Брама

Розділ 8

– Доброго ранку! – привітався хтось, перервавши мій сон про те, як я загруз у сипучих пісках у туманності Оріона. – Я приніс вам чаю.

Я розплющив одне око і, визирнувши через край гамака, спостеріг пару темних очей на бронзовому обличчі. Я був повністю одягнутий і потерпав із похмілля; у кімнаті стояв жахливий сморід, і я зрозумів, що сам є його причиною.

– Мене звати Шикітей Бакін, – сказав чоловік зі склянкою. – Будь ласка. Випийте чаю. Це допоможе відновити водний баланс.

Придивившись, я побачив, що нижче від пояса у чоловіка нічого немає. Це був той безногий каліка зі зйомними крилами, якого я вчора зустрів у тунелі.

– Оххх… – застогнав я, докладаючи тяжких зусиль, щоб вичавити із себе «доброго ранку».

Туманність Оріона стала ще туманнішою в міру того, як вивітрювався мій сон і моє відчуття, що слід якось продертися крізь газові хмари, які швидко застигали. Проте сморід не зникав. Це було занадто, навіть для Брами. Я зрозумів, що мене вирвало на підлогу, і я ледь стримувався, щоб не проблюватися знову. Бакін, повільно махаючи крилами, спритно одним порухом поставив закриту склянку на гамак біля мене. Потім він підлетів угору, всівся на шафу і промовив:

– Здається, у вас сьогодні медогляд о восьмій ранку.

– Невже?

Мені вдалося відкрити склянку й сьорбнути чаю. Напій був дуже гарячий, без цукру і майже без смаку, але, здається, він зменшив відчуття нудоти.

– Так, я гадаю. Це звична процедура. Також ваш п’єзофон дзвонив кілька разів.

Я знову застогнав.

– Думаю, це телефонує ваш інспектор, щоб нагадати про медогляд. Зараз сьома п’ятнадцять, пане…

– Броудгед, – я відповідаю нерозбірливо, а потім обережніше додаю:

– Мене звати Роб Броудгед.

– Так. Я взяв на себе сміливість перевірити, чи ви прокинулися. Пригощайтеся чаєм, пане Броудгед. Сподіваюся, вам сподобається у Брамі.

Чоловік кивнув, злетів уперед із шафи і зник у дверях. У голові щось гупало під час кожного руху. Я виліз із гамака, намагаючись не ступати на найогидніші плями на підлозі, і якимось дивом привів себе до ладу. Я хотів поголитись, але моїй бороді вже було дванадцять днів і тому я вирішив іще трохи повідпускати її: так я не здавався неголеним, до того ж, сил голитися не було.

Хитаючись, я увійшов до оглядового кабінету із запізненням лише на п’ять хвилин. Уся моя група вже була тут, тому мені довелося йти останнім. У мене взяли три аналізи крові: з пальця, з вени і з мочки вуха. Я був упевнений про 90 %-й результат. Але це не мало жодної ваги: медогляд був простою формальністю. Якщо ви вижили на шляху до Брами, то на кораблі гічі все буде добре. Якщо, звичайно, не трапиться нічого. У такому випадку ніхто не виживе незалежно від здоров’я.

Я знайшов час випити філіжанку кави з візка, який стояв біля спускної шахти (приватне підприємство у Брамі? Не думав, що тут такі існують), і встиг якраз на початок першого заняття. Курси проводили в довгій та вузькій аудиторії з низькою стелею на поверсі «Собака». Сидіння були розташовані по двоє, а між ними – прохід у центрі. Це нагадувало шкільний клас, який помістили в автобус. Шері запізнилась і сіла біля мене. Вона мала вигляд свіжий і життєрадісний; уся наша група зібралася, семеро землян, сім’я венеріанців із чотирьох чоловік і ще кілька новачків на кшталт мене.

– Ти маєш не такий вже й кепський вигляд, – прошепотіла Шері, поки інструктор схилився над якимись паперами на столі.

– Що, похмілля дошкуляє?

– Ні. Але воно десь поряд. Я чула, як ти повертався минулої ночі. Відверто кажучи, це було чутно на весь тунель, – багатозначно додала Шері.

Мене пересмикнуло. Я досі чітко відчував запах, але всередині. Ніхто від мене не відвертався, навіть Шері.

Інструктор підвівся й ненадовго затримав погляд на нас.

– Отже, – промовив він, знову зазирнув у папери і похитав головою.

– Я не буду перевіряти відвідування, – сказав інструктор. – Я читаю курс керування космічним кораблем гічі.

Я помітив зв’язку браслетів на його руці; я не зміг порахувати, але їх було близько шести. Я ненадовго задумався про людей, які не раз літали, проте так і не збагатилися.

– Це лише один із тих трьох курсів, які будуть викладатися. Потім буде виживання в незвичному середовищі та методика розпізнавання цінностей. Але я вас навчатиму, як керувати кораблем. А почнемо ми з практики. Прошу за мною.

Ми встали і попленталися за ним, спустившись тунелем до спускної щахти з тросом. Ми пройшли вартових (можливо, тих самих, які мене вчора проганяли). Цього разу вони лише кивнули інструкторові, проводжаючи нас поглядами. Наша подорож закінчилася у довгому широкому проході з низькою стелею, в якому з підлоги стирчало близько дюжини обтесаних і заляпаних металевих циліндрів. Вони нагадували обвуглені пеньки, але за мить я усвідомив, що то було, і ковтнув слину.

– Це ті самі кораблі, – я прошепотів до Шері голосніше, ніж хотів. Кілька чоловік подивилися на мене з цікавістю, серед них – та дівчина з густими темними бровами, з якою я танцював учора. Вона кивнула і усміхнулася мені. Я помітив браслети у неї на руці та здивувався її присутності. Також мені стало цікаво, якими були її успіхи за ігровим столом.

Ми оточили інструктора. Він почав:

– Як хтось тільки-но правильно зазначив, це космічні кораблі гічі, точніше посадковий модуль. Він доставить вас на планету, якщо вам пощастить на неї натрапити. Ці сміттєві баки здаються маленькими, але вміщають п’ятеро душ. Звичайно, це не дуже зручно, але можливо. Взагалі хтось завжди має залишитися у головному кораблі, тому в посадковий модуль можна брати чотирьох чоловік.

Інструктор провів нас повз найближчий модуль, і ми всі змогли помацати й пошкрябати його. Потім він почав розповідь:

– Коли Браму тільки було відкрито, в її доках стояло дев’ятсот двадцять чотири кораблі. З них наразі двісті у неробочому стані. Ми не знаємо чому, вони просто не працюють. Триста чотири кораблі вже здійснили по одному вильоту і більше, з них тридцять три перебувають тут. Їх можна використовувати для рейсів. Усі інші ми ще не випробовували.

Підтягнувшись, він умостився на одному з коротеньких циліндрів і продовжив:

– Ви маєте вирішити, братимете один із перевірених тридцяти трьох кораблів чи виберете той, на якому ще ніхто не літав. Я маю на увазі людей. У такому випадку ви просто платите гроші й робите свій вибір. Це як гра. Багато першопрохідців не повернулися, тому, без сумніву, певний ризик існує. Очевидно, чи не так? Зрештою, їх віддавали на техобслуговування ще чортзна-коли, напевне, коли гічі залишили їх тут. З іншого боку, під час польоту на перевіреному кораблі ризик теж є. Вічного двигуна ще не винайшли. На нашу думку, деякі кораблі повернулися через брак палива. Проблема в тому, що ми не знаємо, що то за паливо і як визначити його рівень.

Інструктор поплескав пеньок.

– Ми дійшли висновку, що цей та інші посадкові модулі, які ви бачите тут, були розроблені для екіпажу із п’яти гічі. Проте в них літає по троє людей. Напевне, гічі були більш терплячі одне до одного в обмеженому просторі, аніж люди. Є кораблі різних розмірів, але статистика по кораблях, що не повернулися, за останні кілька орбіт здається загрозливою. Можливо, це просто якась чорна смуга, але… У будь-якому випадку я за те, щоб відряджати по три члени екіпажу в посадкових модулях. Ви ж чиніть на свій розсуд. Другий елемент вибору – це члени вашого екіпажу. Будьте пильними, добирайте собі компаньйонів… Що там?

Шері махала рукою, намагаючись привернути увагу інструктора.

– Ви сказали «здається загрозливою». Наскільки загрозливою? – запитала Шері.

Інструктор терпляче відповів:

– За останню фінансову орбіту повернулися лише три з десяти екіпажів по п’ять осіб. Це найбільші кораблі. У деяких випадках ми виявляли трупи членів екіпажу. І таке буває.

– Еге, – сказала Шері. – Дуже погано.

– Ні, це ще нічого порівняно з кораблями, розрахованими на одну людину. Дві орбіти тому ми відправляли їх упродовж усієї орбіти. З усіх кораблів повернулося лише два. Оце дійсно зле.

– Чому ж так? – запитав батько сім’ї «тунельних щурів» Форенд. Інструктор на кілька секунд затримав на ньому погляд.

– Якщо колись дізнаєтеся, то скажете, – відповів він. – Так… Обираючи екіпаж, візьміть когось, хто вже літав. Іноді це виходить, але не завжди. Проспектори, які вже розбагатіли, зазвичай зав’язують. А ті, хто ще ні, не захочуть лишати свій екіпаж. Тому вам, новачкам, доведеться літати з іншими незайманцями. Гмммм.

Він уважно роздивився навколо.

– Ну що ж, промацаймо ґрунт. Розбийтеся на групи по три – не переживайте за якісний склад, це ще не добір екіпажу – і лізьте у відкриті модулі. Нічого не чіпайте! Вони вимкнені, але іноді вмикаються самостійно. Просто сидіть у кабіні пілота і чекайте на інструктора.

Уперше чую, що тут є інші інструктори. Я озирнувся, намагаючись визначити, хто викладачі, а хто новачки. Інструктор сказав:

– Є питання?

Знову Шері.

– Так. Як вас звати?

– Невже я знову не сказав? Я Джиммі Чоу, приємно познайомитися. Гайда.

Зараз я знаю більше, аніж мій інструктор, зосібна й те, що сталося з ним через пів-орбіти. Бідолашний Джиммі Чоу полетів переді мною, а повернувся мертвий, поки я літав удруге. Він загинув через спалах. Кажуть, що його очі википіли самі собою. Але тоді він знав усе, що здавалося мені чудернацьким.

Ми залізли в кумедний овальний люк між двигунами і опинилися в посадковому модулі, а потім драбиною з кілочків рушили вниз до головного корабля.

Ми оглянули кабіну. Наша група нагадувала трьох Алі-Бабів у печері зі скарбами. Згори щось пошкрябалось – і ми побачили обличчя з густими бровами й гарними очима. Це була та дівчина, з якою я вчора танцював.

– Дуже весело? – запитала вона. Ми намагалися не чіпати нічого, що рухається, тому сумніваюся, що мали невимушений вигляд.

– Не хвилюйтеся, просто роззирніться. Тут багато чого можна побачити. Он та вертикальна лінія штурвалів з маленькими руків’ями, що стирчать, – це селектор пункту призначення. У жодному разі не чіпайте її зараз і взагалі ніколи. А ота золотава спіралька біля вас, білявочко? Як гадаєте, навіщо вона?

Білявочка була однією з доньок Форенда. Вона відсмикнула руку від спіралі й заперечно хитнула головою. Я теж. Шері вирішила ризикнути:

– Можливо, це вішак для капелюхів?

Інструкторка багатозначно скосила погляд на ту штуковину.

– Гмммм. Ні, я так не думаю. Сподіваюся, ви знайдете відповідь. Ніхто з нас не знає. Іноді вона нагрівається під час польоту: ніхто не відає чому. Туалет там. У вас буде багато мороки з ним, але він працює, головне тільки навчитися. Тут – або де схочете – ви можете підвісити гамак і спати. У тому кутку і в тій ніші – мертвий простір. Якщо вам потрібно трішки побути на самоті, ви можете відгородитися там. Дещиця особистого простору.

– Чому ніхто з вас не називає свого імені? – запитала Шері.

Інструкторка вишкірилася:

– Мене звати Гелла-Клара Мойнлін. Що ще вам кортить про мене знати? Я двічі літала, але нічого не знайшла. Тому зараз намагаюся згаяти час в очікуванні наступної мандрівки, працюючи помічником інструктора.

– А як дізнатися, коли наступний політ? – запитала Форенд-молодша.

– Розумниця. Гарне питання. Одне з таких, на які я чекаю, оскільки вони показують, що ви мислите. Я сама не знаю. Дивіться. Як вам вже відомо, цей корабель розрахований на трьох осіб. Він уже побував у шістьох рейсах, але я впевнена, що в ньому вистачить палива ще на кілька. Тому я краще летіла б на ньому, аніж на одномісному кораблі. Вони для ризикованих гравців.

– Пан Чоу говорив про це, – сказала Форенд-молодша, – але тато стверджує, що він ознайомився з усіма відомостями, починаючи з 1-ї орбіти, і виявилося, що одномісні кораблі не такі вже й погані.

– Твій тато може скористатися моїм кораблем, – відповіла Гелла-Клара. – Це не просто статистика. Одномісні кораблі – це нудно. До того ж, одна людина не може впоратися з усім, якщо фортуна їй не осміхнеться. Потрібні товариші. Хтось має лишатися на орбіті. Зазвичай ми залишаємо одну людину на кораблі – так безпечніше. У крайньому випадку, якщо щось піде не так, хтось прийде на допомогу. А двоє інших спускаються в модулі, щоб оглянути місцевість. Зрозуміло, усі знахідки діляться на трьох. Якщо вам пощастить знайти щось велике, вистачить на усіх. А якщо нічого не знайшли, то одна третина – це те саме, що все.

– Тоді, можливо, краще літати у п’ятимісному кораблі? – запитав я.

Клара глянула на мене і підморгнула; не думав, що вона пам’ятає вчорашні танці.

– Хтозна, хтозна. П’ятимісні кораблі мають практично необмежений спектр пунктів призначення.

– Китайська грамота, – пробурмотіла Шері.

– П’ятимісні кораблі мають набагато більше потенційних пунктів призначення, аніж тримісні чи одномісні кораблі. Напевно, це через те, що в деяких таких пунктах призначення небезпечно. Саме п’ятимісний корабель колись повернувся у найгіршому стані. Він був увесь подряпаний, обгорілий і погнутий; ніхто не знає, де він був і як узагалі долетів назад. Кажуть, що він побував у фотосфері якоїсь зірки. Члени екіпажу не змогли нам розповісти, оскільки вже загинули.

– Звичайно, – додала Клара замислено, – броньований тримісний корабель має такий самий прийом пунктів призначення, як і п’ятимісний, але будь-який політ – це ризик. Давайте, до справи. Ви, – інструктор вказала на Шері, – сідайте там.

Я і Форенд зігнулися біля плутанини з обладнання, серед якого були прилади, створені як людьми, так і гічі. Місця було мало. Якщо прибрати все начиння із тримісного корабля, то вийде приміщення обширом приблизно чотири на три і на три метри, але у такому разі він би не полетів.

Шері вовтузилася в кріслі, намагаючись зручніше вмоститися біля лінії штурвалів з рукоятками, які стирчали навсібіч.

– Що за сідниці були в гічі? – поскаржилася вона.

Клара відповіла:

– Ще одне гарне запитання без відповіді. Якщо дізнаєтеся, розкажете всім. Корпорація оснастила сидіння цими пасками. Вони не належать до оригінального обладнання. Гаразд. Перед вами селектор пункту призначення. Покладіть руку на будь-який штурвал. Але інші не чіпайте. Тепер перемкніть його.

Клара нетерпляче спостерігала за тим, як Шері торкнулася нижнього штурвала, схопила його, накрила долонями, сперлася на V-подібні підлокітники крісла і штовхнула його. Нарешті їй це вдалося і лампочки вздовж штурвалів почали блимати.

– Ого! – вигукнула Шері, – а вони були досить сильними!

Ми по черзі перемикали цей штурвал (того дня Клара не дозволяла нам чіпати інші). Коли настала моя черга, я був здивований: щоб зрушити його, мені довелося напружити усі м’язи. Здавалося, штурвал був не заіржавілий, а так задумано. Якщо врахувати, в яку халепу можна вскочити, випадково перемикнувши якийсь штурвал у процесі польоту, то, скоріше за все, так воно й було.

Звичайно, тепер я знаю значно більше, аніж Клара в той момент. Не кажу, що я дуже розумний, але багато хто ламав голову, щоб зрозуміти, яким чином працює механізм вибору пункту призначення на покажчику курсу. Це вертикальний ряд генераторів цифр. Лампочки, які засвічуються, відповідають цифрам; це важко визначити, оскільки лампочки не схожі на цифри. Вони не належать ні до позиційної, ані до десяткової системи. Схоже, числова система гічі була побудована на сумах простих чисел та показників ступенів, але це темний ліс для мене. Це треба лише пілотам-інспекторам і спеціалістам із програмування курсу, які працюють на Корпорацію. Проте й вони це роблять не безпосередньо, а за допомогою інформаційно-обчислювального конвертера. Перші п’ять цифр виражають положення пункту призначення, якщо зчитувати знизу вгору. Як твердить Мєчніков, початковим порядком було не знизу вгору, а спереду назад. Це дає нам певну інформацію про гічі. Вони орієнтувалися на три виміри, як первісні люди, а не на два виміри, як ми. Невже хтось вважає, що трьох цифр буде досить, щоб описати будь-яке положення у Всесвіті? Тобто за допомогою тривимірного представлення Галактики можна виразити будь-яку її точку за допомогою числа для кожного з трьох вимірів? Гічі мали п’ять чисел. Чи не означає це, що в гічі було п’ять вимірів? Мєчніков переконує, що ні…

Утім, після підтвердження перших п’яти цифр інші сім можна вибрати довільно, і корабель вирушить у політ після того, як ви натиснете кнопку запуску.

Зазвичай пілоти – точніше, спеціалісти з програмування курсу, які одержують за свою працю зарплатню від Корпорації, – вибирають чотири випадкові цифри. Потім необхідно прокрутити п’яту цифру, поки не загориться застережна рожева лампочка. Вона може світитися тьмяним або, навпаки, яскравим світлом. Якщо ви зупинитесь і натиснете на пласку овальну ділянку під кнопкою запуску, інші цифри почнуть рухатись у діапазоні кількох міліметрів, а рожева лампочка стане яскравішою. Коли цифри зупиняться, лампочка загориться різким яскравим світлом. Мєчніков твердить, що це автоматичний пристрій для точних налаштувань. Машина може допускати людську помилку, – тобто помилку гічі – під час дійсного налаштування пункту призначення, тому останні навігаційні уточнення відбуваються в автоматичному режимі. Можливо, він має рацію.

(Звичайно, вивчення цих кроків забирає чимало часу та коштує силу-силенну грошей. А також – багатьох життів. Небезпечно бути проспектором. Але для перших з них політ вважався за самогубство).

Іноді в ході перебирання п’ятої цифри нічого не засвічується. У такому разі можна лише вилаятися, скинути інші чотири та почати знову. Перебір триває кілька секунд, але часто пілоти-інспектори витрачають кілька днів, проводячи нові налаштування, щоб досягти належного кольору.

Звичайно, до мого польоту пілоти-інспектори та спеціалісти з програмування курсу змінили сотні налаштувань з потрібним кольором, одначе їх іще не було застосовано, а також змінили налаштування польотів, з яких пілоти не поверталися.

Але тоді я цього не знав. Усе для мене було новим у тому видозміненому кріслі гічі. Не знаю, як це пояснити. Це треба відчути.

Мільйони років тому в цьому кріслі сидів пілот гічі. Переді мною був селектор пункту призначення. Цей корабель міг полетіти куди завгодно, уявляєте? Якщо вибрати правильний пункт призначення, то можна опинитися біля Сиріуса, Проціона або навіть біля Магелланової хмари!

Кларі набридло висіти над нами. Вона залізла в корабель і всілася позаду мене.

– Твоя черга, Броудгеде, – сказала вона, поклавши руку мені на плечі. Я відчув її груди біля спини.

Я не хотів прокручувати штурвал і запитав:

– Хіба не можна якось визначити, де ти опинишся?

– Можна, – відповіла Клара – якщо ви кваліфікований пілот гічі.

– Можливо, колір означає відстань?

– Цього ніхто не знає, хоча всі намагалися це встановити. У нас є ціла команда, котра програмує звіти щодо кораблів, які повернулися, згідно з налаштуваннями, з якими вони вирушили в дорогу. Та поки що глухо. Нумо ж, Броудгеде. Добре затисніть рукоятку першого штурвала, який інші вже рухали. Перемкніть його. Це важче, аніж здається.

Клара мала рацію. А я боявся, що занадто сильно натисну на нього. Вона схилилася наді мною і поклала свою руку на мою. Я зрозумів, що той приємний запах мускусної олійки, який я відчував, належав їй. То був не лише мускус: її феромони чудово підходили моїм хеморецепторам. Цей запах був приємною заміною смороду, який стояв у Брамі.

Проте, водночас, жодні лампочки не загорялись, хоча я смикав руків’я впродовж п’яти хвилин. Потім Клара вигнала мене, і на моє місце сіла Шері, щоб зробити ще одну спробу.

Коли я повернувся до своєї кімнати, виявилося, що хтось у ній прибрав. Я був приємно здивований і задумався, хто б це міг бути. Втім, я був надто стомлений для тривалих розважань. Низька гравітація дуже виснажує, доки до неї не звикнеш; доводиться зайвий раз напружувати м’язи, аж поки заново не пристосуєшся до цілої системи умов.

Я підвісив свій гамак і вже почав засинати, коли почув, що хтось шкрябається у ґратки моїх дверей і потім почув голос Шері:

– Робе!

– Що?

– Ти спиш?

Зрозуміло, ні. Але я збагнув, що вона мала на увазі.

– Ні. Лежу і думаю.

– І я… Робе!

– Так?

– Хочеш, щоб я залізла до тебе в гамак?

Я зробив спробу відігнати сон, аби зрозуміти питання.

– Я дуже хочу, – додала вона.

– Добре. Тобто я теж хочу.

Вона прослизнула до кімнати й залізла в гамак, який при цьому легенько гойднувся. Вона була вдягнена у плетену футболку та трусики. Я відчував її тепле і м’яке тіло, коли ми скрутились у клубочок на гамаку.

– Не конче займатися сексом, солоденький, – сказала вона. – Мені й так добре.

– Побачимо, як складеться. Ти чогось боїшся?

Її подих був найсолодшим з того, що вона мала; я відчував його у себе на щоці.

– Більше, ніж я собі це уявляла.

– Чому?

– Робе, – Шері влаштувалася зручніше й повернула шию, щоб бачити мене через плече. – ти іноді мелеш дурниці.

– Вибач.

– Так. Дивись: ми збираємося летіти на кораблі, а куди – не знаємо. Ми будемо летіти швидше від світла, а чому – ніхто не відає. Ми не знаємо, скільки триватиме подорож, тому куди ми летимо – вже неважливо. Тому можемо летіти усе життя і померти, не діставшись пункту призначення, навіть якщо ми не зустрінемо щось таке, що вб’є нас за кілька секунд. Правильно ж? Правильно. А ти ще питаєш, чи мені не страшно.

– Просто хочу підтримати розмову. – Я зібгався калачиком уздовж її спини і легенько взяв Шері за приємні груди.

– Не тільки. Ми нічого не відаємо про людей, які побудували усе це. Хто знає, можливо, це просто практична штука з їхнього боку? Може, таким чином вони заманюють свіже м’ясо на свої небеса гічі?

– Згоден, – підтвердив я. – Повернися.

– А корабель, який вони показували зранку, не такий, як я думала, – сказала Шері, повертаючись і обіймаючи мене за шию.

Раптом ми почули різкий свист незрозуміло звідки.

– Що це?

– Не знаю.

Ми знову почули цей свист. Він лунав десь із тунелю, а також у моїй кімнаті, але голосніше.

– А, це п’єзофон.

Дзвонив мій та інші п’єзофони поряд. Свист стих і ми почули голос:

– Це Джим Чоу. Усі новачки, які хочуть подивитися на корабель, що повернувся з невдалого вильоту, підійдіть до доку № 4. Його якраз туди доставили.

Я також чув якесь бурмотіння з кімнати Форендів і відчував, як б’ється серце Шері.

– Нам краще піти, – сказав я.

– Я знаю. Але не дуже хочу.

Корабель прибув до Брами. Один із крейсерів на орбіті виявив судно й наблизився до нього. Тягач доправив корабель до доків Корпорації, де зазвичай розміщали лише ракети з планет. Там розташовувалася камера, яка могла витримати навіть п’ятимісний корабель, а це був тримісний, радше те, що від нього залишилося.

– Господи… – прошепотіла Шері. – Робе, як ти гадаєш, що з ними трапилося?

– З екіпажем? Вони померли.

У цьому не було жодних сумнівів. Корабель був повністю розбитий. Каркаса для посадкового модуля не було, лишився тільки головний апарат – грибоподібна капсула, погнута й розколота від жару. Від жару! І це метал гічі, що витримував навіть електричну дугу!

Однак найгіршого ми ще не бачили.

Ми ніколи не бачили найгіршого, тільки чули. Один член екіпажу все ще залишався в кораблі, точніше був розмазаний по всій поверхні та спікся зі стінками корабля. Чому так сталося? Без сумніву, це через жар і прискорення. Можливо, він опинився у верхніх шарах атмосфери Сонця або у щільній орбіті нейтронної зірки. Тільки перепад гравітації міг таким чином розірвати корабель з екіпажем. Але ми вже ніколи цього не дізнаємося.

Інших двох членів екіпажу не було. Не те, щоб це було легко з’ясувати, але перепис органів виявив дрібні шматки щелепи, тазу і хребта. Можливо, інші двоє залишились у посадковому модулі?

– Мерщій, новачки!

Шері схопила мене за руку і відтягнула. Повз нас пройшли п’ять членів екіпажів, курсуючих довкола крейсерів, кожен у своїй формі: американець і бразилець – у блакитних тонах, росіянин – у бежевій, венеріанець у робочому білому одязі, а китаєць – у чорно-коричневому однострої. Серед них були дві жінки (американка і венеріанка); у всіх обличчя мали однаковий вираз – дисципліни та огиди.

– Ходімо, – Шері потягнула мене. Ми не хотіли дивитись на те, як члени екіпажів крейсерів будуть копирсатися в рештках. Увесь клас, Джиммі Чоу, Клара й інші інструктори почали розходитися по своїх кімнатах, але не так швидко. Крізь порти шлюзу ми спостерігали цю картину. Коли патруль із крейсерів відчинив корабель, ми почули легкий запах. Не знаю, як описати це: схоже на зварені помиї, які дають свиням. Навіть для звичного запаху Брами то було занадто.

Клара пішла на свій поверх. Він розташовувався досить низько, у фешенебельному районі біля рівня «Просто». Коли я побажав їй на добраніч, вона підвела голову. Я вперше побачив, як вона плаче.

Я і Шері побажали на добраніч Форендам біля їхніх дверей. Я повернувся до неї, але вона випередила мене:

– Гадаю, слід заснути, – сказала Шері. – Вибач, Робе, але я щось нічого не хочу.