Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

ПРОЛОГ

Немає жодних підстав уважати розповідь Сімона Лекера звичайною літературною вигадкою. Можна, навпаки, твердити: найголовніші епізоди цієї розшарпаної, ніби потрісканої оповіді розтинають нашу дійсність із неабиякою послідовністю, що вражає й бентежить. І якщо певні епізоди оповіді подекуди відступають од реальності, це так упадає в око, аж неминуче виникає думка, ніби все роблено з волі автора й кожен поворот, кожна вигадка мають якесь пояснення. Але яке саме — невідомо, принаймні зараз. Якби пощастило розкрити таємницю, вся справа значно прояснилася б… У всякому разі — можливо.

Щодо особи самого автора, то про неї нам відомо дуже мало, власне, нічого. Ніхто ніколи не чув від нього про родичів — далеких чи близьких. Вже після зникнення в нього вдома виявлено французький паспорт на ім'я Бориса Керхімена, інженера-електронника, родом з Києва. Але поліція запевняє, що той паспорт — груба підробка, можливо, виготовлена за кордоном. Проте, за твердженням свідків, на фотографії паспорта, здається, зображено саме цього молодика.

Щодо прізвища, то воно зовсім не схоже на українське. Проте, в Паризькій французько-американській школі на вулиці Пассі, де він останні кілька місяців викладав французьку мову, його знали під іншим ім'ям і прізвищем — Робена Корсімоса, а також Сімона Лекера. Це скорше нагадує угорця чи фінна, а може, й грека; хоча грека — навряд, бо хлопець був високий, білявий і мав блідо-зелені очі. Слід, нарешті, зазначити, що й колеги-вчителі, й учні (переважно дівчата), називали його тільки Яном, так і писали — Jan, коли доводилося, скажімо, лишати йому записку; тим часом ніхто не міг нам пояснити, чому вони називали його саме цим ім'ям.

Рукопис, про який ідеться, — дев'яносто дев'ять сторінок, видрукуваних через два інтервали, — лежав посеред письмового столу в скромній мебльованій кімнаті будинку 21 на Амстердамській вулиці, поруч із старенькою друкарською машинкою, на якій, за висновком експертів, той текст надруковано. Одначе цілком можливо, що це було зроблено й на кілька тижнів, ба навіть на кілька місяців — раніше; в такому разі машинку й рукопис могли примістити поряд зумисне, аби завести в оману слідство.

Коли читаєш рукопис, одразу виникає враження, що це звичайнісінький посібник із французької мови. В тексті легко помітити поступове ускладнення граматичних правил. Його поділено на вісім неоднакових розділів; але ж і навчальна чверть триває в середньому вісім тижнів. Дієслово розглядається в традиційній послідовності чотирьох дієвідмін із чітким протиставленням груп з інхоативним інфіксом та без нього. Дієслівний час та спосіб чергуються в суворій послідовності — від теперішнього часу дійсного способу до минулого часу умовного способу. Те саме бачимо й у розділі відносних займенників, складні форми яких з'являються тільки наприкінці тексту; займенникові дієслова взаємної дії автор також розглядає переважно в кінці.

Проте, незвичайний зміст рукопису не має нічого спільного з вигаданими прикладами популярних навчальних посібників. Ступінь імовірності фактів досить невисокий з погляду традиційного реалізму, тому маємо всі підстави вважати цей начебто навчальний посібник не чим іншим, як спробою автора створити собі алібі. За цим має приховуватися щось інше, але що саме?

Ось цей рукопис без жодних скорочень. На першій сторінці, вгорі, стоїть отакий простий заголовок: