Бранці мороку

15. / Михайло / Сумніви

Сучка полишила будинок о десятій, і щойно її постать вийшла на дорогу і розчинилася між дерев, мені стало добре, як ніколи. Накотила радість від усвідомлення того, що тепер я зрештою сам, вільний і незалежний, і від надлишку почуттів аж по стелі схотілося бігати. От вона й отримала те, на що заслуговувала. Можна сказати, що я навіть повівся з нею по-джентльменськи, адже голос радив мені інші методи — куди гірші для неї. Та, сподіваюся, вона засвоїла урок. Хай краще не повертається — їй тут нічого робити. Але якщо все ж вирішить виконати свою обіцянку... що ж, тоді ніяких більше поступок з нашого боку.

З годину я вештався будинком, гадаючи, як краще відсвяткувати це звільнення, а потім побачив у кутку свою телескопічну вудку і вирішив — чом би й ні? Піду на озерце, посмикаю карасиків. Заразом і подумаю над подальшими планами, що ними поділився зі мною сивий чоловік. Орест.

І ось я сидів на березі, вмостившись на своєму розкладному стільці й не особливо уважно стежачи за коливаннями поплавця. Всередині царював абсолютний спокій — нарешті я міг ним насолодитися, не витрачаючи нервові клітини на ідіотку-дружину та її недолугі дії. Одна лише згадка про неї зараз викликала презирливу усмішку. Курва, егоїстка клята, вона ж ніколи не ставила себе на моє місце! Завжди тільки про себе й думає, а робить вигляд, що дбає про мене. Жалюгідне створіння... Уявити лише: хотіла запропонувати завести дитину, щоб скрасити мій вільний час. І яким, цікаво, чином це мало мені допомогти? Щодня трахати її до напівсмерті в очікуванні того, чого, скоріше за все, ніколи не буде? Що тут скажеш, геніальний план. Теж мені, знайшла бугая-запліднювача. Добре, що в мене є куди кращі пропозиції щодо того, як розпорядитися своїм часом. Зайвий раз переконуєшся, що чоловіка може зрозуміти лише інший чоловік.

Орест хотів, щоб я продовжив його справу. Він хотів, щоб я став його руками. І навіть дав мені спробувати — хай поки що лише уві сні. Мені сподобалося. Мушу визнати, я ще ніколи не відчував нічого подібного. Зробивши над собою зусилля, переступивши через страх, через відразу, через порожні сумніви й забобони, я знайшов під ними насолоду — та таку, що й не снилася цій дурепі з її ідіотською псевдоеротичною білизною та запозиченими з якогось дурного жіночого журналу рецептами. Це було задоволення найвищої проби. Відчуття, яке транслює руці ріжучий інструмент, що розпорює плоть, неможливо забути. Як і бризки, що лягають на кахель, як фарби на полотно, створюючи сповнений вищого змісту витвір природного мистецтва. Як і хрускіт дрібних кісток у пальцях, що його скоріше відчуваєш, ніж чуєш вухами. Орест мав рацію — варто лише позбутися обмежень. І дякуючи йому, я зробив перший крок до іншого, сповненого прихованого сенсу життя, яке не під силу зупинити навіть смерті. Він сам був живим доказом цього. Той імлистий, сутінковий світ дарував безсмертя сміливцям.

Ми з ним продовжимо. Він уже окреслив загальні риси того, що мені треба зробити. Байдикувати не доведеться. Треба буде навести лад у гаражі — там усе, що необхідно. Точніше, під ним. І ще купити деякі речі. Впораюся з цим, і з наступного тижня ми зможемо почати, вирішив я, зрозумівши, що відчуваю певне нетерпіння.

Все ж дарма ти відпустив сучку, майнула гадка. Не було б мороки. А тепер мусиш перейматися на випадок, якщо їй заманеться повернутися. От припреться знову сюди і перепсує все. Це саме те, що в неї виходить найкраще. Що будеш робити в такому разі?

Може, й так. Може, й не варто було її відпускати. Але нічого. Якщо уроку їй замало і вона знову сюди сунеться, я її заспокою. Раз і назавжди. Вона не зможе нічого зіпсувати. Вона...

...Про що ти думаєш, Михайле

Щось ледь чутне, неначе лопнула мильна булька. Я прислухався. Виявилося, цей тонесенький голос пролунав усередині моєї власної голови.

...Ти справді хочеш убити власну дружину? Як ти дійшов до такого

Я здивовано заморгав. Образи, що кілька секунд тому сповнювали мозок, раптом почали кришитися й повільно танути, наче крига від дотику теплої руки. Здається, я щось не те думав. Якісь божевільні речі. Щось про свою дружину...

Поплавець раптом смикнувся і рішуче потонув. Я інстинктивно рвонув вудлище на себе, та зусилля виявилося недостатнім — волосінь натяглася, як струна, кінець снасті вигнувся дугою, але гачок залишився під водою. Його рішуче й досить сильно тягло вниз; явно не якийсь там дрібний карась, але й точно не водорості — рука виразно відчула тріпотіння чогось живого. На мить усі думки зникли, звільнивши місце азарту. Я обережно потяг вудлище на себе, намагаючись не переломити його, і це «щось» піддалося й рушило до поверхні, майже не тріпочучи й не опираючись. Щукарик, чи що? Схоже на нього. Зараз, ще дві секунди, і побачимо...

За дві секунди я дійсно побачив. Над водою з’явилися почорнілі пальці чиєїсь руки, затиснуті в кулак — саме з нього стирчала волосінь, саме там ховався мій гачок. Витріщившись на це, я, виявляється, не перестав тягнути вудлище й зупинився лише тоді, коли витяг цю синюшну, блискучу від слизу руку по лікоть. Точніше, зупинився не я — мене зупинила вона, заклякши намертво. Я побачив, як напружилися в цей момент сухожилля на плямистому зап’ястку. А потім кулак розтиснувся. Очам відкрився гачок, що застряг точнісінько посередині долоні.

Я перелякано скрикнув і рвонув на себе вудку щосили. Гачок роздер сірувату шкіру долоні навпіл, вивільнився й, описавши величезне півколо, разом з поплавцем і грузилом гайнув у гілля берези над моєю головою. Та мені вже було не до риби. Я позадкував від води, побачивши, що рука повільно занурилася, а замість неї над поверхнею почала здійматися чиясь страшна безока голова — така ж сіра й укрита синіми плямами, з голим блискучим черепом замість скальпу й роззявленим ротом, з якого вихлюпувалася чорна мулиста вода. Ось з’явилися плечі, а потім тулуб; я зрозумів, що це жінка, коли побачив груди, схожі на два видалені шлунки. Її тіло ледве прикривали залишки якогось барвистого ганчір’я. По всьому було видно, що вона мертва, але, незважаючи на це, жінка цілеспрямовано плазувала просто на мене, разом із водою випльовуючи протяжливі булькаючі звуки. Цього не могло бути, але...

...МИХАЙЛЕ!

Голос, що був моїм незмінним супутником протягом останніх днів, гучно рявкнув у мізках.

...У будинок, Михайле! Ану повернися у дім.

Я вирішив, що це слушна порада, ризикнув розвернутися до кошмарної склизької істоти спиною і щодуху рвонув до будинку. У кілька довжелезних стрибків подолав відстань від ставка до дому, скочив у коридорчик і зачинив двері, не забувши повернути ручку замка на обидва оберти. Після цього страх як відрізало. Я пройшов на кухню, щоб визирнути у вікно, але нічого не побачив. На березі озерця було порожньо.

— Ти сумніваєшся в мені, Михайле.

Це питання (чи ствердження) тепер пролунало зовні, а саме з вітальні. Я рушив туди. Побачив, що від дзеркала виходило м’яке синє марево. У люстрі відображався Орест, і тепер він не був моїм віддзеркаленням — він був самим собою. Як і в моїх снах.

— Ти все ще не довіряєш мені? Саме це послаблює наш зв’язок. Я втратив тебе біля озера. Гадав, ми чудово розуміємо один одного.

— Так і є, — завірив я.

— Там, біля ставку, ти злякався власних бажань. Ти пожалів ту лахудру. Це неприйнятно, друже мій. Так не годиться. Або ти зі мною, і в цьому випадку тобі ніщо не загрожує, або...

— Я з тобою, — ствердно заявив я. — То лише... хвилинна слабкість. Більше не повториться.

— Це справді серйозно, Михайле. Якщо ти сумніваєшся, на відстані від будинку ти від’єднуєшся від мене. В нашій справі так не можна. Ми маємо бути одним цілим скрізь.

— Розумію. Більше ніяких сумнівів, обіцяю.

— Над тобою ще треба попрацювати. Але це згодом. Зараз для тебе завдання.

Підкорюючись вказівкам, я розшукав в кабінеті Аліни олівець і аркуш паперу. Сів у її крісло, а потім щось сталося. Мені здалося, що я лише моргнув, але за цей начебто короткий період, що очі були заплющені, на папері з’явився малюнок. Ключ. Великий і довгий ключ г-образної форми. Схоже, це намалювала моя власна рука.

— Зроби його, — наказав Голос.

16. / Аліна / Київ

Йти пішки довелося аж до залізничного переїзду — ці місця ніколи не були популярними серед автомобілістів. І я йшла, швидко, майже бігла, не дозволяючи собі зупинятися ані на мить, бо кожна спроба перевести дух закінчувалася тим, що на мене навалювалися несвоєчасні роздуми про те, як тепер жити, дізнавшись таке. Якась крихітна, але дуже скептична частинка моєї свідомості відмовлялася вірити в одержимість Михайла.

— Він просто розлюбив тебе, Лі, — шепотіла вона єхидним голосом. — Змирися. Таке трапляється.

— Тільки не в моїй казці, — огризнулася я і вирішила змучити капризну свідомість бігом. Мені це майже вдалося, бо, коли за залізничною колією мене нарешті підібрав кутастий транспорт захисного кольору, я не могла й говорити, не те що думати зайве. Водій цього тарантасу («УАЗику», згадалася народна назва) — кремезний дядько вагою навряд чи менше десяти пудів, що весь аж розпливався по сидінню — довго зиркав на мене з певною цікавістю.

— Що зі щокою? — спитав зрештою.

— Об кулак вдарилася.

— Заслужила, значить, — безапеляційно заявив водій і плюнув у відчинене вікно. — У вас, бабів, завжди так — спершу язиком ляпаєте, а думаєте потім.

Я кивнула, не в змозі навіть злитися.

— Ваша правда. І душі у нас теж немає.

Але за кілька хвилин, краєм ока спостерігаючи, як переконливо коливається на поворотах матрацеподібна тілесна маса дядька, дозволила собі запитати:

— Вибачте, а ви де працюєте?

— Служу, а не працюю, — гордо відповів чолов’яга, відразу поважно надувши грудну клітку. — У тутешньому військкоматі. Людей роблю із сисунців.

І навіщось додав:

— Майор я.

Звання мене відразу відчутно заспокоїло.

— Що ж, тепер я на власні очі бачу, що з такими захисниками ворог не пройде. Точніше, просто не пролізе.

Великий військовий дядько знову зиркнув, але, схоже, не до кінця вирішив для себе, образа це чи комплімент, тому промовчав.

До Кардашева ми доїхали так само мовчки, а платню я лишила доброму шоферу фальшиву двадцятигривневу купюру, отриману на сдачу в якомусь нічному магазині років п’ять тому. З тих пір ксерокопія двадцятки лежала у моєму гаманці на добру пам’ять, і ось — треба ж таке — знадобилася. Збройні сили отримали гідне фінансування.

На автовокзалі я пірнула у якийсь транзитний міжміський автобус, де, на щастя, були вільні місця. При посадці мені вдалося сяк-так прикритися рукою, а всю дорогу я посилено вивчала знайдену за ручкою крісла газету, що виявилася друкованим органом Кабінету Міністрів. За три години я назубок вивчила, як багато доброго зробив нам уряд — і все це вмістилося лише на одній сторінці. Мабуть, мої забиті памороки зіграли зі мною злий жарт, бо при виході я необачно повернулася так, що на мене впало світло. І почула, як зойкнув водій.

— Деяким мужикам, — обурено мовив він після паузи, — треба руки ще в дитинстві відрубувати. Аж по плечі.

Від сліз мені защипало очі. Я хотіла сказати щось розумне, але не знайшлася з відповіддю і мовчки вийшла на центральному автовокзалі. Валерії я подзвонила вже з маршрутки, тобто з автобусу на Картахену. Вона мені зраділа.

— Гей, Хуаніто, а ти ж казала, будеш за три дні! Не переймайся, приїзди. Діти у мами, чоловік на чергуванні. Візьмемо пляшку чогось смачного і поговоримо!

Утім говорити, побачивши мене, Лера не стала. Вона заходилася кричати. Прямо з порога. Я подумувала закритися від неї чадрою і сказати, що прийняла іслам, але навряд чи на неї це подіяло б.

— Це що, курва-мама, таке?! Це як називається? Звідки цей синець?!?!

— Від удару. Дякую, що запросила увійти.

— Будеш уникати відповіді — отримаєш такий самий другий. Так, звичайно, проходь, чого за одвірок вчепилася? — Я посунула на кухню, незмінне місце бесід із Лерою, а вона — за мною. — Михайлова робота?

— Не зовсім, — я вмостилася на табуретці і споглядала, як подруга ставить на стіл склянки і дістає горілку з кухонного «пеналу». — Дивні у тебе поняття про смачне.

— Та ну? А як, частково? Чи це був колективний підряд? І зуби мені не заговорюй! — Валерія налила собі півсклянки «Пшеничної», трохи подумавши, капнула туди апельсинового соку і перехилила пійло одним махом. Перевела дух, глянула на мене.

— Таке саме будеш?

— Горілки побільше, соку не треба, дякую.

— Ну, — дочекавшись і мого залпу зі скляної зброї, мовила Лера, — а тепер розказуй. Що, чоловік тебе в ліжку з полтергейстом застукав?

— Ет, — я безнадійно махнула рукою, — кому про що... Ти сама у це віриш?.. Що я могла зрадити Михайла?

— Ти? — На ідеальному обличчі подруги промайнув подив. — Пресвята Аліна, діва Амазонська? — Ще одне моє прізвисько з тих пір, як я необачно зізналася Лері, що мрію побувати на цариці річок. — Знаєш, якби я сама побачила тебе у койці із стороннім чуваком, я б очам своїм безстидним не повірила.

— Дякую.

— Будь ласка. Хоча це дурість, як на мене.

— Це моя дурість.

— Та певне. Ну і що, оцінив твій Михайло те, яка ти, трясця тобі, ідеальна? За що він вдарив тебе? Питання напівриторичне, бо в дитинстві мама навчила мене, що бити жінок не можна ні за яких обставин, а та, яка дозволяє так поводитися з собою, наривається на дуже швидке повторення, однак... якісь зовнішні мотиви були?

— Так, — почала пояснювати Лері, яка нарешті сіла навпроти, отримавши прекрасну можливість пропікати мене поглядом. — Розумієш, він... я... на нього щось найшло, і...

— Ну звичайно, — небесно-блакитні очі Валерії потемніли від гніву. — І був йому Голос, і Голос прорік:

«Ах ти ж драний козел, хто дозволив тобі бити жінку?!». Коли ти плануєш подати на розлучення?

— Я не хочу з ним розлучатися.

— Хочеш, — тоном досвідченого гіпнотизера, що проводить планове навіювання, промовила подруга. — Ще й як хочеш. Просто ти ще цього не усвідомлюєш. Але я тобі допоможу. Або зроблю тебе вдовою, якщо тобі це більше до вподоби.

— Поворожи мені, — попросила я, намагаючись не звертати уваги на те, як жалюгідно звучить мій голос. — Будь ласка, кинь на нього.

— Лайно питання. Кину на нього, що скажеш — каменюку, балкон чи чавунну болванку... Замовляй.

— Леро, усе це дуже серйозно.

— Я думаю... ти рентген робила?

— Послухай, я розумію, як це виглядає зі сторони, але я не жартую. Невже ти вважаєш, що я підшукувала б Михайлу такі ідіотські виправдання? Я могла б придумати щось краще.

— Не можна нічого придумати про чоловіка, котрий підняв руку на дружину, — з притиском мовила подруга.

Я закотила очі і поморщилася від болю у розбитій вилиці.

— А тебе нічого не дивує у цій ситуації, Леро? Ми з Михайлом прожили вісім років, душа в душу, він мене навіть дурепою ні разу не назвав, а тепер — трісь — і став маніяком? Така швидкість перетворення трохи збиває з пантелику, га?

— Мене неможливо збити з пантелику, — буркнула Валерія, але я помітила, що вона завагалася. Прекрасно. Сумнів — перший крок до гріха і до пізнання істини, хоча це, в принципі, одне й те саме.

— Просто подивися на карти. Поглянь, що вони скажуть тобі. А потім я дещо додам, якщо буде потреба.

— Ну добре, — явно невдоволена моїм, як вона те називала, пацифізмом Лера дістала із тумбочки кухонного столу, де нормальні люди тримали виделки та ножі, колоду звичайних гральних карт, заговорених на ворожіння, і віялом розкинула їх на стільниці.

— Ну що ж, — тоном міс Скепсис двадцять першого сторіччя промовила вона, — зараз дізнаємося. Побачимо, що... що за холера? — Подруга тикнулася носом у винового туза, оглянула його так, ніби він зненацька поміняв масть, згребла колоду до купи і розклала знову. Результат завів її в глухий кут — я це відразу зауважила.

— Я принесу Таро, — підводячись, сказала Лера, а ще за п’ять хвилин безпомічно розвела руками і над цими барвистими картами.

— Нічого не розумію. Я такого не бачила за всі роки, що цим займаюся. Я... зараз. Остання спроба. Я візьму циганську колоду. Це вже напевне.

Валерія сильно нервувалася — це було помітно з того, якими уривчастими, безладними стали її рухи. А мене взагалі заціпило — нікому і ніколи, крім себе, вона не ворожила на циганській колоді.

Те, як потрапили до неї ці карти, було досить втаємниченою історією, та одного разу, під коньячок, мені вдалося витягти з Лери деякі нюанси. Ще як була підлітком, вона зустрілася на вулиці зі старою циганкою, котра, за звичкою, намагалася видурити в Лери трохи грошенят. Продуктивність цього заняття дорівнювала абсолютному нулю, про що стару й було проінформовано у досить різкій формі. Потім вони уклали парі: хто кого передивиться, а коли збентежена циганка відвела очі — ніхто не міг довго витримати оманливо ніжний погляд Валерії, — то виявила, що в руках шмаркачки примостилися її золоті сережки. Вражена до глибини душі, стара викупила своє добро за колоду карт, не схожих на жодні інші, напророчила Лері велике майбутнє і попередила, що ворожити на цій колоді можна лише тричі за все життя, у миті найбільшої біди. «Тоді ти сама побачиш, що означають ці карти, — заявила циганка. — Ти їх прочитаєш, як книгу». І я достеменно знала, що гадала на них Лера лише раз, коли тяжко захворів її старший син, і лікарі сказали, що дитина помре. А карти — що одужає. На щастя, помилились лікарі.

Розклад циганських карт Лера вивчала довго, а я, зважаючи на те, що усі ті малюнки були для мене китайською грамотою, вивчала вираз обличчя подруги, і те, що я побачила, мені дуже не подобалося. Усе це взаємовивчення тривало хвилин двадцять, не менше, а коли Валерія нарешті глянула на мене, її лице було біліше від молока.

— Поїхали, — сказала вона. — До Тані. А коли все це закінчиться... тобто якщо закінчиться, нагадай мені вимити рота з милом, щоби я надалі думала, перш ніж когось засуджувати, і вибачитися перед Михасем.

Що ж, порівняно з козлом, Михась — це вже був неабиякий прогрес. Просто-таки поступ. Однак оптимізму це мені не додало.

— А що, це може й не закінчитися?

— Ні, ну все закінчується... рано чи пізно... так чи інакше...

О Господи!!!

— Що ти побачила, Леро?

— Краще тобі цього не знати. Повір.

Шкірою у мене пробіг колючий морозець.

— А Тетяна — це та людина, про яку ти згадувала?

— Еге ж, вона. Дуже сильний екстрасенс, дуже. Але характер ще паршивіший, ніж у мене, як не важко у це повірити. Не сподобаєшся їй — і вона просто не відкриє тобі двері. Але півсправи зроблено — я їй вже сподобалася. Давно і сильно — ну, ти знаєш, як це зі мною буває... Тому допивай свою горілку — і вперед. Час підганяє.

Я рвучко звелася і захиталася, відчувши, що сп’яніла куди сильніше, аніж здавалося. І безсило квакнула навздогін Валерії:

— Сподіваюся, ми візьмемо таксі?

— Ага, зараз. Ще не було мені куди гроші викинути, маючи власне авто.

— Але ж ми п’яні!

— За себе говори. Я лише трохи випила. Ну? — Лера стояла у кухонних дверях, як портрет у рамі — гарна, розкута і зла. І дуже стривожена. — Ти зі мною чи ні?

Екстрасенс Таня мешкала на околиці Києва, в лісистому районі, вельми тихому і привітному. По війні полонені німці набудували тут безліч двох- і триповерхових цегляних будиночків, що в народі називалися «сталінками» — з високими стелями та товстими стінами, затишних і стильних. У Тетяни, як пояснила мені подруга, недбало витискаючи зі свого джипа-всюдихода сто двадцять кеме на столичному шосе, була трикімнатна квартира, куплена за гонорар, отриманий за вигнання привидів із дому якоїсь дами-депутата. Разом з привидами пішов і чоловік гранд-дами, причому, за чутками, до екстрасенса, але останнє лише збільшило суму гонорару. Щоправда, з тим чоловіком Тетяна давно розбіглася і наразі жила сама, що суттєво спрощувало справу. Мало хто із чоловіків буде в захваті спостерігати, як дружина пропадає бозна-де днями, як не тижнями, не ночує вдома, а повертається бліда і змучена, з темними колами під очима та порепаними вустами, ще й навідріз відмовляється від усіх подружніх обов’язків, окрім миття посуду, мотивуючи це тим, що постує для очищення. На той момент, коли Лера в силу прибуття до місця призначення перестала думати, що її джип — це «Конкорд», і подзвонила у двері Тетяни, я знала про екстрасенса майже все, навіть розмір одежі. Та все ж виявилася не готовою до вигляду жінки, що відчинила нам. Чорнява і похмура, вбрана в усе чорне, крихітного зросту, з жирно підведеними очима кольору газового полум’я і яскраво нафарбованими крупними вустами, вона здалася мені героїнею дешевої пародії на хороший фільм жахів, переконливою, як душ із поливалки в якості дощу. Не вітаючись, взагалі не зронивши жодного слова, вона просто посторонилася, пропускаючи нас у коридор, а потім розвернулася і пішла, не озираючись. Ми рушили за нею. Я зразу відчула, що будинок наскрізь просякнутий якимись екзотичними пахощами.

— Ти їй теж сподобалася, одразу видно, — прошепотіла мені Валерія, і я ледь стрималася, щоб не спитати, з чого ж це, в біса, видно — з її спини? — Ти, головне, мовчи. Зовсім. Говоритимеш, як тебе спитають, ясно? І всі свої шпильки тримай при собі. За потреби — ковтай. Зрозуміло?

Я кивнула, як китайський болванчик. Втома від довгої подорожі та стрес від усього пережитого чавунною вагою налягли на мої плечі. Мене знову заколотило, як було завжди, коли я знесилювалася або нервувала. Екстрасенс Таня між тим з’явилася із надр кімнати, у якій було зникла, залишивши нас у вітальні, і в її пронизливих очах промайнуло щось схоже на співчуття.

— Прошу, — рука з довгими аристократичними пальцями вказала на крісла обабіч журнального столика, заваленого різною містичною періодикою (хоча мені здалося, що це виключно для антуражу), і ми з Лерою слухняно опустилися на продавлені багатьма сідницями подушки. — Чаю, кави? — звертаючись до мене, поцікавилась жіночка. На Леру вона не зважала, але подругу це, на диво, не бентежило.

— Чаю, будь ласка, — попросила я і зразу ж осіклася, наштрикнувшись на незадоволений позирк Валерії, і мстиво додала, — а Лері — кави.

Господиня кивнула і рушила на кухню, а я прошепотіла:

— Ну, що таке? Вона сама запропонувала. Крім того, протверезіти тобі не завадить.

— Я твереза, як скло. А ти сюди у справі приїхала чи чаї ганяти? Сама, до речі, пила не менш за мене.

— Я не сідала за кермо.

Тетяна — хоча вона, до речі, так і не назвалася — знову виникла у дверях з тацею, на якій парувало три глиняних горнятка, стояла цукерниця і мініатюрний глечик для вершків, і вправно примостила усе вищезгадане на столик.

— Я не знала, як ви любите, — її голос дисонував із загальним виглядом і звучав мелодійно, як дзвіночок. — Тому принесла цукор і вершки. Якщо ви почекаєте ще хвилинку, я нарешті вмиюся, бо від цього макіяжу я сама собі здаюся клоунесою. Не знаю, що на мене найшло, коли я так мазалася. Я миттю.

— Послухай, — мовила я до Лери, коли з ванної долинув шум води, — а ти впевнена, що вона допоможе? Вона не виглядає як жінка, здатна впоратися з привидами. Вона...

— Схожа на гнома-акселерата, я знаю. Але вона найкраща. Я бачила її в ділі, — голос подруги здригнувся, і я здивовано вирячилася на Леру. — Давно це було, і я не люблю про це згадувати, але заради тебе... Нічого не вийде без віри, Лі. Ти мусиш вірити — їй і у неї. Тому я розповім.

Валерія вбухала у свою каву всі вершки, від чого на блюдце потекла білувато-бежева рідина, випила те все єдиним ковтком, кашлянула, скосила очі на двері і понизила голос до шепоту, такого тихого, що кожне друге слово мені довелося читати по губах.

— То було рівно двадцять років тому. Ми тоді з нею щойно познайомилися. Зійшлися на якійсь вечірці в універі: я тоді щойно вступила на історичний, а вона закінчувала факультет психології, останній курс і все таке... Доросла жінка, вся огорнута таємницями, немов туманом. Ми заприязнилися — не найкращі подруги, як-от із тобою, але приятельки. Зустрічалися кілька разів — плітки, кава, танці, хлопці... Але тієї ночі її зі мною не було.

— Якої ночі?..

— Тієї, коли я та Женька бавилися спіритизмом. Ніч перед Різдвом.

— Ви що, ідіоти?

— Ну, не всі ж такі премудрі, як ти, преподобна матінко, у свої вісімнадцять, — огризнулась Лера. — Ти не питаєш, хто такий Женька?.. Ну й правильно. Я тобі й так поясню. Він був моїм нареченим — ти не повіриш, але я насправді збиралася заміж, ледь досягнувши повноліття! А Євген... він вважав те, що я вмію ворожити, страшенно захопливим. Його зачаровувало, що я можу бачити майбутнє, а сам він цікавився окультизмом, магією... Одним словом, ми догралися. Тієї ночі ми вирішили викликати чорта. І він прийшов.

— Леро...

— Я ледве встигла перевернути дошку та дзеркало, але секунд двадцять ми обоє бачили його, так би мовити, в усій красі. Нестерпно смерділо сіркою, було і холодно, і жарко водночас, а він... чи воно... у мене й досі деколи бувають кошмари, люба. У тих снах я бачу його, знову і знову. Він забирає у мене Женю.

— Я ...

— Він насправді забрав його. Геник збожеволів від жаху, з мого дому його забрала «швидка», а за рік він наклав на себе руки в психушці. Десь знайшов чайну ложку, загострив її, як лезо, і перепиляв собі вени.

— Господи...

— Ага. Але я про Таню. Вона довідалася про те, що сталося. Не від мене, звичайно, — я не хотіла загриміти до Павловки, оповідаючи всім, що зустрілася з нечистим. І вже точно не від Жені. Але вона знала. І те, що сталося тієї ночі, і те, що після неї у мене в хаті почало коїтися таке, що твій полтергейст, мабуть, дитячим садком виглядає поруч із усім тим. Я не можу про це говорити, мені заборонено, але... один крихітний епізод, найбільш невинний... Коли я прокидалася ранком, усі голки, шпильки та булавки для шиття стирчали в моїх щоках, наче у поролонових подушечках. Усі голки з усіх моїх трьох кімнат. Це було жахливо.

— І що ж Таня?..

— А Таня кількома словами, але дуже ємко, описала усе, що відбулося тієї ночі, так, ніби вона теж там була, і запропонувала свою допомогу.

— А ти?..

— Я, так би мовити, засумнівалася у її профпридатності. Метр на стільці в кашкеті, а збирається тягатися з нечистим! Я їй так і сказала. А вона відповіла, що тоді я можу й надалі насолоджуватися життям із потойбічним, аж доки просто не помру. Або помру не просто. Що мені залишалося? Лише погодитися. Про те, що саме вона робила, я розказувати теж не буду — маю виразне враження, що скоро ти побачиш те на власні очі, але... вона впоралася. Він відступився від мене. Сподіваюся, назавжди.

— І після цього ти ще й ворожиш? — жахнулася я.

— Ну, ти ж в курсі, шибайголова — моє друге ім’я.

Я приголомшено замовкла, але ненадовго. Ледь до мене повернулася здатність говорити, як я згадала дещо, що весь час дивувало мене у Валерії. Вона могла матюкатися, як боцман, знала лайки з багатьох мов, але жодного разу за весь час нашої дружби я не чула, щоб вона сказала «чорт забирай». Або «хай йому грець»! Чи, приміром, «дідько б його вхопив!». Лера примудрялася використовувати під час сварки навіть імена літературних героїв та історичних осіб, вигукуючи «І-пать-ій Коловрат!» з такими акцентами, що й дошкільнятку стало б ясно, що вона хотіла сказати — але слово «чорт» було для неї табу. В усіх варіаціях.

— Так ось чому ти...

— Ніколи не чортихаюся?.. Так, саме тому. Це лихо спить чутливо — не варто його будити. Воно ж, блін, може й скучити за мною.

Від дверей почулося покашлювання. Я повернула голову і побачила Таню, умиту і свіжу, як травневий ранок. Сині очі сяяли лукавством і якимось дитячим захватом від навколишнього світу. На жаль, у своєму нинішньому стані я ніяк не могла розділити з нею ці прекрасні почуття.

— Я подумала, що вам слід поговорити ґрунтовно, — мовила вона, — і встигла прийняти душ. Вода — неперевершений очищувач, змиває усе зле.

Тетяна перетнула кімнату, нахилилася наді мною і притулила руку до забитої вилиці.

— Ви маєте рацію, Аліно, оце — не вина Михайла, — пульсуючий біль почав стихати під її прохолодними пальцями. — Це зробив не він. Зараз, біль минеться зовсім і набряк спаде. Синець, на жаль, лишиться, але суттєво зблідне.

— Лера сказала вам, як звуть мого чоловіка? — чи від горілки, чи від стресу, а може, від усього в купі, із додаванням магії цієї мініатюрної жіночки, мене почало хилити в сон, а язик мов свинцем налився. Затьмареним поглядом я побачила, як Таня кивнула.

— Так, вона. А решту мені розкажете ви. Прямо зараз. Негайно.

17. / Т етяна / Вердикт

Будь-хто інший назвав би історію Аліни параноїдальним психозом або маренням божевільної — відмінності між цими визначеннями, втім, невеликі. Будь-хто інший, окрім мене. Я знала, що почую правду, щойно вона відкрила рота. Для мене не є проблемою визначити, чи дійсно людина стикалася з примарою, адже контакти з потойбіччям — справжнім потойбіччям, а не породженим нашою фантазією — ніколи не минають просто так. Завжди лишається слід. Не фізичний — я й сама не можу сформулювати це напевно... щось увіковічується у виразі обличчя, у звуці голосу, в аурі — звісна річ. І в очах. Найперше в очах. Мені достатньо подивитися в очі співрозмовника, щоби зрозуміти, що привело людину до мене — цікавість, дурість... чи біда.

У цієї жінки була біда. З оповіді лише з’ясовувалися подробиці, але сам факт того, що їй довелося стикнутися з іншою стороною, став очевидним, щойно я відкрила парадні двері. Сліди контакту були дуже виразні — це не просто якийсь пустотливий домовик, що розгатив пару тарілок або періодично ховає капці. Все було набагато серйозніше, оповідь лише підтвердила це. Схоже, моя гостя разом із чоловіком розворушили справжнє гадюче кубло.

Я сказала їй про це, щойно вона завершила свою історію.

Аліна перезирнулася з моєю старою знайомою.

— Тобто, це дійсно... привиди?

— ...Паралельники, як ми їх називаємо. Боюся, що так. І далеко не один. Наскільки я зрозуміла з вашої оповіді й наскільки сама бачу з дірок у вашому біополі, серед них є дуже сильний агресор. Він і паразитує на вашому чоловікові.

— Паразитує?

— Присмоктується до його польової оболонки, намагаючись підкорити собі його волю. Саме цим пояснюється така раптова й нетипова зміна у поведінці вашого Михайла. Більшість випадків так званих «роздвоєнь особистості» — не що інше, як захоплення людини сильним паралельником. Щоправда, в офіційної медицини на це є інші пояснення...

— Нафіг! — похмуро буркнула Валерія, й, незважаючи на обставини, я не могла не всміхнутися. Її запальна натура завжди мене тішила.

— Але чого їм треба? — Аліна подалася вперед, обхопивши скроні долонями. — Чого вони хочуть?

— Що треба загарбникам? — повела плечем я. — Володарювати. Михайлів напевно хоче продовжувати функціонувати у нашому світі за допомогою його тіла. Це все, що залишається, коли власне тіло втрачене...

— Тобто у нього вселився дух померлої людини?

— Не виключено, Аліно. — Я не хотіла її лякати, та пом’якшити пояснення у цій справі було завданням не з легких. — Поки що я лише будую теорії.

— Я розкинула карти перед тим, як приїхати сюди, — вставила Валерія. — Без... гм... покійника там не обійшлося. М’яко кажучи.

— Гаразд, — Аліна втомлено потерла очі й знову відкинулася на спинку крісла. Було видно, що їй важко дається усвідомлення того, про що кажемо ми з Лерою, та вона попри все намагалася зберігати спокій. Я відчувала, що починаю захоплюватися самоконтролем цієї білявої жіночки. Багато хто у моїй практиці геть виходив з ладу, зіткнувшись з куди меншими за масштабами явищами. — Припустімо... Припустімо, що Михайлом заволодів дух померлого. Як ми можемо його врятувати?

Вона спитала «як». Не «чи можемо ми», «чи можна якось». Вона збиралася йти до останнього заради врятування чоловіка, котрий ледь не зламав їй щелепу, при цьому не вірячи — знаючи, що це зробив не він.

Я знала, про що вона мене попросить, і, здається, здогадувалася також, що їй відповім.

— Важко стверджувати дистанційно. Все залежить від того, наскільки далеко все зайшло. Ваша відсутність там, Аліно, мала тільки прискорити процес Михайлового перетворення. Але шанси є завжди.

— Тоді... — Аліна прочистила горло. — Тетяно...

— Просто Таня.

— Таню... Я збираюся просити вас про одну річ, не маючи впевненості, що ви погодитесь. Скоріше навпаки — я впевнена, що ви відмовитесь. Але оскільки ви єдина людина, яка може мені допомогти, я все ж ризикну попросити вас про це. Дуже прошу вас — допоможіть врятувати мого чоловіка. Будь ласка, — вона раптом сповзла з крісла просто на коліна і заплакала.

— Аліно! — зашипіла Валерія підхопившись і, мов важкоатлет, одним могутнім ривком звела подругу на ноги. Я розгублено похитала головою.

— Я не можу дати ніяких гарантій...

— Я не в банк прийшла, — Аліна опанувала себе на диво швидко, і хоча по щоках у неї все ще бігли сльози, голос вирівнявся і майже не тремтів. — Я не вимагаю гарантій. Але якщо ви... якщо ти не допоможеш мені, всьому кінець. І мені теж. Я не... — Тут вона змовкла, і схлипнула, але я почула його так, ніби це пролунало вголос.

Я не можу жити без нього.

— Я вам заплачу, — невірно витлумачивши моє мовчання, поквапилась запевнити Аліна. — Скільки скажете. Господи, усе, що в мене є, і все, що буде, — ваше. Я досить успішна письменниця і заробляю...

— Мені відомо, хто ви, — обірвала її я, дещо холодніше, ніж варто було б, та поспішила виправити це теплою посмішкою. — Екстрасенси, знаєте, деколи теж читають белетристику. І два ваших романи навіть входять у число моїх фаворитів. Стосовно грошей — так, мої послуги не безкоштовні. Але я займаюся цією справою не тільки заради збагачення, можете мені повірити.

Я поклала руку їй на плече, запрошуючи сісти, а сама опустилася поруч, на масивну ручку крісла. І чомусь розказала те, про що нікому ніколи не розповідала:

— Я померла, коли мені було шість років. Буквально. Втопилася у басейні, і витягли мене звідти, коли тіло вже почало синіти. Кілька хвилин я була мертвою — скільки, не знає ніхто та вже напевно й не дізнається. Але достатньо для того, щоб пройти якусь відстань воронкою жовтого світла. А також побачити за спинами тих, хто скупчився наді мною, сяючі постаті.

І ще — щось винести звідти в собі, коли комусь таки вдалося запустити моє серце, звільнити легені від води і повернути мене назад. Те, що я винесла, досі в мені. У якомусь сенсі я відтоді застрягла на межі й інколи можу бачити, як хтось йде туди... або приходить звідти. І в більшості випадків обидва варіанти не приносять мені радості. Дуже, знаєте, тяжко бути свідком того, як померлі проходять повз рідних, торкаючись кожного, перш ніж зникнути у воронці. Ще гірше бачити, як звідти проходять ті, кому тут не місце... Та за роки свого життя я з’ясувала для себе одну річ — лише від мене залежить, як до цього ставитися. Я можу сприймати це як прокляття і все життя страждати від того, що час від часу бачу те, чого не бачать інші. Що ж, три роки у психушці навчили мене тримати язика за зубами. Але я можу сприймати це як дар — для допомоги іншим. Це можна використати. І тоді все набуває сенсу. Знаєте, що я обрала?

Аліна кивнула й витерла сльози з очей.

— Дякую вам.

— Потім подякуєте. Якщо все вдасться. А поки що маєте знижку тридцять відсотків.

Несподівано ми всі розреготалися.

18. / Михайло / Впевненість

Майстерню з виготовлення ключів я знайшов у Кардашеві, на другому поверсі місцевого так званого універмагу. Нею виявилася ємність завбільшки з телефонну будку радянських часів, що містила в собі миршавого неголеного суб’єкта у засмальцьованому фартуху й окулярах, які збільшували очі чоловіка ледь не втричі. Схоже, він якраз збирався полишити свою келію, бо, побачивши мій малюнок, заходився нити про складність виготовлення, суботу і скорочений робочий день. Але сплачений наперед потрійний тариф його заспокоїв. Суб’єкт заприсягнувся, що зробить ключ за півгодини. Мабуть, це був найоперативніший з можливих у цих краях строків, тому я одразу ж погодився.

Вбивати час я пішов у тутешній парк неподалік від універмагу. Вмостився на лаві біля пам’ятника якогось невідомого мені театрального діяча і раптом звернув увагу на жінку з дитиною, що сиділи навпроти, за клумбою. Жіночка була досить симпатичною брюнеткою у спокусливо короткій зеленій сукні, яка відкривала не менш спокусливі коліна та кілька бонусних сантиметрів вище них, але притягувала мій погляд не вона. А її хлопчик.

Він був жахливою потворою. Роздуті щоки, навислі над свинячими очима брови, ніс, що задирався догори й тягнув за собою верхню губу, оголюючи почорнілі заячі різці — його обличчя було обличчям монстра. Хлопчик годував горобців хлібом, і коли птахи починали битися між собою, забираючи одне в одного крихти, радісно сміявся. Від виразу його лиця, яке при цьому розтягувалося й ставало схожим на фізіономію якогось китайського демона, мені стало зле. А жінка з ніжністю обіймала дитину за плечі, неначе не помічаючи цієї потворності. Може, дійсно не помічала? Чи лише цинічно прикидалася?

...Мерзотно, правда ж?

Я мусив погодитися з цією думкою. Огидно. Згадався маленький мутант з мого сну, і те, як я... вирішив проблему. Так. Стерти це з лиця землі. Такому страхіттю тут немає місця.

...Молодець. Вірно мислиш. Та це згодом. Ще встигнеш. Все встигнеш...

Не в змозі більше виносити видовища маленького страховиська та його байдужої матері, я забрався з парку, доки мене не знудило. Решту часу просидів на східцях універмагу, а у призначені шістнадцять сорок забрав у майстра готовий ключ разом із малюнком і, затиснувши у кулаці цей приємно холодний стрижень, пішов геть.

Шлунок заспокоївся лише у машині, по дорозі додому. На залізничному переїзді мене зупинив опущений шлагбаум, його дзвінок відчайдушним дзеленчанням повідомляв про наближення потягу. Скориставшись паузою, я нарешті розтиснув руку, щоби роздивитися ключ. Я здогадувався, що він має відмикати. Ту схованку в гаражі, про яку натякав Орест. Досі я не знайшов там жодного сліду її присутності — та це лише доводило його геніальність. Ось людина, яка знає, чого хоче і як цього досягти. І він збирався поділитися цим зі мною. Чи це не честь?

— Не слухай його, — пролунав у замкненому просторі машини дитячий голос.

Від несподіванки я підстрибнув на своєму місці, впустивши ключ на підлогу, і навіть скрикнув. Голос пролунав позаду, і я озирнувся так різко, що у шиї щось хрустнуло, але не побачив нікого і нічого. На задньому сидінні було порожньо. Та відчуття чиєїсь присутності нікуди не поділося.

— І не бійся, — додав голос з порожнечі. Очі раптом вловили якийсь рух, і вся увага миттєво переключилася на нього. Рух у дзеркальці заднього огляду. У ньому я побачив дівчинку, темноволосу, років шести, що сиділа за моєю спиною, тримаючись за спинку сидіння, і пильно дивилася на мене обведеними темними колами очима. Я знову крутнувся назад — позаду так само царювала порожнеча.

— Там ти мене не побачиш, — мовила дівчинка, і я втупився у дзеркальце, змирившись із тим, що вона дійсно у ньому. — Наших сил вистачило тільки на це. Я ледве прорвалася. Слухай, доки можу говорити і доки він не чує.

— Тебе немає, — прохрипів я.

— Він дурить тебе, — продовжила дівчинка, не звернувши жодної уваги на мою репліку. — Підміняє картинки. Не вір тому, що він тобі показує. Все не так. Тобі треба прокинутися, доки ще не пізно. Доки не пізно. Не перетинай межі. Розвертайся просто зараз і тікай. Тікай за своєю дружиною. Там він тебе не дістане.

— За дружиною, — пробурмотів я. Знову з’явилося відчуття, — немовби тріскається льодяна кірка, яка досі вкривала мозок. Дзеленчання сигнального дзвінка на переїзді почало голоснішати, і моя голова аж затрусилася від цього оглушливого звуку, як у наркомана, що наковтався транквілізаторів. А потім здалеку нарешті примчав потяг і накрив цілою канонадою вибухів — неначе поруч злітав у повітря найбільший у світі склад боєприпасів. Думки закрутилися, перетворюючись на калейдоскоп, це віддалося болем у скронях, і я застогнав.

Голосу дівчинки, втім, не міг заглушити навіть цей всесвітній грім.

— Так, так, прокидайся, Михайле. Для тебе ще не пізно, якщо ти зможеш прокинутися. Розвертайся. Я хочу, щоби ти звільнив нас, але не хочу, щоби сталося погане. А воно станеться. Тобі не можна залишатися.

— Припиніть! — завив я, обхопивши голову долонями.

— Прокидайся. Прокидайся. Прокидайся.

— МИХАИЛЕ! — гаркнуло радіо голосом Ореста, обрубавши децибели в цього жахливого гуркоту й перетворивши його на звичайне торохтіння товарного потяга, що поволі віддалявся. — ДЕ ТИ, МИХАИЛЕ?! Я ТЕБЕ НЕ БАЧУ! НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙСЯ!

— Проки... — дзеркальце всмоктало образ дівчинки у себе разом із незакінченим словом і в наступну мить показало саме лише порожнє сидіння і мої розширені очі. Пішов і головний біль, залишивши тільки луну, що поступово зникала з кожним ударом пульсу.

— Я тут, — прошепотів я. Помітив блиск ключа, нахилився і підняв його, затис у кулаці. Свідомість поволі приходила до норми. — Тут. Я повертаюся. Я...

Радіо було вимкнене. Та це не мало значення. Я знову відчував цілющу присутність Ореста. Вони хотіли захопити мене, напасти зненацька, але їм не вдалося. Я — це знову я.

На підтвердження моїх відчуттів шлагбаум плавно піднявся, відкривши мені шлях. Шлях додому.

— Я повертаюся, — усміхнувся я й натиснув на газ.

Та коли я дістався будинку, завів машину в гараж і заглушив двигун, радіо увімкнулося знову. У напівтемряві засяяли вогники передньої панелі, і розведений статикою голос Ореста сказав:

— Ти зникав, Михайле.

— Так. Мені заважали...

— Я знаю. Тобі доведеться ще дещо зробити сьогодні.

— Слухаю.

Кілька секунд з радіо лунало лише шипіння, а потім Орест мовив:

— Деякі речі завдають надто багато клопоту, друже. Завтра тобі треба буде їх поховати.

— Про які...

— ...А сьогодні викопай велику яму за будинком. Починай зараз.

Радіо змовкло. Вогники передньої панелі згасли.

Я вибрався з машини й побачив лопату, що стирчала в землі біля гаражних дверей. Підійшов до неї, висмикнув, зважив у руці. Підвів погляд на закривавлений шмат вечірнього осіннього сонця, що застряг між напівоголених крон дерев.

«...Починай зараз», повторив голос, тепер вже у голові. І я почав.

Перш ніж темрява повністю огорнула ліс, завдання було виконано. Лише вибравшись з ями за допомогою мотузки, яку перед цим прив’язав до одного з дерев, я відчув, наскільки втомився. Тіло здавалося напіввідвареним, наче мінтай. Глянувши востаннє в чорну пляму свіжої могили, я вирішив, що на сьогодні достатньо попрацював, і поплентався у дім. Найбільше мені зараз хотілося просто впасти у ліжко й заснути.

Запалив світло, перетнув вітальню, мимохідь відзначивши, що усміхнений Орест у дзеркалі схвально хитає мені головою, піднявся сходами на другий поверх. У дверях своєї кімнати озирнувся. Кілька пошматованих на клапті дітей скупчилося у дверному отворі кімнати навпроти, кумедно округляючи закривавлені, без’язикі вуста у якомусь обуренні... чи здивуванні? Я не міг розрізнити нюансів. І не хотів. А попереду всіх стояла та дівчинка, яку я бачив сьогодні у машині. Дивлячись на мене, вона похитала головою, мовчки — бо їй бракувало цілого рота.

«Не переймайся цим, — весело сказав Орестів голос. — Я потурбуюся про те, щоб тобі більше не заважали».

Я знизав плечима — ці маленькі потвори зараз заважали мені не більше, аніж чорне гілля дерев за вікном, але не забув вдячно кивнути. Завжди приємно, коли про тебе щиро турбуються.

Переступивши поріг своєї спальні, я вирубився.

19. / Аліна / Повернення

Було не дивно, що мені не спалося тієї ночі — я й не розраховувала на міцний сон, лягаючи у ліжко. На будь-який, власне, не розраховувала. Таня попередила, що виїздити слід на світанку, саме на сході сонця, а Лера від щедрот душевних вклала мені в руку ключі від свого джипа.

— Ось, — сказала вона, — довези екстрасенсорне тіло цілим і неушкодженим. Це в твоїх інтересах. Техпаспорт на машину в бардачку, права у тебе є. Оформлювати доручення немає часу, тому, в разі необхідності, дзвони прямо Володі. Телефон маєш?

Я слухняно кивнула. Чоловік Лери працював у СБУ.

Дорога обіцяла перетворитися на суцільний жах, і я напхала повну сумку льодяниками від нудоти та пігулками від мігрені. Ночувала я у Валерії, бо при всьому бажанні не могла виставити орендарів моєї квартири на вулицю без попередження. Ліжко старшого сина Лери, Іванка, виявилося закоротким, а також холодним і колючим. Я совалася по накрохмаленому простирадлу, то плачучи, то завмираючи в якомусь невротичному анабіозі. У цьому ліжку мені було тісно від спогадів. Вони залізли туди непрохані, незвані і шарпали мене, заважаючи й без того куцому відпочинку. Я згадувала то день знайомства з Михайлом, то день весілля, то наш медовий місяць, що розтягнувся на добрий рік, то те, як він зробив мені пропозицію.

Виходь за мене, Лі. Ти не пошкодуєш.

Одне на одного не надихаються — так казала Лера про нас і завжди усміхалася, задумливо і трохи заздрісно. Що ж, тепер заздрити вже немає чому. Я дратую Михайла. Страшенно дію йому на нерви... Він казиться від одного мого вигляду.

А що, як це ніякий не полтергейст? Що, як усе це накопичувалося у ньому роками? Злість на мене, байдужість, гнів... Просто греблю прорвало...

Ні. Таня сказала, що я маю рацію, це не Михась вдарив мене, і я вірила їй. Я хотіла їй вірити. Це куди легше, аніж дивитися правді в обличчя. Легше, ніж дивитися вниз... Униз? Але чому там яма? Так схоже на наш гараж, але й не схоже водночас... У нас немає сходів, що ведуть з оглядової ями бозна-куди... І жодні двері не біліють там, у темряві, притягуючи до себе смутною тривогою... Чому мені так страшно? Так моторошно? Але я мушу спуститися туди. Мушу дізнатися, що ховається за цими дверима... Чи хто?.. Я знайду відповіді на свої питання, і...

Двері рипнули, я скрикнула і... прокинулася. Глянула на годинник — я забулася хвилин на двадцять, не більше. І встигла побачити кошмар. Прекрасні темпи, Аліно. Дуже похвальні. Але час вставати і мити вуха. Наплювати на те, що ти ледь пересуваєш ноги, що тебе морозить, наплювати на все.

Треба думати про Михася.

Я була певна, що Таня захопить якісь магічні прибамбаси, щось на кшталт похідного набору екстрасенса, за допомогою якого й буде виганяти усю нечисть. І дуже здивувалася, дізнавшись, що єдиними більш-менш містичним предметами, що їх вона взяла з собою, є дивного вигляду біолокаційна рамочка, виготовлена зі звичайного сталевого дроту, і блискучий срібний кулон на довгому ланцюжку, що висів у неї на шиї. Мабуть, мій подив був таким виразним, що Тетяна вирішила пояснити: вона не шаманка й не ворожка. Вона не збирається трусити муміфікованими пенісами й сипати чарівні порошки. Вона — гіперсенситив і збирається, використовуючи рамку як індикатор, визначити причини й локалізацію аномалії, а вже виходячи з отриманих даних буде знаходити шляхи блокування енергетичних патологій. Мені залишалося лише зробити вигляд, що я зрозуміла пояснення і більше не маю жодних дурних питань.

Дорога виявилася ще жахливішою, ніж я передбачала, не тільки і не стільки через реакцію мого організму на поїздку в авто, скільки через те, що рухалися ми зі швидкістю клишоногої черепахи. Мотор глухнув разів п’ять, і це у Лериному джипі-позашляховику, що завжди працював, як швейцарський годинник! Після кожного такого ступору я злилася і психувала, а ось Тетяна, незворушна, як танк, лише знизувала затягнутими у чорну шкіряну куртку плечима.

— Перепони часто бувають, коли ти на вірному шляху. Раджу ставитися до всього менш емоційно. Наші цілі лишаються незмінними.

На під’їзді до хутору задзеленчав Танін мобільний. Вона не сказала нічого, окрім «слухаю» і «ясно», але, давши відбій, сказала:

— Це був Олег... о, пробачте, ви ж його не знаєте. Мій давній приятель, молодик комплекції бульдозера і такої ж сили. Я попросила його приїхати нам на підмогу...

— Із Києва?

— Ні, він із сім’єю відпочивав на Шацьких озерах. Так ось, він потрапив у аварію. Тобто сталося зіткнення машин. Обійшлося без жертв, але його «СААБ» зім’ятий, як гармошка, а його самого везуть до лікарні зі струсом мозку та переломом плеча. Все ще серйозніше, ніж я думала, хоча... відступати пізно. Та все одно жаль. Груба фізична сила нам ой як би знадобилася!

— Я підписалася б за грубу потойбічну. І щоб вона була на нашому боці, даруйте за нездалий каламбур.

— А це не виключено, — промовила Тетяна з гідністю і всміхнулася із знанням справи. — Таке буває. Ті, що за межею, деколи справді стають на наш бік — не з великої любові до нас, звичайно. А з прагнення помсти.

Мене пересмикнуло. Здавалося б, звістка про невідомих союзників у іншому світі мала б хоч трохи мене заспокоїти, але натомість лише посилила переляк. У ту мить я дуже добре зрозуміла, що мають на увазі американці, кажучи: «Хтось пройшов по моїй могилі».

Хуторець Зелений ми проминули без пригод, але цей факт уже не міг мене втішити. Ми їхали сюди п’ять із гаком годин проти звичайних трьох, і кожна зайва хвилина сталевим молоточком била мене по скронях.

Кермо раз у раз вислизало із вологих від хвилювання рук, і я з останніх сил змушувала себе зосереджуватися на дорозі. Ще не вистачало врізатися в якесь дерево, з моїм циганським щастям. Боже борони мене розбити джип, інакше решту життя я працюватиму на Леру. Якщо у мене ще лишиться ота сама «решта життя».

Я думала про це і ще про сотню жахливих речей, що множилися прямо пропорційно тій швидкості, з якою ми наближалися до будинку. Зараз ми його побачимо... Зараз. Я вчепилася в кермо, як потопаючий — у рятівний круг. Тут, у безпосередній близькості від цього дідькового дому, всередині активно завовтузився страх. А раптом нічого не вийде? Раптом уже запізно і ніякі словесні вмовляння не подіють? Що, як Таня виявиться безсилою в цій ситуації? Це тільки у кіно можна підкорити будь-яку нечисть, спрямувавши на неї розп’яття... але мій Михайло ніколи не знімав свого хрестика. Він мав його на шиї й учора, коли з легкістю підняв на мене руку. І що зможемо вдіяти ми, дві тендітні жінки, якщо той хтось штовхне його взяти до рук сокиру?

«Припини себе накручувати, — наказала я самій собі. — Такий підхід нічим не допоможе ані тобі, ані Михайлу. Та й що я можу знати про Тетянині можливості? Нічого, доки ми не спробуємо. Тож вгамуй тремтіння в колінах — це зараз зайве».

Будинок нарешті з’явився поміж дерев, і Таня, помітивши його, видала дивний звук, неначе поперхнувшись повітрям. Я швидко глянула на неї: вона не відриваючись дивилася на дім і, здавалося, бачила щось таке, чого не бачила я.

— Святий Боже, — нарешті вимовила вона.

— Все настільки погано? — якомога спокійніше запитала я, обертаючи кермо — машина пішла на поворот. — Що ви побачили?

— Я не бачу... точніше, не очима. Це просто відчуття... подібне я відчувала, будучи свідком однієї великої автопригоди. Тоді «КамАЗ» протаранив пасажирський автобус. Багато смертей. І щось ще... — вона трусонула головою. — Енергетика просто жахлива. Чесно кажучи, мене дивує, як ви взагалі змогли прожити тут стільки часу.

— На початку було не так уже й погано, — сумно відказала я, скинула швидкість до мінімуму і спрямувала джип у ворота.

Ну ось, тепер ми в полі зору Михайла... і будинку. Залишається лише сподіватися на краще. Зокрема на те, що якщо доведеться драпати, двигун не заглохне.

— Ви боїтеся, — сказала Таня скоріше ствердно, ніж запитально.

Я кивнула — не треба бути екстрасенсом, щоб помітити це.

— Так. І, здається, починаю сумніватися у правильності свого рішення. Може, даремно я вас сюди притягла...

— Не бійтеся, — Таня залишалася спокійною, принаймні зовні, реакція на будинок була єдиним проявом її емоцій, і тепер вона знову себе опанувала. — Тут і зараз страх — поганий помічник. Скоріше навпаки, він може бути енергетичним допінгом для тих, кого ми приїхали приборкувати. Тож заспокойтеся. Зараз я не відчуваю ніякої надактивності. Те, що є в цьому домі, неначе дрімає, і давайте спробуємо не будити його.

— А якщо Михайло надумає нас...

— На цей випадок ми не будемо глушити двигун машини. Та спочатку спробуємо домовитися з ним мирно. Я можу бути дуже переконливою — і не тільки з людьми. Якщо пощастить, мені вдасться його загіпнотизувати. Головне — тримайтеся поруч зі мною.

Я згадала, як тугий кулак Михайла поцілував мою щоку, і подумала, що легше буде загіпнотизувати свіжоспійманого лева, але вголос нічого не сказала. Чи залишався якийсь вибір?

Наш джип підкотився до гаража, і тут мені впало в око, що його двері прочинені. Раптом подумалося: а якщо Михайла немає вдома? Добре це чи погано? Мабуть, добре, адже в цьому випадку Таня зможе дослідити будинок, а може й встигнути провести... як би це назвати... обряд екзорцизму? Але чи можливо, щоб провидіння зробило нам такий подарунок?

— Треба перевірити гараж, — сказала я, зупинивши машину.

— Думаєте, вашого чоловіка може не бути вдома?

— Гадаю, можливо й таке. Хоча шанси мізерні.

— Що ж, це було б просто ідеально, — кивнула Таня. — Саме будинок є цитаделлю цієї сили, я відчуваю це. Він випромінює її, неначе шматок урану, і саме з нього треба почати. Теоретично може статися навіть таке, що поза будинком вплив паралельника на Михайла слабшає — малоймовірно, але можливо. У такому разі ми можемо сподіватися на мирне вирішення конфлікту.

Тепер я пригадала, що дійсно ніколи не бачила, щоб Михайло був агресивним поза домом. Хоч би вона мала рацію... Господи, допоможи!

— Господи, допоможи, — пробурмотіла я, схрестивши пальці, й вилізла з машини.

Якщо не зважати на тихе бурчання двигуна та цвірінькання пташок, навкруги панувала цілковита тиша. Як у раю. Хіба це справедливо? Я все життя мріяла про будиночок у лісі, і коли нарешті отримала його, рай виявився пеклом. А я сама тепер нишпорю, неначе злодійка, на власному шматку землі, боячись, що ось зараз із дверей будинку вискочить Михайло з ножем у руці й божевільним поглядом, і з криком «Я ж тобі, сучко, наказав забратися!» кинеться на мене... А може, він вискочить із гаража?

— Цить, — сказала я своєму боягузтву і наблизилася до дверей. Просунувши палець у щілину, обережно прочинила одну з половинок. Зсередини виплив запах бензину, мазуту й залізяччя, але ніхто не стрибнув на мене з напівмороку — адже там не було ані Михайла, ані нашого багатостраждального «рено». Порожньо.

Я зробила крок усередину, наче бажаючи переконатися, що машина не стала невидимою, що її там дійсно немає. Переконалася. Окинула поглядом приміщення. І з полегшенням повернулася до джипа.

— Машини немає, — видихнула я. — Схоже, поїхав у Кардашів... у найближче містечко. Не можу сказати, як давно, але...

— Нічого, — Таня рішуче вибралася з салону. — Якась кількість часу в нас таки є. Не будемо витрачати його намарно.

І вона цілеспрямовано рушила до вхідних дверей. Я за нею, відшукуючи ключі в кишені куртки.

Будинок зустрів нас мертвою тишею. З порогу Таня озброїлася своєю рамочкою, і та майже відразу почала описувати коло за колом. Ми досягли вітальні, і там рамка зупинилася, перед цим тричі хитнувшись вправо-вліво. Мені це нагадало вказівного пальця, що загрозливо попереджає — далі йти не варто.

— Цікаво, — пробурмотіла Таня. — Те, що тут є, неначе у сплячці. Наявність фіксується, але будь-яка активність на нулі.

— Можливо, це через відсутність Михайла? — припустила я.

— Не думаю. Хоча... Оце і є те дзеркало? — Таня тицьнула пальцем у напрямку люстра у жахливій рамі. Зараз, втім, воно не було схоже на дзеркало — срібляста поверхня стала сірою, подібно до екрана вимкненого телевізора, й абсолютно матовою; лише тріщини залишалися на своєму місці. Не чекаючи мого підтвердження, Тетяна пішла до нього. Наблизившись, піднесла пальці з наміром торкнутися та раптом із зойком відсмикнула руку.

— Неначе електричний розряд, — пояснила вона мені й потерла вражені кінчики. — Стає дедалі цікавіше...

Особисто мене у цей момент більше цікавили не паранормальні явища у моєму будинку, а методи боротьби з ними. Від однієї згадки про те, що Михайло може повернутися у будь-яку мить, проймав піт. Та якось пришвидшити процес обстеження дому я навряд чи могла — адже серед нас був лише один екстрасенс, і ним була не я. Тетяна, однак, усе зрозуміла без слів.

— Покажіть мені кімнату, де ви бачили дітей, Аліно, — попросила вона. — А потім, гадаю, буде краще, якщо ви спуститеся вниз і будете визирати, чи не з’явиться ваш чоловік надворі. У такому разі зможете вчасно мене попередити.

— Ви впевнені, що нам варто розділятися? — спитала я, не знаючи, чого треба боятися більше — розділення чи раптової появи Михайла. Таня хитнула головою.

— Зараз дім, можна сказати, спить. Вочевидь, ваш здогад вірний — саме Михайло якимось чином каталізує процес. Так що, поки він відсутній, ваша допомога не обов’язкова. А щойно помітите його машину, гукайте. Та, сподіваюся, в мене вистачить часу скласти повну картину і визначитися з діями.

Я теж сподівалася. Ми піднялися сходами на другий поверх, і я провела Тетяну до «дитячої» кімнати, де та заходилася міряти площу кроками й уважно стежити за показниками рамки в кожному кутку. Ну а я, попередивши, що буду надворі, туди й попрямувала.

Щось мене бентежило. Що саме — збагнути ніяк не вдавалося. Я вийшла з дверей надвір, першим ділом прислухалася, чи не чутно звуку двигуна «рено», а потім задерла голову до соснових верхівок. Сонце поступово зникало за хмарами, котрі повільно, але невпинно захоплювали небосхил. Та й вітерець дедалі міцнішав. Схоже, діло дійде й до зливи...

Ні, щось явно не так. От тільки що? Ну хоч головою об стіну бийся — не розумію. Неначе згадуєш забуту мелодію пісні. Ні, неначе я нещодавно побачила чи почула щось важливе, але на рівні підсвідомості, не приділяючи достатньо уваги. А от тепер підсвідомість намагається достукатись до мене, щоб вказати на виразну невідповідність.

Сон. Щось уві сні? У тому куцому двадцятихвилинному недогризку? Що ж у ньому було такого важливого?

Сходи.

Які ще сходи?

Такі самі, як ти бачила в гаражі.

Стривайте хвилинку, але в гаражі немає ніяких сходів. Точніше, є кілька сходинок, що ведуть на дно оглядової ями, але...

...але, коли я нещодавно зазирала у гараж, дна в оглядовій ямі не було, зате сходинок було набагато більше, і вели вони...

Ось воно. Схоплене очима, але не проаналізоване розумом. Я не зазирала у яму, лише зиркнула навколо, але чіпка натренована зорова пам’ять не підвела.

Сходи, що ведуть під землю.

Я озирнулася на двері. Чи варто сказати про це Тані? Ні, краще не відволікати її зараз, коли кожна хвилина на вагу золота. Я сама подивлюся, що там. Ні, ні, панове, жодних дурниць у дусі голосистих героїнь фільмів жахів, з великими бюстами й курячими мізками. Я лише переконаюся, що там дійсно є сходи, що вони мені не примарилися. Може, спущуся на кілька сходинок униз. Гляну, яким чином вони досі так добре маскувалися. І перевірю, чи справді там, унизу, є двері.

Ага, тітки з великими бюстами у вищезгаданих фільмах теж гадали, що чинять розумно. Це не заважало їм красиво й голосно помирати.

Але іншого шансу дізнатися, що там, унизу, може не бути. Тільки дуже важливі таємниці ховають настільки ретельно.

Тоді чому зараз вона геть ніяк не схована?

Тому що Михайло не очікував, що я повернуся, а тим більше так швидко. Міг і просто забутися. А може, це просто ще один подарунок провидіння, яке не менше за мене бажає все це припинити.

Зазирнути — і відразу повернутися.

Сперечатися далі з самою собою значило гаяти дорогоцінний час, а цієї розкоші я не могла собі дозволити, тому попрямувала до прочинених дверей. Але діяти треба швидко, бо якщо Михайло повернеться під час мого перебування унизу — я можу там і залишитися. Назавжди. А це аж ніяк не входить у мої плани.

Зорова пам’ять не збрехала — в оглядовій ямі дійсно були сходи. П’ятнадцять чи двадцять сходинок, що вели під землю, до білуватих дверей без жодного віконця. За якими — Таємниця. Звісно, ця схованка — не Михайлова робота, її побудував Орест, попередній хазяїн будинку. Але питань від цього не поменшало. Щось мені підказувало, що навряд чи там виявиться солярій або салон тайського масажу. Для звичайного погреба — надто ретельна конспірація, до того ж у будинку для цього є підвал. Пам’ять-суфлер послужливо шепнула на вушко про історію діда Мирона з Зеленого, і по шкірі побіг легкий морозець — не тільки від прохолоди всередині гаражу.

Той чоловік, що до вас там жив, хотів її Левка вкрасти.

Чомусь розум не поспішав відкидати цю версію — навпаки, ухопився й почав крутити з усіх боків, як кубик Рубика, знаходячи дедалі більше збігів. Кіднепінг. Відразливе слово. Щойно цей потворний термін сплив з глибин мозку, як слідом за ним перед очима почали з’являтися бліді, покалічені діти — одне за одним, як фігурки на стрільбищі. Рештки дітей навколо мого ліжка. Дівчинка, яка каже, що їла себе. О Господи. Невже це і є розгадка?

Подібне я відчувала, будучи свідком однієї великої автопригоди... Багато смертей.

Там, за цими дверима, має бути відповідь. Відповідь, яку треба отримати за будь-яку ціну.

Роздуми скінчилися — я почала спускатися. Сходинка за сходинкою, глибше й глибше. Ось підлога опинилася на рівні очей, ось вона вже вище. З протилежної стінки виступає частина фальшивого дна, яке досі ховало під собою ці східці. Це брила, що совається на коліщатках по вмурованих у бетон рейках, — винахідливо, нічого не скажеш. Ось я вже під нею, і до дверей лишається усього п’ять чи шість сходинок. На дверях лише засув, і він відсунутий. Я навіть не замислююсь чому. Напевно, з тієї ж причини, з якої відкритий і цей таємний підвал. А що як Михайло дізнався правду, зазирнувши туди, і це привело його до тями настільки, що він вирішив утекти звідси? У будь-якому випадку — мені теж треба знати. Я вже просто не зможу піти, не дізнавшись.

Подолавши решту сходів, я витягла руку і штовхнула фарбований білим метал. Двері відчинилися, відкривши кімнату, залиту таким само білим електричним світлом й викладену білим же кахелем. Принаймні дальня стіна, яку я тільки й бачила зі своєї позиції, була саме такою. Та я дивилася не на стіну, а на річ, що стояла в центрі цієї кімнати і більш за все нагадувала електричний стілець у мініатюрі. Дитячий стільчик з ремнями на ручках, під яким на підлозі засохла велика бура пляма.

Мене повело вперед, і в поле зору потрапило невеличке ліжко, з тих, що бувають у шкільних медпунктах. Підлога під ним, а також частина стіни поруч теж вимазані бурим. А ще — медичний стіл-візок на коліщатках, його я побачила, непомітно для себе перетнувши поріг. І щось темне праворуч від мене. Я повернула голову, і в перші секунди ніяк не могла зрозуміти, що ж я бачу. Якась велика лялька в кутку, вдягнута в червоний джемперець і картату спідничку. Лялька сиділа, підтягнувши коліна до грудей, обхопивши їх руками й притуливши голову до стіни. От тільки кому спало на думку виготовити таку жахливу іграшку, схожу на маленьку мумію? І чому вона вдягнута точнісінько як дівчинка з мого сну?

І коли я все зрозуміла й відкрила рота, збираючись закричати, позаду промайнула якась швидка тінь. А потім на шию мені неначе опустили телеграфного стовпа, котрий віджбурнув мене у центр кімнати. Я вдруге за останню добу полетіла шкереберть і в результаті наштовхнулася спиною на той маленький стілець. Хребці аж хруснули, але стільчик не рушив з місця — схоже, його прикрутили до підлоги.

Від болю в спині зір розфокусувався, але впізнати постать, що вийшла з-за дверей, я змогла. Михайло. Він мерзенно посміювався, чого досі не робив ніколи в житті.

— А ось і ти, падлюко. Таки прилізла, як він і казав. Та ще й привела у мій будинок якусь курву... Ну то нічого. Ми на вас чекали. Спочатку вона, потім ти. Якщо добре втрамбувати, всі в одну яму влізете.

Я у розпачі застогнала. Як, звідки? Мабуть, ці питання виразно відбилися на моєму обличчі, бо розпливчаста постать розреготалася.

— Ну й дурна ж ти! Що, думала, я у місті? Я лише відігнав машину в ліс, дурепа ти! Невже ти гадала, що він про вас не дізнається?

От і все, Лі. Догралася. Зате тепер ти все знаєш.

— Нікуди не йди, сучко, — довірливо мовив Михайло й розвернувся до дверей. — Незабаром повернуся.

Не дай йому закрити двері! Заради Бога, не дай йому зачинити ці двері!

Але він зачинив, коли мені залишалося проповзти лише два метри; засув брязнув, і Михайлів притишений сміх почав віддалятися. Я залишилася у пастці, сама.

Ні, не сама. Зір швидко повертався до норми, і деталі приміщення проступали в усій красі. Тепер, лежачи на холодній бетонній долівці, я змогла роздивитися річ, яку досі не помічала. За дверима, у кутку, причаїлася скляна ємність, схожа на душову кабінку. І вона була майже повністю забита пошматованими рештками тіл, що плавали у каламутній жовтуватій рідині.

Дитячих тіл.

— ГОСПОДИ! — закричала я в розпачі, мій крик забився між стінами цього маленького замкнутого приміщення, як зачинений у клітці дикий звір. Усе стало на свої місця, нарешті я бачила повну картину. — Боже, зупини його, будь ласка, прошу, зупини його!

Це єдине, що я тепер могла вдіяти, — кататися по підлозі й молити Бога, бо більше не залишилося на кого сподіватися. Тані не впоратися з цим монстром самій. Ми обидві приречені. Та чи мав Бог бажання втручатися? Боюся, ці нещасні, покалічені тіла й були відповіддю.

Коли плач перетворився на судомні схлипи, я підповзла до дівчинки, чий дух приходив до мене учора вночі, закликаючи тікати, обережно обійняла її маленьке висохле тільце, притулила до себе й зашепотіла втішання — ці самі слова я б промовляла до своєї власної дитини, якби та, перечепившись, роздерла колінце, чи впала з гойдалки, або мучилася безсонням... Зараз вона й була моєю дитиною, яку мені не довелося народити.

Все буде добре. Скоро все минеться. Скоро все буде гаразд.

Один єдиний металевий звук розрізав раптом тишу, і я здригнулася. Мабуть, я задрімала, на хвильку чи більше... але тепер прокинулася і відразу збагнула, що це було. Засув, який відсунули. Невже Михайло вже впорався? Тільки не це! Господи, хай це буде не він! Хай це буде Таня, яка якимось дивом врятувалася!

Двері рипнули й прочинилися, сантиметрів на п’ять, не більше. І все. Ніхто не проходив усередину, та й жодного звуку більше не пролунало. Навряд чи Михайло знову став би гратися зі мною у схованки. Я поволі поклала легеньке тіло безіменної дівчинки на місце й обережно, навколішки поповзла до дверей. Щілину я бачила, але за нею була сама лише темрява, і тільки десь угорі виднівся далекий відблиск дня зовні. Але ж не могли двері відчинитися самі? Звісно, ні. Я простягла руку, збираючись розширити шпарину, подумки готуючи себе до того, що може там виявитися... але не встигла підготуватися до холодних слизьких синіх пальців, що раптом вхопили мій зап’ясток.

Я істерично зойкнула, намагаючись вирватись, але хватка була мертвою... в усіх сенсах. Смуга світла розширилася, лягаючи на блискуче обличчя безокої покійниці. Лице почало наближатися до мого, але страх несподівано минув. Я бачила, що її рот розтягується, але не хижо, а мученицьки, неначе силячись щось вимовити. А по шкірі руки, що її досі тримали пальці жінки, забігали мурашки. Щось виходило з цих пальців, щось невидиме, і вливалося просто у мене — я виразно відчувала це. І за мить, коли все тіло всередині неначе перетворилося на мурашник, у мозку спалахнуло і я побачила...

Аліна / Інтерлюдія

— Я хочу, щоб ти допомогла мені, сонечко, — кажу я доньці, обережно кладучи долоні на її худенькі плечі. Намагаюся вберегти голос від тремтіння, але мені це не вдається — Тоня дивиться на мене стривожено і навіть злякано. Я й сама стривожена і злякана. Але мушу це зробити.

— Я хочу на хвилинку зазирнути у татів гараж, — продовжую я якомога безтурботніше. — І хочу, щоб ти постояла біля дверей, поки я буду всередині. А якщо ти побачиш, що він повертається — гукай мене щосили. Зрозуміла, доню?

— Для чого ти хочеш зазирнути у татів гараж? — супить брови Тоня у щирому нерозумінні.

Сказати їй про свої підозри ? Про свої страхи ? Про те, що я знайшла маленьку й ретельно замасковану трубу вентиляції, що стирчала з-під землі між дерев, неподалік від гаража? Ні, для початку треба зробити те, що замислила. А далі все залежатиме від того, що я там знайду, та чи знайду взагалі що-небудь. Губитися у здогадках далі було вище моїх сил.

— Хочу зробити йому один подарунок, — вичавлюю посмішку я. — Сюрприз.

— А, як тоді, на Новий рік? — жвавішає Тоня, маючи на увазі ті безтурботні часи, коли я навіть і припустити не змогла б щось подібне. Серце стискається.

— Саме так, доню. Як тоді. І я хочу встигнути, поки його немає вдома, інакше це вже не буде сюрпризом. Домовилися? Допоможеш мені?

— Ага!

І ось ватяні ноги несуть мене до дверей гаража крізь дрібні краплі дощу. Пальці впиваються у ті два довгих ключі в кишені халата, неначе голодний собака в кістку. Ті самі дублікати, що я зробила потай від Ореста, коли ми востаннє виїздили у місто. Копії, які я зняла, скориставшись шматком пластиліну Тоні. Не найкращий вчинок для хорошої дружини, але мене це вже анітрохи не хвилює. Присоромлю себе потім, коли (якщо!) нічого там не виявлю.

Широкі фарбовані гаражні двері витріщаються на мене, як на якусь зайду. Ну так, адже я не їхній хазяїн. Усе моє господарство лишилося в будинку — прання, готування, прасування й замітання, а за цими дверима суто чоловіче царство. Та їх уявний зневажливий погляд теж не може мене зупинити.

Рука тягне ключі з кишені, але раптом зрадницьки тремтить і ті голосно дзенькають. Я знову наказую собі заспокоїтися. Озираюся на Тоню, котра стоїть за моєю спиною, гадаючи, що мама збирається зробити щось приємне для її тата. Ковтаю клубок у горлі і встромляю коротший ключ у щілину. Той входить до максимуму і клацає. Пальці повертають його на два оберти за годинниковою стрілкою. Замок відмикається, й двері на сантиметр насуваються на мене. Ось, перший етап подолано.

Разом із чорнотою неосвітлених нутрощів і запахами мастила й заліза виповзають чорні думки.

«На випадок, якщо ти знайдеш там те, чого боїшся, — десь тут він тримає і свою рушницю. Напевно, й патрони теж. Не забудь».

Господи, як же я сподіваюся, що до цього не дійде.

Відсторонивши Тоню, тягну на себе двері, ті розкриваються навстіж. Напівосвітлений сірим дощовим днем гараж увесь переді мною. Машини немає — чоловік у місті. Сподіваюся, він залишатиметься там ще досить довго. Знаходжу вимикач, і три лампи денного світла з блиманням запалюються. Бачу столи з різноманітним інструментом уздовж обох стін, все брудне й замаслене, але акуратно складене й розвішане у якомусь певному порядку. Ганчір ’я, мотки різнокаліберного дроту, баночки з шурупами й цвяхами. На стіні та сама рушниця. У кутку пара каністр і великий круглий бак у біло-зелену смужку. В центрі гаража — оглядова яма.

Я знову озираюся до Тоні.

— Все запам ’ятала, доню ? Клич мене, щойно побачиш нашу машину між деревами. Домовилися?

— Угу.

Я полишаю свою дочку під дощем визирати татову «ниву», а сама обходжу навколо ями, видивляючись хоч щось підозріле. Що я шукаю? Напевно, якийсь люк. Чи дверцята. Річ, яка підтвердить, що під цим гаражем щось є.

Нічого.

Уважніше. Придивись.

Я знову роздивляюся підлогу, потім інструмент на столах і стінах. Начебто нічого незвичного.

Біля дверей, за якими маленька фігурка Тоні мокне під краплями мжички, котра, здається, має намір перетворитися на зливу, на стіні помічаю щось дивне. Підхожу, беру в руки. Це іржавий прут арматури, з одного кінця закручений у кільце, з іншого — загнутий у гак. Не можу сказати, що я розумію призначення всіх речей, які тут знаходяться, але ця виглядає тут явно зайвою. Що можна робити цією штукою? Якщо взятися за кільце, то гаком...

Раптовий здогад на межі підсвідомого. Я наближаюся до довгого прямокутника оглядової ями. Униз ведуть бетонні сходинки. Обережно спускаюся ними, на останній присідаю й обмацую дно, теж бетонне. Ніякого люка. Вже збираюся підводитися, коли раптом бачу.

Маленький круглий отвір у дні біля останньої сходинки. Не більший за монету в п’ять копійок. Устромляю туди вказівного пальця й наштовхуюся на холод металу і вузький проріз у ньому.

Замкова щілина.

Ось воно.

Сподівання на те, що все закінчиться добре, тануть одне за одним. Особливо коли другий ключ уходить ув отвір, як ніж у масло. Оберт — і я зможу дізнатися, що знаходиться під цією бетонною брилою і чому мій чоловік останнім часом дедалі довше затримується в гаражі... Й що саме він хоче приховати. Але в мені раптом зникає бажання знати все це. Я розумію, що нічого втішного для себе я там вже не знайду. Мій чоловік, якого я кохала стільки років, приховав від мене якийсь бік свого життя, тоді як моє належало йому цілком і повністю. Цього було би достатньо, й це для мене було найгіршим. І хоч би що там виявилося...

Та мені треба дізнатися, що під дном. Нарешті поставити крапку в своїх нездорових роздумах.

Замок відмикається так само, як і той, на дверях — через два оберти. В цьому весь мій Орест. У нього скрізь порядок. Скрізь своя система. Все чітко продумане. Я витягаю ключ з отвору, потім штовхаю рукою холодну підлогу. Брила трохи зсувається вперед, на диво легко. Випроставшись, стаю на неї однією ногою, штовхаю сильніше, й та від’їздить від мене по вбудованих у бокові стінки рейках, ховаючись у протилежній стіні. Тепер я розумію призначення того гака — у край фальшивої підлоги вмуроване залізне кільце, яке до цього ховалося під сходами. Якщо зачепити за нього й потягти на себе, бетонна підлога стане на своє місце...

Сучий син.

Тепер переді мною сходи, які ведуть униз, і там, унизу, я бачу двері. Вони біліють у підземній тіні і цим схожі на напіввикопаний череп, що витріщається на мене з землі порожніми дірками. Чергові двері з поглядом. Обережно спускаюся до них, тримаючись за крижані вологі цегляні стіни і думаючи про те, що якщо й вони запираються замком, то зусилля будуть марними. Більше ніяких ключів у мене немає. А що, Орест цілком міг передбачити такий варіант — щоб не повторювати помилок одного сумнозвісного дядька із синьою бородою, тримати цей останній, найважливіший ключик до Таємниці якнайдалі від можливої цікавості своєї дружини...

Там був лише засув.

Я вагаюся, але тільки мить. Відступати не дізнавшись безглуздо. Все ще залишається шанс, що в мого чоловіка там щось зовсім інше, і те, про що казали в новинах — справа зовсім не його рук...

Щосили смикаю засув на себе, він виходить з паза, а плече налягає на холодний метал дверей. Ті без жодного рипіння слухняно відчиняються у темряву. Із холодом у серці я мацаю рукою по внутрішній стіні, гадаючи, що тут має бути вимикач, і дійсно знаходжу його. Всередині приміщення починають блимати білі палички холодного денного світла. Ця стробоскопія вириває з пітьми кімнати окремі фрагменти, миготіння все прискорюється, фрагменти поєднуються один з одним, і ось під рівний мертвий гул металевої бджоли цілісна картина відкривається перед моїми очима. І коли усвідомлення дістається мозку, мені хочеться кричати.

Спершу в очі впадає маленький стілець у центрі кімнати. Стілець обитий дерматином і прикручений до підлоги металевими кутиками, увесь у брунатних плямах, а на його дерев’яних частинах застигли зарубки й подряпини, що їх залишило щось тверде й гостре. На підлокотниках і передніх ніжках — потерті кільця ремнів. На підлозі під стільцем — той самий коричневий колір, у вигляді розмазаних плям і бризок.

Проти волі я роблю крок усередину і хапаю ротом сперте повітря.

У дальньому кутку праворуч — проста койка, теж явно закоротка для дорослої людини. Кілька ланцюгів звернулося на ній подібно до кубла металевих гадюк.

Ще крок.

Вкритий клейонкою стіл у кутку ліворуч з розкладеними на ньому колючими й ріжучими пристосуваннями — від зубцюватої кришки з-під використаної консерви і відбитого горлечка пляшки до великого м’ясницького ножа. Інструмент вишикуваний по розміру з акуратністю хірурга-педанта. Поруч на стіні висять комбінезон кольору хакі й респіратор.

Мене веде вбік, здається, що я ось-ось втрачу свідомість. Я обертаюся, як в уповільненому кіно, і впираюся поглядом у прозору прямокутну ємність, що причаїлася у кутку за дверима. В ній...

Крик майже виривається з моєї горлянки, але я вчасно обриваю його, бо може почути Тоня і, чого доброго, прибіжить сюди й побачить... Мені залишається лише надривно стогнати наодинці з собою, витріщивши очі й щосили затиснувши рота обома долонями. Так само, як напевно стогнали усі його маленькі жертви, позбавлені мови пластирем або ременем. Ті, чиї шматки лежать зараз за метр від мене, напхані у саморобну конструкцію з товстого оргскла. У мого Ореста завжди були золоті руки...

Усі ті роки, що ми прожили разом, що зберігаються в архіві моєї пам’яті, раптом розвалюються на шмати й летять у темряву, сповнену гарячої смоли. Вони руйнуються, подібно до будинків під бомбуванням. Усе моє життя руйнується. Невже я аж настільки сліпа? Як я могла жити з ЦИМ? Як я могла народити дитину від ЦЬОГО? Господи, як таке могло статися?!

Треба тікати, тікати звідси.

— Машина! — лунає раптом далекий тонесенький голосок. — Мамо, машина їде!

Це приводить мене до тями. Я розумію, що напівлежу на холодній підлозі, вся залита сльозами, а погляд все ще прикутий до скляної ємності. Неймовірними зусиллями переводжу його на двері. Мерщій звідси. За рушницею. Тільки це допоможе.

Зриваюся з місця, буквально вивалююся у дверний отвір, стрибаю через сходинку. Ледве помічаю, як здираю шкіру з маківки, коли чіпляюся головою за край бетонної брили, котра увесь цей час приховувала подвійне життя мого чоловіка. Байдуже. Вилітаю з підземелля, останні сходинки долаю на всіх чотирьох. Бачу доньку і встигаю помітити, що вираз обличчя Тоні стає переляканим. Ще б пак, можу лише уявити, який зараз у мене вигляд. Кидаюся ліворуч, туди, де на стіні висить мисливська двостволка, зісмикую її з гвіздка. Тепер патрони. Гарячково змітаю все зі столу, відшукуючи рятівну коробку. Кілька жахливих секунд здається, що патронів тут немає. Кепсько, бо блефувати я не збираюся. Ні, ось вони. Запускаю туди руку, хапаю цілу жменю й кидаю в кишеню, окрім двох, котрі вганяю у стволи. Хвала Богу, що знаю, як це робиться, хоча завжди ненавиділа полювання. Зараз переді мною вимальовується перспектива вбити найжахливішого звіра у світі, якщо той завадить мені з дочкою поїхати звідси. Мабуть, я маю вбити його у будь-якому випадку... Він вже нічого не зможе пояснити мені.

Тепер гул машини чую і я, він пробивається крізь несхвальний шепіт дощу, котрий посилюється щохвилини. Гараж уже мав потрапити в поле зору Ореста, але з протилежного боку, тому він ще не бачить, що двері відчинені. Треба встигнути. Кидаюся у світло дощового недільного полудня, прямо до Тоні, котра круглими очима дивиться на свою раптово знавіснілу матір. Бідне дівча витріщається на мене, не знаючи, що їй робити — стояти на місці чи тікати геть. Рушниця в моїй руці була явно не тим сюрпризом, на який вона сподівалася. Так-сяк причинивши двері, підхоплюю її вільною рукою і затягую за ріг, де ми разом валимося у мокру траву. Сподіваюся, що Орест, чия машина вже на повороті, не встиг нас помітити. Часу на пояснення дуже мало.

— Доню, — гарячково белькочу я, — зараз ми з тобою поїдемо звідси. Тата ми мусимо залишити тут. Дуже важливо, щоби ти робила все, як я скажу. Чуєш мене?

Я бачу, що вона чує, але не розуміє. Та й не дивно.

— Залишити тата? — шепоче вона. — Чо... чому? Куди поїхати?

— Сонечко, кицю, я все поясню тобі в дорозі. Зараз мені потрібно тільки одне — коли я скажу, ти повинна сісти в машину. На заднє сидіння. Не звертай уваги на те, що казатиму я твоєму... татові або він мені. Просто зроби це. І на те, що ми з ним, можливо, будемо робити, теж не зважай. Залазь на заднє сидіння, і все. А до того часу, поки не почуєш моєї команди, стій тут. Не виходь. Гаразд? Домовилися, люба моя?

— Так, мамо.

Господи, як мені її шкода! Та я не можу зараз дати слабину, інакше він переможе. Треба бути дуже пильною і незворушною. І ще — безжальною. І я намагаюся.

Двигун гарчить дедалі ближче. Ось він глухне, й машина підкочується до дверей гаража, шини загрозливо шурхотять, потріскують камінці гравію, і я знову згадую маленькі кісточки у підвалі. Лють і ненависть затуляють все, пальці так уп’ялися у стволи, що ті, здається, зараз завернуться у вузол. «Нива» зупиняється, і відчиняються дверцята водія.

— Виходь, хлопче, тільки обережно, — приглушено лунає оксамитовий баритон Ореста. М’який і звабливий. Серце пірнає у п’яти: Боже мій, невже він привіз ще когось?

Я виходжу з-за рогу, мене веде рушниця, що націлюється точно йому в груди. Орест помічає мене, й за короткий проміжок часу на його обличчі змінюється ціла гама виразів — від щирого здивування через нерозуміння й поступову підозру до повного усвідомлення. Дочекавшись цього, я кидаю швидкий погляд на хлопчика років восьми, що наполовину вибрався з пасажирського сидіння. Той закляк так само, як і мій чоловік, тільки його маленьке бліде лице відбиває виключно переляк. Я розумію, що вже неодноразово бачила цю дитину — у хуторі на шляху до міста. Сусідський хлопчина.

— Тікай, хлопчику, — рівним мертвим голосом промовляю я до нього, але дивлюся на чоловіка. — Біжи так швидко, як тільки можеш. Біжи додому і розкажи всім про те, що ти тут бачив.

Він не рухається.

— БІЖИ! — вищу я, і той зривається з місця. Як куля проноситься він нашою під’їздною доріжкою, вискакує за огорожу й розчиняється серед дерев.

— Що ти робиш, Віро? — спокійно цікавиться Орест. Втім, спокій напускний — ніздрі його роздуваються, на лобі пульсує вена, а краєчок рота підіймається у злобну напівусмішку. — Можу я дізнатися, що...

— Можеш, — погоджуюся я. — Ми з Тонею ідемо звідси. А ти помреш, щойно станеш у нас на шляху. Так що геть від машини.

— Яка муха тебе вкусила? — намагається до останнього грати в дурника, але очі його видають.

— Я все бачила, Оресте.

— Бачила що?..

— Там, — хитаю головою, — у підвалі. Я все знаю.

— Отже... — починає тягти слова він, неначе зважуючи свої наступні дії. — Ти бачила мою дитячу кімнату. Що ж.. а чи можу я ще поцікавитися, хто дозволив тобі, суко, пхати носа у справи, у яких ти ні чорта не розумієш і куди твою жирну целюлітну дупу ніхто не запрошував? Тобі сумно жилося до цього часу? Га, люба? Ти відповіси?

— Мені ніколи розводити з тобою теревені, коханий, — кажу крізь зуби, наближуючись на крок. — Це одна з головних помилок кіногероїв — багато базікати з психопатом, таким, як от ти, наприклад. Я її не припущуся. Тому відійди від машини. Ми їдемо звідси. Без тебе.

— Тебе навіть не цікавить, чому я робив усе це?

— Ні, — брешу я, хоча насправді мені хочеться повалити Ореста на траву і вибивати причини з його голови прикладом рушниці. — Розповіси про це односільчанам того хлопчиська, якого ти, очевидно, збирався пошматувати унизу, як інших. Але якщо ти виявишся спритним і втечеш у ліс до того, як вони прийдуть, то історію твого безумства з тебе витягнуть згодом працівники карного розшуку, котрим я зателефоную, щойно виїду на шосе. Але якщо бажаєш покінчити з усім швидко, зроби ласку і кинься на мене.

— Між іншим, це все через тебе, — мовить Орест, неначе й не чує моєї тиради. Він так і стоїть, звісивши руки й вирячившись на мене з-під лоба крізь пасми волосся, що їх збив на очі дощ. — Як гадаєш, легко мені було бачити навкруги цих маленьких чужих паскуд, коли моя власна дружина відмовилася народжувати ще? Га?

— Я... — З моїх вуст ледве не злітає виправдання, за інерцією, адже з цим монстром я прожила десять років. Та вчасно зупиняюся — він тільки й хоче, щоб я вступила з ним у дискусію. Знає, куди бити, падлюка, — до того, як ми переїхали сюди, мені через пухлину видалили матку. Тоня стала нашою єдиною дитиною. Невже увесь жах стався з цієї причини?

Досить. Тікай. Швидше.

— Тоню! — надтріснутим голосом гукаю я. — Йди до мене!

Позаду чується обережний шурхіт, потім маленька долоня торкається мого стегна. Я кидаю швидкий погляд на неї — лице бідної дівчинки геть біле, губи тремтять. Звісно, вона вперше чула подібне від своїх батьків.

— Сонечко, пам’ятаєш, що я казала ? Ось тепер обійди машину з іншого боку й сідай на заднє сидіння. Ну ж бо.

Тоня повільно рушає повз гараж, перестрибуючи поглядом з мене на Ореста, її всю трусить. Той теж уважно дивиться на дівчинку, начепивши на обличчя гримасу гіпертрофованої батьківської любові.

— Тонечко, не слухай маму, в неї черговий нервовий розлад.

— Заткни свою пельку і забирайся геть від машини! — зриваюся на крик.

— Ти анітрохи не змінилася, — журиться Орест. — Усе та ж психопатка. Ось тепер накрутила проти мене мою єдину дитину.

— Ти на неї не заслуговуєш, — порушую я обіцянку не вступати у суперечки. Втім, Тоня вже біля машини. Вона тягне на себе ручку передніх пасажирських дверцят, сідає в салон і пролазить на заднє сидіння. — Ти заслужив хіба що зашморг. Ти... — я замовкаю, побачивши, що Орест регоче, все голосніше й голосніше.

— Ідіотка, просто ідіотка, — скиглить він крізь сміх. — Тебе... обвести навколо пальця... все одно що ці самі два пальці... ТА НЕ ХОТІВ Я БІЛЬШЕ НІЯКИХ ДІТЕЙ!

Я таки втрачаю пильність, його божевільні репліки примушують мене шоковано роззявити рота, обидва дула опускаються нижче на сантиметр... саме цього сигналу він і чекає. Далі щось відбувається, але настільки швидко, що я не встигаю зрозуміти, що саме. Усвідомлюю, лише коли валюся з ніг: Орест кинув мені в обличчя якусь річ. Зв’язку ключів, котру тримав у руці увесь цей час і котру я помітила лише зараз. Усе це залізяччя б’є мене прямо по очах, і я миттєво сліпну. Пальці реагують автоматично, окремо від загальмованої свідомості — вони втискають до межі обидва гачки, і лунає неймовірно оглушливий постріл. Не бачу, куди я поцілила, але жодного крику не чути. Віддача б’є копитом у груди і жбурляє мене на землю, я валюся, як мішок силосу, і розумію, що якщо він вижив після пострілу, то мені кінець. Нам обом кінець — він не пожаліє навіть дочку.

За десять секунд, що здалися тисячоліттям:

— Чорт забирай, Віро, суко ти ненормальна! Ти щойно ледве не зробила мене лисим!

Він живий.

Я починаю плакати. Лежачи на траві, так-сяк розліплюю одне око, інше відмовляється це робити, бо з нього тече щось темне і гаряче. Але й уцілілого достатньо, аби побачити повний крах.

У лобовому склі «ниви» величезна дірка, я лише дивом не вбила власну доньку. Зі своєї позиції бачу тільки її очі. Тоня сидить нерухомо, біла як смерть, і дивиться в одну точку. В неї шок. А потім на ноги зводиться й нависає наді мною сам Диявол у блакитних джинсах і чорному джемпері. Рушницю виривають з моїх рук, а черевик два болісні рази врізається у мої ребра.

— Вуаля! Ось те, чого ти так прагнула, Віро. Результат, до якого так наполегливо йшла. Більше ніяких кішок-мишок. Подобається? Подобається, га? — Рука мого чоловіка хапає мене за волосся й смикає голову вгору, примушуючи здорове око дивитися. — Тобі не сиділося на місці, тебе не задовольняв твій статус, власного будинку в мальовничому місці тобі було вже замало! Захотілося пригод! Пограти у Джоді Фостер, трясця вашим з нею матерям! Ну то ось маєш, кохана моя дружина. Тепер моя черга. Сказати, що буде далі? Сказати? Звичайно, я скажу тобі, бо ж ти за хвилину вже нічого не побачиш. Ти вже побачила більш ніж достатньо. Кара за це — темрява.

Великим пальцем він вичавлює моє видюче око, і я занурююсь у пітьму. Здається, це боляче. Здається, я кричу. Важко сказати. В усьому Всесвіті залишається тільки його голос, він затуляє собою все:

— Ось так вже набагато краще. Ти думаєш, що позбавила мене ще однієї жертви? А чорта лисого. Я знав, що в мене нічого не вийде з тим хлопцем, ще коли побачив, що мій хлороформ увесь скінчився. Я, знаєш, не вірю у випадковості. Все йде так, як має йти. Усіх попередніх я привозив сюди вже непритомними, а коли заманив те дурне теля обіцянками показати йому відик і потім виявив, що пляшечка порожня, то вже знав, що все це не просто так.

Так що насправді ти сама себе обдурила. Тепер у дитячу кімнату піде твоя донька. Як тобі такий розвиток подій?

— НІ! — реву я у затоплену водою траву.

— О так, Віро, о так! Це і є справедливість. Подумай над цим, поки я закінчу всі справи з нашою доцею.

Хлюпаючі кроки віддаляються, а я нічого не можу вдіяти, лише повзаю по колу, заливаючись сльозами, й вигукую ім’я своєї дівчинки. Між тим відчиняються двері «ниви», його тихий голос промовляє до Тоні банальні втішання, хоча навряд чи дівчинка їх чує. Дверцята знову зачиняться. Бурмотіння Ореста тихшає, кілька кроків шаркають по бетону, і все.

— НІ! — Господи, дай мені збожеволіти, щоб нічого більше не розуміти, про все забути і взагалі втратити здатність до логічного мислення... Але я продовжую залишатися у свідомості. Відчуваю фізичний біль, відчуваю, що мене заливає водою, бо дощ нарешті перетворився на справжнісіньку зливу, чую вибухи грому. І усвідомлюю, що саме в цей момент потвора під маскою мого чоловіка разом з моєю дитиною знаходяться під землею. Я хочу померти, але навіть цю можливість у мене забрали — патрони у кишені нічого не важать без рушниці. Я абсолютно безпомічна.

Орест повертається швидше, ніж я очікувала. А може, це просто я втратила відчуття часу. Воно відновлюється, коли він присідає навколішки поруч і майже лагідно стирає воду й кров з мого лиця.

— Ось і все, люба, — голосно каже він, перекрикуючи дощ. — Тепер я готовий приділити свій час тобі.

— Що ти з нею зробив? — булькаю я.

— Нічого. Можеш не дякувати мені, але я нічого не зробив. Вона жива і ще досить довго такою залишатиметься. Я просто замкнув її у дитячій кімнаті. Замковий отвір не знайде ніхто. Радій, жінко, Тоня житиме навіть після нашої смерті.

— Ти наволоч! — кричу я у небо. — Щоб ти здох, клята тварюка, щоб ти здох, розвалився, згорів живцем!

— У тебе бурхлива фантазія, кохана. Але смерть я можу влаштувати. На нас із тобою чекає остання подорож. Ну ж бо, на ноги!

Орест підводить мене, але я не можу стояти. Тоді він тягне мене до машини і садовить на переднє пасажирське сидіння.

— Тобі доведеться почекати хвильку, — каже він. — Перед від’їздом хочу перекрити газ і замкнути будинок. Адже ми їдемо звідси!

— Відпусти її, — молю я його у відповідь. — Прошу тебе, відпусти нашу дитину!

Він мовчки зачиняє дверцята з мого боку, залишаючи мене наодинці з собою на хвилинку, та ця мить свободи небагато важить. Що я можу? Лише сидіти, скиглити і прислухатися, як десь далеко грюкають двері нашого будинку, дзенькають ключі, а потім швидкі кроки, що повертаються до машини.

— Тепер точно повний порядок, — радісно повідомляє чоловік, сідаючи за кермо. Двигун оживає. — Вирушаймо.

— Чому? — шепочу я. — Чому, за що?

— Ти ж казала, що тебе це не цікавить, — дивується Орест. Машина повільно рушає з місця. — Що я можу тобі відповісти на це... Немає ніяких причин. У мене було пречудове золоте дитинство, і ніхто з батьків мене не ображав. Я не відривав лапки комахам і не бризкав аміаком в очі собакам. Я добре вчився у школі, й дівчата мене теж любили. Я обожнюю сімейні комедії й інколи навіть давав дріб’язок жебракам у метро. Так що змирися, серце моє, немає ніякої причини. Мені просто це подобалося, от і все. Це як конструювати моделі літаків.

— Будь ласка, — не знаю, чи паморочиться моя голова, бо нічого не бачу, але здається, що нарешті починаю втрачати свідомість. — Будь ласка, відпусти її.

— Ш-ш-ш. Вже майже все. — Орест гладить мене по волоссю, продовжуючи керувати машиною. — Все буде точно так, як казали на нашому вінчанні, яке ти так бажала влаштувати: «У радості, і в горі, і так далі, завжди разом». І про «померти в один день» теж чиста правда.

— Що ти... робиш...

— Ш-ш-ш. Тихо, люба.

Я відчуваю, що ми їдемо вниз. Щось булькає, а потім мої ноги опиняються у холодній воді.

Він їде в наше озеро.

— Оресте...

— Тобі варто пристібнутися. — Його рука перетягує пасок через мої груди і встромляє його кінець у замок між сидіннями. — Майже дісталися.

Я чую, як вода ллється у салон крізь діру в лобовому склі, вона вже сягає мого живота. «Ниву» хитає з боку в бік.

— Зупинися...

— Ні, Віро. Покінчимо з цим, як справжнє подружжя. Тепер ми завжди будемо ра...

Його слова обриваються бульком, а мої легені сповнюються крижаною водою.

Я вимикаюся.

20. / Таня / Лице в лице

Будинок прокинувся хвилин за п’ять після того, як Аліна пішла надвір, і прокинувся він у дуже поганому гуморі. Тривала відсутність будь-якої активності розслабила мене, тому коли в наступну секунду ця сама активність почала зашкалювати, я просто-таки відмовилася вірити власним очам. А тій силі, що окопалася тут, схоже, було абсолютно начхати, вірю я чи ні.

Спочатку рамочка у моїх руках завертілася, наче пропелер гелікоптера, і за мить її ручка нагрілася настільки, що обпекла мені долоню. Я мусила розтиснути пальці, й цей шматок звичайнісінького дроту злетів було до стелі, неначе дійсно став гелікоптером, а потім спікірував у віконне скло і зав’яз у ньому. А дива лише починалися. Ліжко раптом посунуло просто на мене, як танк, й довелося мені проявити чудеса спритності й перекотитися через нього. В’їхавши у дальній кут біля вікна, ліжко завмерло, але тепер вже дошки, що вкривали підлогу, почали одна за одною з тріском відриватися від долівки й переходити у вертикальну позицію, створюючи загрозливий частокіл, який примусив мене позадкувати до дверей.

Ця сила просто бавилася зі мною. Схоже, затишшя було лише фікцією, щоб дозволити мені увійти сюди.

А ось тепер воно, хоч би що це було, полишило схованку... неначе дочекавшись чогось.

Невже Михайло повернувся?

Але де в такому разі Аліна?

Дарма я її відпустила. Будинок приспав мою пильність, і я зробила дурість, яка могла виявитися фатальною. Треба забратися з дому, доки не пізно.

Вискочивши за поріг кімнати, що стала схожа на акулячу пащу з кількома рядами дерев’яних іклів, я розвернулася до сходів, і саме в цю мить грюкнули вхідні двері, неначе хтось сильним поштовхом відчинив їх навстіж. Потім почулися неспішні кроки по риплячих мостинах першого поверху. Я заклякла.

— Аліна? — покликала обережно, хоча чудово знала, що це не вона. Той, хто йшов унизу, ніс у собі частку чорної сутності цього дому — я відчула це навіть на відстані. Схоже, мені відрізали єдиний шлях до відступу.

Ні. Якщо це Михайло, треба спробувати достукатися до нього. До нього справжнього, якщо такий ще існував. Зараз, коли тутешня сила випросталася на повний зріст і я отримала змогу оцінити її міць, то зрозуміла, що він просто не мав шансів. Він не зміг би опиратися, принаймні довго. Навіть я відчувала, як лізуть мені в голову, порпаються в моїх думках та намагаються переконати, що я програла без бою. А що вже казати про звичайну, не підготовлену до подібного людину? Що він міг їй протиставити?

Я наблизилася до дерев’яних перил і глянула вниз. Кроки тепер чулися якраз піді мною, під площадкою, на якій я стояла. Вони завмерли на мить, неначе цей хтось знав, що я знаходжуся просто над ним, і я уявила, як він стоїть, задерши голову, і дивиться на шпарини між дошками. А потім звук кроків поновився, а разом із ним залунало безтурботне насвистування. Ось рипнула перша сходинка, і в полі мого зору з’явилися плечі чоловіка у картатій сорочці й синіх джинсах. Він повільно підіймався сходами, і кожен рух свідчив про те, що він розуміє — йому поспішати нікуди. І мені теж. Досягши площадки, що з’єднувала секції сходів, він повернув голову і глянув на мене. Так, це був Михайло — я пам’ятала фото, яке Аліна показувала мені в Києві. Але якщо на тій світлині був зображений чоловік приємної зовнішності, з веселим блиском хитрувато примружених очей, то до мене зараз наближалася особа, від якої так і віяло ненавистю, а лице спотворювала крива презирлива усмішка-гримаса. І в обведених темними колами очах блищали не веселощі, а безумство.

— Ах ти ж паскуда, — майже ніжно сказав Михайло, підморгнув і продовжив підйом. — Це приватна власність — ти, суко, в курсі? Боюся, що ні.

— Я тут, щоб допомогти, Михайле, — спокійно відповіла йому я. — Твій розум потребує звільнення.

— Ага, ага, — він вів долонею по перилах, і від тертя шкіри по лакованій поверхні чулося пронизливе скавчання. — Кажи, кажи ще. Мені дуже цікаво, як виправдовуються отакі хвойди, вламуючись до чужих будинків. Кажи, поки ще можеш.

— Де твоя Аліна, Михайле?

Він завмер на секунду, а потім одним ривком подолав останні три сходинки.

— Не переймайся за неї, скоро зустрінетесь. Покладу вас в одну яму.

— Ти повинен боротися, — я пильно вдивлялася йому у вічі, намагаючись прорватися крізь злість у них до глибин його справжнього «я». — Ти повинен зрозуміти, що це не ти говориш. Не ти робиш усе це. Тебе використовують, як маріонетку. Дивись мені в очі, і я зможу тебе вивести. Я допоможу тобі зві...

Три велетенські кроки, й він уже стояв біля мене, міцно стискаючи рукою мою шию. Я захрипіла, силячись зробити ще хоч ковток кисню, але не змогла.

— Ні в біса не переконливо, шльондро. Посаджу-но я тебе на палю, — хватка посилилася, Михайло відірвав мене від підлоги й поніс, як безсиле кошеня, до кімнати, з якої я вибігла. — Може, встигнеш отримати задоволення, перш ніж здохнути.

Я вже уявляла, що станеться, якщо він жбурне моє тіло на ті дошки, які й досі стирчали до стелі, коли несподівано знову отримала можливість дихати. Рука відпустила мене, я стала на власні ноги, але ті не втримали ваги тіла, і я гепнулася на підлогу, одним боком привалившись до стіни коридорчика. А Михайло неначе сказився — закрутився дзиґою й замахав руками, перелякано вигукуючи прокльон за прокльоном. Я витріщилася на нього у намаганні збагнути, що це з ним коїться, й раптом побачила на його голові щось схоже на хутряну шапку. От тільки ця шапка шипіла й нявчала, енергійно відбиваючись від кожної спроби скинути її, і тоді я нарешті зрозуміла. Це ж зниклий Алінин кіт! Наскільки я бачила, він намертво вчепився у голову Михайла і, схоже, збирався протриматися там якомога довше. Господи, благослови цю тварину!

Я схопилася на ноги з наміром скористатися моментом і проскочити повз Михайла до сходів, та не довелося — він налетів на перила, перевалився через них і разом з котом рухнув униз. Падіння знаменувалося голосним гуркотом, скриком і тріском зламаної деревини, які змінилися цілковитою тишею, незвичною після божевільних подій останніх десяти хвилин.

На те, щоб прийти до тями, часу було небагато. Я зробила кілька глибоких вдихів-видихів, в голові прояснилося, і я почала обережно спускатися сходами, витягаючи шию, щоб побачити результат Михайлового падіння. Сподіваюся, він нічого собі не зламав. Може, зі сторони й видається дивним, що я переймаюся чоловіком, якого побачила вперше в житті і який при цьому намагався мене задушити, та я чудово знала, що це справа хоч і його рук, але не його волі. І в його очах мені таки вдалося побачити щось справжнє — частинку усвідомлення власної безпомічності проти сили, що якимось чином пролізла в його тіло й душу. А отже — шанси все ще були.

Михайло нерухомо лежав на спині внизу, ногами на східцях, а тулубом з безвільно розкинутими руками — на дощатій підлозі вітальні. Очі заплющені, обличчя розслаблене. А кіт, що мене врятував (Тигра, згадала я ім’я цього смугастого героя), стояв поруч, обіпершись передніми лапами на його груди, уважно принюхувався до його дихання й виглядав цілим і неушкодженим. Коли я присіла поруч, Тигра окинув мене довірливим поглядом примружених зелених очей і щось коротко буркнув.

— Дякую, що врятував мені життя, — тихо мовила я до нього, потім переключилася на Михайла. Обережно приклала руку до його чола, але ніяких фізичних пошкоджень не відчула. І зовні теж не зауважила, незважаючи, звісно, на глибокі подряпини на скронях, залишені бравим котом. Михайло просто вимкнувся. Непритомність була дуже глибокою, але скільки вона триватиме, я сказати не могла.

На дворі почулося тупотіння, а потім у вхідні двері ввалилася Аліна — бліда, захекана й перелякана, її очі на брудному обличчі буквально вилазили з орбіт. Побачивши живописну картину біля сходів, вона закам’яніла.

— Що... — тільки й змогла прохрипіти.

— З ним усе гаразд, — поспішно запевнила її я. — Просто непритомний. Він упав зі сходів.

— Господи... що... Тигра? А ти що тут...

— На пояснення немає часу, — увірвала я її, знову відчувши якісь недобрі зміни в атмосфері дому. — Аліно, ми мусимо мерщій винести Михайла з будинку чимдалі. Але перед цим треба зв’язати йому руки й ноги, тому, будь ласка, знайдіть щось довге й міцне.

Слава Богу, двічі повторювати не довелося — я навіть не встигла договорити, як Аліна кинулася в двері праворуч від сходів. Там щось залізне важко грюкнулося на підлогу, потім тріснула пластмаса, і секунд за п’ять вона знову приєдналася до мене з двома товстими кабелями живлення, які напевно висмикнула з комп’ютера й монітора. Очі в неї все ще були дикі, а опинившись поруч, я помітила, як її тіло дрібно тремтить, неначе відходячи від шоку. І ще... дивний запах. Я втягнула ніздрями повітря і раптом зрозуміла.

— Господи, Аліно, від вас пахне так, неначе ви щойно з трупарні!

— На пояснення немає часу, — нервово кинула вона мені мої ж слова. — Давайте перекотимо його на живіт.

Ми напружилися й так-сяк перевернули Михайла, стягши його зі сходів. Опинившись обличчям на підлозі, той застогнав. Я боялася, що за хвилину чи дві він отямиться і тоді нам буде непереливки. Наче підтверджуючи цю думку, Тигра поруч із нами видав низьке утробне гарчання.

— У вас на шиї синці, — зауважила Аліна. — Це він?

— Так.

— В’яжіть руки, — вона тицьнула мені один з дротів. — А я візьмуся за ноги.

Я закрутила кабель навколо складених навхрест за спиною рук Михайла, продовжуючи прислухатися до своїх відчуттів. Тепер мені не потрібна була рамочка, щоб напевно сказати, що з секунди на секунду на нас чекає чергова порція паранормальних явищ. Повітря стало сухим, а звідусіль наростав низький гул, що сприймався скоріше мозком, ніж вухами. Це була чиста лють безтілесної істоти.

— Відпустіть його, ви, кози драні, курви, матір вашу! — пролунало шипіння позаду. Ми з Аліною озирнулися практично синхронно. Дзеркало у рамі на стіні змінилося. Тепер з нього на нас витріщався кремезний чоловік з коротким сталево-сивим волоссям. Його чорний рот кривився вісімкою, як в античної Медузи Горгони.

— А ну, розв’яжіть йому руки, і хутко! Ах ви ж, паскуди потаскані...

Аліна раптом скочила на ноги, ухопила стільця, що стояв поруч із масивним обіднім столом, і з диким криком обома руками жбурнула його у дзеркало. Від удару скло миттєво перетворилося на тисячі срібних скалок, які полетіли на підлогу дзвінким блискучим водоспадом.

— Здохни ж ти! — вискнула вона. — Здохни, клята тварюка!

— Аліно!

Михайло заворушився, і мені дуже не хотілося, щоб він отямився у будинку. Я зав’язала досить пристойний вузол, але боялася, що в цьому домі Михайлові буде нескладно звільнитися. Якщо йому допоможуть.

— Давайте мерщій виносити його! Беріть за руки!

— Покваптеся, — промовив хтось інший. Дитячий голос. Я нахилила голову — за спиною Аліни звідкілясь узялася бліда худенька дівчинка у червоній кофтинці й спідниці в клітинку. Вона вказувала нам на двері.

— Тікайте звідси, тікайте якнайшвидше, поки ми його тримаємо.

«Ми», напевно, стосувалося інших дитячих фігурок, які раптом постали навколо нас. Укриті жахливими ранами й кривавими плямами, вони всі вказували на двері — хто руками, а хто був їх позбавлений — обрубаними голими кістками.

«Тікайте», — пролунало тепер і в голові.

Тигра зірвався з місця першим і кинувся до дверей, але на порозі вітальні зупинився й озирнувся, ніби переконуючись, що й ми теж не збираємося затримуватися. Звісно, ми не збиралися. Я ухопилася за кабель, що зв’язував Михайлові ноги, Аліна взялася за руки, й, зібравши усі свої сили, ми потягли тіло до виходу. Сказати, що було важко, — це не сказати нічого, та нарікати все одно не доводилося. Справу трохи полегшила лакована підлога, і ми досить швидко доволокли його до коротенького коридорчика, що вів до виходу. Там довелося напружити м’язи, щоби відірвати Михайла від долівки й перенести через два пороги, і в цю мить позаду почувся звук, схожий на стогін дерева і людини водночас. Я озирнулася.

Діти продовжували стояти на своїх місцях, але деякі з них ставали прозорішими, неначе розчинялися в повітрі. І крізь них я бачила сходи, що й були джерелом звуку: дошки спучувалися, вигиналися, мовби гумові, перила хиталися. Потім сходинки з гучним тріскотом почали одна за одною розриватися, підлітаючи догори безформними скалками, а стогін перетворився на справжнє виття безсилої злості й ненависті.

Ось зникла одна з дітей-примар, всмоктана чимось незримим, потім ще одна і ще... Але трохи часу ще лишалося.

— Швидше! — скрикнула я, хоча ми й без того рухалися на межі можливого. Михайло смикнувся, і я ледве не впустила його ноги. Якось нам таки вдалося перетягти його через останній поріг, і ось ми вже були на дворі, під накрапаючим дощем. Це дивовижним чином додало нам сил, а точніше навпаки, стерло відчуття пекельної втоми, що його нам навіювала сила будинку. Принаймні вага Михайлового тіла стала цілком стерпною.

— До озера! — прохекала Аліна.

Ми віднесли його на берег ставка, де й поклали у мокру траву, а самі безсило попадали поруч із ним. Коли дихання більш-менш вирівнялося, а серце перестало калатати, я звернулася до Аліни:

— Тепер розповідайте, що трапилося з вами.

21. / Михайло / До світла

Я спливав із чорної імли, в’язкої і опікаюче-гарячої, схожої на розплавлену смолу і водночас — на дивний сон без сновидінь. Спливав на голос, що видавався мені дивовижно знайомим. Той лунав і лунав, оповідаючи щось, але слів я розібрати не міг — мене приваблював самий лише його тембр, звучання, яке здавалося світлом у царстві пітьми. Звідки я його знав? Мабуть, треба спробувати відкрити очі, щоб зрозуміти це.

— ...тямлюється, — сказав голос, увірвавшись на мить.

Я намагався розліпити чавунні повіки, але це виявилося не так уже й легко зробити. Темрява не бажала полишати мене. Тоді виник інший голос, не менш приємний, але абсолютно незнайомий.

— Ти — Михайло, і ти повинен подивитися на мене.

«Звісно, я Михайло, хто ж ще», — здивовано подумав я, але підкорився наказу, і безжальний серп сірого денного світла різонув очі. Я квапливо примружився, маючи відчуття, що мою живу шкіру натягують на пакет скловати, і хотів спитати, що, в дідька, коїться? Чи довго я спав? І чому я лежу на мокрому? І що тече по моєму обличчю... кров? Але не встиг, бо кришталевий другий голос звелів мені мовчати. Він так і сказав:

— Помовчи, Михайле. Просто — мовчи.

Я хотів спитати, хто це, аж тут озвалася Аліна. Так ось хто витяг мене з пітьми.

— З ним усе буде гаразд?

Я таки не витримав і знову відкрив очі — так обережно, що кожен міліметр руху моїх вій перетворився на милю. А ще за мить, коли навколишня картина відновила чіткість, я ледь не онімів. Наді мною схилилися дві жінки, мокрі, як хлющі, і дуже схвильовані. Одна виявилась моєю дружиною, а друга, чорнява, на диво маленька, із стиснутими в сувору риску губами та невинними, дитячими очима, була мені незнайома. Та налякало мене не це. Обидві вони дивилися на мене з турботою, а на вилиці Аліни квітнув синім перламутром величезний синець.

— Боже, люба, де це ти так приклалася? — тихо спитав я і не відразу втямив, що оглушливе каркання вперемішку з кашлем — це те, що виривається з мого горла замість слів. Щось зі мною не так. Та й у потилицю неначе цвяхів забили.

Аліна перезирнулася з незнайомкою.

— Він щось каже? — обережно припустила дружина.

— Не «щось», а цілком конкретні речі. Питає, де ви забилися.

— Господи, коханий, — Лі заплакала. Я бачив, як сльози на її щоках змішувалися з краплями дощу, і подумав, що дощ стає від цього теплим. — Це...

— Не зараз, — владно обірвала чорнява.

Мене охопила ненависть. Хто вона така, ця мала, і чого встряє у нашу розмову?! Я якраз був дуже не проти вислухати пояснення жінки. Якщо вони у неї є.

— Ви впевнені, Таню? Здається, він уже в нормі. Може, я все ж...

— Гм... — брюнетка замислено глянула кудись удалину. — Аліно, давай на «ти». Ми вже стільки пережили разом, що на брудершафт можна й не пити. У зв’язку з цим я маю до тебе одне питання. Ти мені віриш?

— Так.

— Тоді покладися на мене й цього разу. Ще нічого не скінчилося. Він не зник, просто зачаївся, вичікує. І я мушу вигнати його назавжди. Так, щоби й сліду від нього не лишилося на цій землі. Вважай це моїм особистим хрестовим походом. Обіцяю, щойно усе закінчиться, ми вшиємося звідси з першою космічною.

Це навряд, красунечко.

Я смикнувся, почувши цей, третій голос. Він пролунав у мене в голові, рипучий, як старі двері, уїдливий і безжальний. І дуже, дуже переконливий.

Присяжні винесли вердикт, ваша честь. Винна.

Я повернув голову, вже зрозумівши, що лежу на сирій землі, під дощем... ні, під зливою, яка ось-ось змиє мене у бісове озеро, і спробував рвучко підвестися. Те, що це була погана ідея, я відчув наступної секунди, коли моя голова з глухим стуком ударилася об розмоклий суглинок. У потилиці біль зажеврів з новою силою.

Чорт! Я зв’язаний. Ці дві падлюки зв’язали мене по руках і ногах!

А я казав тобі, Михайле. Я попереджав. Це логічний наслідок твоєї м’якотілості. Я ж просив позбутися цієї суки. Та кого зараз цікавлять чужі поради? Ну й ось, алє-оп — твоя дружина вже тут. І не сама, а з якоюсь лярвою-екстрасенсихою. Знаєш, ненавиджу цих пройдисвіток. Розвелося їх, як мух на лайні. А ця влізла у наш дім, можеш уявити? І мало того, що влізла — скинула тебе зі сходів. Убити хотіла. І ти ще після цього з ними сюсюкаєш?

Хто це? Я знаю цей голос, я його чув... звідки я його знаю?

— Любий?..

Я роззявив рота і разом з водою виплюнув:

— Паскуда... чортова курва. Я тут мокну, а тобі хоч би що. Ніколи про мене не думаєш, егоїстка срана. Ти так і збираєшся маячити тут, доки я заробляю ревматизм із простатитом?! Відпусти мене! Негайно!

— Почалося, — спокійно констатувала мініатюрна брюнетка. Якби вона не була такою мокрою та блідою, то здалася б мені балериною, що вислуховує черговий комплімент свого шанувальника. — Усе, як я казала. Орест пішов ва-банк. Остання спроба. Тримайся, Аліно.

Орест. Знайоме ім’я. Це не він щойно зі мною говорив? Так, він. А, чорт... Як же я забув. Треба підвестися. І повернутися в будинок.

Пізно, дурню. Ти все зіпсував. Єдине, що ти можеш тепер — це звільнити для мене місце. Вимітайся!

Я відчув сильний поштовх у груди, а за ним другий, третій... Неначе хтось робив мені закритий масаж серця або втирав у шкіру якесь мастило... смердюче і пекуче... сірчане мастило. Моє тіло налилося важкістю, як достигле яблуко — соком, а потім раптом спорожніло. Мені здалося, що я злетів сам над собою, що я бачу згори, як б’ється у корчах Аліна, а та малявка її заспокоює, однією рукою поплескуючи по плечу, а другою — виписуючи кола над моєю головою. І наше озеро... наш ставок... його я теж бачу згори аж до дна. І там, на дні, щось є. Щось, чому там не місце. Щось таке, що виною всьому.

Машина. А в ній...

Ледве я почав усе розуміти, як у вухах пролунав оглушливий гуркіт, і тіло знову відновило свою вагу. Земля піді мною лишалася такою ж мокрою та глевкою, але мене це більше не злило. Я прохально глянув на Аліну.

— Розв’яжи мене.

— Ще не час, — відповіла мені брюнетка, хоч я звертався зовсім не до неї. Лі ж вирячилась на ту... як бо вона її назвала? — Таню із побожним захватом.

— Як тобі це вдалося?

— Ну, у жінок свої секрети, — коротко відказала та. — Але й це ще не кінець. Нічого не скінчиться, доки ми не витягнемо машину. Їх треба поховати. Усіх. Інакше він не відступиться. Тому попереду дуже багато роботи. Надзвичайно багато, я б сказала. А ти, якщо надумаєш розв’язати Михайла перш ніж я тобі дозволю, краще сама втопися в тому озері. Менше будеш мучитися.

— Зрозуміло, — сказала Лі, а я, хоч слухав уважно, нічого не зрозумів. — А що ти будеш робити?

— Те, за що ти мені платиш.

Тетяна нахилилася наді мною, і її бездонні, яскраво-сині очі заступили собою непогоже небо. Я нічого не бачив, окрім них, — ні її вуст, ні носа, ні волосся... тільки цю синяву. Вона затягувала мене, зачаровувала.

— Дивись на мене, Михайле, — знову задзвенів кришталь. — Дивися мені в очі. Ти втомився, правда ж? І дуже хочеш спати. Нічого більше не хочеш, тільки спати. Я рахуватиму до десяти. Коли закінчу, ти заснеш. Тобі треба поспати, зовсім трохи. Але прямо зараз. Ти мене чуєш? Кивни, якщо чуєш мене.

Я кивнув. Це було важко, але мені вдалося, і усвідомлення цього раптом наповнило мене гордістю.

— Так, — кришталь її голосу вже не дзвенів, він плавився, розтікаючись по всіх усюдах і набуваючи дивних форм. — Ти молодець. Маєш чим пишатися. Ти не здався йому. Не поступився остаточно. Він думав, що переміг, так, що ти вже собі не належиш, але він помилявся. Його помилка — моя перемога. Інакше я нічого не змогла б вдіяти, але ти — надзвичайний. Десь у глибині душі ти лишався справжнім. У тебе вельми сильна сутність, Михайле. Ось чому поза будинком він майже не може впливати на тебе. Хоч і намагається з усіх своїх неабияких сил. Дещо йому вдається, але менше, ніж він хотів. І значно менше, ніж йому потрібно. Тепер запам’ятай — усе, що він обіцяв тобі, було брехнею. Брехня все, що він казав тобі. Без тебе він ніхто. І саме твоя допомога мені знадобиться, щоб остаточно вигнати його. Сама, без твого бажання я не впораюся. Тому, коли я скажу тобі: «Борися» — опирайся йому з усіх сил. А я допоможу тобі. А тепер увага: починаю відлік. Дивись на це, — перед моїм носом захиталася якась блискуча срібляста цяцька на шворці. — Не відводь очей. Почнемо. Раз, два, три...

Земля піді мною висохла на рахунок «п’ять». І дощ припинився. Чи це я більше нічого не відчував? Сонце сліпило мене. Як дивно... така злива була, і знову сонце. Я чув, як важко дихає Лі — зі свистом і хрипінням, мов загнаний звір, і чув, як важко дихаю я... чи щось у мені. Я хотів сказати їй «Вибач», хотів перепросити, але не пам’ятав, за що, хоча знав: за щось дуже важливе, та мені не вдалося навіть розімкнути вуста.

— Дев’ять, десять...

Рефері, зупини бій.

Це було останнє, що я встиг подумати, перед тим як знову зануритися у небуття кольору дьогтю.

22. / Аліна / Упокоєння

Коли Михайло вимкнувся вдруге, на сеансі гіпнозу під відкритим небом, злива перетворилася на суцільний крижаний водоспад. Я сиділа біля чоловіка прямо на землі не просто мокра, а якась рідка, і подумки молилася, поклавши руку йому на плече.

Я мало що зрозуміла із тих речей, що їх Тетяна промовляла над Михасем, і її паси руками та натискання якихось певних точок на Михайловому тілі не викликали в мене особливої цікавості — у такому стані і в тих обставинах насправді мене цікавило лише те, чи знає Таня, що вона робить. А вона знала. За всіма ознаками. Тому я мовчки спостерігала за нею залитими водою очима і тамувала кашель, що вперто рвався із грудей. Проте коли з Михайлового тіла до нас заговорив Орест, причому зовсім не Михайловим голосом, втамувати крик мені не вдалося.

— Бавитеся, курви? Ну бавтеся. Тільки не думайте, що ви мене загіпнотизували. Я — не цей бовдур. Я просто хочу дати зрозуміти, з ким ви маєте справу.

І він почав розповідати. Дещо я вже знала — дізналася в підвалі від привида його покійної дружини. Але було й дещо нове. Він пояснив, як знаходив дітей, за яким принципом обирав жертву, чим приманював і що робив далі. У нього був віковий ценз — так він сказав. Віковий ценз. Усе має бути справедливо. Він промовляв до нас отим рівним, як лінійка, не забарвленим жодними емоціями голосом, неначе в якогось бездушного диктора, і від цієї механічної вимови мене пройняв такий жах, що я ледь не заскавучала. А Орест все не змовкав. Йому було що сказати, і казав він це нам не тому, що його примусила Таня чи дуже хотілося вибалакатися. Орест хотів, щоб ми боялися. Він дуже хотів нас деморалізувати, і чесно кажучи, йому це вдавалося, принаймні зі мною.

Це були діти з поганих сімей, спокійнісінько вів далі він. Або й зовсім без сім’ї. Сироти з вокзалів та підвалів. Він не грав роль санітара лісу, сам зізнався у цьому, і не мав жодної соціальної мотивації. Він її не потребував. А бездомних дітей Орест обирав тому, що знав — їх ніхто не шукатиме. Вони нікому не потрібні. Щоправда, комусь таки вдалося вловити закономірність у зникненнях бродяжок, і ці припущення все ж потрапили до кримінальної телехроніки, але вони нічого б не змінили... якби не його власна дружина. Викрадення Левка теж було поганою ідеєю, чесно зізнався Орест, але то був лише імпульс, і в результаті воно нічого не змінило...

Не знаю і знати не хочу, як виглядала я, слухаючи ці одкровення дітовбивці, але Тетянине лице ще довго буде являтися мені в нічних кошмарах. Бліде, ба навіть біле, позбавлене всіх зовнішніх емоцій, з очима, що із синіх стали чорними від жаху, і сльозами, що текли з її очей і теж здавалися чорними. Я бачила, що ця оповідь знесилює її просто на очах, куди сильніше, ніж мене, і підозрювала, що зараз у неї з цим потойбічним монстром є якийсь незримий зв’язок. Чи могла вона розірвати його за власним бажанням? Я почала сумніватися в цьому.

Та після чергової порції барвистих одкровень Таня не витримала.

— Ну все, годі, — прошипіла вона, важко дихаючи, й притулила долоню до лоба Михайла. — Тобі час забиратися з цього тіла. Для початку.

Орест презирливо захихотів.

— Дуже самовпевнено. Ти справді думаєш, що я тобі це дозволю?

— Ти забув спитати в хазяїна, — відповіла вона. І, нахилившись до обличчя мого чоловіка, прошепотіла — я почула це, незважаючи навіть на дощ:

— Борися, Михайле.

Його лице сіпнулося. Стиснені зуби ощирилися у гримасі надлюдського напруження. Таня притулила до його лоба й іншу руку, скрикнувши:

— Відчуваєш, Оресте? Він не хоче тебе! Ти більше не маєш над ним ніякої влади, тому забирайся у свій бісів будинок! Там твоє місце!

Від її мокрого одягу в повітря почав підніматися пар, вуста пішли тріщинами, а під очима залягли тіні кольору чорнозему. А що коїлося з Михасем, просто неможливо описати. Він то вигинався дугою так, ніби крізь нього пропустили електричний струм, то скрючувався, як ембріон у лоні матері, то просто крутився, як в’юн на пательні, хрипко викрикуючи прокляття із згадкою демонів, про яких при здоровому глузді анічогісінько не чув. З рота у нього йшла піна. Мені страшно було уявити, що б він зробив, будучи незв’язаним. І ще мені так хотілося обійняти його. Бо вже тоді, коли він почав звиватися і кричати, він поволі ставав моїм Михайлом. Я це відчула.

Усе закінчилося зненацька. Михайлів крик обірвався, і в цей самий момент позаду мене задзвеніло скло — вочевидь, вилетіла геть одна з шибок будинку. Я навіть не подивилася туди, не в змозі відірвати погляду від мого — тепер уже мого! — чоловіка. Він завмер, і я побачила, як до нього повертається його обличчя, як із рис йде та гострота, що надавала йому подібності до Ореста. Таня, важко дихаючи, почала зворотний відлік. Я точно не пригадую, на який рахунок він розімкнув повіки, але очі, що глянули на мене, були сірими зіницями мого Михася. У них більше не було зла.

— Привіт, дівчата, — прошепотів він.

Я впала горілиць на мокру землю і заридала.

Тетяна чекала цілих дві хвилини, а потім рвучко перевела мене у сидяче положення. Звідки вона лише сили брала — сама ж виглядала так, наче щойно фінішувала на забігу з перепонами.

— Годі, — суворо сказала вона. — Потім поплачеш. Ще далеко не все.

Я зробила над собою зусилля й перекрила краник, хоч це було ой як важко — бачачи нарешті справжнього, непідробного Михайла, я ладна була ревти цілу добу. От тільки користі від цього було б нуль. Таня мала рацію — ще дійсно не все. Жінка дії, що тут скажеш.

— Я можу його розв’язати? — схлипнувши востаннє, запиталася я. Таня ствердно кивнула.

— Так. Тепер так. Тільки до будинку наближатися не раджу. Принаймні поки все не завершиться.

— Мене туди тепер і бульдозером не затягнеш, — я допомогла Михайлу сісти. — Як ти, любий?

Могла б і не питати — і без того бачила, що він геть безсилий. Глянувши на мене, Михайло чомусь відвів погляд.

— Гірше, ніж будь-коли, Лі, — пробурмотів він ледь чутно і похитав головою. — Тим гірше, що більше згадую. І це надовго.

— Стривай-но, — я повернула голову до Тані. — Він що, все пам’ятає?

— Я не маю сили пояснювати Михайлові усе, що тут трапилося, наново, Аліно, — відповіла вона. — Вибач. Я залишила йому всі спогади. Так буде краще.

— Мати Божа... — Я здригнулася і заходилася розв’язувати дріт на Михайлових зап’ястках. Таня кивнула.

— Так. Але ми збережемо час. На черзі витягання машини з дна озера.

— Я зроблю це, — мовив раптом Михайло. Він попереджувально підняв щойно звільнену руку, ледь я відкрила рота, збираючись протестувати. — Не намагайся мене відмовити, Лі. По-перше, окрім мене цього ніхто не зробить. По-друге, це найменше, що я можу зробити зараз, після всього. По-третє, я бачив, де вона знаходиться...

— Що?

— Несуттєво, — він почав розплутувати вузол на своїх ногах. — Я знаю, що треба зробити. Бачу, у вас джип з лебідкою... Тим краще. Зараз я його піджену, а ти... просто переведи дух. — Він ощасливив мене тінню усмішки. — Якщо зможеш. Далі я впораюся сам.

Звівшись на рівні ноги, Михайло хитнувся, на кілька секунд притулився до стовбура берези, а потім непевними кроками рушив до гаража, обходячи ставок з іншого боку. Я стиснула руки так, що нігті до крові вп’ялися в долоні. Це допомогло мені втриматися і не кинутися за ним зараз же. Негайно.

— Спокійно, — сказала Тетяна, навіть не озираючись. Звісно, вона відчувала мій стан. — Твій Михайло все правильно робить. Зараз йому життєво необхідно чимось зайнятися, інакше він може просто збожеволіти. Так що хай іде. Нічого з ним більше не станеться — повір.

Я не відповіла. Просто мовчки дивилася, як повільно йшов Михась, як час від часу його заносило, як майже через кожні два метри він зупинявся — не інакше, щоб відпочити хоч трохи, щоб опанувати себе. Серце в мене рвалося на шматки, я була майже розтерзана поганими передчуттями, і полегшення, з яким я нарешті побачила, що Лерин джип котиться до нас розмоклою стежиною, виписуючи п’яні зиґзаґи, вдарило мені по ногах, неначе шабля. Я впала на коліна.

— Ти молишся?

— Ні. Я тільки... одну хвилинку. Мені погано стало. Ноги підкосилися. Я зараз...

— Добре. Пробач, що я так тисну, але... не маю вибору. Вставай, Лі. Не варто, щоб твій Михась ще й за тебе хвилювався.

— Так, звісно, — якось я таки підвелася й навіть спробувала бадьоро всміхнутися, але навряд чи спроба вдалася.

Михайло зупинив машину метрів за чотири від води. Вийшов із салону (точніше, ледь не випав), спираючись на борт, дістався до переднього бампера й нахилився над лебідкою. Схоже, розібрався швидко, бо натиснув якусь кнопку, й барабан почав обертатися, розмотуючи сталевий трос. Михайло показав нам великого пальця.

— Машина — звір. Зараз зробимо.

Я дуже сподівалася, що так і станеться, але щось усередині переконувало, що справа, подібна до нашої, навряд чи обійдеться без ускладнень. Тетяна теж виглядала стривоженою. Вона дивилася у бік будинку й замислено морщила лоба.

— Щось відчуваєш? — запитала я. Вона лише пересмикнула плечима.

— Не знаю. Не впевнена. Може, й нічого.

Михайло, між тим, уже відмотав кілька метрів троса, узявся за гачок на його кінці і поліз у воду. Господи, як же все це схоже на кошмарний сон. Вкотре за той недовгий час, що мій чоловік знову був самим собою, мені схотілося просто скочити у машину разом з ним і гайнути звідси назад до Києва, який вже не викликав у мене такої ядучої ненависті. Та я знала, що не зможу цього зробити, бо у відповідь на цю думку перед очима поставала та дівчинка у підвалі. І решта дітей. Рештки дітей. І знущальний, сповнений презирства голос Ореста. Ні, не можемо ми поїхати, залишивши все як є. Цю справу має бути завершено.

— Обережніше! — благально гукнула я до Михайла. Він лише кивнув, не озираючись. Усе ще ховає очі... Я знаю, про що він зараз думає. Вважає себе винним. У всьому. Незважаючи на все, що трапилося, він гадає, що мусить нести відповідальність за дії Ореста, бо визнає їх своїми, принаймні наполовину. Я цього не допущу. Першим ділом, щойно це закінчиться, поговорю з ним. Якщо закінчиться. Я зумію пояснити йому: у тому, що сталося, його вини немає. Хоч би цей клятий вилупок Орест провалився у пекло!

Ось Михайло зайшов у вируючу від дощу воду по пояс, потім по груди, нарешті пірнув. Відмотаний трос потягнувся слідом. Господи, допоможи, зроби так, щоб увесь цей жах скінчився швидше. Допоможи витягти машину, а далі ми вже самі, хай хоч яким важким і неприємним воно виявиться. Головне — витягти машину.

І, мабуть, Господь почув. Бо коли минули жахливо довгі дві хвилини, й мені почало здаватися, що я знову втратила чоловіка — і тепер уже точно назавжди, його голова виринула на поверхню.

— Є контакт! — крикнув він. — Зачепив!

У мене з душі одразу звалилася чи не половина усіх каменів. Чоловік погріб до берега, а я наблизилася до Тані, котра так і не поворухнулася.

— Михайло зачепив машину, — сказала я.

— Так, — вона неуважно кивнула. — Добре. Я чула.

Тетяна продовжувала дивитися на будинок, і мені цей її погляд зовсім не подобався. Я теж глянула туди. На мить здалося, що у темних вікнах замайоріло якесь могильно-зелене сяйво і відразу зникло, якщо було взагалі.

— Там щось відбувається?

Вона знову повела плечем у відповідь, та все ж після паузи мовила:

— Я не знаю, Аліно. Але точно можу сказати, що чим швидше ми закінчимо, тим краще.

— Ну це я й сама розумію. Сподіваюся, усе вийде.

— Я теж.

Михайло вже був на березі. Він практично навколішки доповз до лебідки й увімкнув її, а сам втомлено всівся поруч. Провислий трос почав натягуватися. Я уп’ялася у нього поглядом, заклинаючи не застрягнути й не обірватися. Ось він натягнувся, як товста чорна струна, і здається, щось дійсно почало здійматися з дна. Але одночасно з цим до озера потягло і наш джип.

— От падлюка, — лайнувся Михайло, якого бампер почав штовхати у спину. Він знову скочив на ноги й вимкнув лебідку. — Лі, будь ласка, принеси мені одну з тих колод, — чоловік махнув рукою в бік місця, де ми зазвичай смажили шашлики та копчені сосиски. Там лежало кілька дровеняк, які слугували нам сидіннями. — Треба підкласти під колесо, бо так діла не буде.

Я, як могла швидко, виконала наказ — діставшись до місця наших посиденьок, вхопила найбільше поліно, яке могла потягнути, й щосили пошкандибала з ним назад, бо страх, що охопив мене поруч із будинком, просто перехопив подих. Так маленька дитина боїться чудовиськ у темному кутку своєї кімнати... От тільки я знала напевно, що моє чудовиско насправді існує. Але обійшлося. Михайло запхав дровеняку під переднє колесо, і все почалося спочатку. Цього разу спроба виявилася більш вдалою. Коли барабан лебідки почав накручувати оберти, наближаючи до нас те, що до цього часу ховалося під водою, джип здибився, подібно до гордовитого мустанга, але залишився на місці.

— Аліно!

Я підійшла до Тетяни, яка за весь цей час так і не змінила своєї пози. Вона дивилась на будинок, як вартовий, що вивів на прогулянку смертельно небезпечного злочинця.

— Сталося те, чого я й боялася, — похмуро мовила вона, все ще не зводячи очей з дому.

— Що? Що ти відчуваєш?

— Він збирається матеріалізуватися. Орест.

— Як це? — не зрозуміла я.

Таня повернулася до мене.

— Він загнаний у кут, Аліно. Щойно Михайло закінчить, щойно ми витягнемо рештки Ореста з машини — він просто зникне, піде спочивати навіки. І тому зараз він збирається здійснити мас-енергетичний перехід, набути матеріальної форми і знищити нас фізично. Коротше кажучи, якщо ми не завадимо, він перетвориться на цілком справжнього бабая, який нас усіх з’їсть.

— О Господи, — пробурмотіла я. — Як же це можливо?

— Я тільки чула про такі випадки, — відповіла Таня, — та ніколи не стикалася. Але, поза усяким сумнівом, зараз відбувається саме це. Я не думала, що в нього вистачить сил для подібного. Схоже, він живиться енергією дітей.

— То що, все марно? — Я озирнулася на озеро, де червоний дах «Ниви» кривавою плямою проступив на темній поверхні води.

— Ні в якому разі. Продовжуйте. Незважаючи ні на що, — Таня раптом зірвалася з місця і рішуче закрокувала до будинку. Я кинулася за нею, як курча за квочкою, гукаючи навздогін:

— Стривай, куди це ти?

— Затримати його перетворення, наскільки зможу. Спробую перекрити йому енергетичні канали.

— До біса терміни! Ти що, збираєшся увійти в цей дім?

— Саме так.

— Та це ж справжнісіньке ідіотство!

— Так, — вона зупинилася на мить. — Але це єдине, що може зараз допомогти. Головне — не припиняйте тягнути. Щойно ви його витягнете — все зникне, тому хай Михайло поквапиться.

І вона попрямувала до будинку, ледь не бігцем — маленька принцеса, що за власним бажанням йде у печеру дракона. Я кілька разів вигукнула її ім’я, хоч зовсім не сподівалася, що вона повернеться чи принаймні озирнеться. Це вихопилося автоматично. Тетяна прийняла рішення, і мені залишалося лише погодитися з ним. Я завжди довіряла фахівцям у тих галузях, де сама нічогісінько не тямила. Михайло кепкував з мене через це, та я вважала за краще покластися на професіоналів. З такими думками я рушила назад, до чоловіка, який, стоячи біля джипу, стривожено визирав мене. Він крикнув мені щось запитальне, мабуть: «Куди це вона зібралася?», і я вже відкрила рота, щоби відповісти, що то її справа, а ми маємо якнайшвидше завершити свою власну. Аж тут почалося.

Я впевнена, що сигналом до початку бурі стало зникнення Тані в будинку. Раптом усе перетворилося на великий оскаженілий калейдоскоп, і я опинилася в його центрі. Небо вибухнуло громом, і під спалахи блискавок нас накрило такою зливою, що здивувався б навіть Ной. Почався справжнісінький шторм, сила якого зростала прямо пропорційно довжині змотаного лебідкою троса. Здійнявся вітер, і навколо нас загрозливо затріщали дерева. Тигра, який до цього оскаженіло гасав між нами, всіляко плутаючись під ногами, протяжно скрикнув, геть як людина, і забився під днище джипа, рятуючись від негоди. Ми з Михайлом ледве втримувалися на ногах, і, вчепившись одне в одного, спостерігали за кабіною «ниви», що черепашачими темпами, але все ж таки виповзала з води. Нашим залитим водою очам вона здавалася аморфною червоною плямою, яку жадібно облизували хвилі, не бажаючи відпускати свою давню здобич без боротьби. Будинок майже повністю зник за завісою дощу, крізь яку час від часу пробивалося миготіння якогось незрозумілого світла у його вікнах. В унісон із цією загадковою ілюмінацією під нашими ногами почала шалено пульсувати земля. Чи, можливо, це пульсував мій запалений мозок? І хиталася я не тому, що ґрунт вислизав у мене з-під ніг, а тому що ці самі ноги вже відмовлялися тримати мене? Я не була впевнена. Світ зійшовся на відкритій нашим очам частині кузова «ниви». Я вже бачила салон, схожий на великий, повний каламутної води акваріум, де примарно коливалися два людиноподібні силуети на передніх сидіннях. У мене забракло сил лишатися на місці. Я кинулася у ставок, і безтямно схопилася за задній бампер обома руками, марно намагаючись пришвидшити цей виснажливо повільний рух. Михайло крикнув мені щось, чого я не розчула за ревінням знавіснілої зливи, а потім, опинившись позаду мене, спробував відірвати мене від бампера. Йому це вдалося, але наступної миті я вирвалася з його обіймів й у два кроки підскочила до дверцят з боку водія. Неслухняні пальці вхопилися за брудну металеву ручку, смикнули її, зіслизнули, вхопилися знову, і нарешті з третьої спроби мені вдалося відчинити двері. Хвиля чорної смердючої рідини вихлюпнулась із салону просто мені на ноги, але я ледве це помітила.

Орест — вірніше, те, що від нього залишилося, — сидів за кермом і нагадував радше городнє опудало, аніж те, що колись було людиною... Та чи було? Його прогнилу грудну клітку перетягував пасок безпеки, але зараз я на це чхати хотіла. Я просто вчепилась руками у цю відразливу, розм’яклу масу і почала рвати її на себе, аж доки вона безформним шматом сморідної плоті не ляпнулася мені під ноги. І тоді з диким реготом я заходилася танцювати на цих рештках, вчавлюючи їх у пісок.

Лють заповнила мене по самісіньку маківку, не лишаючи місця для жодних інших почуттів. Відраза, огида, мораль — усе кудись зникло, розчинилося у крутому окропі скаженої ненависті, що крутила мене, знесилену, у цьому божевільному танку. «Я віддаю тебе землі, паскудо — слиз до слизу, бруд до бруду! Так, як ти на це заслужив!» — ця римована відхідна вила у мене в голові голодним псом. Ґрунт піді мною дибився, вигинався горбочками і гойдався так, ніби піді мною була спина велетенського слона, що несамовито вибивав гопака, але це вже не могло мене зупинити. Я зупинилася б, тільки померши. Одночасно з моїм найсильнішим стрибком дім утробно заревів, наче дідько з хворим шлунком, здригнувся, надсадно кашлянув, і з його вікон в усі боки водоспадом полетіло бите скло. Я заточилася і впала прямо на це зогниле місиво. І мене огорнула тиша. Припинився дощ, ущух вітер, земля більше не здригалася під нами, навіть лебідка замовкла — мабуть, її вимкнув Михайло. Я підняла голову, і кілька виснажливо довгих секунд мені ввижалося, що дім повільно осідає, так, ніби плавиться його фундамент, але чи то повітря коливалося переді мною, чи сльози застилали очі — чортів дім встояв. На жаль.

І тут я згадала, що Таня все ще там. О Господи, Боже, вона хоч жива?!

Я підвелася з місива розчавлених решток і наступної миті вже бігла до будинку, навіть не затримавшись біля Михайла, котрий, очманіло вирячивши очі, напівлежав між машинами. З ним тепер усе буде добре. А наша рятівниця, якщо вона вціліла, могла потребувати допомоги. Якщо вціліла... Я навіть уявити собі не могла, що ж відбувалося всередині, але здогадувалася, що це було куди страшніше бурі зовні. І я молилася, щоб їй пощастило, адже тільки везіння могло зберегти їй життя в замкнених нутрощах диявольського дому.

— Таню!

Будинок втратив свою лякаючу атмосферу — я більше не боялася його. Тепер це була сама лише бездушна цегла.

— Таню!!

І вона з’явилася — буквально випала з дверей, саме коли я простягнула до них руку. Її тендітна фігурка просто впала у мої обійми, але, оскільки я була не готова до цього, ми обидві повалилися у траву біля входу. Та я вже бачила — вона жива. Вкрита чимось схожим на попіл, з брудним обличчям, розідраною одежею й підсмаленим у деяких місцях волоссям. Але — жива!

— Аліно, — прохрипіла вона і зробила знак рукою, щоби я нахилилась до неї. Від цього жесту в мене впало серце. Тільки не це — невже вона все ж помирає? Ні, тільки не після всього. Це ж несправедливо!

Я нахилила голову до її вуст, боячись того, що вона збирається мені сказати.

— Аліно... — після паузи, що тривала цілу вічність, Таня прохрипіла: — Боюся, я змушена відмовити тобі у знижці.

Й підморгнула.

А я закинула голову до неба, яке рішуче відвойовувало у свинцевих загарбників свою природну голубінь... і, заливаючись сльозами, зареготала.

Тетяна / Епілог

От і все. Епілог. Для цих двох усе скінчилося. Та й не тільки для них. Ця перемога — новий рівень і для мене також. Не думала, що виявлюся здатною на таке... Що ж, ще один заслужений привід пишатися собою. Можна сказати, заслужений потом і кров’ю. Якби екстрасенсам давали державні нагороди, я була б уже кавалером ордена Слави.

Те, що сталося зі мною в цьому домі, відкрило повну міру моїх можливостей. Можливостей великих, майже безмежних. Що ж, з огляду на те, що я ненавиджу обмеження в будь-якому вигляді, це мене, безперечно, тішить.

Михайло і Аліна готові їхати звідси просто зараз. І я їх розумію. Вони зробили все, що могли. Михайло вже не хоче й думати ані про будинок, ані про покинуте десь у лісі авто. Щойно ми поховали те, що залишилося від Ореста, у викопаній Михайлом ямі. Аліна у цій церемонії участі не брала. Сказала, що радше відрубає собі руку, аніж добровільно кине на того монстра бодай грудку землі. Це також не важко зрозуміти. Про решту тіл подбаю особисто я — принаймні я обіцяю їм саме це. Я кажу, що повернуся сюди якнайшвидше з моїм знайомим священиком та кількома людьми, що зможуть швидко і без зайвого галасу організувати гідний похорон усім жертвам. Крізь пекельну втому на обличчях моєї пари проступає неабияке полегшення, і ось вони уже в машині. Я кидаю останній погляд на цей дім, що став справжнісіньким полем бою, і теж сідаю на заднє сидіння джипу.

Перш ніж завести двигун, Аліна повертає до мене голову, і дякує за все, що я для них зробила. Її голос тремтить і зривається, та у дзеркало заднього виду я бачу, як вона посміхається. Михайло підтверджує кожне слово дружини вагомим кивком, а потім теж бурмоче щось вдячне, ледь опираючись сну. З його колін на мене не мигаючи дивиться Тигра... здається, трохи підозріло?

Я майже щиро усміхаюся їм усім у відповідь, подумки відзначивши, наскільки легко мені здалося звикнути до цього тіла.

— Завжди до ваших послуг, — кажу я солоденьким голоском, а ручка кухонного ножа, завбачливо прихопленого з дому, акуратно опускається з рукава в мою долоню.

Я не збираюся дати їм виїхати за ворота.

Кінець