Дикі володарі

СЯЙВО КАМ’ЯНОЇ КВІТКИ (з циклу «Легенди Ільсвура»)

Зізнатися, дружина відмовляла мене від участі в ініціації.

— Так, — повторювала вона, — ми етнографи, дослідники, твоя правда… але це надто небезпечно.

Я погоджувався, однак небезпека тільки робила авантюру привабливішою. Крім того, існував ще один фактор, який не можна було не враховувати. Ми жили серед ятру, цього дивовижного народу горців, лише кілька місяців. Багато це чи мало? Аби сповна пізнати людей, які спромоглися не просто зберегти досьогодні свої прадавні традиції майже в первозданному вигляді, а й не втратити їх після контакту з нашою цивілізацією, — зрозуміло, такого строку недостатньо. Але щоб завоювати довіру горців, здавалося, досить. Проте нас із Ротерікою жодного разу не допустили на жодну по-справжньому значну церемонію — аж до недавнього часу, коли Ту-Рхін, місцевий вождь, офіційно запропонував мені пройти ініціацію і наче стати членом їхньої спільноти.

Тут слід зазначити, що досі ми перебували в дивному становищі, коли нас не сприймали як цілком дорослих людей. Адже в ятру цей статус отримують юнак чи дівчина, яким під час ініціації дали друге ім’я. А те, що у нас вважається прізвищем (а також суфіксальні форми по-батькові), не сприймається ятру як друге ім’я. Можливо, саме ця ситуація і робила нас в очах горців людьми, які не вписуються в їхню світобудову. Нині ж запрошення до ініціації давало мені шанс змінити це.

(Може виникнути запитання, чому таку ж пропозицію не зробили Ротеріці. Але річ у тім, що ініціація дівчат відбувається в ятру пізніше — впевнений, свого часу дружині запропонують пройти її.)

Що ж до небезпеки… Слід визнати, що діти горців змалку виховуються в досить суворих умовах і, хочеш не хочеш, набувають неймовірної спритності і вражаючої фізичної сили. Тому випробування, яке проходять молоді ятру, для них є складним, але посильним — не виключено, що не кожна «рівнинна людина», як вони нас називають, упоралася би з ним. Проте мені здається, я досить докладно описав вище ті причини, через які не бажав відмовлятися від участі в ініціації.

…Сам процес вже описаний мною у відповідній монографії. Тут йдеться про інше, тому не втомлюватиму читача зайвими деталями.

Я зламав ногу, коли ми долали останню ділянку «скаженої гусениці». Так називається вкрай божевільна стежинка, яку, втім, і стежинкою я не ризикнув би назвати. У деяких місцях на її рівну поверхню можна поставити хіба що великі пальці ніг. Однак «гусениця» безперервна, як обгоріла, здиблена хвилями, але все-таки цілісна пластикова стрічка.

На той час, коли ми дісталися «скаженої», я добряче виснажився, хоча й не подавав виду. Один із юнаків, Де, сказав мені, що проблема в диханні. Горці взагалі дуже багато уваги приділяють тому, як слід правильно дихати. Я хотів був щось відповісти, але саме тоді втратив рівновагу і впав. На щастя, ми знаходилися не над однією із численних прірв, через які проходить «гусениця», інакше цим нотаткам ніколи б не судилося з’явитися на світ.

Однак моє падіння не можна було назвати вдалим. Сильний біль пронизав усе тіло — як з’ясувалося, я зламав собі ногу. Мені негайно всунули до рота якесь листя (згодом я довідався, що це джакка, вона має сильну знеболювальну дію, але частіше застосовується у відварі, а не свіжою). Біль негайно відступив, натомість прийшла млявість — і я з відстороненою цікавістю підвівся на лікті, щоб подивитися на ногу. Перелом був надзвичайно серйозний, я це зрозумів, коли побачив вістря зламаної кістки, що прорвало шкіру. Проте, повторюю, завдяки дії джакки я не відчував жодного хвилювання від побаченого.

Я навіть упокорився вже з думкою про майбутню неминучу інвалідність, коли помітив, що ятру, вклавши мене на нашвидкуруч споруджені ноші, тягнуть кудись вище, у гори. Одразу я уявив собі кілька причин для цього, одна фантастичніша за іншу. Може, горці вирішили не залишати мені життя, якщо вже врятувати ногу ніяк не вдасться — і тепер мають намір віднести подалі й скинути в якусь віддалену прірву? Або навпаки, вони просто скажуть Ротеріці, що я помер, а насправді оселять десь далеко, у спеціальному селищі для безпомічних калік (адже в ятру ми ніколи не бачили безнадійно скалічених людей)? Я губився у здогадах і не відразу запитав, в чім річ.

А коли запитав, з’ясувалося, що я не спроможний говорити. Начебто моє горло перетворилося на гумовий шланг для поливання клумб і якийсь пустун наступив на нього ногою, перекриваючи воду.

Мої спроби зрештою було помічено.

Йут-Лад, наставник мисливців й один із тих дорослих, які були присутні на ініціації, звелів мені поводитися тихо й не турбуватися, мовляв, усе гаразд. І щоб заспокоїти мене, він почав розповідати легенду про Світоносного, яку наводжу в нашій з Ротерікою збірці «Перекази ятру».

(Соверин Троніг. «Наше життя серед ятру». - С. 154–156.)

«У ті часи, коли ще не існувало держави Пресвітлих, коли не народився ще навіть Хреган-Засновник, а ятру не були зв’язані жодними угодами й корилися лише своїм Богам, — мешкав тоді в одному селищі молодий мисливець на ймення Ом-Канл. Був він сильним і спритним, справжній добувач, від якого залежить добробут рідного селища. Нічим особливим серед своїх однолітків він не вирізнявся, однак сподобався одній дівчині; та й сам він, правду кажучи, був небайдужим до неї. Чого ж тут довго думати? Одружилися вони, отримавши благословення старійшин селища й Богів. Але, видно, так їм судилося — довго не могли вони зачати дитину. Минуло три роки; і лише після того, як сходила дружина Ом-Канла до відунки, яка жила по той бік ущелини Крини, народився в них хлопчик — та такий гарненький, такий веселий, що не могли натішитися ним не тільки батьки, але й кожен, хто бачив дитину.

Ріс хлопчина не щоднини, а щогодини — й був життєрадісним і здоровим малюком, якому всі пророкували щасливе майбутнє.

Та відомо ж: „ходить із щастям в обіймах лихо…“»*

*(Тут і далі наведено уривки з «Легенди про Світлоносного»; цитується за книгою «Перекази ятру» (упоряд. Р. і С. Троніги).

Мархура, розкішного звіра з довгими, спіраллю закрученими рогами, несли попарно, міняючись. Ом-Канл намагався йти розмірено, хоча ноги самі собою прискорювали крок. Кортіло швидше опинитися вдома, вбігти в намет, обійняти Ір-Мень, підхопити босоногого здорованя Са, покружляти — і слухати дитячий сміх, схожий на лавину із дрібних гладеньких камінчиків!.. Як швидко летять роки! Ще п’ять років тому Ом-Канл й Ір-Мень без надії дивилися в майбутнє, бо вже зневірились зачати дитину! І ось тепер…

— Не так швидко, — спроквола зауважив Лe-Тонд, який тягся позаду. — Стеж за диханням. Збиваєшся з ритму.

Ом-Канл відчув, як вуха його починають нагріватися, перетворюючись на два маленьких сонця. Перше, чому вчать кожного ятру — правильне дихання. Це особливо важливо для мисливця, адже той повинен уміти володіти своїм тілом, а це досягається насамперед завдяки контролю над диханням. Здобувач, який сопе в засідці, прочекає до скону віків, а звірі обходитимуть його десятою дорогою.

Сповільнивши крок, Ом-Канл спробував виповнити своє серце спокоєм.

Але спокій розбився на хвилі озерних брижів, щойно мисливці ввійшли до селища. Бо перші ж погляди, кинуті на Ом-Канла дітлахами, які вовтузились в пилюці, виявилися сповнені лиха — лиха, що вже сталося.

Передавши мархура жінкам, добувачі відправилися до своїх шатрів. Не кваплячись, немов цим можна було відвернути нещастя, зробити його нездійсненим, Ом-Канл увійшов до себе (а дихання — рівне й спокійне!).

Са лежав на шкурах, нерухомий, схожий на уламок білого мармуру. Поруч завмерла, обхопивши себе за плечі, Ір-Мень.

— Що?

Вона мовчить, її очі — два бездонних провалля; упадеш у такі — летітимеш вічність, так і зістаришся, й умреш — не досягши дна.

Потім Ір-Мень оживає і розпачливо шепоче:

— Кам’яна гадюка.

І лишається Ом-Канлові сідати поруч із дружиною, перетворюватися ще на одну статую. Бо живе кам’яна гадюка не поміж каміння, а в галуззях тих чагарників, які зазвичай ростуть біля джерел. Названа ж кам’яною, оскільки після її укусу тіло ціпеніє; не відразу — поступово, день за днем. Спочатку оніміє місце навколо ранки, потім — далі й далі…

Кажуть, тим щастить, кого кам’яна гадюка кусає в голову.

Малюка Са вкусила в ногу.

— Ні! — кричить Ом-Канл. Йому байдуже, що збилося дихання і серце гупає невиправдано швидко; вони з Ір-Мень надто довго чекали Са, щоб тепер так легко здатися!

— Я схожу по той бік Крини, до відунки…

Дружина зупиняє його ледь помітним порухом голови:

— Марно. Ти ж сам знаєш, вона не приймає чоловіків. Та й ніхто ніколи не міг вилікувати від укусу кам’яної гадюки.

Звичайно, Ом-Канл знає! Та він не може сидіти, утамовуючи дихання і спостерігаючи, як помирає його єдиний син!

Але що ж його робити?! Йти до будь-кого з цілителей нема сенсу, бо жоден не допоможе, просто не здатен допомогти.

— Як це трапилося? — голос Лe-Тонда, котрий щойно ввійшов до шатра, змусив Ом-Канла здригнутися.

Навіщо наставник запитує? Чи не однаково, як?

Ір-Мень усе-таки заговорила.

Сьогодні їй треба було сходити до джерела за водою, а малюк Са ув’язався за мамою. І от коли Ір-Мень набирала воду, дитина пішла до чагарнику, який ріс неподалік.

…Він не кричав, але жінка раптово відчула щось — і обернулася. Са тихенько опускався на землю, широко розплющеними оченятами дивлячись на гнучку стрічку коричневого кольору. Ір-Мень здогадалася, що це була кам’яна гадюка, набагато пізніше — а тоді лише кинулася до дитини, розуміючи, що не встигне добігти, підхопити… — вберегти й поготів!

На її волання прибігли сусідки, допомогли донести знепритомнілого Са до намету. Відун, що його покликали до хворого, тільки руками розвів, визнаючи власну безпорадність…

Ле-Тонд вислухав історію мовчки. Здається, його зовсім не цікавила розповідь Ір-Мень, хоча саме він просив її про це.

Коли жінка замовкла, по-дитячому, з надією дивлячись на літнього мисливця, Лe-Тонд повернувся до Ом-Канла:

— Що збираєшся робити?

Той обережно знизав плечима: що тут поробиш? Але навіщось же наставник запитує про це!

— Згадай про відлюдника, — сказав тоді Ле-Тонд. — Може, він і не врятує дитину. А може — врятує.

«Згадав тоді Ом-Канл про відлюдника, який жив високо в горах, харчуючись лише тим, що збирав, та тим, що зрідка приносили йому пастухи й мисливці ятру. Бо вважалося, що відлюдник цей, завдяки способу життя свого, наблизився до Богів. Не раз лікував він тих, хто хворим приходив до нього; але рідко траплялося це, адже дістатися до обителі відлюдника було нелегко.

Але Ом-Канл не бачив іншого виходу — тому, обійнявши на прощання дружину й поцілувавши в чоло сплячого сина, у якого вже оніміла вся ліва нога, пішов молодий мисливець у гори шукати житло відлюдника».

Небеса ридали; Ом-Канл уже двічі послизнувся на мокрій стежці й один раз ледве не зірвався в прірву, що очікувально скалилася іклами-каменями. Але він не міг баритися: щомиті смерть відвойовувала ще трохи від тіла Са.

Дорогу до обителі відлюдника Ом-Канл пам’ятав погано. Молодий мисливець був там дуже давно, коли Лe-Тонд після отримання Ом-Канлом другого імені вчив юнака майстерності добувача. Тоді перед молодим ятру немов відкривався новий світ; хоча колись він і вважав, що все навколо вже пізнане ним і не може здивувати. І раптом — бачиш за звичним зовсім інше, осягаєш речі, про існування яких до сьогодні навіть не підозрював!

Таким був і перший візит Ом-Канла до відлюдника. Тоді день радів сонцю, а гори дихали велично й гідно. Ом-Канл, який дав собі обіцянку нічому більше не дивуватися й ні про що Ле-Тонда не запитувати, покірно крокував за наставником стежкою, що явно вела в нікуди. Бо вже звідти, де вони перебували зараз, було видно, що тягнеться стежинка до невеликого кам’яного майданчика і завершується обривом. Іти туди безглуздо. От хіба коли Ле-Тонд має намір навчати учня літати…

— Слідкуй за диханням, — промовляє наставник.

І як він бачить спиною?..

Вони добралися, нарешті, до майданчика; тут Ом-Канл і помітив невеликий вхід до печери. Погляд не-горця навряд чи зауважив би, що в печері колись жили, проте молодий мисливець таки не даремно був учнем одного із кращих наставників селища!

— Що скажеш?

— У печері жив чоловік, але тепер він залишив її. Видно, вмер.

Лe-Тонд невдоволено (але чому?!) поглянув на нього й скрушно хитнув головою, мовляв, ось і ще один день витрачено намарне.

Потім опустився навколішки, сів на п’яти, і знаком звелів Ом-Канлу вчинити так само.

Минуло трохи часу — і нарешті Ом-Канл відчув присутність у печері людини.

Ще через кілька сотень вдихів-видихів людина в печері підвелася й рушила до виходу.

Ом-Канл кинув оком на наставника — Ле-Тонд сидів, як і колись, незворушно споглядаючи, як кружляє у височині орел. І лише коли людина — невисокий, худий, немов жердина, старий — вийшла з печери, Ле-Тонд шанобливо, але з гідністю вклонився. Ом-Канл поквапом повторив дії наставника.

На превеликий подив молодого мисливця (але ж обіцяв собі не дивуватися!), старий сів так, як і ятру, на коліна.

— Хай будуть гори прихильні до тебе, — мовив Ле-Тонд.

І луною, несподівано потужною для такої худої й старої людини, відгукнувся відлюдник:

— Хай буде світло, що живе у вас, помічене й розпалене в серці.

Знову Ом-Канлу довелося дивуватися: адже тільки люди, які осягнули таємну владу слів, здатні так говорити.

Ле-Тонд тим часом виклав зі свого дорожнього мішка в’язку солодкого коріння кріага й кілька плодів лійуми. Ом-Канл відзначив, що величеньку смужку в’яленого м’яса вчитель залишив у мішку, хоча запідозрити його в жадібності молодий мисливець не міг.

Відлюдник із вдячним жестом прийняв дарунки.

— Це новий мисливець — Ом-Канл.

Старий уважно оглянув молодого ятру:

— Завжди моя смиренная обитель для тебе є відкритою. Як зможу зарадить я хоч чимось — буду радий.

— Я вдячний, батьку, вам за це, — і молодий ятру раптом усвідомив, що відповів належно словам мудреця.

Той кивнув, ніби це було звичною справою.

Потім всі троє пересіли так, щоб бачити Сонце, і помолились йому, після чого наставник й учень рушили назад.

Дорогою до селища Лe-Тонд розповів молодому мисливцеві про відлюдника.

— А чому ти не дав йому м’яса? — не втримався Ом-Канл.

Ле-Тонд знизав плечима:

— Він не їсть м’ясо. В усякому разі, ніколи не приймає його в дарунок.

…Сьогодні Ом-Канл взяв із собою корінь кріага. Наставник казав, відлюдникові відомо багато такого, про що інші люди навіть гадки не мають. Можливо, йому відома й таємниця лікування укусів кам’яної гадюки.

Небеса досі ридали в скорботі через розлуку із землею; Ом-Канл огледівся; здається, обитель відлюдника була десь поруч.

Нарешті він знайшов потрібну стежку й побрів нею; ніч розповзалася на шматки жовтими розламами-блискавками, висвічуючи дорогу.

Майданчик перед печерою був нерівним, тож подекуди утворювалися калюжки, але Ом-Канл не зважав і сів просто у воду. Чекати. Тут поспішати не можна, бо — Ом-Канл це розумів — відлюдник може вчинити як заманеться й змусити його перемінити рішення не вдасться.

Час тягнувся повільно; Ом-Канл майже бачив, фізично відчував, як німіє тіло малюка Са там, у селищі. Зціпивши зуби, він обіцяв собі, що обов’язково дочекається, поки відлюдник вийде, що не викликатиме його сам!..

Дощ закінчився.

Стало прохолодніше. Ом-Канл замерз, він тремтів усім тілом, але намагався тримати спину рівною й плечі розправленими.

Старець вийшов на світанку, щойно Сонце оксамитовими променями оповило лице Ом-Канла, який саме трохи задрімав. Відлюдник, ніби нічого й не трапилося, сів поруч із молодим ятру — і вони вдвох вознесли молитву світилу.

Потім старий підхопив знепритомнілого Ом-Канла й поніс у печеру.

«І коли Ом-Канл прийшов нарешті до відлюдника, мовив той: „Тобі напевне відомо, що укус кам’яної гадюки невиліковний“. „Я сподіваюся на диво, — смиренно відповів Ом-Канл, — бо більше, мудрецю, нема на що мені сподіватися“. Посміхнувся відлюдник: „Є таке диво. На самісінькій вершині гори, там, куди несила злетіти гірським орлам-царям, — там росте Кам’яна Квітка, чиє коріння пронизує всю гору, доходячи до її серцевини, — бо росте Квітка із самої її душі. У ній — світло й міць землі, які здатні вилікувати твого сина. Для цього потрібно зірвати Квітку й принести до селища — але ні на мить, поки нестимеш, не повинен відривати ти Квітку від тіла свого, бо інакше назавжди втратить вона цілющу силу. Потім же приклади Квітку до тіла дитини — і скам’яніння мине“.

„Як мені знайти потрібне місце?“

І знову посміхнувся старий: „Гора має дозволити тобі дійти туди. Якщо ні — ніколи не відшукаєш Квітку“.

Подякував Ом-Канл відлюднику й рушив у дорогу».

У неї було тонке стебельце — не товстіше за пальчик дитини — й витончені пухнасті пелюстки. Квітка росла біля самої кромки снігів — тут, як і пророкував відлюдник, не було жодної второваної стежинки. Тепер зрозуміло, чому в селищі ніхто й не згадував про Кам’яну Квітку. Там просто про неї не знали, бо кому спаде на думку підніматися невідомо куди й невідомо навіщо.

Ом-Канл мимоволі впав навколішки — Квітка здавалася… ні, вона була священною! Вона була живою.

Але Ом-Канл все-таки має зірвати її заради порятунку сина. І ще — він мусив поспішати.

Мисливець із внутрішнім трепетом наблизився до Квітки, обережно торкнувся пальцями стебла. І миттєво відсмикнув їх, бо відчув у камені повільний, розтягнутий на роки рух.

Торкнувся знову. Узявся сильніше, обхоплюючи спітнілою долонею рослинку, рвонув на себе щосили.

Квітка не піддалася. Не дивно — вона ж із каменю!

…До вечора Ом-Канл марно намагався зірвати Квітку. Та навіть не ворухнулася, не зрушила ні на волосинку.

Втомившись від цих спроб, молодий мисливець присів, щоб поїсти й подумати, що ж йому робити далі.

…А може, правильно чинив вождь Елл-Мах, коли забороняв Ом-Канлу йти? Зрештою, чого він домігся? Відшукав Квітку? Але йому ніколи не забрати її із собою, бо диво не можна зірвати, як неможливо загасити велике Сонце.

У селищі ж існує суворий закон: нікому не дозволено на свій розсуд розпоряджатися часом, відведеним на спільні справи. Ом-Канл мусив йти на полювання, а не самотою в гори. Елл-Мах був непохитний, він і чути нічого не бажав про те, що молодий ятру «здається, знайшов вихід»!

Тоді Ом-Канл збунтувався. Він навіть не розмірковував над наслідками свого вчинку (які, до речі, були настільки ж безсумнівними, як і хисткою була ймовірність удачі в пошуках ліків для Са). Ну що ж, сказав тоді Елл-Max, іди, мисливцю. Ти знаєш, що робиш. А я не сторожа тобі.

Старі ятру дивилися на Ом-Канла з несхваленням, однолітки — з жалістю чи нерозумінням (навіщо руйнувати власне життя, коли однаково нічого не виправити?). Проте він пішов.

Тепер, навіть якщо все вийде, він — вигнанець і йому доведеться залишити селище й жити відлюдником десь у горах. Або піти в інше селище й стати там людиною-без-імен. Можливо, років через п’ять йому дозволять «народитися» і дадуть перше ім’я. А ще років через десять — відправлять на ініціацію з юнаками, щоб він отримав друге. Доти він залишатиметься безправним, як вівця, — хіба на забій ніхто не поведе…

У таких роздумах минула ніч. Ледве почав загорятися світанок і хвиля світла покотилася сніжним покривалом гори, Ом-Канл став навколішки, щоб ушанувати світило молитвою.

Прагнучи до нього думками, Ом-Канл вирішив звернутися й до гори, щоб попросити дозволу зірвати Квітку. Він благав гору допомогти врятувати життя сина — і, здалося йому чи насправді, та відгукнулася. Не голосом і не видінням, а відчуттям гора відповіла Ом-Канлу, благословляючи на цей вчинок.

…Коли мисливець тремтячими пальцями зірвав Квітку, та засвітилася зсередини рівним сяйвом, яке, як пам’ятав Ом-Канл із наставлянь відлюдника, у жодному разі не повинне згаснути.

«Зірвавши Квітку, Ом-Канл насамперед міцно-преміцно прив’язав її до своїх грудей, щоб та постійно торкалася до тіла.

Зробивши це, рушив він у зворотню путь. Багато чого довелось витерпіти йому на цьому шляху, бо росла Квітка, як уже сказано було, високо-високо, у місці недоступному. Ом-Канл ледве пережив невелику лавину; ризикуючи життям, спускався стрімкими схилами і нарешті повернувся до селища.

Тільки поки ходив він за Квіткою, трапилося ще одне лихо. Єдина донька мудрого вождя гуляла біля струмка, і та ж сама гадюка, яка вкусила дитину Ом-Канла, напала на дівчинку».

Вони чекали його на підходах до селища; Ом-Канл передчував це. Трохи раніше він зустрівся із групою мисливців, і ті розповіли, що сталося.

Про решту неважко здогадатися.

Вождя серед них не виявилося, але стояв, байдуже дивлячись кудись поверх Ом-Канла, Ле-Тонд. Невже наставник теж на боці Елл-Маха?

Ом-Канл підійшов до них упритул і встав, намагаючись не хитатися й уважно стежачи, щоб груди його піднімалися й опускалася ритмічно.

…Палаюча Квітка обпікала шкіру на грудях протягом усієї подорожі. Спочатку було боляче, а тепер це сприймалося як камінчик у взутті: заважає, але зрештою перестаєш звертати увагу… От тільки засинати було складно. Лежачи на спині, Ом-Канл намагався розслабитися, забути про те, що далеко внизу, у селищі, вмирає-кам’яніє малюк Са. Палаюча Квітка не давала змоги забути.

Тепер, здавалося, вона пропалювала груди Ом-Канла наскрізь, і було дуже важко стояти перед одноплемінниками з незворушним виразом обличчя.

— Чи досяг ти успіху в своїх пошуках? — запитав один із них, Ста-Герл.

— Хвала Богам, так.

Ста-Герл посміхнувся з розумінням:

— Боги прозорливі, вони почули благання всього селища.

Ом-Канл кивнув погоджуючись. А що скажеш?

— Ти, напевно, знаєш, що єдину дочку Елл-Маха вкусила кам’яна гадюка, — вирішив більше не тягти Ар-Слаг. — Сам розумієш…

Ом-Канл розумів. «Малюк Са вмирає». Він стояв мовчки, втомлено дивлячись на одноплемінників, несвідомо стиснувши руки в кулаки.

— Ходімо, — мовив Ста-Герл. — Так треба, ятру. Ом-Канл повільно похитав головою. Вони, ймовірно, вирішили, що він відмовляється, але він просто намагався відігнати картинку, що встала перед очима: малюк Са, який перетворилося на живу статую.

— Послухай, ятру… — почав був Ар-Слаг.

— Залиште нас наодинці! — зненацька втрутився Ле-Тонд.

Усі перезирнулися і все-таки підкорилися. Видно було, що їм не до душі те, що доводиться робити, але по-іншому вчинити вони не могли.

Відійшли, залишили вдвох.

Ом-Канл дивився на наставника, силкуючись осягнути причини того, чому Ле-Тонд опинився тут. Інші — зрозуміло; але він…

— Сідай, — мовив літній ятру, опускаючись на нагрітий сонцем валун. — Сідай і послухай.

Але молодий мисливець продовжував стояти й просто у вічі, зверху вниз, дивитися на Ле-Тонда.

— Звичайно, ти вже перестав бути моїм учнем. Але… — наставник закусив губу.

— Селищу потрібніша Pi-Даль, — додав за нього Ом-Канл.

— Швидше, селищу потрібний Елл-Мах.

— А Елл-Маху потрібна Кам’яна Квітка.

— Так.

— Але ще зовсім недавно вождь мав іншу думку з цього приводу. Тоді Кам’яна Квітка не була йому потрібна.

— Давай не вестимемо порожніх розмов. Усе селище просить тебе…

— …пожертвувати власною дитиною?

Ле-Тонд схилив голову:

— Так.

…І саме ця відвертість збила молодого мисливця з пантелику. А чого він чекав? Неправди? Довгих лицемірних умовлянь? У всякому разі, не визнання наставником того, що селище готове вбити його, Ом-Канла, дитину заради доньки Елл-Маха. Молодий мисливець розумів, якою ганьбою для честі Ле-Тонда є подібне зізнання. Чому ж наставник?..

— Перш ніж приймеш рішення, подумай, що Pi-Даль ні в чому не винна, — як і твій син. Вони рівні у своєму горі. І ти — єдиний, кому вирішувати їхню долю. Тільки ти. Забудь про Елл-Маха, про мене, про селище — однаково буде так, як ти вирішиш. Своїм діянням, своїм бажанням урятувати сина ти — хочеш чи ні — взяв на себе ношу відповідальності за ці два життя.

Ом-Канл, перемагаючи біль, став перед Ле-Тондом на коліна:

— Я досі твій учень, о наставнику!..

«І сказав тоді шляхетний Ом Канл: „Сильно люблю я свого єдиного сина. Але якщо вмре донька вождя, той порине у відчай. Що буде тоді з селищем?“

І відніс він Квітку в шатро вождя».

Мовчали. Дивилися й мовчали.

Головне, що кудись поділи Ір-Мень. Якби вона зараз вибігла до нього та з голосіннями впала навколішки: «Не занапащуй сина!» — ні, не втримався б, не зміг…

Але селище було тихе й нерухоме. Воно витріщало очі й чекало — і немов боялося сполохати Ом-Канла.

Крок за кроком він якось подолав відстань, що відокремлювала його від шатра вождя. Елл-Мах стояв біля входу, гордо піднявши голову, — але на молодого ятру, який наближався до нього, намагався не дивитися.

І все-таки коли Ом-Канл нагнувся, щоб пройти до шатра, над вухом мисливця тихо прошелестіло (чи тільки здалося, що прошелестіло?): «Дякую…»

Усередині було задушливо, горів вогонь, але світла майже не давав, тільки нестерпно чадів; дим збирався в отворі у стелі, клубочився там, гадюкою звивався в кільця. Дівчинка лежала біля самого вогнища, і Ом-Канл мимоволі здивувався, що дитина не пітніє, хоча їй, мабуть, нестерпно жарко. Потім здогадався: через хворобу. Омертвіння тіла, звичайно ж, не дає їй що-небудь відчувати.

Присівши, Ом-Канл напружено вдивлявся в обличчя Pi-Даль. Схоже, недуга здолала дівчинку не до кінця: вона почула сторонні звуки й розплющила очі із запаленими почервонілими повіками. «Плакала», — зрозумів Ом-Канл. Ну звичайно, адже вона, на відміну від маленького Са, розуміла, що відбувається. І зараз, напевно, розуміє. «Цікаво, їй казали про Квітку? Чи змовчали, щоб не засмучувати? Зрештою, вони ж не могли бути впевнені, що я погоджуся».

Однак розширені зіниці Pi-Даль переконали молодого мисливця: вона знає — їй казали!

Але ніхто ж не міг напевне поручитися, що він погодиться!

Розгніваний, Ом-Канл підхопився, щоб піти геть. Він покарає цих самовпевнених нахаб, які вважають, начебто здатні керувати іншими людьми! Він…

Він вкляк, осікся, наразившись на погляд Рі-Даль. Дівчинка здогадалася про рішення мисливця — і вже вважала себе мертвою. Очима вона вказала на гірку подушок: хоч убий, щоб не мучитися! Задуши — тихо, і ніхто ніколи не запідозрить тебе в причетності.

Ятру зціпив зуби, проклинаючи кам’яну гадюку, себе, Лe-Тонда, відлюдника — геть усе! І почав знімати одяг.

Рівне сяйво Квітки охопило все шатро — і, схоже, було настільки сильним, що його помітили навіть зовні. Стурбований Елл-Max зазирнув сюди, але швидко, тільки-но зрозумів, що відбувається, зник.

…Найважче було розбинтовувати груди, до яких Ом-Канл прив’язав Квітку. Адже мусив ні на мить не впустити її, тоді всі зусилля пропадуть намарне.

«Може, це і є вихід? Щоб не надавати переваги нікому, не терзатися потім від вибору…» Але у свідомості Ом-Канла відразу пролунав голос наставника: «Це теж твій вибір: смерть для двох замість смерті для одного».

Pi-Даль невідривно стежила за ним, в очах стояли сльози — завмерли в кутиках і немов скам’яніли двома самоцвітами.

…А віддати Квітку виявилася дуже легко. Ом-Канл поклав її на груди дівчинці, туди, де билося серце, і вийшов з шатра.

«Коли ж Ом-Канл зробив це, донька вождя негайно ожила й весело кинулася йому на груди, тепло дякуючи за свій порятунок. Однак мисливець вирік: „Негоже приймати мені твою вдячність, бо не міг я по-іншому вчинити. Адже ти — донька вождя мого“. І з повагою вклонився їй».

…відпихнув убік Елл-Маха, який потикнувся був з подякою й рушив до власного шатра. Все потім, цю частину плодів свого вчинку він збере згодом. Його більше цікавила інша.

Ір-Мень сиділа, оточена цілою зграєю бабів, — вони колисали її й не давали отямитися. Ймовірно, ще й напоїли відваром із джакки, від якого до горла підступає байдужість, а розум затуманюється.

Ір-Мень намагається щось сказати, але не може. Так, точно джакка.

Малюк Са лежить за їхніми спинами; Ом-Канл розкидає жінок, із відстороненим здивуванням спостерігаючи за собою. Розуміє: цього йому ніколи не пробачать, — але стусанами виганяє бабів геть. Вони повернуться згодом, щоб відходити Ір-Мень і поховати дитину… тільки не зараз…

Дружина, як і раніше, намагається щось вимовити. Напевно, хоче розповісти, як сталося, що її обпоїли. Ні, нехай навіть не намагається. Йому це зовсім не цікаво знати. Він хоче бачити свою дитину. Наостанок.

Про те, що в наметі надто вже осяйно, Ом-Канл здогадується зі значним запізненням. Але однаково не може збагнути, де джерело світла. Адже полум’я багаття майже згасло.

Він бере на руки тільце сина. Тверде, ніби вирізьблене з дерева, воно вже майже не гнеться, тільки живуть ще оченята, що колись так радували Ом-Канла. Молодий ятру згадує, як його захват передавався синочку і як весело сміявся Са, захлинаючись від почуттів, що переповнювали його.

І — ніби час повернув назад — малюк посміхнувся батькові!

А потім потягнувся рученятами до батькового носа!

Але цього не могло бути, бо Са скам’янів уже до самої шиї. Ом-Канл судомно ковтнув слину й обернувся до дружини, немов бажаючи отримати підтвердження, що не спить і не збожеволів від останніх подій. Ір-Мень дивилася на чоловіка із благоговінням, але не на обличчя його, а нижче, на груди. Туди, де навіть дотепер шкіра, обпалена Квіткою, віддавала болем.

У першу мить, коротку, але огидну, Ом-Канл хотів покласти Са назад. Потім, ясна річ, зрозумів, що цим може перешкодити… чомусь.

Вигнувши шию, молодий мисливець примудрився глянути на шкіру в тому місці, де до неї була прив’язана Квітка.

Са, скривджений такою кричущою неуважністю до своєї персони, агукнув і ткнув батька ніжкою в плече. Не відволікайся, мовляв.

Опік на грудях світився. Силуетом проступало на них зображення Квітки — і саме воно рівним сяйвом опромінювало шатро. Воно ж, найімовірніше, і врятувало дитину.

Ом-Канл посміхнувся — гірко й водночас із полегшенням, — дбайливо уклав маля в ліжечко й пішов збирати речі. Надягаючи нову сорочку замість пошарпаної в дорозі, він помітив, що сяйво пробивається й з-під неї. І навіть з-під куртки, надягнутої поверх сорочки та наглухо застебнутої.

Потім подумав, що, напевно, і так усі бачили, коли він ішов від намету Елл-Маха. То яка різниця…

«І вирішив Ом-Канл, що диво подароване йому горою аби, залишивши своїх одноплемінників, присвятив він решту життя свого самітництву й став спадкоємцем того, хто допоміг йому порадою. Ом-Канл пішов із селища.

Легенди переповідають, що світло Квітки, яке оселилося в його грудях, наділило Ом-Канла безсмертям. Відтоді живе він високо, в одній із далеких печер, куди не в змозі залетіти й орли-царі. Однак якщо хтось конче потребуватиме допомоги — прохачеві вдасться відшукати пристановище Ом-Канла Світлоносного. І той обов’язково допоможе стражденному, якою б немислимою не видавалася поміч, що нагадує часом диво».

Подальші події я пам’ятаю погано. Йут-Лад закінчив переповідати легенду саме тоді, коли ноші опустили. Я огледівся: ми знаходилися на кам’яному майданчику. Більше я нічого не помітив, оскільки дія джакки вже стала майже непомітною. А от біль навпаки, проступав в моїй свідомості, немов світлина під час проявки.

Я зціпив зуби — скоріше за звичкою, ніж свідомо. І так було зрозуміло, що після цієї історії ні про які польові дослідження не йтиметься. Ліжко, потім кабінет зі стелажами, вкритими пилюкою, стелажами, на яких спочивають неопрацьовані матеріали чужих експедицій. І які хоч-не-хоч доведеться обробляти тобі, бо ні на що інше ти не здатен. Навряд чи хтось із не-експедиційників може зрозуміти всю катастрофічність подібних змін…

Словом, не було вже ніякого сенсу робити вигляд, що я настільки ж витривалий і нечутливий до болю, як ятру. Я вчинив так, повторюю, за звичкою… і ще, мабуть, для мене мала значення думка цих людей.

Поступово я почав провалюватися в якусь порожнечу, у безпам’ятство — і далі пам’ятаю фрагментами, занадто вже розрізненими, щоб скласти з них скільки-небудь цілісну картину того, що відбувалося.

Пам’ятаю якусь розмову неподалік від себе, хоча хто, з ким і про що говорив, я не розібрав. Темніло — але знов-таки, я не знаю, насправді чи це тільки здавалося. Ніч… вона пройшла непомітно, розтягшись у неймовірно подібні одна до одної хвилини, що складалися з болю й спроб цей біль приборкати. На жаль, листків джакки в ятру більше із собою не було.

Перед сходом сонця мене пересунули до краю майданчика так, щоб я бачив ту ділянку гірських вершин, де має зійти світило. Поруч зі мною стали навколішки ятру. Коли ж на небо випливло сонце, нестерпно яскраве, воно чомусь нагадало мені мій упредметнений біль, — всі навколо зарухалися. Горці перенесли мене в центр майданчику, і наді мною схилилося чиєсь обличчя. Із запізненням я впізнав його. Це був Де, той юнак, який побічно винен був у тому, що я зірвався з «гусениці». Разом з тим можна пояснити, чому я не відразу впізнав його: Де ніби постарів на кілька десятків років, глибокі зморшки прорізали шкіру його обличчя… і ще дещо перешкодило мені тоді: відволікло увагу Сяйво. Воно виходило звідкись із Де, з ділянки його грудної клітки. Я подумав, що марю, що розповідь Йут-Лада викликала в мені ці марева.

Потім я знепритомнів.

Коли ж отямився, то виявилось, що я знову на ношах — але цього разу ми рухалися вниз, у селище. І знову припущення, одне чудніше за інше, здолали мене. Тому що варто було мені підвестися на лікті й подивитися на свою ногу — і я міг упевнитися: вона не просто не боліла, але й взагалі виглядала так, начебто ніколи не існувало того перелому. (Згодом я мав можливість переконатися, що перелом все-таки не був плодом моєї збудженої уяви. Кістка зрослась погано, і я дотепер кульгаю — це не зовсім приємно, але значно краще тих перспектив, які відкривалися переді мною колись).

Отже, диво, безсумнівно, сталося. Але — не міг же я справді повірити, що мене вилікував легендарний Ом-Канл! Моїй свідомості й так довелося нелегко, бо складно примиритися із самою ймовірністю подібних цілительських здібностей. А ще й з безсмертям?!

Я припустив, ніби те що сталося, пояснюється набагато простіше. Скажімо, Де, який переживав із приводу моєї травми й своєї, нехай і непрямої, провини, зусиллям волі викликав у собі стан Світлоносного. Щоправда, зморшки на його обличчі… ну, припустимо, це — побічний результат володіння даром Світлоносного.

Я глянув на Де — юнак зараз не світився, і лице його, як і колись, було без тих жахливих зморшок.

…Зрештою я запитав у Йут-Лада, що ж відбулося тоді на тому майданчику. Він глумливо посміхнувся й поцікавився, а що я думаю із цього приводу. Вислухавши ідею щодо Де, він кивнув: «Ти майже вгадав. Тільки це був не Де. Це був його старший дядько. Колись давно він відчув необхідність піти — і пішов. Іноді ми відвідуємо його, але не надто часто. І зрідка він допомагає нам».

«Чому він пішов?»

«Він заслужив спокій. І хоча довго не бажав використати своє право, зрештою зволів зробити це. Так найправильніше».

«Це через сяйво?»

Йут-Лад здивовано подивився на мене: «До чого тут сяйво?»

Більше розмовляти на цю тему Йут-Лад не захотів, відмовчувалися й інші учасники…

От і все, що мені вдалося довідатися про цей дивний звичай. Поза сумнівом, ми маємо справу з феноменом, що ще чекає свого допитливого дослідника.

(Соверин Троніг. «Наше життя серед ятру». - С. 156–158)

Ле-Тонд прийшов через місяць. На той час колишній відлюдник уже помер, і Ом-Канл поховав старого, як той і просив: зіштовхнувши з краю майданчика в прірву. Тіло розбило спокій туманних хвиль там, унизу, а потім зникло за ними.

Відтоді — і до самого приходу наставника — Ом-Канл жив самотою. Спочатку було складно. Сяйво палало-горіло на його грудях й не давало спокою ні вдень, ні вночі, ні уві сні, ні наяву. Особливо наяву.

Потім сяйво почало тьмяніти. Спершу він злякався, але помізкувавши, дійшов висновку, що нічого страшного в цьому немає. Навіть навпаки — незабаром Ом-Канл спав уже без мук і міг нормально рухатися, не турбуючись про те, що необережний крок або занадто різкий поворот голови заподіють йому біль. Нарешті одного разу воно взагалі зникло, не залишивши після себе нічого — шкіра на тому місці, де колись проступав сяючий силует Квітки, тепер була такою ж, як і колись.

Ом-Канл пристосувався до життя відлюдника й навіть знаходив у ньому певні переваги. Покійний старий встиг багато чого пояснити молодому ятру: показав джерела із чистою водою, місця збору коренів і плодів; Ом-Канл, до того ж, відшукав кілька звіриних стежок, оскільки від м’яса він відмовлятися не збирався.

Єдине, що турбувало — безліч вільного часу. Що з ним робити, Ом-Канл не знав. Він наповнив льох-льодовик запасами м’яса, яких вистачило б на кілька років уперед. Він назбирав і насушив коріння — і розвісив їх у місці, недоступному для тутешньої колонії мишей. Нарешті він заготовив про запас хмиз. А далі що?!

Але саме тут з’явився Лe-Тонд. Першої миті Ом-Канл злякався. Раптом у селищі знову трапилося якесь лихо і їм там дуже потрібен він, вірніше, його дар зціляти?! А дару-то немає…

— Добре живеш, — проронив Ле-Тонд, оглянувши печеру. Він вислухав розповідь про останні дні відлюдника й кивнув, жестом даючи зрозуміти, що Ом-Канл усе зробив як слід.

— І що далі? — запитав наставник.

Молодий ятру розгубився. Він і сам замислювався над цим — і жодного разу не зміг відшукати хоч настілечки зрозумілої відповіді.

— Збиваєшся з ритму, — незворушно вказав Ле-Тонд. — Погано. Я так і не навчив тебе контролювати власне дихання.

— Пробач, наставнику.

— То що ж ти має намір робити далі — тепер, коли слід від Квітки вже не заважає тобі думати?

Цієї фрази Ом-Канл не зрозумів. Але відповів:

— Буду жити тут. Тут. Спершу я думав піти в якесь інше селище, але потім… потім…

— Збирайся, — сказав Ле-Тонд. — Між гордістю й дурістю дуже тонка межа. Переступивши у бік дурості, потрібно не забути — повернутися назад.

— «Повернутися»?! А як же Елл-Мах?..

— Ти вилікував його дочку. Не скажу, що він відчуває до тебе симпатію, але він твій боржник.

А він не з тих, хто забуває борги. Малюк Са сумує за тобою. Ір-Мень горює відтоді, коли ти пішов. Зрештою, я втомився годувати дві родини, мені вистачає своєї — а ти вже, будь ласка, подбай про свою.

— Але відлюдник…

— Ти ще не готовий стати відлюдником, — безжально заявив Лe-Тонд. — Бо не зрозумів головного: найскладніше самітництво — жити серед людей.

— Чужих людей? — уточнив Ом-Канл. — У долинах?

— Серед знайомих тобі людей. Утім, не намагайся зрозуміти — якщо колись буде потрібно, ти доростеш до цього, а поки… Збирай речі, вистачить ледарювати. Право на спочинок потрібно заслужити — і воно незмінно приходить із розумінням того, що колись варто подбати про людей, які від тебе залежать. Я кажу не тільки про їжу. Ну ж бо, збирайся, чого ти стоїш! — роздратовано прикрикнув він.

— А як же сяйво? Те, від Квітки? Воно згасло в мені… — Ом-Канл не збирався зізнаватися в цьому ганебному для нього факті, але раптом зважився: — Я хотів, щоб воно згасло, і воно згасло. Напевно, я був недостойний того дару.

Ле-Тонд підняв голову до світила й зітхнув:

— О Сонце, невже стільки років я витратив дарма, намагаючись навчати цього юнака?! Так, сяйво — дар, якого ти, нинішній, не достойний. Але той Ом-Канл, який пожертвував Квіткою для Рі-Даль — той виявився гідним його. Бо сяйво линуло не від Квітки — скажи мені, як може камінь щось випромінювати?! — а від тебе, о дурню з дурнів!

А тепер збирай нарешті речі, й ходімо в селище. Тільки там ти зможеш хоч чомусь навчитися. А я хотів би, щоб колись ти знову доріс до цього дару — сяяти для інших.