо він продовжує розкладатися зі страшенною швидкістю. Ще трошки — і його тіло буквально почне розвалюватися на шматки.

Він розстелив на підлозі кімнати карту міста і продовжив складання найбільш безпечного маршруту, метою якого був Добрий Лікар на прізвище Лозинський.

Раптовий дзенькіт змусив його здригнутися…

На підлогу посипалося бите скло. Підійшовши до вікна, Герман виглянув у вибиту щілину. Протилежною стороною вулиці віддалялися дві постаті.

Він напружив зір і в одній із фігур упізнав двоюрідного брата Алекса — здоровенного двадцятидвохрічного бельбаса, що частенько крутився в офісі компанії і клянчив гроші у свого процвітаючого родича. Герман навіть не міг пригадати його імені, але зовні той давно примелькався. Іншого, з довгими патлами, він не знав.

І що ж це має означати? Утім, він зовсім не сумнівався, що за цим стоїть Алекс.

Прозорий натяк… на що? У компанії виникли проблеми? Що ж, цілком можливо — багато серйозних контактів перебувало в Германових руках.

Ах, так! Звичайно… — він згадав, що на днях готувалося підписання кількох важливих договорів, у яких саме він і длубався.

Дуже важливих…

Отже, не підписали?

Відповідь очевидна.

Але ж… Алекс… — Герман криво посміхнувся — ну і гнида!

Отже… — Германа кольнула тривожна думка, — той знав, що він удома. Хтось стежив удень за вікнами?

Ні, навряд. Швидше Алекс припускав, що Герман буває вдома час від часу. Або коли-небудь з’явиться. Оскільки останні кілька діб вікна були щільно зашторені, а вечорами не вмикалося світло. Отже, просто припускав. І що? Ось так по-хлоп’ячому розбити вікно і…

Відповідь прийшла сама собою, коли Герман побачив камінь, яким було розбите вікно, обгорнений в аркуш паперу, він нагнувся і підняв послання.

Почерк належав не Алексу, хоча сама «депеша», зрозуміло, від нього. Квадратними, майже друкованими літерами синьою кульковою ручкою було виведено: «Тобі краще з’явитися. Коли закінчиш дещо, можеш валити до всіх чортів».

Що ж, коротко і ясно.

У нижньому куточку аркуша, явно вирваного з зошита, зазначалося:

«Термін — до двадцятого жовтня».

Ага, тепер усе остаточно стало на свої місця. Підписання договорів, як він і припускав, справді не відбулося, однак — з’ясувалася подробиця — його було перенесено на двадцяте жовтня. Від Германа вимагалося лише взяти особисту участь, щоб цього разу все пройшло як по маслу… потім він міг валити до всіх чортів. Ось як!

Звичайно, Його Величності Алексу простіше було б подзвонити Германові, але, очевидно, той не був настроєний на балачки й вирішив, що за цих обставин такий спосіб виявиться більш дієвим.

Що ж, на людину, яку Герман багато років вважав кращим другом, це було зовсім не схоже, а от на Алекса — сьогоднішнього Алекса — якраз.

Герман зайнявся розбитим вікном. У зовнішньому склі камінь пробив дірку розміром із кулак; від неї, ламаними лініями, розбігалося кілька тріщин. Внутрішнє скло вилетіло повністю. Герман залатав отвір прозорою клейонкою.

— Сподіваюся, дзенькіт битого скла не привернув уваги сусідів, — пробурмотів Герман, завершивши роботу.

Потім він знову зайнявся картою, моментально переключивши всю свою увагу на неї. Зім’яте в «сніжку» послання валялося в кутку вітальні.

Близько першої години ночі ретельне планування маршруту «Пацієнт — Лікар», відзначене на карті червоним пунктиром фломастера, було завершено.

Герман акуратно склав карту міста… потім його погляд раптово застиг, немов він згадав щось важливе. Губи розтяглися в широкій посмішці.

Наступної миті він попрямував швидкими упевненими кроками в коридор, звільнив вхідні двері від герметизуючих смужок паперу і вислизнув із квартири.

Ключ від замка залишився під килимком.

Герман повернувся через сорок хвилин.

Раптом задзвонив телефон. У нічній тиші трелі здавалися оглушливими. Герман чортихнувся.

Потім здивовано глянув на годинник: 01:17.

Колишній бос і друг вирішили зробити милість особисто побалакати? Чи…

Телефон загримів знову.

Прокляття!

Герман кілька секунд вагався — знімати трубку чи ні? Щось підказувало…

Поки він роздумував, телефон подав голос іще двічі. Нарешті до Германа дійшло, що короткі інтервали між сигналами означають міжміський зв’язок.

Він зняв трубку.

— Алло? Як ви мене чуєте? — пролунав із динаміка жіночий голос. — Зараз будете розмовляти з Канадою.

Герман відчув одночасно й полегшення, й досаду — батько чи мати (все правильно, зараз там практично обідній час)… Як невчасно! Краще, щоб це була мати…

— Алло! Германе!.. — як на зло, зв’язок був бездоганний. Усе-таки батько.

Щоб імітувати поганий зв’язок він відвів мікрофон подалі від рота, перевернувши трубку майже на сто вісімдесят градусів по вертикалі, залишаючи динамік притиснутим до вуха.

— Привіт, тату…

Батько секунду мовчав.

— Що з твоїм голосом? — його тон був не просто підозрілим. Здавалося, він намагався розгледіти Германа.

— Телефон барахлить.

— Телефон? — від батька ніколи не можна було так просто відкрутитись. — Отже, телефон? — і зненацька вибухнув: — Припиніть мені гратись, я вам не хлопчак! По-вашому, я не здатний відрізнити голос власного сина від… Покличте Германа! І взагалі, хто ви такий?

Кілька секунд Герман мовчки міркував.

— Негайно покличте Германа! І не починайте переконувати, що я набрав неправильний номер!

Герман уже жалкував, що взагалі доторкнувся до телефону — він не очікував такого повороту дій.

— Я хотів би вас попередити, молодий чоловіче… чи не знаю, який ви там… що ваша присутність у домі мого сина в такий пізній час… котра там у вас? — близько першої ночі? — мені дуже не подобається! Поясніть, де Герман і що ви там робите! Врахуйте, я прямо зараз можу зв’язатися з деким у Львові, щоб перевірити, що там коїться! Ви зрозуміли мене?

Найгірше те, що старий справді міг це зробити. Однак, поки батько виголошував свою тираду, Герман зібрався з думками (точніше, відчув крижану байдужість до того, що відбувається), і погроза старого, його ні трошки не схвилювала.

— Послухайте, для чого вся ця паніка? — холодно посміхаючись, мовив він прямо в трубку, уже приведену в нормальне положення. — Герман зараз просто у відрядженні у справах компанії, ось і все. А перед від’їздом попросив мене доглянути за його квартирою… Шкодую, що він забув вас про це попередити.

Старий якийсь час мовчав.

— А ви, вибачте… хто?

— Друг.

— Ах, ось як… друг, — Герман нарешті зрозумів тон батька…

«Він вважає мене гомиком!»

Якщо батько раніше тільки підозрював, то тепер — із цього моменту — знає сексуальні нахили свого сина.

Приводом для цих безглуздих підозр послужила різка зміна в поведінці Германа після поїздки в Ригу в шістнадцять років (батько, очевидно, здогадався, що з ним за той тижневий проміжок часу — безконтрольний проміжок — щось трапилось). Після того він різко припинив зустрічатися з дівчатками (й уникав розмов на ці теми), сидів удома або проводив час винятково у чоловічому товаристві, найчастіше з Алексом.

Зараз Герман готовий був побитися об заклад, що старий уже тоді намагався вловити в його поведінці якусь манірність і характерні для «голубих» манери.

Батько напевне думав, що упустив щось важливе в минулому, коли так і не зміг зрозуміти свого сина до кінця. А зараз він вважав, що знайшов докази давнім підозрам (коли він вимовив «Ах, ось як… друг…» — у його інтонації пролунало якесь гірке торжество і образа. Нарешті він застукав коханця Германа вночі у його квартирі.

Зараз ця ситуація могла Германа лише розважити: старий щиро вважав, що гомосексуалізм — найгірше, що може трапитися з його сином.

— І коли ж він повернеться? — запитав батько здавленим голосом, у якому чітко звучали нотки ворожості і бридливості.

— Поки що точно не відомо. Це буде залежати від того, як складуться обставини на місці…

— У якому він місті? — різко перебив старий.

— Е… у Києві.

— Герман не залишав номер тамтешнього телефону?

— На жаль, ні.

— То коли ж він усе-таки має намір появитися вдома?

«Ого! Виявляється, старий здатний улаштувати перехресний допит навіть по телефону!» — відзначив Герман.

— Може, через два-три тижні.

— А ви що там у нього… спите?

— Не щодня, раз чи двічі на тиждень.

— Отже, Герман відсутній уже давно?

— Десь тижнів два, чи, точніше, дев’ять днів, — виправив Герман, назвавши дату свого Похоронного Турне, — частково, це було навіть правдою, — Герман — той Герман — поїхав саме тоді. І ще не повернувся.

Що ж стосувалося дат його повернення…

— Що ж, добре, — уже спокійніше мовив батько, — тижні через два я обов’язково передзвоню, — він особливо підкреслив «обов’язково».

Герман кивнув, немов старий міг його бачити, й подивився собі під ноги, де на підлозі за час їхньої бесіди утворилася калюжа свіжої крові. Вона скапувала з шиї відірваної собачої голови, яку Герман тримав правою рукою за одне вухо. Друге звисало вниз уздовж морди, покритої рудувато-коричневою шерстю. Роззявлена паща оголювала жовті зуби й нижні ікла; між ними вивалився, погойдуючись у такт рухам Германа, довгий брудно-рожевий язик. По краях пащі застигла кривава піна. Відкриті очі, які вже затягувалися тьмяною плівкою, смутно споглядали навколишній простір.

— Якщо Герман повернеться раніше, передайте, що дзвонив батько. Ну, щасливо… друже, — не чекаючи відповіді, старий поклав трубку.

— Щасливо… — відповів у порожнечу Герман.

Потім підняв голову дворняги на рівень своїх очей, повернув мордою до себе й подивився в її каламутні зіниці.

— Ти чув? Він вважає мене педиком! — собача голова невиразно погойдувалася, начебто зважуючи кожне слово. — Ні, він справді…

У цей момент невидима могутня рука жбурнула Германа на підлогу…

Голова собаки з гуркотом звалилася на паркет і, як більярдна куля, покотилася по вітальні, бризкаючи на всі сторони кривавими плювками, — поки не наткнулася на портрет маленького Гери.

Герман бився в конвульсіях, стиснувши долонями скроні.

Почався третій приступ…

Розділ 7 Лозинський

У вівторок 28 вересня увечері Лозинський зайшов у свою квартиру й ляснув дверима так, що на підлогу посипалася штукатурка. Настрій був препаскудний, як ніколи досі за весь час, що він пропрацював у міській лікарні номер X.

Не роззуваючись, лікар пройшов у єдину кімнату; по паркету потягнулися мокрі брудні сліди. На дворі вже тиждень була погана погода, похмурі низькі хмари нависли над Львовом, немов стягнуті магнітом із усіх кінців землі.

Лозинський став посеред кімнати, нервово смикаючи рукою щетинисте підборіддя. Нарешті він помітив, що досі тримає зім’яту мокру парасолю, і з силою пожбурив її в коридор. На душі наче відлягло, коли вона глухо врізалась у вішалку і полетіла вниз, збиваючи з гачків дешевий пластиковий набір взуттєвих ложок.

Лозинський присів на край дивана з неприбраною постіллю й повільно почав роззуватися. По дорозі з лікарні він кілька разів ступав у глибокі калюжі, і його шкарпетки виглядали тепер так, наче на них узагалі не взували черевики.

Лозинський похмуро вилаявся й відніс мокре взуття сушитися на батарею, думаючи, що старим черевикам, до яких він звик за останні вісім років, незабаром доведеться дати відставку. А шкода, офіцерські черевики — паршива, але така рідна казенщина — були отримані ним іще на службі, лишень за півроку до того, як комісаріат списав його за «станом здоров’я». Стаття така-то, пункт такий-то.

Ті самі півроку з п’ятнадцяти років служби військовим хірургом.

Лікар Лозинський — високий сорокап’ятирічний чоловік із худим смаглявим зморшкуватим обличчям — виглядав років на десять-п’ятнадцять старшим. Над правою бровою тягся довгий блідо-рожевий шрам як «пам’ятка» шістьом рокам, які пропрацював польовим хірургом у країні, де серед високих гір та ущелин бродять сердиті бородаті люди зі зброєю і говорять чужою гортанною мовою. Ці роки він часто згадував із жахом та болем… але водночас із якимось ностальгічним сумом. «Пам’яток» у нього збереглося чимало й під сорочкою. Ще більше — там, де нікому не дано побачити очима.

У квартирі Лозинського були тільки найнеобхідніші меблі: старий диван, невеликий письмовий стіл, кілька стільців, тумбочка й масивна тристулкова шафа. На підлозі в кутку кімнати стояли дві книжкові полиці, забиті детективами у м’яких обкладинках і підшивками журналів. Біля вікна — старий чорно-білий телевізор «Електрон» на чотирьох тонких ніжках.

Після розлучення торік із дружиною квартира перші кілька місяців здавалася йому порожньою і мовчазною, як місто, покинуте мешканцями. Тепер він уже не уявляв повернення до попереднього життя. Звик бути сам, звик несподівано швидко і, здається, назавжди. За останні два місяці жодного разу не згадав жінки, з якою прожив більше двадцяти років. Зараз вона вийшла заміж за відставного генерала й переїхала в Москву, де тепер живе й син, заочно навчаючись у медінституті.

Лозинський підкурив від конфорки плити «Приму» без фільтра й зайнявся приготуванням нехитрої вечері.

Пішовши з армії, він залишився без діла. Звертався в штаб із проханням знайти йому «гідне місце для застосування знань і досвіду військового лікаря». Але отримував лише відмови — іронічно-презирливі, іноді навіть грубі. В армії є скорочення, кому потрібний списаний поранений вояк, нехай і медик. Просився у військовий госпіталь округу — не брали. Йому було тоді під сорок, а життя, здавалося, йшло з-під ніг. Потім кілька років порожнього гнітючого існування, злегка розбавленого книгами, телевізором і випадковими бесідами за пивом.

Зрештою, влітку дев’яносто п’ятого він наважився звернутися в одну з міських лікарень. Це, звичайно, не госпіталь, але… отримувати мізерну пенсію, проводжати вранці дружину на роботу, а ввечері зустрічати її, немов не чоловік, а старий хворий батько — це уявлялось більшим нещастям, аніж працювати з цивільними.

Він знав наперед, що тертя у стосунках із новими колегами йому гарантовані. Знав чи передбачав існування виродків, типу Маркевича — з їхньою самовдоволеною балаканиною, цинізмом і підлістю. Його свідомо нудило від їхньої присутності — всіх цих засраних лицемірів, що філософствують про загальне благо й дають штамповані клички своїм дружинам, наче домашнім тваринам…

Але все одно пішов.

Він претендував на вакансію хірурга; його послужний список був блискучим.

Його взяли.

І це було найголовніше…

…для хлопчиська, що колись давно твердо постановив пов’язати своє життя з армією. Але чого він хотів насправді, зрозумів пізніше, в чотирнадцять років.

Тоді, коли стався той самий Випадок, що остаточно вималював його мрію — як це зазвичай і буває: раптово і яскраво, коли одна лише мить здатна вирішити майбутнє. Мить, коли вибір хлопчика назавжди визначає шлях дорослого чоловіка.

Це трапилось у школі. Під час довгої двадцатихвилинної перерви.

Того дня Гарик приніс цілу пачку цигарок. Хлопчаки, чотирнадцятирічний Фелікс Лозинський, його однокласники Гарик і товстун із рідкісним, майже екзотичним ім’ям Арнольд та двоє хлопців із паралельного класу подалися на задній двір школи. Місце було зручне: сюди виходили вікна лише двох класних кабінетів.

Хлопці сіли просто на траву, закурили по цигарці й насолоджувались теплим травневим днем. Наближалося закінчення навчального року, і розмова якось сама собою зайшла про те, хто куди піде вчитися після закінчення середньої школи чи восьмирічки.

Хлопці з паралельного класу збиралися закінчити повний курс середньої школи й піти в армію, а там буде видно. Товстий, схожий на кабана, Арнольд думав після десятирічки вступити в університет. Гарик уже через рік бачив себе в ремісничому училищі, щоб через два роки податись на керамічний завод у бригаду старшого брата. Фелікс Лозинський мовчав — усі й так знали: він буде військовим, може, навіть почне із суворовського училища, хоча школа його ще не настільки дістала.

Усі, крім Гарика, закурили по другій цигарці підряд. Він заглянув у «розстріляну» пачку «Ленінграда», засунув її в кишеню піджака і сказав:

— Слухайте потрясний анекдот, учора брат розповів.

Двоє хлопців із паралельного класу критично відмахнулись:

— Та ну тебе, знову нагородиш якоїсь маячні, — сказав один із них. Та й справді, ще ніхто не чув від Гарика жодного анекдота, який був би молодшим за його дев’яностодвохрічного прадіда. Ще й оповідач він був ніякий.

— Ні! — запротестував Гарик. — Зовсім новий…

— Добре, розповідай… Тільки не тягни, як ти любиш, — додав Арнольд.

— Значить… зустрічаються два жиди, — почав Гарик.

— Де? — запитав Фелікс і сховав посмішку.

— Чорт! Байдуже, де! — пирхнув Гарик, обвівши поглядом четвірку хлопців, кашлянув і почав знову: — Так… е-е-е… ось! Зустрічаються два жиди, і один в іншого запитує…

Арнольд закинув голову, піднявся з трави, підносячи вказівний палець до обличчя із вкрай зосередженим виразом… і голосно пукнув. Потім гордо оглянув усю четвірку. Хлопці відповіли схвальними смішками.

Крім Гарика.

— Ну, ви мене будете слухати чи цього пердуна? — він роздратовано глянув на Арнольда.

— Значить… зустрічаються два жиди, — знову почав Гарик. — І один в іншого запитує: «Слухай, де ти дістав такий класний годинник?» А той йому відповідає…

— Тітка Мойва вислала з Китаю? — устряв хлопець із паралельного класу.

— Що? Яка ще мойва? Та ні! Чого лізеш? — Гарик почав дратуватись. — Дай розповісти!

— Добре, дай йому розповісти, — підтримали інші.

— Значить, — продовжив Гарик, — зустрічаються два жиди…

— Чорт! — не витримав Фелікс. — А ти швидше не вмієш? Це вже було.

Гарик закотив очі:

— Хто-небудь може не перебивати! Я знову збився.

— Добре, — заспокійливо мовив Арнольд. — Давай далі, тільки, ради Бога, швидше.

— Ага… на чому я зупинився? Так, от! Зустрічаються два жиди…

Хлопці почали давитися зі сміху, але вже ніхто не ризикував перебити Гарика, а той, напевно, намагався не звертати уваги на фізіономії друзів, які ледь стримувались, бо знали, що коли вони знову переб’ють такого блискучого оповідача, як Гарик, то їм доведеться вислуховувати усе з самого початку.

— Так, два жиди. І один в іншого запитує: «Слухай, де ти дістав такий класний годинник?» А той йому відповідає, — Гарик зробив паузу й оглянув компанію, щоб переконатися, що його ніхто не збирається перебити знову. Обличчя хлопців були майже серйозні.

Він продовжив:

— А той, значить, йому відповідає…

— Дядько Абрам подарував на восьме березня? — не витримав Арнольд.

Червоніючи, Гарик оглянув компанію скаженими очима. Четвірка зареготала й покотилася по траві. Гарик розвернувся й рішуче покрокував від них.

— Та пішли ви!.. Козли! — в його голосі звучало стільки образи, немов він був готовий от-от розплакатися. Зрештою, так і було. Відійшовши на десяток кроків, він повернувся, по щоках котилися сльози:

— Мудаки смердючі! Недоумки! Свис… Свистопляси!

Остання фраза змусила всю компанію завити від реготу.

Гарик відвернувся з виразом образи і швидко пішов геть.

— Так… так що ж він йому відповів? — задихаючись від сміху, кинув йому навздогін Фелікс Лозинський. Той не обернувся, тільки додав ходу.

— Класний анекдот, чуваки! Давно… не чув чогось подібного! Просто кайф!.. — прохрипів Арнольд, обхопивши двома руками величезний живіт.

— Що ж він йому відповів?! — гаркнув Фелікс із останніх сил.

Гарик уже сховався за рогом школи й відтіля крикнув: «Що-що… Тато перед смертю продав…»

Компанія обірвала сміх, хлопці кілька секунд мовчи дивилися один на одного, переварюючи кінцівку анекдота… і знову розреготалися. Коли через дві хвилини до них донісся дзвоник на урок, ніхто не міг піднятися з землі. Сльози потоками котилися по щоках, схожих на перестиглі томати; хтось уже почав просто задихатися, як риба на березі, хапаючи жадібні ковтки повітря між спазмами. Це перетворювалося на божевілля. І всім чотирьом одночасно спало на думку, що таке добром закінчиться не може…

Нарешті, через п’ять хвилин після дзвоника, першим оговтався Фелікс. Він судорожно схлипуючи, повільно піднявся на ноги і глянув на інших.

— Ооокей… ддосс… сить… ппора… йти… ннам… влетить від… хімммічки…

— Так… чччорт!.. а нам від… ха-ха-ха!.. — простогнав хлопець із паралельного класу. Але дихати стало вже трохи легше, нездорові спазми сміху відступали.

Арнольд, який продовжував валятися на землі, хапаючись руками за свій величезний живіт, знову так «бабахнув», що Фелікс мимоволі глянув на його штани, що туго обтягували задницю, немов очікував побачити там дірку.

Він підповз до Арнольда і заглянув йому в обличчя — багряне рило гіпопотама, у глибині якого судорожно смикався рожевий язик, Здавалося, його губи по краях рота от-от розірвуться.

— Ну… все, досить. Включай гальма! — Фелікс штовхнув товстуна.

— Ну, досить! — Фелікс кивнув головою в бік школи. — А то за нами прийде хто-небудь із учителів.

Він безуспішно почекав півхвилини й копнув Арнольда носком кеда в м’який бік:

— Давай, порося!

Той спробував щось сказати, але видав лише якесь белькотіння. Фелікс нахилився до самого обличчя Арнольда:

— Щ-щ-що?.. — …і раптом зрозумів, що в очах хлопця… жахливий біль.

— Ох… ох!.. не можу… свистопляси… тато продав перед смертю… — гундосив хтось позаду, качаючись по траві. — Я більше… не можу!..

А Фелікс удивлявся в обличчя друга і звідкись із глибини на нього поступово наповзав липкий страх, як чорна величезна тінь, що заслоняє сонце. А він усе дивився…

— Ох!.. Не можу!.. — чулося позаду. Майже як ридання.

Арнольд благально дивився на Фелікса, але не міг вимовити жодного слова, тому що… його рот просто не закривався. Він був неприродно широко відкритий, одну сторону перекосило вниз, а в області скроні, там, де дужка нижньої щелепи входить у паз поруч із вухом, щось різко випирало і швидко набрякало. Шкіра в тому місці виглядала, як на нариві. Арнольд кілька разів спробував заговорити, з його очей котилися сльози болю і страху. Підборіддя дрібно тряслося, і було видно, що навіть цей рух завдає йому найсильніших страждань.

— Блін… — злякано видихнув Фелікс, потім легенько торкнувся нижньої щелепи хлопця біля підборіддя. Той завив (швидше з переляку), видавши, немов із бочки, широке «Уоооу!».

— ТАК! ЗАТКНІТЬСЯ! — гаркнув Фелікс на інших. — У нас тут… проблеми… Здається, в Арнольда вискочила щелепа… від сміху…

Трагікомічна заява змусила всіх спочатку заткнутися, але потім розсмішила не менше, ніж історія з Гариковим анекдотом. Правда, вже не надовго.

Через хвилину, досі хіхікаючи, хлопці з паралельного класу приєдналися до Фелікса, розгублено розглядаючи Арнольда. Той лежав на спині й боявся поворухнутися. Рот у нього був широко роззявлений, як на прийомі в дантиста, але його неприродна кривизна виглядала страшнувато.

— Чорт! Що будемо з ним робити? — нерішуче запитав один із хлопчаків.

Сміятися більше не хотілося нікому.

— Може, викликати «швидку»? — запропонував другий.

Фелікс знизав плечима і знову нагнувся до Арнольда:

— Сильно болить? Піднятися зможеш? — він говорив спокійним тоном досвідченого лікаря, що звик до спілкування з тяжкохворими пацієнтами.

Арнольд скорчив таку гримасу, наче не могло бути й мови навіть про те, щоб поворухнути пальцем ноги.

— Та він просто боїться, — прокоментував один із хлопців. Товстун моментально перевів на нього насторожений погляд і щось мукнув.

— Гей! Що там у вас? — донеслося до них із-за рогу шкільного корпусу.

Усі повернули голови: до них повільно йшов Гарик. Уже з обсохлим обличчям, але в очах іще виднілася образа.

— Чому ти не пішов на урок? — запитав Фелікс.

Гарик відмахнувся:

— Вас, ідіотів, чекав біля входу, — його погляд зупинився на Арнольді. — А що тут сталося?..

— В Арнольда щелепа вилетіла, — просто відповів Фелікс і знову нагнувся до потерпілого.

— Яка щелепа?.. — дивуючись, буркнув Гарик, але швидко закрив рот, як тільки підійшов ближче і розглянув Арнольда.

На короткий час зависла пауза, яку лише порушували звуки з пересохлого горла Арнольда, коли той намагався ковтнути слину.

— Ось що, — нарешті сказав Фелікс, глянувши на інших. — Ви двоє, — він указав на телепнів із паралельного класу, — тупотіть до себе на урок. А ти, Гарику, якщо хочеш, можеш залишитися. Я спробую сам…

І додав через секунду:

— Нікому ні слова. А то дістанете.

Усе це він сказав так, немов звик бути серед них лідером. Хлопцям іще ніколи не доводилося чути від нього чого-небудь таким тоном.

Але вони підкорились без заперечень і протестів.

За хвилину на задньому дворі школи залишилися тільки троє: Фелікс, Гарик і нещасний Арнольд.

— Слухай, — спокійно (принаймні намагаючись виглядати спокійним) сказав Фелікс, дивлячись у збуджені кролячі очі Арнольда. — Зараз я дещо зроблю. Можливо, тобі буде трохи боляче, але я думаю… якщо ти не станеш мені заважати… тільки одну секунду… чи дві. Зрозумів?

Фелікс боявся, щоб Гарик не почав ставити йому які-небудь дурні запитання. Але той мовчав.

Поки все йшло добре.

Однак головне було ще попереду…

— Зрозумів?

Арнольд ледь кивнув головою. На чолі в нього виступили великі краплі — чи то від болю, чи то від переживання, а швидше від усього разом. Хлопець, зрозуміло, страшенно боявся.

— Добре? — потім Фелікс глянув на Гарика. — Притримай йому голову. Тільки міцно.

Коли Гарик обхопив руками і підняв голову Арнольда, підставивши під неї одне коліно, Фелікс узявся правою рукою за нижню щелепу товстуна. Намагаючись робити це якомога акуратніше, щоб не завдати болю, він зафіксував великий і вказівний пальці на м’ясистому підборідді Арнольда. Фелікс немов утримував тендітну деталь якогось анатомічного конструктора, котру потрібно було вставити у відповідний паз одним плавним, але точним і швидким рухом. Долонею лівої руки Фелікс обережно обмацував місце, де вискочила «дужка» щелепи, намагаючись визначити наскільки сильно натягнуті зв’язки. До того ж боявся, щоб не вискочила щелепа з іншої сторони.

— Ти скоро? — одними губами запитав Гарик, за обличчям якого «поранений» не міг стежити, як за обличчям Фелікса.

Фелікс стис трохи сильніше нижню щелепу товстуна, намагаючись не звертати уваги на його застережливі зойки. Руки вже починали по-зрадницьки трястися від хвилювання, з чола стікав рясний піт… і несподівано Фелікс зрозумів, що справді зможе!

Він ЗМОЖЕ

Ще не знав, як саме, але відчував абсолютну впевненість, що це зможуть його руки.

— Може… краще «швидку»? — подав голос Гарик, але він навіть не глянув у його бік.

Фелікс відпустив руки, давши їм повну волю.

Секунда…

…клац! клац! — роздався подвійний щиглик… який означав, що щелепа стала на місце!

Навіть через багато років Лозинський, будучи вже досвідченим хірургом, так і не зміг зрозуміти, як йому — чотирнадцятирічному хлопчакові — вдалося зробити це без спеціальної підготовки і знань. Сотні разів прокручуючи в пам’яті ці кілька хвилин — без сумніву, найнапруженіших і найстрашніших у його житті — він так і не відшукав відповіді, чому тоді раптом відчув себе настільки впевненим і як міг на це зважитися!

Після подвійного (як здалося, неймовірно дзвінкого) щиглика Фелікс випустив щелепу Арнольда й мимоволі подався назад, чекаючи на крик болю свого першого в житті пацієнта… він уже майже його почув… коли очі товстуна злякано округлилися (клац! клац!), а його рот закрився, немов десь там у нього вилетіла якась пружинка.

Його губи… раптом розтягнулися в усмішці.

— Шорт! — радісно вимовив він, не розтискаючи зубів. — Шорт! Мені жовшім не було боляше… Шорт!

Фелікс і Гарик полегшено переглянулись.

— Ну ти даєш, Філя! — Гарик із захватом дивився на товариша. — Це ж клас! Ти просто… геній!

Фелікс витер піт із чола й важко засміявся.

Через секунду до нього приєднався Гарик.

А ще через мить замукав товстий, як барило, Арнольд, тримаючи обома руками свою дорогоцінну нижню щелепу, немов тепер боявся її втратити. З його очей досі котилися сльози.

Протягом трьох тижнів Арнольд носив спеціальний бандаж, що охоплював нижню половину обличчя і кріпився в нього на голові, роблячи його схожим на хокейного воротаря поросячої збірної. А потім ціле літо розповідав усім про те, що трапилося. Правда, на прохання Фелікса, не згадуючи всіх подробиць. Лікарі дозволили Арнольдові їсти тільки бульйони, молоко й компот; він схуд на вісім кілограм, ставши схожим уже не на товстуна, а просто на вгодованого хлопця. Однак до вересня встиг надолужити втрату ваги і вже остаточно перетворився на величезного жирного кабана. Він навіть виглядав роки на чотири старшим від своїх однолітків.

Через багато років Фелікс Лозинський дізнався, що Арнольд помер у віці тридцять два роки від ожиріння серця.

Після закінчення середньої школи Лозинський його більше не бачив, однак веселий добрий товстун зіграв важливу роль у його житті того далекого травневого дня 1967 року.

Раніше хлопчик Фелікс мріяв стати військовим.

Після випадку з Арнольдом, бажання стати не просто військовим, а військовим лікарем, хірургом — прийшло якось само собою. Якби його запитали через рік: скільки років він мріє про свою майбутню професію, він, не задумуючись, відповів би, що все життя.

Він уже бачив себе в брезентовому наметі далекої санітарної частини під бомбуванням чи артилерійським вогнем. Як польові хірурги Другої світової…

Тільки іноді йому стали снитися дивні сни. Навіть страшні. Немов на екрані телевізора, перед ним з’являвся маленький пухкенький лікар в акуратному білому халаті, дуже схожий на Айболитя з дитячої книжки. Але чомусь Фелікс одразу зрозумів, що насправді цього доктора звуть Ай-Болить, і що він дуже поганий. Якийсь час Ай-Болить вдивлявся у Фелікса, наче вивчав його й радився про щось зі своїми думками в маленькій голові, а потім клав одну пухкеньку руку в кишеню білосніжного халата й запитував:

«Ти хочеш стати лікарем, Феліксе?» — голос Ай-Болитя був м’яким, довірливим і навіть приємним — саме такий голос має бути у справжніх лікарів, думав Фелікс. Але очі його залишалися холодними й безжиттєвими — скляними очима мертвої ляльки, що лежала самотньо в темному сирому підвалі якогось закинутого будинку на околиці міста, чи похованої в одній труні з по-звірячому вбитою першокласницею… Глибоко під землею…

«Правда, хочеш?» — запитує Ай-Болить, він посміхається самими лише кутиками губ: «Це добре, це дуже добре».

Хлопчик киває, але не може усміхнутись у відповідь. Тому що ледь дихає від страху.

«Але я відкрию тобі один маленький секрет, — шепоче пухкенький рожевий Ай-Болить. — Ти МОЖЕШ стати не просто лікарем, хірургом… ти можеш стати Великим Лікарем!»

«Я не знаю… — відповідає хлопчик. — Що це?»

«О! — багатообіцяюче піднімає рожевий пальчик Ай-Болить. — Це здорово! Ти собі навіть не уявляєш! У тебе завжди буде багато пацієнтів, дуже багато… Але найголовніше, — він наближає своє обличчя зі скляними очима впритул до обличчя хлопчика. — Ти зможеш робити з ними все, що захочеш… УСЕ! АБСОЛЮТНО ВСЕ! І ніхто не заважатиме… твоїм дослідам… найсміливішим експериментам… Тільки ти вирішуватимеш, що для них добре, а що… — погляду маленького лікаря, як у божевільного, він хіхікає, наче маленька дівчинка… — О! Ти можеш це собі уявити?»

Фелікс із нелюдським страхом дивиться в очі Ай-Болитя, але не може сказати ні слова. Він боїться, жахливо боїться цього маленького лікаря з пухкеньким личком, на якому блищать, мов скляні ґудзики, очі… і щось відбувається з його уявою… Але що саме — вловити неможливо.

«Так, я знаю, — посміхаючись, шепоче лікар. — Ти, напевно, хочеш подумати, правда, Феліксе? Хіба тобі не хочеться стати таким Лікарем? Я відвідую багатьох хлопчиків і дівчаток, що мріють стати лікарями, коли виростуть. І навіть деяких дорослих, справжніх лікарів… Ну, ти вже вирішив? Коли я можу…»

«Ні! — кричить хлопчик, — ні, йди! — він зненацька згадує, що Ай-Болить приходить до нього вже не вперше. — Йди! Іди, будь ласка! Я не хочу… Я тобі вже багато разів казав… я не хочу…»

Добрий Лікар відскакує від нього, немов хлопчик жбурнув у нього каменем:

«Дурний гівняний хлопчисько! Дурний… гівняний… хлопчисько…»

Зненацька він вихоплює з кишені халата величезний скальпель, його обличчя перекошене від люті, а очі, нарешті, оживають, але їх життя — це всепоглинаюча ненависть.

Хлопчик уже знає, що станеться далі.

Але з жахом спостерігає, бо не може відвернутися.

Лікар верещить і починає шматувати величезним скальпелем себе: різати обличчя, встромляти в груди, стругати свої пальці, немов олівці… В усі сторони летять шматки м’яса, яскраво-червона кров струмками заливає білосніжний халат лікаря, що схожий тепер на вбрання м’ясника чи гицеля — «…дурний!» — удар у шию… «…гівняний!» — знову удар… скальпель розсікає верхню губу й падає вниз, відкриваючи рівний ряд верхніх зубів… «…хлопчисько!» — і вбік летить кінчик носа…

ДУРНИЙ… ГІВНЯНИЙ… ХЛОПЧИСЬКО…

Щось у пам’яті Фелікса підказує: коли Ай-Болить повернеться знову, на ньому не буде жодного шраму… а може, він більше не повернеться… й цей кошмар — востаннє? — спалахує несмілива надія.

Але маленький рожевий лікар, схожий на Айболитя з дитячої книжки, приходитиме до нього в снах іще багато разів і багато років, поки хлопчик виросте. Але навіть тоді він нагадуватиме про себе.

Коли лікар просто через халат розпорює собі живіт, вивертає кишки й починає їх намотувати через лікоть на руку, як мотузку для білизни, продовжуючи кричати «дурний!.. гівняний!.. хлопчисько!..», — Фелікс починає плакати і просинається…

Простирадло під ним аж мокре — наскрізь просочене холодним липким потом і не завжди тільки ним.

Але, незважаючи ні на які сни, він усе одно дуже хоче стати лікарем — гарним лікарем.

Це було й залишається…

…для підполковника медичної служби у відставці Фелікса Лозинського, який стояв біля плити в кухні своєї квартири пізнього вечора 28 вересня 1999 року.

На роботі — неприємності. Декому, бачите, не сподобалось його відсутність на похороні Маркевича, якого він і за життя не міг терпіти. Цього хробака, слимака! Лозинський уголос вилаявся. Таких, як цей, у енському полку…

Похорон Маркевича відбувся у суботу 25 вересня, зібралася майже вся лікарня, плюс родичі з обох сторін сім’ї Маркевичів, сусіди і просто лицарі склянки й закуски.

З’явитися серед цих Лозинський вважав для себе рівносильним зануренню з головою у вигрібну яму. До того ж практично всім були відомі його стосунки з покійним. Він навіть не уявляв собі, щоб прийти «відзначитися» на цвинтар, так би мовити, віддати останню шану — перед таким, як цей пацюк, у нього ніколи не було й не могло бути ніяких боргів!

З іншого боку… хіба він не міг плюнути на все це гівно і прийти хоча б заради себе, заради власного спокою, хіба він не розумів, що дає прекрасний привід тим, хто готовий із радістю викинути його з лікарні? І що це, очевидно, йому не минеться?

Звичайно, все так.

Але це було саме тим, що його батько називав «чавунним хребтом» — людиною, яка не вміє іти на компроміси, короткозорим шанувальником Принципу, що суне напролом… і розбиває чоло. «Такі не змінюються, синку, — зітхав батько. — Не змінюються… Або вони зламають суспільство, або суспільство роздавить їх. Але, на жаль, завжди стається тільки друге… А може, й на щастя…»

Найважче було постійно відчувати цей «чавунний хребет», тягти за собою, немов мул, цю незручну поклажу. Але Лозинський ніколи не намагався його позбутися чи бодай зняти частину цієї ноші, знайти хоч трошки гнучкості.

Як чорне і біле — його або цілком приймаєш, або абсолютно відкидаєш.

Розлучення із дружиною, рання відставка, його натягнуті стосунки з людьми та багато іншого — причина всьому єдина. Іноді він думав, що вже давним-давно міг дослужитися до полковника, залишитися в армії і зараз спокійно завідувати відділенням госпіталю чи вести кафедру, втримати падаючу вежу родини…

Утім, на те й чавунний хребет…

Поки готувалася яєшня, Лозинський сходив у кімнату за новою пачкою «Прими», підкурив від конфорки, відчуваючи, як посилюється головний біль.

Ясна річ, на тлі постійного пережовування його «солдафонських замашок» останніми висловлюваннями про «дезертира, який розхитує споєні ряди…», колеги вказували Лозинському (пху! як там у них? — «вискочці, що ставить себе поза колективом») на двері. Бо у випадку з Маркевичем він «зайшов надто далеко, переступив святе табу!» й так далі в тому ж дусі. В результаті щось там у когось тріснуло…

І всю цю маячню довелося вислуховувати більше години в кабінеті заввіділення — стояти й вислуховувати, немов якийсь хлопчисько, що нашкодив! Ще й після божевільного чергування, двох екстрених операцій! Здавалося, півміста потрапило в одну величезну аварію і захлинається в крові…

У такі дні йому хотілося зробити щось… із ким-небудь із пацієнтів. Наприклад, скориставшись можливістю залишитися наодинці з потерпілим в автомобільній катастрофі… пройтися без анестезії тупим скальпелем по відкритих переломах, а потім щедро полити це криваве місиво з роздроблених кісток, шматків плоті й сухожиль йодом. Чи кислотою. Може, окропом? А потім…

(«…ти зможеш робити з ними все, що захочеш… УСЕ! АБСОЛЮТНО ВСЕ!»)

…подивитися, що з цього вийде. Чи накачати через анус за допомогою великої клізми концентрований розчин хлору, який прибиральниці використовують для дезінфекції туалетів. Чи розведене у воді негашене вапно, а потім піднести до виходу прямої кишки запалений сірник… У такі моменти він раптом ловив себе на тому, що навіть про сам принцип дії міркує зовсім не як лікар, а як божевільний експериментатор… У цьому було навіть щось дитяче… Але він практично ніколи не позв’язував цих думок із хлоп’ячими снами далекого минулого про маленького пухкого лікаря Ай-Болитя.

Подібні бажання були болісними. Зазвичай, Лозинський намагався переключитися на щось інше, іноді навіть залишав несподівано палату реанімації, щоб привести в порядок думки й заспокоїтися.

Іноді закрадалася підозра, що він страждає якимось психічним розладом (професійним?), причиною якого запросто могли бути шість років служби польовим хірургом в Афганістані. Але хоч би що там було, він сподівався, що ніколи не дозволить собі чогось подібного. Ніколи. А якщо почне розуміти, що воно сильніше…

Хоча, можливо, саме тут і таїлася найбільша небезпека — коли він це зрозуміє, може бути вже занадто пізно…

Коли жовтки цілком просмажились, Лозинський переклав яєшню зі сковорідки на тарілку й почав вечеряти.

Ну й нехай! Зрештою, на їхній лікарні світ клином не зійшовся, і Земля не змінить орбіти, якщо він піде звідти сам. Ще не відомо хто кого позбудеться — вони його чи він їх! Таким було остаточне рішення.

Раптом із кімнати донісся приглушений стук, наче щось упало на підлогу…

Лозинський завмер, а потім повільно підвівся. Голова моментально перестала боліти.

Прислухався.

Це, мабуть, звалилася на підлогу книга, яку він читав перед виходом на роботу й залишив на краю тумбочки. Збірка детективів…

Лозинський зайшов у кімнату, намагаючись втримувати в полі зору весь її простір.

Ти знаєш, — запитав він себе, дивлячись на збірку детективів, що лежала біля тумбочки, — що деякі предмети мають властивість падати на підлогу, якщо їх кинути де попало? Чув про закон всесвітнього тяжіння?

Тільки звідки в нього це дивне відчуття чужої присутності..

Лозинський нагнувся за книгою… і раптом завмер, уже не сумніваючись у присутності стороннього…

Що це було? Рух? Чи, може…

Єдине він знав напевно: на його території — невідомий ворог!

Лозинський схопив із тумбочки довгу викрутку, обернувся навколо своєї осі й зайняв позицію спиною до стіни.

Уся кімната була перед ним як на долоні: сховатися було просто ніде.

Однак, обертаючись, він бічним зором устиг помітити щось гнучке і стрімке, що метнулося в сторону. Настільки стрімке, що інерційність зору не встигла визначити напрямок руху цього… кого?

Чого?..

Лозинський продовжував оглядатися.

— Гаразд! — мовив він уголос, звертаючись невідомо до кого, але хтось явно перебував у кімнаті, і, виставивши трохи вперед свою імпровізовану зброю, повільно, крок за кроком, перетнув кімнату по діагоналі. — Досить морочити мені… голову, чорт візьми! Такі фокуси зі мною не пройдуть, зрозуміло?

Ніякої реакції…

Зосередившись, Лозинський продовжував рухатися кімнатою, вичікуючи, коли невідомий суперник видасть себе сам. Питання типу «хто» й «навіщо» його зараз не цікавили. Всьому свій час…

Він відчув, як за спиною колихнулося повітря… Лозинський зробив різкий крутий розворот, і викрутка зі свистом розсікла…

…порожнечу.

Лікар вилаявся.

А через секунду хтось знову був у нього за спиною. Лозинський вирішив цього разу не квапитися — завмер на місці… і раптом почув:

— Нікудишня реакція! Ви надто повільні…

(немов у вас чавунний хребет…)

— Дивно, як ви узагалі зуміли вижити в цьому світі до сьогоднішнього дня… Х-х-хххх!!! Хх-хххрррр!!!

Це вимовив неймовірно скрипучий голос, що різонув по барабанних перетинках, немов бритва.

І що це за «хххррр»? — наче якийсь величезний рот збирається смачно харкнути, тільки цей звук усе одно здавався значно різкішим і сухішим — пронизливим, як…

Лозинський більше не рухався, однак намагався визначити відстань до власника цього наймерзеннішого голосу, який він коли-небудь чув у житті.

— Я це викидаю, — сказав Лозинський, повільно відводячи руку з викруткою вбік і розтискаючи пальці.

Коли та дзенькнула об паркет, хірург швидко розвернувся до гостя, одночасно переносячи вагу тіла на ліву ногу, а праву згинаючи в коліні, щоб завдати удару…

Але коли нога випрямилась і повинна була досягнути мети — вона просто шарпнулась, не зустрівши ніякої перешкоди на своєму шляху… І Лозинський, утративши рівновагу, гепнувся на підлогу.

Падіння оглушило його, як удар по голові.

Утім, щось говорило йому, що основною причиною цього прикрого промаху був зовсім не він, хоча, звичайно, він постарів, іще й як. Падаючи, Лозинський устиг помітити щось сіро-жовте, гнучке і стрімке, якусь неймовірно худу істоту, схожу на людину. Хоча, радше, на гігантського двоногого павука, що пересувався з незбагненною швидкістю і якоюсь навіть сюрреалістичною грацією. Невідома тварина рухалася занадто жваво.

Лозинський прохрипів лайку і знову потягнувся за викруткою, що лежала за метр від нього. І тієї ж миті на його руку опустилося щось дивне, що віддалено асоціювався з людською ногою. Потім знову почувся той самий ріжучий звук, немов шкребли тупим цвяхом по склу.

…Ххх-хххх-ррррхх!!!

Лозинський мимоволі притулив долоню вільної руки до вуха.

— Усе, досить… Я… — він збирався сказати це вперше в житті, — я… здаюся… ЗДАЮСЯ! — гаркнув через силу. — Слово офіцера… Більше ніяких штучок… Я хочу встати…

Він секунду дивився на гротескну ступню, яка придавила його руку; на жовтувату полущену шкіру, до якої прилипли шматочки вологої землі та засохла травинка…

Нарешті ступня відпустила його руку.

За три кроки перед ним стояло щось, що одночасно нагадувало й людську мумію, і двоногого павука, й дерево з якоїсь далекої планети — бродячий жах із кошмарів недоумкуватої дитини…

— Я прийшов тебе вбити, Добрий Лікарю!..

Ховаючись у густому листі, Герман просидів біля двох годин на дереві, спостерігаючи за вікнами квартири Лозинського. Старий розлогий каштан, що служив йому спостережним пунктом, ріс кроків за тридцять від будинку хірурга.

Була вже десь половина першої ночі, але, незважаючи на пізній час, той не з’являвся. Мабуть, десь затримувався.

Мрячив противний дощ, посилюючись часом до зливи.

Однак Герман не відчував ні дощу, ні вітру — нічого. Втім, відсутності цих відчуттів він теж не зауважував.

Просочуючись крізь крону каштана, вода лилася тонкими струмками на його тіло й, минаючи вигини та западини, безперешкодно падала вниз, немов Герман був лише галузкою дерева чи дивним наростом на його стовбурі, що володіє власним розумом.

Він невідривно стежив за вікнами хірурга Лозинського. Той прийде сам чи когось приведе? Очевидно, лікар був самотній, може, розлучений. Навіть із такої відстані Герман бачив брудні вікна його квартири та недбало засунуті пом’яті штори… — вікна самотнього чоловіка. Вікна, що так невловимо схожі на його власні — не зовні…

Кватирку було відчинено. Саме таким шляхом він збирався потрапити в помешкання хірурга, коли прийде на це час і сприятливо складуться обставини, — можливо, сьогодні. Те, що житло Лозинського розташоване на третьому поверсі, його зовсім не бентежило. Не докладаючи особливих зусиль, Герман здатний був піднятися без зайвого шуму до третього поверху — чіпляючись за віконні рами й вузькі просвіти між цеглинами. За лічені секунди. Його самого це вже анітрошки не дивувало. Як і те, що він дізнається про прихід Лозинського, навіть коли той не стане вмикати світла — він просто побачить за шторами блукаючий квартирою вогник розмитої людської фігури, схожий на радіоактивну примару.

…Після третього приступу Герман пролежав без свідомості до обіду 25 вересня, тобто близько десяти годин. Відкривши очі, він побачив перед собою відірвану собачу голову з відкритими, затягнутими мутною плівкою очима й виваленим язиком. Навколо все було густо заляпане запеченими згустками крові — паркет, стіни й навіть журнальний столик.

Герман, не розуміючи що сталося, кілька хвилин дивився на голову мертвого собаки, потім щось у пам’яті почало прояснятися. Він більш-менш пам’ятав розмову з батьком, пекельний біль, коли почався приступ, але що стосувалося собаки, точніше, його голови…

Виникало враження, наче спогади, пов’язані з нею, належали комусь іншому — настільки дивно відсторонений мозок відтворював окремі деталі цих картин. Це було схоже на фільм, назва якого стерлася з пам’яті. Зберігся єдиний «кадр»: бездомний дворняга, прив’язаний до лавки за задню лапу мотузкою для білизни, ймовірно, дітьми заради забави. Коли Герман до нього наблизився, шерсть на спині собаки стала сторчма, однак він не видав ні звуку — здається, намагався заскиглити, але… не посмів? Не зміг? Про те, що сталося далі, Герман міг тільки здогадуватися.

Він відвернувся від неприємного видовища в кутку вітальні, але продовжував лежати на спині, намагаючись привести в порядок думки. Недавній приступ не залишив після себе болю, однак у відчуттях Германа з’явилися нові інтонації…

Раптом у голові озвався завжди впізнаваний голос Незалежного Експерта:

«Знаєш, що це все означає? Інколи ти цілком утрачаєш над собою контроль… Твоє перетворення ще не закінчилося — воно триває, і ти вже нічого не можеш із цим зробити. Він не зупиниться, поки не одержить над тобою абсолютну владу. Але ти повинен хоча б спробувати протистояти йому… Тому що наступного разу на місці собаки може виявитися…»

Тирада Експерта пройшла повз свідомість Германа — його увага була прикута до дивного звуку, що заповнював навколишній простір — шиплячого і трохи потріскуючого — щось схоже він чув у дитинстві, коли підносив вухо до склянки із молочним коктейлем, який щойно збили міксером.

Вмить Герман зрозумів, що джерелом цього дивного звуку є його тіло.

Воно відчутно, рази у два, зменшилося в об’ємі, немов висохло. Пожовтіла шкіра зморщилась, як поверхня повітряної кулі; місцями вона звисала величезними пластинчастими струпами. Коли Герман почав підводитися, струпи посипалися з нього, як стара штукатурка — від них і чувся той неголосний шиплячий звук. На підлозі залишився слід, який повторював обриси його тіла.

Потім Герман виявив, що здатний рухатися з незбагненною швидкістю. А в наступні три дні, коли процес нового перетворення завершився, він мимоволі став нагадувати собі щось проміжне між гігантським двоногим павуком і воскреслою мумією.

Його шкіра стала схожа на броню, що обтягає тіло, як панцир, зберігаючи еластичність лише в районі рухомих частин — на згинах ліктів, колін, пальців і так далі.

Тепер Герман почував себе надзвичайно сильним і швидким — кращим, аніж будь-коли досі. Його більше не цікавило, скільки ще протягне організм, позбавлений їжі й води. І зовсім не хвилювало майбутнє.

Пізнього вечора 28 вересня він залишив Притулок.

До району, де проживав хірург Лозинський, Герман добрався в кілька разів швидше, ніж розраховував, складаючи по карті майбутній маршрут. Потім відшукав його вулицю, будинок, вікна і, сховавшись у кроні великого каштана, застиг у чеканні.

Герман не особливо задумувався над тим, чи здатний він прикінчити лікаря разом із дружиною. Чи з ким-небудь іншим, хто міг виявитися поруч. Він розглядав ситуацію з байдужою раціональністю павука, що квапиться до жертви на іншому кінці павутини.

Часом він відчував роздвоєність і якесь незрозуміле занепокоєння. Обидві половини його Я виступали за смерть Лозинського, але мотивації в них були різні.

Перше, природне, Я Германа, вимагало лише сліпої відплати, друге — вивільнене з якихось глибин його розуму — наполягало на смерті лікаря, використовуючи мотив першого як привід. Воно відкрито прагнуло убивати — вимагало жертвоприношення, як огидне малюсіньке божество, що поселилось у нього в голові. І чим далі, тим більше місця займав цей кривавий божок у його свідомості. А деколи, як уже з’ясувалося, він міг і цілком узяти Германа під свій контроль.

Перше Я щодень слабшало, зменшувалося, без опору відступаючи перед божком.

Глава у главі

…Він вічно перебував у цілковитій пітьмі й лише іноді дивився на світ Його очима з допомогою інших. Він ніколи не належав самому собі, але був однією з Граней Цілого.

Він міг бути всім і нічим водночас; він часто помилявся, але частіше виявлявся правий. Він легко знаходив рішення складних дилем, але був не здатний осягнути суть простих речей.

Він був цифрою, словом… голосом скептика, навіть циніка, але часто ставав Його совістю; він заявляв на повен голос те, що вважав правдою, коли сукупність інших Граней і навіть найширше Я опускалися до самообману… він ставав гиркою на іншому кінці Гойдалки.

Він був лише «гвинтиком» у гігантському, майже нескінченному всесвіті Його свідомості, але, траплялося, ховав власні секрети.

Він був тим, кого Я та інші називали — Незалежний Експерт…

…Вірус породив катастрофу, що знищила безліч Граней, а з їхніх решток створив «машину», пожирача-мерця. Вона поглинала й підкоряла інших, — тепер їй по-рабському слугували навіть Грані Уяви і Логіки; перша обдарувала її особливим «голосом», друга — подобою розуму.

Незалежний Експерт був єдиною Гранню, яку «машина» не могла знищити, розчинити в собі. Але вона здатна була витиснути його за межі доступного для огляду свідомості щирого Я; з кожним днем Експерт слабшав усе більше і вже відчував початок свого падіння в Ніщо…

«Машина» не мала якостей особистості, зате була хитра — її зброєю ставали інстинкти самозбереження, поглинені разом із деякими Гранями — вона зуміла підірвати довіру Я до нього (як це сталося у сні про Лізу; «машина» на той момент була вже досить сильною, щоб використовувати найуразливіше місце Експерта — процес його аналізу Грунтувався винятково на непрямій інформації, тому найчастіше він виявлявся не здатний відрізняти уяву від сновидіння); якось по-своєму «машина» розуміла, що Експерт — це остання перешкода на її шляху до повного контролю над щирим Я, і використовувала всі можливості, щоб остаточно зруйнувати всю його зв'язку з іншими Гранями, які ще перебували за межами її впливу, але перш за все — зі щирим Я.

І їй це вже майже вдалося. Ще трошки…

Але хоч би як далеко це все зайшло, сама природа Незалежного Експерта не дозволяла йому здаватися. Та ж природа допомагала йому заповнювати собою втрату граней, звернених на службу «машині».

Він спробував донести до щирого Я, майже приспаного, майже безвладного — реальний стан речей — образ механічного чудовиська,

мертвої, позбавленої дійсного свідомості. Він використовував обхідні шляхи, щоб його «голос», який утратив довіру Я, не був упізнаний.

Однак це не дало результату.

Він змушений шукати інших шляхів, поки «машина» ще не настільки сильна, щоб викинути його геть за межі доступного для огляду свідомості. Він має спробувати знайти вихід, розбудити сьогодення Я.

Але що залишалось у нього в запасі?

Незалежний Експерт не був відособленою частиною розуму (хоча багато в чому був досить самостійним), і все-таки мав здатність зауважувати те, що інші залишали поза увагою, чи пам'ятати те, що інші забували чи їх змушували забути. Наприклад, він знав: коли Герман, залишивши свій Притулок, подався до Лозинського цієї ночі, хтось за ним якийсь час спостерігав.

Що ж стосувалося пам’яті, Експерт був єдиним з усіх, хто справді пам'ятав, що відбулося влітку 1980 року у фотосалоні, що побачив дванадцятирічний Герман в об'єктиві.

Це знання — його остання зброя проти «машини», єдиний засіб, що залишився, щоб розбудити сьогоднішнє Я. Тільки Воно здатне перемогти вірус, застукавши його зненацька…

Продовження розділу «Лозинський»

Нарешті у квартирі Лозинського включилося світло. Герман почав злазити з дерева.

— Я прийшов тебе вбити, Добрий Лікарю!..

«Ого, — подумав Лозинський, дивлячись на істоту, що стояла перед ним. — Якщо ця тварина заявить, що втекла з пекельного хору, все остаточно стане на своє місце — я збожеволів…»

Герман у той час думав, що події могли скластися зовсім по-іншому, якби він випадково не зачепив книгу, що лежала на тумбочці. Реакція Лозинського викликала в нього цікавість. Він навіть захопився витримкою хірурга — зараз на обличчі лікаря відбивалося швидше здивування, ніж панічний страх.

— Однак… — нарешті, після довгої паузи мовив доктор, продовжуючи розглядати Германа, мов рідкісний експонат аномального зародка, заспиртованого у банці.

— Однак… — луною відгукнувся Герман. Лозинський укотре скривився від звучання його голосу й, не відриваючи очей від гостя, сказав, ніби коментуючи:

— І все… усе-таки переді мною жива людина… Не нормальна… змінена, але людина…

Герман промовчав.

Погляд Лозинського безупинно розглядав тіло Германа.

— Перш, ніж ви мене вб’єте… я можу вас про щось запитати? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — По-перше, що з вами сталось і яким чином ви досі живі? По-друге…

«Невже йому справді байдуже, прикінчу я його чи ні?» — здивувалося перше Я.

Не вір йому, він просто морочить тобі голову!..

— По-друге, як саме ви збираєтеся мене Вбити? Відірвете кінцівки? Розтрощите череп? Чи ще якось? Я не сумніваюся, що ви це можете… Я, мабуть, і оком не мигну, як це станеться, — Лозинський криво посміхнувся.

— Це зовсім не смішно, Лозинський! — різко відповів Герман.

— Що?! — обличчя лікаря витягнулось, але на ньому, як і раніше, не було й тіні страху. — Чорт… Отже, ви мене знаєте… й опинилися тут не випадково? — він опустив очі й потер перенісся великим і вказівним пальцями. — А я думав… Ну так — добрий лікар… Отже, вам потрібний саме я? — Лозинський глянув на Германа.

— Ви на диво проникливі.

— Стривайте, це означає… що колись я припустився серйозної помилки як лікар, так? З вами? Господи, але ж це неможливо! Гляньте на себе!..

Він запнувся, дивлячись на гостя, наче побачив його тільки тепер.

— Послухайте, — хірург знову взяв себе в руки. — Ви мене звинувачуєте… все ж поясніть. А потім робіть, що захочете. Я… — голос Лозинського зазвучав упевненіше. — Я багато разів бачив смерть — ні, не на операційному столі, я маю на увазі — свою смерть. На війні. І жодного разу не тікав від неї, хоч і був значно молодшим, — тому й не збираюся робити цього тепер. Тим більше, втекти від вас…

Він підсунув стілець і вказав Германові:

— Давайте сядемо й поговоримо. Звичайно, я надто довго займався лікарською практикою, щоб заявляти, що моя совість кристально чиста. Однак… у вашому випадку я навіть не уявляю, якою могла бути помилка! Швидше, це нагадує якийсь нелюдський експеримент чи дивовижну мутацію, але я ніколи не займався такими речами… Поясніть мені, зрештою!

Лікар підсунув собі інший стілець, мимоходом глянув на Германа й сів.

— Я ж сказав: потім — хоч четвертуйте мене. Але з’ясувати ці обставини — моє право, чорт забирай! Я присвятив порятунку людей — хоч би як пафосно це звучало — все життя… Ви навіть не уявляєте, наскільки ваше звинувачення…

— Добре, — кивнув Герман несподівано для себе самого, але продовжував стояти.

— Тільки ради Бога не стовбичте над душею, я цього жахливо не люблю, — сказав Лозинський із щирим роздратуванням. — Сядьте, нарешті. Якщо вам, звичайно, нічого не заважає на задниці…

…І захрипів від задухи — Герман здавив йому горло своєю жорсткою, як шматок скам’янілої деревини, рукою:

— Любиш глузувати, лікарю? Це був твій передостанній жарт… і зауваж: я не проти поговорити, але якщо ти викинеш іще хоч один фокус, я відірву тобі голову!

— Чч…орт!.. Мої перетинки… — прохрипів хірург. — Я впевнений, що оглухну задовго до цього…

Відпустивши його, Герман сів на стілець, хоча це йому справді було незручно.

— Випадково… не ви побували в Маркевича перед його смертю? — запитав лікар, потираючи долонею шию.

— Він помер? — здивувався Герман.

Лозинський відкашлявся.

— Отже, ви… Так, помер. За дуже дивних обставин. Кажуть, це був не віковий інфаркт… Натякали на вбивство…

— Продовжуйте.

— Взагалі-то, і справді, все виглядало дещо дивно: перед смертю він навалив цілу гору гівна… я маю на увазі, наклав собі в штани, мовби від переляку… Мене, взагалі-то, це не особливо дивує, крім того, експертиза справді виявила в його крові великий відсоток адреналіну. А на плечі знайшли величезну гематому — немов хтось із неймовірною силою стиснув його. Зважаючи на все, плече ледь не вилізло із суглоба, половина зв’язок була порвана…

— Зрозуміло. І що далі?

— Але найдивніше те, що коли його знайшли, — це була дружина, яка повернулася вранці — у квартирі стояв моторошний трупний сморід. З моменту смерті не минуло навіть шести-восьми годин, і тіло, можна сказати, було ще зовсім… свіже. Звідки той жахливий сморід, ніхто не знає. Щоправда, патологоанатом наполягає, що цей запах не належав трупу — ні Маркевича, ні чийомусь іншому. Чому, не знаю, — але він визначив його як результат іншого органічного гниття. Наскільки мені відомо, тепер щодо цього ведеться дискусія, хоча я дуже сумніваюся, що вдасться що-небудь з’ясувати. Коротше, вся ця історія дуже цікава, але особисто мене хвилює мало. От, власне, і все.

— Ви не помилилися, — сказав Герман. — Я побував у Маркевича того вечора. Між іншим, щоб дізнатися вашу адресу…

— Ось як… — мовив Лозинський.

Герман оглянув кімнату:

— Ви що, живете самі?

— Не відходьмо від теми, — прохолодно відповів Лозинський.

Герман розповів усе, що з ним сталося, починаючи з результату анонімного тесту на ВІЛ. Лозинський часто кривився від гострих, як зубний біль, резонуючих частот його голосу.

Незважаючи на несподівану симпатію до хірурга, Герман ні на мить не допускав, що залишить його живим. Він ледь стримував бажання обірвати розмову й роздерти свого візаві на криваві шматки, розпороти йому живіт і засунути набиті гівном і наполовину перевареною їжею кишки в його агонізуючу горлянку…

— Ви забули представитися, — нагадав Лозинський, коли Герман завершив свою розповідь.

— Це не має значення.

— Як знаєте, — хірург підвівся зі стільця. — Ви не заперечуєте, якщо я закурю?

— Ні, — Герман простежив, як Лозинський виходить із кімнати, але не рушив слідом. Куди він дінеться…

Той повернувся з кухні із запаленою цигаркою в роті і знову сів на стілець.

Як дивно й безглуздо складалася ситуація…

Лозинський зробив кілька глибоких затяжок, щось обмірковуючи, й нарешті сказав:

— Ваша історія — це найнеймовірніше, що мені доводилось чути. І навряд чи я міг би в неї повірити, якби не бачив вас зараз прямо перед собою… Незважаючи на те, що у світі останнім часом відбувається багато страшних і непояснених речей… Справді, щось коїться… Але багато чого у вашій розповіді… Ця непохитна впевненість у деяких моментах, візит до мене — все це виглядає абсолютно нелогічно.

— Що саме? — Герман відчув, як палючий крижаний стрижень пронизує його хребет.

— Ну, наприклад, не можу зрозуміти, чому ви вважаєте саме мене винним у своїх… своїй біді. Річ навіть не в мені особисто — як ви узагалі можете звинувачувати когось у кошмарі, що відбувається з вами, — ось що я маю на увазі.

— Я так і знав, що ти спробуєш викрутитися, Добрий Лікарю! — погрозливо проскрипів Герман і подався вперед, ледь стримуючись, щоб не схопити Лозинського за горло й не почути хрускоту його шийних хребців. — Я це знав!

Хірург бачив, що для нього настав критичний момент.

— Я хочу сказати… Якась випадкова жінка… Адже вам зовсім не відомо, яким шляхом передається цей чортів вірус… І переливання крові тут може виявитися зовсім ні до чого. Який його інкубаційний період і скільки часу він перебуває у вашому організмі, ви теж знати не можете! Зрештою, у вас, як і в мене, немає ні найменшого уявлення, що за гівно ви підчепили взагалі! Я не знаю, щоб хто-небудь коли-небудь стикався з чимось подібним! Можете мені повірити, бо якби навіть сто чи двісті років тому трапився хоча б один схожий випадок, то сьогодні це вивчали б у всіх медичних вузах на планеті; існувало б щонайменше кілька десятків великих наукових праць! Я впевнений, ніхто не збирався завдавати вам шкоди!.. — Лозинський нарешті помітив, що перейшов на крик; він провів долонею по мокрому чолі, струсив попіл із цигарки просто на підлогу і вже тихіше додав:

— Усі ці ваші так звані факти… притягнуті за вуха.

Якусь хвилину в кімнаті було чути лише звук дощу, що доносився з вулиці.

— Отже, по-вашому, НІХТО НЕ ВИНЕН? — нарешті мовив Герман.

Те, що сказав хірург, якоюсь мірою його вразило — точніше, тільки одну частину його розуму.

Інша частина його Я наполягала (а ще дехто в глибині це просто знав) — Коли і Як він став жертвою Великої Недоладності, а саме — ПІВТОРА РОКУ ТОМУ В ХІРУРГІЧНОМУ ВІДДІЛЕННІ ЛІКАРНІ. І що зараз перед ним сидить людина, яка провела йому переливання крові…

— Звичайно, я не виключаю можливості, що все сталося саме так, як ви стверджуєте… хтозна, — зненацька сказав Лозинський. — У такому випадку ви маєте право притягувати мене до відповідальності за якість тієї проклятої крові.

Герман не зміг визначити: іронізує лікар чи говорить серйозно.

Однак приступ люті дещо відступив.

— Усе, що я хотів вам сказати щодо цього, я сказав, — Лозинський запалив наступну цигарку від недокурка попередньої.

— А що ви можете сказати про вірус?

Той знизав плечима й подивився на Германа:

— Можна мені вас дещо запитати? Ви кілька разів назвали мене добрим лікарем… чи Добрим Лікарем… — Лозинський вимовив ці слова з притиском. — Це… щось має означати, якийсь прихований зміст?

— Вас це не стосується.

— Так?.. — засумнівався Лозинський, намагаючись щось пригадати, але нічого, крім образу, що виринув раптом із пам’яті, маленького лікаря з дитячої книжки… Він повернувся до теми:

— Я, звичайно, не вірусолог… щоб скласти якусь картину того, що з вами коїться. Тим більше, маючи дані винятково з ваших слів і дуже нетривалих власних спостережень…

Насамперед, мене дивує, чому ви не померли практично відразу від дивовижної інтоксикації організму і як ваше серце досі здатне витримувати такі колосальні навантаження. Без їжі, води… Просто неймовірно… Більшість учених із радістю віддали б половину життя тільки за один аналіз вашої крові… чорт! — вибачте…

Герман зовні ніяк на це не відреагував.

— Отже, — продовжив Лозинський, — ви сказали, що на неактивній стадії тест розпізнав цей вірус як ВІЛ, а при переході в активну — раптом перестав упізнавати взагалі. Скільки часу минуло між цими двома тестами?

— Десь місяць чи трохи більше. Це щось дає?

— Узагалі-то, сумніваюся, — відповів хірург. — Але хто знає. Встановити що-небудь точно у вашому випадку… відшукати нитки… без спеціальних лабораторних досліджень, без… практично всього — неможливо. Мені залишається тільки здогадуватися. Єдине, що я можу зараз сказати, — це якийсь зовсім не відомий науці вірус (сподіваюся, він не створює вогнища епідемій), який розвивається в організмі при переході в активну стадію нерегулярними стрибкоподібними фазами. Початок кожного нового циклу супроводжується приступами, так?

— Звучить правдоподібно, — відповів Герман.

— Мене, як медика, просто вражають побічні дії у вашому організмі, якими супроводжується розвиток цього загадкового вірусу. Неприйняття води… Неймовірно! — мені навіть уявити важко, що може викликати таку реакцію стосовно основного життєвого елементу… Маячня якась… Але, чорт забирай, це все факти… Я дивлюся на вас і просто не розумію, як ви живете, що підтримує ваш організм… Потім практично повна перебудова зору… феноменальна швидкість реакції. І зовсім не відомо, що відбуватиметься далі. Хоча не виключено, що основні процеси вже завершено… хотілося б у це вірити, в усякому разі.

— А якщо… ні?

— Не знаю, — знизав плечима лікар. — Якщо це ще не все, інше навіть страшно уявити. Ви вже схожі на чудовисько… І ці ваші запаморочливі трюки… Загалом, хіба що не літаєте…

— Хто вам сказав? — кинув Герман, його шалені очі зупинилися на обличчі Лозинського.

— Господи… — прошепотів лікар.

— Я пожартував. У вас є припущення, звідки міг узятися цей вірус?

— Та звідки завгодно! Можливо, навіть прилетів із космосу — тепер я можу повірити в експерименти зелених чоловічків, які вони проводять на Землі, про що часто пише бульварна преса. Чи це мутував який-небудь наш рідний вірус під впливом радіації, може, навіть ВІЛ… Як на мене, цей варіант найправдоподібніший, якщо враховувати перший результат вашого тесту. А може, просто яйцеголові не зуміли відгородити своє нове дітище від світу. Втім, при бажанні можна допустити й існування тисячі інших можливостей…

Але насправді — я не знаю! І, тим більше, не можу уявити, як це опинилось у вашому організмі. А якщо була заражена та кров — то, чорт забирай, як інфекція потрапила до донора…

— Особисто я схиляюсь до думки, — спокійно сказав Герман, незважаючи на те, що слова Лозинського викликали в нього відчутне поколювання в хребті, — що це який-небудь чорнобильський мутант СНІДу чи результат старання яйцеголових.

Насправді Герман збрехав, щоб утримати себе під контролем (і це подіяло) — щось усередині його свідомості билось об невидимі перешкоди, виступаючи проти обговорення цієї теми, й вимагало негайно перетворити Лозинського на кривавий труп із вивернутими назовні нутрощами.

— Можливо… — погодився хірург. — Але… — він раптом замовк і похитав головою, щось обмірковуючи. Потім трохи розгублено продовжив:

— По-моєму, всі ці припущення — нісенітниця. Я дещо згадав з вашої розповіді, — це багато чого змінює, якщо, звичайно, ви нічого не переплутали.

— Що саме?

— Дивне поводження тварин. Вони стали вас панічно боятися.

— Ви думаєте, це пов’язано з тим, що вони інстинктивно розпізнали мою… хворобу?

— Саме так — інстинктивно.

— Отже, я… хворий… якоюсь древньою Хворістю? І цей вірус залишався невідомий, незважаючи на те, що існує тисячі, а може й, мільйони років? Я вас правильно зрозумів, лікарю?

— Так… так!.. — роздратовано відрізав Лозинський, зосереджено потираючи перенісся. — Ради Бога, не заважайте, я хочу подумати… Здається, в мене виникло припущення… Неймовірно, але… Просто дайте мені трохи часу…

Розпечена спиця простромила хребет Германа. Але йому знову вдалося стримати себе. Можливо, востаннє…

Лозинський підкурив чергову цигарку.

— Може, моя гіпотеза покажеться вам божевільною, не гідною кваліфікованого медика…

— Після всього, що зі мною сталося, я можу повірити навіть у Мері Поппінс.

— А я ніколи не подумав би, — продовжив Лозинський, — що такий прагматик, як я, може сфабрикувати таку ідіотську версію.

— Люди іноді змінюються, — зауважив Герман.

— Отож, — сказав Лозинський, дивлячись кудись убік, — я вважаю, що ви маєте справу з вірусом, який, можливо… зовсім безпечний для людини…

Герман збирався щось сказати, однак Лозинський зупинив його рішучим і нетерплячим жестом; зараз він поводився як божевільний учений, якому начхати на все, крім предмета своїх досліджень… навіть якщо йому загрожує жорстока розправа від химерної істоти, що була колись членом людського суспільства.

— Отож, можливо, він небезпечний тільки для тварин і тому вони реагували на цей вірус… коли він увійшов у активну фазу. Але повторюю: для людини він має бути абсолютно безпечним. Інакше про таких, як ви, давним-давно заговорив би весь науковий світ. І не лише науковий…

Я вважаю, що вся річ у ваших антитілах. Вірус якимось чином зумів вижити у вашому організмі. Ймовірно, що антитіла були не здатні його знищити чи хоча б перешкодити його розвитку. Причому, дана неспроможність антитіл проявилася дивно й вибірково — імунітет не спрацював винятково щодо цього вірусу, — адже нічим іншим ви не хворіли, так? За нормальних умов, напевно, він повинен був просто загинути. Однак у вашому випадку він не лише не загинув, а й зберігся й одного чудесного дня… «прокинувся». Яка-небудь тварина, швидше за все, здохла б за лічені години, не витримавши тієї карколомної імітації… раптової старості. До речі, я не думаю, що колосальне прискорення метаболізму має до цього якесь відношення. Так, тварина майже миттєво загинула б, ви ж — залишилися живі, бо ви — людина.

Але це ще не все. Я думаю… всі мої колеги до єдиного вважали б мене божевільним, та я готовий припустити, що ваші антитіла спочатку не змогли його нейтралізувати, «розбудило» ж його — ваше знання!

Ось, якщо коротенько, моя авантюрна гіпотеза. Схоже на марення середньовічного шарлатана? Не сперечаюсь. Але… я не бачу інших можливостей.

— Ви вважаєте… він розумний? — голос Германа проскрипів настільки пронизливо, що Лозинський не відразу зрозумів запитання.

— Ні, але я переконаний, що цей вірус якимось чином пов’язаний зі свідомістю. Знаєте, незважаючи на всі досягнення сучасної науки, людство у багатьох аспектах пізнання навколишнього світу пішло не надто далеко від знахарів, що жили три тисячі років тому. І така наука, як вірусологія, — зовсім не виняток. Наприклад, у наукових колах дотепер дискутують про те, яка взагалі природа вірусів, до якого типу матерії їх віднести — живої чи неживої. Вони мають ознаки обох.

Я думаю, що у вашому випадку вся проблема в ряді якихось до безглуздості унікальних збігів…

— Велика Недоладність… — сказав Герман.

— Так, — швидко погодився хірург, — щось наче таке… хоча це дуже точне визначення.

Лозинський відкинувся на спинку стільця, кілька секунд мовчав, щось обмірковуючи, потім раптом подався вперед:

— Мені спало на думку… може, існує можливість позбавити вас цього всього — адже це навіть не життя… це… може, варто хоча б…

Герман моментально відчув прилив люті, якого вже не міг контролювати; хребет палав розпеченим льодом. За мить до нього з новою силою повернулося бажання розірвати Лозинського на клапті.

— Я хочу сказати, — тим часом продовжував хірург, — вам нічого втрачати… Він же викачує всі ресурси вашого…

— Як би не так, Добрий Лікарю! Може, ти особисто бажаєш зайнятися мною?! — з жахливим резонансом проскрипіла істота…

Лозинський скривився від страшного болю у вухах.

…і зірвалася на ноги єдиним, ледь уловимим для людського ока рухом.

— Ось вона — улюблена пісенька всіх Лікарів!

Лозинський обережно глянув на збожеволіле чудовисько. І, здається, вперше по-справжньому злякався.

— У вас склалася про мене обманлива думка, — сказав хірург. — Я зовсім не пропонував зробити з вас піддослідну тварину…

— Мені набридло слухати твою балаканину, Добрий Лікарю! — проскрипіло чудовисько. — Будь вдячний і за ті дві зайві години життя, що тобі вдалося заробити!

І почало наближатися до Лозинського, але не кваплячись.

— Так… із чого й починалося… — мовив Лозинський, підводячись зі стільця. — Не хочеться вмирати сидячи… — у нього був приречений погляд людини, що зробила зненацька похмуре відкриття. Хірург тільки зараз відчув різкий кислий запах, джерелом якого була істота, з якою він провів у одній кімнаті майже дві години.

Лікар кинув погляд на викрутку, що валялася на підлозі… розуміючи, що його шанси боротися з цією людиноподібною твариною за останні сто двадцять хвилин зовсім не змінились.

— Навіть якщо ти заволаєш, як сотня мучеників, я матиму досить часу, щоб поспостерігати за твоїми корчами від початку й до кінця… — пообіцяло чудовисько і, немов знущаючись, легенько штовхнуло хірурга в груди вказівним пальцем, твердим і шорстким, як шматок металевої арматури.

— Шкода, що ти не здатний пригадати того дня, коли так здорово подбав про мене… восьме березня минулого року, Добрий Лікарю… Нічого, я обмежуся тим, що маю… адже це — чимало. Правда, Добрий Лікарю? Хоча, знаєш… — палець знову тикнувся у груди Лозинського, цього разу вже сильніше. — Взагалі-то, на всі ці сентименти мені абсолютно начхати!

— Восьме березня?.. — вражено пробурмотів хірург; його обличчя одразу набуло сірого відтінку.

— Що трапилось, Добрий Лікарю? Тобі зле? Може, валер’янки? — саркастично проскрипіла істота.

— Господи… не може бути… — лікар майже шепотів, але те, що колись було Германом, чітко чуло кожне його слово. — Так, восьме березня… хіба переплутаєш… Це були ви, звичайно… тепер я вас згадав… близько тридцяти… гострий перитоніт… Здається, Геннадій… чи Герман… — палець істоти знову наблизився до його грудей, але зненацька замер.

— Що це все означає, Добрий Лікарю? Схоже, ти згадав… іще щось? — зацікавлено мовив монстр.

Хірург спробував щось сказати, але зробити це з першого разу йому перешкодив клубок у горлі.

— Хлопче, тобі справді варто зробити те, заради чого ти сюди з’явився, — видавив він нарешті.

Перед поглядом хірурга зараз була зовсім інша картина — 8 березня 1989 року.

Душмани збили «стінгером» вертоліт, у якому перебував капітан медичної служби Фелікс Лозинський. Він перелітав у складі рятувальної групи з кабульського госпіталю в гори, де внаслідок довгих боїв було багато поранених. Льотчики зуміли посадити майже некеровану машину і протриматися до прибуття допомоги. Однак Лозинського важко поранило осколком гранати. Він утратив багато крові і його життя висіло на волосині. Після прибуття в санчастину врятувати могло термінове переливання крові. На щастя, вдалося швидко знайти власника необхідної першої групи, й головне — з негативним резусом. Донором був один із полонених «духів»…

— Роби свою справу, хлопче… тільки швидко… — мовив хірург уже голосніше.

— Ти знову морочиш мені голову, Добрий Лікарю? Тобі доведеться пояснити, що відбулося у твоїй сивій хитрій голові — бо я вб’ю тебе дуже повільно… — прохрипіла істота йому у вухо; в нього з раковин засочилися тоненькі струмки крові.

— Ти помирав… Германе. Найрідкісніша комбінація… часу не було… і потрібної крові теж… наша лікарня — не американський госпіталь із телесеріалу… Тепер зрозуміло?

— Ніііі! — істота схопила лікаря за волосся й різко вивернула його голову обличчям угору, хрускаючи шийними хребцями. — Ніі-і!

— Я — твій донор…

Істота штовхнула лікаря, і той упав на підлогу разом зі стільцем.

Те, що було колись Германом, зайшлося нестерпним для людського вуха скреготом — воно сміялося.

Кров заюшила струмком з обох вух Лозинського. Той намагався закрити їх долонями; червоні струмки, просочуючись між пальцями, стікали на паркет.

Монстр раптово замовк і відступив назад.

— Прощай, лікарю…

Лозинський піднявся на лікті; на блідо-сірому обличчі яскраво-червоними плямами розмазалася кров, очі безладно металися по кімнаті.

— Тепер ти теж знаєш…

Лозинський знепритомнів, і його голова глухо вдарилась об паркет…