Діти Безмежжя

Щит серця

Пролунав мелодійний звук. То настінний хронометр відзначив схід Сонця.

Самі собою відчинились широкі віконниці. Гірське прохолодне повітря дихнуло в кімнату, запрошуючи до праці.

Учитель Сонцезір встав, хутко одягнувся в робочий костюм — голубі спортивні штани і куртку з короткими рукавами. Вийшовши на широку веранду, він завмер на кілька хвилин, повернувшись до сходу Сонця.

Промені світила ковзнули з-за гряди гірських снігів, легким і грандіозним помахом змітаючи з долин залишки нічного присмерку. Вершини сліпучо заблищали. Зарожевіли над ними нерухомі хмарини.

Сонцезір радісно вбирав у себе животворну силу Сонця, пив разом з пробудженими луками та лісами щедрий вогнистий напій, відчуваючи себе клітиною пульсуючого полум’яного диску.

Проробивши кілька гімнастичних вправ з глибоким диханням, він збіг вниз, до шумливого гірського потоку. Роздягнувся до пояса, обмився холодною водою.

Одразу стало бадьоро, легко, весело.

Сонцезір повернувся до Школи. Ввійшовши до своєї кімнати, ввімкнув Мережу Зв’язку. На екрані з’явилося привітне обличчя юної дівчинки. Вона білозубо всміхнулася Учителю.

— Я вітаю тебе, Сонцезоре. Що потрібно?

— Бажаю ясності, Ластівко. Мені потрібна Велика Матір.

— Вона буде зайнята десять хвилин. Це влаштує тебе?

— Так. Я буду ждати.

Ластівка зникла з екрана. Сонцезір, хвилюючись, підійшов до дзеркала, поправив куртку на грудях, пригладив сивіюче волосся на скронях. Темно-сірі очі дивилися на світ впевнено і строго. Ні, Учителю не соромно буде зустріти погляд Великої Матері Зірниці — Покровительки Вищих Шкіл. Він може пишатися своїми учнями, яких незабаром треба випускати у перший самостійний шлях на простори Всесвіту. Уже десять років він веде групу з семи юнаків і дівчат, готує їх для Великої Місії — як представників людства Землі в далеких світах при галактичних польотах.

Сонцезір почув сигнал апарата Зв’язку, повернувся до екрана. Ластівка сяяла посмішкою.

— Велика Матір готова слухати тебе, Учителю Сонцезір.

— Дякую, Ластівко.

Голубий екран покрився білою хмаринкою, потім на ньому виникло зображення кабінету. Стіл, шафа з книгами, на стінах кілька старовинних картин з гірськими пейзажами. З глибини кімнати з’явилася висока граціозна постать жінки. Вона наблизилась, зупинилася біля столу.

Це була Зірниця, або, як її любовно називали учні Вищих Шкіл, Велика Матір, Покровителька Учбових Закладів Космічних Проблем. їй минуло вже вісімдесят років, хоч зовні цього й не видно. На худорлявому обличчі не було зморщок, блакитні очі випромінювали енергію і любов, темно-синя сукня підкреслювала тонку струнку постать.

П’ятдесят років тому Зірниця віддала трьох синів своїх у Школу Космопілотів. Через п’ятнадцять років вони побували на кількох супутниках Юпітера і Сатурна, зробивши багато чудових відкриттів. Але в п’ятому польоті трапилась трагедія. Корабель зник. Сини Зірниці не повернулися на Землю. Розшуки не привели ні до чого.

Сумувала вся Земля. А печалі Зірниці не було меж. Вона місяць перебувала в Гірському Будинку Самотніх, а потім ще з більшою енергією кинулася у вир праці. Самовіддане служіння на благо людей, любов до юних привели її на вершину учительської праці. Рада Старійшин Землі обрала її Покровителькою Вищих Шкіл.

Все це блискавкою майнуло в думці Сонцезора, і серце його радісно забилося, сприйнявши в себе глибокий, дружній погляд Великої Матері.

Мовчазно, одними лиш ледь помітними жестами привітались вони. Усміхнулись одне одному. Потім вона сказала:

— Один твій учень сьогодні вступає у повноліття. Ти це хотів сказати мені?

— Так, Зірнице. Ім’я його — Ясноцвіт.

— Прекрасне ім’я. Воно відповідає його суті?

— Я вірю в це.

— Ти добрий учитель. Чого ж бажаєш від мене?

— Перше: кілька хвилин твоєї присутності. Звичайно, з допомогою екрана.

— Згода. Кілька годин зранку у мене вільні.

— Друге: мені потрібна ще одна дівчина. Ти знаєш, Зірнице, що Космічна Група повинна бути гармонійною. Для цього потрібна рівновага Начал.

— Подруга потрібна Ясноцвіту? — строго запитала Велика Матір.

— Так.

— З цим треба обережно, — задумливо сказала вона. — Не поспішай.

— Але ж скоро — Великий Іспит для групи. Без необхідної повноти Іспит небажаний.

— Я сказала — зачекай. Я сама поговорю з ним сьогодні.

— Я цього й бажав, — зрадів Сонцезір.

— Ну от і гаразд. Ще що-небудь?

— Третє: нам потрібна енергія для проникнення в інші виміри. Сьогоднішня лекція — на цю тему.

— Надовго?

— Хвилин десять.

— Гаразд. Я зв’яжуся з Радою Старійшин. Вони розпорядяться. Про час повідомлять тебе з Центрального Енерговузла Землі. Все?

— Все.

— Я буду чекати. Викликай мене упродовж години. Велика Матір послала Сонцезору привітну посмішку, махнула ледь помітно рукою. Екран згас.

Учитель полегшено зітхнув, поглянув на хронометр. Наближався час зустрічі з вихованцями.

Сонцезір зайшов до спільної їдальні. Там вже нікого не було. Учитель приязно всміхнувся. Напевне, зібралися в аудиторії і ждуть. Знають, що сьогодні буде щось незвичайне.

Він переглянув список страв. Вибрав собі ананас, яблучний компот. Швидко поснідавши, рушив нагору, до центральної аудиторії.

Його вже чекали. Двері до залу відкрив Ясноцвіт.

Сонцезір зупинився на підвищенні, оглянув свою групу. Всі учні, привітавшись з Учителем, стояли. Вони ніби чекали чогось від нього.

Учитель збагнув їх настрій. Наказавши жестом сідати, мовчав. Дивився на рідні, близькі обличчя, думав.

Незабаром розлука з ними. Надовго. Це буде Великий Іспит, або, як звали його педагоги Землі, — Іспит на Людину.

Важко буде Сонцезору розлучатися з вихованцями. Уже зараз дрижать, напинаються туго незримі ниті зв’язку, які міцніли протягом багатьох років. Недарма Учитель вкладав у кожного з них серце і душу, знання і весь свій час, досвід і любов. І тепер не можна сказати, що учні його — це щось окреме від Учителя. В кожному з них — його частка, зернятко його ідей, його безсонних ночей, його волі і бажання. А коли зернятко виростає згодом у могутнє дерево — хіба дерево і майбутні плоди його не завдячують всім, що матимуть, колишньому непомітному зерну?

Чи витримають учні важку Дорогу? Чи не зігнуться, не впадуть під натиском бурі?

Колись життя саме посилало тяжкі випробування кожній людині. А тепер відсутність хаотичних перепон замінюється іспитами, призначеними Учителями, перед тим, як групи учнів вступають у самостійне життя.

Сонцезір з надією і вірою оглядав принишклих, здивованих вихованців, ніби хотів заглянути в глибину їх сердець.

Космослав. Найстарший з них. Йому — вже сімнадцять років і три місяці. Могутня, широкоплеча постать. Гордовита постава голови. Він схожий на античного героя. Чорні кучері, бліде обличчя, палаючі темним вогнем очі. Здається, що всередині його весь час горить світильник, який не дає йому спокою, пориваючи все вперед і вперед.

Так воно і є. Космослав ніколи не задовольнявся знаннями, які здобував від учителів та книг. Він ненаситно прагнув все більшого і більшого, він ніби бажав поглинути в себе, в свій спраглий мозок весь неосяжний Космос. У цьому Сонцезір відчував щось тривожне, хоч і відзначав потай геніальність старшого учня.

Вже в п’ятнадцять років Космослав легко проаналізував теорію відносності Ейнштейна і розкритикував формули так званої «сферичності» часу — простору. Окрім наукового таланту, учень мав здатність не розгублюватись у найскрутніших умовах. Це він довів, плаваючи по Тихому океану. Тільки завдяки його мужності і винахідливості екскурсійний пневмохід не викинуло могутнім прибоєм на рифи острова, де його розбило б на друзки. Так. На Космослава можна покластися. У всякому разі, Сонцезір відпустить його на Великий Іспит з легким серцем.

А поряд з ним сидить подруга Мирослава. їй ще нема сімнадцяти. Ніжна, як весняна берізка. Навіть білі коси, що спадають хвилями на спину, підкреслюють цей образ. її очі весь час опущені вниз. Вона ніби прикриває чомусь свій погляд. Та коли подивиться — важко витримати потужний промінь її очей. Здається, сипі струмені ллються з глибини її душі. Вона незвичайно принципова. Сонцезір не пам’ятає, щоб вона коли-небудь згоджувалась з товаришами, навіть учителями, якщо вони апелювали до авторитетів. Вона настирливо відстоювала свою точку зору, аж поки сама не переконувалась у протилежному. І вже тоді послідовно визнавала свою помилку, нітрохи не бентежачись.

Прекрасна пара. Космослав і Мирослава. їх не страшно буде послати в глибини Космосу, до інших світів. їм не соромно буде представляти собою людство Землі.

А ось Пломінь. Цьому сімнадцять. Зовнішність його не відповідає імені. Він весь у собі, у внутрішньому світі. Філософ, стоїк. Він прагне до найпотаємніших глибин абстракцій, до розуміння найзаплутаніших проблем Буття. Годинами він просиджує, як часто бачив Учитель, у гірській ущелині, над водоспадом, і обдумує якісь лиш йому відомі проблеми. Але Сонцезір не турбує його, не бажає вивідати тайну самотності, бо з таких прогулянок Пломінь приходить з великим і прекрасним здобутком — він передає на розгляд Учителя записи своїх філософських міркувань, нових гіпотез, які дуже часто бувають цінними і навіть практичними.

Його подруга — Горлиця — чимось схожа па свого товариша. Така ж замріяна, лагідна, ніжна. Попелясті коси, складені вінком, приязний погляд зеленкуватих очей, тонкі риси обличчя. Вона справді схожа на горлицю — скромного дикого голуба. І така ж поетична, як і цей лісовий птах. Про будь-яку подію чи явище вона обов’язково складає вірші.

Пломінь і Горлиця не підведуть Учителя. Вони, безумовно, вийдуть переможцями з будь-якого іспиту. Мрія і знання, роздум і любов — ось що поєднує цю пару учнів.

Ну а про Віору — кремезного, спокійного сімнадцятилітнього юнака — і говорити нічого. Погляд його темно-сірих очей завжди впевнений і незламний. Ні бурі, ні грози не злякають його. Силу волі і мужність підкреслюють і обриси крутого підборіддя, і стримана повільність рухів, за якими таїться колосальна енергія.

Він завжди щось творить. Ніколи не бувають спокійними його трудящі руки. То майструє нову модель телеприймача, то займається схрещенням квітів, то випилює з сухостою іграшки для невідомих дітей. Вийде Віора переможцем з життєвих бурь — Учитель знає напевне. Хто любить труд — того не злякає ніщо.

І Хвиля — подруга Віори — може впевнено виходити на космічні шляхи життя. Як вона схожа на древніх руських жінок. Готова завжди допомогти другу, товаришу, непомітна, турботлива.

Як мало часу минуло — менше ста років від останніх катаклізмів на Землі! — а які зміни в людях. І найкраще це видно по таких дівчатах, як Хвиля. їй лише шістнадцять з половиною років, а вона вже вміщає в собі цілу епоху. Разом з працьовитістю далеких предків вона ввібрала в себе високе знання Нової Епохи, з відданістю поєднала велику любов до кожної людини Землі, не чекаючи за свою любов ніякої відплати. Воістину, праця і любов до людини стали невіддільними якостями жителів Землі.

І нарешті наймолодший, Ясноцвіт. Він віддано дивиться на Учителя, чекає чогось незвичайного. Знає — хитрий, — що сьогодні буде якийсь сюрприз.

Про нього важко що-небудь сказати. Він ще недавно в групі. Потрапив до Школи після катастрофи з його батьками на Місяці. Сама Велика Мати рекомендувала його Сонцезору.

Нічим не відзначився Ясноцвіт, але Учитель любить його найбільше. Йому подобались і замріяні блакитні очі юнака, і його приглушений говір, і нестримні гарячі рухи. Сонцезір просто так, не ґрунтуючись ні на чому, глибоко вірив наймолодшому учневі, був переконаний у його славному майбутті, відчував, що в глибині єства Ясноцвіта налає велике і віддане серце, таке серце, яке вело Спартака проти римських тиранів, а Джордано підносило у безмежні світи.

Ось тільки жаль, що нема подруги в Ясноцвіта. Ну та сьогодні все виясниться.

Учні, здивовані довгою мовчанкою Учителя, потай перезиралися. Сонцезір помітив це, всміхнувся.

— Бачу, — просто сказав він. — Не дивуйтесь, друзі мої. Просто мені захотілось подивитися на вас, подумати про вас перед довгою розлукою. Не дивуйтесь — ця розлука необхідна, хоч і важко мені думати про неї. Але сьогодні мова йтиме не про це. Ясноцвіте…

Юнак хутко встав за столиком, запаленів. Учитель підбадьорливо поглянув на нього, сказав:

— Зараз ви побачите Велику Матір Зірницю.

Гомін радості прокотився по аудиторії. Учитель жестом заспокоїв учнів, додав:

— Я говорив з нею. Вона звернеться до Ясноцвіта. Крім того, Зірниця обіцяла поклопотати у Раді Старійшин… Нам дадуть енергію для експерименту з багатомірності.

Очі учнів заблищали. Космослав підняв руку. Сонцезір попередив його.

— Я знаю, що вам не терпиться від цікавості, — промовив Учитель. — Але зачекайте кілька хвилин. Я все поясню. Спочатку зустріч із Зірницею.

Загорівся великий екран Зв’язку. Сонцезір пригасив денне світло, опустивши матові голубі штори на віконниці.

Учні завмерли, дивлячись на об’ємне зображення кімнати, знайомої всім вихованцям Вищих Шкіл. Ось почувся шелест кроків, і перед учнями з’явилася постать Великої Матері.

Вона була у фіолетовій сукні, з широкою бузковою накидкою на вузьких плечах. її тонкі руки простяглися до дітей, глибокий, невимовно ніжний і рідний погляд Матері проник у серця учнів.

— Шлю вам своє серце, діти мої, — пролунав її голос.

Сяйво очей і радісні бурхливі слова любові були відповіддю. Вона почекала трохи, поки в аудиторії запанувала тиша, потім звернулась до Ясноцвіта:

— Сину Ясноцвіте. Вітаю тебе з повноліттям. Тепер ти, як твої товариші, незабаром підеш на самостійні дороги життя…

Ясноцвіт аж хитнувся вперед, щоб сказати слова подяки Зірниці, але вона ласкаво попередила його, вказавши жестом помовчати.

— Вашій групі належить незабаром пройти Іспит. Яким він буде — це визначимо ми з вашим Учителем після останньої зустрічі з вами. Але, щоб пройти його, необхідна повна гармонійність групи. Ви, напевне, знаєте, що ця гармонійність включає в себе і рівновагу Начал. У кожного з вас є друг. Так була створена ваша група. Троє дівчат і троє юнаків. Це не лише механічне поєднання, а й дружба сердець. Сподіваюсь, я не помилилась?

Цнотливі і радісні усмішки були відповіддю.

— Любов — основа Буття, — вела далі Зірниця. — Тільки велика любов може бути основою творчості, труда, подвигу. Лише любов має Космічне Право дати життя новій істоті. Раніше було далеко не так. Насилля, обман, розпуста і легковажність панували в храмі любові. І це позначалось на житті всієї планети. Приниження жінки дало гіркі наслідки — світ був конгломератом лицемірства і рабства, сваволі і ненависті. І тільки Комуністична Ера рішуче ліквідувала ганебне порушення Космічного Права, встановила рівновагу Начал, піднесла значення Любові до Основи Буття.

Ось чому я звертаюсь сьогодні до тебе, Ясноцвіте, і запитую: чи є в тебе подруга, з якою ти хочеш пройти шлях подвигу?

— Нема, — поспішно сказав юнак, густо почервонівши. — Я про це не думав, Велика Матір…

Учні засміялися. Зірниця теж посміхнулася.

— Це не дивно, — сказала вона. — Але я гадала, що ти з кимсь дружиш?

Ясноцвіт мовчав, зовсім присоромлений. Зірниця перезирнулася з Учителем, м’яко додала:

— Гаразд, сину Ясноцвіте. Ми покінчимо з цією розмовою. Але пам’ятай — я не даремно розпочала її. Ти зрозумів?

— Я запам’ятаю, Велика Матір, — прошепотів хлопець. — Я зрозумів.

— От і чудесно. А тепер — до праці. Бажаю успіхів, любі мої сини і дочки. Сонцезоре, Енерговузол дає енергію.

Зірниця піднесла руки в привітанні. Екран потьмарився, згас.

Сонцезір зійшов па підвищення. Натиснув кнопку на пульті. Знову піднялися штори на вікнах і золотисте проміння Сонця заповнило аудиторію.

— Твоє повноліття, Ясноцвіте, — сказав Учитель, — буде відзначено чудовим і рідкісним експериментом. Енерговузол Землі дає енергію для проникнення в інші виміри часу-простору. Цим займаються, як ви знаєте, лише визначні вчені Землі, бо подорож в іншу структуру Буття таїть у собі небезпеки і несподіванки. Для нас зроблено виняток. Сьогодні — лекція па цю тему. Після неї — десятихвилинний експеримент, який наочно продемонструє вам реальність глибинних світів.

Бачу, що ви палко бажаєте одразу ж почати експеримент. Зачекайте. Спочатку побесідуємо на цю тему.

Я нічого нового вам не скажу. Або майже нічого нового. Просто ми разом з вами пройдемо стародавніми шляхами пізнання, щоб прослідкувати шукання Розуму, який невтомно, крок за кроком створював гігантську мозаїчну картину Істини від сивої давнини аж до сьогоднішнього часу. Та мозаїка — то не заслуга однієї людини. Навіть не якоїсь групи людей. То — результат тяжких подвигів мільйонів борців за Світло, за Прогрес. Кожен вогник тієї мозаїки Земної Науки є вогником відважних, самовідданих сердець, які не шкодували ні життя, ні сил своїх в ім’я еволюції…

Ми почнемо, власне, не з наукових теорій чи передбачень. Згадаємо всю еволюцію живого світу, яка і є поступовим переходом життя на все вищі й вищі щаблі існування, в глибші й глибші виміри всеосяжного часу-простору…

Сонцезір пройшовся по підвищенню, зупинився біля вікна. На одну мить замислився. Погляд його сягнув за білосніжні хребти, в глибінь неба, ніби щось хотів знайти там. Потім повернувся в аудиторію, блискавицею пробіг по обличчях учнів.

— Я згадав давню притчу чи казочку, — сказав учитель. — Вона має філософське зерно і підходить до нинішньої розмови. Притча розповідає таке.

Жило-було в предковічні часи плем’я людей. Воно потрапило в глибоку гірську долину. Минали віки — тисячі літ. Люди забули про те, звідки вони прийшли. Вони не бачили нічого, крім гір, хмар над ними і своєї долини. Вони задовольнялись тим, що мали, і не прагнули до більшого.

Якщо народжувались діти, які питали батьків чи дідів: «Що там, за горами?» — відповідь була категоричною і вичерпною: «За горами нічого нема! Там кінець світу».

Так гасили батьки вогники пошуків в серцях дітей. І знову минали віки.

Та нарешті народився хлопець, який не задовольнився звичною відповіддю. Він довго думав, а потім вирішив перевірити твердження батьків.

Він зник з селища. Його спочатку шукали, а потім махнули рукою. Вважали, що хлопця пожер хижий звір або він упав у прірву. Та минув час. І в селищі з’явився новий чоловік. Він був гарний і розумний. Він був сміливий і не схожий па місцевих людей. Старшини запитали його, звідки він.

— З-за гір, — відповів пришелець.

— Не може бути, — заперечували старшини. — За горами нічого і нікого нема. Там кінець світу.

Пришелець сміявся:

— Ви мені теж так говорили. А я не повірив. Я пішов у гори. Піднявся на вершину. І не кінець світу побачив, а зовсім нові землі.

— Хто ж ти? — з острахом запитували люди.

Пришелець назвав себе. І, справді, батьки, родичі і знайомі признали його.

Він розповів їм про те, як змагався з крутизною гір, як у муках подолав гірські перевали і льодовики, як побачив з вершини по той бік хребта нові долини — квітучі, прекрасні, заселені.

— Там живуть люди. Багато різних людей. Там великі міста і селища. Там бачив я поля, засіяні хлібом, насаджені садами. Там, ще далі,— широкі ріки і моря. Ви навіть не знаєте, що таке моря. Це такі великі озера, що навіть берегів їхніх не видно. Досить вам сидіти в долині. Ходімо через гори. Там всього багато: і їжі, і простору. Там діти наші побачать безмежний світ, їх очі не впиратимуться в гірські масиви.

Старшини і діди заперечливо хитали головами, але молодь схвально зустріла слова пришельця. Довго сперечалися вони. І нарешті вирішили йти.

Пришелець попереджував, що не треба брати нічого, тільки одну-дві пари взуття, їжі, щоб подолати перевал, і більше нічого. Там, на тому боці, все є.

Та не послухались його. Понабирали переселенці всякої всячини. І худобу вели вони на прив’язі, і їжі запасли на багато місяців, і різного лахміття.

Піднялись вони до підніжжя найвищих гір, які треба було подолати. Більшість переселенців, змучені великими вантажами, зчинили ґвалт. Вони відмовлялися йти далі, кричали:

— Тільки дурень може повірити, що там, за горами, є щось, схоже на нашу долину. Кидати живе і шукати мертве? Нема дурних.

Вони повернулися назад. Кілька десятків молодших пішли далі. Але й вони несли на собі багато майна, бо не вірили повністю пришельцю. З них лив ручаями піт, горіли підошви ніг, пили плечі. Тільки пришелець легко і радісно поривався вперед, перескакуючи з каменя на камінь.

По дорозі відстало ще кілька чоловік. І нарешті біля самого перевалу знемогли всі. Пришелець заохочував їх, показував близьку вершину, але ніхто не бажав навіть дивитися в той бік. Внизу зеленіла між хмаринами їхня долина. Там було мило, там було звично, долина непереможно тягнула їх вниз своїм спокоєм, своєю очевидністю, своєю правдивістю.

А пришелець нічого не дав їм, крім красивих слів. Вони вже піднялися так високо і нічого не бачили, крім гір.

— Ще трохи, ще зовсім недалеко! — благав їх пришелець. — Ну, чекайте, я сам піднімуся…

Він зробив ще кілька десятків кроків. Останнє зусилля — і перед ним відкрився вражаючий краєвид. Пришелець повернувся до родичів своїх і натхненно сказав:

— Брати мої! Погляньте — яка краса. Ось, я бачу її. Ген блищить море вдалині. Зеленіють великі ліси. Біліють села. Золотисті хліба котять хвилі з краю в край. Який простір! Яка сила! Брати мої! Піднімайтесь сюди!

Та переселенці вже не слухали його. Вони один за одним рушали вниз, назад. Там їх чекало рідне село, пасовиська, теплі хати і постіль.

Останній з переселенців озирнувся, посварився кулаком на пришельця і сказав презирливо:

— Щастя твоє, що ти піднявся вище. Тут би тобі й кінець прийшов. Брехун! Не смій спускатись за нами!

— Я кажу правду, — розпачливо говорив пришелець. — Ну чому ви не хочете піднятися до мене?

— Ми досить ішли за тобою, — крикнув останній з переселенців. — І нічого не бачили. Скільки можна обманювати?

— Невже не розумієте, — обурився пришелець, — що нові обрії відкриваються лише на вершині! Зробіть останнє зусилля!

Та розлючені люди вже не чули його. Вони спускалися нижче і нижче, до рідної долини, де жили тисячоліттями їхні діди, прадіди і де вони знову житимуть віками, вже не піддаючись намові божевільних диваків.

А пришелець сидів на вершині гори і гірко плакав сльозами жалю і співчуття. Він жалів людей, яким залишилось так небагато до нових обріїв і які самі не побажали піднятися до них.

Сонцезір замовк. Оглянув учнів.

— Чи ясний зміст казочки? — запитав він. І, не чекаючи відповіді, ствердно сказав: — Я гадаю, що ясний. Нові обрії, нові перспективи в житті суспільства, в пізнанні Світу відкриваються лише на грані зусиль, лише тоді, коли люди піднімаються на вершини даного етапу Буття. Якщо вони не повірять Розуму, що веде їх па вершину, якщо вони зневажать пориви і підуть за голосом догми, розрахунку, очевидності — тоді настає епоха регресу, занепаду, і тисячоліття мороку і невігластва пропливають над такими народами. Так було часто на Землі і па інших планетах, як нам стало відомо з численних космічних повідомлень. Це закон Розвитку.

Ви не гадаєте, що я ухилився вбік? По очах бачу, що ви розумієте мене. Тим краще. Мій відступ має пряме відношення до сьогоднішньої лекції та експерименту.

Справді, будь-яке фізичне існування являє собою своєрідну долину, про яку розповіла вам старовинна притча. Чи то амеба, черв’як, чи мурашка, чи риба, чи навіть ссавець, чи людина — всі ці істоти знаходяться на певній висоті в тій долині, з якої бажає вивести своїх родичів Розум.

Уявіть обрій черв’яка чи мурашки. Він пролягає зовсім поряд з ними. Наприклад, черв’як може вивчати світ лише безпосередньо дотикаючись до предметів. У мурашки кругозір набагато ширший, бо вона входить до колективу, отже, об’єднується з братами своїми в грандіозну надістоту. Але навіть колективний розум мурашок перебуває в досить тісній долині, створеній потребами і умовами життя цих комах.

Минають віки. Тисячоліття. Творчий імпульс, закладений у матерії Природою, невпинно змушує істот шукати шляхів з глибокої долини до вершин Буття. І ось з’являється гомо сапієнс — розумна людина. Починається колективний похід за вершину, з якої Розум обіцяє показати Безмежність. Скільки відсталих на шляху! Скільки проклять, нарікань, зневіри! Згадаймо деякі факти.

Спочатку древні обмежували світ лише своїми землями. Вони уподібнювали його млинцю, що плаває в Океані, або, в кращому разі, півсфері, що тримається на китах. Небо являло собою кришталеву сферу, а зорі — світильники, призначені для прикрашення ночі. Це, звичайно, набагато прогресивніше, ніж погляд мурашки, але, по суті, не відрізняється від нього, а може, ще й гірший, бо перекручує істину, замикає людську свідомість у непорушні догми, які потім так важко руйнувати.

Ще один поштовх вперед. Окремі геніальні вчені починають розуміти, що Земля оточена з усіх боків простором, що вона обертається навколо Сонця. Так учив Арістарх Самоський і деякі інші вчені давнини. Але прекрасні зернята Істини були поховані під пилом церковних догм і забобонів. Служителям тьми і регресу не хотілося, щоб люди вийшли з долини неуцтва, бо в Безмежності їх неможливо буде тримати в покорі, звільнений Розум обов’язково розірве кайдани умовностей і упереджень, потрапивши в свою істинну стихію — в Океан Безконечності. Так знову пливли віки темряви і сваволі, освітлені чадними вогнищами інквізиції, позначені криками замучених і подвигами безсмертних Пришельців Світла і Прогресу.

Згадаємо Кампанеллу. Згадаємо Коперніка і Галілея. Вони перші не побоялися похитнути кришталевий небозвід, вони закликали братів своїх — людей Землі — шукати вихід з долини неуцтва. Насилу пробила до життя стежину ідея геліоцентризму. Земля нарешті звільнилася від віковічного тягаря — бути центром Світу — і закружляла в космічному просторі. Але навіть тут прислужниками темряви були знайдені щілини. Кришталева сфера була відсунута трохи далі, за орбіту останніх планет. Але ж долина — така люба для обмежених і нікчемних умів — зберігалася. Ніхто не бажав визнати, що з вершини відкривається безмежний обрій, де є безліч таких же світів, як і наш світ.

Це зробив Джордано. Одним ударом Розуму він розсік тенета зашкарублості і піднявся на вершину пізнання. Порохом затхлості і дикунства розлетілися всякі сфери, що обмежували людство, — і перед враженою свідомістю відкрилася істинна Безмежність. Вогнище, на якому згоріло тіло Джордано, палатиме вічно. Воно горить на вершині, з якої відкривається новий безмежний обрій. Так, Джордано був Пришельцем з Безконечності, куди він піднявся неймовірним подвигом руху.

Почалася Нова Ера. Ера нестримного розвитку Знання. Та на цьому не скінчилася боротьба. О ні! Вона ще сильніше закипіла на порозі Безмежності. Адже темрява, реакція в особі різних мракобісних об’єднань знала, що руйнування обмежень, умовностей, традицій темного минулого зруйнує і владу її над умами людськими.

Так було ще зовсім недавно, ви про це читали в книгах і бачили фільми. Невігласи і мракобіси чіплялися за будь-які досягнення науки, щоб обмежити Світобудову, щоб довести нікчемність Людини, її приреченість, її залежність від випадку і так далі. Обмеженість свого фізичного мозку такі «теоретики» переносили на Всесвіт, ігноруючи весь хід пізнання, який свідчив, що нема і не може бути межі для Світобудови, Світобудова невичерпна в усіх своїх аспектах, вона невпинно еволюціонує, розвивається, само-пізнає себе через безліч розумних істот, об’єднується в Безмежності через вічні зусилля цих самих істот — своїх дітей.

Наша Ера вивела Людину на ту вершину, про яку говорила стародавня притча. Та вершина — розуміння неосяжності Всесвіту. Це не означає, що далі нема куди підніматись. Навпаки, шлях Розуму безмежний. Але тепер Людина знає, що не можна обмежувати жодну сторону Буття. Розвиваючись, здобуваючи нові почуття, розумні істоти переходять у нові виміри існування, розширюють координати свого перебування, розсувають обрії бачення. І вони знають, що позаду і попереду тягнеться безмежна валка переселенців. Одні ще перебувають у долині, звідки не видно неосяжності небес, а інші — вже досягли таких вершин Знання і Могутності, про які навіть ми, що володіємо великою наукою, не маємо ніякого уявлення.

Цього, власне, не заперечувала більшість вчених, але вони визнавали лише існування типу земного, грубо фізичного. Як можна було уявити собі безконечний розвиток в обмеженому плані будь-якої планети — це ми не збагнемо тепер. Для нас такий погляд здається смішним і наївним.

Але не будемо звинувачувати своїх предків у обмеженості. Адже вони не мали сміливості зробити кілька тих рішучих кроків, щоб піднятися на вершину синтезу. Хоч, правда, перші факти на користь нових глибин Безмежності були дані наукою першої половини двадцятого сторіччя. Пригадуєте думки знаменитого вченого Поля Дірака про можливість існування часток з негативною енергією? Його думки були підтверджені експериментально. Вчені знайшли так звані позитрони, антинуклони і безліч інших античасток. Деякі мислителі відкрили, що античастки розвиваються, існують в античасі, тобто в ритмі, зворотному нашому, і тому зникають, анігілюють, з’явившись у наших вимірах. Виникли гіпотези, які несміливо натякали, що античастки можуть являти собою світ, або антисвіт, схожий на наш, що може бути безліч таких світів, що проникають один в одного, як, наприклад, можна передати сотні передач по одному проводу, але з допомогою різних частот.

Та справжня революція Розуму наступила лише тепер. Завдання нашого суспільства — це всебічний розвиток кожного індивідуума, використання його здібностей і талантів для Спільного Блага. Будь-яку думку ми спрямовуємо в напрямку Еволюції, тому вона не викликає ворожості чи осуду, а лише дружній аналіз.

Ми тепер знаємо — і це підтверджує інформація, передана нам розумними істотами інших планет, — що Еволюція Землі або будь-якої іншої планети — це лише певний клас, якщо порівняти Безмежжя зі Школою. І так поступово цивілізації у важкій боротьбі з неуцтвом пізнають себе і Природу, переходять з класу в класі, ступаючи гігантськими Щаблями Знання.

Еволюціонує все — від атома до людини. Ніщо не стоїть на місці. Бо зупинка — це смерть.

Таких вимірів-щаблів безліч. Саме в цьому — Безмежність, а не лише в сумі Сонць і Галактик, як думали наші предки колись. Безмежжя не тільки в кількості, айв якості.

Нагадаю вам сучасну гіпотезу. Вона стверджує, що планети, зірки чи інші небесні тіла — це не лише скупчення певного щабля матерії, скажімо, фізичної маси. Вони — центри сил, градації яких незліченні. Вони не вичерпуються видимими очевидними якостями, а мають безконечну глибину у всі боки всіх можливих часів-просторів. Дещо цю думку ілюструє фізика. Вона вивчає багато таких якостей матерії, які не піддаються нашим почуттям.

Наприклад, можна говорити про Землю не тільки як про тверду планету, а й як про електромагнітний вихор — на плані магнетизму, або нейтринну кулю — у вимірі нейтринного поля, або як гравітаційне ядро у гігантському організмі Метагалактики. І так без кінця.

Ти щось бажаєш запитати, Космославе? Чи не так? Я це бачу по твоєму обличчю.

— Так, — гаряче заявив Космослав. — Я багато думаю над тими проблемами, про які говориш ти сьогодні, Учителю. Мене завжди вражає грандіозність Світобудови. Але інколи, і ось зараз, сумніви закрадаються в душу. Чи не ефемерна і така будова Світу? Ми говоримо про Безмежність, а чим виміряли її? Ми просто не досягли ніяких меж і перенесли уявлення дикунів у протилежний бік — у відсутність кінця всім цим велетенським процесам.

— Що ж ти хочеш сказати цим?

— Те, що, може, Всесвіт і не такий, як гадали раніше, і не такий, як вважає наука тепер! — сміливо сказав Космослав.

— Поясни свою думку точніше.

— Я ще не сформулював. Це важко перевести у словесні форми.

— Зрозуміло. Поки що це у тебе в плані чуттєзнання? Так?

— Так, Учителю. Я хочу лише сказати, що такі поняття, як «конечність» і «безконечність» — історичні поняття. Вони виникли на певних етапах пізнання, коли люди не знали навіть, чи відповідає чому-небудь їхнє визначення. Створили слово «конечний», а не знали, що вичерпати будь-яку «конечну» річ не можна. Створили його заперечення — «безконечний», а не мали взірця для того, щоб визначити його істинність. Аналогія була лише одна — математичні абстракції. Але ж ми говоримо про конкретний Всесвіт, про конкретну Безмежність, а не про абстрактну.

— Я розумію тебе, Космославе, — лагідно сказав Сонцезір, оглядаючи принишклих учнів. — Твої роздуми цікаві, але в них суттєва помилка напочатку. Ти, як і наші предки, виходиш з поняття майже механістичного Всесвіту, постійного, саме конкретного. А він і не конкретний, і не абстрактний. Він не річ, не істота, а невпинний закономірний процес, він не конкретна, а потенційна Безмежність, тобто можливість безмежного прояву… Чи зрозуміло я говорю?

— Так, — якусь мить подумавши, сказав Космослав. — Я збагнув різницю. Я подумаю на самоті. Дякую тобі, Учителю. Але ще одне: як збагнути тоді конечну мету еволюційного руху серед цієї грандіозної картини Мегасвітів? Що собою може являти найбільш висока істота в цій системі Ієрархії, адже Буття не припинялося ніколи, і є цивілізації безмежно високі.

Сонцезір усміхнувся, зітхнув.

— Як завжди, ти залітаєш занадто далеко, Космославе. Це все одно, що намагатися уявити собі зоряне небо, ні разу не бачачи його. Це все одно, що глухому уявити красу і мелодійність Моцар-га чи Бетховена. Ми — сини певного щабля Природи, як я вже сказав. Наша фізична структура обмежена кількома почуттями і можливостями мозку, який досить незначного розвитку, якщо порівняти з розвитком високих планет. Коли ми підіймемося на наступну вершину Знання, то з неї осягнемо нові обрії. Сила справжньої науки — в послідовності, а не в розпилюванні своїх сил на Безмежність.

В моїх словах нема протиріччя, як гадаєш ти, Космославе! Адже саме так ти подумав? Ну от. Будь ласка, сідай. Я скоро закінчу свою бесіду. Найголовніше, що треба усвідомити всім, хто хоче бути справжнім дослідником Всесвіту, — це невичерпність Світобудови. Ми не постулюємо її, не виводимо від протилежного, як сказав ти, Космославе, а вивчаємо і є частиною її. Крім того, ми вже маємо підтвердження наших думок і гіпотез. Вони надходять з неосяжних глибин Космосу, від істот, які перебували на нашому ступені розвитку квадрильйони років тому за земним часом. Вони кажуть нам, наші старші Брати, що Світобудова безмежна і прекрасна, що боротьба за Знання приводить розумних істот до таких величних результатів, які виправдовують будь-які зусилля і втрати на Шляху до Істини.

Така картина Всесвіту — складна, але вона разом з тим і проста. Ця простота висловлюється одним словом «єдність». Саме Велика Єдність всього Буття — така думка є найбільшим досягненням сучасної науки. Різні глибини Буття, різні цивілізації чи еволюції в різних координатах не відокремлені від нас, а зв’язані тісними причинними нитями. Ми виходимо з попереднього, нижчого стану, переходимо у вищий, як риба в земноводну тварину, як земноводна в ящера і так далі. А за нами і перед нами — нескінченний потік Братів — розумних і ще не розумних істот. Кінця нема цьому шляху — шляху великого сходження до Істини…

На пульті замиготів червоний сигнал, перериваючи натхненну мову Учителя. Сонцезір зупинився, ввімкнув Мережу Зв’язку. В аудиторії почувся голос:

— Енерговузол Землі дає енергію експерименту Вищій Школі номер сім Алтайського Космоцентру. Початок — через дев’ятнадцять хвилин, тривалість експерименту — десять хвилин. Підготуйтесь. Говорить диспетчер Енерговузла Громовик. Ви зрозуміли мене?

— Ми чуємо тебе, Громовик, — сказав Сонцезір радісно. — Система ввімкнута. Ми готуємось. Дякую.

— Дякуйте Великій Матері, — відповів голос. — Бажаю успіху. Будьте обережні.

— Друзі мої, — сказав Сонцезір. — Хутко перейдемо до експериментального приміщення. Там все готове.

Учні вийшли за Учителем з аудиторії і опинилися в глухому приміщенні без вікон. Лише вгорі, під сферичним куполом, слабо світилася червона люмінесцентна лампа.

Сонцезір розмістив учнів півколом у низьких напівлежачих кріслах, сам одійшов до невеликого пульта.

— Повний спокій, — сказав він. — Ми проникнемо в один із нижчих вимірів Землі. Це та ж сама планета Земля, але в її недоступному для звичайних почуттів аспекті. Там є своє життя, хоч і примітивне, але воно теж поступово піднімається до нашого рівня…

— Можна запитання, Учителю? — заворушилася в кріслі Горлиця.

— Я слухаю тебе. Ще є час. Тільки коротко.

— А чому — в нижчий вимір? — запитала дівчина. — Чому не в вищий?

— Слушне запитання, — усміхнувся Сонцезір. — У вищий — було б краще. Але для цього потрібна не лише стороння енергія, а й власна. Це вже привілей окремих дослідників, які готуються до таких експериментів роками. Необхідна самодисципліна, очищена свідомість, могутня воля, і володіння собою, і ще багато таких якостей, яких у вас ще нема. Не журися, Горлице, і ви, друзі, все прийде з часом. Не перескакуйте, як ми вже говорили, через закономірні щаблі розвитку.

Отже, увага. Енергополе створить навколо пас потужний захист. Ви побачите, як зникне для вас звичний світ і почне виникати інший. Сприймайте спокійно все, що побачите. Не вставайте з місця.

У темряві зажеврів голубий екран. На ньому з’явилася постать молодого хлопця з вогнистим чубом-їжаком. Він стояв біля великого пульта з безліччю миготливих вічок. Побачивши його, Сонцезір запитав:

— Громовик?

— Я, — весело відповів хлопець. — Ви готові до експерименту?

— Так.

— Тоді вмикаю подачу енергії.

Екран згас. У темряві почувся шепіт Горлиці. Вона дружелюбно сказала:

— Справді Громовик. У нього чуб наче з вогню.

— Тихо! Увага! — посварився пальцем Учитель. — Одна хвилина. П’ятдесят секунд. Сорок. Тридцять п’ять…

Серця учнів стукали схвильовано і сильно у передчутті неймовірного експерименту. Абстрактні міркування на тему про інші виміри були своєрідним інтелектуальним опіумом, дія якого закінчувалась після бесіди. А тут — реальне, конкретне проникнення в недоступні для почуття координати. Це щось незвичайне, казкове!

Над приміщенням попливли розмаїті іскри, ніжні фіолетові спіралі.

— Перебудова часу — простору, — почувся глухий голос Сонцезора.

Зникло світло червоної лампи під куполом. Настала цілковита пітьма. А в ній — з’явилося плетиво блакитних ліній, які завихрилися спіраллю навколо групи учнів, ніби охоплюючи їх вогнистою сферою.

Холодна хвиля пронизала тіла учнів і Учителя. Пітьма поступово зникала.

Розтанули стіни приміщення.

Зник купол.

Учні і Учитель опинилися серед неосяжного простору. їхні крісла і пульт управління, на якому пульсували вогники індикаторів, тепер перебували під відкритим небом.

Небо було темно-зеленим, на ньому вирізнялися якісь плями — чи то хмари, чи то розмиті цятки зірок. Сонце являло собою гігантську примарну багрову кулю — вона в сотні разів більша за видимий диск світила у звичайному вимірі.

Учні мовчали, приголомшені, заворожені.

— Ви бачите Сонце? — запитав Учитель. — Воно більше від звичного і зовсім іншого кольору. Це тому, що ми бачимо інший його аспект. Але про це потім… Зверніть увагу на оточення. Воно нічим не нагадує Землю.

Справді, не було звичних рослин, лісів. Замість них по рівнині повзли корчуваті, густі зарості коричневих, маслянистих дерев. Вони мали непевні, туманні обриси, звивалися, ніби змії, повертаючись у різні боки. А далі, за ними, колихалися імлисті утвори — чи то живі істоти, чи то якісь дивовижні рослини, схожі на плакучі верби.

— Дужо бридке життя, — прошепотіла Мирослава. Учитель заперечливо похитав головою.

— Так було й у нашому вимірі. Згадайте потворні форми ящерів, птеродактилів, морських тварин. Природа шукає найкращого вияву можливостей даного організму у певних умовах. Інакше не може бути.

— Ах! — пролунав зляканий дівочий голос. Сонцезір замовк, тривожно озирнувся.

З-за дерев з’явилася гігантська чорна потвора. Вона була схожа на казкового дракона. Довжелезний тулуб на присадкуватих ногах, кінець якого губився у хащах, гігантська голова з багровими очицями. Потвора грізно заричала, піднялася над групою дослідників. На її опуклому лобі — між очима — видулося щось схоже на лійку. Та лійка сповнилася зеленкуватим полум’ям, з неї метнулася тонка зигзагоподібна блискавиця.

Блискавиця промайнула над головами учнів. Боляче різонуло по вухах.

— Обережно! — почувся тривожний голос Сонцезора. — Треба закінчувати експеримент.

Та він не встиг виключити установку, як потвора знову піднялася в просторі і націлилася на Сонцезора. Замерехтіла зловісним полум’ям лійка-антена. Закричали дівчата.

— Учителю! — приглушено гукнув Пломінь. Яскрава зелена блискавиця полетіла прямо в груди Учителя.

І в ту ж мить між потворою і Сонцезором опинилася постать. То був Ясноцвіт. Весь жахливий заряд енергії він прийняв у свої груди.

Почувся стогін. Юнак важко впав на руки Учителя. І разом з тим зник примарний світ нижчого виміру. Сонцезір вимкнув установку.

Спалахнули лампи денного світла. Навколо були стіни звичного приміщення. Ніби й не існувало казкового світу, де вони тільки що побували.

Та про жахливу пригоду свідчило бліде обличчя Ясноцвіта, який нерухомо лежав на руках Учителя.

Сонцезір притулився вухом до грудей учня.

— Тримайте Ясноцвіта. Вій тяжко хворий!

Учитель кинувся до пульта. Пролунав дзвінок тривоги. На екрані з’явилася дівчина-диспетчер.

— Що трапилося?

— Хворий Ясноцвіт. Тяжка травма.

— Кого викликати?

— Велику Матір. І Інститут Енергії Серця.

— Даю позачергово.

В ефірі прозвучав її голос:

— У небезпеці життя людини. Викликаю Інститут Енергії Серця і Зірницю — Покровительку Вищих Шкіл.

Через кілька секунд на екрані з’явилася Зірниця. Вона тривожно дивилася на Сонцезора.

— Серце моє в смутку, — сказала вона. — Напевне, щось трапилося?

— Так.

— Експеримент?

— Так, Зірнице. Все йшло гаразд. З’явилася потвора, відома дослідникам під назвою «Чорний Змій». Вона метнула заряд в мене. Ясноцвіт захистив мене собою…

— Ясноцвіт! — зойкнула Зірниця. — Що з ним?

— Він непритомний. Боюся, параліч серця.

— Ти викликав Інститут Серця?

— Так.

— Негайно вилітай разом з Ясноцвітом. Не гайнуй жодної хвилини. Енергія Чорного Змія смертельна!..

Учні побігли до виходу. Космослав і Пломінь вже виводили з ангара портативний вертоліт, а дівчата несли легкі носилки, клали на них свого друга.

Велика Матір печально дивилася на їхні приготування, склавши чутливі тонкі руки на грудях, і ледве чутно промовляла:

— Сиротино моя! Дитя моє, Ясноцвіте… Що буде з тобою?

Блакитне полум’я

Надходив вечір. Сонце ховалося за гірські хребти. На дверях лабораторій згасали сині і червоні таблички з написами:

Розходилися нечисленні працівники — лаборанти, піддослідні. Інститут Енергії Серця припиняв роботу до ранку.

Керівник Інституту Суон, як завжди, йшов відпочивати. Він підіймався по пухнастому килиму па відкритий дах Інституту, лягав у шезлонг. Зоряне поле розстилалося перед ним неосяжним посівом, приймало до свого лона втомлений розум, неспокійну душу. Воно промовляло до Суона, навівало нові думки, вселяло незбориму віру в успіх великої справи.

Він лаштував невеликий телескоп, довго спостерігав за плином зоряної ріки. Вона струменіла в небесному фарватері — велично, неспішно. І здавалося, що від того потоку линуть акорди ледь чутної ритмічної музики.

Суон прислухався до неї, вловлював серцем божественний ритм.

Музика Сфер.

Вона справді існує. її може почути кожен, хто відкриє серце своє у Всесвіт, хто зіллється з ним у зоряних просторах. Та музика — вічна пульсація Космосу, ритм Вселенського Життя, якому нема ні кінця, ні початку.

Ритм і велика єдність — у всьому. Суон дивиться на далекі пасма галактик, на їх завихрені спіралі. Які вони схожі на Серце, далекі світи. Справді, чи не нагадує грандіозну пульсацію Серця пульсація Мегасистеми? Адже давно вже вчені помітили розбігання галактик. І чим далі — тим швидше. Логіка підказувала, що повинен бути й зворотний процес. І наступні дослідження підтвердили це. Ритм пульсації був єдиний, універсальний у всій Безмежності.

Серце! Ти справді прообраз Космосу. Недаром у давнину казали: «Пізнай самого себе!» Шукай, як казали мудреці, ближче близького, нижче низького.

Пульсують зірки, галактики, атоми — все у вічній праці, у вічній зміні активності і спокою.

Суон заплющує очі. І йому здається, що незримі руки ніжної Матері несуть його серед осяйних космічних просторів, заколисують, вливають його снагу, його енергію, його розум у єдиний потік Безмежжя…

І ось уже нема його. Нема Суона. Є Всесвіт, і він — його невіддільна частина. Мчить, мчить розум мимо галактик, мимо грандіозних надсистем — і вони зливаються в єдині мерехтливі пасма. І згадується вченому давня-прадавня розмова з дідом. Тоді Суону було лише шістнадцять років, він навчався в університеті і приїхав до діда в гості.

Дід завідував гігантською селекційною станцією в Киргизії. Він розпитував онука про його успіхи в навчанні, полемізував з ним, висміюючи його прагнення до гіпертрофування великих наукових проблем. Про що вони тоді говорили? Ага, про Безсмертя. Дід тоді іронізував над Суоном. Ще й досі долинає з далекого минулого глухий, приємний, задумливий голос старого.

— Ти мрієш, сипку, про індивідуальне безсмертя, про вічність однієї і тієї ж особи? Це ж велика химера. Механізм у найпримітивнішому викладі. Вічне оновлення — ось закон Природи. Хіба цього не видно на кожному кроці? Я поставлю перед тобою кілька найпростіших запитань, а ти відповідай щиро, не хитруючи. Ти бажаєш безсмертя?

— Так, — не задумуючись, захоплено говорив Суон.

— Тоді скажи, чи є ще в тобі заздрість?

Суон, спантеличений таким запитанням, деякий час думав, а потім щиро відповів:

— Є, діду. Інколи проявляється.

— І не дивно. Так скажи мені, ти б хотів узяти в безсмертя заздрість?

— Ні! — палко заперечив Суон.

— А лють є?

— Інколи проявляється.

— Візьмеш її в Безсмертя?

— Ні.

— Лінощі візьмеш?

— Ні.

— Догматизм, консерватизм, забобони?

— Ні, ні, ні!

— От бачиш! А такі руки, як у тебе, такий ніс, рот, очі, хоч і досить непогані, — вів далі дід. ~ Невже ти бажаєш тягти в безконечність таку обмежену форму, не кажучи про те, що це в протиріччі з законом збереження енергії. Невже бажаєш увіковічити своє тіло, яке при своїй доцільності не являє собою ідеального утвору?

— Ні, не хочу! — говорив розгублено Суон. — Але я не збагну, до чого ти ведеш, діду?

— А до того, що все інше буде й так безсмертним. Все найкраще, що є в тобі, в мені, — буде жити. В твоїх дітях, у дітях інших людей, у квітах, у музиці, в красі Безмежжя, яке несе в своєму лоні всіх пас — всі видимі і невидимі проявлення. Куди нам, синку, подітися від нашої Матері Безмежності? Ми справді безсмертні. Одне лише запам’ятай: нам треба творити Красу, творити безперервно, щохвилини, кожним подихом, щоб бути достойними дітьми своєї Матері, щоб все більше і більше прикрашати свою безмежну домівку.

Суон розплющує очі. Голос діда відпливає у безвість, замовкає. Яке глибоке чуттєзнання було в старого. Хіба можна сказати, що він умер, хоч тіло його давно поховане в землі? Ні, і досі відчувається тепло його руки, полум’я його слів, ласка його великого серця.

Серце! Нема вищого поняття. Ще в юності збагнув це Суон. Ось чому він присвятив усе життя Серцю, його вивченню, його дивовижним грандіозним проблемам.

Як примітивно раніше розуміли роль серця. Хоч і берегли його, лікували, але зовсім ігнорували його центральне значення.

Насос! Компресор, щоб ганяти кров по організму. Яке приниження. З бога зробили грубого ідола.

Тільки в народі у примітивній формі пробивалося інколи розуміння значення Серця. «Серце віщує», «серце болить», «серце передчуває», «серце підказує». Так говорив народ, і тим визначив у геніальному прозрінні керівну роль Серця.

Справді, все навалили на мозок. Все приписали йому. Будь-які функції управління шукали в мозку. Навіть передачу на відстань енергії думки поклали на мозок. А розгадка була в Серці…

Суон похитав головою, згадавши, яку боротьбу довелося пережити науці, щоб вийти на вірний шлях. Рішучі докази на користь величезного значення Серця дали експерименти — тонкі, але на диво точні.

Були зроблені знімки у високочастотних полях, у інфра- та ультраспектрах, у спектрах принципово нових полів невідомих раніше енергій. Це було проривом у незнайомий світ.

Навіть енергетичне світіння показало, що Серце має центральне значення в організмі. Воно палало блакитним вогнем, воно було центром, що не лише виконував механічну роботу розподілювача крові, а й конденсував у могутній батареї гігантські запаси енергії.

Порівняли мозкові телепатичні імпульси, якими намагалися встановити зв’язок на відстані, з сердечними розрядами. Різниця була разючою.

Розповсюдження сердечних імпульсів не мало меж. Вони проникали крізь воду, крізь землю, для них не було матеріальної перепони. Почали розроблятися нові методи зв’язку на відстані. Вчені вже не ігнорували серця. Вони старанно вивчали безліч стародавніх переказів, спогадів, натяків, легенд, казок про Серце. Вони зрозуміли, що відкрили в Людині Безмежність…

Чому «серце підказує», а не мозок? Чому «серце стрепенулося», коли хлопець побачив кохану дівчину, а не, скажімо, «мозок затуманився»? Чому «серце впало», «серце промовляє», «серце веде» в бій, на подвиг, чому про черству людину кажуть «безсердечний» або про зрадника — «чорне серце»?

Так. Це тепер ні для кого не дивина. Всі знають, що проблеми Серця — проблеми Майбутнього. Якщо мозок — це, примітивно порівнюючи, кібермашина, то Серце, в його найменшому аспекті, генератор енергії, сонце організму, конденсат всього найкращого в людині або найгіршого. А скільки ще не вивченого в ньому, які неосяжні перспективи для армії майбутніх вчених?

Так, так. Не мозок свій вирвав Данко для людей, а серце. Не мозок Прометея клював орел Зевса, а серце. І воно — скромне, непомітне, працьовите, невтомне — мовчить, ховається в глибині, веде свою всеосяжну роботу, палає блакитним полум’ям, доки в ньому є хоч крихітка снаги.

Минала ніч. Згасли зорі. Подрімавши якусь годину перед світанком, Суон бадьоро встав з шезлонга, кілька разів глибоко вдихнув холодне повітря. З високогірних луків долинав аромат квітів, смолистий запах кедрів.

Швидко виринуло з-за гір Сонце. І Суону здалося, що все навколо — і вершини, і темно-сині ліси, і луки, всіяні міріадами росинок, — засміялося радісно, прокинулося, простягнуло невидимі руки назустріч своєму Серцю, співаючи йому урочистий гімн Любові.

Суон прилаштував фільтр, поглянув в окуляр телескопа. «Здрастуй, Сонце, — Серце нашої системи. Хіба ти куля газу, як кажуть сухарі-астрономи? Так можна і людину розкласти на атоми кисню і азоту, заліза й кремнію. Так можна і квітку троянди перетворити на хімічну формулу, музику Моцарта звести до коливання часток повітря. Ні, ні! Ти не плазма, не куля мертвої палаючої матерії! Ти яскраве, вогнисте Серце, вічно творче, невтомне, єдиносуще з нами, твоїми дітьми.

Справді, хіба можна нас відділити від тебе? Все — твоє. І краса квіток, і аромат плодів — твоя енергія, трансформована вічним Життям у чудові форми, запахи. І пломінь наших ламп, і політ наших апаратів — ракет чи автомашин, атомопланів чи гелікоптерів, тепло жіночої руки чи тріпотіння крилець метелика — все це твоя вічна, промениста, еволюційна енергія, прекрасне Сонце!

Будь благословенне, Серце нашого Світу! Я вітаю тебе, я радію тобі!»

Суон ще трохи посидів на даху, вбираючи всім єством своїм потоки живлючої енергії. Потім він зійшов униз. Тихими пустельними коридорами добрався до веранди і звідти — в ліс, який тісно примикав до споруди Інституту.

Маленькою стежиною Суон підійшов до високогірного озера. Роздягнувшись, обмився холодною водою.

Повертався назад урочистий, енергійний, сповнений новими силами, новими задумами.

Його спокійний настрій порушив якийсь побічний звук. Суон насторожився. Ніби гелікоптер? Чи йому здається?

Звук посилився, наблизився. Почувся топкий свист. Над деревами промайнуло щось блискуче, опустилося біля Інституту.

Так і є. Гелікоптер. Що ж трапилося? Може, якийсь вчений?

У грудях прокотилось відчуття тривоги. Ах, знову серце. Чому ти стривожене? Значить, щось погане. Нещастя…

Скоріше, Суоне! Скоріше!

Ось назустріч вибігла помічниця Суона — Сніжинка. Суону завжди весело, коли він дивиться на неї. Вона чорна як галка — чорні очі, чорне кучеряве волосся, чорні брови і вії, а ім’я прямо протилежне — Сніжинка. Дівчина пояснює, що вона змалку була біленькою і пухнастою. А життя внесло свої корективи.

Але чому вона така дивна? Певно, щось не гаразд! З оксамитних очей Сніжинки ллється смуток, вона здалека гукає:

— Суоне! Жодної хвилини не можна гаяти!

— Що трапилось?

— Молодий хлопець. З Школи номер сім. Експеримент. Нижчий вимір. Чорний Змій!

Сніжинка випалила все це одним подихом, але Суон все зрозумів. Його бліде обличчя поблідло ще дужче, ясні очі під навислими бровами потемніли.

— Що в нього вражене? — глухо запитав він, пориваючи за собою дівчину вперед, до Інституту.

— Серце. Параліч.

— Де він?

— В лабораторії. Я все приготувала. Асистенти чергують. Конденсована енергія є. Психодонори ждуть.

— Добре. Добре, Сніжинко. Ах, яка біда! Чорний Змій. Це майже безнадійно!

— Суоне! Сама Велика Матір прохала за нього!

— Не говори мені цього, — з болем сказав Суон, хутко підіймаючись по сходах. — Хіба життя кожного з наших сучасників не повинне бути врятоване будь-що?

До Суона підбігли дівчата-помічниці. Вони майже на ходу одягли його в білосніжний халат. Двері в лабораторію відчинилися. Над ними спалахнув вогняний напис:

А трохи нижче — попередження блакитними буквами:

Суон одразу кинувся до операційного підвищення, блискавично оглянув оголену постать. Хлопчик! Ще зовсім хлопчик!

— Де енергоаналізи? — коротко запитав він.

Помічниця Сніжинка миттю ввімкнула демонстраційний екран. Згасло денне світло. На екрані попливли світляні зиґзаґи. Потім виникло гігантське пульсуюче серце. Воно було темно-синім, в окремих місцях його прорізували сліпучі блакитні цяточки. Сяйво навколо серця було слабким, тьмяним, промені його загиналися, в’яло тріпотіли в ефірі, ніби водорості за течією. А поміж ними ясно чорніла густа павутина, яка проникала глибоко всередину пульсуючої сфери.

— Занадто сильно вражено! — прошепотів Суон. — Занадто сильно. Як це сталося?

— Він захистив свого вчителя Сонцезора від Чорного Змія, — схвильовано сказала Сніжинка. — Сонцезір теж тут.

Тільки тепер Суон підвів голову і оглянув присутніх. Він побачив давно знайоме обличчя знаменитого Учителя і філософа, космонавта і видатного теоретика. Коротко кивнув. Погляд Сонцезора був тривожний і важкий.

— Чи є надія? — глухо запитав він.

— Надія є завжди, — відповів Суон. — І повинна бути завжди! Того, хто закриває серцем друга від смерті, будь-якою ціною треба повернути до життя. Ведіть психодонорів!

За кілька хвилин психодонори пройшли крізь установку, де аналізувалась їхня сердечна енергія. Порівнювались дані Ясноцвіта і тих, від кого треба було брати енергію. Після перевірки Суон спохмурнів.

— Не підходять. А час не жде. Його серце ось-ось зупиниться. Добу — не більше — підтримаємо. За цей час потрібно знайти нових донорів. Випадок виключний. Вражене все серце. Необхідна майже повна заміна. Допоможе лише абсолютно гармонійне серце. Те, що в нашому Інституті назвали «космічною половиною».

— Що ж робити? — розгублено прошепотіла Сніжинка. В її оксамитних очах заблищала сльоза.

— Рано ще плакати, дівчинко, — суворо сказав Сонцезір. Він якусь мить роздумував. Потім погляд його сягнув у невидиму даль, ніби обіймаючи собою всю Землю. — Ми забули, що існує людство. Я йду до Великої Матері. Ми звернемось до планети. Суоне, збережіть нашого сина скільки можна. Ми врятуємо його.

«Селеніт»

Вони йшли вузькою ущелиною поміж місячними горами.

Інколи зупинялись, дивилися навколо себе, в чорне небо, де сяяв тремтливим зеленкуватим промінням великий напівдиск Землі.

Розгублено переглядались. І знову йшли. Попереду йшов хлопець. Йому було вісімнадцять років. Він був сильний і сміливий. Жодного почуття страху не з’явилося на його обличчі. Недаремно ж він полетів сюди, на супутник Землі! А може, він тримався тому, що позаду йшла дівчина. Його подруга. Його помічниця по селенологічній роботі. їй всього п’ятнадцять років і сім місяців, а вона поводиться як доросла. Жодної скарги. Жодного натяку на втому. Горда, тільки інколи в її синіх, як земні озера, очах проглядає смуток і розгубленість. Чи то, може, здається? Дівчина зупинилася, покликала його.

— Добромире!

Хлопець обернувся, подивився на неї.

— Що тобі, Зоре?

— Я втомилася. Я хочу спочити.

— Не можна, Зоре, — благально сказав він. — У нас кисню залишилось на три години. Треба шукати, шукати, шукати.

— Не пропадемо, — вперто сказала вона. — Нас уже шукають. Ракетні вертольоти. А якщо ні — то локатори із Землі намацають. Я хочу спочити.

Добромир заглянув за скло її шолома. Личко Зорі, справді, було втомлене і зеленкувате. Напевне, їй важко, адже вона така маленька і мініатюрна.

Дівчина рішуче сіла на великий плескатий камінь, потім прилягла. Очі її склепилися. Добромир почув її бурмотіння:

— Отак заплющити очі — і здається, що ти вдома. Поряд нечутно ходить мама, муркоче кіт, і за вікном шелестить яблуня.

Хлопець сів поряд з нею. Мила, рідна. Яка вона хоробра. Навіть знаку не подає, що вони перед смертю. А в самої, напевне, коти шкребуть на душі.

Добромир поглянув на хронометр. Скільки вони ходили? Дванадцять годин. Чому вони заблукали? Яка необачність! Вийшли з селенологічної бази погуляти в легких костюмах, потрапили в ущелину. їх захопили розсипи барвистих самоцвітів. А потім зникли обриси станції. Чому так трапилося? Чому? Начальник станції Гайворон тепер вижене його з роботи! Вижене — це точно! її ні, вона молода ще і, крім того, не несе відповідальності. А втім, спочатку треба повернутися. Може, вони взагалі нікуди не повернуться. Отут і залишаться серед мертвих місячних скель. Вийде кисень, вичерпається енергія термозахисту — і все.

Добромир зусиллям волі відігнав неприємні думки. Геть, геть! Якщо і вмерти, то людиною, а не боягузом.

Він подивився на її тендітну постать у сріблистому скафандрі, тихо покликав:

— Зоре! Чуєш, Зоре?

— Чую, — прошепотіла вона.

— Може, підемо? — жалібно сказав він. — Час іде.

— Не хочеться, — зітхнула вона. — Все одно, нікуди не вийдеш. Спокійно будемо сидіти і ждати. Нас знайдуть, ось побачиш! Краще поглянь на зорі. Які вони прекрасні! Нема нічого прекраснішого від зоряного неба. Напевне, воно завжди було основою всього чудового: і поезії, і любові, і творчості, і прагнень до подвигу.

— А були такі люди, — зітхнувши, сказав Добромир, — що хотіли знищити цю красу.

— Що знищити? — не зрозуміла Зоря.

— Зірки. Зоряне небо.

— Нічого не розумію, — знизала дівчина плечима. Вона з цікавості аж підвелася на камені. — Розкажи, що ти маєш на увазі.

— Був такий проект, — почав пояснювати Добромир. — Здається, американського фізика. Тоді ще було таке розділення — американський, російський, французький. Як його прізвище — забув. Та це й не має значення. Тоді той проект прийняли серйозно, як науковий, і навіть обговорювали.

— Ну-ну, розповідай, — підохотила Зоря.

— Він, той фізик, запропонував таке. Оскільки Земля використовує тільки нікчемну долю сонячної енергії, здійснити проект, за яким можна було б захопити всю сонячну радіацію.

— Як?

— Пошматувати на клапті Юпітер і зробити з нього гігантську сферу, якою повністю прикрити Сонце, а разом з ним і три внутрішні планети — Меркурій, Венеру і Землю. Не пам’ятаю, чи про Марс говорилося, чи ні.

— Для чого це їм? — обурилася дівчина. — А потім, як же жителі Юпітера?

— Тоді думали, що там життя нема, — пояснив Добромир. — Але не в тому справа. Учений та його прихильники міркували так. На внутрішньому боці сфери можна буде розмістити більйони істот — значить, перенаселення не загрожуватиме Землі. Друге — вся енергія Сонця буде використана для потреб людей.

— Це якесь божевілля, — прошепотіла Зоря. — Навіть подумати страшно. Замкнути Сонце в якийсь ковпак!

— Ні, дивно те, що проект зовсім безграмотний науково, але він все ж обговорювався серйозно сотнями людей. По-перше, сфера з масою Юпітера була б неминуче розірвана гравітаційними силами і знову поступово об’єдналася б в певні скупчення. А якби навіть не розірвалась, то уявляєш, яке майбутнє ждало жителів такого ковпака? Весь внутрішній простір являв би собою замкнуту систему, яка дуже скоро наситилася б радіацією й плазмою до критичної межі й вибухнула б, як булька.

— Та ні, не в тому справа, — не вгавала дівчина, обурено розводячи руками. — Справа не в науковості, а в напрямку мислення. Це ж дуже погані люди. Вони не мали ніякого розуміння краси. Замкнути людей у космічний ящик, закрити від них зірки! Бр-р! Жахливо. Певно, вони були хворі.

— Тоді було багато таких «хворих», — додав Добромир. — З ядерної енергії робили бомбу, винаходились способи передачі енергії на відстань без дротів, а з цього робили «промені смерті», з дослідних ракет — бойові кораблі, з нових хімічних сполук — усякі отруйні гази.

Зоря знову прилягла, знеможено відкинула голову на камінь.

— Навіть вмерти краще під зорями, — тихо сказала вона. — Ось так. І полинути прямо до них, стати однією з них.

— Колись була така легенда, — сказав Добромир, — людина, вмерши, стає ангелом — звісно, хороша людина, — а потім її серце сяє, як зірка.

— Гарна легенда, — озвалася дівчина. — Я б хотіла, щоб вона була правдою.

— Ну, це забобони, — зверхньо заявив Добромир.

— Чому? — запитала вона.

— Як то чому? — розгубився він. — Легенда гарна, нічого не скажеш. Але ж стати зіркою — це не солідно.

— Ну для чого ж так прямолінійно, — докірливо сказала Зоря. — Я думала, що ти трохи поетичніший. Адже масштаби творчості зростають безконечно. Хіба не так?

— Ну так.

— У Безмежжі є такі могутні цивілізації, які вже не кораблі творять, не ракети, не картини чи симфонії, а цілі світи, планети, квіти на них, нову еволюцію, зірки.

— Ну так… так я згодний, — примирливо озвався Добромир.

— Бач, тобі обов’язково треба розжувати. Ти, мабуть, просто втомлений. Ляж і спочинь.

— Нема коли спочивати. Я вже втрачаю терпець. У нас кисню на дві години.

— Будеш метушитись — більше кисню витратиш, — повчально сказала Зоря. — Краще помовч, більше зекономиш.

Добромир прикусив язик. Звідки в неї така витримка? їй би керівником експедиції бути з таким характером. І буде — це точно!

Хлопець мовчки приліг поряд з нею, задивився й собі на зоряний океан, що оточував двох самотніх дітей Землі грандіозним феєрверком. Велично сяяли блакитно-білі зірки, тривожно миготіли червоні далекі гіганти, серпанком прикрашували вселенське чоло небес прозоро-блакитні туманності Галактики.

В серці Добромира зародився дивний спокій. Він поглянув на туманну кулю Землі. «Десь там, на темному боці її, спить мама і сестри. Вони й не гадають, що син їхній і брат лежить на холодній скелі Місяця і жде смерті. Смерті? Тьху, проклята! Чого ти знову страхаєш мене? Соромно. Навіть Зоря, дівчинка, тримається так мужньо, а мені. Мені! Що мені потрібно? Нічого. Коли навіть найгірше — хай так. Тільки одне не можна забути. Сказати кілька слів Зорі. Обов’язково. Давно хотів сказати їх, та не смів. Чому? Хто знає! А тепер необхідно. А як сказати? Де взяти сміливості? Як вона зустріне мої слова? Якби вона відповіла ласкавим поглядом, словом згоди, тоді б не було небезпеки, печать смерті щезла б з їхнього обрію. Сказати? Скажу. Скажу, що вона єдина моя. Що вона та, з якою йдуть разом крізь Вічність, що вона люба, неповторна».

Добромир поворушився, глянув на непорушну постать. Кашлянув. Вона мовчала, дивилася на кулю Землі.

«Сказати чи ні? Треба сказати. Залишилось півтори години. І кисню не буде. Треба сказати тепер».

— Зоре… Зоренько, — покликав хлопець ніжним голосом.

Вона раптом рвучко підвелася на руках, тривожно подивилася на хлопця. Ніби й не чувши його звертання, глухо сказала:

— Добромире! У мене болить серце.

— Серце? — не зрозумів він.

— Болить серце, — вперто повторила вона. — Так, ніби воно вмирає.

— Може, ти хвора? — стурбовано заметушився Добромир. — Може, кисень кінчається…

— Ні, — урвала його дівчина, не зводячи погляду із Землі. — Там якесь нещастя.

— Де?

— На Землі.

— Ну що ти кажеш, Зоре? — жалібно заперечив хлопець. — Там можуть бути досить часто нещастя, особливо на морі.

— Я не про те! — з болем сказала вона. — Там нещастя з рідним серцем. Мені здається, що це моє серце. Може, це… може, це моя половина… «Космічна половина»?

Серце у Добромира впало. Не встиг. Тепер пізно. Вона не визнає його своєю «половиною». Адже він не на Землі, а поруч з нею. Отже, у неї є хтось там, вона його знає.

Дівчина схопилася з каменя, простягнула руки у відчаї до Землі.

— Йому боляче — рідному серцю! Воно на грані смерті! Що робити? Друже, що робити?

Добромир одвернувся, подивився в темну прірву біля своїх ніг.

— Ми самі — на грані загибелі, — глухо сказав він. — І потім… потім, може, це просто твоя вигадка. Ніякого нещастя нема. Нещастя з нами.

— Але ж я відчуваю, — жалібно сказала вона.

— Колись такі явища називали забобонами.

Вона пильно поглянула на нього, помовчала. її глибокі очі сповнились печаллю.

— Тепер так не кажуть.

— Так, — згодився він неохоче. — Тепер так не кажуть.

На вершинах близьких гір сліпуче спалахнули іскри, яскраві промені метнулися по схилах скель.

— Сонце! — радісно скрикнув хлопець. — Сонце сходить!

Світило виринуло з-за гірської гряди раптово. Все навколо миттю змінилося. Темна прірва заблискотіла розсипами самоцвітів, чорно-сірі схили почали мінитися розмаїтими породами.

Добромир озирнувся в надії побачити якийсь рятунок, але, як і раніше, небо сяяло спокійними зірками, які не втрачали свого блиску поряд з величним Сонцем. Хлопець поглянув на свою супутницю. Вона вже заспокоїлась, хоч на щоках, за склом шолома, видно було сліди сліз.

«Просто реакція втомленого організму, — подумав Добромир. — Ніякого нещастя з «половиною» нема. Треба діяти, поки є кисень».

— Ходімо вперед, — сказав він. — Все-таки якась дія. Ми ж з тобою селенологи. Якщо закоцюбнемо від холоду, то хоч якісь знахідки залишимо або записи.

— Ходімо, — неохоче згодилася вона.

Вони знову рушили по вузькій ущелині. На одному з поворотів дівчина зупинилась, здивовано крикнула:

— Добромире! Глянь.

— Що таке?

— Печера. Вхід. Плити і арка.

Хлопець поглянув туди, куди показувала дівчина, і ахнув. Зовсім недалеко від них, нижче тієї скелі, де вони йшли, темнів глибокий грот. До нього вела широка дорога з гігантських трикутних плит, сам вхід був облямований брилами з гладеньких каменів.

— Мовби штучна споруда, — прошепотів Добромир. — Оце так знахідка! Невже селеніти?

— А може пришельці? — заперечила дівчина.

— У всякому разі, Гайворон нас розцілує за таке відкриття. Треба дослідити.

Вони кинулися вниз, перестрибуючи через тріщини. Ось він — вхід. Ось плити. Безумовно, штучні. Яка радість! Далі, далі. Сходи.

Добромир оглядається на дівчину, сяє радістю, вона теж усміхається йому. Забуто все: небезпека, смерть. Тайна, тайна кличе їх, вимагає розкриття.

Сходи ведуть вниз. Якісь статуї, колони, металеві машини.

Раптом попереду спалахнуло сяйво, з’явилася висока постать. Зоря і Добромир розгублено зупинилися.

— Селеніт! — сказала вона.

— Не селеніт, а селенолог, — іронічно пролунала відповідь. — Селенолог Коор. З третьої селенологічної станції. А хто такі ви? А-а, зачекайте! Чи не потерпілі? Вас уже весь Місяць розшукує.

— Ми, — розчаровано сказав Добромир. — Ми тільки що відкрили селенітську печеру.

— Що ж, — згодився Коор, підходячи до них, — хай буде так, хоч я її відкрив уже тиждень тому. Але не селенітська, а зовсім інша.

— Чия ж? — зацікавилася дівчина. — Пришельці?

— І так, і ні. Але що ж ми так, на ходу. Ходімо скоріше до мене. Тут є притулок. Запаси кисню. У вас же, мабуть, кисень закінчується!

— Ще майже на годину залишилося, — пояснив Добромир.

— На годину, а він стоїть! — обурився Коор. — Негайно вниз. Там я вам розповім таке, що отетерієте від несподіванки. А спочатку — кисень, їжа і спочинок. І повідомлення на базу. Будете мати на горіхи від Гайворона. Ну та нічого. Відкриття такі, що можна терпіти все, що завгодно. Вперед, мої друзі! Вас чекає велика тайна!

Подих мільйонноліть

Втома дала себе взнаки.

Зоря і Добромир не бачили вже ніяких подробиць підземелля, не розуміли цікавих слів Коора.

Вони лише відчули, що опинилися в закритому приміщенні і вдихають чисте запашне повітря з ірозовою свіжістю. Скафандри з них зняли, і Коор поклав потерпілих на м’які чисті ліжка.

Вони поринули в прірву сну.

А коли прокинулись, то побачили незвичайну картину. Коор сидів у кутку великого, вирубаного в суцільній породі приміщення і ворожив над мініатюрними кібермашинами. Поряд з тими машинами видно було якісь дивні зеленкуваті сфери на золотистих триніжках. Вони з’єднувались з лічильними машинами кабелями.

Добромир оглянув печеру. На її сферичному куполі, в центрі, було вирізьблено опукле коло, облямоване золотим обручем. Від обруча в усі боки розходились зигзагоподібні промені. А далі, на темно-синьому тлі, блискотіли кружала. Напевне, планети. Добромир порахував їх. Кружал було одинадцять.

Дивно. Як дивно! Чому одинадцять? Адже планет дев’ять…

— Ага, — почувся голос Коора, і його сухорлява постать підвелася від кібермашин. — Ви теж помітили цю схему. Чудово. Абсолютна таємниця. Але я майже розгадав її.

— Тоді розкажіть нам, — озвалася Зоря, протираючи заспані очі. — Досить спати.

— От добре, що ви теж прокинулись. Я вже передав повідомлення про вас. Незабаром прилетить реактивний вертоліт. Попаде на горіхи. Зате почуєте таке, що й не снилося.

— Так чому ж одинадцять планет? — не стримався Добромир. Коор лукаво примружив очі, цмокнув і засміявся.

— Про одну можна догадатись і так.

— Фаетон! — скрикнула дівчина.

— Молодець, — похвалив Коор. — А ще одна — Трансплутон, або Вулкан. Не відкрита навіть сучасною наукою. Але була відома у давнину, а кому — скажу потім. Не робіть незадоволеного вигляду. Спочатку вмийтесь, поїжте, а потім — ласкаво прошу. Соромно говорити про такі тайни, не вмивши обличчя. Жартую, жартую. Вода ось там, у кутку. Тільки не розхлюпуйте. Вона потім ніде в дистиляцію. Треба берегти. Та вас не вчити… Ну, хутчіше, хутчіше.

Потерпілі швиденько вмилися, випили гарячої кави з бутербродами, їм не терпілося почути розповідь Коора, в словах якого відчувалося хвилювання і радість ученого, що відкрив зовсім новий світ.

Селенолог підійшов до дивних сфер на триніжках, торкнувся однієї з них рукою.

— Вас вразив їх вигляд? — запитав вій.

— Дуже, — признався Добромир. — Ніколи не бачив таких.

— І не дивно, — засміявся Коор. — Вони зроблені мільйони років тому.

— Де? — ахнула дівчина. — На інших планетах? Біля іншої зірки?

— На іншій планеті, — хитро сказав Коор, — якщо мати на увазі, що ми перебуваємо на Місяці.

— Не морочте нас, — скрикнув Добромир. — Ви говорите загадками.

— Ну все, годі, — посерйознішав селенолог. — Сідайте там, на ліжках, і слухайте. Ці апарати — подоба наших пам’ятних машин. Вони зроблені мільйони років тому, а точніше — сім мільйонів років тому, па Землі.

Добромир і Зоря перезирнулися вражено.

— Як — на Землі? — здивувалася дівчина. — Хто ж їх робив? Адже тоді ще не було людських рас.

— Були, — махнув рукою Коор. — Ви, може, не читали або забули, що вже півстоліття тому знаходили пам’ятки мільйонорічної давності, які підтверджували існування розвинутих цивілізацій багато мільйонів років тому. А наша знахідка тут, — Коор любовно погладив зелені сфери, — освітлює ту епоху повністю.

— Але чому на Місяці? — розвів руками Добромир. — Як потрапили на Місяць ці апарати? Хто сюди прилітав?

— Люди Землі. І дехто інший. Про все це я прочитаю вам. Слухайте уважно. В цих сферах методом кристалічного запису розповідається історія тих часів, часів розвитку лемурійської культури. Ви чули про гіпотетичний материк Лемурію? От і гаразд. Вона існувала раніше за Атлантиду. Це був гігантський материк. Він розстилався там, де нині Тихий, Індійський океани, до нього входила частина сучасної Африки.

— І ви зрозуміли чужу мову? — здивовано запитала Зоря.

— Не я, а мої кібермашини, — ласкаво сказав селенолог. — Вони дуже швидко знайшли ключ до записів. Довелося поморочитись, але все вдало. Скоро люди нашої планети знатимуть повністю свою передісторію. Досі все було в тумані. Труднощі були неймовірні. Розповідь ведеться в символічному плані. Своєрідна алгебра виразів і понять. Але я маю велику підготовку щодо стародавніх культур. Оскільки ж у них була повна спадковість, то мені пощастило натрапити на кінчик ниті. А до клубочка дійшли кібермашини. Ось так. Почнемо?

— Читайте, читайте, — разом скрикнули Добромир і Зоря.

— Гаразд. Ні, краще не я читатиму, а машина У неї неприємний голос, але вона збереже всю своєрідність викладу. Бо в мене можуть бути свої домисли, гіпотези, пояснення, а машина об’єктивніша. Будете судити самі. Назви Землі, Місяця, планет і так далі машина замінила з древніх на сучасні. Релігійно-містичне забарвлення залишилось. А об’єктивне наукове зерно вилущити — це вже справа дослідників.

— Скоріше, не мучте нас, — попрохала дівчина. Її сині оченята горіли нетерпінням. — А то прилетять наші мучителі — і не дослухаємо до кінця.

— Встигнете, — пообіцяв Коор. — Починаю.

Він підійшов до кібермашини, ввімкнув її. На щитку заблимали мініатюрні синюваті вічка. Почулося легеньке стрекотання. Спокійний металічний голос сказав:

— Ти, хто вперше доторкнешся до записів Асурамія, збережи священну повагу до моїх слів. Це слова правди, це слова горя, це слова великого попередження, яке Асурамія посилає в далеке Майбутнє. Я вірю — воно прийде, бо Спіраль Життя Вічна і нема сил у Безмежному Лоні Великої Матері, які б зупинили її урочистий і переможний хід.

Асурамія знає: ти, хто вперше доторкнешся до його записів, — будеш інший, бо ніщо не повторюється у Всесвіті. Ти будеш інший зовнішньо, у тебе буде інше вбрання, інші звичаї, інша мова, інші традиції. Але ми Брати з тобою, рідні Брати, бо Лоно Великої Матері, яке породило нас, — єдине. Кров Безмежності — Великий Вогонь — пронизує і мою, і твою ще не народжену субстанцію. І через нього, через той вічний благословенний Вогонь, ми з тобою і з’єднаємось у розмові дружби.

Прийми любов Асурамія, далекий Брате, прийми його сердечне попередження. Вислухай Історію Лемурії, історію її розквіту і загибелі, і хай вона буде для тебе дороговказом до Істини, яку не встигли побачити ми — діти Чорної Раси.

Вогонь — Священний Вогонь! Збережи слова Асурамія, донеси подих мільйонноліть до слуху майбутніх рас. Бо ми — це вони, бо вони — це ми, розділені невблаганним часом і простором — Великою Ілюзією Єдиного Існування.

Люди у підземеллі завмерли. Нема для них нічого: ні недавніх негод в ущелинах Місяця, ні страху смерті, ні Землі, ні Гайворона, який, напевне, готує їм прочухана за порушення дисципліни. Є лише цей дивний, таємничий голос, є лише грандіозна, легендарна панорама давно зниклого життя, яке знову відроджується, вирує, постає нещадною об’єктивністю у всій своїй буряності і трагічності.

Слово Асурамія

— Я, Асурамія, сиджу в печері.

Переді мною — священний Сура-па. Він приймає мої слова і поглинає їх в надра своїх кристалів.

Інколи я виходжу з печери, дивлюся у простір. Там пливе колесо Землі, яку я покинув недавно. Вона охоплена полум’ям і димом. Не видно землі. Не видно води.

Гнівні Божества Космічної Справедливості обрушили свою караючу волю на грішних сипів Чорної Раси, які власними руками викликали до дії таємні сили Вогню, заховані Великою Матір’ю в своєму покрові. Посіяні отруйні зерна дали жахливі парості. Нема повернення назад! Лемурія гине!

Місяць теж здригається від пекельних вибухів. Вогняні смерчі іуляють по його тілу. Випаровуються від страшного жару теплі моря, чорніють голубі дерева і мохи.

По ущелинах Місяця з вереском і жахом мчать волохаті тюї-ри — примітивні тварини цієї планети. Вони нічого не розуміють. Вони шукають захисту в горах. Та захисту нема ніде. Гине Земля. Гине Місяць. Караючий вогонь не знає пощади. Хай же здійснюється воля Космічного закону. Хай наступні раси не повторять гріха Лемурії.

Я, Асурамія, повертаюся до печери, сідаю перед священним Сура-па і починаю свою розповідь. Це буде розповідь про далеке минуле Лемури, про дні її розквіту і падіння, про дивних, божественних Синів Вогню, які прийшли з Космічної Далини, і про Чорних Жерців Лемурії, які повстали проти Посланців Великої Матері.

Я теж скоро піду з цього світу страждань та ілюзій. Я піду спочивати до Сфер Блаженства, щоб колись знову прийти сюди для боротьби і страждань. Але тепер доведу до кінця свій задум — залишу для наступних рас Слово Попередження. Я, Асурамія, починаю.

Перші раси Лемурії вийшли з предковічних лісів. Вони були високі і могутні. Вони мали довгі сильні руки і порослі густим волоссям тіла.

Вони були хоробрі і меткі. Чоловіки не боялися наодинці зустрітися з плямистими гігантськими такала, які нападали навіть на носорогів.

Мисливці приносили з полювання багато м’яса. Жінки збирали плоди. Лемурія була багатою землею. Пересуваючись з місця на місце, племена легко знаходили їжу і притулок. Інколи вони селилися в гірських печерах, інколи робили криївки з кори великих дерев.

Так минали віки. Багато віків.

Лемури почали здобувати вогонь. Спочатку вони його зберігали у кам’яних схованках, а потім навчилися підпалювати сухий мох і бересту тертям двох кусочків дерева.

Вогонь дав тепло і захист від нічних хижаків. Він нагадав темним лемурам, що якісь вогні сяють вночі на небі. Вони почали, інколи думати про ті таємничі далекі вогні.

А думка — брат вогню. На її крилах почали прилітати до лемурів великі відкриття. Так почалася довга дорога до слави Лемурії.

Минула епоха списів, луків і стріл. Лемури знайшли в горах руди — мідну, залізну і срібну. Вони навчилися плавити і обробляти її. Деякі племена оселилися на постійних місцях. Виростали городища, які почали володіти навколишніми землями.

Спалахнули війни за землі. Полилася кров.

І тоді прокотилися по Лемури могутні землетруси. Земля попереджувала нерозумних дітей своїх. На заході океан поглинув частину земель. На сході піднялися високі гори. Над ними клубо-чились вогні, і гарячі камені розліталися від них, запалюючи навколишні ліси.

Та лемури не прислухалися до голосу Матері. Війни тривали. Вони інколи переривалися короткими роками спокою.

Якраз у цей час з’явилися Сини Вогню — Посланці Великої Матері.

З неба спустилися великі Храми. Вони були вищі за тисячолітні дерева. Вони сяяли, як сонце, і могутнім ревом потрясали землі Лемури.

З них вийшли Сини Вогню. Вони були високі і сильні. Одежа на них була як барви небес.

Лемури поклонилися Синам Вогню, вражені жахом і несподіванкою. Але Сини Вогню нікого не зачепили, нікого не знищили. Вони легко вивчили мову лемурів і почали розмовляти з ними.

І тоді лемури дізналися, що Сини Вогню — не божества, а Посланці Великої Матері. Так вони називали Безмежний Космос. Посланці жили на далекій планеті, яка десь у безодні небес летіла навколо свого Голубого Сонця.

Вони розповіли, що прилетіли допомогти молодим братам — так вони звали лемурів — краще жити, показати їм інші світи, навчити їхніх дітей великих таємниць Буття.

Та мало хто з лемурів розумів Синів Вогню. Вони визнавали тільки силу і владу. А Посланці принесли тільки любов і сяйво Знання.

Довго перебували Сини Вогню на Землі. Вони передавали лемурам знання про Космос, вчили їх будувати високі будинки і піраміди, вивчати рух небесних тіл і подорожувати по морю, записувати значками свої думки і робити розрахунки. І ще багато-багато чого передали Посланці Великої Матері майбутнім поколінням Землі.

А потім вони полетіли назад, на свою Голубу Зірку. Вони обіцяли повернутися. Вони обіцяли, що будуть завжди з лемурами, але вже зовсім інакше. І що лемури зрозуміють цю таємницю, коли згодом навчаться читати записи, залишені Синами Вогню.

Для тих скарбів, що були залишені Посланцями Великої Матері, збудували Храм Знання. Він був високий і гарний, мав тисячу кроків у висоту і п’ятсот зокола. Високі гори зберігали його від кочових орд. Перед тим, як покинути Землю, Сини Вогню вивчили сто дітей лемурів, які оберігали Храм Знання і повинні були передавати знання Посланців новим і новим поколінням.

Так було деякий час. Охоронці Храму старанно виконували волю Синів Вогню. Вони допомагали містам лемурів будувати житла, статуї, храми Знання. Вони вирощували злаки з диких рослин. Вони приручали тварин.

Та серед охоронців Храму Знання почалася боротьба. Дехто з них повстав проти заповідей Синів Вогню, які говорили таке:

— Кожен, хто ввійде в Храм Знання, уже не належить собі. Він стає слугою всім людям. Любов до всіх — ось закон Космосу. Сонце дає силу свою всім планетам, всім рослинам і тваринам, всім людям і мінералам. Уподобимося Сонцю.

Повстанці говорили так:

— Для чого викидати дорогоцінні скарби Знання диким і темним рабам. Вони не розуміють їх, але користуються їхніми благами. Вони живуть у будинках, збудованих вогнем Знання, але від цього не стають ні розумнішими, ні добрішими. Любов до всіх, про яку говорили Сини Вогню, — велика химера. Такала пожирає травоїдних, травоїдні — траву, вогонь — сухе дерево, людина, озброєна Знанням, — підкорює собі все. Ось закон Буття. Ми, володарі Знання, живемо і вмираємо в порожніх приміщеннях Храму, не маючи ні задоволення, ні радощів Буття. Хто має силу, той і повинен панувати над слабкішими. Хай здійснюється Воля Сили.

В Храмі Знання почалася боротьба. Прихильники Синів Вогню не встояли. Вони не мали іншої зброї, крім любові і мудрості. Вони не були готові боротися проти насильства. Повстанці перемогли. Десятки учнів Посланців Безмежжя загинули. Тільки окремі з них втекли в гори, захопивши деякі цінні записи і прилади.

І тоді Повстанці стали володарями в Лемурії. Вони легко забрали владу в немічних вождів. Вони з’являлися разом із своїми слугами на площах міст, озброєні грізною зброєю у вигляді довгої трубки, яка кидала невидимий, але пекучий вогонь.

Горіли будинки, падали, розсічені страшним променем, гігантські статуї, вмирали люди на майданах. Розбігалися захисники вождів.

Так прийшли нові володарі, озброєні Знанням Синів Вогню.

Вони розділили між собою Лемурію, склавши угоду не порушувати кордонів кожного царства. Вони побудували ще більші міста і встановили Культ Синів Вогню. Храм Знання перетворився на Храм Вогню. Жерцем в ньому був найстарший з Правителів Лемурії.

Ніхто і ніщо не могло чинити опір волі жерців. Рабство духу і тіла входило в плоть і кров Чорної Раси. Страх перед розплатою породжував ненависть кожного до всіх, підозрілість, лицемірство. Жінка, яка раніше була серцем і душею сім’ї та племені, була зведена до стану рабині, бо любов — полум’я жіночого єства — була принижена і зганьблена. Любов жінки купувалась і продавалась. Принцип любові, заповіданий Синами Вогню, забули, а замість нього почав панувати принцип Сили.

Пливли тисячоліття. Жерці та їх послідовники прочитали багато записів Сипів Вогню. Вони навчилися будувати саморушійні колісниці, які блискавично проносилися по дорогах, навіваючи жах на лемурів.

Потім піднялися в повітря кораблі. Вони літали силою потужних струменів матерії, яку жерці навчилися вивільняти з допомогою Знання Синів Вогню. На кораблях можна було швидко пролетіти понад всією Лемурією, раптово напасти на сусіда. Це спонукало деяких вождів розширити свої володіння.

Почалися міжусобні війни. Вони поглинали сили лемурів і кров воїнів, знання мудреців і спокій в країні.

І тоді з гірських криївок вийшли мудреці та їх учні, вірні заповітам Синів Вогню. Вони йшли від селища до селища, від міста до міста і несли слово пересторог і правди. Вони не боялися виступати перед тиранами і жерцями. І слово їхнє було правдиве і ясне:

— Лемури зневажили заповіт любові і братерства. Розбрат і ненависть не можуть бути основою буття. Якби було інакше, вже давно б не існувало Лона Великої Матері — Безмежного Космосу. Тільки любов об’єднує, дає сили одного для всіх і всіх для одного, а ненависть роз’єднує, руйнує і призводить до занепаду. Силою не можна вирішити нічого. Сила повинна йти на допомогу слабшим, а не на підкорення їх. Так робили і роблять могутні Сини Вогню, так вони заповіли нам. Жерці приховали від лемурів їх заповіти. Ми знову нагадуємо їх. І попереджаємо насильників, що розплата за ненависть неминуча. Рабство і ненависть подібні до гниття тіла. І як тіло бореться з гниттям, заживлюючи рану, так і Велике Лоно Матері чистим вогнем спалить нечестивих, щоб відновити в Лемурії спокій і любов.

Слова мудрості не доходили до глухих ненависних правителів і жерців. І запалали вогнища на перехрестях доріг, де спалювали посланців любові на потіху юрбі. Під глум і крики вмирали мученики, пророкуючи неминучу загибель.

А жерці люто кричали своїм жертвам:

— Ви накликаєте вогонь — так спробуйте його першими! Так буде всім, хто підніме голос проти священної влади Служителів Вогню!

І знову клекотіли війни. Лилася кров. Стогнали жінки, принижені важкою працею, забобонами.

Після довгих і моторошних тисячоліть владу над всією Лемурією захопив Огунда — страшний і лютий жрець. Він підкорив собі всіх, і кожне його слово змушувало тремтіти близьких і далеких. Честолюбству його не було меж. Він створив численні легіони воїнів, зграї літаючих кораблів. Він миттю знищував до кореня всякі вияви незадоволення. Він створив касти наближених, які вірою і правдою служили його нещадній волі і діставали за це насолоди і втіхи. Будь-яка жінка, будь-який чоловік чи річ були в розпорядженні Огунди та його слуг.

При ньому мудреці збудували кораблі для польоту в Космос. Вони рухалися силою руйнування кристалу. Ця енергія була жахливою. Вона спалювала все навколо на тисячі кроків, якщо вибухала одразу.

Огунда велів будувати багато таких кораблів. Десятки посланців Огунди досягли Місяця — нічного світила. На ньому вони знайшли теплі мілкі моря і дивні ліси, сумирних тварин і високі гори. Там можна було дихати і жити.

Огунда велів побудувати на Місяці бойові фортеці. Він у своєму честолюбстві не знав меж. Він бажав поширити свою владу на інші планети, що літали навколо Сонця.

Та мудреці, які побували в Космосі, вперше не виконали волі тирана. Вони побачили таку красу простору, яка пробудила в їх серцях нові, не зрозумілі їм раніше почуття. Вони збагнули суть заповітів Синів Вогню. І найсміливіші з них таємно зв’язалися з гірськими мудрецями. Ті сказали їм:

— Благо вам, діти Розуму! Іскра, залишена нам Посланцями Матері, загорілася вогнем любові. Але пізно вже. Лемурія приречена. Треба рятувати обраних і священне знання. Місяць — найкращий притулок. А потім — інші планети розкриють обійми синам мудрості.

Воля Огунди була виконана. Фортеця на Місяці збудована. Але в ній зібралися воїни, які таємно готувалися до останнього, вирішального бою з тираном. Десятки учнів мудреців були переправлені на Місяць. Тут вони будували великі кораблі для польоту до далеких планет. У горах ховалися скарби Знання.

Поселенців очолив Апуїн — сміливий воїн і мудрець. Асура-мія, який говорить тепер з тобою, брате з далекого майбутнього, був його помічником.

Ми звернулися до тирана Огунди. Тоді було знайдено спосіб передавати слова і думки в просторі. Ануїн сказав рішуче і коротко:

— Слухай, Огундо! Слухайте всі, хто ще має розум і совість, хто тримає в серці своєму іскру любові!

Лоно Великої Матері — Безмежний Космос — не може більше тримати в собі планету, яка загниває рабством і розпустою, ненавистю і розбратом. Мудреці і Знання, залишене нам Синами Вогню, говорять: наступає час великого очищення! Лемурія приречена! Лише любов’ю і поверненням до заповітів Посланців Матері можна припинити катастрофу.

Ми, жителі Місяця, віднині не вважаємо себе підвладними Огунді — тирану і насильнику, який прирік нашу планету на знищення. Хай твориться Воля Космосу! Але попереджаємо — ще є час! Опам’ятайтесь!

У відповідь через простір понеслися прокляття Огунди. А вслід за ними кораблі з вогняними кристалами. Страшні вибухи потрясли поверхню Місяця. Вгору полетіли скелі, пара і дим від дерев. На місці вибухів з’явилися страшні глибокі прірви. Один за одним летіли кораблі, випаровуючи воду і життя на Місяці. Тоді Апуїн, який залишився живий разом з Асурамія та кількома помічниками, дав наказ знищити гніздо Огунди на Землі.

Ми у відповідь на підступ тирана послали бойові кораблі з вогняними кристалами на Лемурію. Фортеця, де засів Огунда, вибухнула. Ми бачили з Місяця, як її охопив яскравий вогонь. Але на цьому страшна битва не закінчилася. Безумні жерці, вірні Огунді, й тепер кидають на Місяць страшні кораблі. Вони бажають знищити разом з Ануїном та його друзями навіть згадку про Синів Вогню та їх заповіт про любов і братерство. Але так не буде.

Наступає час великого очищення. Караюча Рука Космосу простягнулася на Землю. Лемурія розколюється на частки. Спопеляючий вогонь пожирає її, щоб очистити місце для майбутніх поколінь.

Ануїн велів мені записати на кристалах Сура-па розповідь про минуле Лемурії. Він впевнений, що майбутні люди Землі знайдуть ці записи і прочитають їх. Вони будуть любити один одного. Вони будуть братами. Між ними не буде насильників і тиранів. Вони запалять навколо всього Сонця той вогонь любові, який принесли від Великої Матері Сини Вогню.

Шлю тобі свій поклін і любов, мій далекий брате! Хто б ти не був, який би ти не був — ти мій брат, якщо серце твоє горить полум’ям любові і єдності. Пам’ятай: Лоно Великої Матері не триматиме в собі ненависті і розбрату, рабства і приниження, розпусти й загнивання духу.

Ануїн і Асурамія з тими братами своїми, які ще лишилися живі, покидають Місяць. Віднині він буде пустельним. Повітря його і вода випарувалися, і він перетворився на конаючий світ. Ми полетимо на інші планети. Ми будемо шукати братів своїх, поки на Землі знову не спалахне іскра Знання. Довго ждати цього часу, але він наступить. Асурамія вірить в це і посилає далеким нащадкам серце своє, яке вміло любити.

Заклик до всіх

Довго мовчали Зоря і Добромир, хоч давно вже закінчилася розповідь кібермашини. Дівчина дивилася кудись у простір, і в її темно-синіх очах блискотіли іскри давноминулих пожеж, голос Асурамія відлунював сердечною пересторогою. Вона важко зітхнула, якось по-дитячому сказала:

— Жаль.

— Кого? — не зрозумів Коор.

— Усіх, — витерла вологі очі дівчина. — І лемурів, і Асурамія, і життя, яке загинуло на Місяці.

— Асурамія жаліти негоже, — весело сказав Коор. — У нього, безумовно, було життя, насичене боротьбою і любов’ю. А що можна побажати людині, коли вона у вічній боротьбі за Істину? Нічого!..

— А мені здається, що тут багато казкового, — раптом озвався Добромир. — Асурамія все змішав: війни з волі людей і геологічні катаклізми на Землі. Яке це має відношення одне до одного, не розумію? Хіба від того, що в Лемурії панували розбрат і ненависть, могла статись катастрофа? Дуже містичний висновок!

— Як сказати, — серйозно відповів Коор. — Певна символічність є, але його розповідь треба зрозуміти. Добре, що я попрацював над перекладом древніх символів на наші поняття і термінологію, а то взагалі була б абракадабра. А щодо взаємозв’язку між станом планети чи людства і Космосом — то я не згоден з тобою, хлопче. Зв’язок всього, що є в Бутті, — це філософська аксіома. Тільки є очевидний, видимий зв’язок, який може пізнати всякий, хто має очі або вуха, а є зв’язок глибинний, не вивчений людьми на певному етапі розвитку. Багато говорити не будемо, часу обмаль і незабаром за вами прилетять. Скажу лише свою думку, а ви думайте. Можна дивитись на Космос як па єдиний організм. Кожна система, планета в ньому — енергетичний вузол, клітина. Вони не існують самостійно, безвідносно до всієї Безмежності, а, навпаки, у повному взаємозв’язку. Будь-який імпульс — магнетичний, електромагнітний, гравітаційний чи соціальний, так-так, я не випадково сказав — соціальний, — передається по численних каналах всьому організму, як імпульс кожної клітини в нашому організмі теж передається по нервовій системі. Інакше й бути не може.

Але якщо ми визнаємо взаємозв’язок у нижчих аспектах, тобто в електромагнітних, гравітаційних і так далі, то чому б не визнати його в психічному. Чому, я питаю? Хіба життя не вища форма існування матерії? Хіба воно в такому разі не має більш могутніх каналів взаємозв’язку з Єдиним Організмом Космосу? Потім. Якщо на якійсь планеті стан певного розвитку, скажімо соціального, має катастрофічний, антиеволюційний характер, то як повинен реагувати Космічний Організм? Як хірург. Видаленням своєрідної гангрени, знищенням шкідливого тіла. В нас це роблять лейкоцити, а в Космосі — єдине енергетичне поле, яке відновлює порушену рівновагу і збуджує активність планети для очищення її від баласту. Зрозуміли мою думку?

— Зрозуміти зрозумів, — почухав голову Добромир, — але вона все-таки несподівана.

— Ха-ха! А ти все бажаєш звичайного. Бережись, хлопче, зашкарублості думки. Я висловив тобі не догму, не закінчену теорію, а гіпотезу, яку треба розвивати.

— Мені подобається твоя гіпотеза, Кооре, — сказала Зоря. — Вона діалектична і послідовна…

— Спасибі, — комічно вклонився Коор. — Більше мені нічого не потрібно. Аби жінка схвалила. До речі, сигнал. Прилетіли по ваші душі.

Через кілька хвилин, розпрощавшись з гостинним Коором, порушники дисципліни летіли в реактивному вертольоті до своєї бази в кратері Коперніка. Внизу мелькали прірви і цирки, щілини і «моря». Дівчина дивилася на звичний пейзаж, але бачила за ним інше. Сумне обличчя Асурамія, звернене до палаючої Землі, його руки, простягнуті в прощанні до своєї колиски, і гримотіння жахливих вибухів, які пожирали в нещадних вихорах матерії примітивне життя Місяця.

І в серці її променіла велика вдячність до далекого, невідомого друга, голос якого перелетів через мільйонноліття, з’єднавши предків і нащадків вічними нитями — нитями любові.

А ще через півгодини вони стояли, похиливши голови, перед грізним Гайвороном, який, нахмуривши чорні кудлаті брови, гримів:

— Безвідповідальний хлопчисько! Я не кажу про неї — вона жінка і сподівається на розум супутника, хоч жіноча стать не позбавляє теж відповідальності! Чи ви думали, що підняли на ноги весь Місяць? Добре, що на Землю не повідомили, там і свого лиха вистачає.

Зоря підвела голову. «Що він каже? Яке лихо па Землі? Можливо, про це лихо віщувало їй серце».

Гайворон метав громи далі, але дівчина не слухала. Знову тривога сколихнула груди, защеміло під серцем. Начальник помітив її бліде обличчя, стурбовано замовк, схилився до неї.

— Тобі погано, Зоренько? Може, я переборщив? Так ти скажи одверто.

— Ні, ні, — крізь сльози сказала дівчина. — Ти правильно вичитуєш нам. Винна я, а не Добромир. Я завела його в ущелину. Я здорова, але в мене було відчуття, що на Землі з кимсь біда. А ти сказав, що там лихо. Яке лихо?

Гайворон мовчки дав знак своїм помічникам. Хтось увімкнув пам’ятну машину. З динаміка долинув голос диктора Землі:

— Всім! Всім! Всім! Люди Землі! Нещастя з Ясноцвітом — учнем сьомої Вищої Школи Алтайського Космоцентру. Він закрив своїм серцем серце Учителя від енергетичного розряду Чорного Змія — породження нижчих координат Буття. Наступив сильний параліч. Потрібна енергія іншого серця — самовідданого, але повністю гармонійного. Ми закликаємо добровольців — серце Людини в небезпеці! Прийдіть на допомогу Серцю! Вас чекають друзі в Інституті Енергії Серця!

Зоря задихнулася від хвилювання і болю. Ось воно! Сльози полилися по її щоках, вона кинулася до Гайворона, стиснула його великі, вузлуваті руки.

— Гайворон! Це він кличе мене. Це моє серце. Ти розумієш? Я повинна там бути. Гайворон! Як мені потрапити на Землю!

Начальник станції безпорадно оглянувся на працівників, на блідого Добромира, розвів руками.

— Проти серця встояти не можна, — слабо всміхнувся він. — Голубонько, Зоре моя! Дай я тебе розцілую! Негайно спорядимо позачергову селенологічну ракету — і в дорогу. Я вірю, ти врятуєш його!

Зоря усміхнулася. Вона наблизилась до Добромира і тихо сказала:

— Прощай, друже. Прости мене. Я знала, що було в твоєму серці. Я відчувала його голос. Але ти помилився. Твоя доля десь літає, шукай її. А я піду назустріч поклику. Ти розумієш, що я не можу інакше?

І вона залишила суворого, похмурого Добромира на самоті.

За товстими накриттями селенологічної станції вже метушилися люди, готували до старту присадкувату електровихрову ракету «Електрон». Гайворон одягав у шлюзі Зорю у важкий костюм космонавта, цілував її в бліде личко. А дівчина всім єством летіла назустріч далекому поклику, і в серці її відлунював болісний стогін іншого, невідомого серця.

«Космічна половина»

Ще перебуваючи в ракеті, яка спускалась до Алтайського Космодрому, Зоря жадібно слухала телепередачі планети. Перед нею на маленькому екрані пливли схвильовані обличчя дикторів, чути було їх тривожні голоси. З усіх усюд летіли на допомогу Ясноцвіту сотні й тисячі юнаків і дівчат. Надсилалися психоаналізи серця, щоб в Інституті могли перевірити їх і визначити схожість енергії психодонорів з енергією потерпілого. Але доба, визначена Суоном, закінчувалася, а ідентичного серця не знайшли.

— Стан Ясноцвіта катастрофічний, — сумно говорили диктори. — Пульсація серця припинилася. Ввімкнуте штучне серце.

Зоря, стримуючи сльози відчаю, вся зібралася в єдиний клубок енергії, який вона стрілою посилала поперед себе невідомому і єдиному другу. Запалені вуста її шепотіли:

— Тримайся, тримайся, серце… Ще трохи, трохи, зовсім небагато. Ось я лечу до тебе. Я почула твій поклик. Я врятую тебе. Тримайся, серце, тримайся.

Дівчина з радісним сумом дивилася на екран, бачила юрби добровольців, які стояли в чергах до лабораторій та інститутів, де перевіряли їх придатність для психодонорства. Вона знала, вона була впевнена, що ніхто не допоможе йому, крім неї, але велика гордість за людство горіла в її серці. І Зоря в душі зверталася до древнього друга Асурамія, який гаряче бажав такого Майбутнього для рідної Землі і вірив у нього, прозираючи на багато мільйонноліть в надра Часу і Простору, коли життя Людини буде визначати Любов і Єдність, а не ненависть і розбрат…

«Електрон» приземлився на космодромі па світанку. Залишалось три години до визначеного Суоном терміну. Зоря, бліда від безсонної ночі, вискочила до прийомної площадки. В легені ввірвався цілющим струменем колючий прохолодний вітер, у світанковій голубій імлі заблищали на обрії величні вершини Білухи. Дівчину затримав диспетчер, суворо сказав:

— Спокійно! Що за недисциплінованість? Чому не чекаєте сигналу?

— Три години! — задихавшись, сказала вона. — Ти розумієш — три години!

— Які три години? До чого?

— Ясноцвіт! Невже ти нічого не чув? — майже плачучи, крикнула Зоря.

Обличчя диспетчера одразу змінилося, на ньому позначилось радісне здивування.

— Ти до нього? З Місяця? Чому ж зразу не сказала. Біжи. Ей, ліфт! Спускай її позачергово. Пасажирський вертоліт для неї одної. Негайно до Інституту Серця, минаючи селенологічний пункт.

Зоря гаряче поцілувала суворого диспетчера в щоку, кинулась до отвору ліфта. Він здивовано поглянув їй вслід, доторкнувся до щоки рукою, радісно похитав головою.

— Не інакше як «космічна половина», — прошепотів він.

Під кабіною вертольота блискавично миготіли бурхливі ріки, в тумані пливли масиви густих лісів, а Зорі політ здавався повзанням черепахи. Вона дивилася на шкалу хронометра, благально заглядала в обличчя літнього бородатого пілота.

— Чи не можна швидше? Швидше, друже.

Він дивився на неї жалібно, безпомічно розводив руками.

І знову блискавично крутилася стрілка на хронометрі і злочинно повільно пливли масиви гір.

Нарешті внизу забіліли граціозні будівлі Інституту Енергії Серця. На широкому бетонованому майдані серед столітніх кедрів стояли сотні легких вертольотів. Біля них приземлився і вертоліт з Зорею. Вона ластівкою метнулася до Інституту по широкій доріжці.

Шлях перегородила густа черга юнаків і дівчат. Яка дивна раптова мішанина. Тут негри і малайці, ескімоси і китайці, індуси і міднолиці патагонці. А втім, нічого дивного нема: вся планета боліє серцем за свого сипа.

Зоря хоче щось запитати останніх в черзі, але їй суворо показує на губи високий кучерявий негр, а потім — на споруду Інституту. Там над входом пломеніють слова:

Їй показали на останнє місце, дружньо кивнули — ставай!

Як? Ждати, як всі інші? Ждати, коли залишилось менше двох годин? Ні, так не можна. Вона не може ждати.

Зоря рішуче протиснулася крізь чергу психодонорів, перескочила через ряди квітів за межі доріжки і, не зважаючи на відчайдушні жести людей у білих халатах — певно, працівників Інституту, — побігла до входу.

Ось колонада. Вхід. її хоче затримати хтось. Вона навіть не дивиться на нього. Далі, далі, до Суона. Вона чула про нього, що він читає душу. Хай прочитає її душу. Він зрозуміє, чому вона тут.

Зоря біжить, задихавшись, коридорами. М’які килими скрадають шум кроків. Горять на стінах світляні спалахи. Вони попереджають:

«Я врятую тебе, Серце! Я вже зовсім поряд!»

За нею поспішають кілька людей у білих халатах. Вони махають руками, вони хочуть затримати її. Ще, чого доброго, — вважають її за божевільну!?

Відчиняються двері. Одні, другі. Спалахують тривожні сигнали. Перед нею виростає якась постать. На плече лягає тверда, владна рука.

Зоря піднімає лице вгору. На неї дивляться темні пронизливі очі. Вони допитливо заглядають в саму душу. Золотиться м’яка борідка, здригаються вуста незнайомця, промені біжать в усі боки від очей.

Який він рідний, знайомий! Це, безумовно, Суон. Серце калатає сильно і впевнено. Тепер все буде гаразд.

— Я поспішала, — шепоче вона. — Я була на Місяці… Я почула біль серця…

Суон сяє прихованою внутрішньою радістю. Він робить застережливий жест працівникам, які здивовано з’юрмились навколо, веде її з собою.

Все наче у сні. Апарати, непорушні, як привиди, люди в халатах.

Де вона? Що з нею? Чи вони покажуть його?

Ні. її ставлять в якусь нішу, роздягають до пояса. Вона соромливо щулиться, прикриває долонями ледве помітні груди.

Спалахує матовий екран. На ньому біжить світловий зиґзаґ. Він слабий, повільний, інертний. Він згасає, знову виникає, знову згасає, ніби вогник маленької свічки серед урагану.

Та поряд з’являється інший зиґзаґ. Він пульсує впевнено і сильно. Його амплітуда займає весь екран. Він наближається до того, слабого, зливається з ним, і ось уже нема двох — є один-єдиний голубий струмінь. Він злився, як один потік, і ніхто не відрізнить, не скаже, де імпульс одного серця, а де іншого.

Зоря нічого не розуміє, але душа в неї співає, торжествує, чуттєзнання підказує: вона не помилилася! Вона вчасно прийшла!

Жвавий рух за екраном, приглушений шепіт:

— «Космічна половина»!

І владний голос Суона:

— Приготуйте Ясноцвіта до експерименту!

А потім вона стояла перед ним — маленька, худенька, напівдівчина, напівквітка — і дивилася в очі Суону — знаменитому на всій планеті вченому. Він не соромився того, що в його очах тремтять сльози. Він любовно оглядав її, ніби чудо, і вуста його ронили сердечні слова:

— Ти вчасно прилетіла, Зоре. Ми врятуємо його!

Битва з чорним серцем

Її вели мимо лабораторій. Вона втомлено оглядалась, здивовано відзначала, що в Інституті зовсім мало апаратів і машин. І ніби порожньо. Тільки кольори приміщень дуже гармонійних тонів заколисуючі, ласкаві.

Миготіли інтригуючі написи:

Вона нічого не розуміла, тільки відчувала, що потрапила в якийсь казковий, незвичайний світ. Вона знала, що попереду буде щось велике і відповідальне і що їй належить виправдати віру цих чудових людей і перш за все свою власну віру.

Її поклали на м’яке ліжко в блакитній кімнаті. До грудей приклали щось еластичне. Воно охопило її тісними обіймами, зігріло. Суон прикрив її тонкою ковдрою, прошепотів:

— Заплющ очі. Повний спокій фізично. Всі думки — до нього. До того, хто на грані смерті. Пошли йому серце своє, всю енергію його. Ти боєць. Твоє серце — щит. Так зробив він, захистивши Учителя. Так зробиш і ти, захищаючи його.

І ось вона па самоті.

Пливуть голубі хвилі, заколисують.

Ні, спати не можна. Вона на сторожі, вона не повинна допустити ворога до друга.

А втома склеплює повіки, свинцем навалюється на зморений організм, намагається зігнути напівдитячу волю.

Страшним зусиллям Зоря роздирає повіки, дивиться на стелю. Голубий колір кімнати починає мінятися. Він уже зелений. О, вже не зелений, а бузковий. Потім фіолетовий. А тепер вже зовсім чорний. Чому так чорно, страшно? А, зрозуміло! Там іде бій, бій між життям і смертю.

З пітьми з’являється багрова пульсуюча квітка. Вона охоплює поступово всю кімнату. Колір її тривожний, зловісний. Повзуть тіні, мерехтять.

І ось вже нема кімнати.

Навколо гори. На обрії білосніжні вершини. Над ними хмари. Хмари навколо. Вони мчать під поривами ураганного вітру, вони то оточують Зорю непроникним саваном, в якому важко дихати, то знову розходяться.

Свистить пронизливий вітер. Холодно.

Зоря стоїть на скелястому виступі. Перед нею прірва. Там глухо шумить невидимий водоспад, там клубочиться отруйний задушливий туман.

Чому вона тут стоїть?

А ось чому! За нею печера.

Вона озирається. Заглядає в печеру.

Там горить вогник. Слабенький, ледь помітний вогник.

В його променях — обличчя. Юнацьке ніжне обличчя. Видно воскові запалі щоки, гострий ніс, заплющені повіки.

Вона — на сторожі. Вона знає, що грізна небезпека загрожує йому. Той вогник — єдина надія. Не треба дати йому згаснути.

Повзуть хмари. Клубочаться криваві тумани внизу.

І ось Зоря бачить небезпеку. Вона насторожується.

З прірви повзе страховище. Вона знає добре його. Це вічний ворог людей, старий, мільйошюлітній ворог.

Це — Чорне Серце. Скільки людей воно згубило, скільки принесло горя і сліз, зрад і розпусти, братовбивства і воєн.

А тепер Чорне Серце хоче знищити друга. Ні, не допустить цього Зоря!

Чорне Серце наближається. Безшумно пересувається воно, чіпляючись за виступи скель. Зоря ясно бачить його обриси.

Воно велике — не менше метра в діаметрі, схоже па павука. Навколо слизького чорно-сірого тулуба — безліч рухливих ніжок-щупалець.

Чорне Серце помітило воїна. Воно люто зашипіло, блиснули червоним вогнем його очі, наїжачились віялом щупальці-ноги.

Воно готується до битви! Що ж, Зоря не боїться битви!

Поглядом не допускає вона страховище до печери. Чорне Серце боїться ясного погляду Білого Серця. Промені, голубі промені сяють з очей дівчини, обпікають брудний тулуб потвори. Вона корчиться, метається над прірвою. Ось Чорне Серце ховається за каменем. Невже втекло?

Зоря знеможено перепочиває. Вона відчуває, як багато енергії вийшло з неї, щоб відбити перший напад.

Але треба стояти на чатах. Чорне Серце дуже хитре. Воно так не одступить!

Щось повзе з-за каменя. Темна тінь. Ну, звичайно, це знову воно! Чорне Серце розпласталося, припало до землі, хоче проповзти до печери непомітно, щоб погасити вогонь.

Зоря грізно поспішає назустріч, ллє на потвору весь пломінь дівочого серця. Оскаженіло відскакує страховище, падає в прірву. Перемога! Перемога!

Зоря підбігає до прірви, заглядає в зловісну глибину.

Вона бачить, що Чорне Серце розбилося об гостре каміння, розбризкалось отруйними краплями і плямами по багрових скелях. Але одне щупальце зачепилось недалеко від виступу, де стоїть Зоря. Та нога швидко росте, роздувається. Виростає новий тулуб, ворушаться страхітливі щупальця. Воно вміє розмножуватись з найменшої частки! О, який страшний ворог!

Нове Чорне Серце поспішає вгору, знову люто пробивається до печери. І тоді Зоря, переборовши огиду, сильним ударом ноги спихає його в прірву. Знову зачепились уламки щупальця за виступ, але дівчина рішуче розтоптує їх і очищає скелю від найменших залишків Чорного Серця.

Ураган змовкає. Наступає тиша.

Блакитним полум’ям спалахують гори. Хмари розходяться. Загорається вогонь у печері. І Зоря знає, що життя друга врятовано. Вже ніщо не загрожує йому.

На обрії сходить Сонце. Його промені запалюють над горами урочисті факели, а простір звучить хвалою на честь великої перемоги Світла над Темрявою.

Зникають видіння. Нема гір. Знову кімната, ліжко і вона сама.

Ні, не сама.

Розкриваються двері, і в них вривається торжествуючий вихор сердець і очей — сяючих, радісних, дружніх.

Попереду — Суон. Переможно майорить золотиста борода, голубим полум’ям горять очі.

— Він врятований, Зоре! — гримить голос Суона. — Тепер можна кричати. Він врятований! Хай живе Серце!

Зоря не може говорити. Вона плаче сльозами щастя. її обнімають чиїсь руки, цілують чиїсь теплі вуста. Вона чує тремтячі від хвилювання голоси, бачить блиск очей — синіх, чорних, сірих.

Горлиця, Космослав, Мирослава, Пломінь… Друзі Ясноцвіта… І вона — їхній друг. Завжди разом, завжди з ними. Вона щаслива, вона радісна. Звати її — Зоря.

— Ти справді Зоря, — ніжно шепоче Горлиця. — Ти розвіяла темряву смерті.

А потім до неї наблизилась висока струнка жіноча постать. Тонкі чутливі пальці охопили її личко, в ясні очі дівчини дивляться глибокі, материнські, всеосяжні, як безмежність, очі. Вони вливають в серце Зорі нову снагу, вони поять її невидимим нектаром.

— Велика Матір, — чує вона чийсь голос.

Велика Матір. Зірниця. Ось вона яка! Прекрасна, велична. Мати всіх, хто прагне в Космічну Безмежність. Покровителька всіх, хто йде на Подвиг.

Велика Матір пригортає Зорю до грудей, і дівчина чує стукіт її великого серця, її милий голос:

— Ось вона — «половина» Ясноцвіта. Чуєш, Сонцезоре? Для чого шукати її. Вона сама прилетіла з Космосу до нього, як вогняний птах життя. Підеш, дитя моє, з ним у життя? Будеш його подругою?

— Куди завгодно, — знеможено заплющивши очі, щасливо прошепотіла Зоря. — На край Всесвіту… У Вічність…

Останній урок

Вже не самотній сидить юнак Ясноцвіт за столиком в аудиторії. Поряд — ніжне створіння, квітка, радість, чудо. Про неї можна сказати всі найкращі, найніжніші слова, які існують у словниках, у мовах Землі і далеких планет. Але й ті слова нічого не значать. Те, що діється в серці Ясноцвіта, — не передати словами.

Тільки промені очей ллються, ллються без упину, пестячи золоту голівку дівчини, її тендітне личко, її чутливі руки.

Рожеві пальці Зорі ледь помітно ворушаться, здригаються. Вона, певно, відчуває його погляд, бо щока дівчини паленіє, вії тріпотять і опускаються вниз.

Ясноцвіт зітхає на повні груди. Йому ніби не вистачає повітря. Звідки це? Чому?

Що воно — сильне, непереможне, ураганне, раптове і прекрасне, ждане і неймовірне? З яких космічних глибин прилетів Птах Радості, чим Ясноцвіт заслужив цю зустріч?

Відповіді нема. Та її й не потрібно.

Вони завжди були разом. Тільки не бачили, не чули звичайними почуттями. А серцем — єдналися в найкращих мріях, устремліннях, бажаннях. А зустрілися тоді, коли грізна рука темряви замахнулася на рідне серце. Так було б і тоді, якби Зоря стояла над прірвою. І він, Ясноцвіт, ринувся б їй на поміч крізь бурі і грози, крізь космічну глибінь і перешкоди.

Юнак помічає погляд Учителя, звернений до нього.

Сонцезір жартівливо, ледь помітно хитає головою. І Ясноцвіт розуміє Учителя. Занадто захопився він власним щастям і забув, що іде урок. Останній урок.

Рік минув з того часу, як Зоря прилетіла з Місяця, щоб врятувати невідомого коханого. І більше не розлучалася з ним, з його друзями. Ввійшла в групу майбутніх космічних мандрівників як невід’ємна клітина. І ось незабаром — розлука. Розлука з усталеними, звичними обставинами, людьми. І хвилюючий новий шлях. Ніхто не знає про нього. Ніхто не знає, куди проляже шлях восьми учнів. Але на тому шляху буде разом з Ясноцвітом вона — єдина, невіддільна, кохана.

Зусиллям волі Ясноцвіт виринає з хвилі щастя, прислухається до заключних слів любого Учителя. Сонцезір сумовито і зосереджено, задумливо і натхненно говорить:

— Майже нічого нового я не сказав вам. Лише повторив давно відоме, звичне. Але мені б не хотілося, щоб ви звикали до величного і таємничого. Бо це стане смертю духу і розуму, який росте, розвивається лише наявністю вічної таємниці.

Не міряйте навколишнє усталеними мірками. Не переносьте на Безмежність свої обмежені погляди.

Все в Космосі в невпинному плині, зміні, еволюції. Все — в неповторності.

Наші предки дуже полюбляли догму, інерцію думки. Саме тому Знання просувалося вперед з труднощами і боротьбою, яка часто не виправдовувала жертв. А нині нема перепон ураганному розвитку Розуму. Але треба боротися з найсильнішим ворогом прогресу — егоїзмом і пасивністю, інерцією, бажанням зупинки і відпочинку. Хто переможе цих ворогів — для того шлях у Безмежність відкритий.

Не треба далеко заглядати. Наш Сонячний Світ, наша рідна система являє собою ілюстрацію справжньої невичерпності.

Корисно згадати еволюцію наших знань про цю єдину домівку. Скільки непорозумінь, помилок, дурниць. Хоча всі вони виправдані діалектичним ходом розвитку Великого Єдиного Знання.

Вважали, що життя може існувати лише на киснево-вуглецевій основі, а воно існує на безлічі інших основ.

Думали, що Космічна Еволюція грандіозних систем випадкова або, в крайньому разі, підлягає лише законам розвитку нижчих форм матерії. Тепер ми знаємо, що найважливішу роль у розвитку систем і життя в них грають розумні Істоти, як найвищий вияв Єдиної Субстанції Буття.

Ми рішуче переглянули свої погляди на Всесвіт. Ми шукаємо принципово нових шляхів у Безмежність. Ще недавно думали тільки про механічний рух, про субпроменеві швидкості фотонних, гравітаційних та інших ракет. Ми знаємо, що механічний рух — лише найгрубіший, первісний аспект всеосяжного Руху Матерії. Далекі цивілізації передають нам, що нема межі ні швидкості пересування у Всесвіті, ні глибині проникнення Розуму в надра Світобудови. На кожному етапі — свої методи, свої можливості, нові, глибші, ніж раніше.

Ми теж зійшли на такий новий ступінь. Нові енергії стукають у нашу свідомість, нові обрії встають перед Людиною. Те, що вчора і сьогодні годилось, завтра буде примітивним і навіть шкідливим. Те, що предки відстоювали як вічну і непорушну істину, сьогодні доводиться м’яко, але рішуче поставити в Музей Знання.

Так сталося з поглядом на Життя, який ще недавно був до смішного вузьким і примітивним.

Відкинувши геоцентричні погляди древніх, навіть вчені зберегли своєрідний геоцентризм у всіх інших галузях знання, особливо в астробіології. Більшість з наших попередників вважали, що життя у вищій розумній формі існує лише на Землі. Космічна Ера нещадно розвіяла помилкові твердження.

Ми дізналися, що життя на Землі — лише одна грань безмежного Кристала Життя, яке проявляється в найнесподіваніших поєднаннях. Так, вже тепер ми знаємо про високотемпературне життя на Меркурії, яке швидко розвивається в напрямку розумних істот. Ми маємо зв’язки з друзями з Венери, де цивілізація досягла гігантського рівня вже мільйони років тому. Те ж саме з життям на Юпітері, Урані й Нептуні, на деяких великих супутниках. Астрономічні знання про поверхневі умови па тих планетах і обмежені гіпотези про суть життя приводили до куцих уявлень. Та прийшли нові поняття про глибинність світів. І тепер ми не дивуємось тому, що жителі Венери, Юпітера та Урана живуть і діють у глибших вимірах, недосяжних для наших почуттів.

Ми ще не вміємо проникати в глибини багатьох вимірів. Наука Землі лише ступила на цей таємничий, хвилюючий поріг. Але вже видніються обрії — прекрасні, величні. На шляху до них чигають страшні небезпеки. Ми самі відчули і побачили це.

Сонцезір багатозначно і з любов’ю поглянув на Ясноцвіта. Посміхнувся ледь помітно кутиками вуст. А потім рішуче махнув рукою згори вниз, ніби розрубуючи щось:

— Але ніщо, ніякі небезпеки не втримають нас. Нема такої тьми, яка б не розступилася перед відважними серцями, озброєними Знанням і Любов’ю.

Саме для цього людство готує вас і багато ваших товаришів у інших школах Космоцентру. Ви — один з численних загонів піонерів Землі, які будуть мозком і руками людства, його совістю і серцем у далеких світах. Будьте нещадні до всього антиеволюційного, до всього у вас самих, що заважатиме Спільному Благу. Хто відсіче себе від Єдиного Організму Всесвіту, той уподобиться одірваному від дерева листку. Він неминуче загине і згниє.

І ще пам’ятайте. Великі завдання вимагають великих випробувань. Ждіть їх завжди. Щодня. Щогодини. Бо випробування — це боротьба зі Стихіями, при якій викрешуються іскри Істини. Чим сильніший, нестримніший рух уперед, тим сильніший опір середовища. Це стара як світ істина.

Будьте ж вічно новими, друзі мої. Будьте вічно радісними. Бо нема кінця Великій Дорозі, ім’я якій Безсмертя Розуму. А без радості, без любові на тій неосяжній дорозі не пройти.

Сонцезір замовк. Важко зітхнув.

Що діялося тепер у його серці, що проносилося в його свідомості — учні не знали. Вони лише відчували невидиме хвилювання Учителя, його дивну напругу.

Він зійшов з підвищення, підійшов до дверей. Зупинився. Ясним поглядом пробіг по обличчях вихованців своїх.

— Я залишаю вас. Будьте разом. Говоріть. Говоріть про майбутнє завдання ваше. Знайте, що нема кінця вашому шляху. Що б ви хотіли здійснити на ньому? Які завдання? Зазирніть найглибше. Я і Велика Матір слухатимемо вас на відстані. Знайте про це. І по вашому прагненню ми виберемо вам Іспит на Людину.

Велика спіраль

Зірниця вже чекала Сонцезора.

Вона стояла біля великого об’ємного екрана, одвернувшись до вікна. Учитель помітив — чи, може, то лише здалося! — що в очах її блиснули сльози. Він на одну мить затримався біля входу, ніби оглядаючи пульт управління. А коли знову підвів голову, Велика Матір вже дивилася на нього — спокійна, сумовита, зосереджена.

— Спасибі за делікатність, — тихо сказала вона, слабо всміхнувшись. — Тільки між нами цього не треба. Хіба я не Мати? Хіба можна коли-небудь заглушити гіркоту втрати?

Сонцезір мовчав, дивився в її бездонні печальні очі, ждав.

— Згадала своїх, — зітхнула вона. — Виряджала колись так, як і цих пташенят. Вірила в їх повернення. І вірю тепер. Дивно?

— Не дивно, — майже нечутно заперечив Учитель.

— Мені здається, — сказала Зірниця, — що Всесвіт пронизаний великою печаллю Матері. Вона жде, сподівається, кличе своїх синів, розсіяних по всіх усюдах, у Безмежжі. Якими дорогами прийдуть вони до Єдиної Матері, коли, з чим?

— Дорогою Любові, Зірнице, — тихо промовив Сонцезір, поклавши долоню на руку Великої Матері. — Дорогою Самозречення і Єдності. Але нас ждуть діти. Вони починають свою Велику Спіраль Прагнення. Ми повинні вибрати їм Іспит на Людину.

— Я готова.

Зірниця відійшла від екрана і сіла в глибоке крісло, загорнувшись у широку бузкову накидку. Сонцезір увімкнув зв’язок. На екрані виник зал аудиторії Вищої Школи, де Сонцезір недавно залишив своїх учнів.

Почувся гучний голос Космослава. Його могутня постать і постаті його товаришів з’явилися зовсім близько від Великої Матері.

— Гаряче! — посміхнулася вона. — Ану послухаємо, куди приведе їх Велика Спіраль Прагнення.

— Не встановлюємо меж для прагнення, — почувся торжествуючий голос Космослава. — Починаємо творення думкою. Беремо за основу творення нової Системи. Уявляємо, що час у нашому розпорядженні, і ми не думаємо про смерть. Починаю я. Є простір, є вакуум — потенційна, не диференційована субстанція, і є наша група — вісім розумних істот.

— Далеко залетіли, — похитала головою Велика Матір. — Чи не завеликий тягар взяли на свої плечі?

— Тим більший Іспит пройдуть, — суворо сказав Сонцезір.

А Космослав тим часом вів далі натхненну імпровізацію:

— Я зруйную Простір і диференціюю його на першочастки Матерії. Виникне Час.

До Космослава повільно, але впевнено підійшов Віора — спокійний, вольовий. Він став біля товариша і, оглянувши друзів, сказав:

— Я згуртую Матерію в Центральну Зірку. Я дам їй програму розвитку з необмеженим вибором можливостей.

— А потім, — підхопив Космослав, — ми сформуємо навколо Зірки планети. Виникне обмін між центром і периферією. Тільки на такому принципі може існувати стабільний світ.

— А я, — сміливо заявила Мирослава, наблизившись до двох юних творців, — встановлю гармонію Системи. Краса необхідна, починаючи з першооснови творення. Інакше згодом обов’язково наступить розлад, руйнування, хаос.

— Минуть мільярди років, — продзвенів голос Пломеня, і його бліде обличчя осяялось внутрішнім вогнем, — сформується кора планет. Виникнуть океани — водяні, вуглеводні, кварцові, свинцеві. Почнуться реакції ускладнення. Я прослідкую можливий хід тих реакцій до безмежності. Я врахую досвід попередніх цивілізацій і внесу додатки в програму розвитку живого світу.

— Я створю прекрасні рослини і квіти, — замріяно сказала Горлиця. — Серед них не буде хижих, отруйних і потворних. Вони будуть лише прикрашати і очищати планету. Вони дадуть чудові плоди для майбутніх поколінь розумних істот. Квіти будуть не лише давати плоди для живлення, не лише радувати істот ароматами, — вони будуть ще й співати, вони будуть звучати.

— Чудові мої, — прошепотіла Зірниця. — Вони зроблять все, я вірю.

Біля групи на підвищенні з’явилася Хвиля — скромна, соромлива. Вона оглянула приміщення аудиторії, ніби шукала, куди докласти рук, і заявила:

— Я зроблю так, щоб на планеті не виникало потворних істот. Хай вони будуть не лише доцільні, а й красиві. Хай вони швидко пройдуть еволюційний шлях і досягнуть рівня Розуму. І хай вони не плутаються в численних лабіринтах передісторичних кривавих епох, а впевнено йдуть до Світла, яке земна цивілізація знайшла після неймовірних страждань і пошуків.

— Чи не занадто вони бажають полегшити шлях для своїх створінь? — замислено запитала Зірниця. — Що їх спонукає?

— Співчуття, — сказав Сонцезір. — Це закономірно. Гадаю, що так і треба. Не слід, щоб кожен виток повторював попередній. Інакше Еволюція перетвориться на пародію — якесь кошмарне замкнуте коло. Я розумію їх і схвалюю.

— Згодна з тобою, — сказала Велика Матір.

Тим часом до «гри» приєднався наймолодший — Ясноцвіт. Він ніби весь променів від радості, його погляд проникав десь у Безмежність, наче намагався побачити тих ненароджених прекрасних істот.

— Я дам нашим молодшим Братам розуміння Великої Єдності, — сказав Ясноцвіт. — Хай вони знають і відчувають свою нерозривність з Природою, з Космосом, хай вони прагнуть до великого об’єднання на Шляху Безмежності.

— А я віддам їм серце своє, — відважно підхопила Зоря, тримаючись за руку свого друга. — Хай воно веде їх на подвиг і самозречення. Хай воно налає в їх грудях вічним полум’ям, хай у темні ночі історії попереджує їх проти помилок і злочинів.

— А потім, — радісно додав Ясноцвіт, — ми будемо зустрічати Братів наших з далеких мандрів по Безмежжю. І де будуть творці, а де створені? Все об’єднається, все буде в гармонії, в єдиному вселенському акорді. Бо нема у Безмежжі нічого поза єдністю. І ті, що йдуть попереду, на вершинах Буття, і ті, що повзають у мороці неуцтва та багні первісних світів, — ланки Єдиного Життя.

— Хвала Життю! — урочисто підхопив Космослав.

— Хвала Любові! — зворушено скрикнула Зоря.

І в просторі полилися дзвінкі юнацькі голоси:

— Хвала Єдності!

— Хвала Гармонії!

— Хвала Безмежності!

Сонцезір вимкнув екран. Його і Велику Матір огорнула тиша. Вони дивилися одне одному в очі, ніби читали ті таємні думки. Першою озвалася Зірниця.

— Ти не даремно жив на Землі, Сонцезоре, — сказала вона. Він заперечливо хитнув головою.

— Знаю, — лагідно додала Велика Матір. — Похвала не для тебе. Але в них я бачу твоє серце. Великий Іспит можна призначити.

— Який саме? — насторожено запитав Учитель. Вона сумно зітхнула.

— Ти сам знаєш. Вони вибрали свій шлях. Найважчий. Вони бажають творення і усвідомлюють відповідальність такої місії. Хай покажуть своє право.

— Ти хочеш сказати… — Сонцезір не закінчив фрази, ніби боячись того, що мало статися.

— Так, — рішуче заявила Велика Матір. — Нам важко це робити, але закон Еволюції непорушний. Вони повинні пройти Іспит Перший. Найтяжчий. Хай доведуть, що вони справжні Люди.

Сонцезір помовчав. Подумав. Його рука і рука Великої Матері зустрілися в гарячому потиску.

— Я згоден, — важко сказав він.

Удар

Зменшується в оптичних отворах космольота Земля.

Тане в чорній оксамитній глибині.

Наливаються могутньою силою полум’яні зірки. Створюють а багатоцвітних діамантів незміряну сферу — казкову, неповторну.

Вісім — у Космосі. З ними Учитель.

Куди вони летять? Що з ними буде?

Ніхто не знає. Велика Матір і Сонцезір призначили Іспит на Людину. Де він відбудеться? Коли?

Учитель сказав, що перед Іспитом бажано загартуватись, побувати на інших планетах, «вдихнути», як він висловився, величі Космосу.

І ось вони летять.

Учбовий космоліт «Райдуга» впевнено пронизує простір, прямує до пояса зовнішніх планет. Учні з’юрмились біля оптичних отворів, мовчать, поринули в Безмежність.

Кожен відчуває її по-своєму, неповторно.

Космославу здається, що це не корабель, а сам він стрілою проноситься мимо планет і зірок. Що там, за сріблистими скупченнями? Нові тайни! І їх відкриє він, Космослав! Неодмінно він! І побудує з тих скупчень нові Світи, нові Системи, як мріяв про це колись великий філософ Кант.

«Дайте мені матерію, і я покажу, як з неї утвориться світ!» Які горді слова!

Таким хоче бути Космослав! Вш дасть матерії нові закони, нові форми, а товариші будуть свідками і помічниками того гігантського творення.

А Мирослава — мовчазна подруга його — дивиться на сліпучу блакитну зірку. Вона думає, а може, й не думає. Чим можна назвати невловимі промені свідомості, які тчуть у химерних поєднаннях чисті юнацькі бажання? Хто там, біля яскравого світила? Які вони? Чим живуть — боротьбою, любов’ю, стражданням? Які думки долинають від них крізь простір Світобудови? Мирослава прислухається, чи не зазвучить серце, чи не відтворить послання розуму в зрозумілі слова.

Заглибився у простір Пломінь, очі його не бачать ні зірок, ні туманностей. Він, певне, охопив свідомістю всю велич Космосу, хоче збагнути його єдність. У зіницях мерехтять промені, вуста щось шепочуть.

А Горлиця захоплено творить вірші. Учитель чує її тихий голос, який промовляє чіткі рядки:

Горлиця замовкла, задумалась. Потім знову вихопила з кишені куртки олівець і заходилася виводити на шматку паперу поспішні рядки.

Сонцезір з ніжністю подумав про Горлицю. Вона намагається поєднати в синтезі легенди і науку, минуле і грядуще, збагнути плин Еволюції як нерозривний ланцюг Буття. Навіть на поетичний процес благотворно діє прекрасний Космос.

Дружньо сяють зірки.

Зеленкуватою кулькою відпливає в безмір Земля.

Мерехтять на виступах космольота промені далекого Сонця.

І невідомо, хто летить: апарат чи ті, хто в ньому? Зосереджений трудар Віора, сповнена творчої енергії Хвиля, з’єднані в одне серце Ясноцвіт і Зоря — наймолодші, але, може, наймудріші учні Сонцезора!

Радісно і тривожно Учителю.

Він бачить те, чого не бачать вони.

Він готує власними руками найтяжче для тих, хто є його серцем і совістю, його надією і життям.

Тривога від минулого, атавістичного. А може, від співчуття? Від знання важкого шляху, який ним уже пройдений?

Хай! Це необхідний етап. Пташенята вилітають з гнізда! Хай тренують крила і волю. Без цього — шлях у Безмежність закритий.

Пропливає вдалині Марс. Гіпнотизує його червоний вогник, завихрює навколо себе думки.

Скільки таємниці тримала і тримає в собі ця планета — найближчий сусід Землі? Вже давно відвідали космонавти його пустельну поверхню, наочно переконалися в наявності життя на старій планеті. Відкрили засипані, але ще де-не-де функціонуючі канали, підземні міста, оазиси. Проникли в штучні супутники Фобос і Деймос, які були гігантськими космічними музеями.

Багато зрозуміли вчені Землі. Але ще більше не розгадано. Де вони — жителі Марса? Чому покинута планета? Чому пісок засипає грандіозні споруди, які не під силу навіть науці Землі? Невже при такому потенціалі не змогли марсіани запобігти якомусь космічному лиху?

А може, й не було ніякого лиха. Може, відбувся якийсь еволюційний процес якісного переходу вищого життя на новий просторово-часовий рівень. Вони живуть, пізнаючи нові глибини Матерії, які ще недосяжні для нас.

Хто знає?

Мовчить Космос. Посилає з далини вогні зірок-маяків, як сигнали Розуму — безсмертного, невтомного, вічно діючого.

Трохи відпочинку, праці біля автоматів.

І знову учні разом з Учителем спостерігають за плином зоряної ріки.

Автомати впевнено ведуть космоліт серед небезпечних астероїдних потоків. Блискучі брили пролітають десь далеко, не загрожуючи людям.

І вже ось, зовсім недалеко, гігант системи Сонця — Юпітер.

Гравітаційні прилади відзначили його тяжіння. В передніх отворах з’явилася, почала збільшуватись моторошно-зеленкувата куля, прорізана могутніми пасмами ураганів.

На тлі планети рухались невеличкі кульки супутників. Здавалося, ніби велетень Юпітер грався, як цирковий фокусник, тією численною зграєю підвладних йому планеток. Вони поривались у Безмежність, намагалися вирватись із страшного полону, а він самовдоволено посміхався, незначним зусиллям тяжіння повертаючи в царство своє неслухняних дітей.

«Райдуга» попрямувала до однієї з планеток-супутників. Космослав підійшов до пульта, провів розрахунки, звірився з картою.

— Ганімед? — запитав він Учителя.

Сонцезір ствердно хитнув головою.

— Чому саме сюди? — поцікавився Пломінь.

— Вам доведеться бувати в далеких світах. Не на всіх планетах і супутниках є життя, атмосфера. Навпаки — більшість їх непридатна для земного життя. Саме такою планетою є Ганімед. Без атмосфери, без помітного життя. Звикайте. Шукайте можливостей у таких умовах.

— Але ж поряд — Європа? — здивувався Космослав. — На ній є хоч і розріджена, але киснева атмосфера, рослинний і тваринний світ.

— Знаю. Але я вже сказав — вивчайте найсуворіші планети.

— Це і буде Іспитом, Учителю? — обережно запитав Віора.

— Ні, — коротко відповів Сонцезір.

«Райдуга» легко наздогнала Ганімед на орбіті, зблизилася з ним, повиснула над широким скелястим плато. Потужний електровихровий потік врівноважив падіння. Три лапи-упори торкнулися сіро-зеленої поверхні. «Райдуга» зупинилася.

Вона була схожа на широкий конус, в основі якого був потужний реактор і пристрої управління. Щілини дюз охоплювали все кільце конуса, а в центрі знаходився отвір входу.

З нього вийшло дев’ять постатей.

Восьмеро зімкнулися навколо дев’ятого.

Крізь прозорі шоломи сяяли юні, віддані очі. Вони чекали слова Учителя. Вони сподівалися на щось незвичайне.

Але незвичайного не було.

Сонцезір озирнувся навколо, поглянув на непривітні, холодні скелі, на примарний диск Юпітера в чорному небі і просто сказав:

— Розійдемось на чотири боки. Вивчайте умови на Ганімеді. Танкетки залишаться в космольоті. Треба розраховувати на найгірше. У вас є портативні аналізатори — вивчайте склад порід. Можливість здобування потрібних газів та речовин. Фауну і флору, яка може розвиватись біля вулканічних щілин і в глибоких урвищах. Будьте обережні. Слідкуйте за пеленгом. Зберемось через дві години.

— А ти, Учителю? — занепокоєно запитав Ясноцвіт.

Сонцезір якось дивно поглянув на нього.

— Я теж походжу недалеко. Буду чекати вас. А коли зберемось, скажу про наступне завдання. Не турбуйтесь — роботи вистачить.

Чотири пари мовчазно розійшлися від «Райдуги». Біля апарата залишився один. Учитель.

Він сумно і занепокоєно дивився на вихованців своїх. їхні постаті зменшувались, зникали в слабкому світлі Юпітера. Ось уже не видно нікого. Німує пустеля Космосу. Тиша Світобудоби поглинула в собі все — життя і рух.

Сонцезір важко зітхнув. Подумав. І, не стримавшись, кинув у ефір тривожні слова:

— Друзі мої! Не забувайте слів Учителя. Ждіть перешкод завжди і всюди. Щодня. Щохвилини.

І з безодні небуття донеслася гаряча відповідь Ясноцвіта, а за нею трьох інших юнаків:

— Ми чуємо, Учителю!

Минала друга година.

Багато ущелин перестрибували Зоря і Ясноцвіт. Багато зразків порід дослідили вони, опромінюючи їх аналізатором.

Портативні автосекретарі записували вивчене, широкі рюкзаки приймали в своє нутро зразки.

В кількох місцях Ясноцвіт натрапив на темно-зелені поклади дивного мінералу. Аналіз показав, що це звичайний лід, замерзла вода. Зоря була дуже здивована.

— Чому вода? Звідки вона тут?

— Адже на Місяці теж є викопний лід? — заперечив юнак.

Зоря згадала розповідь Асурамія, свої блукання на супутнику Землі.

— Але ж там було колись життя, — сказала дівчина. — Так думають вчені тепер. Була атмосфера, моря.

— А звідки ми знаємо, що було тут? — запитав Ясноцвіт. — Ще не мало століть пройде, поки ми дізнаємося про тайни планет та їх супутників.

Зоря подумала.

— Це правда. Згадую, як я була вражена на Місяці, коли почула історію Лемурії.

— Неймовірна розповідь, — підхопив Ясноцвіт. — Якби не матеріальні докази, можна було б прийняти за вигадку.

Зоря раптом насторожилася, схопила хлопця за руку.

— Зачекай! — прошепотіла вона.

— Що таке?

— Хіба не чуєш?

Юнак прислухався. В ефірі глухо прозвучав заклик:

— …до-по-мо-гу!

Обличчя Зорі зблідло. Голубі очі, як завжди при тривозі, потемніли.

— Хто це? — скрикнула вона.

— На до-по-мо-гу! — знову долинуло з Космосу.

— Це Учитель! — глухо сказав юнак. — Скоріше до нього! Він схопив дівчину за руку, кинувся вперед.

Скелі, ущелини, прірви.

Мимо.

Летить вниз каміння, беззвучно проноситься біля них, але Ясноцвіта ніщо не злякає, не втримає.

Там лунає заклик Учителя. З ним щось трапилося. Адже він сам, без супутників.

— Я відчував, — прошепотів юнак. — Я не хотів, щоб він залишався сам.

— Але ж він досвідчений, — задихано говорила дівчина, поспішаючи за ним. — Що з ним може статися?

— Тут? У чужому світі? — болісно сказав Ясноцвіт. — Хто може знати про всілякі несподіванки. Вперед, вперед, Зоре! Хто зна, що там діється!

Ось уже плато, на яке опускалися вони з Космосу. Над далекими гірськими зубцями сходить невеликий диск Сонця. Він посріблив верхівку космольота. Все навколо ожило, заіскрилося. В безодні неба потьмянів диск Юпітера.

Взявшись за руки, Ясноцвіт і Зоря широкими стрибками наближалися до «Райдуги». Вони бачили, як з різних боків швидко мчали до них ще три нари.

Ясноцвіт до сліз в очах дивився навколо. Біля космольота нікого не було. На рівнині теж.

Ось друзі всі разом. Вони зупинилися — задихані, стривожені. Дивляться одне одному в очі.

— Ви чули? — запитав першим Ясноцвіт.

— Чули, — сказала Горлиця.

— Що?

— Голос Учителя.

— Ми теж… Він кричав про допомогу.

— Ми чули те саме! — схвильовано підтвердив Космослав.

— Тоді де ж він? — скрикнула Хвиля. — Чому ми стоїмо? Треба шукати його.

— Віора! — рішуче сказав Космослав. — Швидко в космоліт. Перевір всі каюти. Ми розійдемось по околиці. Обійдемо всі найближчі долини та ущелини. А потім з Хвилею ти приєднаєшся до нас.

Віора зник в отворі «Райдуги».

— Гукайте! — наказав Космослав.

— Учителю-ю-ю! — гучно линув у простір заклик. Учні прислухались, затамувавши подих. Відповіді не було.

— Учителю-ю-ю! — не вгавали стривожені люблячі серця, і здавалося, що саме Сонце співчутливо зупинилося в небі, щоб не порушити великої тиші очікування.

Але марними були всі заклики. Сонцезір не відгукнувся. Похмурим вийшов з космольота Віора. Не питаючи його ні про що, Космослав наказав:

— Пішли. Не гаяти жодної хвилини. Вперед, друзі…

Через кілька годин вони повернулися до «Райдуги», втомлені, подряпані, голодні і розчаровані.

Мовчали. Не дивилися одне на одного.

В очах Зорі блищали сльози.

Вісім юних учнів залишилися самотніми, в далекому холодному, непривітному світі.

Учитель Сонцезір зник.

Зрада?

Багатогодинні розшуки нічого не дали.

Учні обійшли всі ущелини навколо корабля у радіусі п’яти кілометрів, спускалися в прірви, піднімалися на скелі.

Ніде ніяких слідів.

Вони повернулися до «Райдуги» засмучені і втомлені. Зібралися в спільній каюті. Сіли за круглим столом. Мовчали.

Зоря не витримала, поглянула благально на Космослава, гаряче промовила:

— Чого ж ми чекаємо? Космославе! Ти старший. Треба діяти.

Він важко зітхнув, провів долонею по обличчю, ніби знімаючи втому.

— Правильно, Зоре! Треба діяти! Віора — до гравіозв’язку! Викликай Землю. Пломеню і Ясноцвіте! Спускайте танкетки. Треба шукати в ширшому колі. Я перевірю наявність запасів кисню та їжі.

Вони розійшлися, не гаючи й секунди.

Закипіла робота.

Незабаром біля космольота вже стояло дві танкетки-всюдиходи. Пломінь і Ясноцвіт перевіряли вузли рушійної системи.

Через двадцять хвилин в ефірі пролунав тривожний заклик Космослава:

— Зібратися всім в каюті.

Щось недобре відчули Ясноцвіт і Пломінь в його словах. Вони залишили машини на рівнині і швидко піднялися в каюту.

Обличчя Космослава було блідим, суворим. Темні очі ніби потьмяніли від напруження. Він сказав рішуче і коротко, ніби одсікав від себе якусь непевність:

— З кораблем аварія!

— Що таке? — скрикнула Горлиця.

— В простір випарувалась майже вся робоча рідина для реактора

— Чому? — вражено запитав Ясноцвіт.

— Щілина від вібрації. Але причина не має значення. Важливо те, що ми не зможемо повернутися на Землю. І це ще не все.

Космослав сумно оглянув друзів, ніби вагаючись, і додав:

— Кисню для дихання дуже мало. Термін перебування в польоті був розрахований ненадовго…

— Нічого страшного! — втрутився Пломінь. — Негайно повідомити на Землю. Хай пришлють експедицію. Вони допоможуть знайти Учителя і повернутися нам.

З місця важко встав Віора. Він похмуро сказав:

— Гравіозв’язок вийшов з ладу. Порушена магнітна ізоляція гравіоконденсаторів. В умовах Ганімеда полагодити зв’язок нема можливості.

— А радіозв’язок? — з надією запитав Ясноцвіт.

— На такій відстані? Нічого не вийде. Слабкий. Передавач розрахований лише на пеленг у межах планети.

Учні замовкли. В каюті нависла гнітюча тиша. Нарешті дзвінко обізвалася Зоря:

— В чому справа, друзі? Кого ми ховаємо? Ще нічого не відомо. Моє серце говорить: Учитель живий і здоровий. Треба шукати його. Треба діяти!

— Діяти? — перепитав Космослав здивовано. Його темні очі засяяли вогнем рішучості. — Ти правильно сказала, Зоре. Діяти! Учитель готував нас до Іспиту, він вірив нам. А ми розгубилися при першому нещасті? Ясноцвіте, Пломеню, Віоро! Подруги мої! Зоре, Горлице, Мирославе, Хвиле!

Учні пожвавішали, оточили товариша. Вони готові, вони слухають голос старшого, який віднині стає їх учителем.

— Сідайте на всюдиходи, — наказав Космослав. — Розширюйте спіраль пошуків. Розглядайте обвали. Може, Учитель привалений камінням. Може, він втратив свідомість. Ще є час. Кисню в нього вистачить на дев’яносто годин. Забудьте про себе. Не гайте жодної хвилини.

— Ти говориш так, — обережно озвалася Мирослава, — ніби не поїдеш з нами.

— Ти зрозуміла правильно, — підтвердив Космослав. — Я залишаюся в кораблі. Треба зробити все, що можна. Я прогляну всі вузли, спробую привести в порядок зв’язок і реактор.

— Тоді я теж залишусь, — заявила Мирослава. — Я допомагатиму тобі.

— Ні, — рішуче заперечив Космослав. — Там потрібна кожна людина. Мирославо! Подруго моя! Слухай мене… Так буде краще.

Дівчина довгим і ясним поглядом заглибилась в очі Космос-лава, ніби намагалась прочитати щось таємне в його душі. Але він спокійно витримав той погляд, торкнувся пальцями її плеча, прошепотів:

— Вірити треба друзям… і серцю. І вже рішуче додав:

— До роботи, друзі. Прислухайтесь до пеленгу. Не заблукайте, прошу вас. Я вірю, все буде добре.

Вони вже втратили лік годинам. Одноманітні скелі, ущелини миготіли мимо всюдихода, затуманювали свідомість. Хилило на сон. Силою волі відганяли дрімоту друзі, вперто продовжували пошуки.

Над обрієм мерехтів Юпітер, палали колючі зірки, інколи сходило Сонце, заливаючи планетку сліпучим, але холодним промінням.

Всюдиходи роз’їхалися від космольота в різні боки. В одному вирушили на пошуки Віора, Хвиля і Мирослава, а в другому Ясноцвіт, Зоря, Пломінь і Горлиця. Вони домовились про зустріч на протилежному кінці великого кола пошуків, намітили координати.

Наближалась година зустрічі. А ніякого натяку на успіх не було.

Всюдихід періодично зупинявся. З нього виходили юнаки і дівчата і, розійшовшись віялом, обшукували місцевість у межах кілометра.

— Думаю, що це даремна робота, — похмуро сказав Пломінь. — Тут щось не те.

— Як не те! — скрикнула Горлиця. — Що ти кажеш? Що ти пропонуєш? Відмовитись від пошуків?

— Ні, не відмовитись. Зачекай, не кричи. Учитель не збирався йти так далеко від «Райдуги». Він сам сказав.

— Тоді що ж? — запитала Зоря з надією.

— Не знаю, — непевно відповів Пломінь. — Але чуттєзнання підказує мені, що тут щось не те. Може, він недалеко від космольота. А може, його затягли якісь тварини.

— Тварини? — здивувалася Зоря. — В безповітряному світі?

— Все може бути, — втрутився Ясноцвіт. — Космонавти знаходили дивних істот навіть на астероїдах. Вони розмножувалися, мали енергетичний обмін, пожирали одне одного. Тут можливе те ж саме.

— Не говори такого страшного, — огидливо зморщилася Горлиця. — Пожирали… Невже ти думаєш, що вони…

— Нічого не думаю, — різко заперечив Пломінь. — Шукати, шукати.

Раптом на обрії спалахнуло широке сяйво, ніби від блискавиці. Друзі від несподіванки різко повернулися в той бік, перезирнулись.

— Десь біля ракети? — непевно сказав Пломінь.

— Схоже, — підтвердив Ясноцвіт. — Дивіться, дивіться!

Над зубцями скель з’явилася блискуча цятка. Вона промчала над планеткою, півколом пролетіла над головами друзів і загубилася серед зірок.

— Що це? — ледве чутно прошепотіла Зоря. Ніхто не відповів їй.

Страшне передчуття закралося в серце Ясноцвіта. Він намагався відігнати його, придушити, але воно вперто з’являлося знову і знову.

Між скелями з’явився другий всюдихід. Він зупинився поряд, круто розвернувшись на невеликому майданчику над ущелиною. З нього вискочив Віора, виглянули Мирослава, Хвиля.

— Ну як? — з надією запитав Віора. Ясноцвіт розвів мовчазно руками.

— У нас теж нічого нема.

— Ви нічого не бачили? — суворо запитав Ясноцвіт.

— Ні. А що?

— Негайно до космольота. Я не хочу говорити. Хай краще я помилився!

— В чому справа? — захвилювалася Мирослава. — Чому ти говориш загадками?

— Не треба, Мирославо, — сумно відповів Ясноцвіт. — Наші нещастя ще не закінчились.

Всюдиходи мчали, порушуючи всякі норми обережності. За кільканадцять хвилин вони минули гряду скель і вискочили на знайоме плато. Сонце заливало світлом всю рівнину, але космольота на ній не було.

— Що таке? — скрикнув Віора. — Ясноцвіте! Я не сплю? Не бачу корабля!

— Ні, ти не спиш, — почувся голос Ясноцвіта. — Я ж попереджав — готуйтесь до найгіршого!

— Може, ми заблукали? — глухо запитала Мирослава. — Ясноцвіте, що ж трапилось? Де корабель? Де Космослав? Адже пеленг працює!

— Зачекай ще хвилину…

Всюдиходи підскочили до того місця, де недавно стояв корабель. Там тепер виднілася купа якихось приладів та ящиків, прикрита темно-зеленою органічною тканиною. Поряд блищав невеликою антеною пеленгатор. Він безшумно повертав своєю химерною голівкою в різні боки, невтомно посилаючи у простір сигнали.

Учні вискочили з всюдиходів, з’юрмилися навколо покриття. Оглянулися.

Поверхня рівнини була обпалена вибухами реакторів. Стало ясно, що корабель стартував у Космос. На рівнині лежали прилади і ящики, виходить, Космослав залишив їх для товаришів.

Мирослава не витримала, кинулася до накриття, зірвала його. Судорожно шукала чогось між балонами, ящиками. Там не було нічого: ні записки, ні знаку.

Ясноцвіт і Віора мовчки підійшли до залишеного, переглянули.

— Кисень, їжа, всі необхідні побутові прилади, — сказав Віора. — Він все залишив нам.

— А сам? Куди полетів сам? — болісно запитала Горлиця. — Чому нічого не сказав?

— Невже злякався? — прошепотів Віора, обережно поглянувши на Мирославу.

Всі мовчали.

Мирослава дивилася в зоряну далечінь, і її ясні очі поволі наповнювалися сльозами. Вона хотіла стримати їх, втишити відчай, що рвався з душі, але не змогла. Глухі ридання потрясли її тіло, і дівчина впала на скелі. Зоря кинулася до неї, взяла за руку, намагалася підвести. А Мирослава ридала ще сильніше, ніби виливала весь свій біль, розчарування, гіркоту підступу.

— Зрадник… Зрадник, — лунали у просторі судорожні слова. — Який зрадник!

— Не треба, подруго… Не треба, — шепотіла Зоря. — Треба все витерпіти.

Мирослава замовкла так же раптово, як і заплакала. Єдиним ударом волі вона опанувала себе, перемогла слабість. Вдячно поглянула на Зорю, звелася на ноги і тихо пішла геть.

— Куди вона? — прошепотіла Хвиля. — Віоро, затримай її.

— Не треба, — застережливо підняв руку вгору Ясноцвіт. — Не слід цього робити. Поважайте чуже горе. Нам треба розібратися в тому, що сталося.

— Обговорити вчинок Космослава, — заявила Хвиля.

— Ні, — рішуче сказав Ясноцвіт. — Ми не знаємо всіх його мотивів. Ми не знаємо, що спонукало його на такий вчинок. І взагалі нічого не знаємо.

— Що ж ми будемо робити? — розпачливо сказала Горлиця. — Одні-єдині серед Космосу, на пустельній планетці.

— Тихо, — махнув рукою Віора.

Вони прислухалися. В ефірі чути було шепіт, болісні зітхання. Вони впізнали голос Мирослави, яка тінню сиділа на далекому виступі. Дівчина пристрасно, жалібно, докірливо зверталася до втраченого коханого:

— Космославе! Друже мій! Що ти наробив? Для чого? Хіба так ми мріяли пройти з тобою простори? Що сталося з тобою? Що штовхнуло тебе на такий підступ? Де ти, серце моє? Космославе!

— Він зрадник! — болісно сказала Горлиця. — Хіба можна інакше розцінити такий вчинок. Залишив товаришів у пустелі, тим більше, що невідома й доля Учителя. Залишив напризволяще подругу… Зрадник, зрадник!

— Стій, зупинись! — суворо обірвав її Пломінь. — Не посилай у простір осуду, який, може, не заслужила людина. Чи ти забула уроки Учителя?

— Друзі, — м’яко сказав Ясноцвіт. — Заспокойтесь. Тільки спокійний розум може вирішувати правильно і рішуче. Покладіться на своє серце. Зоре!

— Що, друже.

— Твоє серце підозрює Космослава у зраді?

— Ні, не підозрює, — щиро озвалася Зоря. — Я не вірю в це.

— А твоє, Віоро?

— Ні, Ясноцвіте.

— А ваші, Пломеню, Горлице, Хвиле?

— Ні! Ні!

Горлиця крізь сльози всміхнулася, торкнулася рукою плеча Ясноцвіта.

— Ні, Ясноцвіте. Моє серце не вірить у зраду Космослава.

— То й чудово, — сказав юнак з радісною посмішкою. — Вірте серцю. А розумом вирішимо потім, що спонукало його на такий вчинок. Час покаже.

— Дякую вам, друзі, — пролунав тихий голос Мирослави. — Дякую за все.

Дівчина нечутно підійшла ззаду і вже стояла поряд з друзями — вольова, ясна і спокійна, як завжди. Ясноцвіт мовчки кивнув їй і впевнено заявив:

— У нас є кисень і їжа. У нас є прилади і енергія. Попереду ще багато годин дії і творчості. Чого сумувати? Будемо шукати Учителя і працювати. Ми — воїни труда. Так нас учив Сонцезір.

— І ми не самотні, — підхопила Мирослава — Земля не покине нас у біді. Земля знає і прийде на поміч, хай навіть в останній момент.

— Зорі дивляться на нас, — радісно додала Горлиця. — То не зорі, а очі далеких Братів. Соромно сумувати, коли потоки розуму ллються на нас з усіх боків. Нас оточує безмежне зоряне братство. Видиме і невидиме. Вони з нами, вони навколо нас. Так нас учив Сонцезір.

— У нас є руки і воля, — твердо сказав Віора. — Є планета, яка не пристосована для життя. Але ми пристосуємо її. Такими нас хотів бачити Сонцезір.

— Тоді до праці, товариші мої, — сказав Ясноцвіт. — Хай живе радість. Віднині ми проголошуємо братство радості, труда і вірності на цій непривітній планетці. Зоре! Як ми назвемо наше братство?

— Так, як сказала Горлиця, — впевнено промовила Зоря. — Краще не скажеш. Зоряне Братство!

Хто він?

Все було наче у сні.

Нереально. Несподівано.

Задум зрів у глибині душі, і навіть Мирослава не знала про нього.

Чи мав право Космослав діяти так? Чи могло його серце виправдати рішучий вчинок?

Він одганяв, сумніви, не бажав аналізувати і синтезувати. Він просто діяв.

«Райдуга» стартувала з Ганімеда і стрілою помчала в простір. Космослав не дивився вниз, в оптичні отвори, щоб не бачити випадково всюдиходів, на яких товариші шукали Учителя. Ніщо не повинно ставати йому на заваді. Ніякі умовності, ніякі сентиментальні почуття. Вперед, вперед!

Ганімед залишився далеко внизу, він перетворився на жовтувато-сіру кулю. Збоку мерехтів величний Юпітер, спереду виростали зелені та білі диски інших супутників. «Райдуга» летіла до одного з них.

Над ним сліпучо блищав покрив густих хмар. Супутник поволі обертався.

Європа. Дивна планетка. На ній відкрито життя. Є киснева атмосфера, рослини, тварини. Є мілководні моря, озера, ріки. Температура така, як на помірних широтах Землі. Там можна знайти їжу і притулок. Там можна переждати, поки не прийде допомога з Землі.

Допомога! А чи буде вона?

Треба перш за все покладатися на власні сили. На себе! Не обтяжувати інших. Взяти найбільший вантаж. Тільки таким уявляв собі Космослав справжню людину. Тільки тоді можна дивитися з гордістю в лице товаришам, людям, Учителю.

Учителю? Що з ним? Чи знайдуть його друзі?

А втім, невідомо, чи вважають його тепер другом? Навіть Мирослава. Що вони думають про нього?

Скорботне обличчя подруги виникло в уяві Космослава. Вона дивилася в глибину серця його суворим поглядом. Не треба, Мирославо! Не дивись так! Я не міг інакше. Чуєш?

Силою волі відігнав Космослав видіння. Хай що буде!

Наближається Європа, блискавично мчить корабель, входить у спіраль посадки.

Ось він пробиває густі хмари, поринає в їх непрозору глибінь. Космослав вмикає інфрачервоні та гравітаційні очі «Райдуги». На екранах — поверхня супутника.

Пливуть гад кораблем широкі мілководні моря, звиви гір, рівнини.

Корабель повертається дюзами вниз, повільно падає на берег моря.

Погляд Космослава падає на пульт. Він хутко проглядає дані приладів. Робоча рідина майже закінчилась. Навіть для старту з Європи її не вистачить.

Острах війнув над його серцем. А що, коли нічого не вийде з його задуму? І він залишиться навіки самотнім серед предковічної чужої природи, далеко від Землі. Адже ніхто не знає, куди він полетів. Друзів ще зможуть врятувати, а його — ніколи.

Але Космослав одмахнувся від таких думок, ніби від настирливих комах: «Геть, атавістичне породження! Я не боюся смерті, бо її нема! Є лише вічна заміна старого новим! А якщо гине молода, нова клітина, то, значить, вона порушила якийсь закон Буття».

«Райдуга» різко вдарилася об поверхню планетки, посунулася по схилу до води. Знялася густа жовта курява. Затамувавши подих, Космослав чекав.

Настала тиша. Корабель завмер. Отже, все гаразд.

Він стояв біля самої води. Вона блищала в присмерковому освітленні, по ній котилися невеличкі хвилі. Задушлива пара здіймалася вгору, зливалася над кораблем з кудлатими свинцевими хмарами.

Космослав надів біомаску. Дихати можна було. Кисню Європи вистачало.

Він оглянувся. В тумані бовваніли густі джунглі. Звідти долинали якісь клекочучі звуки, свист, верещання.

Космослав пересунув наперед високочастотний розрядник. На всяк випадок. Космонавти розповідали, що на Європі можна зустріти справжніх драконів. Сімдесят років тому від легковажності загинув тут англійський космонавт. Летюча потвора занесла його невідомо куди, і більше його не бачили.

Але досить роздумів. Треба діяти. Жодної хвилини не гаяти.

Він знову піднявся до каюти. Трохи відпочив.

Потім довго готував систему, призначену для накачування робочої рідини в баки в умовах інших планет. Вода буде підходящою заміною. Трохи інший режим, але конструкція розрахована для цього. Все буде добре. Аби ніхто не завадив. Хто зна, які тварюки можуть з’явитися біля корабля.

Космослав увімкнув зовнішні насоси. Вони почали всмоктувати повітря Європи, очищаючи його і нагнітаючи в балони. Треба відновити повний запас.

Через кілька годин Космослав був знову біля корабля. Він тягнув до води широкий розтруб з фільтром. Йому допомагав невеликий універсальний робот.

Разом вони впоралися з важким шлангом. Розтруб плюхнувся в воду. Геть від берега метнулося змієподібне страховище, здіймаючи хмари бризок.

Над головою з свистом промчала довгокрила тварина. Вона хижо закричала огидним голосом, кинулася на Космослава.

Він встиг відсахнутися, провів розрядником, натиснувши кнопку. Блискавиця розряду рубонула потвору. Вона розпалася пополам. Оглушливе ревіння потрясло простір. Чорна злива густих тягучих бризок розлетілася в усі боки, кілька краплин попало на окуляри юнака. Він огидливо витер їх рукавом скафандра.

Страховище упало в «море». Висока хвиля ринула на берег. Космослав відскочив до корабля. За ним поспішив робот.

Яка страшна планета! Ні, тут треба весь час бути насторожі! Треба поспішати.

Він піднявся ще раз до керівної каюти, ввімкнув систему накачування. Вода пішла в баки.

Космослав роздягнувся. Все тіло було мокре від напруження. Він обтерся освіжаючим еліксиром. Ще раз перевірив режим системи накачування. І кинувся в постіль, ніби провалившись в яму небуття. Спав без сновидінь, без проблиску свідомості.

Розбудив його дзвінок хронометра. Космослав схопився з ліжка — свіжий, бадьорий. Хутко одягнувся, перевірив прилади. Баки вже були заповнені. Автомат сам вимкнув систему.

Він спустився вниз. Знову почав тягти важкий розтруб до люка. Робот старанно і смішно допомагав.

Космослав сторожко озирався, раз по раз припиняючи роботу. Розрядник був напоготові.

В тиші почулися голоси. Юнак здивовано і тривожно прислухався. Що таке? Чи йому здалося, чи ні? Саме людські голоси!

Крики… Напружені, схвильовані, дивні! Звідки тут люди? А може, це не люди, тутешні тварини?

Він вже був біля люка. Робот швиденько потягнув змотаний шланг і розтруб до корабля. Космослав ще раз прислухався. Крики прозвучали ближче.

Люк зовсім недалеко. Коли що — можна одразу заховатися.

З туману з’явилися вертикальні постаті. Космослав здригнувся.

Справді, схожі па людей. Хто ж вони?

Постаті махають руками, чи передніми кінцівками.

Вони сміливо наближаються до корабля. Невже тут є розумні істоти? Але які вони? Якщо на дикунському ступені розвитку, то можна ждати всяких несподіванок.

Космослав ще ступив крок до люка і нерішуче поклав руку на кобуру розрядника.

Космічна легенда

Не загинули друзі на пустельному Ганімеді.

Зоряне Братство почало роботу.

Віора з Хвилею знайшли в скелях велику печеру. Туди друзі перенесли всі балони, прилади, продукти.

Ясноцвіт без упину обходив разом з Зорею і Мирославою околиці, шукав Учителя. Вони все ще сподівалися знайти його, хоч знали, що вже давно в балонах Сонцезора закінчився кисень. Але вони не бажали навіть думати про це. Мовчки оглядали ущелини, прірви і йшли далі, далі.

З своїх мандрів вони принесли багато цінних відомостей. Зовсім близько були поклади льоду. В деяких глибоких щілинах біля виходу газів тулилися примітивні мохи чи щось схоже на них. Ті утвори були пружні, насичені вологою і життям. Отже, вони могли придатися для споживання. Ясноцвіт захопив кілька зразків, щоб перевірити їх у печері.

А Віора намагався зробити все, що можна було зробити. Він використав високочастотний розрядник, щоб створити притулок з герметичним входом. Потужний струмінь енергії розтоплював скелі, надавав їм прямокутної форми. Незабаром вхід до печери точно відповідав величині контейнера для продуктів.

Віора з допомогою Хвилі переклав банки з продуктами в інші ящики, а контейнер примостив до входу. Розтопити породу по краях і сплавити її з контейнером було вже не важко. Тепер печера була повністю ізольована від поверхні Ганімеда. Дверцята контейнера не пропускали повітря. Треба було тільки добути зайвий кисень і наповнити ним печеру.

Ясноцвіт і Пломінь взялися за це. Вони на всюдиходах вирушили до покладів льоду і навезли його цілу купу. Віора використав портативний пристрій для електролізу. Воду розділили на водень і кисень. Киснем наповнювали печеру, а водень конденсували в балонах.

— Згодом використаємо, — обіцяв Віора. — Пригодиться для опалення.

Таким же чином здобули азот з порід. Через деякий час повітря в печері по складу і тиску відповідало земному. Друзі могли роздягнутися, відпочити без важких скафандрів.

Виходили з печери обережно, користуючись саморобним шлюзом. Берегли кожну краплину повітря.

Говорили мало. Більше думали, обмінювалися поглядами. Розуміли, що надії на рятунок мало, але серцем ждали. Ждали Учителя. Ждали Космослава, дій якого вони не могли збагнути. Не могли втратити віри в Життя, не могли схилити свідомості своєї перед привидом неіснуючої смерті. Ряди давніх і нових сміливців повставали перед їх уявою, коли сум схоплював серця кігтистими лапами, і тоді ставало легше. Вони оживали — давно неіснуючі герої — і заспокоювали юних, самотніх дітей Землі. Вони вказували їм на безконечну Дорогу, дружньо стверджували, що жертви на тій Дорозі такі ж закономірні, як закономірне саме Життя…

Так пливли години, дні. Все було умовним, бо сам ритм часу змінився.

Вони працювали самовіддано, напружено, щоб не допустити ні розчарування, ні песимізму. Вони хотіли зробити все, що дозволяли їх сили і вміння, щоб залишити людям, які прийдуть сюди, свідчення своєї волі і прагнення до перемоги.

Через кілька днів за земним часом друзі зібралися всі разом у печері. Їм треба було відпочити і порадитися.

Печеру освітлювала яскрава газосвітна лампочка. Посередині стояв саморобний стіл — ящик. На ньому Хвиля розіклала кілька банок з консервованими фруктами і сухариками.

Вони мовчки приступили до обіду. Їли запашні груші, ананаси. Запивали густим соком. Хрумтіли сухарями.

Зоря не витримала, зітхнула:

— А що ж далі? Що ж далі, друзі? Невже пасивно чекати, що з нами буде?

— Знову? — докірливо озвався Віора.

— Я розумію тебе, Зоре, — погладив подругу по руці Ясноцвіт. — Важко. Всім важко. Але треба терпіти.

— Доки? — схлипнула дівчина. — Хочеться дії. Хочеться руху. А тут — печера… Пустеля без повітря… Безнадія.

— Ну ні, — заперечив гаряче Віора. — Не говори так. По-перше, печера прекрасна. Первісні люди гірше жили. Морок, холод, повне невігластво. А ми — в теплі, з їжею, захищені, знаємо тайни Космосу, можемо мислити. Що ти, Зоренько, ми в прекрасному становищі. І потім — є надія.

— Яка? — заінтриговано запитала Зоря.

— Ага, зацікавило. Слухайте ж, я придумав. Можна поєднати високочастотний розрядник або навіть кілька і пеленгаторну антену. Виждати, коли Земля буде в сфері видимості і посилати періодично імпульсні сигнали. Я вирахував! Енергії розрядника вистачить. Станції спостереження на Місяці почують нас.

— Ти геній, Віоро! — скрикнула Зоря.

— Я про це знала завжди, — гордо заявила Хвиля.

Друзі засміялися. Обличчя їх повеселішали. Тільки одна Мирослава залишалася понурою і мовчазною. Горлиця помітила це, взяла її за руку.

— Веселіше, друзі мої. Забудемо на хвилину наші нещастя. Ми ж недавно говорили, що людина ніколи самотньою не буде — ні на Землі, ні в Космосі. З усіх усюд нас оточують видимі і невидимі світи. І дивляться на нас. Оцінюють нас. Ми мріяли недавно будувати системи, планети. Спочатку треба побудувати ці світи в собі. В душі, в розумі своєму. І насамперед — мужність і самозречення. Я думала довго над цим. І написала космічну легенду. Ось послухайте… Хочете?

— Читай, читай! — залунали голоси. — Перше літературне читання на Ганімеді.

— Історично-космічна подія! — підхопив Пломінь.

— Історична чи ні, а послухаємо залюбки, — сказала Зоря.

Горлиця дістала з глибокої кишені куртки кілька аркушів, розгорнула їх, присунулась до лампочки. Почала читати глибоким, тихим голосом.

Подвиг

Коли Орі-о завершив універсальний цикл навчання, батько і мати запросили його для зустрічі. Він давно не бачив їх, і така зустріч була приємною.

Орі-о жив на планеті А-мор. Батьки проводили якісь таємничі, глибинні дослідження в просторі. Для зустрічі вони прибули на А-мор.

На території школи, де вчився їх син, було багато чудових куточків для любителів самотності. Адже не кожен любив зборища і гуртове життя. Таким саме й був Орі-о.

Син, як ввічливий господар, посадив батьків на своє улюблене місце — під лапатим листям сріблистого паа. Там було затишно, там легко дихалось.

Стіни притулку розсунулись, до кімнати ввійшли далекі блакитні обрії, рожеві сузір’я неба, п’янкі ніжні запахи лісів.

Мати сказала:

— Сьогодні почався новий цикл твоєї путі. Хай вона буде ясною, Орі-о. Я даю тобі моє серце, сину.

Очі матері засяяли ясніше небесних сузір’їв. Серце Орі-о стрепенулось, радісно заграло, ніби відчуло дотик материнської любові. Але він промовчав, лише кинувши матері ніжний погляд.

Батько сказав:

— Я вітаю тебе, Орі-о, в перший день нового циклу. Хай ця путь буде суворою для тебе. Хай ноша твоя буде важкою. Я даю тобі руку свою, сину.

Орі-о поклав топку долоню на пружну вікову долоню батька, мовчазно передав йому свою вдячність.

— Вибирай, — додав батько. — Перед тобою безліч шляхів. Творення нових планет. Формування нових еволюційних зерен. Польоти в далекі системи. Кожна дорога вимагає великої віддачі сил, космічної напруги, самозречення. А можеш залишитися з нами. Я буду радий допомагати тобі, Орі-о!

Орі-о похитав головою, і райдужні кільця його волосся замерехтіли в променях сузір’їв.

— Я ще не знаю, батьку. Я подумаю.

Мати підійшла до сина, поцілувала його в чоло.

— Правильно, Орі-о. Думай. А щоб думка твоя була не поверховою, не збідненою, я принесла тобі дарунок.

Погляд сина заіскрився цікавістю. Мати завжди дарувала щось незвичайне.

Вона розгорнула барвисту срібно-фіолетову запону. На чорному моноліті лежав пурпуровий кристал і грав кривавими променями.

— Кристал Фо! — скрикнув радісно Орі-о. — Невже це мені?

— Май, — вражено сказав батько, — чому ти вирішила дати йому цей дарунок? Хіба ти не знаєш про небезпеку?

Очі матері потемніли. Вона помовчала, подивилася на друга свого, на сина, тихо мовила:

— Я хочу, щоб мій син був справжнім дитям Безмежжя, а не кімнатною квіткою…

Орі-о гаряче обняв матір, поцілував її прекрасні очі. Май щасливо засміялася.

— Ти бачиш, мій друже, він чудово розуміє мене?

— Йому рано ще дивитися в інші виміри, — прошепотів батько. — Рано, Май…

Орі-о не чув його слів. Він був зовсім зачарований кристалом Фо. Взявши подарунок з рук матері, син поніс його на долоні по кімнаті, милуючись неповторними переливами променів. Кристал Фо! Про нього складають пісні вже мільйони циклів найкращі поети, про нього шепочуть закохані, його прагнуть здобути герої, вчені. Навіть мріяти важко було Орі-о про чарівний камінь, який з’являється раптово в найнесподіваніших місцях. Чим він, юний Орі-о, заслужив таємничий кристал? Це тільки з ласки матері йому прийшло негадане щастя. Тепер можна мандрувати з допомогою кристала Фо по всій Безмежності. Він є конденсатом Єдиної Субстанції Буття, і хто володіє ним, має право зазирнути в будь-які глибини видимих і невидимих світів.

А батько дивився на радісного сипа, сумно мовчав. Його досвідчене серце віщувало тривогу.

Орі-о тріумфував. Мрії його були блідими тінями супроти реальності, яку відкрив йому кристал Фо. Сидячи в своєму чарівному притулку, юнак міг миттю перенестися в запаморочливі глибини Світобудови, розірвати запони Часу і Простору, побачити минуле і вловити зерна майбутнього, які спліталися, зароджувалися в Світах Синтезу.

Кілька днів він майже не спав, не відпочивав. Порушивши ритм життя, він просиджував над кристалом, викликаючи в його тремтливій таємничій глибині образи небаченого і нечутого. Перед поглядом Орі-о пропливали сусідні планети, гігантські світила, спіральні туманності, осколки мертвих світів.

Він побачив сотні, тисячі розмаїтих істот, не схожих на жителів планети А-мор. Всі вони жили напруженим, творчим, вогняним життям, без упину пробиваючи нові й нові шляхи в неозорих джунглях Безмежжя. Але за формою, такою різною, пульсував Розум — цей полум’яний Промінь Свідомості, — і саме він поєднував розкидані в просторі еволюції, цивілізації в грандіозний Потік Космічного Братства.

Та витаючи серед прекрасних світів, споглядаючи гармонійні путі високих планет, Орі-о раптом згадав, що Безмежжя не лише попереду, а й позаду. І тоді чарівний камінь поніс його у виміри попередніх еволюцій.

Блякли фарби. Грубшали форми. Тьмянішав Космос. І навіть зірки почали дрібнішати і розійшлися в незміряні далі. Орі-о оглядав нове буття, і холод суму торкався його серця.

Цей ще не вивчений ним світ здавався таким бідним, непристосованим до розумного життя, роз’єднаним. Самотньо сяяла на чорному тлі неба центральна зірка Сонце. Навколо нього на великій віддалі кружляли темні кулі планет.

Орі-о кинув імпульс своєї думки до найближчої з них. І, минувши густі шари атмосфери, закружляв у просторі. Перед ним відкрилася широченна панорама життя планети.

Похмуро блищали океани, котили високі хвилі під вітром, били люто в сірі, важкі скелі, що нависали над берегами. Далі жовтіли сумні, позбавлені життя, пустелі. А за ними — непролазні хащі примітивних рослин, буйних, сповнених предковічної жаги і лютості. Серед заростів повзли, підкрадалися, роздирали свої жертви, мучилися і мучили інших міріади жахливих створінь — хижих і боягузливих, підступних і ніжних, потворних і гармонійних, слабких і неймовірно сильних.

І ще бачив Орі-о крижані пустелі, над якими бушували урагани замерзлої води, похмурі тумани над стовпищами примітивних, обідраних жител, з вікон яких ледь пробивалося жовтаве світло, потворні машини, що сотнями тисяч мчали, повзли і летіли над планетою, сповнюючи її повітря важкими, отруйними випарами.

Бачив Орі-о незліченні процесії людей, які ховали своїх померлих близьких: дітей, батьків, друзів. Чому так багато вмирало жителів цього світу? Чому взагалі вони вмирали, коли Закон Безмежжя — Вічне Життя?

Орі-о летів далі й далі думкою своєю над планетою, і серце його розривалось від жалю і співчуття. Чому вони живуть так роз’єднано? Чому вмирають від голоду, маючи таку технічну могутність? Чому широкі простори покриті пустелями, коли поряд є океани води, а в руках жителів машини, якими можна зросити і засадити неродючі місця?

Відповіді не було.

Та ось юнак завмер від жаху, зустрівши не бачене ніколи видовище. На широких просторах клекотіли багрові вогні і клубився задушливий дим.

Горіли притулки людей. Над ними чорними примарами летіли якісь апарати і скидали вниз темні пристрої. А потім повітря шматувалося в сліпучому вихорі, а разом з ним з гуркотом і свистом розліталися па дрібні скалки плоди праці розумних істот. В диму і заграві Орі-о насилу розгледів колони жителів планети. Вони поспішали кудись, тримаючи перед собою дивні інструменти. Що вони роблять? Чому ризикують життям? Мабуть, їм не терпиться відновити те, що зруйноване катаклізмом? Але звідки і чому на планеті стихійне лихо? Вулкани? Землетруси? Тоді чому в просторі летять ці чорні металеві птахи?

Орі-о побачив, що назустріч одній колоні людей виринула з диму інша колона. Вони змішались, завихрились в страшному двобої. Орі-о похолонув від несподіванки, і йому здалось, що вся Вічність зупинилась, вражена нечуваним злочином. Там, у пожежах і вибухах, люди нищили людей. Вони оскаженіло кололи одне одного, стріляли, душили. І, пошматувавши одного брата свого, вони поспішали далі, шукаючи нової жертви. Обличчя їхні були закривавлені і очі палали полум’ям ненависті.

Орі-о затулив очі руками, простогнав:

— Батьку мій, мати! Що це? Де ви?

— Я тут, — почувся тихий голос батька.

Його велика рука лягла на кристал Фо. Бездонні сумні очі дивилися на змучене обличчя сина.

Син довго мовчав. І прозорі сльози жалю котилися по блідих щоках. Потім він несміливо кивнув у бік кристала, прошепотів:

— Невже це правда, батьку?

— Правда, — суворо сказав батько.

Тоді Орі-о підняв свій погляд до нього, і старий вчений здивувався. Ніжні очі сина палахкотіли якимсь новим вогнем. Що це було? Звідки?

— Чому вони такі? — скорбно запитав син. — Чому вони вбивають одне одного? Адже вони сини однієї Матері Природи?

— Це нижча еволюція, — сказав батько. — Вони ще не знають про Єдність. Вони роз’єднані і нещасні. Вони шукають і не можуть знайти. Кожен з них вважає себе неповторним і тому протиставляє власну особу всьому світові.

Орі-о загорівся. Постать його напружилася в ще неусвідомленому бажанні.

— Я піду до них, батьку. Я скажу їм все. Я поясню їм, що вони брати. Що можна і треба жити дружно, радісно. Що треба йти вперед, до розкриття таємниць Космосу, і підніматись у Вищі Світи, в наші світи. Коли вони побачать мене — людину іншого виміру — вони зрозуміють все.

— Вони нічого не зрозуміють, — сумно сказав батько. — Вони злякаються тебе. В кращому разі — поклоняться тобі, як божеству. Ім’ям твоїм вони створять жорстокі і підлі культи, змушуючи поклонятись твоїй пам’яті наступні покоління. Ні, сину, наша могутність не для них. До цієї могутності їм треба йти ще міріади років!

— Я не можу так, — затулив долонями обличчя Орі-о. — Я мушу щось діяти. Покинути напризволяще їх… Бідних. Окрадених. Адже вони обкрадають самі себе! Вони крадуть свою радість, свій найкращий скарб — Любов! Батьку! Невже нічим не можна допомогти?

Батько помовчав. Син ждав, тамуючи подих. І ось прийшла відповідь:

— Можна допомогти.

— Тоді як? Як? Говори?

— Слухай. У ті світи, на ту планету не можна перенести наше знання, могутність нашої еволюції. Але там можна жити, ставши одним з них?

— Як? — не зрозумів син.

— Народившись людиною того світу, — сумно повторив батько. — Наша наука навчилась робити це. Вся індивідуальність розумної істоти перетворюється на психоембріон. Цей ембріон зв’язується з певним новонародженим нижчого світу.

— Але ж, — прошепотів син, — я не буду знати…

— Так, — твердо сказав батько. — Ти забудеш, звідки ти. Тільки інколи в серці з’явиться неясний спогад, що ти втратив щось. Щось прекрасне. Весь світ, де ти житимеш, буде ворожий тобі. Тому він повстане проти тебе. Ти теж житимеш у повсякденній борні супроти всього, що оточуватиме тебе! І покличеш людей до Краси! Покличеш їх до Єднання! До Братерства! До Любові! До Миру! До Вищих Світів, які майорітимуть на обрії пізнання в душах кращих людей!

— І це допоможе тій еволюції? — скрикнув син.

— Безумовно. Це прискорить її.

— Тоді я йду, батьку!

— Зачекай. Я ще не все сказав, сину. Ти не знаєш і мільйонної долі того, що чекає тебе. Ти бачив бій між людьми? Ти впадеш, як один з них, на полі бою, захищаючи щось святе і рідне, і сконаєш у муках не один раз!

— Я йду, батьку!

— Ти холодним і голодним пройдеш нескінченні пустелі планети, жадаючи любові і не зустрічаючи її, жадаючи братерства і бачачи ворожнечу, жадаючи шматка їжі, а отримуючи камінь, віддаючи серце, а сприймаючи ненависть і зло. Ти роками сидітимеш у похмурих, мокрих в’язницях, не бачачи променя Сонця, вмираючи в страшних муках. Ти багато разів скопаєш розіп’ятий, прибитий до дерева, і ніхто не прийде втішити тебе в час смертний, а лише торжествуюча юрба буде криками ненависті супроводжувати твої останні кроки до могили. Ти згориш багато разів на вогнищах катів, які спалять тебе за ідеї Безмежжя, Безсмертя, Єднання! І серед вогнища того ти не побачиш рідного обличчя, сину, а лише злобні очі ворогів!

— Я бачитиму в небі далекі зірки, батьку, — прошепотів син. — І серце скаже мені, що звідти дивляться на мене Брати. І мені стане легше. Батьку! Клич матір, хай вона благословить мене в далеку путь.

— Ще одне слово, — скорбно промовив батько. — Ніхто не зупинить тебе, якщо ти вирішив. Це закон Космосу. Але запам’ятай, що ти не повернешся додому, ти не повернешся на рідну А-мор, до нас, батьків твоїх, аж доки на тій планеті, куди ти йдеш, не запанує Братерство і Любов, доки ті люди не вийдуть разом з тобою на широкий Шлях Еволюції! Віки, тисячоліття попереду. Подумай, сину!

Орі-о довго мовчав. Дивився на тремтливі, далекі обрії, на рожеві сузір’я, на ніжні дерева знайомих садів, ніби прощався з ними. Потім його погляд зустрівся з поглядом батька. Почувся тихий, але владний голос:

— Я йду, батьку.

Горлиця замовкла. Зоря присунулася до неї, поцілувала в щоку.

— Дякую, подруго. Це чудова легенда. І хто знає, чи легенда, чи, може, реальність.

— Може, — сказав задумливо Пломінь. — Але не скоро ми дізнаємось про це.

— Хто знає, — загадково сказав Віора.

— Що, — насмішкувато запитав Пломінь, — може, сподіваєшся на допомогу з інших вимірів? Прийдуть «боги», звільнять тебе з неприємного становища. Треба покладатись на власні сили!

— Не зовсім так! — серйозно сказав Ясноцвіт. — Не зовсім так, Пломеню! Розраховувати не треба на іншопланетних істот, але сподіватись можна. Це закон Солідарності!

Віора різким жестом перебив розмову. Застережливо підняв руку, вказуючи на шкалу електромагнітних приладів.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Десь поряд відбувається колосальна концентрація енергії. Обережно!

Біля входу зажевріла велика овальна пляма. Присутні відчули, як у них запекло у грудях, стиснуло подих, защеміло в очах. Вони відсунулися в глиб печери — вражені, злякані.

Туманний овал завібрував, у ньому виникли якісь форми. Поволі з’являлися обриси вертикальної постаті, а біля неї ще однієї, трохи меншої і горизонтальної.

— Людина! — скрикнула Зоря.

— Жінка, — додала Горлиця.

— У мене сильно б’ється серце, — прошепотіла Хвиля.

— Тихо!

З непевних обрисів з’явилась об’ємна постать. Вона була схожа на жінку Землі, але набагато гармонійніша і ніжніша. Блакитне обличчя випромінювало ледь помітне сяйво, очі здавалися криницями темно-синьої рідини, в якій відбивалася таємниця зоряних світів, блискуче, ніби з платини, волосся розсипалося по вузьких плечах. Постать облягало вільне голубе мерехтливе вбрання. Гармонійні чутливі руки істоти простягнулися до друзів у сердечному пориві.

— Твоя легенда пророча, — шепнула Горлиці Зоря. Почувся голос дивного створіння. То був голос людини:

— Я відчула, що з Братами нещастя. Серце привело мене сюди. Я бачу Братів Розуму одиноких па цій пустельній планеті. Чим можу допомогти?

— Вона розмовляє земною мовою? — вражено прошепотіла Зоря.

— Нічого дивного, — відповів Ясноцвіт. — Певно, вона з іншого виміру. Вищого. Вони легко проникають у суть нашої психіки.

— Ти правильно сказав, друже, — озвалася істота. — Яз інших координат Світобудови. Ім’я моє — Біла Зірочка. Так мене назвав Полум’яне Серце.

— Хто такий Полум’яне Серце? — запитав, отямившись, Віора. — І чому тут з’явилась ти, Біла Зірочко?

— Ви не знаєте Полум’яного Серця? — здивувалася Біла Зірочка, і її прекрасні очі загорілись натхненним вогнем. — Хіба можна не знати його? Він — це все. Без нього я не мислю життя. Я шукаю його по всій Світобудові. І знайду.

— Але як же ти опинилася тут? — схвильовано запитала Зоря. — Сама? В чужому світі? Де твій літальний апарат?

— Там, на рівнині. А лечу я не сама. Зі мною мій товариш Грі-ом. Ось він.

Біла Зірочка показала на маленьку постать біля своїх ніг. Це була граціозна тварина фіолетового кольору з шістьма ногами і зграбною високолобою головою. Очі тварини горіли фосфоричним м’яким блиском. Він дивився на друзів цілком людським поглядом — сумно і тривожно. При згадці про Полум’яне Серце Грі-ом тихо щось промурчав, потершись головою об ногу Білої Зірочки.

— Він каже, щоб я розповіла новим друзям про Полум’яне Серце. Він певний, що це буде корисно для вас. Дозвольте, я сяду ось тут. Не бійтесь, енергетичних феноменів більше не буде. Це відбувається лише при переході з одного виміру в інший. А тепер я в такій же якості, як і ви.

Біла Зірочка примостилася на ящику. На коліна їй стрибнув Грі-ом. Скрутився клубочком. Погляд її спалахнув синіми вогнями. Друзі помітили, що на чолі в неї запульсували білі зірочки. Видно було, що уява її помчала в незміряні глибини Всесвіту, шукаючи в свідомості своїй відповідних символів, щоб передати новим друзям вражаючі тайни Космосу.

— Слухайте розповідь про Голубу Зірку — мою батьківщину. Слухайте розповідь про Полум’яне Серце — відважного і вічного Мандрівника Безмежжя. Вам важко збагнути все, що існує в нашому світі. Я знайду зрозумілі символи, що відповідають вашим поняттям. І ви полюбите легендарну Голубу Зірку, ви теж будете шукати і ждати Полум’яне Серце — вічного і відданого друга всіх Шукачів на Шляху до Істини…

Слухайте ж легенду про Полум’яне Серце. Але знайте, що це Велика Реальність.

Полум’яне серце

— Я жила завжди спокійно і легко. Мій Світ не створював протиріч перед маленькою Оан. Таким було моє ім’я до зустрічі з Полум’яним Серцем.

Я любила небо наді мною, планету, по якій ходила і над якою літала, квіти і рослини, друзів моїх і тварин. Все навколо було таким гармонійним, що створювало враження повної єдності.

Так воно насправді й було.

Бо Блакитна Зірка, точніше її єдина Планета, — це найвища ступінь розвитку фізичного світу. Так учили нас у Школі Вищого Знання. Так говорили мені Старший і Полум’яне Серце. Це не значить, що Безмежність закінчується на еволюції Блакитної Зірки. Ні, кінця їй нема. Але моя Планета — завершення одного з безмежних Циклів безмежного Буття. За нею — починається новий Цикл, недосяжний для почуттів фізичного світу як вашого, так і всіх інших, аж до Блакитної Зірки. І так без кінця.

Я навчалась у Школі Вищого Знання. Сприймала в себе високу мудрість мільярдів віків. І залишалась спокійною. Я не зустрічала опору середовища, не знала боротьби. Світ навколо здавався прекрасним сновидінням.

Інколи туманно згадувала я минуле. Але то було не моє минуле, а моїх далеких попередників, предків, які жили на інших планетах, в інших вимірах, в інші часи. Там була жорстока і відважна боротьба, велика любов і ненависть, тортури і шукання. Я згадувала ці події тому, що враження предків були записані в пластичній живій матерії моєї свідомості, мого серця, мого єства. Адже ніщо не зникає. І я легко могла розмотувати клубки спогадів, коли мені цього бажалося. Отже, я не могла сказати, скільки я жила. Мені здавалося, що я жила вічно. Так воно, власне, й було. Бо ми, люди Блакитної Зірки, вважали себе клітинами Вселенського Єдиного Життя, яке нероздільне, вічне, всюдисуще.

Так було довго, завжди.

У мене не було виняткових товаришів. Всі були друзями, всі в разі потреби приходили на допомогу. Батьків теж не було, як у ваших світах. Бо наша еволюція вже не розмножувалась. Адже розмноження — це диференціація, розділення. А Блакитна Зірка — це світ Синтезу.

Навпаки, у нас відбувалося безперервне поєднання, злиття істот у більш високі, гармонійні істоти.

Я думаю, вам не важко буде збагнути суть того, що я кажу. Я бачу, відчуваю, що ви — юнаки і юні жінки, що сидите тут, — любите одне одного. І не змогли б уявити себе окремо, без друга. І лише фізичне роз’єднання заважає злитися в єдиний організм. У нас, на Блакитній Зірці, матерія в своєму розвитку настільки еволюціонувала, що не заважає будь-яким поєднанням. І бажання різних індивідуумів до об’єднання втілюється в життя, якщо між ними існує повна гармонія. Пластична матерія індивідуумів створює нову єдину істоту — багатшу, ніж дві попередні, мудрішу, могутнішу. Це справді злиття сердець, про яке мріють численні покоління на нижчих планетах.

Я теж пам’ятала, що завжди несла в своєму серці тисячі і мільйони різних істот. Та хіба ви теж не результат еволюції грандіозного ланцюга істот, починаючи від найнижчих?! Тільки у грубо матеріальних світах цей процес вдосконалення відбувається з муками і боротьбою, шляхом жорстокого змагання, а у нас — шляхом великої гармонізації сердець і розуму.

Блакитна Зірка — це ніби вершина безконечно великого трикутника, до якої прагне весь Цикл Світів, розміщених у доступних нам координатах. І хоч Блакитну Зірку не видно з вашої системи, але вона доступна для вас у майбутньому, коли ви пройдете нові спіралі розвитку. Так само вашої зірки не можуть бачити нижчі від вас еволюції, яких теж безмежна кількість. Я багато разів подорожувала в такі світи разом з Полум’яним Серцем.

Але повернуся до основного.

Я була ніби клітина на периферії тіла. Відчувала свою єдність з усім тілом, але не несла такої напруги, як, скажімо, клітини мозку або м’язи кінцівок.

Я любила тварин, які в нас дуже розумні. Вони розуміють мову людей, охоче допомагають нам у роботі, коли це їм під силу. І вільно йдуть в ліси, на природу, коли їм хочеться пожити в звичних умовах. Велика дружба з’єднує розумних Істот Блакитної Зірки з живим світом. Тварини еволюціонують шляхом трансформації з нижчої форми у вищу, як у вас деякі комахи перетворюються з лялечки на метелика. Але в нас це набагато вище, тонше, прекрасніше. Я неодноразово була свідком таких трансформацій, коли в організмі тварини відбувався дивовижний синтез кращих його надбань: замість старої тварини з тієї ж основи — після стану так званого еволюційного сну — виникала більш висока істота.

Але найбільше я любила рослини, квіти.

На Планеті все в блакитних тонах, якщо порівнювати з вашими фарбами. Не можна уявити всі найтопші відтінки.

Перлисто-блакитні світанки над темно-синіми озерами.

Оксамитно-фіолетові ночі осяяні зорепадом фосфоричних птахів і метеликів.

Ніжні лазурні дерева з плакучими вітами, які перед сходом Світила співають ледве чутну мелодію пробудження.

Сині в’юнкі рослини з небесними квітами, які можуть літати. Для вас це дивно? А на моїй Планеті — це просто. Я можу покликати квітку, і вона прилетить мені в руки. Я можу поставити її дома у вазу, а потім, помилувавшись кілька днів її красою, її ароматом, повернути назад, де вона росла. І це не шкодить їй.

Квіти, закінчивши цикл розвитку, не гниють, як на грубо матеріальних планетах, їх матерія розчиняється у просторі, породжуючи нове зерно індивідуума, з більш високими якостями. На Блакитній Зірці нема шиття, нема розкладу. Тільки безупинна прекрасна трансформація форм, шукання найкращого вияву, відповідного до суті істоти чи рослини.

Міста на Блакитній Зірці невеликі. Бо й населення там небагато. Я вже сказала вам чому. Безперервний синтез, з’єднання однакових сердець — ось шлях нашої еволюції. Обмін енергій відбувається не так, як у вас. У нас саме тіло обмінюється енергією з середовищем, як ви, наприклад, дихаєте. Я бачу, ви мене розумієте. Тому не буду зупинятись на цьому. Це єдиний шлях, яким підуть всі цивілізації Всесвіту.

Місто, де я жила, прекрасне.

Стрімкі, легкі сходи, які ведуть на відкриті веранди, висячі сади. Стіни будівель випромінюють ніжне світло. Вони можуть швидко міняти колір, залежно від бажання людини. Нема моторошних, темних тонів.

Коли заходить Світило — випромінює все навколишнє: стіни, дерева, постаті істот, поверхня Планети. Створюється рівний, чудовий, ніжний, приємний для ока фон.

До речі, ми бачимо всім єством, а не лише так званими очима. Очі спеціалізовані і служать аналізаторами свідомості у випадках напруженої наукової діяльності, коли треба проникнути в суть нового явища, предмета, процесу.

На площах міста — давні скульптури з фосфоричного казкового каменю. Вони — утвір далеких цивілізацій, наших попередників. У вас є назва — Сфінкс. Ця фігура — велика загадка, в ній — Велика Тайна Буття.

Я любила милуватися заходом Світила біля Сфінкса.

Швидко мінялись тони, не порушуючи гармонії кольорів, не вносячи дисонансу. При Світилі моє вбрання, легеньке платтячко, здавалося полум’яно-синім, а ввечері засяяло власним світлом і стало перлисто-блакитним.

Все це природно у нас. Очі звикли до дивовижної чистоти барв, до їх прозорості, легкості, до простоти навколишніх предметів, їх закінченості.

Без кінця можна розповідати про наш Світ — милу Планету Блакитної Зірки. Але суть не в цьому. Я розкажу про той час, коли вся краса батьківщини померкла після зустрічі з Полум’яним Серцем.

Було так.

По всій Планеті пронеслася звістка. На Блакитну Зірку прибули з-за Великої Грані семеро Братів на чолі зі своїм Учителем. Вони були дітьми попереднього Циклу на Блакитній Зірці. Вони разом з усім людством еволюціонували і перейшли в той вимір, звідки не повертаються, залишивши па Планеті нові парості цивілізації, до якої належала і я.

Наші вчителі пояснили, що Брати зробили неможливе. Вони пожертвували новим, неймовірно високим станом своїм у Грядущому Циклі, щоб повернутися назад для допомоги відсталим цивілізаціям. Вони колись були Мандрівниками у Безмежжі, бачили безліч низьких планет, знали про страшну боротьбу і страждання, яке панує там. І серця їхні не могли бути щасливими, згадуючи про своїх молодших Братів. Бажання допомогти було таким могутнім, що воно зруйнувало усталені закони Природи, — Любов здійснила Чудо.

Я не сприйняла тоді слова вчителів до серця. Вони мені здавалися абстрактними. Я не уявляла конкретно, що таке страждання, Що таке жертва, що таке співчуття.

Одного разу в Школі Вищого Знання, де я навчалась, ми почули: прибув один з Братів. Ім’я його — Полум’яне Серце. Він виступить перед нами, розповість про далекі світи.

Я запізнилась трохи. Коли входила в амфітеатр, побачила, що друзі мої уважно і захоплено слухають людину, яка стояла спиною до мене і щось показувала на великому екрані, де миготіли зірки на темному тлі, пролітали планети, спалахували якісь формули.

Я непомітно проскочила в перші ряди, прислухалась.

Він закінчив фразу, повернувся. Його висока постать була топкою і гнучкою, але неймовірна сила відчувалася в граціозних рухах, в повороті голови, в блакитному ніжному обличчі з гігантськими очима.

Я подивилася на його обличчя. Він поглянув на мене.

І я забула все.

Він ще мовчав, але блискавиця пронизала мою свідомість, спопелила все, що було до того часу, запалила одною іскрою нові безмежні обрії.

Він мовчав, але в цьому мовчанні я чула гуркіт Космічних Звершень і тишу Вічної Таємниці Буття.

Блакитний промінь вийшов з його серця, могутнім ударом пронизав моє єство і ввійшов у моє серце. Як невпізнанно змінилося все навколо! Я відчула Безмежність в душі своїй, і тепер вже не як велику прекрасну абстракцію, а як живу реальність, як Єдину Сутність, і себе, як її невіддільну клітину.

Він знову щось говорив, але я не чула його слів. Блискавично пройшли перед моєю свідомістю дороги моїх попередників, вирвавшись із схованки серця, де вони дрімали під покривом мого безтурботного існування. Я згадала все. Я згадала боротьбу, страждання, велич перемог і пошуків, надінь і підйомів. Серце моє охопило весь Світ.

І я зрозуміла — прийшла Любов. Любов до Полум’яного Серця, тобто до всього Світу. Бо Полум’яне Серце — це і є весь Світ. Мій порив дійшов до нього. Я відчула, що мій подарунок був прийнятий просто і ясно. Він зрозумів мою Любов і влив її до Любові свого неосяжного Серця.

Полум’яне Серце підійшов до передніх рядів, поклав ніжну руку на моє чоло. Струмінь могутньої енергії пронизав моє тіло. Він ласкаво сказав:

— Я радий, що зустрів тебе, Біла Зірочко. Моє серце приймає тебе.

З того часу ми часто бували разом. Полум’яне Серце кудись літав і знову прилітав. А я ждала його з далеких польотів.

Інколи не витримувала, ходила в Центральну Будівлю Космічних Подорожей. Там я зустріла Старшого. Він був схожий на Полум’яне Серце, але волосся у нього було срібним і чоло несло на собі знак великих турбот. І це не дивно, — адже він був Учителем семи Братів і відповідальність за всіх лежала на ньому.

Братів уже не було. Вони розлетілися в усі кінці Безмежності. Я не могла знати про їх місію — це було таємницею їх сердець.

Старший уже знав про мене. Але тоді, коли я приходила до нього, щоб дізнатися про Полум’яне Серце, він лагідно, хоч і рішуче, говорив:

— Він буде весь час літати і повертатися. І ти завжди зустрінеш його. Але не обтяжуй його шлях непотрібною тривогою. Не треба бути зайвим вантажем. Допомагати й віддавати — твоє завдання.

Я запам’ятала його урок. І більше не ходила туди. Тільки тоді, як він повертався з польоту, я зустрічалася з ним.

А потім прийшла велика радість. Полум’яне Серце взяв мене в один політ на дуже високу планету. Не можна сказати, на якому рівні вона була у відношенні до Блакитної Зірки. Це була зовсім інша еволюція, не схожа на все те, що я знала. Але Полум’яне Серце вміщав у своєму всеосяжному Синтезі і цю еволюцію. Він у попередньому розвитку своєму знав такі планети і літав на них.

Ту планету я сприймала скоріше розумом, ніж серцем. Вона була трохи чужою для мене.

Пам’ятаю дивний присмерковий краєвид. Двоє маленьких світил в небі. Одне оранжеве, друге — лілове. Барви найчастіше бузково-фіолетові. Дивні дерева з трубчатими паростями, трава таких же гонів. І розумні істоти. Надзвичайно розумні, тонкі, чутливі, якщо можна об’єднати одним словом — суцільні згустки інтелекту.

Змісту розмов з ними я не пам’ятаю: говорив більше Полум’яне Серце. Але й досі залишилось почуття захоплення від лаконічності і точності їх мислення.

Істоти мали величезні — на пів-обличчя — випуклі очі. На голові членисті антени-вусики. Такі ж членисті, з багатьма суглобами руки, ноги. Шкіра ороговіла, фіолетових тонів — від світлого до темного. Незважаючи на відмінність від наших істот, вони не здавались неприємними. Навпаки, радісне відчуття великої мудрості і знання. Розмову з ними Полум’яне Серце вів майже безмовно, обмінюючись імпульсами сердечної енергії. Тільки інколи вони торкались його і мене прохолодними кінцівками. Ті дотики були дружніми і ніжними. Вони допомагали зрозуміти суть того, що було в імпульсі думки.

Після повернення на Блакитну Планету ми ще більше часу проводили разом. Говорили мало. Більше мовчали, думали, читали серцями ті думки.

Я відчувала, що більше не зможу жити без Полум’яного Серця, що буття без нього — це відсутність буття.

Він дивився мені в очі, але нічого не говорив. Чому? Може, він бажав, щоб все здійснилось у дії, в житті.

Він не любив слів і навіть думок просто так, якщо вони негайно не втілювалися в життя.

Перед останньою розлукою він був особливо мовчазним і навіть трохи суворим. Я не розуміла його і тому хвилювалась. Може, він збирався в новий політ? Так звідки ж хвилювання? Може, він хотів покинути мене? Я не вірила цьому. Це було неможливо. Так звідки ж, звідки така тривога і сум?

Ми сиділи одного вечора над синім озером. У глибині його повільно плавали смугасті риби, поблискували блакитними боками. Біля нас височіла скульптура Сфінкса. Полум’яне Серце печально дивився на нього, мовчав. Потім погляд його піднявся в глибінь небес. Я теж глянула туди.

Полум’яне Серце дивився на маленьку зелену зірочку. Любов і ніжність сповнювали його погляд, сум і співчуття. Чому, чому він так дивився на цю зірочку?

Другого дня я дізналася, що це за зірочка. То була планета іншого виміру, зв’язана з нашим світом спільними еволюційними нитями.

Я не питала в нього нічого. Він теж не говорив.

Тільки інколи Полум’яне Серце дивно поглядав на мене, ніби випробовував. Що він хотів запитати в моєму серці, що побачити? Я відчувала, що має статися щось незвичайне, таке, що порушить усталене життя, його ритм, все, все, що було раніше.

І ось одного разу Полум’яне Серце не прийшов до Сфінкса.

Я чекала всю ніч. Його не було.

Я прийшла до Старшого. Він просто і сумно сказав:

— Полум’яне Серце в іншому світі.

— Де? — з тривогою запитала я.

— Хай підкаже серце, — відповів Старший. — Я не можу сказати. Але повернеться він не скоро. Дуже не скоро…

Я знову залишилась самотньою. Щось обірвалося в серці, згасли барви дня і ночі.

Я багато днів ходила до того місця, де ми любили сидіти з Полум’яним Серцем. Мене супроводив інколи Грі-ом — невелика шестинога тваринка. Ось він і тепер зі мною. Його приніс мені на прощання Полум’яне Серце. Він дружив з ним, а тепер передав цю частку своєї дружби мені.

Грі-ом мав повну свободу. Коли хотів — ішов до лісу, а інколи повертався до мене. Він відпочивав разом зі мною біля Сфінкса, торкаючись м’якою кошлатою спиною моєї руки.

Так було довго, дуже довго. Я не знаю, скільки. Мені здавалося, що минала вічність. У нас, на Блакитній Зірці, час не має значення. Він вимірюється дією, думкою, прагненням. Отже, це могла бути доба, а могли бути і мільйони років, якщо лічити по вашому.

Я ніби заснула, паралізована в найкращих своїх почуттях. Я чула, що навколо мене вирує бурхливе життя, що здійснюються величні синтетичні відкриття, що до спільної скарбниці Світобудови вливаються нові й нові системи, зірки, але все це проходило мимо моєї свідомості, не зачіпало мого серця.

Одного разу я побачила, що біля Сфінкса, де ми бували з Полум’яним Серцем, почали створювати скульптуру. Вона сягала високо в небо. Я більше не ходила туди. Вибрала собі затишний куточок у густому синьому лісі і поринала в спогади. І от якось мені довелося побачити дивне видіння. Те, що ви називаєте снами, а ми — вільною творчістю Розуму.

Я була в безмежному просторі. З усіх боків мене оточували зірки, туманності, системи.

І ось з одного боку почала насуватись чорна імла. Вона була схожа на живу потвору. Темрява клубочилась, звивалась і ковтала зірку за зіркою, систему за системою.

Серце моє стиснулося від жаху. Рухи були паралізовані. Я нічого не могла подіяти. Я лише знала, що незабаром потвора наблизиться і тоді — кінець. Серце зупиниться, мозок паралізується. Що робити?

І от серед простору з’явився Полум’яне Серце. Він ішов серед зірок і туманностей впевнено, як господар Космосу, і тримав у руці вогняний факел. Він сміливо прямував назустріч страховищу і запалював у просторі нові зірки. Потвора здригнулася, почала відступати, і темрява швидко розтанула безслідно. І ось вже серед Безмежжя заіскрилися, засяяли міріади яскравих світів.

Я бачила сині, глибокі, як Безмежність, очі Полум’яного Серця, його втомлене, але щасливе обличчя.

Він підійшов до мене, схилився, і я почула тихий, проникливий голос:

— Все буде добре, Біла Зірочко… Тільки не треба страху і безнадії. Рух і прагнення, любов і жертва — ось основа Буття.

Видіння зникло.

І я відчула, що серце моє стукало сильно, схвильовано, по-новому. Я зрозуміла, що Полум’яне Серце з далеких світів послав мені промінь своєї безмежної любові, щоб сколихнути заснулу свідомість.

Я в той же вечір пішла до Сфінкса разом з Грі-омом. Там вже нікого не було, всі розійшлись па спочинок.

Я побачила гігантську скульптуру Сфінкса, що загадково посміхався. Поглянула вгору. Що це?

Я відчула, що втрачаю свідомість. Тіло моє похилилося до підніжжя пам’ятника. Але в спалаху осяяння встигла збагнути: постать, що стрімко заглиблюється в небо, трепетна і напружена, — це ж Полум’яне Серце. Його обличчя, його очі, його сяюче серце. А над скульптурою миготить слабим світлом зелена зірочка. Значить, він там?! Він вибрав собі найважчу місію. Це його жертва, його подвиг, його страждання, увічнене в скульптурі для грядущих Циклів Еволюції.

Він пішов у бурхливі, сповнені стражданням і страшною боротьбою світи, щоб вогнем свого серця запалити там прагнення до великого звільнення від ланцюгів темряви і неуцтва.

Я тепер знаю свій шлях. Я йду до нього! Ніщо не зупинить мене. Треба розділити його шлях, його труд, його важке завдання.

Я отямилась від м’яких поштовхів. Грі-ом теплим носиком торкався моєї руки. Він турботливо заглядав мені в очі, щось муркотів. Він боявся, що зі мною погано.

Я заспокоїла його, що це просто від радості. Я сказала йому, що знаю, де Полум’яне Серце. Він дуже зрадів…

Я на другий день пішла до Старшого і сказала йому про своє рішення. Він підтвердив, що я правильно зрозуміла шлях Полум’яного Серця, що він і не чекав іншого рішення. Але ще вій додав: не просто знайти Полум’яне Серце. Він тепер в іншому світі, в інших формах. Тільки велика любов може з’єднати мене з ним.

Я зрозуміла його. І не боюсь. Я покину свою милу батьківщину, звичне, спокійне життя без жалю. Навіщо воно мені, коли нема його — буряного, вогняного, вічно діючого?

Мій політ навіть для жителів Голубої Зірки був не простим. Ми легко пересуваємось в одному вимірі на будь-які відстані. Для цього досить власної енергії організму. А щоб подолати бар’єри інших вимірів, треба не лише мати гігантську потенцію сердечної енергії, а й захист від хаотичних взаємодій космічних струмів. Полум’яному Серцю легше зробити це. Навіть ім’я його показує, чим він долає всі перешкоди — всепробиваючою енергією вогняного серця! Серце ж і веде в потрібному напрямі, воно служить найвірнішим дороговказом у лабіринтах Світобудови. Воно чує, де необхідна допомога Братам, що знемагають у боротьбі з темрявою і хаосом.

Мені Старший обіцяв дати спеціальний корабель з потужним захистом. А енергію для руху я буду черпати все ж таки з власного серця.

В останню мить виникла непередбачена обставина. Грі-ом категорично зажадав, щоб я взяла його з собою. Він хотів побачити Всесвіт і побувати на інших планетах. Я довго вагалася, а потім вирішила: хай летить. Він буде нагадувати мені про Полум’яне Серце. І вогник його маленького серця теж допоможе мені в польоті.

На прощання Старший сказав:

— Неси в інші світи вістку про Блакитну Зірку. Хай вона запалює серця бажанням Краси і Любові, Вдосконалення і Синтезу! Знайди Полум’яне Серце, скажи йому, що ми ждемо його. І не лише його, а й міріади нових сердець разом з ним! Краса і Єдність відкрита для всіх — так скажи в інших світах…

І я вирушила в путь.

Було важко і страшно. Хаос не раз загрожував поглинути мене, але щоразу я відчувала незриму підтримку. Я знала — серце далекого друга відчуває мою біду і посилає енергію для порятунку.

І знову безмежні цикли, роки, нові космічні дороги. Всього не розкажеш так швидко. Нарешті, я потрапила у вашу систему. І відчула, що десь недалеко нещастя. І ось я зупинилась, щоб допомогти… Так ми зустрілися з вами, мої друзі, прекрасні, сміливі і мужні. Так говорить про вас моє серце, а воно ще ніколи не помилялось.

А тепер скажіть, чи не чули ви в своєму світі про Полум’яне Серце? Я не знаходила його в інших світах.

Друзі не могли знайти слова для відповіді, настільки їх вразила поява Білої Зірочки і її розповідь. І лише Хвиля розгублено заявила:

— Ні, ми нічого не чули про Полум’яне Серце..

— Що значить не чули? — скрикнув Ясноцвіт. — А Прометей? Хіба ви не знаєте легенди про титана Прометея?

— Розкажи мені, — сказала Біла Зірочка, і її великі очі відкрилися ще ширше в тривожному очікуванні.

— Це було в предковічні часи на нашій Землі, — почав Ясноцвіт. — Люди жили в темряві і неуцтві. Боги-тирани правили ними, але не давали їм ні знань про навколишній світ, ні умов для розвитку. І тоді титан Прометей з великої любові до людей таємно від богів приніс з неба вогонь на Землю і віддав його людям. Він навчив їх різних наук, осяяв світлом розуму темне життя. Відтоді і почалася на нашій планеті справжня еволюція. Так розповідають давні легенди.

А потім головний бог Зевс розгнівався на нього і прикував Прометея ланцюгами до високих гір. Тисячоліттями страждав Титан за те, що він дав огонь людям. Щодня хижий орел клював його серце, а на другий день воно виростало знову, щоб знову давати їжу орлу. Він страждав, мучився, але не каявся. Він знав, що його звільнить герой Геракл, який пройде великий цикл подвигів. У легенді розповідається, що це сталося.

— Він! — радісно сказала Біла Зірочка. — Це Полум’яне Серце. Значить, він у вашій системі. Це він віддав своє серце, щоб розвіяти морок і скинути з небес химерні примари, яких на низьких планетах називають богами. Я щаслива, що потрапила до вас.

— Так, — несміливо озвався Пломінь. — Але я не розумію, де ж його шукати? І чому ми не знаємо такого на нашій планеті?

— Ах, як ви не розумієте! — здивувалася Біла Зірочка. — Він серед вас. Він у вас, у ваших серцях. Ваш вогонь — це ж і є вогонь Прометея, тобто Полум’яного Серця. Він кличе вас до об’єднання, він кличе вас до Блакитної Зірки, до Великого Синтезу. І я теж залишаюсь з вами. Я не повернуся назад. Я буду разом з вами йти шляхом шукань і боротьби, поки знову не засяє над нами Блакитне Світило, поки я не зможу з’єднатися з ним — неповторним Полум’яним Серцем у єдиному вогнищі. Тепер він вже не один у вашому світі. Народилося безліч Полум’яних Сердець. Хаос відступає перед ними, і міріади сонць спалахують у просторі на шляху їхньої переможної ходи… Друзі! Прийміть мене. Я з вами.

— Але в нас нещастя, — сумно озвалася Горлиця. — Ми втратили Учителя свого, товариша. І в нас нема корабля.

— Але в мене є корабель, — твердо заявила Біла Зірочка. — Його вистачить на всіх. Летимо на вашу планету. А потім можна буде знайти вашого Учителя і товариша. Вперед, мої нові друзі!

Новий початок

Не встигли друзі й Біла Зірочка з Грі-омом підійти до дивного сфероїдального корабля, що стояв на рівнині, як їх чекав новий сюрприз. З простору на рівнину почав опускатися земний космоліт. Він був знайомої конічної форми. На борту ясно вирізнявся напис: «Райдуга».

— Космослав, — прошепотіла Мирослава.

Друзі помітили, як вона зблідла і беззвучно заплакала. Справді, й горе і радість однаково можуть потрясти людину. Але хто міг сказати, що чекало друзів ще?

Корабель приземлився недалеко від апарата Білої Зірочки. Вона щасливо всміхнулася, поглянула на людей Землі.

— Значить, повертається ваш товариш? Тепер ще знайти Учителя — і все буде гаразд…

— Учитель тут, — пролунав знайомий голос. Учні так і заклякли від несподіванки.

З-за скель вийшов Сонцезір. Він був живий і неушкоджений. Обличчя його випромінювало радість і ніжність, хоч тінь тривоги позначалась у погляді.

Учні кинулися до нього, навперебій почали обнімати його, жадали пояснень. Він одбивався жартівливо від них, сміявся.

— Зачекайте. Все поясню. Спершу познайомте мене з цією прекрасною жінкою. Хто вона? Без скафандра — в безповітряному просторі? Спочатку — космічні справи, а потім — власні, земні.

Минуло небагато часу. Кільканадцять хвилин. Але в ці хвилини ввійшли такі події, для яких вистачило б в інших світах хіба що мільйони років. Сонцезір узнав історію Білої Зірочки. Космослав вийшов з корабля, встиг обнятися з друзями і прийняв у серце докірливо-радісний погляд Мирослави. Вслід за Космославом з «Райдуги» з’явилися три постаті в скафандрах.

— Сини Великої Матері Зірниці, — пояснив Космослав. — Я зустрів їх на Європі. Вони зуміли вижити в предковічних умовах майже півстоліття. І провели багато цінних досліджень.

У повній тиші підійшли вони — троє непокірних, мужніх, прекрасних. Прекрасними були їх худі, постарілі обличчя, їх вогняні очі, їх спокійні рухи. Вони не говорили нічого. Вони лиш любовно оглядали постаті юних дітей Землі, ніби не могли повірити в те, що сталося.

І в тій тиші пролунав гармонійний голос Білої Зірочки:

— Скоро, скоро звільниться Полум’яне Серце від своєї важкої ноші. Я відчуваю, що ваше людство недалеко від Блакитної Зірки. Любов і Єдність визначає ваші вчинки і дії. Недалеко той час, коли ви станете Грандіозною Симфонією Людств, де в чудовому поєднанні зіллються всі багатобарвні особливості цивілізацій. І хто зможе з тієї симфонії виділити хоча б один звук? Все буде єдиним. Я залишаюся з вами, буряні, неспокійні серця!

Кораблі летіли до Землі. Перший вів Сонцезір, другий — Біла Зірочка.

Троє синів Великої Матері спочивали. Вже сповістили на Землю про велику радість: після півстоліття блукань па дикій планеті славетні діти Землі поверталися в лоно людства. Знали також про появу в системі Білої Зірочки — посланниці високої цивілізації.

Планета готувала урочисту зустріч.

Л учні сиділи тісним кільцем навколо Сонцезора і не могли повірити, що все залишилось позаду: пустельна планета, самотина, відчай і тісна печера.

— Це і був Великий Іспит, — тихо говорив Сонцезір. — Ви витримали його. Я був недалеко, в спеціальному підземному сховищі, приготовленому попередніми космонавтами. Я знав про ваші дії і про вчинок Космослава. Він теж витримав Іспит, тим більше що врятував синів Зірниці, але…

— Я знаю, — сказав Космослав. — Я збагнув. Мені не хотілося ризикувати життям друзів. Але в цьому був своєрідний егоїзм.

— Ти правильно зрозумів, — ствердив Сонцезір. — Навіть героїчний вчинок може бути негативним, якщо він диктується почуттям винятковості того, хто йде на цей подвиг. Треба завжди пам’ятати про це.

Але все гаразд. Мені не страшно випускати вас у далекі світи. Ви — справжні діти Полум’яного Серця, як сказала прекрасна мандрівниця Біла Зірочка. Повернемось на Землю, вас обійме Велика Матір, благословить на нові шляхи, і тоді ви вже самостійно виберете завдання, без Учителя. Все попереду: Безмежна Дорога Вдосконалення, Боротьба, Любов, Блакитна Зірка. Все — у ваших руках, у полум’ї ваших сердець. Нема перешкод, нема такого хаосу, який би не подолало Вогняне Серце. Вперед, мої любі учні, грядущі учителі нових поколінь, до нових обріїв, в нові світи, в Безмежність!

Епілог

Шумить грізно білий потік Аккема. Стрункі кедри і модрини завмерли над ним, заслухались.

Мерехтять зірки. Теплим вогнем сяють вікна аудиторій. Там друзі, соратники. Незабаром всі вони покинуть гостинні простори Алтаю, близьку серцю стареньку Землю. Політ у нові світи. Тепер уже не пробний, не іспитовий. Тепер уже по-справжньому.

Але куди? Досі ще Сонцезір не сказав нічого. Мовчить Велика Матір.

Зоря тривожно зітхнула. Схилилася до потоку, зачерпнула води, ковтнула. Зуби защеміли від холоду, зате в грудях прокотилася приємна хвиля свіжості.

Між деревами з’явилася висока тінь. Швидко наблизилась.

— Де ти, Зоре?

Він, Ясноцвіт. Нарешті. Жаром спалахує серце, праше назустріч йому.

Висока постать зовсім поряд. Він несміливо простягає руки. Вона кладе свої долоні на його. З неба сліпуче вдаряє блискавиця, перламутровим, райдужним полум’ям осяває виднокіл! А може, не з неба? Може, то полум’я об’єднаних Сердець?!

Все одно! Древні абстракції любові, вислови славетних людей, пояснення старших — все стає в світлі осяяння конкретним, прекрасним і простим. Нема двох, нема розрізненого, нема розділеного! Є одне-єдине Полум’я. Що з того, що палає воно на різних місцях? Суть його — одна.

— Ясноцвіте…

— Зоре…

— Мені здалося, що минула вічність. Чому ти так довго?

— Прибула Велика Матір.

— Зірниця? — вражено прошепотіла дівчина.

— Вона. Ось чому я затримався.

— Тоді ходімо. Я хочу бачити її.

— Зачекай, Зоре. Вона вже пішла спочивати. Завтра зберуться всі, і тоді ти почуєш незвичайні новини.

— Вже відомо? Ясноцвіте!

— Відомо, Зоре.

— Куди ж, як? Говори.

— Я подробиць не знаю, ластівко моя. Тільки головне. Ти пам’ятаєш легендарний політ героїв давнини Марії Райдуги та Івана Заграви?

Дівчина ясно всміхнулася.

— Аякже. Пам’ятаю, друже. Зірка Тау Кита. Планета Усо. Химерні істоти щоа. Там зараз нащадки Заграви та Марії. І ще деякі вчені.

— Все так, — сумно сказав Ясиоцвіт. — Але на планеті хаос. Великий задум порушився. Необхідна допомога.

— Як? — не стримала вигуку Зоря. — Невже ми…

— Ми, — підхопив юнак. — Велика Матір пропонує послати нас. Учитель згодився. Якщо згодні ми.

Дівчина мовчки сильно потиснула руку товариша. Він відповів їй усмішкою.

— На Усо буде створено Фортецю Знання. Ти розумієш, яке щастя — допомогги еволюції іншої планети?!

— Коли ми летимо?

— Не так швидко, — похитав головою юнак. — Я ще не все зрозумів. Через кілька днів ми вилітаємо в Гімалаї.

— Чому туди?

— В Інститут Думки.

— Невже правда? Там, де Ріона та Буревій? Сонячні Мандрівники?

— Правда, Зоре. Ріона і Буревій теж полетять. Вони очолять нашу групу. А перед тим — навчання в Інституті Думки.

— Навчання? З ким? Для чого?

— Я ще не знаю. Здається, політ буде не звичайний. Пленум Науки вирішив здійснити план Багряна — до інших зірок без ракет. І ще цілий ряд експериментів. Трансмутація тіл, вплив на відстані, активізація, перенесення свідомості, проникнення в інші виміри… Та подробиці потім, Зоре. Головне, що ми будемо разом. Всі друзі, навіть Біла Зірочка захотіла з нами.

— А Учитель?

— Він готуватиме нових учнів. Тут. На Землі. Але хіба ти не знаєш, що він буде завжди незримо з нами?

— Знаю, друже. Я це відчуваю завжди.

Вони взялися за руки. Підняли обличчя до неба.

На них дивилися в Безмірі осяйні очі далеких зірок. Ба ні, вже не далеких, не чужих. Космічні безодні, що колись лякали забобонних людей, нині ставали близькими, зрозумілими, вони перетворилися на дороги, що об’єднували розрізнених Дітей в Єдину Сім’ю.

Скільки ще попереду шляхів! Скільки небезпек? Страждань! Мук! Подвигів! Перемог!

Хто їм скаже про це?

— Ти не боїшся, Зоре?

Очі дівчини сяють діамантами.

— Чого ж боятись? Небезпеки — східці до Щастя! Невдачі — щаблі до Істини! Смерть — тільки вічне оновлення Єдиного Життя! Я готова до всього, друже. Аби разом. Аби вперед. Хіба ми не Діти Безмежжя?..

1964 р.