Червона зоря

І. ЩАСТЯ

Ці місяці… Коли я про них згадую, все тіло мені починає трепетати, туман застеляє очі і все навкруги видається дрібницею — не знайти слів, щоб змалювати минуле щастя.

Новий світ став мені близьким і, здавалося, цілком зрозумілим. Минулі поразки не лякали мене, юнацтво й віра повернулись до мене і, думав собі я, ніколи вже мене не покинуть. У мене був гарний і могутній спільник, квилити не було чого, майбутнє було моїм.

До минулого думка моя поверталася рідко, здебільшого до того, що стосувалося Нетті і до нашого кохання.

— Навіщо ви ховалися від мене з тією своєю статтю? — запитав я її незабаром після того вечора.

— Спочатку це трапилося само собою, випадково. Але потім я підтримувала вашу помилку цілком свідомо і навіть навмисне усунула зі своєї одежі все, що могло б сприяти здогадам. Я боялася труднощів і складності вашого завдання і я не хотіла вам його ще дужче ускладнювати, особливо ж, коли помітила ваш несвідомий до мене порив. Я й сама не зовсім добре розуміла себе… до вашої хвороби.

— Значить, не вона вирішила справу… Як же я вдячний моїм любим галюцинаціям!

— Так, звістка про вашу хворобу була мені з ясного неба громом. Коли б мені не пощастило вас урятувати, я може й умерла б…

Після кількох секунд мовчанки вона додала:

— А знаєте, серед ваших друзів є ще одна жінка, про котру ви цього й не подумали б. Вона також дуже вас любить… Не так, звичайно, як я…

— Енно! — одразу ж здогадався я.

— Атож. І вона також дурила вас навмисно з моєї поради.

— Ах, скільки обману й лукавства у вашім світі! — вигукнув я з жартівливим пафосом. — Хай лише хоч Менні не стане жінкою; коли б мені трапилося покохати його, це був би жах.

— Так, це страшна річ, — задумливо ствердила Нетті, і я не зрозумів її дивної поважності.

Дні минали за днями, і я радісно опановував прекрасний новий світ.

II. РОЗЛУКА

А все ж надійшов той день, якого не можу я згадати без прокльону, — день, коли між мною і Нетті постала чорна тінь ненависної і неминучої розлуки.

Зі спокійним і ясним, як завжди, виразом обличчя Нетті сказала мені, що вона незабаром мусить виряджатися разом з велетенською експедицією, організованою під керівництвом Менні. Побачивши, як приголомшила мене ця звістка, вона додала:

— Це ненадовго; в разі успіху, а я в ньому впевнена, частина експедиції вернеться дуже швидко, — разом з нею і я.

Потім вона почала пояснювати мені, в чому річ. На Марсі запаси радіоматерії, потрібної для міжпланетного руху та розкладу й синтезу всіх елементів, — вичерпувались: вона тільки витрачалася, поновити ж її не було жодних засобів. На Венері, що була майже в чотири рази молодша за Марс, яскраві прикмети свідчили про присутність під самою поверхнею велетенських скупчень радійних порід, що ще не встигли розкластися самостійно. На одному острові, що лежить серед найбільшого океану Венери і зветься у марсіан «Островом Гарячих Бур», скупчилося тої радійної породи найбільше: там і ухвалено було розпочати її негайне розроблення. Але ж перш за все для того треба було б побудувати височенні міцні стіни, щоб забезпечити працівників від впливу вогкого гарячого вітру, що лютує там гірше, ніж бурі наших піщаних пустель. Тому й виникла потреба вирядити експедицію з десятка етеронефів, що везли півтори-дві тисячі людей, з яких лише двадцята частини мала провадити хімічні роботи, решта ж — будівничі. До участі в експедиції було залучено найкращі наукові сили, в тому числі й найбільш досвідчених лікарів: небезпеки загрожували здоров’ю і з боку клімату, і з боку вбивчого проміння й еманацій радійної породи. Нетті казала, що вона не могла ухилитися від участі в експедиції; але вважалося, що коли робота посунеться добре, то вже через три місяці один етеронеф вирядиться назад зі звістками й запасом здобутої матерії. Цим етеронефом мала вернутися й Нетті, значить, через 10–11 місяців після від’їзду.

Я не міг зрозуміти, чому саме мусить їхати Непі. Вона доводила мені, що починання надто поважне, щоб від нього можна було відмовитись, — що воно має велике значення і для моєї справи, бо його успіх уперше дасть можливість часто й широко зноситися з Землею, — що найменша помилка в організації медичної допомоги з самого початку може призвести до загибелі всієї справи. Все це було так, — я вже знав, що Нетті всі марсіани визнають за найкращого лікаря для всіх тих випадків, які не вміщуються в рамки старого медичного досвіду, — а все ж мені здавалося, що це ще не все. Я відчував, що тут є щось недоказане.

В одне лише я вірив цілковито — в саму Нетті та в її любов. Коли вона каже, що їхати треба, значить і справді треба; коли вона не каже чому саме, значить не слід її й допитувати. Я бачив страх і муку в її прекрасних очах, коли вона не помічала, що я дивлюсь на неї.

— Енно буде для тебе гарним і вірним приятелем. — говорила вона з сумною посмішкою. — Тай про Неллу ти не забувай, вона любить тебе за мене, у неї багато досвіду й розуму, її порада в тяжкі хвилини дуже цінна. Про мене ж думай лише одне, — що я повернуся, якомога скоріше.

— Я вірю в тебе, Нетті, — відповів я, — а тому вірю і в себе, — в людину, котру ти покохала.

— Ти маєш рацію, Ленні. І я певна, що з-під всякого нагніту долі, з усякої катастрофи ти вийдеш вірним собі, дужчим і кращим, ніж раніше.

Майбутнє кидало тінь на наші прощальні ласки і вони зливалися зі слізьми Нетті.

III. ФАБРИКА ОДЕЖІ

З допомогою Нетті за ті короткі місяці я встиг значно просунутися до здійснення найпершої точки свого плану — стати корисним робітником марсіанського суспільства. Я свідомо відхиляв усі пропозиції читати лекції про Землю та її людей: було б безглуздям зробити це своєю спеціальністю, бо це означало б навмисне спиняти свою свідомість на образах свого минулого, котрого я й так не міг спекатись, — замість засвоювати майбутнє, котре я повинен був завоювати. Отож я надумав безпосередньо стати на роботу і вибрав для того — після уважного порівняння й обмірковування — фабрику одежі.

Звичайно, я вибрав для себе роботу найлегшу. Але мені й тут довелося чимало попрацювати, щоб себе до неї як слід підготувати. Довелося засвоїти вироблені наукою принципи впорядковування фабрик узагалі, ознайомитися спеціально з тою фабрикою, де мені належалося працювати, з її архітектурою і організацією праці, з’ясувати собі хоч побіжно призначення всіх уживаних тут машин, як і тієї ж машини, біля котрої я мусив сам працювати — в усіх, звичайно, подробицях. За цією роботою виявилась потреба спочатку добре вивчити деякі розділи загальної й прикладної механіки, технології і навіть математичного аналізу. Найбільші труднощі тут виникали не зі змісту виучуваного, а з його форми. Марсіани писали свої підручники не для людини нижчої культури. Я пригадував, як мучився я колись дитиною над французьким підручником математики, що потрапив мені до рук випадково. У мене завжди був значний потяг, як і порядні здібності до цього предмету: тяжкі для більшості учнів ідеї «межі» і «вивідної» я засвоїв був якось непомітно, ніби здавна мав з ними справу. Але в мене не було тої дисципліни логіки і практики наукового мислення, на котрі сподівався від свого читача-учня французький професор, суворий і чіткий у висловах, але ж дуже скупий на пояснення. Він повсякчас оминав ті логічні місточки, що самі собою розумілися для людини вищої культури, але не для молодого азіата. І не один раз цілими годинами сидів я над якимсь переходом, що виникав слідом за словами: «звідки, зважаючи на попередні рівняння, виводимо…» Так було мені й тепер, — тільки що важче, — коли читав я наукові книжки марсіан; ілюзія легкості й зрозумілості, що була в мене на початку моєї хвороби, зникла тепер без сліду. Але терпляча допомога Нетті повсякчас була зі мною, розчищаючи мені важкий шлях.

Після від’їзду Нетті я незабаром зважився і вступив на фабрику. Це було величезне і дуже складне підприємство, що зовсім не відповідало нашим звичайним уявленням про подібну фабрику. Тут пряли, ткали, викроювали, шили й фарбували одежу, а матеріалом для роботи був не льон, не бавовна і взагалі не волокно рослин, як і не вовна та шовк, а щось цілком інше.

В старі часи марсіани виготовляли тканину для одежі майже так само, як це робиться нині у нас: вирощували потрібні рослини, стригли вовну з відповідної худоби, розводили особливу породу павуків, з павутиння котрих мали щось подібне до шовку, і т. д. Зміну техніки викликала потреба за всяку ціну збільшити продукцію хліба. Волокнисті рослини мусили віступитись перед волокнистими мінералами, от як гірський льон. Після цього хіміки зосередили свої зусилля над дослідженням павутиння і над синтезом нових матеріалів з такими ж властивостями. Коли винайти синтез їм пощастило, то в усій цій продукції за короткий час відбулася повна революція і тепер старого типу ткання можна знайти лише в історичних музеях.

Наша фабрика була справжньою дитиною цієї революції. Кілька раз на місяць із найближчих хімічних заводів залізничними коліями доставляли до неї «матеріал» на пряжу — густу прозору матерію в великих цистернах. Особливими апаратами, що захищали матеріал від повітря, його переправляли з цистерн у великий і високо почеплений металічний резервуар, рівне дно котрого мало сотні тисяч найтонших мікроскопічних дірочок. Великий тиск продушував через ці дірочки тонесеньке павутиння, котре твердло вже через кілька сантиметрів, міцніючи. Десятки тисяч механічних веретен підхоплювали це павутиння, скручуючи його десятками в нитки різної товщини і тягли їх далі, передаючи готове «прядиво» в другий, ткацький відділ. Там ткацькі верстати плели ці нитки в різне ткання, від найбільш тендітного — як серпанок і батист, до найтовщого, як сукно й повсть; ткання невпинно тяглося широкими стрічками ще далі — до майстерні викроювання. Тут його підхоплювали нові машини, уважно складали в кілька шарів і тисячами витинали з них завчасу розмірені з планів різноманітні шматки для окремих частин одежі.

У «швейні» всі ці шматки без жодних голок, ниток чи машинок для шиття сполучалися в готову одежу. Для того рівно стулені шматки змащувалися особливою хімічною рідиною, котра розтоплювала їх, а через хвилину й випаровувалась, полишаючи шматки міцно з’єднаними, — краще, ніж би це можна було зробити яким-будь шиттям. Тим же способом скрізь наліплювалися й ґудзики, і з майстерні виходили готові частини одежі — кілька тисяч зразків, різних формою й розміром.

На кожен зріст виготовлялося кілька сотень зразків, з котрих кожен міг собі вибрати одежу на себе, що ще й полегшувалося звичкою марсіан, аби одежа була цілковито вільною. Коли ж відповідної знайти ніяк не щастило, через, наприклад, не зовсім нормальний склад тіла, то негайно знімалася спеціальна мірка, машину встановлювали на нові плани і «шили» спеціально на певну особу. Все це забирало не більше години часу.

Що ж до кольору одежі, то більшість марсіан задовольняється природнім темним і м’яким тоном самого краму. Коли ж би хто забажав іншого кольору, то його одежу негайно шлють у фарбувальню, де їй через кілька хвилин електрохімічними способами надають бажаної барви, ідеально рівної й ідеально міцної.

З цієї ж тканини, лише значно товщої і теплішої, і майже тими ж способами виготовляється й одежа на зиму. Наша фабрика цього не робила, інші ж, більші фабрики, виробляли одразу все, що лише потрібно, аби одягтися людині від голови до п’ят.

Я працював у всіх відділах фабрики почергово і спочатку дуже захоплювався своєю роботою. Найцікавіше було працювати у відділі викроювання, де мені доводилося залучати до справи нові для мене способи математичного аналізу. Завдання полягало в тому, щоб з певного шматка краму викроїти всі частини костюма з найменшою втратою матеріалу. Завдання, звичайно, дуже прозаїчне, але ж і дуже поважне, бо найменша помилка, коли її повторювати мільйон разів, мусить дати величезну втрату. І вирішувати це завдання щастило мені «не гірше» від інших.

Я всіма силами намагався, щоб працювати «не гірше» від інших, і мав, узагалі кажучи, чималий успіх. Але ж я не міг не помічати, що це коштує мені зусиль значно більших, аніж решті робітників. Після звичайних 1–6 (земного рахунку) годин праці, я дуже стомлювався і мусив негайно ж відпочивати: в той же самий час інші йшли собі по музеях, бібліотеках, лабораторіях, або ж на інші фабрики придивлятися, що й як там робиться, а то ще й навіть працювати там…

Я сподівався, що до роботи з’явиться звичка і зрівняє мене з усіма робітниками. Але вона не приходила. Я все більше мусив переконуватись, що мені не вистачає культури уважності. Фізичних рухів треба було дуже небагато і тут я мав і швидкість, і спритність навіть більшу, ніж будь-хто. Але ж потрібна була така невпинна й напружена уважність у догляді за машиною і за матеріалом, що моєму мозкові було дуже важко: доводилося визнати, що лише за низку поколінь ця здібність могла розвинутись до тої міри, яка тут була звичайною й середньою.

Коли під кінець роботи я вже стомлювався, уважність починала мене зраджувати і я робив якусь помилку або ж запізнювався на хвилинку з виконанням якогось акту роботи, — тоді негайно й не помиляючись рука котрогось сусіди виправляла справу.

Мене не лише дивувала, а подеколи просто й обурювала їхня дивна здатність, ані на крихітку по спускаючи очей зі свого діла, помічати все, що твориться навкруги. Їхнє піклування викликало в мене не так удячність, як досаду й роздратування: у мене з’являлося таке відчуття, ніби вони повсякчас слідкують за моїми вчинками… Це тривожне відчуття ще збільшувало мою неуважність і псувало мені роботу.

Тепер, коли спливло чимало часу і я уважно й уже безсторонньо пригадую все оце, я бачу, що я ставився тоді до марсіан не так, як слід було. Цілком так само запопадливо, — може тільки не так часто, — мої товариші на фабриці допомагали й одно одному. Я зовсім не був предметом якогось виключного догляду і контролю, як мені це тоді видавалося. Я сам — людина індивідуалістичного світу, — несвідомо й несамохіть відокремлював себе від решти і хворобливо приймав до серця людську доброту і товариські послуги, за котрі — як це думалося мені, людині товарного світу — мені нічим було заплатити.

IV. ЕННО

Минула довга осінь. Малосніжна й холодна зима запанувала в наших краях — середніх широтах північної частини планети. Маленьке сонце зовсім не гріло, та й світило також слабше. Природа позбулася яскравих барв, зблідла і посуворішала. Холод залазив у серце, на душі зростали сумніви і моральна самотність заброди з іншого світу ставала все прикрішою.

Занудьгувавши, вирядився я до Енно, з котрою вже давно не бачився. Вона зустріла мене як близького й рідного — ніби яскравий промінь недавнього минулого перетнув холод зими і присмерки турбот. Потім я помітив, що й сама вона була якась бліда і ніби стомлена, чи чимось вимучена: прихований сум визирав з-за її поведінки й розмови. Нам було про що побалакати проміж себе і кілька годин минуло для мене так непомітно й гарно, як ще не траплялося мені з самого від’їзду Нетті.

Коли я встав, щоб рушати до дому, нам обом стало сумно.

— Якщо ваша робота не прив’язує вас до цього міста, то їдьмо зі мною, — сказав я.

Енно одразу ж згодилась (вона якраз не працювала на обсерваторії, бо мусила перевіряти величезний запас обрахунків) і ми поїхали до хімічного містечка, де я жив сам-один на все помешкання Менні. Ранком я щодня подорожував на свою фабрику, що була за сотню кілометрів, чи за півгодини льоту від мене, довгі ж зимові вечорі ми з Енно пробували разом — за науковою працею, за розмовами, а то й гуляючи по околицях містечка.

Енно розповіла мені історію свого життя. Вона кохала Менні і була колись його дружиною. Їй дуже хотілося мати собі від нього дитину, але минали, роки, а дитини все не було. Тоді вона звернулась за порадою до Нетті. Та уважно з’ясувала що було слід і прийшла до рішучого висновку, що дітей ніколи й не буде. Менні надто пізно став з хлопця чоловіком і надто рано розпочав напружене життя вченого й мислителя. І активність його мозку своїм надмірним розвитком надламала й приглушила життєвість елементів розмноження з самого початку: допомогти тут не можна було нічим.

Присуд Нетті тяжко вразив Енно, у котрої любов до геніальної людини і глибокий інстинкт матері сполучилися в одне жагуче бажання, а на здійснення його надія раптом зникла.

Але це ще було не все: дослідження привели Нетті ще й до іншого. Виявилося, що для велетенської розумової праці Менні і для необмеженого розвитку його геніальних здібностей йому треба було якомога більше фізичної стриманості, якомога менше втіх кохання. Енно послухалась поради Нетті і швидко упевнилась, що та мала повну рацію. Менні ожив, став працювати енергійніше, ніж будь-коли. Нові плани надзвичайно швидко народжувалися в його голові і здійснювалися особливо успішно; він же ніби й не відчував утрати. Тоді Енно, для котрої її кохання було дорожче за життя, але геній коханої людини — дорожче того кохання, зробила з усього того належні висновки.

Вона полишила Менні. Це спочатку його засмутило, але потім він швидко з фактом помирився. Про дійсну при чину розриву він, можливо, і не довідався, бо Енно й Нетті затаїли її; але, звичайно, не можна було ручатися, що проникливий розум Менні не збагнув прихованої суті події. Для Енно ж життя так спорожніло, приглушене почуття творило таку муку, що через деякий час молода жінка вирішила позбутися життя.

Щоб перебити самогубство, Нетті, за допомогою до котрої пішла Енно, різними зачіпками затягла справу на один день, а сама сповістила Менні. Той як раз у цей час організовував подорож на Землю і негайно ж запросив Енно взяти участь у цій тяжкій і небезпечній експедиції. Ухилитися було годі і Енно на запросини пристала. Безліч нових вражень допомогла їй упоратися з душевним болем і на час повернення на Марс вона встигла вже в такій мірі опанувати себе, що могла взяти на себе вигляд веселого хлопчика-поета, котрого я знав на етеронефі.

В нову експедицію Енно не поїхала, поячись знову надто звикнути до присутності Менні. Але тривога за його долю не залишала її в її самотності: вона надто добре знала небезпечність подорожі. Довгими зимовими вечорами наші думки й розмови повсякчас поверталися все до тієї ж одної точки Всесвіту: туди, де під промінням великого сонця, під подихом пекучого вітру найдорожчі для нас обох істоти з гарячковою енергією провадили свою титанічно сміливу роботу. Нас глибоко зближувала ця єдність думки й настрою. Енно стала мені більше, ніж сестрою.

Якось само собою, без пориву і боротьби, наше зближення довело нас і до любовного зв’язку. Незмінно лагідна і добра, Енно не ухилялася від нього, хоч і не прагнула його сама. Вона лише вирішила не мати від мене дітей… Був відблиск лагідного смутку в її ласках — ласках ніжної дружби, що все дозволяє…

А зима, як і раніше, віяла над нами своїми холодними блідими крильми, — довга марсіанська зима без відлиг, бур і хуртовин, спокійна й нерухома, як смерть. І у нас обох не було бажання летіти на південь, де в цей час гріло сонце і повна життя природа розгортала свої пишні шати. Енно не хотіла цієї природи, що надто мало пасувала до її настрою, я ж уникав нових людей і нового оточення, бо звикання до нього вимагало нової, зайвої праці й утоми, а я й так надто повільно просувався до своєї мети. Дивною і нереальною була наша дружба-любов серед царства зими, клопоту й вичікування…

V. У НЕЛЛИ

Енно ще замолоду була найближчою подругою Нетті і багато мені про неї оповідала. В одній з наших розмов моє вухо вразила така комбінація імен: Нетті й Стерні, що видалася мені трохи дивною. Коли я руба поставив питання, Енно спочатку замислилась і ніби навіть зніяковіла, а потім відповіла:

— Нетті була дружиною Стерні. Коли вона вам цього не казала, то й мені, мабуть, не слід було казати. Я, значить, припустилася помилки, тому ви не розпитуйте мене про це далі.

Мене якось дивно вразило те, що я почув… Здавалося б, нічого тут такого нового не було… Я ніколи не думав, що я у Нетті перший. Було б безглуздям вимагати, щоб жінка, повна життя й здоров’я, гарна з тіла й душі, дитина вільної і високо культурної раси, — мусила проживати без кохання до нашої зустрічі. Чому ж тоді мусив я завдячувати своєю приголомшеністю? Я не міг міркувати про це, а почував лише одне — що мені треба знати все, знати докладно й толком. Але ж допитуватись у Енно, очевидно, не було змоги. Я згадав про Неллу.

Од’їжджаючи, Нетті казала: «Не забувай про Неллу, йди до неї в тяжку хвилину!» I я не раз уже ладнався її відвідати, але мене спиняли почасти робота, почасти якийсь невиразний острах перед сотнею цікавих дитячих оченяток, що її оточували. Але тепер усяка нерішучість зникла і я того ж таки дня прибув до Дому Дітей у Великому Місті Машин.

Нелла одразу ж кинула свою роботу, здавши її на іншу виховательку, і повела мене до своєї кімнати, де діти не могли нам перешкоджати.

Я не зважився відразу говорити їй про мету своїх відвідин, бо ж і мені самому ця мета видавалася і не дуже розумною та й не такою вже чемною. Було цілковито природною річчю почати розмову про найближчу нам обом людину, а потім лишалося тільки зачекати на зручну хвилину для мого питання. Нелла з захопленням почала мені розповідати про Нетті, про її дитинство й підліткування.

Перші роки свого життя Нетті перебула біля матері, як це здебільшого й буває у марсіан. Потім, коли треба було віддати Нетті до Дому Дітей, щоб не позбавляти її виховання впливу дитячого товариства, Нелла вже не могла з нею розлучитися і спочатку тимчасово оселилась у Домі, а далі й назавжди лишилася там за виховательку. Це не розходилося і з її фахом: вона працювала найбільше над психологією.

Нетті була жвавою, енергійною, поривчастою дитиною, повною жаги знання й діяльності. Особливо цікавив і притягав до себе її увагу таємничий астрономічний світ за межами планети. Земля, котрої ще тоді не щастило дістатися, та її невідомі люди були улюбленою мрією Нетті, улюбленим сюжетом її розмов з іншими дітьми й вихователями.

Коли було опубліковано звіт про першу вдалу експедицію Менні на Землю, дівчинка ледве не збожеволіла з радості й зачарування. Доповідь Менні вона вивчила слово в слово і потім замучила Неллу й вихователів вимогами пояснити їй кожний незрозумілий термін цієї доповіді. Вона закохалася в Менні позаочі і написала йому палкого листа, де, між іншим, благала його приставити їй з Землі дитину, котру там не було б кому виховувати: вона обіцяла виховати її якнайкраще. Вона позавішувала всю свою кімнатку земними краєвидами і портретами земних людей і почала студіювати словники земних мов, щойно вони вийшли з друку. Вона сердилась за насильство, котрого Менні і його товариші вжили над першою зустрінутою ними земною людиною — вони взяли її в полон, щоб вона допомогла їм ознайомитися з земними мовами — і в той же час гаряче жалкувала, що, від’їжджаючи додому, вони відпустили її на волю, а не привезли з собою на Марс. Вона твердо вирішила поїхати колись на Землю і у відповідь на жарт матері, що вона одружиться там із земною людиною, подумавши, заявила: «Дуже може бути!»

Всього цього Нетті сама мені не розповідала ніколи: у своїх розмовах вона взагалі уникала минулого. І звичайно, ніхто, навіть сама вона не могла б розказати цього краще за Неллу. Як яскраво світилася материнська любов у оповіданнях Нелли! Хвилинами я цілковито забував про свій настрій і, як живу, бачив перед собою чудову дівчинку з палкими великими очима і загадковим поривом до далекого, далекого світу… Але це швидко миналося: поверталася свідомість сущого, згадувалася мета розмови і знову ставало холодно на душі.

Нарешті, коли розмова діткнулася пізніших років життя Нетті, я зважився якомога спокійнішим і безстороннішим тоном запитати, як виникли відносини Нетті і Стерні. Нелла на хвилинку замислилась.

— Ага, он воно що! — зауважила вона. — Значить, ви прибули до мене за цим… То чому ж ви мені не сказали цього просто?

Незвична суворість бриніла в її голосі. Я мовчав.

— Звичайно, я можу розказати вам про це, — провадила вона далі. — Це не складна історія. Стерні був одним з учителів Нетті, — він читав молоді лекції з математики й астрономії. Коли він повернувся з першої подорожі на Землю — то, здається, була друга експедиція Менні — він виступив з цілою низкою доповідей про цю планету та її мешканців. Тут Нетті була його постійною слухачкою. Особливо наблизили їх одне до одного та терплячість і уважливість, з якими він ставився до безконечних її запитань. Це зближення довело й до одруження. Тут було ніби полярне тяжіння двох несхожих і в значній мірі суперечних натур. Згодом ця ж несхожість, виявляючись більш яскраво й невпинно в усьому їхньому спільному житті, привела їх до охолодження й розриву. Це й усе.

— Скажіть, а коли стався цей розрив?

— Остаточно — після смерті Летти. Власне кажучи, вже зближення Нетті й Летти було початком цього розриву. Нетті ставало все прикріше від холодного аналітичного розуму Стерні, що систематично й уперто руйнував усі пориви фантазії, розуму й почуття, котрими вона так щиро й широко жила. Отже, вона несамохіть почала шукати людину, що ставилася б до всього цього інакше. А старий Летта мав навдивовижу щире серце і силу-силенну напівдитячого ентузіазму. Нетті знайшла в ньому такого товариша, якого їй і треба було; він не лише тямив терпляче ставитись до поривів її фантазії, а й сам часто захоплювався ними разом з нею. У нього вона відпочивала душею від суворої, крижаної критики Стерні. І він і вона, вони обоє любили Землю мрією й фантазією, вірили в можливість спілкування двох світів, що потягне за собою великий розквіт і велику поезію життя. І коли вона довідалась, що людина з таким скарбом почуття в душі ніколи не зазнавала жіночого кохання й ласки, вона не могла того стерпіти. Так виник її другий зв’язок.

— Одну хвилину, — перебив я. — Чи так я вас зрозумів? Ви кажете, що вона була дружиною Летти?

— Атож, — відповіла Нелла.

— Але ж ви, здається, казали, що остаточний розрив зі Стерні стався після смерті Летти?

— Так. Вам цього не зрозуміти?

— Ні, я розумію вас. Я лише не знав цього.

В цю хвилину нас перебили. З якоюсь дитиною трапилася нервова пригода і Неллу негайно покликали до неї. На кілька хвилин я лишився сам. Голова мені трохи паморочилася і я почував себе так дивно, що жодними словами не міг би цього переказати. Що, власне сталося? Та ж нічого особливого. Нетті була вільною людиною, та так і поводилася. Летта був їй чоловіком? Я завжди поважав його і був би до нього однаково гаряче прихильним, коли б він навіть і не жертвував своїм життям за мене. Нетті була дружиною двом своїм товаришам одночасно? Але ж я завжди гадав, що одношлюбність у нас випливає лише з наших економічних умов, що обмежують і плутають людину на кожнім кроці; тут же цих умов не було, а були якраз інші, що не творили жодних утисків для особистого почуття і особистих зв’язків. Звідки ж бралися тривожна приголомшеність і незрозумілий біль, від котрих мені хотілося або кричати, або сміятися? Чи може я не вмію почувати так, як думаю? Здасться, так. А мої стосунки до Енно? Де ж моя логіка? І що таке сам я? От безглузде почуття!

Ба ні, ось іще що… Чому Нетті не казала мені всього цього? І скільки є ще таємниць і обманів навколо мене? А скількох їх ще очікувати в майбутньому? Ні, знову неправда! Обману тут не було. Була таємниця. Але ж хіба в такому випадку таємниця не обман?

Ці думки виром гасали в моїй голові, коли двері прочинилися і до кімнати повернулась Нелла. Вона, певне, побачила на моєму обличчі, як мені було тяжко, бо в її тоні, коли вона звернулася до мене, вже не було тої сухості й суворості.

— Певна річ, — сказала вона, — тяжко звикати до цілком чужих життєвих відносин і до звичаїв іншого світу, не мавши з ним кревного зв’язку. Ви перемогли вже багато перешкод, — упораєтесь і з цією. Нетті в вас вірить і я думаю, що вона мак рацію. А хіба наша віра в неї захиталась?

— Навіщо вона все це ховала від мене? Де тут її віра? Я не можу зрозуміти її.

— Чому вона так поводилась — я цього не знаю. Але я знаю, що для цього вона мусила мати мотиви поважні й гарні, а не дріб’язкові. Можливо, що вам пояснить їх цей лист. Вона залишила його мені для вас на випадок якраз саме такої розмови, що оце ми з вами мали.

Листа було написано на моїй рідній мові, котрої так добре навчилась моя Нетті. Ось що я там прочитав:

Коли я дочитав листа, Нелла допитливо звела на мене очі.

— Ви мали рацію. — сказав я і поцілував її в руку.

VI. ШУКАННЯ

Від цього епізоду лишилося мені на душі почуття глибокого сорому. Ще болючіше, ніж перше, став я відчувати зверхність марсіан наді мною і на фабриці, і в усіх інших з ними зносинах. Безперечно, я навіть перебільшував цю зверхність і свою нікчемність. В їхній доброзичливості до мене і в їхньому піклуванні про мене почав я добачати відблиск напівпогордливої поблажливості, а в їхній обережній стриманості — приховану огиду до нижчої істоти. Що далі, то гірше міг я розуміти справу відносно всього цього.

В усіх інших відношеннях думка лишалася ясною і тепер вона особливо вперто силкувалася поповнити порожні місця, пов’язані з від’їздом Нетті. Дужче, ніж будь-коли, був я тепер переконаний, що для участі Нетті в тій експедиції мусили бути ще невідомі мені мотиви, сильніші й поважніші за ті, що мені було нею дано. Новий доказ любові Нетті і тої великої ваги, котру вона надавала моїй ролі в праці зближення двох наших світів, знову доводили мені те, що без виключних причин вона не зважилася б на довший час покинути мене самого серед глибин, мілин і підводного каміння океану чужого мені життя, краще за мене розуміючи своїм світлим розумом, які небезпеки мені тут загрожують. Було тут щось, чого я не знав, але відносно чого був певний, що воно має якесь поважне до мене відношення. І треба було з’ясувати це щось за яку-будь ціну.

Я вирішив достукатися правди шляхом систематичних досліджень. Пригадуючи декотрі випадкові натяки, що несамохіть інколи злітали з уст Нетті, занепокоєний вираз, котрий я дуже часто помічав на її обличчі, коли побіч мене розпочиналася розмова про колоніальні експедиції, я дійшов до висновку, що Нетті зважилась на нашу розлуку не тоді, коли мені про це сказала, а вже давно, не пізніше перших днів нашого одруження. Отже, мотиви треба було шукати біля цього часу. Але де ж саме їх шукати?

Вони могли мати зв’язок або з особистими справами Нетті, або ж із походженням, характером і значенням самої експедиції. Перше після листа Нетті видавалося мені цілком неправдоподібним. Отже, треба було скерувати пошуки в інший бік і почати з того, щоб якнайкраще з’ясувати собі історію народження цієї експедиції.

Само собою розуміється, експедицію цю ухвалено було «колоніальною групою»: так звалася спілка робітників, що брали активну участь в організації міжпланетних подорожей, разом з представниками центральної статистики та заводів, що роблять етеронефи і взагалі постачають усі необхідні засоби для цих подорожей. Я знав, що останній з’їзд цієї «колоніальної групи» відбувся якраз за час моєї хвороби. Менні й Нетті брали у з’їзді участь. Я тоді вже одужував, мені було сумно без Нетті і я теж хотів був відвідати цей з’їзд, але Нетті сказала, що для мого здоров’я це було б річчю небезпечною. То чи не полягала та «небезпека» в чомусь такому, чого мені не слід було знати? Виходило отже, що треба було добути докладні протоколи з’їзду і прочитати все, що могло мати стосунок до мого питання.

Та тут стали мені на шляху перешкоди. В колоніальній бібліотеці дали мені лише збірку резолюцій з’їзду. В резолюціях розкішно було змальовано, майже до дрібниць, всю організацію величезного почину на Венері, але не було там нічого такого, що мене тепер спеціально цікавило. А це моєї справи ніяк не вичерпувало. Резолюції, попри всю їхню докладність, викладено було без жодного обґрунтування, без жодних вказівок на обговорення перед їх ухвалою. Коли я сказав бібліотекареві, що мені потрібні самі протоколи, він мені пояснив, що протоколів не опубліковано, що докладних протоколів взагалі не велося, бо ж цього ніколи на зборах технічно-ділових не робиться.

На перший погляд це видавалося правдоподібним. Марсіани, справді, здебільшого публікують лише резолюції своїх технічних з’їздів, вважаючи, що всяка висловлена будь-ким розумна й корисна гадка або знайде собі місце в самій резолюції, або ж її далеко краще й ґрунтовніше пояснить сам автор в окремій статті, брошурі чи книзі, коли надає їй порядну вагу. Марсіани взагалі не люблять надміру розплоджувати літературу і нічого подібного до наших кількатомних «праць комісії» у них знайти не можна: все скорочуються до найменшого можливого розміру.

Але на цей раз я бібліотекареві не повірив. Надто великі й поважні справи розглядав з’їзд, щоб можна було поставитись до їх обговорення як до звичайних дебатів над якимсь звичайним технічним питанням.

Я, однак, присилував себе приховати своє недовір’я і, щоб зняти з себе будь-яке підозріння, ніби покірно заглибився в розгляд того, що мені дали. Насправді ж я тим часом обмірковував план своїх дальших вчинків.

Було ясно, що з книжкового відділу бібліотеки я не видобуду того, що мені було потрібне: протоколів або й справді не було, або ж застережений моїм питанням бібліотекар майстерно їх від мене сховав. Лишалося одне — фонографічний відділ бібліотеки.

Там протоколи можна було б знайти навіть якби їх не було видруковано. Марсіани вживають фонограф замість стенографії і в їхніх архівах зберігається багато невиданих друком фонограм різних громадських зборів.

Я підгледів хвилину, коли бібліотекар був дуже заклопотаний і непомітно для нього прошмигнув до фонографічного відділу. Там у чергового товариша спитав я великий каталог фонограм. Він мені його дав.

У каталозі я швидко знайшов номери фонограм цікавого мені з’їзду і, удаючи, ніби не хочу турбувати чергового товариша діставанням їх, пішов шукати їх сам. Мені пощастило.

Всіх фонограм, як і засідань з’їзду, було п’ятнадцять. До кожної, як це звичайно у марсіан робиться, було додано писаний заголовок. Я швидко передивився їх.

Перші п’ять засідань було присвячено самим лише доповідям про організовані після останнього з’їзду подорожі та про нові вдосконалення в техніці еторонефів.

У заголовку шостої фонограми стояло:

«Пропозиція Центральної Статистики про перехід до масової колонізації. Земля, чи Венера? Промови й пропозиції Стерні, Нетті, Менні та інших. Тимчасове рішення на користь Венери».

Я відчув, що це саме й є те, чого я шукав. Я вклав фонограму в апарат. Те, що я почув, назавжди глибоко запало мені в душу. Ось, що там було.

Шосте засідання розпочав Менні, голова конгресу. Перше слово взяв представник Центральної Статистики. Цілою низкою докладних обчислень він довів, що при сучасному зростанні населення і розвиткові його потреб, якщо марсіани й надалі обмежуватимуться експлуатацією лише своєї планети, то через тридцять років почнеться нестача продуктів харчування. Подолати її могло б відкриття путнього технічного способу синтезувати білки з неорганічної матерії, але — ніяк не можна ручитися, що за тридцять років досягти цього пощастить. Тому стає необхідним, щоб колоніальна група від звичайних наукових екскурсій перейшла до організації справжнього масового переселення марсіан на вільні місця. Для того є зараз дві доступні для марсіан планети з великими природними багатствами. Треба негайно ж вирішити, котру з них зробити спочатку центром колонізації, а потім розпочинати й вироблення плану.

Менні запитує, чи бажає хтось заперечити по суті пропозицію Центральної Статистики або ж її обґрунтування. Охочих не виявляється.

Тоді Менні ставить на обговорення питання про те, яку планету в першу чергу взяти для масової колонізації.

Слово бере Стерні.

VII. СТЕРНІ

— Перше питання представника Центральної Статистики, — почав Стерні своїм звичайним математично діловим тоном, — питання про вибір планети для колонізації, на мою думку, нема чого й вирішувати, бо його давно вже вирішила сама дійсність. Вибирати нема з чого. З двох доступних нам планет взагалі годиться для масової колонізації лише одна. Це — Земля. Про Венеру є у нас велика література, з котрою всі ви, звичайно, обізнані. З усіх зібраних нею відомостей виснувати можна лише одне: опанувати Венеру тепер ми не можемо, її пекуче сонце виснажить і знесилить наших колоністів, її страшні грози й бурі зруйнують наші будівлі, розкидають по просторах наші аероплани і поб’ють їх об велетенські гори. З її страховищами ми б іще могли упоратись, хоч би й ціною чималих жертв; її ж бактеріальний світ ми знаємо дуже мало, а скільки нових хвороб приховує він у собі для нас? Її вулканічні сили ще шумують: скільки несподіваних землетрусів, викидів лави та океанічних повеней нам вони обіцяють! Розумні істоти не повинні братися за неможливе. Спроба колонізувати Венеру потягла б безліч жертв, до того ж некорисних, — не жертв науки й спільного щастя, а жертв безумства й мрії. Мені здається, що вже сама доповідь останньої експедиції на Венеру мусила позбавити будь-кого і будь-яких ілюзій у цій справі.

Таким чином, коли мова взагалі йде про масова переселення, то можна говорити лише про Землю. Тут перешкоди з боку природи мізерні, її багатства невичерпні, — вони у вісім разів більші за те, що дає нам наша планета. Саму справу колонізації уже добре підготовлено тамтешньою, хоч і невисокою культурою. Все це, звісно, добре знає і Центральна Статистика. Коли ж вона ставить нам питання про вибір, хоч ми й не вважаємо потрібним його обмірковувати, то це виключно з тієї причини, що на Землі є одна для нас поважна перешкода. Це — її людство.

Люди Землі населяють її й нізащо її добровільно не відступлять, не відступлять хоч скільки-небудь значної частини її поверхні. Це випливає з усього характеру їхньої культури, ґрунтом якої є власність, забезпечена організованим насильством. Хоч навіть найбільш цивілізовані племена Землі на ділі експлуатують лише мізерну частину доступних їм сил природи, проте бажання захоплювати нові території у них ніколи не слабне. Систематичний грабіж земель і майна зветься у них колоніальною політикою і освітлюється як одне з найперших завдань їхнього державного життя. Чи можна собі уявити, як поставляться вони до природної і розумної пропозиції з нашого боку — поступитися нам частиною їхніх суходолів, за що ми б навчили їх і допомогли б їм значно краще використовувати їхню частину?.. Для них колонізація — це лише питання брутальної сили і насильства; хочемо ми чи не хочемо, — вони примусять і нас застосувати цю систему відносно них самих.

Коли б справа стояла лише так, щоб одного разу довести їм перевагу нашої сили — то це була б річ проста, що потягла б жертв не більше, ніж якась звичайна їхня безглузда й некорисна війна. Ті великі табуни натасканих для вбивства людей, що звуться у них арміями, прислужилися б як найкращий матеріал для такого неминучого насильства. Один з наших етеронефів міг би струменем убивчого проміння, що виникає внаслідок прискореного розкладу радію, — за кілька хвилин знищити один чи два таких табуни, і з того радше була б користь, аніж шкода для їхньої культури. Та на жаль справа стоїть не так просто і справжні труднощі тільки почалися б з цього моменту.

У віковічній боротьбі між племенами Землі у них виробилась психологічна особливість, що зветься патріотизмом. Це невиразне, але дуже глибоке почуття приховує в собі і злісне недовір’я до всіх чужих народів і рас, і стихійну звичку до своїх спільних життєвих умов, особливо ж до території, до котрої земні племена приростають як черепаха до свого панцира, і якусь колективну зарозумілість, а часто, здається, і безпосередню жагу винищування, насильств і загарбань. Патріотичне почуття надзвичайно зміцнюється й загострюється після військових поразок, особливо ж — коли переможці віднімають у переможених частину території. Тоді патріотизм переможених набуває характеру живучої й лютої ненависті до переможців і помста останнім стає життєвим ідеалом усього племені!. Не лише найгірших його елементів — «вищих» чи правлячих класів, а й найкращих — його трудящих мас.

І от, коли б ми взяли собі частину земної поверхні шляхом неминучого насильства, то, безперечно, це призвело б до об’єднання всього земного людства в одному почутті земного патріотизму, в невблаганній расовій ненависті і злості проти наших колоністів; винищування заброд будь-яким способом, хоч би й зовсім зрадницьким, стало б у очах людей святою й шляхетною справою, справою невмирущої слави. Життя наших колоністів стало б зовсім нестерпучим. Ви знаєте, що руйнувати життя дуже легко, навіть для істот нижчої культури. Ми незрівнянно дужчі за земних людей в разі одвертої боротьби, але при несподіваних нападах вони можуть убивати нас так само успішно, як це звичайно роблять проміж себе. Треба до того ж зауважити, що науку винищування вони розвинули в себе значно краще, ніж будь-який інший бік їхньої своєрідної культури.

Жити разом з ними і посеред них було б, звичайно, річчю неможливою. Це плодило б повсякчасні змови й терор з їхнього боку і судило б нашим товаришам безліч жертв серед повсякчасної свідомості тієї неминучої небезпеки. Довелося б виселити їх зі всіх окупованих нами країн, — виселити одразу десятки, а можливо, й сотні мільйонів. А в їхньому суспільному ладі, що не визнав товариської всебічної допомоги, в їхніх соціальних відносинах, де послуги й допомога даються лише за гроші, в їхніх, нарешті, незграбних і закляклих способах виробництва, що не дозволяють швидко підносити продуктивність праці і справедливо ділити її продукти, — в усіх цих умовах ці мільйони виселених нами людей в великих масах було б засуджено на муки голодної смерті. Та ж меншість, що з цієї біди врятувалася б, склала б кадри найлютіших фанатичних агітаторів проти нас серед всієї решти земного людства.

Боротьба тяглася б далі. Вся наша територія на Землі мусила б стати безперервно стереженим військовим табором. Страх подальших захоплень з нашого боку і велика расова ненависть скерували б усі сили земних племен на підготування й організацію проти нас війн. Коли вже й тепер їхня зброя досконаліша за їхні знаряддя праці, то тоді прогрес їхньої техніки винищування просунеться у них ще значно швидше. В той же час вони будуть вишукувати й вичікувати випадків застукати нас війною несподівано і, коли їм пощастить у цій справі, ми, безперечно, понесемо великі втрати, хоч би війна й завершилася нашою перемогою. Крім того, не було б дивницею, коли б вони якимсь чином довідались про сутність нашої найпершої зброї. Радійну матерію вони вже знають, метод же прискореного її розкладу вони можуть або розвідати якимись хитрощами у нас, або ж здобути цілком самостійно з праці власних учених. А ви ж знаєте, що з такою зброєю хто лише на кілька хвилин випереджає противника своїм нападом, той неминуче його винищує. І зруйнувати в таких обставинах вище життя так само ж легко, як і найелементарніше.

Що ж це за життя було б нашим товаришам серед цих небезпек і безперервного вичікування? Було б отруєно не лише всі радощі життя, але й самий тип його було б зіпсовано ї пригноблено. В нього поволі вкоренились би недовір’я, надмірне занепокоєння, егоїстична жага самооборони і міцно пов’язана з нею жорстокість. Ця колонія перестала б бути нашою колонією, ставши лише військовою республікою серед переможених, незмінно ворожих племен. Все нові й нові напади не тільки породжували б почуття помсти й лютості, що псують любий і звичний нам образ людини, але й об’єктивно змушували б нас переходити від самооборони в нещадний наступ. І насамкінець, після довгих вагань і недоцільної та болючої розтрати сил, справа неминуче докотилася б до такої постановки питання, яку ми, свідомі і здатні передбачати події істоти, повинні ухвалити з самого початку: колонізація Землі вимагає повного знищення всього земного людства.

(Серед сотень слухачів пролітає гомін жаху, серед котрого чути голосний вигук обурення Нетті. Коли тиша відновлюється, Стерні спокійно провадить далі.)

Треба зрозуміти необхідність і твердо поглянути їй просто в очі, хоч і яка там вона сувора. Перед нами одне з двох: або спинити розвиток нашого життя, або ж знищити чуже нам життя на Землі. Жодного третього способу немає (Голос Нетті: «Неправда!»). Я знаю, що має на оці Нетті, протестуючи проти моїх слів, і розгляну зараз ту третю можливість, про котру вона собі думає.

Це — спроба негайного соціалістичного перевиховання земного людства, план, до котрого ми ще нещодавно були прихильні і від котрого ми змушені тепер, на мою думку, неминуче відмовитись. Ми доволі вже добре знаємо земних людей, щоб зрозуміти повну нездійсненність цієї ідеї.

Рівень культури розвинених народів Землі відповідає тому, котрий мали наші предки за доби Великих Канальних Робіт. Там панує ще капітал і животіє пролетаріат, ведучи боротьбу за соціалізм. Зважаючи на те, можна було б думати, що недалеко вже момент перевороту, котрий усуне систему організованого насильства і створить можливість вільного й швидкого розвитку людського життя. Але ж земний капіталізм має особливі прикмети, що дуже змінюють усю справу.

З одного боку, земний світ неймовірно пошматовано політичними й національними межами, через що боротьба за соціалізм ведеться не як єдиний і суцільний процес в одому великому суспільстві, а як ціла низка самостійних і своєрідних процесів по окремих суспільствах, роз’єднаних державною організацією, мовою, а подеколи й расою. З другого ж боку, форми соціальної боротьби там значно брутальніші й механічніші, ніж як це було у нас, і незрівнянно більшу роль відіграє у них безпосереднє матеріальне насильство, втілене в постійні армії і збройні повстання.

Через усе це — питання про соціальну революцію стає дуже невиразним: доводиться сподіватись не однієї, а безлічі соціальних революцій — по різних країнах, в різні часи, не однакового, напевно, в багатьох відношеннях характеру, а що найгірше — з сумнівним і нетривалим результатом. Спираючись на армію й високу військову техніку, панівні класи можуть подеколи завдати пролетаріатові такої лютої поразки, що вона в низці великих держав на десятки років відкине далеко назад справу боротьби за соціалізм: приклади такого лиха в літописах Землі вже бували. А окремі розвинені країни, де соціалізм переможе, будуть ніби островами серед ворожого їм капіталістичного, а почасти навіть і передкапіталістичного світу. Боячись за своє власне панування, вищі класи несоціалістичних країн скерують всі свої зусилля на те, аби зруйнувати ці острови, будуть повсякчас організовувати на них військові напади і знайдуть серед людності соціалістичних націй чимало готових на всяке зрадництво спільників з числа колишніх власників — великих і дрібних. Наслідки цих сутичок важко передбачати. Але навіть там, де соціалізм оборониться і вийде переможцем, його характер буде глибоко й на довгий час зіпсовано довгими роками стану облоги, необхідного терору й воєнщини з неминучим наслідком її — варварським патріотизмом. Це буде у великій мірі не наш соціалізм.

Завданням нашого втручання було б, як ми спочатку думали, — прискорити й допомогти справі перемоги соціалізму. Яким чином можливо нам це зробити? По-перше, ми можемо передати людям Землі нашу техніку, нашу науку, наше вміння панувати над силами природи і тим так одразу підвищити їхню культуру, що відсталі форми економічного й політичного життя стануть у надто гостре з нею протиріччя і загинуть через свою непридатність. По-друге, ми можемо безпосередньо підтримати соціалістичний пролетаріат у його революційній боротьбі і допомогти йому зламати опір інших класів. Інших способів немає. Але чи ці два доведуть до пуття? Ми тепер уже досить знаємо, щоб рішуче відповісти: ні!

До чого, справді, призведе відкриття людям Землі нашого технічного знання й методів?

Першими захоплять їх на свою користь і збільшать ними свою силу панівні класи всіх країн. Цього не уникнути., бо ж до їхніх послуг усі матеріальні засоби виробництва разом із дев’яносто дев’ятьма відсотками всіх учених та інженерів, отже, — саме їм і належатиме вся можливість використання нової техніки. І вони використають її якраз у такій мірі, в якій це йтиме на їхню власну користь та зміцнюватиме їхню владу над масами. Всі ж нові й потужні засоби винищування й руйнування, котрі теж дістануться їм до рук, вони негайно ж скерують на придушування соціалістичного пролетаріату. Вони вдесятеро збільшать утиски і організують широку провокацію, щоб швидше викликати його на одвертий бій і в цьому бою розчавити його свідомі й найкращі сили, ідейно стяти йому голову, поки він устигне в свою чергу опанувати нові й кращі методи військового насильства. Таким чином, втручання наше лише підштовхне реакцію згори, давши їй у той же час зброю нечуваної сили. А врешті решт — воно на цілі десятки років призупинить перемогу соціалізму.

А чого тепер досягли б ми спробою надати негайну допомогу соціалістичному пролетаріатові проти його ворогів?

Припустимо — це ж іще не напевно, — що він пристане на спілку з нами. Перші перемоги дістануться тоді легко. А далі що? Неминучий розвиток серед усіх інших класів суспільства найлютішого скаженого патріотизму, скерованого проти нас і проти соціалістів Землі… Пролетаріат ще й досі є меншістю майже в усіх, навіть найрозвиненіших країнах Землі; більшість складають залишки класу дрібних власників, що ще не встигли розкластися, маси найменш освічені, найтемніші. Розлютити і підбурити їх проти пролетаріату буде для великих власників і їхніх найближчих прислужників, — урядовців і вчених, — пустою справою, бо ці маси по суті консервативні і навіть почасти реакційні, будь-який швидкий поступ відчувають надзвичайно болісно. Оточений зі всіх боків розлютованими невблаганними ворогами, а до них пристануть і широкі лави припізнених розвитком пролетарів, — поступово пролетаріат опиниться в такому ж нестерпному становищі, в якому опинились би наші колоністи серед переможених земних племен. Будуть безконечні зрадницькі напади, погроми, різанина — а головне, вся позиція пролетаріату серед суспільства буду така, що найменш сприятиме йому керувати перетворенням суспільства. І знову ж, наше втручання не прискорить, а припізнить соціальний переворот.

Таким чином, час для цього перевороту залишається непевним, і не від нас залежить його прискорити. Кожного разу чекати на нього довелося б довше, ніж би це було для нас можливим. Вже через 30 літ у нас з’явиться 15–20 мільйонів зайвого населення, а потім щороку воно зростатиме ще на 20–25 мільйонів. Треба заздалегідь провести значну колонізацію, бо інакше у нас не вистачить сил і засобів, щоб одразу зробити це в потрібних розмірах.

Крім того, є річчю більше ніж сумнівною, щоб нам пощастило толком дійти до згоди з соціалістичними суспільствами Землі, коли б навіть вони там несподівано швидко позасновувались. Як я вже раз казав, це буде в значній мірі не наш соціалізм.

Віки національного шматування, взаємного нерозуміння, брутальної й кривавої боротьби не можуть минути марно, — вони на довгий час полишать глибокі сліди у психіці визволеного земного людства; і ми не знаємо, скільки варварства й вузькості соціалісти Землі принесуть з собою в своє нове суспільство.

Перед нашими очима спроба, котра дозволяє нам судити, в якій мірі чужа нашій психологія Землі навіть у кращих її представників. Зі своєї останньої експедиції привезли ми з собою одного земного соціаліста, людину видатної серед свого оточення душевної сили й фізичного здоров’я. І що ж? Все наше життя видалося йому таким чужим, таким суперечним усій його організації, що минуло зовсім небагато часу, а він уже й занедужав глибоким психічним розладом.

Таким є один з найкращих, котрого вибрав з-посеред багатьох сам Менні. Чого ж нам сподіватися від решти?

Отже, лишається та сама дилема: або спинити наше власне розмноження, а з ним і весь розвиток нашого життя, або ж колонізувати Землю, винищивши все її людство.

Я висловлююся за винищення всього її людства, бо ми не можемо навіть виключити з цієї долі і його соціалістичний авангард. Нема, по-перше, жодної технічної можливості відокремити цей авангард з усієї засудженої на винищення маси, непомітну частину котрої він із себе становить. І по-друге, коли б навіть нам пощастило зберегти соціалістів, — вони самі потім почали б проти нас люту, нещадну війну, жертвуючи в ній собою до останнього, бо ніколи не могли б забути вбивства сотень мільйонів людей, подібних до них і пов’язаних з ними багатьма, часто навіть дуже тісними життєвими зв’язками. В сутичці двох світів не знайде собі місця жоден компроміс.

Ми мусимо вибирати. І я кажу: ми можемо вибрати лише одне.

Вищим життям не можна жертвувати для нижчого. Серед земних людей не знайдеться й кількох мільйонів таких, щоб вони свідомо змагалися за справді людський тип життя. Задля цих зародкових людей ми не можемо відмовитись від можливості народження десятків, а може й сотень мільйонів істот нашого світу — людей у незрівнянно повнішому значенні цього слова. Та й жорстокості не буде в наших вчинках, бо ж ми зуміємо провести їхнє знищення зі значно меншим стражданням для них, ніж яке вони самі повсякчасно вчиняють одне одному.

Світове життя єдине. І не втратою буде для нього, а здобутком, коли на Землі замість її ще далекого й напівварварського соціалізму розгорнеться нині ж наш соціалізм — життя незрівнянно більш гармонійне в його невпинному безмежному розвиткові.

(Після промови Стерні настає глибока тиша. Її перериває Манні, запрошуючи висловитися тих, хто не поділяє думок промовця. Слово боре Нетті).

VIII. НЕТТІ

— «Світове життя єдине», — так сказав Стерні. І що ж він нам порадив?

Знищити, вигубити до ноги цілий своєрідний тип цього життя, тип, котрого потім ми ніколи не зможемо вже ні відновити, ні замінити.

Сотні мільйонів років жила прекрасна планета, жила своїм особливим життям, не таким, як інші… І ось із її потужних стихій почала організовуватись свідомість. Сходячи в лютій і тяжкій боротьбі з нижчих щаблів на вищі, вона, нарешті, набула близьких, рідних нам людських форм. Але ці форми не такі, як у нас. В них відбилась і скупчилась історія іншої природи, інакшої боротьби; під ними приховано іншу стихійність, в них замкнено інші протиріччя, інші можливості розвитку. Надійшла доба, коли вперше може відбутися поєднання двох великих ліній життя. Скільки нової різноманітності, яка вища гармонія мусить виникнути з цього поєднання! Нам же кажуть: світове життя єдине, а тому нам треба не поєднувати, а… руйнувати його.

Коли Стерні зазначав, до якої міри людство Землі, його історія, його звичаї, його психологія не подібні до наших, він спростовував свою ідею майже краще, ніж це можу зробити я. Коли б вони цілковито були подібні до нас, крім хіба щабля розвитку, коли б вони були тим, чим були наші предки за доби нашого капіталізму, тоді зі Стерні можна було б і погодитись. Нижчим щаблем варто пожертвувати для вищого, слабосилими заради дужих. Але ж люди Землі не такі, вони не лише слабші й нижчі від нас культурою, — вони інші, і тому, усуваючи їх, ми лише механічно заповнимо собою ту порожнечу, котру утворимо в царстві форм життя.

Не у варварстві, не в лютості земної культури полягає її справжня різниця з нашою. Варварство й лютість — це тільки побіжний вияв того загального марнотратства в процесі розвитку, котре так позначилося на всьому житті Землі. Там боротьба за життя енергійніша й напруженіша, природа невпинно творить нових форм значно більше, але ж значно більше їх і гине як жертви розвитку. Та це й не могло бути інакше, бо ж із криниці життя — Сонця — Земля в цілому забирає променистої енергії у вісім разів більше, ніж наша планета. Тому-то там і розпорошується та розкидається так багато життя, тому-то з різноманітності його форм виникає така сила протидії, тому такий болюче складний і сповнений катастроф шлях їх примирення. В царстві рослин і тварин мільйони видів люто боролись і швидко витісняли одне одного, беручи участь своїм життям і своєю смертю в утворюванні нових, більш закінчених і гармонійних, більш синтетичних типів. Так було і в царстві людини.

Наша історія, коли її порівняти до історії земного людства, видається навдивовижу простою, вільною від блукань і правильною до схематичності. Спокійно й невпинно йшло накопичення елементів соціалізму, — зникали дрібні власники, підводився зі щабля на щабель пролетаріат; все це відбувалося без хитань і сутичок, на всьому просторі планети, об’єднаної в суцільне політичне тіло. Ведено було боротьбу, але люди все ж якось та розуміли одне одного. Пролетаріат не зазирав далеко вперед, але ж і буржуазія не була утопісткою у своїй реакційності; різні доби й суспільні формації попереплутувались до такої міри, як це є на Землі, де у висококапіталістичній країні можлива іноді феодальна реакція, а численне селянство, припізнене у своїй культурі на цілу історичну добу, здебільшого служить в руках вищих класів знаряддям пригнічення пролетаріату. Рівним і гарним шляхом дійшли ми за кілька поколінь перед цим до нашого суспільного ладу, що визволяє й об’єднує всі сили соціального розвитку.

Не таким шляхом ідуть наші земні брати; судився їм шлях тернистий, кручений, переривчастий. Не багато з нас знають, а ніхто ж не здужає собі яскраво уявити, до якого безумства доведено було способи мучити людей у найкультурніших народів Землі в ідейних і політичних організаціях панування вищих класів — у церкві і державі. А що ж врешті-решт? Запізнився розвиток? Ні, ми не маємо підстави твердити це, бо ж перші стадії капіталізму, до народження пролетарської соціалістичної свідомості, пролетіли серед плутанини й лютої боротьби різних формацій не повільніше, а швидше ніж у нас, де це сталося повільно в спокійних переходах. Але ж сама ця суворість і нещадність боротьби породила в борцях таку міць героїзму й мучеництва, яких не знала більш упевнена і менш трагічна боротьба наших предків. І відносно цього земний тип життя людей не нижчий, а вищий за наш, хоч ми, старші культурою, і стоїмо на значно вищому щаблі.

Земне людство пошматоване, його окремі раси й нації глибоко приросли до своїх територій та просяклися своїми історичними традиціями: вони говорять на різних мовах і глибоке взаємне нерозуміння панує над усіма їхніми життєвими стосунками… Все це правда, правда й те, що загальнолюдське об’єднання, що лише з великими труднощами пробиває собі шлях через усі ці кордони, брати наші осягнуть значно пізніше, ніж ми. Але ж подивіться на причини і глибше цінуйте наслідки. Це розпорошення людства Землі виникло з просторості їхнього світу, багатства й різноманітності його природи. Воно призвело до народження безлічі різних точок зору і відмінностей у розумінні Всесвіту. Хіба ж усе це ставить Землю й її людей нижче, а не вище нашого світу за аналогічних епох його історії?

Навіть механічна різноманітність мов, котрими вони говорять, багато де в чому допомагала розвиткові їхньої думки, визволяючи поняття з-під грубої влади слів, що для них існують. Порівняйте філософію земних людей з філософією наших капіталістичних предків. Філософія Землі не лише різноманітніша, а й тонша: вона не тільки випливає зі складнішого матеріалу, але в своїх найкращих школах і аналізує його глибше, краще встановлюючи зв’язок фактів і понять. Звичайно, всяка філософія є виявом слабосилля й розпорошеності знання, неповного наукового розвитку: це — спроба дати єдину картину Буття, заповнюючи порожні місця наукового досвіду здогадами, чому саме філософію і буде усунено на Землі, як усунено її вже у нас, монізмом науки. Але подивіться, скільки здогадів філософії, створеної їхніми чільними мислителями й борцями, в ґрунтовних рисах попереджує відкриття нашої науки, — а така ж майже вся суспільна філософія соціалістів. Отже ясно, що племена, котрі випередили наших предків у творчості філософській можуть потім випередити і нас самих у творчості науковій.

А Стерні хоче міряти це людство числом праведників — свідомих соціалістів, котрих воно нині в лоні своїм має, — хоче судити його за його сучасними протиріччями, а не за тими силами, котрі породили і у свій час знищать ці протиріччя. Він хоче висушити навік цей бурхливий, але прекрасний океан життя!

Твердо й рішуче мусимо ми йому відповісти: ніколи!

Свій майбутній союз із людством Землі ми мусимо підготувати. Ми не можемо значно прискорити його перехід до вільного ладу, але ту дрібницю, котра нам до снаги, ми мусимо зробити. І коли першого посланця Землі в нашому осередку ми не зуміли встерегти від непотрібних страждань і хвороби, це докір нам, а не їм. На щастя, він скоро одужає, але коли б навіть урешті-решт це надто швидке зближення з чужим для нього життям і вбило його, — він устигне багато ще чого корисного зробити для майбутнього союзу двох світів.

Наші ж власні клопоти й небезпеки ми мусимо перемогти на інших напрямах. Треба скерувати нові наукові сили на хімію білкових матерій, треба готувати, як лише можливо, колонізацію Венери. Якщо ми не зможемо вирішити ці завдання за той короткий час, що нам лишився, — мусимо на деякий час зменшити розмноження. Який розумний акушер не пожертвує життям ненародженої дитини, коли це має зберегти життя жінки? Отже й ми мусимо, раз це потрібно, пожертвувати часткою того нашого життя, котрого ще нема, для того — поки що чужого — життя, котре вже є і розвивається. Союз світів без міри винагородить цю жертву.

Єдність життя є найвища мета, а любов — найвищий розум!

(Глибока тиша. Потім слово бере Менні).

IX. МЕННІ

Я уважно придивлявся до настрою товаришів і бачу, що значна більшість їх стоїть на боці Нетті. З цього я дуже радий, бо ж майже однакова і моя на цю справу точка зору. Додам лише одне практичне спостереження, варте, на мою думку, чималої уваги. Доводиться зараз дуже турбуватися, чи вистачить нам уже технічних засобів зробити спробу масової колонізації інших планет.

Ми можемо побудувати десятки тисяч великих етеронефів, але може статися, що їх не буде з чим посилати в дорогу. Тої радійної матерії, котра одна може нам служити потрібним мотором, нам доведеться витрачати в сотні разів більше, ніж досі. Тим часом усі відомі нам родовища її виснажуються, нові ж знаходимо що далі, то рідше.

А не треба ж і забувати, що радіоматерія повсякчас потрібна нам не лиш для того, щоб давати етеронефам їхню велетенську швидкість. Ви знаєте, що всю нашу технічну хімію побудовано на цих речах. Їх ми витрачаємо і при виробництві «мінус-матері», без котрої ті ж етеронефи і безліч наших аеропланів стають нічого не вартими важкими скринями. Жертвувати цим необхідним використанням активної матерії нам не доводиться.

Але найгірше те, що єдина можлива заміна колонізації — синтез білків, може стати нездійсненною через ту ж саму недостачу радійних речовин. Доброго для техніки і зручного для фабричного виробництва синтезу білків не можна віднайти на шляху старих методів синтезу — методів повільного ускладнення. Кілька років перед цим, як ви знаєте, нам пощастило цим способом здобути штучні білки, але так мало і з такою витратою енергії й часу, що вся ця праця може мати лише теоретичне значення. Масове виробництво білків з неорганічного матеріалу можна налагодити лише шляхом тих раптових і гострих змін хімічних сполук, які проводимо ми впливом нестійких елементів на звичайну стійку матерію. Щоб добитися результату в цій справі, спеціально на досліди з синтезу білків мусять перейти десятки тисяч робітників і здійснити мільйони найрізноманітніших нових спроб. Для цього, а згодом, в разі успіху, для масового виробництва білків знову ж потрібно буде витрачати чимало активної матерії, якої у нас і тепер уже обмаль.

Таким чином, з якого боку не зайти, ми можемо добре впоратися з цікавим для нас питанням лише тоді, коли знайдемо нові джерела радіоелементів. Але ж де їх шукати? Звичайно, на інших планетах; і я цілком переконаний, що першу спробу варто зробити саме на Венері.

Відносно Землі можна передбачати, що там є багаті поклади активних елементів. Відносно Венери їхня присутність точно встановлена. Земні родовища нам невідомі, бо ті, що їх знайшли тамтешні вчені. — на жаль, нічого не варті. Поклади ж на Венері ми вже знайшли з перших кроків наших експедицій. На Землі вони знаходяться, — так само, мабуть, як і у нас, — глибоко під поверхнею. На Венері ж вони так близько до поверхні, що їхню радіацію одразу ж було помічено фотографією. Коли шукати радій на Землі, то доведеться перерити її суходоли так, як ми це зробили на нашій планеті. На це треба витратити десятки літ, та ще й можна помилитися у сподіваннях. На Венері ж лишається лише добувати те, що вже є знайдене, і це можна робити без жодних зволікань.

Отже, хоч як би ми згодом не вирішили питання про масову колонізацію, щоб забезпечити можливість самої колонізації — на моє глибоке переконання — треба негайно ж провести невеличку, можливо, тимчасову, колонізацію Венери з єдиною метою добування активної матерії.

Звичайно, природні перешкоди зустрінуться тут величезні, але ж нам зовсім не доведеться тепер перемагати їх цілковито. Ми мусимо опанувати лише невеличкий шматочок цієї планети. Власне, це вийде велика експедиція, котра мусить пробути там не місяці, як перші наші експедиції, а цілі роки, видобуваючи радій. Доведеться, звісно, одночасно провадити енергійну боротьбу проти природних умов, обороняючись від убивчого клімату, невідомих хвороб і інших небезпек. Будуть тяжкі втрати; можливо, лише мала частина експедиції повернеться назад. Але спробу зробити треба.

Є багато вказівок, що найкраще місце для початку — це Острів Гарячих Бур. Я уважно дослідив його природу і склав докладний план організації всієї справи. Якщо ви, товариші, вважаєте можливим обмірковувати його зараз, я негайно ж його вам викладу.

(Ніхто не висловлюється проти, і Менні починає викладати свій план, уважно розглядаючи всі його технічні деталі. Після Менні виступають нові промовці, але всі вони говорять виключно з приводу його плану, обмірковуючи подробиці. Дехто висловлює недовіру успіхові експедиції, але всі згодні, що спробувати треба. Насамкінець з’їзд ухвалює резолюцію, запропоновану Менні).

X. ВБИВСТВО

Так глибоко приголомшила мене ця фонограма, що я не міг навіть спробувати зібратися з думками. Я лише відчував, як холодний біль залізними лабетами стискував мені серце, та як ще перед моєю свідомістю з яскравістю галюцинації поставала величезна фігура Стерні з його невблаганно спокійним обличчям. Все інше плуталось і гинуло в важкому, темному хаосі.

Як автомат вийшов я з бібліотеки. Сів у свого човника. Холодний вітер від швидкого лету змусив мене щільно загорнутися в плед і це ніби наштовхнуло мене на нову думку, котра одразу ж зміцніла у свідомості і стала безсумнівною: мені потрібно лишитися на самоті. Приїхавши додому, я негайно ж її здійснив, — механічно, ніби не я, а хтось інший.

Я написав керівній фабричній колегії, що тимчасово покидаю роботу. Енно я сказав, що нам треба на деякий час розлучитися. Вона тривожно й допитливо поглянула на мене, зблідла, але не сказала жодного слова. Тільки опісля, саме під час від’їзду, вона спитала, чи не хочу я побачитись із Неллою. Я відповів: «Ні» — і поцілував Енно востаннє.

Після цього насіло на мене мертве задубіння. Холодний біль і клаптики думок. Від промов Нетті й Менні спогади лишилися бліді й ніякі, ніби все це було пустим і нецікавим. Лише раз майнула думка: «Ось чому, значить, поїхала Нетті: від експедиції залежить усе». Гостро й чітко згадувались окремі вирази й цілі фрази Стерні: «Треба зрозуміти необхідність… кілька мільйонів людських зародків… повне знищення земного людства… занедужав тяжкою душевною хворобою…» Але не було ні зв’язку, ні висновків. Іноді мені ввижалося знищення людства як доконаний факт, але в невиразній, абстрактній формі. Біль у серці зростав і народжувалася думка, що це я винен у тому знищенні. На короткий час виринала свідомість, що нічого цього ще нема, та ще ж, може, й не буде. Біль, однак, не минав, а думка знову повільно плела своє: «Всі загинуть… і Ганна Миколаївна… і робітник Івась… і Нетті… Ні, Нетті лишиться: вона марсіанка… а всі загинуть… і не буде жорстокості, бо не буде страждань… так, це обіцяв Стерні… а всі загинуть, бо я був хворий… значить — винуватий…» Клапті важких думок застигали й дубіли і лишалися у свідомості, холодні й нерухомі. І час ніби спинявся разом з ними.

Це було марення, тяжке, безперервне, безпомічне. Привидів навколо мене не було. Був один чорний привид у моїй душі, але він був — усе. І кінця йому бути не могло, бо спинився час.

Виникала думка про самогубство і поволі снувалася в голові, але не заповнювала свідомості. Самогубство видавалося і марним, і нудним: хіба ж могло воно спинити цей чорний біль, що був усім? Не було віри в самогубство, бо не було віри у своє існування. Була нудьга, холод, ненависне все, а моє «я» зникало в ньому як щось непомітне, мізерне, безмежно мале. «Мене» не було.

Часом моє самопочуття ставало таким нестерпним, що виникало непереможне бажання накидатись навколо себе на все живе й мертве, бити, руйнувати, нищити все без сліду. Але я ще розумів, що це було б безглуздям, дитячими забаганками; я зціплював зуби й утримувався.

Думка про Стерні знову й знову верталася до свідомості й нерухомо там спинялася. Вона була тоді ніби центром всієї нудьги й болю. Потроху, дуже повільно, але невпинно, біля цього центру став формуватися намір, що згодом перетворився в чітку й неухильну постанову: «Треба побачитись зі Стерні». Навіщо, з яких мотивів бачитись, — я не міг би цього сказати. Була лише міцна певність, що я це зроблю. Та було також болюче тяжко вийти зі своєї нерухомості, щоб постанову здійснити.

Але нарешті надійшов день, коли у мене вистачило енергії, щоб перемогти цей внутрішній опір. Я всів до човника і поїхав до обсерваторії Стерні. Дорогою я силкувався зміркувати, про що я буду з ним говорити. але холод у серці і холод вітру паралізували мені думку. За три години я доїхав.

Вступивши до великої зали обсерваторії, я сказав одному з товаришів, що там працювали: «Хочу бачити Стерні». Товариш пішов до Стерні і, через хвилину повернувшись, сповістив, що Стерні зараз перевіряє інструменти і звільниться через чверть години; мені ж тим часом зручніше зачекати на нього в кабінеті.

Мене завели до кабінету і я всівся у кріселко навпроти письмового столу. В кабінеті повно було різних приладів і машин, котрі я почасти вже знав, а почасти ні. Праворуч від мене стояв якийсь невеличкий інструмент на важкому металічному штативі з трьома ногами. На столі лежала розгорнута книжка про Землю та її мешканців. Я машинально почав її читати, але спинився на перших фразах і відчув знову почуття майже такого, як і раніше, задубіння. Тільки у грудях, разом зі звичною вже нудьгою, калатало якесь непевне тріпотливе хвилювання. Так пропливло не знаю скільки часу.

Аж ось у коридорі залунала важка хода і до кімнати вступив Стерні зі своїм звичайним спокійним і діловитим обличчям. Він сів по другий бік столу і допитливо позирнув на мене. Я мовчав. Він перечекав хвилину, а потім запитав руба:

— Чим можу вам бути в пригоді?

Я все мовчав і нерухомо дивився на нього, мов на не живу річ. Він ледь помітно повів плечами і вичікувально розташувався в кріслі.

— Чоловік Нетті… — нарешті вимовив я через силу, напівсвідомо і, насправжки, до нього не звертаючись.

— Я був Нетті чоловіком, — спокійно спростував він. — Ми розлучилися вже давно.

— …Знищення… Не буде… жорстокістю… — провадив я далі так само поволі й напівсвідомо, висловлюючи думку, що закаменіла мені в мозку.

— Ага, ось ви про що, — сказав він спокійно. — Але ж про це тепер уже й мови немає. Тимчасове вирішення, як ви знаєте, ухвалено зовсім іншого роду.

— Тимчасове вирішення… — машинально проказав і я.

— Що ж до мого тодішнього плану, — додав Стерні, — то хоч я й не зовсім від нього відмовився, але мушу сказати, що тепер міг би захищати його не так упевнено.

— Не зовсім… — знову проказав я.

— Ваше здоров’я і участь у нашій спільній роботі почасти зруйнували мою аргументацію…

— Знищення… почасти, — перебив я і мабуть уся нудьга й мука надто яскраво відбились у моїй іронії, бо Стерні зблід і тривожно позирнув на мене.

Запала тиша.

Зненацька холодні лабети болю з нечуваною, неймовір мою силою стиснули мені серце. Я відсахнувся до спинки крісла, щоб утриматись від безумного крику. Рука моя цупко ухопила щось тверде й холодне. Я відчув важку зброю у своїй руці і стихійно непереможний біль став мені лютим одчаєм. Я вихопився з крісла, завдаючи страшного удару Стерні. Одна з ніг штатива поцілила йому у скроню і він, не скрикнувши й не простогнавши, похилився набік, мов інертна маса. Я відкинув свою зброю, вона задзвеніла и загуркотіла по машинах. Вже було по всьому.

Я вийшов у коридор і першому ж товаришеві, котрого зустрів, сказав:

— Я убив Стерні.

Той зблід, швидко зайшов до кабінету; але там він, певно, швидко переконався, що допомога уже непотрібна, і одразу ж повернувся до мене. Він відвів мене до своєї кімнати і, доручивши іншому товаришеві, що там був, покликати телефоном лікаря, а самому піти до Стерні, — лишився разом зі мною. Я сам спитав у нього:

— Енно тут?

— Ні, — відповів він, — вона поїхала на кілька днів до Нелли.

Потім знову настала мовчанка, доки не приїхав лікар. Він спробував розпитати мене про подію, — я сказав, що мені не хочеться балакати. Тоді він відвіз мене до найближчої лікарні душевнохворих.

Там мені дали велике й зручне помешкання і довго мене не турбували. Це було все, чого я міг бажати.

Ситуація видавалася мені ясною. Я забив Стерні і тим загубив усе. Марсіани на ділі бачать, чого їм чекати від союзу з земними людьми.

Вони бачать, що навіть той, кого вони вважали найбільш здатним увійти в їхнє життя, не може їм дати нічого, крім насильства й смерті. Стерні вбито — ідея його оживає. Остання надія гине, земний світ засуджено. А я всьому винуватець.

Ці ідеї швидко виникли в моїй голові після вбивства і непохитно, вкупі зі спогадом про нього, там запанували, їхня холодна безсумнівність спочатку навіть, до певної міри, мене заспокоювала. Але потім нудьга й біль знову почали зростати — здавалося, без краю.

Сюди ж прилучилася й глибока до себе огида. Я почував себе зрадником усього людства. Мигтіла інколи невиразна надія, що марсіани мене заб’ють; але зразу ж являлась думка, що я для них надто бридкий, що їхнє презирство стане тут їм на перешкоді. Вони, щоправда, приховували огиду до мене, але ж я, всупереч всім їхнім зусиллям, бачив її добре.

Скільки часу минуло так, я не знаю. Нарешті лікар прийшов до мене і сказав, що мені потрібно змінити оточення і що мене вирядять на Землю. Я думав, що за цими словами приховано мені смертну кару, але проти цього нічого не мав. Я лише просив, щоб тіло моє викинули якомога далі від усіх планет, — воно могло опоганити їх.

Враження подорожі назад у моїх спогадах дуже невиразні. Знайомих мені осіб біля мене не було; я ні з ким не балакав. Свідомість не було сплутано, але з оточення я не помічав майже нічого. Мені було однаково.