Бранці мороку

1. / Михайло / Бог креативу

— Ротація... — пробубонів я й опустив погляд на свої пальці, що мимоволі перетворилися на сплетіння якихось спітнілих коренів. — Так ось як це тепер називається. Що ж, дякую, що просвітив, Остапе.

— Михайле...

— А як на мене, старе формулювання більше відповідає дійсності. «Копняк під дупу» — чітко й змістовно. Не бачу сенсу прикрашати такі прості речі.

— Тебе ніхто не виганяє, — відчеканив Остап, підкреслюючи зміст цих слів виразним поглядом, що був до болю знайомим. Цей погляд неначе докоряв: «Як ти міг таке подумати?! Подивись у ці очі й спробуй лишень припустити, що вони брешуть!» Та зараз цим сірим буравчикам не вдалося пробитися крізь маску спокійної байдужості, яку я начепив і ретельно закріпив на обличчі, тому, зрештою, їх власник дещо пом’якшав.

— Я хочу, щоби ти вірно мене зрозумів, — єлейно мовив Остап. — Це закономірний процес. Ніщо на світі не вічне, Михайле. Про вино й оцет ти сам знаєш. Але ж я не ставлю питання руба, а лише пропоную найкращий з варіантів. Я пам’ятаю про твій стаж, про внесок у розвиток нашого каналу...

— Мій стаж розпочався, коли ти, Остапе, ще ходив у пелюшки, а ми, четверо дилетантів, створювали нашу аудиторію, транслюючи з піратських відеокасет фільми жахів по п’ятницях та Тінто Браса по суботах. Маю сумнів, що ти можеш пам’ятати це, бо тебе тут не було.

Остап стиснув губи, що вони аж побілили, і м’якість знову поступилася місцем повільному скам’янінню. Та я свідомо дратував його, бо вирішив для себе, що втрачати вже нічого. Я знав, до чого він веде.

— За ті п’ять років, що я керую цим каналом, він остаточно перетворився з миршавого транслятора дешевого кіномотлоху та нудних мистецьких читань на конкурентноспроможний проект, — повідомив він тоном суворого викладача. — Тепер у нас власне виробництво тематичних програм і серіалів, професійний рекламний відділ і не найгірші рейтинги. Я можу вважати це досягненням моїм і моєї команди, в яку ти поки що входиш. І все це завдяки ефективному керуванню, незважаючи на мій відносно молодий вік, котрий, схоже, не дає тобі спокою. Твоя проблема — у твоєму консерватизмі.

— Он як, — похитав головою я, знову попри бажання хруснувши пальцями. Залишатися спокійним ставало дедалі важче. Необхідність покірно сидіти перед цим молодиком із зовнішністю фотомоделі із штучно вибіленими пасмами волосся, вдягнутим у дорогий костюм від «Гуччі», й вислуховувати його повчальні нотації про те, що, мовляв, я застарий для своєї роботи, дратувала до нестями. А він це знав і напевно насолоджувався. Та я не збирався принижуватися настільки, щоби погоджуватися на його умови.

— Мабуть, ти маєш рацію, Остапе. Я консерватор. Бо завжди вважав, що головним доказом здатності виконувати певну роботу є виконання цієї роботи на найвищому рівні. У тебе є претензії до якості того, що я роблю?

— Я нічого не казав про якість. Досі ти був пристойним піар-директором.

— Тоді у чому ж річ?

— Михайле, — зітхнув Остап. — Річ у тому, що моїй команді життєво необхідне періодичне оновлення кадрів. Омолодження, я б сказав. Такою є моя тактика — ми нікого не звільняємо, якщо людина в змозі виконувати те, що від неї вимагається. Погодься, це щадна політика — розширювати штат, дозволяючи старим перевіреним спеціалістам продовжувати працювати разом з нами... дещо в іншому статусі. Нам потрібне вливання свіжої крові. Зрозумій це. На провідні посади мають приходити нові люди — молоді, талановиті, креативні...

Креативні. Я щиро зненавидів це слово, цю індульгенцію бездарності й несмаку, щойно воно з’явилося в нас, запозичене з англійської черговим невизнаним генієм «нової генерації». Ось тепер воно є, це чарівне слово, і будь-яка вульгарність, прикрившись ним, має право претендувати на унікальне авторське бачення. Будь-хто може просувати свої хворі фантазії як черговий «креатив», задихаючись від власної унікальності й незамінності. Мені ж уся ця «креативність» завжди нагадувала відоме вбрання Голого короля.

Отже, мене зсували.

— Я хочу запропонувати тобі іншу посаду, Михайле, — Остап нарешті поставив крапку над «і». — Саме тому, що ти чудовий професіонал і відчуваєш ритм нашої команди, я хочу, щоб ти й надалі працював разом із нами.

— Давай свою пропозицію, — безбарвно сказав я.

— Молодший менеджер нашого промовідділу.

Пальці розплелися і стиснулися в тугі кулаки, якими я б залюбки розтрощив своєму молодому шефові його вольову щелепу з ямочкою, що її він гордовито випинав за першої-ліпшої нагоди. А Остапів погляд був таким невинним, неначе той щойно запропонував мені якщо не підвищення, то принаймні рівноцінний обмін.

— Це непоганий варіант, Михайле. Зарплатня...

— Молодший менеджер? — пробелькотів я, не вірячи в те, що почув. — Ти пропонуєш мені молодшого менеджера після директорської посади?

— Якщо ти поміркуєш над цим, то зрозумієш, що ображатися тут немає причин, — запевнив Остап. — Посада піар-директора... це як у боксі чи футболі. Вона вимагає молодих і кровожерливих, здатних зубами видирати шматки м’яса з кров’ю. Я не хочу сказати нічого поганого про те, як ведеш справи ти, але час іде, Михайле. Змінюється все навколо, змінюються люди, змінюється й підхід до них. Ти представник старої школи, і це непогано, але нині час застосовувати інші схеми...

— Припини повторюватися, — сказав я, намагаючись не давати волі емоціям, хоча всередині все нуртувало. Я не підводив погляду, щоб не розгледіти за напускною серйозністю в очах цього шмаркача знущальних вогників. Якби я побачив їх, то, напевно, таки дав би йому в пику.

— Я просто хочу, щоб ти усвідомив це сам, — заявив Остап. — Не хочу тиснути на тебе. Я прихильник взаєморозуміння у колективі.

— Так, ми чудово розуміємо один одного, — просичав я. — Ми обидва знаємо, що я не пристану на твою жалюгідну пропозицію. Саме тому ти її робиш — щоб позбутися мене. Як позбувся Канішевського. Йому ти що запропонував? Чергувати на вахті?

— Заспокойся, Михайле. — Сучий син навіть не поворухнувся, сидів, незворушно дивлячись на мене, і, здається, навіть не дихав. — Ти верзеш дурниці.

— Справді? Тобто я маю покірно звільнити місце для чергового «мажора», навіть не з’ясувавши, чим він кращий за мене?

— Михайле, — Остап явно починав нервувати, — те, що ти працював на каналі майже від самого його створення, ще не означає, що я маю виправдовуватися чи узгоджувати з тобою вибір працівників. Ти дуже себе переоцінюєш. Рішення прийняте, і тобі залишається або погодитись на запропоновані умови, або...

— Або що? — я вирішив тиснути до останнього.

— Ти не хочеш полегшити мені завдання, так?

— Усього лише бажаю з’ясувати все до кінця.

— Що ж, будемо відверті. Я неупереджена людина. І для мене бути професіоналом — значить не зважати на дружні зв’язки та особисті відносини. На першому місці завжди має стояти проект. І якщо я зустрічаю когось, чий талант, на мою думку, піде на користь нашій справі, я без вагань беру цю людину і даю ту посаду, на яку вона заслуговує. Не бути снобом і давати шанс усім — це моє кредо. Зрештою, далеко не кожен має за дружину письменницю — авторку бестселерів. Обдарованій молоді потрібна допомога...

— Що ти сказав? — спантеличено перебив я його, втупивши нарешті погляд у його холодні очі. Такого аргументу я не чекав. Остапове лице знову набуло невинного виразу незайманої дівчини на прийомі в гінеколога.

— Ти ж хотів відвертості, Михайле? Ти маєш піти з цієї посади. Вона занадто розкішна для тебе. Але ти можеш залишитися в команді, а зарплатні молодшого менеджера буде цілком достатньо, враховуючи...

Я плюнув йому в обличчя.

2. / Аліна / Сумна звістка

— Ти пам’ятаєш Остапа? — похмуро спитав мене Михайло прямо з порога.

Звичайно, я пам’ятала Остапа. Замість голови — дупа, замість серця — велика дуля, мозок — як у колібрі і підступність — як у носатої мавпи з острова Борнео. Усе це я озвучила, не відриваючи погляду від монітору. Те, що чоловік з’явився вдома незвично рано — о дев’ятій вечора — мене трохи здивувало, але більше потішило. Я вже й забула, коли востаннє бачила його раніше опівночі. Однак наступні слова Михайла знищили цю радість ущент.

— Він звільнив мене.

— Як?!

Завжди не терпіла дурних питань, і ось маєш — у скрутну хвилину з вуст злетіло саме таке. Я спробувала виправитися.

— Себто на якій підставі?

— Саме про підставу і йдеться. Про дуже тупу підставу.

— Та поясни ти нарешті, що сталося? — Я зірвалася з крісла й підбігла до чоловіка, який все ще переминався з ноги на ногу на порозі мого кабінету, наче сирітка біля багатого дому. — Що...

— Я вже пояснив. Я — безробітний. Буду жити на утриманні дружини-письменниці. Принаймні поки що.

Очі мені полізли на лоба. Я не здивувалася б більше, якби наш кіт Тигра — товстий і смугастий тип, якого я обожнювала — раптом відірвався б від миски з їжею і обізвав мене нездарою.

— Михасю, я тебе дуже прошу — сядь нарешті й розкажи, як все було. Хочеш випити?

— А ти як гадаєш?

Я мовчки підійшла до бару — у мене в кабінеті так гонорово називався невеликий відділ у меблевій стінці, де стояли всілякі пляшки з алкоголем різної міцності — налила в коньячний келих горілки і подала чоловікові, який, врешті, сів, хоча від цього не став виглядати краще.

— Отже?

— Ну... — споліскуючи келих горілкою, почав Михайло, — мені сказали... Остап сказав, що я не досить креативний.

— Не досить що?..

— І що пора давати дорогу молоді — творчій та обдарованій. Що я можу лишитися на каналі молодшим менеджером, і...

Мені теж нестерпно захотілося випити. А ще — знести Остапові ті сідниці, які він носить на плечах.

— Він знав, що ти відмовишся.

— Звісно. На те й розраховував. Я спробував було з’ясувати усе до кінця, прояснити ситуацію, та наш друг Остап сказав, що я верзу нісенітниці.

— Верзти нісенітниці — твій професійний обов’язок.

— Дякую, люба.

— І ти завжди виконував його на «відмінно».

— Ще раз дякую. А як щодо тебе?

— А я плету нісенітниці на продаж у письмовому вигляді. Це суттєва різниця. Продовжуй.

— До речі, про письмо. Себто про писання. Мені пояснили, що, маючи таку багату та успішну дружину, я просто мушу звільнити місце, у яке вріс коренями за п’ятнадцять років, обдарованим, але бідним дітям, у яких немає таких жінок. Чорт забирай, я фактично створив це місце! Цей клятий канал! Я його породив, а він мене просто вбив...

— Боже.

Це все, на що мене вистачило. Я, звичайно, знала, що Остап Селезнюк — покидьок, яких світ не бачив, але такого від нього не чекала. Ніколи. Хто б пояснив мені, яке відношення має моя достатньо успішна кар’єра белетристки до роботи Михайла? Він — чудовий організатор, може прорекламувати будь-що, навіть кригу в Арктиці, і він на своєму місці. Він завжди був на своєму місці. Ця чортова студія не знайде кращого директора промовідділу й до індійської паски.

— Усе це так, люба, — сказав чоловік, коли мої емоції вщухли, — однак готуватися він почав заздалегідь. Те, що Остапа стосовно тебе жаба душить, я знав досить давно. Точкою відліку став нібито запоротий мною проект співпраці з польським телеканалом, якщо ти пригадуєш.

— Так, пригадую. Тільки не розумію, що там можна було запороти. Той проект — інвалід у зародку. Рахіт.

— Це була Остапова ідея...

— Хто б міг подумати!

— ...але відповідальність за провал він переклав на мене.

— Ну, він у нас чемпіон світу з перекладання відповідальності на інших людей, — я не втрималася і пішла й собі за горілкою. На моніторі засвітилася заставка — акуратний будиночок поміж дерев, на березі невеличкого ставка. Покинуті мною на середині дуже пристрасної любовної сцени герої вже, мабуть, поснули. — Це не новина. А що було потім?

— Нічого. Це була його єдина зачіпка. Перша й остання невдача, до того ж не моя. Але він нею філігранно скористався, — Михайло зітхнув. — І ось від сьогодні я вільний.

Я присіла біля крісла просто на підлогу і пильно глянула на Михася. Він був сірим — під колір свого костюма. Губи ніби попелом притрушені, безбарвні щоки та чоло... Якби я мала зброю, я б убила Остапа. Без вагань. І це не порожні слова. Ми були разом з Михайлом вже вісім років, і кожного наступного дня із цих років я любила його ще більше, ніж попереднього. І він теж любив мене. А ще — свою роботу. І тепер він виглядав так, ніби йому відрізали ногу без анестезії.

— Що ти збираєшся тепер робити, коханий?

— Не знаю. Я не знаю, Лі. — Колись, на зорі нашого знайомства, Михась назвав мене так, на китайський манер, і мені дуже сподобалося це скорочення. — Та впевнений в одному — я щось придумаю. Я не дозволю, щоб той нікчема вважав себе переможцем. У мене є друзі на «Аскольд-ТВ», і я...

— У вас, телевізійників, не буває друзів, — нечемно перебила я. — Ані на інших каналах, ані деінде. Втім, у письменників — теж. Але я не про це. Ти не думав трохи відпочити?

— Хочеш на море?

— Ні. Я хочу, щоб ти виконав нарешті ту обіцянку, яку дав мені сто один рік тому. Я хочу будинок за міс том. Свій дім. Окремий. Якомога далі від столиці. І якнайдалі від людей.

Чоловік подивився на мене згаслими очима.

— Я не проти, і ти це знаєш, але гроші...

— ...я щойно отримала. Надійшов переказ за мій останній роман, який обіцяє бути найуспішнішим з усіх.

— З Росії?

— Авжеж. Тепер з цього приводу чекаю на чергову розгромну статтю в «Літературці». Наші ура-патріоти вже збирають шпильки та каміння — те, що я заробляю творчістю гроші, зробило мене парією. Ну й дідько з ними. Я отримала чотири тисячі.

— Баксів?

— Та вже ж не рублів. І навіть не гривень. Якщо ще врахувати наші заощадження... Одним словом, на будиночок без надмірностей і подалі від Києва вистачить із головою... А я саме чимдалі й хочу... Михасю, — я благально зазирнула йому в обличчя, — ми ж завжди про це мріяли.

— Ти мріяла, — він усміхнувся, коротко і вимучено. — А я просто йшов у тебе на повідку.

— То піди ще раз. Обіцяю, це востаннє.

— Я тобі не вірю.

— І правильно робиш, але...

— Мені цього бракуватиме.

— Чого? Остапа-манкурта? Чи вогнів великого міста? І що вони тобі дали? Що доброго принесло тобі це місто? Воно використало тебе! Заковтнуло, пережувало і виплюнуло.

— Але я відчував себе потрібним. І я був тут щасливим.

— Так. І ще будеш. Я ж не кажу «назавжди». Поживемо якийсь рік у тиші, самі — тільки ти і я. Хтозна, може, тобі й сподобається. Якщо ж ні — сюди ми зможемо повернутися у будь-який час. Коли скажеш. І ти почнеш усе спочатку.

— А ти?

Я знизала плечима.

— Писати я можу де завгодно.

— Ти ніколи не любила це місто, правда ж, Лі?

— Правда. Зате я люблю тебе.

Михайло нахилився і міцно обійняв мене.

— Я плюнув Остапу в пику, — повідомив він. І я розплакалась.

— А він утерся і пішов у відділ кадрів? — припустила я крізь сльози.

— Ні. Пішов, не утираючись. Ти маєш рацію, Аліно — нам треба відпочити. Від усього. Трохи прийти до тями. Хочу відновити ясність думок, бо зараз усе наче в тумані. Ми переїдемо, куди забажаєш. Хоч на край світу.

— Ні, — я схлипнула і майже відразу ж усміхнулася. — Є хороші місця й дещо ближче.

3. / Михайло / Будинок у лісі

— Он він, той дім, — Альберт тицьнув товстим пальцем у лобове скло, звертаючи мою увагу на щось між деревами. Я подивився. Між стовбурів ялин і беріз дійсно помітив фарбовану золотими смугами сонця цегляну стіну й два темні прямокутники вікон на ній. Принаймні здалеку будівля виглядала досить пристойно, і це втішало, бо після названої Альбертом ціни, що видалася мені підозріло низькою, я очікував побачити хіба що добре збережену мазанку зі зручностями.

— Майже дісталися, — він підморгнув мені й загасив цигарку в затрамбованій фільтрами попільничці. Я нарешті почав відчувати солодке повітря цього дрімучого змішаного лісу.

— Кажеш, найближчі сусіди... — спитав я, не відриваючи погляду від будинку. Під’їзна доріжка, що півколом обгинала обгороджену заіржавілою рабицею ділянку, давала змогу роздивитися половину фасаду, і те, що я бачив, почало мені подобатися. Тепер уже і я відчув той ентузіазм, із яким Аліна примусила мене розпочати пошуки нашої нової резиденції з мого знайомого приватного ріелтера. Навіть з вікна машини я бачив, що будинок добротний. І виглядав він явно дорожчим за вісім тисяч американських грошей.

— За кілометр звідси, — відповів Альберт, вивертаючи кермо. — У тому хуторці з кількох хат, через який ми щойно проїхали. Отже, з сусідами у вас точно проблем не буде, гарантую.

— Це тішить, — пробурмотів я.

Ми під’їхали до будинку, й Альберт заглушив свій «сітроен» між його стіною й присипаним товстим шаром гілля і листя цегляним гаражем.

Краєм ока я помітив якийсь виблиск позаду, озирнувся і здивовано звів брови.

— Тут ще й озеро є?

— А хіба я не сказав? — Альберт пожував товстими губами. — Старішаю... Ну, тепер ти принаймні бачиш, що я нічого не прибрехав. Навіть навпаки.

Ми майже синхронно вилізли з машини. Випроставшись, я обіперся на дверцята і якусь мить нерухомо прислухався до лісової тиші, яку не порушувало, а навпаки — створювало витьохкування невидимих пташок та потріскування крон над головами. Чорт забирай, як давно я цього не відчував. Узагалі практично забув, коли востаннє стояв ось так посеред лісу, дихав киснем, а не загальнодоступною мрією токсикомана, і слухав звичайну тишу. Хіба що в дитинстві... На цьому місці почало здаватися, що й робота, й інші мої звичні щоденні цінності насправді не такі вже й вартісні. Як штучна позолота, яку сколупуєш нігтем з дешевої китайської цяцьки.

Альберт простежив за моїм поглядом, спрямованим до небесної тверді, й розплився в хитрій лискучій посмішці.

— Можеш навіть нічого не казати, Миханю. Ось він, момент істини — коли ти вириваєшся з того мурашника, перегризаєш ошийник, на якому він тебе тримав, і тікаєш на лоно природи, де тобі більше не доведеться нікуди бігти й нічого підписувати, окрім, звісно, паперів на будинок... Тільки тут і відчуваєш себе людиною, а не чортовою залізякою на побігеньках, чи не так? Тільки тут починаєш розуміти, що таке свобода...

— Облиш філософію. — Я ковзав поглядом по стіні будівлі, прискіпливо вишукуючи якісь критичні недоліки, що дозволили встановити таку смішну ціну, але окрім розбитого скла у вікні другого поверху, кількох вищерблених цеглин, моху на стінах та павутиння під дахом більше нічого не знайшов. Ріелтер казав, що всередині навіть меблі залишилися. Може, там усе наскрізь прогниле? — Ближче до тіла. Почни з того, що покажеш мені, що тут й до чого.

— Що ж, ходімо в будинок. Момент... — Альберт нахилився й вивудив з салону машини напхану паперами папку із шкірзамінника під крокодила, звірився з якимось аркушиком, а потім поважно рушив до входу. Я за ним.

— Загальна площа будинку сто двадцять квадратних метрів, — оголосив він, витяг в’язку ключів і встромив один у замкову щілину дверей з порепаною білою фарбою. — Усього три рівні.

— Тобто є підвал?

— Ага. Перший рівень — підвальне приміщення. Якщо бажаєш, можемо почати з нього.

— Краще залишимо це наостанок, — порадив я. Якщо нагорі все виявиться некондиційним, підвал уже не зробить погоди.

Замок довго не бажав відмикатися, але зрештою клацнув, і двері відчинилися з протяжним ниючим рипінням. Альберт по дорозі згадував, що дім довго стояв порожнім, тому підсвідомо я очікував, що всередині буде смердіти пліснявою й гниттям, а може, й сечею випадкових нічліжників, але ніздрі вловили лише незначний запах вогкості.

Ми увійшли у коротенький коридор з вицвілими шпалерами, обабіч якого було двоє дверей. Ті, що ліворуч, вели на порожню відкриту веранду, де плиткову підлогу вкривала нанесена вітром хвоя й пожовклі березові листочки. Праворуч виявилася кухня. Я зазирнув туди. Стара газова плитка, умивальник, полиця для посуду, брудні занавіски на вікнах і рясне павутиння у кутках. Біля дверей осів масивний старий холодильник. Дивно, що хазяї його не вивезли.

— Ходімо далі, — Альберт поплескав мене по плечі, якось вимушено всміхнувшись.

Коридор вивів нас у простору вітальню. В її центрі стояв доволі широкий стіл, вкритий від пилу білим простирадлом. Мабуть, тут обідали попередні господарі, бо кухня була для цього замалою. Біля стіни підіймалися на другий поверх запилені дерев’яні двомаршеві сходи. Ніякої непоправної руйнації я не помітив і тут — звичайний стан для оселі, в якій ніхто не жив декілька років. Косметичного ремонту було б цілком достатньо, щоби привести все до ладу.

— Ось тут практично готовий кабінет, — сказав Альберт і штовхнув одні з двох дверей праворуч. У цій кімнаті також були якісь меблі, зараз схожі на засніжені Гімалаї. Ріелтер стягнув простирадла, виявивши масивний письмовий стіл з поставленим на нього стільцем, книжкову шафу й кособоку тумбочку.

— Площа кімнати п’ятнадцять квадратів. За вікном просто-таки картина Шишкіна. Дуже сприяє натхненню — твоя дружина-письменниця має оцінити.

— За умови, що я вирішу придбати цей будинок.

— Я переконаний, що вирішиш, щойно ми закінчимо екскурсію, — запевнив ріелтер. Він потер пальцями скроню й поморщився. — Єдина річ, яка стримує столичних від купівлі подібних будинків — це відстань до їх улюбленого міста. Часто не наїздишся. Але для вас двох, як я зрозумів, сто кілометрів не є критичними.

— Саме так.

— Тоді це просто подарунок долі, Миханю. Знаєш, я сам залюбки втік би сюди, якби не дружина і бізнес. На жаль, вищезгадане унеможливлює ідилію, тому я й пропоную цей дім тобі, як найкращий з варіантів, що є в мене на даний момент. По старій дружбі.

— Я ціную це. Що далі?

— Санвузол, — Альберт відчинив двері поруч із кабінетом. — Сполучені ванна з туалетом. Схочеш відокремити — складеш стінку з цегли, та й усе. Вода є, я перевіряв.

Я зазирнув і сюди. Ванна біля стіни, майже цілі кахлі, унітаз у кутку, над ним півкругле віконце з матовим склом. Я наблизився до умивальника, відкрутив кран. Довго хрипіло й булькало, а потім з різким сичанням полилася вода — вірніше, щось густе й масне кольору дитячої несподіванки. Я озирнувся до Альберта. Той спостерігав за всім цим, важко притулившись до дверного косяка, й у відповідь лише знизав плечима.

— Злити з півгодини — і все буде в ажурі.

Я помітив, що його широке лице помітно зблідло, а на чолі виблискував піт.

— Ти у нормі? — запитав я. — Виглядаєш поганенько.

— Мабуть, клята мігрень, — пробурмотів він, схоже, дратуючись, що вона застала його саме зараз, за роботою. — Та чорт із нею. Ходімо далі.

Наступною на першому поверсі він продемонстрував мені велику залу, розміром приблизно з дві наші київські кімнати. Тут стояв широкий диван, тумба у кутку, на якій, цілком можливо, стояв телевізор, доки його не забрали господарі чи не поцупили випадкові перехожі, якщо такі тут бували. Але проти останнього свідчили відносні чистота й порядок у будинку.

— Можеш побудувати тут камін, якщо буде бажання, — довірливо порадив Альберт. — Або футбольне поле, — він радісно гигикнув над власним жартом, але одразу ж скривився і зітхнув. Та я вже не зважав на друзяку Альберта — мене хвилював цей дім. Щось у ньому було. Я дивився на кособокі прямокутники післяобіднього серпневого золота на підлозі й відчував, що будинок дійсно припав мені до душі. Їхав я сюди без особливої надії, десь на дев’яносто відсотків будучи впевненим, що відмовлюся від того непотребу, що його збирається втюхнути мені Альберт. Але зараз уже підозрював, що товстий пройда має всі шанси оформити купівлю. Я б не зміг визначити словами, у чому тут справа, але мав визнати: будинок викликав симпатію. У місці, куди не могли дотягнутися щупальці мегаполісу, я відчував, що хочу тут жити. Або хоча б спробувати.

Ми піднялися на другий поверх. Кожна сходинка рипіла під ногами у своїй власній тональності, але це не дратувало, навпаки, звук був якимсь домашнім. Я навіть здивувався таким геть не типовим для мене думкам. Щойно приїхав, а вже почуваюся як удома. Чи це подіяла відстань, що відділяла мене від міста, чи атмосфера самого котеджу — не знаю. Втім, захоплення я спробував приховати. Хай пройдисвіт відпрацьовує свій відсоток.

— Другий поверх мансардного типу, — прохекав Альберт, діставшись останньої сходинки й утерши хустинкою геть мокре чоло. Схоже, йому було зле. Я навіть почав тривожитись, чи не станеться з ним серцевого нападу вже зараз — надто блідим став товстун. Та він мою руку допомоги відштовхнув, вичавивши псевдобадьору посмішку.

— Отже, другий поверх, — пробулькав він і раптом торкнувся горла, неначе стримуючи нудоту. — Тут все... просто... Дві однакові спальні кімнати по двадцять квадратних метрів кожна... отам і отам. Та, що праворуч... — він тицьнув у її бік правою рукою, лівою затуливши рота, — має балкончик... Отам... Вибач.

Альберт кинувся униз сходами, важко спираючись на перила. Я тільки й устиг гукнути йому вслід:

— Не переймайся, я сам усе роздивлюся!

Та коли вхідні двері за ним грюкнули і я залишився наодинці з будинком, то відразу забув про Альберта. Я стояв на площадці другого поверху, поклавши руку на перила, й прислухався. Навіть тиша тут була затишною, вибачте за невимушений каламбур. Така буває тільки у рідній домівці, яку справді любиш, а не лише використовуєш для ночівлі між сеансами трудотерапії. Була тільки одна оселя, що викликала в мене схожі відчуття, давно знесена дідова хата в Івківцях, невеличкому селі під Прилуками. Проведені там роки дитинства були, без перебільшення, щасливими. І до чого ж атмосфера тієї глиняної халупки нагадувала тутешню теплу тишу! Начебто нічого спільного, але зараз, так само як і тоді, під час літнього гостювання в дідуся, я відчував себе вдома. І ще більше упевнився, що тут і буде наш новий дім. Мабуть, це любов з першого погляду.

Я ретельно обстежив увесь поверх, почавши із кімнати ліворуч від сходів. Світла, простора, із буянням зелені за вікном і вицвілими блакитними шпалерами. З меблів у цій кімнаті знаходилися невеличкий столик і дитяче двоярусне ліжко. Від погляду на нього серце раптом защеміло. Схоже, тут жили діти попередніх господарів...

«Тут могли б жити й мої діти» — зрадницька думка з’явилася в усій красі раніше, ніж я встиг її обірвати.

«Якби вони в нас були».

Я не хотів знову занурюватись у це й картати душу марними думами, а тим паче зараз, тому зосередився на внутрішньому стані приміщення. Він був зовсім непоганим. Шпалери взялися плямами й де-не-де здулися від вогкості, у вікні «дитячої» кімнати скло було висаджене, напевно, чиїмось каменем, на стелі з’явилися патьоки й щось схоже на грибок, а павуки облюбували майже кожен закуток. Але ніякого проваленого даху, гнилої підлоги чи дірок у стінах. Побачене не тягло на серйозні недоліки, тому я не міг узяти до тями, чому хазяї продають будинок так дешево. Не через саму ж лише відстань? Якби подібний дім стояв десь під Києвом, він коштував би аж ніяк не менше сорока тисяч, а тут, у Житомирській області, за нього просили усього лише вісім. Невже сто кілометрів у грошовому еквіваленті давали таку відчутну різницю?..

Інша спальня була навпроти дитячої, по інший бік сходів, а між ними вмістилися ще один суміщений санвузол і досить простора комора — звичайно, порожня. Я оглянув їх побіжно, а потім рушив у цю останню кімнату. Там виявилося величезне ліжко, досить пристойне і явно не з дешевих. Узагалі дивно, чому всі ці меблі, стан яких був більш ніж задовільним, залишили тут. Якщо відняти їх приблизну вартість від загальної ціни, то цифра ставала геть символічною. Ще більш дивним було те, що їх досі ніхто не вкрав.

А ще тут дійсно був балкон, про який устиг згадати ріелтер. Не маючи зауважень до стану кімнати, я вийшов туди оцінити краєвид. Той справді милував око. Навколо будинку вохристі стовбури вічнозелених сосен чергувалися з крейдяними палицями беріз, кучері яких уже почали насичуватись жовтим у передчутті відносно далекої осені. Ліворуч, з боку парадного входу, виблискувало те саме озерце, яке я помітив ще з машини. Не надто велике, на дальньому березі облямоване чагарниками, немов зеленим волоссям. Озеро видавалося велетенським шматом дзеркала, яке хтось поклав там, щоб дерева могли милуватися у ньому власною стрункістю.

Пейзаж псував хіба що Альберт, котрий зігнувся навпіл біля одного із товстих соснових стовбурів — схоже, він щойно позбувся свого обіду. Я гукнув його. Він озирнувся, і, хоча на обличчі відбивалися сором і ніяковість, колір його став значно природнішим.

— Сучі торгаші, — голосно вилаявся він. — Мабуть, таки отруївся тим чортовим хот-догом.

— Я ж казав тобі, що не варто було їсти те страхіття.

— Твоя правда. От сволота... Ну нічого. Наступного разу я там проїздитиму з санепіднаглядом. — Він раптом спохопився, що досі «при виконанні» й має, теоретично, рекламувати мені будинок. — То як, Михайле, ти вже все роздивився?

— Так, — нейтрально кивнув я.

— А цей вид? Ти тільки поглянь, що за вид! — Альберт широко розкинув руки, неначе намагаючись обійняти всю цю пишноту природи як якусь дебелу жіночку. — Чи часто тобі доводилося милуватися подібним? А тепер уяви, що цю картину ти можеш щодня бачити з вікна власної оселі! Бачити й усвідомлювати, що вона твоя!

— Дуже гарно, — погодився я, обіпершись на перила. — І дуже дивно, що ця краса могла комусь набриднути. Хто жив тут раніше?

— Чесно кажучи, не маю уявлення, — мляво відказав Альберт після кількасекундної паузи. Я витріщився на нього.

— Тобто? А за чиїм же дорученням ти продаєш будинок?

— За дорученням рідної держави. Нині вона є його власником.

— Не розумію. — Я дійсно мало що зрозумів. Альберт зітхнув.

— Михайле, цей дім разом з прилеглою територією — виморочне майно. Ким би й де б не були його хазяї — зараз вони визнані зниклими безвісти в судовому порядку, бо вже четвертий рік тут ніхто не живе. А тому нинішнім хазяїном є держава. Решта мене мало цікавить.

Альбертове пояснення мені не дуже сподобалося.

— Чорт забирай, чому ти мені відразу цього не сказав?

— Слухай, чого ти хвилюєшся? — округлив очі ріелтер у щирому дитячому нерозумінні. — Це ж зараз на кожному кроці — хазяї кидають старе житло, отримавши вигідніший варіант у столиці, або й узагалі їдуть з країни, і в них бракує часу і нервів на бюрократичні процедури. От воно й стоїть, доки якийсь сільський виконком не переоформлює його на себе в зв’язку з відсутністю господарів. А в мене у цій сфері є певні знайомства у кількох областях, тому маю змогу отримувати інформацію з перших рук про найкращі позиції. Не надурняк, звісна річ. Вони не бажають морочитися з цим, а я бажаю — от і вся система. Так що нічого надзвичайного. А ти про що подумав? — вишкірився раптом він. — Що якийсь психопат вирізав господарів? — Тут товстун знову загигикав, і мені захотілося чимось у нього пожбурити.

— Я просто не люблю напівправди, Альберте. Будь-яка шара має якийсь підступ. А це місце занадто гарне, щоб отак просто його покинути, тобі не здається?

— Миханю, що ми можемо знати про тих, хто тут жив? — розвів руками той. — А якщо цей господар одного дня зірвав джекпот Національної лотереї? Чи, може, стара тітка Софа заповіла його дружині квартиру на Брайтон-Біч? Усе на світі відносне, друже мій, тож раджу не забивати голову дурницями. Тобі подобається будинок?

— Так, — зізнався я.

— Ну то в чому проблема?

Може, ніякої проблеми дійсно не було. Я уявив собі реакцію Аліни на таку мальовничість, і ця думка допомогла мені остаточно зважитись. Дружина завжди мріяла саме про подібне місце — у лісі, на свіжому повітрі, і без жодної людини навколо у радіусі як мінімум довжини футбольного поля. Постійні літературні вечірки й світські прийоми, казала вона, почали викликати стійку алергію на людство. Що ж, це було не найгірше місце для єднання з природою і непогана схованка від роду людського для нас обох.

— Давай наостанок оглянемо підвал, — сказав я. — Я обіцяв Аліні повернутися до завершення чергової елітної гулянки, на яку її затягли.

— У твоєму голосі я чую згоду? — повеселішав Альберт.

— Якщо тільки у підвалі не зберігається гора трупів.

— Ні. Я ніколи не пропонував би тобі нічого подібного, друже. Чекаю тебе унизу, — і товстун підтюпцем рушив до входу. Я теж пішов з балкона.

Мені здалося, що будинок також радіє моєму рішенню.

4. / Аліна / На прийомі

Мені пекельно не хотілося туди йти. Часи, коли я попискувала від захвату, передчуваючи черговий шмат безкоштовного паблісіті, минули років сім тому — якщо взагалі були. Зараз же цей прийом означав для мене лише одне — нудьгу, зелену, як молода капуста. Ті самі обличчя, ті самі промови, усмішки, фальшиві, мов циганське золото, і такої ж щирості компліменти. Крім того, я погано переносила юрбу, а юрбою для мене ставала будь-яка компанія більше трьох чоловік. І найголовніше — зі мною не було Михайла. Із ним усе це пройшло б легше. Він умів підбадьорити мене лише своєю присутністю, умів усміхнутися так, що навіть безглузде торохтіння дружин олігархів, які зроду не тримали в руках нічого, окрім кредитної картки та журналу «Космополітен», починало здаватися якщо не милим, то цілком стерпним. А його коментарі, підкреслено серйозно проголошені за келихом якого-небудь коктейлю Молотова, незмінно вражали своєю оригінальністю, іронією, а деколи — нищівним, але обґрунтованим сарказмом. Так, із ним мені було б легше. Але... маємо те, що маємо, і в сухому залишку у нас — величезна зала для прийомів, орендована в Будинку вчителя за смішні гроші, сам прийом — на честь відкриття української філії відомого російського видавництва, і величезна купа людей, цілий мурашник — автори, видавці, газетярі, радіо, телебачення... Усі, в кого вільні руки, п’ють та жують з таким зосередженим виглядом, ніби це дійство тягне на Нобелівську премію. Або бодай на медаль. А мені нудно. Так, я знаю, що мусила прийти сюди — врешті-решт, саме це видавництво мене друкує. Утримує мене. І я прийшла. Тоді чому ж до багатьох речей я виявилася просто не готова? Адже вони не в дивину мені, усі ці розмови, промови, тости, ділові пропозиції, ретельно замасковані під світські плітки — то чому мені так зле? Михась обіцяв приїхати та підтримати мене, якщо встигне — але я не надто на це покладалася. Він подався далеко за місто, на оглядини омріяного мною будинку, і я дуже сподівалася, що у нього все вийде. Нехай привезе мені добрі вісті, а на цій вечірці може й зовсім не з’являтися. Я перетерплю. Все, що завгодно, навіть...

Мій погляд упав на дальній кінець довгого столу, і я зрозуміла, що поквапилася, говорячи «все, що завгодно». Бо там із келихом шампанського і двома живими підпорками біля довгих, як у мавпи, рук, стояло те, що я витерпіти не змогла. То був Остап. Якось я зовсім випустила з уваги, що такий стовідсотково світський лев не зможе проігнорувати цей променад... Праворуч від нього скромно тушувалася його жінка, Ірина здається, — низенька, повненька, але загалом дуже мила — якщо стерти вираз приреченої покірності з її білого личка. Чоловік явно привчав її до регулярних виходів у світ. Ліворуч же звивалося в’юном щось худеньке, штучно-руденьке і шалено юне. Я запідозрила, що це той самий молодий і обдарований бог креативу, в жертву якому принесли мого чоловіка, але найгірше було ще попереду. Я не встигла відвести очі, як вертляве дитя впіймало мій позирк і, штовхнувши Остапа в бік, посунуло на мене з невідворотністю долі. Якусь мить повагавшись, Остап та Ірина потупцяли за ним, практично слід у слід.

— От лайно, — вилаялась я крізь зуби і завертіла головою, шукаючи можливість для відступу. Не тому, що я боялася Остапа — ні, я іншого боялася. Що дійде до бійки. Мене аж тіпало від бажання запустити нарощені спеціально для цього прийому в салоні краси акрилові нігті в очниці Остапа. Але я не могла дозволити собі таку розкіш. Не тут і не зараз. Не на очах у моїх видавців, з якими я вже встигла люб’язно поспілкуватися і для яких була одною з принад цього вечора. А такий скандал не додасть мені популярності. Мій імідж — тонка, розумна, вихована особа, письменниця, що творить інтелігентні речі для інтелектуально розвинених жінок, дідько б його вхопив, той імідж! Як він псує задоволення! Я ще раз озирнулася і впевнилася, що відступати нікуди — позаду Москва, в усіх значеннях цієї безсмертної фрази. Що ж, тоді — в бій. Деколи слово сильніше за зброю — чи мені цього не знати?

— Боже правий, — сказала я, відкашлявшись, щойно колишній начальник Михася та його міні-почет наблизилися на потрібну відстань, — та це ж ніхто інший, як Остап Селезнюк! Шановні телеглядачі, сьогодні передача «У світі тварин» познайомить вас із дуже цікавими мешканцями саван, а саме: з гієнами. Я собі, грішна, думаю, що воно смердить, а то ти до нас зазирнув на гостину! Як ся маєш, Остапе? Усе ще харчуєшся падлом?

— Сподіваюся, — Остап підібрався і навіщось обійняв свою Ірину — так, ніби збирався врятувати від моїх зазіхань чи то її фальшиве смарагдове кольє, чи її потрійне підборіддя, — ти здатна триматися, як цивілізована людина.

— Гієни, — радісно оголосила я невеличкій (чоловік сім) юрбі, що негайно зібралася навколо мене, безпомилково вловивши запах крові та скандалу, — маловивчені тварини. Їхні звички й досі заводять учених у глухий кут. Але гієнам, як ви всі добре розумієте, на це начхати! Боротьба за виживання набирає в їхніх зграях страхітливих форм. До того ж...

— Негайно припини, — прошипів Остап, як гаспид, що замість яду плюється звичайною слиною. — Краще подбай про свого альфонса. Він ще нескоро знайде собі порядну роботу! Ходімо, люба. — Він схопив дружину за руку і вже хотів ушитися, як робив завжди, опинившись в епіцентрі конфлікту, але було надто пізно. Я не збиралася відпускати його так просто. Цей телемачо прийшов сюди пообертатися в милому його серцю вищому світі й послухати перехресні плітки — ну то зараз сам стане їх героєм. Сіре лице Михайла досі стояло в мене перед очима, а у вухах набатом лунало «Я відчував себе потрібним, Лі». Я прагнула помсти. А блискучі очі гостей, що згуртувалися навколо нас, прагнули продовження, байдуже з чийого боку, тому я залюбки пішла їм назустріч.

— Скажи-но, Остапе, — мовила я, понизивши голос до тієї інтимності, що привертає до себе увагу більше, ніж крик, — ти вже позбувся шкідливої звички трахати своїх секретарок? Ти б собі свинцеві штани замовив чи що. І ширинку запаяв. Бо розориш рідний канал. За три роки — дві декретні відпустки і один лікарняний через невдалий аборт, куди воно годиться?! Суцільні збитки для соцстраху, плюс твоя підмочена репутація. Чи тебе це не хвилює?!

Під час мого спічу бідака Остап продемонстрував на своєму обличчі увесь спектр веселки плюс кілька запозичених кольорів. Ситуацію ускладнювала Ірина, яка слухала мене із жадібністю неофіта і також сильно мінялася в лиці.

— Це все плітки, — пробурмотів нарешті Остап. — З твого боку це ницо. Дешева помста за Михайла. Та я ніколи...

— Помста не буває дешевою чи дорогою, Остапчику. Вона або є, або її немає. А щодо ницості... тобі видніше. Ти винайшов ницість. Ось тільки... а як назвати мужика, котрий кидає буквально під парканом неповнолітню дівчину, що стікає кров’ю, бо зробила від нього кримінальний аборт?! Далекоглядний? Обережний? Принциповий, трясця твоїй мамі?! Як?!

— Остапе, ти знаєш, про що вона говорить?

«Вона» — це я. Голос Ірини тремтів, а на очах бриніли сльози, але мені не було шкода її. Я не могла жаліти жінку, яка добровільно вийшла заміж за Остапа.

— Вона п’яна. І сама не тямить, що верзе, — зібравши залишки того, що у нормальних людей зветься гідністю, Остап висунув уперед підборіддя — я ледве не порізалася.

— Я ненавиджу Київ, Остапе. Терпіти його не можу. Але одну річ у ньому я все ж люблю. І знаєш яку? Київ — це велике село. Тут усі про всіх усе знають. А я, до того ж, збираю плітки — це ти вірно зауважив. Становище зобов’язує. Однак диму без вогню не буває. Один раз — просто випадок, другий — збіг обставин, третій — закономірність, чи не так?

— Вибачте, — креативне дитя, про яке я, каюся, зовсім забула, виступило вперед і простягнуло мені руку. — Нас не познайомили. Мене звуть Арсен, і я...

— Я знаю, хто ти. Ти — той, хто позбавив роботи мого чоловіка. Тому забирайся звідси і не псуй дорослим тьотям та дядям втіху від світської бесіди. Я ще не все сказала.

— Ваш чоловік — учорашній день, — упевнено заявив Арсен. — Навіть позавчорашній. В усіх сенсах цього слова. А я можу стати вам у пригоді, — і він масляно всміхнувся. Якби я не була така зла, то неодмінно б розреготалася. Схоже, цей тінейджер клинці до мене підбиває!

— І як саме?

— Ми можемо поговорити про це віч-на-віч?

— Ні. Але я можу тебе всиновити, хлопчику. Хочеш? А тоді на цілком законних підставах поставлю тебе в куток. Хто тебе навчив перебивати дорослих?

— Сам навчився. Тому й обійняв хорошу посаду. Я взагалі багато чого вмію, — багатозначно мовив Арсен. Я зловтішно пирхнула, помітивши, як люто блискає очима Остап на свого нового цінного співробітника. Хороший піар-директор, нічого не скажеш — замість загасити конфлікт, навпаки, підкинув лайна. Чудова реклама їх каналу для десятка сторонніх вух.

— Не сумніваюся. І вірю всім серцем, що твій бос скоро відчує твоє вміння на собі. Я ще погуляю на поминках вашого каналу, неодмінно під баян. А в очікуванні цього світлого дня продовжимо розмову про Раїсу. Так же її звали, твою останню пасію, Остапе? Раєчка.

Сімнадцятирічна дівчинка, яка вирішила краще скалічити себе назавжди, аніж мати від тебе дитину. Що ж, як жінка жінку, я її розумію.

— Та хто б говорив! — викривив рота Остап. — Тобі вже під сорок, Аліно, а дітей немає, як не було! Хто з вас безплідний, ти чи Михась?

— Ніхто, крім нашої розмови. — Сучий син знав, куди бити, але я була готова до цього, і лише трохи стиснула ліву руку, щоб опанувати себе. Дивно було б чекати, що Остап не скористається моєю ахіллесовою п’ятою і без опору, спокійно дозволить знищувати якщо не його самого, то його шлюб — точно. — Це моя принципова позиція. Від часу знайомства з тобою мені почали снитися страхіття, що мій син виростає і стає твоїм двійником. Таке важко витримати. Остапе, а чи відомо тобі, що секс з неповнолітніми — карний злочин?!

Глядачі задоволено загомоніли. Моя жертва налилася кров’ю від п’ят до самої маківки.

— Ах ти ж сучко! Ти, трясця тобі...

— Що тут відбувається? — пролунав спокійний голос.

— Михасю! — Я озирнулася і аж скрикнула від радості, — ти вже тут! Пам’ятаєш Остапа?

— Ні, — кліпнув очима мій чоловік. — А хто це?

— Не має значення.

— Гаразд, — Михайло холодно оглянув Остапа, зневажливо — Арсена і трохи здивовано — Ірину, що знесилено і беззвучно ворушила білими мов крейда вустами, водночас відштовхуючи руку чоловіка від свого стегна. — Тоді можна тебе на хвилиночку?

— Якщо встигнеш.

Чоловік скупо всміхнувся на наш давній домашній жарт, і ми вийшли з невеликого кола вдячних глядачів, що готові були вибухнути оплесками, до відносно вільної від людей стіни з гіпсовим барельєфом Івана Франка, зупинившись прямо під вусами Каменяра.

— Чудово виглядаєш, Лі.

— Брехня, але спасибі. — Про свій вигляд після чергової згадки про те, що я не можу мати дітей, мені відомо все. Здається, Михайло, зрозумів, про що йшлося, або встиг щось таке почути, бо співчутливо кивнув.

— Сильно він тебе дістав?

— Пусте. Я його перша зачепила.

— Не варто було, Аліно. Думаєш, до нього дійде?

— Думаю, він буде озиратися, йдучи додому поночі. Поки що мені цього досить. Михасю... ну, як?

— Що — як, люба?

— Михайле!

— Я тут.

Я завмерла, не сміючи вірити своєму щастю. Чоловік поводився так завжди, коли хотів зробити мені сюрприз — довершений сюрприз, а не лише планував його. Він незмінно дражнив мене, удаючи, що не тямить, про що йдеться. Його забавляло моє нетерпіння, а мене — його невинні очі. І ось тепер... це може означати лише одне.

— Усе добре?

— Доповідаю: більш ніж добре. Чудово, я б сказав. Цей дім — диво, справжнє диво, Лі. Він — наш, розумієш? Я це відчуваю. Відразу відчув, щойно відчинив двері. Все найголовніше там є — вода, газ, навіть меблі. Два поверхи, є прекрасна кімната для твого кабінету, і... — він зам’явся.

— І що?

— І достатня кількість інших кімнат. Він просторий, а краєвиди... Пейзажі за вікном — це просто щось. Навіть озерце поруч, надзвичайно гарне. Шкодую, що я не художник... Ага — ще сусіди, Лі!

— Які сусіди?

— Ніяких, — підморгнув він мені, усміхнувшись. — Найближчий хуторець за кілометр від нас. Там нікого немає. Нікого не буде, тільки ти, я і тиша. Господи, я сам не вірю, що цей будинок — наш. Не думав, що так захоплюся. Нарешті!

— Ти вже купив його?!

— Ні. Тобто так. Я дав Альберту аванс, а завтра ми підпишемо договір купівлі-продажу. Ти мені вір, Аліно. Ти не пожалкуєш, клянуся. Там ще треба зробити косметичний ремонт — якщо напружуся, то впораюся за два тижні, а решту несуттєвих дрібниць зможемо підмарафетити, як заселимось. Ти поки що побудеш у Києві, закінчиш той свій роман, а я все зроблю як слід. Згода?

— Я бачу, ти все вже спланував, — повільно проказала я, ненавидячи себе за капризні нотки, що раптом прослизнули у цій фразі. Я абсолютно не мала на що скаржитися. Ось переді мною стоїть чоловік, якого я кохаю, і простягає мені мою мрію на таці з блакитним обідком. Чим я незадоволена? Я не розуміла цього, але добре помітила, як від моїх слів витягнулося обличчя Михася, і відчула себе негідницею.

— Я гадав, ти зрадієш, — холодно мовив чоловік, перш ніж я встигла вибачитися. — Просто хотів, щоб ти заїхала у готове житло без запаху вогкості й плісняви.

Я кивнула і обійняла його, на мить сховавши обличчя в нього на плечі.

— Вибач. Я дуже рада, любий. Давай так і зробимо. Це досить далеко від Києва?

— Достатньо, — у голосі Михайла забриніла відлига. — Під сто кілометрів у житомирському напрямку. І коштує він разом з ділянкою у двадцять соток усього нічого — коли скажу, ти не повіриш. Сам не вірив, доки не переконався... Я винний товстому щонайменше пляшку віскі за прекрасний варіант.

Повз нас, ледь тягнучи ноги, наче розбитий паралічем, проповз Остап — Ірини поруч з ним я не зауважила — і прошипів у мій бік щось на кшталт «Горіти тобі в пеклі!». Деколи телевізійники говорять дуже образно, хмикнула я у відповідь, а потім викинула його з голови й дозволила думкам остаточно перемкнутися на те, про що мріяла все життя.

З цими ж думками я засинала у темряві, у нашому ліжку, обмінявшись із чоловіком порціями взаємної любові. Зараз він спав, а я притиснулася до його теплого боку й уявляла собі будинок десь там, далеко, у глибинах нічного лісу. Будинок, що відтепер був нашим. Потім очі остаточно зімкнулися, а Михайлові описи ожили, матеріалізувалися, підхопили й понесли мене туди, де чекало те, чого я досі ніколи не мала — свій дім.

Мій дім. Моя мрія.

5. / Михайло / Спогади

На тому вечорі я ненавмисне збрехав Аліні — якщо напружитися, то впоратися з косметичним ремонтом можна було за три-чотири дні. Але напружуватися не хотілося. Буквально все в цьому місці — повітря, тиша й на диво лагідне сонечко, що однаково рішуче пробивалося крізь верхівки дерев і вранці, й увечері — протестували проти будь-якого надриву. Тому я взявся за справу неспішно й розсудливо.

Щонайперше замінив скло у вікні дитячої кімнати на другому поверсі привезеним з Києва шматком — розмір я про всяк випадок зняв ще за перших відвідин будинку разом з Альбертом півтора тижня тому. Потім за якісь три години обдер шпалери в усьому домі, а отримані кілька мішків паперу витяг надвір і спалив. Ми з дружиною були прихильниками фарбованих стін, а в цьому будинку сам Бог велів дати волю творчій фантазії. Необхідні фарби, грунтівки, клеї, пензлі, валики та інший реманент зайняли увесь багажник мого старенького «рено 25» плюс невеличкий двоколісний причіп, який нарешті повністю виправдав своє придбання. Я привіз усе, що тільки могло знадобитися мені для перетворення цього покинутого котеджу на затишне сімейне гніздечко.

Хазяїн, що звів цей будинок, знав свою справу. Я виявив, що мені навіть не доведеться вирівнювати стіни під фарбування — вони були майже бездоганно рівними. Лише в двох чи трьох місцях знайшлися дрібні сколи й тріщини, але зашпаклювати їх було справою кількох хвилин. Таким чином, по обіді, близько четвертої, я вже мав повністю голі стіни по всьому домі, а до восьмої вечора вони були успішно вкриті емульсійною ґрунтівкою. Я ж із ниючою спиною, важкою головою і двома пляшками пива розташувався надворі, де запалив багаття, збираючись засмажити загорнуті мені Аліною мисливські ковбаски.

Лише зараз я відкрив справжній сенс слова «блаженство». Це коли сидиш на розкладному стільчику на лісовій галявині, яка входить у твою власну ділянку, біля власного ж двоповерхового будиночку, відчуваєш обличчям жар від вогнища, котре плюється в небо міріадами метеликів-жаринок, п’єш тепле, але все одно надзвичайно смачне після вдало виконаної роботи пиво, заїдаєш його ковбасками із смаком диму та слухаєш вечірню пісню якоїсь заливистої птахи. Навкруги ані душі. Цю порожнечу дуже повільно огортають медові літні сутінки, а все це вкупі свавільно бере тебе — та й очищує зсередини, розчиняє увесь негатив, як розпечена сковорідка шматочок масла. Куди й діваються образи, зневага, злість, невдоволення собою й навколишнім світом, розчарування, біль і просто безпідставний смуток. Все це неначе тане, виливається у цей вогонь, щоби потім зграйкою нешкідливих вогненних цяток злетіти в бездонне вечірнє небо. А всю твою розслаблену й розморену свідомість сповнюють лише приємні спогади...

Аліна увійшла до мого життя у дев’яносто сьомому. Я навіть запам’ятав точну дату — чотирнадцятого жовтня. Тоді я працював на каналі завідувачем відділу програм і випуску, і в цей день мій відділ ледве не вляпався в халепу. Увечері мав стартувати наш новий проект — півгодинна програма «Маю думку», в якій ми збиралися в прямому ефірі зіштовхувати лобами двох абсолютно різнопланових гостей, примушуючи їх дискутувати на певні відсторонені теми. Першою парою мали стати відомий нейрохірург та не менш відома вітчизняна рок-зірка, а тема нинішньої дискусії звучала так: «Чи легко бути відомим?». Це шоу ми вигадали разом з Катериною Радченко, моєю вірною заступницею, котра кількома роками по тому першою не змогла знести пришестя Остапа Селезнюка на роль Великого Боса і звільнилася. Ну а до того ми з нею були чудовою командою. Ця мініатюрна, підстрижена під Мірей Матьє жіночка була просто незамінною, яку б справу їй не доручили. Швидкість, з якою Катерина виконувала роботу, вражала, і я завжди підозрював, що вона почасти телепат. Напевно, саме це дозволяло їй розуміти мене з півслова, а також постійно бути в курсі всіх новин — як хороших, так і поганих. Тому саме вона й повідомила мені о пів на п’яту — рівно за годину до запланованого ефіру — що нейрохірург абсолютно точно не прийде на програму, бо в нього терміновий виклик на операцію.

Я саме інструктував нашого блондинистого красеня-ведучого, Влада Костровського, стосовно тактики поведінки з шановними гостями, хоча з тим досвідом проведення випусків новин та політичних шоу, який він мав за плечима, Влад сам міг повчати кого завгодно. Та все одно терпляче вислуховував мої інструкції, коли до студії увійшла Катерина й незворушно видала нам цю вбивчу новину. Ми заклякли.

Влад отямився першим, заявивши, що не збирається провести півгодини сам-на-сам з вітчизняним варіантом Міка Джаггера, бо зовсім не є його палким прихильником, щоб не сказати більше. Тому або ми терміново знаходимо ще одного гостя, або ведемо свій проект самотужки. Швиденько прогнавши в думках усі можливі варіанти й кандидатури, я не виніс нічого втішного і вже був готовий почути оглушливий тріск нашого провалу, аж раптом зауважив, що Катерина спокійна й безтурботна, як африканська левиця, котра щойно ковтнула кількох місіонерів і насолоджується їх перетравлюванням. Звісно, я не міг не поцікавитися причинами її нірвани.

— Богдана Нечай, — відказала вона у відповідь. А коли я відкрив рота, щоби уточнити, чиє це в дідька ім’я, вивудила зі своєї сумочки досить потерту книжечку в м’якій обкладинці, весело підморгнула й простягла нам з Владом. На палітурці покетбуку, під цим самим іменем, напівгола і дуже негарна жіночка вигиналася літерою s у схожих на стовбури секвої руках мускулястого хлопаки, що схилявся над нею. Обоє — на фоні фонтана сумнівних бризок, що за Фрейдом мав символізувати вибух пристрастей. Поверх усього цього красувалася тиснута золотом назва російською — «РАБЫНЯ ЧУВСТВ». Остаточно похнюпившись, я глянув на зворот — там виявилося фото білявки (напевно фарбованої) з яскравими блакитними очима й широченною білозубою посмішкою. Інформація про неї була куцою і відверто рекламною.

Влад вихопив з моїх рук книженцію, щоби більш детально вивчити зображення авторки, а я повернувся до Катерини і звів брову в знак питання.

— Аліна Різник — наш єдиний шанс, — впевнено сказала Катерина тоном досвідченого навіювача.

— Хто? — здивувався я.

— Вона. Авторка. Богдана Нечай — це її псевдо. Пише чудові жіночі романи, багато друкується в Росії — заради грошей і трохи у нас — суто для задоволення. Прекрасна співрозмовниця і дуже гарна жінка. Маю честь бути знайомою з нею особисто.

— Беремо, — ствердно кивнув Влад, продовжуючи уважно роздивлятися зменшену копію Аліни-Богдани. Можна було не сумніватися, що він вже домалював в уяві решту її тіла, котре на фото обривалося вирізом на блузці. Я відібрав у нього книжку і несхвально потрусив нею в повітрі.

— На що ви мене штовхаєте? Я в останню чергу можу повірити, що ця кралечка є письменницею, а тим більше пристойною. Не здивуюся, якщо на це миле личико працює цілий сонм спеціально найнятих її татусем «літературних негрів». Мені потрібна дійсно цікава людина, а не...

Навіть не дослухавши, Катерина вщент розбила всі мої претензії:

— По-перше, вона вже три роки, як сирота, тому візьми свої слова назад. По-друге, вона справді письменниця — і таки пристойна, хай як тобі, Михайле, важко в це повірити. Інтелекту деяких блондинок можуть позаздрити найвзірцевіші у цьому плані чоловіки. До речі, — щоб ти не сумнівався — її волосся світле від природи. По-третє, стосовно цікавої людини... Якщо ця кралечка не забалакає нашу шановну рок-знаменитість, я в тебе на очах з’їм цю книжку. Ну і останнє — шановний шефе, а хіба в тебе є на прикметі хтось інший?

Вона мала рацію, як завжди. Я глянув на годинника і відразу спітнів, побачивши, що до початку залишається сорок хвилин.

— Гаразд, Катю, під твою відповідальність — я згоден. Якщо тобі зараз вдасться видзвонити її й переконати взяти участь...

— Вже зроблено, шефе. Я знала, що ти погодишся, тому зателефонувала Аліні ще двадцять хвилин тому і переповіла, як сильно ти просиш її приїхати. Максимум за півгодини вона теоретично вже має бути тут.

— Теоретично... — буркнув я, не знаючи, до чого ще присікатися. Влад шкірився, як школяр. Я тицьнув йому аркуші з текстом, наостанок подарував обом багатозначний погляд, який мав дати їм зрозуміти, що в разі катастрофи на дно підемо всі разом, і ми з Катею рушили у вестибюль чекати на прибуття наших поважних гостей.

Рок-світило з’явилося за п’ятнадцять хвилин до ефіру, на власному авто з водієм, котрий (водій, звісно, а не автомобіль) навіть провів свого дорогоцінного пасажира до дверей, рятуючи широкою парасолькою від рясного жовтневого дощу. У вестибюлі зірка театральним рухом плечей позбулася свого шикарного пальта, що було підхоплене тим самим водієм, і дозволила Катерині, на яку я ще зранку повісив почесний обов’язок зайнятися рокером, як на єдину серед нас володарку сталевих нервів, відвести її до студії. Я з полегшенням зітхнув і став визирати нашу форс-мажорну гостю.

Чекати довелося недовго — ще за п’ять хвилин та вийшла з жовтого таксі, що загальмувало біля наших дверей. Невисока білява жіночка у блакитній джинсовій спідниці середньої довжини і рожевій блузці, з накинутим на плечі пальтечком кольору кави з молоком, вона увійшла до вестибюлю, струсила з волосся воду й з цікавістю роззирнулася. Я відразу покрокував до неї, хоча було бажання просто постояти в стороні й непомітно поспостерігати за її невимушеними рухами. У житті письменниця виявилася куди більш симпатичною, ніж на обкладинці своєї книжки. Наблизившись, я відрекомендувався і простягнув руку. Не всі жінки приязно сприймали таке суто чоловіче привітання, але Аліна-Богдана без жодного несхвалення трусонула мою долоню, чим ще більше потішила. Досі цей маленький тест мене не підводив, і я чомусь зрадів, що дівчина його пройшла.

— А я — Аліна Різник, — співучим голосом назвалася вона у свою чергу. — Вибачте за мій вигляд, Катерина спіймала мене за пранням. Я саме замочила майже всі свої речі, — вона дзвінко засміялася, ніби запрошуючи мене подивуватися такій непрактичності. — Вже не планувала нікуди виходити сьогодні, але від такої пропозиції відмовитися не змогла. Утім, Катя сказала, що з-за столу буде видно лише верхню половину мене.

— Це правда, — я раптом зрозумів, що все ще тримаю руку Аліни у своїй, і квапливо розтиснув пальці. — І велика втрата для телеглядачів.

— Не перебільшуйте, — зронила літераторка, вже крокуючи за мною коридором студії. — Краще скажіть, хто буде моїм опонентом? Бо я не встигла як слід розпитати Катерину — забракло часу. Навіть фарбувалася в таксі.

Я назвав прізвище. Аліна присвиснула.

— Сам!? Буде весело, дідько! А хто ведучий?

— Влад Костровський.

— А, цей ваш симпатяга. Ну що ж... Поборемося.

Передача пройшла куди краще, ніж я очікував після новини про нейрохірурга. Над плечем оператора я дивився на Аліну й готовий був призначити її міністром кабінету міністрів, як мінімум. Жодного зайвого руху, жодного зайвого слова, і прораховані до сотих аргументи у відповідь на інколи хамувату двозначність візаві. Увесь ефір вона трималася бездоганно, без видимого хвилювання, і м’яко, але рішуче обривала всі спроби співака надміру влізти в її особисте життя. Мені подобалася її осанка, лазурові зіниці, що лукаво сяяли з-під довгих коричневих вій, забране у простий вузол довге золотаве волосся і губки, що, здавалося, ні на мить не мали спокою: вони то складалися в приязну усмішку, то в сардонічну гримаску, то округлялися в німому, але такому виразному здивуванні чи обуренні... Мені сподобалося в ній усе, а те, перше враження про неї, складене поза очі, як про анекдотичну білявку із силіконом замість мозку, випарувалося без сліду. Язичок у письменниці виявився як рапіра — такий хірургічно точний сарказм мені нечасто зустрічався. Рок-світило натхненно і зі знанням справи штовхав довгі спічі, примушуючи Влада постійно потайки зиркати на годинника, і здавалося, що після таких ґрунтовних промов тему вичерпано... аж допоки кілька влучних зауважень Аліни не руйнували словесні побудови зірки, як карткові будиночки. За п’ятнадцять хвилин ефіру я б заприсягнувся, що зараз переважна більшість глядачів перед своїми екранами симпатизує саме цій білявці.

Коли ближче до закінчення мова зайшла про прихильників та їхню поведінку, музикант заявив:

— Знаєте, приємно, коли твою творчість люблять і шанують, але деколи втручання у твій приватний простір як журналістів, так і простих слухачів схоже на цвях в одному місці.

— А яка ваша думка, пані Аліно? — Влад, що у своєму кріслі умлівав від насолоди спілкування, повернув до гості породисте лице. — Як людина, що також не має дефіциту людської уваги, ви згодні?

— Кожна людина, — сказала письменниця, — здатна захистити свій приватний простір, і їй цілком до снаги зробити це настільки добре, наскільки вона цього бажає. Інша річ, якщо у гонитві за популярністю ця гіпотетична, — тут Аліна зробила красномовну паузу, — особа прагне залишатися у всіх на вустах, на шпальтах газет, на телебаченні та біґбордах за будь-яку ціну — тоді їй нічого скаржитися на надмірну увагу до себе. Не можна з’їсти пиріжок, не надкусивши його.

— Що не кажіть, але мають бути якісь межі, — запротестував співак.

Аліна кивнула:

— Авжеж. І ці межі кожен визначає сам. Кожен сам прокладає той невидимий кордон, за який немає доступу нікому із зовнішнього світу. Знову ж таки, якщо хтось хоче жити без внутрішніх кордонів, є громадянином віртуального світу, космополітом, — останнє слово літераторка буквально виплюнула, — то хто, я вас питаю, йому лікар?

— Ви говорите як врівноважена й розсудлива людина, — вкрадливо мовив музика. — Та скоріше за все не знайомі із справжньою популярністю. Це палиця з двома кінцями. Ви знаєте, я дуже м’яка, терпляча персона, але інколи і в мене уривається терпець. Дуже багато заздрісників навкруги, справді... І дехто, впізнаючи мене, навмисно намагається якось дошкулити, довести мені, що насправді я такий само сірий, як і він сам... Я цього не люблю. Інколи ледве стримуюся від того, аби, приміром, не наказати водію підсадити на капот пішохода, який ледве повзе через дорогу, явно хизуючись тим, що ти мусиш стояти, пропускаючи його. От по дорозі сюди, наприклад, якийсь дідуган уперто попер через перехід, не зважаючи на те, що зелений вже почав блимати, і ми з Гариком мали чекати три хвилини, затримуючи рух, доки це чудо не дісталося протилежної сторони і...

— Вчинок справжнього мученика! — сплеснула руками Аліна, і Влад гигикнув, не стримавшись. — Мені навіть нічого вам відповісти на це... Хіба що побажати дожити до глибокої старості, коли похід до аптеки за свічками від геморою перетвориться для вас на незабутню подорож, а ще краще, якщо на пішохідному переході вас підсадить на капот своєї машини якась неординарна особистість. Якщо таке станеться — не засуджуйте її суворо. Адже це глибоко нещасна людина. В неї так багато заздрісників...

На щастя, саме у цей момент мала піти рекламна пауза, і Влад рішуче оголосив її, надавши обличчю серйозності. А потім зігнувся навпіл і зареготав. Лице рок-зірки набуло багрового кольору, поки він переводив спантеличений погляд з ведучого на Аліну. Музика збагнув, що його сентенції знов завели його зовсім не туди, куди він планував. По очах було видно: тепер він сподівається на реванш. Та мене взяли сумніви, що йому вдасться здолати цю симпатичну білявку. Катерина казала правду, і, схоже, з’їсти книжечку під назвою «РАБЫНЯ ЧУВСТВ» доведеться не їй, а мені.

Після рекламного блоку, вже насамкінець програми, згідно із режисерським задумом, співрозмовники мали обмінятися трьома особистими питаннями. Аліна, якій надали першість по праву жінки, чемно спитала співака про творчі плани, про маршрут майбутнього турне і про те, яких домашніх тварин, окрім себе, він любить. Музикант спалахнув, як гас від сірника, і, пробурмотівши щось на кшталт «Ненавиджу тварин», промовив, масно виблискуючи крихітними оченятами:

— Я читав кілька ваших романів, пані Аліно. Там є дуже відверті сцени. Ви змальовуєте свої пригоди?

— Якби письменники творили, спираючись лише на власний досвід, мухи дохли б від нудьги, сідаючи на книжку. Жуль Верн писав про подорожі, не виходячи з дому, але як писав! Всі його читачі були певні, що він — відомий мандрівник. На мою думку, для творця головне — багата уява та вміння фантазувати. І що-що, а фантазія у мене вкрай бурхлива.

Мені раптом нестерпно захотілося перевірити, де саме знаходиться край бурхливої фантазії Аліни. А співак не вгавав:

— Сьогодні ви говорили про те, як важливо бути правдивою із собою та оточуючими. (Аліна справді сказала це — мова йшла про порушення правил, які ніхто не бачить, але тим не менше, вони існують і завдають іншим шкоди). Тобто ви — людина чесна і високоморальна. А ви можете сказати нам відверто, скільки у вас було коханців?

Перш ніж я встиг обуритися, а Влад — схопитися за голову, Аліна спокійно відгукнулася:

— Можу. Рівно стільки, скільки я хотіла. Останнє питання?

— Тоді що б ви сказали мені, якби я зараз запропонував стати вашим коханцем?

— Хай щастить, — широко всміхнулася дівчина, і всі зрозуміли, що реванш рок-світила виявився пшиком.

На цьому передача завершилася. Вже наступного дня наші рейтинги стрімко стрибнули вгору, чого ніхто особливо не очікував, але, як пізніше визнавали ми з Владом і Катериною, той перший, пілотний випуск був найкращим. З тих часів і до закриття програми у дві тисячі першому в студії побувало багато різного народу, траплялися цікаві епізоди, та до рівня першої програми жоден з випусків так і не наблизився. Це визнавали навіть глядачі.

Ну а того жовтневого вечора я проводжав Аліну до виходу. Поки я допомагав дівчині вдягати її пальтечко, сама вона не відривала очей від іншого кінця вестибюлю, де вірний водій так само допомагав убиратися бідолашному музиці. Під час цього процесу співак випадково перетнувся поглядом з Аліною, після чого роздратовано висмикнув пальто з рук водія, абияк натягнув на плечі й швидко вийшов геть, грюкнувши дверима.

— Ви добряче вчепили його за живе, — сказав я.

Аліна знизала плечима:

— Це вийшло незумисне. Я сподівалася на ввічливе спілкування. Ненавиджу зверхність. Я була дуже різкою?

— Ви були неперевершеною. Влад замкнувся у чоловічому туалеті й регоче. А вся команда зараз пішла в апаратну дивитись запис.

— Тобто передача вийшла вдалою?

— Авжеж! Ще питаєте! І тому мій обов’язок — віддячити вам за те, що погодилися взяти в ній участь. Не заперечуватимете, якщо я запропоную вам разом пообідати?

— Я якраз збиралася напроситися на запрошення як компенсацію за ці півгодинні танці з вовками.

— Ви справді не відмовитесь?

— Не з вашим щастям, пане Михайле.

— Просто Михайло. Ніякої панщини, — я радів як першокласник, котрий дізнався про відміну всіх уроків. — Ви любите піцу, Аліно?

Я освідчився їй через півроку від того дня, і вона сказала «так» без роздумів та коливань. Ще через півроку ми одружилися. Я був щасливим із нею. Лі виявилася цілісною натурою, без компромісів та пристосуванства. Вона завжди і в усьому віддавала всю себе — чи то у справі, за яку бралася, чи в коханні, і цією самовіддачею вимагала такого ж ставлення до себе. Сподіваюся, я зміг їй дати це, принаймні вона ніколи не скаржилася. Аліна вірила в те, про що так яскраво писала, — у любов та вірність, у чесні стосунки, що ґрунтувалися на відданості та взаємоповазі, у те, що закохані мають підтримувати одне одного і бути разом навіть усупереч усьому світу, і тут для неї також не існувало напівтонів. Доходило до смішного: Лі обожнювала мелодрами, записувала на відео серіали, подібні до «Історій кохання», також полюбляла легку еротику — але лише до того моменту, поки на екрані не виникав адюльтер. Щойно таке траплялося, телевізор безжально вимикався, а повітря в кімнаті коливалося від обуреного спічу, в якому на горіхи діставалося усім, від режисера та сценариста до художника по костюмах. Милість проливалася лише на акторів, бо, як часто повторювала моя чарівна дружина, така у них робота. Якщо ж врахувати те, що подружня зрада в тій чи іншій формі виникала під час перегляду кожного фільму, Аліні доводилося нелегко. Я кепкував з неї, та вона не ображалася.

— Я не ханжа, я просто принципова, — незмінно відповідала вона на всі мої закиди. Я звернув увагу на ще одну річ — у її книгах нові стосунки ніколи не починалися зі зради. Усі — й герої, й героїні — спочатку поривали з минулим, а потім намагалися побудувати майбутнє. Це мене теж смішило.

— Так не буває, Лі, — доводив я. — Життя в твоїх романах чорно-біле, як старі фото. Це нереально. Я дивуюся, як твої книги взагалі купують?

— Дуже просто. Дістають гроші з гаманця, віддають їх продавцю — рибка в сітці. Тобі ніколи не спадало на думку, Михасю, що багато читачів, а особливо — читачок, переїли реальності до відрижки? Відкрий будь-яку газету, ввімкни телевізор — і реальність ллється на тебе брудним потоком, збиває з ніг, і ти захлинаєшся нею і тонеш... А людям інколи хочеться прочитати про те, як не буває — твоя правда, — але як має бути. І я пишу про це, бо це мої романи. Мій світ, і я його хазяйка. Я там королева і богиня, я роблю все, чого моя ліва п’ятка зажадає, а про те, що це подобається не лише мені, свідчать мої гонорари...

Ось таку я мав дружину — гордовиту, принципову, дотепну й унікальну геть у всьому. Зараз я вже не зміг би жити без неї. За нашого спільного життя були різні періоди, були й чорні смуги, але з кожним роком, що минав, я кохав її ще більше. І сподівався, що ось тут, позбувшись присутності остогидлого міста, ми разом із ним позбудемося й тих небагатьох речей, котрі досі заважали нам обом бути щасливими без усяких «але». Принаймні для цього ми мали всі шанси.

Я проковтнув залишки пива, загасив багаття і пішов у дім. Ніч обіцяла бути теплою, тому я вирішив насолодитися прощальною люб’язністю серпня і вклався спати на веранді. Перш ніж остаточно змежити очі, я, спостерігаючи за шматочком літнього неба, на якому одна за одною розквітали зірки, зателефонував Аліні, щоб побажати їй доброї ночі. Провівши без дружини лише день, я вже сумував за нею, і щиро бажав, щоб вона зараз була зі мною.

Уві сні марилося, що хтось пильно дивиться на мене.

6. / Аліна / Біль з минулого

Кіт Тигра рішуче потерся об мою щиколотку, нагадуючи, що наближається обідня пора, й вивів мене із глибокого задуму. Я так само рішуче відсторонила смугастого товстуна, давши зрозуміти, що для мене є речі, важливіші за набитий шлунок, й повернулася думками до роману. Відкинулася на спинку крісла, ще раз перечитала на моніторі останній абзац, важко зітхнула й потягнулася за мінералкою. Ця сцена забрала в мене рік життя, однак уникнути її детального опису не було жодної можливості. Як не існувало й можливості писати про це відсторонено. Це все одно, що відсторонитися від власної душі. Кажуть, декому це вдається, але я так не можу. І анітрохи не заздрю тим, хто може.

Михайла не було вже тиждень — він по вуха зав’яз у ремонті нашої садиби, і я страшенно за ним скучила. Але він телефонував мені щовечора, і його голос, чистий, дзвінкий і такий втішений, яким він був хіба що за часів нашого знайомства, краще від будь-яких слів переконував мене, що Михась щасливий. Якоїсь миті мені навіть здалося, що чоловік закохався у наш дім, наче в людину, — і це було досить дивно, враховуючи те, що це я виступала ініціатором придбання заміського будинку, а Михась лише пасивно погоджувався зі мною: так, добре було б, колись, якогось дня... І ось, коли цей день настав — завдяки Остапу, най би його щодня навиворіт вивертало, — те рукотворне диво, якого я досі не бачила, причарувало Михайла. Його ентузіазм виявився заразливим, і всі мої невиразні підозри та смутні передчуття розчинилися у потужній хвилі радості, яка накривала мене щоразу, коли я згадувала про життя за містом. Про наш будиночок на узліссі, поміж беріз та сосен — подумати тільки! Про свіже повітря, тепле вранішнє молоко та домашній хліб, що можна купувати в селян, про ставочок, над яким ранком та ввечері піднімається туман, на березі кумкають жабки, а в очереті пильнує за ними струнка сіра чапля... Я уявляла собі, яке це щастя — опинитися у місці, де єдиним засобом зв’язку із осоружним навколишнім світом буде мобільний телефон, а єдиним спонукальним мотивом — твоє бажання. Це було все, про що я мріяла — майже все, і я потай сподівалася, що там, на лоні природи, без транспортних пробок, вихлопних газів, без щоденних стресів та щохвилинної боротьби за місце під сонцем — боротьби, у якій ти береш участь усупереч своїй волі, бо інакше просто не вижити, — здійсниться моя найзаповітніша мрія. Я хотіла дитину.

Єдине, що турбувало мене — це сни, і це було дуже дивно з двох причин. По-перше, я геть не пам’ятала, що саме мені снилося, але щоранку прокидалася знесиленою, з відчуттям тривоги, такої потужної, що вона наближалася до паніки. А по-друге, я ніколи раніше не страждала від нічних жахів. Ніколи, навіть у найчорніший рік свого життя, коли реальність кольору ріллі навалювалася на мене, щойно я розплющувала очі, не давши мені й секунди милосердного передпочинку — тієї секунди, коли сон усе ще обіймає тебе і ти вважаєш, що насправді нічого не трапилося. Можливо, те, що сталося зі мною наяву, було настільки страшним, що підсвідомість — цей режисер наших сновидінь — тільки й змогла, що відступитися, безсило опустивши руки. Але та рана зажила, принаймні я гадала, що зажила, я себе у цьому переконувала, хоча чудово знала, що такі рани не гояться, вони просто затягуються тоненькою плівкою часу, під якою завжди пульсуватиме болем, завжди скнітиме і кровитиме... Та хоч як би там було, ці тривожні безтямні сни, що почалися в ту ніч, коли я дізналася про купівлю будинку, мене просто-таки знесилювали. І, що найгірше — вони пробуджували мою пам’ять. Змушували мене згадувати увесь той жах, що безжально розрубав навпіл моє щасливе, налагоджене життя, розділив його на «до» та «після».

Ми прожили разом два роки, перш ніж я завагітніла. Не скажу, що Михась стрибав до стелі, дізнавшись про своє батьківство — ні, але він був справді радий, і ця його тиха радість, мов тепла вода, омивала мене зсередини. Він носився зі мною, неначе з писанкою, не даючи піднімати нічого, важчого за ложку, а з малюком говорив відтоді, як тест «Мабуть, дитинка» показав дві яскраві червоні смуги. Він включав йому класичну музику і ледь не раніше за мене почув, як забився наш малий. Він чомусь був певен, що у нас син. Я насміхалася з нього.

— Я тебе наскрізь бачу, Михасю. Ти хочеш влаштувати тут зразково-показове чоловіче царство. Але нічого не вийде. У нас буде дівчинка — викапана я.

— Ага, а ти хочеш, щоб за десять років я засів у кущах із рушницею, відганяючи її кавалерів?! Боронь Боже, так змарнувати своє життя!

— У мене ніколи не було стільки кавалерів, та ще й таких, котрих слід пострілами відганяти. Я для цього надто контрастна — розумієш, про що я?

Він розумів. Більшість чоловіків, виявивши, що моя ляльково-гламурна зовнішність не більше ніж солодка глазур на вельми перченій натурі, в паніці відступали, геть забувши про всі свої наміри. Михайлу, само собою, це було лише на користь, хоча, слід зауважити, все ж знаходилися сміливці, які сприймали мене як особистий виклик і прагнули взяти наді мною гору за будь-яку ціну. Пропозиції «покинути нарешті його (себто — Михася) і влаштувати своє життя належним чином» сипалися на мене, як із рогу достатку, однак мої відповіді на письмі позначалися б трьома крапками, а в ефірі — пронизливим писком. Абсолютна, безумовна відданість — хребет любові, і я дуже сподіваюся, що жодного разу не дала чоловікові приводу сумніватися в мені.

Я була вже на сьомому місяці, коли Михайла відправили у тижневе відрядження до Відня — вивчати досвід австрійських колег зі створення серіалів, об’єднаних головними героями, але із окремим, завершеним сюжетом на кожну серію. Лишати вагітну жінку саму навіть на сім днів йому не хотілося, та я, почувши, куди саме він їде, впала у просто-таки телячий захват.

— Ти ще сумніваєшся, Михасю?! Іншої можливості побачити Відень за чужий рахунок може й не бути! Перекажеш від мене вітання тамтешній опері і привези мені який-небудь кондитерський рецепт. І рецепт шніцелю. І пляшку вина. І запитай десь у кав’ярні, як вони готують каву зі збитими вершками! Скажеш, що у тебе жінка — письменниця, вони тобі зі співчуття усе меню рецептами спишуть. А тобі відомо, що пити каву з молоком віденців навчив Юрій Кульчицький, галичанин? І він же врятував місто під час облоги турків — це було, дай Бог пам’яті...

Він терпляче усміхався, слухаючи моє торохкотіння, — від хвилювання я ставала надзвичайно балакучою — і не мав жодної гадки, що наступного разу почує мій нормальний голос рівно за рік. За триста шістдесят п’ять глевких, чорних, схожих на просякнуте дьогтем тісто і надзвичайно довгих днів.

У тому, що трапилося зі мною, не було нічиєї вини. Мабуть, мені хоча б на крихту полегшало, якби я могла звинуватити когось, окрім Бога, та Він, вочевидь, не збирався полегшувати мені життя. Просто я стояла на узбіччі під світлофором, чекаючи зеленого світла, а у жіночки поруч зі мною стався інфаркт, вона заточилася, впала і, падаючи, штовхнула мене, а я не втрималась на ногах і опинилася на дорозі. Водій старенької «шкоди» зреагував миттєво, вдаривши по гальмах, і це, як потім сказали лікарі, врятувало мені життя. Але нашу донечку з поламаної, ледь не на шматки розібраної матері дістали вже мертвою через кесарів розтин. Це сталося на третій день Михайлового перебування в Австрії — йому подзвонила Катерина, і потім він розповідав мені, що довго не міг втямити через її ридання, що саме трапилося. Лікарі запевнили його, що в майбутньому я ще зможу мати дітей — за умови, якщо сама прийду до тями, а цього їм із Катрусею довелося чекати десять діб. Перше, що я спитала в Михайла, ледь розплющивши очі, було:

— Що з Катериною?

— Нічого, — здивовано відказав він. Змучений, неголений, у зім’ятому костюмі, він здався мені тоді — я так гостро це запам’ятала — найгарнішим чоловіком з усіх, кого я коли-небудь бачила. — Жде на вісточку про тебе. Я їй зараз подзвоню.

— Ні. Наша доня... Катруся... що з нею?

Вочевидь, він зовсім забув, що дівчинку ми вирішили назвати Катериною, а хлопчика — Олександром. На УЗО я принципово не питала про стать дитини, і те, що я знала, достеменно знала, хто у нас був, тоді налякало Михася. Схилившись наді мною, він узяв мене за руку, і пробурмотів, дивлячись на край білого лікарняного простирадла.

— Мені дуже шкода, Лі.

Я не скрикнула, не заплакала, тільки коротко кивнула і стулила повіки. Здавалося, що моє серце проштрикнули ножем і гострий біль заважає мені дихати. А ще за місяць Михайло привіз додому механічну ляльку на ім’я Аліна, яка рухалася, спала, намагалася їсти, і — мовчала. Що він тільки не робив, як не намагався розворушити мене — все було марно. Він водив мене в театри, вигулював у парках та скверах, наче песика, записав до басейну, щойно це дозволили лікарі, торбами тягав мені листи від співчуваючих читачів, запевняв, що залюбки зробить мене матір’ю-героїнею, аби я лиш одужала, намагався влаштувати якісь автограф-сесії та ознайомчі турне Україною — все, що завгодно, аби я хоч трохи відволіклась від свого горя — і все намарно. Я перетворилась на тінь самої себе. Я не хотіла жити, почуваючись так, ніби разом із донькою лікарі вийняли з мене й душу. Я бачила, що Михась теж страшенно сумує за донькою, але більше думає про мене. Я стала його дитиною, безпомічною, безпорадною, як немовля, і він доглядав за мною із приреченістю батька-одинака. Саме ця приреченість у колись яскравих, сяючих сірих очах і вивела мене з цього коматозного стану. Йому потрібна дружина, сказала я собі одного ранку, коли думки, огорнуті чорним маревом ліків та спогадів, раптом проясніли. Жінка, а не дитя. І тієї ж ночі, коли він заснув, я прийшла до нього в ліжко (ми спали окремо майже рік) і пробурмотіла крізь схлипування:

— Я люблю тебе, Михасю.

Він прокинувся і теж заплакав.

Життя поволі увійшло в свою колію. Я знову почала писати — мою першу після травми книгу «Обличчя втрати», видану під справжнім прізвищем, переклали на п’ятнадцять мов світу, і деякі лікарі радили прочитати її тим пацієнткам, що збиралися робити аборт. Михайло здолав лише сорок сторінок — далі здали нерви. Цей роман і досі залишається єдиним у моєму творчому доробку, котрий Михайло не дочитав до кінця. Він сказав, що добре усвідомлював, як сильно я страждала, втративши дитину, що бачив це на власні очі, а почавши читати книжку, він це відчув. Відчув, що це його висмоктує холодна п’явка втрати, залишаючи порожню шорстку оболонку, де болить навіть вакуум, а простий порух вій ріже серце на клапті. Далі я взялася за свої звичайні любовні історії, чоловік працював, як і раніше, робив кар’єру, дбав про мене, і все було б чудово, просто ідеально, якби не одна обставина.

Завагітніти вдруге я так і не змогла.

Мені лишалося винуватити тільки це місто, яке я насправді ніколи не любила, хоч і народилася тут. Намагалася любити, але без особливого успіху. Занадто велике, занадто шумне, занадто цинічне, самозакохане й жорстоке. Мені було незатишно тут, не дивлячись навіть на мої пристойні гонорари і квартиру в тихому місці на Чоколовці. Роки не приносили полегшення. Після трагедії нелюбов до мегаполісу переросла в справжню ненависть. Хіба я зможу хоч колись забути, що все це трапилося тут? Місто назавжди буде асоціюватися зі Смертю, і, можливо, саме тому я не можу народити Життя, залишаючись у ньому. Все це було надто складно й болюче, і розмірковувати над подібним не хотілося. Хотілося лише врятуватися втечею і спробувати розпочати все спочатку.

І ось нарешті це стало можливим. Хай як егоістично це прозвучить, але якась моя часточка раділа, що Михайло втратив роботу — адже тепер його, так само, як і мене, тут більше ніщо не тримало. Чесно кажучи, я вже давно заробляла більш ніж достатньо, щоб забезпечити пристойне життя нам обом. Михайло ж працював, щоб мати можливість займатися улюбленою справою, але в останній рік стараннями Остапа робота для нього почала перетворюватись на ненависну рутину. Я помічала це в очах чоловіка кожного дня і розуміла, що довго це не триватиме і врешті-решт хтось із них має піти. Звичайно, це був Михайло... Та він ніколи не міг довго сидіти без діла і от тепер захопився будиночком, з головою пірнув у цей ремонт. Я дуже тішилася, адже всередині мене ще жило сподівання, що саме там, якнайдалі від міського сморіду, бетонного тиску та пазурів людського натовпу може статися диво.

Адже дива бувають.

7. / Михайло / Ремонтні роботи

Після обіду десятого дня від початку облаштування нашого нового помешкання я лежав у старій скрипливій розкладачці, котру знайшов у підвалі й ось тепер розклав на балконі, і мляво спостерігав за мерехтінням чорних плям на червоному кіноекрані моїх зімкнених повік. Тиша, до якої вже почав звикати й котра лише інколи порушувалася рипінням м’язистих стовбурів дерев та ледь чутним перестуком далекої електрички, пестила вуха, а розслаблене обличчя ніжилося у сонячних променях. Це був заслужений відпочинок — я щойно повністю закінчив фарбувати стіни першого поверху. Майбутній кабінет моєї творчої дружини тепер набув ніжного золотаво-рожевого відтінку сонця, що сходить, кухня стала блідо-трав’янистою, зала імені футбольного поля — небесно-блакитною, від чого здавалася ще більшою, ну а вітальню я забарвив більш офіційним теплим вохристим, під колір лакованих сходів. Ніколи не терпів одноманітності. Таким чином, усі стіни всередині будинку нині були приведені до ладу — з другим поверхом я покінчив ще три дні тому. Лишалося фарбування підлоги й дрібний ремонт деінде. Ну й навести лад у підвалі, а також у гаражі, в якому дивовижним чином зберігся увесь інструмент, від чого на згадку відразу прийшла «Марія Селеста». Невже попередній хазяїн отак спокійно залишив тут увесь свій скарб? Чому нічого не розікрали? Це було вище мого розуміння, і я й не став марно ламати голову, бо дійсно нічого не міг знати про тих, хто жив тут раніше. Коли отримуєш за смішні гроші цегляний будинок з гаражем і озером на ділянці, зайва цікавість швидко поступається місцем почуттю власності. Так чи інакше, тепер усе, що на цій ділянці, належить мені, а я вже якось дам цьому раду.

З першого дня свого перебування тут, окрім власне ремонту, я займався також вивченням околиць і їх мешканців. Той дрібний хуторець, у якому мешкали наші найближчі сусіди, мав просту назву Зелений і причаївся на відкритій лісовій галявині, розділеній навпіл вузьким шляхом, що біг аж до нашого будинку. За хуторцем асфальт закінчувався, але шлях сам по собі був досить непоганим, тому попередній хазяїн, схоже, вирішив не морочити собі голову асфальтуванням, і лише останні метрів двісті засипав гравієм. Мене це теж цілком влаштовувало.

У самому хуторці не було нічого особливо цікавого, окрім малесенької крамнички з мізером товарів і дивної бабці, що, напевно, жила в останній хатині. Ця бабця завжди стояла на узбіччі й чомусь плювала услід моїй машині кожного разу, як я проїздив повз неї. Не те щоб прагнула влучити — просто висловлювала таким чином своє незадоволення чимось. Я не надто довго розмірковував над цим феноменом, вирішивши зрештою, що стару просто дратує мій засіб пересування. Чи відчувала вона те саме до інших автомобілів, я не знав, бо жодна машина мені тут досі не траплялася. А може, справа була у моїх київських номерах. Так чи інакше, непривітною аборигенкою я не дуже переймався, просто прийнявши це як факт.

За три кілометри від хутору Зеленого шосе перекреслював залізничний переїзд, там же неподалік була маленька станція. А ще за сім кеме — мальовниче містечко під назвою Кардашів, куди й доводилося їздити за продуктами та в будь-яких серйозних справах. Уперше я навідався туди, щоб домовитися про поновлення газопостачання до будинку. Портрет Шевченка на моїй бонусній банкноті так добре вплинув на самосвідомість потрібної мені жіночки у відповідній установі, що проблеми з відсутністю начальства, обідньою перервою та пошуком списків споживачів вирішилися ще в зародку. Мене увімкнули швидше, ніж я мав нахабство сподіватися. А коли виявилося, що у Кардашеві цілком пристойна мережа магазинів, які хоч і не називалися гонорово супер-пупер-гіпер-маркетами, та все ж могли запропонувати досить широкий асортимент товарів — від різноманітних харчів до одягу, взуття і навіть книг — я зрозумів, що навідуватися сюди ми з Лі будемо щонайменше раз на тиждень — моя дружина дуже любила блукати крамницями і не обов’язково щось купляти, а, як мовиться в анекдоті, їй подобався сам процес. Вже на виїзді з Кардашева я побачив на узбіччі відра з різноманітною городиною і, поміркувавши трохи, завантажив «рено» картоплею, морквою, цибулею та буряками. Не виключено, міркував я собі, що все це росте й на хуторі, навіть напевно росте, і, можливо, хуторяни також приторговують овочами, але мені чомусь важко було уявити бабку-плювальницю, що з радісним усміхом відсипає мені в лантух картоплю. Тішачись власною завбачливістю і милуючись зеленим морем дерев, у якому тонув Кардашів, я повільно їхав абсолютно порожнім шосе, переповнений різними теплими відчуттями, схожими на дотик до щоки хутряної рукавички. Я повертався додому і чи не вперше в житті так гостро і чітко відчував, що це таке — власний дім. Благословенна будь, Лі, за цю твою ідею-фікс.

Отже, на даний момент більшу частину відновлювальних робіт було завершено, і, скажу без зайвої сором’язливості, завершено на досить пристойному рівні. Хоча подякувати за це варто було б і попереднім хазяям, котрі звели дім на совість. Треба ще поморочитись із водопроводом, бо кілька застійних років не пішли на користь трубам, але загалом можна визнати, що наше нове сімейне гніздечко далося малою кров’ю. Не розплющуючи повік, я навіть відсалютував у небо заслуженою пляшкою пива і з насолодою хильнув. Усе просто чудово.

«...От тільки та бісова кримінальна хроніка, — подумалося тривожне. — Треба ж було їй натрапити на цю нудотну передачу... Швидко працюють, як для провінційних вилупків... Та ми ж знаємо, що вони можуть хоч кілька років псувати від напруження повітря й нічого не знайдуть... Бо коли вкладаєш душу, жоден зовнішній чинник не стане на заваді.

...А вона не здогадається?»

Від здивування я розплющив очі й навіть сів на своїй розкладачці, від чого та по-старечому закректала. Що за чорт? Що це за думка така?

«...Не здогадається, — долетіло навздогін, як луна. — Не зможе... Та й із чого б це... Ми ж щасливі»

Чортівня якась. Чому я подумав це? Що воно має значити?

Кілька хвилин я прислухався до тиші, очікуючи, чи не з’явиться у моїй голові ще щось цікаве. (Господи, яка ідіотська фраза!). Але більше нічого такого не дочекався. Прокрутив ще раз зміст тієї дивної думки — якась абсолютна маячня. Не пригадую, коли востаннє я дивився щось кримінальне по телевізору — терпіти не можу засмічувати свій вільний час тим, чого вистачає й поза екраном. І хто така «вона»?

А може, це не я подумав?

Тоді хто?

«Здається, тебе просто розморило».

Це вже була моя думка, моя власна, ніяких сумнівів. І вона здалася мені розумною.

«Ти ж вилігся на сонці з пляшкою пива, чоловіче. І, схоже, задрімав. От і маєш. Буває. Досить бити байдики — займися краще чимось корисним. За кілька днів тобі вже доведеться їхати за дружиною, то зроби все так, щоби вона лишилася задоволеною».

Чомусь ця гадка породила роздратування у глибинах душі. О так, моя дружина. Знаменита письменниця, добре оплачувана винищувачка лісів у ім’я її величності Домогосподарки. Через неї мене поперли з роботи. Ну то й що, що вона тепер може утримувати нас обох? Не в грошах щастя. Я хочу мати щось таке, чим зможу займатися увесь свій вільний час, щось, що приноситиме, як казав Ілліч номер два, «глубокое удовлетворение». Здається, я знайшов це... І ось тепер маю, висолопивши язика, мерщій закінчувати ремонтні роботи, щоб моя дружина якнайшвидше перетнула поріг своєю царською ніжкою, бо це, бачте, її мрія? Ну то й що, що мрія? І що з того, що це була її ідея і її гроші? Я можу нарешті побути наодинці з собою, зі своїми думками й прагненнями, що їх нікому, окрім мене, не зрозуміти? Кожному одруженому чоловікові рано чи пізно стає необхідна розрядка, перезавантаження, і невже я не заслужив на неї зараз?! Я, чорт забирай, ніколи її не зраджував! І тепер усе, що мені потрібно, це цей ліс, цей будинок і ця тиша, без клацання клавіатури та постійних прохань покритикувати щойно написану сцену з її чергової нісенітниці. Хіба я багато прошу?! Я...

...Я приголомшено замовк. Власне, я мовчав увесь цей час — сповнена злоби тирада промчала, як товарняк, у мене в голові, так само як і та дивна попередня думка. А тепер усе зникло, залишивши мені лише потрясіння — невже я справді щойно думав це? Господи Боже, що зі мною? Мабуть, таки точно перегрівся. Звідки раптом така злість? Я ніколи не відчував до Аліни нічого подібного. Я любив її! І скоріше сам дав би собі в пику, ніж дозволив би якісь докори чи образи на її адресу навіть подумки! То що ж це таке? Що зі мною відбувається?

За відсутності інших прийнятних пояснень я вирішив, що виною всьому сонячний удар плюс пари від фарб, якими я надихався за останні дні. Склавши розкладачку, я пішов у прохолоду дому. У задумі спустився сходами у вітальню, де зупинився перед овальним дзеркалом у різьбленій рамі, що висіло на стіні.

Це дзеркало я знайшов позавчора у підвалі, серед інших корисних і не дуже речей попередніх господарів. Привабила мене його чудернацька, фарбована під бронзу рама, що складалася з переплетіння якихось змій, риб з виряченими очима та перекручених рослин. Лі, напевно, жахнеться від такої композиції, але мені воно припало до душі, тому я перетягнув люстро нагору, сподіваючись почепити його на стіну, щойно та висохне.

І ось тепер воно вже висіло, не дочекавшись моєї допомоги.

Вкупі з тими пришелепкуватими думками, котрі щойно мене одвідали, це здалося тривожним симптомом. Досі я ніколи не мав причин скаржитися на голову, а тут одразу стільки буквально за десять хвилин. Мабуть, із пивом таки треба зав’язувати, принаймні доки всі ці лакофарбові пари не випаруються до біса з будинку. Повісити на стіну дзеркало і забути — це вже не жарт. Я навіть зняв його на хвилинку, аби переконатися, що раму тримають не руки незримих духів, а шуруп, вкручений у дюбель, котрий у свою чергу вігнаний у пробиту в стіні дірку. Саме так, як я збирався зробити й, судячи з усього, зробив. Що ж, це вже краще. Просто перевтома, на яку я не звертав уваги, поки вона сама про себе не нагадала. Відпочити, прогулятися лісом, і все минеться.

Я повернув люстро на його віднині законне місце й глянув на своє відображення. Раптом зауважив, що сивого волосся над чолом і на скронях суттєво додалося. Аж настільки, що це почало впадати в очі, хоча вчора, коли я голився у ванній, ніякої сивини взагалі не помічав. Ну, може, кілька волосин, якщо зізнатися собі чесно... але ж не так багато! Хоча...

Мабуть, ось так це й відбувається — спочатку не помічаєш ніяких змін, а потім в один прекрасний день дивишся в очі напівсивому суб’єкту із зморшками де тільки можна й шевелюрою, яку неначе присипали попілом. Старість... непомітна, але й неминуча.

«Досить скиглити, чорт забирай, — вилаяв я себе. — Тобі ж лише сорок два. Може, ще вирішиш пошукати целюліт в себе на задниці? Трохи сивини лише робить чоловіка сексуальнішим. А тепер до роботи».

Я зібрав увесь непотріб, що лишився після фарбування — газети, порожні бляшанки й ганчір’я, що просмерділося розчинником, — і потяг усе це на двір, подумавши мимохідь: а чи не здалося мені, що відображення у дзеркалі замість моїх сірих мало карі очі?