Бойня номер п'ять

Розділ 1

Все було саме так, більш-менш. Принаймні там, де йдеться про війну. Одного мого знайомого й справді розстріляли в Дрездені за те, що він підібрав чужий чайник. Інший персонаж, якого я також знав особисто, й справді погрожував, що після війни він найме професійних убивць і порішить всіх своїх ворогів. Ну і так далі. Я тільки змінив імена.

І в 1967 році я таки з'їздив до Дрездена на стипендію Фонду імені Ґуґенгайма (дай йому Боже здоров'я). Місто було дуже схоже на Дейтон у штаті Огайо, хіба що не так густо забудоване. В тій землі, мабуть, - тонни змелених людських кісток і попелу.

Я туди їздив зі своїм фронтовим другом Бернардом В. О'Геаром, і ми там познайомилися з одним таксистом, який звозив нас до тієї бойні, де нас, військовополонених, тоді тримали. Його звали Ґергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час був у полоні в американців. Ми запитали, як йому живеться за комунізму, і він сказав, що попервах було просто жахливо, бо кожен мусив дуже тяжко працювати, не було де жити й не вистачало ні їжі, ні одягу. Але тепер стало краще. Він має маленьку затишну квартирку, і його дочка вчиться у найкращому місцевому університеті. Його мати згоріла без сліду під час бомбардування Дрездена. Отаке.

Він направив О'Геарові різдвяну листівку, в якій написав:

«Я бажаю Вам, Вашій родині, рівно ж і нашому спільному другові веселих Різдвяних свят і щасливого Нового року і сподіваюся, що ми ще зустрінемося колись у таксі в часи миру і свободи, якщо випадок так розсудить».

Як гарно сказано - «якщо випадок так розсудить».

Я навіть не буду розводитися проте, скільки грошей, часу та нервів у мене пішло на те, щоб таки дописати цю нещасну книжку. Коли двадцять три роки тому я повернувся з Другої світової війни, я був переконаний, що мені буде дуже легко сісти й описати знищення Дрездена, бо все, що мені треба буде зробити, це лише написати звіт про те, що я бачив на власні очі. І я не сумнівався, що з цього вийде шедевр або що цей твір хоча б принесе мені великі гроші з огляду на монументальність цієї теми.

Але моя голова тоді не спромоглася видати аж так багато слів, принаймні їх було недостатньо, щоб зліпити з них цілу книжку. Та й тепер, коли я вже перетворився на старого, прокуреного й переповненого спогадами пердуна й батька двох дорослих синів, голова так само не дуже поспішає розроджуватися словами.

І коли я дивлюся на те, як мало користі від усіх моїх спогадів про Дрезден і як мене, тим не менш, тягне описати все те, що там відбулося, на пам'ять приходить один відомий віршик.

А ще мені пригадується такий куплет:

І так далі, без кінця-краю.

Всі ці роки люди часто питають мене, над чим я тепер працюю, і я їм відповідаю, що мій головний задум - це книжка про Дрезден. Колись я те саме сказав і відомому кінопродюсеру Гаррісонові Старру. Він видивився на мене і запитав: «То це буде антивоєнна книжка?»

«Виходить, - сказав я, - що так».

«А знаєте, що я кажу тим, хто пише антивоєнні книжки?» «Ні. Тож скажіть мені, пане Старр, що саме ви їм кажете?»

«Я їм кажу: “Чому б вам натомість не написати антильодовикову книжку?”»

Тим самим він, безумовно, хотів сказати, що війни будуть вестися завжди і що покласти їм край - все одно, що покласти край льодовикам. І я з ним повністю згоден.

Тим більше, що навіть якби війни й припинили сунути на нас, немов ті льодовики, у світі все одно завжди буде смерть.

Коли я був трохи молодший і напружено працював над своїм опусом про Дрезден, я зв'язався зі своїм старим фронтовим другом Бернардом В. О'Геаром і спитав, чи не міг би я приїхати до нього. Він тоді був прокурором у штаті Пенсильванія, а я був письменником і жив на мисі Кейп-Код у штаті Массачусетс. На війні ми були рядовими піхотинцями-розвідниками. Ми тоді й помріяти не могли, що колись розбагатіємо, але тепер ми обидва дуже непогано давали собі раду.

На моє прохання телефонна компанія «Белл» розшукала для мене Бернарда В. О'Геара. Їм у цьому просто немає рівних. У мене з'явилася така болячка, яка виявляє себе серед ночі і яку спричиняє комбінація алкоголю і телефонного апарата. Я добряче напиваюся, і, як тільки від мене починає тхнути сумішшю отруйного газу з трояндами, мою дружину як вітром здуває. І тоді я глибоким, гарно поставленим голосом звертаюся до телефоністки з проханням з'єднати мене з тим чи з тим старим другом, від якого я нічого не чув уже бозна-скільки років.

Саме так я вийшов на О'Геара. Він маленький на зріст, а я високий. На війні ми з ним були як Пат і Паташон. І в полон ми також потрапили разом. Тепер по телефону я йому представився. Але він і сам мене впізнав із першого слова. Він, виявляється, ще не лягав. Він засидівся з книжкою. Його ж домашні вже всі поснули.

«Чуєш, - сказав я, - я тут оце пишу книжку про Дрезден. То чи не міг би ти мені допомогти пригадати деякі деталі. Може б, я до тебе приїхав, і ми б присіли з пляшкою, і побалакали б як слід, позгадували б ті часи...»

Ця ідея не викликала в нього особливого ентузіазму. Він сказав, що вже майже нічого не пам'ятає. Але при цьому все-таки запросив до себе в гості.

«Я думаю, - сказав я йому, - що кульмінацією книжки має бути розстріл бідолахи Едґара Дербі. Через повну абсурдність тієї ситуації. Від великого міста нічого не лишилося, десятки тисяч людей загинуло. І тут вони хапають цього нещасного американського полоненого за те, що він серед повних руїн підібрав чайник. Його прокручують через трибунал і розстрілюють».

«Угу», - сказав О'Геар.

«Кращої кульмінації не вигадаєш».

«Я в цьому не розбираюся. Тобі, - сказав він, - як письменникові видніше».

Як постачальник кульмінацій, захопливих сюжетних ходів, художніх портретів, блискучих діалогів та конфліктних ситуацій я вже багато разів накидав план того, що буде відбуватися у моїй книжці. І найвдалішим з усіх сюжетів був той, який я накреслив на зворотному боці сувою шпалер.

Для цього я позичив у своєї дочки кольорові олівці, і кожному з моїх головних персонажів відповідав олівець певного кольору. Сюжет починався на одному краю шпалер і кінчався на другому, а на середину шпалер припадали всі події, що відбулися між тим і тим. І на цій схемі синя лінія в певній точці зустрічалася з червоною, а тоді з жовтою, а тоді жовта лінія уривалася, тому що персонаж, якого вона уособлювала, помирав. І так далі. Знищення Дрездена було подано у вигляді вертикальної смуги, рясно заштрихованої помаранчевим кольором, і всі ті різнокольорові лінії, які вціліли, перетинали цю смугу і виходили з протилежного боку.

Кінцівка всієї цієї історії була там, де зупинялися всі лінії, і відбулася на буряковому полі над Ельбою, на околиці міста Галле. Ішов сильний дощ. Кілька тижнів тому війна в Європі скінчилася. Нас охороняли російські солдати, і вони наказали нам вишикуватися в лави - англійці, американці, голландці, бельгійці, французи, канадці, південноафриканці, новозеландці, австралійці - кожне військо окремо, тисячі військовополонених, яких ось-ось мали звільнити.

А на іншому кінці того поля були тисячі росіян, поляків, Югославіє і так далі, яких охороняли американські солдати. І там під дощем їх обмінювали - солдата на солдата. Ми з О'Геаром, разом із багатьма іншими, видряпалися на кузов американської вантажівки. О'Геар не прихопив жодного трофея. Хоча тоді майже кожен щось із собою мав. Так, у мене була - й досі є - шабля, яка була частиною парадної форми кожного офіцера Люфтваффе. Один миршавий, біснуватий американець, якого я в цій книжці назвав Полом Лазарро, набрав цілий кухоль діамантів, смарагдів, рубінів і подібних до них камінців. Він їх познімав із трупів у підвалах та бомбосховищах Дрездена. Отаке.

Один придуркуватий англієць, який десь розгубив усі свої зуби, свій трофей тримав у брезентовій торбі. Ця торба стояла у мене в ногах. Час від часу він зазирав у неї, тоді мружив очки, і його голова крутилася на всі боки, поки він ловив поглядом хоч когось, хто б крадькома зиркав у бік його скарбу. Він не давав тій торбі спокою, то піднімав її, то знову клав на мої черевики.

Попервах мені здавалося, що він це робить несамохіть. Але це було не так. Йому кортіло показати комусь, що саме було в його торбі, і він, нарешті, вирішив, що може довіритися мені. Виявилося, що то була гіпсова статуетка Ейфелевої вежі, пофарбована в золотий колір. І в неї було вставлено годинник.

«Капітальна річ!» - сказав він.

А тоді нас літаком переправили до Франції і помістили у спеціальний табір, де нас відгодовували молочно-шоколадними коктейлями та іншими висококалорійними харчами, аж доки ми всі не нагуляли собі жирок. А потім усіх нас відправили додому, і я одружився з вродливою дівчиною, яка також нагуляла собі жирок.

І в нас пішли діти.

А тепер вони всі вже повиростали, а я став старим пердуном, прокуреним і переповненим спогадами. Мене звуть Йон Йонсон, зі штату Вісконсин. Я єсть корінний лісоруб.

А іноді ночами, коли моя дружина вже йде спати, я намагаюся видзвонити котрусь зі своїх колишніх подруг. «Дорогенька, чи не могли б ви розшукати для мене номер пані Такої-то. Здається, вона мешкає у такому-то місті».

«На жаль, такого абонента в нас не зареєстровано».

«І за це щиро дякую».

А потім я випускаю собаку на вулицю або запускаю його до хати, і ми з ним трохи балакаємо. Я даю йому зрозуміти, що я його люблю, і він дає мені зрозуміти, що й він мене любить. Йому байдуже те, що від мене тхне сумішшю отруйного газу з трояндами.

«Ти гарний хлопець, Сенді, - кажу я собаці. - Чуєш? Ти - те, що надо».

Інколи я вмикаю радіо, щоб послухати передачу з Бостона чи з Нью-Йорка. Коли я напідпитку, я терпіти не можу станцій, які крутять музику.

Тоді, нарешті, я йду спати, і дружина питає мене, котра година. Чомусьїй завжди треба це знати. Якщо я не знаю точного часу, я їй кажу: «Я шо тобі - найнявся?..»

А інколи я думаю про свою освіту. Якийсь час по війні я вчився в Чиказькому університеті. Я був студентом на факультеті антропології. Нас тоді вчили, що одна людина нічим не відрізняється від іншої. Мабуть же ж, вони і понині цього вчать.

А ще вони вчили того, що не існує ні ідіотів, ні негідників, ані виродків. Незадовго до своєї смерті мій батько якось зауважив: «Як це так, що в тебе немає жодного твору, в якому був би хоч один злодій?»

І я пояснив йому, що, як мене після війни вчили в університеті, світ влаштовано саме так.

Поки я вчився на антрополога, я також за двадцять вісім доларів на тиждень працював поліцейським репортером у славетному Агентстві новин міста Чикаго. Одного разу вони з нічної зміни перевели мене на денну, і вийшло, що того дня мені довелося пропрацювати шістнадцять годин поспіль. Ми постачали новини для всіх чиказьких газет, а також для агентств «Асошіейтед Прес» і «Юнайтед Прес». Ми писали про всі судові процеси, і про роботу поліції, й пожежників, і прикордонників з берегової охорони на озері Мічиган, і тому подібне. Ми були прилучені до всіх цих установ спеціальною мережею пневматичних труб, яку було прокладено під вулицями Чикаго.

Репортери телефоном диктували новини журналістам, а ті сиділи в навушниках у редакції і набирали статті-матриці. Потім ті матриці вкладали в мідні, вкриті оксамитом капсули, які одразу ж кидали в пащеку пневматичної труби. Найкрутішими репортерами та журналістами були жінки, які замінили призваних на війну чоловіків.

І свій перший репортаж я надиктовував по телефону саме одній із таких хижачок. Героєм тієї історії був щойно демобілізований фронтовик, який тільки-но знайшов роботу ліфтера-оператора в одній із контор. На першому поверсі той старомодний ліфт мав чавунні ґрати з візерунчастим плетивом-плющем. На одній з галузок плюща вмостилися голуб і горлиця.

Той ветеран якось вирішив опуститися ліфтом у підвал, і він зачинив ґрати і натиснув на кнопку, і тут його обручка зачепилася за орнамент. Його підняло в повітря, в той час як сам ліфт продовжував рухатися вниз, і стеля просто розчавила його. Отаке.

І от я передав свій репортаж по телефону, і та жінка, яка набирала матрицю, запитала мене: «І що сказала його дружина?»

«Вона ще не знає, - сказав я. - Це тільки щойно сталося».

«Ну то задзвони і вичав з неї якусь цитату».

«Що?»

«Збреши, що ти капітан Фіни з поліції. Скажи, що в тебе для неї є трагічна новина. Поясни їй усе і запиши її реакцію».

Я так і зробив. Її реакцію було легко передбачити. У них було немовля. Ну й так далі.

Коли я зайшов до редакції, та журналістка знічев'я поцікавилася, як виглядав той чоловік, якого було розчавлено ліфтом.

Я їй усе описав.

«Чи це тебе вразило?» - запитала вона й відкусила шматок шоколадного батончика «Три мушкетери».

«Та де, - сказав я. - На війні я, Ненсі, бачив ще й не таке».

Навіть тоді я вважав, що працюю над книжкою про Дрезден. Тоді це бомбардування в Америці було ще маловідоме. Мало хто з американців знав, що там загинуло набагато більше людей, ніж, скажімо, в Хіросимі. Та й я тоді цього не знав. Цю подію не дуже афішували.

Якось на прийнятті я розбалакався з одним професором Чиказького університету і розповів йому про той рейд, в епіцентрі якого я опинився, і про книжку, яку я збирався написати. Виявляється, він був провідним членом організації, яка називалася «Комітет громадської думки». І він почав розповідати мені про концтабори і про те, що німці робили мило і свічки з жиру замордованих євреїв, і про інші подібні жахи.

«Я знаю, я знаю, я знаю», - це все, що я міг йому відповісти.

Як не крути, а Друга світова війна значно притлумила нашу чутливість. Я, наприклад, став завідувачем відділу зв'язків із громадськістю компанії «Дженерал Електрик» у місті Скінедтеді, що в штаті Нью-Йорк, і добровольцем при пожежній команді містечка Альклоза, де ми купили свій перший будинок. Моїм начальником там був один із найсуворіших і найпростіших мужиків, які тільки бувають. Під час війни він був штабістом у Балтиморі, завідував там підрозділом стосунків з громадськістю і дослужився до підполковника. Коли ми жили у Скінедтеді, то він саме перейшов до Голландської реформістської церкви, однієї з найсуворіших і найпростіших з-поміж усіх конфесій.

Він часто глузливо і з великим докором питав мене, як могло статися, що я не маю офіцерського звання.

На той час із мене й з дружини вже зійшов весь наш жирок. То були наші худі роки. В той час нашими друзями були худі ветерани та їхні худі жінки. Серед ветеранів, які населяли тодішній Скінедтед, найприязнішими, найдобрішими і найдотепнішими були ті, що воювали на передовій. І саме вони найбільше ненавиділи війну.

Саме тоді я написав листа до штабу Військово-Повітряних сил із проханням надіслати мені детальнішу інформацію про те бомбардування Дрездена, а саме - хто віддав наказ, скільки літаків брало в тому участь, якої мети вони хотіли досягти і так далі. І я одержав відповідь від службовця, який так само, як і я, працював у відділі зв'язків з громадскістю. Він мені написав, що, на жаль, ця інформація все ще залишається державною таємницею.

Я зачитав цього листа своїй дружині і загорлав: «Таємниця? Від кого вони це приховують?»

В ті часи ми належали до прогресивної антивоєнної організації «Об'єднані світові федералісти». Хто його знає, до кого ми тепер належимо. Мабуть, до спілки телефонолюбів. З огляду на те, скільки часу ми висимо на телефоні. Принаймні я, серед глибокої ночі.

За пару тижнів після того, як я видзвонив свого фронтового товариша Бернарда В. О'Геара, я таки поїхав до нього. Це було, якщо не помиляюся, у 1964-му, пам'ятаю тільки, що то був останній рік існування Нью-Йоркського міжнародного ярмарку. Eheu, fugaces labuntur аппі. («Та де! Як швидко спливають роки життя».) Гонористий лорд з графства Вес лендиш. Мене звуть Йон Йонсон.

У цю подорож я взяв із собою двох дівчаток - мою дочку Ненні та її найкращу подружку Алісон Мітчел. Вони ще ніколи в житті не вибиралися за межі мису Кейп-Код. Коли ми побачили річку, то я мусив зупинити машину, щоб дати їм вийти, постояти на березі і як слід роздивитися річку. Їм ще ніколи не доводилося бачити, щоб вода була несолона і мала таку вузьку й видовжену форму. То була річка Гудзон. У ній водилися коропи, і ми їх там бачили. Вони були завбільшки з атомні субмарини.

По дорозі ми також бачили водоспади, бурхливі потоки води, які зривалися зі скелі і неслися в долину річки Делавер. Довкола було стільки різних чудес, що ми тільки й робили, що зупинялися, щоб подивитися на кожне з них, але потім нам треба було сідати в машину й їхати далі, завжди треба було їхати далі. На дівчатах були білі вихідні сукеночки і такі ж святкові чорні черевички, щоб усі, хто їх зустрічав, одразу бачили, які вони гарні й доглянуті. «Дівчата, треба їхати далі», - казав я їм. І ми їхали далі.

А тоді вже й сонце зайшло, і ми зупинилися повечеряти в італійському ресторані, а невдовзі я вже стояв і стукав у двері розкішного кам'яного будинку, в якому жив Бернард В. О'Геар. В руці у мене була пляшка ірландського віскі, що нагадувала дзвоник, яким колись скликали гостей на обід.

І тут я познайомився з його чарівною дружиною Мері, якій і присвячую цю книжку. Я також присвячую цю книжку Ґергардові Мюллеру, таксистові з Дрездена. Мері О'Геар працює медсестрою, і це прекрасна професія, до якої жінки так гарно надаються.

Мері була в захваті від двох дівчаток, з якими я приїхав, вона познайомила їх зі своїми дітьми і відправила всіх нагору гратися і дивитися телевізор. І тільки після того, як діти подалися на другий поверх, я відчув, що Мері терпіти не може мене, або принаймні щось її того вечора дуже й дуже дратувало. Вона зверталася до мене дуже ввічливо, але без особливої приязні.

«У вас такий затишний будинок», - сказав я їй, і це була правда.

«Я підготувала для вас місцинку, де вам ніхто не заважатиме», - сказала вона.

«Чудово», - сказав я, бо моя уява намалювала оздоблену деревом кімнату, шкіряні крісла обабіч каміна, де два старі солдати могли б сидіти, гомоніти і прикладатися до пляшки. Але натомість Мері завела нас на кухню. Вона підсунула нам два стільці з твердими спинками і посадовила нас за кухонний стіл з лискучою білою поверхнею. Ця поверхня аж різала очі, відбиваючи світло, яке випромінювала двохсотватна лампочка, що висіла над головою. Мері зробила з кухні операційну кімнату. Вона виставила лише одну склянку і поставила її переді мною. Вона сказала, що з того часу, як О'Геар повернувся з війни, йому протипоказано пити міцні напої.

Тож нам нічого не лишалося, як повсідатися там. О'Геарові було ніяково, але він не став мені нічого пояснювати.

Я й гадки не мав, що в мені могло так розлютити Мері. Я мав родину. Ніяких попередніх шлюбів. Я не був алкашем. І під час війни я не зробив її чоловікові ніякої підлоти.

Вона налила собі кока-коли, а потім зі страшною грюканиною заходилася видобувати кригу, гамселячи пластмасовим лотком об металеву раковину. Після того вона здиміла в інший кінець будинку. Але їй і там не сиділося. Її носило по всій хаті, вона то гупала дверима, то навіть совала меблі, аби вихлюпнути свою злість.

Я запитав в О'Геара, може, я щось не те бовкнув чи щось не так зробив.

«Ні, ні, - сказав він, - Не звертай на неї уваги. До тебе це не має ніякого відношення». Це видавало його велику порядність. Він, звичайно, збрехав. Поведінка його дружини прямо мене стосувалась.

І от ми з останніх сил намагалися не звертати на неї уваги, сиділи й згадували війну. Я налягав на своє віскі. Час від часу то він, то я зітхали або пхикали, видобуваючи з глибин пам'яті щось доречне, але хоч як ми не старалися, ні він, ні я так і не змогли пригадати нічого гарного з тих часів. О'Геар згадав, як один солдатик у Дрездені, якраз напередодні бомбардування, дорвався до льохів з вином, і нам довелося покласти його в тачку, і тільки так ми змогли дотягнути його до бойні. Але з цього книжку не вичавиш. Я пригадав двох російських солдатів, які обнесли фабрику годинників. Вони притягли запряжений кіньми віз, з якого аж вивалювалися ті годинники. Вони були щасливі й п'яні в димину. З ротів у них стирчали великі самокрутки, зроблені з газет.

Мері все ще продовжувала гуркотіти, коли ми вже вичерпали геть усі свої воєнні спогади. Нарешті, вона повернулася на кухню по чергову пляшку кока-коли. Вона витягла з морозилки новий лоток і вибила з нього всі кубики, хоча в раковині і до того вже було повно криги.

Потім вона розвернулася в мій бік, дала мені зрозуміти, що вона переповнена гнівом і що саме я був причиною цього гніву. Було ясно, що вона весь час про це думає і що її репліки були лише уривками з набагато більшого внутрішнього монологу. «Ви обоє тоді були дітьми!» - сказала вона.

«Що?» - сказав я.

«Тоді, на війні, ви були такими самими дітьми, як і оті, що граються тепер нагорі!»

Я кивнув головою на знак згоди. Ми й справді були нерозумними безневинними дітьми, якраз на порозі дорослого життя.

«Але ж ви й не збираєтеся писати в такому ключі?» І це було не так запитання, як звинувачення.

«Я... я не знаю», - відповів я їй.

«Зате я знаю, - сказала вона. - Ви зробите вигляд, що ви тоді були не дітьми, а дорослими чоловіками. І за вашою книжкою поставлять фільм, у якому гратимуть Френк Сінатра і Джон Вейн чи ще хтось із тих підстаркуватих кінозірок, бабіїв, які й не нюхали війни, але наживаються на ній. І внаслідок цього війна виглядатиме як щось дуже привабливе, і тому в нас війни ніколи не припиняться. І ми будемо посилати на війну наших дітей, таких самих, як оті, що тепер граються нагорі».

І тоді я все зрозумів. Це війна так її розлютила. Вона просто не хотіла, щоб її дітей або будь-чиїх дітей вбивали на війні. І вона була переконана, що до певної міри війни спричиняють подібні книжки та фільми.

І тоді я підняв свою праву руку й пообіцяв їй. «Мері, - сказав я їй, - я сумніваюся, що колись зможу завершити цю книжку. На цей час я вже списав, мабуть, п'ять тисяч сторінок, і все це я знищив. Але якщо я колись і закінчу її, то даю вам слово честі, що в ній не буде ролі для Френка Сінатри чи Джона Вейна.

І знаєте що? - сказав я. - Я назву цю книжку “Хрестовий похід дітей”».

Ми з О'Геаром згорнули наші спогади, зайшли до вітальні і почали розмовляти на інші теми. Ми вирішили докопатися до інформації про реальний, історичний хрестовий похід дітей. І от О'Геар видобув книжку д-ра юриспруденції Чарльза Маккея, яка називалася «Випадки надзвичайних масових потьмарень та загального сказу», яку було вперше надруковано 1841 року в Лондоні.

Маккей ставився до всіх хрестових походів дуже негативно. І дитячий хрестовий похід, на його думку, був не набагато аморальнішим, ніж десять хрестових походів для дорослих. О'Геар зачитав мені такий промовистий уривок із цієї праці:

«Історія на своєму невблаганному суді зробила вирок, згідно з яким хрестоносці були неосвіченими дикунами, і замість якоїсь високої мети ними рухало неприховане лицемірство, і там, де ступала їхня нога, не лишалося нічого, крім крові та сліз. А романтична література, навпаки, роздмухує їхню побожність та героїзм і зображає, не шкодуючи при цьому ні кольорів, ні відтінків, їхні чесноти та велич, а також ту вічну честь і славу, якими вони навіки вкрили себе в боротьбі за ствердження християнської віри».

Після цього О'Геар зачитав мені ще таке: «Ну і якої ж грандіозної мети вони досягли? Європа змарнувала на цьому значну частину своїх багатств, загубила життя двох мільйонів людей, і жменька пересварених між собою лицарів протягом майже ста років тримала у своїх руках Палестину».

Маккей повідав нам, що дитячий хрестовий похід розпочався у 1213 році. коли двом монахам прийшла думка зібрати в Німеччині та Франції військо з дітей і продати їх у рабство до Північної Африки. Тридцять тисяч дітей зголосилося йти у похід, бо вони розраховували, що їх відправлять до Палестини. «Можна не сумніватися, - пише Маккей, - що це були безпритульні й ледачі дітлахи, яких повно в кожному великому місті. Їм, як правило, нема що втрачати, тому вони ніколи ні перед чим не зупиняються і з легкістю потрапляють у лабети пороку».

Папа Інокентій Третій також думав, що вони прямують до Палестини, і він був у повному захваті. «Це діти пильнують, - казав він, - у той час, як ми з вами - поснули!»

Дітей доставили до Марселя, посадили на кораблі, і більшість із них потонула в Середземному морі. Решта допливла до Африки, де їх продали в рабство.

Через якийсь недогляд дехто з дітей гадав, що місцем збору була Генуя, але там не було кораблів работоргівців, які б чекали на них. І там знайшлися добрі люди, які нагодували їх, дали їм притулок, про все розпитали, тоді дали їм трохи грошей, як слід напутили і відправили всіх додому.

«Слава всім добрим людям із Генуї», - сказала Мері О'Геар.

Тієї ночі я спав в одній із дитячих спалень. О'Геар поклав мені на тумбочку книжку, яка називалася «Дрезден: історія, театральне та мистецьке життя». Її автором була Мері Енделл. Книжку було надруковано в 1908 році, і вона починалася так:

«Ми сподіваємося, що ця книжка стане вам у пригоді. Її мета - дати англомовному читачеві широку перспективу того, як саме Дрезден став такою архітектурною перлиною; як завдяки кільком геніям він сягнув музичної слави і свого сучасного розквіту; а також вона звертає увагу читача на деякі довершені будівлі Дрезденської галереї, які і далі залишаються розрадою для очей усіх тих, хто кохається у мистецтві».

Я ще трохи погортав книжку і вичитав таке:

«І от у 1760-му пруссаки влаштували облогу Дрездена. П'ятнадцятого липня вони почали бомбардувати місто. Картинну галерею охопила пожежа. Багато картин було перевезено до схову в Кеніґштайн, але деякі були серйозно пошкоджені скалками від гарматних набоїв, зокрема “Охрещення Христа” пензля художника Франсія. Крім того, зайнялася й палала граціозна вежа церкви Чесного Хреста (Кройцкірхе), з якої дозорці вдень і вночі стежили за пересуванням ворожого війська. Нарешті, її було зруйновано. Але, на відміну від церкви Чесного Хреста, яку спіткала така доля, міцна й непорушна церква Богородиці (Фрауенкірхе) вистояла, бо від її фігуристого кам'яного купола прусські набої відскакували, як краплі дощу. Кайзер Фрідріх був змушений зняти облогу з Дрездена, позаяк він дізнався про те, що місто Ґлац, ключовий пункт в його загарбницьких планах, захопили його вороги. “Беремо курс на Силезію, - заявив він, - бо інакше ми втратимо все”».

Місто Дрезден було сплюндровано. Коли Ґете, який тоді був студентом, відвідав місто, то він був вражений цим видовищем повного зруйнування і прорік: «З купола церкви Богородиці мені відкрилися жалюгідні руїни, які псували бездоганне міське планування. До мене звернувся церковний служник і став вихваляти геній архітектора, який будував це місто. Митець, немов передбачаючи подібну прикру долю, зміцнив церкву та її купол супроти вогню ворожих гармат. Тож добрий служник обвів рукою панораму руїни, яку було заподіяно містові, зітхнув і підсумував: “От що накоїв ворог!”»

Наступного ранку ми з двома дівчатками перетнули річку Делавер у тому самому місці, що й Джордж Вашингтон майже за два сторіччя до того. Ми відвідали Міжнародний ярмарок у Нью-Йорку, побачили, яким було минуле з перспективи автомобільної компанії «Форд» та кіностудії Волта Діснея і яким буде майбутнє з перспективи компанії «Дженерал Моторз».

А я при цьому питав себе про теперішнє: де його межа, чи є в нього дно і яку частину з усього цього я можу вважати своєю.

Повернувшись від О'Геара, я пару років викладав курс літературного письма у знаменитій Літературній майстерні при Айовському університеті. Це було для мене чимось на зразок золотої клітки, але я з неї так-сяк виборсався. Вечорами я викладав, а вранці писав. Ніхто не мав права турбувати мене. Я працював над своїм славетним опусом про Дрезден.

І цю м'яку каторгу припинив мій добрий рятівник Сімур Лоренс, який запропонував мені контракт на видання трьох моїх наступних книжок. «Гаразд, - сказав я, - і першою з них буде мій блискучий твір про Дрезден».

Друзі Сімура Лоренса звуть його Семом. І ось, нарешті, я можу сказати Семові: «Семе, ось вона, ця книжка».

І вона така куца, кажу я йому, і в ній все мішма і на всі лади з тієї простої причини, що неможливо чітко й ясно описати масове вбивство людей. Бо воно розраховано на те, щоб винищити геть усіх, щоб ніхто більше ніколи не зміг сказати щось або схотіти щось зробити. Після такої операції мусить запасти мертва тиша, все мусить мовчати за винятком хіба що пташок. І що кажуть ці пташки? Єдине, що можна сказати з приводу масового вбивства: «Цінь-цві-рінь?»

І я наказав своїм синам, щоб вони ніколи, ні за яких обставин не брали участі у масових вбивствах. Ба більше, навіть звістка про масове вбивство ворогів не повинна викликати в них ні зловтіхи, ні радості.

Я також закликав їх ніколи не працювати на компанії, які виробляють зброю для масового вбивства, і не боятися висловлювати презирство щодо тих, хто каже, що нам потрібна така зброя.

Як я вже казав, ми з моїм другом О'Геаром нещодавно їздили до Дрездена. І де б ми не опинялися - в Гамбурзі, в Західному Берліні, тоді у Східному Берліні, у Відні, в Гельсінкі, а також у Ленінграді - ми скрізь з ним знаходили привід, щоб пореготати. Ця поїздка дуже пішла мені на користь, бо я там побачив багато декорацій для своїх майбутніх оповідань. Одне з них буде називатися «Російське бароко», інше - «Поцілунки заборонені», третє - «Бар, де все коштує долар», четверте - «Якщо випадок так розсудить», ну й так далі.

І тому подібне.

Авіакомпанія «Люфтганза» мала рейс Філадельдія-Бостон-Франкфурт. О'Геар мусив сісти на нього у Філадельфії, я ж мав приєднатися до нього в Бостоні, й далі ми мусили летіти разом. Але через погодні умови Бостон тоді не приймав, і літак з Філадельфії взяв курс на Франкфурт. І тоді в густому бостонському тумані я став людиною, що загубилася в часі і в просторі. «Люфтганза» посадовила мене в лімузин з кількома іншими людьми, що загубилися в часі та просторі, і відвезла нас у мотель, щоб ми могли перебути ніч, яка теж загубилася в часі та просторі.

Час тоді зупинився. Якийсь жартун-невидимець грався з годинниками, й не лише з електричними, але і з механічними теж. От секундна стрілка мого годинника пересунулася на одну риску й заклякла на цілий рік. Тоді вона, нарешті, знову смикнулася і зрушила з місця.

Й від мене тут нічого не залежало. Будучи мешканцем планети Земля, я мусив вірити годинникам, хоч що б вони не витівали. І календарям теж.

У літак я з собою взяв дві книжки. Одна з них - поетична збірка Теодора Ретке під назвою «Слова для вітру». І в ній я вичитав таке:

Другою книжкою було «Світобачення Селіна» Еріки Островскі. Під час Першої світової війни Селін був на фронті й уславився своїм героїзмом, а тоді йому проламали череп. Після того він втратив сон, і в його голові був постійний шум. Він вивчився на лікаря, вдень лікував бідноту, а ночами писав свої гротескні романи. Мистецтво, писав він, це завжди танець зі смертю.

«Правда, - писав він, - нагадує мені смерть. Скільки було моїх сил, я чесно бився з нею... танцював з нею, чепурив її, кружляв із нею у вальсі, прикрашав стрічками і загравав з нею».

Він був поведений на концепції часу. Пані Островскі пригадала мені ту неймовірну сцену з роману «Смерть у кредит», в якій Селін намагається зупинити гомін вуличної юрби. Його слова вищать і волають зі сторінки: «Хтось, зупиніть їх... не дайте їм рухатися анікроку... Нехай вони замруть... і залишаться в цій миті... раз і назавжди!»

У мотелі, в тумбочці біля ліжка, як і заведено, лежала стандартна Біблія, яку видали «Гедеонові брати». Я погортав її, шукаючи розповіді про різні катаклізми. «Сонце зійшло над землею, а Лот прибув до Цоару. І Господь послав на Содом і на Гоморру дощ із сірки й огню, від Господа з неба. І поруйнував ті міста і всю околицю, і всіх мешканців міст, і околицю землі».

Отаке.

Як добре відомо, в обох тих містах було багато грішників. Світ лише виграв від того, що їх не стало.

І Лотовій жінці, звичайно, було сказано, щоб вона не оберталася назад, у бік тих людей та їхніх домівок. Але вона таки обернулася, і я люблю її за це, бо тим самим вона виявила свою людську природу.

І за це її було обернено в соляний стовп. Отаке.

Людині не можна озиратися. І я, безумовно, це роблю востаннє.

Я щойно закінчив свою книжку про війну. Наступний твір я писатиму для розваги.

Ця книжка - помилка, але якою ж їй бути, якщо її автор - соляний стовп. І вона починається так:

«Ну і от...

Біллі Піліґрім випав із часу».

А кінчається вона так:

«Цінь-цві-рінь?»