Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

ЕПІЛОГ

На цьому оповідь Сімона Лекера уривається.

Я кажу саме «оповідь Сімона Лекера», бо ніхто — ні в нас, ні в поліції, — не вважає, що розділ 8, написаний від першої особи жіночого роду, належить не йому: він вочевидь є невід'ємною частиною цього твору як із мовного погляду, так і з погляду логічного розвитку сюжету.

Сімон — і всі це підтверджують — прийшов, як завжди, на заняття до французько-американської школи на вулиці Пасе і в четвер 8 травня, в другій половині дня. «Він здавався занепокоєним», — говорили на слідстві деякі учні. Але більшість при цьому додавала, що в нього завжди був трохи занепокоєний вигляд.

Та несподівано щира усмішка щезала, губи миттю втрачали чуттєву привабливість і ставали блідими й тоненькими; здавалось, очі вмить западають, зіниці темніють… І він рвучко обертавсь, ніби назустріч ворогові, що підступно скрадався ззаду… Та ззаду нікого не було, й Сімон поступово вертався до звичайного стану, викликаючи подив. Він і сам у такі хвилини здавався розгубленим, ніби віддалявсь на тисячі кілометрів чи навіть світлових років. І швидко прощався, бурмочучи якісь недоладні, непевні, ледь чутні слова вибачення.

У п'ятницю 9 травня він не з'явився на роботу. Це нікого не стурбувало: щоп'ятниці заняття починались надвечір, вони були останніми на тижні, й більшість учнів, особливо навесні, вважали їх необов'язковими; те саме часом траплялось і з молодими вчителями.

Він не прийшов ні в понеділок, 12-го, ні у вівторок. Телефону вдома не мав. У середу заступник директора звернувся до учнів із проханням піти на Амстердамську вулицю, щоб поцікавитися станом здоров'я «Яна», який, можливо, тяжко захворів і не зміг попередити про це. Добровільний посланець нікого там не застав. Ніхто не відповідав ні на стук, ні на дзвінки. Жоден звук не долинав із квартири. В четвер 15 травня було Вознесіння. У п'ятницю дирекція школи повідомила поліцію. Двері кімнати Сімона Лекера було виламано близько дванадцятої дня, в присутності комісара поліції.

Інспектор пересвідчився, що і в кімнаті, і в туалеті все в порядку; того ж висновку дійшли й наші агенти, коли оглядали помешкання на два дні раніше (вони, звичайно, мали ключа). Не виявлено ні слідів боротьби, ні ознак несподіваного візиту чи втечі. Дев'яносто дев'ять сторінок машинописного тексту (покладені нами на місце після зняття копії) були єдиною обставиною загадкового зникнення.

Та інтерес до цього тексту значно зріс у неділю 18 травня, коли близько 19-ї години в покинутій майстерні неподалік Північного вокзалу було знайдено тіло невідомої жінки років двадцяти. Смерть сталася не більш як за годину, чи навіть менше, до огляду майстерні.

При жертві не було жодного документа, що допоміг би встановити її особу. Але зовнішній вигляд, убрання, положення тіла на підлозі та й саме і місце точно відповідали описові з 6-го розділу оповіді Сімона Лекера. Як і зазначалось, кров біля тіла виявилася штучною. Лікар заявив, що на тілі немає жодних ран чи зовнішніх ушкоджень, отож причина смерті лишається незрозумілою. Проте, не було сумнівів в тому, що це — вбивство, а не природна смерть.

Усі дальші спроби встановити особу молодої жінки досі лишилися марними: ніхто у Франції не заявив про зникнення такої жінки. Зважаючи на близькість того місця до вокзалу, пошуки тепер буде перенесено до Антверпена чи Амстердама.

Іще одна обставина заінтригувала поліцію: більш ніж дивна схожість (зовнішній вигляд, обміри, риси обличчя, колір очей та волосся тощо) між Сімоном Лекером і мертвою дівчиною. Факт настільки всіх спантеличив, що виникла думка, ніби це одна й та сама особа: чарівний викладач французько-американської школи був просто перевдягненою в чоловіка жінкою. Та цю привабливу гіпотезу було відкинуто, бо шкільний лікар за два тижні до зникнення оглядав Сімона й засвідчив його належність до чоловічої статі.

Цей лікар — доктор Морган — лікував Сімона від хвороби зору, причому, здається, досить гострої, можливо, нервового походження. Хворий твердив, що страждає від постійного погіршення зору.

Доктор Морган захоплювався психоаналізом і подумав, що йдеться про звичайнісінький едіпів комплекс. Та пацієнт із сміхом відповів, що йому нема чого робити в Кельні. Цей безглуздий жарт спантеличив доктора й породив нові припущення. Не виключалося, що пацієнт був просто симулянтом, але й таке припущення не мало підстав.

З усіх дійових осіб, що з'являються в оповіді, принаймні одна існує насправді. Це маленька Марі. Вирушивши від покинутої майстерні, слідчі легко знайшли кафе, в якому не подавали піцци. Поліція стежила за цим закладом кілька днів. Маленька Марі в сукенці зразка 1880 року ввійшла до кафе 21-го ввечері (як з'ясувалося пізніше — щоб сплатити борг). Коли вона вийшла, інспектор рушив за нею. Він дійшов до провулку Верценгеторіга. В середині того довгого прямого провулку в подію втрутилися наші люди. Без шуму перепинивши занадто допитливого слідчого, вони повернули його до відправної точки.