Червона зоря

І. МЕННІ

На перші часи оселився я у Менні, в фабричному містечку, центром і душею котрого була велика хімічна лабораторія, збудована глибоко під землею. Надземна частина містечка лежала серед парку, розкидана по площі в десяток квадратових кілометрів: тут було кілька сот жител робітників лабораторії, великий Палац Зборів, Споживча Комора — щось подібне до універсальної крамниці, і Станція Сполучень, що зв’язує хімічне містечко з рештою світу. Менні був тут керівником усіх робіт і жив поблизу громадських будинків, поруч великого спуску до лабораторії.

Перше, що мене найбільше вразило в природі Марса і до чого мені найважче було звикнути, — це був червоний колір його рослин. Матерія, що їх так забарвлює, складом своїм дуже наближається до хлорофілу земних рослин і виконує аналогічну йому роль у життєвій економії природи: створює тканину рослин з вуглекислоти повітря, використовуючи енергію сонячного проміння.

Уважний Нетті пропонував мені носити спеціальні окуляри, щоб уникнути незвичного роздратування очей. Але я відмовився.

— Це колір нашого соціалістичного прапора, — відказав я. — Мушу ж я звикнути до вашої соціалістичної природи?

— Коли так, то треба визнати, що соціалізм є і в земній флорі, хоч і в прихованому стані, — зауважив Менні. — Листя земних рослин мають також і червоний полиск, — його лише замасковано сильнішим зеленим. Досить надіти окуляри зі скла, що цілком затримує зелене проміння, а вільно пропускає червоне, то й ваші гаї й степи стануть червоні, як і в нас.

Я не можу витрачати час і місце на те, щоб малювати своєрідні форми рослин і звірів на Марсі, його атмосферу — чисту, прозору й рідку, але багату на кисень, чи його небо — глибоке й темне, зеленкуватого кольору, зі схудлим сонцем і малесенькими місяцями, з двома яскравими вечірніми чи ранішніми зорями — Венерою й Землею. Все це — чудне й чуже тоді, прекрасне й дороге мені тепер, коли я про нього лише згадую. — до суті мого оповідання стосується не так тісно. Люди й їхні відносини — ось що має для мене найбільшу вагу. А в усіх тих казкових обставинах саме вони були чимось найбільш фантастичним, найбільш загадковим.

Менні лив у невеличкому будинкові на два поверхи що архітектурою своєю не різнився від інших. Оригінальною прикметою цієї архітектури був прозорий дах з кількох великих шибок блакитного скла. Просто під цим дахом містилася спальня і кімната для розмов з приятелями. Години свого відпочинку марсіани завжди перебувають під блакитним освітленням, що заспокоює їх, і не бачать нічого неприємного в тім лиховіснім для нашого ока полискові, котрий це освітлення надає людському обличчю.

Всі кімнати для роботи — кабінет, лабораторія та комунікаційна — містилися в нижньому поверсі, великі вікна котрого вільно пропускали хвилі подразнюючого червоного світла, відкидуваного яскравим листям дерев парку. Це світло, котре в мене на початку викликало тривожний і неуважливий настрій, лише підбадьорює марсіан за роботою.

У кабінеті Менні було багато книг і різних приладів для письма, від звичайних олівців до самописного фонографа. Останній апарат являє з себе складний механізм, котрий, приймаючи чітко вимовлені слова на фонограму, одночасно приводить у рух і частини друкувальної машинки. Фонограма від цього не псується і з неї можна користуватись так само вільно, як і з друкованого її «перекладу», що кому до вподоби.

Над робочим столом Менні висів портрет марсіанина середнього віку. Риси його обличчя дуже нагадували самого Менні, але різнилися виразом суворої енергії й холодної рішучості, виразом майже грізним, не властивим Менні, на чиїм обличчі завжди можна було бачити лише спокійну й тверду волю. Менні розповів мені історію цієї людини.

То був предок Менні, великий інженер. Він жив за довгий час до соціальної революції, за доби прокопування Великих Каналів; ці славетні роботи було організовано в згоді з його планами і ведено під його керівництвом. Заздрячи його славі й могутності, перший його помічник закрутив проти нього інтригу. Один з великого значення каналів, над котрим працювало кілька сот тисяч чоловіка, починався в болотяній, хворобливій місцевості. Тисячі робітників мерли там від хвороб, а серед решти розпалювалося невдоволення. В той саме час, коли перший інженер домовлявся з центральним урядом Марса про пенсії родинам померлих і тих, хто позбувся здатності до праці, — старший його помічник нишком провадив проти нього серед незадоволених агітацію: він підмовляв робітників до страйку з вимогами, по-перше — перенести роботи з цієї місцевості в іншу, що було неможливим по суті справи, бо руйнувало весь план Великих Робіт, і, по-друге — звільнити першого інженера, що, звичайно, зробити було вже можна. Коли ж той довідався про все це, вій закликав до себе старшого помічника для пояснень і тут же його убив. На суді інженер відмовився від усякого захисту і лише заявив, що вважає свій вчинок справедливим і необхідним. Його присудили до довголітнього ув’язнення в тюрмі.

Але незабаром виявилося, що ніхто з його заступників не здатен вести далі його велетенську роботу; почалися непорозуміння, крадіжки, безладдя; весь механізм справи розхитався, витрати зросли на сотні мільйонів, а гостре незадоволення серед робітників загрожувало повстанням. Центральний уряд мусив сквапливо звернутися до старого інженера; йому запропоновано було повне помилування і відновлення прав посади. Він рішуче відмовився від помилування, але згодився керувати роботами з в’язниці.

Призначені ним ревізори швидко з’ясували стан справи на місцях; було прогнано й віддано під суд тисячі інженерів і підрядчиків. Заробітну плату було підвищено, організацію постачання робітникам харчу, одежі й знаряддя праці перебудовано на новий лад, плани робіт переглянуто й виправлено. Незабаром лад було цілком відновлено і величний механізм почав працювати швидко й акуратно, як слухняне знаряддя в руках справжнього майстра.

А майстер не лише керував усією справою, але й розробляв план її ведення на майбутні роки; одночасно ж він готував собі заступника в особі одного енергійного й талановитого інженера, що висунувся з робітничого середовища. До дня, коли мав вийти строк ув’язнення, все вже було так наладнане, що великий майстер знайшов можливим передати справу до інших рук, не боячись за її долю; і в той саме момент, коли до в’язниці з’явився перший міністр центрального уряду визволяти ув’язненого, старий інженер наклав на себе руки.

Коли Менні оповідав мені про все це, обличчя йому якось дивно змінилося, набувши того ж самого виразу невблаганної суворості. Він став цілком подібний до свого предка, а я відчув, до якої міри близька й зрозуміла йому ця людина, що полишила життя ще за сотні років до його народження.

Кімната комунікацій була центральною кімнатою нижнього поверху. Тут містилися телефони і відповідні їм оптичні апарати, що передають на однаково яку віддаль зображення всього, що перед ними відбувається. Одні з апаратів в’язали житло Менні зі Станцією Сполучень, а через неї — зі всіма будинками містечка й з усіма містами планети. Інші були зв’язком з керованою Менні підземною лабораторією. Ці останні працювали невпинно: на кількох тонкосітчастих скляних дощечках видно було зменшені зображення освітлених зал з великими металічними машинами й скляними апаратами, біля яких працювали десятки й сотні робітників. Я звернувся до Менні з проханням взяти мене з собою в цю лабораторію.

— Це не годиться, — відказав він мені. — Там працюють над матерією в її хисткому стані і небезпека вибуху чи отруєння темним промінням, хоч і мізерно невелика через усі наші засоби захисту проти неї, — все ж завжди є. Ви не повинні їй підлягати, бо ви у нас тепер один і заступити вас нема кому.

У своїй домовій лабораторії Менні тримав лише ті прилади й матеріали, що стосувалися до поточних його дослідів.

В коридорі нижнього поверху припнуто було човника, котрим кожної хвилі можна було вирядитись, куди лише було потрібно.

— Де живе Нетті? — спитав я в Менні.

— У великому місті, за дві години повітряного шляху звідси. Там є машинний завод з кількома тисячами робітників і Нетті має там більше матеріалу для своїх медичних дослідів. Тут же ми маємо іншого лікаря.

— А машинний завод мені можна буде оглянути коли-небудь?

— Ну, звичайно! Там жодної спеціальної небезпеки нема. Коли хочете, ми поїдемо туди хоч і завтра.

Так ми й умовились.

II. НА ЗАВОДІ

Біля 500 кілометрів за дві години — швидкість найшвидшого соколиного лету, не досягнута навіть нашими електричними шляхами… Внизу, швидко змінюючись, линули дивовижні, незвичні краєвиди, а ще швидше мигтіли повз нас чудні, невідомі птахи. Проміння сонця відбивалося синім світлом від дахів і звичайним жовтавим — від величезних бань якихось невідомих мені будівель. Річки й канали блискали стальними стрічками: очі мої на них відпочивали, бо ж вони були однакового вигляду з земними. Але ось віддалік замаячило величезне місто, розкидане навколо невеличкого озера і перетнуте каналом. Через кілька хвилин човник стишив ходу і м’яко пристав біля гарненького невеличкого будиночка, де жив Нетті.

Нетті був дома і зустрів нас дуже радо. Він сів у нашого човника і ми поїхали далі: до заводу було що кілька кілометрів, він лежав по тім боці озера.

П’ять величезних будівель навхрест і всі на один взірець: чистий скляний дах на кількох десятках темних колон, розставлених колом, чи ледь розтягненим еліпсом; скляні шибки, почергово матові й прозорі, між колонами замість мурів. Ми висадилися біля центрального, найбільшого корпуса, перед ворітьми, що зайняли одне міжколоння, бувши метрів з 10 завширшки та з 12 заввишки. Стеля першого поверху горизонтально перетинала посередині наші ворота; по землі в ворота бігло кілька пар рейок, зникаючи в глибині корпусу.

Ми підпливли до верхньої половини воріт і, заглушені гуркотнею машин, одразу ж опинилися на другому поверсі. Але, це не був поверх у звичайному змісті цього слова: це була, радше, мережа повітряних мостів, що з усіх боків оплітала велетенські машини незрозумілого мені призначення. На кілька метрів над нею містилася друга мережа, за нею третя, четверта й п’ята; всі їх було зроблено зі скляного паркету, переплетеного брусками залізних ґраток, і зв’язано безліччю ліфтів та східців: кожна нова мережа була менша за нижню.

Ні диму, ні сажі, ні прикрого запаху, ні дрібного пороху. Серед чистого, свіжого повітря, освітлені неяскраво, але звідусіль, машини працювали рівно й спокійно. Вони різали, пиляли, стругали й свердлували величезні шматки заліза. алюмінію, нікелю, міді. Велетенські стальні руки ходили рівно й повільно; просторі платформи совалися туди й сюди, як хронометр: шківи й паси ніби стояли. Не брутальна сила вогню й пари, а делікатна, але ще могутніша сила електрики була душею цього грізного механізму.

Сама гуркотня машин, коли вухо до неї потроху звикало, починала видаватися майже мелодією, якщо не зважати було на ті моменти, коли падав головний, на кілька тисяч тонн ваги, молот і все струшувалося наче від грому.

Сотні робітників упевнено ходили проміж машин і ні кроків їх, ні голосів не чути було серед моря звуків. На обличчях у них не видно було напруженої заклопотаності, лише спокійну уважність; вони мали вигляд цікавих учених спостерігачів, котрі плутаються тут майже без діла: їм, мовляв, просто цікаво дивитись, як величезні шматки металу, запливши на рейкових платформах під прозору баню, дістаються в залізні обійми темних страховиськ; як потім ті страховиська розгризають їх своїми міцними щелепами, мнуть своїми важкими твердими лапами, стругають і свердлують своїми гострими блискучими кігтями, і як, нарешті, наслідки цієї жорстокої забавки вивозяться з другого боку корпусу вагонами електричної залізниці у вигляді струнких і тендітних частин машин загадкового призначення. Видавалося явищем цілком природнім, що сталеві страховиська не чіпають маленьких великооких спостерігачів, дозволяючи їм вільно і без страху гуляти проміж себе: це було ніби потурання їхньому слабосиллю, визнання здобичі надто мізерною, не вартою грізної сили велетнів. Не видно й не помітно було тих ниток, що сполучали тендітний мозок людей з незламними органами машин.

Коли ми, нарешті, вийшли з корпусу, наш поводар технік запитав нас, чи бажаємо ми оглядати решту корпусів і допоміжних будівель одразу ж, чи наміряємося зробити перерву для відпочинку. Я висловився за перерву.

— Я бачив машини і працівників, — сказав я; — самої ж організації праці ніяк собі не уявляю. От про це мені й хотілось би у вас розпитати.

Замість відповіді технік повів нас до невеличкої, кубічної форми будівлі, що стояла між центральним і одним з бічних корпусів. Таких будівель було ще три і розміщено їх було аналогічно. Їхні чорні стіни вкрито було низками блискучих білих знаків. Я вже доволі добре тямив марсіанську мову, щоб їх зрозуміти: це були звичайні таблиці статистики праці. На одній з них, позначеній номером першим, містилося:

«Машинна продукція має зайвини 968,757 робочих годин щодня, з них 11,325 годин праці досвідчених спеціалістів.

На цьому заводі — зайвина 753 годний, з них 20 годин праці досвідчених спеціалістів.

Нема недостачі працівників у галузях: хліборобській, гірничій, земляних робіт, хімічній…» і т. д.; було перераховано за абеткою безліч різних галузей праці

На таблиці номер два було написано:

«Продукція одежі має недостачу в 392,685 робочих годин щодня. з них — 21,380 годин праці досвідчених механіків на спеціальних машинах, та 7,852 години праці спеціалістів-організаторів.

Продукція взуття потребує 79,360 годин: з них…» і т. д.

«Інститут обчислень — 3,078 годин…» і т. д. Подібного ж змісту були й таблиці номер 3-й та 4-й. У списку галузей праці були й такі, як виховання дітей молодшого віку, виховання дітей середнього віку, медицина міст, медицина сільських округ і інше.

— Чому саме зайвину праці докладно вказано лише для машинної продукції, а недостачу з такими подробицями скрізь? — запитав я.

— Це річ проста, — відповів Мецці. — Таблицями треба вилинути на поділ праці, а для цього необхідно, щоб кожен міг бачити, де робочої сили не вистачає і в якій саме мірі. Тоді, в разі однакової або ж приблизно рівної прихильності до двох спеціальностей, людина вибере собі ту з них, де недостача більша. Про зайвину ж праці докладні відомості досить знати тільки там, де ця зайвина є, щоб кожен робітник цієї галузі міг свідомо взяти на увагу і ступінь зайвини і ступінь своєї прихильності до зміни спеціальності.

Коли ми так оце розмовляли, я зненацька помітив, що декотрі числа таблиці зникли, а на їхньому місці з’явилися нові. Я спитав, що це означає.

— Числа змінюються щогодини, — пояснив Менні. — За годину кілька тисяч чоловік устигли заявити своє бажання перейти на другу роботу. Центральний статистичний механізм весь час стежить за цим і щогодини електрика розносить його повідомлення по всьому Марсу.

— Але яким чином центральна статистика встановлює свої числа зайвин і недостач?

— Інститут обчислень має скрізь свою агентуру, котра наглядає за рухом продуктів по коморах, за продуктивністю праці всіх підприємств і за зміною числа робітників по них. Цим шляхом докладно з’ясовується, скільки й чого саме слід виробити на певний термін і скільки потрібно на це робочих годин. Після цього інститутові лишається лише підраховувати по всіх галузях праці різницю між тим, що є, і тим, що мусить бути, та про це скрізь оповіщати. Хвиля добровольців відновлює рівновагу.

— А споживання продуктів не обмежене нічим?

— Цілковито нічим: кожен бере те, що йому потрібно і стільки, скільки захоче.

— І від нього не вимагають чогось подібного до грошей, якихось свідчень про кількість виконаної праці, чи зобов’язань її виконати, чи взагалі чогось на цей взірець?

— Рішуче нічого такого. У вільній праці у нас ніколи не буває недостачі; праця — природна потреба соціально розвиненої людини і будь-яке замасковане або й одверте приневолювання до праці цілком нам зайве.

— Але раз споживання у вас нічим не обмежене, то чи ж не можливі в ньому гострі хитання, котрі можуть перекинути догори всі статистичні розрахунки?

— Звичайно, ні. Окрема людина може й стане їсти ту чи іншу страву у двічі чи тричі більше, ніж усі, може схоче змінити десять одежин за десять днів, але ж суспільство в три тисячі мільйонів душ так чинити не може. Коли маємо справу з такими великими числами, то відхилення в той чи інший бік урівноважуються і середні величини змінюються дуже поволі, в суворій безперервності.

— Отже, ваша статистика працює майже автоматично — безпосередні підрахунки тай годі?

— Е, ні. Труднощі тут величезні. Інститут обчислень повинен пильно стежити і за новими винаходами, і за зміною природних умов промисловості, та добре на них уважати. Чи заводиться нова машина, — вона одразу ж вимагає переливання праці, як у тій галузі, де ту машину застосовують, так і в машинній продукції, інколи ж і в продукції матеріалів для обох цих галузей. Чи виходить руда, або ж знаходять нові мінеральні багатства, — знову потрібно регулювати працю в цілій низці спеціальностей — в гірничій справі, в продукції залізничних колій і т. д. Все це треба розрахувати з самого початку, коли хоч і не зовсім точно, то аби з практичним наближенням; це ж дуже складна річ, поки не одержано наслідків безпосереднього досвіду.

— Раз це така складна річ, — зауважив я, — то вам обов’язково треба мати певну зайвину праці в запасі.

— Безперечно, — на ньому ж найбільше наша система й стоїть. Років за двісті до нас, коли колективної праці лише ледве-ледве вистачало для задоволення всіх потреб суспільства, тоді потрібна була велика обережність у обчисленнях і поділ праці не міг навіть відбуватися цілком вільно: існував обов’язковий робочий день і в його межах доводилося не завжди і не в повній мірі уважати на прихильність товаришів до тої чи іншої спеціальності. Але ж кожен винахід, створюючи для статистики тимчасові труднощі, полегшував розв’язання найпершої ваги завдання, — перейти до необмеженої свободи праці. Спочатку робочий день скорочувався, а згодом, коли в усіх галузях праці знайшлася зайвина, всяку обов’язковість було скасовано. Зауважте собі мізерність усіх чисел недостачі праці по продукціях: тисячі, десятки, сотні тисяч робочих годин, не більше, і все це — на мільйони і десятки мільйонів годин праці, котрі вже витрачаються в тих галузях.

— Але недостача праці все ж буває, — заперечив я. — Та її, мабуть, покриває потім зайвина, так чи ні?

— Та й не одна зайвина. На ділі й сам підрахунок ведеться так, що до справді потрібного числа додається ще якась кількість. В найбільшої для суспільства ваги галузях — у виробництві харчів, одежі, будівель, машин, — цей додаток досягає 5 відсотків, в менш важливих — 1–2 відсотки. Таким чином, числа недостачі в цих таблицях відображають, загалом беручи, лише відносну, а не абсолютну недостачу. Коли б позначених тут десятків і сотень годин і не було поповнено, то суспільство ще б не відчуло собі з того жодної шкоди.

— А скільки часу працюють щодня на цьому, наприклад, заводі?

— Здебільшого 2,5, 2 і 1,5 години, — відповів технік, — але буває і більше, і менше. От, наприклад, товариш, що завідує великим молотом, до такої міри захоплюється своєю роботою, що за всі 6 годин щоденної праці заводу не дозволяє себе заступити нікому.

Я переклав собі в голові ці числа з марсіанського числення на земне. Доба там трошки довша, ніж у нас, і поділяється на 10 годин. Отже вийшло, що звичайна праця людини тягнеться 4, 5 і 6 годин; робота заводу — 15 годин, себто така, як у нас на Землі по найтяжче експлуатованих підприємствах.

— А хіба товаришеві біля молота не шкодить так багато працювати? — спитався я.

— Поки що не шкодить, — відповів Нитті. — Якихось там півроку він іще може дозволяти собі таку розкіш, зі свого боку я, звичайно, попередив його про небезпеки, котрими загрожує йому його захоплення. Найперша з них — це можливість раптового психічного пориву, що з непереможною силою потягне його під молот. Торік такий випадок трапився тут-таки з іншим механіком, таким самим шукачем гострих відчуттів. Тільки щастя допомогло спинити завчасу молот і врятувати людину, що й не думала про самовбивство. Жага гострих відчуттів ще не є хворобою, але ж вона легко набуває шкідливих форм, щойно лише нервова система хоч трохи похитнеться від перевтоми, душевної боротьби, чи якоїсь випадкової хвороби. Певна річ, я не спускаю з очей тих товаришів, що надуживають своїх сил на якійсь одноманітній роботі.

— А чи ж не повинен би був цей товариш скоротити свою роботу, раз у машинній продукції є зайвина праці?

— Звісно, ні! — засміявся Менні. — З якої речі саме він мусить відновлювати рівновагу за свій рахунок? Статистика нікого й ні до чого не приневолює. Кожен бере її собі на увагу, але не може керуватися нею одною. Коли б ви схотіли негайно поступити на цей завод, вам, напевне, знайшли б роботу, а в центральній статистиці число зайвини збільшилося б на 1–2 години, та й годі. Вплив статистики позначається на масових перекочуваннях праці, окрема ж особа — цілком вільна.

За розмовою ми встигли відпочити і всі, окрім Менні, пішли оглядати завод далі. Менні ж поїхав додому — його було покликано до лабораторії.

Увечері я ухвалив лишитися у Нетті: він обіцяв на другий день повести мене в «Дім дітей», де в числі виховательок була й його мати.

III. ДІМ ДІТЕЙ

Дім дітей являв собою велику і до того ж найкращу частину міста з населенням на 15–20 тисяч душ. Цим населенням, справді, були майже самі діти та їх вихователі. Такі інституції заведено по всіх більших містах планети, в багатьох же випадках вони створюють і самостійні міста; лише по невеличких селищах, от як «хімічне містечко» Менні, їх здебільшого не буває.

Великі двоповерхові будівлі зі звичайними блакитними дахами, розкидані серед садів зі струмочками, ставками, галявками для гулянок та гімнастики, грядками квітів та корисних трав, хатками для свійських звірят та птахів… Юрби великоокої дітвори — невідомої статі через однакову для хлопців і дівчаток одежу… Щоправда, і серед дорослих марсіан важко по одежі відрізнити чоловіка від жінки: вона, загалом беручи, однакова, різниться хіба стилем: у чоловіків вона краще змальовує форми тіла, у жінок — їх дужче маскує. Та попри все те, та немолода вже особа, що зустріла нас, коли ми виходили з човника, була, безперечно, жінкою, бо Нетті, обіймаючи її, назвав її «мамою». В дальшій розмові він, проте, часто позначав її, як і всякого іншого товариша, просто іменем — Нелла.

Марсіанка вже знала про мету нашого приїзду і одразу ж повела нас у свій «дім дітей», по всіх його відділах, починаючи з відділу найменших, котрим сама завідувала, до відділу старшого віку, який уже межує з юнацтвом. Маленькі «страховиська» приєднувалися до нас по дорозі, зацікавлено оглядаючи своїми великими очима людину з іншої планети, — вони добре знали хто я такий, — і коли ми обходили останні відділи, за нами йшла вже ціла юрба, хоч більшість дітвори ще з ранку розбіглась по садках.

Всього в цьому домі жило біля 300 дітей різного віку. Я запитав Неллу, чому саме в «домах дітей» всіх їх держать укупі, а не поділяють по віку, що значно полегшило б поділ праці між вихователями і спростило б їм їхню роботу.

— Тому, що тоді не було б справжнього виховання, — виповіла мені Нелла. — Щоб виховатись для суспільства, дитина мусить і жити в суспільстві. Життєвий досвід і знання діти в найбільшій мірі засвоюють одне від одного. Ізолювати один вік від другого — значило б утворити для них однобічний і вузький життєвий осередок, де розвиток майбутньої людини йшов би поволі, мляво й одноманітно. І для безпосередньої активності різниця віків дає найбільшу волю. Старші діти — наші найкращі помічники в догляді за маленькими. Так, ми не лише свідомо з’єднуємо всі віки дітей, але й вихователів у кожному домі піклуємось вибирати різних віків і практичних спеціальностей.

— А проте в цьому домі я бачу поділ дітей на відділи по віках: а це ж ніби й не відповідає тому, що ви говорите.

— Ви помиляєтесь; по відділах діти сходяться лише для того, щоб спати, полуднувати й обідати, — тут, звичайно, потреби змішувати різні віки немає. Для гулянок же і навчання вони повсякчас гуртуються так, як їм самим до вподоби припадає. Навіть коли влаштовується якесь читання для дітей одного відділу, — в аудиторію завжди напихається сила дітвори всіх інших відділів. Діти самі вибирають собі товариство і люблять сходитися з дітьми інших віків, особливо ж — із дорослими людьми.

— Нелло, — сказав тут, виступивши з юрби, один хлопчисько, — Еста забрала мого човника, котрого я сам зробив; візьми в неї човник і віддай мені.

— А де вона? — спитала Нелла.

— Вона побігла до ставка спускати його на воду, — пояснив хлопчисько.

— Ну, мені зараз ніколи туди йти: хай хтось із старших дітей піде з тобою і умовить Есту не ображати тебе. А найкраще йди туди сам і допомагай їй спускати човника. Нема нічого дивного, що човник їй сподобався, раз ти добре його зробив.

Хлопчик пішов, а Нелла звернулась до решти.

— А ви, діти, добре б зробили, коли б полишили нас самих. Не думаю, щоб чужоземцеві було приємно, що на нього вирячила оченята сотня дітлахів. Уяви собі, Ельві, що на тебе одного уважно дивиться ціла юрба таких чужоземців. Що б ти тоді зробив?

— Я б утік, — розважливо заявив найближчий з юрби, котрого вона назвала, і в ту ж хвилю діти з веселим сміхом розбіглися.

Ми вийшли в сад.

— Чи бачите силу минулого, — з посмішкою зауважила вихователька. — Здавалося б, комунізм у нас повний, відмовляти дітям майже ніколи і в жодній дрібниці не доводиться. — звідки ж тут взятися почуттю особистої власності? А дитина приходить і заявляє: «мій» човник. «я сам» робив. І так дуже часто, інколи справа доходить навіть до бійки. Нічого не вдієш, — загальний закон життя: розвиток організму коротко повторює розвиток виду, розвиток особи так само повторює розвиток суспільства. Самовизначення дитини середнього і старшого віку в більшості випадків і має такий невиразно індивідуалістичний характер. Наближення статевої зрілості спочатку ще й загострює цю рису. Тільки вже в юнацькому віці суспільний осередок сучасного остаточно перемагає спогади минулого.

— А ви ж розповідаєте дітям про те минуле? — питав я.

— Звичайно, розповідаємо; і вони дуже люблять розмови про старі часи. Спочатку це для них лише гарні, трішечки страшні казки про інший далекий і чудний світ, котрий, однак, будить своїми картинами боротьби й насильства невиразні відгуки в атавістичній глибині дитячих інстинктів. Тільки згодом, перемагаючи живі залишки минулого у власній душі, дитина звикає краще засвоювати зв’язок часів і картини-казки стають для неї дійсністю історії, перетворюються в живі кільця живої безперервності!..

Ми йшли алеями великого саду. Часами натрапляли ми на гуртки, котрі або гралися, або копали рівчачки, або працювали з якимись ремісницькими інструментами, або споруджували будочки, або ж нарешті, просто жваво балакали проміж себе. Всі вони зацікавлено озиралися на мене, але слідом за нами не йшов ніхто; всіх, мабуть, уже було попереджено. Більшість гуртків була мішаного віку; в багатьох було по одному, по двоє дорослих.

— У вашому домі, як бачу, вихователів доволі багато, — зауважив я.

— Так, особливо коли в числі їх рахувати й усіх дітей старшого віку, як і слід робити по справедливості. Але вихователів-фахівців у нас усього три; решта дорослих, котрих ви тут бачите, то здебільшого матері й батьки, що на деякий час селяться у нас поблизу своїх дітей; бувають іще також молоді люди, охочі вчитися науки виховання.

— А чи всі батьки, хто схоче, можуть селитися тут, щоб жити зі своїми дітьми?

— Певна річ. Декотрі матері живуть тут по кілька років. Але більшість їх наїздить часами, — на тиждень, на два, на місяць. Батьки з’являються сюди ще рідше. В нашому домі є лише 60 окремих кімнат для родичів і для тих дітей, що шукають собі самотності, і я не пригадаю випадку, коли б цих кімнат не вистачало.

— Отже, діти інколи відмовляються жити у спільних помешканнях?

— Так, діти старшого віку часто воліють жити окремо. Тут позначається почасти той невиразний індивідуалізм, про котрий я вам уже говорила, почасти ж, — особливо в дітей, що люблять заглиблюватися в наукову працю, — просто бажання усунути все, що перешкоджає роботі та відвертає увагу. Та й із числа дорослих у нас люблять жити цілком окремо здебільшого ті, хто більше від інших працює над науковими дослідами, або ж творить художні речі.

Тут поперед себе на невеличкій галявці побачили ми дитину, на мій погляд — шести або ж семи років, що з ціпочком у руках бігала за якимсь звірям. Ми прискорили свою ходу; дитина не звернула на нас уваги. Коли ми саме підходили, вона наздогнала свою здобич, — це було щось подібне до великої жаби, — і міцно оперезала її своїм ціпочком. Звіря з перебитою лапою повагом полізло по траві.

— Нащо ти зробив це, Альдо? — спокійно спитала Нелла.

— Я ніяк не міг спіймати її, вона все тікала, — пояснив хлопчик.

— А ти знаєш, що ти зробив? Ти завдав жабці болю і перебив їй лапку. Дай сюди ціпок, я тобі поясню це.

Хлопчик подав ціпочок Неллі і вона швидким рухом міцно вдарила його по руці. Хлопчик зойкнув.

— Тобі боляче, Альдо? — знову ж так само спокійно спитала його вихователька.

— Дуже боляче, зла Неллло! — відповів він.

— А жабку ти вдарив дужче. Я лише забила тобі руку, ти ж поламав їй лапку. Їй куди болячіше, ніж тобі, до того ж, — вона не може тепер бігати й плигати, вона не знайде собі їжі і з голоду помре, коли не загризуть її злі звірі, від котрих їй тепер не втекти. Що ти про все це думаєш, Альдо?

Хлопчик стояв мовчки, плачучи від болю та притримуючи забиту руку іншою. Але він замислився. Через хвилину він сказав:

— Треба поладнати їй лапку.

— Оце діло, — сказав Нетті. — Давай же я навчу тебе, як це зробити.

Не гаючи часу спіймали вони поранене звіря, котре встигло відповзти лише на кілька кроків. Нетті витяг свою хусточку і подер її на стрічки, а Альдо, за його вказівками, приніс йому кілька тоненьких трісочок. Потім обидва вони з уважністю справжніх дітей, що ладнають якусь поважну справу, почали накладати міцну пов’язку на перебиту лапку жаби.

Скоро після цього ми з Нетті намірились іти додому.

— Стійте, ось що, — пригадала Нелла. — Сьогодні ввечері ви могли б побачити у нас вашого давнього приятеля Енно. Він мав читати дітям старшого віку лекцію про планету Венеру.

— А він, значить, тут живе? — запитав я.

— Ні, обсерваторія, де він працює., лежить за три години звідси. Але ж він дуже любить дітей і не забуває за мене, за свою стару виховательку. Тому він часто й наїздить сюди і щоразу розповідає дітям щось цікаве.

Звичайно, ввечері в призначену годину ми знову з’явилися в дім дітей, у велику аудиторію, куди зійшлися вже всі діти, окрім наймолодших, та кілька десятків дорослих. Енно зустрів мене дуже радо.

— Я вибрав тему ніби спеціально для вас, — жартівливо забалакав він. — Вам дошкуляє запізнілість вашої планети і дикунські звичаї вашого людства. А я розкажу вам про таку планету, де вищі представники життя, — ще поки що динозаври і літаючі ящірки, а їхні звичаї — гірші, ніж у вашої буржуазії. Ваше кам’яне вугілля не горить там у вогні капіталізму, а ще лише росте величними гаями. Поїдемо колись туди вкупі пополювати на іхтіозаврів? Це тамтешні Ротшільди й Рокфеллери, значно, правда, більш помірковані від ваших земних, проте значно менш культурні. Там царство первісного початкового накопичення, забутого в «Капіталі» вашого Маркса… Ну, Нелла вже хмуриться на мої легковажні балачки. Зараз почну.

І він майстерно почав оповідати про далеку планету з її глибокими бурхливими океанами та височенними горами, з її пекучим сонцем та густими білими хмарами, з її страшними ураганами й грозами, з її огидними страховищами та величними велетенськими рослинами. Все це ілюстрував живими фотографіями на екрані, що займав цілу стіну зали. В темряві тільки й чути було голос Енно; глибока уважність панувала в залі. Коли він, розповідаючи про пригоди перших мандрівників по тому світові, змалював, як один з них ручною гранатою убив велетенську ящірку, сталася чудна невеличка сцена, котру більшість публіки не помітила. Альдо, що весь час тримався біля Нелли, зненацька стиха заплакав.

— Що тобі скоїлося? — нахилившись до нього, спитала Нелла.

— Мені шкода страховища. Йому було дуже боляче і воно зовсім умерло, — тихо відповів хлопчик.

Нелла пригорнула дитину і почала їй щось нишком поясняти, але та ще довгий час не могла заспокоїтись.

А Енно тим часом оповідав про безліч природних багатств прекрасної планети, про її велетенські водоспади на сотні мільйонів кінських сил, про шляхетні метали, знайдені просто на поверхні її гір, про багатющі скупчення радію на глибині кількох сотень метрів, про запаси енергії на сотні тисяч літ. Я ще не так добре знав мову, щоб відчувати красу викладу, але вже самі картини захоплювали мою увагу так само повно, як і увагу дітей. Коли Енно закінчив і залу знову було освітлено, мені стало навіть аж трохи сумно, — як буває з дитиною, коли їй закінчують гарну казку.

Після лекції почалися запитання й заперечення з боку слухачів. Запитання були різноманітні, як і самі слухачі; вони стосувалися подробиць у картинах природи і способів боротьби з нею. Було й таке запитання: через скільки часу на Венері мусили б виникнути з її власної природи люди і як мало б виглядати їхнє тіло?

Заперечення, здебільшого наївні, а інколи й дуже дотепні, змагалися головним чином проти того висновку Енно, що за сучасної доби Венера — планета для людей дуже незручна і що навряд чи пощастить скоро використати в хоча б трохи значній мірі її великі багатства. Молоді оптимісти енергійно повставали проти цієї заяви, хоч вона й висловлювала погляд більшості дослідників. Енно доводив, що пекуче сонце й вогке повітря з безліччю бактерій утворюють для людей небезпеку багатьох хвороб, чого й зазнали на собі всі мандрівники на Венеру, що урагани й грози утруднюють роботу і загрожують життю людей, що… і багато ще дечого. Діти вважали, що дивно відступати перед такими перешкодами, коли можна опанувати таку прекрасну планету. Для боротьби проти бактерій і хвороб треба якомога швидше вирядити туди тисячу лікарів, для боротьби проти ураганів і гроз — сотні тисяч будівельників, котрі поставлять скрізь, де треба, високі стіни й громовідводи. «Хай дев’ять десятих загине, — палко говорив один хлопчик років дванадцяти, — тут є за що умирати, аби лише здобути перемогу!» І запал його очей недвозначно свідчив, що й він сам, звичайно, не покинув би справи навіть перед упевненням, що він опиниться в числі тих дев’яти десятих.

Енно лагідно й спокійно руйнував карткові будівлі своїх опонентів, але видно було, що в глибині душі він співчуває їм, і що в його палкій юнацькій фантазії приховуються такі ж розважливі плани, більш обмірковані, звісно, але, напевно, не менш самовіддані. Сам він іще не був на Венері, але яскраво було видно, що її краса і її небезпеки потужно ваблять його до себе.

По закінченні розмов Енно поїхав зі мною до Нетті. Він вирішив ще на день лишитися в цьому місті і запропонував мені піти разом зі мною до музею мистецтва. Нетті не міг взяти участь у відвіданні музею, бо його викликали в інше місце на велику нараду лікарів.

IV. МУЗЕЙ МИСТЕЦТВА

— От уже ніяк не гадав, щоб у вас були окремі музеї художніх творів, — зауважив я Енно, йдучи з ним до музею. — Я гадав, що культурні й картинні галереї. — то особливість якраз капіталізму з його чванькуватим розкошуванням на людях та змаганням накопичувати багатства. В соціалістичному ж суспільстві, міркував собі я, мистецтво плине скрізь поруч із життям, оздоблюючи його.

— Ви й не помилялись, — відповів Енно. — Більша частина творів мистецтва у нас завжди йде для громадських будівель, де ми обмірковуємо наші спільні справи, де ми учимось і досліджуємо, де відпочиваємо… Значно менше прикрашаємо ми свої фабрики й заводи: естетика потужних машин і їхнього упевненого руху до вподоби нам уже й сама одна: дуже мало є таких творів мистецтва, що цілковито гармонували б їй, не ослаблюючи і не розвіваючи вражень від неї. Найменше ж прикрашаємо ми свої житла, де, здебільшого, перебуваємо дуже мало. Що ж до наших музеїв мистецтва, то це науково-естетичні інституції, це школи, де люди вчаться тому, як розвиваються мистецтва, чи, вірніше, як розвивається людство у своїй художній діяльності.

Музей містився на невеличкому острівці озера, котрий вузеньким мостом сполучався з берегом. Сама будівля, що довгим чотирикутником оточувала сад з високими водограями і безліччю синіх, білих, чорних та зелених квіток, була смаковито прикрашена зокола і повна світла всередині.

Тут справді не було такого безглуздою накопичування статуй і картин, як це буває по великих музеях Землі. Переді мною в кількох сотнях творів пропливла нитка розвитку пластичних мистецтв, від дикунських спроб передісторичної доби до ідеальної технічної досконалості витворів останнього віку. І з початку до кінця скрізь видно було вплив тої живої внутрішньої цілісності, котру люди зовуть «генієм». Очевидно, це були найкращі витвори всіх часів.

Щоб до пуття розуміти красу іншого світу, треба глибоко знати його життя, а щоб дати й іншим відчути цю красу, — треба бути самому з нею органічно сполученим… Ось чому безсилий я докладно описати все, що я там бачив; я можу дати лише деякі натяки, лише повихоплювані з цілого окремі вказівки на те, що мене там найдужче вразило.

Ґрунтовним мотивом марсіанської, як і нашої скульптури, є прекрасне людське тіло. Фізично марсіани різняться від людей не дуже: коли не звертати уваги на їхні великі очі, а через те, почасти, і на певну відмінність черепа, то їхні особливості вільно могли б стати поруч з особливостями окремих земних рас. Я не вмію докладно пояснити їх — я не так гарно знаю анатомію; але моє око швидко звикло то них, засвоївши їх не як огидність, а як оригінальність.

Я помітив, що тіла чоловіків і жінок схожі між собою в більшій мірі, ніж у більшості племен Землі: порівняно широкі плечі жінок, не так міцно розвинена мускулатура чоловіків та їхній ширший таз ослаблюють різницю. Це, між іншим, стосується останньої доби, — доби вільного людського розвитку; ще у статуях часів капіталізму статеві відмінності виявляються яскравіше. Очевидно, хатнє рабство жінки і гарячкова боротьба за життя у чоловіка впливають на їхнє тіло не однаково.

Ані на хвилину не міг я позбутися то яскравої, то невиразної свідомості, що переді мною — образи чужого світу; вона надавала всім моїм враженням якогось дивного забарвлення, наче б це були напівпривиди. І навіть розкішне жіноче тіло цих статуй і картин викликало в мене незрозуміле почуття, наче б зовсім не подібне до відомого мені любовно-естетичного потягу; воно радше нагадувало мені ті невиразні передчуття, котрі бентежили мене колись давно, на межі дитячих літ і юнацтва.

Статуї ранніх епох були однотонні, як і в нас; найновіші — природних барв. Це мене не здивувало. Я завжди думав, що ухилятися від дійсності зовсім не є обов’язковим елементом мистецтва, що це навіть шкодить художності, зменшуючи, як це буває з одноманітністю скульптури, багатство засвоєння, і що в таких випадках воно не допомагає, а перешкоджає художній ідеалізації, котра концентрує життя.

В статуях і картинах старих епох, як і в творах нашої античної скульптури, переважали образи величного спокою, образи нескаламученої гармонії, вільної від будь-якого напруження. Середні, перехідні часи, говорять щось інше: тут — поривання, пристрасті, бурхливе змагання, інколи ослаблене до ступеня блукання мрії — еротичної чи релігійної, інколи ж розвинуте до останньої межі напруження неврівноважених сил душі й тіла. За соціалістичної доби характер творчості знову інший: тепер це — гармонійний рух. спокійно-упевнений прояв сили: чин, вільний від хворобливості зусилля; змагання без турботи: жива активність, пройнята свідомістю своєї прекрасної єдності і непереможної розумності!

Коли ідеальна жіноча краса старовинного мистецтва висловлювала безмежну можливість кохання, а ідеальна краса середніх віків і часів Відродження — невгасиму жагу кохання, містичну чи почуттєву, то тут, в ідеальній красі іншого світу, що йде поперед нас, — втілювалося саме кохання, в його спокійній і гордій самосвідомості, сама любов — яскрава, світла, всепереможна…

Характерною рисою найновіших художніх витворів, як, між іншим, і найдавніших, була надзвичайна простота і єдність мотиву. Змальовуються дуже складні людські істоти з багатим і владнаним життєвим змістом і для того беруться такі моменти їхнього життя, коли все воно скупчується в одному якомусь почутті, змаганні…

Улюблені теми останніх марсіанських художників — це екстаз творчої думки, екстаз кохання, екстаз утіхи з природи, спокій добровільної смерті; все це сюжети, що глибоко окреслюють суть великого племені, котре і жити тямить повно й напружено, і вмирати — свідомо та з почуттям гідності.

Відділ малярства й скульптури творив одну половину музею, другу ж цілковито присвячено було архітектурі. Під архітектурою марсіани розуміють не лише естетику будинків і великих інженерних будівель, але й естетику меблів, знаряддя, машин, взагалі — естетику всього матеріально-корисного. Яку велику роль відіграє в їхньому житті це мистецтво, про це можна було судити, зауваживши особливу повноту і дбайливість, з котрою було складено цю колекцію. Від первісних печерних жител з їхнім примітивно прикрашеним начинням, до розкішних громадських будинків зі скла й алюмінію з їхнім виконаним найкращими художниками умеблюванням, до велетенських заводів з їхніми грізно прекрасними машинами, до могутніх каналів з їхніми гранітними берегами й мережчатими мостами, — тут було представлено всі типові форми в картинах, планах, моделях і, особливо, — стереограмах для великих стереоскопів, у котрих найменша дрібниця поставала з повною ілюзією тотожності. Окремий відділ творила естетика садів, ланів і парків; і хоч яка незвична була мені природа планети, проте й я досить часто схоплював красу тих сполучень барв і форм, котрі утворював з елементів цієї природи колективний геній племені з великими очима.

У витворах попередніх епох дуже часто, як і в нас, краса досягалася за рахунок зручності, мистецтво творило насильство над безпосереднім призначенням речей. Нічого подібного око моє не помічало у витворах останньої доби — ні в її меблях, ні в знаряддях, ні в будівлях. Я запитав у Енно, чи дозволяє їхня сучасна архітектура ухилятися від практичної досконалості предметів задля їхньої краси.

— Ніколи, — відповів Енно. — Це була б фальшива краса, — викрути, а не мистецтво.

За передсоціалістичних часів марсіани ставили своїм великим людям пам’ятники; тепер же вони ставлять ці пам’ятники лише великим подіям, от як перша спроба дістатися до Землі, що завершилася загибеллю дослідників, як знищення смертельної прилипливої хвороби, як відкриття розкладу й синтезу всіх хімічних елементів. Низку пам’ятників представлено було в стереограмах того відділу, до містилися надгробки й храми (у марсіан були колись і релігії). Одним з останніх пам’ятників великим людям був пам’ятник тому інженерові, про котрого розповідав мені Менні. Художник зумів дуже добре показати силу душі людини, що переможно керувала армією праці в боротьбі з природою і погордливо відхилила боягузливий суд моралі над своїми вчинками. Коли я несамохіть задумливо спинився перед панорамою пам’ятника, Енно стиха проказав вірша, що змальовував суть душевної трагедії героя.

— Чий це вірш? — спитав я.

— Мій, — відповів Енно. — Я написав його для Менні.

Я не міг повно оцінити внутрішню красу вірша на чужій ще для мене мові, але ж я добре бачив, що думка його не плутана, ритм дуже доладний, рима голосна й багата. Це дало новий напрямок моїм думкам.

— Значить, ваша поезія ще й досі кохається у ритмі й римі?

— Звичайно, — трохи здивовано відповів Енно. — Хіба вам видається, що це не гарно?

— Ні, зовсім не те, — пояснив я. — Бачите, у нас панує думка, що цю форму породив смак гнобительських класів нашого суспільства, — як вираження їхньої вередливості і прихильності до умовностей, що сплутують волю художньої мови. А звідси роблять висновок, що поезія майбутнього, поезія доби соціалізму мусить скасувати й забути ці тісні для творчості форми.

— Це зовсім не так, — гаряче заперечив Енно. — Правильно-ритмічне подобається нам зовсім не через нашу прихильність до умовного, а тому, що воно глибоко гармонує з ритмікою ходи процесів нашого життя й свідомості. А рима, що завершує низку різноманітності однаковим кінцевим акордом, хіба ж вона не глибоко пасує до життєвого зв’язку людей, котрий їхню внутрішню різноманітність вінчає єдністю втіхи в коханні, єдністю розумної мети у праці, єдністю настрою в мистецтві? Художньої форми без ритму взагалі бути не може. Де нема ритму звуків, там мусить бути ще навіть строгіший ритм образів, ритм ідей… А що рима, справді, походження феодального, то це ж можна сказати і про багато інших корисних і гарних речей.

— Але ж рима й справді тіснить і утруднює висловлювання поетичної ідеї?

— Ну, то й що ж з того? Адже ж це утиснення випливає з тієї мети, котру художник ставить перед собою вільно. Але воно не лише утруднює, а й удосконалює висловлювання поетичної ідеї і задля того тільки й існує. Що складніше мета, то важчий до неї шлях, отже, — більше різних утисків на цьому шляху. Коли ви схочете збудувати гарну будівлю, скільки вимог техніки й гармонії будуть визначати, а тому, отже, і утискувати вашу роботу! Ви вільні вибрати собі мету, — тут і край вашій людській волі. Але раз ви бажаєте мети, ви тим уже бажаєте і засобів, котрими ви можете до неї дістатись.

Ми вийшли в сад відпочити від безлічі вражень. Був уже вечір, тихий і лагідний весняний вечір. Квітки почали вже згортати своє листя й цвіт на ніч: це загальна особливість усіх рослин Марса, породжена його холодними ночами. Я відновив почату розмову.

— Скажіть, якого сорту белетристика у вас тепер переважає?

— Драма, особливо ж — трагедія, а крім того — поезія картин природи. — відповів Енно.

— В чому ж полягає зміст вашої трагедії? Де матеріал для неї у вашому щасливому, мирному житті?

— Щасливому? Мирному? Звідки ви це взяли? У нас панує мир між людьми, це правда, але немає миру з природою, та й не може його бути. А це ж такий ворог, що з самої його поразки народжується нова загроза. За останній період нашої історії ми в кількадесят разів збільшили експлуатацію нашої планети, паша чисельність росте, та ще швидше ростуть наші потреби. Небезпека виснаження сил і засобів природи вже не один раз повставала перед нами або в тій. або в інший галузі праці. До останнього часу нам щастило перемагати її, не звертаючись до огидного нам зменшення життя в нас самих і в нащадках, а от тепер стан боротьби набуває особливо грізного характеру.

— Я ніяк не думав, щоб вашій могутності в техніці й науці загрожували такі небезпеки. Ви кажете, що це вже вам траплялося у вашій історії?

— Ще сімдесят років тому, коли вичерпалося кам’яне вугілля, а перейти на водяну й електричну енергію ми ще до ладу не встигли, — нам, щоб виконати велетенську перебудову машин, довелося винищити безліч дорогого нам лісу нашої планети, що на десятки років зіпсувало їй красу і клімат. Після того, коли ми вже упоралися з цією кризою, років з двадцять тому знову виявилось, що виснажуються залізні руди. Почалося прискорене вивчення твердих сплавів алюмінію, і безліч своїх технічних сил ми кинули на електричне видобування алюмінію з ґрунту. А тепер статистики вирахували, що через тридцять років нам загрожує недостача їжі, якщо до того часу не буде винайдено синтезу білків з елементів.

— А інші планети? — заперечив я. — Хіба ж ви не зможете брати поповнення вам потрібного звідти?

— Звідки? Венера, як бачите, ще в руки не дається. Земля? У неї є своє людство, та і взагалі кажучи, ще й досі не ясно, в якій мірі пощастило б нам використати її сили. На їзду туди потрібно щоразу витрачати чималу кількість енергії, запаси ж потрібної для цього радійної матерії, — зі слів Менні, що нещодавно розповідав мені про свої останні н цій справі досліди, — на нашій планеті дуже невеличкі. Ні, труднощі скрізь чималі, і що тісніше наше людство стулює свої лави для боротьби проти природи, то щільніше єднаються й первістки для помсти за своє уярмлення.

— Але ж завжди можливо, наприклад, зменшити розмноження, щоб полагодити справу.

— Зменшити розмноження? Так це ж і є перемога первістків. Це значить — відмовитись від безмежного росту життя, спинити його на одному з найближчих ступенів. Ми перемагаємо, поки нападаємо. Коли ж ми відмовимося від зростання нашої армії, то це означатиме, що первістки обложили нас з усіх боків. Тоді почне слабнути віра в нашу колективну силу, в наше велике спільне життя. А вкупі з цією вірою гинутиме і сенс життя кожного з нас, бо ж у кожному з нас, дрібненьких кліточок великого організму, — живе цілість і кожна людини живе тією цілістю. Ні, зменшити розмноження — це останнє, на що б ми могли зважитися: коли ж це трапиться, то воно проти нашої волі стане початком кінця.

— Ну гаразд, я розумію, що трагедія цілого завжди висне над вами, принаймні як погрозлива можливість. Але ж поки перемога лишається за людством, окрему особу добре захищає від цієї трагедії колектив; навіть коли наближається безпосередня небезпека, то велетенські зусилля й терпіння від напруженої боротьби так рівно діляться між безліччю осіб, що не можуть занадто глибоко порушити їхнє спокійне щастя. Для такого ж щастя у вас, здається, є все, що лише потрібно.

— Спокійне щастя! Та хіба ж може людина не почувати потужно й глибоко всіх заворушень життя цілого, в котрому її початок і кінець? І хіба ж не виникає глибоких суперечностей життя з самої лише обмеженості окремої істоти, порівнюючи її до цілого, з самого безсилля її цілковито злитися з тим цілим, цілковито розчинити в ньому свою свідомість, як і охопити його тією своєю свідомістю? Ви не розумієте цих суперечностей? Це тому, що в вашому світі їх заступають інші, ближчі й болючіші. Боротьба класів, груп, осіб заступає вам ідею цілого, а з нею і те щастя та страждання, що вона за собою тягне. Я бачив ваш світ; я не міг би витерпіти й десятої долі того безумства, серед котрого живуть ваші брати. Але саме тому я й не зважився б вирішувати, хто з нас ближчий до спокійного щастя: що ладніше й гармонійніше життя, то болючіші неминучі в ньому дисонанси.

— Але скажіть, Енно, хіба, наприклад, ви не щаслива людина? Молодість, наука, поезія та, мабуть, і кохання… Чого такого тяжкого могли ви зазнати, щоб так гаряче говорити про трагедію життя?

— Знаменитий приклад, — засміявся Енно і якось дивно пролунав його сміх. — А чи знаєте ви, що веселий Енно вже раз вирішив був померти? І коли б Менні всього на день спізнився був прислати йому сім слів: «Чи не хочете ви їхати на Землю?», котрі сплутали йому всі його обчислення, то ви б свого веселого супутника не мали. Зараз он я вам не зумів пояснити всього цього. Але ви самі побачите згодом, що якщо й є у нас щастя, то лише не те мирне й спокійне, про котре ви щойно балакали.

Я не зважився розпитувати далі. Ми встали й повернулися до музею. Але я вже більше не міг систематично розглядати колекції. Увагу мою було розсіяно, думки розпливались. Я спинився у відділі скульптури перед одною з останніх статуй, що представляла прекрасного хлопчика. Риси його обличчя нагадували Нетті; дуже вразило мене те мистецтво, з яким художник зумів у недорозвинене тіло, в незакінчені риси й тривожні з допитливим поглядом очі дитини, втілити народження геніальності. Я довго й нерухомо стояв перед статуєю і все на світі зникло з моєї свідомості. Тут голос Енно змусив мене очуняти.

— Це ви, — сказав він, вказуючи на хлопчика. — Це ваш світ. Це буде чудовий світ. Він ще дитина, але погляньте, які невиразні мрії, які тривожні образи хвилюють його свідомість… Він ще дрімає, але він прокинеться, я відчуваю це, я глибоко вірю в це!

До радісного почуття, що викликали в мені ці слова, домішувався у мене якийсь чудний жаль:

«Чому не Нетті сказав це!»

V. У ЛІКАРНІ

Я повернувся додому дуже втомлений, а після двох безсонних ночей і цілого дня повної нездатності до праці вирішив знову поїхати до Нетті, бо не хотілось звертатися до невідомого мені лікаря нашого хімічного містечка. Нетті з ранку працював у лікарні: там я й знайшов його за оглядом хворих.

Щойно Нетті побачив мене у вітальні, він одразу ж наблизився до мене, уважно придивився до мого обличчя, взяв за руку й повів до віддаленої невеличкої кімнатки, де під лагідним блакитним світлом плавали в повітрі якісь приємні, невідомі мені пахощі і панувала повна тиша. Там він спокійно всадовив мене до глибокого крісла і сказав:

— Ні про що не думайте, ні про що не турбуйтесь. На сьогодні я все це беру собі. Відпочиньте, а потім я подивлюся.

Він пішов, а я ні про що не думав, ні про що не турбувався, бо він узяв на себе всі мої думки й турботи. Мене опанувало почуття приємного вдоволення і через кілька хвилин я заснув. Коли ж я очуняв, Нетті знов стояв переді мною і з посмішкою дивився на мене.

— Краще? — спитався він.

— Я цілком одужав, а ви геніальний лікар, — відповів я. — Ідіть до своїх хворих і не турбуйтесь про мене.

— Сьогодні я вже своє зробив. Коли хочете, я покажу вам нашу лікарню.

Мене це дуже зацікавило і ми рушили в обхід по всій просторій і гарній будівлі.

Серед хворих переважали хірургічні й нервові. Хірургічні були, здебільшого, жертвами нещасних випадків з машинами.

— Невже ж у вас на заводах і фабриках не вистачає забезпечень? — спитав я.

— Абсолютних забезпечень від нещасних випадків майже нема. Цих же хворих зібрано з району із населенням понад двох мільйонів чоловік; на такий район кілька десятків пошкоджених — число невелике. Здебільшого це все новаки, що ще не оговталися з тими машинами, біля яких працюють: у нас же всі так люблять переходити з одного виробництва в інше. Найчастіше жертвами своєї неуважливості стають спеціалісти вчені й художники; вони часто задумуються, глибоко захоплені якимсь несподіваним спостереженням.

— А нервові? Ці, мабуть, хворіють найперше від перевтоми?

— Так, їх чимало. Але ж не менше й таких, що занедужали від хвилювань і криз статевого життя, а також інших зворушень, наприклад, смерті близьких людей.

— А є тут душевнохворі з затемненою чи сплутаною свідомістю?

— Ні, тут таких немає; для них у нас є окремі лікарні. Там потрібні особливі прилади для тих випадків, коли хворий може завдати шкоди собі, чи комусь іншому.

— В таких випадках і у вас застосовують насильство над хворими?

— В тій мірі, як це дійсно потрібно, — звичайно.

— Оце вже вдруге зустрічаюсь я з насильством у вищому світі. Перший раз це було в домі дітей. Скажіть, вам, значить, не пощастило цілковито усунути ці елементи з вашого життя; ви мусите терпіти їх свідомо?

— Так, як терпимо хворобу й смерть, або ж, наприклад, гіркі ліки. Яка ж розумна істота відмовиться від насильства, ну, скажімо, для самооборони?

— Знаєте, для мене це значно зменшує безодню між нашими світами.

— Але ж перша різниця між ними полягає зовсім не в тому, що у вас насильства й приневолення багато, а у нас — мало. Вона полягає в тому, що у вас і те й інше прибирається в шати закону, в норми права й моралі, котрі панують над людьми і повсякчас тяжіють над ними. У нас же насильство існує або як прояв хвороби, або як розумний вчинок розумної істоти. І в обох цих випадках ні з нього, ні для нього не утворюється ніяких громадських законів і норм, ніяких особових чи неособових приписів.

— Але ж маєте ви вказівки, у згоді з якими ви обмежуєте волю ваших душевнохворих чи ваших дітей?

— Так, цілком наукові правила догляду за хворими, як і педагогіка. Але, певна річ, і в цих технічних правилах зовсім не враховано всіх випадків потреби насильства, як і способів його вжитку чи міри його. — все це залежить від усієї суми дійсних умов.

— Коли так, то тут можливе справжнє свавілля з боку вихователів чи тих, хто доглядає хворих.

— Що є, по-вашому, — «свавілля»? Коли це непотрібне, зайве насильство, то воно можливе лише з боку хворої людини, котру саму потрібно лікувати. Розумна й свідома людина ніколи не здатна до цього.

Ми проминули кімнати хворих, операційні, кімнати ліків, помешкання доглядачів за хворими, зійшли на другий поверх і дісталися до великої, прекрасної зали, через прозорі стіни котрої видно було озеро, гай і оддалік — гори. Кімнату прикрашали високохудожні статуї й картини, стояли розкішні художні меблі.

— Це кімната для тих, хто умирає, — сказав Нетті.

— Ви їх усіх сюди приносите? — запитав я.

— Частину приносимо, частина ж і сама приходить. — відповів Нетті.

— Невже ж у вас такі ще й ходити можуть? — здивувався я.

— Хто фізично здоровий, звичайно, — може.

Я збагнув, що розмова йшла про самовбивць.

— Ви даєте самовбивцям цю кімнату для їхньої справи?

— Так, і всі засоби для спокійної і безболісної смерті.

— І не чините їм жодних перешкод?

— Коли свідомість пацієнта світла і воля тверда, то які ж можуть бути перешкоди? Звичайно, лікар спочатку пропонує хворому порадитися з ним. Дехто пристає на це. дехто — ні…

— І часто ж у вас трапляються ті самогубства?

— Так, особливо серед стареньких. Коли чуття життя слабне і притуплюється, тоді багато з них воліють не чекати природного кінця.

— А доводиться вам мати справу із самогубством людей молодих, повних сил і здоров’я?

— Так, бува й це, але не часто. В цій лікарні за моєї нам’яти таких випадків трапилося два, третю спробу пощастило спинити.

— Хто ж були ці нещасні люди, і що їх призвело до такого горя?

— Першим був мій учитель, знаменитий лікар, що вклав у науку безліч нового. Він мав надмірно розвинену здатність відчувати страждання інших людей. Це скерувало його розум і енергію в бік медицини, та це ж його й порішило. Він не витримав. Свій гнітючий настрій він приховував так добре, що катастрофа сталася для всіх цілком несподівано. Це трапилося після одної важкої епідемії, що виникла під час робіт з висушування однієї морської затоки, де загинуло й загнило кілька сотень мільйонів риби. Епідемія мучила, як ваша холера, а була гірша від неї, бо видужував лише один на десять хворих. А через присутність невеличкої надії, що хворий може одужати, лікарі не могли задовольнити прохань своїх хворих про швидку й легку смерть: не можна ж було визнавати цілком свідомою людину, опановану гострою гарячковою хворобою. Мій учитель героїчно працював під час епідемії і його досліди допомогли доволі швидко упоратися з нею. Але, коли все вже владнали, він покинув життя.

— Скільки тоді було йому років?

— На вашу лічбу — біля п’ятдесяти. У нас це зовсім молодий вік.

— А другий випадок?

— Це була жінка, у котрої померли чоловік і дитина одночасно.

— А третій, нарешті?

— Про третій вам міг би розповісти лише сам той товариш.

— Це правда, — погодився я. — Але поясніть мені це: чому ви, марсіани, так довго не старієте? Чи це властивість вашої раси, чи наслідок кращих умов життя, чи може ще там чогось?

— Раса тут ні до чого: літ за 200 перед тим наше довголіття було в два рази коротше. Кращі умови життя? Справді, у значній мірі це вплинуло. Але ж не тільки саме це. Найпершу роль тут відіграє наш метод поновлення життя.

— Що це таке?

— Річ, по суті, дуже проста, хоч вам вона, мабуть видасться дивною. А тим часом, ваша наука вже здобула всі підстави її опанувати. Ви знаєте, що природа, щоб підвищити життєздатність клітин чи організмів, повсякчасно поповнює одну істоту другою. Для цієї мети одноклітинні істоти, коли в одноманітнім оточенні їхня життєва сила зменшиться, зливаються по двоє в одне і тільки тим способом повертається їм повна міра здатності до розмноження. — «безсмертя» їхньої протоплазми. Той самий сенс має й статеве сполучення вищих рослин і тварин: там так само єднаються життєві елементи двох різних істот, щоб утворився новий, досконаліший зародок третьої. Нарешті, ви знаєте вже і вживання кров’яних сироваток, котрими передаєте від однієї істоти до іншої елементи життєздатності, сказати б, частково, — коли треба, наприклад, підживити опірність організму тій чи іншій хворобі. Ми ж ідемо далі і вживаємо заміни крові між двома людськими істотами, з яких кожна може передавати іншій безліч умов підвищення життя. Це — простісіньке одночасне переливання крові одної людини другій подвійним сполученням відповідними приладами їхніх кровоносних органів. Коли додержати всіх вказівок обережності, то це річ цілком безпечна. Кров одної людини живе в організмі іншої і вносить глибоке поновлення в усю її тканину.

— Таким чином можна повертати молодість старим, вливаючи в їхні жили юнацьку кров?

— Почасти, так: але, звісно, не в повній мірі, бо кров — це ще не все в організмі і вона в свою чергу ним переробляється. Тому, отже, молода людина не старіє від крові старої; молодий організм швидко перемагає все, що в тій крові є недужого й пристаркуватого, а в той же час він засвоює з неї багато дечого такого, чого в ньому нема; отже, енергія і гнучкість життєвих функцій зростають і в ньому.

— Якщо це така проста річ, то чому ж наша земна медицина ще й досі не використовує цього методу? Адже вона знає переливання крові вже кілька сотень літ, коли не помиляюся.

— Не знаю, може бути, що вам перешкоджають якісь особливі органічні умови, котрі позбавляють у вас цей метод його значення. А можливо, що це просто наслідок вашої психології індивідуалізму, котра так гостро відмежовує у вас одну людину від одної, що думка про життєве злиття їх — вашим ученим майже не по силах. Крім того, у вас поширено безліч хвороб, що отруюють кров, про котрі й самі хворі часто не знають, інколи ж з ними ховаються. Те ж переливання крові, що тепер, — дуже рідко, — практикує у вас медицина, має якийсь філантропічний характер: у кого крові багато, той дає її іншому, хто в цю хвилю дуже її потребує, в разі, наприклад, великої втрати її через рану. Звичайно, у нас подеколи буває й це, але. як система, живе щось інше. — те, що відповідає всьому нашому ладові: товариський обмін життям, не лише в ідейному, а й у фізіологічному існуванні…

VI. ПРАЦЯ І ПРИВИДИ

Враження перших днів, що бурхливою хвилею заповнили мені свідомість, дали мені зрозуміти величезні розміри тої роботи, що переді мною змальовувалася. Треба було найперше збагнути цей світ, незрівнянно багатий і своєрідний у своїй життєвій суцільності. Потім треба було вступити в нього, і вступити не як цікавому музейному екземплярові, а як людині проміж людей, як робітникові до робітників. Тільки тоді міг би упоратись я зі своїм дорученням, тільки тоді міг би я послужити початком дійсного обопільного зв’язку двох світів, між котрими я, соціаліст, був на межі, як безмежно мала мить сучасного — між минулим і майбутнім.

Коли я од’їздив з лікарні, Нетті сказав мені: «Не дуже кваптесь!» Мені видалося, що він помилявся. Якраз саме треба було квапитись, треба було зворухнути всі свої сили й енергію, бо ж відповідальність була безмежно велика! Яку велетенську користь нашому старому замученому людству, яке неймовірне прискорення його розвитку, його розквіту мусив принести з собою живий енергійний вплив вищої культури, могутньої й гармонійної! І кожна хвиля зволікання в моїй роботі могла припізнювати його початок… Ні, вичікувати, відпочивати — не було часу.

І я вперто почав працювати. Я вчився науки й техніки нового світу, напружено приглядався до його громадського життя, досліджував літературу. Так, тут треба було покласти силу праці.

Їхні наукові методи просто мене морочили: я механічно засвоював їх, переконувався на досвіді, що вжиток їх легкий, простий і не веде до помилок, — а тим часом я не розумів їх, не розумів, чому вони доводять до мети, де їхній зв’язок з життєвими подіями, де їхня суть. Я був наче ті старі математики XVII століття, нерухома думка котрих не могла засвоїти живої динаміки безмежно малих величин.

Громадські зібрання марсіан вражали мене своїм напружено діловим характером. Чи вони були присвячені питанням науки, чи питанням організації робіт, чи навіть питанням мистецтва. — доповіді й промови були неймовірно стислі й короткі, аргументація певна й докладна, ніхто ніколи не повторювався і не повторював інших. Постанови зборів, здебільшого одноголосні, переводились у життя так швидко, як у казці. Чи збори вчених певної спеціальності постановляли організувати певну наукову інституцію, чи збори статистиків праці — що треба закласти нове підприємство, чи, нарешті, збори мешканців міста, — що треба прикрасити його певною будівлею, — негайно ж з’являлись нові числа потрібної праці, публіковані центральним бюро, наїздили повітрям сотні й тисячі нових робітників, а через кілька днів чи тижнів справу вже було викінчено і робітники зникали не знати куди. Все це було для мене якоюсь своєрідною магією, чудною магією, спокійною й холодною, без заклять і містичних прикрас, але ще більш загадковою в своїй надлюдській могутності.

Література нового світу, навіть художня, теж не була для мене ні відпочинком, ні заспокоєнням. Образи її були ніби й прості й зрозумілі, але якось внутрішньо чужі для мене. Мені хотілося дужче в них заглибитися, наблизитись до них і повніше збагнути їх, але мої зусилля приводили до цілком несподіваного результату: образи ставали наче привидами і вкривалися туманом.

Коли я йшов до театру, то й тут почуття безпорадності не кидало мене. Сюжети були прості, гра розкішна, життя ж лишалося десь поза сценою. Промовляли герої так стримано й лагідно, поводилися так спокійно й обережно і почуття свої підкреслювали так мало, ніби не хотіли нав’язувати слухачеві жодних настроїв, ніби вони були суцільні філософи, та й ще ж, як мені здавалося, чимало ідеалізовані. Лише історичні п’єси з давнього минулого давали мені хоч трохи відомі враження, а гра акторів там була так само енергійна і висловлювання особистих почувань так само щире, як я звик бачити це по наших театрах.

Була й іще одна дрібниця, котра всупереч усьому сказаному вище, вабила мене до театру нашого містечка з особливою силою. В цьому театрі зовсім не було акторів. П’єси, котрі я там бачив, передавалися оптичними й акустичними апаратами з далеких великих міст, або ж, — здебільшого, — були відновленням гри, що відбулась колись давно, так давно, що самі актори вже й померли.

Знаючи способи моментальної фотографії природними барвами, марсіани вживали їх для фотографії життя в русі, як робиться це для наших кінематографів. Але вони не лише сполучували кінематограф із фонографом, — це починають робити і у нас на Землі, хоч досі й дуже невдало, — вони використовували й ідею стереоскопа і пласкі картини кінематографа перетворювали в рельєфні. На екрані давалося одночасно два малюнки: дві половини стереограми, а перед кожним кріслом зали було поставлено відповідний стереоскопічний бінокль, котрий зліплював пару пласких малюнків у один тримірний. Дивно було гарно й чітко бачити живих людей, їхні рухи і дію, чути їхні думки й почуття. — і тямити в той же час, що там нічого такого немає, що там є лише матове скло, а за ним фонограф і електричний ліхтар з годинниковим механізмом. Це викликало майже містичне зачудування та будило невиразні сумніви і відносно решти дійсності.

Все це, однак, не допомагало мені в моєму завданні — збагнути чужий світ. Мені, звичайно, потрібна була поміч збоку. Але до Менні за вказівками й поясненнями я звертався все рідше. Мені ніяково було виказувати всі свої утруднення в усьому їхньому обсязі. До того ж у цей якраз час Менні цілковито заглибився в якийсь неймовірно важливий дослід у справі здобування «мінус-матерії». Він працював без відпочинку, часто не спав цілими ночами, а його захоплення працею було живим прикладом, що несамохіть спонукував і мене йти далі у своїх зусиллях.

Інші ж приятелі на деякий час позникали з мого обрію. Нетті поїхав за кілька тисяч кілометрів керувати закладанням нової велетенської лікарні на другому боці планети. Енно, як помічник Стерні на його обсерваторії, працював над вимірами й обчисленнями, потрібними для нових експедицій на Землю й Венеру, а також на Місяць і Меркурій з метою їх краще відфотографувати та доправити зразки їхніх мінералів. З іншими марсіанами я близько не сходився, лише обмежувався необхідним розпитуванням у розмовах по справі: важко й чудно було приятелювати з чужими мені й вищими за мене істотами.

Згодом мені почало видаватися, що праця моя, загалом беручи, посувається добре. Все менш ставав мені потрібним відпочинок, та навіть і сон. Наука моя якось механічно, вільно і без зусиль почала вкладатись у голову, а почуття було таке, ніби голова цілковито порожня і в неї можна вмістити ще дуже й дуже багато дечого нового. Правда, коли я пробував, як здавна звик, чітко формулювати собі свіжовивчене, то тут мені, здебільшого, не щастило; та я вважав, що це не біда, що мені не вистачає лише висловів та якихось подробиць і дрібниць; загальну ідею я опанував, а це річ найперша.

Жодного живого задоволення моя праця мені вже не давала; початковий безпосередній інтерес десь загинув. «Що ж, це річ проста, — думав собі я. — Після всього, що я тільки побачив і про що довідався, мене вже важко чим-будь здивувати. І не в тім справа, щоб усе було мені приємним, а в тім, щоб опанувати все потрібне.

Одна лише була прикрість: все тяжче було зосереджувати увагу на одній якійсь речі. Думки повсякчасно линули то в той, то в інший бік; яскраві спогади, часто досить несподівані й давні, спливали над свідомість і змушували забуватися про оточення, віднімаючи такі дорогі хвилини. Я помічав це, отямлювався, і з новою енергією хапався за працю, але ж — минав короткий час і знову літаючі образи минулого чи фантазії опановували мій мозок, і знову доводилося опиратися їх гострим зусиллям.

Все частіше бентежило мене чудне й неспокійне почуття. Ніби є щось дуже важливе і спішне, чого я не виконав, про що повсякчас забуваю і про що старанно силкуюся згадати. Слідом за цим почуттям злітав цілий рій відомих мені облич і минулих подій та непереможною хвилею ніс мене все далі назад через юнацтво й підліткування до мого найранішого дитинства, гублячись потім у якихось непевних і невиразних почуваннях. Після цього моя неуважливість ставала особливо сильною і упертою.

Скоряючись внутрішньому опорові, котрий не давав мені довго зосереджуватись на чомусь одному, я почав усе частіше й швидше перебігати від речі до речі, а для цього навмисно назбирав до своєї кімнати купу книжок, розкритих завчасу ні потрібному місці, таблиць, карт, стереограм, фонограм тощо. Цим способом сподівався я усунути втрату часу, але неуважливість знову непомітно підкрадалася до мене і я ловив себе на тому, що довго вже дивлюся в одну точку, нічого не розуміючи і нічого не роблячи.

Зате, коли я вкладався до ліжка і крізь скляну стелю дивився на темне небо ночі, — тоді думка сама починала працювати, навдивовижу жваво й енергійно. Цілі сторінки чисел і формул повставали перед моїм внутрішнім зором так чітко, що я міг перечитувати їх рядок за рядком. Але ці образи швидко зникали, поступаючись перед іншими; і тоді свідомість моя ставала якоюсь панорамою дивовижно яскравих і чітких картин, що не мали жодного стосунку до моєї праці й турбот: земні краєвиди, театральні сцени, картини дитячих казок — спокійно, наче в дзеркалі, відбивалися в моїй душі і, змінюючись, зникали, не викликаючи жодного хвилювання, лише легеньке почуття зацікавлення, не позбавлене ледве помітної приємності. Ці картини спочатку пливли в глибині моєї свідомості, не домішуючись до оточення; згодом же вони відсовували його геть і на мене злітав повний живих і складних видінь сон, що дуже легко переривався і не давав мені найпершого, чого я прагнув — почуття відпочинку.

У вухах у мене почало гудіти вже доволі давно: тепер же це гудіння ставало все впертіше й голосніше: інколи воно перешкоджало мені слухати фонограми, ночами ж просто не давало спати. Часами в ньому бриніли людські голоси, відомі мені й невідомі; часто мені здавалося, що мене гукають моїм ім’ям, що я чую розмову, слів котрої через те гудіння не можу толком розпізнати. Я став розуміти, що я, мабуть, чи не занедужав, тим паче, що моя неуважливість остаточно опанувала мене і я не міг навіть читати більше, ніж кілька рядків за раз.

«Це, звичайно, простісінька перевтома, — думав собі я. — Мені треба більше відпочивати; може бути, що я надто багато працював. Треба тільки, щоб Менні не помітив, що зі мною робиться, бо ж це — чисте банкрутство та ще й на самому початку справи.

І коли Менні навідувався до мене, — це інколи бувало, — я прикидався, ніби старанно працюю. Він же зауважував мені, що я надуживаю своїх сил і ризикую перевтомитися.

— Особливо сьогодні у вас дуже кепський вигляд, — казав він. — Подивіться в дзеркало, як у вас горять очі і як ви зблідли. Нам треба відпочити, ви згодом на тому виграєте.

Мені й самому хотілося б того, але якось не щастило. Щоправда, — я майже нічого не робив, але ж усяке навіть найменше зусилля мене виснажувало; бурхлива ж хвиля живих образів зі спогадів і фантазії вирувала і вдень і вночі. Оточення якось блідло й відступало перед ними, набуваючи нереального вигляду.

Нарешті я був змушений скоритися. Я бачив, що млявість і апатія все дужче опановують мою волю, що у мене все меншає сил боротися зі своїм становищем. Одного ранку, коли я щойно встав з ліжка, у мене все раптом потемніло в очах. Але це швидко минулося і я пішов до вікна, позирнути на дерева парку. І от, зненацька, я відчув, що хтось на мене дивиться. Я повернувся і побачив Ганну Миколаївну. Обличчя її було бліде й засмучене, дивилася вона з гірким докором. Мені стало прикро і я, зовсім не думаючи про те, як вона могла тут опинитися, ступив до неї і хотів щось сказати. Але вона зникла, ніби розтанула в повітрі.

З цієї хвилі почалася оргія привидів. Багато дечого я вже не пригадую і, здається, свідомість часто сплутувалась у мене, як у сні. Приходили й виходили, або ж просто з’являлися і зникали різноманітні люди, з ким я зустрічався в житті, — навіть цілком мені невідомі. Але між ними не було марсіан, все це були люди Землі, здебільшого ті, кого я давно вже не бачив — старі шкільні товариші, молодший брат, що вмер іще дитиною. Одного ж разу побачив я через вікно на лавочці відомого мені шпига, котрий глузливо поглядав на мене своїми хижацькими непосидячими очима. Привиди не розмовляли зі мною, вночі ж, коли було тихо, галюцинації слуху зростали, стаючи суцільними, але безглуздо беззмістовними розмовами проміж невідомих мені, здебільшого, осіб: то пасажир торгувався з візником, то прикажчик умовляв покупця взяти у нього крам, то галасувала університетська аудиторія, а суб умовляв її заспокоїтись, бо зараз, мовляв, прийде пан професор. Галюцинації зору були, принаймні, цікаві, та й заважали мені менше й рідше.

Після примари Ганни Миколаївни я, певна річ, сказав усе Менні. Він одразу ж уклав мене до ліжка, покликав найближчого лікаря і протелефонував Нетті за шість тисяч кілометрів. Лікар сказав, що він не зважується до чогось приступати, бо не так добре знає організацію людини Землі, але, як би там не було, а найпотрібніша для мене річ — це спокій і відпочинок; забезпечивши це, не страшно й почекати, поки приїде Нетті.

Нетті з’явився на третій день, передавши свою справу іншому. Побачивши, що зі мною сталося, він із журливим докором поглянув на Менні.

VII. НЕТТІ

Хоч лікував мене сам Нетті, та хвороба моя тяглася кілька тижнів. Я перебував у ліжку, спокійний і апатичний, байдужий і до дійсності, і до привидів; навіть повсякчасна присутність Нетті тішила мене чуже мало, ледве даючи себе помітити.

Мені дивно згадувати про своє тодішнє ставлення до галюцинацій: хоч десятки разів мені доводилося переконуватись, що вони не є реальністю, проте кожного разу, коли вони з’являлись, я якось забував це; навіть, коли моя свідомість не затемнювалась і не сплутувалась, — я визнавав їх за дійсні особи й речі. Розуміння ж їхньої нереальності приходило лише після того, як вони вже зникали, або ж саме за хвилю перед тим.

Перші свої зусилля Нетті скерував на те, щоб примусити мене спати й відпочивати. Жодних ліків для того він, однак, уживати не зважувався, розуміючи, що всі вони можуть стати отрутою для земного організму. Кілька днів йому не щастило приспати мене своїми звичайними способами; галюцинаторні образи втручалися в процес впливу і руйнували його роботу. Та нарешті йому пощастило, і коли я прокинувся після двох-трьох годин сну, він заявив:

— Тепер ви, безперечно, одужаєте, хоч хвороба ще довго йтиме своєю ходою.

І вона й справді йшла тією ходою. Галюцинації траплялися рідше, але не стали менш живими й яскравими. Вони навіть ускладнились — інколи гості-привиди починали зі мною розмову.

Але з тих розмов лише одна мала толк і значення для мене. Це трапилося в кінці хвороби.

Прокинувшись ранком, я побачив біля себе, як звичайно, Нетті; за його ж кріслом стояв мій давній товариш по революції, немолода вже людина, глузливий і гостроязикий агітатор — Ібрагім. Він ніби на щось вичікував. Коли Нетті вийшов до сусідньої кімнати приготувати ванну, Ібрагім брутально й гостро кинув мені:

— Дурню! Чого зіваєш? Хіба не бачиш, хто твій лікар?

Мене якось мало здивував натяк, що приховувався в цих словах, а їхній цинічний тон не обурив мене — я його знав за цілком природній для Ібрагіма. Але я пригадав залізне ручкання маленької руки Нетті й Ібрагімові не повірив.

— Не віриш, так тобі ж гірше, — погордливо посміхнувся він і в ту ж хвилю зник.

В кімнату вступив Нетті. Побачивши його, я відчув якусь чудну ніяковість. Він уважно подивився на мене.

— Добре, — сказав він. — Ви одужуєте швидко.

Весь день після цього він був якось особливо мовчазний і задумливий. На другий день, переконавшись, що я почуваю себе добре, а галюцинації не повторюються, він поїхав по своїх справах, поставивши замість себе іншого лікаря. Після цього він кілька днів з’являвся лише вечорами, щоб приспати мене на ніч. Лише тоді я гаразд зрозумів, як для мене потрібна і приємна його присутність. Поруч із хвилями здоров’я, що ніби пливли в мій організм зі всієї природи навкруги, стали все частіше навідувати мене міркування про натяк Ібрагіма. Я вагався і всяким чином переконував себе, що це безглуздя, породжене хворобою: ради чого Нетті й інші друзі почали б мене відносно цього дурити? Проте невиразний сумнів усе лишався, і він був мені дуже неприємний.

Інколи я розпитував Нетті, над якими справами він оце зараз працює. Він поясняв мені, що нині йде низка зборів, присвячених справі влаштування нових експедицій на інші планети, і він там потрібен як експерт. Менні керував цими зборами, але ні він, ні Нетті швидко їхати не збиралися і це мене дуже тішило.

— А ви самі часом не думаєте повертатись додому? — спитав мене Нетті і в його тоні помітив я занепокоєння.

— Та я ж іще нічого не встиг зробити. — відповів я.

Обличчя Нетті заясніло.

— Ви помиляєтесь, ви зробили багато… Навіть і цією відповіддю, — заперечив він.

Тут я відчув якийсь натяк на щось таке, чого я ще не знав, але що стосувалося до мене.

— А чи не можу й я піти на одну з цих нарад? — запитав я.

— Нізащо! — рішуче заявив Нетті. — Крім повного відпочинку, котрий вам потрібен, вам треба ще цілі місяці уникати всього, що має безпосередній зв’язок з початком вашої хвороби.

Я не сперечався. Мені було так приємно відпочивати що мій обов’язок перед людством поплив кудись далеко. Мене тільки все дужче турбували чудні думки про Нетті.

Одного вечора стояв я біля вікна, дивився на потемнілу внизу таємничу червону «зелень» парку, і вона видавалася мені прекрасною, і не було в ній нічого чужого моєму серцю. Тут хтось постукав у двері і я зразу відчув, що це — Нетті. Він зайшов своєю швидкою, легкою ходою і, посміхаючись, простяг мені руку — старе земне привітання, котре йому подобалось. Я радісно стиснув йому руку з такою енергією, що його дужим пучкам стало прикро.

— Ну, я бачу, що моїй ролі лікаря — край, — сміючись сказав він. — А проте, я мушу вас іще раз добре розпитати, щоб це твердо встановити.

Він допитував мене, а я безглуздо відповідав йому, не знати чого зніяковівши, і читав прихований сміх у глибині його великих очей. Нарешті я не витерпів:

— Поясніть мені, чому це мене так тягне до вас? Чому я так неймовірно радий вас бачити?

— Найшвидше тому, гадаю, що я лікував вас і ви несвідомо переносите на мене радість одужання. А може бути й… ще одне… саме те, що я… жінка…

Блискавка майнула у мене перед очима, все потемніло навкруги, серце ніби спинилося. Через секунду я, як божевільний, стискував Нетті в своїх обіймах, цілував їй руки, лице і її великі глибокі очі, зеленкувато-сині, як небо її планети…

Великодушно і просто дозволяла мені Нетті мої бурхливі пориви… Коли я очуняв від свого радісного божевілля і знову цілував її руки з самовільними сльозами вдячності на очах. — то було, звичайно, слабосилля від подужаної хвороби, — Нетті сказала мені зі своєю любою посмішкою:

— Так, мені зараз здавалося, що весь ваш юнацький світ почуваю я в своїх обіймах. Його деспотизм, його егоїзм, його божевільна жага щастя — все це було в ваших ласках. Ваша любов — рідня вбивству… Але… я люблю вас, Ленні…

Це було щастя.