Діти Безмежжя

Порушники інструкції

— Товариші, ви мене без ножа заріжете, — почувся плаксивий голос. На порозі виросла кругла постать директора Лисиці. Ріденькі брови благально морщилися на переніссі.

За дверима гриміла радіола. На прозорих дверях метлялися тіні танцюючих. Директор показав на них рукою, повчально сказав:

— Люди точно дотримуються інструкції. А ви?

— А ми? — з усмішкою поцікавився огрядний сивий чоловік з гострим, пронизливим поглядом. — Порушуємо інструкцію? Не бажаємо танцювати?

— Еге ж! І потім — на веранді чужі. Хто? Звідки? — Директор строго поглянув на молодого хлопця в запиленому спортивному костюмі. — Це до вас, товаришу Гримайло?

— До мене, — підтвердив сивий чоловік. — Несподівана зустріч. Колишній мій студент. Дивлюся — йде берегом. Що за диво? Невже Іван Заграва? Гукнув — він. Знаєте, де він тепер? У Космоцентрі. Буде літати на інші планети.

Директор з сумнівом оглянув худорляве обличчя, тонкий профіль хлопця, дивну сиву мітку в брові. Хм! Космонавт. Ніколи б не сказав. Звичайна людина. А потім дивись — слава на весь світ.

— Дуже радий познайомитись. Яким вітром сюди?

— Поряд — село батьків, — скупо сказав Заграва. — Прийшов на берег погуляти, покупатись.

— Ага. Ну що ж, гуляйте. Ми не заперечуємо!

Гримайло і Заграва перезирнулись, засміялися. Лисиця конфузливо посміхнувся, пірнув назад у двері і щільно зачинив їх.

— М-да, — зітхнувши, мовив Гримайло. — Так ми слухаємо, Іване, далі. Ви почали говорити про інші планети.

Сірі очі Заграви загорілися. Він оглянув присутніх, впевнено сказав:

— Я переконаний, що життя є на більшості планет і що воно вищого рівня, ніж у нас, на Землі. Давно вже пора відкинути егоцентричну думку, що ми, земляни, якісь особливі істоти.

Юнак, що сидів у затінку під великим фікусом, нахилився вперед, тонкі вуста його скривилися в скептичній посмішці.

— Дивно чути це від майбутнього космонавта. Я вважав, що ваша професія серйозніша!

— Не розумію вас, — знизав плечима Заграва.

— Ви знаєте, що наука не довела наявності розумних істот у нашій системі… крім Землі…

— Слава богу, хоч на Землі довели, — пробурчав Гримайло.

— І навряд, чи вони є, — вів далі скептичний юнак. — Досить того, що за всю історію людства ми не бачили прильоту гостей. А ці прильоти неминучі, якби інші планети були заселені…

— Прибульці були, — серйозно сказав Заграва. — І не один раз. Тільки шукати треба з відкритими очима.

Юнак пирхнув.

— Тунгуський метеорит, малюнки на скелях, позначки на кістках! Чули, читали! Еклектика, вигадка, казочки для дітей!..

— Є казочки реальніші від дійсності, — твердо одрізав Гримайло. — У всякому разі, наш друг Іван Заграва і такі, як він, перетворюють казочки Ціолковського в реальність.

— Що ви порівнюєте? — ображено вигукнув скептик. — То великий вчений, а то марення…

— Ідеї Ціолковського півстоліття тому звали маренням, — насмішкувато заперечив Гримайло. — А втім, що ми сперечаємося по-пустому. Іване, ви б завітали завтра. Раніше. Щоб не порушувати інструкції будинку відпочинку.

— Залюбки, — сказав Заграва. — До речі, захоплю деякі записи.

— Чудово. Співбесідники будуть. Тут відпочиває професор Сум, біолог. Дуже цікавий учений. Є молоді вчені. Розгориться суперечка.

— Я теж прийду, — продзвенів дитячий голосок з боку Дніпра. Присутні здивовано поглянули в той бік. Що за диво? Веранда опирається на бетонні палі над потоком ріки. Хто б це міг бути?

Гримайло перехилився через бар’єр, схопив когось рукою, витягнув на світло. Здивовані слухачі побачили худеньку десятилітню дівчинку з чорними кісками і блискучими, трохи розкосими очима.

— Ти чого тут?

— Слухаю…

— Як пробралася? Ти ж упадеш у воду!

— Не впаду, — хоробро заявила дівчинка. — А впаду — випливу!

— Де твоя мама? Тобі вже спати пора.

— А я сплю! Вона не знає.

— Ай-я-яй! — посварився пальцем Гримайло. — Хіба ж так можна!

— А ви ж самі порушуєте режим! — засміялася дівчинка. — Я чула, як директор лаяв вас. Ага!

— Що тут скажеш! — розвів руками вчений. — Приперла до стінки.

Присутні засміялися. Дівчинка випручалася з рук Гримайла, шаснула за балюстраду.

— Я й завтра прийду, — почувся її приглушений голосок.

— Така прийде, — розчулено озвався Гримайло. — Ніяка інструкція не втримає.

Наступного ранку на подвір’ї будинку відпочинку був переполох. Зустрічали закордонних гостей. Це був кореспондент газети «Нью-Йорк таймс» Чарлз Нойс і його дружина Елен. Американець винюхував усе до тонкощів: його цікавили і професії відпочиваючих, і вартість будівель, і зарплата прибиральниць, і пейзажі, і освіта самого директора, і харчування.

Лисиця супроводжував гостей, поважно давав пояснення. В кабінеті директора влаштували багатий обід. Нойс пив горілку, шампанське, ґречно відповідав на тости, бажав здоров’я господарям. Після того він гуляв понад берегом, направо і наліво стрекотав кіноапаратом, а потім забажав поговорити з відпочиваючими. Лисиця познайомив його з Гримайлом, який спочивав під кущем лози. Учений привітався, запросив сідати. Американець безцеремонно сів на пісок.

— Ви, здається, академік? Це здорово. Дуже приємне знайомство. Я чув ваше прізвище в Нью-Йорку. Щось зв’язане з проблемою часу і гравітації. Так?

— Ви вгадали, — всміхнувся Гримайло. — У вас чудова пам’ять.

— Професійне, — похвалився Нойс. — Значить, це будинок для вчених, для визначних людей?

— Всякі є, — сказав академік. — У нас нема невизначних. Аби хороша людина була, а хто вона — академік чи слюсар, — це не має значення.

— Так, так, — тонко всміхнувся Нойс. — Це відомі слова. Ну, а чим ви займаєтесь тут?

— Як-то чим? — здивувався Гримайло. — Відпочиваємо! Поправляємось. Гуляємо.

— А як ви дивитесь на міжнародне становище? На перспективи космічних польотів?

— Хм… Як я дивлюсь? Це вже, вибачте, довга розмова. Знаєте що… Коли хочете — залишайтесь до вечора. Ввечері у нас буде розмова на космічні і філософські теми. Послухаєте. Я висловлю і свою думку.

Очі американця заблищали цікавістю.

— Он як? Філософський вечір? Загальні збори? Це заплановано?

Гримайло всміхнувся, не звертаючи уваги на Лисицю, що благально махав руками, сказав:

— Не збори, а дискусія, суперечка. Розумієте?

— Абсолютно вільно? — здивувався Нойс.

— Абсолютно вільно.

— А… як це у вас говориться… Представник згори буде на вечорі?

Гримайло іронічно перезирнувся з Сумом, який прислухався до розмови, покашляв.

— Представник, якщо хочете, у нас буде. Тільки не спеціально, а випадково. Ось він — товариш Лисиця. Але нам він не заважатиме. Ви це хотіли сказати?

— Ні, ні! — розгубився Нойс. — Я просто так. Тоді залюбки залишусь на вечір. Це ж сенсація. Філософський диспут у будинку відпочинку над Дніпром. Елен! Ти згодна?

— Хоч на місяць, — рішуче відповіла американка, радісно посміхаючись. — Під Нью-Йорком не знайдеш такого розкішного місця!

— Тоді до вечора, — попрощався Нойс, підводячись з піску.

— До вечора.

Лисиця повів гостей далі, докірливо оглядаючись па академіка і похитуючи головою.

Химерна дискусія

Як і вчора, гриміла радіола в залі для танців, але танцюючих було мало. Всі інші зібралися на відкритому майданчику. Прийшов біолог Сум — сухенький старий учений, запальний, насмішкуватий. Прийшло троє київських юнаків-аспірантів з різних інститутів — біолог Ананій Шум, фізик Сергій Малина, філософ Петро Носенко. Зацікавився суперечкою і колгоспний агротехнік Корінь — ведмедкуватий, мовчазний чоловік.

Вечір був ясний, зоряний. Здавалося, навіть небо принишкло, зацікавившись дивним зборищем. Здалека долинала пісня. З дверей визирнув директор, усміхнувся, потер пухлі долоні.

— Так що? Може, оберемо президію? Відкриємо, так би мовити?

Почувся сміх. Гримайло махнув рукою.

— Не треба президії. Обійдемося. Так на чому ми зупинилися вчора?

— На житті, — задзвенів голосок за балюстрадою. — Життя на інших планетах.

Гримайло вдоволено засміявся, поглянув туди. У сутінках блищали очі дівчинки. Він витягнув її на майданчик, посадив на коліна.

— Прийшла-таки, кирпата. Як тебе звати?

— Маня! Тільки я не хочу про себе. Я хочу слухати!

— Ти глянь! — здивувався Сум. — Скромна. Відзначимо це. Значить, почнемо. Спочатку про життя взагалі. Воно не може бути випадковим. Воно — закономірність. Більше того, я гадаю, що життя — це сама матерія, реальність, яка існує навколо нас, у цілому світі, у безконечності.

— Поясніть простіше, — попросив хтось.

— Будь ласка, — радо відповів Сум. — У живих клітинах, в організмах нема нічого такого, що б не було в Природі, в навколишньому середовищі. Ті ж самі елементи, речовини, рідини, гази і тверді тіла. Отже, функції живого тіла тісно зв’язані з якостями неживих тіл. Коротше кажучи, якби в бензині не було можливості горіння, вибуху, то він би не годився для палива в моторі. Якби в неорганічній матерії не було можливості відбитку, відчуття, взаємодії, подразнення, то й життя вищої форми ніколи б не виникло. Його можливість була закладена в найпримітивнішому русі матерії, в її електромагнітній, ядерній взаємодії, в силі тяжіння, в інших, незнайомих ще нам силах. Чи ясно я кажу?

— Ясно! — прогули навколо.

— Кажу далі. Якщо хто буде заперечувати — говоріть одразу, щоб не забутися… Отже, я веду до того, що органічне життя, білкове, те, яке ми бачимо на своїй планеті, є лише часткою єдиного Вселенського Життя Матерії, результатом прояву при певних умовах прихованих якостей цієї Матерії…

— Це щось не те, — раптом озвався Носенко. — Досі ми вважали, що життя зародилося в первісних океанах, так би мовити, стрибком, як перехід кількості в якість. А ви запевняєте, що воно існувало завжди…

Гримайло сердито пирхнув губами, як кіт.

— До чого ж у вас тямки забиті, юначе! Білкове життя не існувало завжди. Воно з’явилося як результат ускладнення нижчих станів життя. Можете називати це не життям, а рухом, силою, взаємодією, як хочете! Зрозуміло? Професор Сум говорить про те, що коли в шкаралупі нема живого зерна, тобто потенційно дерева чи рослини, то нічого з тої шкаралупи не виросте. Так і тут… Якби в матерії не було потенційної можливості вищого білкового, скажімо, життя, то воно й не виникло б ніколи, нізащо! Отже, з повним правом можна називати будь-який стан матерії життям на певному рівні. Чи так я кажу, колего?

— Так, — підтвердив Сум. — Дякую вам!

— А що — з’їв облизня? — засміявся Малина. — Професоре, це феноменально! Це геніальна думка!

— Не треба, облиште! — замахав руками Сум. — Ці геніальні думки висловлювались тисячоліття тому. Не присвоюйте мені авторства. Юначе! Ви ще хочете заперечувати?

— Ні, — кисло відповів Носенко.

— Тоді пішли далі. Значить, ми домовились, що відоме нам життя цілком можна виводити з певних якостей матерії, або об’єктивної і єдиної реальності. Тобто ми проголошуємо єдність життя у Всесвіті. Чому? Бо у Всесвіті нема нічого, крім єдиної реальності, що існує поза нашою свідомістю. Оскільки ж ця реальність, або Матерія, охоплює безмежність, то, значить, і життя безмежне.

— То воно ніколи й не виникало? — здивовано озвалася Маня.

— Ніколи, кирпата, — усміхнувся їй Сум. — Таке, як у нас або на інших планетах, виникає заново, а у Всесвіті воно, як Матерія, існує завжди. Як би тобі пояснити…

— Так дядя ж казав, — зраділа Маня. — Так, як дерево в зерні. Еге ж?

— Правильно! Молодчина! Ти думаєш швидше, ніж я. Йдемо далі.

Раптом біля дверей хтось заметушився, люди розступилися. З’явився директор, а за ним американські гості. Лисиця покашляв, якимсь дерев’яним голосом сказав:

— Товариші, тут наші закордонні гості бажають послухати… м-м… вашу дискусію.

— Якщо дозволите? — ввічливо посміхнувся Нойс.

— А чого ж, — знизав плечима Сум. — У нас не закриті збори. Всім вільно.

Нойс з дружиною протиснулися до бар’єра. Дві молоді дівчини звільнили їм місця у плетених кріслах.

Сум, майже не звернувши уваги на гостей, вів далі:

— Отже, ми можемо сміливо проголошувати єдність життя у безмежному Всесвіті, бо нема найменшого атома, який би не був зв’язаний з усім Космосом. Адже недарма сказано, що найменша частка матерії відбиває всю безконечність, тримає її в собі, у потенції. Мікросвіт і Макросвіт — єдині. Найменше життя і життя Безмежжя тісно зв’язані. Вони існують вічно, вони незнищенні і ніколи не перестануть існувати.

— Хто ж все-таки їх створив? — раптом запитав Нойс, переглянувшись з дружиною.

Присутні загомоніли, зашушукались. Сум здивовано зиркнув на закордонного гостя, знизав плечима.

— Пробачте, містере…

— Нойс.

— Пробачте, містере Нойс, ми давно залишили суперечки на телеологічні[1] теми. Та оскільки ви зачепили це питання, я відповім: Матерію, або Життя, ніхто не створив. У Безмежжі вони існують вічно. Більше того — вони і є Всесвіт. Не можна говорити про Всесвіт, про Буття без Матерії. Не було б Матерії, не було б і Всесвіту. Для чого ж тут творець?

Нойс, вихопивши блокнот з кишені, щось гарячково строчив у ньому. Сяючи штучними зубами, він шепнув Гримайлу:

— Сенсація буде! Ніколи не думав, що зустріну таке.

А коли Сум закінчив фразу, кореспондент єхидно запитав:

— Ви відкидаєте творця? Значить, відкидаєте безсмертя особи! Ви не даєте ніякої перспективи людям. Народився, вмер, а далі пусто. Пітьма. Ваша ідеологія не має під собою ні моральної, ні етичної основи. Ваш індивідуум — це примара. Він з’являється в світ випадково, живе, як метелик, коротке життя і назавжди зникає в пітьмі.

— Не так! Зовсім не так! — гаряче озвався Іван Заграва.

— Ану, ану, юначе, — підохотив Сум. — Скажіть йому ви, а то в мене вже від цих суперечок горло болить. Дозвольте водички. Спасибі.

— Ви кажете — смерть! — палко сказав Заграва. — Так, особа вмирає. Але ми зовсім інакше дивимось на життя і смерть. Людина, особа виникає не на пустому місці, а як результат минулих вдосконалень. Це ж ясно. Це аксіома.

— Молодець! — заплескав у долоні Малина. Рудоброве лице його сяяло задоволенням. — Знай наших…

— Далі, далі. Це інтересно, — зацікавився Нойс.

— Зв’язок людини з минулим, з навколишнім, з майбутнім — у всьому. В праці, творчості, подиху, в народженні дітей, у мріях. Кожним рухом, кожним помислом людина зв’язана з Безмежжям. Далека зірка, галактика, квітка троянди, космічні промені, ласка чи гнів, радість чи сум — все впливає на людину, формує її характер, її особу, її зв’язок з суспільством, визначає її вплив на майбутню історію… Історія людства і всіх інших далеких людств на чужих планетах починається не з предковічної мавпи і навіть не з тварини, не з амеби, а з первісної матерії. І вона ніколи не закінчиться. Історія людства вічна. І чи можна відділити особу від цілого людства? Ні. Як не можна відділити будь-яку нашу клітину від організму. Вони складають єдине ціле. Так і наше життя, наші діла вливаються в єдиний організм людства. Тільки так ми дивимось на зв’язок людини і Всесвіту.

— Це прекрасно! — заявив Нойс. — Дуже переконливо і гуманно. Але в чому ж тоді мета буття?

— Вічна еволюція. Великий синтез протилежностей, які створюють всю гаму життя Всесвіту. І знову вперед, вперед, до пізнання нових таємниць. Ступені свідомості і усвідомлення безмежні. Від мінералу до людини. Від людини до… А втім, хто скаже, де закінчиться вдосконалення свідомості і усвідомлення світу? Воно ніде не закінчиться! Воно вічне!

Присутні привітали палкий виступ Заграви дружними оплесками.

Сум підняв руку, втихомирив слухачів.

— Товариші, тихше. Так про що ми починали? Ага, згадав. Про те, що життя — не випадок, а закономірність. Якщо воно виникло в білкових формах на Землі, то могло виникнути в якихось формах і на інших планетах. Справді, чому й ні. Матерія є. Енергія випромінювання від Сонця є, обмін речовин є, круговорот стихій — будь ласка. Не може бути, щоб на Землі все це привело до появи високоорганізованого життя, а на Венері, Марсі чи на Юпітері — просто до перемішування газів або речовини. Антидіалектичний абсурд. Земля — член сім’ї Сонця. А Сонячна система — єдиний організм. Виходить, і життя Землі — частина спільного життя нашої системи. Я глибоко вірю в це.

— Вірити мало, професоре, — проскрипів Ананій, скептично усміхаючись. — Треба ще й знати.

Професор сердито поглянув на гарного чорнявого юнака, нахмурився.

— Кажете, треба знати? Що ж, ми будемо знати. Незабаром. У найближчі десять років. Але тоді, як космонавти, як наш молодий друг Заграва привезуть з Венери чи Марса рослини й тварин і ткнуть вас носом у них, — великої заслуги не буде сказати: життя на інших планетах є. Тоді, вибачте, й дурень констатує факт.

— А голослівно стверджувати можна теж що завгодно, — ображено сказав Шум. — Ви ж самі тільки що так заперечували містеру Нойсу.

— Що ви змішали божий дар з яєчнею! Ми виходимо з наукових передумов. Хіба не відкривали планет, не бачачи їх, лише на основі математичних законів? Отже, думка про життя на інших планетах — абсолютно наукова, обґрунтована і спирається на діалектичну логіку. Згадайте Ціолковського. Це був справжній вчений. Він був переконаний, що життя існує не тільки на великих планетах, а й у порожнечі простору…

— Ну, це вже занадто…

— А чому занадто? На астероїдах матерія є? Є. Сонячна енергія є? Є. Вона може привести до з’єднання, до сполук, невідомих на Землі. А тим більше на великих планетах. На Юпітері, Сатурні та інших велетнях аміачні атмосфери, низька температура, бурхливі атмосферні течії. Ну то й що? Це вважається перепоною для життя. Еге ж, для такого життя, як у нас, на Землі. А для іншого?

— Якого іншого? — ущипливо запитав Шум.

— Якого завгодно! — твердо заявив Сум. — Матерія безмежно розмаїта у своїх проявах. Ви повинні це знати. Потенційне життя матерії пристосується до тих умов, які панують на даній планеті, і обов’язково стане розвиватись вище і вище, аж до високої свідомості.

— Ви скажете, що й на Сонці, на зірках можливе життя?

— Хтозна! Може, й так. Тільки таке життя нічого не матиме спільного з нашим. Деякі вчені вже говорили про вогняну фазу життя. Може, в світі вона десь зустрічається. Але ми ухилилися вбік. Я хочу сказати, що на інших планетах нашої системи, а тим більше на Венері і Марсі, життя обов’язково є.

— А яке воно? — заворушилася на колінах у Гримайла Маня.

— Незабаром побачимо! — пробасив академік. — Ось наш товариш Заграва полетить на Венеру чи Марс і привезе марсіанина…

— А що вій — космонавт? — прощебетала дівчинка.

— Справжній. Такий, як Гагарін!

— Ой здорово! А гарний який!

Присутні засміялися. Іван розгублено закашляв.

— Росте ваша наречена, — пожартував Гримайло. — Пам’ятай, кирпата, щоб не забула його.

— Ні, не забуду, — серйозно пообіцяла дівчинка.

— Диви, як присоромила дорослого дядю, — засміявся Сум. — Ну, закінчимо про планети. Значить, про Венеру. Хоч вона й покрита хмарами, а останні дослідження дають чимало цінного. Вода на Венері є, кисень також, енергії досить. Там є все для виникнення життя навіть земного типу. Далі. Венера менша від Землі, має біля вісімдесяти шести процентів земної маси. Отже, вона старіша від нашої планети.

— Чому? — знову не стримався Шум.

— Тому, що менша маса охолоне скоріше…

— А якщо походження планет не вогняне, а холодне, по Шмідту?

— Все одно. Менша маса швидше еволюціонує. І я гадаю, що на Венері життя могло досягти більш високого рівня, ніж на Землі.

— А на Марсі? На Марсі як? Є життя? — захвилювалася Майя.

— На Марсі обов’язково, — відповів Заграва. — І не просто життя, а високоорганізоване…

— Старі співанки, — сказав Шум. — Канали, штучні супутники і всякі інші штучки…

— А що ви можете заперечити проти них? — накинувся на Шума Заграва. — Нічого, крім іронії. Чим ви можете пояснити, що весною, коли тануть сніги на полюсах, смуги рослинності зеленіють? Чому ці смуги розташовані так точно геометрично? В природі такого не буває. Або візьмемо супутники Фобос і Деймос. Хіба вони схожі на інші супутники планет Сонячної системи? Ні. По-перше, вони дуже малесенькі порівняно з своєю планетою. По-друге, вони явно чужі для Марса…

— Чому чужі? — вихопилось у когось.

— Тому що, скажімо, Фобос повністю порушує елементарні закони небесної механіки. Він обертається навколо Марса втричі швидше, ніж сама планета навколо осі. Значить, він не споріднений з Марсом…

— Марс захопив ці супутники в поясі астероїдів! — озвався Шум.

— Не годиться! — почувся за спиною молодого біолога гучний голос. Всі озирнулися. Говорив мовчазний астроном Труба. Він одкашлявся і повторив: — Не годиться ваша думка. Марс не захопив Фобоса і Деймоса в поясі астероїдів. Якби це було так, то обидва супутники оберталися б навколо Марса по дуже витягнутих орбітах. Факт. Візьміть олівець. Підрахуйте. А вони обертаються по майже точних кругових…

— Значить, ви теж вважаєте, що вони штучні? — запитав Шум.

— Не знаю. Не хочу говорити, — знизав плечима астроном. — Але, у всякому разі, вони не природного походження…

— Ми вже не кажемо про гіпотезу Шкловського, — підхопив Іван. — Якщо навіть Шкловський не правий і Фобос не падає на Марс, все одно цей супутник, а також Деймос — утвори розуму.

— Значить, там живуть люди? — здивовано промовив Корінь.

— Живуть. І жили, — радісно відповів Заграва.

— Так чого ж вони не прилітають тепер? — співуче запитала Маня. — Чому вони ніколи не бували на Землі?

— А хто тобі сказав, що не бували? Може, й бували. Є багато фактів з давнини і навіть теперішніх…

— Закрутилося, — скептично заявив Шум. — Тут уже піде в діло все — і Тунгуський метеорит, і знахідки в Африці.

— І піде, — розсердився академік Гримайло. — Чого це ви, юначе, все висміюєте. Може, люди бажають послухати…

— Бажаємо! Дуже цікаво! — пролунали вигуки. — Кому не цікаво — хай вийде, не слухає.

— От бачте, — засміявся Гримайло. — Сидіть тихо, а то буде лихо. Значить, починається новий розділ програми: «Пришельці з Космосу». Тільки знаєте що, — академік поглянув на хронометр, — вже дванадцята година, ми, здається, засиділися…

— Ой лишенько! — сплеснув руками Лисиця. — Отак заморочили голову…

Присутні засміялися. Сум розвів руками.

— Ну що ж, підемо спати, друзі. Хто хоче — приходьте завтра!..

— Прийдемо, — загули слухачі.

— Залишусь і я, — озвався Нойс. — Елен, не можна їхати, не почувши, до чого вони договоряться…

— Я згодна, любий…

— І американців заїло, — посміхалися у темряві люди. З шумом і гамом збуджені слухачі розходилися з веранди.

Гримайло встав, тримаючи Маню на руках. її голівка хилилася на плече академіка, очі заплющились.

— От біда, — ніжно сказав він. — Зовсім наша наречена засинає…

— Я не сплю, — тихенько проспівала дівчинка. — Я дрімаю… Я все чую…

— Тобі ж пора додому. Як ти проберешся в хату?

— У вікно… Я хитра…

— Що ж з тобою робити? — бідкався Гримайло. — Доведеться нести на руках. Тільки ж я не знаю дороги…

— Я скажу, — муркотіла Маня. — Ідіть прямо через горб… Потім направо… Перша хата зліва од дороги… Зліва акація, а під нею відкрите вікно…

— Запам’ятав, — серйозно сказав Гримайло. — Що ж, завдання виконаю! Хоч це більше ваша турбота, — звернувся він до Івана.

— Чому б то? — розгубився той.

— Чули ж — ваша наречена.

— Е, таке скажете.

— Ну, ну, жартую. Так прийдете завтра? А то сьогодні не вийшло про пришельців. А без вас не так цікаво.

— Прийду.

— Дивіться ж…

Гримайло зійшов на берег, тримаючи Маню на руках, прошелестів кущами, зник.

Іван минув піщану кручу, заглибився у ліс, повільно пішов стежечкою поміж віковими соснами. Як чудово, прекрасно! Яке неповторне життя. Кожна хвилина його несе новий досвід, нові радощі чи розчарування. Він навіть не сподівався, що зустріне на берегах Дніпра таких цікавих співбесідників. Посміхнувся. Приїхав на кілька днів погуляти, а потрапив на дискусію. Що ж, тим краще! Знання вже не стає привілеєм окремих наукових жерців, воно розгортає крила свої над всім народом. Це — шлях до розуміння великої єдності людей, природи, Всесвіту. Про це часто любить говорити його Учитель:

— Завжди, всюди намагайся уявити себе частиною цілого, дитиною Природи, сином Космосу, клітиною Землі. Тільки тоді до тебе прийде нез’ясовне відчуття безсмертя…

В тих словах — велика істина. Але ж не близький і не легкий шлях до великого єднання з Природою.

Іван напружує свої почуття, загострює розум. Ось важкими, могутніми ударами пульсує рідна Земля. Чути її вселенський подих в шепоті лісу, в плюскоті хвилі. Чути її багатобарвний голос у гімнах весняних, що їх співають птахи, в далекій симфонії полів, у нечутній мелодії зоряних променів. Зараз… одна мить… все стане ясним, все зіллється в щось одне, просте, зрозуміле, як образ матері, як звичайний подих.

— Гу-у-у-у-у! — прозвучало вдалині, протяжною луною відгукуючись по дніпровській долині.

Чари зникли. Поліфонія природи розсипалася на міріади звуків, зруйнована звичайним гудком пароплава. Іван розчаровано поглянув на плесо, де гойдались відбитки зірок. Не вийшло! Ще рано! Але як прекрасно! Як чудово, що можна в кожній події, в кожній речі і явищі знайти себе, свою частину, пульс свого живого, трепетного серця.

І хлопець радісно рушив уперед.

«Сини божі»

Лисиця виглядав у вікно кабінету, сердито бурчав:

— Не будинок відпочинку, а дискусійний клуб! Що вони — весь місяць будуть мозолити мені очі?

Головні «спорщики», як назвав їх Лисиця, вже сиділи в кріслах на веранді. Академік Гримайло, схилившись до Івана, задоволено бубонів:

— Одніс я вашу наречену вчора додому, коли назустріч мама…

— Яка мама?

— Та її ж мама Мані нашої. Сплеснула руками, кинулася до неї, питає, що таке. Кажу, не бійтесь. Ваша донька приймала участь у дискусії. Вона й бідкалася, і сміялася. Потім однесла її в хату спати. Ми ще трохи поговорили. І знаєте, хто вона — мама нашої дівчинки?

— Хто? — поцікавився Заграва.

— Майбутній астробіолог. Готується летіти на інші планети, щоб вивчати тамтешню флору і фауну…

— Правда?

— Що ж я — вигадуватиму? Та вона прийде сюди, обіцяла.

— Незабаром весь район збіжиться до нашого будинку відпочинку, — мовив весело Сум.

— Не завадило б, — сказав Гримайло. — І не лише в окремих місцях, а всюди треба відкрити дискусійні клуби. Щоб люди могли після роботи не тільки подивитися кіно чи п’єсу, а й посперечатися, подумати разом над різними проблемами, розвивати своє мислення…

Сум смикнув академіка за рукав піджака, показуючи на берег.

— Погляньте, хто прийшов.

Академік придивився, тихенько засміявся.

— Іване, ваша наречена. І не сама, а з мамою.

Заграва з цікавістю глянув у той бік, куди показував Гримайло. В сутінках він побачив маленьку постать Мані, а поряд з нею невисоку худеньку жінку в білій кофточці і темних вузьких штанях.

— Сюди, до мене, — загримів академік. — Маню, веди й маму сюди.

Донька і мама пробралися крізь юрбу слухачів до балюстради. Жінка ніяково поглядала навколо, вибачливо говорила глухим приємним голосом:

— Не витерпіла, дуже зацікавилась. Маня таке розповідала…

— Не пожалієте, — запевнив її академік. — Сідайте, будь ласка Не відмовляйтесь, це місце Мані. Поміститесь удвох. А це, знайомтесь, наречений вашої Мані, Іван Заграва…

Заграва невдоволено пересмикнув плечима.

— Що за жарти?

— Зовсім не жарти! — без тіні посмішки сказав Гримайло. — Правда, Маню?

— Не жарти, — підтвердила серйозно дівчинка. — Я буду ждати.

Її мама весело, беззвучно засміялася. Заграва, поглянувши на неї, теж розвеселився. Йому одразу сподобалась маленька худенька жінка з великими, темними очима, з плавними, стриманими рухами. Чимось сильним і незламним віяло від неї, щирим і сердечним.

— Таня Райдуга, — назвала вона себе, а Заграва, тиснучи мініатюрну руку, про себе думав: «Така полетить. Куди завгодно. Не лише на інші планети, а й до далеких зірок».

Тим часом Сум, вставши з крісла, оглянув притихлих слухачів і сказав:

— Про що ми вчора почали розмову?

— Про пришельців! — загули слухачі.

— Не забули, — схвально сказав Сум. — Що ж, тоді дамо слово нашому космонавту. Іване, починайте, люди ждуть… Ви обіцяли!

Нойс, який сидів з дружиною поряд з академіком, знову вихопив блокнот, ручку. У Заграви схвильовано забилося серце. Так було завжди, коли заходила розмова про таємні, заповітні явища і речі. Хлопець одкашлявся, вибачливо сказав:

— Я спеціально не займався цією проблемою. Буду говорити сумбурно. Це просто мої думки…

— Не треба передмов, — попередив жартома Сум. — Все одно суперечка буде…

— Гаразд. Я почну з одного запитання… Уявіть собі, що сто років тому отут, на березі Дніпра, або будь-де в іншому місці з неба раптом опускається дивний апарат, а з нього виходять невідомі істоти. І одягнені вони так, як, скажімо, наші космонавти. У голубих комбінезонах, шоломи на голові, дивні пристрої… Як би зустріли таких істот наші діди?

— Ого-го! — засміявся хтось. — Такий би молебень устругнули…

— От бачите, — сказав Іван, — ви правильно розумієте. Для чого я запитую про це? Тому що часто говорять не подумавши: якби пришельці були на Землі в минулі віки, історія відзначила б такі події. А я кажу: ні, не відзначила б. Чому? Тому що світогляд людства був забобонний і примітивний. Земля — млинець серед океану, небо — скляний чи кришталевий купол над головою, зірки — світильники, прибиті до сфери. За сферою — житло богів, ангелів. Отже, хто опускається з неба — той житель раю, син бога, ангел, божий вісник… Коротше кажучи, хто завгодно, тільки не людина, не звичайна істота. Уявлення про інші планети люди не мали, а звідси і таке сприйняття міжпланетних гостей.

— Я не згоден, — промовив Шум.

— Почалося, — потер задоволено долоні Малина. — Ананій поганяє свій немазаний віз.

— А ти мовчи, — огризнувся Ананій. — Так, я не згоден з вами.

— Чому?

— Тому що не всі були невігласами в передісторичні чи історичні часи. Ми знаємо, що тоді були вчені з високим мисленням. Були астрономи, інженери, математики. Вони відрізняли планети від зірок, навіть вираховували відстані до них. Вони вчили про атомістичну будову матерії. Наприклад, Арістарх Самоський. А великий вчений Піфагор вчив про те, що Сонце є центром нашого світу. Що Земля та інші планети бігають по орбітах навколо Сонця.

— Ну то й що? — гаряче заговорив Іван. — Ви кажете правду. Були такі вчені, були правильні погляди, окремі ідеї, які збігаються з нашими досягненнями. Але основна маса народу жила в темряві! Ми дізналися про погляди Арістарха Самоського і Піфагора тільки з давніх рукописів. А серед народу, та й не лише народу, а й серед вчених, панували примітивні ідеї геоцентричного світогляду. Більше того… Може, такі люди, як Піфагор або хтось інший, знали, хто такі пришельці з неба, але вони не могли передати свого знання людям. Ті просто не зрозуміли б їх. Хіба не так? Хіба погляди Ейнштейна про парадокси часу і простору не пробивали собі дороги упродовж півстоліття до умів учених, не кажучи вже про звичайних людей?

— Правильно, Іване, — зауважив Гримайло. — Гарно говорите.

Шум промовчав. А Заграва, розпалившись, говорив далі, і його гарячі слова линули над принишклою течією Дніпра:

— Отже, якщо перекази про пришельців залишилися, то їх треба шукати не в історичних рукописах, а в казках, у міфах, у релігійних легендах. Такі явища використовувались жерцями для своєї мети, вони передавалися з вуст в уста, обростали подробицями, ставали легендою, казкою. Згадайте наші казки, легенди… Літаючі дракони, що дихають полум’ям? Звідки вони? Де їх бачили наші предки, що складали казки?

— Ото дивина! — скептично озвався Шум. — Птахів бачили? Бачили! Блискавку бачили? Теж бачили. Сполучили разом такі явища, сплели в одне — вийшов дракон, що дихає полум’ям.

— Мудрець який! — сердито вигукнув Малина. — Чи ти вважаєш наших предків за дурників. Блискавиця є блискавиця, а птах — є птах. Щоб сполучити ці речі — треба, щоб між ними був органічний зв’язок. У казках ясно сказано: дракон, що виригає полум’я. Тобто, полум’я вилітає з його рота. Таке явище дуже схоже на ракету.

— Саме це я й хотів сказати, — підхопив Заграва.

— Так можна що завгодно довести, — пробурчав Шум.

— Пробачте, так можна й що завгодно заперечити, — втрутився Сум. — Давайте, вислухаємо нашого друга до кінця. Говоріть, Іване.

— Гаразд. Згадаймо міфи, — знову почав говорити Іван. — Звідки в них такі космічні мотиви? Битви гігантів, всесвітні катастрофи, дивні апарати, чудесні трансформації. Або в біблії. Літаючі хмари, літаючі диски, голос з неба, чудесне освітлення, кришталеві озера, в яких видно всякі події, небачені істоти в химерному вбранні. Ви знаєте, що наші предки мислили досить конкретно, описували те, що бачили. Коротше, абстракціоністів серед них не було.

— А хто знає? — пожартував Гримайло.

— У всякому разі, малюнки, які вони залишили, свідчать, що предки були реалістами. Так до чого я веду… Описи, які часто зустрічаються в легендах, міфах, в релігійних переказах, важко пояснити, якщо не визнати, що то є розповіді очевидців про пришельців з Космосу.

— Факти, факти, — вимагав Шум. — Ви нам процитуйте.

— Гаразд, процитуємо. Не турбуйтесь… А перед тим оглянемо ряд фактів, про які вже писали наші газети і журнали.

— І які засуджені вченими, — єхидно сказав Шум.

— Дивлячись, які факти, і дивлячись, які вчені, — перебив його Сум. — Не поспішайте поперед батька в пекло. Кожен факт можна трактувати як завгодно. Не треба прикладати свою мірку заздалегідь.

— Всім відомий факт — Баальбекська веранда, — вів далі Іван. — Що в ній дивного? Чому почали говорити про цей утвір? Тому, що веранда змурована з брил каменю вагою по кілька мільйонів кілограмів. Виникло запитання: для чого, коли збудували цей майданчик? Фундамент для якоїсь невідомої будівлі? Вибрик самодура-фараона? Ніхто не міг сказати нічого певного. Потім, як можна було перемістити «камінці» по кілька тисяч тонн від каменоломні і змурувати майданчик? Ми знаємо, що в давнину сучасних кранів не було, та й сучасні крани більше чотирьохсот тони, якщо я не помиляюсь, не підіймають.

— Рабів було досить, — сказав Шум.

— Голими руками навіть рабською силою такого не зробиш, — заперечив Іван. — Ось чому виникла думка, що Баальбекську веранду збудували могутні істоти — пришельці з Космосу.

— Для чого? — почулося запитання з темряви.

— Хто зна, для чого. Може, це був фундамент для якоїсь будівлі. Може, просто пам’ятник, знак перебування на чужій планеті. Можливо, під верандою сховано заповіт для майбутніх поколінь людей Землі.

— Натяжка, — презирливо заявив Шум.

— Не натяжка, а смілива мрія! — сказав Заграва. — У всякому разі, такі грандіозні будови були не під силу нашим предкам.

— Сумнівна думка! — раптом озвався Сум. — Дуже сумнівна.

— Чому? — розгубився Заграва.

— Тому що є гіпотези про високі давні цивілізації. Гондвана, Атлантида.

— Ще одна фантасмагорія, — не витримав Шум.

— І навіть не одна, — відрізав Сум. — Я хочу сказати, друже Іване, що Баальбекська веранда може бути залишком атлантичної культури.

— Хіба атланти мали технічні засоби для таких побудов?

— Стародавні перекази кажуть, що мали. Є згадки про те, що атланти знали секрет ядерної енергії, або якоїсь іншої, аналогічної ядерній.

— Знаєте що, — втрутився Гримайло. — Ви, колего, зачепили ще одну тему, дуже цікаву. Але зараз хай продовжує говорити Іван. Про пришельців. Чи згода, товариші?

— Згода! — дружно підхопили слухачі. Іван, розвівши руками, сказав:

— Як бачите, в мене вибивають ґрунт з-під ніг. Але байдуже. Ми будемо відзначати факти сумнівні й безсумнівні. Отже, Баальбекська веранда під сумнівом, як утвір пришельців. Йдемо далі. Ви всі знаєте про відкриття французького вченого Анрі Лоота в Центрі Сахари, в горах Джабарена?

— Не всі знають, — заявила Маня, заворушившись на колінах У матері.

— Ну раз не всі, — всміхнувся Заграва, — тоді я скажу кілька слів. Анрі Лоот у 1956 році відкрив у горах, про які я згадав, багато наскельних малюнків. Цілий музей. Тисячі різних мотивів. На тих скелях вчені відкрили цілий світ, світ, який існував десятки тисяч років тому. Там і сцени полювання, і постаті стародавніх негрів, їхніх жінок, зразки вбрання, побутові картинки, різні тварини — дикі і домашні. Все це виконано в цілком реалістичній манері. Ми недавно говорили, що предки малювали лише те, що бачили. Так от, нічого зайвого, ніяких домислів. І раптом — незвичайні постаті. Серед голих або напівголих негрів чи негритянок — істоти в суцільних важких вбраннях, із закритим обличчям, у шоломах, що прикріплені наглухо до вбрання.

— Бачили, — озвався хтось. — Публікувалося в журналах.

— Бачили? — зрадів Іван. — Тим краще. Такі істоти — «круглоголові», як назвав їх Анрі Лоот, — зустрічаються на багатьох малюнках. І всі вони схожі між собою в деталях. Отже, це не вигадка якогось художника, а реальний факт, відзначений очевидцями…

— Дурниці, — сказав Шум. — Серйозні вчені сміються з таких запевнень.

— Чому? — різко запитав Сум.

— Тому що малюнки, про які говорить Заграва, зображають африканських жерців. Навіть тепер у деяких племенах використовуються жерцями маски, дивне вбрання. От вам і космонавти!

— Поспішний висновок, — заперечив Сум. — По-перше, жерці не одягають суцільного вбрання на себе, такого, як зображено на малюнку, — до речі, на скелях Джабарена є малюнки жерців з масками; по-друге, на малюнку, про який каже Іван, ясно видно деталі шолома, його кріплення до скафандра, а по-третє, саме африканські жерці могли наслідувати пришельців з неба, надягаючи химерні маски, щоб бути схожими на них.

— А може, атланти, — озвався Малина. — У них, напевне, були водолази.

— Е, ні! — гаряче заперечив Іван. — Цього факту я не віддам атлантам. Є ще багато фактів з різних країн. Стовп у Делі, зроблений з хімічно чистого заліза восьмиметрової висоти. Неможливо, щоб його зробили прадавні індуси, які не мали ні індустрії сучасного типу, ні лабораторій.

— Це могли зробити атланти, — озвався Сум, — або інші племена високої культури. Вони мали близькі стосунки з Індією.

— Гаразд, — засміявся Іван. — Цей факт теж сумнівний. Ви його використайте для атлантів. Іду далі. В Андах, на великих висотах, є багато широченних майданчиків, викладених білим камінням у формі таємничих знаків, видимих лише з літака. Хто їх зробив, для чого? Або так звані «дороги інків», які ведуть під хмари і обриваються на вершинах гір? Куди вони вели? Або хто дав інкам справедливі закони, кольорову бавовну, кукурудзу? Майя розповідали, що до них приходили білолиці бородаті пришельці. Головний з них мав ім’я Кецалькоатль. На ньому було довге біле вбрання. Він дав багато мудрих законів, навчив майя вирощувати гігантську кукурудзу, кольорову бавовну. Потім пришельці повернулися додому. Вони обіцяли вернутися ще не раз. Відхід Кецалькоатля описується так: він попрямував до моря, почав там плакати і спалив сам себе. Його серце перетворилось на ранкову зірку.

— Дурниця якась, — сказав Шум.

— Не дурниця, — заперечив Гримайло. — Чудовий образ. Індіанці, які не знали, в чому справа, бачили, що «бог» прийшов на берег моря і зник, випарувався. А ми розуміємо, що там було не чудо, а, скажімо, старт корабля. Майя бачили вогонь, а потім пусте місце. Значить, Кецалькоатль спалив себе. Потім над морем засяяла Венера. Значить, «бог» перетворився на ранкову зірку. Дуже просто.

— А він полетів на Венеру, — почувся дзвінкий голосок Мані.

— Вустами дітей глаголить істина, — закінчив під схвальний шум слухачів Гримайло. — Далі, далі, Іване.

— А візьміть маловідомий факт — теж в Америці, в пустелі Атакама, — продовжував Заграва. — Один астроном відшукав гігантську карту зоряного неба, яка зроблена біля п’яти тисяч років тому.

— Що ж дивного? — знизав плечима Носенко. — В давнину прекрасно спостерігали зірки і планети.

— А ви не запитали, з чого зроблена карта! Кожна зірка позначена купою каміння. І займає вся та карта площу біля п’яти тисяч квадратних кілометрів.

— Ого! — почулося з краю веранди. — Нічого собі карта. Таку в школу не понесеш.

Слухачі засміялися. Іван переможно оглянув скептиків.

— Що скажете? Чи можна створити таку карту, не знаючи, по-перше, досконало астрономії, по-друге, не маючи літальних апаратів?

— М-да, — протягнув Гримайло. — Ви знаєте, я теж не чув про це. Треба буде перевірити, подумати.

— Ну та досить фактів, — підхопив Іван. — З того, що ми говорили, стає ясно, що на Землі пришельці були, і не один раз. Може, й не всі факти свідчать про ці події, але деякі з них незаперечні.

— Все це вилами по воді писано, — знову заявив Шум. — Якби вони прилітали на Землю, то, напевно, залишили б якісь сліди. Спеціально!

— Для кого? — запитав Заграва.

— Для майбутніх поколінь людей. Для пас, які могли б зрозуміти їх.

— Може, вони й залишали, тільки ті пам’ятки не збереглися. Геологічні зрушення, стихійні лиха — чого тільки не було на планеті!

— Е, ні! Вони б залишили вічний пам’ятник!

— Штучний супутник! — підхопив Малина.

— Правильно, — ствердив Шум. — Штучний супутник. Вони ж не дурніші за пас і збагнули б, куди помістити свою пам’ятку. Не на Землі, а саме в небі.

— Думка цікава, але суб’єктивна, — серйозно сказав Сум. — На неї можна дати кілька відповідей. Одна: космонавти не надавали ніякого значення тому, будуть майбутні люди знати про них чи ні.

— Ви поганої думки про них! — вигукнув Малина.

— Не поспішайте, — заперечив Сум. — Все можливо. На їхньому шляху, якщо вони з іншої зірки, могло бути так багато планет, що у них не вистачило б часу і засобів вішати скрізь супутники. Та й для чого? Це ж з вашої точки зору потрібно, а з їхньої, може, зовсім інакше. Ви гадаєте, що таке мислення, як у вас, найвище, а вони, може, вважають зовсім інакше.

— Не згоден! — заявив Шум.

— Підождіть, не перебивайте. Друга думка: вони не залишили супутника або іншого знаку тому, що збираються знову прилетіти до нас.

— Браво! — гукнув Малина. — Оце по-моєму.

— І нарешті третя думка, — вів далі Сум. — Пришельці були з нашої, з Сонячної системи. З Марса, або з Венери, або з інших планет. Отже, вони наші сусіди, і їм нема чого залишати якісь спеціальні знаки.

— Ну це вже занадто, — сказав Шум. — Якби така висока еволюція існувала поруч із Землею, то вона б спілкувалася з нами тісніше! Вони б не раз, не два прилітали сюди.

— А хто вам сказав, що вони не прилітали? Або що тепер не прилітають?

— А чому мовчать? Чому не зав’язують стосунків з людьми?

— Ви хочете неможливого, — сказав Сум. — Може, в них зовсім інша психіка, інші смаки, прагнення, мислення. Або, скажімо, вони бажають, щоб ми самі вирішували свої проблеми. І це найправильніше. Уявіть собі, що трапилося, коли б люди почали силою втручатися в еволюцію нижчих розумних істот на чужих планетах? Ми не знаємо законів того розвитку і могли б нашкодити. Хід розвитку будь-якого народу чи раси мусить бути внутрішньо виправданий, самостійний, органічний. Всяке насилля збоку, навіть з хорошими намірами, — перешкода свободі волі. Інша справа, коли ми самі прилетимо до них, підіймемось на космічний рівень свідомості. Тоді такий зв’язок буде корисним. Та що сперечатися — ждати зовсім не довго. Чи не так, Іване? Ви — ж космонавт.

— На Венеру і Марс років через сім полетимо, — згодився Заграва.

— От бачите. Саме життя підтвердить або відкине наші припущення… Друже Іване, як? Ви ще не закінчили?

— Факти — вже. Але дещо розповім ще. А слухачі наші не втомилися?

— Ні, ні! — залунали жваві вигуки. — Говоріть, скільки хочете.

— Чуєте? — засміявся Гримайло. — Резолюція одержана.

— Я розкажу вам свій сон, — почав Іван.

— Нам ще снів не вистачало, — пробурчав Шум.

— Не перебивайте, — сказав Заграва. — Ви ж не знаєте, про Що я розповім. Снився мені сон. Ніби я лечу на зорельоті. Стартували ми з якоїсь планети. Це була не Земля, я добре пам’ятаю. Навіть такого поняття — Земля — не було в моєму розумі. Внизу виникали і танули пасма хмар, планета видавалася блакитно-зеленкуватою кулею. А спереду темнів Космос, всіяний міріадами зірок і туманностей.

Рух корабля прискорювався. В ілюмінаторах пливли зірки. В серці було почуття якоїсь невідомої радості, величного завдання, яке стояло перед нами…

Нас було семеро в каюті. Я і ще шість космонавтів. Я дивився на обличчя своїх товаришів звично, я знав їх. Але тепер пригадую, що то не були люди Землі. То були люди іншого світу.

Спереду виростала в оптичному отворі нова зоряна система. Вона складалася з трьох зірок. Дві жовті і одна червона, дуже велика. Ми опустилися на якусь планету. Я вийшов на поверхню нового світу. Навколо спадали сутінки. Моторошна тиша панувала над червонястою пустелею. Недалеко від корабля чорніли у бузковій імлі низькі дерева з покорченими вітами. Ми були на незнайомій планеті.

Я дивився в небо. Серед прозорої хмарки мій погляд ловив зеленкувату зірку. Я знав, що то моя батьківщина, моє сонце. Серце тривожно і болісно билося.

Іван на хвилю замовк, потім оглянув присутніх невидющим поглядом і тихо додав:

— Оце і все… або майже все. Ви, мабуть, чекаєте, щоб я сказав, до чого все це?

— Еге ж. Саме так, — ущипливо озвався Шум.

— Скажу. Ми знаємо, що сновидіння — це небувалі комбінації бувалих вражень. Здається, є така класична формула. Чи не так, Семене Гордійовичу? — звернувся Заграва до Сума.

— Приблизно так, — охоче відповів біолог.

— Хай буде. Але звідки мій політ між зорями? Хіба я літав у Космосі коли-небудь?

— Еге-ге! — підскочив на місці Шум. — Він нас за дурників вважає. Космонавт тільки й думає про польоти, а питає, звідки такі сни. Кінофільми про Космос є? Є. Ви на літаках літали? Літали! В школі космонавтів учитесь? Точно. Що ще потрібно?

— Не гарячіться! — спокійно відповів Заграва. — Річ у тім, що сон цей мені приснився в дитинстві. Можу сказати, що він був такий яскравий, як дійсність. Після цього сну я дуже зацікавився фантастикою, а потім вирішив стати космонавтом. Це по-перше. По-друге, звідки такі точні, але не бачені мною в дійсності предмети і явища? Коли нам сняться асоціативні сни, де фігурують люди, машини, тварини, ріки, моря, птахи, все те, що ми звикли бачити, ми не дивуємось. Може приплестися що завгодно. І слон на колесах, і корова за письмовим столом, і власний похорон. Свідомість, мозок відклали у клітинах пам’яті все те, що людина бачила в житті, а потім воно відтворюється під час сну безконтрольно, в хаотичних снах. Але ж я бачив чужу планету, з якої стартував космічний корабель, не бачений мною на Землі. На тій планеті були інші обриси материків і океанів, а не такі, як зображені на глобусі. Зореліт був не такий, як тепер у нас або за кордоном — я знаю всі ці конструкції, — і не такий, як у книгах, на малюнках, а реальний: з люками, з системою шлюзів, з коридорами, з механізмами, з пультом управління, з неземними апаратами, з екіпажем не наших людей, які, проте, здавалися мені звичними і близькими. І ось у мене виникла думка: чи не переживали ми коли-небудь того, що сниться нам?

— Що ви хочете сказати? — запитав Шум.

— Одну хвилинку. Я скажу. Ще один приклад. Моя мати — звичайна сільська жінка. Вона ніколи не літала на літаку. І ось їй сниться, що вона летить над полем, над ріками, над морем. Звідки це?

— Хіба це дивина? — втрутився Гримайло. — Майже всі в дитинстві літають у снах.

— Правда, — загули присутні.

— Кажуть, то дитина росте, — осміхнувся Корінь.

— Справді, є таке повір’я, — сказав Іван. — Але звідки сни про політ у дітей, які ще не мають вражень польоту, не думають про це, в їхньому досвіді нема матеріалу для побудови такого сну? Може, ці враження залишилися нам від далеких предків. Від предків, які стрибали, літали, тікали від переслідування, падали в воду, вмирали і билися за життя. Ми ще не знаємо механізму спадковості. А жаль. Може, саме через нього, через цей механізм передається поколінням враження далеких предків. Все може бути…

— Я підтримую вас, — заявив Сум. — Ваша думка не суперечить науці. Навіть елементарні частки мають безконечно різноманітні зв’язки із Всесвітом, відбивають його в цих зв’язках. А що ж можна сказати про незвичайно складні, ще не вивчені біологічні молекули і клітини? А саме вони несуть дивовижний імпульс життя через океан часу, передаючи його новим і новим істотам. Ніщо не зникає. Це закон Всесвіту. Цілком можливо, що враження попередників можуть відтворюватися в нащадках…

— От я й хотів привести до цього, — радо підхопив Заграва.

— Гаразд, гаразд, — заскрипів Ананій Шум. — Згодимося з вами. Але відомо, що мавпи не літали в повітрі, наскільки я розбираюся в біології, рептилії також не вміли підкоряти зоряні простори…

— А може, ми походимо від літаючих мавп? — вигукнув Малина.

— Дурниці!

— Не сваріться, — сказав Іван. — Це не те, про що я хотів сказати. Багато з ???пас, і я особисто, бачать сни не про механічний політ. Наприклад, стоїш, напружуєш волю — і летиш. Без крил. Що за сила несе тебе — невідомо. Але знаєш, що вона в тобі. Ви розумієте, одне лише бажання, легенький поштовх — і летиш в повітрі.

— Наука передбачає такий політ у майбутньому, — заявив Труба. — Треба лиш розкрити суть гравітації.

— Але ж наші предки не знали такої суті, — усміхнувся Шум.

— Правильно, не знали, — згодився Заграва. — Реальне сучасне життя теж не дає матеріалу для таких сновидінь. Політ у літаку за відчуттями не відрізняється від поїздки в авто. А в сні — і відчуття невагомості, і плавні стрибки на сотні метрів, як на Місяці або на астероїді, наприклад, і фантастичний політ силою волі. Ні, друзі, власними враженнями всього не поясниш…

— Так звідки ж тоді подібні видіння у наших предків? — незадоволено озвався Ананій.

— Я маю на увазі жителів інших планет, — сказав Іван.

— Ха-ха-ха! — зареготав Шум. — Наш космонавт веде свій рід від зоряних пришельців!

— Не лише я, а багато людей, — заперечив Заграва. — Хіба не можна припустити, що багато тисячоліть тому на Землі були гості, як ми вже говорили. Деякий час вони жили на нашій планеті, може, навіть входили у близький зв’язок з нашими людьми. Може, вони залишили на Землі своє потомство…

— Е, ні! — похитав головою Сум. — Ось тут я повстану проти вас, Іване!

— Ого-го! — загоготів Малина. — Івана б’ють свої!

— Нічого не б’ють, — сказав Сум. — Ми шукаємо істини!

— Так чому ж ви заперечуєте? — здивувався Заграва.

— Дуже просто. Я категорично проти тієї думки, що між істотами різних планет можуть бути шлюби. Це лише у фантастів можливо.

— Так ви проти фантастики? — здивувався Заграва.

— Чому ж? — засміявся Сум. — Я люблю читати про таку любов, що долає навіть галактичні простори. Як у Єфремова. Пам’ятаєте? Мвен Мас закохується в красуню з Епсілон Тукана! Заради неї він хоче зруйнувати закони часу і простору. Здорово написано, хвилююче.

— Ви ж самі кажете, що це неможливо?

— Так то в дійсності. А то в мрії. Мрія — не фотографія дійсності, а творчість духу. Так повернемось до реальності. З точки зору науки — повторюю — шлюб між різними істотами неможливий. Зовнішні ознаки можуть збігатися. Скажімо, вертикальна постава, дві ноги й руки, двоє очей і так далі, але внутрішні органи не будуть однаковими. А найменші розбіжності зроблять неможливим запліднення… Е, та чого ви засумували, Іване?

— Я даремно розповідав про свій сон, — відповів Заграва.

— Швидко здаєтеся, — похитав головою Сум. — А я хотів розповісти ще деякі таємничі факти, схожі на ваші. Чи, може, не треба?

— Чого там не треба, — задоволено озвався Гримайло. — Розкажіть. Але я хотів дати інше тлумачення снам Заграви.

— Яке? — пожвавився хлопець.

— Ми ж недавно говорили, що ніщо не зникає. Кожна думка, кожен рух, кожне явище відбивається в навколишній природі, в частках, у речах, в електромагнітному, ядерному, гравітаційному полях, тобто в безмежному Всесвіті. І людина взаємодіє з тією живою безмежністю. На неї впливає і світло Сонця, і Місяця, і планет, і далеких зірок, і космічні промені, і погода, і настрій інших людей. Все, все має значення в житті людини. Тепер уявіть — але попереджаю, що це лише моє припущення, — уявіть, що на сусідній планеті або біля сусідньої зірки живуть розумні істоти. Вони літають між планетами, вони знають секрет антитяжіння і багато чудесних речей, до яких ми ще не додумалися. Енергія їхньої думки, творчості мчить у простір, долинає до нас. І цілком може бути, що ми несвідомо сприймаємо їхні враження. Ось чому сняться такі сни, про які ви, Іване, говорили!

— А що ж, — схвильовано заявив Заграва, — це чудова думка. Я не проти!

— Та ви не проти, я знаю, — засміявся академік. — А як інші?

— То виходить, що кожна наша думка несе матеріальний імпульс? — недовірливо запитав Носенко.

— Безумовно! — ствердив Гримайло. — В світі нема нічого нематеріального.

— І така енергія думки може спричинити або лихо, або добро? — допитувався філософ.

— Ну, а як же? — здивувався Гримайло. — Це ж ази діалектики. Руїнницька енергія не може бути творчою, аж доки її не перебореш. Але зачекайте, ми знову заскочили вбік. Колего Сум, ви хотіли щось розповісти?

— Так. Знову про пришельців. Точніше, деякі факти на користь тієї думки, що ЇЇ відстоює Іван.

— Дозвольте мені, — вихопилось у Тані Райдуги. Вона схвильовано і винувато позирнула на біолога. — Пробачте, що я перебиваю, боюсь забути!

— Говоріть, говоріть. Кажуть, що ви астробіолог, цікаво, що ви там придумали.

— Нічого я не придумала. Ця думка виникла давно, але ми часто в студентських суперечках обговорювали її. Вже давно помічено, що існуюча гіпотеза походження людини не збігається з реальними даними. Пітекантроп, який нібито жив мільйон або вісімсот тисяч років тому, потім синантроп, неандерталець, кроманьйонська людина і, нарешті, сучасний тип. Кроманьйонська людина і сучасна — ідентичні. В них однаковий тип, розмір черепа, вага мозку. І тут виникає сумнів…

— Який же сумнів? — жваво запитав Сум.

— Чи могла б первісна мавполюдина за півмільйона років розвинутись до сучасного типу?

— Півмільйона — це ж багато, мамусю, — серйозно сказала Маня.

Слухачі засміялися. Сум натиснув пальцем на кирпатий ніс дівчинки, жартівливо відповів:

— Півмільйона — не дуже багато для розвитку розумної людини. Ну, ну, так говоріть далі.

— Ми знаємо, що мозок як фізичний орган свідомості росте і розвивається залежно від суспільних відносин людей, від рівня пізнання світу…

— Правильно.

— А раз правильно, то звідки у кроманьйонської людини сучасний розмір мозку? Нащо далеко ходити. Візьмемо так звані дикі племена, що були відкриті європейцями в минулих віках. Вогняноземельці, тасманійці, австралійські туземці, полінезійці, деякі африканські племена. Сучасна історія залишає всі ці племена поза високими цивілізаціями. То звідки ж у них така вага мозку, як і в європейців?

— До чого ж ви ведете? — нетерпляче перебив Сум.

— А до того, що сучасний погляд на історію людства незадовільний. Звідки у негрів, таїтян, американських індіанців, у всіх народів, які не проходили, як каже наша історія, циклів цивілізації, звідки в них здібність до абстрактного мислення, до сучасного пізнання? Адже природа нічого не дає наперед. Якщо вони, відсталі племена, не займалися диференціальним та інтегральним обчисленням, не вивчали високих наук, то чому їхній мозок готовий сприймати такі премудрості? Ми знаємо, що в них були лише стріли, списи, вогнище і примітивні будівлі.

— А в минулому? — гукнув Малина. — В минулому могло бути інакше!

— Отож я й кажу, — підхопила Таня Райдуга, — що минуле покрите мороком. Якщо розвиток людства йшов так, як ми гадаємо, то незрозуміло, звідки сучасний мозок у кроманьйонських людей? На чому вони його виростили, на яких досягненнях? І ось виникає думка: або колись на Землі існували високі раси, про які ми нічого не знаємо, або люди походять від істот чужих планет…

— Ха-ха! — засміявся Шум. — Ми — нащадки бандитів з іншої планети. Наші предки в чомусь провинилися і їх викинули на Землю, серед диких звірів. Живіть і розплоджуйтесь, спокутуйте вину свою. Предки дичавіють, розселюються по Землі і зберігають легенду про рідну планету як міф про вигнання Адама і Єви з раю. Чули, чули таку версію. Сучасна трактовка біблейської казочки!

— Для чого ви так? — поморщився Гримайло. — Могло бути простіше. Космонавти прилетіли на Землю. Аварія. Вони залишилися одні, без припасів, у чужому світі… Довелося пристосуватися до тутешнього життя. А потім розселення по планеті. От і ясно, чому мозок у наших предків великий при низькій культурі. Він залишився таким, яким був у перших прибульців…

— Я категорично проти! — рішуче заявив Сум. — Версія ваша, Таню, цікава, але вона антинаукова. Людина — дитя Землі. Вся вона — від нігтя до серця, від волосини до останньої кісточки — споріднена з тваринним царством нашої планети.

— А може, на інших планетах Сонця розвиток схожий на наш, — зауважив Малина. — І люди тому скидаються будовою на тварин Землі.

— Ні! Ми ж говорили вже, що зовнішня схожість може бути, а внутрішня — ніколи. Це неймовірно! Але зачекайте, ось вам ще одна загадка…

— Теж про людину? — поцікавилася Таня.

— Ні, — заперечив Сум. — Про рослини. Ви знаєте, що на Землі ростуть три основні типи рослин. Стародавні — папоротникові, що розмножуються спорами, відкритонасінні, тобто хвойні, і покритонасінні, або квіткові. Палеоботаніка відкрила, що еволюція у давні епохи йшла шляхом розвитку відкритонасінних і папоротникових. Але потім на Землі з’явилися квіткові, покритонасінні. Вони розповсюдилися по всій планеті, проникли в долини, на гори, в воду, в тундри, скрізь, де лише є місце, щоб приліпитися. За десяток мільйонів років вони завоювали Землю.

— А що тут дивного? — поцікавився Заграва.

— А те, що невідомо, звідки ж пішли квіткові, — гаряче відповів Сум. — Предки їх невідомі. Шляхи розвитку десятків тисяч видів квіток незрозумілі. Ви погляньте на квіти, на тисячі чудових, ароматних, чарівних рослин. Погляньте на кольори, на їхнє розташування, на смак, з яким створено квітку…

— Ви хочете сказати, що їх хтось створив? — єхидно запитав Шум.

— Так. Саме це я хочу сказати, — твердо сказав Семен Гордійо-вич. — Без припущення, що безліч квіткових виникло внаслідок гібридизації, неможливо пояснити нічого.

— Випадкова гібридизація! — знизав плечима Шум.

— Випадково може лише п’яний в яму залізти вночі, — розсердився Сум. — Ніяка теорія ймовірності не пояснить виникнення тисяч розмаїтих рослин з чудовими, несхожими одна на одну квітками. Ще Дарвін казав, що це — проклята загадка. Я особисто думаю, що квіткові рослини — позаземного походження. їх принесли на Землю з інших планет…

— Хто? — запитав Шум.

— Не знаю. У всякому разі, розумні істоти. Самі собою зерна і спори навряд чи перелетіли б. Або візьміть культурні рослини — пшеницю, гречку, кукурудзу. Звідки вони? Де їхні предки? Пшениця знайдена ще в так званих «свайних побудовах». її вирощували люди кам’яної доби. Кукурудза, за переказами майя, відома десятки тисяч років тому в Америці. Диких родичів цих рослин нема. То хто ж, коли посіяв їх на Землі?

— Давні народи, — несміливо озвався Носенко.

— Дурниці. Навіть наша селекційна наука неспроможна вивести культурні види рослин з диких. А те, що неосвічені племена могли стихійно виростити кукурудзу, пшеницю і гречку, — це, пробачте, безглуздя! Для таких подвигів потрібно знання, яке набагато перевищує наше!

— Гаразд, гаразд! — роздратовано сказав Шум. — Ви проти того, що людина іншопланетного походження. А разом з тим говорите, що наші предки не могли б виростити культурні злаки. Так що ж ви допускаєте? Звідки квіткові? Звідки злаки?

— Можливо, з Венери, — спокійно відповів Семен Гордійович. — Ви спостерігали, що листочки рослин спочатку білясті, червонуваті або жовтуваті? Ви думали, чому це так? Може бути, це явище атавізму. Якщо рослини жили на Венері, то там вони були білястого кольору, адже на ній температура вища, а коли їх перенесли на Землю, то вони потемніли, виробили інший колір, зелений, пристосований для інтенсивнішого поглинання радіації. Але на початку розвитку, весною, вони зберігають своє давнє забарвлення — венеріанське.

— Так хто ж все-таки приніс їх на Землю? — вперто повторив Шум. — Висловте вашу думку.

— Не знаю, — хитро засміявся Семен Гордійович. — Подумайте… Можу лише додати, що не тільки квіткові, а й всі інші наземні рослини — гості нашої Землі.

— Не морочте нас! — незадоволено скрикнув Носенко. — Що за жарти?

— Ніяких жартів. Жоден учений не скаже вам, як саме могли б водорості вийти на сушу. А головне, як вони стали тими рослинами, які ми бачимо? Нема нічого спільного між водоростями і наземними рослинами — я заявляю авторитетно. Отож думайте, думайте. Ми, як казав Ньютон, ще лише граємось на березі океану Пізнання… Ми тут обговорювали безліч думок, гіпотез. І знахідки, що свідчать про пришельців, і незрозумілі сни, і нез’ясовність високої організації мозку давніх рас, і, нарешті, таємничість походження квіткових рослин, навіть всіх культурних злаків. Єдиний висновок, який розрубує вузол протиріч, такий: сучасна людина не походить від пітекантропа і синантропа. Вона має ще старішого предка.

— Чудово! — потер долоні Малина. — Оце так!

— Зачекайте, не перебивайте, — махнув рукою біолог. — Біда в тому, що багато вчених пішли готовим шляхом. Створили теорію про походження людини, про її етапи розвитку, а потім почали підтягати до цієї теорії факти. Це порочний закон інерції мислення. Я думаю, що людина виникла набагато раніше, на десятки мільйонів років раніше, ніж пітекантроп, ніж сучасні мавпи. Пітекантроп, синантроп, неандерталець — це інша гілка еволюції, яка пізніше була знищена нашими предками. Може, снігова людина або різні тини лісових людей, про яких іноді згадують, — це і є останні залишки антропоїдів, потемків пітекантропа, які не встигли дійти до рівня розумної істоти.

— Цікаво, дуже цікаво! — озвався Гримайло. — Я збагнув, до чого ви хилите…

— Еге ж! Ми гадаємо, що паші предки — ось поруч з нами, а вони ховаються в імлі мільйонів років. Легенди, міфи, про які згадував Іван, є історичною луною тих грандіозних подій і катаклізмів. Материк Гондвана, материк Атлантида. Сотні цивілізацій, які досягали високого рівня і гинули. Про них розповідають десятки, сотні джерел. Платон у своєму «Тімеї» розповідає про останні дні великого острова Атлантиса, який загинув дванадцять тисяч років тому. Або відомий манускрипт Троано, що зберігається в Британському музеї, повідомляє — до речі, він написаний майя більше трьох тисяч років тому, — що «…країна глиняних горбів, земля Мю приречена. Після двох поштовхів острів зник за одну ніч, ґрунт колихався від вулканічних сил, які піднімали і опускали його в різних місцях, аж доки він не осів. Країна була зруйнована, вона не могла витримати жахливих конвульсій землі і поринула в океан, поглинувши 64 000 000 жителів. Це відбулося за 8600 років до написання цієї книги». Як бачите, перекази з різних країн сходяться. Безліч переказів про потопи, про катастрофи, про літаючих драконів, про войовничих, могутніх атлантів, грецькі міфи про битви богів і гігантів — це не вигадка, не домисел, а відгук, спогад про славне минуле далеких цивілізацій…

— А чим це довести? Де конкретні факти? — пролунало запитання.

Сум махнув рукою.

— Будуть і факти. Побудуємо підводні апарати, які відкопають товщу мулу над Атлантидою, над колишніми материками Тихого океану. Та сліпому ніякі факти не допоможуть. Йому потрібна резолюція. Вважати, що було ось так. І він повірить.

— Ну, це вже ви занадто, — образився Шум.

— Чому занадто? Повірити тоді, як доведено, — і невіглас повірить. Проникнути думкою в невідоме — ось завдання.

— А якщо помилка?

— Без помилок нема прогресу! Помилки — щаблі до істини. Не перебивайте мене, а то до ранку не скінчимо. Отже, резюмуємо: щоб пояснити ці різноманітні факти і звести їх докупи, треба визнати, що розумна людина — гомо сапієнс — виникла на Землі десятки мільйонів років тому. Може, навіть було кілька рас чи видів людей. І наші предки були не з вищих, а, скажімо, середні. Але це лише моє припущення. Розвивалася цивілізація, виникали держави, з’явилася наука, виникла техніка. Більш високий тип розумних істот, звичайно, впливав на розумові здібності інших рас. Минали віки. Зоряні кораблі полетіли до інших планет. Було привезено квіткові рослини з Венери або з іншої планети. Селекційна наука створила злаки — гречку, кукурудзу, пшеницю, — приручила багато свійських тварин. А потім — катастрофа…

— Яка? — не стрималась Маня. — Чому катастрофа?

— Вулканічна, — відповів Сум. — Геологічна. Все може бути. Головна раса зникла. Інші племена продовжували жити, використовуючи деякі надбання науки минулого. Я кажу про атлантів. Потім катастрофа Атлантиди. Залишки атлантичних племен переселяються в Африку, в Азію. Вони приносять з собою відгомін Далеких подій, злаки, залишки культури, науки, легенди і релігійні символи. А спогади про високу расу людей передаються, як факт існування богів. Адже вони літали над Землею, з’являлися серед нижчих народів у дивних вбраннях, вирощували чудесні рослини, квіти, показували події на відстані, так, як на екрані сучасного телевізора, воскрешали мертвих і виліковували хворих.

— Казка, — прогомонів, зітхнувши, Лисиця.

— Але ж чудова казка, — мрійливо озвався Корінь.

— Нам про всякі вигадки ніколи думати. Треба мислити сучасними категоріями!.. — сказав директор.

— Хто не здібний оцінити казку, легенду, той не багато створить і в сучасному, — насмішкувато озвався Гримайло. — Всі здобутки виростають з віковічної казки народів, з його мрії про чудове майбутнє царство щастя. А ми ту казку переводимо в план реальності…

— Господи! — раптом заволав директор. Він витріщився па хронометр і, хитаючи головою, примовляв: — Що ж це буде? Отака халепа! Що мені скажуть в області? До двох годин ночі пробазікали. Товариші! Ви мене без ножа ріжете! Товариші, розходьтеся спати!

— Підемо, нічого не станеться! — заспокоїв його Гримайло. — Зберемось завтра, друзі, чи то пак вже сьогодні. Суперечка ще не закінчилась.

Машина часу

Наступного дня, після вечері, знову спалахнула палка суперечка. Зібралися всі: і американці, і маленька Маня з мамою, і великий гурт слухачів з села та навколишніх берегів.

Першим почав Корінь, завжди мовчазний, скромний. Він говорив тихо, розважно, вдумливо:

— Ми слухали вчора гіпотези про минулі раси. Про їхню загибель. Цим пояснювали велику потенцію мозку у «відсталих» рас. Здається, я так зрозумів?

— Так, — відповів Сум.

— А чи не можна пояснити це інакше?

— Як же? — зацікавився біолог.

— Ми недавно говорили, що людство — це єдиний організм. Воно має безмежно розмаїті зв’язки. Ніщо не пропадає. Ні погане, ні добре. Воно асимілюється, воно впливає на розвиток людства взагалі. Людство висуває з себе геніїв як результат розвитку цілих груп, а геній, у свою чергу, впливає на розвиток цілого людства. Ось чому досягнення древнього єгиптянина могли впливати на розвиток мозку скіфа, а досягнення європейця — на розум вогняноземельця.

— Яким же чином? — знизав плечима Носенко.

— Індуктивно. Енергія думки, яку почали тепер вивчати, розповсюджується в просторі. Вона ж не пропадає. Вона може позитивно виливати на мозок, на мислення далекого індивіда. Ейнштейн думає над теорією відносності, а в Африці вже народжується дитина, мозок якої в потенції готовий сприйняти теорію відносності…

— Цікава думка! — сказав Сум. — Вона має раціональне зерно. Такий індукційний телепатичний вплив народів на інші народи, напевне, є. Але ж таке припущення не пояснює безлічі фактів. Залишки давньої культури, сліди пришельців з неба, походження квіткових… Та що ж ми знову будемо повертатися до вчорашнього?

— Ні, я не про те! — захищався Корінь. — У мене заперечення викликає ідея циклічності! Якщо цілий вид розумних істот жив па Землі мільйони років тому, досяг високого рівня, створив міжпланетні кораблі, то як він міг загинути? Звідси недалеко до думки, що і наша цивілізація може загинути?!

— Ні, це не так! — заперечив Сум. — Наша цивілізація розповсюдилася по всій планеті. Геологічні катастрофи неспроможні її знищити. А та, про яку ми говоримо, могла бути локальною, могла розвинутися на певному материку. А, зрештою, може, вона й не загинула?

— А куди ж поділася?

— Переселилася на іншу планету. Чому ви, товаришу Шум, усміхаєтесь? Ви звикли мислити одноденними масштабами. Пора призвичаїтись до космічних.

— Так його! — підхопив Гримайло. — А то в двадцять п’ять років у них собача старість наступає. Гірше за нас, стариків!

— Правильно! — ствердив Сум. — Слухайте ж далі. Ви знаєте, Що на Землі був тропічний клімат навіть на півночі. Мабуть, уся планета була своєрідною оранжереєю. А потім різкі зміни, похолодання, льодовики. Першим видам розумних істот, які виникли в умовах тропічного клімату, було дуже важко. Що їм залишалось робити? Або перебудовувати умови на Землі, або переселитися на іншу планету.

— Куди ж? — недовірливо запитав Носенко.

— Та хоча б на Венеру!

— Е, це вже гадання!

— Не гадання, а одне з припущень. А ви думайте, підказуйте щось інше.

— Нащо сперечатись, — примирливо сказав Гримайло, — скоро дізнаємось, хто правий! А тепер хотілося б поговорити про майбутнє нашої Землі, людства! Це ж дуже цікаво…

— Що ж цікавого? — авторитетно заявив Лисиця. — Ніякої таємниці нема. Наука підіймається все вище. Жити будемо все заможніше. Полетимо на далекі планети.

— А далі? — усміхнувся Гримайло.

— Тільки самогубство! — раптом цинічно сказав американець, вперше обзиваючись за весь вечір. — Що можна чекати від гомо сапієнс? Людина людині вовк! Ви говорили про минулі раси? Хай так, вони були! А де вони тепер? На дні океанів. Вони винаходили ядерні засоби, приводили їх у дію і пускали себе і ближніх своїх на дно. От що буде з людиною. Наша цивілізація не виняток!..

— Брехня, — сказав суворо Корінь. — Пробачте за грубий вираз, але це брехня. Не вірю я, що люди загублять себе і планету. Навіть думати не треба про це.

Над майданчиком полинув задоволений гомін. Гримайло хитро поглянув на американця.

— Ну що, ваша гіпотеза не дуже схвалюється?

— Подивимось, — впевнено заявив Нойс. — А не ми, то діти наші.

— Для чого ж діти! — загадково сказав Гримайло. — Може, й ми! Ви теж, містере Нойс!

— Що ви маєте на увазі? — здивувався американець.

Раптом сирена перебила палку суперечку. Понад верхів’ями дерев застрибав промінь фар. Лисиця схопився з крісла, кинувся до дверей.

— Хтось приїхав. Побіжу стрічати…

За хвилину він повернувся, подав Гримайлу білий прямокутник паперу.

— Телеграма вам. З Києва.

— Ану давайте, давайте, — захвилювався академік. — Я давно жду її. Не одпускайте листоношу. Я напишу відповідь.

Гримайло похапцем читав текст. Його похмуре обличчя усміхалося, густі брови піднялися. Здивовані слухачі ждали. Нарешті академік склав папірець, урочисто гукнув:

— Наша взяла!

— Що таке? — не стерпів Іван. — Що там у вас?

— Хвилинку. Одну хвилинку. Я напишу відповідь. Так. Так. Оце і все. Товаришу Лисиця. Віддайте. Щоб сьогодні ж послали.

— Буде зроблено! — Директор вислизнув у двері.

— А тепер, — оглянув академік веселими очима присутніх, — тепер можна розповісти про те, що я обіцяв. Ми тут сперечалися, відстоювали кожен своє. І це чудово, це правильно. Але єдиний суддя — час. Він нас несе до майбутнього, щоб показати торжество істини і загибель неістинного, консервативного, шкідливого. Але не всі можуть побачити плоди своїх рук! Час невблаганний. Його не скоротиш, не підженеш, не повернеш назад.

— До чого це ви ведете? — заінтриговано запитав Сум. — Що — нова суперечка про суть часу?

— Ні. А втім, і так, і не так! Ви будете вражені тим, що я скажу. Я і мої помічники… Це дуже милі молоді люди Стьопа і Надя. Я їх знав ще студентами… Тепер вони одружилися… Так от, наша група недавно завершила першу пробну машину часу. Не таку, як в Уелса, фантастичну, — а справжню.

Кілька секунд слухачі мовчали, вражені, здивовані. Нарешті Шум не витерпів. Одкашлявшись, він сказав:

— Пробачте, Трохиме Дадовичу, а те, що ви розповіли, не казочка?

— Не казочка, — весело заявив учений. — Більше того, я дав телеграму, щоб установку привезли завтра сюди. Стьопа і Надя теж приїдуть. Ми створили невелику, портативну машину часу. Енергію для неї дають акумулятори атмосферної енергії…

Присутні збуджено зашуміли. Американець завзято писав щось у свій блокнот. Гримайло, заглушаючи гомін, крикнув:

— Досі ми тільки сперечалися про різні факти, а тепер пересвідчимось, хто правий, а хто ні.

— А можна побачити, як житимуть люди в майбутньому? — запитав Корінь.

— Можна.

— І всі зможуть заглянути в майбутнє? — недовірливо озвався Носепко.

— Не всі. Кожен зокрема. А потім, повернувшись, мандрівник розкаже, що він бачив. Згода?

— Згода! — радісно защебетала дівчинка. — Я теж полечу в майбутнє!

— Полетиш, — ніжно сказав Гримайло. — Ти обов’язково полетиш.

— Дозвольте, — втрутився у розмову Шум. — Але ви не сказали, в чому ж суть подорожі в часі. Адже для присутніх це все… дуже неймовірно.

— Дуже просто, — серйозно відповів академік. — І дуже складно. Безумовно, що безпосередньо подорожувати всім тілом у майбутнє або минуле не можна. Закони розвитку матерії тісно зв’язані з часом. І нам не вискочити з його потоку, бо ми самі є тим потоком, його частиною.

— То як же? — запитав Малина.

— Я скажу. Подорож можна здійснити суб’єктивно. Наприклад, назад. Ми вже говорили, що ніщо не зникає. Кожна подія, навіть найменша, записана в пам’яті природи. Так, як звуки записані па плівці, на пластинці, на кристалі, в живій клітці. їх можна відновити, прочитати, якщо зуміти, звичайно.

— Звідки ж ви їх читаєте? — поцікавився Заграва.

— З простору, — спокійно сказав академік. — З вакууму. Ви знаєте, що вакуум — це не порожнеча, як думали раніше. Ще Дірак припускав, що вакуум — це суцільний матеріальний фон, або потенціал матеріальних часток. Сучасна наука йде далі. В просторі є безліч різних світів, таких і не таких, як наш, але по-різному орієнтованих у своїх координатах. Вони не заважають один одному, вони пронизують один одного, а тому невидимі для наших почуттів.

— Аж голова туманіє, — почувся голос із задніх рядів.

— Дивлячись, яка голова, — засміявся Гримайло. — Далі. Будь-яка подія, що вже пройшла, не зникає безслідно за законом збереження енергії, а занотовується па скрижалях природи. Ті скрижалі не лише проявлені частки, а невидимий фон Дірака, або фізичний вакуум. Як же прочитати ті записи, як розшифрувати їх? Це доступно тільки людині. В тілі людини, в її свідомості, в її інстинкті, інтуїції, в мозку, в кожній клітині заховано минуле, яке будувало її, вирощувало, формувало. Та ми вже про це говорили. Макрокосм і Мікрокосм — єдині. Людина — це Всесвіт у мініатюрі. Отже, потенціально в людині таїться вся Безконечність. Перед нами стояло завдання: зуміти прочитати цю Безконечність, або спробувати читати. Звичайно, все залежить від психіки піддослідного, від його прагнення. Хід процесу приблизно такий. Певний енергетичний промінь оббігає найглибші поверхи мозку людини, де заховані предковічні записи, збуджує їх, примушує, так би мовити, резонувати. Цей резонанс приводить у рух записи минулого в просторі або вакуумі, минуле оживає, і людина суб’єктивно переживає те, що вже давно минуло.

— І переживає реально? — недовірливо перепитав Шум.

— Абсолютно реально. Хіба вам не доводилося бачити яскравих снів, які пам’ятаєш потім все життя? Дещо з реального життя, навіть не дещо, а більшість, забуваєш, а сни — ні. Все залежить від енергії події, від того враження, яке переживає психіка. Далі. Оскільки кожен індивід зв’язаний з безліччю своїх предків, оскільки вони передавали йому через спадковий механізм свій досвід, то він, цей індивід, може пережити не лише своє минуле, а й минуле далеких поколінь!

— Колего! — зворушено сказав Сум. — Це епохальне відкриття. Дозвольте вам потиснути руку.

Слухачі щирими оплесками підтримали його слова. Академік підняв руки, ніби захищаючись.

— Друзі, не треба! Це не зовсім точно. Не лише я творив установку часу, а все людство. Ми ж стільки говорили, що все в світі взаємозв’язане. В машині часу з’єдналися мрії всіх людей. І не тільки людей Землі, а може, й далеких братів з інших планет, які дивляться на нас, співчувають нам, бажають нам щастя…

— Трохиме Дадовичу! — вибачливо озвався Заграва. — Ви нам сказали про минуле… Але майбутнє…

— Це правильно. Я не розповів, як же людина може мандрувати в майбутнє. В основному теж так. Суб’єктивно.

— Але ж запису майбутнього нема? — заперечив Шум.

— Нема! — підтвердив Гримайло. — Або майже нема.

— Що значить «майже»?

— Нема запису такого, як минулого. Дайте мені відповідь: в жолуді є запис майбутнього дуба, в зерні — запис колоса пшениці і всіх майбутніх колосів?

Шум промовчав.

— Мовчите? От бачите? Майбутній розвиток будь-якої рослини, тварини, явища, речі, події закладено в минулому, в сучасному стані попередніх явищ. Саме буття, розвиток — є не що інше, як розгортання програми, закладеної в світі, вияв потенційного в реальному. Отже, і наше майбутнє, майбутнє людини, країни, Землі, Всесвіту, — це все те, що має розвинутися з нас, що вже таїться, зріє в нас, у наших думах, помислах, у наших звичках, характері, в соціальних передумовах, коротше, в Космосі, який є нашою домівкою, нами самими. Всесвіт — це зерно. Майбутнє його — це ріст того зерна. Людина — це Всесвіт у мініатюрі, ми вже говорили. Отже, потенція її майбутнього, його зерно — це вона сама, її свідомість, її мозок, її глибинна суть, її свобода волі. Наша установка часу знову ж таки лише збуджує потенційну програму, записану в підсвідомості людини, посилює її, приводить у дію, змушує суб’єкта пережити те, що з ним буде в майбутньому або з його далекими нащадками…

— Ви ж говорили, що людина не зможе побувати там, де вона не житиме у майбутньому фізично! — озвався Шум.

— Вона побуває там суб’єктивно. Перед нею розгорнеться запис можливих майбутніх подій, запис, як я вже сказав, її власної свідомості, її мозку, її організму. Людина не буде пасивним спостерігачем грядущого, а відчує себе одним з тих далеких нащадків. Вона навіть забуде про себе, а відчує себе суб’єктивно одним з них. Глибина часу, в який проникне індивід, залежить від його свідомості, від прагнення в майбутнє, від імпульсу психічної енергії. Чим сильніший імпульс, тим ширше розів’ється програма, тим яснішим, грандіознішим здасться майбутнє.

Завтра надвечір мої асистенти привезуть установку. Ночі дискусій минули. Тепер почнуться ночі таємниць і небачених чудес…

Вже давно розійшлися слухачі. Відпочиваючі заснули. А Іван ішов попід шатами дрімучого лісу, знову й знову згадуючи грандіозні ідеї Гримайла, ідею про суть Майбутнього. Батько Майбутнього — закон Причинності, закон причин і наслідків.

Як це здорово! Людина, нація, людство само творить свою долю. Що посієш — те й пожнеш! Той, хто йде дорогою світла, вдосконалення, героїзму, дає чудові плоди для майбутнього.

Нероб, гультяй, розпусник, брехун, деспот не можуть посіяти добрих зерен, а лише насіння чортополоху.

Так, тільки так. Можна деякий час приховувати від ока людей свої виразки, негативні сторони життя, але від еволюції, від майбутнього не приховаєш.

Накопичення негативного не переросте в позитивне. І навпаки. Конденсація позитивного ніколи не залишиться в невідомості, де б вона не відбувалася: в душі людини, в гущі народу, в цілому світі, — вона не зникне, а дасть у сучасному чи майбутньому чудові плоди.

Іван зупинився на високому березі, відчув подих Дніпра, замріявся. Радісна думка буяла в душі, розпирала груди.

Треба брати долю в свої руки, творити її творчим трудом, чесністю, любов’ю, дружбою, незламним прагненням до великого братерства між людьми, між розумними істотами Всесвіту…

З глибини часу

Надвечір до будинку відпочинку під’їхала машина з Києва. З неї обережно вивантажили дивний пристрій — напівпрозору сферу, кілька параболічних антен і багато всяких ящиків. Все це під наглядом Гримайла обережно перенесли на відкритий майданчик.

Заграва познайомився з асистентами Гримайла — Стьопою і Надею. Вони були мовчазними і якимись розгубленими. Може, давалися взнаки, як сказав про це Гримайло, довгі безсонні ночі останніх місяців. А може, вони хвилювалися перед випробуванням установки. Але, дізнавшись, що Іван космонавт, Стьопа трохи розтанув, дещо пояснив, розповів.

Антени призначалися для прийому і трансформування просторової енергії, вірніше, енергії вакууму. Внутрішня енергія піддослідної людини в машині часу вводилася в єдиний потік енергії світу, простору, Космосу. Все інше залежало від мозку, від свідомості, від якості і чистоти записів, які зберігалися в таємничих глибинах організму. Напрям часу — минуле чи майбутнє — теж залежав від індивіда, від його творчого імпульсу.

Багато що Іванові було незрозумілим. А Шум Ананій — той взагалі посміювався, скептично кривив губи, кидав іронічні репліки:

— Чарівний ліхтар для дітей… Фантасмагорія… Побачимо, побачимо… А все-таки, чи є у вас магнітофон? Чи ви покладаєтесь лише на суб’єктивний переказ піддослідного?

— Згодом будемо записувати видіння піддослідних на спеціальні плівки і кристали. Можна буде навіть створювати фільми. Як? Розшифровувати біоелектричні сигнали мозку, радіацію думки, переводити їх у світлові, акустичні сигнали. Це довга і складна справа, потім поговоримо…

— Виходить, поки що будемо тільки слухати те, що розповідатимуть піддослідні?

— Тільки.

— А якщо вони обманюватимуть? Або додадуть своє, суб’єктивне, те, чого насправді не відбулося?

Обличчя Гримайла потемніло. Але він стримався і сухо, коротко відповів:

— Я вірю людям. Брехуни є, але їх небагато. Сподіваюся, серед нас їх нема.

Ананій прикусив язика і більше не обзивався. Тільки американець все ходив з дружиною навколо установки, жартував:

— А що, коли в майбутньому побачимо не те, що вам подобається? Га? Як тоді подивитесь на проблеми подорожі в часі?

— Про що ви? — дивувався Гримайло, монтуючи сфери.

— Побачимо, — загадково казав Нойс. — Я сам спробую поглянути вперед. Якщо дозволите. Ви мені довіряєте?

— А чого ж, — охоче відповів Гримайло. — Залюбки. І дружину вашу можете захопити. Для точності. А то ви, кореспонденти, звикли до вільного трактування.

Американці сміялися. Нойс, понизивши голос, тихенько додав:

— А взагалі — небезпечна ця штука.

— Чому? — не розумів академік.

— Заглянути в майбутнє і побачити не те, на що сподіваєшся, — це болісно. І це дратує. Людина любить мріяти. А бачити крах своїх мрій — це страшно…

— Є мрії і мрії, — знизав плечима Гримайло. — Хто мріє по-справжньому, не злякається нічого. Навіть невдача для справжнього творця — палиця, на яку він може спертися, щоб піти далі… Побачимо. Потерпіть, вже недовго.

Після вечері весь майданчик знову був забитий слухачами. Біля стіни мерехтіли в сутінках дивні прилади, блищала велика сфера установки часу, а химерні антени націлювалися через веранду прямо в зоряну далечінь.

Стьопа і Надя метушилися біля установки часу, щось регулювали. І коли па маленьких зеленкуватих екранах затанцювали сліпучі голки електронних стрілок-променів, Стьопа сказав схвильовано:

— Трохиме Дадовичу! Енергія приймається, установка готова. Можна починати…

Над присутніми ніби пройшов грозовий розряд. Гримайло встав, оглянув присутніх, глухо сказав:

— Друзі. Це дуже незвичайно — експеримент серед народу. А може, так і краще. Майбутнє зростає не тільки в лабораторіях, а в гущі людей, серед вас. І минуле теж таїться у вас, бо воно формувало вас, ваші думи, діла і надії. Ми недавно сперечалися. Ми обговорювали безліч проблем. Ми намагалися розплутати окремі кінчики ниток, які ведуть у минуле, і відгадати майбутні зрушення, заглянути за таємничий покрив так званої долі. Давайте ж спробуємо поглянути в глибини часу…

Академік якусь хвилю помовчав, підбираючи слова. Потім, глибоко зітхнувши, підступив до машини часу і, ніби обрубуючи якісь думки, додав:

— Почнемо. Без довгих розмов. Хай говорить експеримент. Поясню ще раз. Установка часу працює в кількох режимах: погляд в записане природою, читання пам’яті природи і розгортання майбутнього з потенції, що прихована в нас. Ми спочатку випробуємо перший метод. Отже, в минуле…

Іван Заграва рвучко встав, схвильовано промовив:

— Ми сперечалися про прибульців. Я відстоював цю гіпотезу. Я відчуваю якийсь зв’язок з тими подіями. Може, мені пощастить щось побачити. Дозвольте мені першому.

— Не лише дозволяю, — радо відповів Гримайло, — а вимагаю цього. Звичайно, жартома. Але все-таки, щоб бути послідовним, — ідіть перший. Спробуйте довести свою правоту.

Сфера машини часу повільно розсунулася. Заграва зайшов Досередини, напівліг у глибоке крісло. Академік надів на його чоло темний шолом. Застрекотіло щось — і крісло опустилося вниз. Гримайло дав команду Стьопі. Сфера знову стала суцільною. Академік взяв до рук малесенький мікрофон, тихо сказав, звертаючись до Заграви:

— Іване! Повторюю: курс — минуле. Включаю установку. Ви з’єднані з простором!

На зеленому екрані з неймовірною швидкістю закрутився електронний промінь. Надя, схилившись над пультом, шепотіла:

— Тисяча років… Десять тисяч… Двадцять п’ять тисяч років… Сто тисяч… Півмільйона… Мільйон сто тисяч років… Три мільйони… Далі… Ще далі…

— Ого! — заспівала Маня. — Мамуню, як він далеко залетів!

— Тихо, донечко, тихо, — прошепотіла Таня Райдуга. — Не заважай йому подорожувати…

Стрілка на екрані згасла. Стьопа здивовано поглянув на академіка.

— Все. Він виключився. Повернувся назад.

— Відкрийте сферу, — розпорядився Гримайло. — Це нічого не значить. Хіба ви не знаєте, що за одну секунду можна пережити цілі роки?

Ось розійшлися мерехтливі півсфери. Академік звільнив Івана від шолома, допоміг вийти. Заграва нічого не бачив. Він мовчки дивився у простір. Його очі були сповнені безоднею віків.

— Ну що? — тихо запитав Гримайло. — Що ви бачили?..

— Я бачив, — дивним голосом сказав Іван. — Я чув… Там були люди іншого світу… Я був людиною Землі. І зустрічався з космонавтами. Зі мною трапилося таке, що важко повірити. Це довго розповідати.

— Не тягни, — вихопилось у Шума. — Давай одразу. А то потім нагородиш сім мішків гречаної вовни. Говори одразу, щоб без вигадки.

— Гаразд, — миролюбно сказав Заграва. — Дозвольте мені сісти. Я чомусь дуже втомився…

— Не дивно, — усміхнувся Сум. — Мандрівка за мільйони років. Незвично.

— Слухайте. Тільки пам’ятайте, що я був диким і неосвіченим. Те, що я сприймав, відбувалося в психіці далекого предка. Отож не чекайте від мене вичерпних пояснень.

Я — молодий і сильний. Я мисливець і воїн. Недавно відбулося полювання на гігантського зубра, і тепер ми повертаємось до стійбища. Ми — це я і ще багато моїх товаришів. У руках моїх палиця, спис, на стегнах — пов’язка з м’якої шкіри лисиці.

Я бачу вогні стійбища, юрби дітей і жінок. Вони танцюють, співають радісні пісні.

Тушу зубра кладуть біля вогнища. Чотири старі жінки, завиваючи від жадоби, кам’яними ножами розпорюють товсту шкіру здобичі.

Я відходжу вбік. Мені чомусь нецікаво біля вогнища, де готують смачну вечерю.

Недалеко гори. Поряд ліс. Наступає вечір. Наді мною темно-синє небо. Мене дивно хвилюють далекі вогні зірок. Я стаю під крислатим деревом і дивлюся на них.

До мене підходить дівчина. Вона висока і струнка. В неї чорне довге волосся, блискучі очі. її звати Сута. Я знаю, що люблю її. Я знаю, що вона буде моєю жінкою, матір’ю моїх дітей.

— Ходімо, Іну. Там ждуть, — каже вона.

Я заперечливо хитаю головою. Я дивлюся на зірки і не можу відвести погляду від їх тривожних вогнів.

— Поглянь, Сута, — кажу я, — які вони дивні — небесні жарини. Що то? Для чого вони? Хто поставив їх там?

Сута лякливо оглядається, пригортається до мене. її груди біля моїх грудей, це приємно лоскоче тіло, але мене дратує її благальний шепіт:

— Не треба. Не дивися па зірки. Му казав, що їм треба поклонятися, а не розглядати їх. Він казав, що ти великий грішник. Казав, що ти не поклоняєшся богам, а розглядаєш їх на небі. Іну, бережися. Я боюся за тебе. Краще ходімо їсти м’ясо. Ти ж полював. Ходімо, Іну. М’ясо дуже добре…

— Я не хочу їсти, — кажу я. — Я люблю дивитися на зірки. Ходімо в гори, Сута. Ходімо до моєї печери. Я покажу тобі свої малюнки. Я записую все, що бачу. Тобі сподобається. Чуєш, Сута? Ходімо.

Але дівчина оглядається з острахом.

— Ні, ні. Я боюся. Хтось побачить, скажуть Му.

Лють закипає в моїх грудях. Доки він буде страхати мисливців і жінок — старий Му? Він тримає в покорі все стійбище, бо мисливці вірять, що Му розмовляє з богами, що він служить їм і що боги допомагають мисливцям полювати па зубрів, коли він помолиться.

Мені жаль Сути, але я не знаю, як переконати її, що Му зовсім не сильний, що він — тільки злий і боягузливий дід. Я кажу, важко зітхнувши:

— Піду сам, коли ти не бажаєш.

Я йду вузькою стежиною. Вона веде мене все вище і вище. Зупиняюсь, дивлюся вниз. Сута тривожно махає рукою, зве. Ні, я не піду. Мені хочеться простору, гір, мені хочеться висоти і тиші.

Ось і печера. Чорний, захований між густими кущами вхід. Я викрешую з камінців огонь, запалюю смолоскип, іду покрученими переходами. Праворуч і ліворуч блискають, переливаються різними барвами дивовижні кам’яні стовбури.

Я зупиняюсь біля високої рівної стіни, ставлю смолоскип у дірку, видовбану в камені. Дивлюся на свої малюнки. На стіні біжать олені, зубри, важко йде мамонт, стрибає на здобич печерний лев. А трохи далі — воїни оточили зубрів, наміряються на них списами.

Мені приємно дивитися на малюнки. Адже це я сам намалював їх. Я мрію про те, що колись приведу сюди маленьких дітей, яких мені народить Сута, і покажу їм цю стіну. Я навчу їх малювати. Вони будуть не тільки полювати і їсти м’ясо. Вони будуть малювати і дивитись на зірки.

Я знову беру охру і старанно вимальовую жіночу постать. Це Сута.

Смолоскип догорає. Я залишаю малюнок і йду назад. Знову гірські стежки, густі нетрі. А над головою — іскри далеких зірок.

Біля стійбища мене зустрічає худий високий дід. Це старий чарівник Му. Він суворо дивиться на мене, запитує:

— Де був, Іну?

— Що тобі до того, Му? — зловтішно кажу я.

— Бійся богів, — грізно промовляє Му. — Вони карають за непослух. Покайся!

Я мовчки йду геть. Хай Му говорить старим жінкам і дітям. Я знаю, що він боягуз і брехун. Хай потрясає кулаками і блискає очима. Жодна зірка не впаде з неба від його заклинань.

Я не йду спати в печеру, а лягаю надворі, на камені. Підклавши руки під голову, дивлюся в безмежну зоряну далечінь. Дрімота насувається на очі, заколисує. В імлі бовваніють вартові біля печер. Рикають звірі у темряві. Тліють вогнища. Глухо шумлять ліси.

В небі спалахує світляна пляма. Здається, ніби хтось раптово викресав з каменя вогонь і розпалює хмиз. Вартовий тривожно кричить. Я встаю з каменя, дивлюся вгору. Вогнище в небі збільшується, росте, яскравішає. Ось воно вже перетворилося на яскраве багаття.

З печер вибігають жінки, мисливці, діти. їх обличчя нажахані. Чути лемент і плач. У небі гримить. Той гуркіт сильніший від грози.

— Бог Сонця розгнівався! — хрипко кричить Му. — Біда, мисливці!

Сліпучий стовп вогню опускається над лісом, недалеко від стійбища.

Всі падають на коліна. Тільки я один стою на плоскому камені. Мені хочеться дізнатися, що впало за лісом. Відблиски дивного вогню освітлюють скелі біля стійбища.

Му поглядає на мене. Побачивши, що я стою, він розлючено кричить:

— Вклонися богам! Хіба не бачиш — боги розгнівалися?!

— Вклонися! — з благанням повторюють люди. Але я не хочу кланятися. Я не розумію, для чого кланятися.

Над лісом спалахує заграва. Довжелезні язики полум’я здіймаються в небо. Дрижить земля.

Горять, ніби смолоскипи, дерева. Жінки і діти лементують. Тривожно перемовляються між собою мисливці.

Мимо стійбища мчать звірі. Все змішалося разом: леви, сарни, носороги, гади, страуси, леопарди, — все мчить у гори, далі від палаючого лісу.

Му дивиться на мене і тремтить від ненависті й страху. Він кістлявим пальцем показує на мене.

— Лихо впало на стійбище, люди! Винен у цьому Іну. Це він дивився щоночі на зірки. Це він не поклонявся їм і Сонцю. Це він зневажав звичаї стійбища. Небо посилає кару за його гріхи. Небо вимагає жертви. Чуєте, мисливці?

Ніби зграя шакалів, кидаються на мене мисливці. Вони згуртовані страхом і гнівом. Вони бояться битися зі мною один на один. Я сильний і молодий. Навіть тепер я розкидаю їх, немов диких котів. Але Му б’є мене підступно ззаду палицею по голові. Я падаю непритомний.

Коли я отямився, на сході вже пломеніла зірниця. Я був зв’язаний і лежав на майдані, де стійбище приносило жертви богам. Мисливці, жінки з ненавистю дивилися на мене. Тільки діти злякано виглядали з-за спин дорослих, не розуміючи, в чому справа.

Пожежа над лісом вщухала. Тільки чорні пасма диму котилися до обрію. Я поворушився, відчув сильний біль в руках, у спині. Я не міг встати. Руки мої були зв’язані за спиною. Я лежав на чомусь твердому, колючому.

Біля мене стояв Му. Він підіймав руки до сходу, з піною біля рота кричав:

— Зараз зійде ясний бог! Ми принесемо йому в жертву великого грішника. Хай відійде лихо від нашого стійбища! Хай більше ніколи небо не посилає на землю палючий вогонь!

Що він говорить, хитрий і підлий дід? Вони бажають спалити мене? За що? Чим я завинив?

Я бачу недалеко від себе Суту. Вона стоїть серед жінок і гірко плаче. Мисливці дивляться тупо і боязко. Му дістає з-за брудної пов’язки довгий кам’яний ніж і череп’яну чашу. Він ходить навколо хмизу, де лежу я, і бурмоче страшні заклинання.

З-за ясного обрію виходить червоне кружало Сонця. Його промені падають на гори. Синіє небо.

— Гей, мисливці! — кричу я. — Розв’яжіть мене! Чим я завинив? Не слухайте дурного Му. Хіба не можна мені дивитися на небо? Треба піти і подивитися, що впало за лісом! Хіба я завдав лиха нашому стійбищу? Чому очі ваші засліплені страхом?

— Мовчи! — гримить голос Му. — Ви чуєте, люди? Навіть перед лицем ясного Сонця грішник не кається!

Я напружив сильні м’язи, але даремно. Міцні ремені вп’ялися в тіло, не дають дихнути. Му ще раз помолився до Сонця. Все стійбище стало на коліна, залементувало. Му підійшов до мене, замахнувся ножем.

Я побачив у його зіницях зловісні вогники. Він мстив мені за непослух, за те, що я дивився на зірки…

Іван Заграва втомлено замовк. Над майданчиком стояла мертва тиша. Раптом серед неї почувся тривожний голосок Мані. Вона смикала космонавта за рукав сорочки, майже плачучи, запитувала:

— Що з ним сталося? Він залишився живий? Скажіть? Він залишився живий?

— Хто?

— Іну. Чому ви замовкли? — підганяла дівчинка.

— Я втомився. Таке враження, ніби я не спав кілька ночей підряд… Паморочиться в голові. Зараз згадаю…

Му не вдарив ножем. Щось перешкодило йому. Рука його завмерла в повітрі, пальці судорожно розкрилися, і ніж випав на землю.

Я розплющую очі, дивуюсь. Що сталося? Чи я вже мертвий? Навколо чути вигуки переляку. Всі припали до землі, кланяються комусь. Му скорчився, мов роздавлений хробак, і тремтить від жаху.

Я дивлюся в небо і бачу казкове явище. Над хмизом, у повітрі, нерухомо стоїть блискуча скеля. Вона переливається іскрами, грає барвистим вогнем. Ось вона опускається нижче, з неї виходить людина. Так, саме людина, хоч вона і богоподібна. Це тепер, через свідомість Заграви, я сприймаю ту істоту людиною, а Іну думав інакше.

Я вражений і зляканий. Я нічого не розумію. Чи жителі ясних зірок спустилися з неба? Чи бог, справді, хоче покарати мене?

А дивний посланець небес схиляється наді мною, розриває реміння, яким я зв’язаний. Він посміхається мені. Я бачу його обличчя. Прекрасне обличчя, хоч воно й неземне. Довгасте, жовте, з сильним крутим підборіддям, з пронизливими вогнистими очима. Вбрання наглухо закриває тіло пришельця. Чоло мого рятівника високе і ясне, на плечі спадає густа хвиля чорного волосся.

Він допомагає мені встати, веде до літаючої скелі. Над нею тріпочуть прозорі крила. Я вже не боюсь. Я з цікавістю розглядаю прозорого птаха. Я піднімаюсь до отвору в літаючій скелі, опиняюся в невеликій печері.

Я дивлюся згори на мисливців, на жінок, дітей. Я бачу Суту. Вона з жахом припала до землі, навіть боїться поглянути вгору. Мій рятівник стоїть поруч. Він зачиняє отвір. Я бачу, як скеля, де мене Му хотів принести в жертву богам, падає вниз. Що це? Невже мої родичі — мисливці і жінки — загинуть? Я не хочу цього. Вони не винні. Потім я збагнув, у чому справа. То не земля падає вниз, а ми летимо над нею. Ніби птахи!

Серце моє стукає так сильно, що я чую його схвильовані удари. В грудях — тривога і захоплення. Літаюча скеля мчить над лісом. Внизу клубочиться чорний дим.

Я дивлюся на рятівника. Я вдячний йому за рятунок і за те, що він взяв мене до неба.

— Ти з неба? — несміливо запитую я. — Ти бог?

Пришелець хитає головою, кладе па моє плече руку. Він мовчить, але я відчуваю його дружнє серце, його любов…

Ми опускаємось вниз. Літаюча скеля зупиняється серед згарища. Ми виходимо з отвору на тверду землю. Я оглядаюсь. Бачу височенну блискучу скелю. Вона кругла і довга. В ній видно якісь отвори. У неї гострий ніс, який дивиться в небо. Я дивлюся на гігантський утвір здивовано і захоплено. Мені стає ясно, що це він прилетів уночі з неба і приніс мого рятівника.

— Літаюча печера, — шепочу я. — Небесний змій! Він приніс мисливців з далеких зірок.

Я вклоняюся літаючій печері. Мій рятівник заперечливо хитає головою. Він бере мене за руку і веде до входу в печеру. Там нас зустрічають інші небесні мисливці. Всі вони високі, могутні, гарні. Ми йдемо чудесними блискучими переходами. Я опиняюсь у великій печері. Я боюсь доторкнутися до стіп. Вони мерехтять, переморгуються вогниками. Все навколо чудесне, казкове.

Мені показують на заглибину з шкіряною спинкою. Це, звичайно, було сидіння. Хай Ананій не підморгує іронічно, я ж казав, що передаю вам все у сприйнятті Іну.

Я сідаю. Мій рятівник, приязно посміхаючись, показує мені пальцем на стіну. Там я бачу великий блискучий прямокутник. Ось він загорається синім вогнем. На ньому виникає темне небо, ясні зірки. Потім з’являється літаюча печера, тобто зореліт. Внизу пливе велика куля. Вона збільшується, закриває все небо. Навколо хмари. А потім я бачу внизу землю. Тільки ні, то не наша земля. То якась інша, небесна земля. Я бачу велетенські стійбища. Багато печер між деревами. Ті дерева не такі, як на землі, а ніжні, широколисті. У них червоні, білі, сині і жовті листки. Я ніколи не бачив таких дерев. Поміж ними граються маленькі діти. Вони в дивних барвистих шкірах, вони жовтолиці і чорноволосі.

І ще багато-багато видінь я спостерігаю в огняному прямокутнику. Я вражений і щасливий. Це справді боги прилетіли на землю. Бо хіба звичайні мисливці можуть таке — бачити в інших світах, на інших землях?

Потім видіння зникають. Мені на голову надівають щось чорне і кругле. Я боюся. Я не знаю, що зі мною хочуть зробити боги.

— Ти хочеш мене в жертву? — запитую я. — Чим я завинив? Я ще хочу жити, я хочу побачити небесні печери, звідки ти прилетів…

Мій рятівник всміхається. Він кладе мені на чоло руку, і я заспокоююсь. Ні, поганого нічого не буде, бачу це в ясних очах мого рятівника.

Хвилі дрімоти колишуть мене. Я засинаю.

Коли я знову прокинувся — щось змінилося. Я зовсім інакше почав відчувати світ, себе, пришельців. Ніби зруйнувалася стіна в свідомості, і за нею відкрився неосяжний обрій. Той новий простір був туманний, неясний, але мій розум з тривогою відзначав його, намагався осмислити. Знайомий пришелець знімає з мене чорний пристрій. Він дивиться в моє обличчя і говорить зрозумілою мовою, мовою мисливців — моїх родичів:

— Здрастуй, Іну.

Я був приголомшений. З острахом запитав його:

— Ти знаєш моє ім’я? Звідки? Як ти зрозумів мої слова? Ти бог?

— Ні! — сміється пришелець. — Я не бог. Я людина, як і ти. Тільки з іншої землі. Богів, яким поклоняються твої мисливці, взагалі нема, друже.

— А ти? — здивувався я. — Де ти живеш? Я бачив у кришталевому озері, яке ти мені показував, небесні печери. Хіба то не житла богів?

— Ні. То житла людей, — відповідає пришелець. — Ми такі ж люди, як і ви. Колись і на вашій землі будуть великі стійбища, над нею полетять птахи, які понесуть тебе, дітей і онуків твоїх до далеких зірок.

Я радію мов дитина. Мені весело і щасливо. Я кажу моєму рятівникові:

— Іну завжди любив дивитися па зірки. Іну вміє малювати в печері на стінах.

— А за що тебе хотіли спалити? — запитує пришелець.

— За те, що я дивився на зірки. За те, що не слухав старого чарівника Му. За те, що не бажав кланятись богам, яким мисливці приносять жертви.

Пришельці переглядаються між собою. Вони чимось задоволені. Мій рятівник каже:

— Ти хороша людина, Іну. Ми будемо дружити з тобою. Мене звати Ум. Хочеш бути з нами?

Я згоджуюсь. Хіба може бути інакше. Вони приємні і гарні, пришельці з далеких зірок. Вони могутні і добрі. Я залишуся з ними. І візьму Суту. Вона теж зрозуміє їх. Вона дізнається, що не треба стояти на колінах і просити милості в богів. Що треба думати і не боятись зірок.

А потім мої враження сплітаються в бурхливий смерч. Я навіть не пам’ятаю всього, а лише окремі деталі.

Ось бачу велику плантацію, яку пришельці засаджують дивними деревами. Я і ще кілька мисливців допомагаємо їм. Ум керує нами, показує, що і як треба робити. Біля нас ходять чудернацькі істоти. Вони мовчазні і слухняні. Вони блищать на сонці, мигають кольоровими вогниками, але не відповідають на запитання. Ті кам’яні істоти копають ямки в землі і вкидають туди зерна рослин.

Я пам’ятаю, що минуло кілька років. Недалеко від стійбища виросли ряди небачених дерев. Вони були широколисті, на них розквітали розмаїті квіти. Потім з’явилися жовті і червоні плоди. Ми їли їх. Це було дуже смачно. Ум казав, що такі рослини вже посаджено в багатьох місцях землі.

Ум також сказав мені, що хоче летіти на іншу землю. На ту, що ранком і ввечері сяє над обрієм. Він казав, що хоче взяти хлопчиків і дівчаток з собою, щоб створити з них нове плем’я там, на далекій зірці.

Я зустрічаюся з Сутою недалеко біля стійбища. Вона у відчаї простягає руки до мене.

— Не вбивай мене, дух Іну. Я не завинила перед тобою. Я не бажала твоєї смерті!

— Я не дух! — кажу я. — Я живий, Сута.

— Живий? Хіба тебе тоді не забрав бог?

— Забрав. Тільки то не бог, Сута. Богів нема!

— Що ти кажеш, Іну, — жахається дівчина. — Я боюся слухати тебе!

— Не бійся, Сута, — заспокоюю я. — Я прийшов забрати тебе. Ми полетимо разом з тобою на ранкову зірку. Ми створимо там нову землю, гарні стійбища. Наші сини не будуть поклонятися богам, не будуть стояти на колінах перед боягузом Му. Ти бачила, які рослини посіяли пришельці з неба? Вони всемогутні. Такими будуть і наші діти, Сута. Ходімо зі мною…

— Ніколи, нізащо, — шепоче, тремтячи, Сута. — Я ще хочу жити.

— Ти не вмреш! Адже я живий.

— Ні, ні! Іну, не чіпай мене. Я вся тремчу. Не треба летіти. Ти вже не повернешся. Я не побачу тебе.

— Я повернуся, — відповідаю я Суті. — Тільки без тебе сумно мені буде в небі.

Я йду гірськими стежками. Я знову заходжу до своєї печери, малюю охрою на стіні. Я малюю небесну печеру, зоряних пришельців, їхні чудесні устрої. Хай далекі онуки побачать те, що бачив і я.

А потім я пам’ятаю прощання з землею, стійбищем. Ум стоїть поруч зі мною на летючій скелі, а внизу — мисливці, перелякані, здивовані. Я кричу їм згори:

— Мисливці і жінки! Я лечу в інший світ. Ми взяли десять хлопчиків і десять дівчаток. Вони народять нове плем’я. Вони будуть жити на іншій землі. Мисливці! Прощайте! Колись і в вас будуть великі прозорі печери, колись і ви будете літати до ясних зірок. Не слухайте старого Му. Він обманює вас!..

— Не поклоняйтесь ідолам, — чути могутній голос пришельця. — Бачите — зірки сяють вночі на небі? То такі ж світи, як ваше сонце. І там теж живуть люди, як на вашій землі. Вони ваші брати. Прийде час, ваш розум просвітлиться і далекі світи будуть єдиними, дружними. Розум всемогутній, йому поклоняйтесь, люди!

Мисливці падають на коліна, боязко кланяються пришельцю. Мені жаль їх. Вони так нічого й не зрозуміли. Я дивлюся на Суту, простягаю їй руки.

— Сута, летимо зі мною!

Вона ховається за спину матері, ламає у відчаї руки. Ні, вона не полетить зі мною в небо. Я буду самотній на ранковій зірці.

А потім небесна печера — гігантський зореліт — здіймається в небо. Внизу тріскаються скелі, дрижить земля. Мимо отворів пропливають хмари. На чорному небі сяють яскраві зірки.

В небесній печері безтурботно граються двадцять дітей. Десять хлопчиків і десять дівчаток. Вони ще не знають, куди їх везуть. Вони виростуть в іншому світі.

Ум обняв мене за плечі. Ми дивимось в отвір, де за прозорим покриттям сяє ранкова зірка. Вона наближається. Що жде мене в новому світі, ким я стану? Нечувані думки розпирають мій мозок, хвилюють душу…

А потім… потім, здається, все. На цьому моє видіння закінчилося… Напевне, закінчився мій імпульс проникнення в минуле… Я на цьому отямився… тобто повернувся в сучасне.

— Дозвольте, але ж так не можна. Треба дізнатися, що сталося з ними?

— Треба, щоб Заграва ще раз заглянув у минуле, — заявив Малина. — Хай додивиться до кінця.

— Тільки не тепер, — попрохав Заграва. — Трохи пізніше. Хай інші спробують. Адже нас цікавили не тільки пришельці.

— Правда, — сказав Гримайло. — Але й так ми вже почули дуже багато. Перше, люди на Землі існували багато мільйонів років тому. Друге, пришельці садили на Землі якісь рослини. І третє, правда, це ще не точно, — на Венері можлива цивілізація, споріднена з нашою, земною.

— Аж не віриться, — покрутив головою Труба. — Ні, ні, що не кажіть, а наша історія — це крапля в морі. Та інакше й бути не може. Позаду — океан часу. І він зовсім не вивчений.

— Отже, тепер будемо вивчати його, — засміявся Гримайло. — А щоб не витрачати часу — хто далі?

— Я. Дозвольте мені, — схвильовано заворушився в проході невисокий хлопчина.

— Хто ти? — здивувався Гримайло.

— Я Вася, — шморгнувши носом, заявив хлопчик. — Я вчуся в п’ятому. Я хочу знати, чи полечу в небо. Бо все одно втечу.

Присутні засміялися. Академік поглянув на своїх асистентів. Надя хитнула головою.

— Такому можна заглянути в майбутнє. Хай іде. Не бійся, Васю. Сідай сюди. Тільки будь уважним, щоб не пропустив нічого.

— Ні, — запевнив схвильований хлопчик. — Розкажу про все.

Він сів у широке крісло, заплющив очі. Надя відійшла вбік, стала біля пульта. І прозора сфера заховала його в своїй таємничій глибині.

Вийшовши, Вася довго не міг отямитися. Він сів па стілець, який йому підсунув академік, мовчав. Потім тремтячим голосом почав розповідати:

— Я буду космонавтом. Чуєте? Я буду космонавтом. Я бачив себе в школі. Я летів у ракеті. Я був на Місяці…

— Підожди, підожди, — заспокоїв його Сум. — Ти все по порядку. Як слід. Так, як дядя Іван.

— Я так не зумію, — розгубився Вася. — Я по-простому.

— Гаразд, — усміхнувся Гримайло. — Давай по-простому.

— Там було багато всього, — сказав хлопчик. — Але найясніше я пам’ятаю політ на Місяць. Було страшно. Спочатку на Землі. Космодром. Я вийшов з машини, одягнений у скафандр. Мене проводжали товариші, вчені. Я прощався з ними.

Потім ліфтом піднявся в ракету. Вона була дуже висока. Я сів у крісло. Переді мною були якісь прилади, я тепер забув, які вони точно на вигляд… а тоді знав, що і до чого.

На екрані я бачив обличчя людей. Вони запитували мене про щось, я їм відповідав. А тоді — політ. Мені було важко, а пізніше, коли в ілюмінаторі потемніло, стало легше.

Я бачив зорі. Вони були яскраві. А небо не таке, як на Землі, а зовсім, зовсім чорне.

Я дуже радів. Пам’ятаю, що я навіть співав від щастя. Інколи з’являвся па екрані телевізора мій учитель, сивий вчений. Він підбадьорював мене і, жартуючи, казав, щоб я не проспівав Місяця. Адже це був мій іспитовий політ. Еге ж… Перед тим я літав з інструкторами, а тепер сам.

А потім — падіння. Було страшно. Але я тримався добре. Бо вірив приладам, над якими працювали мої товариші, бо вірив моєму вчителю, собі, своїй долі. Та все-таки при посадці щось сталося. Я не пам’ятаю точно, але мені здається, що ракета зачепилася за високий гострий пік. Падіння було повільним, та все ж я втратив свідомість від удару.

Коли отямився, то в ілюмінаторі видно було поверхню Місяця. Мертва, похмура, вона викликала відчай. Я довго не міг збагнути, що трапилося і що тепер робити.

Я викликав Землю. Земля не відповідала.

Я перевіряв прилади — вони не діяли.

Пам’ятаю одне: ракета вийшла з ладу. На ній назад повертатись не можна було.

Але я не розгубився. Я повірив, що мене не залишить Земля напризволяще. Я вирішив ждати. І не лише ждати, а й провести ті дослідження, ради яких був посланий.

Завдання моє було складне. Пам’ятаю, що воно стосувалося вивчення мінералів… і можливих рослин, і складу атмосфери, і багато чого іншого.

Я вийшов через люк назовні. Ракета була розкраяна з одного боку. Крізь діри блищали обривки дротів, уламки приладів.

Я захопив з собою прилади, запасні балони для дихання. Йдучи па розвідку, точно вимірював напрям, щоб повернутися до ракети. Пам’ятаю, що я знайшов багато цікавих покладів мінералів. Жалкував, що не міг повідомити на Землю. Радіостанція ракети розбилась, а передавач скафандра був слабенький, він був призначений лише для зв’язку на близьку відстань.

Потім в одному кратері я побачив мохи. А може, це були не мохи, а щось інше. Не знаю точно… Але мені так здалося. Я їх закрив у спеціальний пристрій, переніс до ракети. І знову вирушив у розвідку, щоб не сидіти, не думати про кінець… Я знав, що мене не залишать в біді, але діждатися рятунку надії не було. Кисень мав скоро закінчитися, а передати, де впала ракета, я не міг.

Одного разу я не повернувся до ракети. Перескакуючи через провалля — на Місяці стрибати було дуже легко, — я впав і дуже забився. Коли я почав вибиратися з провалля, то помітив, що прилад, який показував напрям до ракети, зіпсувався. Я збагнув, що тепер не знайду дороги назад.

Остання надія згасала. Хто мене знайде серед холодних пустель Місяця? Я знав, що на Землі є багато космонавтів, що є ракети, які негайно прилетять па допомогу, але куди ж летіти? Де знайти мене?

Я довго шукав шляху, намагався розгледіти сліди на попелі, щоб потрапити назад, але все даремно.

Я ліг на камені відпочити. Дивився в небо. Я бачив Землю. Вона була близька і рідна. Я бачив хмари, океани, материки…

Так було довго. Я поглядав на годинник. Кисню залишалось на кілька годин. І вже тоді, коли не залишалося й краплі надії, я почув голос.

Спочатку я думав, що мені приверзлося, що починається… як її… галюцинація. А потім голос знову зазвучав сильніше. Це був голос дівчини… голос Землі… Він говорив:

— Василю… Василю… Земля знає про катастрофу. Земля слідкує за вами. У вас закінчується кисень, але ви надійтесь. Василю, Василю… Залишайтесь там, де ви лежите…

Я здивувався. Що таке? Хто мене бачить на такій відстані? Невже це насправді, а не сниться? А голос невтомно повторював:

— До вас летить автоматична ракета. Якщо вона сяде невдало, Космоцентр пошле ще одну. На ній ви повернетесь назад. Василю! Якщо ви чуєте мене — встаньте…

Я звівся па ноги, підняв руки до Землі. Я відчув, як по моїх щоках потекли сльози радості. Я слухав голос дівчини, як музику, я звертався до неї, дякував їй, говорив ніжні слова.

А дівчина вела далі:

— Земля рада, що ви почули нас. Ракета йде на посадку. Вона сідає за два кілометри од вас. Не витрачайте часу. Йдіть до неї.

Я розгублено розвів руками. У мене не було ніякого орієнтиру. Я не знав, куди йти.

Дівчина мов почула ці думки. Вона казала:

— У вас розбився компас. Я буду направляти вас. Повертайтеся потроху. Так. Ще трохи. А тепер ідіть. Я слідкуватиму за вами. Я приведу вас до ракети.

І я пішов. Крізь гори, кратери, провалля. Коли я трохи збивався зі шляху, голос Землі направляв мене на вірний шлях.

І ось нарешті я побачив блискучий шпиль ракети. Це був апарат, неодноразово випробуваний у польотах на Місяць і назад. Мені ледве-ледве вистачило кисню, щоб пробратися всередину.

А потім знову — Космос. Темрява і зорі. І повернення на Землю.

Коли я приземлився, мене зустрічала велетенська юрба народу. Всі вітали мене, поздоровляли. Але я не розумів, чому, за що. Справжнім героєм був той, хто врятував мене.

Ніби підслухавши мої думки, мій учитель, сивий вчений, сказав:

— Ось, знайомся… Твоя рятівниця, голос Землі…

Я побачив дівчину. Вона була якась дивна. Проста і гарна. Близька з першого погляду. її звали Таня.

Потім ми були разом. Пам’ятаю, що ми довго розмовляли, гуляли, їздили сюди, в рідні місця. А тоді… тоді… вона була в білому… і нас хтось вітав… але я забув… Оце і все.

Вася розповів про своє видіння залпом, ніби читаючи книгу. А потім, отямившись, засоромився і замовк. Гримайло, поклавши широку долоню його на голову, задушевно сказав:

— Що ж, Васю, твої мрії здійсняться. А все інше залежить від тебе.

— Цілий роман, — обізвався Шум. — Шустрий хлопець. Навіть весілля йому приверзлося.

— Не приверзлося, — гаряче заявив Вася. — Це буде точно!

— Що ви справді, — захистив хлопця Сум, — так не можна. Невже ви гадаєте, що він міг нафантазувати за одну хвилину в установці часу цілу повість?

— Не знаю, — заявив Шум. — Але тут є одне слушне запитання. Якщо ці видіння дійсно передбачають майбутнє, то може вийти плутанина. Я дізнаюся, що мені буде завтра, а сам зроблю все навпаки.

— Ви так гадаєте? — запитав, усміхаючись, Гримайло. — Я не впевнений, що так можна зробити?

— Чому ж? — заперечив Шум. — От Вася узнав, що він потрапить на Місяць, що ракета розіб’ється, що він буде на грані загибелі. І раптом… трохи пізніше він згадає про це, злякається… і не полетить на Місяць, не стане космонавтом… Як же тоді ваша, пробачте, машина часу? Як її передбачення!

— Неправда! — схвильовано сказав Вася, стиснувши кулачки. — Я не боюся! Хай ракета розбивається. Хай падає. А я все одно полечу. Не можна боятися. Чуєте? Не можна…

— От вам і відповідь! — суворо озвався Гримайло. — Я не знаю, чи можна що-небудь додати. Напевне, дізнавшись про те, що має бути, людина спроможна не допустити абсолютно точного повторення подій, бачених з допомогою установки. Але ж справа це в подробицях, а в суті… У всякому разі, чесна людина ні за яких умов не зробить підлості. Закон Причинності — основа світу…

— Зачекайте, містере Гримайло, — промовив Нойс. — Дещо неясно. Десятки, тисячі людей стануть проникати в майбутнє. Вони бачитимуть майбутні досягнення і, звичайно, переноситимуть їх у сучасне. Але тут протиріччя…

— Яке? — здивувався академік.

— Якщо досягнення майбутнього перенести в сучасне, то тоді прогрес повинен перевищити в процесі життя те, що людина бачила в машині часу.

— Ви так гадаєте? — усміхнувся Гримайло. — По-перше, людина із сучасного повністю не сприйме досягнень майбутнього, а лише стільки, скільки дозволяє місткість мислення. Але проникнення в майбутнє прискорюватиме еволюцію. Все одно, що підйом вгору. Чим вище на гору, тим ширший горизонт. Так і тут. Ми проникаємо на гору часу. І майбутнє вже не мріється нам у туманних уявленнях, а стає нашим другим зором, таким, як звичайний зір. Коли ви бачите попереду свою мету, скажімо, місто Київ, ви не звертаєте з дороги, щоб обминути його! Так і тут. Ви знатимете, що саме чекає вас, які події, але сміливо підете їм назустріч. Може, це навіть дозволить втручатися в хід подій, покращувати певні обставини, плани, і навіть… не знаю, може, це не так… але, може, це дозволить одвертати смерть.

— Ще одне слово, якщо дозволите, — заявив Нойс. — Тут ось моя дружина Елен… м-м-м… шепоче мені на вухо, що є сумнів щодо машини…

— Який же? — здивувався академік. — Ми слухаємо вас, місіс Нойс.

— Пробачте, — ніяково озвалася американка, — але я сказала це не з метою образи. Ви самі сказали, що машина часу розгортає те, що є в зерні свідомості. Чи не так?

— Так.

— То, може, видіння в установці є лише фантазією душі, своєрідним сном, мрією. Хлопчик мріє про польоти, він побачив себе космонавтом. Заграва — ентузіаст гіпотези про пришельців, він начитався різних припущень, от він і побачив далекі часи і дивних розумних істот.

— А ваш чоловік, — насмішкувато сказав Заграва, — містер Нойс, який вважає, що Земля загине в атомній війні, побачить в машині часу атомну битву? Так?

— Гм, гм, — змішалася жінка Нойса. — Може, й так. Саме так.

— Це можна перевірити, — заявив кореспондент. — Містере Гримайло. Дозвольте мені бути піддослідним?

— А чого ж, — охоче згодився академік. — Оце й буде справжньою перевіркою. І я впевнено йду на неї. Я вірю вам…

— Спасибі. Можна тепер?

— Ні… Краще завтра… Треба сконденсувати більше енергії. Друзі. Ми ждемо вас завтра. Подумайте, хто чого бажає. Ми з радістю використаємо послуги кожного. Проникнення в майбутнє — що є чудовіше в світі?

Ніч друга

Містер Нойс був урочистий, підтягнутий. Він переможно поглядав на Гримайла, усміхався, жартував.

— Ви не хвилюєтесь, містере Гримайло?

— А чого б то? — дивувався академік.

— Аякже! Ваш винахід випробовується па експорт, — сміявся Нойс. — А раптом він не витримає іспиту?

— У вас американська самовпевненість! — у тон йому відповів Гримайло. — Заходьте, готуйтесь до мандрівки в майбутнє. І залиште тут, на веранді, свій репортерський характер.

Веселий дружній сміх покотився з веранди на берег. Американець викинув недокурену сигару в річку, зітхнув, пригладив рідке волосся.

— Ну що ж, я готовий.

Лягаючи в машину часу, він поглянув на Елен, щось сказав по-англійськи. Вона схвально хитнула головою.

Півсфери зійшлися. Гримайло дав команду Стьопі і Наді. Над головами присутніх спалахнули примарним сяйвом антени — приймачі енергії.

— Що він сказав? — безцеремонно запитала Маня у матері.

— Тихо, — прошепотіла Таня. — Негарно…

— Ні, що він сказав? — допитувалася дівчинка.

— Він сказав, — пояснив Малина, — що колеги його лопнуть від заздрощів. Що він привезе в Америку і надрукує в своїй газеті точне пророцтво про майбутню атомну війну!..

— Яку війну? — здивувалася дівчинка. — Війни ж не буде!

— Правильно, Маню, — ласкаво сказав Гримайло. — Тобі не потрібна машина часу. Ти знаєш і так. А що принесе він звідти — побачимо. Стьопо! Вмикай!..

Електронне вістря заколивалося, рушило по екрану. Надя схилилася над пультом, відлічувала:

— Десять років… П’ятнадцять… Тридцять… П’ятдесят… Все…

— Недалеко залетів американець! — озвався Шум. — Невже таки надибав атомну війну?

Ніхто не відповів. Над верандою, над берегом запанувала мовчанка. Чому? Чому присутні так нетерпляче очікують результатів? Що принесе з мандрівки ця людина — житель зовсім іншого світу? Невже він побачить лише породження маніакального розуму, вихованого сенсаціями, страхом і непевністю?

Сфера розійшлася. Нойс нерухомо лежав у кріслі. Обличчя його було спокійне, очі заплющені.

— Милий, що з тобою? — захвилювалася Елен. Нойс різко ворухнувся, ніби прокидаючись зі сну.

Він встав з крісла, вийшов з машини часу. Попросив сигару. Елен подала йому коробку.

Американець запалив, смачно випустив дим. Присутні здивовано перезирались. Чому він мовчить? Тишу порушив академік.

— Не дуже далеко ви мандрували, містере Нойс. Всього п’ятдесят років.

— Я знаю. Я запам’ятав час. Мені не потрібно було далі. Я побачив те, що хотів!

— Як зрозуміти вас?

— Я розповім.

— Сенсація буде? — жартома запитав біолог Сум,

— Не знаю, — зиркнув на нього кореспондент. — А втім, так. І дуже значна.

— Ну, не мучте, — сказав Малина. — Починайте.

— Дозвольте подумати, — заявив Нойс.

— Е, ні! — вигукнув Шум. — Думати не можна. А то ви наговорите такого, що і в газеті вашій не надрукують!

— Може, й ні, — дивним голосом відповів Нойс. — Слухайте ж…

Я був пілотом космічного ракетоплана. Мені було не більше Двадцяти п’яти. Звали мене Ричардом.

Я пам’ятаю товаришів, подруг. Пам’ятаю матір і батька. Вони жили у Флоріді; там же я і вчився в школі астропілотів. Проте більшість вражень юнацтва туманні… Я не зміг би точно передати їх. Найкраще, найсильніше запам’яталося останнє…

Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав:

— Пора!

Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилювався.

Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато.

Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів.

Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обережно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в глибокі підземелля. Нарешті вантаження було закінчено. Пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люки космічних кораблів закрилися. Космодром спорожнів. Я відчував, як сильно, болісно пульсує кров у моєму тілі. Знову спалах екрана — і я вдруге побачив шефа. Він сказав:

— Нація жде! Нація довірила вам почесну справу! Захищайте честь Америки, як це робили наші славні предки!

Я тихо промовив слова подяки.

— З богом! — востаннє озвався шеф.

Я приготувався. Почулася команда старту. Я передав її своїй групі.

Мій корабель піднявся в простір перший. Внизу танула Земля, зникав у мареві Атлантичний океан.

Навколо сяяли зірки, темніло небо. Я викликав по радіо своїх товаришів. Все було гаразд. Всі десять кораблів стартували успішно.

Ми летіли на Місяць. Його срібний диск виростав спереду і трохи збоку. Через кілька годин ми повинні були з ним зустрітися.

Я ввімкнув локаційний устрій. На екрані побачив літаючу споруду. Це був штучний супутник Місяця. Його зробили люди. Я знав, що це мета нашої подорожі. Саме туди перевозили вантаж…

— Який вантаж? — не стрималася маленька Маня.

Нойс поглянув на неї, ніби насилу вириваючись з полону уявлень, здивовано перепитав:

— Що ти хочеш, маленька? Ах так, вантаж! Вантаж був у нас незвичайний, страшний…

— Який?

— Атомні бомби!

Присутні здивовано переглядалися. Шум іронічно поглянув на Івана Заграву, на академіка. Його обличчя ніби говорило: «А що я вам казав?»

Та Нойс не звертав уваги на ті погляди. Він ще раз повторив:

— Ми везли атомні бомби. Саме тому я так хвилювався. Ми повинні були їх доставити на штучний супутник Місяця…

— Чули, чули! — вигукнув Шум. — І читали. Ваш Браун і всякі інші давно мріють про воєнну базу в небесах!

— Хлопче, більше спокою, — зауважив Гримайло.

— Спасибі вам, — поклонився Нойс. — Я скоро закінчу. Слухайте далі…

Наші кораблі повисли над супутником. І ось я побачив якісь чужі кораблі. Вони теж прямували до супутника. На екрані відеолокатора вирізнялись чіткі обриси корпусів, ілюмінатори.

Я дуже хвилювався, згадав наказ шефа — не зганьбити честь Америки. Я рішуче поклав руки на пульт, натиснув кнопку…

— Не треба! — раптом закричала Маня. — Не треба, чуєте?

— Донечко, що з тобою? — пригорнула її мати до грудей. — Заспокойся…

— Що не треба, дівчинко? — схвильовано запитав американець.

— Не треба… натискувати кнопку, — захлинаючись від зворушення, говорила Маня, і сльози покотилися по її щоках. — Ви неправду кажете… такого не було!

Американець поглянув на Елен, схилив голову, трохи помовчав. Потім схвильовано сказав:

— Друзі мої! Ця дівчинка дала мені урок. їй не потрібно заглядати в майбутнє, вона несе його в своєму серці. Вона знає давно те, що я побачив. Люба моя, — ніжно звернувся він до Мані, — ну звичайно ж, ніякої війни не було. І кнопку натискують не тільки для нападу. Я включив відеофон. Ми привіталися з радянськими колегами. А потім наші кораблі пішли на посадку.

— А чого ж ви морочили нас? — засміявся Сум, потираючи сухі руки.

— Звичка репортера! — підхопив американець.

— Але ж… до чого тоді атомні бомби? — здивовано запитав Ананій.

— Невже ви не догадалися? Це ж дуже просто. Всесвітня Рада Народів дала наказ: всю атомну зброю, всі запаси бомб — плутонієвих, уранових, термоядерних і нейтронних — перевезти на штучний супутник Місяця. Я виконував це почесне завдання. Мені важко згадати всі перипетії довгих наукових суперечок, але я знаю твердо одне: вчені Землі одностайно вирішили використати енергію колишньої зброї для потужної небесної станції. Навколо Місяця мали створити штучне сонце. Ним хотіли обігрівати певні ділянки Місяця, коли вони входили в земну тінь.

— І про війну не чути було там… у майбутньому? — схвильовано запитав академік.

— Ну звичайно ж ні! — ясно усміхнувся Нойс. — Дякую вам за все, любі друзі. А найбільше тобі, дитинко.

Маня соромливо сховала заплакані очі на грудях матері. Нойс встав, зітхнув, сказав дружині:

— Елен, нам пора. Містере директор, чи не можна вночі дістатися до станції?

Лисиця підхопився, запопадливо відчинив двері до залу.

— Прошу! Машина до ваших послуг!

Американці рушили до виходу. В дверях Елен на одну хвилину зупинилась. Вона оглянула всіх присутніх, затримала теплий погляд на Мані.

— Я не вмію говорити, — сказала вона. — Але серце моє не мовчить… Ми були недовго у вас — і народилися знову. Спасибі всім вам!

Промені фар замиготіли на деревах, на кручі. Прощально загула сирена. Почулися звуки мотора, віддалилися, затихли.

А на веранді ще довго панувала тиша. Хороша, сердечна тиша. Вона не була безмовною. Вона зливалася з плином ріки, мерехтінням небес, подихом вітру. Вона була живим словом вічної, великої Матері Природи…

Ніч третя

І знову настав вечір.

Дружно зібралися слухачі. Не було суперечок, шуму. Останній експеримент з Нойсом переконав навіть Ананія Шума. Він сидів тепер стриманий, серйозний.

Коли біля апарата часу з’явилися Надя і Стьопа, Корінь кашлянув, хрипко сказав:

— Можна прохання?

— Що таке, Павле Свиридовичу? — здивувався академік. — Чому ви так несміливо?

— Мені дуже кортить, розумієте?

— Куди? В майбутнє?

— Так.

— Якщо кортить, — весело відповів Гримайло, — то будь ласка!

— От спасибі вам, — зрадів Корінь, важко підводячись з місця. — А то скільки мені доводилося думати про майбутнє, а чи так воно буде, чи ні — не знаю. А тепер, може, побачу?

— Кому ж, як не вам, і заглядати туди, — дружньо сказав Сум. — Все росте з кореня. Навіть майбутнє.

— Сюди, прошу вас, — озвалася Надя, підтримуючи Кореня під руку. — Обережно, не зачепіть приладів.

— Ви вже пробачте мене, ведмедя, — ніяково всміхнувся їй Павло Свиридович.

— Нічого, нічого, — підбадьорив його Стьопа. — Отак, приляжте, заплющіть очі.

Півсфери зійшлися. Запрацював апарат. Минули напружені хвилини очікування.

— Сто п’ятдесят років, — прошепотіла Надя. — Довго він залишається там.

— Розглядає нові машини — борони, культиватори, — пожартував Малина. — Агротехнік же…

— Тихо! — докірливо перервав Заграва. …Екрани згасли. Півсфери розійшлися.

І ось знову Корінь сидить серед людей. Він дивиться на вогні бакенів, важко дихає. На його щоках блищить сльоза.

— Що з вами? — тихо запитує Гримайло. — Що ви бачили?

— Я бачив… новий світ, — дивним голосом каже Корінь. — Як це гарно… як дивно…

— Розкажіть нам, — попрохала Таня Райдуга.

— Я не зумію… А втім, як вийде… Я навіть не знаю, як почати. У мене не було ніяких пригод. Я просто жив, працював… Я розглядав світ, створений власними руками, своїм серцем, я покращував його. І поруч зі мною було багато гарних людей… світлих людей. Тепер мені буде ще світліше жити. Я знаю, куди людина йде, я знаю, що її чекає!

— Е, Павле Свиридовичу, ви стали ліриком, — пожартував Сум. — Не примушуйте нас мучитись, розказуйте.

— Зараз… Я подумаю… Вибачайте за кострубатість… Розкажу, як зумію.

Я жив серед степу. Навколо були поля, сади. Будиночок мій стояв серед кількох десятків таких же будівель. Хто я був? Важко сказати. Я згадую, що праця була дуже різноманітна. Це навіть не можна назвати працею. Це було життя. Я розповім про один з днів, який запам’ятався дуже яскраво.

Я прокидаюсь від ранкового холоду. Встаю з ліжка. Підходжу до відкритого вікна. Моя спальня — в кімнатці на даху. Так я люблю. Звідси видно степ, білі суцвіття яблунь внизу, далекий обрій…

Сьогодні чудова погода. Небо ясне, на сході пурпурові пасма смугастих хмарин. Я давно бажав такого видовища. Я підтягаю до відкритого вікна незакінчену картину на триніжках, дістаю фарби.

Я малюю. Це моя радість. Я передаю в дивних кольорах мої глибокі враження. Схід міниться гарячими барвами. Незабаром зійде сонце. Природа прокидається, готується зустріти владику світла піснею любові…

— О, та він, цей колгоспник, поет в душі, — тихо прошепотів Сум на вухо Гримайлу.

Той радісно киває головою, не зводячи погляду з натхненного обличчя Кореня, який, нічого не чуючи й не бачачи, веде свою нехитру, просту розповідь про видіння грядущого.

— Я швидко закінчую картину. Відставляю полотно вбік. А потім підходжу до вікна. На обрії виринає край сонячного диска. Він урочисто підіймається над землею. Співають птахи, парує поле. І душа моя співає разом з маленькими співцями. Я відчуваю дивну спорідненість із Сонцем, з полем, з деревами, з синім небом.

Я виходжу надвір, біжу стежиною до ставка. З насолодою купаюсь у прозорій, холоднуватій воді. На всі боки стеляться буйні поля пшениці, жита, плантації овочів, кущі ягідників.

Я повертаюся назад. Мене зустрічає сигнал телевізора. А втім, воно називалось якось інакше.

Я підходжу. Бачу обличчя молодого хлопця. Це вчитель. Він учить моїх сипів-близнят. Не лише моїх, а кілька сотень однолітків, яким уроки передаються по телевізору.

Він вітається, каже мені:

— Ваш Віктор плутається в деяких важливих поняттях. Мені б хотілося, щоб ви з ним поговорили.

— Що ж саме? — запитую я.

— Це було вчора, на уроці «Поведінка в житті». Він не може зрозуміти зв’язку між поняттями «індивідуальна свобода» і «самодисципліна». Він вважає, що тут протиріччя. Поговоріть з ним.

— Павле Свиридовичу, — рантом обізвався Сум, — пробачте, що я втручаюсь… Чи ви що-небудь читали про такі проблеми, думали про це?

Корінь розгублено потер лоб, знизав плечима:

— Дещо читав. У газетах… журналах… Сам думав. Але там, у машині часу, я побачив багато такого, про що і не мріяв. А може, мріяв, та забув.

— Продовжуйте, продовжуйте, — сказав Гримайло. — Семене Гордійовичу, не перебивайте, а то чоловіка зіб’єте з пантелику, він все забуде.

— Ні. Не забуду, — тихо відповів Корінь. — Я ніколи не забуду такої краси. Це було справжнє людське життя. Я творив кожним кроком своїм, кожним подихом, кожною думкою… Слухайте далі.

— Ще одне запитання, — озвався Шум Ананій. — Ви описуєте якийсь хутір. Кілька десятків хаток, скит якийсь. Що воно таке? Ферма, чи колгосп, чи радгосп? І потім — сто п’ятдесят років наперед! Це ж, безумовно, комунізм. Невже при комунізмі у вас збереглася сім’я? Сімейне виховання, відокремлене життя. Тут щось не те!

— Я кажу те, що бачив і чув, — відповів Корінь. — Я ж нічого не встиг сказати. Може, ви згодитесь, як почуєте.

Далі в той день було так. Ми зібралися в їдальні. Ми — це мої сини-близнята Віктор і Максим та їхня мама Марія. Я пам’ятаю русяві коси, добре, кругловиде личко, ніжний, ласкавий погляд. Вона була справжньою матір’ю.

— Не говоріть цього своїй дружині, — засміявся Малина, — а то скандал буде!

— Не страшно, — посміхнувся Корінь. — Це ж був не я, а хтось інший. Я лише відчував себе ним…

— Не перебивайте, — обурився Гримайло.

— Я недовго, — сказав Корінь. — Я коротенько… Ми зібралися разом і почали говорити. Ви кажете, що при комунізмі не повинно бути сім’ї. Я цього ніде не читав. А там, у майбутньому, я бачив якраз зовсім протилежне. Сім’я була дуже сильною. Кожна. Сім’я там була первісною комуною, першим гуртком найближчих друзів. Ми навчали своїх дітей, що мати — це перша другиня. Батько — перший друг, керівник. Брати чи сестри — перші товариші, соратники. Звичайно, по серцю, по духу вибиралися друзі, незалежно від сімейних зв’язків, так як і тепер. Але перші настанови, найкращі традиції громадянства, любові давалися там, де дитина народилася на цей світ…

Отож, ми зібралися па сімейну раду. Я запитав Віктора, що трапилося на уроці. Він довго сопів незадоволено, а потім неохоче заявив:

— Я казав, що поняття «індивідуальна свобода» і «самодисципліна» не сходяться…

— Чому?

— Тому, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає моє «я». А «самодисципліна» — це обмеження своїх бажань. Тут протиріччя.

— Протиріччя, — пояснив я Віктору, — це загальне явище в природі. Але будь-які протиріччя розв’язуються, коли їх розглянути і злити воєдино.

— Як, тату? — здивувався Віктор.

— Дозволь мені, — втрутилася Марія. — Ти, синку, бачиш, що будь-яка твоя дія зв’язана з іншими людьми, з батьками, ровесниками, товаришами, з усім людством — залежно від масштабу дії. Так?

— Так, мамо.

— Тепер… ти кажеш, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає твоє «я». Хай так. Але вся справа в тому, що хоче твоє «я».

— Що завгодно! — вперто заявив Віктор.

— Багато ти захотів! — засміявся Максим. — Може, ти забажаєш запалити пшеницю, щоб помилуватися пожаром?

— Не роби з мене дурника, — образився Віктор. — Я кажу про бажання в рамках дозволеного.

— От-от! — підхопила Марія. — А де визначення цього «дозволеного», в чому воно? І хто його визначить? Ось тут і виступає на сцену друга протилежність — «самодисципліна». Коротше… Візьмемо приклади. В нашій комуні починається косовиця, збирання врожаю. Голова комуни розподіляє роботу і ділянки. А ти не бажаєш цього. У тебе інше бажання. Ти, скажімо, хочеш полетіти на Північний полюс, щоб побачити полярне сяйво. Воно, бачиш, потрібне тобі для картини, яку ти малюєш… Як тут вийти з протиріччя? З одного боку — бажання «я», з другого — вимога суспільного обов’язку. Якщо стояти на твоїй позиції, то треба летіти на полюс. Чи не так?

— Отож я й кажу, — понуро заявив Віктор, — що не можна поєднати ці два поняття. Звичайно, я теж приєднаюсь до збирання врожаю, але моє «я» буде принижене. Я підкорюсь більшості…

— Дурниці, — втрутився я. — Ти й досі не зрозумів, що таке «самодисципліна». Слухай же. Все залежить від погляду на життя. Коли ти поставиш за мету задоволення власних бажань, копирсання у своїй душі — то ніколи не досягнеш внутрішнього поєднання. Де буде зупинка для ненажерливості «я», коли воно житиме для власних задоволень? Її нема. А якщо «я» житиме ради друзів своїх, ради суспільства, ради людства, то кожен крок, кожна дія буде супроводжуватися радістю. Так і знай. І коли ти поставиш перед собою саме такі завдання, коли присвятиш кожен подих, кожен удар серця людям, ти здобудеш повну, не обмежену нічим «свободу індивідуальності». І вона не буде в протиріччі ніколи з «самодисципліною». Ніколи…Ти зрозумів, Вікторе?

— Я подумаю, — примирливо сказав син. — Здається, в твоїх словах є зерно.

Ми перезирнулися з Марією, посміхнулися. Хай син тримає позу. Перелом відбудеться. Якщо він побачив «зерно», то з того «зерна» виросте чиста квітка людяності і любові. Хай думає…

Після короткого сніданку ми розійшлися. Сини пішли до майстерні. Там їм по телевізору показували перші прийоми різного ремесла — шевського, кравецького. Я не знаю, як ви на це подивитесь, але там, у майбутньому, кожен умів створити для себе предмети побуту: взуття, легкий одяг. Я вже не кажу про прибирання після себе. Я згадую, що існувала навіть формула: «Що можеш зробити сам — не перекладай на іншого».

Таке становище повністю ліквідувало працю прибиральниць, офіціантів, двірників. Важчу частину взяли на себе автомати, легшу — робив кожен.

Так от, сини пішли до майстерні, дружина — обробляти ягідник разом з іншими жителями комуни, а я попрямував до Ради Комуни. Наша невелика степова громада, що входила в Об’єднання Комун, була розташована недалеко від Дніпра. Поряд з відомими культурами — житом, пшеницею — ми займалися селекцією дивних рослин. Я згадую, що то були іншопланетні рослини. Ми їх схрещували з земними породами. В Раді Комуни я зустрічав якихось видатних учених-селекціонерів. Ми обговорювали проблеми селекції.

Ця частина мого видіння чомусь туманна. Суть його я пам’ятаю, а переказати не зможу. Щось складне для мене.

Потім їхав на машині полями. Машина була схожа на гарний автомобіль. Тільки легша, краща і безшумна. В ній навіть не видно було мотора. Рухалась та машина енергією, яку одержувала прямо з простору.

Я оглядав плантації, перевіряв стиглість злаків. Я милувався степовими просторами. А потім — якийсь населений центр. До нього від нашої комуни вела широка автострада. Я був у бібліотеці, вибирав книги для комуни. Тільки книги ті були записані на маленьких пластинках. їх потім переглядали на екранах.

— Кристалічний або молекулярний запис, — втрутився Шум.

— Може, й так, — згодився Корінь. — Здається, так. Потім я ввечері дивився якусь п’єсу у великому театрі. Вона транслювалась по телевізору, але мені бажалось бачити живих акторів, а не їх зображення, хоч і дуже чіткі. А потім… я вернувся назад. На другий день… А втім, може, вам надокучило? Я нічого видатного не бачив. Звичайне життя. Кожен день робота, навчання, але це життя було прекрасне, напружене, насичене.

— Не виправдовуйтесь, Павле Свиридовичу, — зворушено заявив Гримайло. — Те, що ви розповідаєте, — не скучно, а чудово.

Але ви розповідаєте все підряд, а нам би хотілося якось інакше… Можна кілька запитань?

— Товаришу вчений, — зашарівся Корінь, крутячи мозолясті пальці, — ну як ви можете…

— Ні, я до того, що хотілося б знати деякі факти з вашого життя.

— Наприклад, — підхопив Шум, — чи залишилися через сто п’ятдесят років міста?

— Хоч би й таке запитання! — згодився Гримайло.

— Я пам’ятаю, — відповів жваво Корінь. — Міста були. Але в них було дуже мало людей. Наука сягнула так високо, і люди так змінилися… Людина повернулася до природи. Вона стала жити серед полів, лісів, гір, над ріками, озерами, морями. Транспорт і зв’язок легко з’єднували будь-які пункти… швидко і зручно… Заводи і фабрики віддалилися від жител, їх опустили під землю, автоматизували. їх обслуговували невеликі групи інженерів. І ще один цікавий факт. В інститутах і школах не виховували спеціалістів. Виховували насамперед людей. Людей з всеосяжним мисленням, з всебічним знанням.

Спростився побут. Люди повністю позбавились приватної власності. Я пам’ятаю, що наша сім’я переїжджала з одної комуни в іншу. Ми з Марією повинні були допомогти молодому господарству в селекції… Так от, ми взяли з собою лише дітей, деякі родинні сувеніри… Все інше залишили в будинку, де став жити хтось інший. Навіть мої любительські картини я залишив там, бо творив не для себе… А просто співав пісню радості. І найбільшою радістю був для нас такий час, коли кому-небудь до серця припадала наша пісня.

— Хороше, — прошепотіла Таня Райдуга, пригортаючи Машо до себе. — Хороший ви чоловік, Павле Свиридовичу.

— При чому тут я? — розгубився Корінь. — Я кажу про те, що буде, що я бачив… Пам’ятаю, що люди багато співали, грали… І взагалі… мистецтво було загальне. Пам’ятаю слова одного вченого: «Хай людина творить, хай співає і пише картини, хай уявляє прекрасні образи. Якщо руки її, якщо голос її не передасть повністю її уявлення, це не так важливо. Важливо те, що творчість, прекрасні образи будуть завжди жити в її серці. Серце, сповнене красою, творчістю, не залишить куточка для чого-небудь поганого».

— Чудові слова, — заявив Сум, жваво схопивши Кореня за руку. — Згадайте, хто це сказав? Хто він був?

— Важко згадати… Він, здається, був одним із Світової Ради Комун. Учений, філософ, великий художник і педагог.

— А про науку ви що-небудь запам’ятали? — запитав Малина.

— І про польоти на інші планети? — додав Заграва. Корінь втомлено провів долонею по чолу.

— В голові крутиться багато, а скласти докупи важко… Я знаю, що вже подорожували на Марс і Венеру, на Місяць. Я навіть, вірніше, не я, а той, ким я себе відчував, бував на Місяці.

— А до інших зірок? — загорівся Заграва.

— Здається, теж… А втім, не стверджую. Я знаю тільки, що в нашій системі були інші істоти. Чи на Венері, чи на Юпітері.

— Не може бути, — вихопилось у Ананія.

— Не перебивайте, — озвався Гримайло. — Він же не пам’ятає точно.

— Еге ж, — згодився Корінь. — Але що були істоти — це вірно. Я навіть бачив їх па екрані телевізора.

— Які вони? — сонним голоском защебетала Маня.

— Такі, як люди, донечко, — ніжно сказав Корінь. — Дуже схожі. — Мамусю, — попросила Маня. — Ти теж помандруй у майбутнє. Подивися, які вони, звідки. А то дядя Корінь всього не побачив.

Присутні засміялися. Таня погладила доньку по голові.

— Обов’язково помандрую.

— Не в машині часу, а наяву, — додав Гримайло. — А не мама, то ти сама, дівчинко, побачиш їх. Ну, друзі, дамо спокій Павлу Свиридовичу. Зовсім замучили чоловіка. Тапю, прошу вас.

Тепер лягла в апарат часу Таня Райдуга. Маня вслід їй кричала:

— Мамусю, ти там як слід роздивися, щоб все запам’ятала! Чуєш, мамусю!

— Чую, донечко, — сміялася Таня, вмощуючись у кріслі.

Коли апарат ввімкнули і загорілися екрани, Стьопа ошаліло поглянув а Гримайла.

— Що таке? — зацікавився академік.

— Це не жінка, а метеор! — жалібно заявив Стьопа. — Ви тільки погляньте! Одразу тисячу років. О, зупинилася! Тепер ще далі… Надю, я не сплю?

— Не спиш, — сміялася Надя. — Вже десять тисяч років… Ще одна зупинка… Знову пішла… Мільйон років! Знай наших!

— Ні, це неймовірно! — нервово сказав Ананій Шум. — І де вона тільки бере енергію?

Гримайло весело вигукнув:

— Всі жінки світу дають їй енергію… Е, Надю, я не помиляюся! Вона пішла далі?

— Пішла, — щасливо відповіла Надя. — Мільярд років!

На веранді запанувала тиша. Чутно було навіть схвильований подих Мані. І ось згасли екрани, розійшлися півсфери.

Похитуючись, вийшла з отвору худенька жінка. Гримайло підтримав її під руку, посадив у крісло.

— Ви були дуже далеко, — прошепотів академік.

— Так, — щасливо сказала Таня. — Це була подорож у Безмежжя…

— І ви що-небудь запам’ятали? — недовірливо запитав Шум.

— Дещо запам’ятала… Я розповім… Слухайте, друзі.

Розповідь перша

— Я народилася в просторі. Я жила там. Була це гігантська штучна споруда на кілька кілометрів у діаметрі. Її звали МС — Міжзоряною Станцією. На ній було небагато людей: мої батьки, ще кілька жінок і чоловіків і я.

Я — це дівчина-підліток на ймення Яра. Перші мої враження: яскраві зірки за оптичними отворами, космічна тиша і квіти в оранжереї станції.

Минали роки. Станція повільно пливла навколо далекого Сонця поза орбітами останніх планет. Туманно згадую, що батьки мої та інші вчені станції досліджували структуру простору і тяжіння. А запущена була станція так далеко в міжзоряний простір для того, щоб позбавитись хаотичного впливу багатьох великих планет.

Коли я виросла, мій світогляд почав різко мінятися. Екрани далекого бачення показували мені великі планети, рідну Землю, яка губилася в просторі за десять мільярдів кілометрів від станції, історію Сонячної системи від того дня, коли почалася на Землі Космічна Ера.

Я була вражена неосяжністю життя па планетах. Якби ви мене попрохали розповісти про це тепер, я б не згадала подробиць. Хіба що окремі загальні обриси подій. Але в свідомості залишилася незміряна перспектива Еволюції, в якій брали участь міріади людств, поєднаних зримими і незримими нитями в часі і просторі.

Я знала, що раз на двадцять років до станції прибуває спеціальний корабель. Саме з цим кораблем я хотіла полетіти на рідну планету Землю, щоб побачити, відчути її життя, не на екрані, а безпосередньо, всім єством, щоб пожити серед буйних лісів, які я бачила у снах, щоб покупатися в бурхливих ріках, помовчати на вершинах білосніжних гір, серед льодовиків…

А тим часом я вивчала основи Знання, здобутого жителями системи Сонця за мільйони років розвитку, готувалася до великої дороги Буття…

— Пробачте, — схвильовано перебив Таню Сум, приклавши сухеньку руку до грудей, — пробачте, що втручаюся в таку цікаву розповідь. Але ваші слова дають змогу ствердити… що на інших планетах розумні істоти є?

— Є, — радісно підхопила Таня. — Безумовно, є. Для мене, точніше для тієї дівчинки Яри, якою я себе відчувала, взагалі це не було проблемою. Це був просто загальновідомий факт. Адже я жила тисячу років наперед.

— І ви бачили тих істот, знали, на яких планетах що є? — недовірливо запитав Шум.

— Дещо запам’ятала, — сказала Таня. — Але дозвольте, я все підряд. Спочатку історію розвитку Космічної Ери на Землі. Я саме це вивчала дівчинкою і запам’ятала чіткіше. Слухайте ж.

Після перших знаменитих польотів навколо Землі, Місяця людство здійснило мандрівки до Венери і Марса. Це не було так просто. Та епоха примусила переосмислити цілий ряд усталених поглядів на світ, на еволюцію, на роль розумних істот у Космосі і, навіть, на взаємозв’язки різнопланетних цивілізацій. Я твердо знаю, що на Венері існувала дуже висока культура.

Вона була старіша від земної. Саме з жителями цієї планети були зв’язані всі спогади про зоряних пришельців у далекому минулому. Отже, ваші гіпотези і видіння Заграви дуже справедливі. Далі. На Марсі життя існувало в стані своєрідної сплячки. Але супутники Фобос і Деймос були штучні.

Зачекайте, я згадую, яке було їх справжнє значення. Колись, мільйони років тому, па Марсі була висока цивілізація. Потім вона почала згасати. Чому? Розгадка була проста. Будь-яка обмежена система має певний енергетичний рівень, певний запас енергії для розвитку. І як не дивно, але саме від цього рівня залежить висота розвитку життя, цивілізації…

— Дозвольте, Таню, — злорадно-ніжно заявив Шум, — це вже щось антиеволюційне. Виходить, що всюди, на будь-якій планеті, життя дійде до певного рівня, і баста?!

— Ні, не виходить, — спокійно відповіла Таня. — Ви просто не дослухали. Так, сила, енергія планети не вічна. Вона колись витратиться. Еволюційний імпульс згасне. Але там, де є Розум людини, де Еволюція прийшла до високого рівня, розвиток не припиниться. Він може лише зупинитися на деякий час. Саме так було на Марсі. На двох гігантських супутниках марсіани зосередили найкращі свої досягнення. Там було зібрано машини, мистецькі утвори, гігантські архіви Знання, зразки фауни і флори, їхні кібернетично-біологічні програми, які можна було б відновити в будь-якому світі.

Кращі марсіанські вчені готувалися до величного дня, коли було вирішено знову дати еволюційний імпульс планеті, щоб на ній почалося бурхливе життя на більш високій основі, ніж раніше. В цьому їм допомагала Наука Землі, Венери, Юпітера…

— Як, і Юпітера? — здивувався Сум. — Ви не переплутали?

— Ні, — усміхнулася Таня. — Я добре знаю. Школярі через тисячу років не дивувалися, вивчаючи дані про життя на будь-якій планеті. В майбутньому повністю восторжествували думки Ціолковського про неосяжність життя. Де є матерія — там життя. Життя — це все. Ми знали про безліч станів свідомості: від примітивної свідомості — здібності відбитку кристала — до абстрактного мислення розумних істот, від біологічної форми, побудованої земною еволюцією на основі киснево-вуглецевій, до вогняної фази високо-енергетичних істот, які були відкриті майбутньою Наукою…

Життя у високій, розумній формі було і на Венері, і на Марсі, і на Юпітері. Навіть на Сатурні, хоча і нижче, ніж на Землі. Форми на тих далеких планетах не мали нічого спільного з формами нашими. Цивілізація розвивалася там також іншими шляхами. Мистецтво, наука, техніка — все було іншим, незрозумілим, далеким від звичного розуміння. Але вчені Землі шукали і знаходили методи єднання. Адже і наш, і їх розум пізнавав одну й ту ж об’єктивну закономірність Всесвіту, одне і те Єдине Життя, яке об’єднувало собою все, на всіх планетах, хоч і в різних формах.

Мета різних цивілізацій була єдиною, спільною — якнайповніше відтворювати в свідомості Безмежність, іти Шляхом Пізнання до безперервного Синтезу.

Отакі загальні ідеї залишилися в моїй свідомості. Але подробиці я забула. Запам’ятала ще свій політ до Землі. Хвилюючі часи. Атмосфера любові і дружби. Велика, вічна радість Пізнання. Я не пам’ятаю печалі, песимізму, ненависті. Мені дуже припали до серця прості морально-етичні основи тодішнього життя.

Наприклад, дуже широко була розповсюджена анонімність дій, творчості.

— Яка анонімність, що ви?! — вигукнув розгублено Лисиця.

— Я кажу про анонімність творчості, — відповіла Таня Райдуга. — В майбутньому люди не турбувались про славу. Вони працювали, творили так, як дихали, — не думаючи про подальшу долю свого творення. їх праця залишалася для людей — і цього досить.

— Та і в нас безліч таких прикладів, якщо добре подумати, — сказав Гримайло. — Ми ходимо по асфальту, ми топчемо дороги, підіймаємось по східцях, живемо в будинках, їмо хліб чи плоди, одягаємось у хороші костюми, відпочиваємо у чудовому будинку відпочинку, а хіба задумується кожен з нас про те, хто асфальтував дорогу, хто сіяв хліб, хто шив костюм, хто мурував будинок? Ні. Ми творців не знаємо, а вони не кричать про це.

— Але ж багато ще бажання слави, виключності! — заперечила Таня.

— Так, — згодився Гримайло. — Це правда.

— А в майбутньому цього вже не було. Яке значення — хто писав пісню? Аби вона була мелодійною і прекрасною, і тоді вона ввійде в серця мільйонів, і частка душі творця стане нероздільною з слухачами. І чи варто знати, де живе художник, який він з себе і яке вбрання носить, якщо його картини змусили замислитись, полюбити природу, людей, переоцінити своє життя, вибрати шлях. Такий художник, його серце, його бачення світу стануть моїми, стануть мною. Це, власне, і буде Великим Синтезом, це і є основна мета, для якої існує мистецтво, культура, наука.

І ще я згадую важливу рису тодішнього суспільства. Широке допущення різних поглядів, велику терпимість. Тоді вважалося аксіомою, що Пізнання людини обмежується Безмежністю. Ця формула відкривала неосяжні обрії для проникнення в сфери невідкритих глибин матерії, не закривала жодної можливої стежки, це створювала жодної догми. Люди твердо пам’ятали, що Буття — це плинний процес, вічна зміна, а тому створювати консервативні погляди і рамки — значить іти супроти еволюції.

Мораль ґрунтувалася не на страху перед неіснуючим богом, не на умовних схемах, а на принципі великої Єдності Життя. Кожна людина — частка неосяжного людства, її історія починається не тоді, коли вона вперше пригортається до грудей матері, щоб напитися животворного молока, а у Вічності, її походження сягає в глибину мільйоноліть, коли серед космічної безодні формувалися сонця і планети… Людина — це Людство, ось яка була основа майбутньої моралі. Діючи на благо всіх, ти дієш і для себе, діючи проти всіх— ти дієш проти себе. Всесвіт існує на принципі еволюції, розвитку, прогресу, він вміщує в себе всіх, отже, прогрес відбувається ради всіх. А хто діє з позицій егоїзму, той протиставляє себе всій еволюції, всьому безмежному Всесвіту… Ще й досі пам’ятаю приклад, який наводила мені мама в дитинстві. Рибка, що пливе за течією ріки разом із своїм косяком, використовує кілька сил — свою, всього косяка і ріки. А та, що пливе супроти течії, мусить перебороти рух своїх товаришів і могутній плин ріки. Рух рибок ототожнювався з поступом людства, а течія ріки — з еволюцією. І не знаю, як для вас, а для мене тоді такий приклад був дуже яскравим…

Або ще один цікавий спогад. Ми ще й досі говоримо про подолання Природи, про підкорення Природи, про загнуздання Природи. В майбутньому цього не було. Треба згадати, що ми самі Діти Природи, отже, не змагатися з нею необхідно, а допомагати їй. Вивчити її еволюційні імпульси і шукати з допомогою Розуму найкоротші стежки чи дороги серед багатьох ЇЇ спіралей. Треба дружити з Природою, бо раб ніколи не замінить друга…

— Ой, як це правильно, — вигукнув Сум. — У нас на Землі тепер не гаразд з таким питанням. Робимо греблю на річці, а губимо рибу або луки, висушуємо болота — і порушуємо віковічний режим вод, винищуємо ліси, птахів, комах, не вивчивши, яку роль вони грають в економії природи. Адже все взаємозв’язане, і треба дуже обережно вирішувати будь-яку проблему.

— В майбутньому це розумів кожен школяр, — сказала Таня. — Переоцінено було також прагнення в Космос. Ні, я не хочу сказати, що припинилися польоти до далеких зірок. Але космічність майбутньої людини була не в загальній технізації, не в оточенні кожного максимальною кількістю машин і пристроїв, а, навпаки, в космічності мислення, в космічності етично-моральних поглядів. Не техніка майбутньої Людини була космічною, а сама Людина з її прагненням до єдності, до віддачі. Далекі нащадки серйозніше, ніж ми, ставилися до проблеми внутрішнього світу індивідуума. Вони вважали це найголовнішим і найважчим: боротьба з самим собою, боротьба між нижчим бажанням і вищою волею. Пам’ятаю ще одну формулу: бажання — інерція, воля — творчий імпульс. Отже, еволюційною, прогресивною вважалася воля, спрямована для блага всіх. Звичайно, не треба переплутувати поняття, адже можна назвати бажанням якийсь чудовий благородний вольовий імпульс. Я маю на увазі бажання, як прагнення до егоїстичної насолоди.

Люди майбутнього ніколи не зневажали нижчого, не принижували недосконале. Бо, принижуючи когось, людина принижує себе. Люди не плекали в собі незадоволення, заздрощів, злоби, ненависті. Не задовольняючись чим-небудь, вони прагнули змінити його, зробити кращим. Отже, будь-який недолік оточення ставав причиною творчого імпульсу, а не причиною роздратування. Вічне прагнення до Прекрасного — єдиний девіз тих нащадків.

Але й поняття Краси дуже змінилося. Не естетські уподобання, не блиск форми, а глибинний суттєвий зміст. Краса Людини визначалася чистотою душі, серця. А втім, не зовнішні ознаки, не слова, а саме життя показувало справжню цінність, істинну красу кожного…

Ті дні, коли я перебувала на Землі, були для мене суцільним святом. Власне, таким було життя всіх або майже всіх. Не було буднів і свят. Життя, праця — це було безперервне торжество пізнання, любові, творчості.

Таня замовкла, втомлено прикривши долонею очі. Маня заворушилася на її колінах, занепокоєно сказала:

— Мамусю, чого ж ти? Далі, що далі?

— Справді, Таню, що ж далі, дуже цікаво? Згадайте, згадайте, — підхопив Сум.

— Далі є кілька туманних картин. Я вирішила заглянути в найвіддаленіші часи людства.

— Ще три етапи, — задоволено сказала Надя, поблискуючи окулярами. — Я занотувала. Ще десять тисяч років наперед… мільйон і мільярд…

— Я не пам’ятаю хронології, — заявила Таня. — Я не гадала, що так далеко. Але деякі уявлення про ті часи збереглися. Тільки, мабуть, вони будуть неточними, бо перейшли через трансформування мого сучасного розуму.

— Нічого, нічого, — заохотив Гримайло. — Згадайте що-небудь.

— Гаразд. Дозвольте зосередитись…

Розповідь друга

— Нас було кілька чоловік. Я не пам’ятаю, ким була я. Мої супутники — прекрасні, могутні люди. Ми — в гігантському кораблі серед простору.

Навколо — туманності. Хаотична матерія. Завдання — створити новий світ. Це був науковий експеримент Земних Академій. Я згадую, які завдання стояли перед нами. Перевірка космогонічних гіпотез про розвиток матерії, про утворення планетних систем, походження обертання і багато-багато іншого, тепер не зрозумілого мені.

В нашому розпорядженні були туманності, тобто речовина, і необмежений резервуар енергії — навколишній простір. Пам’ятаю, що тоді ми вже вільно використовували Праенергію, тобто потенційну енергію Вакууму, Світового Поля, Єдиної Субстанції Буття.

Керівник експерименту, великий вчений Яснозір зібрав пас перед початком роботи. Був короткий обмін думками. Згадую лише одне, що основною рушійною силою творення була психічна енергія, енергія думки.

Нащадки знали, що думка матеріальна, що це потужна енергія, споріднена з усіма іншими радіаціями, починаючи від радіо і кінчаючи гама-променями. Думку навчилися передавати на відстань, конденсувати її енергію, спрямовувати, використовувати для формування речовини в космічних масштабах. Для цього було побудовано гігантські апарати, що працювали на енергії резонансу. Ви знаєте, про що йдеться. Одна рота солдат може завалити міст, молекулярна вібрація мініатюрного ультравипромінювача може зруйнувати планету, якщо буде співпадати амплітуда коливання.

Отже, далекі нащадки уміли користуватися явищем резонансу в космічних масштабах. Імпульсом була думка, творчою речовиною — Туманності, Поля, Вакуум…

І ось почалося творення.

Це було грандіозне видовище. Я й тепер яскраво згадую саме цю мить.

Наші кораблі-станції — їх було дуже багато, кілька тисяч — розлетілися з центральної космічної матки — корабля. Вони координувалися на відстані з центрального пульта, а керувалися дуже досконалими кібернетичними пристроями.

Станції упродовж досить довгого часу вишикувалися в галактичному просторі кільцем діаметром у кілька мільярдів кілометрів. Тоді пролунала команда. Ми спостерігали на екранах дальновидіння вражаюче видовище.

Під впливом невидимих імпульсів потужної енергії згустки космічної туманності потяглися до центра грандіозного кола. Вони завихрилися, поволі приходили в обертовий рух. Неуявні розумом маси речовини зіткнулися в страшному ударі. Мені здавалося, що зупинився час… І ось серед простору спалахнуло сліпуче сяйво. Ми знали, що там народилося нове сонце, центр нової планетної системи, створений генієм Людини.

Таня замовкла. В залі, за дверима веранди, почувся шум.

— Там щось трапилося? — запитала вона.

Двері відчинилися. З’явилася в сутінках робітниця будинку Фрося. Вона вибачливо сказала:

— Я вже дрімала, коли воно дзвонить. Кажуть, що з Москви. Якогось Заграву. А в нас такого нема.

— Це мене, — схопився Іван.

— Не знаю. Космонавта. Може, й вас. То йдіть же, бо дуже терміново, кажуть…

— Пробачте, Таню, — скоромовкою сказав Заграва. — Я швиденько. Якщо можна — зачекайте…

— Гаразд, гаразд! — загримів академік. — Зачекаємо. Тільки ви хутчій! Чуєте ж, які дива розповідаються. А що ж буде далі?..

Іван протиснувся між людьми, побіг слідом за Фросею через залу, заскочив до кабінету. Хто ж це там? Чому? Невже Учитель?

В трубці чути теплий подих, старечий голос:

— Добрий вечір, Іване. Пробачте, що турбую.

— Здрастуйте, Учителю. Що трапилося?

— Відпочинок твій закінчується, друже. Негайно виїжджай.

— Невже прискорили?

— Так. І ні слова більше. Жодної години. Ти розумієш?

— Розумію, Учителю. Я зараз!

Іван поклав трубку, пішов назад. Як же так? Несподівано. А втім, це радість! Велика радість! А в серці — хвилювання. Іван відкрив двері на веранду. Люди запитливо дивляться на нього.

— Друзі, — тихо сказав космонавт. — Я їду. Негайно. Товаришу Лисиця, ви дасте мені машину? До центру далеченько.

— Ну що ви! Ну як же! Біжу…

— Іване! — тихо озвався Гримайло. — Туди? — Він поглянув па зоряне небо.

Заграва відповів мовчазним кивком. Тепло поглянув на Таню Райдугу.

— Жаль, що не дослухав. Дуже жаль.

— Вам нема чого жалкувати, — сказала вона. — Ви самі йдете на таке велике творення. Масштаби менші, може, але дорога найбільшого генія починається з колиски…

— Щасти вам, друже, — схвильовано сказав Сум.

— Ми будемо посилати вам ясні думки! — пролунали вслід слова Тапі.

О чудова жінка! Краще не скажеш на прощання. Він чутиме, він відчуватиме у просторі тепло сердець мільйонів простих людей, він знатиме, що за ним слідкують, його ждуть вірні, хороші, друзі в усьому світі.

Машина рушила.

«…Прощайте, друзі! Так мало я був поруч з вами і так багато перейшло через наші серця! Прощайте, друже Гримайло… Ваша машина часу — вогняні двері у грядущі віки. Прощай, малесенька Маню, пуп’янок Людини, ти будеш жити в Космічній Ері, яку відкриваємо ми, ти розквітнеш такою красою, про яку навіть бояться мріяти наші сучасники..»

Мимо біжать сосни, дуби. Тануть в імлі ночі легкі тумани. Парує земля, дихає запахом трав і квітів. Шофер озирається, схвильовано каже:

— У небо, друже?

— В небо…

— Я вітаю вас. І коли будете там, серед зірок, знайте: простий шофер теж серцем біля вас.

— Спасибі, друже.

Як просто, як чудово… Все сплелося докупи, в єдиний нероздільний потік. Квіти і Зорі, Земля і Небо, Людина і Безмежність.

Де кінець? Його нема… Вічний, невпинний процес пошуків, розвитку. Велике Прагнення до Єднання, до Краси.

Краса — всюди. В Еволюції, в творіннях великих художників, у народній пісні, в польоті ракети, в дерзанні учених, у радісному пориві маленького хлоп’яти, який простягає рученята назустріч зіркам, прагнучи обняти їх, як рідних братів. І так воно є, так буде! Всесвіт — наша домівка, зірки — наші Брати!

Час наступає, Людина виходить на вселенські дороги, і вістря думок її запалює серед Безмежності нові світи, нові планетні системи.

Так буде! Буде так!!!

Ради цього й він, Іван Заграва, виходить на неосяжні Космічні Дороги…

Велика прелюдія

Марія летіла в міжзоряний простір.

Марія летіла до Сонця.

Марія летіла в обійми далеких зірок, назустріч їхньому таємничому мерехтливому промінню.

Хай про це знають всі. І голубі незабудки на зелених луках, і пишно-білі хмарини, і білокорі берези.

Дівчина прощається з ними, в думці говорить найсердечніші слова, перебирає струни свого урочистого настрою. Здійснюється заповітне, вимріяне, таємниче. Ще так недавно Марія бігала замурзаним дівчатком по берегах рідної ріки, дивилася па відблиски сонця у жовтавих хвилях, ловила в долоні розхлюпані іскри його променів, проводжала його при заході на покій, бажаючи доброї ночі, а тепер…

Тепер Марія летить до Сонця в гості. Не в казці, не на Горбоконику, не на чарівному кораблі, а насправді.

«А може, в казці? Може, й життя — це казка? Чи не занадто люди спростили все навколишнє? Вони звикли до таємниць і перестали дивуватись? Чи добре це? Навряд. Таємниця, Велика Таємниця — ти повинна завжди супроводжувати людину, інакше вона зачерствіє серцем і перетвориться в реєстратора нових відкриттів і, замість того щоб приймати в серце нові хвилюючі знання, вона буде просто дивуватися їм, як дивуються в цирку ілюзійним номерам.

Сонце, іскристе Сонце, не дай мені опустити очі на пилюку доріг! Я хочу дивитися на тебе завжди, я хочу, щоб твої животворні промені випалювали в мені все погане, недосконале, нещире…

Ось чому я лечу до тебе, божество всіх народів. Ось чому я ділюся своєю простою радістю з усіма, кого бачу, з ким виростала серед рідної природи.

Я завжди відчувала, що душа моя породжена тобою, твоїм невтомно творчим вогнем. Все краще в мені — нарості твоїх іскристих зерен, які ти так щедро розсипало по нашій неспокійній Землі. Коли на душі моїй радісно, коли я бачу веселі обличчя людей, все навколо освітлюється чудовими барвами, хоч надворі й хмари або пітьма. А коли десь пробивається злоба, коли з закутків душ виповзає нещирість чи заздрість, підлота чи зрада — світ огортається коричневим туманом, насичуючи чисте повітря отруйними випарами. О, як чудово, що ти є, Сонце прекрасне! Ніякий океан темряви не затопить тебе, не затьмарить, не знищить!

Завтра в небо полетить корабель. Я полечу на ньому. Ми зупинимось на Сонячному Острові, де я буду працювати. Ти, мабуть, знаєш про той дивовижний острів? Люди нашої Землі зробили його з металу, здобутого в надрах планети. Той метал віки лежав би іржавими пластами, якби не втрутилася в його долю воля Людини — твій творчий промінь, любе Сонце. А тепер він кружляє біля тебе як повноправна, маленька планетка, утвір людства, твій утвір, животворний вогонь світу!

Яке щастя випало мені! Я виходжу в ефірний світ, як вилітають влітку з гнізда пташенята. Міцніють крила, сповнюється вогняним прагненням душа, і нема в світі таких перешкод, які б зупинили нестримний політ людського духу до світла.

Земле! Я залишаю тебе, моя колиско! Залишаю і все-таки зв’язана навіки з тобою. Згадай слова великого Тагора: «Лук шепоче стрілі, відпускаючи її: «В твоїй свободі — моя»

Так і я. Вірним серцем дякую за ту велику свободу, що народилася з твоєї кривавої напруги. Я стріла твого лука!

Я лечу до Сонця…»

— Марія Райдуга?

— Я.

— Ваше місце в дев’ятому купе. Номер двадцять п’ять.

Марія зійшла по вузеньких східцях до овального майданчика, натиснула кнопку. Двері з великою цифрою дев’ять відчинилися. Вона опинилася в купе. Ліворуч стояло її крісло-ліжко під номером двадцять п’ять. В двадцять четвертому вже хтось сидів. Марія ковзнула поглядом по обличчю сусіда. Очі його були заплющені, темні брови занепокоєно зсунуті до перенісся. Здавалося, він про щось думав і вві сні.

Марія поглянула на важкі жилаві руки, на сиву брову, па характерний горбоносий профіль. Де вона бачила його? Коли?

Навшпиньки, щоб не потурбувати супутника, вона нахилилася до ілюмінатора. В промінні могутніх прожекторів космодрому блищали крижані панцири гір, мерехтіли зелені неонові букви на головній будівлі міжпланетної станції:

«Алтай — Сонячний Острів»

На гігантському циферблаті годинника стрілки показували без п’яти дванадцять. До старту рейсового корабля залишалося сім хвилин.

Марія прислухалася до стуку серця, до голосу душі. Чи був там сумнів, вагання, страх? Хтозна… Над світом і в ній самій пливла дивна, напружена тиша, тиша чекання, тиша таємничого передчуття. Все єство дівчини скидалося на безмежний океан, завмерлий у передгроззі. Ще мить, ще одна хвилина — і налетить шквал з невідомих країв, і покотить височенні вали вдалину, і невідомо, що він зробить, — чи потопить необачний корабель, чи наповнить його парус бажаним вітром!..

Навпроти — в десятій каюті — хтось говорив. Крізь напівпрозорі двері долинав густий бас. Марія прислухалася, їй здалися Цікавими окремі фрази.

— Ми були занадто самозакохані, — гримів бас. — Ми будь-яке нове відкриття механічно розповсюджували на всю безконечність. Зачекайте, не перебивайте мене. Я кажу правду. На Землі життя існує на основі кисню і вуглецю, — на Венері ми колись не знаходили кисню! І що ж ми вирішили? На цій планеті нема життя, у всякому разі, високого життя! На Марсі атмосфера в сотні разів розрідженіша від нашої, — теж неможливе життя на високому рівні. На Юпітері і Сатурні густі аміачно-метанові атмосфери, — і не шукайте в них життя, воно неможливе! Хіба не так думало більшість вчених?

— Але ж потім життя знайшли навіть на Місяці? — заперечив дзвінкий хлопчачий голос.

— Знайшли, — насмішкувато загув бас. — І шугнули в інший бік. Відкрили на Венері кисень, воду — спостерігали багато незрозумілих світляних і електромагнітних явищ. Будь ласка, приймайте нову гіпотезу: на Венері існує висока людська цивілізація. Готуймось до зустрічі. Летимо і — маємо облизня. Автоматичні ракети пірнають в атмосферу Венерн і не повертаються. Останні зашифровані сигнали свідчать, що приймачі ракет вловлювали періодичні імпульси енергії, якими насичена вся атмосфера планети, а телеоб’єктиви показують нам пустельну поверхню. В чому справа? Нарешті летять люди.

— Ви, — втрутився хлопець.

— Так, я.

«Це Огньов, — майнуло в голові Марії. — Відомий космічний пілот».

— Полетіли ми, — продовжував бас, — і ледве повернулися живими й теплими.

— Що ж сталося? — тривожився хлоп’ячий голос. — Ще досі не повідомлено нічого в пресі.

— Нічого повідомляти, — зітхнув Огньов. — Суцільна таємниця. Ефір сповнений потужними імпульсами явно розумного походження, а телеоб’єктиви фіксують голу планету.

— А може, це природні імпульси? Венера близько до Сонця.

— Не те! — рішуче заперечив бас. — Я знаю, що кажу. Або візьміть Марс. Він весь обплутаний сіткою каналів — підземних труб. Система ще й досі працює. А жодної живої істоти нема. Тільки вмираючі лишайники та гігантські міста, засипані пісками. Або Фобос і Деймос. Дві космічні станції, в які ми ще досі не можемо пробратися. Що вони собою являють? Де істоти, які створили їх? Для чого вони залишені?

— А рвонуть! — простодушно сказав хлопець.

— «Рвонуть»! — іронічно відгукнувся бас. — Ось так ми й працюємо! Все щоб рвонуть! Не думаючи. А треба одне лише: міняти точку зору на все навколишнє. Прийняти Безмежжя таким, яким воно є, — справді безконечним, а не переносити на нього свої попередні досягнення.

— Так що, ви вважаєте, що на Венері все-таки хтось є?

— Не хтось, а розумні істоти.

— Так де ж вони? Чому ви їх не бачили?

— От-от! Не бачили! Черв’як нас теж не бачить, доки не зіткнеться з нашою ногою, хоч і живе в тому ж самому світі. Треба ждати всяких несподіванок. Вони, напевне, зовсім інші… Зовсім інші, — задумливо повторив бас.

Потім у сусідньому купе запанувала тиша. Марія, зацікавившись розмовою, хотіла й собі обізватись, але, глянувши на супутника, схаменулась. «Хай спить», — подумала вона.

— Я не сплю, — почувся тихий голос. — Я просто спочиваю.

Марія розгублено всміхнулася. На неї дивилися примружені сірі очі. Брови розійшлися, і тепер обличчя набуло лагідного виразу. Незнайомий уважно дивився на дівчину, ніби вивчав її. Вона не витерпіла, озвалася:

— Звідки ви взнали, що я подумала?

Супутник не встиг відповісти. За ілюмінатором гойднулися світляні букви, сліпучі смуги прожекторів, блиснула вершина Білухи. М’яка, але владна сила перевантаження притиснула Марію до крісла. У вухах тихенько задзвеніло.

— Старт, — ніби крізь вату почула голос супутника.

«Чого він так дивиться?» — думала Марія. Сірі очі проникають до серця, ніби шукають чогось. А в мозку виникають дивні образи, слова, уявлення. Вони чужі, вони не притаманні Марії. Звідки ж вони з’явилися? Чому? Здається, незрима ниточка протягнулася між нею і незнайомим супутником. Вона колихається, пульсує, тремтить, обривається… знову виникає… Що це?

Тягар поволі зникає. Серце б’ється вільніше. За ілюмінатором вогняні краплі зірок. Невже корабель вийшов у космічний простір? Так швидко?

«Так чому ж він почув мою думку?» — знову виникло пристрасне запитання.

— Я не почув! — впевнено озвався супутник. — Я відчув.

Напевне, вигляд дівчини був такий кумедний, що сусід засміявся.

— Хіба ви ніколи не чули про телепатію?

— Чула… Але щоб сама… сама не пробувала… Якщо це правда, то дуже, дуже цікаво.

— А ви хто?

— Я астрофізик. Буду вивчати Сонце. На Сонячному Острові.

— Будемо сусідами. Я там керую Міжзоряним Пультом…

«Іван Заграва, — майнуло в думці дівчини. — Яка раптова зустріч». Ось звідки відчуття, що вони знайомі. І знову, мов зі сну, перед нею постають дніпровські кручі, далекі часи дитинства, таємничі бесіди на веранді будинку відпочинку. Все ніби в тумані: сивий велетень академік, гарячий запальний Заграва, химерна машина часу… Що там, у минулому? Чому воно відгукнулося гарячою хвилею в серці? Який зв’язок між малесенькою дівчинкою, що потай пробиралася на дивні бесіди, і славетним космонавтом? Він тепер відомий всьому світові. Він очолює Міжзоряний Пульт, з якого екіпаж на відстані керує автоматичною ракетою, запущеною до зірки Тау Кита. Ні, це неймовірно! Людство ще не встигло вивчити сусідні планети, а вже сягає розумом до інших систем. І тепер всі ждуть не діждуться, що ж відкриє для науки, для пізнання далека система, чим вона збагатить скарбницю Розуму?

Іван Заграва. А хто вона? Що вона для нього? Сказати чи ні? Може, згадає? Чи не треба? Як смішно! Чомусь для дівчини це раптом сало важливою проблемою: згадає чи не згадає.

Вона ніяково всміхається, зітхає.

— Вас знає кожен… А я зовсім невідома. Не так, як ви…

— Пусте, — озвався Заграва. — Головне — творчість, цікава робота. А все інше — ілюзія.

Марія пожвавилася, запитливо поглянула на сусіда.

— Я не розумію. Ви космонавт, ведете міжзоряний корабель, а займаєтесь телепатією. Чи це просто захоплення?

— Ні, не просто, — серйозно сказав Заграва. — Хіба ви не знаєте, що енергію думки посилено вивчають багато інститутів. І найглибше цим займається Інститут Думки в Гімалаях. Є намір створити Академію Психічної Енергії. Проект молодого вченого Багряна.

— Чула, — радісно підхопила Марія. — Читала його книгу «Експериментальна телепатія».

— От-от. Я викопую деякі експерименти під його керівництвом у Космосі.

— Які ж?

— Потім, — усміхнувся Іван. — Не поспішайте. Але ще значніші досліди ведуться в самому Інституті. Та про них Багрян нічичирк. Не хоче передчасного шуму.

— А у вас є успіхи?

— Дещо є, — скромно відповів Заграва. — Ви знаєте конструкцію міжзоряної ракети, яка летить до Тау Кита?

— Ні, — призналась Марія. — Я лише читала популярні статті.

— Чудесно!

— Чому чудесно?

— Я матиму привід розповісти вам про все це.

— Хіба між ракетою і психічною енергією є щось спільне?

— Найпряміший зв’язок. Приходьте на Сонячному Острові до мене, і я вам про все розповім.

— Я прийду. Обов’язково прийду!

— А як же вас звати?

— Марія.

— Марія, — задумливо повторив Заграва. — Марія… Ви знаєте, що це значить?

— Як? — не зрозуміла дівчина.

— Ваше ім’я? Марія — це значить ілюзія, марево, міраж… і мрія.

— Ні, я не знала.

— А прізвище ваше?

— Райдуга. Марія Райдуга.

Дівчина пильно дивиться на космонавта. Зараз ось зараз вона побачить, відчує, чи залишило минуле свій слід, чи, може, тільки ілюзія дівочого серця бентежить свідомість.

Відблиски зірок падали на обличчя Заграви, дивним промінням переливалися в його очах. Ледве помітна тінь майнула на високому чолі, затуманила погляд. Дівчина тривожно, запитливо глянула на нього.

— Що? Ви щось хотіли сказати?

— Райдуга, — майже нечутно сказав космонавт. — Я чув це прізвище. Воно мені нагадує щось чудове, ніжне. Райдуга… Зачекайте… Я повернуся до цього минулого… Воно прекрасне і тривожне…

«Думай, думай, — торжествувала Марія. — Воруши те, що промайнуло в вічності, вибирай цілі ниті з переплутаного клубка життя…»

Він ворушить вустами. Згадує чи говорить?

— Що? — запитує Марія.

— Ні… Я просто подумав… Я побажав, щоб наша зустріч не була ілюзією.

— Як ім’я?

— Так.

Що він говорить? Що він має на увазі? Незрозуміло, прекрасно, хвилююче! Говори, говори! Що це? Звідки? Чи сни такі дивовижні турбують напружену уяву, чи, може, космос зоряним чудом тривожить зачарований дух?

Десь вгорі пролунав дівочий голос з динаміка:

— Пасажирам приготуватись. Незабаром Сонячний Острів.

Так швидко? Який жаль! А вона б хотіла летіти в Безмежжя, слухати його, дивитися в чуже і напрочуд рідне обличчя і завмирати в тривожному передчутті. Чому так не може бути? Чому?

На стінах купе заграли сонячні промені. В темряві космосу з’явився сяючий диск. Він швидко наближався…

Сонячний Острів пливе у космічному просторі. Десь далеко блимають планети, голубим диском сяє рідна Земля, непорушно навкруги завмерли зірки, туманності. Люди назвали Острів супутником, штучною планетою, міжпланетною станцією. Вчені призначили йому службу — приймати космічні кораблі, нести на собі обсерваторії, оранжереї, людей. А для Марії він — казкова симфонія.

Вже багато годин минуло відтоді, як вона прибула на Сонячний Острів, а й досі не покинуло її враження казковості новоствореного світу.

Марія стоїть в оранжереї, біля прозорого накриття. Вона бачить, як перед нею велично плине зоряний купол, і плавні урочисті акорди ніжної мелодії виникають в її душі. Хай почуття, розум говорять, що нема ніякої музики в небі, що обертається сам супутник, щоб підтримувати штучне тяжіння, хай знає вона, що інженери не думали про мелодію, запускаючи ракети а частинами станції в космос, але Марія ясно бачить великий шлях людства вгору, до Сонця, який привів до такого прекрасного завершення. Вона відчуває, що Сонячний Острів — це перехрестя мільйонів очей багатьох тисяч поколінь, це фокус, в якому зосередились думи, надії, сміливі мрії легіонів борців. Який величний зліт в царство Розуму, в світ Свободи!

Марія разом з новими товаришами — працівниками станції — обходить гігантський півкілометровий диск, оглядає оранжереї, енергетичні споруди, житлові приміщення. І ось нарешті вона потрапляє в обсерваторію Сонця. її зустрічає відомий учений, чиє ім’я з пошаною вимовляють на всій Землі, по чиїх підручниках вона вчилася в школі та інституті. Він вітає Марію, щось говорить, а вона ніби сп’яніла від навали вражень і слухає, слухає потужну органну мелодію Космосу. Мов з іншого світу, долинають слова:

— Тут будете працювати. Відкриття головоломні. Можете готуватись до єретичних гіпотез!

— Я не розумію, Учителю…

— Ха-ха! — сміється учений. — Я певен, що багато хто з учених спочатку не розумітиме нових ідей. Ого, Космос задасть роботи нашим головам. Запевняю, слабкі мозки незабаром відмовляться сприймати навалу відкриттів!

— Не мучте, скажіть!..

— Для вас — особливо цікаві новини. Всі вважали, і ви в тому числі, що Сонце — куля розпеченого газу або плазми. Чи не так?

— Нібито так…

— Нібито! В тому-то й справа, що нібито. А насправді не так. Я давно дивувався, чому на Сонці, а ще більше на деяких зірках, особливо на цефеїдах, відбуваються надзвичайно ритмічні процеси — багаторічні, кількаденні або навіть кількагодинні. І настільки точні, що по них можна перевіряти годинник. Якби Сонце було кулею газу — цього б не було.

— Чому? Адже внутріядерні процеси…

Вчений іронічно махнув рукою.

— Дурниці! Концентрація газу в такій велетенській кулі і його розподіл не можуть бути рівномірні, а значить, не може бути й ритмічності. Ні, наші останні дослідження показують, що матерія Сонця знаходиться в іншому стані, ніж ми гадали. І вам, дівчинко, доведеться відкривати нові, зовсім нові шляхи.

— Які ж саме? Скажіть. Це ж дуже цікаво!

— Хай покортить, — засміявся вчений. — Влаштовуйтесь, спочивайте, а потім про все поговоримо.

Марія підійшла до затемненого отвору, глянула на вогнистий диск світила. «Сонце, ніжне Сонце моїх дитячих років, чудове світило юнацьких мрій! Що ж ти таке? Які таємниці ти відкриєш перед дітьми своїми — дерзновенними посланцями Землі?»

Дванадцять років існує Сонячний Острів. І десять років біля нього кружляє стометрова сферична лабораторія — Міжзоряний Пульт. Десять років тому Вищий Пленум Науки Землі, або, як його жартівливо називали, Олімп — недарма там засідали «боги науки», — здійснив запуск автоматичного міжзоряного корабля до сусідньої жовтої зірочки Тау Кита. Ще в п’ятдесяті роки століття вчені пробували зв’язатися з гіпотетичними жителями цієї та ще деяких систем з допомогою потужних радарів. Та проходили дні, місяці, роки. Успіху не було.

І ось наука створила міжзоряну ракету. Вона рухалась реактивною тягою високочастотної радіації, трансформованої в речовинно-енергетичних реакторах в процесі з’єднання електронів і позитронів. Спеціальні установки генерували ці частки, використовуючи як матеріал будь-яку речовину. Конструкція корабля передбачала захоплення в польоті широким розтрубом міжзоряного І пилу і газів і використання їх як пального. Розрахунки показували, що ракета, яка розвивала швидкість до двохсот вісімдесяти тисяч кілометрів па секунду, буде біля мети на одинадцятому році польоту. Але назад вона повернутися не зможе через брак пального. Наявні проекти не могли створити нічого кращого.

Ось чому корабель летів без людей. На його борту знаходився робот — людиноподібний механізм, який мав завдання провести комплекс досліджень в чужому світі і передати інформацію на Землю.

Десять років летить ракета, невидима в найбільші телескопи і радіотелескопи. Вона керується па відстані з Міжзоряного Пульта — вірного супутника Сонячного Острова. Таємницею огорнута діяльність невеликого колективу цієї лабораторії в небі. Відомо лише, що тут випробовуються нові методи зв’язку, нові енергії, які незабаром стануть на службу людству. А поки що…

Поки що три астропілоти і четвертий Іван Заграва — капітан Пульта — невтомно чергують, впевнено ведучи далеку ракету до невідомого світу.

Капітана зустрічав його заступник Михайло Клинов. Вони міцно обнялись і мовчки, з хвилюванням поглянули в очі один одному. В погляді Михайла, на його сухорлявому, втомленому обличчі було захоплення і тривога. Червоні повіки нервово здригались.

— Уже? — прошепотів Заграва.

Заступник схвально кивнув. Потім сказав, ковтаючи слова:

— Про це не можна говорити. Я не спав сім діб. Спостерігав.

— Воно й видно, — незадоволено озвався капітан. — Ти схожий на якогось анахорета. Лети на Землю і місяць не показуйся тут.

— А якщо за цей час все кінчиться? — жалібно запитав Клинов.

— Побачиш записи. Твоє здоров’я належить людям, — строго сказав Іван. — У нас не так багато астропілотів. Іди.

— Ще раз погляну, — попрохав Михайло. — Не можу. Ходімо разом.

Крізь вузькі коридори і систему шлюзів космонавти пройшли в сферичне приміщення. Клацаючи важкими черевиками по магнітній підлозі, вони минули ряди буйних рослин, освітлених променями Сонця, і ввійшли до кулястої кімнати. В повітрі пливла голуба імла. Тут тяжіння не діяло, і космонавти легко попливли, відштовхнувшись від стінки, до центру сфери. Там стояло три крісла з дивними пристроями. Заграва влаштувався в центральному, Михайло примостився праворуч від нього.

Над капітаном з’явилося прозоре накриття, на голову опустилося широке кільце. Його пальці пробігли по рядах кнопок на невеликому пульті.

І тоді сутінки в приміщенні розвіялися, зникли в одну мить. Стінки кулі стали прозорими. Створилося враження, ніби космонавти потрапили в каюту великого космічного корабля. Спереду видно було широченні оптичні отвори в формі ромбів з заокругленими кутами, внизу миготіння приладів на пульті. А в кріслі перед пультом сиділа людська постать. Вона була непорушною.

Заграва схвильовано перезирнувся з Клиновим і ще раз ввімкнув щось на пульті. Оптичні отвори стали прозорими. За ними темрява космосу розквітала золотистим дощем зірок. А між ними сліпуче променів ясно видимий неозброєним оком жовтий сонцеподібний диск — зірка Тау Кита, центр нової системи.

— Пора гальмувати, — після довгої мовчанки сказав Михайло.

Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудовою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:

— Друг.

Постать у кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:

— Слухаю, капітане.

— Як політ?

— Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.

— Скоро час гальмувати, Друг.

— Я пам’ятаю, капітане, — відповів робот. — Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.

— Через дві години по-нашому, — прошепотів Михайло. — Я залишусь, капітане.

Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:

— Дій згідно програми, Друг. До побачення.

— До побачення, капітане, — піднявши руку, відповів робот.

Минають години. Екран зв’язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзоряного Пульта — непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку вражень, асоціацій, образів, слів. Хто б міг передати, уявити цей неповторний процес? Ніхто.

Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, — непідвладне, таємниче, чудесне. Воно — найглибша таємниця буття.

«Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші споруди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я — твоє породження — тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш у моїй уяві серед пітьми — блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в галактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?

Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що на могутніх раменах впевнено і непохитно несеш мільярди пігмеїв, невидимих уже з висоти у десять кілометрів, чи вони — мікроби матерії, які охоплюють всевладним духом не лише тебе, а й безмежні простори міріадів світів — інші сонця, галактики, метагалактики? І не лише їх — безконечні повторення відомих систем, але й нові, ще не видимі почуттями сфери».

Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено заглиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи… Ще зовсім небагато — і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже — ще трохи! Хай почуття киплять у клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.

З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і пухнастими віями. Вони запитливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: «Як ви почули мою думку?»

А, це вона — дивна дівчина-супутниця. Марія… Марево… Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось — з’являється негадано. Негадано? А може, ні? її думка відбивається в моїй. її серце хвилює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Воно було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги, а мікроскопічне, але живе зернятко завжди проросте під гарячим подихом серця.

Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв’язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. Попросив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.

На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, радість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.

— А… то ви?

— Я, Маріє… Я бачив вас перед собою.

— У сні?

— Ні… Я думав про вас.

Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.

— Марія…

— Я чую…

— Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.

Очі Марії спалахнули ясними промінцями.

— І мені можна буде побачити це?

— Можна, Маріє… Я й хотів запросити вас. Адже ви обіцяли прийти. Я розповім про цікаві речі.

— Я прийду… Я обов’язково прийду.

— Тоді завтра… Чуєте, Маріє? Я жду вас завтра.

Кілька годин відпочинку, а спати не хочеться. Перед очима Марії пливе могутнє марево — гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видіння, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність.

Хвилі дрімоти колишуть дівчину, м’яка голубизна огортає її обіймами невагомості. А з сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними переливами міниться сяйво корони. А збоку чується голос Учителя, і свідомість не в силі одразу сприйняти таку велику навалу вражень. Що він каже? Наука підходить до нових глибин матерії? На порозі зовсім незнайомий стан її, невідомий на Землі? Як це дивно, тривожно і прекрасно. Чудово, що світ не просте повторення того, що люди знали раніше… Сонце не конгломерат відомих на Землі елементів, не купа перемішаних між собою газів, а неймовірно складний утвір вищих щаблів матерії електромагнітного походження. Учитель каже, що незабаром відкриється тайна ритмічних пульсацій Сонця і зірок, тайна утворення планет і ще багато, багато того, про що ми навіть мріяти не можемо.

Ні, не заснути. Та й спати не хочеться. Втоми нема. Таке враження дівчина колись відчувала високо в горах Алтаю, але тепер воно набагато значніше. В чому справа? Чому це так? Може, організм сприймає в космосі могутній плин енергій, які пронизують Всесвіт? Напевне, так! У просторі мчать не лише частки небезпечної радіації, а й животворні, активізуючі, творчі…

Марія встала з повітряного гамака, наблизилась до широкого оптичного отвору своєї кімнатки. Мимо повільно пливли зірки, промайнула білосніжна куля Венерн, потім бризнув сліпучим промінням диск Сонця. Дівчина ввімкнула систему фільтрів. Темна штора закрила отвір. У кімнаті попливли примарні тіні. Вона підійшла до апарата зв’язку, повагавшись, знайшла номер Міжзоряного Пульта.

Коли на маленькому екрані з’явилося обличчя Заграви, Марія не змогла вимовити й слова. Він вдячно схилив голову і сказав:

— Я жду, Маріє. Вас проведуть від шлюзу.

Все інше було як сон.

До цього Марія потрапила у приміщення Сонячного Острова прямо з люка ракети, яка зайшла в прийомну станцію супутника. Отже, вона не відчувала навколо себе порожнечі. Враження було таке, як і в звичайному літаку. А тепер…

Вона вийшла з шлюзу й опинилася на невеличкому п’ятачку над прірвою. Позаду неї був блискучий гриб Сонячного Острова, вгорі сяяло Сонце, а навколо — по боках, внизу — скрізь націлювались на неї зоряні вістря, ніби готувалися проткнути її при падінні. Марія здригнулася від такої думки, настільки сильно уява намалювала їй химерну картину, хоч падіння тут було неможливе.

— Ви вже були в Космосі? — прозвучало запитання в навушниках.

Марія озирнулася. Її запитував черговий шлюзу. Дівчина заперечливо похитала головою. Ні, вона не була. Це вперше. Так, їй страшно і незвичайно.

Черговий — молодий рудобровий юнак — дружньо поплескав її по плечі, показав рукою вперед.

— Бачите — сфера? То і є Міжзоряний Пульт. Він не обертається разом з Сонячним Островом. Чому? Щоб орієнтуватись весь час на Тау Кита. Зараз я вас виведу до рухомого майданчика. Від нього протягнутий зв’язок між нами і Пультом. Ходімо…

Вони піднялися по вузьких металевих східцях трохи вище, перейшли з доріжки на невеличкий майданчик, який пропливав мимо. Це й був той пристрій, який не обертався разом з Сонячним Островом, а зберігав непорушність Пульта. Від майданчика до сфери простягалися тонкі дроти. Вони поблискували в промінні Сонця. Черговий спеціальною защіпкою причепив Марію за скафандр до одного з дротів, дав команду на керівний пульт по радіо. Дівчина з острахом відчула, як ноги її відірвалися від майданчика і вона повисла, вірніше, попливла над порожнечею.

— Все буде гаразд! Звикайте! — почувся підбадьорливий голос.

Дротів, на яких пересувалася Марія, не було видно, і їй здавалося, що вона опинилася сама-самісінька серед зоряного Безмежжя. Сонячний Острів швидко віддалявся, і почуття всупереч розуму владно говорило, що вона залишилась наодинці з Космосом. Блискавкою мозок пронизала думка: «Яке це нещастя — самотність».

— Ви не самотні, Маріє, — почулося в навушниках. — Я жду вас.

«Хто це? Голос Заграви. Він знову почув мою думку. Він завжди поряд — як голос совісті, серця, душі…»

Ось хутко наближається сфера Міжзоряного Пульта, видно вже отвір шлюзу, а в ньому високу постать космонавта. Крізь прозорий шолом видно мужні сірі очі, а сильні руки впевнено простягаються назустріч дівчині. І вона не дивується, що все так просто, так омріяно, так неповторно. Вій допомагає їй вибратися зі шлюзу, одчіплює від дротів зв’язку, заглядає в зблідле обличчя. Вони на перехресті космічних доріг, на перехресті сердець…

Механічний друг замовкає

— А де зараз ракета?

— Вже ввійшла в систему Тау Кита. Незабаром зустріч з планетою.

— Там є планети?

— Звичайно, є. Вони є майже біля кожної зірки. Точніше, біля кожної старої зірки. Біля Тау Кита їх п’ять. Ми вибрали другу. Вона на відстані двохсот мільйонів кілометрів від свого сонця. Це приблизно відповідає умовам Землі.

— І раптом… там є люди…

— Ми сподіваємось на це.

— Ви дозволите мені поглянути на цю планету?

— Обов’язково.

— Зараз? Негайно?

Іван Заграва ласкаво всміхнувся.

— Через кілька годин. У нас є в запасі три години. А тим часом сідайте ось тут. Поговоримо…

Марія влаштовується на прозорому сидінні, яке підтримується в повітрі ледве помітною пружиною.

Внизу, вгорі, по боках — лапаті листки винограду, поміж них переливаються у променях Сонця великі фона. Поза листям товсті шиби оранжереї, крізь них видно нерухомі яскраві зірки.

Дівчина вже звикла до фантастичних картин у Космосі, але таке дивовижне сплетіння предметів, рослин, зірок і відчуттів породжує в її душі той настрій, що завжди передує натхненню. Свідомість розширюється, ніби хтось невидимий знімає покрови з очей, вух, мозку, з усіх клітин обмеженого земними обріями тіла. Загострюється кожна думка, вібрує в ритм з кожним словом мозок, серце, все єство.

Вони дивляться в очі одне одному. Скільки йому років? Сорок, сто чи тисячу? Чи, може, мільйон? Вона не дивиться на колір його очей, на риси обличчя. Які в нього очі? Сірі? А може, сині? Чи зелені? Яке це має значення? Вона заглядає глибше, вона бачить його душу, його полум’яне серце. Як смішно оцінювати людину по зовнішніх рисах або вивчати її протягом довгого часу, ніби в поведінці завжди розкривається суть людини. Більше всього навпаки. Історія, література дає досить зразків. Прокляте темне минуле було суцільною фальшю, маскарадом. Слова служили для того, щоб прикрити думку, а не висловити її. Людина проти людини. Людина проти держави. Які довгі і трагічні тисячоліття! Яка нескінченна низка страждань! А проте, сказано: темніша ніч — ясніший день!

В серці Марії — ніжність і велика вдячність тим, що мільйони років вели людство до цього дня, вели самовіддано, з муками, терзаннями і скреготом зубовним, вели натхненно і з любов’ю, не жаліючи себе, не бажаючи ні слави, ні пам’яті, ні теплого кутка, ні особистого щастя… Особистого щастя! Воно й неможливе для великих душ без щастя всього людства.

Зате зараз… Земля вже впевнено йде до великої Ери Комунізму, зруйновані бар’єри, нікчемні і страхітливі, які так довго роз’єднували людство, дітей однієї сім’ї, планети.

Заграва сміється. Тихо, проникливо, і дрібні зморшки лагідно розбігаються від його примружених очей. Марія сполохано підводить вгору довгі вії, трохи ніяково дивиться на нього.

— Ви прочитали мої думки, правда?

— Майже, — жартує Іван. — Цілий філософський трактат.

— З вами страшно бути рядом! — удавано жахається дівчина. — Неможливо сховати жодної думки.

В очах Заграви погасли смішливі вогники. Його обличчя раптом стало серйозним, настороженим.

— А хіба у вас є що ховати… від друга?

— Ні! — не вагаючись, відповідає Марія. — Ні, нема! Я не боюся йти поряд з друзями з відкритою душею. І хай буде серце в серці, думка в думці, — хай буде велике єдине Я!

Заграва ледве стримується, щоб не схопити дівчину в обійми. В його суворій душі, загартованій космічними небезпеками, розквітає квітка щастя. Так, він знає, вій впевнений, вона піде поряд і не зверне з спільної дороги — ця дивна дівчинка, що випадково зустрілася на зоряній дорозі. А втім — чи випадково?

— Розкажіть про себе, — попрохав Заграва. — Все, що захочете. А потім — я. Тільки — найтаємніше.

— Для вас у мене нема таємного. Слухайте…

Сфера нерухомо висить у просторі. Навколо — зірки, галактики. Навколо — безмежність. А в центрі — вони. Двоє. Народжені одне для одного. Народжені для пошуків своєї єдності.

Сфера нерухомо висить в просторі. Так кажуть почуття. А насправді вона мчить з блискавичною швидкістю. Тридцять кілометрів на секунду по орбіті навколо Сонця. Двісті п’ятдесят кілометрів па секунду навколо галактичного центру. І майже з швидкістю світла разом з своєю галактикою по відношенню до далеких, ледве помітних систем метагалактики. Рух — всепроникаючий. Він — основа Буття. Вони — двоє, нерухомі лише для ока. Вони мчать з безконечною швидкістю назустріч своєму возз’єднанню…

— Я слухаю, Маріє.

Марія починає розповідати. Про дитячі дні, сповнені дивовижних вражень і чудернацьких мрій. Про перші свідомі почуття, які розкривали перед нею неосяжність світу. Про маму, яка ніжно і тонко вела свою буйну доньку по перших заплутаних стежечках життя.

— Де ж зараз ваша мама?

— Загинула, — з тихим сумом відповіла Марія. — Загинула в експедиції на Місяці. Вона була селенологом. Розвідували копалини в кількох кратерах. Це сталося тоді, як мені було дванадцять років.

— А тато?

— І він теж. Вони були нерозлучні.

Заграва мовчав. Хвиля ніжності і жалю прокотилася в грудях. Марія зітхнула, ясно поглянула на свого супутника.

— Вони не вмерли для мене. Я донині відчуваю їх поряд. Добрі серця не вмирають ніколи.

Це правда. Велика істина. Тисячоліття минають, а діла, ідеї, думи великих і добрих людей не вмирають. Вони живуть, торжествують, стають думами інших людей, втілюються в дійсність.

А Марія розповідає далі. Вона веде Заграву по химерних і складних лабіринтах своєї свідомості, розкриває неповторний, чудовий світ.

— Я ще змалку якось дивно відчувала навколишнє. Мені здавалося, що я не існую окремо від людей, дерев, тварин, зірок… Що я зв’язана з кожною квіточкою, з усякою травиною чи хмаркою, з зірками і Сонцем. Пізніше, коли я почала вивчати науки, коли зрозуміла будову світу, я збагнула, що справді ми єдині з усім світом. Але тоді, в дитинстві, це було набагато чарівнішим. Таке враження, ніби якийсь єдиний струмінь пронизував мене, зв’язуючи з природою. Пам’ятаю і досі… Мені тоді було тринадцять років. Я навчалась в інтернаті. Нас вивезли за місто в ліс, па прогулянку.

Я одійшла вбік, у зарості, потім вийшла на галявину. Там росла тоненька тремтлива берізка, а навколо — м’яка кучерява трава і незабудки. Все це освітлювалося сонцем і переливалося краплями роси. Я не витримала. Я впала на траву, цілувала її. Я пригортала до грудей берізку, пестила її, а вона доторкувалася до мене плакучим гіллям, і я чула тихий шепіт вдячності. Ви не смієтесь, друже? Може, це дуже наївно?

— Ні, я не сміюся, Маріє, — зворушено сказав Заграва. — Говоріть, говоріть.

— І ніколи не залишало мене таке відчуття великої єдності. Я вдячна природі, Сонцю за нього. Я відчувала, що живу не в порожньому широкому світі, а в єдиній домівці, що ми дишемо одним повітрям з далекими нашими Братами, зустрічаємося з ними поглядами, коли вночі дивимось на зоряне небо. І це завжди допомагало мені жити, думати, творити. Я знала, що рано чи пізно, а ми зустрінемося з ними, з’єднаємось.

Марія замовкла. Заграва задумливо дивився на неї, тихо говорив:

— Ви дитя нової епохи. Так будуть відчувати всі незабаром. Колись така свідомість була винятком і часто вважалася ненормальним психічним станом. Згадайте хоча б Джордано Бруно. Він володів саме таким світосприйманням. Безумовно, він відчував велику єдність світів, передчував майбутній могутній союз їх.

— І згорів за це!

— І згорів, — повторив Заграва. — Так і треба. Горіти на вогнищі своїх переконань. Горіти, а не чадіти.

Космонавт широко посміхнувся, ніби розганяючи легкий смуток настрою і, рішуче міняючи тему, сказав:

— Дякую вам, Маріє.

— За що? Я так мало розповіла.

— Я зрозумів більше, ніж було сказано. А тепер моя черга. Ви хотіли знати про мою роботу, про Міжзоряний Пульт. У нас є ще небагато часу. Запитуйте!

— Я не знаю, що запитувати. Я слухаю вас.

— Хай буде так. Але про дитинство і батьків я не буду вам розповідати. Ось побудемо на Землі, я вас познайомлю з матінкою своєю. Вона живе на Київщині. Там узнаєте все. А тут я поясню вам дещо невідоме…

— Ви обіцяли розповісти про психічну енергію і про її зв’язок з міжзоряною ракетою. — В очах Марії з’явилась хитринка. — Я знаю, що про це мало писалося, але ж мені ви дещо відкриєте?

— Це не секрет, — серйозно сказав Заграва. — Але сили, зв’язані з цією енергією такі колосальні, що Вищий Пленум Землі вирішив обмежити число вчених, які займаються цією проблемою, щоб уникнути всяких несподіванок. Так от, слухайте. Ви знаєте, що до Тау Кита летить ракета, що вона керується на відстані з цього Пульта?

— Я знаю. Тільки завжди дивувалася, як здійснюється зв’язок. Адже кванти енергії летять роками до тієї зірки.

— От-от. Я бачив, що це спантеличує вас. Та й не лише вас, а всякого, хто не знає суті проекту. Якраз керування ракетою відбувається з допомогою психічної енергії, вірніше, її спрямованого променя.

— А хіба енергія думки розповсюджується швидше, ніж промінь?

— Психічна енергія розповсюджується не в електромагнітному чи гравітаційному полі. Отже не підлягає нашим часу і простору. Взаємодія відбувається практично миттєво.

— На будь-яку відстань?

— Так.

— Це незбагненно…

— Ні, просто незвично. Хоч ця енергія оточує нас з усіх боків. Вона в кожній людині, в кожній рослині чи тварині, вона є навіть в молекулах і атомах, в нуклонах і електронах, вона є те творче поле, основа матерії, основа життя, про що давно вже говорять вчені. Так от, наші вчені, — я вам казав про Багряна, — відкрили її, навіть знайшли в організмі її субстрат, а коли виявилось, що енергія думки розповсюджується миттю, вирішили провести експеримент в космічному масштабі. Я гадаю, що ваше дивне сприйняття природи зв’язане теж з цією енергією. У вас тонка психіка, дуже чутлива… Вона вбирає в себе потоки цієї творчої енергії, яку випромінює Всесвіт.

— Я розумію, Іване. Це дуже переконливо. Говоріть, говоріть…

— Так от. Пленум Вчених Землі вибрав кількох космонавтів, у тому числі й мене. Хоч енергія думки передається на відстань спеціальними генераторами, але для конденсації потрібна жива людина з певною нервовою системою. Накази з пульта трансформуються в хвилю думки, сприймаються на далекій ракеті біоприймачем і знову трансформуються в радіокоманду, яку сприймає робот. Ну, а далі все відомо.

— Але ж це небезпечно?

— Що небезпечно? — не зрозумів Заграва.

— Віддавати свої психічні сили. Ви дуже виснажуєте себе.

— Це не так. Ми тут зустрілися з не ясними ще законами. Чим більше мозок генерує енергії, посилаючи її в Космос, тим більше він конденсує її в собі з навколишнього простору.

— Які перспективи!

— Дуже великі… Коли людство опанує цей новий потік енергії, воно стане всесильним. Дослідження показують, що енергія думки — це все. Життя і смерть. Творчість і занепад. Прогрес і виродження. Здоров’я і хвороба. Керуючи нею, можна керувати в будь-якому напрямку життям суспільства. Правда, і досі це було так, але не всіма усвідомлювалось. Візьміть хоча б такі постаті, як Сократ, Бруно, Спартак. їхні тисячолітні образи — безумовно, результат могутніх позитивних енергій думки, які конденсувалися в цих особах.

— Але чому так довго людство не вірило в цю енергію?

— Боялися містики, — всміхнувся Заграва. — Все, що стосувалося енергії психіки, відносили до потойбічного світу. От деякі вчені і вважали, що краще не визнати передачі думки на відстань, ніж грати па руку містикам.

— Це недостойно вчених! — обурилася Марія.

— Тоді було мало фактів, — заспокоїв ЇЇ Іван. — Але ще я пам’ятаю палкі суперечки з цього приводу. Як і завжди, перемогла прогресивна думка. І тепер ми маємо безліч доказів. Тисячі наукових груп проводять дослідження, посилаючи результати до Інститутів Розуму, мільйони ентузіастів цим займаються самотужки.

— Але як, за яким принципом відбувається передача й прийом? Чому ви відчули мої думки?

Заграва дивиться уважно на дівчину, відповідає їй на запитання, але за словами вона відчуває набагато більше, те, що не вкладеться ні в які фрази.

— Тут багато неясного. Багато гіпотез. Треба думати, шукати. Ми взагалі мало що знаємо про енергію. Про її взаємозв’язок з видимим світом. Ми створили формули про еквівалентність маси і енергії. Ми кажемо про збереження енергії. А що вони значать — і формули, і гіпотези? Ми вже знаємо про інші світи поруч з нами. Антисвіт, світ п’яти, шести вимірів і так далі. Які енергії там діють? Безумовно, основа одна! Але які співвідношення нашої енергії і тієї, яка діє в інших вимірах? Яка масштабність? Хто може сказати, яка енергія витрачається при мисленні? Яка енергія веде в бій народи? Потрясає Землю, сягає інших планет? А в майбутньому творитиме світи, системи, нових істот, нові цивілізації? Принцип резонансу, який нині розробляється, обіцяє неймовірні перспективи. Необмежені джерела енергії поруч з нами, в нас… Але я захопився. Ви запитували про паш випадок. Такий зв’язок, як у нас, можна пояснити однаковою, близькою психікою. Єдність душ. Це особливо цінно для науки.

— Для науки? — якось дивно запитала Марія.

— І… для науки, — раптом запаленівши, уточнив Заграва. — Якщо ви не будете заперечувати, я познайомлю вас з деякими вченими Пленуму. Працюватимемо разом.

— З вами? — зраділа Марія.

Космонавт мовчки нахилив голову.

Дівчина теж замовкла. Чи потрібні були тепер звичні слова? Хіба у них не одна доля, не єдине серце і розум? Хіба можуть бути для них різні шляхи? Може, згадати? Може, сказати про маленьку дівчинку Маню? Як він подивиться, як поставиться до дитячих мрій, які тепер втілюються в життя? А може, не треба? Хай буде поки що таємниця. Хай буде казка.

Заграва відштовхнувся від свого стільця, підплив до дівчини, взяв її за руку.

— Ну, досить розповіді. Нам пора.

Він поставив зачаровану Марію на магнітну доріжку. Важкі черевики прилипли до металевого покриття. Дівчина жартівливо сказала:

— Ви мене поставили на ґрунт реальності, витягнувши з світу химер!

Обоє засміялися. Заграва відчинив люк у сферичне приміщення Пульта, ввійшов туди. Марія обережно попрямувала за ним, вже наперед передчуваючи щось незвичайне, що мало статися за мільярди мільярдів кілометрів від системи Сонця.

За ромбовидними оптичними отворами сяяв сліпучий диск Тау Кита, чорніло зоряне небо, а зліва наближалася до ракети зеленкувата куля чужої планети.

Марія причаїлася в кріслі поряд з Загравою. Вона втратила почуття часу і простору. Був лише швидкий політ назустріч новому світу, назустріч захоплюючій таємниці. В далекому кораблі, біля керівного пульта, ворушилася людиноподібна постать. Заграва давав їй якісь накази, вислуховував відповіді.

— До планети — два мільйони кілометрів, капітане!

— Швидкість?

— Сто п’ятнадцять кілометрів на секунду! Всі системи працюють нормально!

— Дякую, Друг! Продовжуй політ.

Марія ледве чутно торкнулася рукою плеча Заграви, прошепотіла:

— Це робот?

— Так.

— Його звати Друг?

— Так, Маріє.

— Як це чудово…

— Хочете, я познайомлю вас?

— З ним? — здивувалася Марія.

— А чому б і ні? Друг, пробач за турботу…

— Слухаю, капітане.

— Познайомся з Марією, Друг.

— Хто така Марія? — запитав робот, трохи повернувши голову набік.

— Мій товариш, Друг, — відповів Заграва.

— Товариш мого капітана — мій друг, — лаконічно відповів робот.

— Передайте йому привіт, — схвильовано озвалася дівчина.

— Марія передає тобі привіт, — повторив Заграва.

Друг підняв руку, помахав граціозно пальцями-маніпуляторами.

— Привіт, привіт! — виголосив він. — Марія буде працювати на Пульті?

— Я сподіваюсь на це.

— Хай не сумнівається, — авторитетно сказав Друг. — Дуже цікава робота. Вона не жалкуватиме. Безліч нових сигналів, навіть я не встигаю аналізувати їх. А що буде на планеті?

Марія і Заграва перезирнулись, тихенько засміялися.

— Навіть ви переконливіше не сказали б, — прошепотіла дівчина

— Моє виховання, — заперечив Заграва. — А тепер повна тиша. Я вмикаю всю систему досліджень і трансляційну мережу для передачі на Сонячний Острів.

Заграва кілька хвилин працював з приладами на пульті, потім урочисто сказав, звертаючись у простір:

— Говорить Міжзоряний Пульт. Викликаю Вищий Пленум Учених Землі.

В приміщенні сфери прокотився гучний голос:

— Ми чуємо, друже Заграва! Всі вже давно чекають. Говори?

— Говорити нічого, — радісно заявив капітан. — Хай замість мене говорить далекий світ. Я переключаю на Землю всі системи корабля. Через півгодини — фініш! Через півгодини — новий світ!

Заграва виключив зв’язок, поглянув на дівчину. Вона несміливо запитала:

— Хто це був?

— Зорін.

— Академік Зорін? — вражено перепитала Марія. — Сам Президент Пленуму?

— Він, — задоволено відповів Заграва. — Власною персоною. А чого вас це дивує? Там зібрався весь «Олімп», всі наукові боги. Хіба ж просте діло — вперше сягнути іншої зірки?

— Іване…

— Що, Маріє?

— Я хотіла запитати вас… Може, це наївно, але все-таки цікаво. У своїх мріях про інші світи я завжди бачила людей далеких планет схожими на нас. Вони були різного забарвлення, в казкових убраннях, але все одно такі, як і ми. Чи так воно насправді?

— Навряд, — серйозно відповів Заграва. — Я гадаю, що ні, не схожі. А чому ви запитали мене про це так зненацька?

— В польоті сюди, тоді, як ви спали… Ні, ні, не сваріться, я жартую, — як ви лежали з заплющеними очима, я слухала суперечку в сусідньому купе корабля.

— Я чув, — сказав Заграва. — Говорив Огньов з якимсь молодим космонавтом.

— Саме так. Мене зацікавила його розповідь про політ на Венеру.

— Я зрозумів, Маріє. Це справді дивно. Факти свідчать про розумне життя, а нічого не видно. Ви це хотіли запитати?

— Так. У чому ж справа? Де воно — те життя? В яких формах?

Заграва повернувся до дівчини і почав говорити — гаряче, переконливо:

— Це найбільша біда нашого розуму — принцип ототожнювання. Ми вже говорили про це. Довгий час взагалі вважалося єретичним — говорити про життя на небілковій основі. Нібито Земля і її життя було законодавцем і взірцем для всього безконечного Всесвіту. Під виглядом діалектики проповідувались просто антинаукові твердження. Власне, що ж таке життя? Якщо широко глянути на світ, життя — це все, що ми бачимо. Все рухається, обмінюється енергіями, народжується і вмирає, має подразливість різних ступенів. Отже, вся матерія, вся природа — це єдине життя. Те, що ми звикли звати життям, це лише певна форма його, і розум — вищий вияв життя. Але ускладнення, яке веде до вияву розумової діяльності, залежить від умов, що панують на планетах. На Землі воно прийшло до створення білкового життя, на іншій планеті — до якогось іншого. А можливі істоти, які пішли так далеко в своїй еволюції, що взагалі зникли з наших планів буття. Так, як люди пішли з плану буття слимаків.

— Так говорив і Огньов.

— Правильно говорив. Можливо, так сталося на Венері. Це планета трохи менша, ніж Земля. Вона скоріше сформувалася, охолола. Мільйони років різниці в часі розвитку мають велике значення. На ній панують тепличні умови, адже Венера одержує набагато більше енергії. Я гадаю, що там ішов бурхливий еволюційний процес, який не переривався ні льодовиковими періодами, як па Землі, ні, може, геологічними катаклізмами. У всякому разі, життя, яке виникло в умовах потужних радіацій і активного розвитку, швидко дійшло до появи розумної істоти. Кілька мільйонів років пошуків, боротьби, оволодіння енергіями, пізнання головних таємниць буття — і розумні істоти Венери могли проникнути в такі сфери Безмежжя, що ми просто не можемо зрозуміти їх..

— А вони нас? — жваво запитала Марія.

— Вони… вони нас, безумовно, можуть. Адже вони пройшли той шлях, яким з такими труднощами прямуємо ми.

— То, може, вони навіть бачать нас, чують? Знають про наші польоти?

— Що ж, цілком можливо. Але тут ми ступаємо на хиткий грунт здогадок. Я ніколи не оцінюю дії інших істот, тим більше вищих від мене, з позицій своєї логіки. Ви розумієте мене, Маріє?

— Я розумію… Можна легко помилитися. Але я не вперше чую такі думки. Ваші слова нагадали мені вечори над Дніпром… Я тоді була малим дівчам.

Марія метнулася назустріч своїй таємниці, ніби кидалася в холодну воду. Чому вона так вирішила? Чи, може, не вона? Може, то серце не витримало, відкрилося назустріч йому?

Заграва тривожно глянув на дівчину, вражено завмер. Сива брова здригнулася, піднялася вгору.

— Як ви сказали? Вечори над Дніпром… Марія… Марія Райдуга… Невже це правда? Ви Маня? Маленька чорноока дівчинка? Та сама, що ховалася за верандою?

— Та сама, — радісно сказала Марія, і сльози вдячності виступили в неї на віях. — Маленька… чорноока… Я нічого не забула, я все пам’ятаю. І вас, і Гримайла, і старого Сума, і директора Лисицю.

— Значить, мама… загинула? — смутно прошепотів Іван. — Яка жінка була… яка людина…

Хвилинний смуток, ніби весняний мороз, повіяв над серцями. Ненадовго. Хіба можна сумувати серед торжества життя? І знову сяють дівочі очі, і знову розпрямлюються брови Заграви. Летять, струмують спогади, думки.

— Так ви не забули мене?

Чи забув він? О ні! Ті дні вирізьбились назавжди в серці. Тоді сталося дуже багато.

— Скільки тоді було сказано, скільки вимріяно, — щасливо каже дівчина. — Пам’ятаєте ваші гіпотези про прибульців? Ваші мандрівки в машині часу?

— Пам’ятаю, — сміється Іван. — І вірю в них. Ще трохи, ще кілька років — і ми будемо знати істину. Не треба лише боятися припущень, думок, гіпотез…

— А як же Гримайло? Його машина часу?

— Ще живий старий. У нього великий інститут. Вони працюють над важливою проблемою — зв’язати суб’єктивні подорожі в часі з практичним застосуванням. І ще одна проблема — може, найважливіша — проникнення в сусідні світи, в світи інших вимірів. Це буде грандіозно — з’єднати сусідні світи, вивести їх на єдиний шлях еволюції. Але скільки ще попереду перешкод, помилок і невдач!

Палкі слова Заграви перебив сигнал на пульті. Космонавт замовк, обличчя його стало замкнутим, вольовим.

— Пробачте. Півгодини минуло. Я беру управління кораблем на себе.

Зображення планети виростало. Ось воно закрило небосхил. Марії здалося, що її оточив густий, непроникливий туман. З динаміків було чути тонкий, пронизливий свист. В нього вплітався чіткий, розважний голос Друга:

— Тридцять кілометрів над поверхнею. Двадцять п’ять… Двадцять… П’ятнадцять… Десять. Пора нейтралізувати інерцію, капітане!

— Дякую, Друг. Я бачу.

Корабель вийшов з хмар. Стало видно поверхню планети. Вона здавалася сріблистою. Поміж тими сріблистими масивами чорніли гірські кряжі, темніли озера. Потім суша обірвалася, і вдалину простягнулася гладь великого океану, оповитого туманом.

Заграва протер очі, приглядівся.

— Що воно таке? Чи сніги, чи низькі хмари? Друг, що показують біологічні аналізатори?

— Що вас цікавить, капітане? — запитав робот.

— Сріблисті утвори на суші планети.

— Це рослини, — лаконічно відповів Друг. — Але не хлорофільні.

— Ой як цікаво, — озвалася Марія. — Зовсім інший світ!

— Цього й треба було чекати, — сказав радісно Заграва. — Двійник Землі — не так цікаво! Друг, що показують аналізатори повітря?

Робот поворушився, поглянув праворуч, ліворуч. Повернувся до екрана, мигнувши фосфоричними очима, сказав:

— Чудове повітря, капітане. Тридцять процентів кисню, п’ятдесят — аргону, п’ятнадцять — азоту, процент — вуглекислоти, інше — нешкідливі домішки. Для людини годиться…

— Дякую, Друг, — задоволено сказав Заграва. — Саме це мене й цікавило.

— Невже ви гадаєте, що там доведеться побувати людям? — тихо запитала дівчина.

Обличчя Заграви повернулося до Марії, і вона побачила в сутінках його дивні очі. Чому він так дивиться на неї? Невже вона запитала щось негоже? І раптом в її свідомості виникли слабкі образи-думки. Вони були явно не її. Тоді чиї ж? Невже його? Вони були мов спалахи блискавки, мов легкі сонячні тіні від хмар. Марія бачила його і себе. Вони йшли поруч між заростями сріблистих дерев. Вони йшли назустріч сонцю. Зорі встилали їм шлях, спереду виростали примарні колони дивних будівель, по боках розпускалися гірлянди небачених квітів.

— Я зрозуміла, — прошепотіла Марія. — Ви самі хочете побувати на цій планеті.

— Не сам, — м’яко заперечив Заграва.

— Зі мною, — сказала вона. — Я зрозуміла все. Не треба говорити більше. Я боюся, щоб це не стало химерою.

Заграва простягнув руку, доторкнувся своїми пальцями її пальців, і в могутньому струмені енергії, який пронизав їхнє єство, відчув: задумане збудеться.

— Пора вибирати місце для посадки, — попередив Друг.

— Я бачу, Друг, — сказав капітан.

Корабель промчав над океаном і знову летів понад сріблистими хащами. Ось вони зникли, внизу розстилалась рівнина. Праворуч синіла широка стрічка ріки, ліворуч висока гряда гір.

— Не видно жодного міста? — сумно озвалася Марія. — Невже тут нема розумного життя?

— Зачекайте, — серйозно відповів капітан. — Хіба ви забули, про що ми недавно говорили?

Через оптичні отвори корабля було видно, як сріблисті хащі дивних дерев хилилися під ураганними потоками енергії, що їх випромінювали двигуни ракети, потужні смерчі виривали, мов нікчемне бадилля, товстелезні вузлуваті стовбури і відкидали їх разом з хмарами куряви на десятки кілометрів.

З громом і свистом корабель повільно опустився на рівнині, недалеко від лісу.

Робот подивився праворуч, ліворуч, підняв руку і задоволено заявив:

— Політ Сонце — Тау Кита завершений успішно, капітане! Земля торжествувала.

Останні скептики, які ще заперечували можливість єднання з далекими зірками, були присоромлені. Здається, на планеті вже не залишалося такого скепсису, який би не був розвіяний гігантським науковим подвигом.

І знову вирували натовпи людей, проголошувались гарячі промови, шаленіли від щастя діти, клекотів ефір над планетою. Ще не знали, які дива відкриє новий світ, що чекає людину в сріблистих заростях далекої сестри Землі, але вже всі були твердо переконані — немає меж могутності вільного людського духу.

А тим часом на «Олімпі», в приміщенні Вищого Пленуму Учених Землі, не чути привітань, промов, суперечок. Занадто величним було те, що сталося. Сотні вчених планети, затамувавши подих, слідкували за дивними подіями, що розгорталися за десять світлових років від системи Сонця.

— Хто ж буде досліджувати новий світ? — запитувала схвильовано Марія.

— Робот, Друг. В основному він для цього і призначений. Те, що він зустріне на шляху, передається в корабель, а корабельний психопередавач спрямовує сигнали до Землі. Та для чого я буду пояснювати. Ви це побачите самі.

Екран Міжзоряного Пульта, де знаходились Марія з Загравою, потьмянів. Мабуть, над рівниною, де приземлився корабель, проходили важкі хмари. Курява потроху розійшлася, тепер вже можна було бачити на обрії стіну дерев. Рівнина була піщаною, де-не-де вона рябіла голубими і сивими кущиками кучерявих мохів чи якихось трав.

Робот тим часом ходив по каюті, щось нишпорив, заглядав у всі шпарки, перевіряв шкали приладів. Потім він повернувся до пульта корабля і сказав:

— Капітане, всі системи корабля працюють нормально. Конденсована інформація польоту повністю передана на Землю. Можна починати дослідження планети.

— Дякую, Друг, — відповів Заграва. — Пора.

— Тоді я йду, капітане.

— Щасливо, Друг.

Робот підійшов до дверей каюти. Вони автоматично відчинилися. Він раптом затримався на мить, повернувся «обличчям» до екрана і сказав:

— Ви не турбуйтесь, капітане. Я все зроблю. Все. що зможу. Я впевнений у своїй системі.

— Я вірю тобі, Друг, — серйозно відповів капітан.

— Дякую. Переключайте зв’язок на мене.

Робот рушив по коридору, спустився внутрішнім ліфтом вниз, відкрив вихідний люк. Заграва натиснув на пульті керування кілька кнопок. Зображення на екрані швидко змінилося. Тепер видно було зовсім близько жовтувату рівнину, далекі сріблисті пасма на обрії, нижню частину корабля — сіру, поїдену метеоритним пилом.

— А де ж Друг? — занепокоїлась Марія. — Чому його не видно?

— Його й не побачите. Це ж через нього ми бачимо навколишнє.

— Шкода.

— Інакше не можна. Так зручніше…

На екрані з’явилася верхівка міжзоряного корабля, мабуть, робот оглядав його згори донизу. Пролунав голос Друга:

— Добрий апарат. Жаль, що він не повернеться на Землю.

— Колись повернеться, Друг, — відповів Заграва. — На планету прибудуть люди, побудують заводи, міста, і тоді ми знову пошлемо його в простір.

— І мене, капітане!

— І тебе, Друг.

— Ну, я пішов. Слідкуйте за мною.

Почувся тріск. Обрій колихнувся, внизу попливла рівнина. Робот рушив до лісу. Його металеві ноги впевнено підминали спечений страшними вибухами грунт. Спалена рівнина закінчилася. Все густішими Ставали зарості кучерявих трав. Друг зупинявся, в деяких місцях виривав з корінням небачені рослини, уважно розглядав. Одного разу він заявив:

— Повертаючись назад, я захоплю зразки рослин. Треба дослідити їх на кораблі.

— Обов’язково, Друг. Ти слушно говориш.

Робот незабаром наблизився до лісу. На шляху зустрічалися поодинокі покручені дерева. Товсті фіолетові стовбури вібрували зсередини, ніби переповнені соками. Сріблисті віти здіймалися високо вгору, наче тягнулися до променів зірки, яку закрили важкі хмари. Та ось навколо прояснилося. По рівнині, по стовбурах дерев поповзли світляні плями. Робот глянув угору. На екрані виникло зображення ніжно-зеленого неба в просвітах між хмарами, потім великий сліпучий диск Тау Кита. Віти дерев, відчувши палюче проміння сонця, швидко розійшлися, ніби збільшуючи площу срібного віялоподібного листя.

— Цікавий механізм, — промовив Друг. — Пристосування для вловлювання енергії зірки.

— Так, як і на Землі, — сказав Заграва.

— Набагато активніше, — заперечив робот.

— Ого, — всміхнулась Марія. — Він вступає в дискусії?

— Нічого дивного, — пояснив капітан. — В його нам’яті закладена не лише технічна інформація, а й багато знань з інших наук.

У повітрі промайнули якісь кулі. Вони пролетіли над головою робота і зникли за деревами.

— Птахи, — скрикнула Марія.

— Не схоже, — сказав робот. — Вони без крил. Мабуть, зовсім інший принцип польоту. Іду далі.

Стіна дерев присунулась ближче, оточила Друга з усіх боків. З’явилися інші дерева, з чорними стовбурами. Вони стрімко вгвинчувалися поміж іншими деревами, прагнучи до променів зірки. Поряд з ними, в пітьмі і затхлості предковічного лісу, гніздилися якісь грибоподібні рослини, занурившись щупальцями-коріннями в ґрунт. Робот зупинився біля одного «гриба». Створіння зашипіло, зітхнуло, потягнулось до нього. Друг відступив.

— У нього невідомі наміри, — заявив він. — Дуже дивна рослина.

Спереду почувся якийсь шум. Робот вийшов на широку галявину. Поміж деревами замаячили рухливі постаті.

— Тварини! — прошепотіла Марія.

Заграва мовчав. Він уважно дивився на метушню тих істот, ще не збагнувши, з ким зустрівся на далекій планеті Друг. Кулясті тіла, чотири ноги. Вони дивно підстрибують на місці, деякий час тримаються в повітрі, ніби невагомі. Все ближче і ближче. Невже це тварини? Чи, може, розумні істоти?

— Іване! — скрикнула Марія. — Це люди, тобто розумні істоти… Погляньте, в того… великого — прикраси… Ви бачите?

— Бачу! Тепер бачу! Справді, розумні істоти. Тварини прикрас не носять! Але які ж вони дивні! Вони оточують Друга, нападають на нього!

— Капітане! — почувся голос робота. — Ці істоти обмацують мене, я відчуваю осмислені дії. Що робити? Вони можуть зіпсувати мій механізм.

Зовсім близько на екрані з’явилися очі — троє круглих пронизливих очей. Пролунав галас, писк, членороздільні вигуки.

Заграва вперше розгубився. Думка його блискавично працювала. Включити захист? Знищити напасників? Перша зустріч — і вбивство?

— Капітане! — високим голосом обізвався робот. — Чому ви не відповідаєте?

Щось затріщало. Екран раптово погас. Марія злякано поглянула на капітана. Його обличчя поблідло.

— Що сталося?

— Друг! — закричав Заграва, все ще не вірячи сам собі. — Друг! Ти чуєш мене?

Екран мерехтів слабими іскорками. В ефірі була тиша. Механічний Друг, посланець Землі в далекому світі, замовк.

Суперечка на «Олімпі»

Дідові було сто двадцять років.

Він народився в дев’ятнадцятому сторіччі, пережив двадцяте і вступав у двадцять перше. Навколишні інколи говорили, жартуючи, що дід Заграва безсмертний. Покоління синів, дочок, онуків, правнуків народжувались і розліталися в широкі світи, а він все жив і жив, ніби предковічний корінь старезного дерева, що все ще не хоче здаватися невблаганній смерті, беручи глибоченними паростями своїми з надрів землі живлющі соки.

Він і сам уже повірив у свою невмирущість. І коли на сто двадцять першому році життя пролунав у серці поклик смерті, дід Заграва здивувався.

— Хм, — сказав він. — Знайшла все-таки. Ну що ж, піду збиратися в дорогу…

Він облишив діжку, на яку набивав обручі — правнучка Маруся збиралася маринувати помідори, — і, похитуючись, пошкандибав до хати. Зупинившись на ґанку, він подивився на кружало сонця, що саме заходило, урочисто сідаючи в гарячий обрій, всміхнувся лагідно.

— Йдеш спочивати, — прошепотів дід. — Піду і я… Прощавай, ясне моє…

Тримаючись за одвірки, старий Заграва дошкандибав до кімнати. Правнучка Маруся — літня, але ще жвава жінка — злякано поглянула на нього. Вона кинула поратися біля печі, підтримала прадіда за плече, повела до ліжка.

— Що з вами? Може, лікаря?

Дід Заграва випростався на ліжку, склав руки на грудях, лагідно всміхнувся.

— Гай-гай. Про якого лікаря ти говориш, Марусе. Оце ж він і прийшов — лікар… Всі хвороби забере з собою.

— Таке говорите, — схлипнула, правнучка, витираючи сльозу рукавом. — Треба побігти сповістити дітям, онукам!

— Не треба! — злякано підняв руку дід. — Марусенько… Дайте мені спокійно піти звідси… Пора і честь знати… Ось хіба тільки Іван… Івана я б хотів бачити. А ти витри сльози. Не треба плакати. Радіти треба. Я йду, а на моє місце… приходять інші…

Він заплющив очі, щось бурмотів, а на блідому висхлому обличчі з’явилося сяйво, ніби відблиск невидимого світила.

Тихо згасав літній день.

Так же тихо й урочисто згасав дід Заграва.

В його свідомості пливли події довгого бурхливого життя. Він згадував їх з дивовижною чіткістю. З пам’яті виникали події, про які він назвіть забув. Вони набували зримих обрисів, оживали, поєднувалися в те, що звалося життям Свирида Заграви.

Життя… Сто двадцять років. Багато це чи мало? Близькі і рідні, сміючись, казали, що він безсмертний. Мабуть, багато? Але чому ж він охопив своє життя в кілька коротких секунд чи, може, хвилин? І таким воно здалося незначним порівняно з океаном вічності, який насувався на діда Заграву, що він сам собі здавався хлопчиком — босоногим і пустотливим, перед яким попереду ще бовваніють в мороці долі довгі роки зростання, праці і пошуків.

— Марусе, — знову покликав дід.

Вона з’явилася, ждала, сумно дивлячись на згасаюче обличчя.

— Так де ж Іван? Я хочу бачити його…

— Іван у небі, — відповіла правнучка. — Ви ж знаєте, діду.

— Хм, — осміхнувся дід. — У небі… Немов святий… А коли ж він повернеться?

— Обіцяв через десять днів.

— Не діждуся, — прошепотів дід Заграва. — Не буде сили… Тоді… включи мені радіо… Може, я перед смертю що-небудь почую про нього.

Маруся одійшла від ліжка. Почувся голос диктора. Одразу ж прозвучало ім’я «Іван Заграва». Дід радісно заворушився.

— Я ж казав… казав… Це про нього…

Він заплющив знову очі, забув про смерть, яка стояла поруч. В кімнаті урочисто звучав голос життя, дійсності, великої творчої боротьби. Він говорив про великий подвиг учених Землі і про Івана — коханого праправнука діда Заграви.

— Люди Землі! Міжзоряна траса відкрита. Експеримент приніс нашій науці безцінні відкриття. Перевірено метод управління кораблями на відстані з використанням психічної енергії, розроблено ряд нових конструкцій, які будуть застосовані для майбутніх польотів.

Та найзначнішою подією можна назвати відкриття на другій планеті зірки Тау Кита розумного життя. Несподівана катастрофа при зустрічі автоматичного робота з невідомими істотами припинила вивчення далекого світу. Але сам факт наявності в сусідній системі іншої цивілізації є разючим підтвердженням наукового погляду на Космос як на істинну безмежність, що не вкладається в рамки вигаданих у кабінетах теорій.

Для ширшого вивчення системи Тау Кита Вищий Пленум Вчених Землі незабаром споряджає в політ другу автоматичну ракету «Сонце-2». Це дозволить через десять—п’ятнадцять років послати до інших зірок кораблі з людьми.

Маруся раптом вимкнула радіо, прожогом кинулася до вікна. Дід Свирид занепокоєно поворушився.

— Що там? Чому воно замовкло?

Маруся тремтячим голосом сказала:

— Іван… Чи це мені сниться, чи ні?

Дід відчув, як тепла хвиля залила груди, на якусь мить сповнила силою слабіюче тіло. Він звівся на ліжку, поглянув на вікно.

— Де він? Клич його сюди… Як гарно… Слава богу, останнє бажання моє… почула доля…

Двері широко розчинилися. На порозі виросла висока постать Заграви, пролунав гучний голос:

— Мамо, діду! Здрастуйте! Не ждали так рано?

Мати кинулася до сина, пригорнулася до нього. Дивилася знизу вгору на мужнє, таке рідне лице, беззвучно плакала радісними сльозами. А син, взявши в долоні її обличчя, ніжно цілував змарнілі Щоки, затуманені очі, дивуючись, запитував:

— Що з тобою, матусю? Чого ти плачеш? Адже все добре! Все гарно! А я не сам… Я з нареченою приїхав. Ось, знайомся. Марія… А це моя мама.

Мати ніяково всміхнулася, докірливо сказала сину:

— Спинищем своїм затулив дівчину, я й не побачила. Пробач, голубонько. Іди поцілуємось. А де ж ви познайомились?

Марія перезирнулася з Іваном, запаленіла.

— В небі, мамо, — сміючись, заявив Заграва. — Де ж іще знайомитись мені? А де ж дід Свирид? Чому його не видно?

— Тут, — озвався дід з кутка. — Ледве діждався тебе… Ідіть же сюди, ангели небесні… Покажи свою зоряну царівну.

Іван і Марія, запитливо глянувши на матір, підійшли до діда. Передчуваючи недобре, Заграва тихо запитав:

— Що, в дорогу, діду?

— А що ж? Хіба не пора? — бадьорим голосом відповів дід Свирид. — А дівчина гарна і сердечна… Благословляю вас, діти мої… Присядьте… погомонимо… Тільки не треба пісних виразів. Щира бесіда, а не сум — ось що потрібне перед… далекою дорогою… Чи надовго ж додому?

— На один день, діду, — сказав Іван. — А завтра — знову до роботи. Ми їдемо на Пленум. Може, чули — ракета вже закінчила політ…

— Чув, чув. По радіо. Наче казка… Якби сто років тому, нізащо не повірив би, а тепер навіть діти не дивуються…

Марія дивилася на обличчя діда Свирида. Вона вперше бачила його, а разом з тим в його рисах, голосі було щось рідне, знайоме, пережите, ніби давня казка, почута в дитинстві з уст бабусі. І спокійне ставлення вмираючого до своєї смерті, його простий, щирий оптимізм будили в серці дівчини хвилююче почуття гордості за людину, віру в її безсмертний шлях. І, вже не боячись, що вона робить щось негоже, Марія взяла висхлу, важку руку діда в свою ніжну долоню, заглянула в ясні, вже потойбічні очі.

— Вам не важко говорити, дідусю?

— Ні, дитино… Я радий погомоніти з вами…

Марія хвилювалась. її чорні, гарячі очі сяяли такою життєвою жагою, що дід Свирид відчув дивну полегкість.

А дівчина шепотіла:

— Ви багато жили, дідусю, багато думали. Мені хочеться знати, що дало вам життя?

Дід радісно всміхнувся, трохи посунувся, показав очима па край ліжка.

— Спасибі, дитино. Сідай тут… І ти, Іване. Порадували мене. І прах мій поховаєте, і слово моє останнє почуєте… Дівчина в тебе, синашу, хороша… Марусю! Ти готуй гостям, що треба, а я… погомоню… То питай же, дочко… Питай.

В свідомості Марії було дивне відчуття. Світ зник, розтанув, а може, об’єднався в ній одній. Не було діда, не видно Івана, — численні ряди поколінь вишикувалися нерозривними рядами, ніби акорди мелодії, а хіба можна розірвати мелодію, розбити її на частини? Саме таке відчуття було в її серці. Життя діда Заграви, його думи, великий досвід його довгих, сповнених боротьбою і пошуками літ здавалися Марії вступом до її життя, до життя інших людей, які живуть тепер і ще будуть жити на рідній планеті?

Невимушено звучали запитання. Тихо, ніби шелест вітру, було чути слова відповіді.

— Сто двадцять років! Кажуть, це багато, діду. А чи довгими вони здалися вам?

— Ніби в одні двері ввійшов, а в другі вийшов, дочко… Дорога довга лише спочатку, а в кінці її нема.

— Чи хочеться ж вам жити ще?

— Старе як світ запитання… Нащо жити такому старому пеньку, яким я став? Життя цікаве тоді, коли воно в творчості, в труді… Я не боюся смерті, я радію їй, бо це зміна форми… В цьому радість життя. Якби не було смерті — не було б розвитку. Хіба не все одно, в якій краплині відіб’ється сонце? Воно ж єдине… Так і життя. Хіба не все одно, в кому воно проявить себе… в тобі, в мені, в тисячах інших. Ми його частина, а частина завжди входить в ціле… Що ти посміхаєшся, Іване? Мабуть, думаєш — розвів дід філософію? Еге?

— Ні, ні, — гаряче заперечив Іван. — Я, навпаки, заздрю вам. Я подумав: як би собі перед смертю зберегти таку ясність, думки, такий оптимізм.

— Збережеш! — хитнув головою дід. — Мій корінь… Ну, чорноока, продовжуй прес-конференцію… з мертвяком… Жартую, жартую…

— І ще, дідусю, дуже хочеться знати вашу думку… В чому ви бачили щастя людини?

— Хм… Щастя. Кожен розуміє його по-своєму. Можна запитати точніше. В чому мета людини, її життя? Чи не так?

— Так, дідусю!

— Найповніше відбити світ, дочко, — ось мета. Я часто думав над такими явищами. Існує гарний краєвид. Один байдуже проходить мимо, а другий завмирає в захопленні перед цією красою. Те захоплення є найвище щастя. Або, скажімо, музика… Для одного вона блаженство. Для іншого — набір незрозумілих звуків… В світі є все, щоб людина була щасливою. їй лише треба настроїти себе, щоб звучати на красу, а не проходити мимо.

— А наука, техніка?

— Так це ж і є відбиття світу, — здивувався дід. — Все глибше і глибше. Тільки дехто бачить в науці самоціль або єдиний шлях… А шляхів безліч. І найголовніший — служіння людям. Служіння, а не прислужування…

Дід Заграва заплющив очі, замовк. Він дихав ледве чутно. Іван тривожно схилився до нього.

— Вам погано, діду? Може, не треба говорити?

— Говори, запитуй, — прошепотів дід. — Ще… востаннє, доки думка працює…

— Люди Землі вже міцно стоять на власних ногах, діду, — сказав Іван. — Ми сягнули іншого світу, відкрили там планету. А на ній — життя. І не лише життя, а розумних істот. Вони не схожі па нас, але, напевне, дорога в них попереду така, як в нас позаду… Вони ще темпі і дикі, діду. Ви чуєте?

— Чую, синку, — озвався дід. — Я зрозумів тебе… Коли сліпий стоїть на тротуарі — зрячий допомагає йому перейти вулицю. Коли спраглий приходить до джерела — йому дають пити. Коли дитя виходить з колиски — мати вчить його ходити…

— Мати вчить його ходити, — ледве чутно повторила Марія. — Ти чуєш, Іване?

— Чую, Маріє…

На світанку ховали діда Заграву. Труну несли Іван і кілька молодих хлопців — пращуренят діда Свирида. Ніхто не плакав. Сходило сонце. Над степом котилися урочисті тумани. І здавалося, що в навколишній природі звучить могутня, нечутна мелодія реквієму — мелодія вічної зміни, творчості, життя.

Вони прощалися з матір’ю.

Іван нічого не говорив про свої плани, та мати серцем щось відчувала. На обличчі в неї лежала тінь болісного роздуму, неземного суму.

В глибині прозорих очей тремтів, пробивався назовні плач. Але мати стримувала себе, гладила шкарубкими пальцями руку сина.

— Вже летиш, синку?

— Треба, матусю…

— Чи побачу тебе ще?

Іван мовчав, ніжно дивився на рідні риси любого обличчя, ніби хотів ввібрати їх в себе назавжди. Мати судорожно зітхнула, приклала долоню сина до грудей собі.

— Не вернешся… Чує серце моє…

— Ми повернемось, ненько. Як тільки настане вечір, дивись на далекі зірки. Серед темних небес мерехтітимуть тисячі вогняних поглядів. Там будуть і наші очі.

— Де ж ваша зірка, діти мої? Де розшукати її на небі?

— Скрізь, ненько. Скрізь, де мерехтять далекі світи, сини шукають доріг. Вони хочуть знати — звідки й куди. Ти чула, що казав дід? Коли дитина виходить з колиски — мати вчить ходити її…

— Я все зрозуміла, синку. Важку дорогу вибрали ви з Марією. Та коли йдете до щастя, треба вибирати найважче. Щастя не знайти на доступних стежках. Летіть, мої ангели. Тримайте серця відкритими — і поміч прийде завжди.

…Літак взяв напрям на схід. Внизу розмаїтою смугою полинули поля, гаї, ліси і ріки. Але Марія з Іваном не дивилися на барвистий килим рідної землі. Вони, прихилившись одне до одного, взявшись за руки, думали, говорили. Слова були тільки оболонками того, що діялося в глибині душ, але вони розуміли з півслова.

— Це останні хвилини. Думай, Маріє. Назад не підеш?

— Назад? — дивувалася дівчина. — Назад — це падіння. Для чого ж мені падати, коли попереду ясний шлях вгору?

— Тобі нічого не жаль на Землі?

— Жаль. Жаль дитинства мого, оцих полів, золотих снів. Жаль блакитного неповторного неба. Тільки ж я візьму їх з собою. В серці… І там, на далекій планеті, я побачу все, що миле мені.

— Спасибі, кохана моя. Я ждав такого слова, хоч і боявся твоїх вагань.

— Чому, Іване?

— Тому, що попереду — не просто політ в невідомість, а творення. Ти розумієш мене? Все, все, що ми побачимо, — буде не наше, чуже, незвичне. Треба полюбити його, зрозуміти.

— Я знаю. Тагор писав: «Ми живемо в цьому світі, якщо любимо його». Чудові слова. Ми допоможемо тому світові лише тоді, коли полюбимо його.

— Дай руку, Маріє. Яка вона вогняна… Я відчуваю, як плине в тобі потік життя. Він єдиний з моїм, він єдиний з цілим світом. Ти гарно сказала. Ми прийшли в світ не для того, щоб просто прожити в ньому, а щоб творити його, зробити кращим. Все, що ми зробимо, подумаємо, скажемо, — залишиться навік, воно нікуди не зникне. Минуть віки, Маріє… Тіла наші розвіються, ввійдуть в інші форми, сполуки, але творення наше, любов наша буде безсмертною як світ, бо вона і є світ.

— Так, — повторила дівчина. — Любов і є світ.

Далеко внизу промайнули пустелі, сині кружала озер, стрічки каналів, зелені квадрати серед пісків.

А на туманному обрії вже з’явилися могутні кряжі Алтаю. Там, у науковому центрі космонавтів, у приміщенні Пленуму Вчених Землі, Іван Заграва буде завтра виступати. Як зустріне Пленум його проект? Що скаже Земля?

Марія ніжно дивилася на суворий профіль друга свого, на рішучі складки біля вуст. Вона знала, вірила — Іван Заграва не відступить, не зрадить великій мрії.

«Олімп» слухав, затамувавши подих.

На трибуні був Іван Заграва, командир Міжзоряного Пульта, керівник екіпажу, який вів космічний корабель до далекого світу. Космонавт виступив одразу ж, як тільки Зорін повідомив учених Пленуму про старт корабля «Сонце-2». Але ніхто не сподівався, що в залі пролунають слова, які межували з божевіллям.

Заграва сказав:

— Ще десять років польоту автоматичної ракети. Ще один обережний крок. Потім знову десятиліття підготовки для польоту людини. Такі відтинки часу дорівнюють творчому життю людини.

Якщо бажання перевершує можливості, тоді нічого не зробиш. Але якщо можливості перевищують бажання — тоді це злочин. Перед наукою, перед світом, перед Космосом, перед совістю. Невикористана потенція життя — вічний докір нашій епосі. Я вважаю: ми можемо послати до Тау Кита на кораблі «Сонце-2» людей!

— Ви подумали над тим, що сказали? — різко запитав Зорін, перериваючи промову космонавта.

— Так. Це плід довгих роздумів. Ви знаєте мене давно. Я не звик до необачних кроків…

— І разом з тим пропонуєте архіфантастичні проекти! — вигукнув Рой, видатний індійський конструктор ракет. — Бажаєте послати до іншого сонця на ракеті, не пристосованій для людей, екіпаж вчених, ви хочете відправити на певну смерть своїх товаришів…

— Я сам полечу до Тау Кита! — гаряче заперечив Заграва.

— І я, — спалахнувши, додала Марія, піднявшись на весь зріст.

— І вона, — гордо сказав Іван. — Ми полетимо вдвох…

— Прожект, — роздратовано озвався Рой.

— Ні. Я все розрахував. «Сонце-2» цілком пристосований для людини корабель. Потрібні лише деякі незначні зміни. Це відбере небагато часу. Далі. Враховуючи парадокс часу, зв’язаний з швидкістю корабля, нам потрібно зовсім небагато продуктів. Крім того, ми розраховуємо перейти на туземне харчування… після певної акліматизації.

— Чим ви будете корисніші від робота? — іронічно запитав Рой.

Присутні вчені обурено зашуміли. Зорін енергійним жестом попросив аудиторію заспокоїтись

— Професор Рой, звичайно, дуже запальна людина. Але в його запитанні є слушність. Я повторюю його запитання в м’якшій формі: чим допоможе нашій справі ваша присутність на кораблі?

— Не мені говорити, що спостереження людини цінніші для науки, ніж дані автоматів. Але я маю на увазі навіть не це. Перше. Людина прибуде на сусідню систему на двадцять років раніше, ніж заплановано. Наука Землі дістане відомості про чужу планету, про її цивілізацію і життя. Друге. Я зможу передати Пленуму Вчених досвід астронавігації, чого не можна чекати від робота. Третє. За невеликий час ми підготуємо на сусідній планеті наукові станції, які будуть авангардом Землі перед польотами в галактичні простори. Четверте. Ми ввійдемо в контакт з розумними істотами того світу, і це дозволить вивчити їхню історію, розвиток, будову. Такі знання стануть основою для надійної теорії про походження і значення життя у Всесвіті, а не лише на Землі. І, нарешті, п’яте. Це не стосується безпосередньо наукових завдань, але це зв’язане з нашим серцем. Те, що ми дізналися про жителів планети Тау Кита, свідчить, що вони на низькому рівні розвитку. Вони ще діти Космосу. І наше завдання, як старших братів, — допомогти їм знайти дорогу серед заплутаних лабіринтів буття.

Схвальні вигуки, оплески покрили останні слова Заграви. Він вдячно посміхнувся, крикнув:

— Я відчуваю, ви думаєте так, як і я! Хай проект здається легковажним, авантюрним, але знову повторюю те, що сказав раніше: невикористані можливості — злочин. Дорогі друзі! Завдання дуже велике і відповідальне. Але ми віримо, що виконаємо його.

— Все це чудово! — серйозно сказав Зорін. — Але ж ви знаєте, що наступний корабель з людьми прибуде через двадцять років. А «Сонце-2» не зможе повернутись на Землю.

— Ну то й що? — здивовано запитав Заграва.

— Ви засуджуєте себе на повну самотність. Як тільки вичерпається енергія на кораблі, ви навіть послати вість на батьківщину не зможете. Робінзон — це гарно в книзі. В житті, тим більше на чужій планеті, — це страшна небезпека!..

— Я знаю. Це так. Але самотності не буде. Земля дала нам такі серця, що відчуватимуть пульс батьківщини навіть у пустелях Космосу.

— А якщо наступна експедиція не прибуде? — запитав Зорін. — Якщо вона загине… Або станеться непередбачене? Що тоді?

— Тоді, — спокійно відповів Заграва, — ми попрощаємось з вами па відстані і залишимо на планеті Тау Кита результати своєї праці. Я не знаю, що це буде. Станції спостереження, записи дослідів чи, може, нововиведені сорти небачених рослин. Можу запевнити лише в одному — всі наші знання будуть віддані для творчості.

— Дозвольте ще одне запитання, — прозвучав голос з залу.

Заграва глянув туди. На нього дивилися старечі примружені очі. То були очі столітнього філософа Річарда Краусса. Він якусь мить помовчав, ніби обдумував запитання, і сказав:

— Я слухав ваш виступ. Слухав і думав, Я думав над тим, що ж все-таки основа світу — розрахунок чи творче поривання? Ви переконали мене. Не словами, ні. Слова звичайні, банальні, як і всі символи взагалі. Ви переконали мене тим вогнем, що палає поза словами. Я відчув його. Отже, творче поривання! Воно творить світи. А розрахунок хай прийде потім, щоб розмістити меблі в новому, чудовому будинку. Але виникає одне запитання: чи маємо ми право втручатися в життя інших істот?

— Як? — розгубився Заграва.

— Хіба це не ясно? — серйозно продовжував Краусс. — Ми і вони — різні світи, різні плани еволюції! Вторгнення вашої волі, іншого напрямку, іншої сили — чи не принесе це на далеку планету рабство духу й виродження?

— Я зрозумів вас! — відповів Заграва. — Ні, цього не буде. Ми принесемо їм лише творчий імпульс, допоможемо далеким молодшим братам розкрити їхні сили і можливості, прискорити еволюційний розвиток. Ми не знаємо всіх небезпек такого шляху, але його благотворні наслідки бачимо в мріях!

— Тоді бажаю успіху! — сердечно вклонився Краусс, сідаючи на місце під грім овацій.

За столом президії встав Зорін. Він переждав овацію і стримано сказав, ніби зважуючи кожне слово:

— Дорогі друзі! Ми живемо в таку епоху, коли воля індивідуума, якщо вона творча і не шкідлива для суспільства, набуває характеру закону. Тепер ми зустрілися саме з такою волею. Отже, резюмуємо. Корабель «Сонце-2» летить до Тау Кита. Є пропозиція послати в ньому екіпаж з двох людей — Івана Заграву і Марію Райдугу. Ця пропозиція надійшла від них самих. Користь від здійснення задуму для науки безумовна. Моральний і етичний бік проблеми зливається з творчою волею двох вчених. Я вважаю, що Пленум не зможе протиставити такій волі що-небудь сильніше. Навпаки, він покликаний підтримати великий почин. Все, що стосується технічної підготовки, ми обговоримо пізніше. А тепер Вищий Пленум Вчених Землі повинен сказати своє вирішальне слово. Іван Заграва!

— Я, — схвильовано озвався космонавт.

— Марія Райдуга!

— Я, — легко встала дівчина, зійшла на підвищення і зупинилася біля Заграви.

— Ви не просто дослідники. Ви руки і мозок Землі, її душа і серце. Чи готові ви до такої відповідальності?

— Так, — рішуче сказав Заграва.

— Готова, — мов луна, відгукнулася Марія.

— Тоді відкрийте ваші серця. Хай кожен виходить сюди і висловлює своє бажання. А ви, Іван Заграва і Марія Райдуга, приймайте в себе волю планети, волю людства, волю об’єднаного Розуму.

Двоє

І ось — політ.

Позаду — калейдоскоп вражень, океан думок і почуттів. Все сплелося в барвисто-громохке марево: квіти, прощальні слова, обличчя, тисячі рук. Ревище потужних двигунів корабля. Потім — маєво хмар, мерехтіння зірок, темно-фіолетова глибина Космосу. Поволі згасають звуки Землі, в свідомості стишуються прощальні слова і мелодії, блякнуть барви квітів і трав, очей і облич. І тільки заключні слова Зоріна вагомо чітко карбуються в серці, щоб навіки залишитись там. Слова, сказані Президентом Всесвітнього Пленуму перед всією Землею на прощання…

— Велика лавина Пізнання перебудовує Всесвіт. Пізнання йде не на одній планеті. Воно розвивається скрізь, де є розумні істоти. І не замкнуто розвивається воно, не відокремлено, бо все — від атома до Метагалактики — взаємопов’язане видимими і невидимими нитями. Потоки думки наповнюють Простір, мчать у Безмежжя, різні населені планети з’єднуються в братерському союзі, і космічні простори стають не пустелею, а дорогою — вселенською дорогою для спілкування. Знання розвіює упередження, забобони, догми, освітлює найглибші таємниці життя, знищує неуцтво.

Ми ждемо до себе Братів, які, напевне, живуть у нашій системі. Але й не діждавшись їх, вже посилаємо дослідників до далеких систем, де ще бродять, плутаються в хащах пізнання молоді розумом істоти. Наша мета єдина для всіх розумних істот: боротьба з незнанням. Ця боротьба повинна бути і є явищем світовим. Хто може похвалитися тим, що має сили подолати незнання в єдиноборстві?

Знання мусить стати всесвітнім, всеохоплюючим. Шляхи сполучення не знають перепон, шляхи Знання повинні процвітати в обміні думок.

Ми знаємо, з якими труднощами йшов розвиток Знання на рідній Землі. Не треба думати, що й тепер вже все гаразд. Шляхи пізнання безконечні. Знання настільки розширюється, що необхідне безупинне оновлення методів. Жахливо бачити закам’янілі голови, які не допускають нових досягнень! Невіглас, який лише заперечує, вже не може називатися вченим.

Наука вільна, чесна і безстрашна. Наука може миттю змінити і висвітлити питання світобудови. Наука прекрасна і тому безмежна. Наука не терпить заборон, упереджень і забобонів. Наука може знайти велике навіть у пошуках малого. Запитайте великих вчених — скільки найдивовижніших відкриттів відбувалося в процесі звичайних спостережень. Око в них було відкрите і мозок не запилений.

Шлях тих, що вміють дивитися вільно, буде шляхом майбутнього. Ми стоїмо на тому шляху. Саме боротьба з незнанням, з неуцтвом невідкладна, як боротьба з тлінням, з гниттям. Нелегка ця боротьба. Джерела, вогнища неуцтва, консервативності, реакції, регресу є на кожній планеті, в кожній системі. Треба озброїтися і мужністю, і терпінням, тому що боротьба з неуцтвом, з незнанням — є боротьба з хаосом.

Саме тому ми посилаємо в далеку систему дітей наших. Вони будуть там нашими руками і серцем, нашою свідомістю. Ми віримо гаряче і завжди, що зерно Знання Землі дасть на чужій планеті чудові квіти і плоди Розуму.

І вже затихає голос Президента, тільки суть їх, мов полум’я, пропікає серце, залишається там як дорогоцінний скарб.

Корабель у світовому просторі.

За стінами тиша. Велика тиша Космосу.

В безодні зникає Земля. Перетворюється в ніжно-зеленкувату кулю. Потім в яскраву зірку.

І от вже важко знайти її серед міріадів світил. Тільки могутні потоки сердечного тепла, енергії ще ллються вслід кораблю і вказують напрям до вітчизни.

Швидкість невпинно наростає. Океан енергії випромінюється рефлекторами корабля, розганяючи гігантську ракету, націлюючи и, мов стрілу Розуму, до далекої зірочки Тау Кита…

Заграва поворушив закляклими руками, натиснув кнопку на пульті. Ввімкнулась мережа зв’язку. На екрані з’явилось зображення ніші, а в ній — постаті Марії.

Марія — вже не прекрасна, чужа, хвилююча дівчина.

Марія — дружина, товариш, соратник. Марія — його серце і душа, його радість і ніжність. Вона спить. М’яке блакитне світло не бентежить її зір, антигравітаційне ліжко майже знешкоджує перевантаження. Хай спочиває! Скільки ще попереду — хто знає? — пригод і незгод.

Іван довго і ніжно дивиться на кохане обличчя. Вуста її на-піввідкриті, вії легко тріпочуть. Що вона бачить, де бродить її невгамовна душа? Які казкові краї відкриваються перед нею.

Згасає екран. Заграва зітхнув. Ще багато днів треба летіти наодинці, поки корабель не досягне максимальної швидкості. А втім, чому наодинці? Вона ж з ним? І рідні серця Землі теж з ним! І Всесвіт, насичений любов’ю і розумом, оточує його звідусіль.

Ось позаду залишається Марс. Червона, пустельна, загадкова планета. Стародавні міста і циклонічні канали, дивні пам’ятники і вимираючі рослини. І два штучні супутники як свідоцтво гігантської цивілізації! Про що свідчать вони? Хто там, у тих космічних ковчегах? Чи, може, правдиве видіння Тані Райдуги в машині часу, коли вона стверджувала, що Фобос і Деймос — це притулок цивілізації, яка готує повий еволюційний спалах?!

Мерехтять у бездонній темряві під променями далекого Сонця потоки астероїдів. Велично в глибині Космосу пливе Юпітер з численним почтом своїх супутників. Яке вражаюче видовище! Невже лише крига, сніги, аміак і метан, вихори хаотичної матерії і холод панують на неосяжних просторах великих планет? Невже граціозні, чарівні кільця Сатурна — тільки химерна гра природи? Ні, ні! Це неможливо! Не можна вкладати свій розум у заздалегідь приготовлені рамки! Не можуть взагалі існувати світи без розвитку, отже, без життя, без розуму! Бо що таке бути, існувати? Це означає розвиватись, іти вперед, до найповнішого розкриття, відбиття того, що є великою Єдністю Космосу. То хіба може існувати світ, планета, які не розвиваються? Ні, бо вони просто зникнуть, регресують, розпадуться, як розпалась міфічна планета Фаетон.

Є життя скрізь. Скрізь панує розум, чуєте, невіри?! Він проявляється не лише в білковій оболонці, не применшуйте можливостей Безмежжя! Він розів’ється в будь-якій субстанції — від вуглецевої до вогняної, від кремнієвої до антиречовинної або такої, про яку ми і уявлення не маємо!

Вітаю тебе, величний Юпітере! Ми ще не знаємо що ховаєш ти за своїми важкими хмарами, ми ще не дізналися, що являють собою твої дивні супутники, ціла система світів! Я вірю, передчуваю, знаю — ти населений могутніми істотами. Вони не схожі на нас, але вони наші брати по розуму! Ви є, друзі і соратники в гігантській боротьбі з хаосом! Ви є, і я посилаю вам свої ясні думи і відкрите серце! Я вітаю вас, великі брати!..

Минають години… Чи дні?! Хто знає? Тільки хронометр байдуже, уважно відлічує відносні поділки ритму єдиного Часу Всесвіту. Позаду залишається орбіта Плутона. Сонце вже перетворилося на сліпучо-жовту зірку.

Заграва переключив систему двигуна на живлення міжзоряним пилом. Тепер корабель буде летіти до мети з рівномірним прискоренням, зберігаючи внутрішні запаси палива, енергії. Крім того, завдяки прискоренню в ракеті пануватиме нормальне штучне тяжіння.

Іван перевірив системи живлення, дані приладів, проконтролював свої підрахунки кількома лічильними машинами. Відповідь від трьох кіберів прийшла з усіх закутків корабля однакова: курс правильний, прискорення нормальне, порушень режиму в системі управління і живлення немає.

Заграва поворушився в глибокому кріслі пілота, насилу підвівся. Похитуючись, пройшовся по каюті. Пора. Пора будити Марію.

Він підійшов до стіни, відсунув невеличку штору, що закривала маленьку нішу. Там було дзеркало, умивальник, автоматичний перукар. Іван швидко поголився, роздягнувшись, витер все тіло освіжаючим еліксиром. Дивлячись у дзеркало, сумовито всміхнувся. Еге… Вже час штурмує обличчя, тіло. Ось його армія — зморшки біля очей, сивина, темні кола під очима. Ну та дарма. Хіба серце старіє? Хіба він не такий же, як і тоді, над Дніпром, коли Маня була ще дитиною, коли він готувався до свого першого польоту і до свого першого кохання. Політ не забарився, а любов? Тільки тепер прийшла вона — та єдина, свята любов, що владно з’єднує розділені половини в усіх усюдах Всесвіту.

Він одягнувся, ще раз оглянув себе і пішов.

Зупинившись над ліжком, довго стояв, обіймаючи Марію поглядом, серцем, думкою. Потім натиснув важілець апарата пробудження. В повітрі поплив ніжний аромат троянд, прозвучала тиха мелодія, стіни почали мінитися барвами.

Марія розплющила очі.

— Це ти, Іване? — тихо прошепотіла вона. — Я бачила тебе там…

— Де, Маріє?

— У прекрасному світі. Ми були разом. Ми творили чудові мелодії… В слові, в музиці, в формі. Ми бачили прекрасних істот — наших братів. І не було кінця тій творчості. Все вище і вище, далі і далі, до неосяжних глибин Всесвіту.

— Так буде, Маріє. Ти правильно бачила. Вставай.

— Де ми?

— За межами Сонячної системи.

Вона плавно підвелася з ліжка, обняла його, притулилася гарячою щокою до рідних грудей.

Іван тримав її, ніби найцінніший скарб світу, прислухався до стуку сердець, до плину крові. Що ж це за тайна — єднання двох? Всесвіт існує цим, на цьому тримається! Двоє! Двоє в одному! Основа і символ Буття.

Вічне протиріччя, вічне єднання. Єднання, що дає новий імпульс, нове народження, нові протиріччя, пошуки і так — до безмежжя!

Космос, а в ньому він і вона. Чи є ще хтось, крім них? Чи, може, вони лише уявляли себе окремо від Всесвіту, а насправді завжди була, є і буде Велика Єдність, роздрібнена на міріади іскор незнанням, ілюзією.

Вони ввійшли до каюти, сіли поруч біля оптичного отвору. Розмаїтими вогнями дивилася на них зоряна прірва, кидала райдужні промені на задумані обличчя.

— Попереду — роки, десятиліття, — тихо сказав Іван. — Тобі не буде сумно в нескінченному польоті?

— Хіба можна сумувати на безмежній дорозі? — просто сказала Марія. — Або треба зійти з неї, або вічно творити. Творчість і сум — несумісні.

— Як ти схожа на свою маму, — прошепотів Заграва. — На Таню. «, »

— Я дочка її, Іване милий. Я завжди пам’ятаю її.

— А пам’ятаєш останній вечір? Коли мене викликали в Москву. Я тоді не дослухав її. Пам’ятаєш? Вона мандрувала на тисячі і навіть мільйони років. Чи ти запам’ятала те, що вона розповідала?

Марія похитала головою, всміхнулася.

— Звичайно, ні… Куди маленькій Мані до таких абстракцій!

— Шкода, — сказав Іван. — Такого польоту думки як у неї, важко знайти.

— Ти не дослухав, — з жартівливим докором заперечила Марія. — Я не запам’ятала дитячих вражень, але зберегла мамині записи.

— Про що? — з подивом запитав Заграва.

— Про те, що тебе цікавить. Про її видіння в машині часу. І багато іншого. Хвилинку, зачекай…

Марія відчинила свою шухляду біля ліжка, дістала старий товстий зошит у шкіряній палітурці, подала Івану.

Він взяв зошит, розгорнув його. Знову оживає минуле, шумить дніпровська течія, тонко видзвонюють сосни на піщаних горбах і чути палкий, переконливий голос Тані Райдуги — худенької, гарячої жінки, серце якої проникло в таємницю мільйонноліть.

На жовтих сторінках — напівдитячі рядки. Але за ними — видіння космічного Безмежжя, грандіозних шляхів Еволюції. Іван, хвилюючись, читає такі прості і такі незвичайні слова, що народилися в сміливому серці жінки більше десяти років тому:

«Я не пам’ятаю постатей, облич. Не пам’ятаю будівель і творень тих неймовірно прекрасних істот. Це не під силу моєму обмеженому розуму. Але я зберегла в свідомості суть їхнього буття, мету і шляхи творчості…

Я жила серед них, я була ними. Там не було «я». Там навіть не було «ми». Там були «вони». Все було в єдності, в гармонії, як У прекрасних симфоніях великих композиторів.

Ті істоти жили творчістю. Вічною, безупинною. Вони жили красою. Вони жили пошуками і вдосконаленням, а вдосконаленню нема кінця, отже, вони жили Безмежжям.

Вони пізнавали найглибші закони стихій, матерії. Вони наказували їй.

Вони творили сонця і планети, вони творили нове життя і давали імпульси новим еволюціям.

Не було в далекому світі нездійсненних завдань. Вони обов’язково здійснювалися в Безмежжі.

Знання того світу було просте і ясне. Воно висловлювалося без слів, бо Знання грядущого користувалося незрівнянно вищими символами, ніж мова. Але нашими словами його можна висловити так:

— Не треба містичних вигадок. Не треба пошуків особистого безсмертя. Воно неможливе. Особисте безсмертя — страшна химера. Хіба може бути вічною конечна форма? Хіба можна затиснути безмежне в обмежене? Ні.

Світ — це Велика Єдність. В Часі і Просторі, в будь-якій сфері, в будь-яких координатах. У всьому Безмежжі він — Єдина суть і ми — його частина.

Кожна частина відбиває цю єдність, йде до її розкриття. Тим шляхом йде людство, тварини, рослини, вся матерія. Буття — це всеохоплюючий процес прагнення до Єдності, до Синтезу. Це закон Буття, основа Еволюції, навіть смисл Часу, бо матерія не рухається в часі, а розвивається.

Розвиваючись, Всесвіт синтезується через самопізнання в особі розумних істот. Охопивши в Безмежжі повністю певний матеріальний ступінь, синтезувавши його, Всесвіт стає своєрідним зерном, яйцем, яке, засвоївши досвід попередньої Еволюції, розгортає нову Еволюційну спіраль. І так без кінця».

Заграва закрив зошит, зітхнув. Деякий час сидів мовчазний, прикривши долонею очі.

— Важко сказати, що вона винесла звідти, з майбутнього, а що народилося в ній, — тихо сказав він. — І в мені вирують такі думки… І, звичайно, найголовніша з них, істинна — це відчуття Єдності…

— Хіба минуле і майбутнє не взаємозв’язані? — заперечила Марія. — Хіба Всесвіт не є одна мить і вічність?

— Може, й так, — засміявся Іван. — Може, й так, моя дорога опонентко. Попереду ще багато років суперечок і праці. Попереду — підготовка до зустрічі з далекими істотами. Хто скаже, що нас чекає на цьому шляху?

— А навіщо думати про це? — з посмішкою заявила Марія. — Треба готуватися до найстрашнішого. Це єдино правильна тактика.

— Гаразд, — миролюбно згодився Заграва. — Приготуємось до найстрашнішого. А зараз — до роботи. Зв’язок із Землею, з Сонячним Островом. Будемо щодня передавати їм інформацію польоту, досліджень простору.

— Іване, — хитро всміхнулася Марія. — Ти забув дуже важливу річ.

— Яку? — здивувався Заграва.

— Я поки що не ефірна істота. Треба обідати. Ти не проти такої земної пропозиції?

— Ні, ні! — жартівливо підняв руки Іван. — Згоден. Закони матерії непохитні. Будемо готувати перший космічний обід…

Страшна розлука

Минали роки.

Корабель невпинно мчав до своєї мети.

Життя на ньому йшло розмірене, сповнене радістю пізнання і очікування.

Періодично посилала свій привіт Земля. Могутні промені психічної енергії намацували корабель в просторі і зв’язували двох космонавтів, двох посланців людства з багатомільярдною вітчизною.

Регулярно передавав Іван Заграва матеріали досліджень. Записи апаратів по вивченню структури простору, полів тяжіння, складу міжзоряних газових чи пилових туманностей, ефектів зміни ритміки часу і простору. Разом з тим проводились досліди по передачі думки на відстань, по конденсації психічної енергії, її впливу на речовину, на поле, на стан людини, на сни, на працездатність. І як не дивно, величезну роботу в цьому проводили Іван і Марія, бо вони були повністю ізольовані від впливу мільйонних мас людей, і побічні зв’язки, коливання, настрої повністю усувалися космічною самотиною.

Інколи Марія жартувала. Підслухавши думки Івана, який міркував про майбутню зустріч з примітивними істотами далекої планети, вона потихеньку підлаштовувалась до його строю думок і викликала неприємні асоціації: напад химерних потвор, бої з ними. Іван хвилювався, дивувався, занепокоєно дивився навколо себе і, нарешті, бачив хитре, веселе обличчя дружини. Він догадувався, що це вона втручалася в його психічну роботу, і сварився жартома на неї:

— Це заборонено міжнародними угодами, Маріє, втручатися в чужу хвилю радіостанції. Працюй на своїй!

— А все-таки цікаво! Це ж практика! — сміялася Марія.

— Не зовсім позитивна. Ти культивуєш в мені погані думки про далеких істот. Це негарно.

— Ти сам казав — треба готуватися до найгіршого.

— Тільки не такого. Ми летимо не для бою з ними.

— Гаразд, не буду. Давай краще спогади.

— Давай.

І Марія сідала зручно в глибоке крісло, заплющувала очі, поринала в спогади дитинства, юнацтва. Іван з насолодою сприймав її дитячі враження. Зелені луки, барвистіші, ніж у житті, чудові квіти. Хвилюючий ритм життя, який людина губить в повсякденні. Невловима мелодія існування — безперервна торжествуюча нить, яка проходила, ніби вогняний промінь, крізь всі уявлення, крізь всі відчуття. Він ще глибше пізнавав свою кохану, її душу, її серце, її розум. Він слухав Моцарта в її сприйнятті, бачив блакить неба так, як бачила Марія, відчував аромат квітів, як вона його відчувала. У такі хвилини психічної близькості йому здавалось уже не розумом, а всім єством, що вони — одне ціле, що це лише гра природи, випадок еволюції, тимчасове явище — їхнє окреме існування. Ще трохи, ще одна мить, ще якийсь порив — і знову наступить єдність, вони зіллються в торжествуючому акорді Великого Синтезу.

Нарешті минула вічність.

Тау Кита здавалася вже сліпучим жовтим диском. Аналітичні автомати вивчали планети нової системи. Після довгих старань було знайдено планету, де недавно фінішувала автоматична ракета, де загубився серед дивовижних істот чудовий робот Друг.

Востаннє зв’язався Заграва з Землею. На екранах дальновидіння з’явився Зорін. Зображення його було туманне.

— Земля вітає вас, рідні паші! — сказав він. — Слухайте нас, якщо у вас не буде енергії для двобічної розмови. На Місяці закінчується робота над космічним лайнером. Через два роки він стартує до Тау Кита. Ми не прощаємося з вами. Я кажу — до побачення. Не десятки років летітиме лайнер до вас, а три роки… Ти чуєш, Іване? Три роки за земним часом.

— І ми знову побачимо Землю? — щасливо прошепотіла Марія.

Зорін почув її голос. Він сумовито, ніжно хитнув головою:

— Ми зустрінемося. Земля шле вам любов!

Почалося прискорене гальмування. Марія лежала в ніші, на антигравітаційному ліжку, а Іван Заграва впевнено вів корабель по крутій спіралі, прокладаючи курс до орбіти другої планети. Кібернетичні математики блискавично розрахували всі деталі курсу, вони всі найменші зміни узгоджували з автопілотом, миттю виправляючи неточності.

Минав тягучий час. Дрібно вібрував корпус корабля, тихо дзвеніли, ніби могутні джмелі, двигуни, плавно зупиняючи політ.

І ось в оптичному отворі з’явилася планета. Її куля швидко виростала, ставали чіткішими обриси хмар, прогалини між ними.

Заграва вивів корабель на кругову орбіту, поступово знизив швидкість до семи кілометрів на секунду. Тепер вони перетворилися на штучний супутник планети.

Іван розбудив Марію, підвів її до оптичного отвору.

— Поглянь, Маріє, — радісно сказав він. — Вона під нами.

— Вона схожа на нашу Землю, — відповіла дружина, і чорні очі її ніжно засяяли.

— Вона буде колись така, як наша Земля, — додав Іван.

— А чому ти не йдеш на посадку?

— Треба спочатку вивчити планету згори. Це здасться потім.

Його слова перебив легенький поштовх. Корабель похитнувся. Марія здивовано глянула на чоловіка.

— Що це?

— Не знаю.

Він занепокоєно кинувся до пульта, ввімкнув систему аналізаторів. На екранах замерехтіли сигнали. Іван зблід.

— Що? — майже нечутно прошепотіла Марія.

— Катастрофа! Винятковий випадок. Астероїд ззаду. Зруйновано корму, порушено систему управління. Зачекай… Назріває конденсація позитронного потоку. Можливий вибух.

— І нічого не можна зробити? — простогнала вражена жінка.

— Нічого. Це відбудеться за п’ять хвилин, — суворо відповів Іван.

Він рішуче відкрив шафу, дістав скафандри. Один подав їй. Другий миттю одягнув на себе.

— Хутко. Вирішують секунди.

— Що ти хочеш? — помертвілими вустами запитала вона. Він блискавично глянув на неї, серйозно сказав:

— Прийшло найгірше, Маріє. Приймай його мужньо. Ти готова? Поспішай за мною.

Вона кинулася слідом за ним. Коридори. Відсік приладів, геодезичних капсул. Одну з них Заграва відкрив, показав рукою.

— Сідай. Не запитуй нічого. Візьми контейнер. Там конденсована їжа. І ще ось…

Він причепив до її пояса кобуру з важким приладом.

— Це ВЧВ. Вібратор. Бережи його. Він стане в пригоді. І жди мене. Чуєш, Маріє? Жди, що б не сталось!

— Іване! — Вії на припухлих, почервонілих повіках тремтіли, сльози стримувались неймовірним напруженням волі. — Невже все? Іване!

— Ні! Тільки початок! Найстрашніший. Найважчий! Пам’ятай, Маріє! Пам’ятай!

Він зачинив капсулу. З-за глухих люків долинуло ледь чутне:

— Я ждатиму, любий! Я шукатиму!

Не встигли домовитись. Нічого не сказали…

Загриміло. Капсула полинула в отвір шлюзу назустріч невідомості, назустріч густим хмарам.

А Заграва, затиснувши відчай у кулак волі, вже не думав, не міркував над причинами аварії, над долею корабля. Думати не було коли.

Він сів у другу капсулу, зачинив її. Потім рішуче ввімкнув важіль самостійного старту. Його сильно вдарило, кинуло в простір. Майнуло небо, зірки, густа поверхня сіро-зелених хмар планети. А потім — сліпучий вибух у Космосі. Серце Івана впало. Корабель вибухнув!

Як вчасно! Вони залишились живі. Але якою ціною? І що буде з ними? Самі серед чужого світу! Чи знайдуть вони одне одного?

«Спокійно. Спокійно. Хай навіть падіння в пекло — спокійно. Хай навіть смерть насувається на тебе — спокійно. Ти не знищиш мене, темряво небуття! Я вічний, я безсмертний! Мене ждуть мої брати на Землі і в неосяжному Всесвіті!»

Мимо пливуть хмари. Сіра мряка. Потім відкривається поверхня планети. Гори, сріблисті простори, звиви річок. Гримлять гальмівні двигуни капсули, обшивка нагрівається, але швидкість жахлива. Тренованим оком космопілота Заграва відзначив, що він розіб’ється об планету. Треба вистрибнути з парашутом!

Думати ніколи! Тільки дія! Тільки рішучість! Він не загине! Він зустрінеться з Марією, і вони побудують чудовий світ! Новий світ!

Сильний поштовх викинув його в повітря. Боляче закололо у вухах! Гігантський купол парашута рвонув його вгору, сповільнив падіння. Капсула багрово димлячим факелом помчалась до планети.

Заграва запам’ятовував місце падіння. Гряда білосніжних гір, затока моря, піщані береги, оточені хащами срібних дерев. Його хутко несло на ліс. Ослабілими руками він смикнув за стропи, спрямовував падіння на широку місцину між заростями.

Потьмяніло небо! Глухо стукала в скроні кров. Іван відчував, що наступає непритомність. Потім удар об грунт. Остання думка прорізала свідомість: «Марія… Марія… Марія…»

І темрява поглинула його.

Полон

Заграва отямився від нестерпного болю. Поворушив руками і ногами. Ніби все ціле. На плечах і стегнах страшенно пече — напевне, обдер шкіру при падінні.

Він розплющив очі. Темно, нічого не видно. Якісь жовті брудні плями. Крізь щілину в склі шолома проникає прохолодне повітря. Іван жахнувся. Він дихає повітрям планети. Якщо за цей час, поки він був непритомний, в легені потрапили ворожі бактерії — тоді неминуче захворювання.

Він навпомацки знайшов на поясі сумочку, дістав герметично загвинчений флакон, вийняв з нього дві пілюлі психостимуліну. Це був сильнодіючий препарат для імунітету проти чужопланетних мікроістот.

Заграва просунув руку в отвір шолома, ковтнув пілюлі. Потім рішуче зняв шолом. Якщо до цього часу він не отруївся повітрям планети, то й далі нічого не буде. Адже аналізатори показували підходящу для людини атмосферу.

Він поглянув угору. На небі пливли хмари. Інколи серед них визирали зірки. Тоді на планету надало жовтаве і сріблисте сяйво.

Іван став на коліна, потім звівся на йоги. Побиті місця дали себе знати. Він ступнув два кроки вперед. Щось заважало. Ага, це стропи парашута.

Заграва відстебнув їх, кинув геть. Трохи подумав. Що з ними робити? Може, здадуться на що-небудь? Треба скласти.

Він рушив до купола. Під ногами хрумтів пружний мох. Заграва насилу згорнув гігантський купол парашута — присмалений, напівзгорілий. Це його дуже втомило. Він сів на згорток, щоб відпочити.

І раптово перед ним виникло обличчя Марії. її очі злякано дивилися на нього. Вона щось казала, вона щось хотіла передати йому! Що це? Ну, звичайно, вона опустилася на планету і теж самотня, як і він.

А потім — знову пітьма. Видіння зникло. Іван схопився на ноги. Серце затопила хвиля відчаю. Але він одразу міцним зусиллям волі вгамував стихійний порив. Тихо. Спокійно. Адже прийшло найстрашніше! Чи думав він про таку можливість? У глибині свідомості — так. Але їй не казав. Як вона витримає такий удар? Як стане діяти? Необхідні спокій і витримка. Недарма вони спілкувались на відстані. Тепер можна буде спробувати знайти одне одного. Це не те, що радіо, але є надія. Та й радіо тут не допомогло б. За чотири хвилини після її падіння корабель пролетів тисячі кілометрів…

В душі прозвучав іронічний голос. Звідки він? Чий? А-а! Це ті скептики, які пророчили невдачу. І вона сталася. Що тепер зробить Заграва для науки Землі? Що цінного залишить для майбутніх експедицій?

— Тихо. Геть, мізерні думки! Людина й без техніки, без приладів — найскладніший прилад, найчудовіша машина. Поки я дихаю, поки бачу, чую і відчуваю — я вчений, я людина, я дослідник. Нам треба відшукати одне одного. За всяку ціну. Хай на це піде місяць, рік, десять років, але ми зустрінемось. І тоді ніщо не застрахає нас. Одна людина — це просто людина. А двоє людей — це вже людство! Людство!

Іван глибоко зітхнув. Треба щось вирішувати. Діяти! Але мозок, затуманений втомою, відмовляється працювати. Необхідно відпочити. Діждатися світанку. А потім зорієнтуватися в обстановці. Іван розстелив купол парашута, загорнувся в нього. Майнула думка: «Тут можуть бути хижі тварини». Він відігнав її і все-таки пересунув наперед кобуру в ВЧВ. На всяк випадок. У мозку попливли думки про їжу, про житло, про тутешніх істот. А воля владно наказувала — завтра, завтра!

Випливло з темряви обличчя Марії. Ніби марево…. «Голубко моя! Як тобі?» Чомусь Іван не хвилювався за неї, не вболівав. Він тільки милувався її сяйвом, купався у променях її очей і плив, плив на хвилях забуття.

Підсвідомість щось говорила, застерігала. Слух приносив до мозку звуки живих істот, якесь шамотіння. В темряві з’явилися рухливі постаті. Вони кільцем оточували космонавта.

А він спав, марив.

Все ближче, ближче зграя тіней. Вони підкрадаються до небесного прибульця, оточують його тісним колом.

Заграва заворушився, відчув якусь небезпеку. Хотів підвестися. І не міг. В’ялість валила вниз. Що це?

Він у півтемряві побачив істот, збагнув небезпеку, відчув, як холодні меткі кінцівки торкаються скафандра, інстинктивно зрозумів, що треба боронитися.

Руки потягнулися до кобури. Але її перехопили, затиснули чимось липким, в’язким. Навколо тіла обвилося щось схоже на вірьовку.

Іване, Іване… Що з тобою? Чому свідомість твоя спить? Чому не можеш ти розплющити повік, ніби налитих металом?

Його тіло підняли вгору, понесли. Він смикнувся кілька разів, намагався звільнитися з обіймів невідомої сили, та годі!

На душі стало спокійно. Хай буде що буде. Його не б’ють, не вбивають. Це ті ж самі істоти, яких він бачив на екрані. Вони розумні, хоч і на примітивному рівні. Може, пощастить знайти спільну мову з ними. Адже для цього вони й прилетіли сюди.

Істоти, які несли Заграву, повернули в густі хащі. Тут було наче видніше. Космонавт відзначив це дивне явище. Стовбури дерев ніби випромінювали сяйво. Істоти — його напасники — теж світилися. Вони були схожі на дивних гномів, які раптом вилізли з-під землі.

Заграва не міг розглядіти точних обрисів. Він лише бачив круглі голови і сріблисту щетину навколо, яка здавалася в пітьмі ореолом. Чув гамір, якесь попискування. Голоси істот були не схожі на голоси людей Землі, але навіть у напівнепритомному стані Заграва відзначав доступність вимови для людини…

Що ж вони з ним хочуть зробити? Для чого полонили? Куди несуть?

Хащі чужого, дивовижного лісу похмуро мовчали, промінились химерним сяйвом. А істоти несли свого небесного полоненого все далі й далі, назустріч невідомому.

Несподівана зустріч

Так минуло кілька годин.

Іван помітив, що хмари між верховіттям лісу зарожевіли, дивне проміння дерев зникло. Стовбури набули фіолетового кольору, віялоподібні листочки засріблилися.

«Дивна трансформація, — подумав Заграва. — Фосфоресценція в темряві…»

Істоти теж перестали світитися. В бляклому розсіяному промінні тутешнього світанку вони скидалися на великих лемурів, зарослих вогнистою вертикальною шерстю. Але найхимернішим було обличчя. Воно мало троє круглих очей, навколо яких дрібно тріпотіли сріблисті вії. В центрі того трикутника Заграва помітив зарослі волоссям отвори. Ні рота, ні носа, ні чогось подібного до обличчя земних людей він не побачив.

Пересувалися істоти плавними стрибками, ніби періодично пливучи в повітрі. Це було дивно: їхні кінцівки, здавалося, не робили значних зусиль. Може, в них використовувалась якась невідома для Землі енергія?

Хащі раптово обірвались. Перед процесією виникла широка галявина. її вже освітлювало сонце — зірка Тау Кита. На траві і моху мерехтіла густа роса, на тім боці галявини курівся димок вогнища, виднілися якісь примітивні споруди.

Назустріч тим, які несли Заграву, висипала юрба інших істот. Вони галасували, оточивши процесію великим кільцем. Космонавт помітив, що всі вони були однакові. Здається, поділу на стать не помічалося. У всякому разі, на зовнішній вигляд.

Серед юрби було багато малят. Вони верещали пискливими голосами, підскакували, заглядали в обличчя Заграві.

«Напевне, діти», — подумав він. Як і на Землі, вони найцікавіші. Чи не гадають вони, що батьки принесли їм їжу?

Ця думка змусила Івана задуматись. Він трохи оволодів собою і тепер міг розібратися в ситуації. Він не знає ні побуту, ні звичок тутешніх істот. Він зв’язаний і безпорадний. Що вони збираються робити з ним? Як поставляться? Чи знають, що він прибув з неба, чи ні?

До процесії з великої кам’яної халабуди, згромадженої з чорних велетенських брил, вийшла ще одна істота. Ті, що несли Івана, поштиво зупинилися перед нею. На істоті космонавт помітив барвисті прикраси з якихось камінців, нанизаних на вірьовочку. «Напевне, вождь», — майнуло в думці. Дивний погляд трьох очей зупинився на полоненому. Прозвучав високий голос. Передня кінцівка, схожа на гіпертрофовану руку, вказала кудись.

Тоді істоти хутко понесли Заграву до купи каміння, де курівся димок. Вони поклали його біля вогню, притуливши спиною до чогось холодного. Заграва глянув скоса — йому в спину муляли барвисті камінці. Він подивився вгору. Такі прикраси густими гірляндами увінчували якусь непорушну постать.

«Ідол, — подумав Заграва. — У них, напевне, примітивне поклоніння. Та чи не думають вони принести мене в жертву йому? Ще цього не вистачало. Летів, щоб принести істотам світло розуму, а вони залюбки з’їдять такого посланця…»

Навколо діялось щось незвичайне. Вождь чи жрець зупинився перед Загравою, ліг на грунт. Йому наслідувала вся юрба. Вони простягали до Заграви передні кінцівки — «руки», щось кричали, аж лящало у вухах. Вони чогось чекали від Заграви.

Але чого?

Може, вони приймають Заграву за бога? Тоді чому вони не розв’яжуть його? А втім, дикуни Землі колись били своїх богів, чого ж чекати від примітивного розуму?!

Істоти довго кричали, лементували. Потім замовкли. Вони довго дивилися на Заграву, ніби гіпнотизували його. І справді, космонавт відчув якусь сонливість, як і тоді, коли на нього напали. Невже у них така сильна психічна енергія? Ніби хвилі, накочується на Івана невидима сила, заколисує, вкидає у небуття. Геть, маро! Треба вирватися з цього павутиння. Інакше загибель!

Вождь знову щось закричав. Кілька істот підійшли до Заграви і, піднявши його, кинули на вогнище.

Спалахнули язики полум’я, в усі боки сипонули іскри. Заграві обпекло обличчя. Він застогнав від болю, викотився з вогнища. Істоти знову кинулися до нього, але він, вже не роздумуючи, бив їх ногами прямо в кулеподібне тіло.

Істоти відскочили. Пролунали злякані вигуки. Вождь підняв передні кінцівки, погрожуючи Заграві. Кільце істот замкнулося, запанувала тиша. І знову хвилі невидимої енергії скували Заграву, гасили його свідомість.

«Як удав, — майнуло десь у глибині мозку. — Загіпнотизують і знищать. Тільки не піддатися, не піддатися!»

В променях сонця Тау Кита, яке вставало над лісом, щось заблищало червоними вогниками. Заграва зиркнув туди. Вогники сяяли в горішній частині ідола, за гірляндами прикрас. Що це?

І раптом хвилювання стисло серце Івана. Він ще не вірив своїм очам. Невже це може бути? Невже це… Так, це він, Друг! Робот, який керував першою ракетою, який тоді так раптово замовк. Що з ним сталося? Напевне, його зіпсували ці істоти. А потім перетворили на ідола…

Он яскраво світять його червоні «очі» — аналізатори радіації. З-під гірлянд камінців виглядають руки-маніпулятори, приймачі звуків і широкі груди з рядами клавіатури.

І раптом у свідомості Заграви виникла відчайдушна думка. А що, коли Друг не зіпсований. Може, істоти тоді, нападаючи, тільки вимкнули його. Ех, якби і звільнити хоч одну руку.

Заграва нелюдським зусиллям висмикнув руку, обідравши цупкою ліаноподібною рослиною шкіру до крові. Істоти занепокоєно дивилися на космонавта, але не заважали йому. Вони, напевне, чекали, як буде діяти їхній ідол.

Тамуючи невимовне хвилювання, Іван звівся на ноги, тримаючись однією рукою за каміння. Потім він припав грудьми до робота, відкинув прикраси. Ось вона — клавіатура вмикання і первісної програми. Ну звичайно, його вимкнули! Ні, не тільки вимкнули, а й пошкодили! Іван швидко включив умовний набір цифр, але робот не ворушився.

Тим часом істоти знову загаласували. Вождь давав якийсь наказ. Група істот обережно наближалася до полоненого, пам’ятаючи попередній удар.

І раптом Іван згадав. У Друга є запасна, дублююча система. Вона ззаду, на спині.

Космонавт відкинув гірлянди камінців, знайшов маленький металевий люк. Як добре, що тубільці не деформували його. Зараз. Натиснути маленьку кнопку — все буде гаразд!

Люк відчинився. Блиснули кнопки. Іван миттю набрав потрібний номер. І одразу ж полегшено зітхнув.

Робот заворушився. Іван відступив назад, прямо назустріч істотам. Вони злякано зупинилися, щось говорили, звертаючись до вождя. Той занепокоєно дивився на ідола, який раптом ожив.

Заграва глибоко вдихнув повітря, схвильовано сказав:

— Друг!

— Капітане! — звично озвався Друг.

Він провів маніпуляторами по своїй статурі, змітаючи прикраси. Потім сказав:

— Мене щось обплутало, капітане. О, і ви в такому ж стані? Чому?

Заграва, щасливо сміючись, сказав:

— Потім, Друг, потім. Допоможи мені.

Робот ступив до капітана, хутко звільнив його від рослин, якими він був зв’язаний. Істоти, побачивши, як ідол допомагає полоненому, дружно залементували і припали до ґрунту. Тільки зграя маленьких істот, напевне, дітей, сипонула в кущі. Іван лагідно, без злоби дивився на них. Тепер вони не страшні. Тепер у нього в руках велика сила — Друг, помічник, мозок і руки, створені наукою Землі.

— Капітане! — озвався Друг. — Чому ви тут?

— Я прилетів на іншій ракеті, Друг.

— Ви прилетіли по мене?

— Так, Друг, так.

— А де Марія?

— Вона теж прилетіла. Але сталася катастрофа…

— Так, як зі мною, — зазначив Друг. — Вони тоді і напали на мене. Я питав у вас поради, а ви не сказали мені нічого. Треба було дати їм опір. Зіпсувати кільком з них рушійну систему.

— Не можна, Друг, не можна, — сказав капітан. — Це розумні істоти. А розумних істот не можна псувати.

— Але ж вони напали?

— Ми прилетіли, щоб вчити їх. Вони ще не досвідчені, Друг…

— Я зрозумів. їм потрібна додаткова інформація.

— Ти правильно кажеш, Друг. Але скажи мені, ти запам’ятав дорогу до корабля?

— До мого корабля?

— Так, Друг.

— В моїй пам’яті, капітане, є шлях. Але він дуже довгий. Вони вимкнули мою рухому частину. Аналізатори продовжували працювати. Істоти носили мене, начіпляли всяких камінців, мінералів. З того часу пройдено десять тисяч двісті одинадцять кілометрів і сто сорок три метри. Я можу вказувати вам шлях. Але це дуже далеко.

Надія, яка спалахнула в серці Заграви, знову згасла. Він зрозумів своє становище. Перший корабель був далеко-далеко, може, на іншому боці планети. За скільки часу можна пройти десять тисяч кілометрів?

Але треба діяти. Десь на планеті його чекає Марія. Вона теж сама, серед чужих, напіврозумних істот. Чи витримає вона, чи не впаде у відчай?

«Маріє, Маріє! Вір, надійся! Маріє, де ти, що з тобою? Ми поставлені долею у найважчі умови. Ми бажали цього і одержали… Чи переможе розум страх, безпорадність? Чи не погасне малесенький вогник Знання серед суцільного океану темряви?

Земле далека, підтримай мене… Підтримай нас на цій важкій дорозі. Ми не здамося, ми витримаємо всі незгоди…»

Заграва відігнав похмурі думи, поглянув на робота.

— Важко буде нам, Друг?

— Важко, капітане, — сказав робот.

— Але ж витримаємо все?

— Витримаємо, — схвально хитнув головою Друг.

А химерні срібноволосі істоти, злякано припавши до трав’яного покрову ґрунту, мовчки ждали, що ж стане діяти новий гість з небес, який так швидко побратався з їхнім божеством? Вони з подивом прислухалися до чудних звуків, які вперше звучали на їхній планеті.

І, звичайно, ніхто з них не гадав, які велетенські зрушення відбудуться в їхньому дикому світі з появою посланця далекої зірки.

Дитя Небес

За отвором притулку — ніч. Великі зірки моргають таємниче, заглядають у глибину будівлі. їхні примарні промені падають на личко дитини. Очі її заплющені, вуста напіввідкриті. Дитя спить.

Воно солодко сопе, здригається вві сні, тихенько сміється. Що воно бачить, які веселі картини постають перед зачарованим зором? Які казкові краї відкривають перед ним свої принади, свою красу?

Хай дитя спить. Хай набирається сили і мудрості, щоб безстрашно вийти на невідому дорогу в чужому світі. Та хіба чужий він після двох років страждань, пошуків і тяжкої, хоч і радісної творчої праці?

Марія дивиться в отвір входу. Там видно химерну постать Туара. Він сторожко поводить смішною круглою головою. В промінні зоряного неба світиться його руде віялоподібне волосся. Він вірно береже притулок своєї наставниці, щоб ні звірина, ні дикий щоа — місцевий житель планети Му — не пошкодили їй, не напали зненацька.

Марія ніжно дивиться на нього, в її серці виникають теплі думки. Вони хороші — розумні істоти Му. Вони ще дикі, темні і забобонні, але природа наділила їх чудовим мозком і талантом пізнання. Попереду в них славний і великий шлях. Ніхто не скаже, скільки тисячоліть чи мільйонів років триватиме той похід по крутих стежинах пізнання, але він не припиниться ніколи, поки не увінчається Вселенським Синтезом. Як і в нас на Землі. Як і всюди, де Розум шукає розгадки віковічної таємниці свого існування. Марія схиляється над сином.

— Спи, синку, — ніжно каже вона. — Спи, Васильку. Хай безжурно проходить твоє дитинство. Виростай мужній серед небезпек. Потім ми зустрінемо тата твого — і нам нічого не буде страшно…

Згадавши Івана, Марія встає, дивиться при світлі зірок на Циферблат хронометра. Вона відрегулювала його відносно доби планети Му, і тепер щовечора, хвилина в хвилину, говорить з Іваном. Говорить… Чує він її чи ні? Може, це лише примара? Може, й нема його вже, а вона посилає свої думки-тіні, які існують тільки в її уяві?

Марія, заплющивши очі, торкається долонею свого чола, деякий час стоїть непорушно, відганяючи рій непроханих думок. Геть, чорне гайвороння! Звідки ви, для чого сумнівами краєте душу мою? Чи хочете посіяти зневіру і кинути мене в небуття? Ні, серце каже правду, воно знає істину, воно відчуває… Іван живий, він бореться, він шукає, він виконує волю Землі. І я теж! Мені не соромно буде глянути йому в очі.

Чи знає Іван, як їй тяжко без нього? О, який жаль, що вона не вчилася приймати його думки! Тепер одна лише надія на те, що він колись почує її… Кожного вечора… По кілька хвилин. І в ці хвилини в ефір, у пітьму простору летить її воля, її надія, її полум’яна віра в зустріч, у таку неймовірну і бажану зустріч.

Вона сідає на кам’яному стільці, заплющує очі. Вона вольовим зусиллям відсіює всі зайві думки. Тільки тиша Космосу, сповнена клекоту далеких світів, гомону Безмежжя, панує в її мозку. Свідомість викликає його образ — рідний образ мужа, друга, коханого. А потім — мчать уявлення, ніби удар молота, в просторі. Вони потрясають ефір, жадають відповіді. їх можна вкласти у прості, зовсім прості слова:

— Друже, я жду тебе! Шукай мене по кам’яних вежах!

І уява малює на чорному тлі свідомості високі кам’яні вежі на дорогах племен, на узгір’ях, на галявинах, на звірячих стежках. Він зрозуміє, він збагне, де знайти свою дружину. Хай ще минуть роки — яке це має значення. Зате попереду — зустріч.

Потім Марія знову лягає до сина. Гладить йому голівку, думає.

Тільки два роки минуло, а стільки подій. Свідомість вертається назад, у калейдоскопічній барвистості відновлює страшні і бурхливі події…

Вона падала в ущелину поміж горами. Капсула покотилася вниз, потрапила в гірський потік. Стропи велетенського парашута обірвалися на камінні.

Потік підхопив капсулу, кинув на пороги. Марія від хвилювання і потрясіння знепритомніла. Коли вона отямилась, капсула вже стояла на березі, а навколо неї метлялися якісь тіні.

Це були живі істоти.

Марія впізнала їх. Вона бачила їх на екрані Міжзоряного Пульта там, на Сонячному Острові. Це їх родичі пошкодили тоді робота Друга. Що вони роблять з капсулою?

Істоти підняли капсулу і кинули її знову на каміння. Марія злякано завмерла. Чого вони бажають? Може, вважають капсулу великим горіхом і хочуть розбити її, щоб поласувати начинкою? Не треба допускати цього.

Ось істоти збираються знову гуртом біля апарата. Марія схопилася за вібратор. Іван попередив, що це стане в пригоді. Але як? Знищити кого-небудь з них? Ні, навіть думка про це бридка! От, па панельці написано: «Атмосферна сирена». Тут автоматичне і ручне вмикання. Тут рятунок.

Марія натиснула кнопку. Страшенний рев потряс капсулу. Істоти, мов розметані вихором, розбіглися.

Марія встала з сидіння, відчинила люк. Не можна ждати. Треба рішуче діяти. Вона вже знає як!

Вона вийшла з капсули, опинилася на крутому березі потоку. В імлі громадилися гори, бовваніли срібнолисті ліси.

Побачивши невеличку постать, оранжеві істоти знову почали наближатися. Вони дружно галасували, певно підбадьорюючи одне одного. Марія вийняла вібратор, застережливо підняла його вгору. їм треба продемонструвати силу розуму. І не лише силу, а й доцільність.

Марія спрямувала розтруб ВЧВ на близьку скелю. Натиснула спуск. Потужний потік енергії різонув по каменю. Але скеля лишилась цілою. Марія розгублено поглянула на вібратор. Не вийшло! У чому ж річ?

В очі їй впала шкала резонансу. Ага, ось де причина. Треба настроїти на резонанс породи. Вона миттю згадала відповідні дані, відрегулювала ВЧВ. Істоти тим часом здивовано спостерігали за незрозумілими діями дивного створіння.

Марія знову провела променем по скелі. Камінь з тріском розвалився. Істоти від несподіванки закричали, попадали на діл.

Тоді Марія зменшила потужність струменя енергії і, підійшовши ближче до каменя, почала обробляти його з усіх боків. Під Дією невидимої радіації руйнувались молекулярні зв’язки породи, і пласт за пластом падали донизу. Нарешті від скелі залишився геометрично правильний куб.

Істоти дивилися — вражені, загіпнотизовані. Марія ще обробила невеликий камінь поряд, перетворивши його в шестигранник. Тоді істоти щось залементували і кинулися врозтіч.

Марія полегшено зітхнула. Тепер вони залишать її в спокої. Могутність творчості подіяла на них сильніше, ніж сила. Бо руйнує і смерч, і блискавка, і хвиля потоку, а творить тільки розумна істота. Вони досі бачили творчість природи і не знали джерела її, а тепер перед ними з’явилася така таємнича істота.

«Хай поки що це буде забобонна повага, — подумала Марія. — Але потім я поясню їм. Ми подружимо з ними, знайдемо спільну мову».

…Так над потоком і залишилась жити Марія. Спочатку вона підтримувала свої сили запасами конденсованої їжі, яку їй на прощання дав Іван, а потім почала думати про місцеві рослини.

Вона обійшла околиці. Знайшла безліч дивних чужих трав і квітів. Довго вагалась, щоб не отруїтись, а потім вирішила покластись на інтуїцію організму.

Виявилось, що деякі корені і м’ясисті плоди фіолетових дерев поживні і смачні. Перші два дні болів живіт і свербіла вся шкіра, покриваючись червоними плямами, але згодом все зникло. Організм швидко призвичаївся до зміни харчів.

Через кілька днів повернулися істоти. Вони миролюбно виглядали з-за скель, щось гомоніли, простягали до Марії руки. Вона наблизилась до них, розглядала. їй подобався їхній вигляд, хоч він був і незвичний для ока людини.

На круглому тулубі була міцно посаджена велика голова. На ній різко виділялися очі — троє очей, великих, допитливих. Пересувалися істоти дивно: частково стрибками, частково пливучи в повітрі. Побачивши це, Марія була вражена. Напевне, в них діяла могутня енергія антитяжіння.

Деякі з істот осміліли, присунулися до Марії, помацали її передніми кінцівками. Вона не суперечила, стояла спокійно. Тоді й інші наблизились, оточили її дружним кільцем і радісно залементували.

Так почалася дружба.

За кілька днів вже щоа, слухаючись вказівок Марії, носили каміння, обтесане вібратором, до вибраної площини. Під великі брили підкладалися в’юнкі стебла рослин, десятки істот піднімали вантаж угору. Вони складали стіни, покрівлю, не розуміючи, чого хоче дивний прибулець.

Та коли споруда була завершена, істоти кілька годин божеволіли від радості. Марія стояла спокійно і розчулено дивилася, як вони підскакували в повітрі, обнімалися, виробляючи найхимерніші па.

«Хай радіють, — думала вона. — Це перша радість творчості. Звідси й проляже їхня дорога до вершини розуму…»

Минали дні. Марія з допомогою щоа збудувала притулок всьому племені, бо до цього вони жили в печерах. Окремо поставила будиночок собі.

Вона вже розрізняла істот по обличчю, по росту, по вимові. Вивчила їхню нескладну мову. Особливо їй сподобався вожак племені Туара. Він був дуже допитливий і розумний. Він швидко порозумівся з Марією, легко засвоював земні слова, бо мови щоа не вистачало для повного єднання. Туара на ходу схоплював значення нових понять. Він майже не відходив від будиночка Марії.

Та ось прийшло несподіване. Марія відчула себе вагітною.

Вона вражено прислухалася до себе, до порухів нової істоти в лоні. Це було радісно і тривожно. Це було несподівано і разом з тим символічно.

У неї народиться дитина. Житель нової планети. Ніби невидима доля посилала їй чудовий знак. Вони не загинуть на планеті Му, вони посіють тут сильний, могутній корінь, який дасть нову цивілізацію.

Марія тепер береглася, не ходила далеко від притулку. Плоди їй приносив вірний Туара, дивуючись, чому повелителька так мало рухається. Одного разу він запитав її:

— Ма-ора… Ти лежиш… Ти не ходиш… Чому?

— У мене буде дитина, Туара, — сказала Марія. — Скоро.

— Дитина? Що це?

— Маленький щоа. Розумієш?

— Маленький щоа. Я знаю. Ми теж ідемо в печери, коли настає час нових щоа. Це гарно. У нашого племені вже буде два повелителі небес. Ти, Ма-ора, і твій маленький щоа — Дитя Небес.

Марія слухала його, вдячно всміхалася. Так — це справді буде Дитя небес. Весь Космос буде його вітчизною. Яким він буде? Який матиме погляд на світ, народившись у Безмежжі?

Минули місяці. В неї з’явився син.

Вона його назвала Васильком.

Щоа раділи, святкували знаменну подію. Носили Марії плоди і солодке коріння.

Син кричав, смоктав молоко матері, дивився синіми оченятами на сяйво Тау Кита, на блискотливі зірки. Йому було байдуже, як звалися зірки, планета, істоти. Для нього все було єдиною природою, яка пестила його, годувала і давала досвід для розуму.

Коли Василько підріс, Марія вирішила рушити в мандри. Важко сподіватися, що в ущелині між горами Іван знайде їх. Вихід тільки один. Іти по планеті, залишаючи після себе якісь помітні знаки…

Вона мандрувала разом з племенем. Щоа з радістю згодилися на це. Покровителька мала могутні сили.

Вона захищала їх від нападу хижих діа, які не раз викрадали маленьких щоа, вона витесувала із скель камені для притулків, вона вчила їх новим словам. Тому вони, не роздумуючи, будували за її вказівками велетенські вежі скрізь, де плем’я зупинялось на стійбище.

На головній плиті Марія вибивала ВЧВ кілька слів: «Коханий, я жду тебе».

Туара одного разу запитав:

— Для кого ми робимо це, Ма-ора?

— Я жду ще одного посланця, Туара. Це для нього ми залишаємо знаки. По них ми зустрінемось…

— І тоді щоа будуть ще могутнішими, — радів Туара.

— Так, тоді ви станете сильнішими.

Марія, вирушаючи від потоку, захопила з капсули все, що можна було: хронометр, кілька блокнотів, фотоапарат, портативний магнітофон.

Вона занотовувала всі події, фотографувала рослини і трави, тварин і щоа. Вона записувала на магнітну стрічку мову істот, голоси тварин. Вона визначила добу, яка рівнялася двадцяти годинам Землі, відрегулювала універсальний хронометр. І, нарешті, Марія почала проводити щовечірні передачі думки, адресовані Івану.

В перші місяці нерідко на неї нападав відчай, приходила апатія. Зневіра точила свідомість, хотілося небуття. Але поступово Марія ввійшла у ритм праці, творчості. І тепер як далеко всі небезпеки! Вона вистояла у щоденній боротьбі. Вона гаряче вірила тепер, що все здійсниться, як задумано.

Туара тривожно ворушиться, щось гомонить. Біля нього в темряві постать щоа.

— Що там, Туара? — запитує Марія.

Кругла голова Туара просовується в отвір. Він радісно каже:

— Це втікач з полону. Він був з ворожим племенем. Він був далеко. Він каже, що бачив у великому лісі вежу. Таку, як ставимо ми. Тільки більшу.

Марія схопилася з ложа. Серце забилося боляче, защеміло.

— Говори, Туара! Говори! Яка вона? З чого зроблена?

— Не з каменю. Ті, чужі щоа, казали, що вежа спустилася з неба. Вона блискуча. І гладенька. Я й подумав, що то твій товариш — Посланець Небес.

Сльози підступили до очей Марії. Вона закам’яніла на місці від несподіванки, а ураган думок уже завихрився в мозку, бурхливо породжуючи надії, радість, нові сподівання.

— Туара! Він знає, де це? — ледве стримуючись, запитувала вона. — Він знайде дорогу?

— Важко, — сказав Туара. — Але знайде. Це далеко. Та хіба нам страшно? З нами ти, Ма-ора. З нами Дитя Небес. Нам не страшні діа, нам не страшні урагани і зливи. Ми підемо з тобою, Ма-ора. Ми знайдемо небесну вежу.

— Дякую тобі, Туара, — схвильовано сказала Марія. — Васильку, вставай! Вставай, синочку!

Син бурмотів щось уві сні, відбивався ніжками. Марія сміялася і плакала, загортала його в покривало з шкіри хижого діа.

Що ж воно? Звідки? Невже нова експедиція? Так швидко?

Що б там не було, а це радість. Велика радість і надія!

Вперед. Тільки вперед. Там світло, там зустріч, там посланець розуму рідної Землі.

Перші сторінки історії Му (З блокнота Заграви)

…Отже, несподівана зустріч з роботом, з Другом врятувала мене.

Далі все було незрівнянно легше, ніж раніше. До мене повернулася впевненість, віра у перемогу, віра в зустріч з Марією.

Розумні істоти одразу ж визнали моє старшинство, мій авторитет. Повний послух їхнього бога був найкращим доказом моєї могутності. Я почав жити серед них, збудувавши з допомогою Друга тимчасовий притулок.

Перш за все я вирішив познайомитись ближче з істотами, або щоа, з їхньою мовою. Без них я не міг нічого зробити — ні мандрувати по планеті, ні шукати Марію, ні навіть вирішити проблему харчування. За Друга я не боявся: він був розрахований на використання будь-якої енергії — сонячної, грозової, атмосферної, ядерної. Але про себе треба було потурбуватись. Я спробував десятки різних плодів і трав, деякі з них були їстівними.

Я вивчив нескладну мову щоа, подружив з вожаком, який у перший день хотів принести мене в жертву «богу». Його звали Луакон. Він був дуже добрий і мудрий щоа. Коли я згадав якось про нашу першу зустріч, він дуже хвилювався.

— Щоа не знали, — казав він. — Щоа думали, як краще. Вони хотіли переконатись. Твій блискучий слуга був нашим повелителем. Ми принесли тебе, щоб знати, що він скаже. А він мовчав. Ми думали, що він бажає твоєї смерті. А потім він звільнив тебе. І ми побачили, що ти божество.

— Гаразд, гаразд, — сміявся я. — Я ж не гніваюсь на вас, Луакон. Тільки не називай мене божеством. Краще зви Наставником. Я не вождь, не бог, а вчитель. Я буду вчити вас. Для цього я й прибув до вас.

— Звідки, Наставнику? — запитував Луакон.

— З іншої планети, друже.

— З іншої Му?

— Так, Луакон, з іншої Му. Вона далеко, біля іншого Сонця, або Усо, як ви звете.

Луакон радів, як дитина. Він дуже любив розмовляти зі мною, швидко сприймав нові поняття, навіть абстрактні. Від нього я поступово довідався про їхні звичаї, стосунки, думки. Спостереження за життям племені дали ще багато різних фактів. Уже тепер я маю можливість коротко описати життя щоа — розумних істот планети Му — другої планети в системі Тау Кита, тубільною мовою.

Вони істоти іншого напрямку еволюції, ніж той, що панує на Землі, хоч між нами є багато спільного.

Щоа — досить високі істоти. Вони у розпрямленому стані сягають до двох метрів. Тулуб круглий, тугий, з двома парами кінцівок. Передні, як і в людей, служать для хватання, для роботи, задні — для пересування. Але основна енергія для пересування мені досі не відома. Щоа легко підіймаються в повітря плавними стрибками. При цьому в них віялоподібне волосся навколо голови і верхньої частини тулуба настовбурчується і на кінцях його тріпоче оранжеве полум’я. Я гадаю, що волосся в них є приймачем просторової енергії. А в організмі відбувається трансформація цієї енергії в антигравітаційний ефект. Але це будуть знати майбутні вчені, які прилетять на Му. Коли це станеться — не має значення. Я радий, що зможу залишити для них свої перші недосконалі записи.

Щоа мають на широкому круглому обличчі троє очей. Своєрідний трикутник вершиною вгору. В центрі — отвір, закритий густою щетиною. В тому отворі створюються вібруючі звуки, які служать для спілкування, тобто наш мовний апарат. Але я довго не міг дізнатися, як вони їдять?

Тільки згодом я побачив це. В них спереду, в центрі тулуба, був ще один отвір. У нормальному стані його не було видно. Він закритий зморшками тугої шкіри. А коли наступав певний час, зморшки розходились, і щоа вкладали в отвір плоди, коріння рослин і соковиті стебла трав чи мохів. Через кілька хвилин висмоктані залишки їжі викидались назад.

Я знаю, що в них травний апарат дуже відрізняється від земного, але експериментальну перевірку треба теж залишити до прильоту нової експедиції.

Звукових отворів я не бачив. Можливо, щоа сприймали звуки всією поверхнею тіла або голови.

Очима були два нижніх отвори. А верхнє «око» було насправді конденсатором і генератором психічної енергії. Ним вони посилали імпульси своєї волі, бажання, відчували настрій співрозмовника, друга, ворога. Саме цією енергією вони впливають на деяких тварин при полюванні, нею вони приспали, знесилили мене при першій зустрічі. Але щоа ще не знають про творче застосування Цієї енергії, вірніше, вони не вміють робити цього. У мене є прекрасний плай. Якщо все буде гаразд, я спробую провести цікаві експерименти.

Щоа живуть невеликими племенами. Вони двостатеві. У певний час деякі з них відокремлюються, віддаляються у темні печери. Тоді про них піклується все плем’я. їм носять їжу, чатують біля тих печер.

У день очікування щоа танцюють танці радості, палять вогнища, співають ритмічні мелодії.

І ось з печер починають вискакувати один за одним маленькі істотки — діти щоа. Вони жваві, рухливі, енергійні. їх розбирають спеціальні няньки, які доглядають малих. У перші дні діти п’ють густу рідину, що виступає на отворі для прийому їжі, а потім через деякий час переходять на звичайні плоди чи стебла.

Ростуть молоді щоа надзвичайно швидко. Через рік вони вже дорослі. В розумовому відношенні теж. Я в цьому особисто переконався.

Недавно вмер вожак племені Луакон. Перед тим він сказав, що незабаром піде звідси. Коли я запитав, звідки він знає, Луакон відповів:

— Всі щоа знають. Вони бачать. Вони бачать трохи наперед. Луакон щасливий, що побачив Наставника, який прийшов з неба. Ми темні. Ми нічого не знаємо. Та Луакон розуміє, що Наставник приніс на Му світло. Щоа вічно будуть любити тебе. Я йду. Після мене залишаються мої малі щоа — Адаон і Ітиней. Вони стануть вожаками. Я знаю — Наставник не покине їх.

Луакон помер. Вожаками повинні були стати діти його — Ітиней і Адаон. За традицією плем’я в такому випадку розділялося на дві частини. Хто бажав — ішов за одним, інші — за другим. Але я, дізнавшись про такий звичай, порадив не робити цього.

Я казав молодим вожакам:

— Розділюючи плем’я, ви послаблюєте його. Не роз’єднуватись треба, а навпаки — шукати об’єднання з іншими племенами.

— І не воювати з ними? — запитав здивовано Ітиней.

— А для чого? — в свою чергу дивувався я. — Воюючи, ви зменшуєте і свої сили, і сили інших племен. Об’єднуючись з ними, ви збільшуєте ці сили. А хто сильніший, той більше і зробить.

Молоді вожаки слухали, мовчали, думали над новими поняттями.

Одного разу плем’я зустрілося з ворогами. Десь спереду почався бій. Бої відбувалися дуже дивно. Ряди супротивників, як звичайно, вишиковувалися один проти одного і посилали з своїх рядів бійців для поєдинку. Бійці змагалися між собою потоками психічної енергії, намагаючись підкорити супротивника гіпнотичним впливом. Хто падав, того вважали переможеним. Його забирали і клали позад себе, як трофей. Такий бій міг відбуватися по кілька діб, аж поки з одного боку не залишалось жодного бійця. Тоді переможці зв’язували всіх переможених і залишали їх у хащах напризволяще, хижакам.

Я втрутився у цей дикий і жорстокий поєдинок. Коли чужі щоа побачили мене і Друга поряд, вони дуже здивувались і злякалися. Шеренга чужих почала відступати. Тоді я крикнув їм:

— Не бійтеся. Ми нічого лихого не зробимо вам. Приєднуйтесь до племені. Будемо разом жити і шукати їжу. Будемо разом робити притулки для всіх щоа, боротися проти хижаків і негоди.

Чужі щоа слухали, дивувалися. Але підходити боялись. Бій не відбувся. Лише на третій день, коли Усо піднялося над хащами лісу, посланці від чужого племені прийшли до нас. Вони говорили зі мною, з вожаками Ітинеєм і Адаоном. Вони згоджувалися на спілку.

Великий похід (Продовження записів Заграви)

Минуло кілька років. Під керуванням Ітинея і Адаона зібралося багато племен. Це вже була невелика держава. Слава про неї линула по планеті Му. Здалека прибували нові племена, вони вливалися в могутнє об’єднання.

Я навчив щоа будувати притулки, користуватися знаряддям. Спочатку кам’яним, а згодом металевим. За допомогою Друга, який мав колосальну інформацію у своїй пам’яті, я зробив сокири, кирки, молотки, пилки, тачки. Я використовував здібність щоа підійматися в повітря для перенесення вантажів. Я навчив їх шукати залізні і мідні руди, створювати сплави.

Можна було б дуже швидко побудувати деякі машини, але я, подумавши, вирішив не поспішати. Хай вони йдуть шляхом еволюції без стрибків. Хай засвоять перші ступені цивілізації. Надмірне насичення зовнішньою могутністю могло дати й негативні наслідки.

Але досі все було гаразд. У головному городищі держави вже існувала школа. Там я збирав найбільш талановитих дітей щоа і розповідав їм про світ, про його будову, про етично-моральні норми розумної істоти. Я розповідав їм про переваги єдності і про шкідливість ворожнечі. Я говорив їм про безмежність світів, про розумних істот на інших планетах, про досягнення людської цивілізації, яка вже посилає сипів своїх до далеких зірок, щоб допомогти таким, як вони, істотам швидше подолати перші ступені розвитку.

Разом з тим я безперервно думав про долю Марії. Підсвідомо я був переконаний, що вона живе, шукає, бореться. Я відчував інколи образи її уяви. Особливо ввечері, коли заходив Усо. Тоді повторювався весь час один символ — висока вежа. Я спочатку не розумів, до чого йдеться, чому вона посилає такий образ. Але час приніс розгадку.

Ми зустріли таку вежу на березі моря. Вона була змурована на попелищі якогось стійбища щоа. Я з хвилюванням і невимовним почуттям щастя читав висічені на камені слова: «Коханий, я жду тебе».

Вона таки жива. Серце говорило правду. Та чи й могла вона бути мертвою — моя надія, моя віра, моє майбуття?

Ми рушили вслід за тими вежами. Я посилав щоа на всі боки, щоб дізнатися, де ще є подібні мурування, намагався визначити, куди йти. Одного разу Друг заявив, що напрям веж збігається з напрямом до тієї місцевості, де лежить ракета. Це принесло мені велику втіху.

Минали місяці, роки.

Нам заважали зливи, грози. Напади диких діа. Незадоволення напівдиких племен, які приєднались до пас. По кілька місяців доводилось возитися з непокірними, роз’яснювати, заохочувати їх великими подарунками, інколи демонструванням могутності.

Коли нарешті все налагоджувалось, велетенська лавина племен рухалася далі, посилаючи вперед розвідників. Я мріяв розшукати Марію, ракету і побудувати перше велике поселення, де можна було б чекати нової експедиції з Землі. Те місто стане бастіоном знання на Му, вогнищем еволюції.

Друг розглядав виднокіл, думав, перевіряв свою інформацію. Одного разу він сказав мені:

— Щось змінилося. Досі все було гаразд, а тепер ні. В моїй інформації нема цієї місцевості. Тут була рівнина, а тепер застигла лава.

Справді, перед нами височіла гряда вулканів. Дорогу перегороджували потоки лави, хаотичні нагромадження базальтів.

Ми довго йшли в обхід. Напевне, за ці роки відбулося багато геологічних катаклізмів, які змінили пейзаж. Потім, знову ми натрапили на вежі, залишені Марією.

Я був невимовно щасливий. Коли щоа відпочивали по тимчасових притулках, я приходив до вежі і цілував букви, вибиті її рукою. І в такі хвилини я відчував її серце в собі, я був поряд з нею, знав, що страшні роки мук і страждань, випробувань і творчості — це лише прелюдія до великих, чудових звершень.

Та ось раптово, тоді, коли вже було зовсім недалеко до мети, великий похід щоа зупинився. Сталася катастрофа, яку я передбачав підсвідомо, якої завжди чекав і боявся.

«Небесна вежа» (З блокнота Марії)

…Вже три роки, як я знайшла «небесну вежу». Ми побачили першу автоматичну ракету Землі, а не корабель нової експедиції, як я думала спершу.

Це принесло велике розчарування, але й велику радість. Адже в ракеті було багато апаратів, була енергія, припаси, які адресувалися розумним істотам зустрічних планет, зразки земних виробів, харчі, фільми, книги, вбрання і безліч потрібних наукових і побутових речей.

Туара з племенем супроводжував мене до ракети. Тут ми застали інше плем’я, яке поклонялось «небесній вежі». Вони зустріли нас вороже, не допускали до свого «храму», але після демонстрації сили — я променем вібратора зрізала одразу кілька велетенських скель — пропустили нас.

Після довгих розмов з Туарою вони пом’якшали. І тепер уже поклонялися мені і Васильку — Дитині Небес.

Для мого сина все було цікавим, незвичайним, чарівним. Він бігав по всіх коридорах, закутках, сідав за пульт управління, натискував кнопки. Але я заборонила йому так робити. Я боялася, щоб він чогось не пошкодив.

Василько плакав, сердився, довго не міг заспокоїтись. Але я пояснила йому, що «небесна вежа» повезе нас додому, до рідної Землі. А тому не треба псувати її. Хай син спочатку виросте, вивчиться, а потім вже буде керувати «небесною вежею». Після цього Василько заспокоївся.

Минав час. Я уважно вивчала систему корабля, користуючись великим інформаторієм, де було зосереджено все: бібліотеки, схеми всіх вузлів корабля, вказівки для можливих пошкоджень і багато іншого.

Мені важко було розібратися в усій складності апаратів. Адже я не була підготовлена так універсально, як Іван. Та мені хотілося одного — зрозуміти і опанувати систему зв’язку. Ех, якби хоч слово з рідної Землі! Або передати їм!

Тим часом ішли роки. Я по-справжньому почала вчити Василька. Він жадібно вивчав мову, читав художні книги, дивився фільми про життя Землі, студіював фізику і математику, доступну для п’ятнадцятилітнього віку. Він зачаровано спостерігав картини земних подій, величні споруди, геніальні утвори мистецтва, прекрасні обличчя людей, яких він ніколи не бачив.

Нарешті я збагнула систему зв’язку. Вона діяла автоматично. У певні періоди, коли на небі видно було невеличку зірочку — рідне Сонце — антени корабля починали рухатися, слідкуючи за ним. Треба лише ввімкнути апаратуру і слідкувати за екранами.

Ми проводили час у капітанській каюті, з напруженням ждучи бодай якого-небудь сигналу з простору. Але все було даремно. Тихо шепотів ефір, потріскували якісь розряди, екран прорізували яскраві спалахи. Але сигналу від рідної системи не було.

Ось і зараз Василько чергує біля апарата зв’язку, а я пишу ці спогади. Я втомилася ждати. Ждати коханого мужа, ждати вісті з Землі. Я втомилася і не приховую цього. Мені важко. Але я чесно признаюся перед собою, перед своєю совістю: дай мені нове життя, і я повторю все спочатку! Тільки так… Тільки так!

Ми побудували кілометрів за три від ракети велике містечко. Ми назвали його Агоон, що значить мовою щоа — Світло. Хай буде це перше місто на Му вогнищем Світла і Знання.

Щоа вже вживають деякі знаряддя праці, мурують будинки, знають рахунок. Вони копають руду і витоплюють її. Вони будують вози на двох колесах. Я порадила їм запрягати в них диких, неповоротких, але дуже сильних тутонів. Вже два роки, як Туара з групою молодих щоа займається їх прирученням. Дев’ять тутонів добре працюють. Це страшенно тішить і радує щоа. Дуже багато допомагає їм Василько. Він учить малих дітей щоа, підказує їм форми деяких знарядь праці.

Вчора Василько розмріявся. Він з любов’ю говорить про щоа, про їхні здібності. Він мріє про той час, коли на Му розквітне висока цивілізація, як і на рідній Землі.

Я щаслива, що в нас з Іваном такий син. Батько навіть не знає про це. Коли він прийде сюди — а він прийде, я знаю, — це буде для нього найбільшим сюрпризом.

Ми щиро поглянемо йому в очі, бо вірно виконуємо місію свою. Світло Знання Землі вже сяє для темних щоа. І недаремно ми прожили так багато років на Му.

Ми зібрали безліч зразків флори і фауни, мінералів і порід. Ми визначили багато даних астрономічних і метеорологічних, етнографічних і геологічних, якщо можна вжити для іншої планети частку «гео».

Тільки б зустрітися. Поглянути в очі, в рідні очі коханого, відчути його серце біля свого.

Двері каюти, де сиділа Марія, різко відчинилися. З’явилося обличчя Василька. Він тривожно дивився на матір.

— Що тобі, синку? — запитала Марія, закриваючи блокнот.

— Матусю… Поспіши до керівної каюти. Якась передача. Я боюся повірити, але мені здається, що це Земля.

Марія скочила з крісла, захиталася. Василько підхопив її, підтримав. Обличчя в неї зблідло, очі заплющилися.

— Що тобі, матусю? — злякано крикнув син.

— Нічого, нічого, — шепотіла вона. — Це добре. Не бійся. Від потрясіння… радісного… теж буває… Веди мене, сипку.

Потьмяніло все навколо, не видно, де двері, де стіни. Ноги стали як вата. А ось і керівна каюта. Мерехтять екрани. Чути мелодію, вона одноманітна, вона повторюється Знайоме щось! Позивні! Ну звичайно — це позивні!

Серце завмирає від хвилювання. Марія сідає в крісло, кладе Руки на пульт. Ось відрегулювати трохи… Що це? Невже не сниться? Невже це насправді?

— Синку! Яка радість! Васильку, це вона — вітчизна!

На екрані, серед темряви Космосу, справді виник гігантський купол Сонячного Острова…

Зрада

На світанку Заграва вийшов з кам’яного притулку, вмився з потоку, що гримотів між базальтовими скелями поряд. Критично оглянув себе, схилившись над спокійною ковбанькою біля берега. Відбиток у воді показав зовсім сиве волосся, довгу бороду, поношене вбрання.

Іван зітхнув, сумовито всміхнувся.

«Якби не спеціальний комбінезон, — подумалось йому, — вже довелося б прогулюватись по чужій планеті в костюмі Адама або, в кращому разі, у шкурі якоїсь тварини. Зустрінемось — не впізнає Марія. П’ятнадцять років розлуки перетворили його в діда. Та дарма! Аби побачити її, поглянути в рідні очі! Мені було невимовно важко одному, а їй! Що витерпіла вона?»

Заграва підійшов до притулку, покликав робота.

Друг жваво вийшов з отвору надвір, запитав:

— Що бажає капітан?

— Пора в путь, Друг.

— Я готовий, капітане. Інформація моєї пам’яті підказує, що вже недалеко до ракети. Залишилось вісімдесят два кілометри сто сімнадцять метрів до того місця, де мене зіпсували.

— Гаразд, гаразд. Друг. Ти молодець. Забирай наші припаси і рушай. Треба дати сигнал щоа.

Робот пішов до притулку забрати речі, деякі припаси. Заграва оглянув стійбище. В тумані, що оповивав ущелину, виднілися, скільки оком кинь, гостроверхі тимчасові притулки. Де-не-де бовваніли постаті щоа — вартові.

Побачивши Наставника, вони закричали. Юрби щоа з’явилися в ущелині. Почувся гомін, шум.

Сходив Усо. Рожевіли вершини. По той бік потоку блищали хащі дерев. Туди лежав шлях через брід.

З сусідньої печери вийшов Ітиней. За ним Адаон. Вони наблизились до Наставника.

Заграва помітив, що Ітиней чомусь похмурий. Його обличчя посіріло, щетина навколо голови опала, погляд був опущений донизу.

— Що з тобою, Ітиней? — запитав Заграва.

Вожак якусь хвилю помовчав одвернувшись. Потім, певно, зважився. Він випрямився, поглянув па Заграву. В його очах загорівся чорний вогонь.

— Я хочу сказати тобі слово, Наставнику, — різко сказав Ітиней.

— Говори. Але нам пора вирушати.

— Ми нікуди не підемо, — рішуче заперечив Ітиней.

Адаон здивовано глянув на брата, щось хотів сказати, але Ітиней знову перебив його:

— Щоа не підуть з Наставником до небесної вежі. Вони повернуть назад.

Серце у Заграви впало. Ось воно! Те, чого він так боявся, про що догадувався, але не хотів допустити. Наступила протидія. Самоствердження. Він пробудив у душі щоа інтелект, а разом з ним і безліч інстинктів, які отримали велику підтримку, розум. Він ждав реакції, але не думав, що це станеться під час великого походу. Він гарячково думав, що робити, а тим часом спокійно вимовляв слова:

— Може, ти погано себе почуваєш, Ітиней? Так ти скажи нам. І потім хіба я для себе веду вас, всіх щоа, до «небесної вежі». Я бажаю вам щастя і хорошого життя.

Тисячі щоа наближалися до групи вожаків, прислухалися до палкої розмови, не розуміючи всього, що сталося. Ітиней сердито оглянув юрбу, волосся в нього настовбурчилось, заблищало срібно-рожевими вогниками. Він закричав:

— Я кажу ще раз — щоа не підуть до небесної вежі! Ми повернемо назад. Ми будемо знову жити серед своїх лісів і гір. Ми не хочемо бути рабами пришельців з неба! Хіба ти не говорив сам, що найвище благо — свобода?

— Так, я говорив це, Ітиней, — схвильовано сказав Заграва. — І стверджую це зараз. Згадай — хіба я силою вів вас сюди? Хіба я коли-небудь змушував тебе або інших до дії?

— Так! — лютував Ітиней. — Ти хитро говорив про те, що тобі бажалось. Ти вказував нам такі вчинки, які бажані були тобі. А тоді казав, що це ми самі діємо так.

— А хіба я поганому вчив вас?

— Я не знаю. Ти робив з нас рабів. Ми й досі не вільні. Ти ведеш нас, куди хочеш.

— Ти кажеш страшні слова, Ітиней, — раптом гаряче вступився Адаон. — Як ти смієш так говорити Наставнику?

— Мовчи, підлабузнику! — насмішкувато крикнув Ітипей. — Хіба ти не покірний його слуга?

— Я просто вдячний Наставнику! — обурено сказав Адаон. — Він прибув з іншої Му, щоб дати нам світло. Він навчив нас будувати і кувати метали. Він учить наших дітей і бажає добра щоа. Він іде назустріч іншим Наставникам, які теж будуть турбуватися про щоа і нести їм світло!

— Нести світло і рабство! — заверещав Ітиней. — Я не бажаю, щоб на Му жили «інші Наставники». Нам не потрібно Наставників. Щоа самі знають, як жити. Вони самі вибиратимуть свій шлях!

— Я бажаю показати вам широкий світ, — заперечив Заграва, звертаючись до всіх щоа. — Я хочу, щоб ви спілкувалися з іншими щоа, на інших далеких Му.

— Не бажаємо! — вперто і люто закричав Ітиней. Юрба підтримала його войовничими вигуками. Рої щоа піднялися в повітря, сповнюючи його безладним гомоном.

«Розкол», — майнуло у свідомості Заграви. Тепер на планеті почнеться боротьба і незгоди. Він став причиною цього. Замість Знання, приніс на планету розбрат. Краусс попереджував, що таке може бути. Чи правильно він себе поводив? Чи не втрутився у вільний розвиток іншопланетних істот?

Але сумління заспокоювало його. Саме цього слід було чекати. Там, де приходить світло, — поруч іде темрява. Все закономірно! Хай проходять і зльоти духу, і падіння. Хай тепер шукають дороги серед хаосу стихій, хай викрешують з них іскри розуму і самопізнання.

Заграва підняв руку, крикнув:

— Хто не хоче йти з нами, хай вертається назад. Хай говорить не Ітиней, а кожен за себе!

— Ти чужинець! — обурено сказав Ітиней. — Я вождь, і мій голос — закон для щоа. Ніхто не піде з тобою до небесної вежі!

— Я піду! — гордо сказав Адаон. — Я не залишу Наставника!

— Ні ти, ні Наставник не піде! — грізно вигукнув Ітиней. Сотні щоа оточили його з усіх боків. Могутні стріли поглядів уже тиснули на психіку Заграви. Він великим напруженням волі захистився від того тиску. О, це не стихійний вибух! Це, видно, давно готувалося Ітинеєм, у нього безліч прихильників — свідомих і несвідомих.

— Ти не хочеш пустити мене? — спокійно запитав Заграва. — Чому?

— Тому, що ти приведеш на Му нових Наставників. Тому, що ти зробиш щоа рабами інших Му. Ми будемо господарями на своїх землях і не бажаємо ніяких Наставників. Ти сам казав, що наша Му прекрасна. От ми й залишимося на ній, не бажаючи знати всіх інших!

— Але я бажаю, щоб ваша Му стала ще кращою, яснішою!

— Тільки без Наставників! Свободи! — крикнув Ітиней.

Його крик підхопила юрба. Заграву притиснули до притулку, в нього полетіло каміння. Він схопився за вібратор, потім одвів руку. Ні, він ніколи не застосує зброї! Не для цього вони летіли за десятки світлових років. Так все зіпсується, й Ітиней одержить для своїх маніакальних переконань наочне підтвердження. Ні, краще загинути! У свідомості виникло блискавичне рішення. Він крикнув:

— Друг, сюди!

Біля нього з’явився робот. Він оглянув юрбу, жваво запитав:

— Чому щоа метушаться? Що сталося?

— Ми йдемо звідси, Друг, — сказав Заграва. — Вони залишаються тут. Вперед.

— Я з тобою, Наставнику, — безстрашно заявив Адаон, і його очі метнули блискавиці. — Я не покину тебе ніколи. Хай сліпі і глухі будуть у темряві. Колись вони жалкуватимуть, що послухали Ітинея!

— Не пускати їх! — лютував Ітиней.

Заграва пішов до потоку. Друг, Адаон і група вірних щоа рушили за ним. На них накинулися прихильники Ітинея. Вони хапали задніх щоа, тягли їх назад. Заграва дав наказ Другу. Робот став між нападаючими і невеликою групою втікачів. Навала щоа розбилася об широкі груди Друга. Заграва і вірні друзі вже перескочили потік і були на тому боці.

— Адаон! — погрожував Ітиией. — Вернися! Не зраджуй щоа!

— Ні, — відповів Адаон. — Це ти зрадник. Ти зрадив Світло! Ги зрадив Знання! Ти забув свого батька і вдячність! Я не вернуся назад! Краще вмру, але Світла не зраджу!

— Вернися! — гриміло здалека. — Ми наздоженемо вас. Нас більше! Ми захопимо і знищимо всіх! Ми не пустимо пришельців на Му!

Друг відкидав нападаючих щоа, як м’ячі. Вони верещали, падали на скелі, підлітали в повітря і знову кидалися на робота. Він потроху відступав через потік, розбризкуючи навколо фонтани води. Щоа відстали.

Тоді Друг, вийшовши з потоку, почав доганяти капітана, інколи озираючись назад. Попереду рухалася група з трьох щоа і Заграви, замість кількох тисяч істот, як раніше. Друг наздогнав капітана, діловито запитав:

— Їхня система вийшла з ладу, капітане? Чи не так?

— Так, Друг, так, — відповів сумно Заграва. — Вони розрегулювалися. Але ми цьому не зарадимо. Хай саме життя вчить їх. Ми показали їм Світло, а тепер хай вибирають, куди іти…

— Му піде до Світла, — віддано заявив Адаон, поспішаючи рядом з Наставником. — Щоа створять чудовий світ.

Все попереду

Ліс закінчився. Друг прискорив кроки, ламаючи металевими ногами зароси водянистих рослин. Почувся його високий голос:

— Капітане! Ракета перед нами. Я правильно привів вас!

Заграва схвильовано дивиться на рівнину. Він ще не вірить своїм очам. Невже правда? Невже не сниться?

В мареві променів Усо виблискує, дивлячись у далеке небо, гостроноса ракета. Так, як і тоді, десятки років тому. Вона непорушно стоїть, очікуючи господарів.

Серце б’ється нестримно, воно ніби підштовхує свого господаря. Вперед! Вперед! Воно віщує незвичайне!

За капітаном поспішають Адаон і його прихильники. Іван чує їхні зачудовані вигуки:

— Небесна вежа!

— Яка вона висока!

— Невже вона літає?

— Літає. На ній Наставник прибув з іншої Му.

— Така велика і літає?

— Запитайте Наставника.

— Літає, — не чекаючи запитання, радісно каже Заграва. — І дуже швидко.

— От якби щоа таку вежу, — радо каже Адаон, і його обличчя міниться від розмаїтих почуттів у сяйві гарячого дня.

— Ви будете мати такі вежі! — каже Заграва. — Ви будете літати до інших Му! І над стійбищами щоа спалахнуть нові Усо!

Громаддя ракети виростає перед групою змучених мандрівників. Але що це? З отвору корабля з’являться постаті. Людські постаті. їх двоє? Невже нова експедиція?

Заграва метнувся назустріч. Затамував подих, ближче! Ближче! Друг і щоа відстали. Під ногами скриплять мохи, запалений подих зривається з пересохлих вуст. А очі до болю вдивляються в постаті, які прямують до нього!

— Марія! — не вірячи власним очам, шепоче Іван.

— Коханий! — долинає здалека.

— Марія! — кричить щасливо Заграва, і луна далекого лісу повторює той торжествуючий голос.

Вони кидаються одне одному в обійми. Немає часу. Нема десятиліть розлуки, незгод і невпинних шукань! Є лише вічна мить єднання, та мить, заради якої і треба йти назустріч смерті!

Іван цілує змарніле, худе обличчя, бачить зморшки, бачить сльози на припухлих віях. Очі Марії сяють, як тоді, на Землі, над Дніпром! То нічого, що форма міняється, старіє, — любов вічно молода, незмінна! Кохана сміється і плаче, запитує:

— Ну як? Змінилася я?

— Ні! Така, як завжди! Вічна моя! Юна моя!

Він не міг одвести від неї погляду, милувався, шепотів:

— А я? Мабуть, дідом став? Правда? Стільки часу минуло?

— Ні! — похитала вона головою. — Такий, як тоді, над Дніпром! Я не знаю тебе іншим! А ось, Іване, поглянь — впізнаєш?

Наблизився той, інший, що біг поряд з Марією. Він юний, він незнайомий Заграві. Чи, може, знайомий? На кого він схожий? Кого рідного і любого нагадує?

— Марія, — тихо говорить Іван. — Я нічого не розумію. Хіба була експедиція з Землі?

Хлопчик сміється, червоніє.

— Татку! — несміливо каже він.

Кров жбухнула гарячою хвилею до серця Заграви: «Татку!» Він каже «татку»? Невже це можливо? Марія ласкаво і ствердно хитає головою…

— То син твій, Василько!

Хлопчина припадає до батька, знеможено, щасливо заплющує очі. Нечуване, небачене, не пережите! Що це — таке прекрасне, заколисуюче? Звідки воно?

Іван притиснув сина до широких грудей, з мовчазною глибокою вдячністю дивиться на Марію. Його серце говорить без слів: «Скільки ти витерпіла, сильна моя, вірна моя, єдина моя! Яку невимірну вагу несла на плечах, на серці, мати, вічна мати нових поколінь?»

Та ось вже поруч група щоа, висока постать Друга. Робот підняв привітально руку-маніпулятор, сказав:

— Кого я бачу? Це Марія. І ще одна людина Землі.

— Марія, — крізь сльози засміялась жінка. — Ти впізнав мене, Друг. А це мій син — Василько.

— Друг радий, що все благополучно закінчилось, — сказав робот. — Друг бачить, що ракета в порядку.

Щоа з подивом і цікавістю оглядали Марію, Василька, тихо гомоніли. Від лісу наближалась ще одна група щоа. Вони були схвильовані. Попереду рухався Туара. Він здалека кричав:

— Ма-ора! Сюди прямують багато щоа. Вони зруйнували по дорозі багато племен. Наші розвідники дізналися, що вони шукають небесну вежу!

— Це Ітиней! — гнівно сказав Заграва. — Він наздоганяє нас.

— Хто такий Ітиней? — запитала Марія.

— Один з вождів щоа. Ось його брат Адаон. Він лишився вірним, він зрозумів правильно нашу появу на Му. А Ітиней…

— Я зрозуміла, — мовила Марія. — Я думала про це. Так мусило бути. Нам треба летіти у простір!

— У простір? — не зрозумів Заграва. — А потім? Що ми будемо робити на орбіті?

— Я спіймала передачу Сонячного Острова, — сказала Марія. — Земля вислала нову експедицію. Вона незабаром буде тут. Ти зрозумів?

— Тоді вперед, — твердо заявив Заграва. — Адаон, ходімо з нами. Це твої друзі?

— Друзі, — ствердно відповіла Марія. — Це Туара — вождь племені.

— Ми зупинимо навалу, — твердо промовив Туара. — Ми не злякаємося їх. Вони засліплені і хижі. Вони повертаються до давніх часів, коли щоа не знали Світла.

— Ми будемо боротися! — підхопив Адаон. — Ти, Наставнику, лети в небо спокійно! Світло, яке ви принесли на Му, не згасне.

— Ви вірні учні, — зворушено відповів Заграва. — Маріє, треба передати їм все, що можна, з ракети — книги, прилади, інструменти. Хай воно буде в тайниках. Хай вони передають тайники новим послідовникам Світла, які народжуватимуться на Му. Аж доки знання повністю не торжествуватиме на всій планеті!

— Татку, — схвильовано озвався Василько, і його сині очі загорілися вогниками рішучості. — Татку, але ж ми не покинемо Му, ми не покинемо щоа напризволяще. Я люблю далеку Землю, але я полюбив і Му. Я не буду щасливий, якщо вони — наші друзі — будуть нещасними! Я повернуся сюди і буду з ними ділити їх пошуки і горе, їх радість і розчарування. І діти мої залишаться тут, па Му. Так буде доти, поки щоа не вийдуть на широку дорогу. Так мене вчила мама, так я буду вчити моїх дітей, друзів моїх!

— Ти син мій! — ніжно сказав Заграва. — Я чую голос свого серця! Мені нічого додати — хай буде так, як ти сказав. Вперед, мої друзі!

Через кілька годин блискуча «небесна вежа» задрижала, огорнулась полум’ям, повільно знялася в повітря. Затремтіла Му, Усо закрився прозорим туманом. Прорізуючи той туман, срібною стрілою метнувся в небо корабель далекого світу. Він зменшувався, поволі зникав у безодні простору.

І ще довго було чути гримотіння згори. Потім гаряча хвиля накинулася на ліси, де ховалися щоа, спостерігаючи за невиданим чудом. Адаон прислухався до далеких відгуків луни. Він дивився в таємничу глибінь небес, і в його свідомості звучали впевнені, тверді слова Наставника, який приніс на темну Му велике Знання:

— Боріться, друзі! Боріться з темрявою, з жорстокістю, з роз’єднанням! Шукайте шляхи! До світла, до краси, до братерства! Багато перед вами страждань і негод, сумнівів і розчарувань, але пам’ятайте завжди — у вас є Брати!

І коли вам стане важко, невимовно важко, згадайте, що в небі сяють міріади зірок, інших Усо, де живуть і думають, борються і шукають істину безліч інших розумних істот — щоа! І ще згадайте, що у вас є Брати, які завжди готові допомогти тому, хто шукає, хто йде до світла!

Ми не залишимо вас. Ми будемо завжди з вами. Ми готові завжди прийти на поміч — тільки шукайте нас. І, шукаючи, не зупиняйтесь, не слухайте голосів сумніву! І запам’ятайте назавжди — Брати з вами, далекі сонця з вами, з вами вся Безмежність — і ви її Діти! Безмежжя жде, Безмежжя відкриває вам свої обійми — вивчайте його, дивіться в очі йому, ставайте істинними його синами…

Попереду — Знання, попереду — Еволюція, попереду — Безсмертя!