Джинґо

Ніч видалася безмісячною, що якраз було на руку Міцьку Джексону.

Він виловлював цікавих кальмарів, названих так, бо крім того, що вони були кальмарами, вони ще й до всього були цікаві. Себто їхня цікавість була їхньою цікавинкою.

Тільки-но їх зацікавив ліхтар, що його Міцько підвісив на кормі свого човна, як вони зацікавились тим, що чимало їхніх побратимів несподівано зі сплеском вилітали з води і зникали.

Деякі з них навіть цікавились — якусь коротку мить — шпичастою штуковиною, що стрімко летіла до них.

Цікаві кальмари були страшенно цікаві. Жаль тільки, не дуже кмітливі.

Шлях до цієї ділянки був довгим, та для Міцька він зазвичай вартував витраченого часу. Цікаві кальмари були дрібні й сумирні, їх було важко знайти і, за словами деяких гурманів, у них був найгидкіший смак з-поміж усіх істот на світі. Саме тому на них був попит у деяких ресторанах, де висококваліфіковані шеф-кухарі ретельно готували страви, які не містили жодних слідів кальмара.

Проблема Міцька Джексона полягала в тому, що цієї безмісячної ночі під час нересту, коли кальмари особливо до всього цікаві, в морі вже, схоже, попрацював шеф-кухар.

Не було видно ані єдиного зацікавленого ока. Риб також не було видно, хоч зазвичай принаймні кількох приманювало світло. Втім, він помітив одну рибину. Вона сторчголов кудись неслася.

Він поклав тризубець і пройшовся в інший кінець човна, де його син, Лес, також не зводив очей із освіченого ліхтарем моря.

— За пів години нічогісінько, — мовив Міцько.

— Ти певен, що ми на правильному місці, батьку?

Міцько примружився, вдивляючись у виднокрай. На небі виднівся слабкий відблиск від міста Аль Халі, що розкинулось на хапонському побережжі. Він розвернувся. Інший виднокрай теж сяяв — вогнями Анк-Морпорка. Човен легенько похитувався посередині між двома містами.

— Ясна річ, — сказав він, але його словам явно бракувало певності.

Тому що на морі був штиль. А так не повинно бути. Човен злегка погойдувався, але не від коливань хвиль, а від їхніх порухів.

Відчувалось, як затишшя перед бурею. Але зорі мирно мигтіли в небі, де не було ані хмаринки.

Зорі також відблискували на поверхні води. А таке ви вже не часто побачите.

— Гадаю, нам пора вшиватися звідси, — сказав Міцько.

Лес показав на охляле вітрило.

— Чим замінимо вітер, батьку?

Саме тоді вони почули плюскіт весел.

Міцько, з усіх сил мружачись, зумів виокремити лише обриси іншого човна, що наближався до нього. Він схопив тризуба.

— Я знаю, що це ти, злодіяко заморська!

Весла перестали гребти. Водою покотився голос.

— А най би тебе тисяча чортів схопили, клята почваро!

Човен ковзнув ближче. На вигляд чужоземний, з очима на носі.

— Ти їх всіх виловив, еге? Та я заколю тебе тризубом, донна потолоч!

— Шаблюку тобі в шию, ти брудний сину собаки жіночого роду!

Лес визирнув за борт. На поверхні моря пінились крихітні бульбашки.

— Батьку? — покликав він.

— Це Шмельц Аріф! — гаркнув його батько. — Запам’ятай цю пику! Він вже роками сюди запливає і краде наші кальмари, злосний брехливий чортяка!

— Батьку, там…

— Берися до весел, а я повибиваю його гнилі зуби!

Лес почув, як на іншому човні хтось сказав:

— …бачиш, синку, як підступний рибний крадюга…

— Греби! — заволав його батько.

— Весла в руки! — крикнув хтось на іншому човні.

— Чиї це кальмари, батьку? — запитав Лес.

— Наші!

— Що, ще до того, як ми їх зловили?

— Просто заткайся і греби!

— Батьку, я не можу зрушити човен із місця, ми на щось сіли!

— Під нами сотня морських сажнів, хлопче! На що тут можна сісти?

Лес спробував виплутати весло зі штуковини, що поволі зринала зі спіненого моря.

— Схоже на… курку, батьку!

З-під поверхні долинув звук, подібний на дзвін чи то ґонґ, що повільно погойдувався.

— Кури не вміють плавати!

— Вона залізна, батьку!

Міцько метнувся у хвіст човна.

То таки була залізна курка. Вона п’ялася до зір, вся в водоростях й мушлях, з яких струмила вода.

Курка сиділа на хрестоподібному сідалі.

На кожному з чотирьох вістрів хреста було по літері.

Міцько підніс ліхтар ближче.

— Якого…

Тоді виплутав весло і всівся поруч із сином.

— Греби, мов ошпарений, Лесе!

— Що відбувається, батьку?

— Заткайся і греби! Втікаймо звідси!

— Це монстр, батьку?

— Гірше, сину! — кричав Міцько, розриваючи веслами морську гладінь.

Та штукенція була тепер доволі високо, на самій верхівці чогось на кшталт вежі…

— Що це, батьку? Що це?

— Це клятий флюгер!

Загалом геологічного збурення як такого не було. Затоплення континентів зазвичай іде опліч із виверженням вулканів, землетрусами та армадою човників зі старцями, яким аж руки свербять звести піраміди та містичні кромлехи на новій землі, де вони зможуть своєю справдешньою прадавньою окультивною мудрістю зваблювати дівиць. Але сходження цього континенту загалом ледве спричинило брижку. Він повернувся дещо сором’язливо, як той кіт, якого не було вдома кілька днів і який добре знає, що ви хвилювалися.

Втім, певні зауваження викликала чимала хвиля, яка поки дійшла до берегів Округлого моря, сягала менше двох метрів. А в деяких болотяних низинах вода затопила цілі села, до яких нікому особливо не було діла. Проте, в суто геологічному сенсі, нічого аж такого не сталося.

В суто геологічному сенсі.

— Це місто, батьку! Гляди, онде вікна і…

— Я сказав тобі заткатись і гребти!

Морська вода хлинула вулицями. По боках із водоплеску поволі здіймалися велетенські, вкриті водоростями будівлі.

Батько з сином із усіх сил намагалися керувати човном, який тягнуло деінде. А оскільки урок номер один із мистецтва веслування стверджує, що потрібно гребти, дивлячись зовсім не туди, куди гребеш, вони не бачили іншого човна…

— Ти божевілець!

— Дурний чоловік!

— Не смій чіпати цю будівлю! Ця країна належить Анк-Морпорку!

Два човни завертіло в короткочасному коловороті.

— Іменем Серифа Аль Халі проголошую цю землю нашою!

— Ми її перші побачили! Ану, Лесе, скажи йому, що ми її перші побачили!

— Ми її перші побачили до того, як ви її перші побачили!

— Лесе, ти бачив, як він хотів мене шибонути тим веслом?!

— Але, батьку, ти розмахував перед ним своїм тризубом…

— Бачиш, Ахане, як ницо вони нападають!

Тієї миті два човни шкребнули об щось кілями і, застрягнувши в придонному мулі, почали хилитися на бік.

— Дивися, батьку, яка цікава статуя…

— Він ступив на хапонську землю! Кальмарний злодюга!

— Ану забирай свої паскудні сандалі геть із анк-морпоркської території!

— О, батьку…

Двоє рибалок перестали кричати один на одного, передовсім для того, щоби перевести дух. Краби квапливо кинулись врозтіч. Вода текла між бур’янів, висікаючи стрімчаки в сірому дрібноземі.

— Батьку, там ще збереглася кольорова плит…

— Моє!

— Моє!

Лес упіймав на собі погляд Ахана. За ту коротку мить, поки тривало їхнє переглядання, вони встигли обмінятися нічогеньким кавалком інформації, починаючи від просто-таки космічного збентеження тим фактом, що у них є батьки, і так далі по списку.

— Батьку, не треба… — почав було Лес.

— Стули пельку! Я ж піклуюся про твоє майбутнє, хлопче…

— Так, але кого хвилює, хто його перший побачив, батьку? І ми, і вони за сотні миль від дому! Хто ж дізнається, батьку?

Двоє кальмарників люто дивилися один на одного.

Над ними виростали будівлі, з яких струменіла вода. У них виднілися діри, що завиграшки могли бути дверними отворами, та відтулини без шибок, що могли бути вікнами, але всередині було темно. Часом Лесеві вчувалось, ніби там щось плазує.

Міцько Джексон кашлянув.

— Хлопчина має рацію, — пробубнів він. — Нам немає сенсу сперечатися. Крім нас тут більше нікого немає.

— Справді, — погодився Аріф.

Не зводячи один з одного очей, вони позадкували.

А тоді майже суголосно заволали:

— Хапай човен!

Після кількох секунд плутанини чоловіки врешті розбились на пари і чкурнули кудись болотистими вуличками з човнами над головою.

Їм, щоправда, довелося різко завернути назад, гнівно кидаючи один одному:

— То ти ще й дітей крадеш, га? — і обмінятися синами.

Кожен дослідник-початківець знає, що славу отримує не той, чия нога першою ступає на незайману землю, а той, кого ноги першого заносять додому. Добре, якщо разом із рештою тулуба.

На вітрі поскрипували флюгери Анк-Морпорка.

Хоч насправді лише кілька з них були справжніми представниками Avis domestica[1]. Серед решти були пістряві дракони, риби та різна звірина. На даху Гільдії найманців рипнув, прибравши нової пози, силует одного з їхніх представників у плащі та з кинджалом напоготові. На Гільдії жебраків олов’яна жебрача рука просила у вітру четвертак. На Гільдії м’ясників мідне порося втягувало рильцем повітря. На покрівлі Гільдії злодіїв справдешній, хоч і вже дещо покійний, злодій-нелегал злегка крутнувся, демонструючи, що буде з тими, хто бодай спробує вкрасти без ліцензії.

Флюгер на куполі бібліотеки Невидної академії завжди відставав від своїх побратимів і мав відреагувати на зміни не раніше ніж за пів години, та містом уже ширився запах моря.

На площі Сатор традиційно виступали з імпровізованими промовами. «Промови» — це голосно сказано, бо до них вдавались усі, хто мав охоту: всякі пустомелі, базікала та поодинокі заглиблені в себе маруди, які траплялись то тут, то там серед натовпу. І, традиційно, люди горлопанили про все, що було в них на думці. Подейкували, що Патрицій ставився до цього звичаю з прихильністю. Це правда. А також з осторогою. У нього, либонь, була своя людина, яка все для нього записувала.

З цим і мала справу Варта.

«Ми не шпигуємо, — переконував себе командор Ваймз. — Бо шпигуни скрадаються вулицями і зазирають у вікна. А те, що ти відійшов трохи назад, щоб не оглухнути, ще не робить із тебе шпигуна».

Він неуважно черкнув сірник об сержанта Щебеня.

— Ви мене черкнули, сер, — дорікнув троль.

— Пробачте, сержанте, — перепросив Ваймз, запаливши цигарку.

— Та нічого.

Вони знову зосередились на мовцях.

«Цей вітер, — думав Ваймз. — Він несе якісь зміни…»

Зазвичай оратори зачіпали геть усякі теми, що межують зі здоровим глуздом чи спочивають десь на мирних долинах по той бік. Та сьогодні вони всі були одержимі одною темою.

— …їх давно пора провчити! — крикнув хтось прямо біля вуха. — Чом наші так звані лорди не прислухаються до голосу народу? Анк-Морпорку вже в печінках сидять ці чванькуваті розбійники! Вони крадуть нашу рибу, забирають наш товар, а тепер ще й посягають на нашу землю!

«Краще б люди йому підбадьорливо зааплодували», — подумав Ваймз. Люди зазвичай безладно підтримували ораторів, щоб їх розпалити. Але юрма довкола цього чоловіка лише схвально кивала. Він подумав: вони справді міркують над його словами…

— Вони поцупили весь мій крам! — крикнув хтось навпроти. — Це бісова піратська імперія! Мене взяли на абордаж! В анк-морпоркських водах!

Юрмою покотилося пихате бурмотіння.

— А що вони у вас відібрали, пане Дженкінс? — озвався голос із натовпу.

— Вантаж першокласного шовку!

Натовп засвистів.

— Он воно що? А хіба не сушені рибні відходи чи конфісковане м’ясо? Бо, наскільки мені відомо, саме цим ви і торгуєте.

Пан Дженкінс силкувався розгледіти в натовпі свого опонента.

— Першокласний шовк! — він повторив. — А яке місту до того діло? Ніякого!

Роздалися вигуки «Ганьба!»

— А місту відомо? — запитав хтось із натовпу.

Люди почали витягувати шиї. А тоді натовп трохи розійшовся, і всі побачили постать командора Ваймза з Міської варти.

— Ну, цейво… я… — почав було Дженкінс. — Той… як його… я…

— Мені є діло, — спокійно мовив Ваймз. — Не так уже й важко відслідкувати вантаж першокласного шовку, від якого несе риб’ячими тельбухами, — зазвучав сміх. Анкморпоркці завжди вітають незвичні повороти в постановках свого вуличного театру.

Не зводячи погляду з Дженкінса, Ваймз на позір звернувся до сержанта Щебеня:

— Щебеню, підеш з паном Дженкінсом, гаразд? Якщо я не помиляюсь, його корабель називається «Мілка». Він покаже тобі всі вантажні рахунки, декларації суднового вантажу, квитанції та виписки, і ми враз із ним розберемося.

Щебінь відсалютував, гучно брязнувши ручиськом по шолому.

— Слухаюсь, сер!

— Е… е… не зможете, — похопився Дженкінс. — Вони…той… вони ще й всі документи забрали…

— Справді? Щоби потім повернути товар назад у крамницю, якщо їм не підійде?

— Ем… хай там як, а корабель уже відчалив. Так! Відчалив! Тепер маю мастити голову, як відшкодувати збитки!

— Відчалив? Без свого капітана? — запитав Ваймз. — Виходить, пан Скоплет там тепер за головного? Ваш старший помічник?

— Так, так…

— Прокляття! — вигукнув Ваймз, театрально клацнувши пальцями. — Виходить, той чоловік, якого ми заарештували минулої ночі за непристойно налиганий стан… він ще й винен у тому, що видає себе за іншого? Ой, я не знаю, це стільки писанини, що кінця краю не видно…

Пан Дженкінс спробував відвести погляд, але не зміг під пильним поглядом Ваймза. По тому, як смикалася його нижня губа, видно було, що він готується огризнутись у відповідь. Та, на щастя, він вчасно помітив життєрадісний вищир Ваймза, схожий на той, що стрімко несеться до потопельників. З плавником на спині.

Пан Дженкінс дуже мудро вчинив, що відступив.

— Я… той… піду розберуся… я… цейво… пішов… — він почав пропихатися крізь натовп, який ще трохи почекав — ану ж станеться щось цікавеньке — але, розчарувавшись, посунув далі в пошуках нових розваг.

— Хочете, шоб я пшов глянув на той корабель? — запитав Щебінь.

— Ні, сержанте. Ви не знайдете там ані шовку, ані документів. Нічого, крім густого аромату риб’ячих тельбухів, що просяк усе навколо.

— Ого, то ті кляті хапонці змітают все, що криво лежит, еге ж?

Ваймз похитав головою і рушив далі.

— В Хапонії немає тролів, правда? — запитав він.

— Ніяк нє, сер. А всьо через жару. Тролячі мізки не варять на сонці. Якби я подався до Хапонії, — сказав Щебінь, тягнучи за собою довгі руки так, що аж кісточки пальців цокали по бруківці, — я був би дуже тормознутим.

— Щебеню?

— Так, сер?

— Тримайся подалі від Хапонії.

— Слухаюся, сер.

Довкола іншого оратора зібралась куди більша юрма. Він стояв зі здоровенним плакатом, на якому писало: БРУДНІ ЧУЖОКИ, ЛАПИ ГЕТЬ ВІД ЛЕШПУ.

— Лешп, — повторив Щебінь. — Оце назвочка — там певно самі шепелявики живуть.

— Це та земля, що виринула з-під глибин на минулому тижні, — похмуро мовив Ваймз.

Вони слухали, як оратор розпинався, що Анк-Морпорк повинен обороняти своїх громадян на новій землі. У Щебеня був спантеличений вигляд.

— Звідки там взятися громадянам, якшо земля тільки-но вилізла з-під води? — він не петрав.

— Гарне запитання, — погодився Ваймз.

— Вони всьой той час не дихали під водою?

— Навряд чи.

«В повітрі вчувається не лише солоний бриз, — думав Ваймз. — Вітер змін». Він це відчував. Зненацька Хапонія була у всіх на слуху.

Анк-Морпорк майже ціле століття перебував із Хапонією в стані миру, ну бодай не-війни. Зрештою, вони були сусідами.

Сусідами… ха! Втім, що це слово означало? Варті є що розповісти про сусідів. Як і адвокатам, особливо тим багатшим, для яких «сусід» — це людина, яка двадцять років тягає вас по судах через газон на два дюйми ширший, ніж треба.

Люди роками живуть пліч-о-пліч, дружно киваючи одне одному вранці по дорозі на роботу, а тоді стається якась дрібничка і — бац! — комусь у голову прилітають садові граблі.

А тепер ще й якась клята брила постала з моря, і всі поводилися так, ніби то хапонський собацюра всю ніч скавчав у них під вікнами.

— Грргргрргр, — журився Щебінь.

— Не зважай на мене, тільки не спльовуй на мої черевики, — попросив Ваймз.

— Це типу… — Щебінь змахнув ручиськом, — типу як… тобі всяке спадає на… — він затнувся і глянув на свої пальці, все ще ворушачи губами, —…думку. Грргргрргр. Це типу, як на тебе падають камінці, і ти вловлюєш, що на тебе зара зсунеться купа землі, а дерти кігті вже пізно. Отой момент і називається грргргрргр.

Ваймз і собі заворушив губами.

— Лихі передчуття?

— Саме оно.

— А як це слово виникло?

Щебінь здвигнув плечима.

— То, певно, хтось крикнув, коли його припечатало важкою брилою.

— Лихі передчуття… — Ваймз замислено потер підборіддя. — Що ж, у мене їх по самі вуха…

«Зсуви і лавини, — думав він. — Маленькі, невагомі як пух, сніжинки осідають на схилі — аж раптом ціла стіна снігу починає зсуватися вниз…»

Щебінь лукаво на нього зиркнув.

— Я знаю, всі кажут: «Пеньки тупі, як Щебінь», — але я знаю, куди дме вітер.

Ваймз поглянув на свого сержанта з нововиявленою повагою.

— І ти це зауважив?

Троль багатозначно двічі стукнув пальцем по шолому.

— Тут всьо просто, — почав він. — Видите на дахах дрібні когути, дракони і всьо решта? А того біднятка на даху Гільдії злодіїв видите? Достатньо за ними дивитисі. Вони знают. Я сі дивую, як їм вдається показувати в правильному керункові.

Ваймза трохи попустило. Як на троля, Щебінь був не такий уже і тугодум, і розумом межував десь між каракатицею і танцівником у дрицки-гоцки, але завжди можна бути впевненим, що він не витратить цінні секунди на те, щоб зайвий раз про щось подумати.

Щебінь підморгнув.

— А ше мені це нагадало часи, коли я найшов велику ломаку, а дідуньо почав розпинатисі про то, як він ще пуцьвіріньком передубасив усіх ґномів, — докинув він. — Ви шось таке відчуваєте, еге?

— Ем… так… — спантеличено відповів Ваймз.

Над ним затріпотіли крила. Він зітхнув. До них летіло повідомлення.

На поштовому голубі.

Вони вже, здається, все перепробували. Болотяні дракони іноді вибухали в повітрі, бісики зжирали повідомлення, а семафори постійно підводили, особливо там, де дув сильний вітер.

Аж тут капрал Малодупко помітила, що анк-морпоркські голуби, внаслідок сотень років гніту і знущання з боку місцевих ґорґулій, вирізнялися набагато більшим розумом серед своїх побратимів. Хоч це і не вразило Ваймза, бо, на його думку, флора на старому сирому буханці — і то кмітливіша.

Він витягнув із кишені жменьку зернят. Голуб, чемно дотримуючись інструкцій, примостився на його плечі. І тут же, чемно прислухавшись до свого внутрішнього позиву, спорожнився.

— Пора нам, знаєш, підшукати якусь кращу альтернативу, — мовив Ваймз, розгортаючи повідомлення. — Щораз, як ми шлемо послання констеблю Ринві, він зжирає його разом із голубом.

— Ну, він є ґорґульою, — спробував виправдати його Щебінь. — Він думає, що то доставка обіду.

— О, — мовив Ваймз, — його світлість бажає мене бачити. Як мило.

Правитель Ветінарі мав зосереджений вигляд, бо вже не раз помічав, як людей збиває з пантелику, коли їх уважно слухають.

А на подібних зібраннях, де йому доповідали міські радники, він слухав особливо уважно, бо йому казали тільки те, що хотіли, щоб він почув. Тож йому доводилось вслухатися в паузи між словами. А там ховалося те, про що лорди думали, він не знає, і сподівалися, що не дізнається.

Ось і зараз він уважно дослухався до того, що лорд Дауні із Гільдії найманців недоговорював, надміру розжовуючи йому про високий рівень підготовки гільдії та її значення для міста. Не витримавши агресивного слухання Ветінарі, голос врешті стих.

— Спасибі, лорде Дауні, — сказав він. — Переконаний, що з цими знаннями нам тепер буде ще важче заснути. Маю лише одну крихітну заувагу… Наскільки мені відомо, слово «найманець» походить із Хапонії?

— Ну… так…

— І, наскільки мені відомо, багато ваших учнів, виявляється, є вихідцями з Хапонії та сусідніх країн?

— Неперевершена якість нашої науки…

— Атож. Тобто насправді ви хочете мені сказати, що їхні найманці мають більше досвіду, знають всі закутки нашого міста, а ви власною персоною відточуєте їхні традиційні навички?

— Е…

Патрицій звернувся до пана Бурлі.

— Ну хоч зброя в нас ліпша, пане Бурлі?

— Звісно. Кажіть про ґномів що хочете, а ми останнім часом виготовляємо просто першокласні речі, — підтвердив президент Гільдії зброярів.

— А. Ну хоч щось.

— Так, — мовив Бурлі. В нього був нещасний вигляд. — Та коли вже мова зайшла про виготовлення зброї… справа в тому…

— Дайте вгадаю, справа в тому, що виготовлення зброї — перш за все справа прибуткова, — закінчив за нього Патрицій.

У Бурлі був такий вигляд, ніби він зіскочив з гачка… на ще більший гачок.

— Е… так.

— Що насправді зброю треба продавати.

— Е… атож.

— Усім охочим її придбати.

— Е… так.

— Незалежно від цілі її використання?

Виробника зброї загнали в глухий кут.

— Даруйте? Ну ясна річ. Це ж зброя.

— Підозрюю, що останні кілька років найбільші прибутки приносила Хапонія?

— Ну, властиво… Серифу якось треба втихомирювати жителів околиць…

Патрицій підняв руку. Його клерк, Тулумбас, подав йому аркуш паперу.

— «Великий зрівнювач» — пересувний 500-фунтовий десятизарядний арбалет? — уточнив він. — А, ось іще, постривайте… «Метеор» — автоматизований метальник сюрикенів, що з відстані двадцяти кроків зносить голову; якщо не відірвало — ми повернемо вам кошти?

— Ви коли-будь чули про д’реґів, правителю? — запитав Бурлі. — Кажуть, що єдиний спосіб втихомирити одного з них — невтомно рубати сокирою, а рештки поховати під каменем. І привалити ще одним зверху.

Патрицій, здавалось, відволікся на велике зображення болеадораса третього покоління з колючого дроту під назвою «Дервіш». Запала болюча тиша. Бурлі спробував її порушити — завжди прикра помилка.

— Крім того, ми забезпечуємо такі бажані робочі місця в Анк-Морпорку, — пробубнів він.

— Експортуючи зброю в інші країни, — повернув його на землю правитель Ветінарі. Він віддав назад аркуш і приязно всміхнувся Бурлі.

— Я дуже радію, що галузь так розквітає, — мовив він. — І я це особливо матиму на увазі.

Він обережно склав долоні.

— Справи кепські, панове.

— Чиї? — не второпав Бурлі.

— Перепрошую?

— Що? Ой… я про інше подумав, правителю…

— Я веду до того, що деякі наші жителі вирушили на той жалюгідний острів. Так само, як і ще пригорща хапонців, я так розумію.

— Чому наші люди туди пхаються? — запитав пан Боґґіс із Гільдії злодіїв.

— Тому що вони демонструють жвавий першопрохідський дух і прагнуть багатства… і ще трохи багатства на неопанованій землі, — відповів лорд Ветінарі.

— А який хапонцям із того зиск? — поцікавився лорд Дауні.

— О, хапонці — купка безпринципних людців, які завжди готові хапнути щось дармове, — мовив лорд Ветінарі.

— Краще і не скажеш, правителю, — підлестив йому пан Бурлі, який відчув потребу наверстати втрачене.

Патрицій знову глянув на записи.

— Ой, я перепрошую, — сказав він, — схоже, я переплутав останні два речення місцями… пане Підступп, вам теж є що сказати?

Очільник Гільдії адвокатів прокашлявся. Прозвучало це радше як передсмертний хрип, чим воно і було, адже чоловік цей вже яку сотню років був зомбі. Втім, згідно з історичними свідченнями, мертвий пан Підступп відрізнявся від живого пана Підступпа лише тим, що працював без перерви на обід.

— Так, безперечно, — сказав він, розгорнувши великий звід законів. — Історія міста Лешп і країни, що його оточує, дещо неясна. Відомо, що воно стояло посеред моря майже тисячу років тому, втім, коли в деяких записах зринають припущення, що Лешп начебто був частиною Анк-Морпорка…

— Звідки ті записи і чи зазначено там, хто робив такі припущення? — урвав його Патрицій. Відчинились двері, й до середини увійшов Ваймз. — А, командоре, сідайте. А ви, пане Підступп, продовжуйте.

Зомбі не любив, коли його перебивали. Він знову кашлянув.

— Записам, які стосуються зниклої країни, кілька сотень років, правителю. І їх, вочевидь, робили ми.

— Тільки ми?

— Не розумію, яким чином інші записи можуть бути законні? — строго відрубав пан Підступп.

— А хапонці, приміром, нічого там не записували? — запитав Ваймз із дальнього кінця столу.

— Сер Семюел, у хапонській мові немає навіть слова на позначення адвоката, — мовив пан Підступп.

— Серйозно? — здивувався Ваймз. — От і добре.

— На нашу думку, — мовив Підступп, посунувши стілець так, щоб не бачити Ваймза, — ця земля належить нам згідно з законами про експропріацію, екстратериторіальність і, що найважливіше, Acquiris Quodcumque Rapis. Мені відомо, що цього разу першими туди ступили наші рибалки.

— А хапонці стверджують, що то був один із їхніх рибалок, — мовив Ветінарі.

На іншому кінці столу Ваймз стиха ворушив губами: «Як там, Acquiris…»

— «Що хапнув, те отримав»? — сказав він уголос.

— Ми ж не збираємось вірити їм на слово, чи не так? — мовив Підступп, показово ігноруючи його. — Пробачте, правителю, та я не думаю, що якась купка злодюг із рушниками на голові має право вказувати гордому Анк-Морпорку, що робити.

— Ні, звичайно ж! Час уже провчити Шайтана Хапонського, — втрутився лорд Селашіль. — Пам’ятаєте минулорічну історію з капустою? Вони не хотіли приймати десять клятих човнів!

— А всякому відомо, що гусениці додають особливої нотки смаку, — мовив Ваймз, більш-менш собі під ніс.

Патрицій косо на нього зиркнув.

— Атож! — погодився Селашіль. — Там стільки корисного білка! А пам’ятаєте, скільки натерпівся капітан Дженкінс із багажем баранини? Вони хотіли кинути його за ґрати! В хапонській в’язниці!

— І чого б це? Адже зелене м’яско смакує найкраще, — мовив Ваймз.

— Ой, під тим шаром карі ніхто би не помітив, — озвався Бурлі. — Якось мене запросили на обід в їхнє посольство, і знаєте, що вони змусили мене їсти? Овече…

— Пробачте, панове, — урвав його Ваймз, вставши з-за стола. — Маю подбати про невідкладні справи.

Ваймз кивнув Патрицію і квапливо вийшов з кімнати. Він зачинив за собою двері й вдихнув свіжого повітря, хоча цієї миті залюбки подихав би у чинбарні. Капрал Малодупко зірвалася з місця, вичікувально на нього втупившись. Вона сиділа біля ящика, що собі мирно туркотів.

— Тут щось відбувається. Біжи до… тобто, пошли голуба до Ярду, — попрохав Ваймз.

— Щось іще, сер?

— Наразі всі відпустки скасовано, і я хочу бачити всіх констеблів, наголошую, всіх констеблів, в Ярді о, скажімо, шостій годині.

— Слухаюсь, сер. Доведеться послати ще одного голуба, хіба що я втисну все в одну записку.

Малодупко квапливо почимчикувала.

Ваймз визирнув із вікна. Біля палацу завжди панувала якась метушня, але сьогодні там було… не те щоб збіговисько, просто більше людей, ніж зазвичай. Ніби вони на щось чекали.

Хапонія!

Всі вже в курсі.

Старий Щебінь мав рацію. Дрібні камінці вже потрохи осипаються. Тут не просто почубилось кілька рибалок, мова йде про сотні років… словом, це як двоє дебелих чоловіків, які силкуються увіпхатися у маленьку кімнатчину і при цьому поводитись пристойно, але якоїсь миті комусь із них просто необхідно розправити плечі, і вони вже вдвох трощать меблі.

Але цього не могло статися, адже так? Із того, що він чув, теперішній сериф був тямущим чоловіком, який понад усе хотів утихомирити буйні околиці своєї імперії. Але ж хапонці ще й в Анк-Морпорку жили, чорт забирай! Деякі навіть народилися в Анк-Морпорку. Ось ви бачите хлопчину, від одного погляду на якого в голові одразу зринають образи верблюдів, аж тут він розтуляє рота, і виявляється, в нього такий густий анк-морпоркський акцент, що аж страх бере. Ох, а скільки побутує жартів про кумедну їжу та чужоземців, та все ж…

Не такі вже й вони смішні, якщо задуматись.

Коли ви чуєте вибух, нема часу думати, скільки горів ґніт.

Коли він повернувся в Щурячу палату, там розмовляли на підвищених тонах.

— Тому що, лорде Селашіль, — пояснював Патрицій, — старі часи вже минули. Ніхто більше не… похвалить нас… якщо ми пошлемо воєнний корабель, щоб, як ви кажете, провчити Шайтана Нетутешнього за його помилки. По-перше, у нас немає воєнних кораблів, відколи ще затонула наша «Мері-Джейн» чотириста років тому. Та й часи вже не ті. Нині за вами стежить увесь світ. І, мій лорде, не можна більше казати «Чого вилупився?» і цідити вилупку в око, — він відкинувся в кріслі. — Не забуваймо про Химерію, і Ханлі, і Ефеб, і Цорт. І про сучасний Мунтаб теж. І Омнію. Серед них, панове, є достоту могутні держави. Багатьом із них не до вподоби загарбницький світогляд хапонців, але й від нас вони не особливо в захваті.

— Це чому? — здивувався лорд Селашіль.

— Бо історично, якщо нам не вдавалось окупувати землі, ми вели з ними війни, — пояснив правитель Ветінарі. — З певних причин масова різанина врізається в пам’ять.

— Ой, історія, — хмикнув лорд Селашіль. — Вона вже в минулому!

— Згідний, там їй і місце, — урочисто мовив Патрицій.

— Я не розумію, чому вони зараз нас недолюблюють? Ми їм винні гроші?

— Ні. Швидше, вони нам винні гроші. Що, вочевидь, є кращою причиною нас не любити.

— А як щодо Сто Лата і Псевдополя та інших міст? — поцікавився лорд Дауні.

— Вони нас теж не дуже люблять.

— Чому? Адже у нас спільна спадщина, — не розумів лорд Селашіль.

— Так, мій лорде, але ця спільна спадщина головно виросла на війнах між нами, — мовив Патрицій. — Від них не дочекаєшся підтримки. Шкода трохи, бо в нас немає власної армії. Я, звісно, не військовий, але вважаю, що наявність армії є ключовим елементом для успішного ведення війни.

Він окинув оком усіх присутніх.

— Справа в тому, — продовжив він, — що Анк-Морпорк був категорично проти регулярної армії.

— Нам усім відомо, чому люди не довіряють армії, — озвався лорд Дауні. — Купа озброєних людей, що стоять собі без діла… їм починають лізти в голову всякі думки…

Ваймз побачив, як усі повернули до нього голови.

— Нічого собі, — сказав він, пожвавившись, — ви, бува, не на старого Кам’янолицого Ваймза натякаєте? Того самого, що підняв повстання народного ополчення проти правління тиранічного монарха, щоб здобути трохи свободи та справедливості в цих краях? Схоже, що так! А хіба не він обіймав тоді посаду командора Варти? Святі небеса, таки він! Чи не його повісили, розчленували і закопали в п’ятьох домовинах? І хіба не він є далеким предком теперішнього командора? Скільки збігів, здуріти можна, еге ж? — його голос із маніакально-життєрадісного зійшов на гарчання. — Ну що ж! Із цим покінчили! Хто там ще хоче висловитись?

Всі дружно засовались на стільцях, відкашлюючись.

— А як щодо найманих військ? — запропонував Боґґіс.

— Заковика з найманими військами в тому, — почав Патрицій, — щоб вони взялись воювати, потрібно їм заплатити. А потім ще доведеться докинути їм зверху, щоб вони припинили, хіба вам дуже пощастить…

Селашіль вдарив кулаком по столу.

— Та щоб їм, трясця! — він сердито пробурчав. — Самі — так самі!

— Нам би все-таки не завадило військо, — заперечив лорд Ветінарі. — Але в нас нема грошей. Я веду до того, що ми не можемо собі дозволити наймані війська.

— Як так? — не розумів лорд Дауні. — Ми хіба не сплачуємо податки?

— Ах, я знав, що про це зайде мова, — мовив правитель Ветінарі. Він підняв руку, і, як за сигналом, його клерк нараз подав йому аркуш паперу.

— Отож, погляньмо… а, так. Гільдія найманців… Загальний прибуток минулоріч становив 13 207 048 анк-морпоркських доларів. Сплачені податки минулоріч: сорок сім доларів, двадцять два пенси і ще щось, що після перевірки виявилося гершебським півдонґом, а це одна восьма пенні.

— Тут все законно! Гільдія бухгалтерів…

— А, так. Гільдія бухгалтерів — загальний прибуток: 7 999 011 анк-морпоркських доларів. Сплачені податки: нуль. Але так, звісно, я бачу, вони подали заявку на повернення податку на суму 200 000 анк-морпоркських доларів.

— І щоб ви розуміли, нам дістався той гершебський пів-донґ, — мовив пан Биймороз з Гільдії бухгалтерів.

— Що посієш, те пожнеш, — спокійно мовив Ветінарі.

Він відсунув папірець убік.

— Оподаткування, панове, схоже на молочну ферму. Потрібно видобути якомога більше молока з якнайменшою кількістю мукання. І боюся, останнім часом мені перепадає саме лиш мукання.

— Ви хочете нам сказати, що Анк-Морпорк збанкрутував? — запитав Дауні.

— Саме так. І водночас він кишить багатіями. Гадаю, більшість своїх статків вони спускають на мечі.

— І ви допустили масове ухилення від податків? — запитав лорд Селашіль.

— Ой, ніхто не ухиляється від податків. І навіть не уникає. Просто ніхто ті податки не сплачує.

— Яка мерзенність!

Патрицій здійняв брови.

— Командоре Ваймз?

— Так, сер?

— Чи не могли би ви, якщо ваша ласка, зібрати загін своїх найдосвідченіших людей, зв’язатися з колекторами і нарешті отримати протерміновані податки? Мій клерк дасть вам список головних неплатників.

— Гаразд, сер. А якщо вони пручатимуться, сер? — запитав Ваймз, уїдливо всміхаючись.

— О, ну як вони можуть пручатися, командоре? Така воля наших місцевих можновладців, — він узяв папірець, який йому простягнув клерк. — Погляньмо, що в нас тут. Перший у списку…

Лорд Селашіль квапливо прокашлявся.

— Вже надто пізно займатися цими дурницями, — сказав він.

— Це вже минувшина, — докинув лорд Дауні.

— Закопана і прикопана, — додав пан Підступп.

— Я своє заплатив, — мовив Ваймз.

— То дозвольте мені підсумувати, — сказав Ветінарі. — Не думаю, що хтось хоче бачити, як дві дорослі держави чубляться за шмат каменюки. Ми не хочемо воювати, а втім…

— Їй-богу, якщо нам доведеться, ми покажемо цим… — почав було лорд Селашіль.

— У нас немає флоту. Немає армії. А також немає грошей, — нагадав правитель Ветінарі. — Ми, звісно ж, володіємо мистецтвом дипломатії. Дивовижно, на що здатні правильні слова.

— На жаль, без великого кийка[2] люди не дуже охочі слухати, — мовив лорд Дауні.

Лорд Селашіль ляснув по столу.

— Нам не потрібно говорити з цими людьми! Мої лорди… панове… ми повинні показати їм, що нас так легко не злякати! Ми мусимо наново сформувати полки!

— О, власна армія? — здивувався Ваймз. — Під командуванням людини, чия придатність вимірюється здатністю заплатити за тисячу кумедних капелюшків?

Хтось подався аж на середину столу. До цього моменту Ваймзові здавалося, що він спить, а говорячи, лорд Іржавський немов і справді позіхав.

— Чия придатність, пане Ваймз, вимірюється тисячолітньою традицією виховання правителів, — поправив він.

Від слова «пан» Ваймзу аж стиснуло в грудях. Він знав, що він «пан» і завжди ним буде, та з нього, мабуть, змальовували інших «панів», але його шляк трафляв, коли хтось, хто занудно розтягує слова, не звертався до нього «сер Семюел».

— А, гарне виховання, — мовив він. — Ні, вибачте, цього не маю, якщо саме це потрібно, щоб ваші солдати гинули просто…

— Панове, будь ласка, — втрутився Патрицій. Він захитав головою. — До чого ця боротьба? Ми, зрештою, на воєнній раді. А що стосується формування полків, це, звісно ж, ваше давнє право. Озброєння молодих людей у важкі часи є одним із обов’язків джентльменів. Історія на вашому боці. Правила дуже чіткі, і я не можу піти проти них. Мушу визнати, я собі не можу цього дозволити.

— Ви дозволите їм бавитись у солдатів? — не повірив Ваймз.

— О, командоре Ваймз, — усміхаючись, мовив пан Бурлі. — Ви, як військовий, мали б…

Іноді люди привертають до себе увагу криками. Як варіант, вони можуть гупнути кулаком по столу чи навіть на когось замахнутися. Але для досягнення цього ефекту Ваймз просто завмер на місці.

З нього аж струмив холод, а живі лінії на його лиці враз застигли.

— Я не військовий.

Даремно ж Бурлі примирливо до нього усміхнувся.

— Але ж, командоре, у вас є шолом, лати і все таке… Зрештою, це одне і те ж, правда?

— Ні. Не правда.

— Панове… — правитель Ветінарі поклав долоні на стіл на знак того, що нараду завершено. — Повторюсь лише, що завтра я обговорюватиму це питання з принцом Куфурою…

— Про нього гарно відгукуються, — мовив лорд Іржавський. — Строгий, але справедливий. Можна тільки захоплюватися тим, що він робить для деяких відсталих регіонів. Найбільш…

— Постривайте, сер. Ви говорите про принца Кадрама, — виправив його правитель Ветінарі. — Куфура — його молодший брат. Він прибуває сюди як спеціальний посланець свого брата.

— Він? Отой інший? Та він марнотратник! Облудник! Брехун! Подейкують, він бере хаб…

— Спасибі за ваш дипломатичний відгук, лорде Іржавський, — урвав його Патрицій. — Маємо що маємо. Але вихід є завжди. У наших держав чимало спільних інтересів. І, звісно, нам багато про що каже серйозне ставлення Кадрама до цього питання, якщо він посилає власного брата, щоб його вирішити. Так він підтримує міжнародне співтовариство.

— То сюди приїжджає хапонське цабе? — здивувався Ваймз. — Я про це нічого не знав!

— Як не дивно, сер Семюел, мені вряди-годи вдається кілька хвилин поспіль керувати містом і без ваших порад чи супроводу.

— Хотів лише сказати, що на вулицях панує антихапонська атмосфера…

— Це ще той фрукт… — лорд Іржавський прошепотів пану Боґґісу аристократичним тоном, що пихато здіймався аж до самої стелі. — Яка неповага послати його сюди!

— Переконаний, ви, Ваймзе, попіклуєтесь, щоб вулицями можна було безпечно пересуватися, — відрубав Патрицій. — Знаю, ви таким пишаєтеся. Формально, він прибуває сюди, бо чарівники запросили його на велику церемонію вручення нагород, щоб присудити йому почесний ступінь доктора наук, чи щось таке. А опісля — на обід. Я дуже люблю вести перемовини з людьми після того, як факультет Невидної академії пригостив їх обідом. Після гостини вони не вельми повороткі й пристануть на будь-що за пакетик шлункового порошку і скляночку води. А тепер, панове… з вашого дозволу…

Лорди з радниками, тихенько перемовляючись між собою, почали парами і по одному виходити в залу.

Патрицій поскладав у стосик документи, проводячи тонким пальцем по краях, а тоді підняв очі.

— Я бачу, ви чимось незадоволені, командоре.

— Ви ж не всерйоз задумались наново формувати полки, правда? — запитав його Ваймз.

— Жоден закон цього не забороняє, Ваймзе. Та і їм буде якесь заняття. Кожен повноважний джентльмен повинен, ба більше, колись був зобов’язаний озброювати людей, коли цього потребує місто. І мирні мешканці, ясна річ, теж мають право на зброю. Майте це на увазі, будь ласка.

— Мати право на зброю — це одне. А ось мати цю зброю в руках і вдавати з себе солдатів — це вже зовсім інше. — Ваймз сперся кулаками на стіл і нахилився вперед.

— Розумієте, сер, — правив він, — мені не йде з голови думка, що десь там, у Хапонії, якась купка ідіотів робить те саме. Вони кажуть серифу: «Пора, ефенді, розібратися з тими чортами в Анк-Морпорку». А коли навала людей бігає туди-сюди зі зброєю в руках і верзе нісенітниці про війну, стаються нещасні випадки. Ви колись заходили в паб, напхом-напханий озброєними людьми? Погоджуюся, спершу все наче пристойно, а тоді якийсь пройда випиває з чужого кухля чи помилково загрібає собі чиюсь решту, і вже за п’ять хвилин ви вишпортуєте носи з закусок до пива…

Патрицій глянув на кулаки Ваймза і не зводив із них погляду доти, поки Ваймз їх не забрав.

— Ваймзе, завтра підете на Конвівіум чарівників. Я раніше надіслав вам листа.

— Я ніколи… — в голові Ваймза зрадливо замайоріла думка про стоси непрочитаної документації на його столі. — Ага, — пригадав він.

— Командор Варти йде на чолі процесії в парадній формі. Це давній звичай.

— Я? Перед усіма?

— Атож. Це дуже… цивільно. Ви ж, я впевнений, ще не забули, як це. Процесія демонструє дружні відносини Академії з міським урядом, що тримаються на самій обіцянці зробити все, що ми попросимо, якщо ми пообіцяємо нічого їх не просити. Хай там як, це ваш обов’язок. Цього вимагає традиція. А леді Сибіл погодилася прослідкувати за тим, щоб ви з’явились туди з бадьорим осяйним вранішнім обличчям.

Ваймз глибоко вдихнув.

— Ви звернулися до моєї дружини?

— Аякже. Вона вами дуже пишається. Вона вірить, що ви, Ваймзе, здатний на великі діла. Вона, либонь, є для вас великою підтримкою.

— Ну, я… тобто, я… так…

— Чудово. О, і ще одне, Ваймзе. Хоч я вже залучив до цього Гільдії найманців і злодіїв, але щоб напевне покрити всі непередбачувані обставини… я був би дуже вдячний, якби ви простежили за тим, щоб ніхто не закидав принца яйцями. Таке завжди засмучує людей.

Дві сторони не зводили очей одна з одної. Вони були давніми ворогами. Не раз випробовували одне одного на міць, знали смак поразки й перемоги, і воювали за землю. Але цього разу вони доведуть справу до кінця.

Кісточки пальців біліли. Черевики нетерпляче шкребли.

Капітан Морква кілька разів вдарив м’яч об підлогу.

— Гаразд, хлопці, ще разок? Але щоб цього разу без штурханини. Вільяме, що ти там їси?

Майстерний Штурхач нахмурився. Ніхто не знав його імені. Дітиська, з якими він разом зростав, не знали його імені. Його матінка, якщо він колись дізнається, хто вона, теж, мабуть, не знала його імені. Але Морква якимось чином його вивідав. Якби ще хтось назвав його «Вільямом», то шукав би своє вухо. В своєму ж роті.

— Жуйку жую, пане.

— У тебе є жуйка для всіх?

— Ні, пане.

— Ну тоді витягни її з рота, ось так, гарний хлопчик. Ну що ж, до… Ґевіне, що в тебе в рукаві?

Хлопець, більше відомий як Мерзотник Ґев, навіть не думав виправдовуватись.

— Ніж, пане Моркво.

— Закладаюсь, у тебе їх на всіх вистачить, еге?

— Ага, пане, — Мерзотник вишкірився. Йому було десять.

— Ну ж бо, виклади їх на купку до решти…

Констебль Шкарбан із жахом зазирнув за стіну. Там, на широкій вулиці, вишикувалось біля п’ятдесяти неповнолітніх злочинців, середній вік яких становив близько одинадцяти. Середній вік за рівнем цинізму та вселенського зла: близько 163. Хоч у анк-морпоркському футболі немає воріт як таких, їх тим не менш поставили на обох кінцях вулиці, використавши перевірений часом метод складання на купку речей.

Дві купки: одна з ножів, друга — з тупих предметів.

Стоячи між хлопців, одягнених у кольори одних із наймерзенніших вуличних банд, капітан Морква набивав надутий свинячий міхур.

Констебль Шкарбан думав, чи варто піти по підмогу, але Морква поводився цілком невимушено.

— Е, капітане? — він насмілився заговорити.

— О, здоров, Редже. А ми тут собі дружно м’яча ганяємо. Знайомтесь, хлопці, це констебль Шкарбан.

П’ятдесят пар очей промовили: ми запам’ятали твоє лице, лягавий.

Редж рушив, боязко притискаючись до стіни, і очі помітили стрілу, що проштрикнула його лати, на кілька дюймів випираючи зі спини.

— У нас проблеми, сер, — повідомив Редж. — Тож я подумав, що краще вас покличу. Йдеться про захоплення заручників…

— Вже біжу. Пробачте, хлопці. Ви тут поки між собою пограйте, гаразд? Сподіваюся побачити вас усіх у вівторок на співах з шашликами.

— Ясно, пане, — озвався Майстерний Штурхач.

— А капрал Анґва спробує навчити вас завивати біля ватри.

— Ну та, — мовив Мерзотник.

— Але що ми робимо на прощання? — вичікувально запитав Морква.

Представники Скатів та Могоків ніяково перезирнулися. Зазвичай вони нічого не боялися, бо показати страх означало виліт із клану. Та коли вони нарізно розробляли свої правила, то й уявити не могли, що на їхньому шляху трапиться хтось такий, як Морква.

Свердлячи одні одних поглядами, в яких читалося: «я тебе вб’ю, якщо ти колись про це пікнеш», вони підняли вказівні пальці обох рук на рівні вух і хором закричали: Скіб! Скіб! Скіб!

— Скоб! Скоб! Скоб! — із запалом відповів Морква. — Гаразд, Редже, ходімо.

— Як вам це вдалося, капітане? — здивовано запитав констебль Шкарбан, квапливо вийшовши з Морквою.

— А, потрібно просто підняти два пальці, ось так, — мовив Морква. — Але я вам буду дуже вдячний, якщо ви про це нікому не обмовитеся, тому що це взагалі-то наш таємний сиг…

— Але ж вони малолітні головорізи, капітане! Вбивці! Лиходії!

— О, ну вони дещо зухвалі, але в душі цілком собі нормальні хлоп’ята, якщо мати час про це подумати…

— Я чув, вони нікому не дають достатньо часу, щоб подумати! А пан Ваймз про це знає?

— Та знає. Я сказав йому, що хочу заснувати клуб для вуличних дітисьок, і він дозволив, за умови, що ми розіб’ємо табір десь на краю височезного урвища, де гуляє сильний вітер. Але він так завжди говорить. Переконаний, він ніколи не зміниться. Ну що ж, де ці заручники?

— Знову у Вортіна, капітане. Але… тепер усе набагато гірше…

Позаду них Скати та Могоки сторожко перезиралися. Тоді взяли свою зброю і обережно відступили. «Не те щоб ми не хотіли битися, — промовляли їхні обличчя. Просто нам є за що взятися, і ми якраз йдемо вивідати, за що саме».

На пристані було навдивовижу тихо: ані криків, ані звичного гамору. Люди були надто заклопотані думками про гроші.

Сержант Колон із капралом Ноббсом сперлися на дров’яний стіс і спостерігали за тим, як якийсь чоловік старанно виводив назву «Гордість Анк-Морпорка» на носі корабля. Якоїсь миті він усвідомить, що пропустив літеру «р», тож вони вже були в млосному передчутті скромної розваги.

— Ти колись плавав, сержанте? — запитав Ноббс.

— Ні, тільки не я! — відповів сержант. — Ніколи не ходи в море, хлопче.

— А я і не ходжу, — запевнив його Ноббі. — Я ніколи не ходив у море. Ні разу я в море не ходив.

— Ну-ну.

— В цьому плані я дуже чистоплотний.

— Підозрюю, ти й гадки не маєш, що означає «ходити в море», правда?

— Ні, сержанте.

— Це означає «вирушати в плавання». Не можна, курча, довіряти морю. Ще дітваком я прочитав книжку про хлопчика, який обернувся русалкою і жив на дні…

— Моря…

— Во-во. Цікаво було читати про всіляких рибок та рожевих морських черепашок і таке інше, а тоді я поїхав на канікули до Квірма, побачив море і подумав собі: народжений плавати не втоне, і якби моя матінка вчасно не схопилася на ноги, я не знаю, що би було. Але ж хлопчик з книжки вмів дихати під водою, а мені звідки було знати? Про море то все брехня. Не море, а болото з омарами.

— Дядечко моєї мами був моряком, — мовив Ноббі. — Але після великої чуми його забрали до війська. Кілька фермерів його споїли, а наступного ранку він прокинувся прив’язаний до плуга.

Вони ще трохи посиділи.

— Схоже, на нас чекає війна, сержанте, — озвався Ноббі, коли художник взявся дуже акуратно виводити останню літеру «а».

— То ненадовго. Серед хапонців багато боягузів, — запевнив його Колон. — Як спробують трохи холодної сталі, миттю дадуть драпака через піски.

У сержанта Колона було багате освітнє підґрунтя. Він ходив до школи «Тато завжди казали», поступив у коледж «Це навіть не обговорюється», а тепер ось вчився на аспірантурі університету «Один гаврик у пабі сказав».

— То все це швидко закінчиться? — запитав Ноббі.

— Аякже, крім того в них інший колір шкіри, ніж у нас, — мовив Колон. — Тобто… в мене… в будь-якому разі, — додав він, вивчаючи багату палітру відтінків капрала Ноббса. Схоже, капрал Ноббс був єдиний серед живих із таким кольором шкіри.

— Констебль Візит доволі шоколадний, — мовив Ноббі. — Я ніколи не бачив, щоб він тікав. Якщо старому Умивальні[3] випадає нагода впхнути комусь релігійну брошурку, він біжить, аж язик по спині скаче.

— Але ж омнійці більше на нас схожі, — зауважив Колон. — Трохи дивакуваті, але загалом такі, як ми. Ні, щоб зрозуміти, хапонець це чи ні, прислухайся, скільки слів у нього на «ал» починаються. Бо це їх залізно видає. Вони винайшли всі слова на «ал». Ось як можна відрізнити хапонця. Наприклад, ал-коголь, зрозумів?

— Вони винайшли пиво?

— Та.

— Розумно.

— Я б так не сказав, — заперечив сержант Колон, надто пізно усвідомивши, що припустився тактичної помилки. — Тут їм радше пощастило.

— Що вони ще придумали?

— Що ж… — Колон ламав собі мізки. — Наприклад, ал-гебра. Це задачки з літерами. Для тих… тих, хто не дружить з цифрами, розумієш?

— Точно?

— Звичайно, — підтвердив Колон. — Насправді, — він правив далі, тепер уже трохи впевненіше, коли бачив, в якому напрямку рухатись далі. — Мені один чарівник із Академії сказав, що вони придумали ніщо і цим зробили неабиякий внесок у математику. А я на те: «Га?», а він мені: «Вони придумали нуль».

— Мені якось не дуже мудро звучить, — мовив Ноббі. — Всякий може придумати ніщо. Я от нічого не придумав.

— Ось і я про що, — підтримав його Колон. — Я сказав йому, що деякі люди придумали цифри, такі як «чотири» і…

— …сім…

— …атож, і ці люди — генії. Ніщо не потрібно було придумувати. Воно завжди лежало на поверхні. А вони певно його випадково знайшли.

— Бо довкола них сама пустеля.

— Так. Ти це гарно підмітив. Пустеля. Де, як усім відомо, нічого немає. Для них ніщо — основний природний ресурс. Це навіть не обговорюється. А ми більш цивілізовані, розумієш, нам є що рахувати, тож ми винайшли цифри. Це як… кажуть, що хапонці винайшли астрономію…

— Ал-трономію, — ввічливо виправив його Ноббі.

— Ні, ні… ні, Ноббі, гадаю, вони вже встигли до того часу придумати літеру «с». Певно, поцупили її у нас… Хай там як, вони просто мусили винайти астрономію, бо їм, крім неба, більше нема на що глядіти. Всякий може дивитися на зорі й роздавати їм назвиська. Тому винайшли — це гучно сказано. Ми ж, коли щось мигцем угледіли, не талапаємо всім довкола, що це наш винахід.

— Я чув, у них там багато дивних божків, — мовив Ноббі.

— Ага, і схиблених священників, — додав Колон. — У половини з них піна з писка йде. Вони вірять у всякі божевілля.

Якусь мить вони мовчки спостерігали за художником. Колон якраз боявся наступного запитання.

— То чим саме вони від нас відрізняються? — запитав Ноббі. — Бо деякі наші священники теж трохи…

— Що це за антипатріотичні настрої? — гримнув Колон.

— Ні, ти що. Просто запитую. Я розумію, що вони багато в чому гірші, бо вони чужинці і все таке.

— І вони, звісно, просто обожнюють війну, — мовив Колон. — Люті мерзотники зі своїми закрученими шаблюками.

— Хочеш сказати… вони люто на вас нападають, але, щойно спробувавши холодної сталі, боягузливо деруть кігті? — запитав Ноббі, в якого іноді була надто добра пам’ять на деталі.

— Як я вже казав, їм не можна довіряти. А ще після трапези вони безпардонно відригають.

— Ти… теж, сержанте.

— Так, але я хоча би не вдаю, що це ввічливо, Ноббі.

— Я такий радий, що ти поруч і можеш мені все розтлумачити, — тішився Ноббі. — Дивовижно, скільки всього ти знаєш.

— Я, буває, сам із себе дивуюся, — скромно відповів Колон.

Корабельний художник відійшов назад помилуватися роботою. Почувши за мить розпачливий стогін, вони задоволено кивнули.

Морква якось затямив, що переговори з визволення заручників — завжди справа хитра. Тут не можна поспішати. Дайте людині час, і вона заговорить, коли буде готова.

Тож він тягнув час, сидячи за перевернутим візком, що правив їм за щит від поодиноких стріл, і писав листа додому. При тому багато супився, гриз олівець і, як одного разу висловився Ваймз, погрожував правопису і пунктуації злісною розправою.

Любі Мамо й Тату,

Сподіваюся цей лист за стане вас при доброму здоровлі як у мене. Дякую за ґномський хліб якого ви мені пере слали, я поділився ним з іншими ґномами з Варти і вони с казали що смакує він навіть краще ніж у Бронескибки («Хліб, який, вас за-гризе!»), що може краще смакувати за свіжо-скований домашній хлібчик, так тримати мам.

З Вовчою Зграєю про яку я вам розповідав усе добре, тільки шось капітан Ваймз від них не дуже в захваті, я казав йому що в душі вони файні хлопці і їх тре навчити відрізняти Природу від Дикої Природи а він сказав хех вони і так відрізняють ось в чому проблема. Але він дав мені 5 доларів на м’яч шо пітвержує той факт шо глибоко в душі йому не все рівно.

У нас у Варті зявилося кілька нових облич і якраз вчасно з усіма цими проблемами з Хапонією, справи дуже сумні, і я відчуваю що це Зашиття перед Бурею в цьому не має жодних сумнівів.

Мушу йти вже бо якісь грабіжники вірвалися в діамантовий склад Вортіна і взяли в заручники капрала Анґву. Боюся буде багато крові тому до зустрічі

Досі ваш

Люблячий син

Морква Рудокопсон (капітан)

П.С. напишу ше завтра

Морква акуратно склав листа і засунув його під нагрудник.

— Гадаю, у них було вдосталь часу подумати над нашою пропозицією, констеблю. Що там далі по списку?

Констебль Шкарбан, пошарудівши стосом брудних паперів, витягнув звідти ще один аркуш.

— У нас залишилися крадіжки дріб’язку в сліпих жебраків, — сказав він. — О, тут є дещо краще…

Взявши в одну руку аркуш, а в іншу — мегафон, Морква обережно висунув голову з-за візка.

— І знову доброго ранку! — він радісно привітався. — Ми знайшли ще одну. Крадіжка коштовної…

— Так! Так! Це ми зробили! — прокричав голос із будівлі.

— Справді? Але я ще навіть не договорив, що саме поцупили, — мовив Морква.

— Нічого, це ми зробили! А тепер можна нам вийти, будь ласка?

За цим голосом вчувалося щось іще. Схоже на глухе, монотонне гарчання.

— Гадаю, для початку ви повинні сказати, що саме ви поцупили, — сказав Морква.

— Ем… каблучку? Золоту каблучку?

— Пробачте, тут ні слова про каблучки.

— Перлову підвіску? Так, саме її ми…

— Вже тепліше, але ні.

— Сережки?

— О-о-о, ви вже дуже близько, — підбадьорливо мовив Морква.

— Корону, га? Чи може, діадему?

Морква нахилився до констебля.

— Тут пише «тіара», Редже, дозволимо їм?.. — він випрямився. — Ми готові зарахувати «діадему». Так тримати!

Він знову глянув униз на констебля Шкарбана.

— Я ж усе правильно роблю, Редже? Ні на кого не тисну?

— Не бачу причин так думати, капітане. Адже це вони вдерлися, вони взяли заручника…

— Гадаю, ти маєш рацію…

— Будь ласка! Ні! Файний песик! Сидіти!

— Здається, всі питання закрито, — мовив Редж Шкарбан, визираючи з-за краю візка. — Вони у всьому зізналися, залишився тільки ексгібіціоніст зі Сховного парку.

— Це я! — закричав хтось.

— …тобто ексгібіціоністка…

— Це я! — цього разу голосок став на октаву вищий. — А тепер нам можна вийти?

Морква випрямився і підняв мегафон.

— Панове, виходьте, будь ласка, з високо піднятими руками.

— Ви що, жартуєте? — запхинькав голос, а на фоні хтось загарчав.

— Принаймні тримайте руки так, щоб я їх бачив.

— Буде зроблено, пане!

Четверо чоловіків вивалилися на вулицю. Клапті рваного одягу тріпотіли на вітрі. Коли до них підійшов Морква, їхній лідер сердито тицьнув пальцем на двері.

— На власника цієї місцини потрібно подати в суд! — крикнув він. — Тримати в сейфі дику тварину — просто немислимо! Ми собі тихенько прокралися, нікого не чіпали, а він ні з того ні сього на нас напав!

— Ви стріляли в констебля Шкарбана, — мовив Морква.

— Але не цілились! Не цілились!

Констебль Шкарбан показав на стрілу, що стирчала з його нагрудника.

— Ви в мені дірку проткнули прямо на видному місці! — поскаржився він. — Тепер її доведеться паяти, а за латання обладунків ми платимо з власної кишені. І знаєте, що б я не робив, тут назавжди залишиться мітка.

Вони ковзнули нажаханими очима по стібках на його руках і шиї, і їх раптом осяйнуло, що попри розмаїтість кольорів людської раси, живим не притаманні зелено-сіруваті відтінки.

— Але ж ти і так зомбі!

— Правильно, бий мертвого, — відрубав констебль Шкарбан.

— А ще ви взяли капрала Анґву в заручники. Леді, — сказав Морква тим самим спокійним голосом. Він звучав дуже ввічливо. А це означало, що десь вже горить ґніт, і краще не чекати, поки вогонь дійде до діжки з порохом.

— Так… типу… але вона, певно, втекла, коли намалювалась та істота…

— То ви її всередині покинули? — запитав Морква, все ще дуже спокійним тоном.

Чоловіки вклякли на коліна. Їхній лідер благально здійняв руку.

— Молимо вас! Ми прості грабіжники та злодії! Ми не погані люди!

Морква кивнув констеблю Шкарбану.

— Заберіть їх в Ярд, констеблю.

— Слухаюсь! — відказав Редж і, злісно блимнувши очима, підняв арбалета. — Через вас я збіднів на десять доларів. Тож вам краще нікуди не рипатись.

— У жодному разі, сер. Ми не посміємо.

Морква зайшов у морок будівлі. З дверних отворів на нього позирали страхітливі обличчя. Прямуючи до кімнати-сейфа, він їм підбадьорливо всміхнувся.

Капрал Анґва якраз поправляла на собі уніформу.

— Поки ти не встиг нічого сказати, я нікого не кусала, — мовила вона, коли він з’явився на порозі. — Навіть не подряпала. Тільки порвала їм штани. І мушу додати, звідти далеко не трояндами несло.

Біля дверей зринуло перестрашене обличчя.

— А, пане Вортін, — мовив Морква. — Тут усе в порядку. Вони, схоже, все кинули.

Діамантовий купець вражено на нього витріщився.

— Але вони взяли заручника…

— Вони визнали, що припустилися помилки, — відповів на те Морква.

— І… я ще чув якесь гарчання… схоже на вовче…

— А, так, — сказав Морква. — Ви знаєте, як воно, буває, злодії чогось не поділили… — ніяке це не пояснення, але тон Моркви навіював протилежне, тож пана Вортіна така відповідь влаштовувала ще п’ять хвилин після того, як Морква з Анґвою пішли.

— Що ж, нічогенький початок дня, — мовив Морква.

— Так, дякую, що запитав, я в порядку, — сказала на те Анґва.

— Одразу видно користь від нашої служби.

— Тільки зачіска трохи прим’ялася, і ще одна сорочка в смітник.

— Так тримати.

— Іноді мені здається, ти мене не слухаєш, — зауважила Анґва.

— Радий чути, — відповів Морква.

Вся Варта була в зборі. Ваймз глянув на море облич.

«Люди добрі, — думав він. — Скільки їх у нас тепер? Ще кілька років тому вартових можна було порахувати на пальцях руки сліпого різника, а тепер…»

Ще кілька доходять!

Він схилився до капітана Моркви.

— Хто всі ці люди?

— Вартові, сер. Ви їх призначили.

— Хіба? Я деяких навіть в очі не бачив!

— Ви підписували документи, сер. І ви щомісяця виписуєте зарплатні рахунки. Коли руки доходять.

У його голосі вчувались нотки докору. У Ваймза був свій метод ведення документації: він її не торкався до тих пір, поки на нього хтось не гримав і заодно допомагав розібратися зі стосами документів.

— Але як вони доєдналися?

— Як завжди, сер. Склали присягу й отримали шоломи…

— Гей, та це ж Редж Шкарбан! Він зомбі! Він вічно розвалюється!

— Дуже важлива персона у громаді немертвих, сер, — зауважив Морква.

— Але як так вийшло, що він доєднався?

— Минулого тижня він прийшов до нас зі скаргою, що Варта буцімто не дає спокою якимось привидам, сер. У ньому було стільки, ем, пристрасті. Тож я переконав його, що Варті саме бракує вузькопрофільних знань, і так він доєднався, сер.

— Тепер жодних скарг?

— Вдвічі більше, сер. І всі вони від немертвих, сер, і всі на пана Шкарбана. Дивина та й годі.

Ваймз скоса зиркнув на капітана.

— Його це дуже зачіпає, сер. Він каже, що немертві, виявляється, просто не розуміють усіх труднощів патрулювання в багатоживному суспільстві, сер.

«Люди добрі, — думав Ваймз, — я б так само вчинив. Але тільки тому, що я не добра людина. А Морква добрий, настільки добрий, що йому можна медалі за це давати, він би не посмів…»

А ще він знав, що ніколи не дізнається. За невинним поглядом Моркви ховалися сталеві двері.

— Це ти його найняв, правда?

— Аж ніяк, сер. Ви його найняли, сер. Ви підписали розпорядження про його вступ, обмундирування і патрулювання, сер.

Ваймз знову згадав купу паперів, підписаних нашвидкуруч. Але він їх точно підписав, і їм справді бракувало людей. Це мусив бути він…

— Між іншим, будь-хто зі званням сержанта і вище має право наймати, сер, — кинув Морква, ніби читаючи його думки. — Це зазначено в Загальних положеннях. Сторінка двадцять два, сер. Прямо під плямою від чаю.

— І скількох же ти… найняв?

— О, всього пару людей. Але нам досі бракує рук, сер.

— То через Реджа. В нього вічно відвалюються руки.

— Може, скажете їм пару слів, сер?

Ваймз глянув на зібране… так би мовити, збіговисько. Іншого слова не було. Тобто було, і чимало, але не гоже їх тут використовувати. Великі, приземкуваті, тлусті. Тролі з лишайником, бородаті ґноми, глиняна постать ґолема констебля Дорфла, що нависала згори, немертві… він до сих пір був не до кінця певний, чи під цей термін підпадає капрал Анґва, кмітлива дівчина і за потреби дуже корисна вовчиця. «Безпритульники й приблуди», — сказав якось Колон. Безпритульники й кляті приблуди, бо нормальні люди не стають копами.

Формально на всіх була уніформа, тільки в кожного різна. Просто всіх зігнали до арсеналу підібрати щось на себе, і, як результат, перед ними стояв ходячий історичний експонат: «Еволюція шоломів дивацької форми».

— Ем… пані та панове… — почав він.

— Увага, будь ласка, говорить командор Ваймз! — заревів Морква.

Ваймз зустрівся поглядом із Анґвою, яка сперлася до стіни. Вона безпорадно закотила очі.

— Так, так, дякую, капітане, — знітився Ваймз. Він повернувся до масового стовповиська найкращих представників Анк-Морпорка. Він розтулив рота. Якусь мить витріщався. А тоді стулив рота і самим лише кутиком промовив: — Що то за прищ на голові в констебля Флінта?

— Це стажер констебль Кузька Сваєрс, сер. Він любить залазити якомога вище.

— Але він гном!

— Правильно, сер.

— Ще один з ваших?

— Наших, сер, — виправив його Морква, знову вдавшись до свого докірливого тону. — Так, сер. Із минулого тижня закріплений за Відділком на Балацькій вулиці.

— О, люди добрі… — пробубнів Ваймз.

Кузька Сваєрс спіймав на собі його погляд і відсалютував. Він мав п’ять дюймів заввишки.

Ваймз спробував відновити свій психічний баланс. Довгов’язі, низенькі й високі… безпритульники й приблуди, як і всі ми.

— Я вас ненадовго затримаю, — почав він. — Ви всі мене знаєте… ну, більшість із вас, — додав він, скоса глянувши на Моркву, — і я не люблю довго говорити. Втім, я переконаний, ви всі помітили, як ситуація з Лешпом сколихнула наших людей. Скільки точиться балачок про війну. Що ж, війна — не наша турбота. Війна — турбота солдат. А нашим завданням є підтримувати мир. Дозвольте вам дещо показати…

Він відійшов і ефектно дістав щось із кишені. Принаймні так було задумано. Натомість, він із тріском видер щось, заплутане в підкладці.

— Ай… прокляття…

Він витягнув із порваної кишені блискучий чорний шмат дерева. З великим срібним навершям. Вартові зацікавлено витягнули шиї.

— Пару… ем… пару… — Ваймз добирав правильні слова. — Пару тижнів тому до мене з палацу прийшов один чоловік. І дав мені цю кляту штукенцію. На ній пише: Візнака капутана Варти, міста Анк-Морпорк. Ви знаєте, що вони ніколи нічого просто так не викидають з палацу.

Він неуважно помахав палицею, що була на диво важка.

— Погляньте, на наверші є емблема. — Тридцять вартових силкувались її розгледіти.

— І я подумав… я подумав, лишенько, я тепер маю це носити? А тоді подумав, і ще подумав, та ні, все збігається, хоч раз у житті хтось все правильно зрозумів. Це навіть не зброя, це просто річ. Вона не для використання, а просто так, аби було. Ось для чого вона. Те саме стосується уніформ. Розумієте, солдату потрібна уніформа, щоб зливатися з частиною натовпу інших частин в однакових уніформах, але форма поліцейського потрібна для того…

Ваймз затнувся. Судячи зі спантеличених облич перед ним, він будував картковий будинок на хиткому фундаменті з кількох карт.

Він кашлянув.

— Хай там як, — він продовжив, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що останні двадцять секунд потрібно забути, — наше завдання полягає в тому, щоб люди припинили боротьбу. Зараз таке коїться на вулицях. Ви вже, мабуть, чули, що вони знову формують полки. А мирне населення за бажання може до них приєднатися. Але ми не будемо збирати юрбища. Містом шириться вкрай неприємна атмосфера. Не знаю, що то буде, але нам треба бути напоготові, коли воно станеться, — він окинув оком кімнату. — Ще одне. Завтра до нас у місто прибуває новий хапонський посланець, чи як його там. Не думаю, що Гільдія найманців щось планувала з цього приводу, але сьогодні ввечері ми пройдемося маршрутом, яким ітиме чарівнича процесія. Гарне завдання для нічної зміни. А сьогодні ми всі працюємо в нічну зміну.

Вартові хором застогнали.

— Як казав один мій сержант, якщо ви не розумієте жартів, не треба було пхатися у Варту, — мовив Ваймз. — Спокійно обійдемо будинки, посмикаємо за дверні клямки, провітримо трохи уніформи. Як у старі добрі часи. Є якісь запитання? Добре. Всім спасибі за увагу.

Вартові полегшено завовтузилися, бо до них дійшло, що вони можуть бути вільні.

Морква став аплодувати.

Але не так, як середній клас підбиває низи аплодувати вершкам суспільства[4]. Він робив це щиро, і від цього було ще гірше. Кілька нових, більш піддатливих констеблів підхопили оплески, і тоді так само, як дрібні камінці тягнуть за собою обвал, кімнату заповнив звук гуманоїдів, що плескають долонями в долоні.

Ваймз дивився на те все з-під лоба.

— Як натхненно, сер! — похвалив його Морква, коли аплодисменти переросли у грім.

Дощ заливав вулиці Анк-Морпорка. Наповнював ринви і, виливаючись через край, звіювався з вітром. Він був солоний на смак.

Повилазивши з денного мороку, ґорґуйлі обсіли всі карнизи й вежі і, розпростерши вуха та крила, мов те сито, виловлювали з дощу все їстівне. Дивовижно, що тільки не падало в Анк-Морпорку. Опади з дрібної рибки та жаб були доволі звичним явищем, а ось ліжкові каркаси вже викликали запитання.

Полотно води хльостало крізь діряву ринву, заливаючи вікно Оссі Бруньки, який сидів на своєму ліжку, бо в кімнаті не було стільців — ба більш, там не було жодних інших меблів. Та він цим поки не переймався. Може, за мить він неабияк розсердиться. Хоча, певно все-таки, ні.

Не те щоб Оссі був вар’ятом. За словами друзів, він був тихенький, замкнутий у собі тип, лишень вони такого не казали, бо ніяких друзів у нього не було. Втім, була в нього групка чоловіків, які по вівторках увечері ходили на тренування зі стрільби з лука, після чого він іноді ходив із ними в генделик і слухав їхні теревені; а якось він навіть дістав свої заощадження і поставив усім пиво, та вони, мабуть, цього не згадають чи скажуть щось на кшталт «А… так… Оссі». Люди часто так казали. Вони не звертали на нього уваги, як ви не звертаєте уваги на порожнє місце.

Він не був дурний. Він чимало розмірковував. Іноді міг годинами сидіти в роздумах, просто втупившись у стіну навпроти, де ночами стікав дощ, малюючи мапу Хапонії.

Хтось загрюкав у двері.

— Пане Брунька? У вас є совість?

— Я трохи зайнятий, пані Тринько, — він відмахнувся, засунувши лук до журналів під ліжком.

— Я стосовно оренди!

— Слухаю, пані Тринько?

— Ви знаєте, які в мене правила!

— Я вам завтра заплачу, пані Тринько, — пообіцяв Оссі, дивлячись на вікно.

— Або ви заплатите до полудня, або вам доведеться піти!

— Так, пані Тринько.

Він чув, як вона знову загупала сходами вниз.

Неквапливо полічив до п’ятдесяти, а затим потягнувся рукою під ліжко і знову дістав звідти лук.

Анґва патрулювала з Ноббі Ноббсом. Не найкраща комбінація, але Морква робив обхід, а Фред Колон, відповідальний за розклад патрулів, у такі ночі дивом отримував наряд на роботу з документами в теплі та затишку. Тож розпарованих партнерів звели разом. Просто жахлива ідея.

— Можна, я дещо скажу, міс? — озвався Ноббі, поки вони смикали за клямки і розмахували ліхтарями в темних провулках.

— Слухаю, Ноббі.

— Це питання особисте.

— О.

— Я би у Фреда запитав, але він не зрозуміє, а ви зрозумієте з огляду на те, що ви жінка. Принаймні майже завжди. Без образ.

— Що тобі треба, Ноббі?

— Це стосується моєї… сексуальної природи, міс.

Анґва нічого не сказала. Краплі дощу тарабанили по шолому Ноббі, який погано на ньому сидів.

— Гадаю, настав час поглянути їй прямо в очі, міс.

Анґва вкотре проклинала свою надміру бурхливу уяву.

— І, ем… як ти збираєшся це зробити, Ноббі?

— Ну, я замовив усяке. Там креми і всякі штучки.

— Креми, — беземоційно повторила Анґва.

— Які треба втирати, — послужливо мовив Ноббі.

— Втирати.

— І вправлятися зі спеціальною…

— О боги…

— Перепрошую, міс?

— Що? А… Я про дещо інше подумала. Продовжуй. Вправлятися?

— Ну та. Щоб накачати біцепси.

— А, вправлятися. Справді? — в Ноббі не було навіть натяку на м’язи. Насправді, їм не було на чому триматися. Теоретично в нього були руки, що звисали з плечей, але не більше.

Нажахана цікавість узяла гору над нею.

— Нащо, Ноббі?

Він сором’язливо потупив очі.

— Ну… бо… розумієте… дівчата і все таке…

На її здивування, Ноббі почервонів.

— Хочеш сказати, що… — почала вона. — Ти хочеш… ти шукаєш…

— О, не в цьому справа… просто коли хочеш зробити все правильно, тоді… тобто ні, — з докором мовив Ноббс. — Я хочу сказати, що з віком думаєш про те, що пора би взятися за розум, знайти того, з ким ітимеш за руку горбистими стежками життя… Чому у вас рот розтулений?

Анґва різко його стулила.

— Щось я ніяк не зустріну свою дівчину, — мовив Ноббі. — Нє, я-то зустрічаю дівчат, та вони, коли мене бачать, зразу ж тікають.

— Незважаючи на крем.

— Атож.

— І вправляння.

— Так.

— Що ж, бачу, ти ґрунтовно підійшов до цього питання, — почала Анґва. — Поняття не маю, що ти робиш не так, — вона зітхнула. — А як у тебе справи з Витримкою Торочкою? Із вулиці В’язів.

— У неї дерев’яна нога.

— Що ж, тоді… Правда Пхачка, хороша дівчина, торгує молюсками і серцевидками на Слизькій вулиці.

— Та прибацана? Від неї вічно тхне рибою. І ще в неї очі косять.

— Втім, у неї свій бізнес. А ще вона готує божественну рибну юшку.

— І ще в неї очі косять.

— Не зовсім, Ноббі.

— Так, але ви розумієте, про що я.

Анґва мусила визнати, що таки розуміє. В Правди була косоокість навпаки. В неї очі аж вилазили, так заглядалися на вуха. Розмовляючи з нею, доводилось придушувати відчуття, що вона ось-ось розійдеться в різні боки. Втім, що не кажіть, а рибу вона патрала, як богиня.

Анґва знову зітхнула.

Їй було знайоме це відчуття.

Їй казали, що хочуть споріднену душу і подругу, та рано чи пізно вимагали ще шовковисту шкіру і груди, на яких можна було б випасати худобу.

Але не Морква. Ця його риса майже… майже дратувала. Вона здогадувалась, що він би не заперечував, якби вона зголила волосся чи відростила бороду. І справа не в тому, що він би цього не помітив, він би просто не мав нічого проти, і з певних причин це дуже дратувало.

— Єдине, що можу сказати, — мовила вона, — жінок часто притягують чоловіки, які їх можуть розсмішити.

У Ноббі прояснилося лице.

— Справді? — спитав він. — Ну, з цим у мене немає проблем.

— Добре.

— Люди завжди з мене сміються.

Десь високо над ними, геть забувши про дощ, що просякнув його до кісток, Оссі Брунька поправив чохол, в який був загорнутий його лук, і приготувався довго чекати.

Дощ був другом вартового. Сьогодні люди були змушені вчиняти злочини, не виходячи з дому.

Ваймз стояв у тіні одного з фонтанів на площі Сатор. Фонтан уже роками не працював, але Ваймз однаково був мокрий, ніби звідти аж струмила вода. Під горизонтальний дощ він ще не потрапляв.

Довкола не було ні душі. Дощ гримів площею, мов… мов армія…

Аж раптом у нього перед очима зринув образ юних літ. Дивно, як вони вештаються темними закапелками твого розуму, а тоді зненацька вистрибують на тебе.

Дощ падає на воду…

О, так… Коли він був ще дітваком, то уявляв собі, що краплі, які розбризкуються в жолобках, то насправді солдати. Мільйони солдатів. А бульбашки, що іноді зринали біля них, то вершники.

Щоправда зараз він ніяк не міг пригадати, ким були в його уяві поодинокі дохлі пси. Може, чимось на кшталт облогової зброї.

Вода завихрювалась довкола його черевиків і скрапувала з накидки. Коли він спробував запалити цигарку, вітер задув йому сірника, а дощ хлюпнув із шолома так, що цигарка однаково замочилась.

Ваймз вишкірився у темряву.

Він ненадовго знову став щасливий. Він промерз до кісток, йому було холодно і самотньо, і він намагався сховатися від препаскудної погоди о третій на світанку. Так він провів одні зі своїх найкращих ночей. У такі моменти можна просто… згорнути плечі ось так і втягнути голову ось так, і ти стаєш клубочком тепла і спокою, і дощ періщить по твоєму шолому, а думки думаються, розгадуючи цей світ…

Так було в старі часи, коли нікому не було діла до Варти, і єдиним твоїм завданням було триматися подалі від проблем. То були часи, коли й робити особливо було нічого.

Але робота була, втрутився внутрішній голос. Тільки ти її не робив.

Він намацав церемоніальний кийок, який провисав у спеціальній кишеньці, що йому Сибіл власноруч пришила до штанів. «Чому цей простий шмат дерева?» — запитав він себе, діставши його. Чому не меч? Адже це символ влади. А тоді він зрозумів, чому меча йому не бачити як власних вух…

— Агов, добрий мешканцю! Чи можна поцікавитись, що занесло вас сюди цього прохолодного переддення?

Він зітхнув. У мороку з’явився ліхтар в ореолі води.

Агов, добрий мешканцю… Лише одна людина в місті могла щиросердечно сказати щось подібне.

— Це я, капітане.

Ореол наблизився, освітивши мокре лице капітана Моркви. Молодий чоловік відсалютував — курва, о третій годині ранку, подумав Ваймз — чим міг пробити на скупу сльозу найбільш схибленого сержанта-інструктора зі стройової підготовки.

— Що ви тут робите, сер?

— Та хотів… дещо перевірити, — відповів Ваймз.

— Могли мені це доручити, сер, — мовив Морква. — Делегування — ключ до успішного командування.

— Справді? Ти ба? — кислувато мовив Ваймз. — Вік живи, вік учись, чи не так? «І ти точно вчишся», — додав він, але вже подумки. Він був майже переконаний, що поводився підло й нерозумно.

— Ми тільки щойно закінчили, сер. Обійшли всі порожні будівлі. На маршруті ще стоятиме додатковий загін констеблів. Крім того, ґорґульї злетять якомога вище. Ви ж знаєте, сер, як вони добре все помічають.

— Ґорґульї? Я думав, у нас є лише констебль Ринва…

— А відтепер ще й констебль Начілок, сер.

— Один з ваших?

— Один з наших, сер. Ви підписували…

— Так, так, переконаний, що підписував. Прокляття!

Порив вітру підхопив воду, що виливалася з переповненої ринви, і хльоснув її Ваймзові за карк.

— Подейкують, цей новий острів порушив потоки повітря, — мовив Морква.

— Не лише повітря, — заперечив Ваймз. — Забагато метушні довкола кількох квадратних миль дрібнозему і старих руїн. Яка кому різниця?

— Кажуть, він стратегічно важливий, — вів далі Морква, йдучи в ногу з командиром.

— Для чого? Ми ні з ким не воюємо. Ха! Але завиграшки розпочнемо війну за клятий острів, з якого користь лиш тоді, коли ми з кимось воюємо, правильно?

— Його світлість сьогодні зі всім розбереться. Переконаний, для поміркованих доброзичливих чоловіків, які збираються за круглим столом, нема нерозв’язних задач, — бадьоро мовив Морква.

«Справді, — похмуро подумав Ваймз. — Він справді переконаний.»

— Тобі багато відомо про Хапонію? — запитав він.

— Трохи читав про неї, сер.

— Кажуть, дуже піщана місцина.

— Так, сер. Вочевидь.

Десь попереду них роздався гуркіт, а за ним крик. Полісмени добре розрізняють крики. Для справжнього знавця між вигуками «Я такий п’яний, що наступив собі на пальці і не можу підвестися!» і «Стережись! У нього ніж!» пролягає глибока прірва.

Двоє чоловіків кинулись бігти.

Вузенькою вуличкою блискавично пронеслося світло. Важкі кроки розчинилися в пітьмі. За розбитою вітриною крамниці спалахнуло світло. Ваймз залетів, спіткнувшись, до середини, одним махом зірвав промоклу накидку і кинув її на вогонь посеред підлоги.

Роздалося шипіння і сморід розпеченої шкіри.

Тоді Ваймз відійшов назад, намагаючись зрозуміти, де він збіса опинився.

На нього витріщалися люди. Його мозок почав невпевнено збирати пазл: тюрбан, борода, жіночі прикраси…

— Звiдки вiн взявся? Хто цей чоловiк?

— Ем… ранок добрий? — він привітався. — Схоже, вас спіткав нещасний випадок? — він обережно підняв накидку.

В озерці шиплячого мастила лежала розбита пляшка.

Ваймз поглянув на розбиту вітрину.

— Ой…

У кімнаті також був хлопчик, зростом майже як його батько, і мале дівча, що ховалося у мами за спиною.

Ваймз відчув, як його шлунок налився свинцем.

До дверей підбіг Морква.

— Я втратив їхній слід, — сказав він захекано. — Здається, їх було троє. Нічого не видно в цій зливі… О, це ви, пане орiфф. Що тут трапилося?

— Капiтане Моркво! Хтось кинув у наше вiкно вогняну пляшку, а тодi цей безхатько влетiв досередини i загасив вогонь!

— Що він сказав? Що ти сказав? — запитав Ваймз. — Ти розмовляєш хапонською?

— Не дуже добре, — скромно мовив Морква. — Мені ніяк не виходить загортанний звук…

— Але… ти розумієш, що він сказав?

— А, так. Між іншим, він вам страшенно вдячний.

— Все гаразд, пане орiфф. Вiн вартовий.

— Але ти розмовляєш…

Морква опустився на коліна і глянув на розбиту пляшку.

— О, ну знаєте, як воно. Приходиш у нічну зміну по гарячу булку з кмином і заводиш балачку. Ви, мабуть, теж розумієте окремі слова, сер.

— Ну… віндалу, може, але…

— Це Палаюча бомба, сер.

— Я в курсі, капітане.

— Дуже кепсько. Хто б міг це зробити?

— Просто зараз? — запитав Ваймз. — Пів міста, гадаю.

Ваймз безпорадно зиркнув на Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пана Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пані Ґоріфф. Їхні обличчя… нічим не вирізнялися. Вони зазвичай були по той бік рук, що простягали тобі порцію карі чи кебабу. Іноді тут хазяйнував хлопчина. Крамниця відчинялася двічі на день: спозаранку і пізнього вечора, коли вулицями заправляли пекарі, злодії та вартові.

Ваймзу ця місцина була відома як «Пересічні поживки». Ноббі Ноббс якось сказав, що Ґоріфф шукав таке слово, що означало б звичайний, повсякденний, простий і розпитував усіх довкола доти, поки не почув саме те, яке сподобалося йому за звучанням.

— Ем… скажи йому… скажи йому, що ти залишишся тут, а я піду назад до штабу Варти і пошлю когось, щоб тебе замінити, — повідомив Ваймз.

— Спасибі, — мовив Ґоріфф.

— О, ви розу… — Ваймз почувався ідіотом. — Ну звісно, розумієте, скільки ви тут, п’ять, шість років?

— Десять років, сер.

— Справді? — якось занадто енергійно мовив Ваймз. — Так довго? Невже? Подумати тільки… що ж, мені пора… гарного вам ранку…

Він квапливо вийшов у дощ.

«Я вже роками тут тиняюся, — думав він, шльопаючи в темряві. — І я знаю, як вимовити «віндалу». І… «ко́рма»?.. Морква і п’яти хвилин там не пробув, а вже цвенькає їхньою мовою, як має бути».

Чорт забирай, я можу порозумітися ґномською і хоча би сказати «Опустіть камінь, вас заарештовано» трольською, але…

Важко ступаючи, він увійшов до штабу Варти, змоклий до нитки.

Фред Колон мирно куняв за стійкою. Беручи до уваги той факт, що Ваймз усі ці роки знав Фреда, він зняв накидку особливо голосно.

Коли він нарешті повісив накидку і розвернувся, сержант уже виструнчився у кріслі.

— Я не знав, що ви сьогодні на чергуванні, пане Ваймз…

— Можна неофіційно, Фреде, — відповів Ваймз. Він не мав нічого проти, коли окремі люди звертались до нього «пане». Дивно, але вони це заслужили. — Пошли, будь ласка, когось до «Пересічних поживків» у Скандальному провулку. Виникли певні проблеми.

Він пішов до сходів.

— Ви залишитеся, сер? — запитав Фред.

— О, так, — похмуро відповів Ваймз. — Маю багато писанини.

Дощ заливав Лешп так рясно, що острів міг і не рипатися з морської безодні.

Більшість дослідників дрімали в човнах. На острові були будинки, проте…

…щось у них було не так.

Міцько Джексон визирнув з-за брезенту, що його він натягнув над палубою. З розпашілої землі здіймалась імла, що підсвічувалась поодинокими блискавками.

У світлі шторму місто мало куди зловісніший вигляд. Там виднілися знайомі йому обриси колон, східців, арок і ще чогось — але були й інші… він здригнувся.

Здавалось, ніби люди вже пробували додати і так стародавнім будівлям трохи людських ноток…

Через його сина всі змушені були залишитися у своїх човнах.

Того ранку група анк-морпоркських рибалок зійшла на берег у пошуках скарбів, якими — всі це знали — було всипане ложе океану, а знайшли натомість встелену плиточками підлогу, що добре розчистилась під дощем. Мозаїкою з гарненьких блакитно-білих квадратиків було викладено хвилі та мушлі, а посередині — кальмара.

Побачивши це, Лес сказав:

— А воно чималеньке, батьку.

Роззирнувшись на вкриті водоростями будівлі, у всіх у головах зринула Думка, якої, втім, ніхто не озвучив, але яка складалася з безлічі інших маленьких думок, схожих на поодинокі брижки в ставках і маленькі бризки в чорних водах темниць, які збурювали в уяві образи клешень, що розмахують у глибинах, і всілякі чудасії, що іноді вимиваються на берег і потрапляють в сіті. Бувало, рибалки витягали таке, від виду чого будь-кого назавжди відвернуло б від риби.

Зненацька всі перехотіли досліджувати, бо ж раптом на щось таке натраплять.

Міцько Джексон заховав голову назад під накриття.

— Чого ми не пливемо домів, батьку? — запитав його син. — Ти сказав, що від цієї місцини в тебе сирітки по шкірі.

— Ну так, але вони анк-морпоркські сирітки, розумієш? І ніякому чужаку вони не дістануться.

— Батьку?

— Так, сину?

— Ким був пан Гонґ?

— А я звідки знаю?

— Але ж коли ми поверталися до човнів, один із рибалок сказав: «Всі ми знаємо, що сталося з паном Гонґом, коли він відкрив рибну забігайлівку «Три веселі матроси» на місці старого храму бога риби на вулиці Даґон у ніч, коли місяць був уповні, правда?.. Що ж, я не знаю.

— А… — Міцько Джексон завагався. Адже Лес уже дорослий хлопець…

— Він… зачинився і кудись хутко звіявся. Настільки хутко, що забув дещо забрати.

— Що саме?

— Якщо тобі так цікаво… половину мочки вуха і одну нирку.

— Круто!

Човен нахилився, і почувся тріск дошок. Джексон різко відкинув накривку. Його зросило бризками. Десь неподалік у вологій темряві закричав голос: «Ти чого світильника не повісив, троюрідний брате шакала?»

Джексон вийняв ліхтар і підняв його над головою.

— Що ти робиш у територіальних водах Анк-Морпорка, проклятий верблюдожере?

— Ці води належать нам!

— Ми тут були перші!

— Та? Ми тут були перші!

— Ми перші тут були!

— Ти пошкодив мій човен! Це не інакше як піратство!

Вони були не єдині, хто кричав. У темряві зіштовхнулися дві флотилії. Бушприти позривали такелаж. Заскреготіли корпуси. Контрольована паніка — те, що звичайні люди називають мореплавством — обернулася нестямною панікою, що складалася з темряви, бризок і різного такелажу, що розтакелажувався.

В такі моменти мають оживати стародавні морські традиції, що об’єднують усіх мореплавців проти їхнього спільного противника — голодного та безжального океану.

Але замість того якраз цієї миті пан Аріф угрів пана Джексона веслом по голові.

— Га-а? Що?

Ваймз продер єдине око, що хоч якось реагувало. Воно узріло жахливе видиво.

…Я зачетав йому його права, на шо, він відповів «Пішов в сраку, ментяра». Сержант Щебінь, зробив йому зауважиня, на шо, він сказав, ауч…

«Може, мені багато що не виходить як слід, — думав Ваймз, — але я принаймні не граю знаками пунктуації у морський бій…

Він відвернув голову від ламаної граматики Моркви. Під ним зсунулася гора паперів.

Про Ваймзовий стіл уже ходили легенди. Якось на ньому лежали стоси паперів, але ті зсунулися, як то завше буває зі стосами, утворивши цей товстий, щільний шар, що дуже скидався на торф. Подейкували, під цими завалами досі лежали тарілки з недоїдками. Але ніхто не хотів туди заглядати. А деякі люди чули там ворушіння.

Хтось ґречно кашлянув. Ваймз знову повернув голову і підвів очі на велике рожеве лице Віллікінса, дворецького леді Сибіл. Формально і його дворецького, хоч Ваймзу ця думка була неприємна.

— Здається, вам варто прискоритися, сер Семюел. Я приніс вам парадну уніформу, а ваше приладдя для гоління лежить біля миски.

— Що? Що?

— За пів години ви маєте бути в академії. Леді Сибіл пообіцяла мені, якщо ви туди не з’явитеся, вона пустить ваші нутрощі на панчохи, сер.

— Вона при тому всміхалась? — Ваймз нетвердо зіп’явся на ноги і поплентався до гарячої миски на мийній тумбочці.

— Тільки злегка, сер.

— О, боги…

— Так, сер.

Ваймз намагався голитися, поки Віллікінс позаду нього чистив уніформу і глянсував взуття.

Надворі міські годинники почали вибивати десяту ранку.

«Коли я сів, була десь четверта, — думав Ваймз. — Я точно чув, як о восьмій прийшла інша зміна, і ще мав розібратися з витратами Ноббі, що є справжньою вищою математикою…»

Він намагався водночас позіхати і голитися, а це завжди погана ідея.

— Прокляття!

— Зараз дам вам серветку, сер, — мовив Віллікінс, не обертаючись. Поки Ваймз прикладав серветку до підборіддя, дворецький правив далі: — Користаючись можливістю, хотів би зачепити одну важливу тему, сер…

— Так? — Ваймз дивився туманними очима на червоне трико, що було, схоже, головним елементом його урочистої уніформи.

— На превеликий жаль, боюсь, я змушений попросити вас прийняти мою заяву про звільнення, сер. Я хочу служити.

— Кому служити, Віллікінсе? — запитав Ваймз, витягнувши перед собою сорочку з пишними рукавами. Аж тоді до нього дійшло почуте. — Ти хочеш стати солдатом?

— Кажуть, Хапонію треба як слід провчити, сер. У скрутну годину Віллікінси завжди були готові піти батьківщині на допомогу. Я подумав, що мені підійде важка піхота лорда Вентурі. У них дуже симпатична уніформа в червоно-білих кольорах, сер. Із золотими галунами.

Ваймз нап’яв чоботи.

— Ти ж служив раніше, чи не так?

— О, ні, сер. Але я швидко вчуся, сер, а ще вкрай майстерно розділяю туші, — на обличчі дворецького відбилася патріотична готовність.

— Індичок і… — запитав Ваймз.

— Саме так, сер, — мовив Віллікінс, поліруючи урочистий шолом.

— І ти маєш охоту воювати з верескливими ордами в Хапонії?

— Якщо до цього дійде, сер, — мовив Віллікінс. — Гадаю, ваш шолом уже достатньо наглясований, сер.

— Кажуть, дуже піщана місцина.

— Атож, сер, — погодився Віллікінс, застібаючи шолом на Ваймзовому підборідді.

— І скеляста. Дуже скеляста. Багато скель. І пилюки теж.

— Так, місцями там дуже висушено, сер, тож, гадаю, ви маєте рацію.

— І ти, Віллікінсе, помаршируєш на цю землю пилюки кольору піску, і скель кольору піску, і піску кольору піску з навичками сервірування стола і в червоно-білій уніформі?

— Із золотими галунами, сер, — Віллікінс випнув підборіддя. — Так, сер, якщо виникне потреба.

— Тебе нічого не бентежить в цій картинці?

— Сер?

— А, не зважай. — Ваймз позіхнув. — Що ж, Віллікінсе, твоя відсутність ранитиме нас до глибини душі. «А його хтось таки справді може поранити, — подумав він. — Особливо, якщо матиме час прицілитися».

— О, лорд Вентурі каже, що до Вепроночі справимось, сер.

— Справді? Я не знав, що війна вже почалась.

Ваймз збіг сходами вниз, де його окутали аромати карі.

— Ми вам трохи залишили, сер, — озвався сержант Колон. — Ви якраз спали, коли хлопчина приніс їжу.

— Син Ґоріффа приходив, — уточнив Ноббі, виловлюючи рисинки у бляшаній мисці. — Тут їжі на пів зміни стане.

— Переваги служби, — кинув Ваймз, кваплячись до дверей.

— Хліб, мариноване манго і всяка всячина, — радісно мовив Колон. — Я завжди казав, що як на рушника, старий Ґоріфф не такий вже й поганий.

Калюжка шипучого мастила… Ваймз затримався біля дверей. Сім’я, що збилася в купку… Він витягнув годинник. Той показував двадцять по десятій. Якби він біг…

— Фреде, зайдеш до мене в кабінет? — запитав він. — Лише на хвилинку.

— Так, сер.

Ваймз провів сержанта сходами нагору і зачинив двері.

Ноббі та інші вартові нашорошили вуха, але крім приглушеного шепоту, що якийсь час не стихав, до них не долинало ані звуку.

Двері знову відчинилися. Ваймз спустився сходами вниз.

— Ноббі, заскочиш, будь ласка, до академії через п’ять хвилин? Хочу залишатись на зв’язку, і хай мені грець, якщо я дістану голуба в цій уніформі.

— Так точно, сер.

Ваймз пішов.

За кілька хвилин сержант Колон обережно спустився сходами в головний офіс. Він повернувся з дещо скляним поглядом за свій стіл із такою безтурботністю, якої прагнуть досягнути лише особливо стурбовані. Певний час він теребив у руках якийсь папірець, а тоді промовив:

— Ти ж не зважаєш на те, як тебе люди називають, правда, Ноббі?

— Я би весь час зважав, якби я зважав, сержанте, — весело відізвався капрал Ноббс.

— Атож. Атож! Я теж не зважаю, як люди мене називають. — Колон почухав потилицю. — У цьому насправді немає сенсу. Гадаю, сер Сем сильно недосипає.

— Він дуже зайнята людина, Фреде.

— Намагається всюди встигнути, ось у чому його проблема. Слухай… Ноббі?

— Так?

— Звертайся до мене «сержант Колон», дякую.

На столі був херес. На таких подіях завжди подають херес. Однак Сему Ваймзу не було до нього діла, бо останнім часом він тільки апельсиновий сік цмулив. Якось він дізнався, що херес роблять зі збродженого вина. Тож він не бачив у хересі жодного сенсу.

— І ти постараєшся вести себе гідно, правда? — запитала леді Сибіл, поправляючи його накидку.

— Так, люба.

— Як ти постараєшся себе вести?

— Гідно, люба.

— І, будь ласка, постарайся поводитись дипломатично.

— Так, люба.

— Як ти постараєшся поводитись?

— Дипломатично, люба.

— Знову ти говориш, як «підкаблучник», Семе.

— Так, люба.

— Ти знаєш, що так не чесно.

— Ні, люба. — Ваймз здійняв руку, театрально демонструючи покору. — Гаразд, гаразд. Це все через пір’я. І трико, — він здригнувся і спробував щось нишком підправити, докладаючи усіх зусиль, щоб не стати першим у місті горбоштанем. — А що, як мене люди побачать?

— Звісно, вони тебе побачать, Семе. Ти вестимеш процесію. І я так тобою пишаюся.

Вона змахнула ворсинку з його плеча[5].

«Пір’я в капелюхові, — похмуро думав Ваймз. — І парадне трико. І блискучі обладунки. Обладунки не мають блищати. Вони мають бути такі пом’яті, що як слід не напуцуєш. І поводитись дипломатично? Звідки я знаю, як це — поводитись дипломатично?»

— Мушу піти перекинутись словечком із вельможною Селашіль, — повідомила леді Сибіл. — З тобою точно все буде гаразд? Ти безперестанку позіхаєш.

— Гарантую. Просто мало спав минулої ночі, от і все.

— Обіцяєш не накивати п’ятами?

— Я? Я ніколи не киваю…

— Ти накивав п’ятами перед званою вечерею на честь ґенойського посла. Всі тебе бачили.

— Бо я щойно тоді дізнався, що банда Яшмових грабує діамантовий сейф Вортіна!

— Але ти не зобов’язаний за всіма гнатися, Семе. Для цього ти тепер наймаєш людей.

— Але ми їх спіймали, — задоволено мовив Ваймз.

Його це неабияк тішило. І не так погоня його бадьорила — він так летів, що його оксамитна накидка на ходу зачепилась за гілку дерева, а капелюх злетів у калюжу — як усвідомлення того, що в цей час він не їв дрібні канапе і не заводив ще дріб’язковіших балачок. Як поліцейський ти належно виконуєш свої обов’язки, міркував собі Ваймз, коли робиш щось, що хтось-там не хотів, щоб ти робив.

Коли Сибіл розчинилася в натовпі, він знайшов гарну тінь і причаївся в ній. Звідти йому видно було майже всю Велику залу Академії.

Він доволі таки прихильно ставився до чарівників. Вони не скоювали злочинів. Принаймні таких, якими займається Ваймз. Містика його не цікавила. Чарівники могли хоч розворохобити матерію часу і простору, але допоки це не призводило до заповнення купи рапортів, Ваймза все влаштовувало.

Чимало їх зібралося в залі у всій своїй красі. А нічого кращого за урочисто вбраного чарівника не було, хіба би хтось придумав, як напомпувати райську пташку з допомогою гумки і якогось газу. Втім, чарівники аж ніяк не поступалися іншим гостям, серед яких були дворяни або речники гільдій, або ті і ті, а на таку подію, як Конвівіум, у всіх прокидалися павичі.

Його погляд ковзав від обличчя до балакучого обличчя, ліниво міркуючи про те, хто в чому винен[6].

Там також було чимало послів. Їх неважко було виокремити з натовпу. Вони були вбрані в народний стрій, та оскільки він загалом відображав одяг середньостатистичного селянина, в них був дещо недоречний вигляд. Зовні вони були вдягнені в шовк і пір’я, та в душі заповзято носили костюми.

Вони балакали невеличкими групками. Деякі навіть кивали й усміхались йому, проходячи повз.

Світ спостерігає, думав Ваймз. Якби щось пішло не так, і цей клятий Лешп спричинив війну, саме такі чоловіки мізкували б, що робити з переможцем, ким би він не був. Неважливо, хто розпочав війну, неважливо, як її вели, їм важливо знати, як вирішувати проблеми зараз. Вони представляли, як то кажуть, «міжнародну спільноту». І як у всіх словосполученнях зі словом «спільнота», ви ніколи до кінця не певні, кого чи що включає ця «спільнота».

Ваймз стенув плечима. Слава богам, він не належав до цього світу.

Він прокрався до капрала Ноббса, який стояв біля головного входу в позі перекошеного горбаня — кращої стійки «струнко» від живого Ноббса годі було очікувати.

— Все тихо, Ноббсе? — запитав він самим кутиком рота.

— Так, сер.

— Взагалі нічого не відбувається?

— Аж ніяк, сер. Ніде ані голуба, сер.

— Як, ніде? Взагалі?

— Так, сер.

— Ще вчора де не глянь були якісь проблеми.

— Так, сер.

— Ти ж передав Фреду, щоб у разі чого послав голуба?

— Так, сер.

— А Затінки? Там завжди щось…

— Тихо як у вусі, сер.

— Прокляття!

Ваймз похитав головою, засмучений такою ненадійністю злочинного братства Анк-Морпорка.

— Може, ти би взяв цеглу і…

— Леді Сибіл була кокетна щодо того, що ви маєте тут залишитися, — мовив капрал Ноббс, дивлячись кудись перед себе.

— Кокетна?

— Так, сер. Вона прийшла до мене перекинутись слівцем. Дала мені долар, — сказав Ноббі.

— А, сер Семюел! — вигукнув розкотистий голос позаду нього. — Схоже, ви ще не знайомі з принцом Куфурою?

Він обернувся. До нього наближався Архіректор Ридикуль у супроводі двох смаглявих чоловіків. Ваймз квапливо набув офіційного виразу.

— Знайомтеся, панове, це командор Ваймз. Сем… ні, я все неправильно роблю, геть не за протоколом — маю стільки роботи, Скарбій знову замкнувся в сейфі, ми не розуміємо, як він залазить туди з ключем, там зсередини навіть замкової щілини немає…

Перший чоловік простягнув руку, коли Ридикуль знову кудись квапливо подався.

— Принц Куфура, — представився він. — Мій килим прибув сюди лише дві години тому.

— Килим? А… точно… ви летіли…

— Так, дуже зимно, і їжа на борту так собі. То ви спіймали злочинця, сер Семюел?

— Що? Даруйте?

— Наш посол доповів мені, що минулого тижня ви змушені були покинути зустріч?.. — Принц був високого зросту і, мабуть, колись мав доволі атлетичну статуру, поки великі застілля врешті його не обтяжили. А ще він носив бороду. Всі хапонці носили бороду. У цього хапонця були також розумні очі. Бентежно розумні. Зазирнеш у них, а звідти на тебе дивиться сім шарів людини.

— Що? А. Так. Так, ми його спіймали, авжеж, — спантеличено відповів Ваймз.

— Так тримати. Я так розумію, він чинив спротив.

Ваймз нічого не тямив. Принц задумливо постукав себе пальцем по щелепі. Ваймзова рука і собі злетіла до підборіддя, намацавши там клаптик серветки.

— А… ем… так…

— Командор Ваймз завжди ловить свого злочинця, — мовив Принц.

— Ну, я би не сказав…

— Я чув, вас кличуть Ветінарським тер’єром, — вів далі Принц. — Який завжди женеться по гарячих слідах і має залізну хватку.

Ваймз втупився у спокійні, тямущі очі.

— Гадаю, всі ми зрештою чиїсь пси, — сказав він ледь чутно.

— Насправді, мені пощастило, що я на вас натрапив, командоре.

— Чому?

— Я якраз міркував над значенням слова, яке мені крикнули, коли ми сюди спускалися. Може розтлумачите мені?

— Ем… якщо я…

— Гадаю, це було щось… дайте-но подумати… а, так… рушничок.

Принц прикипів поглядом до Ваймзового обличчя.

Ваймз усвідомлював, що стрімкий потік його власних думок біг із ним наввипередки і вже, начебто, все за нього вирішив. Пояснимо пізніше, казали вони. Ти надто варений, щоб слухати пояснення. А з цим чоловіком зараз краще бути чесним…

— Це… стосується вашого головного убору, — сказав він.

— А. Це такий жарт?

Звісно, він знає, думав Ваймз. І він знає, що я знаю…

— Ні. Це образа, — сказав він врешті-решт.

— Дійсно? Ми, звісно, не можемо нести відповідальність за всякі нісенітниці, які верзуть ідіоти, командоре, — принц сліпуче всміхнувся. — Між іншим, мушу вас похвалити.

— Даруйте?

— За вашу широту знань. Сьогодні вранці я те саме спитав десь із десяток людей. І знаєте що? Ніхто не знав значення цього слова. І всі заходилися кашлем.

Запала дипломатична мовчанка, але хтось порушив її придушеним смішком.

Ваймз перевів погляд на іншого чоловіка, якого ніхто не представив. Він був нижчим і худішим за принца, а під його чорним головним убором ховалося найзахаращеніше обличчя, яке коли-небудь бачив Ваймз. Павутина шрамів обрамлювала його ніс, схожий на орлиний дзьоб. У нього були борода і вуса, але шрами так вплинули на ріст волосся, що воно стирчало дивними пучками в різні боки і під дивним кутом. У чоловіка був такий вигляд, ніби він впав лицем на їжака. Він був невизначеного віку. Деякі шрами, схоже, були ще свіжі. Загалом у чоловіка було таке обличчя, за яке кожен поліцейський зразу ж би його заарештував. Бо не може бути, щоб таке лице не було ні в чому винне.

Він прочитав це на обличчі Ваймза і вишкірився. Ваймз ніколи не бачив стільки золота в одному роті. Він ніколи не бачив стільки золота в одному місці.

Ваймз зрозумів, що замість того, щоб завести ввічливу дипломатичну розмову, він безпардонно витріщається.

— То, — почав він, — у нас буде непорозуміння через цей Лешп, чи як?

Принц зневажливо стенув плечима.

— Пф-ф, — він фиркнув, — кілька квадратних миль безлюдної родючої землі з чудовим місцем для причалювання і незрівнянним стратегічним розташуванням? Наскільки ж непослідовно було б воювати за це цивілізованим людям? — і знову Ваймз відчув на собі погляд, який його читав. Ну і чорт з ним. Він сказав:

— Пробачте, дипломатія не моя сильна сорона. Ви це зараз щиро сказали?

Почувся ще один придушений смішок. Ваймз повернувся і знову глянув на бородате обличчя зі зловісним вискалом. Від нього несло, ні, тхнуло гвоздикою.

Змилуйтеся, він жує ті смердючі зубчики…

— А, — похопився Принц, — ви ще не знайомі з Ахмедом-71-годиною?

Ахмед знову вишкірився і вклонився.

— Ефенді, — сказав він голосом, який нагадував шурхіт всипаної гравієм доріжки.

І на цьому, схоже, все. Не «Знайомтеся, це Ахмед-71-година, мій аташе з питань культури» чи «Ахмед-71-година, мій сердюк» чи навіть «Ахмед-71-година, ходяча комора і вбивця молі». Вочевидь, тепер була черга Ваймза.

— Таке… ем… таке незвичне ім’я, — сказав він.

— Зовсім ні, — м’яко мовив Принц. — Ахмед — дуже розповсюджене ім’я в моїй країні.

Він знову нахилився до нього. Ваймз відчув, що це була прелюдія перед конфіденційною розмовою. — А ця вродлива пані, яку я щойно вгледів, бува, не ваша перша дружина?

— Ем… і єдина, — мовив Ваймз. — У нас трохи…

— Можна вам запропонувати за неї двадцять верблюдів?

Ваймз знову якусь мить дивився в чорні очі, тоді перевів погляд на 24-каратну усмішку Ахмеда-71-години і мовив:

— Це ще одна перевірка?..

Принц випростався, явно задоволений.

— Так, тримати, сер Семюел. Вам добре виходить. А ви знали, що пан Боґґіс із Гільдії найманців готовий був пристати на пропозицію у п’ятнадцять верблюдів?

— За пані Боґґіс? — Ваймз зневажливо махнув рукою. — Ні… чотири верблюди, чотири верблюди і коза — в кращому випадку. І то якщо вона зістриже вуса.

Гості аж обернулись на регіт Принца.

— Ай, молодець! Ай, молодець! Боюся, командоре, деякі ваші співвітчизники вважають, що коли мій народ винайшов вищу математику і життя в таборі, це робить нас закінченими варварами, які в будь-якій незрозумілій ситуації купують собі дружин. Дивно, що вони присвоюють мені почесний ступінь, беручи до уваги те, наскільки я безкультурний.

— О? Який ступінь? — поцікавився Ваймз. Недивно, що цей чоловік був дипломатом. Йому ані краплі не можна було довіряти, він мислив шарадами, але попри це неможливо було не полюбити його.

Принц витягнув із балахона лист.

— Тут пише Doctorum Adamus cum Flabello Dulci. Щось не так, пане Семюел?

Ваймз умудрився перевести зрадливий смішок на кашель.

— Ні, ні, все гаразд, — запевнив він. — Ні.

Він відчайдушно хотів перевести тему. І, на щастя, йому підвернулася така можливість.

— А для чого панові Ахмеду така велика шабля на спині? — запитав він.

— А, ви, поліцейські, помічаєте такі речі…

— Це складно назвати прихованим носінням зброї, еге ж? Та вона більша за нього. Це радше можна назвати прихованим носінням власника!

— Це урочиста шабля, — пояснив Принц. — І його справді дратує, коли він мусить бути без неї.

— А що саме він ро…?

— А, ось і ви, — урвав його Ридикуль. — Ми вже готові. Ви в курсі, що йдете на чолі, Семе…

— Так, в курсі, — відповів Ваймз. — Я лише хотів запитати в Його Високості…

— …і якщо ви, Ваша Високосте, і ви, пане… ого, яка шаблюка, повернетеся сюди і станете поміж почесних гостей, ми тут же будемо готові…

«Як же складно мати поліцейський склад розуму, — думав Ваймз, коли купа чарівників і гостей силкувалася вишикуватися в одну пристойну, рівну колону позаду нього. — Достатньо людині справити приємне та миле враження, як вона починає викликати в тебе підозру, тому що кожен, хто зі шкіри пнеться, щоб вгодити копу, щось задумав. Звісно, він дипломат, і все ж… Щиро сподіваюся, що він не вивчав стародавні мови».

Хтось постукав Ваймза по плечу. Він повернувся, втупившись прямісінько у вискал Ахмеда-71-години.

— Якхщо змінитхе сфою дхумку, ефенді, я без пробхлем дхам вам двадцять пхять вхерблюдів, — сказав він, виколупуючи з зубів гвоздику. — Щоб вхаші чересла були пховні сім’я.

Він підморгнув. Такого викличного жесту Ваймз у житті не бачив.

— Це ще одна… — почав було він, але чоловік уже розчинився в натовпі.

— Чересла повні сім’я? — повторив він про себе. — О, люди добрі!

Зненацька Ахмед-71-година виринув біля його іншого плеча, дмухнувши у вухо гвоздикою.

— Я йду, я пховертаюсь, — він радісно загарчав. — Принц кхаже, що це стхупінь Доктхора Дхірки фід Бубликха. То тхакий чарівничий дотхеп? О, ми тхак сміялись.

А тоді він зник.

Для Невидної академії Конвівіум був великим днем. Колись давно це була церемонія присвоєння ступенів, але з роками вона переросла у своєрідне прославляння дружніх стосунків Академії з містом, особливо того факту, що людей більше не обертали на молюсків. Через відсутність пишних процесій на кшталт інавгурації лорда-мера чи церемоній офіційного відкриття парламенту, в місцевих жителів було не так вже й багато офіційних можливостей позловтішатися зі світського верховенства чи принаймні з людей, одягнених у трико і дурнуваті костюми.

Свято набуло такого розмаху, що тепер його проводили в місцевому Оперному театрі. Недовірливі типи — тобто такі, як Ваймз — вважали, що все це затівають лише задля процесії. Ніщо не могло зрівнятися з юрмиськом чаклунів, які спокійно йшли містом в ореолі дружелюбності до містян, тонко нагадуючи людям з проникливішим складом розуму, що так було не завжди. Подивіться на нас, буцімто промовляли до них чаклуни. Колись ми верховодили цим містом. Погляньте на наші довгі жезли з навершями. Вони могли б завдати непоправної шкоди, потрапивши не в ті руки, тож добре — правда? — що нині вони у правильних руках? Правда ж, прекрасно, що ми всі так гарно ладнаємо?

А хтось якось вирішив, що з певних символічних причин командор Варти повинен бути на чолі процесії. Роками це нікого не хвилювало, позаяк у Варти не було свого командора, а тепер він є, і це Сем Ваймз. У червоній сорочці з дурнуватими широкими рукавами, червоному трико, пишних шортах, які, судячи з крою, вийшли з моди ще коли крем’яні знаряддя були на піку своєї популярності, крихітних нагрудних латах і з шоломом у пір’ї.

І йому справді не завадило б трохи поспати.

І він мав нести церемоніальний кийок.

Він прикипів поглядом до тієї клятої штуки, виходячи з головних воріт Академії. Після вчорашньої нічної зміни небо розвиднілось. Місто пашіло. Якщо він втупиться у свій кийок, то не бачитиме, хто з нього сміється.

Погано те, що він мусив весь час у нього тупитись.

На невеличкому тьмяному наверші, який йому довелося спочатку добряче потерти, писало Оборонець Королівської часті. Це трохи покращувало йому настрій.

Пір’я і старомодності, золоті галуни і хутро…

Чи то через виснаження, чи тому що він намагався відмежуватися від світу, Ваймз і не помітив, як він сповільнюється до традиційної ходи вартового в традиційно лінивому плині думок. Точно як умовний рефлекс[7]. Ноги йшли, стопи ступали, думки певним чином крутилися. Потьмаренням свідомості це не назвеш, звісно. Але його вуха, ніс та очі перейшли в підпорядкування давно сформованого відділу головного мозку, що відповідає за увімкнення режиму підозрілого покидька, таким чином дозволивши верхньому мозковому центру пуститися у вільне плавання.

…Хутро і трико… хіба вартові так вдягаються? Пом’яті лати, засмальцьовані шкіряні галіфе і задрипана сорочка в плямах крові, бажано не своєї… оце я розумію… і відчуття бруківки під черевиками, що неабияк заспокоює…

Позаду нього, перекочуючись хвилями збентеження, процесія сповільнилася, силкуючись іти з ним у ногу.

…Ха, Оборонець Королівської часті… він запитав у старого чоловіка, який приніс йому кийок, якої саме часті, але старий пропустив це запитання повз вуха… клята штуковина, думав він, дерев’яний обрубок зі срібною булькою на кінці… навіть констеблі носять пристойні мечі, а йому що з ним робити, розмахувати перед людьми, чи як?… о боги, він вже місяцями не гуляв отак вулицями… стільки людей сьогодні… якийсь парад чи що?..

— О боже, — обізвався з натовпу капітан Морква. — Що він робить?

Опліч нього якийсь агатійський турист завзято тягнув важіль на іконографі.

Командор Ваймз став, із відсутнім поглядом в очах засунув кийок під пахву і потягнувся рукою до шолома.

Турист звів очі на Моркву і ввічливо смикнув його за сорочку.

— Скажіть, будь ласка, що він робить? — запитав він.

— Ем… він… витягує…

— О, ні… — зітхнула Анґва.

— …він витягує з-під шолома церемоніальну пачку цигарок, — констатував Морква. — Ой… і він, він збирається прикурити…

Турист ще трохи посмикав важіль.