Час смертохристів. Міражі 2077

44.

16 червня відзначали всенародне свято — День української Богині. Цього року на роль УБ була обрана Ксеня, всесвітньовідома письменниця, філософ, володарка мережі «вагончиків щастя» (boxes of hapiness) — пересувних будок на автомобільних шасі, що стояли в усіх містах і містечках України; за порівняно невеличку ціну (від 1 до 10 глобо) тут можна було одержати різноманітні сексуальні послуги тайських, філіппінських, в'єтнамських, китайських чи еритрейських дівчат. Особливою популярністю користувалися будки, що стояли поблизу шкіл та університетів, приваблюючи молодь вогненно-неоновим написом: XENYA. Молоді надавалася знижка 50%. Урочистості мав освятити своєю присутністю сам гетьман. Гайдук не міг відмовитись від запрошення — мініатюрного лептопа з кольоровим біографічним відеофільмом «Ксеня» та текстами головних творів «Лесбійська парадигма України», «Порнобіблія для юнацтва», «Останній оргазм у Києві» і найновішого бестселера «Велика дірка» («Віg hole»). До запрошення додавався квиток на 2 місця та інструкція щодо форми одягу та хронології проведення урочистості.

Гайдук з військовою пунктуальністю о 18.00 сів на своє місце в ложі-бенуар театру Опери і балету, не ушкодженому, на щастя, бойовими діями підчас вторгнення ЕнРосу. Мати відмовилась іти на свято, сказавши, що українськими богинями вважає тільки Лесю Українку, Ліну Костенко та Індіру Голембієвську, а не якусь німфоманську хвойду. Театр був повен світської публіки: партер сяяв діамантами, золотом еполетів, блиском перламутрових біноклів, спалахами геджетів, які фіксували кожну мить свята. Велика державна тусовка починалася з привітних усмішок, дружніх помахів рук, заздрісних чи переможних поглядів, коротких реплік тих, хто звик вирішувати свої справи під час таких зібрань — при похмурому мовчанні охоронців, що свердлили уважними поглядами натовп. Гайдук почувався самотнім і зайвим на цьому ярмарку марнославства — наче прилетів не з далеких земель, а з іншої епохи. На щастя, світло вимкнули, і головний голос України, бас телевізійного диктора Мирона Швайки, за сумісництвом єпископа фастівського, проревів, наче на початку матчу боксерів на звання чемпіону світу:

— Його... Ясновельможність... Г-е-е-е-тьман Укррра-ї-ї-ни... Прошу встати!

Прожектори висвітили постать К-Д. Махуна та його дружини в царській ложі. Гетьман був у яскравочервоному жупані, Наталія Гаврилівна вдягла темночервоний костюм, на лівому вилозі якого виблискувало золото і смарагди — ажурної форми метелик, подарунок першої Леді Конфедерації держав Північної Америки сенаторки Ширлі Ван Лі. Зведений оркестр столичного гарнізону і оперного театру заграв гімн, хор, що стояв на п'ятому ярусі, підхопив мелодію. Мало хто знав слова гімну — видно було, як механічно й несинхронно відкривали роти державні сановники, яких дратували слова «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», бо вороги — це конкретні погані пацани з конкуруючої банди, а не ласкаві «воріженьки», і їх треба мочити вогнеметами, контрольними пострілами, лазерами чи скидати з висоти 5000м над морем, а не чекати, коли вони згинуть, як ранкова роса.

— Богиня України, — замріяно вимовив Мирон Швайка. — Сьогодні ми віншуємо велику українську геніальну письменницю і всесвітньовідому філософиню, діячку світового жіночого руху «Феміна» пані Ксеню... якій щойно виповнилося сто років

Пролунали бурхливі оплески. Відкрилася гаптована золотом завіса з серпами і молотами світлих комуністичних часів, і глядачі побачили посередині сцени велике крісло, до якого згори вели білі сходи. На верхніх східцях під овації глядачів з'явилася Ксеня — маленька бабця-дрибця у міні-спідничці; ювілярку вели під лікті, майже несли в повітрі два голих стріптизери-гіганти з чоловічого шоу «Хлопчики-піс». Обережно всадовили столітню ювілярку в крісло і стали по обидва його боки, демонструючи могутні м'язи й ледве сховані за вузенькими стрінгами не менш видатні геніталії.

Свято української культури і духовності розпочалося.

Ксеня з пересадженим обличчям дівчини, що загинула в автокатастрофі, та коротким йоржиком чорного штучного волосся, жваво роздавала на всі боки повітряні поцілунки й дріботіла ніжками, які висіли в повітрі, бо крісло виявилося зависоким.

На сцену вийшов улюблений спічрайтер гетьмана, академік Академії літератури і мистецтв Никифор Саливон. Коротун з густою гривою поетично сплутаного сивіючого волосся ніжним сопілчано-тонким тенором заспівав:

— Гуцулко Ксеню... я тобі на трембіті... лиш одній в цілім світі... розкажу про любов.

Хтось тихо пройшов до ложі Гайдука і майже нечутно сів позаду. Гайдук повернув голову і уважно подивився на незнайомого, але не пізнав його — виблискували лише скельця пенсне. Чорний капелюх з широкими крисами затіняв обличчя. Незнайомий уважно стежив за подіями на сцені, не звертаючи уваги на Гайдука.

— Прутень! — захоплено вигукнув Никифор Саливон. — Завдяки Ксені це запашне архетипне праукраїнське слово увійшло до всіх словників світу, стало символом сексуальної експресії й дітородної сили українського чоловічого органу...

Гайдука дратувала присутність незнайомця за спиною. Навіть спало на думку подзвонити начальнику охорони Тенгізу — спитати, хто сидить поряд. Але відкинув цю думку, бо ніхто випадковий опинитися тут у цей вечір не міг.

— Ксеня збагатила світову культуру неперевершеними описами орального сексу. Її тонке спостереження... про запах сиру рокфор під час цієї процедури стало відомим як «синдром Ксені» й прикрасило всі підручники сексопатології...

— Не рокфор, а камамбер! — вередливо втрутилася Ксеня, кинувши злющий погляд чорних старечих очей на академіка.

— Що-що? — не зрозумів глухуватий Никифор Саливон, чим викликав зливу сміху в залі.

— І вам подобається ця гидота? — неголосно спитав незнайомий Гайдука. — І це — вершина культури українського народу? Якщо це так, то такий народ не має права на існування.

— Ви хто? — спитав Гайдук.

— Я — Фрідман. Рафаїл Фрідман.

— Гайдук, — представився генерал.

— Знаю, знаю, Ігоре Петровичу, — м'яко запевнив Фрідман. — Багато чого про вас знаю. Правда, гадаю, що і ви дещо про мене знаете. Чи не так?

— Тільки в рамках офіційної інформації, — сухо відповів Гайдук.

— Давно хотів з вами познайомитись, — зняв капелюха Фрідман. — Жарко.

Він провів долоною по спітнілому чолу. Під капелюхом була чорна кіпа.

— Може, повечеряємо разом? Є тут неподалік, біля Золотих Воріт, непоганий ресторанчик. А цей маразм, — Фрідман презирливо наставив долоню у бік сцени, — їй-богу, не вартий вашого дорогоцінного часу.

— Добре, — погодився Гайдук.

Йому справді стало гидко від побаченого: стара курва час від часу цілувала своїх охоронців у стрінги, з-під яких випирали гормонально гіпертрофовані прутні. Саливон продовжував виводити солодкі рулади на честь столітньої богині, пересипаючи їх, як і промови гетьмана, цитатами з Біблії та резолюцій ООН про необхідність подолання демографічної кризи і збільшення народжуваності на Землі.

Вони вийшли в порожній коридор, де на них чекали шестеро охоронців Фрідмана — всі в чорних капелюхах та довгих чорних сюртуках, як їхній босс, і двоє джигітів Гайдука.

У ресторані "Golden Gate" їх завели до окремої кімнати в підвалі. Ресторан був порожній, відвідувачів у той вечір Гайдук не помітив. їх привітав власник ресторану, літній японець, з яким Фрідман перекинувся кількома словами, після чого, церемонно вклонившись, японець зник.

Пили тепле саке з фарфорових чашечок.

Фрідман мав вигляд молодої, тендітної, несміливої людини з ніжною, майже дівочою шкірою обличчя, лагідним поглядом темнокарих очей, сивіючою борідкою і ще чорними вусами. Говорив тихо, з якимось дивним акцентом, слухав співбесідника уважно, похитуючи головою на знак згоди.

«Тулуз-Лотрек, — раптом подумав Гайдук. — Ось кого він мені нагадує, хоч і далеко не карлик. Чому? Надто велика голова? Пенсне? Але ж ніяких ознак алкоголізму і сифілісу. Гарний агентурний псевдонім: «Тулуз-Лотрек».

— Те, що відбувається зараз в Опері, є світовою ганьбою, остаточним кінцем того, що колись називалося українською культурою, — продовжував розвивати тему Фрідман.

— У кожній культурі чи маскультурі є подібні явища, — зауважив Гайдук. — Інша справа — чи треба з них робити державну політику.

— Це не державна політика, а особистий піар гетьмана. Йому конче потрібно, щоб наприкінці вечора, коли ця... ця... bitch... отримає золоту статуетку богині, вона прошамкотіла «Слава гетьману!»

Фрідман знову надів капелюха, обличчя його стало темне і невиразне.

— Ви не любите все українське, це зрозуміло, — сказав Гайдук. — А що ж ви любите?

— Багато чого, — зблиснув скельцями пенсне Фрідман. — Ось наприклад таке:

«Чи знає ще хвиля Південного Бугу

Яку тобі, мамо, чинили наругу?

— з ледь притлумленим щирим болем продекламував Фрідман.

Чи відають ще вітряки серед поля,

як серце твоє знемагало від болю?

Чи ж ні осокір, ні верба неспроможні

розвіять твій сум, твої думи тривожні?

Чи з посохом квітнучим ходить ще Бог

Між пагорбів світлих і темних відлог?»*

— Гарно, — щиро сказав Гайдук. — Це хто?

— Вам сподобалось? Це Пауль Целан. Мій улюблений поет. Він перетворив Чернівці на столицю світової поезії. Я дав гроші на меморіальний комплекс Пауля Целана, відкрив інститут його імені, спонсорую європейський фестиваль поезії в Чернівцях. Його батьків убили українські фашисти в 1943 році. Так само, як і моїх у 2048-му. Ніколи не прощу, — зітхнув він.

— Я розумію ваше горе і співчуваю. Але ви напевно знаєте, що підчас тимчасової окупації Буковини біля трьохсот українців служили в каральних групах «секурітаде». Переважну більшість цих злочинців спіймано і покарано. А в боях проти румунських окупантів загинуло понад десять тисяч молодих українців. Є різниця? Врешті-решт, ще Зеєв Жаботинський казав, що нормальна нація має право мати своїх мерзотників і злочинців.

— Лехаїм, — підняв чергову чашечку саке Фрідман. — Як у посадової особи, у вас не може бути іншої реакції. Але статистика в таких випадках не допомагає. Адже мій батько був кумиром Чернівців, улюбленцем усієї України. А мати...

*пер. Петра Рихла

Віддавала всю душу учням, серед яких — тисячі українців. Ні, я цього не збагну. У вашому народі живе ген ненависті до жидів, москалів, ляхів, циган, чорних, жовтих, до всіляких пришельців. Ви всіх звинувачуєте у ваших бідах, тільки не себе. І ген заздрості. Як ракова пухлина. З таким набором генів жоден народ не виживе. Не створить державу. Ваш народ приречений.

— Вам що — краще на цій землі бачити румун чи Чорну Орду? — ледве стримуючи зростаючу лють (ось він, цей ген ненависті), мовив Гайдук, благаючи себе стриматись, розуміючи, що цей «Тулуз-Лотрек» навмисне провокує його, як досвідчений тореадор бика: необачно підставишся — отримаєш смертельний удар в серце.

— Не гарячкуйте, генерале, — миролюбно сказав Фрідман. — Не така вже я потвора, як ви думаєте. Мені ця земля рідна, люблю її пісні, традиції... І жінок, — засміявся він. — Але — хочемо цього чи не хочемо — наближається сумний фінал. За розпадом Росії невблаганно наближається загибель України. Сподіваюсь, що ви не божевільний український націоналіст, і розумієте, що Україна і Росія — як сіамські близнята. Організм єдиний, кров одна. І доля спільна. Ви — приречені.

Помовчали, в'яло куштуючи експонати з багатої колекції суші, запропонованої літнім японцем. Паркий вечір і важка тема розмови не сприяли апетиту. «Він у будь-яку хвилину сяде на золоту «черепаху» «Роллс-Ройс» і відбуде до свого Локарно, — подумав Гайдук, — а його кріпаки та мільйони інших кріпаків залишаться тут і стануть рабами Чорної Орди».

— І виходу немає? — спитав Гайдук.

— Вихід завжди є, — Фрідман покликав японця, щось сказав йому сердито, бо той зігнувся у три погибелі й швиденько забрав фарфорове блюдо з колекцією суші. — Нам треба думати не про окрему Україну, а про юдо-християнську цивілізацію Заходу в цілому. Якщо ви приймаєте це як висхідну фундаментальну позицію для переговорів, ми запропонуємо реальний план дій і вашу особисту участь у глобальній грі.

Фрідман вийшов з-за столу і нервово пройшовся по кімнаті, наче шукав в ній закладені Чорною Ордою відеокамери, хоча було відомо, що ресторан, який належав Фрідману, був «чистий», і всі спроби ВІРУ встановити тут таємну апаратуру виявилися марними.

«У нього справді закороткі ноги при такому розмірі черепа», — відзначив Гайдук.

Нарешті Фрідман усівся знову навпроти Гайдука, пильно подивився тому у вічі ніжним поглядом золотаво-карих очей і м'яко поклав свою долоню на щоку генерал-хорунжого.

«Fuck you, — лайнувся подумки той, — невже він гей?»

Наче почувши лайку, Фрідман забрав руку з Гайдукової щоки і почав тихо карбувати слова:

— Від імені світового уряду в Локарно офіційно звертаюся до Вас з пропозицією. Перше — організувати військовий переворот і очолити Україну. Не має значення, як називатимете себе: гетьман (хоча ця назва всім набридла), президент, канцлер, вождь, маршал, начальник держави чи військовий диктатор — головне, що ви, разом з силами спецназу ВІРУ, аеромобільними частинами Міністерства оборони й окремими поліцейськими формуваннями, такими, як військова жандармерія, берете всю повноту влади в державі у свої руки.

Друге. Підчас саміту держав Організації глобальної безпеки в липні цього року в ЕллаПол, у Афінах, ви проводите переговори щодо негайного вступу України до ОГБ і проведення спільних військових операцій проти Чорної Орди.

Трете. Спецназ ВІРУ ліквідує Басманова та його опричників як зрадників батьківщини і агентів Чорної Орди.

Четверте. Враховуючи ваше прихильне ставлення до держави Ізраїль, яке ми високо цінуємо, ви проводите спецоперацію по очищенню Криму від кримсько-татарських сепаратистів і союзників Чорної Орди і сприяєте переселенню до Криму частини населення, збройних сил і державних установ Ізраїлю з метою створення на півострові національного вогнища єврейського народу як автономної частини української держави.

П'яте. У разі вашої згоди світовий уряд надає вам фінансову допомогу в сумі один трильйон глобо, забезпечує модернізацію застарілої української промисловості, розміщує інвестиції в сумі не менше п'яти-шести трильйонів амеро, налагоджує постачання сучасних систем озброєнь для українських збройних сил. Взамін ви — як верховний головнокомандувач України — виводите свої війська на рубежі Волги в район Сталінграда з метою розгрому головних сил Орди на дальніх підступах до Східної Європи.

І шосте — останнє. Моє приватне побажання у разі налагодження наших дружніх відносин. Ви віддаєте мені весь ваш таємний архів з усіма компрометуючими матеріалами. Бо хоч би якими циніками ми були, не треба робити власністю історії деякі брудні сторінки наших біографій, чи не так, генерале армії?

Він підніс до уст чашечку з саке і кінчиком рожевого язика лизнув краплю теплого японського самогону.

— У разі вашої згоди ми їдемо разом з вами до Локарно, де підписуємо таємний пакт. Строк вашої відповіді — два тижні. Раджу погодитись. Будемо на зв'язку.

Фрідман вийшов з-за столу, чемно відкланявшись. До підвальчика вступили його охоронці, оточивши хазяїна щільним кільцем.

Гайдук деякий час залишався незворушним, потім важко підвівся й попрямував до виходу.

Він не знав, що в театрі Опери і балету спалахнув скандал, внаслідок якого довелося вимкнути обидва загальнонаціональні канали телебачення — 1-й і 2-й, або, як їх називали в народі, «канал добрих новин» і «канал поганих новин». Урочисте засідання з вшанування Ксені наближалося до кінця, стриптизери нагадували бабці-дрибці ритуальну фразу «слава гетьману», яку вона мала проголосити на всю Україну, потім треновані клакери мали ревнути «Геть-ман! Геть-ман!» Несподівано на сцену вискочила повногруда смаглява молода жінка у довгій вишиваній сукні, з віночком квітів на темному волоссі — це була Індіра Голембієвська — і гукнула в мікрофон: «Старій курві ганьба! Гань-ба! Гетьман — геть! Геть —гетьман! Геть! Геть!» І що найбільше вразило присутніх — серед найвибраніших с е л е б р и т і держави знайшлися зрадники, які підхопили гасло й закричали: «Гань-ба! Геть! Гетьман — геть!»

Картинка зникла з екранів телевізорів, оперна завіса опустилася, світло в залі увімкнули. Гетьмана та його дружини в царській ложі вже не було.