Час смертохристів. Міражі 2077

95.

Генерал армії Мохамад-бек похмуро сидів перед великим екраном штабного комп'ютера, переглядаючи таємні повідомлення командування визвольних сил Чорної Орди та інформацію агентури МУР — міжнародного управління розвідки. Генерал відкинув пропозицію везіра Хлищенка-Хлищова, цього каторжника, якого він зневажав, про розміщення командування на горі над Дніпром, у приміщенні Сейму. Мохамад-бек наказав підняти червоно-чорний прапор визвольної армії над Батий-градом, над золотим палацом, що домінував над західною частиною Києва. Головний штаб армії, МУР та тилові структури зосередились у спорудах на Батиєвій горі, в яких уряд Території збирався проводити історичний саміт СДОР.

Генералу подобався його новий просторий кабінет, розташований на верхньому поверсі башти хана Батия, під золотим куполом, що нагадував розкішний купол мечеті Куббат ас-Сахра в Єрусалимі. До відкриття саміту залишалося понад три місяці, і генерал вирішив, що найкращим подарунком для його учасників буде заміна золотих хрестів на київських церквах на золоті півмісяці, й побудова високих, схожих на балістичні ракети, мінаретів навколо Успенського собору Печерської Лаври, золотоверхого Михайлівського і Софійського соборів. Він уже був дав відповідні розпорядження інженерній службі тилу армії, але історія з захопленням американського посольства і міжнародний резонанс, викликаний цим, примусили Мохамад-бека на певний час відкласти архітектурні плани.

Операція «Тамерлан» розвивалася далеко не так успішно, як передбачалося. Вже 3-го серпня погода в Києво-Дніпровському улусі різко змінилася — замість африканської спеки, до якої звик генерал і велика частина його армії, настало похолодання й почалися дощі. Їх можна було б назвати тропічними, якби не те, що стіна зливи була перемішана зі снігом: рух визвольних військ уповільнився, танки і вантажівки буксували в чорноземах, а дороги в цій клятій країні, яка називала себе європейською, були знищені, бо господарі країни пересувалися повітрям на «черепахах» — отих розкішних «Тойотах», «Мерседесах» та BMW, з кулеметами та ракетними комплексами, з салонами, оздобленими слоновою кісткою і червоним деревом, і не знали, в якому стані перебувають шляхи на землі. Тільки один хайвей Захід-Схід підтримувався Фрідманом більш-менш пристойно, щоб автопоїзди могли приносити барону зиск. Але після втечі Фрідмана з Києва, на хайвеї почалися акти саботажу, підриву полотна дороги та віадуків, що уповільнило темпи доставки пального і боєприпасів. Особливо великі проблеми виникли з пальним для «черепах», бо на Сталінградському хімічному підприємстві стався вибух. Злива, яка не вгавала вже тиждень, принесла з собою численні повені, в яких потопали злиденні села і містечка Лівобережжя. Графік вивезення харчових продуктів, насамперед зерна, на чому наполягав Чингіз-Сарай, було зірвано. Урочисті зустрічі воїнів-визволителів з місцевим населенням, заплановані на п'яте серпня у Донецьку, Одесі, Чернігові та Миколаєві, не відбулися, бо ніхто не хотів стояти під снігодощем у літніх строях, тримаючи штучні квіти і прапорці Чорної Орди в руках у той час, як похмурі натовпи безробітних смердів і фабричних кріпаків стояли облогою навколо магазинів спиртних напоїв і вимагали відновити продаж горілки. Патрулі іранської та пакистанської жандармерії розстріляли кілька таких ворожих маніфестацій, чим наразилися на самосуд натовпу, який закидав стражів порядку коктейлями Молотова і саморобними тротиловими підривними зарядами. Довелося жорстоко покарати місцеві власті тих регіонів, в яких було зірвано урочисті зустрічі військ: кілька десятків продажних чиновників було повішено на центральних площах імені Леніна у названих містах.

Лише в Полтаві належним чином зустріли війська Чорної Орди. Військовий комендант міста та взвод охорони були урочисто прийняті в Музеї полтавської битви, де братам-окупантам на спеціальному електрокарі викотили унікальну п'ятитонну галушку, негайно занесену до книги рекордів Гінеса. Правда, через кілька годин тих, хто скуштував галушку, охопив спалах кишкової проносної інфекції, але ця обставина не зацікавила військовий відділ пропаганди, який вже розмістив на глобальних новинах телесюжет про захоплюючу зустріч визволителів у місті російської слави.

Проте не ці — втішні чи погані — новини стали причиною пригніченого стану Мохамад-бека.

Півгодини тому відбулася вкрай неприємна розмова генерала з його Святістю, Чорною Зіркою Землі, Сонцем Сходу, безсмертним вождем Чорної Орди Кара-ханом.

— Ти що наробив, гівнюк? — спитав непевним голосом смертельно хворої людини Кара-хан. — Ти мій заступник чи верблюдяче гівно, що засихає в пустелі? Ти людина чи дурний баран з маленькою головою і великими яйцями?

— Ваша Святосте, — вимовив Мохамад-бек, проклинаючи старого диктатора, який ніяк не хотів здихати. — Я готовий нести відповідальність за всі свої вчинки.

— І понесеш, — прохрипів Кара-хан. — Що ти наробив з посольством тих американських слуг Шайтана? Я щойно довідався, що сіоністи оголосили нам війну.

«Це означає, — подумав Мохамад-бек, — що упродовж кількох днів він був відключений від життя і перебував у барокамері. Вже недовго».

— Ваша Святосте, у посольстві перебувала агентка, яка знала таємницю марсіанської суперзброї. Я змушений був видати наказ про атаку.

— Ну і що? Ти її піймав, гівнюк хашемітський?

— Ще ні, Ваша Святосте. Але..

— Я виключаю тебе зі списку претендентів на моє місце. — Було чути, як Кара-хан важко дихає.

— Ваша воля — воля Аллаха, — покірливо сказав генерал, бо набагато краще, ніж Сонце Сходу, розумів наслідки свого провалу. Вся світова юдо-ліберальна та сіоністська преса верещала про «Злочин у Києві», забувши про невинні жертви Лівану, Сірії, Ірану, Афганістану та Єгипту. Четверта глобальна війна була оголошена, але активних дій не спостерігалося. Мохамад-бек розумів, що Ширлі Мак Доул чекає, коли пропагандистська кампанія, розв'язана нею проти Чорної Орди, дасть результати: процент американців, які підтримували війну з Чорною Ордою в Європі, вже зріс до 53% і продовжував невпинно зростати. В усіх Інтернет-мережах та на телебаченні безупинно кружляли сентиментальні історії про дипломатів, загиблих у Києві, та їхні сім'ї. Особливо розкручувалася історія марсіанського героя Америки новомученика Вільяма Кроуфорда, змальовувалися страждання його сім'ї. Тільки ім'я Божени О'Коннел ніде не фігурувало.

Генерал дізнався про існування цієї клятої марсіанки та її таємниці тільки першого серпня, у день наступу на Україну, коли його увага була зосереджена виключно на виконанні графіку операції. Начальник МУРу, генерал-майор Ясір Вахіт, доповів йому, що американський інформатор, псевдонім «Руда свиня», який перебуває на території посольства Конфедерації, повідомив про лейтенанта космічного легіону «Марс» Божену О'Коннел, коханку генерала Гайдука (знову цей Гайдук, покарай його Аллах), яка нібито знає таємницю марсіанської суперзброї, що може вирішити долю війни на землі. «Руда свиня» пропонував під час захоплення посольства Конфедерації здати в руки МУРу згадану Б. О'Коннел за винагороду 50 мільйонів глобо.

Мохамад-бек, не консультуючись з Чингіз-Сараєм, бо знав, що Кара-хан не в змозі приймати рішення, і цілком справедливо вважаючи себе першим заступником Чорної Зірки Землі, віддав наказ про захоплення посольства ще до того, як сили Конфедерації почнуть евакуацію дипперсоналу. Інша річ, що цей ідіот, командир карального корпусу яничар Алі Акбар Пєрєвєрзєв недбало підготувався до операції «Райський сад» і дозволив своїм зарізякам вчинити бійню, в якій могли загинути як агент «Руда свиня», так і Божена О'Коннел. За провал операції генерал Пєрєвєрзєв покараний п'ятдесятьма ударами батога, розжалуваний у рядові і відправлений до штрафбату в афганську провінцію Кандагар. Мохамад-бек приклав геджет до губ і наказав:

— Зайдіть до мене.

До кабінету увійшла монгольська красуня Алтанцецен — «золотулька», освітивши темну душу Мохамад-бека сяєвом спогадів про перше кохання. Вона сіла поряд, і він поклав руку на її плече.

— Уважно слухай і перекладай.

Щойно йому надіслали з МУРу знахідку з посольства Конфедерації, яка могла пролити світло на історію з клятою марсіанкою.

Він увімкнув запис відділу безпеки посольства Конфедерації від 2/08/2077. 00.15 AM. У кутку кімнати сиділа прив'язана до стільця дівчина, поруч, тривожно озираючись, стояв кремезний чоловік у камуфляжі, тримаючи в руці важкий армійський пістолет «Taurus». Двері відчинилися, і в кімнату стрибнув хтось у дивній накидці і одразу впав, отримавши кулю в груди. Вскочив другий і сказав щось незрозуміле по-українськи:

— Я з Рогульки.

— Вбий цю тварюку! Не бійся за мене! — крикнула йому дівчина.

— Переклади, — нетерпляче сказав Мохамед-бек, просовуючи праву руку у розріз блузки, туди, де можна було торкнутися маленьких грудей Алтанцецен.

— Генерале, — невдоволено пересмикнула вона плечем, — ми трахаємось чи перекладаємо?

Він забрав руку з її плеча.

Я з Рогульки. Незрозуміло, що це? Пароль? Назва місцевості? Але ясно, що Божена і цей невідомий знають один одного. Вбий цю тварюку! Не бійся за мене. Так, вона знає цю людину, вони на «ти» і вона так ненавидить цю «Руду свиню» (сумніву в тому, що це саме він, не було), що готова вмерти — тільки б він помер.

Генерал та Алтанцецен вражено застигли, спостерігаючи, як третій урятував другого і спопелив голову і руки «Рудої свині».

З особливою увагою Мохамед-бек вивчав обличчя другого, добре зафіксоване камерою: густе волосся, крупний ніс, вузький проріз очей.

Генерал дав вказівку начальнику МУРу провести спектральний аналіз голосу другого і подивитися в файлах ДерВару — чи не потрапляв у поле зору людей Клинкевича цей тип.

— Йди, дитино, — сказав він Золотульці, яка очікувально дивилася на нього. — На сьогодні все. Це зробимо завтра.

І хлопнув її по дупці.

Але Золотулька невдовзі знову знадобилася генералу.

Одне повідомлення з комп'ютера привернуло його особливу увагу: вчора службою безпеки Клинкевича і військовою жандармерію у колонії Феофанія-Пирогово підчас нічної oперації було схоплено дванадцять українських націонал-терористів — цілий партизанський загін, який здійснив низку нападів на окупаційні підрозділи сил визволення й підірвав на окружному шосе міст під час проходження колони вантажівок з боєприпасами. У терористів було вилучено зброю і пропагандистські матеріали Фронту Визволення України.

При здійсненні рутинної процедури розстрілу на місці кожного третього терориста (інших відправляли до спецфільтрів карального корпусу яничар), якийсь божевільний піп, коли черга на постріл у потилицю дійшла до людини, що стояла поряд з ним, попросив сержанта жандармерії краще застрелити його, мотивуючи це тим, що в його сусіди — двоє дітей, і очікується третя. Жандарми, вражені цим епізодом, залишили в живих (тимчасово, звичайно) обох терористів і доповіли про цей випадок начальству.

Генерал Мохамад-бек дав наказ привести до нього цього божевільного, який відмовлявся від життя в ім'я врятування іншої людини, і знову викликав перекладачку Алтанцецен. їй дуже личила штабна уніформа — біла формена блузка з червоними погонами і червоними аксельбантами, біла пілотка з двома чорними зірками, що хвацько сиділа на коротко стриженому чорному волоссі Золотульки, і чорні брюки, при поясі — срібний кинджал, подарунок Мохамад-бека за особливі заслуги.

У кімнату ввели полоненого: худенький, невисокий на зріст, з довгим русявим брудним волоссям, що злиплося після дощу, хирлявою борідкою, на якій запеклася кров, з синцями під очима, він ледве тримався на ногах. Вдягнений був у подерту чорну ризу, а на грудях висів маленький хрестик, що його тримав закривавленою правицею терорист.

— Ти хто, невірний? — спитав генерал.

— Отець Іван, священик Феофанівсько-Пироговської церкви.

— Як же ти, християнин, став терористом? Хіба це не суперечить вченню пророка їси?

— Христос казав: не думайте, що прийшов, щоб мир на землю принести. Я не мир прийшов принести, а меч... — шамкаючи, відповів отець Іван, в якого були вибиті передні зуби.

За одні ці слова, сповнені ворожнечі до великої визвольної місії війська Чорної Орди, цей попик заслуговував на смерть. Але щось було в його мізерній постаті і в лагідній усмішці таке, що примусило Мохамад-бека продовжити допит.

— До якої церкви ти належиш?

— До Христової.

— Сансизбаєв теж належить до Христової церкви, — зауважив Мохамад-бек.

— Сансизбаєв належить до церкви Антихриста. Він смертохрист.

— А ти справді віриш у воскресіння Христа?

— Він воскрес, і він з нами, — переконано сказав отець Іван.

— І в друге пришестя Христа віриш?

— Його пришестя близько.

— Звідки ти знаєш?

— Бо Він дав знаки. Треба бути сліпим, щоб не бачити їх. Він сказав, що повстане народ на народ, і царство на царство, і голод, мор та землетруси прийдуть, і видаватиме на смерть брата брат, а батько дитину. І що за ім'я Христове будуть усі нас, тих, хто вірує в Нього, ненавидіти. І Христи неправдиві народяться...

Генерала вразила віра, з якою вимовляв полонений це страшне пророцтво. Але спрацювала заспокійлива раціональна впевненість військового: скільки воєн було і скільки кінця світу очікували, а світ щоразу виживав і відроджувався. Світ воскресав із мертвих, наче пророк Іса.

Незважаючи на те, що перед Мохамад-беком стояв релігійний фанатик — такий самий, як Саудівські, іранські чи кавказькі ісламські фанатики-ваххабіти — генерал, долаючи небажання переступати заборонену межу, все ж наважився спитати те, чого не розумів.

— Навіщо ти хотів віддати своє життя іншому терористу?

Отець Іван знизав плечима:

— Жаль мені його і його дітей. Нехай живе. В мене дітей немає.

— А себе не жаль?

— Себе теж жаль. Але Христос мене не покине. Благодать Його возсіяла на цих горах, — отець Іван простягнув руку до вікна, за яким, за сірою стіною потоків дощу і снігу вгадувались обриси київських гір. — І залишиться тут во віки вічні.

— Ми тут залишимось назавжди, — різко сказав Мохамад-бек, якого дратував цей божевільний попик, що приніс до кабінету генерала визвольної армії найстрашнішу зброю — нікому не потрібне, забуте всіма, небезпечне, бо нічим, ніяким раціональним інтересом не вмотивоване добро.

— Ви не залишитесь, чужинцю, — сказав отець Іван зі співчуттям. — Ви прилетіли сюди зі степу, як перекотиполе, ви й полетите, гнані вітром. Все, що здається вам вічним, перетвориться на тлін. Згадайте долю Золотої Орди... Що від неї в Києві залишилось? Тільки назва гори.

— Ну добре, — Мохамад-бек зусиллям волі намагався загасити полум'я гніву, що спалахнуло в ньому, бо схованим далеко таємним чуттям розумів, що Іван каже правду. — А от якби поряд з тобою стояв я — генерал армії Мохамад-бек, власник двадцяти дружин і батько тридцяти семи дітей, і це мене мали б застрелити — ти б пожалів мене? І запропонував би своє життя взамін за моє?

— Мені жаль тебе, — відповів отець Іван. — Бо Христос вчить нас любити ворогів наших, благословляти тих, хто нас проклинає, творити добро тим, хто ненавидить нас і молитися за тих, хто нас переслідує. Я молився і буду молитися за тебе, чужинцю. А як хочеш перевірити мене — встань поряд зі мною в той смертний ряд, де кожному третьому стріляють в потилицю. І тоді побачиш...

— Ось бачиш, — криво всміхнувся Мохамад-бек, — добро в тебе вибіркове. Для християн одне, для мусульман інше.

— Ти не правий, чужинцю, — заперечив отець Іван. — Бо сказано: для Христа немає ні елліна, ні римлянина, ні юдея. Як немає ні матері, ні брата, ні сестри... Є тільки Він, Його воля, Його світло. А тебе я дуже жалію. Бо темряву бачу в твоїй душі.

Мохамад-бека втомила ця розмова. Він відчув раптом збайдужіння до всього, що здавалося йому таким важливим — оперативних зведень штабу армії, повідомлень МУРу, навіть до розмови з Кара-ханом, який позбавив генерала будь-яких честолюбних надій сісти на трон у Чингіз-Сараї. Усе втратило сенс і відійшло дуже далеко, наче міражу пустелі.

Відчув гіркоту в роті й ледве ворухнув рукою:

— Заберіть його.

— Що з ним робити? — спитав помічник, молодий полковник, якому дивно було, що головнокомандуючий східноєвропейським фронтом витрачає свій час на якогось брудного дервіша, безсилого ворога, якому не зупинити переможну ходу Чорної Орди.

— Віддайте Сансизбаю. Нехай робить з ним, що хоче, — наказав генерал.

Полоненого вивели з кабінету. Мохамад-бек запам'ятав його прощальний погляд, сповнений співчуття до чорнобородого, смаглявого, гордого, але зі спаленою душею араба, наче це генерала вели на страту, а не отця Івана.

Генерал ступив до сусідньої кімнати відпочинку, де стояла кругла мармурова раковина для омовіння. Умив прохолодною джерельною миргородською водою обличчя, ополоснув руки і витерся вишиваним полтавським рушником, наче хотів стерти видіння отця Івана, що стояло перед очима.

Повернувся до кабінету. Алтанцецен притулила обличчя до холодного вікна, дивлячись на непривітне, вороже місто, що лежало перед нею.

Золотулька повернула лице до Мохамад-бека. В очах її стояли сльози. Вона схлипнула:

— Не вбивайте його. Прошу вас.

— Ти вільна, — сухо відповів генерал. — Я дуже зайнятий. Іди.