Дикі володарі

ДИВНИЙ ВИПАДОК НА ОСТРОВІ БЛАЖЕННИХ

Слідча комісія прибула на Острів рівно опівдні. Золотавий, схожий на фенікса літачок пробив заслін із хмар і спритно приземлився на аеродромі, де його вже чекали. Власне, чекали зранку, але виліт затримався, а зустрічаючим і на думку не спало б нарікати чи обурюватися.

Відчинилися дверцята, по трапу не поспішаючи спустився пан інспектор власною персоною. Звали інспектора Йен Макферсон, а позаочі — Буль, скорочено від «бультер’єр». Зовні він скоріше скидався на добермана — сухорлявий, із чіпким поглядом, плавними рухами; але хватка…

Цей якщо стисне щелепи — тільки намертво.

Губернатор Острова Колін Дженроу (за сумісництвом — директор лікарні) знав про Макферсона все або майже все, хоча бачив уперше. І не сумнівався: Буль точно вивчив його персональні файли «від і до». Там, звичайно, нема до чого причепитися, але все-таки, все-таки…

Вибираючись із джипу, Дженроу вкотре за сьогодні подумки репетирував привітальну фразу: «Радий вас бачити, інспекторе. Як долетіли?»

Повна нісенітниця: ясно ж, що не раді. І — краще б не долетіли!

Трохи повненький, лисуватий і сивуватий Дженроу вперше зіштовхувався з подібною ситуацією — не з візитом інспектора, а з тим, що відбулося на Острові. Він не знав, як слід поводитися в подібних випадках. Власне, й не був упевнений, що взагалі хтось знає.

— Ви — губернатор, — не запитав — констатував Макферсон, обмінюючись із Дженроу міцним, упевненим рукостисканням. — Якщо немає інших пропозицій, давайте-но насамперед з’їздимо до цих ваших Каменів. А потім уже вирішимо, що робитимемо далі.

— Як скажете.

Колін розчахнув перед інспектором дверцята, сам плюхнувся на переднє сидіння, махнув водієві: гайда! Із літачка, крім Макферсона, ніхто не вийшов, але Дженроу не дивувався. Останнім часом він надивувався вдосталь і, здається, надовго розучився це робити.

— Розповідайте, — наказав Макферсон. — Я, зрозуміло, вивчив звіт, але… — він невиразно махнув рукою: — Розповідайте, розповідайте!

І поки джип, підстрибуючи на вибоях, мчав дорогою, Дженроу дивився в дзеркальце заднього огляду й розповідав.

Що являє собою Острів Блаженних? Пояснити неважко.

Острів Блаженних — місце досить специфічне. Жити на ньому за власним бажанням готовий далеко не кожен, попадають сюди хто як. Одних привозять на медичних, спеціально обладнаних гвинтокрилах, поселяють у лікарні — ці тут назавжди.

Інших заманюють «пряниками» на кшталт високої зарплатні й можливості в мінімальний строк отримати науковий ступінь. Хтось біжить на Острів від минулого, але таких найменше.

Острів, власне, одна велика лікарня, обнесена по периметру високим бетонним парканом. У деяких місцях він входить у воду, там улаштовані ворота, щоб пропускати судна, коли ті припливають.

Припливають рідко. Найчастіше на Острів саме прилітають, а вже залишають його — одиниці. Однак проект із локалізації всіх невиліковних психічнохворих країни несподівано виявився вдалим: острів (тоді ще — не Блаженних) однаково ні до чого більше не був придатний. Тут жило кілька родин «аборигенів», які згодом охоче підрядилися працювати на клініку, поставляти туди свіжі продукти й таке інше.

Узагалі витрат клініка потребувала мінімальних, багато в чому вони гасилися з кишень заможненьких меценатів, чиї родичі отримували тут постійну прописку. Таких «щасливчиків» розміщували в особливому корпусі, всіх інших — у корпусах не настільки шикарно оформлених, але обов’язково — з дотриманням всіх прав людини. Не дай Господь наскочить чергова перевірка — полетять голови!

Посади тут оплачувалися добре, з цим не посперечаєшся. Багато хто приїжджав на Острів з наміром за рік-два заробити грошенят, а потім повернутися на Велику землю; однак минало чотири, п’ять, десять років, а люди залишалися, втягувалися в це життя, пускали коріння, перезнайомившись один з одним, обростали родинами…

Найпростіше, звичайно, було обслуговуючому персоналу, який безпосередньо із хворими не стикався. Але й інші теж нічого, звикали.

Ясна річ, із буйними важко, тільки буйних не так уже й багато. А інші — люди як люди, тільки дивні трохи. Цей уявляє себе Юлієм Цезарем у вигнанні, той — маленьким відважним тостером. По суті, нічого особливого: знайди до кожного свій підхід, і жодних проблем.

Знову ж — зараз початок двадцять другого століття, не в глухомані живемо: є й ТВ, й Інтернет, та й інші блага цивілізації. А пейзажі які! Вересові пустища, зелені пагорби з руїнами древніх будов… Дивишся — і душа радіє.

На жаль, після недавніх подій багато чого на Острові змінилося. Кілька пагорбів буквально зникли, зрівнялися із землею; древні руїни, місця друїдських капищ, зруйновані.

Це вже потім виявили. Спершу звернули увагу на інше: зник телефонний зв’язок, а з ним і електрика. Таке на Острові бувало, але рідко, і неполадки швидко усували; цього ж разу аварія трапилася пізно ввечері, попереду була ніч…

Як виявилося, дуже довга ніч.

Потім фахівці встановлять: відключення електрики відбулося випадково, те ж і з телефонним зв’язком, всі лінії справні, явних причин для занепокоєння немає.

За винятком того, що Острів Блаженних на три дні зник зі світу.

Точніше, три дні минуло для світу, на Острові ж тільки почалася й закінчилася ніч. І поки над свинцевими листопадовими хвилями Атлантики кружляли міністерські гвинтокрили, поки супутники з космосу займалися фотозйомкою й передавали невтішні результати на Землю, поки розсікали згадані хвилі катери з пошуковими бригадами — весь це час мешканці Острова здебільшого преспокійно спали. Ну, дехто, звичайно, буянив, хтось вкотре намагався виготовити тости (на собі), хтось бубонів давньоримською з моторошним дублінським акцентом…

Охоронці, позіхаючи й проклинаючи горе-електриків, бродили по периметру й прохромлювали ніч ліхтарними променями. Хвилювалася в загонах худоба, огидно вили пси, акантофтальмуси в акваріумі плавали біля самої поверхні, ну хіба вистрибувати з води не намагалися.

І пагорби, не варто забувати про пагорби, які кудись тієї ночі зникли. Та й Каменів шкода — у цих руїнах Колін Дженроу любив провести годинку-другу: дуже заспокійливо вони впливали на пошарпану рутинними турботами душу губернатора.

Про ту ніч? Усе. Нічого більше розповідати, пане інспекторе. До речі, уже приїхали — ось вони, Камені, точніше, те, що від них залишилося. Самі бачите…

Кам’яні крихти впереміш із землею — от і все, що вдалося знайти на місці Каменів — раніше величного кола менгірів, дуже схожого на знаменитий Стоунхендж. Макферсон покрутився тут, носом землю порив (фігурально кажучи) — але був змушений здатися. Жодної зачіпки, нічого, що проливало б світло на таємничі події тієї ночі.

— Можна подумати, божевілля заразне й передається повітрям — землі, воді, вітру, — кривлячи вузькі губи, пожартував Макферсон. — То що, як ви самі це собі пояснюєте, пане Дженроу?

Губернатор зніяковів. Відбувся жартом щодо «масової втрати пам’яті на три дні» й «капосних інопланетян». Макферсон рвучко кивнув і запропонував їхати до лікарні: він хотів би оглянути хворих, поговорити з ними, якщо пан Дженроу не заперечує. Той не заперечував — і поки мчали в джипі вниз вузьким серпантином дороги, все мучився сумнівами: помітив Буль його зніяковіння? Чи взяв, так би мовити, слід?

Інспектор, коли про щось і здогадувався, вигляду не подав. Був увічливий, турбувався про хворих (на які теми з ними можна говорити? як довго?), розпитував їх про різні речі, що, ніби, й очевидного стосунку до таємниці Острова не мали. Ні обличчя його, ні поведінка не змінилися, однак Дженроу раптом зрозумів: Макферсон на особливий успіх уже не розраховує. Так, працює для очистки совісті.

І Дженроу розслабився.

А розслабившись, проґавив момент, коли у двір п’ятого корпусу назустріч інспекторові вийшов Ельф. Був він, як і всі пацієнти, акуратно одягнений, коротко пострижений і, в принципі, мав би радіти життю — але, як завжди, не радів. Швидше, у погляді Ельфа панувала — і здавалося, пануватиме завжди! — незборима туга за іншими краями, за іншим підсонням, і морем, і піснями іншими. Губи злегка скривила сумна посмішка вічного чужинця, вигнанця, якого годі зрозуміти; він притис праву долоню до серця, велично вклонився Макферсону й вимовив, із цим своїм дивним акцентом:

— Сер, наскільки я знаю, ви приїхали на Острів у зв’язку з недавніми подіями. Дозвольте допомогти вам і позбавити від тривоги й пана директора, — він уклонився Дженроу, — і місцевих жителів. Бачите, це я на три дні занурив Острів у безодні позачасся — на жаль, на більше мені не вистачило сил. Я думав… А втім, це не важливо. Прошу про одне: коли ви маєте намір когось покарати за те, що сталося, карайте мене.

— Та він божевільний… — втрутився був із поясненнями Дженроу, проте інспектор холодною, твердою рукою відсторонив його. Блиск в очах Макферсона свідчив: бультер’єр уже вп’явся зубами у здобич. (Фігурально виражаючись).

— Розкажіть мені про нього, — зажадав інспектор. Вони сиділи вдвох у кабінеті губернатора, і Дженроу гарячково намагався зметикувати, як же йому діяти далі. Щоб виграти час, він запропонував Макферсону перекусити — той, як не дивно, погодився.

Ельфа поки що відправили до його кімнати й біля дверей поставили охорону.

Нібито він мав намір утекти! (Точніше — нібито міг! І ніби вже давно, коли б міг, не втік би!)

Так, Дженроу відчував, що зараз на межі. Треба неодмінно збити інспектора зі сліду, та поки він міг тільки розповісти Макферсону правду — не всю, а ту, котра була відома багатьом.

— …найтихіший, безпроблемний пацієнт. Потрапив на Острів уже з першою партією, судячи з документів — до цього утримувався в дублінській психіатричній лікарні. Вважає себе сіідши, тобто одним з представників давнього чарівного народу… зазвичай вони сідами називаються, як і пагорби, у яких, за переказами, жили сіди… якщо хочете знати подробиці…

— Подробиці про сідів і сіідши — згодом, — відрубав Буль. — А загальне поняття я маю, пане Дженроу. Тому давайте-но від загального до деталей. У що саме вірить ваш пацієнт?

— Я знаю, ви не вірите мені, — посміхаючись, казав зазвичай Ельф. — Надто велика розбіжність часових потоків. Ви, люди, не тільки живете менше, ніж колись, ви зовсім втратили пам’ять… коріння… традиції. Ви ж навіть собі не вірите.

— А ви, значить, не людина?

— А я — сіідши, з народу, що живе в пагорбах.

— Ви чимось відрізняєтеся від звичайних людей?

Він знову посміхався, сплітав тонкі пальці:

— Усім. Там, де ми живемо, час інший. І життя інше. Там усе — інше. Та й ми — не люди, зрозумійте це, пане Дженроу.

— Ви сказали, що живете в пагорбах…

— Так. Живемо, жили, будемо жити. Для вашого «тут і зараз» точне визначення підібрати важко. Я вже казав: час плине по-різному. Я пам’ятаю цю землю зовсім іншою, я вже жив, коли люди відраховували час від створення світу, коли вони ще пам’ятали колишніх господарів цієї землі.

— І як же ви опинилися тут? Чому не повернетеся у свої пагорби?

Він похитав світловолосою головою:

— Не можу. Розбіжність, як виявилося, надто велика: я відрізаний від колишніх джерел сили і безпомічний, як немовля. Або, якщо хочете, ніби кожен з вас.

Я потрапив у ваш потік давно, за тутешнім літочисленням — у двадцятому сторіччі. Тоді була якась війна й один із сідів зруйнували саме під час Самайна, у день і час тоншання перепон між світами. Я і кілька моїх феніїв стали на захист, щоб зупинити руйнацію, не дати їй перетнути межу між цим світом і сідом. Вони загинули, я вижив, однак опинився тут. Вивчив вашу мову, якийсь час жив у селах, заробляв на життя полюванням, але недовго. Мене піймали тутешні охоронці порядку й направили сюди; точніше, у подібний заклад.

— Ви непогано говорите англійською.

— Дякую. Як ви розумієте, пане Дженроу, у мене було вдосталь часу для навчання.

— І він жодного разу не спробував утекти?

— Ні, інспекторе. Принаймні я про ці спроби нічого не знаю.

— А документи? Коли він потрапив до лікарні?

— Документи втрачені й відновленню не підлягають. Це був саме період переходу від паперів до повної комп’ютеризації. Тоді багато чого втрачалося через недбалість людей, які тільки-но почали освоювати нові технології, — («й оком не зморгнув, й інтонацією, здається, себе не видав. Молодець, Дженроу!»)

— Ви мені все розповіли, нічого не забули?

— Здається, все, інспекторе.

— Ну гаразд, — сказав Макферсон. — Тоді давайте-но ось що зробимо…

Звичайно, Дженроу розповів не все. Багато здалося б інспекторові зайвим чи неважливим, у найкращому разі — кумедним.

«— У вас поганий апетит, пане Ойсине, — (так сам себе називав Ельф).

— Бачте, я споживаю не лише фрукти, овочі й інші… матеріальні речі. Я… мені необхідно слухати музику чи дивитися на заходи сонця. Це теж, якоюсь мірою, їжа, навіть для людей, чи не так?»

У лікарні була картинна галерея — вважалося, споглядання шедеврів живопису позитивно впливає на стан пацієнтів. Ельф бував там найчастіше: сідав на м’яку лавочку, впивався поглядом в ту або іншу картину — і так міг провести годину, дві, п’ять. Буквально поїдав очима.

І з музикою теж саме: класику не просто слухав, а сприймав звуки, здавалося, всім тілом: витягався в струночку, трепетав, роздував ніздрі. Якщо ж чув сучасне поп-бренькання, поспішав зникнути й завжди кривився, як від сильного зубного болю.

Розкажи про це інспекторові — той лише зниже плечима: нормальна реакція людини зі смаком; а ви щось незвичайне в цьому вгледіли, пане Дженроу?

…Ще Ельф любив гуляти пустищами, але в цьому теж немає нічого дивного, еге ж? І в тому, що він частенько наспівував вигадливі мотиви, протяжно й тужливо, незрозумілою мовою. І в тому, що ніколи не хворів, навіть на нежить. І за ті двадцять років, які провів тут Дженроу, Ельф зовсім не постарів, але це вже взагалі смішно: коли постійно бачиш перед собою людину, вона змінюється непомітно.

Був, щоправда, випадок із бугаєм. Чорний бик з довгими, кривими рогами якимось дивом утік з ферми й пробрався на територію лікарні. Ельф саме був у дворі. Навколо шум, паніка, верещання сирени, гупають двері, лемент: «Та хто-не-будь, принесіть гвинтівку, щоб вас!..»; розпорота від горла до паху лежить біля воріт вівчарка — кинулася, дурна, бику навперейми, зупинити хотіла.

І — Ельф. Завмер посеред двору й усієї цієї метушні, на бика дивиться трохи відстороненим поглядом. Посміхається.

Дженроу як побачив це з вікна, так і вкляк: вівчарка — не пацієнт, за неї голову не знесуть. А от за Ельфа, тобто, пана Ойсина, можуть і під суд віддати. («Так, пане інспекторе, мелькнула була в голові така ось діловита думка, тільки ж про це знати вам абсолютно не обов’язково».)

І головне, вдіяти Дженроу нічого не встигав, він на третьому поверсі, Ельф з биком унизу, кричи — не кричи — а толку?! Он охоронець, який за «гвинтом» бігав, волає: «Відійди, дурню, ти ж мені стріляти заважаєш!» — і що? І нічого, стоїть пан Ойсин, як стояв, точнісінько так само либиться.

Ну що тут скажеш — псих.

А бику набридло його усмішечку розглядати — заревів, роги, з яких кров собача капає, виставив, помчав на Ельфа, дух з нього вибивати.

Саме тоді й побачив Дженроу за ввічливістю й вихованістю пацієнта інше — давнє, страшне. У дворі стояв справжній воїн, готовий до бою; ось він ступив назустріч бику, який мчав просто на Ойсина, ось відступив убік перед самою мордою бика й навідліг хльоснув по шиї, та так, що бугай рухнув, немов підкошений.

Постріл, як видалося Дженроу, пролунав на півсекунди пізніше. Але ніхто — у тому числі сам охоронець — потім про це навіть не заїкався, взагалі не обговорювали можливості того, що бик впав від Ельфового удару. І справді, що за дурість!

Були й інші дрібниці. Одного разу Дженроу розповідали, начебто бачили пана Ойсина, коли той співав в Каменях: він сидів у центрі кола, а повітря над менгірами тремтіло і переливалося, як над багаттям. І ніби бачили між каменями іще чиїсь фігури, однак при наближенні нічого й нікого, крім Ельфа, не виявили.

А тепер він стверджує, що недавня пригода на Острові теж ним викликана.

— Як ви це зробили? І навіщо?

— Як — довго розповідати, пане Макферсон…

— А ви спробуйте коротенько.

— Цей світ дуже зіпсований — не зовні, а зсередини, із серцевини. Порушено зв’язки, за допомогою яких колись можна було зціляти дотиком, творити нові чудові речі, музику, танці. Гармонія — це не абстрактне поняття, або, якщо хочете, не менш абстрактне, ніж атоми чи молекули. Через те, що ви чогось не бачите, не слід робити однозначний висновок: «не існує»! Хоча у випадку з гармонією… її вже майже не існує в цьому світі. Є місця, де вона ще має силу: таке, наприклад, як наша картинна галерея. Там кожен із вас, навіть поза власною волею, може відновити гармонію тіла й духу.

— Ви обіцяли розповісти про те…

— Так, я пам’ятаю, пане Макферсон. Саме до цього я веду. Бувають місця, де гармонія ще сильна, а бувають — часи, точніше, точки в часі й просторі. Першого листопада був Самайн, одна з таких точок — і тут, у Каменях, я нарешті ризикнув пройти крізь перепону, хоча й знав, що шансів мало.

— І що ж трапилося?

— Я майже домігся свого. Але не врахував одного дріб’язку: крізь пробитий пролом туди, у сід, став просочуватися ваш загниваючий світ. І фенії Мананнана піднялися на захист сіда, і виявилося, що єдиний вихід — викинути мене назад, а разом зі мною й ваш світ. Саме це й трапилося.

— А Камені? Чому зруйновані менгіри? Це теж ваших рук справа?

— Поміркуйте самі: якщо прорвався я, значить, зможе хтось іще. Збіг обставин — і знову пролом буде пробитий, а чи залатають його вдруге? Ось тому й…

— Що ж ви тепер маєте намір робити?

— Жити. Звичайно, я розумію: сам-один я не здатен вилікувати ваш світ, не повернути в нього гармонію. Але хоча б почасти…

— Ну що ж, дякую за розмову, пане Ойсин.

Макферсон похитав головою, присів поруч із акваріумом, довго розглядав смугастих змієподібних рибок, що плавали між підводними рослинами.

— Що скажете, інспекторе?

— Цікаві створіння, — вимовив той не обертаючись. — Їм наше життя — ходити ногами, дихати повітрям — теж здалося б позбавленим гармонії… Чому ви йому вірите, Дженроу?

— Я? Вірю?

— Облиште, зараз я говорю з вами не як представник слідчої комісії. Ну, то чому?

Губернатор і за сумісництвом директор лікарні знизав плечима.

— Щось є у ньому таке. Справжнє, — і додав, не очікувано для самого себе: — Чого в більшості з нас вже давно немає.

— Тому ви знищили в електронній базі дані про пана Ойсина: про те, коли він уперше потрапив до лікарні — тоді ще не на Острів Блаженних, а до тієї, дублінської, — інспектор не запитував, інспектор робив висновки. — А що аналізи? Адже ви напевно брали в нього зразки крові, шкіри й таке інше. Як результати?

— Звичайна людина, — чесно зізнався Дженроу. — Стан тілесного здоров’я — ідеальний.

— Ага. — Макферсон нарешті випрямився й відійшов від акваріума. Подивився у вікно: — Ну, думаю, на тому й закінчимо. Волію не літати ночами, марновірний, тому рушаю негайно — до сутінків встигнемо повернутися на землю. А з вашою справою… певно, вона ввійде в історію як ще одна нерозгадана, дивна подія. На щастя, ніхто не постраждав, то забудуть про неї швидко.

І вже прощаючись, додав, ніби не до ладу:

— А все-таки навряд чи рибам сподобалося б жити на суші, навіть коли б вони мали легені. Декільком першим поколінням — стовідсотково!

Золотавий, схожий на фенікса літачок здійнявся над Островом зробив коло, розвертаючись, щоб летіти до Великої землі. Інспектор Йен Макферсон замислено вистукував пальцями по поруччю, дивлячись в ілюмінатор.

Звідси Острів здавався мініатюрним, затиснутим у зашморзі бетонного паркану. Бурі пагорби, поміж ними — білі будиночки лікарні, вікна блищать у променях призахідного сонця, люди виглядають не більшими за мурах.

Інспектор придивився. На одному з пагорбів стояла людина.

Може, саме тут були Камені, може — ні. Але Макферсон ні секунди не сумнівався в тому, кого саме він побачив. І він знав, абсолютно точно знав, що пан Ойсин там робить.

Співає. І співатиме щодня — приходитиме й співатиме, дивлячись із пагорба на бурий пейзаж, на білі будиночки, на паркан і свинцеві хвилі за ним.

Відновлюватиме в такий спосіб гармонію у світі.

Смішно! Тільки божевільний міг до цього додуматися.

«Треба, — подумав Макферсон, — щоб Дженроу заборонив йому ходити туди. Все-таки…»

А Дженроу саме в цей момент укладався спати. На душі його було неспокійно, передчуття сну стискало груди.

Той сон уперше наснився йому тієї ночі, яка для всього іншого світу розтяглася на три доби. Відтоді в душі Дженроу оселився жах, і лягаючи в ліжко, губернатор Острова Блаженних завжди щільно запинав штори й перевіряв, чи замкнені двері. Але ні штори, ні двері не рятували — і посеред ночі він прокидався, спітнілий, хапаючи ротом повітря, немов риба, викинута на берег, і серце гупало так, ніби збиралося вискочити з грудей.

Саме берег являвся Дженроу в тому сні — берег Острова Блаженних, хоча паркану на тому березі чомусь не було. Білою бронзою танув захід, правічна тиша сходила на землю, на море — і ось крізь пагорби раптом в’їжджали вершники: один, другий, п’ятий… їх ставало дедалі більше, ставних, світловолосих, сірооких, у багряних плащах; вершники мчали вздовж крайки прибою, біля їхніх сідел погойдувалися круглі предмети, з яких щось капало на пісок, але призахідне сонце сліпило Дженроу очі, й він не міг розібрати, що ж це там у них…

Вершники мчали, лопотіли на вітрі їхні плащі, розвівалося волосся, виблискували наконечники списів. І цокіт кінських копит гуркотів, наче далекий дзвін.