Брама

Розділ 6

П’ятеро сержантів, які незмінно служили на космічних кораблях (кожен представляв свій корабель), перевірили наші посвідчення і відправили до одного зі службовців для корпоративного огляду. Шері захихикала, коли росіянин намацав чутливе місце, і прошепотіла:

– Як гадаєш, Робе, яку контрабанду вони в нас шукають?

Я цикнув на неї. Жінка-службовець узяла наші міграційні картки у китайського спецпризначенця № 3, який був старшим групи, і назвала наші імена. Нас було восьмеро.

– Ласкаво просимо на борт! – оголосила жінка. – До кожного новачка буде прикріплено інспектора. Він допоможе вам освоїтися на новому місці, відповість на ваші запитання і розкаже, де розташовано медпункт і аудиторії для занять. З ваших рахунків списано одинадцять тисяч сто доларів готівкою. Вони будуть зберігатися на кораблі, на якому ви прибули сюди. Це вартість вашого проживання впродовж перших десяти днів. Решту ви можете зняти у будь-який час, виписавши Пі-чек. Ваш інспектор покаже вам, як це зробити. Лінскотт!

Чорношкірий пасажир із Нижньої Каліфорнії підніс руку.

– Ваш інспектор – Шота Тарасвілі. Броудгед!

– Тут.

– Ден Мєчніков, – повідомила службовиця Корпорайії.

Я почав озиратись, але Ден Мєчніков уже йшов до мене. Він міцно схопив мене за руку, відвів убік і аж потім привітався.

Я зробив спробу повернутись:

– Хочу попрощатися з другом…

– Ви всі житимете в одному місці, – буркнув інспектор. – Гайда.

За дві години після прибуття до Брами я отримав кімнату, інспектора та контракт і одразу ж підписав його, навіть не читавши. Мєчніков був здивований.

– Хіба вам не цікаво, про що йдеться?

– Не зараз.

Дійсно, а який сенс? Якби мені щось не сподобалось, я міг передумати. І що тоді? Бути проспектором страшно. Я дуже боюся, що мене вб’ють. Загалом мене лякають думки про смерть: це ж я більше не зможу жити. Усе зупиниться. Інші будуть насолоджуватися життям, кохатися, веселитись, а я – ні. Одначе думка про те, що доведеться повернутися на харчові шахти, була ще гіршою.

Мєчніков повис на гачку на стіні, зачепившись за комірець, щоб не заважати мені розбирати речі. Інспектор був миршавим, блідим і мовчазним чоловіком. Він справляв враження мізантропа, але принаймні не збиткувався з мене попервах через мою незграбність. Брама перебуває в умовах, близьких до невагомості. Я досі з таким не стикався, оскільки у Вайомінгу чогось на взір цього немає. Тому я постійно потрапляв у халепу. Коли я почав нарікати, Мєчніков відповів:

– Звикнете. У вас часом немає косячку?

– Боюся, що ні.

Інспектор зітхнув і став схожим на Будду, який висить на стіні, підібгавши ноги.

Він зиркнув на годинник і сказав:

– Пізніше сходимо пропустимо по чарчині. Така тут традиція. Але до двадцять другої це нецікаво. Потім у «Блакитному пеклі» буде повно людей і я познайомлю вас із іншими. Можливо, когось собі підшукаєте. Ви гетеросексуал чи ґей?

– Цілком гетеросексуальний.

– Неважливо. Тут ви сам собі пан. Я вас познайомлю, а далі робіть як знаєте. Вам ліпше звикнути до цього одразу. Маєте карту?

– Карту?

– Чорт забирай, вона в тому пакеті, який вам видали.

Я відсував файли один за одним, аж поки не знайшов той конверт. Там була копія угоди, буклет «Ласкаво просимо до Брами», ордер на поселення, медична анкета, яку слід було заповнити до 8-ї ранку… і зігнутий аркуш. Я розгорнув його і побачив щось на кшталт монтажної схеми з іменами.

– Це вона. Можете визначити, де Ви зараз? Запам’ятайте номер Вашої кімнати: поверх «Крихітка», Східний сектор, 8-й тунель, кімната 51. Запишіть собі.

– Дене, це вже записано в ордері.

– Тоді не губіть його.

Ден знявся з гачка і м’яко приземлився.

– Ви можете самостійно усе тут роздивитися. Зустрінемось тут. Маєте якісь питання?

Я замислився. Інспектор нетерпляче чекав.

– Нууу… можна поставити Вам особисте запитання, Дене? Ви вже літали… туди?

– Шість разів. Ну все, побачимось о двадцять другій.

Він відчинив гнучкі двері, вислизнув до зеленого коридору, який нагадував джунглі, і зник.

Я опустився – повільно та обережно – на єдиний стілець, який був у кімнаті, і спробував усвідомити, що перебуваю на краю Всесвіту.

Не знаю, як краще пояснити тобі, читачу, який вигляд має Всесвіт з боку Брами, але я спробую. Це те саме, що в юності здобути Повну Медицину або вибрати будь-що з меню в найкращому ресторані, коли за тебе платять. Це як зустріти дівчину, котрій ти сподобався, або подарунок, який ще не розпакували.

Найперше, що вражає у Брамі, – це крихітні тунелі. Вони здаються ще меншими через те, що по боках стоять різні кімнатні рослини. Також приголомшують низька гравітація та сморід. Із часом до Брами звикаєш. Її не можна охопити одним поглядом, тому що вона складається з лабіринту кам’яних тунелів. Я навіть не впевнений, чи усі їх вивчено до кінця. Поза сумнівом, вони тягнуться на кілька миль і ніхто в них не ходить (або ходять, але нечасто).

Так жили гічі. Вони захопили астероїд, «одягнули» його в металеву оболонку, прорили тунелі й заповнили їх різними пожитками. До того часу, як ми дісталися Брами, більшість тунелів були порожніми, як і інші об’єкти в космосі, що належали гічі. Потім вони з незрозумілих причин залишили астероїд.

Гічі-таун – місце, розташоване найближче до центру Брами. Це схожа на веретено печера біля геометричного центру астероїда. Подейкують, що тільки-но гічі побудували Браму, вони жили тут. Спочатку всі земляни-новачки (і не лише земляни: перед нашим прильотом сюди прибув корабель із Венери) також мешкали тут або поблизу, де компанія розселює нас. Пізніше, якщо поталанить стати успішним проспектором і розбагатіти, можна переселитися ближче до поверхні, де трішки менше невагомості й шуму і, зрештою, не так тхне. До мене цим повітрям дихали тисячі людей. Вони пили ту саму воду, що й я; кожен з них пахнув по-своєму. Більшість із них тут надовго не залишалися, на відміну від запахів.

Я не звертаю уваги на запахи. Взагалі ні на що не зважаю. Брама – це мій шанс зірвати джекпот у вигляді Повної Медицини, будинку, в якому буде дев’ять кімнат, двійко дітей і багато веселощів. Я вже виграв одну лотерею. Тому я був певен, що мені пощастить удруге.

Життя у Брамі було незвичайним, хоча іноді здавалося нудним. Особливих розкошів не було. За 238 тис. 575 доларів США ви отримували квиток до Брами, харчування, житло й повітря на 10 днів, інтенсивний курс керування космічним кораблем і запрошення на найближчий (або на будь-який) політ. У виборі корабля немає обмежень.

Корпорація геть не зискує з цього. Тут усе коштує за собівартістю. Це не означає, що все тут дешеве або що ви дістанете щось гарне. Я все життя викопував і споживав таку їжу. Моє житло було завбільшки з велику валізу: один стілець, кілька шухляд, складаний стіл і гамак, який можна розкласти уздовж кімнати для сну.

По сусідству мешкала родина з Венери. Я колись зазирнув у їхні прочинені двері й був шокований. Вони вчотирьох спали у своїй комірчині, по двоє в кожному гамаку. З іншого боку була кімната Шері. Я пошкрябався в її двері, але ніхто не відчинив. Я зайшов до кімнати. Двері були незачинені: у Брамі ніхто не зачиняє дверей, оскільки тут однаково нічого красти. Шері не було вдома. Одяг, який вона носила на кораблі, валявся розкиданий на підлозі.

Я здогадався, що вона вирішила оглянути Браму, і пошкодував, що не застав її: не хотілося тинятися самому. Я сперся на плющ, який ріс зі стіни тунелю, і видобув карту.

Я одразу знайшов кілька місць, які варто відвідати. На мапі вони були позначені як «Центральний парк» і «озеро Верхнє». Цікаво, що там? Також увагу привернули «музей Брами» та «Термінальний шпиталь». Останнє звучало загрозливо. Пізніше я здогадався, що «термінал» – це кінець маршруту на шляху назад до Брами. Корпорації слід було назвати це якось інакше, але їй начхати на почуття проспекторів.

Утім, найбільше я хотів побачити корабель!

Щойно це спало мені на думку, я зрозумів, як сильно цього жадаю. Я почав вираховувати шляхи виходу на поверхню Брами, де, без сумніву, були розташовані доки космічних кораблів. Тримаючись однією рукою за поручень, я намагався другою рукою втримати карту. Я швидко визначив своє місцезнаходження: на перехресті п’ятьох тунелів. На карті це місце позначено як «Східна зірка, поверх „Крихітка“, G». Один із тунелів вів до ліфтової шахти на поверхню, але який саме, я не міг визначити.

Я вирішив піти навмання, але втрапив у глухий кут. Повертаючись назад, я вирішив постукати в якусь кімнату і запитати дорогу. Двері відчинились.

– Вибачте, – сказав я… і замлів.

Чоловік, який відчинив двері, здавався на зріст таким самим, як і я: його погляд був нарівні з моїм. А нижче від пояса нічого не було: чоловік не мав ніг.

Він щось сказав невідомою мені мовою. Але то було пусте. Інше привернуло мою увагу. Він був одягнутий у тонку яскраву мішковину, зв’язану від зап’ястків до талії. За спиною у нього були крила, якими чоловік легенько махав, щоб залишатися в повітрі. Якщо зважити на низьку гравітацію в Брамі, це було неважко. Однак усе ж мало дивний вигляд.

– Даруйте, я лише хотів запитати, як пройти на поверх «Таня», – промовив я, щосили намагаючись не дивитися на чоловіка. Проте мені це зле вдавалося.

Чоловік усміхнувся, показавши білосніжні зуби. В нього було старе обличчя, але жодної зморшки, темні очі та буйне сиве волосся. Він вилетів у коридор повз мене і сказав чистою англійською:

– Звісно! Перший поворот праворуч, потім ідете до наступної «зірки» і там – другий поворот ліворуч. Ви побачите дороговказ.

Підборіддям він кивнув у бік потрібного перехрестя.

Я подякував і пішов геть. Чоловік залишився висіти у повітрі. Я хотів озирнутись, але не бажав здатися нечемним. Дивно: ніколи не думав, що у Брамі живуть каліки.

Який же я тоді був наївний!

Побачивши того каліку, я дізнався про Браму те, чого не розповідала жодна статистика. Вона була достатньо зрозуміла, і всі, хто бажав стати проспектором, вивчав її (включно з тими, хто ним так і не став), зосібна й ми. Близько 80 % кораблів повертаються до Брами без екіпажу. А 15 % узагалі не повертаються. Тому, в середньому, один із двадцяти привозить щось таке, на чому Брама – і людство загалом – може заробити. Більшості з них вдається лише повернути вартість свого першого польоту до Брами.

Якщо вас поранять під час польоту… тримайтеся! Термінальний шпиталь має найкраще обладнання, але туди ще треба дістатися. Це може забрати кілька місяців. Якщо ви зазнали поранення в пункті призначення – а так зазвичай і буває – ви нічого не зможете вдіяти, поки не повернетесь до Брами. Але тоді вже може бути пізно лікуватися.

До речі, за політ назад не треба платити. Майже завжди повертається не весь екіпаж. Вони називають це втратами.

Шлях додому безкоштовний… але що з того?

Я спустився, тримаючись за трос, на поверх «Таня», звернув до тунелю і врізався в якогось чоловіка. На ньому була кепка і нарукавна пов’язка. Поліція Корпорації. Він не розмовляв англійською, але його жести й габарити говорили за нього. Я схопив шахтний трос і піднявся на один поверх, перейшов до кріплення іншої шахти і спробував удруге.

Цього разу поліціянт говорив англійською.

– Сюди не можна, – сказав він.

– Я просто хочу подивитися на кораблі.

– Атож! Ні, у тебе має бути блакитний значок, – сказав поліціянт, показуючи на свій власний. – Їх видають фахівцям Корпорації, членам екіпажу і працівникам техпідтримки.

– Я член екіпажу.

Поліціянт вишкірився.

– Ти новачок із Землі, правда ж? Друже, членом екіпажу ти станеш тільки тоді, коли зареєструєшся на рейс. Повертайся назад.

Я промовив, намагаючись його переконати:

– Хіба ви не розумієте, що я відчуваю? Я просто хочу глянути.

– Не можна, поки не закінчиш курси. Хіба що вони самі відправлять тебе сюди в ході навчання. До того ж, те, що ти побачиш, тобі може не сподобатися.

Я ще трішки посперечався, але поліціянт був невблаганним. Коли я взявся за підйомний трос, стіни тунелю почали хитатись і я почув різкий звук. Мені здалося, що астероїд ось-ось злетить у повітря. Я витріщився на поліціянта, який стенув плечима і приязно мовив:

– Я сказав, що не можна дивитися на кораблі. Але слухати їх можна.

Я відповів щось на кшталт «отакої» чи «о Господи» і додав:

– Як ви гадаєте, куди він полетів?

– Повернеться через півроку. Можливо, тоді й дізнаємося.

Звучало не дуже оптимістично, але я чомусь перебував у піднесеному настрої. Я опинився у Брамі після багаторічної праці на харчових шахтах. Тільки-но одні з тих відважних проспекторів вирушили у подорож, яка дасть їм славу й нечуваний успіх. До біса ймовірності! Це найкраще, що можна собі уявити.

Я не звертав уваги на те, що мене оточувало, і, як наслідок, заблукав. Я піднявся на поверх «Крихітка» за десять хвилин. Мєчніков брів тунелем від моєї кімнати. Здавалося, він не впізнав мене. Якби я не простяг йому руку, він просто пройшов би повз.

– Гмммм, – буркнув інспектор. – Ви запізнилися.

– Я ходив вниз на поверх «Таня», аби поглянути на кораблі.

– Еге. Туди не пускають без блакитного значка чи браслета.

Це я й без нього дізнався. В мене не було бажання говорити з ним, тому я просто плентався позаду.

Мєчніков був блідим чоловіком. Його обличчя прикрашали на диво кучеряві бакенбарди, які росли на вилицях. Здавалося, вони вощені, тому що кожен завиток стирчав нарізно. Утім, було б неправильно називати їх вощеними. У бакенбардах було щось таке, що змушувало їх рухатися, коли Ден розмовляв або всміхався.

Таке враження, наче від руху м’язів обличчя по його бороді йшла хвиля. Мєчніков осміхнувся вже після того, як ми прийшли до «Блакитного пекла». Він пригостив мене випивкою, докладно пояснивши, що це така традиція. А втім, це стосувалося лише першого келиха.

Через гамір у «Блакитному пеклі» було незручно говорити, але я розповів Мєчнікову про запуск корабля.

– Еге ж, – промовив він, підіймаючи склянку. – Побажаймо їм гарної дороги.

На руці він мав шість металевих браслетів гічі, які були тонкі, наче дротинки, і сяяли синюватим світлом. Поки він прикладався до склянки, вони легесенько дзеленчали.

– Це те, що я думаю? – запитав я. – По одному за кожен політ?

Мєчніков допив склянку і сказав:

– Так. Піду потанцюю.

Я дивився йому вслід. Мєчніков підійшов до жінки у блискучому рожевому сарі. Було видно, що він не дуже цікавий співбесідник.

З іншого боку, в такому гаморі не побалакати й не потанцювати. «Блакитне пекло» розмістилося в центрі Брами і являло собою частину веретенуватої центральної печери. Штучна гравітація була такою низькою, що людина важила не більше за два-три фунти; коли хтось намагався танцювати вальс або польку, він одразу починав літати. З іншого боку, шум заважав нормально розмовляти. Тому доводилося танцювати як у старших класах середньої школи, коли партнери намагалися не торкатись одне одного: адже в такому віці дівчата набагато вищі за хлопців. Треба було лише тримати ноги на місці, а руки, плечі, голови та стегна могли метлятися як завгодно. Я люблю танцювати й торкатися партнера. Втім, не все відразу.

Я помітив Шері, яка сиділа у протилежному кінці з якоюсь старшою жінкою (напевне, її інспектором), і вирішив запросити її на танок.

– Тобі тут подобається? – запитав я, намагаючись перегорлати музику. Вона кивнула головою і щось прокричала у відповідь, але я не розчув. Я потанцював із розкішною темношкірою жінкою, у якої було два блакитні браслети, потім знову із Шері, відтак з однією дівчиною, котру Мєчніков сплавив мені. Потім я танцював із високою жінкою з енергійним обличчям, і волоссям, заплетеним у дві кіски, які коливалися позаду під час танцю. У неї були найчорніші і найтовстіші брови, що їх я коли-небудь бачив у жінок. Вона також мала двійко браслетів. А у перервах між танцями я випивав.

Столики були розраховані на 8—10 душ, але такі компанії тут ніколи не збиралися. Тут люди сиділи як хотіли і займали чужі місця, не думаючи про те, що власник може повернутися. Так зі мною трохи посиділи члени екіпажу, одягнуті в білі мундири. Такі носять бразильські астронавти. Вони розмовляли між собою португальською. Потім до мене підсів чоловік із золотою сережкою у вусі, але він теж говорив незнайомою мовою (втім, я добре зрозумів, чого йому треба).

Це постійна проблема у Брамі. Це як міжнародна конференція, на якій зламалось обладнання для перекладу. Усе, що ви чуєте, це віджим із різних мов, щось на кшталт: «Ecoutez, господин, tu es verreckt»[3]. Я двічі танцював із бразилійкою – худою низенькою засмаглою дівчиною. У неї був яструбиний ніс, але погляд її карих очей здавався дуже милим. Я спробував сказати їй кілька простих слів. Можливо, вона мене зрозуміла. Один із чоловіків, який супроводжував її, добре розмовляв англійською. Він відрекомендувався і познайомив мене зі своєю компанією. Я не запам’ятав жодного імені, окрім імені цього чоловіка. Його звали Франсиско Херейра. Він пригостив мене випивкою, а я потім пригостив його компанію. Згодом я впізнав його: він обшукував нас, коли ми прибули до Брами.

Поки ми обговорювали цей факт, Ден схилився наді мною і пробурмотів на вухо:

– Піду пограю. Бувай, якщо не надумаєш приєднатися.

Це було не найчемніше запрошення, але гамір «Блакитного пекла» починав мене дратувати. Я поплентався за ним. Виявилося, що біля «Блакитного пекла» є повноцінне казино зі столами для гри у блекджек, у покер, є рулетка повільного обертання з великою щільною кулькою, справжні гральні кості, ба навіть відгороджений відділ для картярської гри у бакару. Мєчніков підійшов до столу для гри у блекджек і постукав пальцями по стільцю для гравців, чекаючи на відкриття. Аж тут він помітив, що я стою поряд.

– О! – Мєчніков обвів поглядом усю залу. – У що ви хотіли б зіграти?

– Я в усе вже встиг пограти, – відповів я, трішки ковтаючи слова. І, якщо чесно, злегка хвастонув. – Ну, можна зіграти в бакару.

Мєчніков глипнув на мене з повагою а потім із цікавістю.

– Найменша ставка – п’ятдесят.

На моєму рахунку залишилося 5–6 тисяч доларів. Я стенув плечима.

– Я маю на увазі п’ятдесят тисяч, – відповів Ден.

Я закашлявся. Він посунувся й сів за гравцем, у якого закінчувався стовпчик фішок і байдужливо сказав:

– На рулетці мінімальна ставка – 10 доларів, для всіх інших ігор – 100 доларів. А ще тут має бути гральний автомат із мінімальною ставкою в 10 доларів.

Мєчніков опустився на вільний стілець, і більше я за ним не спостерігав.

Я роззирнувся й помітив, що чорноброва дівчина сиділа за тим самим столом, уважно вивчаючи карти. Вона не підвела голову.

Я зрозумів, що не можу собі дозволити азартні ігри. А потім мені спало на думку, що випивку я теж не можу собі дозволити, і на підсвідомому рівні згадав, скільки я вже випив. Інтуїція підказала мені, що слід якнайшвидше повертатися до своєї кімнати.