Бойня номер п'ять

Розділ 8

За два дні до того, як Дрезден було знищено, на бойню до американців завітав один дуже цікавий гість. То був Говард-В. Кемпбелл-молодший, американець, який став нацистом. Це був той самий Кемпбелл, який написав брошуру про те, що американські військовополонені поводяться, як бидло. Він сюди прийшов не для того, щоб і надалі досліджувати цю тему. На цій бойні він був для того, щоб вербувати охочих до німецької військової частини, яка називалася «Вільний американський корпус». Це була його ідея, і він був командиром цього війська, яке за задумом мусило воювати на російському фронті.

Зовні Кемпбелл нічим не вирізнявся, але на ньому була імпозантна військова форма, яку він сам розробив і скроїв. Вона складалася з білого крислатого ковбойського капелюха і чорних ковбойських чобіт, розцяцькованих свастиками та зірками. Він також мав тугі сині панчохи, що переходили нагорі в комбінезон. Жовті смуги з обох боків розтинали це вбрання від пахв до щиколоток. На плечі в нього був шеврон - профіль Авраама Лінкольна на блідо-зеленому тлі. Він також мав широку нарукавну пов'язку червоного кольору, на якій посеред білого кола зависала синя свастика.

І тепер, стоячи в бетонному свинарнику, він пояснював символічне значення своєї нарукавної пов'язки.

Всі нутрощі Біллі Піліґріма аж горіли від печії, бо він весь свій робочий день крадькома прикладався до солодового сиропу. Від цієї печії його очі були зволожені слізьми, і це пояснює, чому він сприймав Кемпбелла немов через акваріум, наповнений морською водою.

«Синє - це колір американського неба, - навчав усіх Кемпбелл. - Біле - це наша раса першопроходців, яка освоїла весь континент, осушила болота, розчистила ліси, побудувала дороги й мости. А червоне - це кров наших американських патріотів, яку вони роками так радо проливали».

Публіка, до якої звертався Кемпбелл, тихо покунювала. Вона щойно відпрацювала повний день на фабриці сиропів, а тоді холодом довго марширувала через усе місто, щоб, нарешті, опинитися у цій бетонці. Вона була худа, підголоджена і дивилася на світ порожніми очима. На її шкірі почали буяти червоточини виразок і прищів. Те саме робилося і в її роті, горлі та в кишках. Солодовий сироп, який ця публіка полизькувала на фабриці, містив лише кілька з тих вітамінів та мінеральних речовин, які потрібні кожному землянинові.

І тепер Кемпбелл обіцяв, що всі ті американці, які запишуться до Вільного американського корпусу, одразу ж матимуть їжу - відбивні, картоплю-пюре з підливою і яблучний пиріг. «Тільки-но ми розіб'ємо росіян, - пообіцяв він, - всі ви одразу як репатріанти потрапите до Швейцарії».

Публіка мовчала.

«Все одно, рано чи пізно, але вам доведеться воювати з комуністами, - продовжив Кемпбелл. - Тож чи не краще покінчити з ними вже зараз?»

І тут стало ясно, що Кемпбелл на це своє запитання все ж таки одержить відповідь. Бідолаха Дербі, приречений шкільний учитель, долаючи неміч, зіп'явся на ноги і виголосив, мабуть, найнатхненнішу, сповнену гідності й сили, промову всього свого життя. У цій книжці майже немає героїчних персонажів та двобоїв між добром і злом через те, що більшість людей, які тут опинилися, потерпають від хвороб і почуваються безпорадними жертвами потужних та непідвладних їм сил. Як не крути, а війна вчить людей того, як небезпечно і безглуздо бути героїчними персонажами. Але в цю мить старий Дербі був справжнім героєм.

Він стояв, немов п'яниця-забіяка з якоїсь корчми. Його очі дивилися в землю. Туго стиснуті кулаки захищали корпус і були готові до бою, чекаючи на команду голови. Нарешті, Дербі підвів голову і назвав Кемпбелла гадиною. І одразу ж виправив себе. Гади, сказав він, не можуть не бути гадами, а Кемпбелл сам вибрав, ким йому бути, тому він набагато мерзенніший за змію чи пацюка або навіть за кровопивцю-кліща.

Кемпбелл криво посміхнувся.

Дербі з глибоким почуттям згадав про американську систему, яка дає людям свободу і справедливість, і рівні можливості, і права для всіх. І він сказав, що в нас немає такої людини, яка б не вважала за честь покласти своє життя за такі високі ідеали.

Він також сказав, що американці та росіяни - це як брати, і ці два великі народи розчавлять нацизм, який є хворобою, що мало не загарбала весь світ.

Тужно завили сирени дрезденської повітряної тривоги.

Американці, їхня охорона та Кемпбелл спустилися в лунке бомбосховище. Воно було розташоване прямо під бойнею і являло собою видовбаний у скелі льох, де тримали туші. Туди вели залізні сходи, що починалися і кінчалися залізними дверима.

В льосі ще лишилося кілька туш корів, овець, свиней і коней, які подекуди звисали з залізних гаків. Отаке. Судячи з кількості порожніх гаків, це приміщення було розраховане на тисячі забитих тварин. Тут було завжди холодно, тому не було потреби в холодильниках. Замість лампочок горіли свічки. Стіни були побілені, й пахло карболкою. Вздовж стін стояли лави. Американці посунули туди І, перш ніж усістися, змахнули тиньк, який облущився на сидіння.

Говард-В. Кемпбелл-молодший, так само, як і варта, залишився стояти. Він розмовляв з охоронцями бездоганною німецькою мовою. Свого часу він написав багато німецькомовних п'єс і віршів, які мали великий успіх, і він був одружений з відомою німецькою акторкою, яку звали Резі Норт. Її було вбито в Криму під час концерту, коли вона виступала перед військами. Отаке.

Та ніч минула без пригод. Це наступної ночі під час бомбардування загинуло сто тридцять тисяч мешканців Дрездена.

Отаке. У льосі Біллі задрімав. І у своєму напівсні він знову слово в слово, рух за рухом повторив усю ту суперечку з дочкою, про яку тут уже йшлося.

«Тату, - сказала вона, - так що ж нам з тобою робити?» Ну і так далі. «А знаєш, кого я могла б убити, не змигнувши оком?»

«Кого б ти могла вбити?» - запитав Біллі.

«Твого Кровера Тріске».

Кровер Тріске, звичайно, був - і лишається - автором науково-фантастичних книжок. Біллі не лише прочитав десятки творів Тріске, але й подружився з ним, наскільки це було можливо, бо Тріске - дуже неприязна людина.

Тріске живе в місті Іліумі, де він знімає підвал, десь за пару миль від розкішного будинку Біллі Піліґріма. Тріске вже не пам'ятає, скільки романів він написав - штук, може, сімдесят п'ять, не менше. Жоден із них не приніс йому грошей. Щоб звести кінці з кінцями, він займається тим, що керує доставкою місцевої «Іліумської газети», наймає хлопчиків, які розносять свіжі номери передплатникам, і при цьому залякує, підмащує і обраховує малечу.

Біллі вперше побачив його в 1964 році. Якось, їдучи Іліумом, він намагався зрізати кут і заїхав у підворіття, де його кадилак заблокувала купа пацанів з велосипедами. Попереду відбувалося щось на зразок зборів. Якийсь чоловік з довгою бородою струнчив дітей. З його жестикуляції було видно, що він - боягуз, з яким небезпечно мати справу, але що свою роботу він знає і дбає про неї. Кроверові Тріске тоді було шістдесят два роки. Він накручував хлопців, щоб ті піднімали свої ледачі сраки і втюхували своїм грьобаним передплатникам ще й недільне видання. Він ще сказав, що той, хто протягом наступних двох місяців збере найбільше недільних передплатників, одержить охиренну премію - безкоштовну подорож на острів Мартас-Віньярд у штаті Массачусетс. Сюди входить дорога, проживання, харчі, все про все, на три особи, на переможця та його батьків.

Ну і тому подібне.

Один із пацанів був насправді дівчинкою. Вона стояла, роззявивши рота, бо ніколи до того не чула нічого подібного.

Для Біллі в маніакальному обличчі Тріске було щось до болю знайоме, адже він бачив його на стількох книжкових обкладинках. Але отак несподівано зіткнувшися з цим обличчям у підворітті рідного міста, Біллі ніяк не міг пригадати, де саме воно йому траплялося. Біллі подумав, що, мабуть, цей тицьнутий проповідник зустрічався йому в Дрездені. Бо Тріске й тепер скидався на військовополоненого.

Аж тут раптом дівчинка, яка розносила газети, підняла свою руку. «Пане Тріске, - запитала вона, - а чи можна мені буде, якщо я виграю, взяти з собою ще й сестричку?»

«Ага, січас, - відповів Кровер Тріске. - Гроші, вони на деревах не ростуть».

До речі, Тріске колись написав книжку про дерево, на якому росли гроші. На ньому замість листя шелестіли двадцятидоларові купюри. Замість цвіту духмяніли урядові облігації, а замість плоду з усіх гілок звисали діаманти. Це дерево притягало до себе людей, які тут-таки, під ним, вбивали одне одного, і ті, що полягли, ставали першокласним добривом.

Отаке.

Біллі Піліґрім запаркував свій кадилак у підворітті і терпляче чекав кінця зборів. Коли всі розійшлися, біля Тріске все ще лишався один хлопець. Він хотів кинути цю роботу, бо вона була заважка, а платня зовсім мізерна як на такий ненормований робочий день. Тріске це дуже не сподобалося, бо, якщо хлопець піде геть, йому самому доведеться розносити газети, аж доки він не знайде якогось іншого дурника.

«Хто ти такий? - пхикнув Тріске і нахилився над хлопцем. - Якийсь чудо-бздич природи?»

«Чудо-бздич природи» - це також була назва однієї з його книжок. У ній ішлося про робота, в якого завжди смерділо з рота, але після того, як його галікоз (тобто хвороба, яка в побуті часто проходить як «сморід із рота») було вилікувано, у нього одразу з’явилися друзі та подружки. Але цінність цієї книжки полягала в тому, що її було написано в 1932 році, і в ній автор уже тоді передбачив широке використання напалму (тобто горючого желеподібного нафтопродукту) на людях.

На них його скидали з літаків. І це робили роботи. Вони були позбавлені совісті, і в них не було ні бортових систем, ні якихось інших приладів, які б дозволяли їм реєструвати, що саме відбувається з людьми, яких бомбардують напалмом.

Головний персонаж цього роману хоча і був роботом, але зовні нічим не відрізнявся від людини. Він розмовляв, танцював і робив усе, що треба, наприклад, гуляв з дівчатами. І ніхто не ображався на нього за те, що він скидає на людей горючий желеподібний нафтопродукт. Разом з тим, за той сморід із рота всі ставилися до нього з осудом. Але після того, як він цю халепу вилікував, кожен схотів йому бути і другом, і кумом.

Тріске так і не зміг переконати пацана, щоб той не кидав роботи. Він розповів йому про всіх тих мільйонерів, які замолоду розносили газети, але на це хлопець відповів: «Можливо, але якщо вони й займалися цим, то не більше тижня, тому що це - повна наколка».

І з цими словами хлопець поставив свою натоптану газетами торбу перед Тріске, ще й поверх поклав свій зошит з адресами та іменами. Тепер Тріске хоч-не-хоч, а мусив сам розносити газети по хатах. А в нього не було своєї машини. У нього не було навіть велосипеда, а ще він до смерті боявся собак.

Десь зовсім поруч гавкнув великий пес.

Тріске з кам'яною пикою закинув через плече лямку торби. До нього підійшов Біллі Піліґрім. «Пане Тріске?..»

«Ну?»

«Ви... Ви і є Кровер Тріске?»

«Ну», - Тріске припускав, що Біллі знайшов його, щоб поскаржитися на те, як погано йому доставляють газету. Він ніколи не вважав себе письменником з тієї простої причини, що ні для кого у світі він не був письменником.

«Пи... письменник?» - запитав Біллі.

«Що?»

Біллі не сумнівався, що це якась помилка. «Є такий письменник, якого звати Кровер Тріске».

«Хіба?» - Тріске був геть ошелешений.

«Ви ніколи не чули про такого?»

Тріске похитав головою. «Ніхто... ніхто не чув про такого».

Біллі посадовив Трісне у свій кадилак і, рухаючись від будинку до будинку, допоміг йому рознести всі газети. Біллі звіряв адреси і стежив за тим, щоб Трісне не пропустив жодної з них. Кровер Тріске сидів із виряченими очима. Він ніколи в житті ще не зустрічав жодного шанувальника своєї творчості, а Біллі був його справжнім фанатом.

Тріске сказав йому, що ніколи не чув, щоб якусь із його книжок хтось десь рекламував, або рецензував, або, взагалі, продавав. «Всі ці роки, - сказав він, - я тільки й робив, що намагався достукатися до людей і подарувати їм свою любов».

«Але ж читачі вам, безумовно, пишуть! - сказав Біллі. - Якби ви знали, скільки разів мені кортіло написати вам листа».

Тріске підняв угору палець. «Один».

«То був прихильний лист?»

«Божевільний. Його автор написав, що я мушу стати Президентом Земної Кулі».

Біллі здогадався, що автором того листа був Еліот Роузвотер, його сусід по палаті у шпиталі для ветеранів на березі озера Лейк Плесид. Біллі розповів Тріске про Роузвотера.

«О Боже, я чомусь думав, що йому не більше чотирнадцяти років», - сказав Тріске.

«Ні-ні, доросла людина, капітан і фронтовик».

«Він пише, немов йому чотирнадцять років», - сказав на це Кровер Тріске.

Біллі запросив Тріске на святкування вісімнадцятих роковин їхнього з Барбарою весілля. Ця подія мала відбутися за два дні після тієї зустрічі. І от тепер гості пили й гуляли.

Тріске забрів до вітальні, підійшов до столу з наїдками і почав за обидві щоки напихатися канапками. З повним ротом, з якого вивалювали то плавлений сир «Філадельфія», то червона ікра, він розважав розмовою дружину одного з оптометристів. На цьому прийнятті всі, окрім нього, були пов'язані з оптометрією. З усіх присутніх тільки в нього не було окулярів. Він тут був чимось на зразок почесного гостя. Всі були в захваті від того, що серед них є справжній письменник, хоча ніхто раніше й не чув про нього.

Тріске розмовляв із жінкою, яку звали Меґґі Байт. Колись вона працювала асистентом у стоматолога, але, одружившись з оптометристом, покинула роботу і стала хатньою господинею. Вона була дуже вродлива. Останньою книжкою, яку вона прочитала, була «Айвенґо» Вальтера Скотта.

Біллі стояв поруч і дослухався до їхньої розмови. Він застромив руку в кишеню і пальцями перебирав те, що там лежало. Це був подарунок, який він купив для своєї дружини, - біла, обшита оксамитом коробочка, в якій лежала сапфірова каблучка, зроблена у формі зірки. Ця каблучка коштувала вісімсот доларів.

Та побожна повага, яку всі гості, якими б марновірними та неосвіченими вони не були, подіяла на Тріске, як косячок марихуани, і вдарила йому в саме тім'я. Він був щасливий і весь час щось дуже зухвало вигукував.

«Боюся, - зізналася йому Меґґі, - що тепер я читаю набагато менше, ніж годилося б».

«Ми всі чогось боїмося, - відповів їй Тріске. - От я боюся раку, і пацюків, і доберман-пінчерів».

«Я звичайно мусила б знати, - сказала Меґґі, - але, що поробиш, каюся, тому й дозволю собі запитати: який з ваших творів є найвідомішим?»

«Роман про похорон одного славного французького кухаря».

«О, як цікаво!»

«Коротше, там зібралися всі славетні шеф-кухарі з усього світу. То була грандіозна церемонія. - Тріске на ходу видавав сюжет. - І от, перш ніж назавжди закрити труну, всі присутні посипають небіжчика петрушкою, різними іншими приправами й паприкою». Отаке.

«І це що - правдива історія?» - запитала Меґґі Байт. Хоча вона й була досить нудна людина, зате не було такого чоловіка, якого б вона не спокушала на продовження роду. Варто було їм кинути на неї один погляд, як вони миттю запалювалися бажанням негайно натовкти її матеріалом, якого вистачило б на цілий дитячий садок. Але в неї поки що не було жодної дитини. Вона вживала протизаплідні засоби.

«Ясна річ, що правдива, - сказав Тріске. - Якби я написав про щось таке, чого насправді не було, і спробував би продати цю історію, то мене б кинули до в'язниці. Бо то було б иіахрайствої»

Меґґі не сумнівалася, що так воно і є. «Як я раніше про це не подумала...»

«Ну то подумайте тепер».

«Це як реклама. Рекламуючи щось, ти мусиш казати правду. Інакше тебе притягнуть до відповідальності».

«Аякже. Законодавчі акти що тут, що там однакові».

«А от як ви думаєте, чи не могли б ви колись і нас описати в якійсь із своїх книжок?»

«Все, що зі мною відбувається, я одразу встромляю в книжки».

«Тож, виходить, я мушу зважувати кожне своє слово».

«Аякже! Бо не тільки я тут слухаю. Бог також слухає. І на своєму Страшному суді він переповість вам усе, що ви сказали й що ви зробили. І якщо з'ясується, що це були не гарні вчинки та слова, а погані, отоді вам справді перепаде і ви будете живцем горіти на вічному незгасимому вогні. І скільки він горітиме, стільки ви будете мучитися».

Перелякана Меґґі на очах посірішала. Вона не сумнівалася, що саме так воно й буде, і від цієї думки всю її звело судомою.

Кровер Тріске роззявив пащеку і зайшовся реготом. Червона лососева ікринка вилетіла з його рота і приземлилася у Меґґі в декольте.

Один із оптометристів закликав усіх на хвилинку перерватися і запропонував тост за Біллі та Валенцію, адже вони тут зібралися заради того, щоб відсвяткувати чергову річницю їхнього шлюбу. І в цю мить, як і було заплановано, квартет оптометристів «ЧОМи» затягнув пісню, гості перехилили келихи, а Біллі та Валенція, які й без того пашіли від щастя, обійнялися. Очі всіх присутніх сяяли. Пісня називалася «Добрі старі друзяки».

Раптом від цієї пісні та цієї річниці на Біллі Піліґріма накотився нестерпно гострий щем. Він ніколи в житті не мав ні друзяк, ні карооких любок, але його охопила така туга, немов колись все це в нього було й загуло. Цю навалу почуттів спричинив вокальний квартет, який непомітно уповільнив темп і почав тиснути на почуття слухачів добре виваженою комбінацією вбивчих акордів - спочатку щось тужне й мінорне, тоді ще глибша туга й, нарешті, повний, непроглядний мінор, аж тут раптом - хвиць! - у вуха слухачів полинули хвилі бадьорого, перецукреного мажору, тоді знову - бемць! - і їх знову занурили в густий сум. Така хитромудра комбінація акордів мала на надумливого Біллі страшний ефект. Він відчув солодкавий смак лимонаду в роті, його обличчя спотворилося так, немов його прип'яли до знаряддя тортур, відомого з історії під назвою диба.

Він мав такий дивний вигляд, що кілька стурбованих гостей, дочекавшися кінця пісні, висловило своє занепокоєння, їм здалося, що у Біллі - передінфарктний стан, тим більше, що, наче на підтвердження цієї думки, він змучено завалився на стілець і тупо дивився просто себе.

Запала мовчанка.

«О Боже! - скрикнула Валенція і поспішила до нього. - Біллі, як ти? Що з тобою?»

«Ага».

«В тебе жахливий вигляд».

«Я добре. Все гаразд». І це була правда, за винятком того, що він не знав, чим можна пояснити, що ця пісня на нього так химерно вплинула. Він завжди вважав, що йому немає що приховувати від себе. І ось він зіткнувся з тим, що, виявляється, десь дуже глибоко він заховав якусь таємницю, але він і гадки не мав, що це може бути.

Побачивши, що рум'янець повертається до його щік і що він уже усміхається, гості почали відходити від Біллі. Біля нього лишилися Валенція та Кровер Тріске, який спочатку стояв позаду, а тоді наблизився, оцінив ситуацію і, мабуть, до чогось дотумкався.

«В тебе на обличчі був такий вираз, - сказала чоловікові Валенція, - наче ти побачив якусь примару».

«Ні-ні», - сказав Біллі. Насправді він бачив лише те, що в ту мить було у нього перед очима, - обличчя чотирьох співаків, чотирьох звичайних чоловіків з порожніми, коров'ячими очима, в яких то з'являвся, то згасав біль в міру того, як вони стрибали з радості в сум, а тоді знову в радість.

«Здається, я розумію, у чому тут справа, - сказав Кровер Тріске. - Перед вами відкрилося часове вікно».

«Що-що?» - запитала Валенція.

«Він раптом побачив або минуле, або майбутнє. Я правильно кажу?»

«Ні», - сказав Біллі. Він підвівся, поклав руку в кишеню і намацав коробочку з каблучкою. Він витягнув її та мовчки простягнув Валенції. За задумом він мусив урочисто презентувати це їй під кінець пісні, коли всі дивилися на них. Але тепер на них дивився лише Кровер Тріске.

«Це для мене?»

«Так».

«О, Боже мій!» - прошепотіла Валенція. Потім вона повторила цю фразу набагато голосніше, так, щоб її почули інші. Так воно і сталося. Гості зібралися довкола них, вона розкрила подарунок і, побачивши сапфір та зірку, мало не завищала від радості. «О Боже мій!» - повторила вона ще раз і палко поцілувала Біллі. «Дякую, - сказала вона, - дякую, дякую!»

Люди ще довго гомоніли про те, яких гарних прикрас Біллі надарував Валенції за всі ці роки. «Боже мій, - першим ділом вирвалося у Меґґі Байт, - вона вже й так має найбільший діамант, який я бачила у своєму житті, якщо не рахувати кінокартин». Вона мала на увазі той діамант, який Біллі привіз як військовий трофей.

А, до речі, той зубний протез, який Біллі знайшов за підкладкою пальтечка, що колись належало імпресаріо, тепер лежав у шухляді, в коробці для запонок. Біллі мав неймовірну колекцію запонок. Це було їхньою родинною традицією - на кожний День батька дарувати йому чергові запонки. І тепер на ньому були запонки, подаровані йому на День батька. Вони були зроблені зі старовинних римських монет і коштували понад сотню доларів. Нагорі в його коробці лежала пара запонок, зроблених у вигляді колеса для гри в рулетку. І це було справжнє колесо, повністю придатне для гри, треба було лише знайти відповідний стіл і кульки. А ще в нього була інша пара, де в одну із запонок було вмонтовано термометр, а в іншу - компас.

Тепер Біллі рухався по кімнаті між людьми та столами, наче нічого й не сталося. Від нього ні на крок не відступав Кровер Тріске, якому кортіло дізнатися, що саме Біллі побачив або що його так наполохало. Як не крути, а в більшості романів Тріске йшлося про часові розриви, екстрасенсорику та інші надприродні явища. Тріске вірив у такі речі і полював за будь-якими доказами того, що це - не вигадка.

«А ви колись пробували, - запитав він у Біллі, - покласти на підлогу велике настінне дзеркало і поставити на нього собаку?»

«Ні».

«Собака зиркне собі під ноги і раптом зрозуміє, що під ним нічого немає. Йому здасться, що він стоїть лапами на небі. І він підскочить до самої стелі».

«Справді?»

«І у вас був точно такий саме вигляд. Наче ви раптом зрозуміли, що стоїте на небі».

Знову заспівала вокальна група. І Біллі знову ввійшов в емоційний ступор. Причина цього була, безумовно, пов'язана з чотирма співаками, а не з тим, що вони співали.

Поки Біллі тремтів і втрачав контроль над собою, пісня пристрасно скаржилася на життя.

Ну і так далі.

Не дослухавши до кінця пісні, Біллі втік на другий поверх свого розкішного білого будинку.

Тріске піднявся б туди слідом за ним, але Біллі попросив його не робити цього. Потім Біллі зайшов до своєї ванної й вирішив не вмикати світла. Він зачинив двері і замкнувся. Якийсь час він сидів у темряві, перше ніж до нього дійшло, що він тут не сам. Разом із ним був його син.

«Тату?» - озвався він з темряви. Робертові, майбутньому «зеленому беретові», тоді було сімнадцять років. Син дуже подобався Біллі, але він так до кінця й не зрозумів, що той за один. Біллі підозрював, що за Робертом взагалі нічого не стоїть.

Біллі потягнувся до вимикача. Роберт сидів на унітазі зі спущеними піжамними штанями. З його шиї звисала електрогітара, яку він щойно придбав. Він ще її не освоїв. До речі, Роберт так ніколи й не вивчиться грати на гітарі. Вона мала яскраво-рожеве перламутрове покриття.

«А, це ти, сину», - сказав йому Біллі Піліґрім.

Біллі усамітнився в спальні, хоча знизу все ще доносився гомін вечірки. Він завалився на ліжко і ввімкнув вібратор «Чарівні пальчики». Матрац смикнувся і наполохав собаку, який лежав під ліжком. Це був Спот. Добрий старий Спот тоді ще був живий. Спот забився в куток і скрутився калачиком.

Біллі довго думав над тим, чому саме його так вразив квартет, і нарешті зрозумів, що це пов'язано з тим, що він сам зазнав колись дуже давно. І це не була подорож у часі. Весь цей досвід постав перед ним у вигляді блимання, мерехтіння і яскравих спалахів. Ось як це було:

Тієї ночі, коли Дрезден було зруйновано, він сидів у льосі, який використовували як холодильник для м'яса. Все, що він чув, відбувалося у нього над головою і нагадувало кроки якогось велета. То були розриви фугасних бомб. Велети тупцяли, не зупиняючись ні на мить. Цей льох був дуже надійним бомбосховищем. Від того, що відбувалося назовні, зі стелі лише інколи обсипався тиньк. У цьому приміщенні, окрім американців, їхніх чотирьох вартових і кількох оббілованих туш, не було нікого. Всі інші вартові ще перед тим, як оголосили повітряну тривогу, розійшлися по своїх затишних дрезденських домівках. І тепер ті бомби нищили їх разом з їхніми сім'ями.

Отаке.

Ті дівчата, що їх Біллі перед тим бачив голими, також тепер гинули, бо вони переховувалися в сусідньому бомбосховищі, яке містилося під загоном для худоби і було дуже неглибоке.

Отаке.

Час від часу один з вартових піднімався сходами на вихід, щоб подивитися, що робиться назовні. Повернувшись, він щось пошепки казав іншим. Назовні лютував вогняний ураган. Весь Дрезден являв собою стіну суцільного вогню. І цей вогонь поглинав усе живе, все, що могло горіти.

Аж до наступного полудня не можна було виходити з бомбосховища. Коли ж американці та їхні охоронці нарешті вибралися на поверхню, від куряви все небо було геть чорне. Сонце нагадувало розлючену цятку. А Дрезден нагадував поверхню Місяця, на якій не лишилося нічого, крім мінералів. До розпеченого каміння не можна було доторкнутися. Де не кинь оком, скрізь зяяла мертва пустеля.

Отаке.

Охоронці інстинктивно горнулися один до одного і туди-сюди крутили очима. Вони мовчки напинали то один вираз обличчя, то інший, і при цьому їхні щелепи час від часу розверзалися. Вони нагадували німе кіно за участі вокального квартету.

Вони цілком могли співати пісню проте, що «вже ніколи не вернуться ні мої друзі парубочі, ані моїх любок карі очі. Прощавайте навіки!»

Одного разу, сидячи в тральфамадорському зоопарку, Монтана Крутороуг попросила Біллі Піліґріма: «Може, розкажеш мені якусь історію?» Вони лежали поруч у ліжку. Тепер їх ніхто не турбував. Вони були захищені шатром, яке звисало з купола.

Монтана була на шостому місяці. Розморена й рожевощока, вона час від часу спроквола просила Біллі про якісь дрібниці. Вона не мала змоги погнати Біллі по морозиво чи полуниці, тому що атмосфера за межами зоопарку була насичена випарами ціанистого калію, і найближча точка, де продавали морозиво і полуниці, містилася на відстані в мільйони світлових років від них.

Вона могла хіба що зганяти його до холодильника, який був прикрашений фотографією невиразної парочки на тандемному велосипеді, або могла, як от тепер, облесливим голосом попросити: «Біллі, любчику, розкажи мені якусь історію».

«Дрезден було знищено в ніч на 13 лютого 1945 року, - розпочав Біллі свою історію. - На наступний день ми вийшли з бомбосховища». Він розповів Монтані про чотирьох охоронців, які були такі приголомшені горем, що нагадували аматорський вокальний квартет, який співає журливу пісню. Він також розповів їй про загін для худоби, на якому не лишилося жодних огорож, про кістяки будинків, що стояли без вікон і без дахів, і про маленькі колоди, які валялися скрізь. То були залишки людей, яким не було де сховатися від вогняного урагану. Отаке.

Біллі розповів їй про ті будинки довкола бойні, які своїми обрисами скидалися на мальовничі скелі. Всі вони обвалилися. Дерев'яні частини їхніх конструкцій знищив вогонь, а кам'яні брили попадали, потерлися одна об одну й, немов намальовані буруни давно неіснуючого моря, застигли при землі.

«Все це нагадувало Місяць», - сказав Біллі Піліґрім.

Охоронці наказали американцям вишикуватися в шеренгу по чотири, що ті й зробили. Потім вони наказали їм марширувати до того свинарника, де їх поселили. Стіни свинарника були на місці, але ні даху, ні вікон не лишилося, і всередині був лише попіл та грудки розплавленого скла. До всіх дійшло, що тут немає ні їжі, ні води, тому всі ті, що вижили, якщо вони не хочуть померти, мусять негайно, долаючи мальовничі буруни, які лишилися на поверхні Місяця, рухатися кудись далі.

Що вони і зробили.

Мальовничі буруни тільки здаля мали рівну й гладеньку поверхню. Люди, які мали дряпатися через них, швидко пересвідчилися, що це були дуже підступні брили, вкриті зазубами та щербинами, все ще гарячі на дотик, хисткі, гонористі, тому й готові, якщо хтось їх потривожить, перегорнутися кілька разів і утворити нові мальовничі хвилі.

Члени цієї місячної експедиції, долаючи незнану територію, майже не розмовляли. Їм не було про що розмовляти. Ясно було одне: згідно із задумом всі, хто жив або на той час опинився у цьому місті, без жодного винятку, мусили згинути. І те, що хтось тут ще рухався, було ознакою якогось дефекту в задумі. На Місяці не повинно бути людей.

Американські винищувачі під покровом куряви прилетіли, щоб пересвідчитися, чи щось там ще рухається. Вони побачили, що Біллі і ті, хто був з ним, не стоять на місці. Літаки дружно хвисьнули по них зі своїх кулеметів, але так ні в кого і не поцілили. Потім вони помітили інших людей, які пересувалися берегом річки, і вистрелили в них. Хтось із них впав. Отаке.

За задумом це мусило наблизити кінець війни.

Історія, що її розповів Біллі, несподівано уривалася в передмісті Дрездена, якого не торкнулися вибухи й пожежа. Близько півночі американці та їхня охорона добрели до готелю, який усе ще працював. Будинок освітлювали свічками. На першому поверсі було три каміни, в яких горіли дрова. У просторій їдальні порожні столи чекали на подорожніх, а нагорі ліжка були застелені на той випадок, якщо хтось шукатиме, де йому перебути ніч.

У готелі жили його сліпий власник, його зряча жінка та дві їхні молоді дочки, які тут були за офіціанток і покоївок. Ця родина знала, що Дрездена більше немає. Ті з них, що мали очі, бачили, як годинами палає місто, й вони розуміли, що тепер вони опинилися на краю пустелі. І все ж - вони відчинили двері для гостей, протерли склянки, завели годинники, розпалили вогонь і терпляче чекали, коли до них хтось завітає.

З Дрездена в їхній бік не поспішали валити юрби втікачів. Годинники методично відраховували час, дрова в каміні потріскували, напівпрозорі свічки стікали воском. Аж тут раптом у їхні двері постукали, і на подвір'я ступили четверо охоронців та сотня американських військовополонених.

Власник готелю запитав в охоронців, чи вони прийшли сюди з міста.

«Так».

«Хтось ще за вами йде?»

І охоронець відповів, що на тому заваленому руїнами шляху, яким вони сюди діставалися, їм не трапилася жодна жива душа.

Сліпий власник готелю сказав, що американці можуть перебути цю ніч у стайні, нагодував їх супом, ерзац-кавою і дав трохи пива. Потім він підійшов до стайні, щоб почути, як вони на соломі вмощуються на ніч.

«На добраніч, американці, - сказав він німецькою мовою. - Спіть спокійно».