Діти Безмежжя

Епілог

Шумить грізно білий потік Аккема. Стрункі кедри і модрини завмерли над ним, заслухались.

Мерехтять зірки. Теплим вогнем сяють вікна аудиторій. Там друзі, соратники. Незабаром всі вони покинуть гостинні простори Алтаю, близьку серцю стареньку Землю. Політ у нові світи. Тепер уже не пробний, не іспитовий. Тепер уже по-справжньому.

Але куди? Досі ще Сонцезір не сказав нічого. Мовчить Велика Матір.

Зоря тривожно зітхнула. Схилилася до потоку, зачерпнула води, ковтнула. Зуби защеміли від холоду, зате в грудях прокотилася приємна хвиля свіжості.

Між деревами з’явилася висока тінь. Швидко наблизилась.

— Де ти, Зоре?

Він, Ясноцвіт. Нарешті. Жаром спалахує серце, праше назустріч йому.

Висока постать зовсім поряд. Він несміливо простягає руки. Вона кладе свої долоні на його. З неба сліпуче вдаряє блискавиця, перламутровим, райдужним полум’ям осяває виднокіл! А може, не з неба? Може, то полум’я об’єднаних Сердець?!

Все одно! Древні абстракції любові, вислови славетних людей, пояснення старших — все стає в світлі осяяння конкретним, прекрасним і простим. Нема двох, нема розрізненого, нема розділеного! Є одне-єдине Полум’я. Що з того, що палає воно на різних місцях? Суть його — одна.

— Ясноцвіте…

— Зоре…

— Мені здалося, що минула вічність. Чому ти так довго?

— Прибула Велика Матір.

— Зірниця? — вражено прошепотіла дівчина.

— Вона. Ось чому я затримався.

— Тоді ходімо. Я хочу бачити її.

— Зачекай, Зоре. Вона вже пішла спочивати. Завтра зберуться всі, і тоді ти почуєш незвичайні новини.

— Вже відомо? Ясноцвіте!

— Відомо, Зоре.

— Куди ж, як? Говори.

— Я подробиць не знаю, ластівко моя. Тільки головне. Ти пам’ятаєш легендарний політ героїв давнини Марії Райдуги та Івана Заграви?

Дівчина ясно всміхнулася.

— Аякже. Пам’ятаю, друже. Зірка Тау Кита. Планета Усо. Химерні істоти щоа. Там зараз нащадки Заграви та Марії. І ще деякі вчені.

— Все так, — сумно сказав Ясиоцвіт. — Але на планеті хаос. Великий задум порушився. Необхідна допомога.

— Як? — не стримала вигуку Зоря. — Невже ми…

— Ми, — підхопив юнак. — Велика Матір пропонує послати нас. Учитель згодився. Якщо згодні ми.

Дівчина мовчки сильно потиснула руку товариша. Він відповів їй усмішкою.

— На Усо буде створено Фортецю Знання. Ти розумієш, яке щастя — допомогги еволюції іншої планети?!

— Коли ми летимо?

— Не так швидко, — похитав головою юнак. — Я ще не все зрозумів. Через кілька днів ми вилітаємо в Гімалаї.

— Чому туди?

— В Інститут Думки.

— Невже правда? Там, де Ріона та Буревій? Сонячні Мандрівники?

— Правда, Зоре. Ріона і Буревій теж полетять. Вони очолять нашу групу. А перед тим — навчання в Інституті Думки.

— Навчання? З ким? Для чого?

— Я ще не знаю. Здається, політ буде не звичайний. Пленум Науки вирішив здійснити план Багряна — до інших зірок без ракет. І ще цілий ряд експериментів. Трансмутація тіл, вплив на відстані, активізація, перенесення свідомості, проникнення в інші виміри… Та подробиці потім, Зоре. Головне, що ми будемо разом. Всі друзі, навіть Біла Зірочка захотіла з нами.

— А Учитель?

— Він готуватиме нових учнів. Тут. На Землі. Але хіба ти не знаєш, що він буде завжди незримо з нами?

— Знаю, друже. Я це відчуваю завжди.

Вони взялися за руки. Підняли обличчя до неба.

На них дивилися в Безмірі осяйні очі далеких зірок. Ба ні, вже не далеких, не чужих. Космічні безодні, що колись лякали забобонних людей, нині ставали близькими, зрозумілими, вони перетворилися на дороги, що об’єднували розрізнених Дітей в Єдину Сім’ю.

Скільки ще попереду шляхів! Скільки небезпек? Страждань! Мук! Подвигів! Перемог!

Хто їм скаже про це?

— Ти не боїшся, Зоре?

Очі дівчини сяють діамантами.

— Чого ж боятись? Небезпеки — східці до Щастя! Невдачі — щаблі до Істини! Смерть — тільки вічне оновлення Єдиного Життя! Я готова до всього, друже. Аби разом. Аби вперед. Хіба ми не Діти Безмежжя?..