Джинґо

— Це ти чоловік на ім’я Ваймз? — запитав фескоголовий.

— Ну, я командор Ваймз…

— Ми вимагаємо визволення сім’ї Ґоріффів! І навіть чути не хочемо ваших виправдань!

Ваймз кліпнув.

— Визволити?

— Ви посадили їх під замок! І конфіскували їхню крамницю!

Ваймз витріщився на чоловіка, а тоді зиркнув на сержанта Щебеня, що стояв у іншому кінці кімнати.

— Де ви помістили сім’ю, сержанте?

Щебінь відсалютував.

— У камері, сер.

— Ага! — скрикнув чоловік у фесці. — Ви це визнаєте!

— Даруйте, ви хто? — запитав Ваймз, стомлено кліпаючи.

— Я не зобов’язаний вам казати, і вам не вибити з мене відповідь! — заявив чоловік, випнувши груди.

— А, дякую, що попередили, — мовив Ваймз. — Не люблю дарма тратити сили.

— О, здоровенькі були, пане Вазіре, — привітався Морква, зринувши у Ваймза за спиною. — Ви отримали повідомлення про ту книжечку?

Запала одна з тих мовчанок, що трапляються, коли людям треба змінити вираз обличчя.

Тоді Ваймз озвався:

— Що?

— Пан Вазір продає книги на Вдовиній вулиці, — почав Морква. — Розумієте, я попросив у нього книжки про Хапонію, і серед тих, що він мені дав, була «Ароматні частини, або Сади задоволення». А я й не проти, сер, бо хапонці винайшли сади, тож я подумав, що корисно буде пізнати трохи їхню культуру. Залізти в голову хапонцям, так би мовити. Тільки от книжка, е, вона… е… ну, вона не про садівництво… е… — він зашарівся.

— Так, так, гаразд, можете повернути її назад, якщо хочете, — сказав пан Вазір, перебуваючи мало не на грані зриву.

— Просто я подумав, що вам варто знати, на випадок, якщо ви не… на випадок, якщо ви продасте… ну…така книжка, знаєте, може шокувати ніжну натуру…

— Так, добре…

— Капрал Анґва дістала такий шок, що аж не могла перестати сміятися, — продовжував Морква.

— Я негайно ж поверну вам гроші, — пообіцяв Вазір. Вираз його обличчя знову став мстивим. Він зиркнув на Ваймза.

— Зараз не до книжок! Ми вимагаємо, щоб ви негайно визволили наших земляків!

— Щебеню, якого милого ти замкнув їх у камері? — стомлено мовив Ваймз.

— А шо нам ше ся залишало, сер? Вони не під замком і мають чисту постелю.

— Ось вам і пояснення, — мовив Ваймз. — Вони наші гості.

— В камері! — крикнув Вазір, смакуючи словом.

— Їх ніхто не тримає, — правив своєї Ваймз.

— Тепер-то вже так, — Вазір намагався справити враження, начебто лише його поява перешкодила офіційно схваленому кровопролиттю. — Будьте певні, Патрицій про це ще почує!

— Як і про все решта, — додав Ваймз. — Та якщо вони звідси підуть, хто їх захищатиме?

— Ми! Їхні кровні земляки!

— Як?

Вазір мало не став по стійці «струнко».

— З допомогою зброї, якщо треба буде.

— А, добре, — мовив Ваймз. — Це вже два збориська…

— Біп-біп-біп-дзинь!

— Прокляття! — Ваймз хляснув себе по кишені. — Я не хочу чути про те, що в мене немає запланованих зустрічей!

— Є одна на одинадцяту вечора. В Щурячій палаті, в палаці, — повідомив бісик-органайзер.

— Не верзи дурниць!

— Робіть, що хочете.

— І заткнися.

— Я лише хотів допомогти.

— Заткайся, — Ваймз повернувся до хапонського торговця книгами. — Пане Вазір, якщо Ґоріфф хоче піти з вами, ми не будемо його спиняти…

— Ага! Ще би ви спробували!

Ваймз казав собі, що в хапонця є усі причини для того, щоб бути бундючним забіякою. Але його це тривожило, як людину, що йде по краю дуже глибокого урвища.

— Сержанте Колон?

— Так, сер?

— Займешся цим, будь ласка?

— Слухаюся, сер!

— Дипломатично.

— Звісно, сер! — Колон постукав себе по носі. — Питання політики, сер?

— Просто… просто приведи сім’ю Ґоріффів і нехай… — Ваймз в’яло махнув рукою. — Нехай роблять, що хочуть.

Він розвернувся і пішов сходами нагору.

— Хтось має захищати права моїх краян! — Вазір крикнув йому в спину.

Вони почули, як Ваймз зупинився на півшляху. Під його вагою на мить рипнула дощечка. А тоді він рушив далі, і вартові зітхнули з полегшенням.

Ваймз захряснув за собою двері свого кабінету.

Політика! Він сів і почав ритися в документах. Куди простіше думати про злочини. Та хоч зараз дайте йому старий добрий злочин.

Він намагався закритися від зовнішнього світу.

Хтось обезголовив Сніжка Слоупса. То був факт. Таке не можна скинути на погану бритву чи невиправдано міцний шампунь.

А Сніжок намагався вбити Принца.

Оссі теж намагався, та він лише думав, що був найманцем. Всі решта вважали його дивакуватим дрібним пройдисвітом, таким же розмазнею, як мокра глина.

Втім, ідея непогана. Берете справжнього вбивцю, тихого професіонала, а тоді берете — Ваймз похмуро всміхнувся — того, хто візьме удар на себе. Якби ж бідолашний безумець не взяв цей метафоричний удар так буквально, то й далі вірив би, що він убивця.

А Варта мала повестись на те, що це хапонська затія.

Пісок у сандалях… Яка наглість! Невже вони мали його за ідіота? Ваймз жалів, що Фред акуратно не замів увесь пісок у купку, бо він знайде того, хто натрусив, і змусить його той пісок з’їсти. Хтось хотів, щоб Ваймз почав переслідувати хапонців.

Чоловік на палаючому даху. Він вписувався в цю картинку? Він мусив вписуватися? Що Ваймз пригадував? Чоловіка в балахоні з прикритим обличчям. І голосом людини, яка не лише звикла віддавати накази — Ваймз звик віддавати накази — але й звикла, що їх виконують, тоді як вартові сприймали накази як пропозиції.

Але не все має вписуватися в картинку. Бо саме тоді починають підводити «зачіпки». І той клятий записник. Дивина та й годі. Виходить, хтось акуратно вирвав кілька сторінок після того, як Сніжок там щось написав. Хтось, кому стало кебети здогадатися, що на наступних сторінках можуть залишитися слабкі відбитки.

То чом би не забрати весь записник?

Це було надто складно. Але десь ховалась деталь, яка мала все пояснити, розставити всі крапки над «і»…

— Він кинув олівець і махом розчахнув двері на сходи.

— Що це збіса за шум? — закричав він.

Сержант Колон був на середині сходів.

— То пан Ґоріфф із паном Вазіром трохи, як би ви сказали, погризлися, сер. А все тому, каже Морква, шо хтось підпалив чиюсь країну двісті років тому.

— Що, просто зараз?

— Воно мені все як хапонська, сер. Хай там як, Вазір образився і пішов.

— Розумієте, Вазір походить зі Смейла, — пояснив Морква. — А пан Ґоріфф — із Ельхаріба, і ці дві країни щойно як десять років тому припинили війну. Релігійні відмінності.

— В них закінчилася зброя? — запитав Ваймз.

— Каміння, сер. Зброя в них закінчилась ще минулого століття.

Ваймз похитав головою.

— Я ніколи цього не розумів, — сказав він. — Люди вбивають одне одного лише тому, що їхні боги трохи почубились…

— О, в них один бог, сер. Вочевидь, вони воювали через слово в їхньому святому письмі, сер. Ельхарібійці кажуть, що воно означає «бог», а смейлійці твердять, що «муж».

— Як їх можна сплутати?

— Розумієте, на письмі вони відрізняються одною крихітною крапочкою. Хоч дехто вважає, що це всього лиш мушиний послід.

— Столітні війни через те, що якась муха сернула не там, де треба?

— Могло бути гірше, — сказав Морква. — Якби вона ляпнула трохи лівіше, вийшло би слово «лакриця».

Ваймз знову похитав головою. Моркві легко йшли мови. А я знаю, як замовити віндалу, подумав він. І, виявляється, хапонською це означає «пекучі хрящі для гарячих чужоземних ідіотів».

— Якби ж ми краще розуміли Хапонію, — сказав він.

Сержант Колон по-змовницьки постукав себе збоку по носі.

— Знай свого ворога, еге ж, сер? — сказав він.

— О, я знаю ворога, — запевнив його Ваймз. — Я хапонців хочу розкусити.

— Командоре Ваймз?

Вартові озирнулися. Ваймз примружив очі.

— Ви один із людей Іржавського, чи не так?

Юнак відсалютував.

— Лейтенант Шершеннь, сер, — він завагався. — Е… його світлість послав мене запитати вас, чи ви та ваші старші офіцери будете такі ласкаві завітати в палац у будь-який зручний для вас час, сер.

— Справді? Він так сказав?

Лейтенант вирішив, що чесність — єдине вирішення проблем.

— Насправді він сказав «Негайно приведи до мене Ваймза з його збориськом», сер.

— О, невже? — здивувався Ваймз.

— Біп-біп-біп-дзинь! — із його кишені долинув тріумфальний голосок. — Рівно одинадцята вечора!

Не встиг Ноббі постукати, як перед ним відчинилися двері, з-за яких на нього втупилась низенька тілиста жіночка.

— Так, це я! — гаркнула вона.

Ноббі все ще стояв з піднятою рукою.

— Ем… ви пані Кекс? — запитав він.

— Так, але я це роблю тільки за гроші.

Рука Ноббі не поворухнулася.

— Ем… ви ж передбачаєте майбутнє, правильно? — запитав Ноббі.

Вони втупилися одне в одного. Тоді пані Кекс пару разів ляснула себе по вуху і кліпнула.

— Трясця! Знову забула вимкнути своє провидіння, — якусь мить вона дивилась порожніми очима, відтворюючи в голові їхню нещодавню розмову.

— Так, з цим розібралися, — вона глипнула на Ноббі й потягнула носом. — Вам краще зайти. Обережно з килимом, його тільки почистили. І я можу вділити тільки десять хвилин, бо в мене капуста вариться.

Вона провела капрала Ноббса у крихітну вітальню, де майже весь простір займав круглий стіл із зеленою скатертиною. На столі лежала кришталева куля, не дуже добре прикрита рожевою в’язаною леді в криноліновій сукні.

Пані Кекс жестом запросила Ноббі сісти. Що він слухняно й зробив. Кімнатою ширились аромати капусти.

— Мені вас один хлопака з пабу порадив, — пробубнів Ноббі. — Сказав, що ви — медіум.

— Може, розкажете мені про свою проблему? — запропонувала пані Кекс. Вона знову глипнула на Ноббі і з впевненістю, що не має нічого спільного з провидіннями, але є прямим результатом спостережливості, додала: — Тобто, про яку саме зі своїх проблем ви хочете дізнатися?

Ноббі кашлянув.

— Ем… це троха… розумієте… інтимне. Сердечні справи, типу.

— В них жінки фігурують? — насторожено запитала пані Кекс.

— Е… та надіюсь. А хто ж іще?

Пані Кекс явно попустило.

— Я просто хочу знати, чи мені бодай одну судилося зустріти, — вів далі Ноббі.

— Ясно, — пані Кекс немов стенула м’язами обличчя. Не їй вчити людей, як витрачати свої гроші. — Ну, можу передбачити майбутнє за десять пенні. Це те, що ви побачите. І за десять доларів. Це те, що ви отримаєте.

— Десять доларів? Я стільки за тиждень не заробляю! Давайте краще за десять пенні.

— Дуже мудрий вибір, — похвалила його пані Кекс. — Дайте лапку.

— Руку, — виправив її Ноббі.

— Я так і сказала.

Пані Кекс розглядала простягнуту долоню Ноббі, при цьому будучи максимально обачною, щоби не торкатися її.

— А ви будете стогнати і закочувати очі? — запитав Ноббі, готовий побачити шоу за десять пенні.

— Я такого не потерплю, — відрубала пані Кекс, навіть не підводячи очей. — Це вже…

Вона приглянулась, а тоді різко зиркнула на Ноббі.

— Ви граєтесь цією рукою?

— Перепрошую?

Пані Кекс зняла кринолінову леді з кулі й зазирнула в сам глиб. А тоді похитала головою.

— Я не знаю, я певна… ну що ж, — вона прокашлялася, прибравши більш загадкового тону. — Пане Ноббс, я бачу вас в оточенні смаглявих дівиць десь у якійсь спекотній місцині. Схоже на заморський край. Вони сміються й балакають з вами… одна навіть щойно пригостила вас напоєм…

— І жодна з них не кричить чи щось таке? — здивовано запитав Ноббі.

— Та наче ні, — відповіла пані Кекс, не менш вражена. — Вони щасливі.

— А ви бачите якісь… магніти?

— Які саме?

— Ненаю, — визнав Ноббі. — Я думав, ви зразу поймете, якщо побачите.

Пані Кекс, попри свій жорсткий характер, таки вловила хід Ноббіних думок.

— Деякі дівчата… на виданні, — натякнула вона.

— А, ясно, — вираз Ноббі ні краплі не змінився.

— Якщо ви розумієте, про що я…

— Так. Звісно. На виданні. Ясно.

Пані Кекс здалася. Ноббі відрахував їй десять пенні.

— А це скоро станеться? — запитав Ноббі.

— О так. За десять пенні я не далеко заглядаю.

— Щасливі юні дівиці… — задумливо пробурмотів Ноббі. — Ще й на виданні. Тут явно є над чим подумати.

Коли він пішов, пані Кекс повернулася до кулі і з цікавості й задля власного задоволення підгледіла за десятидоларовим майбутнім, а потім ще цілий вечір надривала живіт.

Ваймз лише наполовину здивувався, коли двері до Щурячої палати відчинилися, й за столом, на чільному місці, сидів лорд Іржавський. Патриція не було.

Він лише наполовину здивувався. Тобто десь на поверховому рівні йому здалося, що це якось дивно, «я гадав, цього чоловіка ніякою облоговою машиною не зрушиш з місця». Але на темному рівні, куди зрідка проникає денне світло, він подумав: «ну звісно». В такі часи чоловіки, як Іржавський, підіймаються на верхівку. Це як каламутити болото цурпалком — на поверхню зненацька спливають великі бульбашки, і все довкола тхне. Він тим не менш відсалютував і спитав:

— То правитель Ветінарі пішов у відпустку?

— Правитель Ветінарі пішов у відставку сьогодні ввечері, Ваймзе, — сказав лорд Іржавський. — Тимчасово, звісно. Лише на час воєнного стану.

— Справді? — здивувався Ваймз.

— Так. І мушу сказати, він передбачив певний… цинізм з вашого боку, командоре, тож попросив мене передати вам цього листа. Можете переконатися, що там його печатка.

Ваймз зиркнув на конверт. На ньому справді красувалася воскова печатка, проте…

Він зустрівся поглядом із лордом Іржавським, і бодай ця підозра в нього відпала. Іржавський не йшов би на таку ницість. Такі люди, як Іржавський, дотримувались так званого морального кодексу, і деякі вчинки не вважалися шляхетними. Можна було володіти вулицею з переповненими будинками, де люди живуть, як таргани, а таргани — як королі, і це було б цілком нормально, та Іржавський радше би помер, ніж скотився до підробки документів.

— Розумію, сер, — сказав Ваймз. — Ви щось від мене хотіли?

— Командоре Ваймз, мушу попросити вас арештувати хапонців, які проживають у місті.

— На яких підставах, сер?

— Командоре, ми на волоску від війни з Хапонією. Ви ж розумієте?

— Ні, сер.

— Мова йде про шпигування, командоре. Навіть саботаж, — пояснив лорд Іржавський. — Якщо вже відверто… в місті потрібно ввести воєнний стан.

— Так, сер? І що ж це за стан такий, сер? — запитав Ваймз, дивлячись прямо перед себе.

— Ви дуже добре знаєте, який, Ваймзе.

— Це коли ви кричите «Стій!» перед тим, як вистрелити, сер, чи якийсь інший?

— А, я зрозумів, — Іржавський встав із‑за столу і нахилився вперед.

— Вас тішило… уїдливо розмовляти з правителем Ветінарі, і з певних причин він вам це дозволяв, — здогадався він. — Я, з іншого боку, знаю таких, як ви.

— Таких, як я?

— Мені здається, командоре, вулиці аж кишать злочинами. Неліцензовані жебри, порушення громадського порядку… але ви, командоре, схоже, дивитеся на все це крізь пальці, ви, либонь, вважаєте себе гідним вищих ідей. Ви всього лише мисливець на злодіїв, не більше. Ви чого витріщились, Ваймзе?

— Просто намагаюсь не дивитися крізь пальці, сер.

— Ви думаєте, Ваймзе, що закон — це якесь велике, непідвладне контролю небесне світило. І ви помиляєтеся. Ми творимо закони. І я не збираюсь додавати «Ви мене зрозуміли?», тому що я знаю, що ви розумієте, і не збираюсь до вас достукуватись. Я зразу бачу, якщо людина гнила.

— Гнила? — слабо мовив Ваймз.

— Командоре Ваймз, — почав він, — я сподівався, що про це мова не зайде, але останні кілька днів указують на низку достоту неприпустимих помилок з вашого боку. В Принца Куфуру стріляли, а ви не змогли ані зарадити цьому, ані бодай знайти винного. Злодійські зграї вільно розгулюють містом, і, наскільки мені відомо, один із ваших сержантів хотів стріляти в голови невинних людей, а щойно я довідався, що ви заарештували ні в чому невинного підприємця і без жодних на те причин замкнули його в камері.

Ваймз почув, як охнув Колон. Але звучало це якось віддалено. Він відчував, як у нього під ногами пливла земля, але думка його линула, пурхаючи в рожевому піднебессі, де його ніщо не хвилювало.

— Ой, навіть не знаю, сер, — сказав він. — Він же винен у тому, що він завжди хапонець, правда? А хіба ви не хочете, щоб я зі всіма ними так вчинив?

— А на додачу, ніби цього і так замало, — правив Іржавський, — нам сказали — бо за інших обставин я би просто не повірив, навіть якщо йдеться про такого стрибунця, як ви — що сьогодні ввечері ви, без жодних на те причин, накинулись на двох хапонських вартових, вторглися на хапонську землю, увірвалися в жіночі покої, силою стягли двох хапонців із ліжка, звеліли знищити хапонську власність і… що ж, відверто кажучи, поводились украй ганебно.

«Який сенс сперечатися? — подумав Ваймз. — Нащо грати з колодою помічених карт? А втім…»

— Двох хапонців, сер?

— Скидається на те, що Принца Куфуру викрали. Мені важко повірити, що навіть ви, Ваймзе, могли вчинити щось подібне, але хапонці, схоже, іншої думки. Вас засікли на тому, що ви незаконно вторглися в їхню власність. І стягнули з ліжка безпорадну леді. Що ви на це скажете?

— Будівля вже палала, сер.

Лейтенант Шершеннь підійшов до лорда Іржавського і прошепотів йому щось на вухо. Той трохи заспокоївся.

— Гаразд. Дуже добре. Можливо, деякі обставини можуть пом’якшити ваше покарання, але з політичної точки зору ви поводилися страшенно нерозважливо, Ваймзе. Не вдаватиму, що знаю, що трапилося з Принцом, але видно, вам подобається робити тільки гірше.

Ти вмієш лазити, пане Ваймз? Ваймз нічого не відповів. Той чоловік ніс щось велике на плечі…

— Вас відсторонено від посади, командоре. Відтепер Варта підкорятиметься розпорядженням цієї ради. Зрозуміло?

Іржавський повернувся до Моркви.

— Капітане Моркво, багато хто з нас чув про вас… хороші відгуки, і владою, даною мені, я призначаю вас чинним командором Варти…

Ваймз заплющив очі.

Морква енергійно відсалютував.

— Аж ніяк! Сер!

Ваймз широко розплющив очі.

— Справді? — Іржавський якусь мить витріщався на Моркву, а тоді стенув плечима.

— Ну що ж… відданість — це добре. Сержанте Колон?

— Сер!

— За обставин, що склалися, і оскільки ви найдосвідченіший сержант і відмі… довгий час проходите службу, ви візьмете на себе командування Вартою на час… надзвичайного стану.

— Аж ніяк, сер!

— Це був наказ, сержанте.

На брові Колона заблищали намистини поту.

— Ні, сер!

— Сержанте!

— Засуньте свій наказ куди сонце не світить, сер! — відчайдушно випалив Колон.

І знову Ваймз побачив цей збляклий погляд Іржавського. На його лиці ніколи не відбивалось здивування. А оскільки він знав, що простий сержант не посміє так зухвало висловлюватись, то викреслив сержанта Колона зі свого особистого всесвіту.

Його погляд різко впав на Щебеня.

«А він не знає, як говорити з тролем», — подумав Ваймз. І знову був неприємно вражений тим, як Іржавський вирішив цю проблему. А саме — вдав, що її немає.

— Хто в Варті старший капрал, сер Семюел?

— Капрал Ноббс.

Члени комітету стали радитись. Крізь збуджений шепіт кілька разів проскакувало «…неймовірний дурень…». Нарешті Іржавський знову підняв голову.

— Хто там наступний по старшинству?

— Дайте подумати… капрал Міцнорук, — відповів Ваймз. Він почувався навдивовижу легковажно.

— Може хоч він виконає наказ.

— Він ґном, ідіоте!

На обличчі Іржавського жоден м’яз не смикнувся. Почулося дзень від Ваймзового жетона, який він акуратно поклав на стіл.

— Мені це вже не потрібно, — спокійно мовив Ваймз.

— О, то ви радше станете цивільним, чи не так?

— Вартовий і є цивільним, ти сеча текуча!

Мозок Іржавського стер звуки, які його вуха в жодному разі не могли сприйняти.

— І ключі до зброярні, сер Семюел, — наказав він.

Вони з дзенькотом приземлились на столі.

— Решта вас також бажає зробити цей пустопорожній жест? — запитав лорд Іржавський.

Сержант Колон витягнув з кишені свій заржавілий жетон. Пожбурив його на стіл і трохи засмутився, що замість гучно дзенькнути той відстрибнув, розбивши глечик з водою.

— Мій жетон вибитий на руці, — прогримів Щебінь. — Якшо хтось хочить, може попробувати зняти його з мене.

Морква дуже акуратно поклав свій жетон.

Іржавський здивовано підняв брови.

— І ви, капітане?

— Саме так, сер.

— Я думав, що бодай ви…

Він затнувся і роздратовано глянув на двері, що відчинилися. Всередину забігло двійко палацових вартових з групкою хапонців за спиною.

Рада миттю схопилася на ноги.

Ваймз упізнав хапонця в центрі групки. Він бачив його на офіційних заходах, і якби не той факт, що чоловік був хапонцем, він би охарактеризував його як непевного типа.

— Хто це? — прошепотів він до Моркви.

— Принц Каліф. Заступник посла.

— Ще один принц?

Чоловіки зупинилися перед столом, зиркнули на Ваймза, ніби вперше його бачать, і вклонилися лорду Іржавському.

— Принце Каліф, — мовив лорд Іржавський. — Ми на вас не чекали, та все ж…

— У мене погані новини, мій лорде, — навіть в стані шоку якась частина Ваймза відзначила для себе, що той говорив інакше. Куфура вивчив свою другу мову на вулиці, а в цього були вчителі.

— А в цей час вони хіба можуть бути інакшими? — запитав Іржавський.

— На новій землі відбулись деякі події. Нещасні випадки. Та й в Анк-Морпорку теж, — він знову зиркнув на Ваймза. — Хоч доповіді звідси, мушу визнати, дещо непослідовні і хаотичні. Лорде Іржавський, повідомляю вам, що тепер ми формально в стані війни.

— Формально в стані війни? — озвався Ваймз.

— Боюся, до цього нас підштовхує теперішній стан речей, — мовив Каліф. — Ситуація вкрай делікатна.

«Вони знають, що будуть воювати», — подумав Ваймз. Це як прелюдія до танцю, коли ти стоїш дещо осторонь, дивлячись на свого партнера…

— Ми даємо вам дванадцять годин на те, щоб ви забрали своїх громадян із території Лешпа, — висунув умову Каліф. — Якщо ви виконаєте наші умови, ми вирішимо цю проблему мирним шляхом. На цей раз.

— У такому разі ми даємо вам дванадцять годин на те, щоб покинути Лешп, — не здавався Іржавський. — Якщо цього не станеться, ми вживемо… заходів…

Каліф злегка вклонився.

— Ми зрозуміли один одного. Незабаром ви отримаєте офіційний документ і, не сумніваюсь, такий самий ми отримаємо від вас.

— Однозначно.

— Заждіть, ви не можете просто… — почав було Ваймз.

— Сер Семюел, ви більше не командор Варти, і вам немає місця на подібних засіданнях, — відрубав Іржавський. Він знову звернувся до Принца.

— Шкода, що до цього дійшло, — сказав він сухо.

— І не кажіть. Але настає пора, коли слів вже недостатньо.

— Тут я з вами згідний. Тоді настає час перевірити свою міць.

Ваймз із жахом в очах метав погляд з одного обличчя на інше.

— Ми, звісно, дамо вам час, щоб ви покинули посольство. Принаймні те, що від нього лишилося.

— Дякуємо за вашу щедрість. Ми, звісно, теж відплатимо тим самим. — Каліф злегка вклонився.

Іржавський теж.

— Зрештою, тільки тому, що наші країни воюють, не означає, що ми не можемо поважати один одного, як друзі, — сказав лорд Іржавський.

— Що? Ще й як означає! — не витримав Ваймз. — Я не вірю власним вухам! Ви не можете просто стояти тут і… милостиві боги, що трапилося з дипломатією?

— Війна, Ваймзе, це продовження дипломатії іншими засобами[15], — сказав лорд Іржавський. — Ви би знали про це, якби були справжнім джентльменом.

— А ви, хапонці, такі ж гнилі, — правив своєї Ваймз. — Як та запліснявіла баранина, яку продає Дженкінс. У вас усіх овечий сказ. Ви не можете просто стояти і…

— Сер Семюел, ви щойно розпинались про те, що ви мирний житель, — сказав Іржавський. — Тож вам тут не місце!

Ваймз навіть не відсалютував, а просто розвернувся і вийшов з кімнати. Решта загону мовчки пішла слідом за ним назад до Псевдополь-Ярду.

— Я сказав йому, що може засунути свій наказ куди сонце не світить, — сказав сержант Колон, коли вони переходили Латунний міст.

— Атож, — беземоційно мовив Ваймз. — Молодець.

— Прямо йому в лице. «Куди сонце не світить». Ось так просто, — не заспокоювався Колон. І важко було сказати напевно, чи його розпирає від гордості, чи мучить страх.

— Боюся, що теоретично лорд Іржавський має рацію, — озвався Морква.

— Та ну?

— Так, пане Ваймз. Безпека міста понад усе, тому коли зброя говорить, цивільна влада підпорядковується військовому командуванню.

— Ха.

— Я сказав йому, — мовив Фред Колон. — «Прямісько куди сонце не світить».

— Заступник посла і словом не обмовився про принца Куфуру, — мовив Морква. — Дивно якось.

— Я іду додому, — повідомив Ваймз.

— Ми вже майже на місці, сер, — сказав Морква.

— Я маю на увазі додому. Мені треба поспати.

— Так, сер. Що передати хлопцям, сер?

— Кажіть, що хочете.

— Я подивився йому прямо в очі й сказав «засуньте свій наказ прямісько куди…» — замріяно бурмотів сержант Колон.

— Хочите, шоб я з хлопаками потім розібравсі з тим Іржавским? — запитав Щебінь. — Бо мені не тєжко. Він мусе бути в чомусь винний.

— Ні!

Голова Ваймза була настільки невагомою, що він ледве торкався землі, коли йшов. Він залишив їх біля Ярду, дозволивши своїй голові потягнути його далі на пагорб і за ріг, і в будинок, і повз його вражену дружину, і вгору сходами, і в спальню, де він впав на ліжко, розпластавшись у повний зріст і заснув ще до того, як його голова торкнулась подушки.

О дев’ятій годині наступного ранку Брод-Веєм марширували перші новобранці важкої піхоти лорда Вентурі. Вартові вийшли подивитися. Більше їм не було що робити.

— Це, бува, не дворецький пана Ваймза? — запитала Анґва, показуючи на незграбну постать Віллікінса в першій шерензі.

— Та, а це його кухарчук б’є в барабан попереду, — додав Ноббі.

— Ти ж… служив, чи не так, Фреде? — запитав Морква, коли парад пройшов повз.

— Саме так, сер. У першому полку важкої піхоти герцога Еорльського, сер. Фазанові скубальники.

— Прошу? — перепитала Анґва.

— Назвисько полка, міс. О, це давня історія. Розбивши табір на чиємусь земельному володінні, вони натрапили на велику кількість фазанових загонів і, ну знаєте, їли те, що давала земля і таке інше… цейво, відтоді ми носимо на шоломах фазанове пір’я. Бо така традиція, розумієте?

Вже і так старе обличчя Фреда поморщилося в м’якому виразі людини, на яку напала ностальгія.

— У нас навіть була стройова пісня, — сказав він. — А її, між іншим, не так вже й легко було співати. Е… пробачте, міс?

— А, та не зважайте, сержанте, — мовила Анґва. — Я часто сміюсь без причини.

Фред Колон знову замріяно задивився в нікуди.

— А до цього я був у лавах Середньовагової піхоти герцога Квірмського. З ними я чимало побачив.

— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Морква, поки Анґва тішилася, цинічно розмірковуючи про відстань, з якої Фред спостерігав передовий пункт. — Твоя видатна військова кар’єра вочевидь залишила тобі багато приємних спогадів.

— Дівчатам подобалась уніформа, — сказав Фред Колон, а між рядків читалося, що інколи юнаку доводилося вдаватися до всіх можливих методів. — І… ну-у-у…

— Так, сержанте?

Колон зніяковів, ніби напнуте спіднє минулого впиралося в матню спогадів.

— Було… простіше, сер. Ніж бути копом, тобто. Маю на увазі, ти солдат, правильно, а інші хлопи — твої вороги. Ви приходите на якесь велике поле, і всі шикуються в рядочки, а тоді якийсь хлопака з шоломом у пір’ї віддає наказ, і ви всі шикуєтесь великими кутами…

— Святі небеса, невже люди справді це роблять? Я думав, так лише креслять плани битв!

— Ну, старий герцог, сер, усе робив як книжка пише… в будь-якому разі, ви просто пильнуєте, що там у вас за спиною, і мочите всіх, чия уніформа відрізняється від вашої. Але… — обличчя Фреда скрутило від болісної думки, — коли ти полісмен, то без карти неможливо відрізнити добрих хлопців від поганих, і це факт, міс.

— Але… існують правила ведення, чи не так?

— Ну, так… але коли з неба хлющить, а ти по пістру… по пояс в дохлих конях, і хтось віддає тобі наказ, у тебе нема часу читати книжку правил, міс. І то майже вся книжка про те, коли можна бути підстреленим, а коли — нє, сер.

— О, я впевнений, сержанте, що там ще щось пише.

— Можливо, сер, — Колон дипломатично уступив.

— Я переконаний, у ній чимало пише про те, що не можна вбивати солдатів противника, які здалися в полон, наприклад.

— О, таке там є, капітане. Але там, ясно шо, ні слова про те, що їх не можна трохи віддухопелити. Зробити так, щоби вони тебе запам’ятали.

— Ти ж не про тортури? — мовила Анґва.

— О, ні, міс. Але… — ностальгія Колона змінилась травматичними спогадами чорних днів, —…коли в твого найліпшого приятеля стирчить з ока стріла, а довкола тебе верещать люди й коні, а тобі страшно до всира… тобі дійсно страшно, і тут ти наштовхуєшся на ворога… скажімо так, чомусь тобі раптом дуже хочеться його… копнути. Так… чисто… шоб через двадцять років йому скрутило на мороз ногу, і він згадав, шо натворив, от і все.

Покопирсавшись у кишені, він дістав звідти малесеньку книжечку і підніс її, щоб усі могли побачити.

— Вона належала моєму прапрадіду, — сказав він. — Він пішов воювати з Псевдополем, і моя прапрабаба дала йому цей молитовник для солдатів, бо, повірте мені на слово, ви будете згадувати всі молитви, і він засунув її у верхню кишеньку своєї куртки, бо не міг собі дозволити обладунки, і вже на наступний день битви — фі-і-і-іть, невідомо звідки прилітає стріла і — бац — проштрикує книжечку аж до останньої сторінки, нате подивіться. Бачите цю дірку?

— Дивовижа, — погодився Морква.

— Ага, певно вона, — сказав сержант. Він сумовито глянув на потріпану книжечку. — Шкода, вона не врятувала від решти сімнадцяти стріл.

Звуки барабанів стихли. Залишки Варти старались не дивитись одне одному в очі.

Тоді владний голос запитав:

— Де ваша уніформа, юначе?

Ноббі обернувся. До нього зверталася літня пані з характерними індичими рисами та виразом людини, яка вимагає смертної кари.

— Моя? На мені, пані, — сказав Ноббі, показуючи на свій потовчений шолом.

— Справжня уніформа, — гаркнула жіночка і простягнула йому біле перо[16]. — Що ви будете робити, коли хапонці почнуть нас ґвалтувати у наших ліжках?

Вона спопелила поглядом решту вартових і посунула далі. Ще кількох таких шкап Анґва помітила серед натовпу глядачів. Де-не-де зблискував білий.

— Я тут подумав: ті хапонці надзвичайно хоробрі, — сказав Морква. — Боюся, Ноббі, білим пір’ям вони хочуть присоромити тебе і змусити вступити до війська.

— А, то нестрашно, — відказав Ноббі — чоловік, який не соромився осоромитись. — Що мені з цим зробити?

— До речі… я вже розказував, що я сказав лорду Іржавському? — нервово запитав сержант Колон.

— Вже сімнадцять разів, — мовила Анґва, споглядаючи за жінками з пір’ям. І додала, вочевидь про себе: — «Зі щитом або на щиті.»

— А що, як розкрутити цю пані на більше? — замислився Ноббі.

— Що? — запитав Морква.

— Пір’я, — сказав Ноббі. — Наче справжнє, гусяче. Мені такого більше треба…

— Я мав на увазі, що Анґва сказала? — запитав Морква.

— Що? А… так казали жінки, проводжаючи своїх чоловіків на війну. Повертайся зі щитом або на щиті.

— На щиті? — здивувався Ноббі. — Типу як… на санчатах?

— Типу як мертвий, — сказала Анґва. — Це означало, повертайся переможцем або не вертайся взагалі.

— Ну, я завжди повертався зі своїм щитом, — сказав Ноббі. — В мене з цим нема проблем.

— Ноббі, — зітхнув Колон, — ти завжди повертався зі своїм щитом, чужими щитами, мішком зубів і п’ятнадцятьма парами ще теплих чобіт. На возі.

— Ну-у, немає сенсу йти на війну, якщо ти не на боці переможців, — сказав Ноббі, встромивши біле перо собі в шолом.

— Ноббі, ти завжди був на боці переможців, бо підглядав по закутках, хто перемагає, а тоді знімав потрібну уніформу з якогось сердешного покійного солдата. Я чув, що генерали пильно за тобою слідкували, і по тому, в що ти був одягнений, визначали, як триває битва.

— Чимало солдатів служили в різних полках, — зауважив Ноббі.

— Так, правду кажеш. Але не під час одної битви, — мовив сержант Колон.

Вони посунули назад до штабу Варти. Більшість зміни взяла вихідний. Зрештою, хто тут був за головного? Що їм сьогодні робити? Залишились тільки ті, що не тямились без роботи, і новенькі, з яких ще пер ентузіазм.

— Певен, пан Ваймз щось придумає, — сказав Морква. — А я краще проведу Ґоріффів назад до їхньої крамниці. Пан Ґоріфф каже, що збирається покинути місто. Чимало хапонців іде. Їх можна зрозуміти.

Ваймз вирвався з чорних глибин сну разом зі сновидіннями, що бульбашками зринали з ним на поверхню.

Донині він цінував момент пробудження. Саме тоді до нього приходили рішення. Він вважав, що окремі частини його мозку вночі вирішували проблеми минулого дня, а щойно він розплющував очі, ділились своїми висновками. Тепер же до нього приходили самі спогади. Він здригнувся. Ще один спогад нахлинув. Він тяжко зітхнув. У його голові знову пролунав звук жетона, що лунко вдаряється об стіл. Він вилаявся.

Тоді спустив ноги з ліжка і почав навпомацки шукати нічний столик.

— Біп-біп-біп-дзинь!

— О, ні… Гаразд, котра година?

— Перша дня! Привіт, Введіть-Своє-Ім’я!

Ваймз сонно глипнув на бісика-органайзера. Він знав, що одного дня йому таки доведеться розібратися в інструкції до цієї клятої штуковини. Або так, або викине його з високої кручі[17].

— Що… — почав було він, а тоді тяжко зітхнув. Знову його переслідував звук розмотаного тюрбана, натягнутого під його вагою.

— Семе? — двері спальні розчахнулися, й усередину ввійшла Сибіл із горнятком у руках.

— Так, люба?

— Як ти почуваєшся?

— У мене синці на син… — інший спомин виповз із мряки. — О, боги, невже я справді назвав його текучою…?

— Так, — підтвердила його дружина. — Фред Колон заходив сьогодні вранці й про все мені розповів. У дуже барвистих деталях, я б сказала. Я якось пішла на побачення з Ронні Іржавським. Дещо неприязний чоловік.

Інший спомин вибухнув у голові Ваймза кулею болотяного газу.

— А Фред розказував, куди він сказав Іржавському запхати його жетон?

— Так. Тричі. Його це, схоже, турбує. Але, знаючи Ронні, до нього достукатися можна хіба що молотком.

Ваймз уже давно звикся з думкою, що всі аристократи, схоже, зналися по іменах.

— А щось іще тобі Фред розповідав? — спитав він боязко.

— Так. Про крамницю і пожежу, і все решта. Я пишаюся тобою, — вона його поцілувала.

— Що мені тепер робити? — запитав він.

— Випити чаю, а тоді помитися і поголитися.

— Я маю піти до штабу Варти і…

— Поголитися! У глечику є гаряча вода.

Коли вона вийшла із кімнати, він встав з ліжка і, похитуючись, пішов у ванну. На мармуровому рукомийнику і справді стояв глечик з гарячою водою.

Він глипнув на лице в дзеркалі. На жаль, воно виявилось його. Може, якби він спочатку поголився?.. А потім міг би вмити те, що лишилося.

Фрагменти минулої ночі й надалі наполегливо привертали до себе його увагу. Шкода того вартового, але не завжди є час просто стояти і сперечатися…

Дарма він так зі своїм жетоном. Старі часи давно минули. У нього тепер були обов’язки. Він мав залишитися і зробити все трохи…

Ні. Таке ніколи не спрацьовувало.

Він намастив лице піною. Закон про бунт! Боже милостивий… Він задумався, бритва повисла у повітрі. Із закамарків його пам’яті на нього витріщалися каламутні очі Іржавського. Наволоч! Такі люди, як він, вважали — справді вважали — Варту такою собі вівчаркою, що покусує овечок за зади, гавкає, коли їй дають команду, і ніколи не кусає пастуха…

О, так. Ваймз нутром чув ворога.

Лишень…

Тепер у нього ані жетона, ані Варти, ані роботи…

Зринув іще один спомин, пізній.

З пінкою, що стікала по сорочці, він витягнув із кишені запечатаний лист від Ветінарі й бритвою розкрив конверт.

Всередині лежав порожній аркуш паперу. Він перевернув його, але на звороті теж нічого не було. Він спантеличено глипнув на конверт.

Сер Семюел Ваймз, Лицар.

Як же точно був написаний адресат, подумав Ваймз. Але який сенс у повідомленні без повідомлення? Інші люди могли машинально засунути в конверт не той аркуш, тільки не Ветінарі. Який сенс надсилати йому записку з нагадуванням, що він лицар, хай йому грець, якщо він і так добре знав цей бентежний факт…

Увірвався ще один крихітний спомин, тихцем, немов мишка, що пукає в буревій.

Хто це сказав? Будь-який джентльмен…

Ваймз витріщився. А він справді джентльмен, чи не так? Тепер уже офіційно.

Однак він не вибіг з криками з лазнички. А доголився, помився і дуже спокійно перевдягнувся в чисте спіднє.

Внизу Сибіл приготувала йому їсти. Кухарка з неї була така собі. Та Ваймза це влаштовувало, позаяк їдець з нього теж був нікудишній. Після років вуличної їжі його шлунок працював на свій лад. Понад усе він жадав маленьких, хрумких, коричневих шматочків, справжню їжу богів, а Сибіл завжди гарантовано перетримувала пательню на драконі.

Вона уважно спостерігала, як він жував смажене яйце і дивився кудись вдаль. Вона нагадувала людину з переносною сіткою, яка страхує канатоходця.

Трохи згодом, поки вона дивилась, як він розламує сосиску, він запитав:

— У нас є якісь книги про лицарство, люба?

— Сотні, Семе.

— А є такі, де пише… що воно таке? Тобто такі, де розписано, що робити, якщо ти лицар? Всякі обов’язки і таке інше?

— Гадаю, в більшості з них про це пише.

— Добре. Піду трохи почитаю, — Ваймз проштрикнув виделкою бекон, і той, приємно хруснувши, розколовся.

По тому він пішов у бібліотеку. Через двадцять хвилин він вийшов по олівець і папір.

Ще через десять хвилин леді Сибіл принесла йому філіжанку кави. Він сидів за стосом книжок, явно поглинутий «Житієм Лицарським». Вона тихенько вийшла і попрямувала до свого власного кабінету, де взялась оновлювати записи про розведення драконів.

За годину вона почула, як він вийшов до зали.

Він щось фальшиво мугикав собі під ніс із відстороненим заклопотаним поглядом. Це означало, що якась Велика Думка вимагала закриття усіх неважливих процесів. І він знову випромінював довкола себе поле роздратованої невинності, що, на її думку, була невід’ємною частиною його Ваймзності.

— Ти кудись ідеш, Семе?

— Так. Надеру декому зад, люба.

— А, добре. Тільки вкутайся як слід.

Сім’я Ґоріффів мовчки пленталась біля Моркви.

— Мені шкода вашої крамниці, пане Ґоріфф, — мовив він.

Ґоріфф перекинув ношу на інше плече.

— Ми можемо іншу відкрити, — він відповів.

— І ми обов’язково за нею наглядатимемо, — пообіцяв Морква. — І… коли все закінчиться, ви зможете повернутися.

— Спасибі.

Його син сказав щось хапонською. Між ними спалахнула невеличка сімейна суперечка.

— Я ціную твої сильні почування, — сказав Морква, багряніючи, — втім, мушу відзначити, що твої висловлювання були дещо різкі.

— Мій син просить вибачення, — на автоматі мовив Ґоріфф. — Він забув, що ви розмовляєте ха…

— Ні, не прошу! Чому ми повинні тікати? — запитав хлопчина. — Ми живемо тут. Я на очі не бачив Хапонію!

— О, ну тобі буде на що подивитися, — сказав Морква. — Я чув, там є багацько файних…

— Ти що, дурний? — не втримався Джаніль. Він вивільнився з батькової хватки і зухвало встав перед Морквою. — Мені начхати! Не хочу чути про те, як місяць здіймається над Горами Сонця! Мені тих розмов удома з головою вистачає! Я живу тут!

— Тобі справді слід слухати своїх батьків…

— Чому? Мій тато безпробудно гарує, а тепер його випирають! Що в цьому доброго? Ми мусимо залишитися тут і захищати те, що належить нам!

— А, ну, ти не повинен чинити самосуд…

— Чому ні?

— Це наша робота…

— Яку ви не виконуєте!

Пан Ґоріфф затріскотів щось хапонською.

— Він каже, щоб я попросив вибачення, — похмуро мовив Джаніль. — Пробачте.

— І ти пробач, — перепросив Морква.

Батько хлопця недвозначно стенув плечима, як це роблять іноді батьки підлітків.

— Ви повернетеся, я це знаю, — запевнив Морква.

— Побачимо.

Вони спустилися на набережну до човна, що очікував на пристані. То був хапонський корабель. Біля перил вишикувались люди — люди, які втікали, забравши з дому тільки те, що могли нести, перш ніж доведеться лишитися тільки з тим, у що були вдягнені. Вартові опинилися під прицілом ворожих поглядів.

— Невже Іржавський вже так просто витуряє хапонців з їхніх домівок? — мовила Анґва.

— Ми чуємо, куди дме вітер, — спокійно мовив Ґоріфф.

Морква вдихнув солоне повітря.

— Він віє з Хапонії, — сказав він.

— Для вас, мабуть, так, — мовив Ґоріфф.

Позаду них ляснув батіг, вони відступили вбік, і повз них прогуркотіло кілька карет. На вікні миттю відслонилася фіранка. Перш ніж тканина засмикнулася назад, Морква встиг угледіти обличчя з золотими зубами і чорною бородою.

— Це він, так?

Анґва стиха фиркнула. В неї були заплющені очі — вона так завжди робила, коли довіряла цю роль носу…

— Гвоздики, — пробурмотіла вона, а тоді схопила Моркву за руку. — Не біжи за кораблем! На борту є озброєні чоловіки! Що вони подумають, коли побачать солдата, який біжить до них?

— Я не солдат!

— Як думаєш, довго вони думатимуть над відмінністю?

Карета проїхала повз гущу людей на палубі. Натовп посунув назад, оточивши її з усіх боків.

— Там вивантажують коробки — я не бачу… — сказав Морква, приклавши руку дашком до очей. — Послухай, я впевнений, вони зрозуміють, якщо…

На палубу зійшов Ахмед-71-година і оглянувся на вартових. Від його вискалу на мить спалахнула іскра. Вони побачили, як він потягнувся рукою за плече, витягнувши звідти шаблю.

— Я не можу просто взяти і відпустити його, — не заспокоювався Морква. — Він підозрюваний! Дивися, він сміється з нас!

— Прикриваючись дипломатичною недоторканістю, — мовила Анґва. — Але там стільки озброєних чоловіків.

— У мене сил як у десятьох, бо маю чесне серце, — заявив Морква.

— Справді? Що ж, їх одинадцятеро.

Ахмед-71-година підкинув шаблю. Вона кілька разів зі свистом перекрутилася, а тоді він різко витягнув руку і на льоту спіймав її за руків’я.

— Так пан Ваймз робив, — мовив Морква зі зціпленими зубами. — Тепер він з нас глумиться…

— Вас уб’ють, якщо ви підете на корабель, — озвався Ґоріфф позаду нього. — Я знаю цього чоловіка.

— Справді? Звідки?

— Його бояться у всій Хапонії. Це Ахмед-71-година!

— Так, але чому його…

— Ви не чули про нього? А ще він д’реґ! — пані Ґоріфф смикнула свого чоловіка за руку.

— Д’реґ? — запитала Анґва.

— Войовниче пустельне плем’я, — мовив Морква. — Вкрай жорстоке. Але шановане. Кажуть, якщо д’реґ твій друг, то буде ним до кінця твого життя.

— А якщо він не твій друг?

— Тоді в тебе є приблизно п’ять секунд.

Морква витягнув меча.

— У будь-якому разі, — мовив він, — ми не можемо допустити…

— Я забагато сказав. Нам пора йти, — мовив Ґоріфф. Сім’я підібрала з землі свої клунки.

— Послухай, про нього можна вивідати в інший спосіб, — мовила Анґва. Вона показала на карети.

Двійко худих, довгошерстих та неймовірно граційних собак вибігли з неї і тепер тягнули за повідки, рвучись вгору по трапу.

— Хапостанські мисливські собаки, — сказала вона. — Наскільки я розумію, хапонська знать душі в них не чує.

— Вони дещо скидаються на… — почав було Морква, а тоді до нього дійшло. — Ні, я не впущу тебе туди саму, — заперечив він. — Щось піде не так.

— Повір мені, в мене куди кращі шанси, ніж у тебе, — хутко мовила Анґва. — Хай там як, вони не відчалять, поки не зміниться приплив.

— Це надто небезпечно.

— Що ж, вони, зрештою, наші вороги.

— Я маю на увазі, для тебе!

— Чому? — поцікавилась Анґва. — Я ніколи не чула про перевертнів у Хапонії, тож вони, мабуть, не знають, як з нами поводитись.

Вона зняла маленький шкіряний нашийник, на якому висів її жетон, і простягнула його Моркві.

— Не переживай, — сказала вона. — Якби що, я стрибну за борт.

— У річку?

— Навіть Анк не здатна вбити перевертня, — Анґва зиркнула на бурхливі води. — Мабуть.

Сержант Колон разом із капралом Ноббсом вийшли на патрулювання. Вони не до кінця розуміли, для чого, і що їм робити, якщо вони засічуть злочин, хоча роки тренувань навчили їх заплющувати очі на вкрай серйозні злодіяння. Але ними керували звички. Вони вартові, тож несуть варту.

Вони не робили це з певною метою. Вони робили це просто так. А величезна, в шкіряній палітурці книженція в руках Ноббі його прогресу не допомагала.

— Цій місцині війна піде на користь, — за якийсь час озвався сержант Колон. — Дасть людям стрижень. Бо останнім часом усе іде шкереберть.

— Не як у дитинстві, сержанте.

— Геть не як у дитинстві, Ноббі.

— В ті часи люди довіряли одні одним, чи не так, сержанте?

— Люди довіряли одні одним, Ноббі.

— Так, сержанте. Я знаю. І їм не обов’язково було замикати двері до своїх домівок, правда?

— Атож, Ноббі. І люди завжди бути готові прийти на допомогу. Постійно шастали по чужих хатах.

— Правда, сержанте, — пристрасно мовив Ноббі. — Точно знаю, що на нашій вулиці ніколи не замикали двері.

— Ось і я про це. Я це і хотів сказати.

— А все тому, що нахаби умудрялись навіть замки красти.

Колон замислився над цим зізнанням.

— Так, Ноббі, але вони принаймні одні в одних цупили. Не те, щоб вони були чужоземцями.

— Правильно.

Вони ще якийсь час ішли, кожен заглиблений у власні думи.

— Сержанте?

— Так, Ноббі?

— Де є Навиданія?

— Навиданія?

— То має бути якась місцина. Там, здається, дуже тепло?

— А, Навиданія, — зметикував Колон. Він на ходу вигадував. — Точно. Авжеж. Вона належить Хапонії. Так. Там дуже багато піску. І гір. І звідти експортують фініки. А тобі для чого?

— А… та так, просто.

— Ноббі?

— Так, сержанте?

— Чого ти носишся з цією книженцією?

— Ха, маю геніальну ідею, сержанте. Я чув, як ти розповідав про книжку свого прапрадіда, тому взяв цю книгу в Умивальні на випадок війни. Це «Книга Ома». П’ять дюймів завтовшки.

— Трохи великувата для нагрудної кишеньки, Ноббі. Якщо вже відверто, вона і для візка великувата.

— Я думав змайструвати лямки, щоб на них носити. Думаю, навіть стріла з великого лука не простромить її далі, ніж до апокрифа.

Знайомий скрип змусив їх підняти очі.

Голова хапонця погойдувалася на вітрі.

— Може, по кухлику? — запропонував сержант Колон. — Великий Анджі варить просто божественне пиво.

— Краще не треба, сержанте. Пан Ваймз не дуже в гуморі.

Колон зітхнув.

— Твоя правда.

Ноббі знову глянув на голову. Вона була з дерева. За кілька століть вона зібрала на собі не один шар фарби. Як на людину, якій більше не треба купляти собі сорочки, хапонець той дуже радісно всміхався.

— «Голова хапонця». Мій дідусь казав, що його дідусь застав ті часи, коли вона ще була справжньою, — сказав Колон. — Звісно, за стільки часу вона скоцюбилась і була розміром із волоський горіх.

— Трохи… гидко наштрикнути голову якогось гаврика замість вивіски, — сказав Ноббі

— Ні, Ноббі. Це — воєнний трофей. Якийсь хлопака повернувся з війни із сувеніром, наштрикнув його на палю і відкрив паб. «Голова хапонця». Нехай знають.

— А скільки мені прилітало тільки за то, шо я цупив чужі черевики, — сказав Ноббі.

— Часи були жорсткіші, Ноббі.

— Ти колись зустрічав хапонця, сержанте? — запитав Ноббі, коли вони зайшли на тиху вуличку. — Тобто, одного з тих дикунів.

— Ну, ні… але знаєш що? Вони можуть мати три дружини! А це вже злочин.

— Ага, особливо коли в мене жодної нема, — пожалівся Ноббі.

— І в них кумедний хавчик. Карі і всяке інше.

Ноббі замислився.

— Як… у нас, коли ми на вечірній зміні.

— Ну-у-у, та-а-ак — але вони його неправильно готують.

— Ти говориш про ту рідку кашку кольору вушної сірки з горошком і смородиною, як твоя мама готувала?

— Так! Можеш скільки завгодно копирсатися у хапонському карі, але не знайдеш там ані шматочка брукви.

— А я чув, вони їдять баранячі очі, — повідомив Ноббі, міжнародний гастро-ґном.

— Теж правда.

— Не достойну звичну їжу типу баранячих яєчок чи солодкого м’яса?

— Ем… так.

У Колона склалося враження, що його беруть на кпини.

— Послухай, Ноббі, справа в тому, що вони неправильного кольору, і на цьому все.

— Молодець, Фреде, що вивідав! — похвалив його Ноббі, та так радісно, що сержант Колон майже повірив у його щирість.

— Ну, це ж очевидно, — сказав він.

— Ем… а який колір має бути? — запитав Ноббі.

— Білий, ясна річ!

— Не теракотовий? Бо ти…

— Ти що, знущаєшся з мене, капрале Ноббс?

— Звісно, ні, сержанте. То… якого я кольору?

Тут сержант Колон замислився. На капралі Ноббсі можна було знайти відтінки, що відповідали всім кліматичним зонам на диску, і ще кілька, які можна було побачити лише в спеціалізованих медичних книгах.

— Білий… білий — це стан, ну знаєш… душі, — сказав він. — Це як… чесно працювати і отримувати за це чесні гроші, щось типу цього. І регулярно митися.

— Не відлежувати боки.

— Атож.

— Чи… як… денно гарувати, як Ґоріфф.

— Ноббі…

— Його дітей ніколи не побачиш у брудному од…

— Ноббі, ти що, мене підбурюєш? Ти ж знаєш, що ми кращі за хапонців. Інакше, який сенс? Та якщо ми будемо з ними воювати, тебе можуть кинути під замок за такі зрадницькі балачки.

— Ти збираєшся з ними воювати, Фреде?

Фред Колон почухав собі підборіддя.

— Ну, думаю, мені як досвідченому військовому доведеться…

— Що ж ти робитимеш? Вступиш у полк та підеш на фронт?

— Ну-у-у… мій сильний бік — це тренування, то, думаю, мені краще залишитися тут і готувати новачків.

— Тут, тобто в тилу, ти хочеш сказати.

— Ми всі маємо виконувати свою роботу, Ноббі. Та якби я щось вирішував, то вже стрілою летів би пригостити Шайтана Хапонського холодною сталлю.

— І тебе не лякають їхні гострі, як бритви, мечі?

— Я з них презирливо насміхаюсь, Ноббі.

— А шо, як хапонці нападуть тут? Тоді ти будеш на фронті, а фронт буде в тилу.

— Я старатимусь бути посередині…

— Посередині фронту чи…

— Панове?

Вони розвернулися й побачили, що за ними йде чоловік середнього зросту, але з чудернацькою головою. Не те щоб він облисів. У нього було чимало волосся, довгого й кучерявого, що сягало йому майже до пліч, а його борода була достатньо густою, щоби прихистити курча. Але його голова попросту вивищувалась над його волоссям, як той набридливий купол.

Він дружньо до них усміхнувся.

— Ви, бува, не мужній сержант Колон і… — чоловік глянув на Ноббі. На його сяйливому обличчі, немов буревісні хмари, промайнули здивування, страх, цікавість і співчуття. — І той самий капрал Ноббс? — договорив він.

— Це ми, громадянине, — підтвердив Колон.

— А, чудово. Мені дали особливе доручення вас знайти. Знаєте, це так дивовижно. Ніхто не вривався у сарай, хоч, мушу визнати, я таки добре спроєктував замки. А мені лиш треба було замінити шкіру на шарнірах і змастити їх… о, пробачте, мене трохи занесло. Отож… у мене є для вас повідомлення… але яке?… Щось про ваші руки… — він засунув руку в глибоку брезентову торбу, витягнув звідти довгу трубу і простягнув її Ноббі.

— Даруйте за це, — перепросив він, витягнувши меншу трубку і простягнувши її Колону. — Мусив робити все похапцем, тож у мене справді не було часу все як слід завершити, та й, відверто кажучи, матеріали не дуже…

Колон глипнув на свою трубку. Вона була загострена з одного боку.

— Це ракета-феєрверк, — сказав він. — На ній навіть пише «Безмір кольорових кульок і зірок»…

— Так, ще раз прошу вибачення, — сказав чоловік, виймаючи з торби невеличку, хитромудру дерев’янометалеву конструкцію. — Можна назад трубку, капрале? — він взяв її і прикрутив з одного кінця конструкції. — Дякую… так, без мого станка і, звісно ж, мого горна, я змушений був давати раду з тим, що було під рукою… Можна мені назад ракету? Спасибі.

— Без патичка вони не летять, — підмітив Ноббі.

— О, насправді, летять, — заперечив чоловік. — Просто не дуже точно.

Він підніс трубку на рівні плеча і зазирнув у невеличкий дротяний приціл.

— Якось так, — сказав він.

— І вони не летять уперед, — сказав Ноббі. — Лише вгору.

— Дуже поширена хибна думка, — зазначив Леонард із Квірма, повернувшись до них обличчям.

Углибині трубки Колон угледів кінчик ракети, і в його голові зненацька зринув образ зірок і кульок.

— А тепер ви маєте повернути на цю вулицю і піти зі мною, — скомандував Леонард. — Мені дуже шкода, але його світлість дуже довго втовкмачував мені, що інколи потреби суспільства загалом переважають права окремої людини. О, я ще дещо згадав. Руки вгору, будь ласка.

У Щурячій палаті по всьому столу був розсипаний пісок.

Розглядаючи його, лорд Іржавський відчував щось схоже на задоволення. Серед піску були також невеличкі квадратні ящички, які позначали містечка і міста, а вирізані пальмові дерева — відомі оази. І, хоч лорду Іржавському дошкуляло слово «оази», він поглянув на все те, і йому сподобалось, що він побачив. Адже це мапа Хапонії, а всім було відомо, що там і так повсюдно пісок, що тішило з екзистенційного боку. Щоправда, пісок, розсипаний на столі, нагребли з купи позаду гуртової гончарні троля Крейдяна, в якому затесались поодинокі недопалки, і витав душок коцурської сечі, чого, мабуть, не знайти в справжній пустелі чи бодай не в такому масштабі.

— Тут було б гарне місце висадки, — сказав він, тицяючи палицею.

Його конюх намагався бути послужливим.

— Це півострів Ель Кінте, — сказав він. — Найближча до нас точка, сер.

— Саме так! Ми вмить перепливемо цю протоку.

— Чудово, сер, — мовив лейтенант Шершеннь, — але… ви не боїтеся, що на нас там чекатиме противник? Бо це ж таке очевидне місце висадки?

— Для тренованого воєнного стратега аж ніяк не очевидне, сер! Вони не піджидатимуть нас саме тому, що це настільки очевидно, хіба ви не розумієте?

— Хочете сказати… вони подумають, що там тільки цілковитий ідіот висадиться, сер?

— Власне! Вони знають, що ми не цілковиті дурні, сер, а відтак це останнє місце, де вони нас піджидатимуть, розумієте? Вони чекатимуть на нас десь, — його палиця увіткнулася в пісок, — тут.

Шершеннь пригледівся. Хтось надворі почав гупати в барабан.

— О, ви маєте на увазі Ерітор, — сказав він. — Де, наскільки мені відомо, є приховане місце висадки, і за два дні швидкого маршу через місцевість, яка надає добре укриття, ми опинимося в самісінькому серці імперії, сер.

— Точно!

— В той час як висадка в Ель Кінте означає три дні ходу дюнами повз укріплене місто Ґебра…

— Точно. Жодного укриття! І саме там ми зможемо повправлятися в мистецтві війни. — Лорд Іржавський намагався перекричати барабани. — Ось як треба ладнати справи. Одна вирішальна битва. Ми на одному боці, хапонці — на іншому. ОСЬ ТАК ПОТР…

Він кинув указку.

— Хто в біса видає ці жахливі звуки?

Конюх підійшов до вікна.

— Хтось інший набирає новобранців, сер, — доповів він.

— Але ми всі тут!

Конюх завагався, як це часто роблять вісники поганих новин перед людьми з паскудним характером.

— Це Ваймз, сер…

— Набирає новобранців у Варту?

— Е… ні, мій лорде. В полк. Е… на прапорі пише «Перший піхотний полк сера Семюела Ваймза», мій лорде…

— Яка наглість. Підіть і… Ні, я сам піду!

На вулиці зібрався натовп. По центру стриміла брила констебля Дорфла — а особливість ґолема, який гупає в барабан, полягає в тому, що ніхто не в змозі його зупинити. Ніхто, окрім хіба що лорда Іржавського, який широким кроком підійшов до констебля і висмикнув в нього з рук барабанні палички.

— Та-а-ак-к, вступ у Перший піхотний полк — ваш житейський вибір! — кричав сержант Щебінь, не свідомий того, що відбувається в нього за спиною. — Ви навчетесь ремесла! Ви навчетесь самоповаги! І вам видадут круті уніформи і стільки чобіт, скільки ви зможете з’їсти — ось чому вам треба вступати!

— Що все це означає? — скрикнув Іржавський, пожбуривши саморобний стяг на землю. — Ваймз не може цього робити.

Від стіни відокремилась постать, яка за всім цим спостерігала.

— Ви знаєте, насправді можу, — мовив Ваймз. Він простягнув Іржавському аркуш паперу. — Тут все написано, мій лорде. З посиланнями на найавторитетніші джерела, якщо у вас виникнуть якісь сумніви.

— Посиланнями на…?

— Щодо ролі лицаря, мій лорде. Точніше, як не дивно, щодо його обов’язків. Серед них чимало небилиць, наприклад, їзда на збіса доброму жеребцеві зі шторками довкола і таке інше, але один із них стверджує, що лицар повинен у часи нужди зібрати і забезпечувати — ви сміятиметесь, коли я скажу — армію озброєних солдат! Не погребую зізнатися, мене самого це страшенно здивувало! Але що поробиш, довелось набирати хлопаків. Звісно, більшість вартових самі доєдналися, ну, ви знаєте, як воно буває, дисципліновані хлопці, охочі виконувати свій обов’язок, тож вони заощадили мені трохи зусиль. Крім Ноббі Ноббса, бо він сказав, що якщо не вступить у лави армії до четверга, то назбирає вдосталь білого пір’я для матраца.

Вираз обличчя Іржавського законсервував би м’ясо на рік.

— Що за дурниці, — обурився він. — Ви, Ваймзе, аж ніяк не лицар. Лише король має владу…

— У цьому місті є кілька лордів, посвячених Патриціями, — сказав Ваймз. — Ваш друг, лорд Дауні, приміром. То що ви казали?

— Якщо ви наполегливо ведете цю гру далі, мушу вас попередити, що чоловік, перш ніж стати лицарем, повинен цілу ніч охороняти свої обладунки, не змикаючи віч…

— З чим я фактично і маю справу все своє життя, — мовив Ваймз. — Той, хто спустить з ока свої лати, наступного ранку вже не матиме, що стерегти.

— І молячись… — різко відрубав Іржавський.

— Знову про мене, — підтвердив Ваймз. — Ще жодна ніч не минула без думки «Боже, сподіваюся, я виживу після цього».

— …і він має показати себе на полі бою. Проти інших вишколених чоловіків, Ваймзе. А не всяких паразитів і шибеників.

Ваймз взявся відв’язувати ремінець шолома.

— Що ж, зараз не найкращий час, мій лорде, але якщо хтось потримає вашу накидку, я зможу вділити вам п’ять хвилин…

Іржавський побачив у Ваймзових очах запальний блиск палаючих кораблів.

— Я знаю, що ви затіяли, Ваймзе, і не поведуся на це, — сказав він, відступивши назад. — Ви однаково не проходили тренування зі зброєю.

— Це правда, — погодився Ваймз. — Ви мене підловили. Ніхто не проводив для мене тренування зі зброєю. Тут мені пощастило, — він нахилився ближче і тихо, щоби не почула юрма, що за ними спостерігала, сказав: — Розумієш, Рональде, я знаю, що означає «тренування зі зброєю». У нас давно не було справжньої війни. Тож уся підготовка зводиться до того, що солдати гордовито розгулюють у пухових жилетах і розмахують мечами з навершями на вістрях, щоб нікого не поранити, чи не так? Але в Затінках теж ніхто не проходив тренування зі зброєю. І нізащо б не відрізнив шпагу від рапіри. Ні, але з чим вони добре вправляються, так це з розбитою пляшкою в одній руці й товстою ломакою в іншій, і коли ти, Ронні, стоїш перед ними, то знаєш, що після сутички ви не будете реготати десь у барі за випивкою, бо вони хочуть твоєї смерті. Вони хочуть тебе вбити, розумієш, Роне? І не встигнеш ти замахнутись своїм симпатичним мечем, як вони вирізьблять на твоєму черевці свої імена та адресу. Ось де я пройшов своє тренування зі зброєю. Щоправда… без зброї, а більше кулаками, колінами, зубами і ліктями.

— Ви, сер, геть не джентльмен, — заявив Іржавський.

— Я знав, що в мені є риса, яку я люблю.

— Хіба ви не розумієте, що ви не можете вербувати… всяких ґномів і тролів у Анк-морпоркський полк?

— Тут тільки пише «озброєні солдати», а в ґномів є свої сокирки. Непогана економія. Тим паче, якщо ви колись бачили їх у бою, то точно були на одному з ними боці.

— Ваймзе…

— Сер Семюел, мій лорде.

Іржавський на якусь мить замислився.

— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — Тоді ви зі своїм… полком підпорядковуєтесь мені…

— Як не дивно, ні, — хутко урвав його Ваймз. — У «Лицарському праві й застосуванні» Скавона пише, що полк перебуває під командуванням короля або його офіційно призначеного представника. А у нас, звісно ж, немає офіційно призначеного представника ще відтоді, як якийсь навіжений відрубав останньому королю голову. Містом керує якесь збіговисько людей, але згідно з лицарською традицією…

Іржавський знову замислився. У нього був вигляд газонокосарки прямо після того, як трава організувала профспілку. Було видно, що у глибині душі він знав напевне, що зараз це не відбувається. Це не могло відбуватися, бо такі речі не відбувалися. Будь-які факти, що доводять протилежне, можна впевнено ігнорувати. Однак, можливо, доведеться знайти формальності, яких треба дотримуватись.

— Гадаю, ви розумієте, що юридично ваша позиція… — почав було він, але вирячився, коли Ваймз його радісно перебив.

— Визнаю, з цим можуть виникнути проблеми. Та якщо ви запитаєте пана Підступпа, він скаже: «Дуже цікавий випадок», що, як вам відомо, юридичною мовою означає «Тисяча доларів у день плюс витрати, і це затягнеться на місяці». Тому я на цьому з вами розпрощаюся, гаразд? Бо в мене, знаєте, стільки справ. На мене в кабінеті, либонь, уже чекають зразки нових уніформ — вкрай важливо мати гарний вигляд на полі бою, чи не так?

Іржавський ще раз кинув погляд на Ваймза, а тоді пішов геть.

Щебінь став біля Ваймза по стійці струнко, дзенькнувши ручиськом по шолому.

— Що нам тепер робити, сер?

— Думаю, можемо згортатися. До нас усі хлопці приєдналися?

— Саме так, сер!

— Ви сказали їм, що це не примусово?

— Саме так, сер! Я їм сказав «Це не примусово, ви просто мусіте», сер.

— Щебеню, мені потрібні були волонтери.

— Саме так, сер. Вони записалися волонтерами, я про то подбау.

Зітхнувши, Ваймз попрямував до свого кабінету. Швидше за все, їм нічого не загрожує. Ваймз був певен, що з юридичного боку до нього не було претензій, а ще він точно знав, що Іржавський — з тих, хто поважає букву закону. Просто такі, як він, роблять це непривітно. Та й тридцять душ у Варті загалом не робили йому в житті погоди. Іржавський міг на них не зважати.

«Зненацька розпалюється війна, — думав Ваймз, — і вони повертаються». Громадський порядок перевернувся догори дриґом, тому що такі правила. А такі люди, як Іржавський, знову на вершечку гори. Ці аристократи роками б’ють байдики — аж ось вони раптом ні з того ні з сього виймають звідкись старі обладунки і дістають меч, що припадав пилом над каміном. Вони думають, що буде війна, яку, на їхню думку, можна тільки виграти або програти…

Хтось за цим стоїть. Комусь кортить побачити війну. Хтось заплатив, щоб прибрали Оссі та Сніжка. Хтось хотів, щоб також вбили Принца. Потрібно про це пам’ятати. Це не війна. Це злочин.

Тоді він усвідомив, що розмірковує над тим, чи, бува, напад на крамницю Ґоріффа спланували не ті самі люди, що підпалили посольство.

А тоді він усвідомив, чому так думав.

Тому що хотів, щоби були конспіратори. Легше уявити зіпсутих владою та привілеями божевільних циніків, які плетуть інтриги за пляшкою бренді в задимленому приміщенні. Важливо тримати цей образ у голові, інакше виявиться, що погані речі трапляються тому, що прості люди — ті, що вичісують свого собаку і розповідають дітям казки на ніч — опісля виходять із дому і в змозі завдати страшної шкоди іншим простим людям. Куди легше звинувачувати у всьому Їх. Від думки про те, що Вони — це Ми, стає незатишно. Якщо це Вони, то вини інших у цьому немає. Якщо це Ми, то хто тоді Я після цього? Зрештою, Я — один із Нас. Інакше бути не може. Я точно ніколи не зараховував себе до Них. Ніхто ніколи не зараховує себе до Них. Ми завжди одні з Нас. А Вони чинять усе зло.

Приблизно в цей час у своєму минулому житті Ваймз відкоркував би пляшку і не дуже переймався б її вмістом, за умови, що він розчиняв фарбу…

— Уук?

— О, добридень. Що я можу для тебе… а, так, я просив у тебе книги про Хапонію… Це все?

Бібліотекар знічено простягнув йому невеличку, пошарпану зелену книжечку. Ваймз очікував побачити щось більше, але однаково її взяв. Всі книжки, які дає вам орангутан, варті уваги. Тому що він підбирає їх під вас. Ваймз вважав це особливим даром на кшталт вміння власника похоронного бюро точно визначати зріст на око.

На корінці книжки стертими золотистими літерами писало «VENI VIDI VICI: Життя солдата», Ген. Е. Тактикус.

Ноббі та сержант Колон прошкували провулком.

— Я його знаю! — прошепотів Фред. — Це Леонард із Квірма! Він зник без вісти п’ять років тому!

— Ну звати його Леонард, ну з Квірма він, і шо з того? — не тямив Ноббі.

— Він нестримний геній!

— Він божевільний.

— Ну знаєш, як то кажуть, між генієм і божевіллям лежить тонка межа…

— Значить, він з неї злетів.

Позаду них озвався голос:

— Ой лишенько, це нікуди не годиться, еге ж?.. Визнаю, ви мали рацію, її точність є неприйнятною для стрільби з будь-якої відстані. Зупиніться на мить, будь ласка?

Вони обернулися. Леонард уже розбирав трубку.

— Потримайте, будь ласка, цю деталь, капрале… а ви, сержанте, якщо ваша ласка, зафіксуйте цей шматочок в одному положенні… тут потрібні якісь стабілізатори, переконаний, що в мене десь був підхожий шмат дерева… — Леонард взявся поплескувати по кишенях.

Вартові усвідомили, що чоловік, який тримав їх на мушці, зупинився, щоб переінакшити зброю, яку він дав їм потримати, поки сам шукає викрутку. Таке не часто трапляється.

Ноббі тихцем узяв у Колона ракету і засунув її в трубку.

— А це що за деталька, пане? — поцікавився він.

Леонард мигцем зиркнув на них між плесканням по кишенях.

— А, це спусковий гачок, — відповів він. — Який, як ви бачите, треться об кремінь і…

— Файно.

Спалахнуло полум’я, і вихопилась куля чорного диму.

— Ой, леле, — промовив Леонард.

Вартові обернулися, боячись того, що зараз побачать. Ракета просвистіла через усю вуличку, залетівши комусь у вікно.

— А… Наступного разу потрібно не забути в цілях безпеки зробити на ракеті напис «Цим кінцем догори», — мовив Леонард. — Так, де мій записник?..

— Гадаю, нам краще піти, — сказав Колон, задкуючи. — І то хутко.

Всередині будинку стався вибух зірочок і кульок на радість молодим і старим, але не тролю, який якраз відчинив двері.

— А, справді? — спитав Леонард. — Що ж, якщо нам важлива швидкість, у мене є дуже цікаве креслення двоколісного…

Вартові, не змовляючись, взяли його попід руки, підняли над землею і дали драла.

— Ой, леле, — прорік Леонард, якого тягнули назад.

Вартові пірнули у бічну вуличку, з тихим професіоналізмом хутко звиваючись між інших провулків.

Зрештою вони приперли Леонарда до стіни і стали вдивлятися в кінець вулиці.

— Все чисто, — повідомив Ноббі. — Вони побігли в інший бік.

— Атож, — мовив Колон. — Тепер скажіть мені, чим ви думали? Може, ви і геній, пане з Квірма, але коли погрожуєте людям, у вас розуму не більше, ніж у надувної качки.

— Я трохи дурко, чи не так? — погодився Леонард. — Але я благаю вас піти зі мною. Змушений визнати, я вважав, що, будучи воїнами, ви краще зрозумієте силу…

— Ну, так, ми воїни, — сказав сержант Колон. — Але…

— А у вас ще є такі ракети? — запитав Ноббі, знову примостивши трубу собі на плече. В його очах з’явився той особливий вогник маленького мужчинки, в руках у якого опиняється величезна зброя.

— Можливо, — відповів Леонард, і вогник у його очах спалахнув тим божевільним блиском невиннятка, яке думає, що всіх перехитрило. — Може, підемо перевіримо? Розумієте, мені звеліли доправити вас всіма можливими способами.

— Мене влаштовує підкуп, — мовив Ноббі. Він приставив око до прицілу в трубці й взявся «піх-пахкати».

— Хто звелів? — запитав Колон.

— Правитель Ветінарі.

— Ми потрібні Патрицію?

— Так. Він сказав, що ви володієте особливими якостями і маєте прийти без зайвих розмов.

— У палац? Я чув, він дав чосу.

— О, ні. В ем… на… е… пристань…

— Особливі якості, кажете? — мовив Колон.

— Е, сержанте… — почав було Ноббі.

— Послухай, Ноббі, — важливо мовив Колон. — Ми заслуговуємо на визнання, ти це знаєш. Досвідчені офіцери — кістяк правоохоронних органів. Мені здається, — вів далі він, — мені здається, що це той випадок, коли настане час, прийде герой.

— Коли він приходить?

— Я про нас говорю. Чоловіків з особливими якостями.

Ноббі кивнув, але дещо неохоче. В багатьох аспектах він значно ясніше думав за свого старшого сержанта, і його бентежили оті «особливі якості». Коли тебе обирають за твої «особливі якості» — це однаково, що приносять в жертву.

Та і що такого особливого в «особливих якостях»? У морських блюдечок є особливі якості.

— Ми знову працюватимемо під прикриттям? — запитав Колон.

Леонард моргнув.

— Скажімо… так, велика частина плану зосереджена саме на слові «під». Еге ж.

— Сержанте…

— Тихо будь, капрале, — Колон підтягнув Ноббі ближче до себе. «Під прикриттям» означає, що нас ніхто не заріже і не застрелить, правильно? — прошепотів він. — А чого понад усе не хоче професійний солдат?

— Щоб його зарізали чи застрелили, — на автоматі випалив Ноббі.

— Правильно! Тож рушаймо, пане Квірм! Час настав!

— Чудово! — мовив Леонард. — Скажіть мені, сержанте, ви трохи морячок?

Колон знову відсалютував.

— Аж ніяк, сер! Щасливий у шлюбі, сер!

— Я мав на увазі, чи ви колись борознили морські хвилі?

Колон хитро на нього зиркнув.

— А, ви мене не підловите, сер, — сказав він. — Всі знають, що коні тонуть.

Леонард на мить затримався, налаштовуючи мозок на хвилі радіо Колон.

— Ви взагалі колись були в морі, на кораблі?

— Я, сер? Тільки не я, сер. А все через вигляд хвиль, які то здіймаються, то опускаються, сер.

— Справді? — мовив Леонард. — Що ж, на щастя, з цим не буде проблем.

Гаразд, почнімо спочатку…

Збирати факти — ось, що треба було робити…

Світ спостерігав. Хтось хотів, щоб Варта визнала, що вбивство спланували хапонці. Але хто?

Хтось також обезголовив Сніжка Слоупса, що той став мертвішим за шість відер риб’ячої приманки.

Перед ним постав образ великої вигнутої шаблі Ахмеда-71-години. Отож…

…припустімо, що Ахмед був слугою чи охоронцем Куфури, і він виявив…

Ні, як це можливо? Хто б йому сказав?

Що ж, напевно, він якось довідався, а разом із тим дізнався, хто заплатив тому чоловіку…

Ваймз відкинувся назад. Для нього це все ще було загадкою, але він її розгадає, він це знав напевно. Він збере факти, проаналізує їх, неупереджено розгляне їх з усіх боків і достеменно довідається, як лорд Іржавський все це організував. Видно гнилих людей! Він не терпітиме такого, особливо від чоловіка, який римував «кров» і «любов».

Його погляд впав на старовинну книгу. Генерал Тактикус? Про нього знали навіть діти. Анк-Морпорк був столицею величезної імперії, більша частина якої була в Хапонії, завдячуючи йому. Ось тільки йому, як не дивно, ніхто не завдячував. Ваймз ніколи достеменно не знав чому, але місто радше соромилось генерала.

Звісно, одною з причин було те, що він примудрився воювати з Анк-Морпорком. В місті Ґеної повимирали всі члени королівської сім’ї, інцест дійшов до того, що єдиний живий екземпляр складався здебільшого з зубів, і старші придворні написали Анк-Морпорку листа з проханням допомогти. Ваймз був вражений, що в ті часи таке було на кожному кроці. Невеличкі королівства Рівнин Сто вічно випрошували одне в одного зайвих королівських членів. Король вигнав Тактикуса виключно з роздратування. Важко як слід керувати імперією, коли постійно отримуєш заляпані кров’ю листи зі словами: «Дорогий сер, повідомляю вам, що ми завоювали Бетрек, Смейл і Ушістан. Будь ласка, надішліть до обіду 20,000 анк-морпоркських доларів за виконану роботу». У цього чоловіка не було гальм. Тож його хутко номінували герцогом і відіслали до Ґеної, де він насамперед став міркувати над тим, що становило найбільшу військову загрозу для міста, і, визначивши її, оголосив війну Анк-Морпорку.

Але чого люди сподівались? Він виконував свої обов’язки. Він привіз безліч воєнних трофеїв, чимало полонених і, чого не вдалось жодному анк-морпоркському воєнному лідеру — повернув більшість своїх людей. Ваймз підозрював, що його славетне ім’я не закріпилося в анналах історії саме через останній пункт. Подейкували, що це певною мірою було не за правилами.

«Veni, vidi, vici». Саме ці слова мав виголошувати чоловік, коли завойовував… що? Псевдополь, чи не так? Чи Аль Халі? Чи Квірм? Чи Сто Лат? Це в давнину ти з принципу нападав на чуже місто і йшов геть, а тоді знову нападав, коли тобі здавалось, що вони спинаються на ноги. І в ті часи тобі було байдуже, чи за тобою спостерігає світ. Ти хотів, щоб на тебе дивилися і вчилися. «Veni, vidi, vici». Прийшов, побачив, переміг. Ці слова завжди здавались Ваймзу надто влучними. Адже таке спонтанно не стріляє в голову, чи не так? Цей вислів звучав так, ніби він над ним працював. Либонь, сидів довгими вечорами в своєму наметі, шукаючи в словнику короткі слова на V, припасовуючи їх… Veni, vermini, vomui — прийшов, налигався, виблював? Visi, veneri, vamoosi — погостював, підчепив сороміцьку хворобу, втік? Яким же було полегшення, коли він придумав ці три короткі вдалі слова. Він, мабуть, спочатку їх придумав, а тоді подався завойовувати чийсь край.

Ваймз навмання розгорнув книгу.

«Завжди корисно протистояти ворогу, готовому загинути за свою землю, — прочитав він. — Це означає, що у вас на меті одне і те ж».

— Ха!

— Біп-біп-біп-дз…

Ваймзова рука хляснула по коробочці.

— Га? Що?

— Третя година п’ять хвилин. Розмова з капралом Малодупко про зниклого сержанта Колона, — невдоволено промовив бісик.

— Я ні про що таке не домо… Хто тобі сказав?.. Хочеш сказати, що у мене зустріч, і я про це не знаю?

— Саме так.

— А ти тоді звідки знаєш?

— Ви мені звеліли бути в курсі. Минулої ночі, — нагадав бісик.

— Ти в змозі повідомляти мені про зустрічі, про які я не знаю? — не повірив Ваймз.

— Це однаково зустрічі, просто неанонсовані, — мовив бісик. — Вони існують, якщо так можна висловитись, у фазовому просторі зустрічей.

— Що це збіса означає?

— Дивіться, — терпляче мовив бісик, — У вас у будь-який час може бути зустріч, правильно? Відтак, всі зустрічі існують потенційно…

— Як це?

— Будь-яка конкретна зустріч спричиняє колапс хвильової форми, — сказав бісик. — А я всього лише обираю найімовірнішу з проєктованої матриці.

— Ти вигадуєш, — не повірив Ваймз. — Якби це була правда, то з хвилини на хвилину…

Хтось постукав у двері. Це був ввічливий, обережний стук.

Ваймз не зводив очей із насмішкуватого бісика.

— Це ви, капрале Малодупко? — запитав він.

— Саме так, сер. Сержант Колон прислав голуба. Я подумала, вам слід це побачити, сер.

— Заходьте!

Вона поклала на стіл невеличкий згорток паперу. Там писало:

Став добровольцем Надзвичайно Важливої Місії.

Ноббі теж зі мною. Після цеї халтурки нам поставлють памятники.

П. С. Хтось, чиє ім’я я не можу назвати, каже, шо ця записка самознищиться через п’ять секунд, йому шкода, шо в нього не знайшлося для цього кращих хімікатів…

Папір почав скручуватись по краях, а тоді звіявся в їдкому клубі диму.

Ваймз витріщився на маленьку гірку попелу, що залишилась по ньому.

— Гадаю, нам дуже пощастило, що вони не підірвали голуба, сер, — сказала Смішинка.

— Що вони в біса затіяли? Гаразд, я не маю коли бігати за ними. Дякую, Смішинко.

Ґноминя відсалютувала і вийшла.

— Збіг, — мовив Ваймз.

— Ну, добре, — сказав бісик. — Біп-біп-біп-дзинь! Третя п’ятнадцять дня, Екстрена Зустріч із капітаном Морквою.

То був циліндр з двома загостреними кінцями. На одному кінці звуження мало доволі складну конструкцію, циліндр звужувався все меншими й меншими кільцями, що накладалися одне на одне, і все це закінчувалося великим риб’ячим хвостом. У просвітах між металом виблискувала навощена шкіра.

З іншого кінця корпусу стриміла довга загострена різьба, що неабияк скидалася на ріг єдинорога.

Вся ця конструкція була встановлена на абияк зробленому візку, який і собі котився парою залізних рейок, що зникали в чорній воді в дальньому кінці елінгу.

— Мені нагадує величезну рибину, — сказав Колон. — З бляшанки.

— З рогом, — докинув Ноббі.

— Воно ніколи не попливе, — заявив Колон. — Видно, де ви припустились помилки. Всім відомо, що метал тоне.

— Це не зовсім так, — дипломатично заперечив Леонард. — І хай там як, а цей човен створений, щоби затонути.

— Що?

— На жаль, привести його в дію завдало мені найбільше клопотів, — мовив Леонард, видряпуючись по складаній драбині. — Я думав про весла і навіть своєрідний гвинт, а тоді мене осяйнуло: дельфіни — якраз те, що треба! Вони надзвичайно прудкі, при цьому докладають мінімум зусиль. Але то в океані, звісно, а в наших водах водяться хіба що лопатоносі дельфіни. Сполучна тяга дещо тугувато йде, але мені виходило незле розігнатися. Педалювання теж виснажує, але втрьох ми зможемо досягти неабиякого прискорення. Дивовижно, на що здатна людина, наслідуючи природу, от би мій літальний досв… Ох, де ви поділися?..

Важко було визначити, яку частину неабиякого прискорювального характеру намагалися зімітувати вартові, але саме ця частина застрягла в дверному отворі.

Вони перестали борсатись і почали задком пропихатися в кімнату.

— А, сержанте, — озвався лорд Ветінарі, поставши перед ними. — І капрале Ноббс. Леонард вам усе пояснив?

— Як ви можете просити нас сісти в цю штуковину! Це самогубство! — заявив Колон.

Патрицій підніс до уст руки шпилем, наче в молитві, і задумливо втягнув повітря.

— Ні. Ні, думаю, ви помиляєтеся, — сказав він врешті, ніби розгадавши якусь складну метафізичну головоломку. — Я вважаю, що вирушити вплав на цій штуковині, цілком імовірно, доблесна справа, яку буде винагороджено відповідним чином. Наважуся навіть заявити, що справжнім самогубством буде не поплисти на ній. Але я з повагою поставлюсь до вашої думки.

Лорд Ветінарі не був кремезним чоловіком і останнім часом пересувався з допомогою ціпка з чорного дерева. Ніхто не міг згадати, чи взагалі колись бачив його зі зброєю, і спалах такого незвичного для сержанта Колона прозріння підказав йому, що ця думка геть не тішить. Подейкували, що він проходив вишкіл у Школі Найманців, але ніхто не пригадував, яку зброю він вивчав. Ветінарі вивчав мови. І зненацька, коли він стояв перед тобою, цей шлях не здавався таким вже легким.

Сержант Колон відсалютував, що ніколи не зайве в таких критичних ситуаціях, і прокричав:

— Капрале Ноббс, чому ти не в… металевій рибній штуковині, яка тоне?

— Сержанте?

— Ну ж бо, піднімайся східцями, хлопче… гоп, гоп, гоп…

Ноббі видерся драбинкою вгору і зник. Колон знову відсалютував. По тому, як він чітко салютував, часто можна було визначити рівень його стривоженості. Цієї миті він міг різати рукою хліб.

— Готові відчалювати, сер! — прокричав він.

— Так тримати, сержанте, — відповів Ветінарі. — Ви демонструєте саме ті особливі якості, які я шукав…

— …Чуєте, сержанте, — долинув металевий голос із риб’ячого черева, — тут стільки ланцюгів і шестерень. А це для чого? — величезне свердло, що стирчало спереду штуковини, почало зі скрипом обертатися.

З-за рибини визирнув Леонард.

— Гадаю, нам усім слід залізти всередину, — сказав він. — Я запалив свічку, яка догорить і перепалить шнур, який вивільнить ваги, які витягнуть підпірки.

— Е… як ця штуковина називається? — запитав Колон, піднімаючись драбиною вслід за Патрицієм.

— Ну, оскільки це човен, що занурюється під воду, я завжди називав його Безпечний-Пристрій-Що-Йде-Під-Воду, — мовив Леонард позаду нього[18]. — Але частіше я називаю його просто Човен.

Він розвернувся і захряснув за собою кришку.

За мить в елінгу почувся важкий звук засувів, що увійшли в свої пази.

Свічка догоріла і перепалила шнур, який вивільнив ваги, а ті витягли підпірки, і Човен, спершу повільно, зісковзнув рейками у темну воду, що за якусь мить в’язко його поглинула.

Ніхто не помітив Анґву, яка риссю бігла трапом угору. Вона знала, що важливо почуватись як удома. Нікому не було діла до великого собаки, який поводився так, ніби знав, куди іде.

Люди тупцяли на палубі, як це властиво тим, хто не є моряками, і, опинившись на борту корабля, не знають, що робити, чи де їм цього робити не варто. Найбільш стоїчні розбили таборці, позначаючи клунками та одежинами крихітні острівці приватної власності. Вони нагадували Анґві двоколірні стічні труби та з мікроскопічною точністю окреслені хатні кордони в провулку Обдирайлівка — ще один варіант креслення рубежів. Це Моє, а це Твоє. Вторгнешся на Моє, і Своє отримаєш.

Обабіч дверей до кают стояло двійко вартових. Ніхто не сказав їм не пускати псів.

Запахи вели вниз. Анґва чула запах інших псів і різкий аромат гвоздики. В кінці вузенького коридора були привідчинені двері. Вона штовхнула їх носом і роззирнулась довкола. По один бік великої каюти на килимку розляглися собаки. Інші пси вже би гавкали, але ці лише повернули до неї красиві голови і, презирливо глянувши, почали уважно її розглядати.

Вузенька койка позаду них була наполовину прикрита шовковими балдахінами. Над нею схилявся Ахмед-71-година, який обернувся, коли вона увійшла.

Він зиркнув на собак і спантеличено глипнув на неї. Тоді, на її подив, сів перед нею.

— І чия ти будеш? — спитав він бездоганною морпоркською.

Анґва завиляла хвостом. У ліжку хтось лежав, вона носом чула, втім ця людина не становитиме проблеми. Щелепні м’язи, якими завиграшки можна перекусити комусь горлянку, в більшості ситуацій допомагають почуватися невимушено. Ахмед погладив її по голові. Більшість людей, які робили так із перевертнем, зазвичай були змушені харчуватися до кінця життя їжею, яку би для них хтось перемелював, але Анґва навчилася самоконтролю.

Тоді він встав і пішов до дверей. Вона чула, як він перекинувся із кимось слівцем, а тоді повернувся в кімнату й усміхнувся їй.

— Я іду, я повертаюсь.

Він відчинив невеличку шафку і дістав звідти інкрустований самоцвітами собачий нашийник.

— Тобі потрібен нашийник. А тут є трохи їжі, — додав він, коли слуга приніс у кімнату кілька мисок. — «Хрусь-хрясь, дай собаці хрящ», — я чув, як ваші анк-морпоркські дітлахи співали цю пісеньку, але хрящ — це грудка хрящовини, яка годиться лише тваринам, а де той хрусь-хрясь є — годі й думати…

Перед Анґвою поставили тарілку. Інші пси стрепенулися, але Ахмед щось їм гаркнув, і вони знову відкинулися.

Їжа була… собачою. В анк-морпоркському розумінні це те, що навіть в сосиски не додають, а на світі не так вже й багато всього, що людина з великою м’ясорубкою не може додати в сосиски.

Її маленьку людську частинку аж вивертало, але в перевертня слинка текла від виду лискучих судин та драглистих жирових прошарків…

Їжа була на срібній тарілці.

Вона підняла очі. Ахмед уважно за нею спостерігав.

Звісно, до королівських собак і ставлення було королівське, усі ці діамантові нашийники… Це не означало, що він знав…

— Не голодна? — запитав він. — А по твоїй пащі не скажеш.

Її шию щось обхопило, і вона вмить розвернулась, щоби вкусити. Її зуби зімкнулися на шматі засаленої тканини, але це не мало жодного значення у порівнянні з болем.

— Його Високість любить одягати своїм собакам красиві нашийники, — промовив Ахмед-71-година крізь червону пелену. — Рубіни, смарагди… і діаманти, міс Анґво, — він нахилив до неї обличчя. — Інкрустовані в срібло.

«…Я завжди переконуюсь, що важливий НЕ розмір війська, а розміщення та застосування резервних військ, зведення сил в одну точку…»

Ваймз намагався зосередитись на Тактикусі. Але його відволікали дві речі. Лице Ахмеда-71-години, що визирало з-за кожного рядка, і його годинник, який він спер до органайзера. Він мав справжній годинниковий механізм і був набагато надійнішим. І його не треба було годувати. Він собі тихенько цокав. З годинником він міг забути про свої зустрічі. І йому це подобалось.

Маленька стрілка якраз добігала до великої, коли він почув, як хтось підіймається сходами.

— Заходьте, капітане, — запросив його Ваймз. З органайзера долинуло хихотіння.

Обличчя Моркви було рожевіше, ніж зазвичай.

— Щось трапилося з Анґвою, — мовив Ваймз.

Яскрава барва враз збігла з лиця Моркви.

— Звідки ви знаєте?

Ваймз щільно прикрив хихотливого бісика кришкою.

— Назвімо це інтуїцією, гаразд? Я вгадав, чи не так?

— Саме так, сер! Вона сіла на хапонський корабель, і той відчалив. А вона не зійшла!

— А на біса вона туди поперлася?

— Ми переслідували Ахмеда! І скидалось на те, що він взяв когось із собою, сер. Когось хворого, сер!

— Він уже відчалив? Але дипломати досі…

Ваймз затнувся. Для тих, хто не знає Моркву, ця ситуація здалась би підозрілою. Інші люди, якби їхню дівчину викрали і вивезли геть на чужоземному кораблі, пірнули би в Анк, чи принаймні шпарко побігли річковою кіркою, застрибнули на борт і демократично усім надавали стусанів. Звісно, в такий час це було би дурістю. Розумно було б дати людям знати, але навіть так…

Однак Морква свято вірив, що особисте не має такої ваги. Ваймз, звісно ж, думав так само. Потрібно було лише сподіватися, що в критичний момент ти вчиниш правильно. Але було щось химерне в тому, що людина не просто в це вірила, а й жила цим переконанням. Це лякало, як зустріч із дуже бідним священником.

Звісно, потрібно було врахувати те, що якщо хтось схопив Анґву, то, швидше за все, рятувати треба не її. Втім…

Тільки богам було відомо, що би трапилося, якби він все покинув. Місто звихнулося на війні. Відбувалося щось грандіозне. В такі часи кожна клітинка його тіла підказувала йому, що командор Варти має Обов’язки…

Він затарабанив пальцями по столу. В такі часи важливо ухвалювати правильні рішення. Йому за це платили. Обов’язок…

Він повинен залишитися тут і робити все, що в його силах. Але… історія встелена кістками добрих чоловіків, які виконували погані накази в надії згладити наслідки. О, так, вони могли обрати ще гірші варіанти дій, але більшість із них почали з того, що виконували погані накази.

Його погляд блукав від Моркви до бісика-органайзера, а тоді падав на хиткі купи документів на столі.

До дупи це! Він мисливець на злодіїв! Він завжди був мисливцем на злодіїв! Чого гріха таїти?

— Та щоб мені добре було, якщо я дам Ахмеду втекти до Хапонії! — сказав він, вставши з крісла. — Швидкохідний корабель?

— Так, але у воді здавався доволі важким.

— То нам ще, може, вдасться його наздогнати, бо він не запливе надто далеко…

Кинувшись з-за стола, йому на мить здалося, що він — це дві людини. А все тому, що на якусь долю секунди він був двома людьми. Їх обидвох звали Семюел Ваймз.

Для історії вибір — це лише один із напрямків. Штани Часу розійшлися, і Ваймз хутко полетів однією зі штанин.

А десь в іншому місці Ваймз, який зробив інший вибір, почав провалюватись в інше майбутнє.

Вони одночасно кинулись до своїх органайзерів. За збігом найобурливіших чудних обставин, у цю долю секунди свого рішення кожен вхопив не той.

Іноді для лавини достатньо одної сніжинки. Іноді камінчику дозволено підглянути, що б трапилось, якби він відскочив у інший бік.

Чарівники Анк-Морпорка були непохитні щодо теми друкування. Тільки не тут, казали вони. Припустімо, казали вони, хтось надрукує підручник із магії, а потім перетасує друкарські форми і використає їх, скажімо, для кулінарної книги? Метал має пам’ять. Закляття — не якісь там слова. Вони існують ще в кількох вимірах. Ми би плавали в суфле, що розмовляють. Крім того, хтось може надрукувати тисячі тих клятих книжок, які потім потраплять в неправильні руки.

Гільдія граверів також була проти друкування. Гравійовані сторінки мають у собі щось чисте. Вони цілісні, невинні. Їхні члени робили дуже гарну роботу за дуже помірними цінами. А дозволяти якимось аматорам збивати докупи друкарські форми — це виявляти неповагу до слів, і нічого доброго з цього не вийде.

Єдина спроба встановити друкарський станок у Анк-Морпорку закінчилась таємничою пожежею і самогубством горопашного друкаря. Всі знали, що це самогубство, бо він залишив записку. А те, що вона була вигравіювана на головці шпильки — то вже так, незначна деталь.

І Патрицій був проти друкування, бо якби люди забагато знали, їм би це лише допікало.

Тож вони покладалися на метод «з вуст в уста», який чудово працював, бо вуста були так близько. Багато з них були прямо під носами членів Гільдії жебраків[19], яких громадяни загалом вважали порівняно надійними і добре поінформованими. Деяких із них дуже поважали за їхні огляди спортивних новин.

Лорд Іржавський замислено глянув на Приблуду Майкла, Буркотуна ІІ ступеня.

— А що потім сталося?

Приблуда Майкл почухав зап’ястя. Нещодавно йому дали вищий ступінь, бо він нарешті підхопив калічу, але цілком нешкідливу шкірну хворобу.

— Пан Морква був там близько двох хвилин, мій лорде. А тоді вони разом вибігли і…

— Хто вони? — запитав Іржавський. Він ледве стримувався, щоб і собі не почухати руку.

— Там були Морква, Ваймз і тойво ґном із зомбі, і всі решта, мій лорде. Вони побігли прямісько до пристані, мій лорде, і Ваймз уздрів капітана Дженкінса і сказав йому…

— Ах, капітане Дженкінс! Сьогодні ваш щасливий день!

Капітан відірвав погляд від мотузки, яку скручував. Нікому не подобається чути, що сьогодні їхній щасливий день. Таке не несе за собою нічого доброго. Коли вам хтось каже, що сьогодні ваш щасливий день, має статися щось погане.

— Невже? — мовив він.

— Так, тому що вам випала чудова нагода допомогти армії!

— Справді?

— Нам потрібно позичити ваш човен, — мовив Ваймз.

— Відваліть!

— Вважатимемо, що це такий пікантний морський вислів, який означає «Так, звичайно», — припустив Ваймз. — Капітане Моркво?

— Сер.

— Ви зі Щебенем зазирніть за ту фальшиву перегородку в трюмі, — попросив Ваймз.

— Слухаюся, сер, — відповів Морква, простуючи до драбини.

— Немає в трюмі жодних фальшивих перегородок! — визвірився Дженкінс. — Я знаю закон, і ви не можете…

Позаду зачувся хрускіт дерева.

— Якщо це не хибна перегородка, тоді наш Морква пробив дірку в корпусі, — спокійно мовив Ваймз, дивлячись на капітана.

— Е…

— Я також знаю закон, — сказав Ваймз. Він витягнув меч. — Бачите це? — він запитав, піднявши меч. — Це військовий закон. А військовий закон — це меч. Не двосічний. У цього лише один гострий край, і він дивиться на вас. Щось знайшли, Моркво?

З-за трюму визирнув Морква. Він тримав у руці арбалет.

— Овва, — мовив Ваймз, — ця штуковина дуже схожа на «Гадюку» третього покоління фірми «Бурлі та Міцнорука», що вбиває людей, при цьому не завалюючи будинки.

— Тут купа ящиків всякого добра, — гукнув Морква.

— Нема такого закону… — почав було Дженкінс, але звучав так, ніби в його світу відпадає дно.

— Знаєте, я думаю, що закон, який виступає проти збуту зброї ворогу в час війни таки існує, — мовив Ваймз. — Звісно, його може і не існувати. Ось що я вам скажу, — додав він весело, — чом би нам усім не податися на площу Сатор? У цю пору там багато людей, страшенно схиблених на війні й готових підтримати наших хоробрих хлопців… Чом би нам не піти туди і не висловитися перед ними? Ви казали мені, що я повинен прислухатися до голосу народу. Дивно, чи не так… ви зустрічаєте поосібно людей, вони здаються вам достойними, у них є голова на плечах, а тоді вони збираються разом, і ви чуєте голос народу. Сердитий голос.

— Це самосуд!

— О, ні, це зовсім не так, — заперечив Ваймз. — Називайте це демократичною справедливістю.

— Одна людина, один камінь, — зголосився Щебінь.

У Дженкінса був вигляд людини, яка боїться, що з її дна от‑от випаде цілий світ. Він зиркнув на Ваймза, тоді на Моркву, але не знайшов у них підтримки.

— Звісно ж, нас нема чого боятися, — заспокоїв його Ваймз. — Однак по дорозі в тюремну камеру ви можете ненароком спіткнутися на східцях.

— До ваших камер не ведуть ніякі східці!

— Можемо організувати.

— Будь ласка, пане Дженкінс, — звернувся до нього Морква, добрий поліцейський.

— Я не… віз… зброю до… Хапонії, — повільно промовляв Дженкінс, ніби читаючи слова з якогось тільки йому помітного телесуфлера. — Я… насправді… віз її, щоб… пожертвувати…

— Ну? Ну? — підштовхував його Ваймз.

— …нашим… хоробрим хлопцям… — договорив Дженкінс.

— Чудово! — вигукнув Морква.

— То ж ви з радістю… — підштовхнув його Ваймз.

— Тож… я з радістю… позичу вам свій човен для воєнних потреб, — стікаючи потом, видавив із себе Дженкінс.

— Справжній патріот, — виголосив Ваймз.

Дженкінса скрутило.

— Хто вам сказав про хибну перегородку в трюмі? — зажадав він відповіді. — Ви просто припустили, так?

— Так, — відповів Ваймз.

— Ага! Я так і знав!

— Патріот, та ще й розумний, — похвалив Ваймз. — А тепер скажіть… як ви розганяєте цю штуковину?

Лорд Іржавський затарабанив пальцями по столу.

— Для чого йому той човен?

— Ненаю, мій лорде, — мовив Приблуда Майкл, чухаючи потилицю.

— Прокляття! Хтось їх ще бачив?

— О, там було небагато людей, мій лорде.

— Ну хоч щось.

— Лише я і Старий Тхір Рон, і Качур, Рінґо Брови, і Хосе Не Може Бути, і Сідні Кособокий і той негідник Шептунчик, і Свистун і ще кілька людей, мій лорде.

Іржавський відкинувся у кріслі, закривши блідою рукою лице. В Анк-Морпорку ніч, як і день, мала тисячу очей, а також п’ять сотень ротів і дев’ятсот дев’яносто дев’ять вух[20].

— Виходить, хапонці знають, — мовив він. — Загін військових Анк-Морпорка відчалив до Хапонії. Сили вторгнення.

— О, ну я би не назвав це… — втрутився лейтенант Шершеннь.

— Хапонці назвуть. Тим паче, з ними троль Щебінь, — мовив Іржавський.

Шершеннь спохмурнів. Щебінь сам був як сили вторгнення.

— Які кораблі ми експропріювали для потреб армії? — запитав Іржавський.

— Їх у нас тепер більше двадцяти, разом із «Незламністю», «Безтурботністю», і… — лейтенант Шершеннь знову глянув у свій список, —…«Годістю Анк-Морпорка», сер.

— «Годістю»?

— Боюся, що так, сер.

— Тоді ми в змозі транспортувати понад тисячу людей і дві сотні коней.

— А чом не пустити Ваймза? — запитав лорд Селашіль. — Хай хапонці з ними розберуться, і баба з воза.

— Щоб вони перемогли Анк-Морпоркське військо? Бо саме так вони це подадуть. Щоб йому добре було. Він змушує нас діяти. Але, може, воно й на краще. Мусимо відчалювати.

— Ми точно готові, сер? — запитав лейтенант Шершеннь із такою ноткою в голосі, мовляв «Ми точно не готові, сер».

— Повинні. На нас чекає слава, джентльмени. Як казав генерал Тактикус, вхопімо ж історію за калитку. Він, звісно, був не зі шляхетних бійців.

Біле сонячне світло малювало чорні тіні в палаці принца Кадрама. В нього також була карта Хапонії, викладена крихітними кольоровими плиточками на підлозі. Він сидів, задумливо на неї дивлячись.

— Лише один човен? — запитав він.

Генерал Ашал, його старший радник, кивнув.

І додав:

— Наші дозорці не можуть розгледіти з такої відстані, але ми більш ніж переконані, що серед них є Ваймз. Вам же знайоме це ім’я, сер?

— Ах, послужливий командор Ваймз, — усміхнувся Принц.

— Саме так. Відтоді на пристані був помічений сплеск діяльності. Нам слід очікувати, що їхні експедиційні війська готові вирушати.

— Я думав, у нас є бодай тиждень, Ашале.

— Ця ситуація дуже збиває з пантелику. Я не вірю, що вони готові, сер. Напевно, щось сталося.

Кадрам зітхнув.

— Що ж, побачимо, куди нас приведе доля. Де вони нападатимуть?

— У Ґебрі, сер. Я переконаний.

— На наше найукріпленіше місто? Цього не може бути. Тільки ідіот туди попреться.

— Я добре вивчив лорда Іржавського, сер. Пам’ятайте, він не думає, що ми будемо протистояти, тож численність нашого війська його не турбує, — генерал ледь помітно всміхнувся. — І, звісно, напавши на нас, він все глибше й глибше тонутиме в ганьбі. Інші прибережні держави візьмуть це на замітку.

— Тоді зміна планів, — мовив Кадрам. — Анк-Морпорк зачекає.

— Мудрий хід, сер. Як завжди.

— Щось чути про мого сердешного брата?

— На жаль, ні, сер.

— Нашим агентам слід ретельніше шукати. Світ чатує, Ашале.

— Звісно, сер.

— Сержанте?

— Слухаю, Ноббі?

— Нагадай-но мені ще раз про наші особливі якості?

— Замовчи і педалюй, Ноббі.

— Гаразд, сержанте.

У Човні було темнувато. Над схиленою головою Леонарда з Квірма, який керував човном, крутячи два штурвали, погойдувалася свічка. Довкола Ноббі брязкали шківи і цокали крихітні ланцюжки. Це як бути всередині швейної машинки. Де також доволі мокро. Зі стелі рівною цівкою скрапував конденсат.

Вони вже десять хвилин крутили педалі. Більшість часу Леонард про щось захоплено розповідав. У Ноббі склалося враження, що він мало виходить в люди. Він говорив про все.

Всередині, приміром, були повітряні балони. Ноббі радо приймав той факт, що повітря можна дуже сильно стиснути, і саме воно містилося в сталевих, прикутих до стін діжках, що тужливо поскрипували. Що його здивувало, так це те, що ставалося з повітрям потім.

— Газові бульбашки! — вигукнув Леонард. — Знову дельфіни, розумієте? Вони ж не розсікають хвилі, а пролітають крізь хмарку бульбашок. А це, звісно ж, набагато легше. Я додаю трохи мила, і так човну наче легше плисти.

— Він думає, що дельфіни вміють літати, сержанте, — прошепотів Ноббі.

— Просто крути педалі.

Сержант Колон наважився озирнутись.

Лорд Ветінарі сидів на перевернутому догори дном ящику посеред брязкучих ланцюгів, а в нього на колінах лежало кілька Леонардових ескізів.

— Не зупиняйтесь, сержанте, — мовив Патрицій.

— Так точно, сер.

Тепер, коли вони віддалилися від міста, Човен рухався швидше.

Крізь невеличкі ілюмінатори навіть просочувалось трохи морського світла.

— Пане Леонард, — звернувся Ноббі.

— Так?

— Куди ми пливемо?

— Його світлість хоче побачити Лешп.

— Ну ясно, шо ж іще, — мовив Ноббі. — Я якраз собі думав: «Куди я не хочу плисти?» — і мені в голову нараз прийшла відповідь. От тільки я не думаю, що ми туди доберемося, а все тому, що десь за п’ять хвилин у мене відваляться коліна…

— О, ви що, вам не доведеться весь час педалювати, — запевнив його Леонард. — Для чого тоді, по-вашому, потрібно це здорове свердло на носі Човна?

— Оце? — мовив Ноббі. — Я думав, шоб дзюравити ним днища ворожих кораблів…

— Що? — Леонард крутнувся на кріслі зі скривленим від жаху обличчям.

— Топити кораблі? Топити кораблі? З людьми на борту?

— Ну… так…

— Капрале Ноббс, гадаю, ви дуже невисокого розуму молодий… чоловік, — холодно промовив Леонард. — Використовувати Човен, щоб топити кораблі? Це жахливо! Та жодному матросу така ницість навіть на думку не спаде!

— Пробачте…

— Свердло, щоб ви знали, має кріпити нас до інших кораблів — як риба-причепа, що прикріплюється до акул. Щоб міцно закріпитися, достатньо кілька разів крутнути свердло.

— То… ви, виходить, не можете просвердлити корпус?

— Тільки якщо ви дуже неуважний і страшенно необачний молодий чоловік!

Може, океанські хвилі зазвичай і неможливо буквально борознити, але анкська кірочка, що тягнулася ген із міста, як відомо, влітку буяла кущами. «Мілка» ледве сунула, залишаючи позаду себе жолоб.

— А можна швидше? — запитав Ваймз.

— Ну звичайно, — уїдливо відповів Дженкінс. — Де накажете впаяти додаткову щоглу?

— Корабель вже як цяточка, — мовив Морква. — Чому ми їх ніяк не наздоженемо?

— Він більший, отже, в нього, технічно кажучи, є більше вітрил, — мовив Дженкінс. — А ще в хапонських кораблів швидкісні корпуси. А в нас трюм забитий…

Він запнувся, але було вже надто пізно.

— Капітане Моркво? — кликнув Ваймз.

— Сер?

— Викиньте все за борт, — розпорядився Ваймз.

— Тільки не арбалети! Лиш один вартує більше сотні дол…

Дженкінс замовк. На Ваймзовому обличчі легко читалося, що за борт можна викинути ще чимало речей, і добре, якщо він не опиниться серед них.

— Ідіть понатягайте якийсь такелаж, пане Дженкінс, — звелів він.

Він провів капітана поглядом. За мить роздався сплеск. Ваймз визирнув через борт і побачив дерев’яний ящик, що якусь мить похитався на хвилях, а тоді пішов на дно. Він відчув радість. Мисливець на злодіїв, так його Іржавський назвав. Той хотів його образити, але йому подобається. Існує тільки один злочин — крадіжка — адже вкрасти можна що завгодно: золото, цноту, землю чи життя. А мисливцеві на злодіїв залишається погоня…

Роздалося ще кілька сплесків. Ваймзові здалося, що човен ринув уперед.

…погоня. Тому що переслідувати легше, ніж ловити. Достатньо когось упіймати, як все ускладнюється, а погоня завжди чиста і вільна. Це куди приємніше, ніж шукати зачіпки і витріщатися в записники. Він втікає, я біжу навздогін. Просто.

Ветінарський тер’єр, еге ж?

— Біп-біп-біп-дзинь! — роздалося з його кишені.

— Чекай, — випередив його Ваймз. — Ти зараз скажеш щось на кшталт «П’ята дня, у морі», так?

— Е… ні, — мовив бісик-органайзер. — Тут пише «Страшна сварка з лордом Іржавським», Введіть-Своє-Ім’я.

— А ти хіба не маєш мені сказати, що я буду робити? — запитав Ваймз, відкриваючи кришку.

— Що ви повинні робити, — виправив його бісик, неабияк схвильований. — Що ви повинні робити. Я не розумію… е… щось не так…

Анґва перестала тертись об шпангоут, намагаючись стягнути нашийник. У неї нічого не виходило, а срібло, що впивалося їй в шию, ніби обпікало холодом.

Та окрім цього — а срібний нашийник на перевертні був доволі великою частиною цього — до неї добре ставилися. Їй залишили миску з їжею, дерев’яну миску, і її вовча натура їла з неї, поки її людський бік сидів із заплющеними очима й затискав ніс пальцями. Біля неї також стояла повна миска доволі свіжої, як на Анк-Морпоркські стандарти, води. Принаймні вона бачила дно миски.

Так важко мислити у вовчій подобі. Це ніби відчиняти двері на п’яну голову. Доволі реально, але потрібно концентруватися на кожному русі.

Почувся звук.

Вона нашорошила вуха.

Корпус об щось шкрябнув. Вона сподівалася, що це риф. А це означало… земля, можливо… якщо їй хоч трохи пощастить, вона допливе до берега…

Щось дзенькнуло. Вона забула про ланцюги. Це було зайве. Вона і так почувалась слабкою, як кошеня.

Роздалися ритмічні звуки, ніби щось вгризалося в дерево.

Прямісінько в неї перед носом зринув крихітний металевий гвинт, що на дюйм виліз зі стіни.

Хтось говорив. Голос був віддалений і спотворений, і чутний, мабуть, лише вуху перевертня, але десь, прямо під її лапами, ворохобилися слова.

— …можеш кинутись тих педалів, капрале Ноббс.

— Я помираю з голоду, сержанте. В нас є щось їсти?

— Ще залишилося трохи часникового соусу. І сиру. І холодних бобів.

— Ми в бляшанці без повітря, і ви пропонуєте нам сир? А про боби я взагалі мовчу.

— Мені дуже шкода, джентльмени. Все відбувалось в поспіху, і я мусив прихопити їжу, яка не псується.

— Просто тут стає трохи… сперто, якщо ви розумієте, про що я.

— Я розмотаю канат, щойно звечоріє, ми зможемо виплисти на поверхню і подихати свіжим повітрям.

— Потрібно бодай випустити повітря зсередини…

Анґва насупила брови, намагаючись осмислити почуте. Голоси були їй знайомі. І хоч вони були приглушені, вона впізнала інтонацію. Невиразне відчуття, що пробивалося крізь імлу тваринного розуму, підказувало їй: це друзі.

Крихітний незмінний центр її мислення: милостиві боги, зараз я облизуватиму їм руки.

Вона знову приклала голову біля гвинта.

— …ну ось, юначе. Ви знову за своє! Топити кораблі? Мені в голові не вкладається, як таке взагалі може комусь спасти на думку!

Імена. Деякі з цих голосів мали… імена.

Їй було дедалі важче думати. Так на неї срібло діяло. Та якщо вона зупиниться, то може забути, як починати.

Вона втупилась у металевий гвинт. Металевий гвинт із гострими краями.

Крихітна людська часточка її розуму сердилася на вовчий розум, намагаючись донести йому, що він має робити.

Було вже за північ.

Дозорець впав на коліна перед Ахмедом-71-годиною і затремтів.

— Я знаю, що я бачив, валі, — він застогнав. — Інші теж це бачили! Позаду корабля щось виросло і стало нас переслідувати! Монстр!

Ахмед глянув на капітана, який стенув плечима.

— Хто його зна, що там на дні моря лежить, валі?

— Його подих! — заскімлив матрос. — Він як заревів, вдаривши в ніздрі смородом тисячі вбиралень! А тоді заговорив!

— Невже? — мовив Ахмед. — Це вже дивно. І що він сказав?

— Я не зрозумів! — У чоловіка зморщилося лице, коли він спробував зібрати до купи незнайомі звуки. — Звучало як… — він ковтнув слину і повів далі. — О боги, та майте стримання, сержанте!

Ахмед витріщився на нього.

— І що, на вашу думку, це означає? — запитав він.

— Я не знаю, валі!

— Не частий гість в Анк-Морпорку?

— Ні, валі!

— Тоді повертайтесь на свій пост.

Чоловік вивалився із приміщення.

— Ми втрачаємо швидкість, валі, — повідомив капітан.

— Може, монстр вчепився за кіль?

— Добре вам жартувати, мій пане. Але хтозна, що там нова земля розворушила?

— Я сам подивлюся, — сказав Ахмед-71-година.

Він попрямував у хвіст корабля. Темні води плюскотіли, залишаючи по краю хвиль фосфоресцентне світіння.

Він довго дивився. Неуважні люди довго не живуть у пустелі, де тінь у місячному світлі може бути лише тінню або кимось, хто так і норовить допомогти вам швидше потрапити в Рай. Чимало таких підступних тіней траплялося д’реґам на їхньому шляху.

Не д’реґи придумали собі це назвисько, хоч тепер із гордістю його носили. Це слово означало ворог. Для всіх. Або один для одного, якщо інших не було поблизу.

Коли він зосереджувався, то йому здавалося, що за кораблем, ярдів так за сто, в самому низу видно темнішу тінь. Хвилі заломлювались там, де не мали заломлюватись. Скидалося на те, що за кораблем женеться риф.

Ну-ну…

Ахмед-71-година не був забобонним. Він був передбобонним, через що опинився в меншості. Він не вірив у речі, в які інші вірили, хоч вони й не були правдою. Натомість він вірив у те, що було правдою, але в що більше ніхто не вірив. Таких передбобонів є чимало, від «Воно швидше загоїться, якщо перестанеш шкрябати» і аж до «Іноді так буває».

Цієї миті він схилявся до думки, що морських чудовиськ не існує, особливо якщо ті розмовляють анк-морпоркською, але він таки вірив, що в світі є ще багато всього, про що він не знає.

Ген вдалині було видно корабельні вогні. Не схоже, що він наближався.

А це вже куди більше хвилювало.

В темряві Ахмед-71-година потягнувся рукою за плече і вхопився за руків’я шаблі.

Над ним на вітрі поскрипував грот.

Сержант Колон знав, що настала найнебезпечніша мить у його кар’єрі.

Йому нічого не залишалося. В нього більше не було варіантів.

— Е… а якщо я покладу цю У, і цю И, і цю К, і А, і ще Т, і И, — сказав він, а по його рожевих щоках аж юшив піт, — і тоді я можу використати цю Н, і вийде «уникати». Е… і в мене виходить, е… як ти звеш ці блакитні квадратики, Леоне?