Діти Безмежжя

Порушники інструкції

— Товариші, ви мене без ножа заріжете, — почувся плаксивий голос. На порозі виросла кругла постать директора Лисиці. Ріденькі брови благально морщилися на переніссі.

За дверима гриміла радіола. На прозорих дверях метлялися тіні танцюючих. Директор показав на них рукою, повчально сказав:

— Люди точно дотримуються інструкції. А ви?

— А ми? — з усмішкою поцікавився огрядний сивий чоловік з гострим, пронизливим поглядом. — Порушуємо інструкцію? Не бажаємо танцювати?

— Еге ж! І потім — на веранді чужі. Хто? Звідки? — Директор строго поглянув на молодого хлопця в запиленому спортивному костюмі. — Це до вас, товаришу Гримайло?

— До мене, — підтвердив сивий чоловік. — Несподівана зустріч. Колишній мій студент. Дивлюся — йде берегом. Що за диво? Невже Іван Заграва? Гукнув — він. Знаєте, де він тепер? У Космоцентрі. Буде літати на інші планети.

Директор з сумнівом оглянув худорляве обличчя, тонкий профіль хлопця, дивну сиву мітку в брові. Хм! Космонавт. Ніколи б не сказав. Звичайна людина. А потім дивись — слава на весь світ.

— Дуже радий познайомитись. Яким вітром сюди?

— Поряд — село батьків, — скупо сказав Заграва. — Прийшов на берег погуляти, покупатись.

— Ага. Ну що ж, гуляйте. Ми не заперечуємо!

Гримайло і Заграва перезирнулись, засміялися. Лисиця конфузливо посміхнувся, пірнув назад у двері і щільно зачинив їх.

— М-да, — зітхнувши, мовив Гримайло. — Так ми слухаємо, Іване, далі. Ви почали говорити про інші планети.

Сірі очі Заграви загорілися. Він оглянув присутніх, впевнено сказав:

— Я переконаний, що життя є на більшості планет і що воно вищого рівня, ніж у нас, на Землі. Давно вже пора відкинути егоцентричну думку, що ми, земляни, якісь особливі істоти.

Юнак, що сидів у затінку під великим фікусом, нахилився вперед, тонкі вуста його скривилися в скептичній посмішці.

— Дивно чути це від майбутнього космонавта. Я вважав, що ваша професія серйозніша!

— Не розумію вас, — знизав плечима Заграва.

— Ви знаєте, що наука не довела наявності розумних істот у нашій системі… крім Землі…

— Слава богу, хоч на Землі довели, — пробурчав Гримайло.

— І навряд, чи вони є, — вів далі скептичний юнак. — Досить того, що за всю історію людства ми не бачили прильоту гостей. А ці прильоти неминучі, якби інші планети були заселені…

— Прибульці були, — серйозно сказав Заграва. — І не один раз. Тільки шукати треба з відкритими очима.

Юнак пирхнув.

— Тунгуський метеорит, малюнки на скелях, позначки на кістках! Чули, читали! Еклектика, вигадка, казочки для дітей!..

— Є казочки реальніші від дійсності, — твердо одрізав Гримайло. — У всякому разі, наш друг Іван Заграва і такі, як він, перетворюють казочки Ціолковського в реальність.

— Що ви порівнюєте? — ображено вигукнув скептик. — То великий вчений, а то марення…

— Ідеї Ціолковського півстоліття тому звали маренням, — насмішкувато заперечив Гримайло. — А втім, що ми сперечаємося по-пустому. Іване, ви б завітали завтра. Раніше. Щоб не порушувати інструкції будинку відпочинку.

— Залюбки, — сказав Заграва. — До речі, захоплю деякі записи.

— Чудово. Співбесідники будуть. Тут відпочиває професор Сум, біолог. Дуже цікавий учений. Є молоді вчені. Розгориться суперечка.

— Я теж прийду, — продзвенів дитячий голосок з боку Дніпра. Присутні здивовано поглянули в той бік. Що за диво? Веранда опирається на бетонні палі над потоком ріки. Хто б це міг бути?

Гримайло перехилився через бар’єр, схопив когось рукою, витягнув на світло. Здивовані слухачі побачили худеньку десятилітню дівчинку з чорними кісками і блискучими, трохи розкосими очима.

— Ти чого тут?

— Слухаю…

— Як пробралася? Ти ж упадеш у воду!

— Не впаду, — хоробро заявила дівчинка. — А впаду — випливу!

— Де твоя мама? Тобі вже спати пора.

— А я сплю! Вона не знає.

— Ай-я-яй! — посварився пальцем Гримайло. — Хіба ж так можна!

— А ви ж самі порушуєте режим! — засміялася дівчинка. — Я чула, як директор лаяв вас. Ага!

— Що тут скажеш! — розвів руками вчений. — Приперла до стінки.

Присутні засміялися. Дівчинка випручалася з рук Гримайла, шаснула за балюстраду.

— Я й завтра прийду, — почувся її приглушений голосок.

— Така прийде, — розчулено озвався Гримайло. — Ніяка інструкція не втримає.

Наступного ранку на подвір’ї будинку відпочинку був переполох. Зустрічали закордонних гостей. Це був кореспондент газети «Нью-Йорк таймс» Чарлз Нойс і його дружина Елен. Американець винюхував усе до тонкощів: його цікавили і професії відпочиваючих, і вартість будівель, і зарплата прибиральниць, і пейзажі, і освіта самого директора, і харчування.

Лисиця супроводжував гостей, поважно давав пояснення. В кабінеті директора влаштували багатий обід. Нойс пив горілку, шампанське, ґречно відповідав на тости, бажав здоров’я господарям. Після того він гуляв понад берегом, направо і наліво стрекотав кіноапаратом, а потім забажав поговорити з відпочиваючими. Лисиця познайомив його з Гримайлом, який спочивав під кущем лози. Учений привітався, запросив сідати. Американець безцеремонно сів на пісок.

— Ви, здається, академік? Це здорово. Дуже приємне знайомство. Я чув ваше прізвище в Нью-Йорку. Щось зв’язане з проблемою часу і гравітації. Так?

— Ви вгадали, — всміхнувся Гримайло. — У вас чудова пам’ять.

— Професійне, — похвалився Нойс. — Значить, це будинок для вчених, для визначних людей?

— Всякі є, — сказав академік. — У нас нема невизначних. Аби хороша людина була, а хто вона — академік чи слюсар, — це не має значення.

— Так, так, — тонко всміхнувся Нойс. — Це відомі слова. Ну, а чим ви займаєтесь тут?

— Як-то чим? — здивувався Гримайло. — Відпочиваємо! Поправляємось. Гуляємо.

— А як ви дивитесь на міжнародне становище? На перспективи космічних польотів?

— Хм… Як я дивлюсь? Це вже, вибачте, довга розмова. Знаєте що… Коли хочете — залишайтесь до вечора. Ввечері у нас буде розмова на космічні і філософські теми. Послухаєте. Я висловлю і свою думку.

Очі американця заблищали цікавістю.

— Он як? Філософський вечір? Загальні збори? Це заплановано?

Гримайло всміхнувся, не звертаючи уваги на Лисицю, що благально махав руками, сказав:

— Не збори, а дискусія, суперечка. Розумієте?

— Абсолютно вільно? — здивувався Нойс.

— Абсолютно вільно.

— А… як це у вас говориться… Представник згори буде на вечорі?

Гримайло іронічно перезирнувся з Сумом, який прислухався до розмови, покашляв.

— Представник, якщо хочете, у нас буде. Тільки не спеціально, а випадково. Ось він — товариш Лисиця. Але нам він не заважатиме. Ви це хотіли сказати?

— Ні, ні! — розгубився Нойс. — Я просто так. Тоді залюбки залишусь на вечір. Це ж сенсація. Філософський диспут у будинку відпочинку над Дніпром. Елен! Ти згодна?

— Хоч на місяць, — рішуче відповіла американка, радісно посміхаючись. — Під Нью-Йорком не знайдеш такого розкішного місця!

— Тоді до вечора, — попрощався Нойс, підводячись з піску.

— До вечора.

Лисиця повів гостей далі, докірливо оглядаючись па академіка і похитуючи головою.

Химерна дискусія

Як і вчора, гриміла радіола в залі для танців, але танцюючих було мало. Всі інші зібралися на відкритому майданчику. Прийшов біолог Сум — сухенький старий учений, запальний, насмішкуватий. Прийшло троє київських юнаків-аспірантів з різних інститутів — біолог Ананій Шум, фізик Сергій Малина, філософ Петро Носенко. Зацікавився суперечкою і колгоспний агротехнік Корінь — ведмедкуватий, мовчазний чоловік.

Вечір був ясний, зоряний. Здавалося, навіть небо принишкло, зацікавившись дивним зборищем. Здалека долинала пісня. З дверей визирнув директор, усміхнувся, потер пухлі долоні.

— Так що? Може, оберемо президію? Відкриємо, так би мовити?

Почувся сміх. Гримайло махнув рукою.

— Не треба президії. Обійдемося. Так на чому ми зупинилися вчора?

— На житті, — задзвенів голосок за балюстрадою. — Життя на інших планетах.

Гримайло вдоволено засміявся, поглянув туди. У сутінках блищали очі дівчинки. Він витягнув її на майданчик, посадив на коліна.

— Прийшла-таки, кирпата. Як тебе звати?

— Маня! Тільки я не хочу про себе. Я хочу слухати!

— Ти глянь! — здивувався Сум. — Скромна. Відзначимо це. Значить, почнемо. Спочатку про життя взагалі. Воно не може бути випадковим. Воно — закономірність. Більше того, я гадаю, що життя — це сама матерія, реальність, яка існує навколо нас, у цілому світі, у безконечності.

— Поясніть простіше, — попросив хтось.

— Будь ласка, — радо відповів Сум. — У живих клітинах, в організмах нема нічого такого, що б не було в Природі, в навколишньому середовищі. Ті ж самі елементи, речовини, рідини, гази і тверді тіла. Отже, функції живого тіла тісно зв’язані з якостями неживих тіл. Коротше кажучи, якби в бензині не було можливості горіння, вибуху, то він би не годився для палива в моторі. Якби в неорганічній матерії не було можливості відбитку, відчуття, взаємодії, подразнення, то й життя вищої форми ніколи б не виникло. Його можливість була закладена в найпримітивнішому русі матерії, в її електромагнітній, ядерній взаємодії, в силі тяжіння, в інших, незнайомих ще нам силах. Чи ясно я кажу?

— Ясно! — прогули навколо.

— Кажу далі. Якщо хто буде заперечувати — говоріть одразу, щоб не забутися… Отже, я веду до того, що органічне життя, білкове, те, яке ми бачимо на своїй планеті, є лише часткою єдиного Вселенського Життя Матерії, результатом прояву при певних умовах прихованих якостей цієї Матерії…

— Це щось не те, — раптом озвався Носенко. — Досі ми вважали, що життя зародилося в первісних океанах, так би мовити, стрибком, як перехід кількості в якість. А ви запевняєте, що воно існувало завжди…

Гримайло сердито пирхнув губами, як кіт.

— До чого ж у вас тямки забиті, юначе! Білкове життя не існувало завжди. Воно з’явилося як результат ускладнення нижчих станів життя. Можете називати це не життям, а рухом, силою, взаємодією, як хочете! Зрозуміло? Професор Сум говорить про те, що коли в шкаралупі нема живого зерна, тобто потенційно дерева чи рослини, то нічого з тої шкаралупи не виросте. Так і тут… Якби в матерії не було потенційної можливості вищого білкового, скажімо, життя, то воно й не виникло б ніколи, нізащо! Отже, з повним правом можна називати будь-який стан матерії життям на певному рівні. Чи так я кажу, колего?

— Так, — підтвердив Сум. — Дякую вам!

— А що — з’їв облизня? — засміявся Малина. — Професоре, це феноменально! Це геніальна думка!

— Не треба, облиште! — замахав руками Сум. — Ці геніальні думки висловлювались тисячоліття тому. Не присвоюйте мені авторства. Юначе! Ви ще хочете заперечувати?

— Ні, — кисло відповів Носенко.

— Тоді пішли далі. Значить, ми домовились, що відоме нам життя цілком можна виводити з певних якостей матерії, або об’єктивної і єдиної реальності. Тобто ми проголошуємо єдність життя у Всесвіті. Чому? Бо у Всесвіті нема нічого, крім єдиної реальності, що існує поза нашою свідомістю. Оскільки ж ця реальність, або Матерія, охоплює безмежність, то, значить, і життя безмежне.

— То воно ніколи й не виникало? — здивовано озвалася Маня.

— Ніколи, кирпата, — усміхнувся їй Сум. — Таке, як у нас або на інших планетах, виникає заново, а у Всесвіті воно, як Матерія, існує завжди. Як би тобі пояснити…

— Так дядя ж казав, — зраділа Маня. — Так, як дерево в зерні. Еге ж?

— Правильно! Молодчина! Ти думаєш швидше, ніж я. Йдемо далі.

Раптом біля дверей хтось заметушився, люди розступилися. З’явився директор, а за ним американські гості. Лисиця покашляв, якимсь дерев’яним голосом сказав:

— Товариші, тут наші закордонні гості бажають послухати… м-м… вашу дискусію.

— Якщо дозволите? — ввічливо посміхнувся Нойс.

— А чого ж, — знизав плечима Сум. — У нас не закриті збори. Всім вільно.

Нойс з дружиною протиснулися до бар’єра. Дві молоді дівчини звільнили їм місця у плетених кріслах.

Сум, майже не звернувши уваги на гостей, вів далі:

— Отже, ми можемо сміливо проголошувати єдність життя у безмежному Всесвіті, бо нема найменшого атома, який би не був зв’язаний з усім Космосом. Адже недарма сказано, що найменша частка матерії відбиває всю безконечність, тримає її в собі, у потенції. Мікросвіт і Макросвіт — єдині. Найменше життя і життя Безмежжя тісно зв’язані. Вони існують вічно, вони незнищенні і ніколи не перестануть існувати.

— Хто ж все-таки їх створив? — раптом запитав Нойс, переглянувшись з дружиною.

Присутні загомоніли, зашушукались. Сум здивовано зиркнув на закордонного гостя, знизав плечима.

— Пробачте, містере…

— Нойс.

— Пробачте, містере Нойс, ми давно залишили суперечки на телеологічні[1] теми. Та оскільки ви зачепили це питання, я відповім: Матерію, або Життя, ніхто не створив. У Безмежжі вони існують вічно. Більше того — вони і є Всесвіт. Не можна говорити про Всесвіт, про Буття без Матерії. Не було б Матерії, не було б і Всесвіту. Для чого ж тут творець?

Нойс, вихопивши блокнот з кишені, щось гарячково строчив у ньому. Сяючи штучними зубами, він шепнув Гримайлу:

— Сенсація буде! Ніколи не думав, що зустріну таке.

А коли Сум закінчив фразу, кореспондент єхидно запитав:

— Ви відкидаєте творця? Значить, відкидаєте безсмертя особи! Ви не даєте ніякої перспективи людям. Народився, вмер, а далі пусто. Пітьма. Ваша ідеологія не має під собою ні моральної, ні етичної основи. Ваш індивідуум — це примара. Він з’являється в світ випадково, живе, як метелик, коротке життя і назавжди зникає в пітьмі.

— Не так! Зовсім не так! — гаряче озвався Іван Заграва.

— Ану, ану, юначе, — підохотив Сум. — Скажіть йому ви, а то в мене вже від цих суперечок горло болить. Дозвольте водички. Спасибі.

— Ви кажете — смерть! — палко сказав Заграва. — Так, особа вмирає. Але ми зовсім інакше дивимось на життя і смерть. Людина, особа виникає не на пустому місці, а як результат минулих вдосконалень. Це ж ясно. Це аксіома.

— Молодець! — заплескав у долоні Малина. Рудоброве лице його сяяло задоволенням. — Знай наших…

— Далі, далі. Це інтересно, — зацікавився Нойс.

— Зв’язок людини з минулим, з навколишнім, з майбутнім — у всьому. В праці, творчості, подиху, в народженні дітей, у мріях. Кожним рухом, кожним помислом людина зв’язана з Безмежжям. Далека зірка, галактика, квітка троянди, космічні промені, ласка чи гнів, радість чи сум — все впливає на людину, формує її характер, її особу, її зв’язок з суспільством, визначає її вплив на майбутню історію… Історія людства і всіх інших далеких людств на чужих планетах починається не з предковічної мавпи і навіть не з тварини, не з амеби, а з первісної матерії. І вона ніколи не закінчиться. Історія людства вічна. І чи можна відділити особу від цілого людства? Ні. Як не можна відділити будь-яку нашу клітину від організму. Вони складають єдине ціле. Так і наше життя, наші діла вливаються в єдиний організм людства. Тільки так ми дивимось на зв’язок людини і Всесвіту.

— Це прекрасно! — заявив Нойс. — Дуже переконливо і гуманно. Але в чому ж тоді мета буття?

— Вічна еволюція. Великий синтез протилежностей, які створюють всю гаму життя Всесвіту. І знову вперед, вперед, до пізнання нових таємниць. Ступені свідомості і усвідомлення безмежні. Від мінералу до людини. Від людини до… А втім, хто скаже, де закінчиться вдосконалення свідомості і усвідомлення світу? Воно ніде не закінчиться! Воно вічне!

Присутні привітали палкий виступ Заграви дружними оплесками.

Сум підняв руку, втихомирив слухачів.

— Товариші, тихше. Так про що ми починали? Ага, згадав. Про те, що життя — не випадок, а закономірність. Якщо воно виникло в білкових формах на Землі, то могло виникнути в якихось формах і на інших планетах. Справді, чому й ні. Матерія є. Енергія випромінювання від Сонця є, обмін речовин є, круговорот стихій — будь ласка. Не може бути, щоб на Землі все це привело до появи високоорганізованого життя, а на Венері, Марсі чи на Юпітері — просто до перемішування газів або речовини. Антидіалектичний абсурд. Земля — член сім’ї Сонця. А Сонячна система — єдиний організм. Виходить, і життя Землі — частина спільного життя нашої системи. Я глибоко вірю в це.

— Вірити мало, професоре, — проскрипів Ананій, скептично усміхаючись. — Треба ще й знати.

Професор сердито поглянув на гарного чорнявого юнака, нахмурився.

— Кажете, треба знати? Що ж, ми будемо знати. Незабаром. У найближчі десять років. Але тоді, як космонавти, як наш молодий друг Заграва привезуть з Венери чи Марса рослини й тварин і ткнуть вас носом у них, — великої заслуги не буде сказати: життя на інших планетах є. Тоді, вибачте, й дурень констатує факт.

— А голослівно стверджувати можна теж що завгодно, — ображено сказав Шум. — Ви ж самі тільки що так заперечували містеру Нойсу.

— Що ви змішали божий дар з яєчнею! Ми виходимо з наукових передумов. Хіба не відкривали планет, не бачачи їх, лише на основі математичних законів? Отже, думка про життя на інших планетах — абсолютно наукова, обґрунтована і спирається на діалектичну логіку. Згадайте Ціолковського. Це був справжній вчений. Він був переконаний, що життя існує не тільки на великих планетах, а й у порожнечі простору…

— Ну, це вже занадто…

— А чому занадто? На астероїдах матерія є? Є. Сонячна енергія є? Є. Вона може привести до з’єднання, до сполук, невідомих на Землі. А тим більше на великих планетах. На Юпітері, Сатурні та інших велетнях аміачні атмосфери, низька температура, бурхливі атмосферні течії. Ну то й що? Це вважається перепоною для життя. Еге ж, для такого життя, як у нас, на Землі. А для іншого?

— Якого іншого? — ущипливо запитав Шум.

— Якого завгодно! — твердо заявив Сум. — Матерія безмежно розмаїта у своїх проявах. Ви повинні це знати. Потенційне життя матерії пристосується до тих умов, які панують на даній планеті, і обов’язково стане розвиватись вище і вище, аж до високої свідомості.

— Ви скажете, що й на Сонці, на зірках можливе життя?

— Хтозна! Може, й так. Тільки таке життя нічого не матиме спільного з нашим. Деякі вчені вже говорили про вогняну фазу життя. Може, в світі вона десь зустрічається. Але ми ухилилися вбік. Я хочу сказати, що на інших планетах нашої системи, а тим більше на Венері і Марсі, життя обов’язково є.

— А яке воно? — заворушилася на колінах у Гримайла Маня.

— Незабаром побачимо! — пробасив академік. — Ось наш товариш Заграва полетить на Венеру чи Марс і привезе марсіанина…

— А що вій — космонавт? — прощебетала дівчинка.

— Справжній. Такий, як Гагарін!

— Ой здорово! А гарний який!

Присутні засміялися. Іван розгублено закашляв.

— Росте ваша наречена, — пожартував Гримайло. — Пам’ятай, кирпата, щоб не забула його.

— Ні, не забуду, — серйозно пообіцяла дівчинка.

— Диви, як присоромила дорослого дядю, — засміявся Сум. — Ну, закінчимо про планети. Значить, про Венеру. Хоч вона й покрита хмарами, а останні дослідження дають чимало цінного. Вода на Венері є, кисень також, енергії досить. Там є все для виникнення життя навіть земного типу. Далі. Венера менша від Землі, має біля вісімдесяти шести процентів земної маси. Отже, вона старіша від нашої планети.

— Чому? — знову не стримався Шум.

— Тому, що менша маса охолоне скоріше…

— А якщо походження планет не вогняне, а холодне, по Шмідту?

— Все одно. Менша маса швидше еволюціонує. І я гадаю, що на Венері життя могло досягти більш високого рівня, ніж на Землі.

— А на Марсі? На Марсі як? Є життя? — захвилювалася Маня.

— На Марсі обов’язково, — відповів Заграва. — І не просто життя, а високоорганізоване…

— Старі співанки, — сказав Шум. — Канали, штучні супутники і всякі інші штучки…

— А що ви можете заперечити проти них? — накинувся на Шума Заграва. — Нічого, крім іронії. Чим ви можете пояснити, що весною, коли тануть сніги на полюсах, смуги рослинності зеленіють? Чому ці смуги розташовані так точно геометрично? В природі такого не буває. Або візьмемо супутники Фобос і Деймос. Хіба вони схожі на інші супутники планет Сонячної системи? Ні. По-перше, вони дуже малесенькі порівняно з своєю планетою. По-друге, вони явно чужі для Марса…

— Чому чужі? — вихопилось у когось.

— Тому що, скажімо, Фобос повністю порушує елементарні закони небесної механіки. Він обертається навколо Марса втричі швидше, ніж сама планета навколо осі. Значить, він не споріднений з Марсом…

— Марс захопив ці супутники в поясі астероїдів! — озвався Шум.

— Не годиться! — почувся за спиною молодого біолога гучний голос. Всі озирнулися. Говорив мовчазний астроном Труба. Він одкашлявся і повторив: — Не годиться ваша думка. Марс не захопив Фобоса і Деймоса в поясі астероїдів. Якби це було так, то обидва супутники оберталися б навколо Марса по дуже витягнутих орбітах. Факт. Візьміть олівець. Підрахуйте. А вони обертаються по майже точних кругових…

— Значить, ви теж вважаєте, що вони штучні? — запитав Шум.

— Не знаю. Не хочу говорити, — знизав плечима астроном. — Але, у всякому разі, вони не природного походження…

— Ми вже не кажемо про гіпотезу Шкловського, — підхопив Іван. — Якщо навіть Шкловський не правий і Фобос не падає на Марс, все одно цей супутник, а також Деймос — утвори розуму.

— Значить, там живуть люди? — здивовано промовив Корінь.

— Живуть. І жили, — радісно відповів Заграва.

— Так чого ж вони не прилітають тепер? — співуче запитала Маня. — Чому вони ніколи не бували на Землі?

— А хто тобі сказав, що не бували? Може, й бували. Є багато фактів з давнини і навіть теперішніх…

— Закрутилося, — скептично заявив Шум. — Тут уже піде в діло все — і Тунгуський метеорит, і знахідки в Африці.

— І піде, — розсердився академік Гримайло. — Чого це ви, юначе, все висміюєте. Може, люди бажають послухати…

— Бажаємо! Дуже цікаво! — пролунали вигуки. — Кому не цікаво — хай вийде, не слухає.

— От бачте, — засміявся Гримайло. — Сидіть тихо, а то буде лихо. Значить, починається новий розділ програми: «Пришельці з Космосу». Тільки знаєте що, — академік поглянув на хронометр, — вже дванадцята година, ми, здається, засиділися…

— Ой лишенько! — сплеснув руками Лисиця. — Отак заморочили голову…

Присутні засміялися. Сум розвів руками.

— Ну що ж, підемо спати, друзі. Хто хоче — приходьте завтра!..

— Прийдемо, — загули слухачі.

— Залишусь і я, — озвався Нойс. — Елен, не можна їхати, не почувши, до чого вони договоряться…

— Я згодна, любий…

— І американців заїло, — посміхалися у темряві люди. З шумом і гамом збуджені слухачі розходилися з веранди.

Гримайло встав, тримаючи Маню на руках. її голівка хилилася на плече академіка, очі заплющились.

— От біда, — ніжно сказав він. — Зовсім наша наречена засинає…

— Я не сплю, — тихенько проспівала дівчинка. — Я дрімаю… Я все чую…

— Тобі ж пора додому. Як ти проберешся в хату?

— У вікно… Я хитра…

— Що ж з тобою робити? — бідкався Гримайло. — Доведеться нести на руках. Тільки ж я не знаю дороги…

— Я скажу, — муркотіла Маня. — Ідіть прямо через горб… Потім направо… Перша хата зліва од дороги… Зліва акація, а під нею відкрите вікно…

— Запам’ятав, — серйозно сказав Гримайло. — Що ж, завдання виконаю! Хоч це більше ваша турбота, — звернувся він до Івана.

— Чому б то? — розгубився той.

— Чули ж — ваша наречена.

— Е, таке скажете.

— Ну, ну, жартую. Так прийдете завтра? А то сьогодні не вийшло про пришельців. А без вас не так цікаво.

— Прийду.

— Дивіться ж…

Гримайло зійшов на берег, тримаючи Маню на руках, прошелестів кущами, зник.

Іван минув піщану кручу, заглибився у ліс, повільно пішов стежечкою поміж віковими соснами. Як чудово, прекрасно! Яке неповторне життя. Кожна хвилина його несе новий досвід, нові радощі чи розчарування. Він навіть не сподівався, що зустріне на берегах Дніпра таких цікавих співбесідників. Посміхнувся. Приїхав на кілька днів погуляти, а потрапив на дискусію. Що ж, тим краще! Знання вже не стає привілеєм окремих наукових жерців, воно розгортає крила свої над всім народом. Це — шлях до розуміння великої єдності людей, природи, Всесвіту. Про це часто любить говорити його Учитель:

— Завжди, всюди намагайся уявити себе частиною цілого, дитиною Природи, сином Космосу, клітиною Землі. Тільки тоді до тебе прийде нез’ясовне відчуття безсмертя…

В тих словах — велика істина. Але ж не близький і не легкий шлях до великого єднання з Природою.

Іван напружує свої почуття, загострює розум. Ось важкими, могутніми ударами пульсує рідна Земля. Чути її вселенський подих в шепоті лісу, в плюскоті хвилі. Чути її багатобарвний голос у гімнах весняних, що їх співають птахи, в далекій симфонії полів, у нечутній мелодії зоряних променів. Зараз… одна мить… все стане ясним, все зіллється в щось одне, просте, зрозуміле, як образ матері, як звичайний подих.

— Гу-у-у-у-у! — прозвучало вдалині, протяжною луною відгукуючись по дніпровській долині.

Чари зникли. Поліфонія природи розсипалася на міріади звуків, зруйнована звичайним гудком пароплава. Іван розчаровано поглянув на плесо, де гойдались відбитки зірок. Не вийшло! Ще рано! Але як прекрасно! Як чудово, що можна в кожній події, в кожній речі і явищі знайти себе, свою частину, пульс свого живого, трепетного серця.

І хлопець радісно рушив уперед.

«Сини божі»

Лисиця виглядав у вікно кабінету, сердито бурчав:

— Не будинок відпочинку, а дискусійний клуб! Що вони — весь місяць будуть мозолити мені очі?

Головні «спорщики», як назвав їх Лисиця, вже сиділи в кріслах на веранді. Академік Гримайло, схилившись до Івана, задоволено бубонів:

— Одніс я вашу наречену вчора додому, коли назустріч мама…

— Яка мама?

— Та її ж мама Мані нашої. Сплеснула руками, кинулася до неї, питає, що таке. Кажу, не бійтесь. Ваша донька приймала участь у дискусії. Вона й бідкалася, і сміялася. Потім однесла її в хату спати. Ми ще трохи поговорили. І знаєте, хто вона — мама нашої дівчинки?

— Хто? — поцікавився Заграва.

— Майбутній астробіолог. Готується летіти на інші планети, щоб вивчати тамтешню флору і фауну…

— Правда?

— Що ж я — вигадуватиму? Та вона прийде сюди, обіцяла.

— Незабаром весь район збіжиться до нашого будинку відпочинку, — мовив весело Сум.

— Не завадило б, — сказав Гримайло. — І не лише в окремих місцях, а всюди треба відкрити дискусійні клуби. Щоб люди могли після роботи не тільки подивитися кіно чи п’єсу, а й посперечатися, подумати разом над різними проблемами, розвивати своє мислення…

Сум смикнув академіка за рукав піджака, показуючи на берег.

— Погляньте, хто прийшов.

Академік придивився, тихенько засміявся.

— Іване, ваша наречена. І не сама, а з мамою.

Заграва з цікавістю глянув у той бік, куди показував Гримайло. В сутінках він побачив маленьку постать Мані, а поряд з нею невисоку худеньку жінку в білій кофточці і темних вузьких штанях.

— Сюди, до мене, — загримів академік. — Маню, веди й маму сюди.

Донька і мама пробралися крізь юрбу слухачів до балюстради. Жінка ніяково поглядала навколо, вибачливо говорила глухим приємним голосом:

— Не витерпіла, дуже зацікавилась. Маня таке розповідала…

— Не пожалієте, — запевнив її академік. — Сідайте, будь ласка Не відмовляйтесь, це місце Мані. Поміститесь удвох. А це, знайомтесь, наречений вашої Мані, Іван Заграва…

Заграва невдоволено пересмикнув плечима.

— Що за жарти?

— Зовсім не жарти! — без тіні посмішки сказав Гримайло. — Правда, Маню?

— Не жарти, — підтвердила серйозно дівчинка. — Я буду ждати.

Її мама весело, беззвучно засміялася. Заграва, поглянувши на неї, теж розвеселився. Йому одразу сподобалась маленька худенька жінка з великими, темними очима, з плавними, стриманими рухами. Чимось сильним і незламним віяло від неї, щирим і сердечним.

— Таня Райдуга, — назвала вона себе, а Заграва, тиснучи мініатюрну руку, про себе думав: «Така полетить. Куди завгодно. Не лише на інші планети, а й до далеких зірок».

Тим часом Сум, вставши з крісла, оглянув притихлих слухачів і сказав:

— Про що ми вчора почали розмову?

— Про пришельців! — загули слухачі.

— Не забули, — схвально сказав Сум. — Що ж, тоді дамо слово нашому космонавту. Іване, починайте, люди ждуть… Ви обіцяли!

Нойс, який сидів з дружиною поряд з академіком, знову вихопив блокнот, ручку. У Заграви схвильовано забилося серце. Так було завжди, коли заходила розмова про таємні, заповітні явища і речі. Хлопець одкашлявся, вибачливо сказав:

— Я спеціально не займався цією проблемою. Буду говорити сумбурно. Це просто мої думки…

— Не треба передмов, — попередив жартома Сум. — Все одно суперечка буде…

— Гаразд. Я почну з одного запитання… Уявіть собі, що сто років тому отут, на березі Дніпра, або будь-де в іншому місці з неба раптом опускається дивний апарат, а з нього виходять невідомі істоти. І одягнені вони так, як, скажімо, наші космонавти. У голубих комбінезонах, шоломи на голові, дивні пристрої… Як би зустріли таких істот наші діди?

— Ого-го! — засміявся хтось. — Такий би молебень устругнули…

— От бачите, — сказав Іван, — ви правильно розумієте. Для чого я запитую про це? Тому що часто говорять не подумавши: якби пришельці були на Землі в минулі віки, історія відзначила б такі події. А я кажу: ні, не відзначила б. Чому? Тому що світогляд людства був забобонний і примітивний. Земля — млинець серед океану, небо — скляний чи кришталевий купол над головою, зірки — світильники, прибиті до сфери. За сферою — житло богів, ангелів. Отже, хто опускається з неба — той житель раю, син бога, ангел, божий вісник… Коротше кажучи, хто завгодно, тільки не людина, не звичайна істота. Уявлення про інші планети люди не мали, а звідси і таке сприйняття міжпланетних гостей.

— Я не згоден, — промовив Шум.

— Почалося, — потер задоволено долоні Малина. — Ананій поганяє свій немазаний віз.

— А ти мовчи, — огризнувся Ананій. — Так, я не згоден з вами.

— Чому?

— Тому що не всі були невігласами в передісторичні чи історичні часи. Ми знаємо, що тоді були вчені з високим мисленням. Були астрономи, інженери, математики. Вони відрізняли планети від зірок, навіть вираховували відстані до них. Вони вчили про атомістичну будову матерії. Наприклад, Арістарх Самоський. А великий вчений Піфагор вчив про те, що Сонце є центром нашого світу. Що Земля та інші планети бігають по орбітах навколо Сонця.

— Ну то й що? — гаряче заговорив Іван. — Ви кажете правду. Були такі вчені, були правильні погляди, окремі ідеї, які збігаються з нашими досягненнями. Але основна маса народу жила в темряві! Ми дізналися про погляди Арістарха Самоського і Піфагора тільки з давніх рукописів. А серед народу, та й не лише народу, а й серед вчених, панували примітивні ідеї геоцентричного світогляду. Більше того… Може, такі люди, як Піфагор або хтось інший, знали, хто такі пришельці з неба, але вони не могли передати свого знання людям. Ті просто не зрозуміли б їх. Хіба не так? Хіба погляди Ейнштейна про парадокси часу і простору не пробивали собі дороги упродовж півстоліття до умів учених, не кажучи вже про звичайних людей?

— Правильно, Іване, — зауважив Гримайло. — Гарно говорите.

Шум промовчав. А Заграва, розпалившись, говорив далі, і його гарячі слова линули над принишклою течією Дніпра:

— Отже, якщо перекази про пришельців залишилися, то їх треба шукати не в історичних рукописах, а в казках, у міфах, у релігійних легендах. Такі явища використовувались жерцями для своєї мети, вони передавалися з вуст в уста, обростали подробицями, ставали легендою, казкою. Згадайте наші казки, легенди… Літаючі дракони, що дихають полум’ям? Звідки вони? Де їх бачили наші предки, що складали казки?

— Ото дивина! — скептично озвався Шум. — Птахів бачили? Бачили! Блискавку бачили? Теж бачили. Сполучили разом такі явища, сплели в одне — вийшов дракон, що дихає полум’ям.

— Мудрець який! — сердито вигукнув Малина. — Чи ти вважаєш наших предків за дурників. Блискавиця є блискавиця, а птах — є птах. Щоб сполучити ці речі — треба, щоб між ними був органічний зв’язок. У казках ясно сказано: дракон, що виригає полум’я. Тобто, полум’я вилітає з його рота. Таке явище дуже схоже на ракету.

— Саме це я й хотів сказати, — підхопив Заграва.

— Так можна що завгодно довести, — пробурчав Шум.

— Пробачте, так можна й що завгодно заперечити, — втрутився Сум. — Давайте, вислухаємо нашого друга до кінця. Говоріть, Іване.

— Гаразд. Згадаймо міфи, — знову почав говорити Іван. — Звідки в них такі космічні мотиви? Битви гігантів, всесвітні катастрофи, дивні апарати, чудесні трансформації. Або в біблії. Літаючі хмари, літаючі диски, голос з неба, чудесне освітлення, кришталеві озера, в яких видно всякі події, небачені істоти в химерному вбранні. Ви знаєте, що наші предки мислили досить конкретно, описували те, що бачили. Коротше, абстракціоністів серед них не було.

— А хто знає? — пожартував Гримайло.

— У всякому разі, малюнки, які вони залишили, свідчать, що предки були реалістами. Так до чого я веду… Описи, які часто зустрічаються в легендах, міфах, в релігійних переказах, важко пояснити, якщо не визнати, що то є розповіді очевидців про пришельців з Космосу.

— Факти, факти, — вимагав Шум. — Ви нам процитуйте.

— Гаразд, процитуємо. Не турбуйтесь… А перед тим оглянемо ряд фактів, про які вже писали наші газети і журнали.

— І які засуджені вченими, — єхидно сказав Шум.

— Дивлячись, які факти, і дивлячись, які вчені, — перебив його Сум. — Не поспішайте поперед батька в пекло. Кожен факт можна трактувати як завгодно. Не треба прикладати свою мірку заздалегідь.

— Всім відомий факт — Баальбекська веранда, — вів далі Іван. — Що в ній дивного? Чому почали говорити про цей утвір? Тому, що веранда змурована з брил каменю вагою по кілька мільйонів кілограмів. Виникло запитання: для чого, коли збудували цей майданчик? Фундамент для якоїсь невідомої будівлі? Вибрик самодура-фараона? Ніхто не міг сказати нічого певного. Потім, як можна було перемістити «камінці» по кілька тисяч тонн від каменоломні і змурувати майданчик? Ми знаємо, що в давнину сучасних кранів не було, та й сучасні крани більше чотирьохсот тони, якщо я не помиляюсь, не підіймають.

— Рабів було досить, — сказав Шум.

— Голими руками навіть рабською силою такого не зробиш, — заперечив Іван. — Ось чому виникла думка, що Баальбекську веранду збудували могутні істоти — пришельці з Космосу.

— Для чого? — почулося запитання з темряви.

— Хто зна, для чого. Може, це був фундамент для якоїсь будівлі. Може, просто пам’ятник, знак перебування на чужій планеті. Можливо, під верандою сховано заповіт для майбутніх поколінь людей Землі.

— Натяжка, — презирливо заявив Шум.

— Не натяжка, а смілива мрія! — сказав Заграва. — У всякому разі, такі грандіозні будови були не під силу нашим предкам.

— Сумнівна думка! — раптом озвався Сум. — Дуже сумнівна.

— Чому? — розгубився Заграва.

— Тому що є гіпотези про високі давні цивілізації. Гондвана, Атлантида.

— Ще одна фантасмагорія, — не витримав Шум.

— І навіть не одна, — відрізав Сум. — Я хочу сказати, друже Іване, що Баальбекська веранда може бути залишком атлантичної культури.

— Хіба атланти мали технічні засоби для таких побудов?

— Стародавні перекази кажуть, що мали. Є згадки про те, що атланти знали секрет ядерної енергії, або якоїсь іншої, аналогічної ядерній.

— Знаєте що, — втрутився Гримайло. — Ви, колего, зачепили ще одну тему, дуже цікаву. Але зараз хай продовжує говорити Іван. Про пришельців. Чи згода, товариші?

— Згода! — дружно підхопили слухачі. Іван, розвівши руками, сказав:

— Як бачите, в мене вибивають ґрунт з-під ніг. Але байдуже. Ми будемо відзначати факти сумнівні й безсумнівні. Отже, Баальбекська веранда під сумнівом, як утвір пришельців. Йдемо далі. Ви всі знаєте про відкриття французького вченого Анрі Лоота в Центрі Сахари, в горах Джабарена?

— Не всі знають, — заявила Маня, заворушившись на колінах У матері.

— Ну раз не всі, — всміхнувся Заграва, — тоді я скажу кілька слів. Анрі Лоот у 1956 році відкрив у горах, про які я згадав, багато наскельних малюнків. Цілий музей. Тисячі різних мотивів. На тих скелях вчені відкрили цілий світ, світ, який існував десятки тисяч років тому. Там і сцени полювання, і постаті стародавніх негрів, їхніх жінок, зразки вбрання, побутові картинки, різні тварини — дикі і домашні. Все це виконано в цілком реалістичній манері. Ми недавно говорили, що предки малювали лише те, що бачили. Так от, нічого зайвого, ніяких домислів. І раптом — незвичайні постаті. Серед голих або напівголих негрів чи негритянок — істоти в суцільних важких вбраннях, із закритим обличчям, у шоломах, що прикріплені наглухо до вбрання.

— Бачили, — озвався хтось. — Публікувалося в журналах.

— Бачили? — зрадів Іван. — Тим краще. Такі істоти — «круглоголові», як назвав їх Анрі Лоот, — зустрічаються на багатьох малюнках. І всі вони схожі між собою в деталях. Отже, це не вигадка якогось художника, а реальний факт, відзначений очевидцями…

— Дурниці, — сказав Шум. — Серйозні вчені сміються з таких запевнень.

— Чому? — різко запитав Сум.

— Тому що малюнки, про які говорить Заграва, зображають африканських жерців. Навіть тепер у деяких племенах використовуються жерцями маски, дивне вбрання. От вам і космонавти!

— Поспішний висновок, — заперечив Сум. — По-перше, жерці не одягають суцільного вбрання на себе, такого, як зображено на малюнку, — до речі, на скелях Джабарена є малюнки жерців з масками; по-друге, на малюнку, про який каже Іван, ясно видно деталі шолома, його кріплення до скафандра, а по-третє, саме африканські жерці могли наслідувати пришельців з неба, надягаючи химерні маски, щоб бути схожими на них.

— А може, атланти, — озвався Малина. — У них, напевне, були водолази.

— Е, ні! — гаряче заперечив Іван. — Цього факту я не віддам атлантам. Є ще багато фактів з різних країн. Стовп у Делі, зроблений з хімічно чистого заліза восьмиметрової висоти. Неможливо, щоб його зробили прадавні індуси, які не мали ні індустрії сучасного типу, ні лабораторій.

— Це могли зробити атланти, — озвався Сум, — або інші племена високої культури. Вони мали близькі стосунки з Індією.

— Гаразд, — засміявся Іван. — Цей факт теж сумнівний. Ви його використайте для атлантів. Іду далі. В Андах, на великих висотах, є багато широченних майданчиків, викладених білим камінням у формі таємничих знаків, видимих лише з літака. Хто їх зробив, для чого? Або так звані «дороги інків», які ведуть під хмари і обриваються на вершинах гір? Куди вони вели? Або хто дав інкам справедливі закони, кольорову бавовну, кукурудзу? Майя розповідали, що до них приходили білолиці бородаті пришельці. Головний з них мав ім’я Кецалькоатль. На ньому було довге біле вбрання. Він дав багато мудрих законів, навчив майя вирощувати гігантську кукурудзу, кольорову бавовну. Потім пришельці повернулися додому. Вони обіцяли вернутися ще не раз. Відхід Кецалькоатля описується так: він попрямував до моря, почав там плакати і спалив сам себе. Його серце перетворилось на ранкову зірку.

— Дурниця якась, — сказав Шум.

— Не дурниця, — заперечив Гримайло. — Чудовий образ. Індіанці, які не знали, в чому справа, бачили, що «бог» прийшов на берег моря і зник, випарувався. А ми розуміємо, що там було не чудо, а, скажімо, старт корабля. Майя бачили вогонь, а потім пусте місце. Значить, Кецалькоатль спалив себе. Потім над морем засяяла Венера. Значить, «бог» перетворився на ранкову зірку. Дуже просто.

— А він полетів на Венеру, — почувся дзвінкий голосок Мані.

— Вустами дітей глаголить істина, — закінчив під схвальний шум слухачів Гримайло. — Далі, далі, Іване.

— А візьміть маловідомий факт — теж в Америці, в пустелі Атакама, — продовжував Заграва. — Один астроном відшукав гігантську карту зоряного неба, яка зроблена біля п’яти тисяч років тому.

— Що ж дивного? — знизав плечима Носенко. — В давнину прекрасно спостерігали зірки і планети.

— А ви не запитали, з чого зроблена карта! Кожна зірка позначена купою каміння. І займає вся та карта площу біля п’яти тисяч квадратних кілометрів.

— Ого! — почулося з краю веранди. — Нічого собі карта. Таку в школу не понесеш.

Слухачі засміялися. Іван переможно оглянув скептиків.

— Що скажете? Чи можна створити таку карту, не знаючи, по-перше, досконало астрономії, по-друге, не маючи літальних апаратів?

— М-да, — протягнув Гримайло. — Ви знаєте, я теж не чув про це. Треба буде перевірити, подумати.

— Ну та досить фактів, — підхопив Іван. — З того, що ми говорили, стає ясно, що на Землі пришельці були, і не один раз. Може, й не всі факти свідчать про ці події, але деякі з них незаперечні.

— Все це вилами по воді писано, — знову заявив Шум. — Якби вони прилітали на Землю, то, напевно, залишили б якісь сліди. Спеціально!

— Для кого? — запитав Заграва.

— Для майбутніх поколінь людей. Для пас, які могли б зрозуміти їх.

— Може, вони й залишали, тільки ті пам’ятки не збереглися. Геологічні зрушення, стихійні лиха — чого тільки не було на планеті!

— Е, ні! Вони б залишили вічний пам’ятник!

— Штучний супутник! — підхопив Малина.

— Правильно, — ствердив Шум. — Штучний супутник. Вони ж не дурніші за пас і збагнули б, куди помістити свою пам’ятку. Не на Землі, а саме в небі.

— Думка цікава, але суб’єктивна, — серйозно сказав Сум. — На неї можна дати кілька відповідей. Одна: космонавти не надавали ніякого значення тому, будуть майбутні люди знати про них чи ні.

— Ви поганої думки про них! — вигукнув Малина.

— Не поспішайте, — заперечив Сум. — Все можливо. На їхньому шляху, якщо вони з іншої зірки, могло бути так багато планет, що у них не вистачило б часу і засобів вішати скрізь супутники. Та й для чого? Це ж з вашої точки зору потрібно, а з їхньої, може, зовсім інакше. Ви гадаєте, що таке мислення, як у вас, найвище, а вони, може, вважають зовсім інакше.

— Не згоден! — заявив Шум.

— Підождіть, не перебивайте. Друга думка: вони не залишили супутника або іншого знаку тому, що збираються знову прилетіти до нас.

— Браво! — гукнув Малина. — Оце по-моєму.

— І нарешті третя думка, — вів далі Сум. — Пришельці були з нашої, з Сонячної системи. З Марса, або з Венери, або з інших планет. Отже, вони наші сусіди, і їм нема чого залишати якісь спеціальні знаки.

— Ну це вже занадто, — сказав Шум. — Якби така висока еволюція існувала поруч із Землею, то вона б спілкувалася з нами тісніше! Вони б не раз, не два прилітали сюди.

— А хто вам сказав, що вони не прилітали? Або що тепер не прилітають?

— А чому мовчать? Чому не зав’язують стосунків з людьми?

— Ви хочете неможливого, — сказав Сум. — Може, в них зовсім інша психіка, інші смаки, прагнення, мислення. Або, скажімо, вони бажають, щоб ми самі вирішували свої проблеми. І це найправильніше. Уявіть собі, що трапилося, коли б люди почали силою втручатися в еволюцію нижчих розумних істот на чужих планетах? Ми не знаємо законів того розвитку і могли б нашкодити. Хід розвитку будь-якого народу чи раси мусить бути внутрішньо виправданий, самостійний, органічний. Всяке насилля збоку, навіть з хорошими намірами, — перешкода свободі волі. Інша справа, коли ми самі прилетимо до них, підіймемось на космічний рівень свідомості. Тоді такий зв’язок буде корисним. Та що сперечатися — ждати зовсім не довго. Чи не так, Іване? Ви — ж космонавт.

— На Венеру і Марс років через сім полетимо, — згодився Заграва.

— От бачите. Саме життя підтвердить або відкине наші припущення… Друже Іване, як? Ви ще не закінчили?

— Факти — вже. Але дещо розповім ще. А слухачі наші не втомилися?

— Ні, ні! — залунали жваві вигуки. — Говоріть, скільки хочете.

— Чуєте? — засміявся Гримайло. — Резолюція одержана.

— Я розкажу вам свій сон, — почав Іван.

— Нам ще снів не вистачало, — пробурчав Шум.

— Не перебивайте, — сказав Заграва. — Ви ж не знаєте, про Що я розповім. Снився мені сон. Ніби я лечу на зорельоті. Стартували ми з якоїсь планети. Це була не Земля, я добре пам’ятаю. Навіть такого поняття — Земля — не було в моєму розумі. Внизу виникали і танули пасма хмар, планета видавалася блакитно-зеленкуватою кулею. А спереду темнів Космос, всіяний міріадами зірок і туманностей.

Рух корабля прискорювався. В ілюмінаторах пливли зірки. В серці було почуття якоїсь невідомої радості, величного завдання, яке стояло перед нами…

Нас було семеро в каюті. Я і ще шість космонавтів. Я дивився на обличчя своїх товаришів звично, я знав їх. Але тепер пригадую, що то не були люди Землі. То були люди іншого світу.

Спереду виростала в оптичному отворі нова зоряна система. Вона складалася з трьох зірок. Дві жовті і одна червона, дуже велика. Ми опустилися на якусь планету. Я вийшов на поверхню нового світу. Навколо спадали сутінки. Моторошна тиша панувала над червонястою пустелею. Недалеко від корабля чорніли у бузковій імлі низькі дерева з покорченими вітами. Ми були на незнайомій планеті.

Я дивився в небо. Серед прозорої хмарки мій погляд ловив зеленкувату зірку. Я знав, що то моя батьківщина, моє сонце. Серце тривожно і болісно билося.

Іван на хвилю замовк, потім оглянув присутніх невидющим поглядом і тихо додав:

— Оце і все… або майже все. Ви, мабуть, чекаєте, щоб я сказав, до чого все це?

— Еге ж. Саме так, — ущипливо озвався Шум.

— Скажу. Ми знаємо, що сновидіння — це небувалі комбінації бувалих вражень. Здається, є така класична формула. Чи не так, Семене Гордійовичу? — звернувся Заграва до Сума.

— Приблизно так, — охоче відповів біолог.

— Хай буде. Але звідки мій політ між зорями? Хіба я літав у Космосі коли-небудь?

— Еге-ге! — підскочив на місці Шум. — Він нас за дурників вважає. Космонавт тільки й думає про польоти, а питає, звідки такі сни. Кінофільми про Космос є? Є. Ви на літаках літали? Літали! В школі космонавтів учитесь? Точно. Що ще потрібно?

— Не гарячіться! — спокійно відповів Заграва. — Річ у тім, що сон цей мені приснився в дитинстві. Можу сказати, що він був такий яскравий, як дійсність. Після цього сну я дуже зацікавився фантастикою, а потім вирішив стати космонавтом. Це по-перше. По-друге, звідки такі точні, але не бачені мною в дійсності предмети і явища? Коли нам сняться асоціативні сни, де фігурують люди, машини, тварини, ріки, моря, птахи, все те, що ми звикли бачити, ми не дивуємось. Може приплестися що завгодно. І слон на колесах, і корова за письмовим столом, і власний похорон. Свідомість, мозок відклали у клітинах пам’яті все те, що людина бачила в житті, а потім воно відтворюється під час сну безконтрольно, в хаотичних снах. Але ж я бачив чужу планету, з якої стартував космічний корабель, не бачений мною на Землі. На тій планеті були інші обриси материків і океанів, а не такі, як зображені на глобусі. Зореліт був не такий, як тепер у нас або за кордоном — я знаю всі ці конструкції, — і не такий, як у книгах, на малюнках, а реальний: з люками, з системою шлюзів, з коридорами, з механізмами, з пультом управління, з неземними апаратами, з екіпажем не наших людей, які, проте, здавалися мені звичними і близькими. І ось у мене виникла думка: чи не переживали ми коли-небудь того, що сниться нам?

— Що ви хочете сказати? — запитав Шум.

— Одну хвилинку. Я скажу. Ще один приклад. Моя мати — звичайна сільська жінка. Вона ніколи не літала на літаку. І ось їй сниться, що вона летить над полем, над ріками, над морем. Звідки це?

— Хіба це дивина? — втрутився Гримайло. — Майже всі в дитинстві літають у снах.

— Правда, — загули присутні.

— Кажуть, то дитина росте, — осміхнувся Корінь.

— Справді, є таке повір’я, — сказав Іван. — Але звідки сни про політ у дітей, які ще не мають вражень польоту, не думають про це, в їхньому досвіді нема матеріалу для побудови такого сну? Може, ці враження залишилися нам від далеких предків. Від предків, які стрибали, літали, тікали від переслідування, падали в воду, вмирали і билися за життя. Ми ще не знаємо механізму спадковості. А жаль. Може, саме через нього, через цей механізм передається поколінням враження далеких предків. Все може бути…

— Я підтримую вас, — заявив Сум. — Ваша думка не суперечить науці. Навіть елементарні частки мають безконечно різноманітні зв’язки із Всесвітом, відбивають його в цих зв’язках. А що ж можна сказати про незвичайно складні, ще не вивчені біологічні молекули і клітини? А саме вони несуть дивовижний імпульс життя через океан часу, передаючи його новим і новим істотам. Ніщо не зникає. Це закон Всесвіту. Цілком можливо, що враження попередників можуть відтворюватися в нащадках…

— От я й хотів привести до цього, — радо підхопив Заграва.

— Гаразд, гаразд, — заскрипів Ананій Шум. — Згодимося з вами. Але відомо, що мавпи не літали в повітрі, наскільки я розбираюся в біології, рептилії також не вміли підкоряти зоряні простори…

— А може, ми походимо від літаючих мавп? — вигукнув Малина.

— Дурниці!

— Не сваріться, — сказав Іван. — Це не те, про що я хотів сказати. Багато з вас, і я особисто, бачать сни не про механічний політ. Наприклад, стоїш, напружуєш волю — і летиш. Без крил. Що за сила несе тебе — невідомо. Але знаєш, що вона в тобі. Ви розумієте, одне лише бажання, легенький поштовх — і летиш в повітрі.

— Наука передбачає такий політ у майбутньому, — заявив Труба. — Треба лиш розкрити суть гравітації.

— Але ж наші предки не знали такої суті, — усміхнувся Шум.

— Правильно, не знали, — згодився Заграва. — Реальне сучасне життя теж не дає матеріалу для таких сновидінь. Політ у літаку за відчуттями не відрізняється від поїздки в авто. А в сні — і відчуття невагомості, і плавні стрибки на сотні метрів, як на Місяці або на астероїді, наприклад, і фантастичний політ силою волі. Ні, друзі, власними враженнями всього не поясниш…

— Так звідки ж тоді подібні видіння у наших предків? — незадоволено озвався Ананій.

— Я маю на увазі жителів інших планет, — сказав Іван.

— Ха-ха-ха! — зареготав Шум. — Наш космонавт веде свій рід від зоряних пришельців!

— Не лише я, а багато людей, — заперечив Заграва. — Хіба не можна припустити, що багато тисячоліть тому на Землі були гості, як ми вже говорили. Деякий час вони жили на нашій планеті, може, навіть входили у близький зв’язок з нашими людьми. Може, вони залишили на Землі своє потомство…

— Е, ні! — похитав головою Сум. — Ось тут я повстану проти вас, Іване!

— Ого-го! — загоготів Малина. — Івана б’ють свої!

— Нічого не б’ють, — сказав Сум. — Ми шукаємо істини!

— Так чому ж ви заперечуєте? — здивувався Заграва.

— Дуже просто. Я категорично проти тієї думки, що між істотами різних планет можуть бути шлюби. Це лише у фантастів можливо.

— Так ви проти фантастики? — здивувався Заграва.

— Чому ж? — засміявся Сум. — Я люблю читати про таку любов, що долає навіть галактичні простори. Як у Єфремова. Пам’ятаєте? Мвен Мас закохується в красуню з Епсілон Тукана! Заради неї він хоче зруйнувати закони часу і простору. Здорово написано, хвилююче.

— Ви ж самі кажете, що це неможливо?

— Так то в дійсності. А то в мрії. Мрія — не фотографія дійсності, а творчість духу. Так повернемось до реальності. З точки зору науки — повторюю — шлюб між різними істотами неможливий. Зовнішні ознаки можуть збігатися. Скажімо, вертикальна постава, дві ноги й руки, двоє очей і так далі, але внутрішні органи не будуть однаковими. А найменші розбіжності зроблять неможливим запліднення… Е, та чого ви засумували, Іване?

— Я даремно розповідав про свій сон, — відповів Заграва.

— Швидко здаєтеся, — похитав головою Сум. — А я хотів розповісти ще деякі таємничі факти, схожі на ваші. Чи, може, не треба?

— Чого там не треба, — задоволено озвався Гримайло. — Розкажіть. Але я хотів дати інше тлумачення снам Заграви.

— Яке? — пожвавився хлопець.

— Ми ж недавно говорили, що ніщо не зникає. Кожна думка, кожен рух, кожне явище відбивається в навколишній природі, в частках, у речах, в електромагнітному, ядерному, гравітаційному полях, тобто в безмежному Всесвіті. І людина взаємодіє з тією живою безмежністю. На неї впливає і світло Сонця, і Місяця, і планет, і далеких зірок, і космічні промені, і погода, і настрій інших людей. Все, все має значення в житті людини. Тепер уявіть — але попереджаю, що це лише моє припущення, — уявіть, що на сусідній планеті або біля сусідньої зірки живуть розумні істоти. Вони літають між планетами, вони знають секрет антитяжіння і багато чудесних речей, до яких ми ще не додумалися. Енергія їхньої думки, творчості мчить у простір, долинає до нас. І цілком може бути, що ми несвідомо сприймаємо їхні враження. Ось чому сняться такі сни, про які ви, Іване, говорили!

— А що ж, — схвильовано заявив Заграва, — це чудова думка. Я не проти!

— Та ви не проти, я знаю, — засміявся академік. — А як інші?

— То виходить, що кожна наша думка несе матеріальний імпульс? — недовірливо запитав Носенко.

— Безумовно! — ствердив Гримайло. — В світі нема нічого нематеріального.

— І така енергія думки може спричинити або лихо, або добро? — допитувався філософ.

— Ну, а як же? — здивувався Гримайло. — Це ж ази діалектики. Руїнницька енергія не може бути творчою, аж доки її не перебореш. Але зачекайте, ми знову заскочили вбік. Колего Сум, ви хотіли щось розповісти?

— Так. Знову про пришельців. Точніше, деякі факти на користь тієї думки, що її відстоює Іван.

— Дозвольте мені, — вихопилось у Тані Райдуги. Вона схвильовано і винувато позирнула на біолога. — Пробачте, що я перебиваю, боюсь забути!

— Говоріть, говоріть. Кажуть, що ви астробіолог, цікаво, що ви там придумали.

— Нічого я не придумала. Ця думка виникла давно, але ми часто в студентських суперечках обговорювали її. Вже давно помічено, що існуюча гіпотеза походження людини не збігається з реальними даними. Пітекантроп, який нібито жив мільйон або вісімсот тисяч років тому, потім синантроп, неандерталець, кроманьйонська людина і, нарешті, сучасний тип. Кроманьйонська людина і сучасна — ідентичні. В них однаковий тип, розмір черепа, вага мозку. І тут виникає сумнів…

— Який же сумнів? — жваво запитав Сум.

— Чи могла б первісна мавполюдина за півмільйона років розвинутись до сучасного типу?

— Півмільйона — це ж багато, мамусю, — серйозно сказала Маня.

Слухачі засміялися. Сум натиснув пальцем на кирпатий ніс дівчинки, жартівливо відповів:

— Півмільйона — не дуже багато для розвитку розумної людини. Ну, ну, так говоріть далі.

— Ми знаємо, що мозок як фізичний орган свідомості росте і розвивається залежно від суспільних відносин людей, від рівня пізнання світу…

— Правильно.

— А раз правильно, то звідки у кроманьйонської людини сучасний розмір мозку? Нащо далеко ходити. Візьмемо так звані дикі племена, що були відкриті європейцями в минулих віках. Вогняноземельці, тасманійці, австралійські туземці, полінезійці, деякі африканські племена. Сучасна історія залишає всі ці племена поза високими цивілізаціями. То звідки ж у них така вага мозку, як і в європейців?

— До чого ж ви ведете? — нетерпляче перебив Сум.

— А до того, що сучасний погляд на історію людства незадовільний. Звідки у негрів, таїтян, американських індіанців, у всіх народів, які не проходили, як каже наша історія, циклів цивілізації, звідки в них здібність до абстрактного мислення, до сучасного пізнання? Адже природа нічого не дає наперед. Якщо вони, відсталі племена, не займалися диференціальним та інтегральним обчисленням, не вивчали високих наук, то чому їхній мозок готовий сприймати такі премудрості? Ми знаємо, що в них були лише стріли, списи, вогнище і примітивні будівлі.

— А в минулому? — гукнув Малина. — В минулому могло бути інакше!

— Отож я й кажу, — підхопила Таня Райдуга, — що минуле покрите мороком. Якщо розвиток людства йшов так, як ми гадаємо, то незрозуміло, звідки сучасний мозок у кроманьйонських людей? На чому вони його виростили, на яких досягненнях? І ось виникає думка: або колись на Землі існували високі раси, про які ми нічого не знаємо, або люди походять від істот чужих планет…

— Ха-ха! — засміявся Шум. — Ми — нащадки бандитів з іншої планети. Наші предки в чомусь провинилися і їх викинули на Землю, серед диких звірів. Живіть і розплоджуйтесь, спокутуйте вину свою. Предки дичавіють, розселюються по Землі і зберігають легенду про рідну планету як міф про вигнання Адама і Єви з раю. Чули, чули таку версію. Сучасна трактовка біблейської казочки!

— Для чого ви так? — поморщився Гримайло. — Могло бути простіше. Космонавти прилетіли на Землю. Аварія. Вони залишилися одні, без припасів, у чужому світі… Довелося пристосуватися до тутешнього життя. А потім розселення по планеті. От і ясно, чому мозок у наших предків великий при низькій культурі. Він залишився таким, яким був у перших прибульців…

— Я категорично проти! — рішуче заявив Сум. — Версія ваша, Таню, цікава, але вона антинаукова. Людина — дитя Землі. Вся вона — від нігтя до серця, від волосини до останньої кісточки — споріднена з тваринним царством нашої планети.

— А може, на інших планетах Сонця розвиток схожий на наш, — зауважив Малина. — І люди тому скидаються будовою на тварин Землі.

— Ні! Ми ж говорили вже, що зовнішня схожість може бути, а внутрішня — ніколи. Це неймовірно! Але зачекайте, ось вам ще одна загадка…

— Теж про людину? — поцікавилася Таня.

— Ні, — заперечив Сум. — Про рослини. Ви знаєте, що на Землі ростуть три основні типи рослин. Стародавні — папоротникові, що розмножуються спорами, відкритонасінні, тобто хвойні, і покритонасінні, або квіткові. Палеоботаніка відкрила, що еволюція у давні епохи йшла шляхом розвитку відкритонасінних і папоротникових. Але потім на Землі з’явилися квіткові, покритонасінні. Вони розповсюдилися по всій планеті, проникли в долини, на гори, в воду, в тундри, скрізь, де лише є місце, щоб приліпитися. За десяток мільйонів років вони завоювали Землю.

— А що тут дивного? — поцікавився Заграва.

— А те, що невідомо, звідки ж пішли квіткові, — гаряче відповів Сум. — Предки їх невідомі. Шляхи розвитку десятків тисяч видів квіток незрозумілі. Ви погляньте на квіти, на тисячі чудових, ароматних, чарівних рослин. Погляньте на кольори, на їхнє розташування, на смак, з яким створено квітку…

— Ви хочете сказати, що їх хтось створив? — єхидно запитав Шум.

— Так. Саме це я хочу сказати, — твердо сказав Семен Гордійо-вич. — Без припущення, що безліч квіткових виникло внаслідок гібридизації, неможливо пояснити нічого.

— Випадкова гібридизація! — знизав плечима Шум.

— Випадково може лише п’яний в яму залізти вночі, — розсердився Сум. — Ніяка теорія ймовірності не пояснить виникнення тисяч розмаїтих рослин з чудовими, несхожими одна на одну квітками. Ще Дарвін казав, що це — проклята загадка. Я особисто думаю, що квіткові рослини — позаземного походження. їх принесли на Землю з інших планет…

— Хто? — запитав Шум.

— Не знаю. У всякому разі, розумні істоти. Самі собою зерна і спори навряд чи перелетіли б. Або візьміть культурні рослини — пшеницю, гречку, кукурудзу. Звідки вони? Де їхні предки? Пшениця знайдена ще в так званих «свайних побудовах». її вирощували люди кам’яної доби. Кукурудза, за переказами майя, відома десятки тисяч років тому в Америці. Диких родичів цих рослин нема. То хто ж, коли посіяв їх на Землі?

— Давні народи, — несміливо озвався Носенко.

— Дурниці. Навіть наша селекційна наука неспроможна вивести культурні види рослин з диких. А те, що неосвічені племена могли стихійно виростити кукурудзу, пшеницю і гречку, — це, пробачте, безглуздя! Для таких подвигів потрібно знання, яке набагато перевищує наше!

— Гаразд, гаразд! — роздратовано сказав Шум. — Ви проти того, що людина іншопланетного походження. А разом з тим говорите, що наші предки не могли б виростити культурні злаки. Так що ж ви допускаєте? Звідки квіткові? Звідки злаки?

— Можливо, з Венери, — спокійно відповів Семен Гордійович. — Ви спостерігали, що листочки рослин спочатку білясті, червонуваті або жовтуваті? Ви думали, чому це так? Може бути, це явище атавізму. Якщо рослини жили на Венері, то там вони були білястого кольору, адже на ній температура вища, а коли їх перенесли на Землю, то вони потемніли, виробили інший колір, зелений, пристосований для інтенсивнішого поглинання радіації. Але на початку розвитку, весною, вони зберігають своє давнє забарвлення — венеріанське.

— Так хто ж все-таки приніс їх на Землю? — вперто повторив Шум. — Висловте вашу думку.

— Не знаю, — хитро засміявся Семен Гордійович. — Подумайте… Можу лише додати, що не тільки квіткові, а й всі інші наземні рослини — гості нашої Землі.

— Не морочте нас! — незадоволено скрикнув Носенко. — Що за жарти?

— Ніяких жартів. Жоден учений не скаже вам, як саме могли б водорості вийти на сушу. А головне, як вони стали тими рослинами, які ми бачимо? Нема нічого спільного між водоростями і наземними рослинами — я заявляю авторитетно. Отож думайте, думайте. Ми, як казав Ньютон, ще лише граємось на березі океану Пізнання… Ми тут обговорювали безліч думок, гіпотез. І знахідки, що свідчать про пришельців, і незрозумілі сни, і нез’ясовність високої організації мозку давніх рас, і, нарешті, таємничість походження квіткових рослин, навіть всіх культурних злаків. Єдиний висновок, який розрубує вузол протиріч, такий: сучасна людина не походить від пітекантропа і синантропа. Вона має ще старішого предка.

— Чудово! — потер долоні Малина. — Оце так!

— Зачекайте, не перебивайте, — махнув рукою біолог. — Біда в тому, що багато вчених пішли готовим шляхом. Створили теорію про походження людини, про її етапи розвитку, а потім почали підтягати до цієї теорії факти. Це порочний закон інерції мислення. Я думаю, що людина виникла набагато раніше, на десятки мільйонів років раніше, ніж пітекантроп, ніж сучасні мавпи. Пітекантроп, синантроп, неандерталець — це інша гілка еволюції, яка пізніше була знищена нашими предками. Може, снігова людина або різні тини лісових людей, про яких іноді згадують, — це і є останні залишки антропоїдів, потемків пітекантропа, які не встигли дійти до рівня розумної істоти.

— Цікаво, дуже цікаво! — озвався Гримайло. — Я збагнув, до чого ви хилите…

— Еге ж! Ми гадаємо, що паші предки — ось поруч з нами, а вони ховаються в імлі мільйонів років. Легенди, міфи, про які згадував Іван, є історичною луною тих грандіозних подій і катаклізмів. Материк Гондвана, материк Атлантида. Сотні цивілізацій, які досягали високого рівня і гинули. Про них розповідають десятки, сотні джерел. Платон у своєму «Тімеї» розповідає про останні дні великого острова Атлантиса, який загинув дванадцять тисяч років тому. Або відомий манускрипт Троано, що зберігається в Британському музеї, повідомляє — до речі, він написаний майя більше трьох тисяч років тому, — що «…країна глиняних горбів, земля Мю приречена. Після двох поштовхів острів зник за одну ніч, ґрунт колихався від вулканічних сил, які піднімали і опускали його в різних місцях, аж доки він не осів. Країна була зруйнована, вона не могла витримати жахливих конвульсій землі і поринула в океан, поглинувши 64 000 000 жителів. Це відбулося за 8600 років до написання цієї книги». Як бачите, перекази з різних країн сходяться. Безліч переказів про потопи, про катастрофи, про літаючих драконів, про войовничих, могутніх атлантів, грецькі міфи про битви богів і гігантів — це не вигадка, не домисел, а відгук, спогад про славне минуле далеких цивілізацій…

— А чим це довести? Де конкретні факти? — пролунало запитання.

Сум махнув рукою.

— Будуть і факти. Побудуємо підводні апарати, які відкопають товщу мулу над Атлантидою, над колишніми материками Тихого океану. Та сліпому ніякі факти не допоможуть. Йому потрібна резолюція. Вважати, що було ось так. І він повірить.

— Ну, це вже ви занадто, — образився Шум.

— Чому занадто? Повірити тоді, як доведено, — і невіглас повірить. Проникнути думкою в невідоме — ось завдання.

— А якщо помилка?

— Без помилок нема прогресу! Помилки — щаблі до істини. Не перебивайте мене, а то до ранку не скінчимо. Отже, резюмуємо: щоб пояснити ці різноманітні факти і звести їх докупи, треба визнати, що розумна людина — гомо сапієнс — виникла на Землі десятки мільйонів років тому. Може, навіть було кілька рас чи видів людей. І наші предки були не з вищих, а, скажімо, середні. Але це лише моє припущення. Розвивалася цивілізація, виникали держави, з’явилася наука, виникла техніка. Більш високий тип розумних істот, звичайно, впливав на розумові здібності інших рас. Минали віки. Зоряні кораблі полетіли до інших планет. Було привезено квіткові рослини з Венери або з іншої планети. Селекційна наука створила злаки — гречку, кукурудзу, пшеницю, — приручила багато свійських тварин. А потім — катастрофа…

— Яка? — не стрималась Маня. — Чому катастрофа?

— Вулканічна, — відповів Сум. — Геологічна. Все може бути. Головна раса зникла. Інші племена продовжували жити, використовуючи деякі надбання науки минулого. Я кажу про атлантів. Потім катастрофа Атлантиди. Залишки атлантичних племен переселяються в Африку, в Азію. Вони приносять з собою відгомін Далеких подій, злаки, залишки культури, науки, легенди і релігійні символи. А спогади про високу расу людей передаються, як факт існування богів. Адже вони літали над Землею, з’являлися серед нижчих народів у дивних вбраннях, вирощували чудесні рослини, квіти, показували події на відстані, так, як на екрані сучасного телевізора, воскрешали мертвих і виліковували хворих.

— Казка, — прогомонів, зітхнувши, Лисиця.

— Але ж чудова казка, — мрійливо озвався Корінь.

— Нам про всякі вигадки ніколи думати. Треба мислити сучасними категоріями!.. — сказав директор.

— Хто не здібний оцінити казку, легенду, той не багато створить і в сучасному, — насмішкувато озвався Гримайло. — Всі здобутки виростають з віковічної казки народів, з його мрії про чудове майбутнє царство щастя. А ми ту казку переводимо в план реальності…

— Господи! — раптом заволав директор. Він витріщився па хронометр і, хитаючи головою, примовляв: — Що ж це буде? Отака халепа! Що мені скажуть в області? До двох годин ночі пробазікали. Товариші! Ви мене без ножа ріжете! Товариші, розходьтеся спати!

— Підемо, нічого не станеться! — заспокоїв його Гримайло. — Зберемось завтра, друзі, чи то пак вже сьогодні. Суперечка ще не закінчилась.

Машина часу

Наступного дня, після вечері, знову спалахнула палка суперечка. Зібралися всі: і американці, і маленька Маня з мамою, і великий гурт слухачів з села та навколишніх берегів.

Першим почав Корінь, завжди мовчазний, скромний. Він говорив тихо, розважно, вдумливо:

— Ми слухали вчора гіпотези про минулі раси. Про їхню загибель. Цим пояснювали велику потенцію мозку у «відсталих» рас. Здається, я так зрозумів?

— Так, — відповів Сум.

— А чи не можна пояснити це інакше?

— Як же? — зацікавився біолог.

— Ми недавно говорили, що людство — це єдиний організм. Воно має безмежно розмаїті зв’язки. Ніщо не пропадає. Ні погане, ні добре. Воно асимілюється, воно впливає на розвиток людства взагалі. Людство висуває з себе геніїв як результат розвитку цілих груп, а геній, у свою чергу, впливає на розвиток цілого людства. Ось чому досягнення древнього єгиптянина могли впливати на розвиток мозку скіфа, а досягнення європейця — на розум вогняноземельця.

— Яким же чином? — знизав плечима Носенко.

— Індуктивно. Енергія думки, яку почали тепер вивчати, розповсюджується в просторі. Вона ж не пропадає. Вона може позитивно виливати на мозок, на мислення далекого індивіда. Ейнштейн думає над теорією відносності, а в Африці вже народжується дитина, мозок якої в потенції готовий сприйняти теорію відносності…

— Цікава думка! — сказав Сум. — Вона має раціональне зерно. Такий індукційний телепатичний вплив народів на інші народи, напевне, є. Але ж таке припущення не пояснює безлічі фактів. Залишки давньої культури, сліди пришельців з неба, походження квіткових… Та що ж ми знову будемо повертатися до вчорашнього?

— Ні, я не про те! — захищався Корінь. — У мене заперечення викликає ідея циклічності! Якщо цілий вид розумних істот жив па Землі мільйони років тому, досяг високого рівня, створив міжпланетні кораблі, то як він міг загинути? Звідси недалеко до думки, що і наша цивілізація може загинути?!

— Ні, це не так! — заперечив Сум. — Наша цивілізація розповсюдилася по всій планеті. Геологічні катастрофи неспроможні її знищити. А та, про яку ми говоримо, могла бути локальною, могла розвинутися на певному материку. А, зрештою, може, вона й не загинула?

— А куди ж поділася?

— Переселилася на іншу планету. Чому ви, товаришу Шум, усміхаєтесь? Ви звикли мислити одноденними масштабами. Пора призвичаїтись до космічних.

— Так його! — підхопив Гримайло. — А то в двадцять п’ять років у них собача старість наступає. Гірше за нас, стариків!

— Правильно! — ствердив Сум. — Слухайте ж далі. Ви знаєте, Що на Землі був тропічний клімат навіть на півночі. Мабуть, уся планета була своєрідною оранжереєю. А потім різкі зміни, похолодання, льодовики. Першим видам розумних істот, які виникли в умовах тропічного клімату, було дуже важко. Що їм залишалось робити? Або перебудовувати умови на Землі, або переселитися на іншу планету.

— Куди ж? — недовірливо запитав Носенко.

— Та хоча б на Венеру!

— Е, це вже гадання!

— Не гадання, а одне з припущень. А ви думайте, підказуйте щось інше.

— Нащо сперечатись, — примирливо сказав Гримайло, — скоро дізнаємось, хто правий! А тепер хотілося б поговорити про майбутнє нашої Землі, людства! Це ж дуже цікаво…

— Що ж цікавого? — авторитетно заявив Лисиця. — Ніякої таємниці нема. Наука підіймається все вище. Жити будемо все заможніше. Полетимо на далекі планети.

— А далі? — усміхнувся Гримайло.

— Тільки самогубство! — раптом цинічно сказав американець, вперше обзиваючись за весь вечір. — Що можна чекати від гомо сапієнс? Людина людині вовк! Ви говорили про минулі раси? Хай так, вони були! А де вони тепер? На дні океанів. Вони винаходили ядерні засоби, приводили їх у дію і пускали себе і ближніх своїх на дно. От що буде з людиною. Наша цивілізація не виняток!..

— Брехня, — сказав суворо Корінь. — Пробачте за грубий вираз, але це брехня. Не вірю я, що люди загублять себе і планету. Навіть думати не треба про це.

Над майданчиком полинув задоволений гомін. Гримайло хитро поглянув на американця.

— Ну що, ваша гіпотеза не дуже схвалюється?

— Подивимось, — впевнено заявив Нойс. — А не ми, то діти наші.

— Для чого ж діти! — загадково сказав Гримайло. — Може, й ми! Ви теж, містере Нойс!

— Що ви маєте на увазі? — здивувався американець.

Раптом сирена перебила палку суперечку. Понад верхів’ями дерев застрибав промінь фар. Лисиця схопився з крісла, кинувся до дверей.

— Хтось приїхав. Побіжу стрічати…

За хвилину він повернувся, подав Гримайлу білий прямокутник паперу.

— Телеграма вам. З Києва.

— Ану давайте, давайте, — захвилювався академік. — Я давно жду її. Не одпускайте листоношу. Я напишу відповідь.

Гримайло похапцем читав текст. Його похмуре обличчя усміхалося, густі брови піднялися. Здивовані слухачі ждали. Нарешті академік склав папірець, урочисто гукнув:

— Наша взяла!

— Що таке? — не стерпів Іван. — Що там у вас?

— Хвилинку. Одну хвилинку. Я напишу відповідь. Так. Так. Оце і все. Товаришу Лисиця. Віддайте. Щоб сьогодні ж послали.

— Буде зроблено! — Директор вислизнув у двері.

— А тепер, — оглянув академік веселими очима присутніх, — тепер можна розповісти про те, що я обіцяв. Ми тут сперечалися, відстоювали кожен своє. І це чудово, це правильно. Але єдиний суддя — час. Він нас несе до майбутнього, щоб показати торжество істини і загибель неістинного, консервативного, шкідливого. Але не всі можуть побачити плоди своїх рук! Час невблаганний. Його не скоротиш, не підженеш, не повернеш назад.

— До чого це ви ведете? — заінтриговано запитав Сум. — Що — нова суперечка про суть часу?

— Ні. А втім, і так, і не так! Ви будете вражені тим, що я скажу. Я і мої помічники… Це дуже милі молоді люди Стьопа і Надя. Я їх знав ще студентами… Тепер вони одружилися… Так от, наша група недавно завершила першу пробну машину часу. Не таку, як в Уелса, фантастичну, — а справжню.

Кілька секунд слухачі мовчали, вражені, здивовані. Нарешті Шум не витерпів. Одкашлявшись, він сказав:

— Пробачте, Трохиме Дадовичу, а те, що ви розповіли, не казочка?

— Не казочка, — весело заявив учений. — Більше того, я дав телеграму, щоб установку привезли завтра сюди. Стьопа і Надя теж приїдуть. Ми створили невелику, портативну машину часу. Енергію для неї дають акумулятори атмосферної енергії…

Присутні збуджено зашуміли. Американець завзято писав щось у свій блокнот. Гримайло, заглушаючи гомін, крикнув:

— Досі ми тільки сперечалися про різні факти, а тепер пересвідчимось, хто правий, а хто ні.

— А можна побачити, як житимуть люди в майбутньому? — запитав Корінь.

— Можна.

— І всі зможуть заглянути в майбутнє? — недовірливо озвався Носепко.

— Не всі. Кожен зокрема. А потім, повернувшись, мандрівник розкаже, що він бачив. Згода?

— Згода! — радісно защебетала дівчинка. — Я теж полечу в майбутнє!

— Полетиш, — ніжно сказав Гримайло. — Ти обов’язково полетиш.

— Дозвольте, — втрутився у розмову Шум. — Але ви не сказали, в чому ж суть подорожі в часі. Адже для присутніх це все… дуже неймовірно.

— Дуже просто, — серйозно відповів академік. — І дуже складно. Безумовно, що безпосередньо подорожувати всім тілом у майбутнє або минуле не можна. Закони розвитку матерії тісно зв’язані з часом. І нам не вискочити з його потоку, бо ми самі є тим потоком, його частиною.

— То як же? — запитав Малина.

— Я скажу. Подорож можна здійснити суб’єктивно. Наприклад, назад. Ми вже говорили, що ніщо не зникає. Кожна подія, навіть найменша, записана в пам’яті природи. Так, як звуки записані па плівці, на пластинці, на кристалі, в живій клітці. їх можна відновити, прочитати, якщо зуміти, звичайно.

— Звідки ж ви їх читаєте? — поцікавився Заграва.

— З простору, — спокійно сказав академік. — З вакууму. Ви знаєте, що вакуум — це не порожнеча, як думали раніше. Ще Дірак припускав, що вакуум — це суцільний матеріальний фон, або потенціал матеріальних часток. Сучасна наука йде далі. В просторі є безліч різних світів, таких і не таких, як наш, але по-різному орієнтованих у своїх координатах. Вони не заважають один одному, вони пронизують один одного, а тому невидимі для наших почуттів.

— Аж голова туманіє, — почувся голос із задніх рядів.

— Дивлячись, яка голова, — засміявся Гримайло. — Далі. Будь-яка подія, що вже пройшла, не зникає безслідно за законом збереження енергії, а занотовується па скрижалях природи. Ті скрижалі не лише проявлені частки, а невидимий фон Дірака, або фізичний вакуум. Як же прочитати ті записи, як розшифрувати їх? Це доступно тільки людині. В тілі людини, в її свідомості, в її інстинкті, інтуїції, в мозку, в кожній клітині заховано минуле, яке будувало її, вирощувало, формувало. Та ми вже про це говорили. Макрокосм і Мікрокосм — єдині. Людина — це Всесвіт у мініатюрі. Отже, потенціально в людині таїться вся Безконечність. Перед нами стояло завдання: зуміти прочитати цю Безконечність, або спробувати читати. Звичайно, все залежить від психіки піддослідного, від його прагнення. Хід процесу приблизно такий. Певний енергетичний промінь оббігає найглибші поверхи мозку людини, де заховані предковічні записи, збуджує їх, примушує, так би мовити, резонувати. Цей резонанс приводить у рух записи минулого в просторі або вакуумі, минуле оживає, і людина суб’єктивно переживає те, що вже давно минуло.

— І переживає реально? — недовірливо перепитав Шум.

— Абсолютно реально. Хіба вам не доводилося бачити яскравих снів, які пам’ятаєш потім все життя? Дещо з реального життя, навіть не дещо, а більшість, забуваєш, а сни — ні. Все залежить від енергії події, від того враження, яке переживає психіка. Далі. Оскільки кожен індивід зв’язаний з безліччю своїх предків, оскільки вони передавали йому через спадковий механізм свій досвід, то він, цей індивід, може пережити не лише своє минуле, а й минуле далеких поколінь!

— Колего! — зворушено сказав Сум. — Це епохальне відкриття. Дозвольте вам потиснути руку.

Слухачі щирими оплесками підтримали його слова. Академік підняв руки, ніби захищаючись.

— Друзі, не треба! Це не зовсім точно. Не лише я творив установку часу, а все людство. Ми ж стільки говорили, що все в світі взаємозв’язане. В машині часу з’єдналися мрії всіх людей. І не тільки людей Землі, а може, й далеких братів з інших планет, які дивляться на нас, співчувають нам, бажають нам щастя…

— Трохиме Дадовичу! — вибачливо озвався Заграва. — Ви нам сказали про минуле… Але майбутнє…

— Це правильно. Я не розповів, як же людина може мандрувати в майбутнє. В основному теж так. Суб’єктивно.

— Але ж запису майбутнього нема? — заперечив Шум.

— Нема! — підтвердив Гримайло. — Або майже нема.

— Що значить «майже»?

— Нема запису такого, як минулого. Дайте мені відповідь: в жолуді є запис майбутнього дуба, в зерні — запис колоса пшениці і всіх майбутніх колосів?

Шум промовчав.

— Мовчите? От бачите? Майбутній розвиток будь-якої рослини, тварини, явища, речі, події закладено в минулому, в сучасному стані попередніх явищ. Саме буття, розвиток — є не що інше, як розгортання програми, закладеної в світі, вияв потенційного в реальному. Отже, і наше майбутнє, майбутнє людини, країни, Землі, Всесвіту, — це все те, що має розвинутися з нас, що вже таїться, зріє в нас, у наших думах, помислах, у наших звичках, характері, в соціальних передумовах, коротше, в Космосі, який є нашою домівкою, нами самими. Всесвіт — це зерно. Майбутнє його — це ріст того зерна. Людина — це Всесвіт у мініатюрі, ми вже говорили. Отже, потенція її майбутнього, його зерно — це вона сама, її свідомість, її мозок, її глибинна суть, її свобода волі. Наша установка часу знову ж таки лише збуджує потенційну програму, записану в підсвідомості людини, посилює її, приводить у дію, змушує суб’єкта пережити те, що з ним буде в майбутньому або з його далекими нащадками…

— Ви ж говорили, що людина не зможе побувати там, де вона не житиме у майбутньому фізично! — озвався Шум.

— Вона побуває там суб’єктивно. Перед нею розгорнеться запис можливих майбутніх подій, запис, як я вже сказав, її власної свідомості, її мозку, її організму. Людина не буде пасивним спостерігачем грядущого, а відчує себе одним з тих далеких нащадків. Вона навіть забуде про себе, а відчує себе суб’єктивно одним з них. Глибина часу, в який проникне індивід, залежить від його свідомості, від прагнення в майбутнє, від імпульсу психічної енергії. Чим сильніший імпульс, тим ширше розів’ється програма, тим яснішим, грандіознішим здасться майбутнє.

Завтра надвечір мої асистенти привезуть установку. Ночі дискусій минули. Тепер почнуться ночі таємниць і небачених чудес…

Вже давно розійшлися слухачі. Відпочиваючі заснули. А Іван ішов попід шатами дрімучого лісу, знову й знову згадуючи грандіозні ідеї Гримайла, ідею про суть Майбутнього. Батько Майбутнього — закон Причинності, закон причин і наслідків.

Як це здорово! Людина, нація, людство само творить свою долю. Що посієш — те й пожнеш! Той, хто йде дорогою світла, вдосконалення, героїзму, дає чудові плоди для майбутнього.

Нероб, гультяй, розпусник, брехун, деспот не можуть посіяти добрих зерен, а лише насіння чортополоху.

Так, тільки так. Можна деякий час приховувати від ока людей свої виразки, негативні сторони життя, але від еволюції, від майбутнього не приховаєш.

Накопичення негативного не переросте в позитивне. І навпаки. Конденсація позитивного ніколи не залишиться в невідомості, де б вона не відбувалася: в душі людини, в гущі народу, в цілому світі, — вона не зникне, а дасть у сучасному чи майбутньому чудові плоди.

Іван зупинився на високому березі, відчув подих Дніпра, замріявся. Радісна думка буяла в душі, розпирала груди.

Треба брати долю в свої руки, творити її творчим трудом, чесністю, любов’ю, дружбою, незламним прагненням до великого братерства між людьми, між розумними істотами Всесвіту…

З глибини часу

Надвечір до будинку відпочинку під’їхала машина з Києва. З неї обережно вивантажили дивний пристрій — напівпрозору сферу, кілька параболічних антен і багато всяких ящиків. Все це під наглядом Гримайла обережно перенесли на відкритий майданчик.

Заграва познайомився з асистентами Гримайла — Стьопою і Надею. Вони були мовчазними і якимись розгубленими. Може, давалися взнаки, як сказав про це Гримайло, довгі безсонні ночі останніх місяців. А може, вони хвилювалися перед випробуванням установки. Але, дізнавшись, що Іван космонавт, Стьопа трохи розтанув, дещо пояснив, розповів.

Антени призначалися для прийому і трансформування просторової енергії, вірніше, енергії вакууму. Внутрішня енергія піддослідної людини в машині часу вводилася в єдиний потік енергії світу, простору, Космосу. Все інше залежало від мозку, від свідомості, від якості і чистоти записів, які зберігалися в таємничих глибинах організму. Напрям часу — минуле чи майбутнє — теж залежав від індивіда, від його творчого імпульсу.

Багато що Іванові було незрозумілим. А Шум Ананій — той взагалі посміювався, скептично кривив губи, кидав іронічні репліки:

— Чарівний ліхтар для дітей… Фантасмагорія… Побачимо, побачимо… А все-таки, чи є у вас магнітофон? Чи ви покладаєтесь лише на суб’єктивний переказ піддослідного?

— Згодом будемо записувати видіння піддослідних на спеціальні плівки і кристали. Можна буде навіть створювати фільми. Як? Розшифровувати біоелектричні сигнали мозку, радіацію думки, переводити їх у світлові, акустичні сигнали. Це довга і складна справа, потім поговоримо…

— Виходить, поки що будемо тільки слухати те, що розповідатимуть піддослідні?

— Тільки.

— А якщо вони обманюватимуть? Або додадуть своє, суб’єктивне, те, чого насправді не відбулося?

Обличчя Гримайла потемніло. Але він стримався і сухо, коротко відповів:

— Я вірю людям. Брехуни є, але їх небагато. Сподіваюся, серед нас їх нема.

Ананій прикусив язика і більше не обзивався. Тільки американець все ходив з дружиною навколо установки, жартував:

— А що, коли в майбутньому побачимо не те, що вам подобається? Га? Як тоді подивитесь на проблеми подорожі в часі?

— Про що ви? — дивувався Гримайло, монтуючи сфери.

— Побачимо, — загадково казав Нойс. — Я сам спробую поглянути вперед. Якщо дозволите. Ви мені довіряєте?

— А чого ж, — охоче відповів Гримайло. — Залюбки. І дружину вашу можете захопити. Для точності. А то ви, кореспонденти, звикли до вільного трактування.

Американці сміялися. Нойс, понизивши голос, тихенько додав:

— А взагалі — небезпечна ця штука.

— Чому? — не розумів академік.

— Заглянути в майбутнє і побачити не те, на що сподіваєшся, — це болісно. І це дратує. Людина любить мріяти. А бачити крах своїх мрій — це страшно…

— Є мрії і мрії, — знизав плечима Гримайло. — Хто мріє по-справжньому, не злякається нічого. Навіть невдача для справжнього творця — палиця, на яку він може спертися, щоб піти далі… Побачимо. Потерпіть, вже недовго.

Після вечері весь майданчик знову був забитий слухачами. Біля стіни мерехтіли в сутінках дивні прилади, блищала велика сфера установки часу, а химерні антени націлювалися через веранду прямо в зоряну далечінь.

Стьопа і Надя метушилися біля установки часу, щось регулювали. І коли па маленьких зеленкуватих екранах затанцювали сліпучі голки електронних стрілок-променів, Стьопа сказав схвильовано:

— Трохиме Дадовичу! Енергія приймається, установка готова. Можна починати…

Над присутніми ніби пройшов грозовий розряд. Гримайло встав, оглянув присутніх, глухо сказав:

— Друзі. Це дуже незвичайно — експеримент серед народу. А може, так і краще. Майбутнє зростає не тільки в лабораторіях, а в гущі людей, серед вас. І минуле теж таїться у вас, бо воно формувало вас, ваші думи, діла і надії. Ми недавно сперечалися. Ми обговорювали безліч проблем. Ми намагалися розплутати окремі кінчики ниток, які ведуть у минуле, і відгадати майбутні зрушення, заглянути за таємничий покрив так званої долі. Давайте ж спробуємо поглянути в глибини часу…

Академік якусь хвилю помовчав, підбираючи слова. Потім, глибоко зітхнувши, підступив до машини часу і, ніби обрубуючи якісь думки, додав:

— Почнемо. Без довгих розмов. Хай говорить експеримент. Поясню ще раз. Установка часу працює в кількох режимах: погляд в записане природою, читання пам’яті природи і розгортання майбутнього з потенції, що прихована в нас. Ми спочатку випробуємо перший метод. Отже, в минуле…

Іван Заграва рвучко встав, схвильовано промовив:

— Ми сперечалися про прибульців. Я відстоював цю гіпотезу. Я відчуваю якийсь зв’язок з тими подіями. Може, мені пощастить щось побачити. Дозвольте мені першому.

— Не лише дозволяю, — радо відповів Гримайло, — а вимагаю цього. Звичайно, жартома. Але все-таки, щоб бути послідовним, — ідіть перший. Спробуйте довести свою правоту.

Сфера машини часу повільно розсунулася. Заграва зайшов Досередини, напівліг у глибоке крісло. Академік надів на його чоло темний шолом. Застрекотіло щось — і крісло опустилося вниз. Гримайло дав команду Стьопі. Сфера знову стала суцільною. Академік взяв до рук малесенький мікрофон, тихо сказав, звертаючись до Заграви:

— Іване! Повторюю: курс — минуле. Включаю установку. Ви з’єднані з простором!

На зеленому екрані з неймовірною швидкістю закрутився електронний промінь. Надя, схилившись над пультом, шепотіла:

— Тисяча років… Десять тисяч… Двадцять п’ять тисяч років… Сто тисяч… Півмільйона… Мільйон сто тисяч років… Три мільйони… Далі… Ще далі…

— Ого! — заспівала Маня. — Мамуню, як він далеко залетів!

— Тихо, донечко, тихо, — прошепотіла Таня Райдуга. — Не заважай йому подорожувати…

Стрілка на екрані згасла. Стьопа здивовано поглянув на академіка.

— Все. Він виключився. Повернувся назад.

— Відкрийте сферу, — розпорядився Гримайло. — Це нічого не значить. Хіба ви не знаєте, що за одну секунду можна пережити цілі роки?

Ось розійшлися мерехтливі півсфери. Академік звільнив Івана від шолома, допоміг вийти. Заграва нічого не бачив. Він мовчки дивився у простір. Його очі були сповнені безоднею віків.

— Ну що? — тихо запитав Гримайло. — Що ви бачили?..

— Я бачив, — дивним голосом сказав Іван. — Я чув… Там були люди іншого світу… Я був людиною Землі. І зустрічався з космонавтами. Зі мною трапилося таке, що важко повірити. Це довго розповідати.

— Не тягни, — вихопилось у Шума. — Давай одразу. А то потім нагородиш сім мішків гречаної вовни. Говори одразу, щоб без вигадки.

— Гаразд, — миролюбно сказав Заграва. — Дозвольте мені сісти. Я чомусь дуже втомився…

— Не дивно, — усміхнувся Сум. — Мандрівка за мільйони років. Незвично.

— Слухайте. Тільки пам’ятайте, що я був диким і неосвіченим. Те, що я сприймав, відбувалося в психіці далекого предка. Отож не чекайте від мене вичерпних пояснень.

Я — молодий і сильний. Я мисливець і воїн. Недавно відбулося полювання на гігантського зубра, і тепер ми повертаємось до стійбища. Ми — це я і ще багато моїх товаришів. У руках моїх палиця, спис, на стегнах — пов’язка з м’якої шкіри лисиці.

Я бачу вогні стійбища, юрби дітей і жінок. Вони танцюють, співають радісні пісні.

Тушу зубра кладуть біля вогнища. Чотири старі жінки, завиваючи від жадоби, кам’яними ножами розпорюють товсту шкіру здобичі.

Я відходжу вбік. Мені чомусь нецікаво біля вогнища, де готують смачну вечерю.

Недалеко гори. Поряд ліс. Наступає вечір. Наді мною темно-синє небо. Мене дивно хвилюють далекі вогні зірок. Я стаю під крислатим деревом і дивлюся на них.

До мене підходить дівчина. Вона висока і струнка. В неї чорне довге волосся, блискучі очі. її звати Сута. Я знаю, що люблю її. Я знаю, що вона буде моєю жінкою, матір’ю моїх дітей.

— Ходімо, Іну. Там ждуть, — каже вона.

Я заперечливо хитаю головою. Я дивлюся на зірки і не можу відвести погляду від їх тривожних вогнів.

— Поглянь, Сута, — кажу я, — які вони дивні — небесні жарини. Що то? Для чого вони? Хто поставив їх там?

Сута лякливо оглядається, пригортається до мене. її груди біля моїх грудей, це приємно лоскоче тіло, але мене дратує її благальний шепіт:

— Не треба. Не дивися па зірки. Му казав, що їм треба поклонятися, а не розглядати їх. Він казав, що ти великий грішник. Казав, що ти не поклоняєшся богам, а розглядаєш їх на небі. Іну, бережися. Я боюся за тебе. Краще ходімо їсти м’ясо. Ти ж полював. Ходімо, Іну. М’ясо дуже добре…

— Я не хочу їсти, — кажу я. — Я люблю дивитися на зірки. Ходімо в гори, Сута. Ходімо до моєї печери. Я покажу тобі свої малюнки. Я записую все, що бачу. Тобі сподобається. Чуєш, Сута? Ходімо.

Але дівчина оглядається з острахом.

— Ні, ні. Я боюся. Хтось побачить, скажуть Му.

Лють закипає в моїх грудях. Доки він буде страхати мисливців і жінок — старий Му? Він тримає в покорі все стійбище, бо мисливці вірять, що Му розмовляє з богами, що він служить їм і що боги допомагають мисливцям полювати па зубрів, коли він помолиться.

Мені жаль Сути, але я не знаю, як переконати її, що Му зовсім не сильний, що він — тільки злий і боягузливий дід. Я кажу, важко зітхнувши:

— Піду сам, коли ти не бажаєш.

Я йду вузькою стежиною. Вона веде мене все вище і вище. Зупиняюсь, дивлюся вниз. Сута тривожно махає рукою, зве. Ні, я не піду. Мені хочеться простору, гір, мені хочеться висоти і тиші.

Ось і печера. Чорний, захований між густими кущами вхід. Я викрешую з камінців огонь, запалюю смолоскип, іду покрученими переходами. Праворуч і ліворуч блискають, переливаються різними барвами дивовижні кам’яні стовбури.

Я зупиняюсь біля високої рівної стіни, ставлю смолоскип у дірку, видовбану в камені. Дивлюся на свої малюнки. На стіні біжать олені, зубри, важко йде мамонт, стрибає на здобич печерний лев. А трохи далі — воїни оточили зубрів, наміряються на них списами.

Мені приємно дивитися на малюнки. Адже це я сам намалював їх. Я мрію про те, що колись приведу сюди маленьких дітей, яких мені народить Сута, і покажу їм цю стіну. Я навчу їх малювати. Вони будуть не тільки полювати і їсти м’ясо. Вони будуть малювати і дивитись на зірки.

Я знову беру охру і старанно вимальовую жіночу постать. Це Сута.

Смолоскип догорає. Я залишаю малюнок і йду назад. Знову гірські стежки, густі нетрі. А над головою — іскри далеких зірок.

Біля стійбища мене зустрічає худий високий дід. Це старий чарівник Му. Він суворо дивиться на мене, запитує:

— Де був, Іну?

— Що тобі до того, Му? — зловтішно кажу я.

— Бійся богів, — грізно промовляє Му. — Вони карають за непослух. Покайся!

Я мовчки йду геть. Хай Му говорить старим жінкам і дітям. Я знаю, що він боягуз і брехун. Хай потрясає кулаками і блискає очима. Жодна зірка не впаде з неба від його заклинань.

Я не йду спати в печеру, а лягаю надворі, на камені. Підклавши руки під голову, дивлюся в безмежну зоряну далечінь. Дрімота насувається на очі, заколисує. В імлі бовваніють вартові біля печер. Рикають звірі у темряві. Тліють вогнища. Глухо шумлять ліси.

В небі спалахує світляна пляма. Здається, ніби хтось раптово викресав з каменя вогонь і розпалює хмиз. Вартовий тривожно кричить. Я встаю з каменя, дивлюся вгору. Вогнище в небі збільшується, росте, яскравішає. Ось воно вже перетворилося на яскраве багаття.

З печер вибігають жінки, мисливці, діти. їх обличчя нажахані. Чути лемент і плач. У небі гримить. Той гуркіт сильніший від грози.

— Бог Сонця розгнівався! — хрипко кричить Му. — Біда, мисливці!

Сліпучий стовп вогню опускається над лісом, недалеко від стійбища.

Всі падають на коліна. Тільки я один стою на плоскому камені. Мені хочеться дізнатися, що впало за лісом. Відблиски дивного вогню освітлюють скелі біля стійбища.

Му поглядає на мене. Побачивши, що я стою, він розлючено кричить:

— Вклонися богам! Хіба не бачиш — боги розгнівалися?!

— Вклонися! — з благанням повторюють люди. Але я не хочу кланятися. Я не розумію, для чого кланятися.

Над лісом спалахує заграва. Довжелезні язики полум’я здіймаються в небо. Дрижить земля.

Горять, ніби смолоскипи, дерева. Жінки і діти лементують. Тривожно перемовляються між собою мисливці.

Мимо стійбища мчать звірі. Все змішалося разом: леви, сарни, носороги, гади, страуси, леопарди, — все мчить у гори, далі від палаючого лісу.

Му дивиться на мене і тремтить від ненависті й страху. Він кістлявим пальцем показує на мене.

— Лихо впало на стійбище, люди! Винен у цьому Іну. Це він дивився щоночі на зірки. Це він не поклонявся їм і Сонцю. Це він зневажав звичаї стійбища. Небо посилає кару за його гріхи. Небо вимагає жертви. Чуєте, мисливці?

Ніби зграя шакалів, кидаються на мене мисливці. Вони згуртовані страхом і гнівом. Вони бояться битися зі мною один на один. Я сильний і молодий. Навіть тепер я розкидаю їх, немов диких котів. Але Му б’є мене підступно ззаду палицею по голові. Я падаю непритомний.

Коли я отямився, на сході вже пломеніла зірниця. Я був зв’язаний і лежав на майдані, де стійбище приносило жертви богам. Мисливці, жінки з ненавистю дивилися на мене. Тільки діти злякано виглядали з-за спин дорослих, не розуміючи, в чому справа.

Пожежа над лісом вщухала. Тільки чорні пасма диму котилися до обрію. Я поворушився, відчув сильний біль в руках, у спині. Я не міг встати. Руки мої були зв’язані за спиною. Я лежав на чомусь твердому, колючому.

Біля мене стояв Му. Він підіймав руки до сходу, з піною біля рота кричав:

— Зараз зійде ясний бог! Ми принесемо йому в жертву великого грішника. Хай відійде лихо від нашого стійбища! Хай більше ніколи небо не посилає на землю палючий вогонь!

Що він говорить, хитрий і підлий дід? Вони бажають спалити мене? За що? Чим я завинив?

Я бачу недалеко від себе Суту. Вона стоїть серед жінок і гірко плаче. Мисливці дивляться тупо і боязко. Му дістає з-за брудної пов’язки довгий кам’яний ніж і череп’яну чашу. Він ходить навколо хмизу, де лежу я, і бурмоче страшні заклинання.

З-за ясного обрію виходить червоне кружало Сонця. Його промені падають на гори. Синіє небо.

— Гей, мисливці! — кричу я. — Розв’яжіть мене! Чим я завинив? Не слухайте дурного Му. Хіба не можна мені дивитися на небо? Треба піти і подивитися, що впало за лісом! Хіба я завдав лиха нашому стійбищу? Чому очі ваші засліплені страхом?

— Мовчи! — гримить голос Му. — Ви чуєте, люди? Навіть перед лицем ясного Сонця грішник не кається!

Я напружив сильні м’язи, але даремно. Міцні ремені вп’ялися в тіло, не дають дихнути. Му ще раз помолився до Сонця. Все стійбище стало на коліна, залементувало. Му підійшов до мене, замахнувся ножем.

Я побачив у його зіницях зловісні вогники. Він мстив мені за непослух, за те, що я дивився на зірки…

Іван Заграва втомлено замовк. Над майданчиком стояла мертва тиша. Раптом серед неї почувся тривожний голосок Мані. Вона смикала космонавта за рукав сорочки, майже плачучи, запитувала:

— Що з ним сталося? Він залишився живий? Скажіть? Він залишився живий?

— Хто?

— Іну. Чому ви замовкли? — підганяла дівчинка.

— Я втомився. Таке враження, ніби я не спав кілька ночей підряд… Паморочиться в голові. Зараз згадаю…

Му не вдарив ножем. Щось перешкодило йому. Рука його завмерла в повітрі, пальці судорожно розкрилися, і ніж випав на землю.

Я розплющую очі, дивуюсь. Що сталося? Чи я вже мертвий? Навколо чути вигуки переляку. Всі припали до землі, кланяються комусь. Му скорчився, мов роздавлений хробак, і тремтить від жаху.

Я дивлюся в небо і бачу казкове явище. Над хмизом, у повітрі, нерухомо стоїть блискуча скеля. Вона переливається іскрами, грає барвистим вогнем. Ось вона опускається нижче, з неї виходить людина. Так, саме людина, хоч вона і богоподібна. Це тепер, через свідомість Заграви, я сприймаю ту істоту людиною, а Іну думав інакше.

Я вражений і зляканий. Я нічого не розумію. Чи жителі ясних зірок спустилися з неба? Чи бог, справді, хоче покарати мене?

А дивний посланець небес схиляється наді мною, розриває реміння, яким я зв’язаний. Він посміхається мені. Я бачу його обличчя. Прекрасне обличчя, хоч воно й неземне. Довгасте, жовте, з сильним крутим підборіддям, з пронизливими вогнистими очима. Вбрання наглухо закриває тіло пришельця. Чоло мого рятівника високе і ясне, на плечі спадає густа хвиля чорного волосся.

Він допомагає мені встати, веде до літаючої скелі. Над нею тріпочуть прозорі крила. Я вже не боюсь. Я з цікавістю розглядаю прозорого птаха. Я піднімаюсь до отвору в літаючій скелі, опиняюся в невеликій печері.

Я дивлюся згори на мисливців, на жінок, дітей. Я бачу Суту. Вона з жахом припала до землі, навіть боїться поглянути вгору. Мій рятівник стоїть поруч. Він зачиняє отвір. Я бачу, як скеля, де мене Му хотів принести в жертву богам, падає вниз. Що це? Невже мої родичі — мисливці і жінки — загинуть? Я не хочу цього. Вони не винні. Потім я збагнув, у чому справа. То не земля падає вниз, а ми летимо над нею. Ніби птахи!

Серце моє стукає так сильно, що я чую його схвильовані удари. В грудях — тривога і захоплення. Літаюча скеля мчить над лісом. Внизу клубочиться чорний дим.

Я дивлюся на рятівника. Я вдячний йому за рятунок і за те, що він взяв мене до неба.

— Ти з неба? — несміливо запитую я. — Ти бог?

Пришелець хитає головою, кладе па моє плече руку. Він мовчить, але я відчуваю його дружнє серце, його любов…

Ми опускаємось вниз. Літаюча скеля зупиняється серед згарища. Ми виходимо з отвору на тверду землю. Я оглядаюсь. Бачу височенну блискучу скелю. Вона кругла і довга. В ній видно якісь отвори. У неї гострий ніс, який дивиться в небо. Я дивлюся на гігантський утвір здивовано і захоплено. Мені стає ясно, що це він прилетів уночі з неба і приніс мого рятівника.

— Літаюча печера, — шепочу я. — Небесний змій! Він приніс мисливців з далеких зірок.

Я вклоняюся літаючій печері. Мій рятівник заперечливо хитає головою. Він бере мене за руку і веде до входу в печеру. Там нас зустрічають інші небесні мисливці. Всі вони високі, могутні, гарні. Ми йдемо чудесними блискучими переходами. Я опиняюсь у великій печері. Я боюсь доторкнутися до стіп. Вони мерехтять, переморгуються вогниками. Все навколо чудесне, казкове.

Мені показують на заглибину з шкіряною спинкою. Це, звичайно, було сидіння. Хай Ананій не підморгує іронічно, я ж казав, що передаю вам все у сприйнятті Іну.

Я сідаю. Мій рятівник, приязно посміхаючись, показує мені пальцем на стіну. Там я бачу великий блискучий прямокутник. Ось він загорається синім вогнем. На ньому виникає темне небо, ясні зірки. Потім з’являється літаюча печера, тобто зореліт. Внизу пливе велика куля. Вона збільшується, закриває все небо. Навколо хмари. А потім я бачу внизу землю. Тільки ні, то не наша земля. То якась інша, небесна земля. Я бачу велетенські стійбища. Багато печер між деревами. Ті дерева не такі, як на землі, а ніжні, широколисті. У них червоні, білі, сині і жовті листки. Я ніколи не бачив таких дерев. Поміж ними граються маленькі діти. Вони в дивних барвистих шкірах, вони жовтолиці і чорноволосі.

І ще багато-багато видінь я спостерігаю в огняному прямокутнику. Я вражений і щасливий. Це справді боги прилетіли на землю. Бо хіба звичайні мисливці можуть таке — бачити в інших світах, на інших землях?

Потім видіння зникають. Мені на голову надівають щось чорне і кругле. Я боюся. Я не знаю, що зі мною хочуть зробити боги.

— Ти хочеш мене в жертву? — запитую я. — Чим я завинив? Я ще хочу жити, я хочу побачити небесні печери, звідки ти прилетів…

Мій рятівник всміхається. Він кладе мені на чоло руку, і я заспокоююсь. Ні, поганого нічого не буде, бачу це в ясних очах мого рятівника.

Хвилі дрімоти колишуть мене. Я засинаю.

Коли я знову прокинувся — щось змінилося. Я зовсім інакше почав відчувати світ, себе, пришельців. Ніби зруйнувалася стіна в свідомості, і за нею відкрився неосяжний обрій. Той новий простір був туманний, неясний, але мій розум з тривогою відзначав його, намагався осмислити. Знайомий пришелець знімає з мене чорний пристрій. Він дивиться в моє обличчя і говорить зрозумілою мовою, мовою мисливців — моїх родичів:

— Здрастуй, Іну.

Я був приголомшений. З острахом запитав його:

— Ти знаєш моє ім’я? Звідки? Як ти зрозумів мої слова? Ти бог?

— Ні! — сміється пришелець. — Я не бог. Я людина, як і ти. Тільки з іншої землі. Богів, яким поклоняються твої мисливці, взагалі нема, друже.

— А ти? — здивувався я. — Де ти живеш? Я бачив у кришталевому озері, яке ти мені показував, небесні печери. Хіба то не житла богів?

— Ні. То житла людей, — відповідає пришелець. — Ми такі ж люди, як і ви. Колись і на вашій землі будуть великі стійбища, над нею полетять птахи, які понесуть тебе, дітей і онуків твоїх до далеких зірок.

Я радію мов дитина. Мені весело і щасливо. Я кажу моєму рятівникові:

— Іну завжди любив дивитися па зірки. Іну вміє малювати в печері на стінах.

— А за що тебе хотіли спалити? — запитує пришелець.

— За те, що я дивився на зірки. За те, що не слухав старого чарівника Му. За те, що не бажав кланятись богам, яким мисливці приносять жертви.

Пришельці переглядаються між собою. Вони чимось задоволені. Мій рятівник каже:

— Ти хороша людина, Іну. Ми будемо дружити з тобою. Мене звати Ум. Хочеш бути з нами?

Я згоджуюсь. Хіба може бути інакше. Вони приємні і гарні, пришельці з далеких зірок. Вони могутні і добрі. Я залишуся з ними. І візьму Суту. Вона теж зрозуміє їх. Вона дізнається, що не треба стояти на колінах і просити милості в богів. Що треба думати і не боятись зірок.

А потім мої враження сплітаються в бурхливий смерч. Я навіть не пам’ятаю всього, а лише окремі деталі.

Ось бачу велику плантацію, яку пришельці засаджують дивними деревами. Я і ще кілька мисливців допомагаємо їм. Ум керує нами, показує, що і як треба робити. Біля нас ходять чудернацькі істоти. Вони мовчазні і слухняні. Вони блищать на сонці, мигають кольоровими вогниками, але не відповідають на запитання. Ті кам’яні істоти копають ямки в землі і вкидають туди зерна рослин.

Я пам’ятаю, що минуло кілька років. Недалеко від стійбища виросли ряди небачених дерев. Вони були широколисті, на них розквітали розмаїті квіти. Потім з’явилися жовті і червоні плоди. Ми їли їх. Це було дуже смачно. Ум казав, що такі рослини вже посаджено в багатьох місцях землі.

Ум також сказав мені, що хоче летіти на іншу землю. На ту, що ранком і ввечері сяє над обрієм. Він казав, що хоче взяти хлопчиків і дівчаток з собою, щоб створити з них нове плем’я там, на далекій зірці.

Я зустрічаюся з Сутою недалеко біля стійбища. Вона у відчаї простягає руки до мене.

— Не вбивай мене, дух Іну. Я не завинила перед тобою. Я не бажала твоєї смерті!

— Я не дух! — кажу я. — Я живий, Сута.

— Живий? Хіба тебе тоді не забрав бог?

— Забрав. Тільки то не бог, Сута. Богів нема!

— Що ти кажеш, Іну, — жахається дівчина. — Я боюся слухати тебе!

— Не бійся, Сута, — заспокоюю я. — Я прийшов забрати тебе. Ми полетимо разом з тобою на ранкову зірку. Ми створимо там нову землю, гарні стійбища. Наші сини не будуть поклонятися богам, не будуть стояти на колінах перед боягузом Му. Ти бачила, які рослини посіяли пришельці з неба? Вони всемогутні. Такими будуть і наші діти, Сута. Ходімо зі мною…

— Ніколи, нізащо, — шепоче, тремтячи, Сута. — Я ще хочу жити.

— Ти не вмреш! Адже я живий.

— Ні, ні! Іну, не чіпай мене. Я вся тремчу. Не треба летіти. Ти вже не повернешся. Я не побачу тебе.

— Я повернуся, — відповідаю я Суті. — Тільки без тебе сумно мені буде в небі.

Я йду гірськими стежками. Я знову заходжу до своєї печери, малюю охрою на стіні. Я малюю небесну печеру, зоряних пришельців, їхні чудесні устрої. Хай далекі онуки побачать те, що бачив і я.

А потім я пам’ятаю прощання з землею, стійбищем. Ум стоїть поруч зі мною на летючій скелі, а внизу — мисливці, перелякані, здивовані. Я кричу їм згори:

— Мисливці і жінки! Я лечу в інший світ. Ми взяли десять хлопчиків і десять дівчаток. Вони народять нове плем’я. Вони будуть жити на іншій землі. Мисливці! Прощайте! Колись і в вас будуть великі прозорі печери, колись і ви будете літати до ясних зірок. Не слухайте старого Му. Він обманює вас!..

— Не поклоняйтесь ідолам, — чути могутній голос пришельця. — Бачите — зірки сяють вночі на небі? То такі ж світи, як ваше сонце. І там теж живуть люди, як на вашій землі. Вони ваші брати. Прийде час, ваш розум просвітлиться і далекі світи будуть єдиними, дружними. Розум всемогутній, йому поклоняйтесь, люди!

Мисливці падають на коліна, боязко кланяються пришельцю. Мені жаль їх. Вони так нічого й не зрозуміли. Я дивлюся на Суту, простягаю їй руки.

— Сута, летимо зі мною!

Вона ховається за спину матері, ламає у відчаї руки. Ні, вона не полетить зі мною в небо. Я буду самотній на ранковій зірці.

А потім небесна печера — гігантський зореліт — здіймається в небо. Внизу тріскаються скелі, дрижить земля. Мимо отворів пропливають хмари. На чорному небі сяють яскраві зірки.

В небесній печері безтурботно граються двадцять дітей. Десять хлопчиків і десять дівчаток. Вони ще не знають, куди їх везуть. Вони виростуть в іншому світі.

Ум обняв мене за плечі. Ми дивимось в отвір, де за прозорим покриттям сяє ранкова зірка. Вона наближається. Що жде мене в новому світі, ким я стану? Нечувані думки розпирають мій мозок, хвилюють душу…

А потім… потім, здається, все. На цьому моє видіння закінчилося… Напевне, закінчився мій імпульс проникнення в минуле… Я на цьому отямився… тобто повернувся в сучасне.

— Дозвольте, але ж так не можна. Треба дізнатися, що сталося з ними?

— Треба, щоб Заграва ще раз заглянув у минуле, — заявив Малина. — Хай додивиться до кінця.

— Тільки не тепер, — попрохав Заграва. — Трохи пізніше. Хай інші спробують. Адже нас цікавили не тільки пришельці.

— Правда, — сказав Гримайло. — Але й так ми вже почули дуже багато. Перше, люди на Землі існували багато мільйонів років тому. Друге, пришельці садили на Землі якісь рослини. І третє, правда, це ще не точно, — на Венері можлива цивілізація, споріднена з нашою, земною.

— Аж не віриться, — покрутив головою Труба. — Ні, ні, що не кажіть, а наша історія — це крапля в морі. Та інакше й бути не може. Позаду — океан часу. І він зовсім не вивчений.

— Отже, тепер будемо вивчати його, — засміявся Гримайло. — А щоб не витрачати часу — хто далі?

— Я. Дозвольте мені, — схвильовано заворушився в проході невисокий хлопчина.

— Хто ти? — здивувався Гримайло.

— Я Вася, — шморгнувши носом, заявив хлопчик. — Я вчуся в п’ятому. Я хочу знати, чи полечу в небо. Бо все одно втечу.

Присутні засміялися. Академік поглянув на своїх асистентів. Надя хитнула головою.

— Такому можна заглянути в майбутнє. Хай іде. Не бійся, Васю. Сідай сюди. Тільки будь уважним, щоб не пропустив нічого.

— Ні, — запевнив схвильований хлопчик. — Розкажу про все.

Він сів у широке крісло, заплющив очі. Надя відійшла вбік, стала біля пульта. І прозора сфера заховала його в своїй таємничій глибині.

Вийшовши, Вася довго не міг отямитися. Він сів па стілець, який йому підсунув академік, мовчав. Потім тремтячим голосом почав розповідати:

— Я буду космонавтом. Чуєте? Я буду космонавтом. Я бачив себе в школі. Я летів у ракеті. Я був на Місяці…

— Підожди, підожди, — заспокоїв його Сум. — Ти все по порядку. Як слід. Так, як дядя Іван.

— Я так не зумію, — розгубився Вася. — Я по-простому.

— Гаразд, — усміхнувся Гримайло. — Давай по-простому.

— Там було багато всього, — сказав хлопчик. — Але найясніше я пам’ятаю політ на Місяць. Було страшно. Спочатку на Землі. Космодром. Я вийшов з машини, одягнений у скафандр. Мене проводжали товариші, вчені. Я прощався з ними.

Потім ліфтом піднявся в ракету. Вона була дуже висока. Я сів у крісло. Переді мною були якісь прилади, я тепер забув, які вони точно на вигляд… а тоді знав, що і до чого.

На екрані я бачив обличчя людей. Вони запитували мене про щось, я їм відповідав. А тоді — політ. Мені було важко, а пізніше, коли в ілюмінаторі потемніло, стало легше.

Я бачив зорі. Вони були яскраві. А небо не таке, як на Землі, а зовсім, зовсім чорне.

Я дуже радів. Пам’ятаю, що я навіть співав від щастя. Інколи з’являвся па екрані телевізора мій учитель, сивий вчений. Він підбадьорював мене і, жартуючи, казав, щоб я не проспівав Місяця. Адже це був мій іспитовий політ. Еге ж… Перед тим я літав з інструкторами, а тепер сам.

А потім — падіння. Було страшно. Але я тримався добре. Бо вірив приладам, над якими працювали мої товариші, бо вірив моєму вчителю, собі, своїй долі. Та все-таки при посадці щось сталося. Я не пам’ятаю точно, але мені здається, що ракета зачепилася за високий гострий пік. Падіння було повільним, та все ж я втратив свідомість від удару.

Коли отямився, то в ілюмінаторі видно було поверхню Місяця. Мертва, похмура, вона викликала відчай. Я довго не міг збагнути, що трапилося і що тепер робити.

Я викликав Землю. Земля не відповідала.

Я перевіряв прилади — вони не діяли.

Пам’ятаю одне: ракета вийшла з ладу. На ній назад повертатись не можна було.

Але я не розгубився. Я повірив, що мене не залишить Земля напризволяще. Я вирішив ждати. І не лише ждати, а й провести ті дослідження, ради яких був посланий.

Завдання моє було складне. Пам’ятаю, що воно стосувалося вивчення мінералів… і можливих рослин, і складу атмосфери, і багато чого іншого.

Я вийшов через люк назовні. Ракета була розкраяна з одного боку. Крізь діри блищали обривки дротів, уламки приладів.

Я захопив з собою прилади, запасні балони для дихання. Йдучи па розвідку, точно вимірював напрям, щоб повернутися до ракети. Пам’ятаю, що я знайшов багато цікавих покладів мінералів. Жалкував, що не міг повідомити на Землю. Радіостанція ракети розбилась, а передавач скафандра був слабенький, він був призначений лише для зв’язку на близьку відстань.

Потім в одному кратері я побачив мохи. А може, це були не мохи, а щось інше. Не знаю точно… Але мені так здалося. Я їх закрив у спеціальний пристрій, переніс до ракети. І знову вирушив у розвідку, щоб не сидіти, не думати про кінець… Я знав, що мене не залишать в біді, але діждатися рятунку надії не було. Кисень мав скоро закінчитися, а передати, де впала ракета, я не міг.

Одного разу я не повернувся до ракети. Перескакуючи через провалля — на Місяці стрибати було дуже легко, — я впав і дуже забився. Коли я почав вибиратися з провалля, то помітив, що прилад, який показував напрям до ракети, зіпсувався. Я збагнув, що тепер не знайду дороги назад.

Остання надія згасала. Хто мене знайде серед холодних пустель Місяця? Я знав, що на Землі є багато космонавтів, що є ракети, які негайно прилетять па допомогу, але куди ж летіти? Де знайти мене?

Я довго шукав шляху, намагався розгледіти сліди на попелі, щоб потрапити назад, але все даремно.

Я ліг на камені відпочити. Дивився в небо. Я бачив Землю. Вона була близька і рідна. Я бачив хмари, океани, материки…

Так було довго. Я поглядав на годинник. Кисню залишалось на кілька годин. І вже тоді, коли не залишалося й краплі надії, я почув голос.

Спочатку я думав, що мені приверзлося, що починається… як її… галюцинація. А потім голос знову зазвучав сильніше. Це був голос дівчини… голос Землі… Він говорив:

— Василю… Василю… Земля знає про катастрофу. Земля слідкує за вами. У вас закінчується кисень, але ви надійтесь. Василю, Василю… Залишайтесь там, де ви лежите…

Я здивувався. Що таке? Хто мене бачить на такій відстані? Невже це насправді, а не сниться? А голос невтомно повторював:

— До вас летить автоматична ракета. Якщо вона сяде невдало, Космоцентр пошле ще одну. На ній ви повернетесь назад. Василю! Якщо ви чуєте мене — встаньте…

Я звівся па ноги, підняв руки до Землі. Я відчув, як по моїх щоках потекли сльози радості. Я слухав голос дівчини, як музику, я звертався до неї, дякував їй, говорив ніжні слова.

А дівчина вела далі:

— Земля рада, що ви почули нас. Ракета йде на посадку. Вона сідає за два кілометри од вас. Не витрачайте часу. Йдіть до неї.

Я розгублено розвів руками. У мене не було ніякого орієнтиру. Я не знав, куди йти.

Дівчина мов почула ці думки. Вона казала:

— У вас розбився компас. Я буду направляти вас. Повертайтеся потроху. Так. Ще трохи. А тепер ідіть. Я слідкуватиму за вами. Я приведу вас до ракети.

І я пішов. Крізь гори, кратери, провалля. Коли я трохи збивався зі шляху, голос Землі направляв мене на вірний шлях.

І ось нарешті я побачив блискучий шпиль ракети. Це був апарат, неодноразово випробуваний у польотах на Місяць і назад. Мені ледве-ледве вистачило кисню, щоб пробратися всередину.

А потім знову — Космос. Темрява і зорі. І повернення на Землю.

Коли я приземлився, мене зустрічала велетенська юрба народу. Всі вітали мене, поздоровляли. Але я не розумів, чому, за що. Справжнім героєм був той, хто врятував мене.

Ніби підслухавши мої думки, мій учитель, сивий вчений, сказав:

— Ось, знайомся… Твоя рятівниця, голос Землі…

Я побачив дівчину. Вона була якась дивна. Проста і гарна. Близька з першого погляду. її звали Таня.

Потім ми були разом. Пам’ятаю, що ми довго розмовляли, гуляли, їздили сюди, в рідні місця. А тоді… тоді… вона була в білому… і нас хтось вітав… але я забув… Оце і все.

Вася розповів про своє видіння залпом, ніби читаючи книгу. А потім, отямившись, засоромився і замовк. Гримайло, поклавши широку долоню його на голову, задушевно сказав:

— Що ж, Васю, твої мрії здійсняться. А все інше залежить від тебе.

— Цілий роман, — обізвався Шум. — Шустрий хлопець. Навіть весілля йому приверзлося.

— Не приверзлося, — гаряче заявив Вася. — Це буде точно!

— Що ви справді, — захистив хлопця Сум, — так не можна. Невже ви гадаєте, що він міг нафантазувати за одну хвилину в установці часу цілу повість?

— Не знаю, — заявив Шум. — Але тут є одне слушне запитання. Якщо ці видіння дійсно передбачають майбутнє, то може вийти плутанина. Я дізнаюся, що мені буде завтра, а сам зроблю все навпаки.

— Ви так гадаєте? — запитав, усміхаючись, Гримайло. — Я не впевнений, що так можна зробити?

— Чому ж? — заперечив Шум. — От Вася узнав, що він потрапить на Місяць, що ракета розіб’ється, що він буде на грані загибелі. І раптом… трохи пізніше він згадає про це, злякається… і не полетить на Місяць, не стане космонавтом… Як же тоді ваша, пробачте, машина часу? Як її передбачення!

— Неправда! — схвильовано сказав Вася, стиснувши кулачки. — Я не боюся! Хай ракета розбивається. Хай падає. А я все одно полечу. Не можна боятися. Чуєте? Не можна…

— От вам і відповідь! — суворо озвався Гримайло. — Я не знаю, чи можна що-небудь додати. Напевне, дізнавшись про те, що має бути, людина спроможна не допустити абсолютно точного повторення подій, бачених з допомогою установки. Але ж справа це в подробицях, а в суті… У всякому разі, чесна людина ні за яких умов не зробить підлості. Закон Причинності — основа світу…

— Зачекайте, містере Гримайло, — промовив Нойс. — Дещо неясно. Десятки, тисячі людей стануть проникати в майбутнє. Вони бачитимуть майбутні досягнення і, звичайно, переноситимуть їх у сучасне. Але тут протиріччя…

— Яке? — здивувався академік.

— Якщо досягнення майбутнього перенести в сучасне, то тоді прогрес повинен перевищити в процесі життя те, що людина бачила в машині часу.

— Ви так гадаєте? — усміхнувся Гримайло. — По-перше, людина із сучасного повністю не сприйме досягнень майбутнього, а лише стільки, скільки дозволяє місткість мислення. Але проникнення в майбутнє прискорюватиме еволюцію. Все одно, що підйом вгору. Чим вище на гору, тим ширший горизонт. Так і тут. Ми проникаємо на гору часу. І майбутнє вже не мріється нам у туманних уявленнях, а стає нашим другим зором, таким, як звичайний зір. Коли ви бачите попереду свою мету, скажімо, місто Київ, ви не звертаєте з дороги, щоб обминути його! Так і тут. Ви знатимете, що саме чекає вас, які події, але сміливо підете їм назустріч. Може, це навіть дозволить втручатися в хід подій, покращувати певні обставини, плани, і навіть… не знаю, може, це не так… але, може, це дозволить одвертати смерть.

— Ще одне слово, якщо дозволите, — заявив Нойс. — Тут ось моя дружина Елен… м-м-м… шепоче мені на вухо, що є сумнів щодо машини…

— Який же? — здивувався академік. — Ми слухаємо вас, місіс Нойс.

— Пробачте, — ніяково озвалася американка, — але я сказала це не з метою образи. Ви самі сказали, що машина часу розгортає те, що є в зерні свідомості. Чи не так?

— Так.

— То, може, видіння в установці є лише фантазією душі, своєрідним сном, мрією. Хлопчик мріє про польоти, він побачив себе космонавтом. Заграва — ентузіаст гіпотези про пришельців, він начитався різних припущень, от він і побачив далекі часи і дивних розумних істот.

— А ваш чоловік, — насмішкувато сказав Заграва, — містер Нойс, який вважає, що Земля загине в атомній війні, побачить в машині часу атомну битву? Так?

— Гм, гм, — змішалася жінка Нойса. — Може, й так. Саме так.

— Це можна перевірити, — заявив кореспондент. — Містере Гримайло. Дозвольте мені бути піддослідним?

— А чого ж, — охоче згодився академік. — Оце й буде справжньою перевіркою. І я впевнено йду на неї. Я вірю вам…

— Спасибі. Можна тепер?

— Ні… Краще завтра… Треба сконденсувати більше енергії. Друзі. Ми ждемо вас завтра. Подумайте, хто чого бажає. Ми з радістю використаємо послуги кожного. Проникнення в майбутнє — що є чудовіше в світі?

Ніч друга

Містер Нойс був урочистий, підтягнутий. Він переможно поглядав на Гримайла, усміхався, жартував.

— Ви не хвилюєтесь, містере Гримайло?

— А чого б то? — дивувався академік.

— Аякже! Ваш винахід випробовується па експорт, — сміявся Нойс. — А раптом він не витримає іспиту?

— У вас американська самовпевненість! — у тон йому відповів Гримайло. — Заходьте, готуйтесь до мандрівки в майбутнє. І залиште тут, на веранді, свій репортерський характер.

Веселий дружній сміх покотився з веранди на берег. Американець викинув недокурену сигару в річку, зітхнув, пригладив рідке волосся.

— Ну що ж, я готовий.

Лягаючи в машину часу, він поглянув на Елен, щось сказав по-англійськи. Вона схвально хитнула головою.

Півсфери зійшлися. Гримайло дав команду Стьопі і Наді. Над головами присутніх спалахнули примарним сяйвом антени — приймачі енергії.

— Що він сказав? — безцеремонно запитала Маня у матері.

— Тихо, — прошепотіла Таня. — Негарно…

— Ні, що він сказав? — допитувалася дівчинка.

— Він сказав, — пояснив Малина, — що колеги його лопнуть від заздрощів. Що він привезе в Америку і надрукує в своїй газеті точне пророцтво про майбутню атомну війну!..

— Яку війну? — здивувалася дівчинка. — Війни ж не буде!

— Правильно, Маню, — ласкаво сказав Гримайло. — Тобі не потрібна машина часу. Ти знаєш і так. А що принесе він звідти — побачимо. Стьопо! Вмикай!..

Електронне вістря заколивалося, рушило по екрану. Надя схилилася над пультом, відлічувала:

— Десять років… П’ятнадцять… Тридцять… П’ятдесят… Все…

— Недалеко залетів американець! — озвався Шум. — Невже таки надибав атомну війну?

Ніхто не відповів. Над верандою, над берегом запанувала мовчанка. Чому? Чому присутні так нетерпляче очікують результатів? Що принесе з мандрівки ця людина — житель зовсім іншого світу? Невже він побачить лише породження маніакального розуму, вихованого сенсаціями, страхом і непевністю?

Сфера розійшлася. Нойс нерухомо лежав у кріслі. Обличчя його було спокійне, очі заплющені.

— Милий, що з тобою? — захвилювалася Елен. Нойс різко ворухнувся, ніби прокидаючись зі сну.

Він встав з крісла, вийшов з машини часу. Попросив сигару. Елен подала йому коробку.

Американець запалив, смачно випустив дим. Присутні здивовано перезирались. Чому він мовчить? Тишу порушив академік.

— Не дуже далеко ви мандрували, містере Нойс. Всього п’ятдесят років.

— Я знаю. Я запам’ятав час. Мені не потрібно було далі. Я побачив те, що хотів!

— Як зрозуміти вас?

— Я розповім.

— Сенсація буде? — жартома запитав біолог Сум,

— Не знаю, — зиркнув на нього кореспондент. — А втім, так. І дуже значна.

— Ну, не мучте, — сказав Малина. — Починайте.

— Дозвольте подумати, — заявив Нойс.

— Е, ні! — вигукнув Шум. — Думати не можна. А то ви наговорите такого, що і в газеті вашій не надрукують!

— Може, й ні, — дивним голосом відповів Нойс. — Слухайте ж…

Я був пілотом космічного ракетоплана. Мені було не більше Двадцяти п’яти. Звали мене Ричардом.

Я пам’ятаю товаришів, подруг. Пам’ятаю матір і батька. Вони жили у Флоріді; там же я і вчився в школі астропілотів. Проте більшість вражень юнацтва туманні… Я не зміг би точно передати їх. Найкраще, найсильніше запам’яталося останнє…

Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав:

— Пора!

Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилювався.

Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато.

Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів.

Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обережно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в глибокі підземелля. Нарешті вантаження було закінчено. Пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люки космічних кораблів закрилися. Космодром спорожнів. Я відчував, як сильно, болісно пульсує кров у моєму тілі. Знову спалах екрана — і я вдруге побачив шефа. Він сказав:

— Нація жде! Нація довірила вам почесну справу! Захищайте честь Америки, як це робили наші славні предки!

Я тихо промовив слова подяки.

— З богом! — востаннє озвався шеф.

Я приготувався. Почулася команда старту. Я передав її своїй групі.

Мій корабель піднявся в простір перший. Внизу танула Земля, зникав у мареві Атлантичний океан.

Навколо сяяли зірки, темніло небо. Я викликав по радіо своїх товаришів. Все було гаразд. Всі десять кораблів стартували успішно.

Ми летіли на Місяць. Його срібний диск виростав спереду і трохи збоку. Через кілька годин ми повинні були з ним зустрітися.

Я ввімкнув локаційний устрій. На екрані побачив літаючу споруду. Це був штучний супутник Місяця. Його зробили люди. Я знав, що це мета нашої подорожі. Саме туди перевозили вантаж…

— Який вантаж? — не стрималася маленька Маня.

Нойс поглянув на неї, ніби насилу вириваючись з полону уявлень, здивовано перепитав:

— Що ти хочеш, маленька? Ах так, вантаж! Вантаж був у нас незвичайний, страшний…

— Який?

— Атомні бомби!

Присутні здивовано переглядалися. Шум іронічно поглянув на Івана Заграву, на академіка. Його обличчя ніби говорило: «А що я вам казав?»

Та Нойс не звертав уваги на ті погляди. Він ще раз повторив:

— Ми везли атомні бомби. Саме тому я так хвилювався. Ми повинні були їх доставити на штучний супутник Місяця…

— Чули, чули! — вигукнув Шум. — І читали. Ваш Браун і всякі інші давно мріють про воєнну базу в небесах!

— Хлопче, більше спокою, — зауважив Гримайло.

— Спасибі вам, — поклонився Нойс. — Я скоро закінчу. Слухайте далі…

Наші кораблі повисли над супутником. І ось я побачив якісь чужі кораблі. Вони теж прямували до супутника. На екрані відеолокатора вирізнялись чіткі обриси корпусів, ілюмінатори.

Я дуже хвилювався, згадав наказ шефа — не зганьбити честь Америки. Я рішуче поклав руки на пульт, натиснув кнопку…

— Не треба! — раптом закричала Маня. — Не треба, чуєте?

— Донечко, що з тобою? — пригорнула її мати до грудей. — Заспокойся…

— Що не треба, дівчинко? — схвильовано запитав американець.

— Не треба… натискувати кнопку, — захлинаючись від зворушення, говорила Маня, і сльози покотилися по її щоках. — Ви неправду кажете… такого не було!

Американець поглянув на Елен, схилив голову, трохи помовчав. Потім схвильовано сказав:

— Друзі мої! Ця дівчинка дала мені урок. їй не потрібно заглядати в майбутнє, вона несе його в своєму серці. Вона знає давно те, що я побачив. Люба моя, — ніжно звернувся він до Мані, — ну звичайно ж, ніякої війни не було. І кнопку натискують не тільки для нападу. Я включив відеофон. Ми привіталися з радянськими колегами. А потім наші кораблі пішли на посадку.

— А чого ж ви морочили нас? — засміявся Сум, потираючи сухі руки.

— Звичка репортера! — підхопив американець.

— Але ж… до чого тоді атомні бомби? — здивовано запитав Ананій.

— Невже ви не догадалися? Це ж дуже просто. Всесвітня Рада Народів дала наказ: всю атомну зброю, всі запаси бомб — плутонієвих, уранових, термоядерних і нейтронних — перевезти на штучний супутник Місяця. Я виконував це почесне завдання. Мені важко згадати всі перипетії довгих наукових суперечок, але я знаю твердо одне: вчені Землі одностайно вирішили використати енергію колишньої зброї для потужної небесної станції. Навколо Місяця мали створити штучне сонце. Ним хотіли обігрівати певні ділянки Місяця, коли вони входили в земну тінь.

— І про війну не чути було там… у майбутньому? — схвильовано запитав академік.

— Ну звичайно ж ні! — ясно усміхнувся Нойс. — Дякую вам за все, любі друзі. А найбільше тобі, дитинко.

Маня соромливо сховала заплакані очі на грудях матері. Нойс встав, зітхнув, сказав дружині:

— Елен, нам пора. Містере директор, чи не можна вночі дістатися до станції?

Лисиця підхопився, запопадливо відчинив двері до залу.

— Прошу! Машина до ваших послуг!

Американці рушили до виходу. В дверях Елен на одну хвилину зупинилась. Вона оглянула всіх присутніх, затримала теплий погляд на Мані.

— Я не вмію говорити, — сказала вона. — Але серце моє не мовчить… Ми були недовго у вас — і народилися знову. Спасибі всім вам!

Промені фар замиготіли на деревах, на кручі. Прощально загула сирена. Почулися звуки мотора, віддалилися, затихли.

А на веранді ще довго панувала тиша. Хороша, сердечна тиша. Вона не була безмовною. Вона зливалася з плином ріки, мерехтінням небес, подихом вітру. Вона була живим словом вічної, великої Матері Природи…

Ніч третя

І знову настав вечір.

Дружно зібралися слухачі. Не було суперечок, шуму. Останній експеримент з Нойсом переконав навіть Ананія Шума. Він сидів тепер стриманий, серйозний.

Коли біля апарата часу з’явилися Надя і Стьопа, Корінь кашлянув, хрипко сказав:

— Можна прохання?

— Що таке, Павле Свиридовичу? — здивувався академік. — Чому ви так несміливо?

— Мені дуже кортить, розумієте?

— Куди? В майбутнє?

— Так.

— Якщо кортить, — весело відповів Гримайло, — то будь ласка!

— От спасибі вам, — зрадів Корінь, важко підводячись з місця. — А то скільки мені доводилося думати про майбутнє, а чи так воно буде, чи ні — не знаю. А тепер, може, побачу?

— Кому ж, як не вам, і заглядати туди, — дружньо сказав Сум. — Все росте з кореня. Навіть майбутнє.

— Сюди, прошу вас, — озвалася Надя, підтримуючи Кореня під руку. — Обережно, не зачепіть приладів.

— Ви вже пробачте мене, ведмедя, — ніяково всміхнувся їй Павло Свиридович.

— Нічого, нічого, — підбадьорив його Стьопа. — Отак, приляжте, заплющіть очі.

Півсфери зійшлися. Запрацював апарат. Минули напружені хвилини очікування.

— Сто п’ятдесят років, — прошепотіла Надя. — Довго він залишається там.

— Розглядає нові машини — борони, культиватори, — пожартував Малина. — Агротехнік же…

— Тихо! — докірливо перервав Заграва. …Екрани згасли. Півсфери розійшлися.

І ось знову Корінь сидить серед людей. Він дивиться на вогні бакенів, важко дихає. На його щоках блищить сльоза.

— Що з вами? — тихо запитує Гримайло. — Що ви бачили?

— Я бачив… новий світ, — дивним голосом каже Корінь. — Як це гарно… як дивно…

— Розкажіть нам, — попрохала Таня Райдуга.

— Я не зумію… А втім, як вийде… Я навіть не знаю, як почати. У мене не було ніяких пригод. Я просто жив, працював… Я розглядав світ, створений власними руками, своїм серцем, я покращував його. І поруч зі мною було багато гарних людей… світлих людей. Тепер мені буде ще світліше жити. Я знаю, куди людина йде, я знаю, що її чекає!

— Е, Павле Свиридовичу, ви стали ліриком, — пожартував Сум. — Не примушуйте нас мучитись, розказуйте.

— Зараз… Я подумаю… Вибачайте за кострубатість… Розкажу, як зумію.

Я жив серед степу. Навколо були поля, сади. Будиночок мій стояв серед кількох десятків таких же будівель. Хто я був? Важко сказати. Я згадую, що праця була дуже різноманітна. Це навіть не можна назвати працею. Це було життя. Я розповім про один з днів, який запам’ятався дуже яскраво.

Я прокидаюсь від ранкового холоду. Встаю з ліжка. Підходжу до відкритого вікна. Моя спальня — в кімнатці на даху. Так я люблю. Звідси видно степ, білі суцвіття яблунь внизу, далекий обрій…

Сьогодні чудова погода. Небо ясне, на сході пурпурові пасма смугастих хмарин. Я давно бажав такого видовища. Я підтягаю до відкритого вікна незакінчену картину на триніжках, дістаю фарби.

Я малюю. Це моя радість. Я передаю в дивних кольорах мої глибокі враження. Схід міниться гарячими барвами. Незабаром зійде сонце. Природа прокидається, готується зустріти владику світла піснею любові…

— О, та він, цей колгоспник, поет в душі, — тихо прошепотів Сум на вухо Гримайлу.

Той радісно киває головою, не зводячи погляду з натхненного обличчя Кореня, який, нічого не чуючи й не бачачи, веде свою нехитру, просту розповідь про видіння грядущого.

— Я швидко закінчую картину. Відставляю полотно вбік. А потім підходжу до вікна. На обрії виринає край сонячного диска. Він урочисто підіймається над землею. Співають птахи, парує поле. І душа моя співає разом з маленькими співцями. Я відчуваю дивну спорідненість із Сонцем, з полем, з деревами, з синім небом.

Я виходжу надвір, біжу стежиною до ставка. З насолодою купаюсь у прозорій, холоднуватій воді. На всі боки стеляться буйні поля пшениці, жита, плантації овочів, кущі ягідників.

Я повертаюся назад. Мене зустрічає сигнал телевізора. А втім, воно називалось якось інакше.

Я підходжу. Бачу обличчя молодого хлопця. Це вчитель. Він учить моїх сипів-близнят. Не лише моїх, а кілька сотень однолітків, яким уроки передаються по телевізору.

Він вітається, каже мені:

— Ваш Віктор плутається в деяких важливих поняттях. Мені б хотілося, щоб ви з ним поговорили.

— Що ж саме? — запитую я.

— Це було вчора, на уроці «Поведінка в житті». Він не може зрозуміти зв’язку між поняттями «індивідуальна свобода» і «самодисципліна». Він вважає, що тут протиріччя. Поговоріть з ним.

— Павле Свиридовичу, — рантом обізвався Сум, — пробачте, що я втручаюсь… Чи ви що-небудь читали про такі проблеми, думали про це?

Корінь розгублено потер лоб, знизав плечима:

— Дещо читав. У газетах… журналах… Сам думав. Але там, у машині часу, я побачив багато такого, про що і не мріяв. А може, мріяв, та забув.

— Продовжуйте, продовжуйте, — сказав Гримайло. — Семене Гордійовичу, не перебивайте, а то чоловіка зіб’єте з пантелику, він все забуде.

— Ні. Не забуду, — тихо відповів Корінь. — Я ніколи не забуду такої краси. Це було справжнє людське життя. Я творив кожним кроком своїм, кожним подихом, кожною думкою… Слухайте далі.

— Ще одне запитання, — озвався Шум Ананій. — Ви описуєте якийсь хутір. Кілька десятків хаток, скит якийсь. Що воно таке? Ферма, чи колгосп, чи радгосп? І потім — сто п’ятдесят років наперед! Це ж, безумовно, комунізм. Невже при комунізмі у вас збереглася сім’я? Сімейне виховання, відокремлене життя. Тут щось не те!

— Я кажу те, що бачив і чув, — відповів Корінь. — Я ж нічого не встиг сказати. Може, ви згодитесь, як почуєте.

Далі в той день було так. Ми зібралися в їдальні. Ми — це мої сини-близнята Віктор і Максим та їхня мама Марія. Я пам’ятаю русяві коси, добре, кругловиде личко, ніжний, ласкавий погляд. Вона була справжньою матір’ю.

— Не говоріть цього своїй дружині, — засміявся Малина, — а то скандал буде!

— Не страшно, — посміхнувся Корінь. — Це ж був не я, а хтось інший. Я лише відчував себе ним…

— Не перебивайте, — обурився Гримайло.

— Я недовго, — сказав Корінь. — Я коротенько… Ми зібралися разом і почали говорити. Ви кажете, що при комунізмі не повинно бути сім’ї. Я цього ніде не читав. А там, у майбутньому, я бачив якраз зовсім протилежне. Сім’я була дуже сильною. Кожна. Сім’я там була первісною комуною, першим гуртком найближчих друзів. Ми навчали своїх дітей, що мати — це перша другиня. Батько — перший друг, керівник. Брати чи сестри — перші товариші, соратники. Звичайно, по серцю, по духу вибиралися друзі, незалежно від сімейних зв’язків, так як і тепер. Але перші настанови, найкращі традиції громадянства, любові давалися там, де дитина народилася на цей світ…

Отож, ми зібралися па сімейну раду. Я запитав Віктора, що трапилося на уроці. Він довго сопів незадоволено, а потім неохоче заявив:

— Я казав, що поняття «індивідуальна свобода» і «самодисципліна» не сходяться…

— Чому?

— Тому, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає моє «я». А «самодисципліна» — це обмеження своїх бажань. Тут протиріччя.

— Протиріччя, — пояснив я Віктору, — це загальне явище в природі. Але будь-які протиріччя розв’язуються, коли їх розглянути і злити воєдино.

— Як, тату? — здивувався Віктор.

— Дозволь мені, — втрутилася Марія. — Ти, синку, бачиш, що будь-яка твоя дія зв’язана з іншими людьми, з батьками, ровесниками, товаришами, з усім людством — залежно від масштабу дії. Так?

— Так, мамо.

— Тепер… ти кажеш, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає твоє «я». Хай так. Але вся справа в тому, що хоче твоє «я».

— Що завгодно! — вперто заявив Віктор.

— Багато ти захотів! — засміявся Максим. — Може, ти забажаєш запалити пшеницю, щоб помилуватися пожаром?

— Не роби з мене дурника, — образився Віктор. — Я кажу про бажання в рамках дозволеного.

— От-от! — підхопила Марія. — А де визначення цього «дозволеного», в чому воно? І хто його визначить? Ось тут і виступає на сцену друга протилежність — «самодисципліна». Коротше… Візьмемо приклади. В нашій комуні починається косовиця, збирання врожаю. Голова комуни розподіляє роботу і ділянки. А ти не бажаєш цього. У тебе інше бажання. Ти, скажімо, хочеш полетіти на Північний полюс, щоб побачити полярне сяйво. Воно, бачиш, потрібне тобі для картини, яку ти малюєш… Як тут вийти з протиріччя? З одного боку — бажання «я», з другого — вимога суспільного обов’язку. Якщо стояти на твоїй позиції, то треба летіти на полюс. Чи не так?

— Отож я й кажу, — понуро заявив Віктор, — що не можна поєднати ці два поняття. Звичайно, я теж приєднаюсь до збирання врожаю, але моє «я» буде принижене. Я підкорюсь більшості…

— Дурниці, — втрутився я. — Ти й досі не зрозумів, що таке «самодисципліна». Слухай же. Все залежить від погляду на життя. Коли ти поставиш за мету задоволення власних бажань, копирсання у своїй душі — то ніколи не досягнеш внутрішнього поєднання. Де буде зупинка для ненажерливості «я», коли воно житиме для власних задоволень? Її нема. А якщо «я» житиме ради друзів своїх, ради суспільства, ради людства, то кожен крок, кожна дія буде супроводжуватися радістю. Так і знай. І коли ти поставиш перед собою саме такі завдання, коли присвятиш кожен подих, кожен удар серця людям, ти здобудеш повну, не обмежену нічим «свободу індивідуальності». І вона не буде в протиріччі ніколи з «самодисципліною». Ніколи…Ти зрозумів, Вікторе?

— Я подумаю, — примирливо сказав син. — Здається, в твоїх словах є зерно.

Ми перезирнулися з Марією, посміхнулися. Хай син тримає позу. Перелом відбудеться. Якщо він побачив «зерно», то з того «зерна» виросте чиста квітка людяності і любові. Хай думає…

Після короткого сніданку ми розійшлися. Сини пішли до майстерні. Там їм по телевізору показували перші прийоми різного ремесла — шевського, кравецького. Я не знаю, як ви на це подивитесь, але там, у майбутньому, кожен умів створити для себе предмети побуту: взуття, легкий одяг. Я вже не кажу про прибирання після себе. Я згадую, що існувала навіть формула: «Що можеш зробити сам — не перекладай на іншого».

Таке становище повністю ліквідувало працю прибиральниць, офіціантів, двірників. Важчу частину взяли на себе автомати, легшу — робив кожен.

Так от, сини пішли до майстерні, дружина — обробляти ягідник разом з іншими жителями комуни, а я попрямував до Ради Комуни. Наша невелика степова громада, що входила в Об’єднання Комун, була розташована недалеко від Дніпра. Поряд з відомими культурами — житом, пшеницею — ми займалися селекцією дивних рослин. Я згадую, що то були іншопланетні рослини. Ми їх схрещували з земними породами. В Раді Комуни я зустрічав якихось видатних учених-селекціонерів. Ми обговорювали проблеми селекції.

Ця частина мого видіння чомусь туманна. Суть його я пам’ятаю, а переказати не зможу. Щось складне для мене.

Потім їхав на машині полями. Машина була схожа на гарний автомобіль. Тільки легша, краща і безшумна. В ній навіть не видно було мотора. Рухалась та машина енергією, яку одержувала прямо з простору.

Я оглядав плантації, перевіряв стиглість злаків. Я милувався степовими просторами. А потім — якийсь населений центр. До нього від нашої комуни вела широка автострада. Я був у бібліотеці, вибирав книги для комуни. Тільки книги ті були записані на маленьких пластинках. їх потім переглядали на екранах.

— Кристалічний або молекулярний запис, — втрутився Шум.

— Може, й так, — згодився Корінь. — Здається, так. Потім я ввечері дивився якусь п’єсу у великому театрі. Вона транслювалась по телевізору, але мені бажалось бачити живих акторів, а не їх зображення, хоч і дуже чіткі. А потім… я вернувся назад. На другий день… А втім, може, вам надокучило? Я нічого видатного не бачив. Звичайне життя. Кожен день робота, навчання, але це життя було прекрасне, напружене, насичене.

— Не виправдовуйтесь, Павле Свиридовичу, — зворушено заявив Гримайло. — Те, що ви розповідаєте, — не скучно, а чудово.

Але ви розповідаєте все підряд, а нам би хотілося якось інакше… Можна кілька запитань?

— Товаришу вчений, — зашарівся Корінь, крутячи мозолясті пальці, — ну як ви можете…

— Ні, я до того, що хотілося б знати деякі факти з вашого життя.

— Наприклад, — підхопив Шум, — чи залишилися через сто п’ятдесят років міста?

— Хоч би й таке запитання! — згодився Гримайло.

— Я пам’ятаю, — відповів жваво Корінь. — Міста були. Але в них було дуже мало людей. Наука сягнула так високо, і люди так змінилися… Людина повернулася до природи. Вона стала жити серед полів, лісів, гір, над ріками, озерами, морями. Транспорт і зв’язок легко з’єднували будь-які пункти… швидко і зручно… Заводи і фабрики віддалилися від жител, їх опустили під землю, автоматизували. їх обслуговували невеликі групи інженерів. І ще один цікавий факт. В інститутах і школах не виховували спеціалістів. Виховували насамперед людей. Людей з всеосяжним мисленням, з всебічним знанням.

Спростився побут. Люди повністю позбавились приватної власності. Я пам’ятаю, що наша сім’я переїжджала з одної комуни в іншу. Ми з Марією повинні були допомогти молодому господарству в селекції… Так от, ми взяли з собою лише дітей, деякі родинні сувеніри… Все інше залишили в будинку, де став жити хтось інший. Навіть мої любительські картини я залишив там, бо творив не для себе… А просто співав пісню радості. І найбільшою радістю був для нас такий час, коли кому-небудь до серця припадала наша пісня.

— Хороше, — прошепотіла Таня Райдуга, пригортаючи Машо до себе. — Хороший ви чоловік, Павле Свиридовичу.

— При чому тут я? — розгубився Корінь. — Я кажу про те, що буде, що я бачив… Пам’ятаю, що люди багато співали, грали… І взагалі… мистецтво було загальне. Пам’ятаю слова одного вченого: «Хай людина творить, хай співає і пише картини, хай уявляє прекрасні образи. Якщо руки її, якщо голос її не передасть повністю її уявлення, це не так важливо. Важливо те, що творчість, прекрасні образи будуть завжди жити в її серці. Серце, сповнене красою, творчістю, не залишить куточка для чого-небудь поганого».

— Чудові слова, — заявив Сум, жваво схопивши Кореня за руку. — Згадайте, хто це сказав? Хто він був?

— Важко згадати… Він, здається, був одним із Світової Ради Комун. Учений, філософ, великий художник і педагог.

— А про науку ви що-небудь запам’ятали? — запитав Малина.

— І про польоти на інші планети? — додав Заграва. Корінь втомлено провів долонею по чолу.

— В голові крутиться багато, а скласти докупи важко… Я знаю, що вже подорожували на Марс і Венеру, на Місяць. Я навіть, вірніше, не я, а той, ким я себе відчував, бував на Місяці.

— А до інших зірок? — загорівся Заграва.

— Здається, теж… А втім, не стверджую. Я знаю тільки, що в нашій системі були інші істоти. Чи на Венері, чи на Юпітері.

— Не може бути, — вихопилось у Ананія.

— Не перебивайте, — озвався Гримайло. — Він же не пам’ятає точно.

— Еге ж, — згодився Корінь. — Але що були істоти — це вірно. Я навіть бачив їх па екрані телевізора.

— Які вони? — сонним голоском защебетала Маня.

— Такі, як люди, донечко, — ніжно сказав Корінь. — Дуже схожі. — Мамусю, — попросила Маня. — Ти теж помандруй у майбутнє. Подивися, які вони, звідки. А то дядя Корінь всього не побачив.

Присутні засміялися. Таня погладила доньку по голові.

— Обов’язково помандрую.

— Не в машині часу, а наяву, — додав Гримайло. — А не мама, то ти сама, дівчинко, побачиш їх. Ну, друзі, дамо спокій Павлу Свиридовичу. Зовсім замучили чоловіка. Тапю, прошу вас.

Тепер лягла в апарат часу Таня Райдуга. Маня вслід їй кричала:

— Мамусю, ти там як слід роздивися, щоб все запам’ятала! Чуєш, мамусю!

— Чую, донечко, — сміялася Таня, вмощуючись у кріслі.

Коли апарат ввімкнули і загорілися екрани, Стьопа ошаліло поглянув а Гримайла.

— Що таке? — зацікавився академік.

— Це не жінка, а метеор! — жалібно заявив Стьопа. — Ви тільки погляньте! Одразу тисячу років. О, зупинилася! Тепер ще далі… Надю, я не сплю?

— Не спиш, — сміялася Надя. — Вже десять тисяч років… Ще одна зупинка… Знову пішла… Мільйон років! Знай наших!

— Ні, це неймовірно! — нервово сказав Ананій Шум. — І де вона тільки бере енергію?

Гримайло весело вигукнув:

— Всі жінки світу дають їй енергію… Е, Надю, я не помиляюся! Вона пішла далі?

— Пішла, — щасливо відповіла Надя. — Мільярд років!

На веранді запанувала тиша. Чутно було навіть схвильований подих Мані. І ось згасли екрани, розійшлися півсфери.

Похитуючись, вийшла з отвору худенька жінка. Гримайло підтримав її під руку, посадив у крісло.

— Ви були дуже далеко, — прошепотів академік.

— Так, — щасливо сказала Таня. — Це була подорож у Безмежжя…

— І ви що-небудь запам’ятали? — недовірливо запитав Шум.

— Дещо запам’ятала… Я розповім… Слухайте, друзі.

Розповідь перша

— Я народилася в просторі. Я жила там. Була це гігантська штучна споруда на кілька кілометрів у діаметрі. Її звали МС — Міжзоряною Станцією. На ній було небагато людей: мої батьки, ще кілька жінок і чоловіків і я.

Я — це дівчина-підліток на ймення Яра. Перші мої враження: яскраві зірки за оптичними отворами, космічна тиша і квіти в оранжереї станції.

Минали роки. Станція повільно пливла навколо далекого Сонця поза орбітами останніх планет. Туманно згадую, що батьки мої та інші вчені станції досліджували структуру простору і тяжіння. А запущена була станція так далеко в міжзоряний простір для того, щоб позбавитись хаотичного впливу багатьох великих планет.

Коли я виросла, мій світогляд почав різко мінятися. Екрани далекого бачення показували мені великі планети, рідну Землю, яка губилася в просторі за десять мільярдів кілометрів від станції, історію Сонячної системи від того дня, коли почалася на Землі Космічна Ера.

Я була вражена неосяжністю життя па планетах. Якби ви мене попрохали розповісти про це тепер, я б не згадала подробиць. Хіба що окремі загальні обриси подій. Але в свідомості залишилася незміряна перспектива Еволюції, в якій брали участь міріади людств, поєднаних зримими і незримими нитями в часі і просторі.

Я знала, що раз на двадцять років до станції прибуває спеціальний корабель. Саме з цим кораблем я хотіла полетіти на рідну планету Землю, щоб побачити, відчути її життя, не на екрані, а безпосередньо, всім єством, щоб пожити серед буйних лісів, які я бачила у снах, щоб покупатися в бурхливих ріках, помовчати на вершинах білосніжних гір, серед льодовиків…

А тим часом я вивчала основи Знання, здобутого жителями системи Сонця за мільйони років розвитку, готувалася до великої дороги Буття…

— Пробачте, — схвильовано перебив Таню Сум, приклавши сухеньку руку до грудей, — пробачте, що втручаюся в таку цікаву розповідь. Але ваші слова дають змогу ствердити… що на інших планетах розумні істоти є?

— Є, — радісно підхопила Таня. — Безумовно, є. Для мене, точніше для тієї дівчинки Яри, якою я себе відчувала, взагалі це не було проблемою. Це був просто загальновідомий факт. Адже я жила тисячу років наперед.

— І ви бачили тих істот, знали, на яких планетах що є? — недовірливо запитав Шум.

— Дещо запам’ятала, — сказала Таня. — Але дозвольте, я все підряд. Спочатку історію розвитку Космічної Ери на Землі. Я саме це вивчала дівчинкою і запам’ятала чіткіше. Слухайте ж.

Після перших знаменитих польотів навколо Землі, Місяця людство здійснило мандрівки до Венери і Марса. Це не було так просто. Та епоха примусила переосмислити цілий ряд усталених поглядів на світ, на еволюцію, на роль розумних істот у Космосі і, навіть, на взаємозв’язки різнопланетних цивілізацій. Я твердо знаю, що на Венері існувала дуже висока культура.

Вона була старіша від земної. Саме з жителями цієї планети були зв’язані всі спогади про зоряних пришельців у далекому минулому. Отже, ваші гіпотези і видіння Заграви дуже справедливі. Далі. На Марсі життя існувало в стані своєрідної сплячки. Але супутники Фобос і Деймос були штучні.

Зачекайте, я згадую, яке було їх справжнє значення. Колись, мільйони років тому, па Марсі була висока цивілізація. Потім вона почала згасати. Чому? Розгадка була проста. Будь-яка обмежена система має певний енергетичний рівень, певний запас енергії для розвитку. І як не дивно, але саме від цього рівня залежить висота розвитку життя, цивілізації…

— Дозвольте, Таню, — злорадно-ніжно заявив Шум, — це вже щось антиеволюційне. Виходить, що всюди, на будь-якій планеті, життя дійде до певного рівня, і баста?!

— Ні, не виходить, — спокійно відповіла Таня. — Ви просто не дослухали. Так, сила, енергія планети не вічна. Вона колись витратиться. Еволюційний імпульс згасне. Але там, де є Розум людини, де Еволюція прийшла до високого рівня, розвиток не припиниться. Він може лише зупинитися на деякий час. Саме так було на Марсі. На двох гігантських супутниках марсіани зосередили найкращі свої досягнення. Там було зібрано машини, мистецькі утвори, гігантські архіви Знання, зразки фауни і флори, їхні кібернетично-біологічні програми, які можна було б відновити в будь-якому світі.

Кращі марсіанські вчені готувалися до величного дня, коли було вирішено знову дати еволюційний імпульс планеті, щоб на ній почалося бурхливе життя на більш високій основі, ніж раніше. В цьому їм допомагала Наука Землі, Венери, Юпітера…

— Як, і Юпітера? — здивувався Сум. — Ви не переплутали?

— Ні, — усміхнулася Таня. — Я добре знаю. Школярі через тисячу років не дивувалися, вивчаючи дані про життя на будь-якій планеті. В майбутньому повністю восторжествували думки Ціолковського про неосяжність життя. Де є матерія — там життя. Життя — це все. Ми знали про безліч станів свідомості: від примітивної свідомості — здібності відбитку кристала — до абстрактного мислення розумних істот, від біологічної форми, побудованої земною еволюцією на основі киснево-вуглецевій, до вогняної фази високо-енергетичних істот, які були відкриті майбутньою Наукою…

Життя у високій, розумній формі було і на Венері, і на Марсі, і на Юпітері. Навіть на Сатурні, хоча і нижче, ніж на Землі. Форми на тих далеких планетах не мали нічого спільного з формами нашими. Цивілізація розвивалася там також іншими шляхами. Мистецтво, наука, техніка — все було іншим, незрозумілим, далеким від звичного розуміння. Але вчені Землі шукали і знаходили методи єднання. Адже і наш, і їх розум пізнавав одну й ту ж об’єктивну закономірність Всесвіту, одне і те Єдине Життя, яке об’єднувало собою все, на всіх планетах, хоч і в різних формах.

Мета різних цивілізацій була єдиною, спільною — якнайповніше відтворювати в свідомості Безмежність, іти Шляхом Пізнання до безперервного Синтезу.

Отакі загальні ідеї залишилися в моїй свідомості. Але подробиці я забула. Запам’ятала ще свій політ до Землі. Хвилюючі часи. Атмосфера любові і дружби. Велика, вічна радість Пізнання. Я не пам’ятаю печалі, песимізму, ненависті. Мені дуже припали до серця прості морально-етичні основи тодішнього життя.

Наприклад, дуже широко була розповсюджена анонімність дій, творчості.

— Яка анонімність, що ви?! — вигукнув розгублено Лисиця.

— Я кажу про анонімність творчості, — відповіла Таня Райдуга. — В майбутньому люди не турбувались про славу. Вони працювали, творили так, як дихали, — не думаючи про подальшу долю свого творення. їх праця залишалася для людей — і цього досить.

— Та і в нас безліч таких прикладів, якщо добре подумати, — сказав Гримайло. — Ми ходимо по асфальту, ми топчемо дороги, підіймаємось по східцях, живемо в будинках, їмо хліб чи плоди, одягаємось у хороші костюми, відпочиваємо у чудовому будинку відпочинку, а хіба задумується кожен з нас про те, хто асфальтував дорогу, хто сіяв хліб, хто шив костюм, хто мурував будинок? Ні. Ми творців не знаємо, а вони не кричать про це.

— Але ж багато ще бажання слави, виключності! — заперечила Таня.

— Так, — згодився Гримайло. — Це правда.

— А в майбутньому цього вже не було. Яке значення — хто писав пісню? Аби вона була мелодійною і прекрасною, і тоді вона ввійде в серця мільйонів, і частка душі творця стане нероздільною з слухачами. І чи варто знати, де живе художник, який він з себе і яке вбрання носить, якщо його картини змусили замислитись, полюбити природу, людей, переоцінити своє життя, вибрати шлях. Такий художник, його серце, його бачення світу стануть моїми, стануть мною. Це, власне, і буде Великим Синтезом, це і є основна мета, для якої існує мистецтво, культура, наука.

І ще я згадую важливу рису тодішнього суспільства. Широке допущення різних поглядів, велику терпимість. Тоді вважалося аксіомою, що Пізнання людини обмежується Безмежністю. Ця формула відкривала неосяжні обрії для проникнення в сфери невідкритих глибин матерії, не закривала жодної можливої стежки, це створювала жодної догми. Люди твердо пам’ятали, що Буття — це плинний процес, вічна зміна, а тому створювати консервативні погляди і рамки — значить іти супроти еволюції.

Мораль ґрунтувалася не на страху перед неіснуючим богом, не на умовних схемах, а на принципі великої Єдності Життя. Кожна людина — частка неосяжного людства, її історія починається не тоді, коли вона вперше пригортається до грудей матері, щоб напитися животворного молока, а у Вічності, її походження сягає в глибину мільйоноліть, коли серед космічної безодні формувалися сонця і планети… Людина — це Людство, ось яка була основа майбутньої моралі. Діючи на благо всіх, ти дієш і для себе, діючи проти всіх— ти дієш проти себе. Всесвіт існує на принципі еволюції, розвитку, прогресу, він вміщує в себе всіх, отже, прогрес відбувається ради всіх. А хто діє з позицій егоїзму, той протиставляє себе всій еволюції, всьому безмежному Всесвіту… Ще й досі пам’ятаю приклад, який наводила мені мама в дитинстві. Рибка, що пливе за течією ріки разом із своїм косяком, використовує кілька сил — свою, всього косяка і ріки. А та, що пливе супроти течії, мусить перебороти рух своїх товаришів і могутній плин ріки. Рух рибок ототожнювався з поступом людства, а течія ріки — з еволюцією. І не знаю, як для вас, а для мене тоді такий приклад був дуже яскравим…

Або ще один цікавий спогад. Ми ще й досі говоримо про подолання Природи, про підкорення Природи, про загнуздання Природи. В майбутньому цього не було. Треба згадати, що ми самі Діти Природи, отже, не змагатися з нею необхідно, а допомагати їй. Вивчити її еволюційні імпульси і шукати з допомогою Розуму найкоротші стежки чи дороги серед багатьох її спіралей. Треба дружити з Природою, бо раб ніколи не замінить друга…

— Ой, як це правильно, — вигукнув Сум. — У нас на Землі тепер не гаразд з таким питанням. Робимо греблю на річці, а губимо рибу або луки, висушуємо болота — і порушуємо віковічний режим вод, винищуємо ліси, птахів, комах, не вивчивши, яку роль вони грають в економії природи. Адже все взаємозв’язане, і треба дуже обережно вирішувати будь-яку проблему.

— В майбутньому це розумів кожен школяр, — сказала Таня. — Переоцінено було також прагнення в Космос. Ні, я не хочу сказати, що припинилися польоти до далеких зірок. Але космічність майбутньої людини була не в загальній технізації, не в оточенні кожного максимальною кількістю машин і пристроїв, а, навпаки, в космічності мислення, в космічності етично-моральних поглядів. Не техніка майбутньої Людини була космічною, а сама Людина з її прагненням до єдності, до віддачі. Далекі нащадки серйозніше, ніж ми, ставилися до проблеми внутрішнього світу індивідуума. Вони вважали це найголовнішим і найважчим: боротьба з самим собою, боротьба між нижчим бажанням і вищою волею. Пам’ятаю ще одну формулу: бажання — інерція, воля — творчий імпульс. Отже, еволюційною, прогресивною вважалася воля, спрямована для блага всіх. Звичайно, не треба переплутувати поняття, адже можна назвати бажанням якийсь чудовий благородний вольовий імпульс. Я маю на увазі бажання, як прагнення до егоїстичної насолоди.

Люди майбутнього ніколи не зневажали нижчого, не принижували недосконале. Бо, принижуючи когось, людина принижує себе. Люди не плекали в собі незадоволення, заздрощів, злоби, ненависті. Не задовольняючись чим-небудь, вони прагнули змінити його, зробити кращим. Отже, будь-який недолік оточення ставав причиною творчого імпульсу, а не причиною роздратування. Вічне прагнення до Прекрасного — єдиний девіз тих нащадків.

Але й поняття Краси дуже змінилося. Не естетські уподобання, не блиск форми, а глибинний суттєвий зміст. Краса Людини визначалася чистотою душі, серця. А втім, не зовнішні ознаки, не слова, а саме життя показувало справжню цінність, істинну красу кожного…

Ті дні, коли я перебувала на Землі, були для мене суцільним святом. Власне, таким було життя всіх або майже всіх. Не було буднів і свят. Життя, праця — це було безперервне торжество пізнання, любові, творчості.

Таня замовкла, втомлено прикривши долонею очі. Маня заворушилася на її колінах, занепокоєно сказала:

— Мамусю, чого ж ти? Далі, що далі?

— Справді, Таню, що ж далі, дуже цікаво? Згадайте, згадайте, — підхопив Сум.

— Далі є кілька туманних картин. Я вирішила заглянути в найвіддаленіші часи людства.

— Ще три етапи, — задоволено сказала Надя, поблискуючи окулярами. — Я занотувала. Ще десять тисяч років наперед… мільйон і мільярд…

— Я не пам’ятаю хронології, — заявила Таня. — Я не гадала, що так далеко. Але деякі уявлення про ті часи збереглися. Тільки, мабуть, вони будуть неточними, бо перейшли через трансформування мого сучасного розуму.

— Нічого, нічого, — заохотив Гримайло. — Згадайте що-небудь.

— Гаразд. Дозвольте зосередитись…

Розповідь друга

— Нас було кілька чоловік. Я не пам’ятаю, ким була я. Мої супутники — прекрасні, могутні люди. Ми — в гігантському кораблі серед простору.

Навколо — туманності. Хаотична матерія. Завдання — створити новий світ. Це був науковий експеримент Земних Академій. Я згадую, які завдання стояли перед нами. Перевірка космогонічних гіпотез про розвиток матерії, про утворення планетних систем, походження обертання і багато-багато іншого, тепер не зрозумілого мені.

В нашому розпорядженні були туманності, тобто речовина, і необмежений резервуар енергії — навколишній простір. Пам’ятаю, що тоді ми вже вільно використовували Праенергію, тобто потенційну енергію Вакууму, Світового Поля, Єдиної Субстанції Буття.

Керівник експерименту, великий вчений Яснозір зібрав пас перед початком роботи. Був короткий обмін думками. Згадую лише одне, що основною рушійною силою творення була психічна енергія, енергія думки.

Нащадки знали, що думка матеріальна, що це потужна енергія, споріднена з усіма іншими радіаціями, починаючи від радіо і кінчаючи гама-променями. Думку навчилися передавати на відстань, конденсувати її енергію, спрямовувати, використовувати для формування речовини в космічних масштабах. Для цього було побудовано гігантські апарати, що працювали на енергії резонансу. Ви знаєте, про що йдеться. Одна рота солдат може завалити міст, молекулярна вібрація мініатюрного ультравипромінювача може зруйнувати планету, якщо буде співпадати амплітуда коливання.

Отже, далекі нащадки уміли користуватися явищем резонансу в космічних масштабах. Імпульсом була думка, творчою речовиною — Туманності, Поля, Вакуум…

І ось почалося творення.

Це було грандіозне видовище. Я й тепер яскраво згадую саме цю мить.

Наші кораблі-станції — їх було дуже багато, кілька тисяч — розлетілися з центральної космічної матки — корабля. Вони координувалися на відстані з центрального пульта, а керувалися дуже досконалими кібернетичними пристроями.

Станції упродовж досить довгого часу вишикувалися в галактичному просторі кільцем діаметром у кілька мільярдів кілометрів. Тоді пролунала команда. Ми спостерігали на екранах дальновидіння вражаюче видовище.

Під впливом невидимих імпульсів потужної енергії згустки космічної туманності потяглися до центра грандіозного кола. Вони завихрилися, поволі приходили в обертовий рух. Неуявні розумом маси речовини зіткнулися в страшному ударі. Мені здавалося, що зупинився час… І ось серед простору спалахнуло сліпуче сяйво. Ми знали, що там народилося нове сонце, центр нової планетної системи, створений генієм Людини.

Таня замовкла. В залі, за дверима веранди, почувся шум.

— Там щось трапилося? — запитала вона.

Двері відчинилися. З’явилася в сутінках робітниця будинку Фрося. Вона вибачливо сказала:

— Я вже дрімала, коли воно дзвонить. Кажуть, що з Москви. Якогось Заграву. А в нас такого нема.

— Це мене, — схопився Іван.

— Не знаю. Космонавта. Може, й вас. То йдіть же, бо дуже терміново, кажуть…

— Пробачте, Таню, — скоромовкою сказав Заграва. — Я швиденько. Якщо можна — зачекайте…

— Гаразд, гаразд! — загримів академік. — Зачекаємо. Тільки ви хутчій! Чуєте ж, які дива розповідаються. А що ж буде далі?..

Іван протиснувся між людьми, побіг слідом за Фросею через залу, заскочив до кабінету. Хто ж це там? Чому? Невже Учитель?

В трубці чути теплий подих, старечий голос:

— Добрий вечір, Іване. Пробачте, що турбую.

— Здрастуйте, Учителю. Що трапилося?

— Відпочинок твій закінчується, друже. Негайно виїжджай.

— Невже прискорили?

— Так. І ні слова більше. Жодної години. Ти розумієш?

— Розумію, Учителю. Я зараз!

Іван поклав трубку, пішов назад. Як же так? Несподівано. А втім, це радість! Велика радість! А в серці — хвилювання. Іван відкрив двері на веранду. Люди запитливо дивляться на нього.

— Друзі, — тихо сказав космонавт. — Я їду. Негайно. Товаришу Лисиця, ви дасте мені машину? До центру далеченько.

— Ну що ви! Ну як же! Біжу…

— Іване! — тихо озвався Гримайло. — Туди? — Він поглянув па зоряне небо.

Заграва відповів мовчазним кивком. Тепло поглянув на Таню Райдугу.

— Жаль, що не дослухав. Дуже жаль.

— Вам нема чого жалкувати, — сказала вона. — Ви самі йдете на таке велике творення. Масштаби менші, може, але дорога найбільшого генія починається з колиски…

— Щасти вам, друже, — схвильовано сказав Сум.

— Ми будемо посилати вам ясні думки! — пролунали вслід слова Тапі.

О чудова жінка! Краще не скажеш на прощання. Він чутиме, він відчуватиме у просторі тепло сердець мільйонів простих людей, він знатиме, що за ним слідкують, його ждуть вірні, хороші, друзі в усьому світі.

Машина рушила.

«…Прощайте, друзі! Так мало я був поруч з вами і так багато перейшло через наші серця! Прощайте, друже Гримайло… Ваша машина часу — вогняні двері у грядущі віки. Прощай, малесенька Маню, пуп’янок Людини, ти будеш жити в Космічній Ері, яку відкриваємо ми, ти розквітнеш такою красою, про яку навіть бояться мріяти наші сучасники..»

Мимо біжать сосни, дуби. Тануть в імлі ночі легкі тумани. Парує земля, дихає запахом трав і квітів. Шофер озирається, схвильовано каже:

— У небо, друже?

— В небо…

— Я вітаю вас. І коли будете там, серед зірок, знайте: простий шофер теж серцем біля вас.

— Спасибі, друже.

Як просто, як чудово… Все сплелося докупи, в єдиний нероздільний потік. Квіти і Зорі, Земля і Небо, Людина і Безмежність.

Де кінець? Його нема… Вічний, невпинний процес пошуків, розвитку. Велике Прагнення до Єднання, до Краси.

Краса — всюди. В Еволюції, в творіннях великих художників, у народній пісні, в польоті ракети, в дерзанні учених, у радісному пориві маленького хлоп’яти, який простягає рученята назустріч зіркам, прагнучи обняти їх, як рідних братів. І так воно є, так буде! Всесвіт — наша домівка, зірки — наші Брати!

Час наступає, Людина виходить на вселенські дороги, і вістря думок її запалює серед Безмежності нові світи, нові планетні системи.

Так буде! Буде так!!!

Ради цього й він, Іван Заграва, виходить на неосяжні Космічні Дороги…