Божі воїни

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Прага смерділа кров’ю.

Рейневан обнюхав обидва рукави куртки. Він щойно вийшов зі шпиталю, а в шпиталі, як воно буває в шпиталі, майже всім пускали кров і регулярно вирізали гнійники, та й ампутації відбувалися з частотою, гідною кращого застосування. Одяг міг просякнути запахом, в цьому не було би абсолютно нічого надзвичайного. Але куртка пахла тільки курткою. Нічим більше.

Він підвів голову, принюхався. З півночі, з лівого берега Влтави, доносився запах бур’янів і бадилля, що їх палили в садах і на виноградниках. Від ріки, крім того, тхнуло мулом і стервом: стояла спека, рівень води сильно впав, відкриті береги й висохлі лахи вже досить довго доставляли місту незабутні враження від ароматів. Але цього разу смердів не мул. Рейневан був у цьому впевнений.

Легкий змінний вітерець часом повівав зі сходу, з боку Поржичської брами. З боку Віткова. А земля під Вітковським пагорбом могла, чому б і ні, виділяти запах крові. Бо таки чимало крові в неї всоталося.

“Але це, мабуть, усе-таки неможливо, — Рейневан поправив на плечі ремінь торби й жваво подався вуличкою вниз. — Це неможливо, щоби з Віткова було чути кров. По-перше, це досить далеко. По-друге, битва відбулася влітку 1420 року. Сім років тому. Сім довгих років”.

Він енергійною ходою проминув костел Святого Хреста. Та сморід крові не розвіявся. Зовсім навпаки. Посилився. Бо раптом — для різноманітності — повіяло з заходу.

“Гм, — подумав він, дивлячись у бік розташованого неподалік гетто, — камінь — це не земля, стара цегла і тиньк пам’ятають чимало, чимало в собі затримують. Що поглинуть, те смердить довго. А там, під синагогою, у вуличках і будинках, кров лилася ще рясніше, ніж на Віткові. І в трохи менш давніх часах. У 1422 році, під час кривавого погрому, під час заворушень, які вибухнули в Празі після екзекуції Яна Желівського. Розлючений стратою свого улюбленого трибуна люд Праги повстав, щоби мстити, щоб палити і вбивати. Найсильніше, як завжди, дісталося жидівській дільниці. Жиди зі стратою Желівського не мали абсолютно нічого спільного, і не були ані найменшою мірою винними у його долі. Але кому це заважало.”

Рейневан за цвинтарем при костелі Святого Хреста повернув, пройшов повз шпиталь, вийшов на Старий вугільний торг, перетнув невелику площу і заглибився в брами та тісні провулки, що вели до Длоугої Тршіди[21]. Запах крові вивітрився, зникнув у морі інших запахів. Брами й провулки смерділи-бо всім, що тільки можна було уявити.

Длоуга Тршіда, натомість, привітала його домінуючим і просто приголомшливим запахом хліба. У пекарських крамницях, на лядах і прилавках золотилася, скільки сягало око, красувалася і пахтіла славетна празька випічка. Хоча в госпісі він снідав і голоду не відчував, проте не втримався — у першій же пекарні купив дві великі свіжесенькі булки. Булки, які тут називали цальтами[22], мали настільки виразно еротичну форму, що Рейневан досить довго йшов Длоугою Тршідою, наче вві сні, натикаючись на крамниці, поринувши у гарячі, як пустельний вихор, думки про Ніколетту. Про Катажину Біберштайн. Серед перехожих, на яких він наскакував і яких штовхав, було кілька дуже привабливих пражанок різного віку. Він їх не помічав. Неуважно просив вибачення та йшов далі, й навпереміну то гриз цальту, то вдивлявся в неї, як зачарований.

Ринок Старого Міста привів його до тями смородом крові.

“Гм, — подумав Рейневан, доїдаючи цальту, — тут воно, може, й не дивно. Саме для цієї бруківки кров — річ звичайна. Адже Яна Желівського і вісьмох його товаришів стяли саме тут, у Ратуші Старого Міста, заманивши їх сюди того березневого понеділка. Коли після віроломної страти в ратуші мили підлогу, червона піна лилася з-під воріт ручаями, стікала, здається, аж до ганебного стовпа посеред ринку й збиралася там величезною калюжею. А невдовзі, коли звістка про смерть трибуна викликала в Празі вибух гніву й жадобу помсти, кров потекла всіма навколишніми канавами.”

У напрямку костелу Матері Божої Перед Тином[23] ішли люди, купчилися в підсінні, яке вело до воріт храму. “Рокіцана буде проповідувати, — подумав Рейневан. — Варто би послухати, що Ян Рокіцана може сказати”. Вислуховувати проповіді Яна Рокіцани завжди мало сенс. Завжди. А надто тепер, у часи, коли так званий перебіг подій постачав теми для проповідей у просто-таки страхітливому темпі. Було, ой було про що проповідувати. І варто було слухати.

“Немає часу, — нагадав він собі. - Є важливіші справи. І є проблема.

Проблема полягає в тому, що за мною стежать”.

Те, що за ним стежать, Рейневан зауважив уже давно. Одразу після виходу з госпісу, біля костелу Святого Хреста. Переслідувачі були дуже вмілі, не впадали в око, дуже спритно ховалися. Але Рейневан помітив за собою хвіст. Бо це було вже не вперше.

Він знав, у принципі, ким були ті, що за ним стежили, і за чиїм наказом вони це робили. Але це не мало особливого значення. Йому треба було відірватися від хвоста. Він навіть мав план.

Він вийшов на людний, галасливий і смердючий Худоб’ячий торг, змішався з натовпом, який рухався у бік Влтави та Кам’яного мосту. Він хотів зникнути, а на мості, у вузькій горловині, в тіснині, що з’єднувала Старе Місто з Малою Страною і Градчанами, у натовпі та юрмі, були великі шанси зникнути. Рейневан петляв у тисняві, налітаючи на перехожих і збираючи прокльони.

— Рейнмар! — один із тих, на кого він з розгону наскочив, замість почастувати його, як решта, “сучим сином”, назвав його хресним іменем. — Ради Бога! Ти тут?

— Я тут. Послухай-но, Радіме… Господи, що це так тхне?

— Оце, — Радім Тврдік, низький і не дуже молодий чоловік показав на відро, яке тягнув. — Це глина і шлам. З берегу ріки. Вони потрібні мені… Ти знаєш навіщо.

Радім Тврдік був, як знали всі втаємничені, чорнокнижником. Радім Тврдік також був, як знали деякі втаємничені, опанований ідеєю створити штучну людину, голема. Усі — навіть мало втаємничені — знали, що єдиного досі голема вдалося у дуже давні часи створити одному празькому рабинові, якого в документах, що збереглися, називали перекрученим, очевидно, іменем Бен Халеві. Стародавньому жидовинові, як стверджував переказ, сировиною для створення голема послужили глина, шлам і мул, взяті з дна Влтави. Проте Тврдік був єдиним, хто дотримувався думки, що роль діючого чинника тут відіграли не церемонії та закляття, а деяка астрологічна кон’юнкція, яка мала вплив на об’єктний шлам і дану глину, на їхні магічні властивості. Однак, не маючи поняття, про яке конкретно розташування планет могло би йтися, Тврдік діяв методом проб і помилок — брав глину так часто, як тільки міг, сподіваючись, що колись нарешті натрапить на ту, що треба. Крім того, він брав її з різних місць. Але сьогодні він переборщив: судячи зі смороду, взяв прямо з-під якогось нужника.

— Ти не на роботі, Рейнмаре? — запитав він, витираючи чоло тильною стороною долоні. — Не в шпиталі?

— Я взяв відгул. Не було роботи. Спокійний день.

— Дай Боже, — маг поставив відро, — щоб не останній спокійний. Бо час зараз такий…

Усі в Празі знали, у чім річ, про який час ішлося. Але воліли про це не розводитися. Речення обривали. Обривати речення раптом стало загальнопоширеним і модним. Звичай велів у відповідь на таке обірване речення зробити розумний вираз обличчя, зітхнути й багатозначно покивати головою. Але в Рейневана не було на це часу.

— Йди своєю дорогою, Радиме, — сказав він, розглянувшись. — Я не можу тут стояти. І тобі також краще тут не стояти.

— А що?

— За мною стежать. Тому я не можу йти на Суконницьку.

— Стежать, — повторив Радім Тврдік. — Ті, що завжди?

— Мабуть. Бувай.

— Чекай.

— Це ж на що?

— Це нерозумно — намагатися відірватися від хвоста.

— Чому це?

— Для тих, хто стежить, — несподівано тверезо пояснив чех, — спроби відірватися від хвоста — виразна ознака, що той, за ким стежать, має нечисте сумління і хоче щось приховати. На злодії шапка горить. Те, що ти не йдеш на Суконницьку, це розумно. Але не петляй, не втікай, не ховайся. Роби те, що завжди робиш. Виконуй повсякденні заняття. Втоми переслідувачів нудною повсякденною рутиною.

— Наприклад?

— Мені пересохло в горлі від копання того шламу. Ходімо “Під Рака”. Вип’ємо пива.

— За мною стежать, — нагадав Рейневан. — Ти не боїшся…

— А чого, — чарівник підняв своє відро, — мені боятися?

Рейневан зітхнув. Празькі маги не вперше його дивували. Він не знав, чи це гідна поваги холоднокровність, чи звичайнісінький брак уяви, але деякі місцеві чарівники, здавалося, зовсім не переймалися фактом, що стосовно тих, хто займався чорною магією, гусити бували лютішими від Інквізиції. Maleficium, чарівництво, згадувалося серед смертних гріхів, які четверта празька стаття наказувала карати смертю. А коли йшлося про празькі статті, з гуситами не було жартів. Калікстинці з Праги, які вважали себе поміркованими, зовсім не поступалися в цьому плані таборитським радикалам і фанатикам-Сиріткам. Упійманого чарівника саджали в бочку — і в бочці-таки спалювали на багатті.

Вони повернулися у бік ринку, перейшли Ножівничу, потім подалися вулицею Злотників, потім — Сватоїльською. Ішли поволі. Тврдік зупинявся біля кількох крамниць, перекинувся зі знайомими крамарями кількома плітками. Стандартно кілька разів обривалося речення на “зараз, коли час такий…”, кілька разів відповідалося на це розумною міною, зітханням і багатозначним киванням головою. Рейневан розглядався, але тих, що стежили за ним, не помітив. Вони надто добре ховалися. Він не знав, що ті відчували, але його самого нудна рутина починала втомлювати вже просто-таки дошкульно.

На щастя, невдовзі, повернувши зі Сватоїльської в подвір’я і браму, вони вийшли просто на кам’яницю “Під Червоним Раком”. І на невеличку корчму, що її корчмар, без тіні винахідливості, назвав так само.

— Гей! Погляньте лишень! Та це ж Рейневан!

За столом, на лаві, поставленій за колонами першого поверху, сиділо четверо чоловіків. Усі були вусаті, плечисті, вбрані в лицарські лентнери. З двома з них Рейневан був знайомий, тому він знав, що це були поляки. Але якби навіть і не знав, то здогадався би. Як і всі поляки за кордоном, в чужій країні, так само й ці поводилися зухвало, виклично й демонстративно по-хамськи, що, на їхню думку, мало підкреслювати статус і високе суспільне становище. Найсмішнішим було те, що від Великодня статус поляків у Празі був низьким, а їхнє становище — ще нижчим.

— Слава Йсу! Здрастуй, наш зацний Ескулапе! — привітав їх один із поляків, знайомий Рейневана — Адам Вейднар гербу Равич. — Сідай-но! Обоє сідайте! Запрошуємо і пригощаємо!

— А чого це ти його так охоче запрошуєш? — скривився з вдаваною огидою другий поляк, також великополянин і також не чужий Рейневанові Миколай Жировський гербу Чевоя. — Грошей маєш забагато, чи що? Крім того, травник же у прокажених працює! Ще нас лепрою позаражує! Або й чим гіршим!

— Я вже не працюю в лепрозорії, - пояснив Рейневан, терпляче, бо не вперше. — Рік минув, як не ходжу до божогробців на Здераз. Тепер я лікую в госпісі богуславів. Тут, на Старому Місті. Біля костелика святих Симона і Юди.

— Добре, добре, — махнув рукою Жировський, якому все це було відомо. — Що пити будете? Ах, зараза, вибачте. Знайомтеся. Пасовані пани: Ян Куропатва з Ланьцухова гербу Шренява і Єжи Скірмунт гербу Одровонж. Перепрошую, але що це тут так, кур-ва, смердить?

— Шлам. Із Влтави.

Рейневан і Радім Тврдік пили пиво. Поляки пили ракуське вино і їли тушковану баранину, заїдаючи хлібом. При цьому вони демонстративно голосно розмовляли по-польськи, розповідали один одному різні дотепи й після кожного з них вибухали голосним реготом. Перехожі відверталися, матюкалися собі під ніс. Часом спльовували.

Починаючи від Великодня, а точніше — від страсного четверга, думка про поляків серед чехів була не найкращою, а їхнє становище в Празі — не найвищим. І виявляло тенденцію до подальшого спадання.

Із Сигізмундом Корибутовичем, якого скорочено називали Корибутом, небожем Ягелла, кандидатом на чеського короля, приїхало за першим разом щось зо п’ять тисяч, за другим — зо п’ять сотень польських лицарів. У Корибуті багато хто вбачав надію і порятунок для гуситської Чехії, а поляки відважно билися за Чашу й закон Божий, не шкодували крові під Карлштайном, під Їглавою, під Рецом і під Усті. Попри те, їх не любили навіть чеські товариші по зброї. Хіба можна було любити типчиків, які пирскали сміхом, почувши, що їхні чеські товариші по зброї мають прізвища Піцек з Псікоус або Садло зі Старої Кобзі? Які диким реготом реагували на такі імена, як Цвок з Халупи або Доупа з Засади?

Зрада Корибута, звичайно, дуже серйозно зашкодила польській справі. Надія Чехії підвела по всьому фронту, гуситський король in spe[24] злигався з католицькими панами, порушив присягу чотирма статтями. Змову було розкрито й розбито, небіж Ягелли потрапив не на чеський престол, а до в’язниці, а на поляків почали дивитися просто-таки вороже. Частина з них негайно покинула Чехію. Але частина все ж залишилася. Нібито демонструючи у такий спосіб незадоволення Корибутовою зрадою, нібито виступаючи на боці Чаші, нібито декларуючи готовність до подальшої боротьби за калікстинську справу. І що? їх і далі не любили. Підозрювали — не без підстав, — що поляки калікстинську справу мають в одному місці. Стверджували, що вони залишилися, бо, primo[25], не мали куди й до чого вертатися. Ще під час виїзду до Чехії вони вже були розтратниками, яких переслідували суди й секвестри, а тепер на них усіх, включно з Корибутом, висіли ще й прокляття та інфамії. Що, secundo, воюючи в Чехії, вони розраховують виключно на те, щоб нажитися, одержати здобич і маєток. Що, tertio, не воюють, бо, користуючись відсутністю воюючих чехів, грають їхніх дружин.

Усі ці твердження були правдиві.

Почувши польську мову, перехожий пражанин сплюнув на землю.

— Ой, не люблять чогось нас вони, не люблять, — зауважив, смішно розтягуючи слова, Єжи Скірмунт гербу Одровонж. — З чого б це? Дивнота.

— Та й пішли б вони на хутір, — Жировський випнув у бік вулиці груди, прикрашені срібними підковами Чевої. Як кожен поляк, він дотримувався безглуздого погляду, що як гербоносець, хоч і цілковитий безштанько, він рівний у Чехії Ружомберокам, Коловратам, Штернберкам та всім іншим можним родам разом узятим.

— Може, й пішли б, — погодився Скірмунт. — Но така і дивнота, коханенький.

— Дивує цих людей, — голос Радіма Тврдіка був спокійний, проте Рейневан знав його надто добре. — Дивує людей вигляд лицарського і бойового панства, яке безжурно собі веселиться за корчемним столом. У ці дні. Зараз, коли час такий…

Він обірвав, згідно зі звичаєм. Але поляки не мали звичаю дотримуватися звичаїв.

— Коли час такий — зареготав Жировський, — що йдуть на вас хрестоносці, га? Що йдуть з великою міццю, що несуть меч і вогонь, що землю і воду за собою залишають? Що того й гляди, як…

— Цить, — перебив його Адам Вейднар. — А вам, пане чеху, я так відповім: не до речі ваші дорікання. Бо Нове Місто, авжеж, тепер опустіло, обезлюдніло. Бо коли настали, як ви це зводили сказати, ці дні, новоміські купою потяглися за Прокопом Голим боронити край. Отож якби мені який новоміський дорікав, я би змовчав. Але звідси, зі Старого Міста, не пішов узагалі ніхто. Так що дорікав казан горщикові, от що.

— Сила, — повторив Жировський, — іде з заходу, вся Європа! Не встояти вам цього разу. Буде вам гаплик, настав і вам край.

— Нам, — уїдливо повторив Рейневан. — А вам ні?

— Нам теж, — похмуро відповів Вейднар, жестом утихомирюючи Жировського. — На жаль. Зле ми, виходить, вибрали, на який бік стати в цьому конфлікті. Треба було слухати, що казав єпископ Ласкаж.

— Еге, — зітхнув Ян Куропатва, — було й мені слухати Збишека Олесницького. А тепер стирчимо тут, як худоба на різниці, а різник ось-ось появиться. На нас іде, нагадую вам, хрестовий похід, якого ще світ не бачив. Вісімдесятитисячна армія. Баварці, саксонці, війська рейнських пфальцграфів, озброєний народ зі Швабії, з Тюрінгії, з міст Ганзи, до того ж увесь пльзенський ландфрид, ба навіть якісь заморські диваки. Перейшли кордон на початку липня, взяли в облогу Стршибор, який ось-ось упаде, а може, вже впав. А скільки від Стршибора до нас? Миль двадцять з гаком. То й порахуйте собі. Не довше ніж за п’ять днів будуть тут. Сьогодні в нас понеділок. У п’ятницю, згадаєте мої слова, побачимо їхні хрести під Прагою.

— Не стримає їх Прокоп, поб’ють його в полі. Не встоїть він проти них. Надто вже їх багато.

— Мадіаніти й амалькіти, коли вторгайся в Гілеад, — сказав Радім Тврдік, були численні, як сарана, верблюдів їхніх було, як піску над морським берегом. А Гедеон на чолі всього лише трьохсот воїнів їх побив і розігнав. Бо воював в ім’я Господа Воїнств[26], з Його іменем на устах.

— Так-так, авжеж. А шевчик Скуба переміг вавельського змія. Не плутайте, милостивий пане, казок з дійсністю.

— Досвід навчає, - додав з кислою усмішкою Вейднар, — що Господь, якщо взагалі стає на чийсь бік, то радше на бік сильніших Воїнств.

— Не стримає хрестоносців Прокоп, — замислено повторив Жировський. — Га, цього разу, пане чех, навіть сам Жижка вас би не врятував.

— Прокоп не має шансів, — фиркнув Куропатва. — Закладаюся на що завгодно. Завелика сила надходить. З хрестовим походом ідуть лицарі з Йоргенсшільду, Ордена щита святого Георгія, цвіт європейського лицарства. А папський легат веде, кажуть, сотні англійських лучників. Ти чув, чеху, про англійських лучників? Мають луки завдовжки з чоловіка, б’ють із них на п’ятсот кроків, з такої ж дистанції пробивають бляхи, прошивають кольчуги, неначе лляні сорочки. Хо-хо! Такий лучник здатен…

— А здатен, — спокійно перебив Тврдік, — такий лучник встояти на ногах, як дістане по голові ціпом? Приходили тут уже до нас до всякого здатні, приходив різної масті цвіт лицарства, але по сю пору не трапився ніхто, чий череп витримав би чеський ціп. Не бажаєте побитися об такий заклад, пане поляк? Я, бачте, стверджую, що як дістане заморський англієць ціпом у тім’я, то вже удруге не натягне заморський англієць тятиву, бо буде заморський англієць заморським небіжчиком. А якби воно сталося якось інакше, то перемога ваша. На що закладаємося?

— Шапками вас закидають.

— Уже пробували, — зауважив Рейневан. — Рік тому. У неділю після святого Віта[27]. Під Усті. Ти ж був під Усті, пане Адаме.

— Факт, — визнав великополянин. — Був. Усі ми були. І ти там був, Рейневане. Не забув?

— Ні. Не забув.

Сонце припікало немилосердно, з неба лився жар. Нічого не було видно. Хмара куряви, яку здійняло копитами коней наступаюче лицарство, змішалася з густим пороховим димом, що після залпу вкрив цілий зовнішній квадрат вагенбурга[28]. Над ревінням воїнів та іржанням коней раптом пролунав тріск ламаного дерева і крики тріумфу. Рейневан побачив, як із диму кинулися втікачі.

— Прорвалися, — голосно зітхнув Дзівіш Боржек з Мілетін-ка. — Розірвали вози…

Гинек з Кольштейна вилаявся. Рогач з Дубе намагався стримати коня, який похропував. Прокоп Голий мав обличчя, немов із каменю. Сигізмунд Корибутович був дуже блідий.

З диму з криком рвонула панцирна кіннота, залізні пани наздогнали втікаючих гуситів, збивали їх кіньми, рубали і сікли тих, хто не встиг сховатися за внутрішній чотирикутник возів. У пролом юрмою рвалися наступні важкоозброєні.

І в цю тісну і затиснуту в проломі юрму, просто у морди коням, просто в обличчя вершникам плюнули раптом вогнем і свинцем гуфниці й тарасниці, загриміли гаківниці, бахнули пищалі, рясною зливою посипалися стріли з арбалетів. Попадали вершники з сідел, попадали коні, попадали люди разом з кіньми, кіннота скупчилася і збилася у клубок, і в цей клубок ударив другий залп, з іще більш убивчим результатом. До охоплених димом возів внутрішнього чотирикутника дісталися тільки нечисленні панцерні, та з ними негайно розправилися за допомогою алебард і ціпів. Зразу ж після цього чехи з диким вереском вирвалися з-за возів, раптовою контратакою заскочивши німців зненацька і миттю витіснивши їх за пролом. Пролом одразу ж перекрили возами, на вози посадили арбалетників і цінників. Знову загриміли гуфниці, задиміли люфи гаківниць. Засяяла сліпучим золотим відблиском піднята над возовим шанцем золота монстранщя[29], блиснув білим штандарт із Чашею.

Спів звучав, гримів і тріумфально розносився над вагенбургом. Курява опадала за відступаючою панцирною кіннотою.

Рогач з Дубе, уже знаючи, обернувся до кінних гуситів, які чекали, вишикувавшись, підняв буздуган. Те саме за мить зробив у бік польської кінноти Добко Пухала. Кінних моравців привів у готовність жест Яна Товачовського. Гинек з Кольштейна замкнув заслону шолома.

З поля було чути вигуки саксонських командирів, які закликали панцирних до чергової атаки на вози. Але панцирні відступали, завертаючи коней.

— Утіка-а-а-ають! Німці утіка-а-а-ають!

— Гир на них!

Прокоп Голий зітхнув, підняв голову.

— Тепер… — важко відсапнув. — Тепер-то їхні дупи вже наші.

Рейневан покинув товариство поляків і Радіма Тврдіка досить несподівано — просто раптом підвівся, попрощався і пішов. Коротким значущим поглядом дав знати Тврдікові про причину своєї поведінки. Чарівник підморгнув. Він зрозумів.

Навколо знову смерділо кров’ю. “Напевно, — подумав Рейневан, — доноситься від різниць поблизу, від Койців і від М’ясного фримарку[31]. А може, ні? Може, це інша кров?

Може, це та, якою пінилися навколишні канави у вересні 1922 року, коли вуличка Железна та провулки навколо неї стали ареною братовбивчих боїв, коли антагонізм між Старим Містом і Табором уже не вперше призвів до збройного конфлікту. Багато пролилося тоді на Железній чеської крові. Досить багато, щоби й досі смердіти”.

Саме цей сморід крові посилив його пильність. Переслідувачів він не помітив, не зауважив нічого підозрілого, жоден чех із тих, що ходили вуличками, на шпика не скидався. Попри те Рейневан постійно відчував спиною чийсь погляд. Виходило, що тих, які за ним стежили, ще не втомила нудна рутина. “Гаразд, — подумав Рейневан, — гаразд, гультіпаки, матимете від мене цієї рутини ще більше. Аж обригаєтеся”.

Він пішов Кожевною, тісною від чинбарських майстерень і крамниць. Кілька разів зупинявся, вдаючи, ніби цікавиться крамом, крадькома оглядався. Він не помічав нікого, хто би скидався на шпика. Але знав, що десь там вони були.

Не доходячи до костелу святого Гавела, повернув, зайшов у провулок. Він рухався у бік Каролінуму[32], свого рідного університету. У рамках рутини саме туди він і прямував, збираючись послухати якийсь диспут. Він полюбляв ходити на університетські диспути і кводлібети[33]. Раніше, невдовзі після прибуття до Праги, він бував на них доволі часто. Після того ж, як у неділю Quasimodogeniti[34] першу після Великодня 1426 року прийняв причастя під обома видами, приходив до lectorium ordinarium регулярно. Як справжній неофіт, він хотів якнайглибше пізнати таємниці й заплутані місця своєї нової релігії, а вони якось найлегше доходили до нього під час догматичних спорів, які регулярно вели представники поміркованого і консервативного крила, згрупованого навколо Яна Пршибрамського, з представниками радикального крила, себто людьми з кола Яна Рокіцани й Пітера Пейна, англійця, лолларда і вікліфіста. Але справжнім запалом відзначалися ті диспути, на які прибували справжні радикали — з Нового Міста. Отоді ставало справді весело. Рейнкеван був свідком, як Пейна, який захищав якусь вікліфістську догму, обізвали “скурвеним енглішем” й закидали буряками. Як старенькому Кристіану з Прахатіц, достойному ректорові університету, погрожували втопити його у Влтаві. Як пожбурили дохлим котом у сивоголового Петера з Младоновіц. Зібрана публіка регулярно чистила один одному мармизи, роз’юшувала носи і вибивала зуби — причому це відбувалося також і зовні, перед Каролінумом, на М’ясному фримарку.

Але відтоді дещо все-таки змінилося. Яна Пршибрамського та людей із його оточення викрили як причетних до змови Корибута й покарали вигнанням з Праги. Оскільки ж природа не терпить порожнечі, диспути відбувалися й далі, але від Великодня роль поміркованих та консерваторів раптом почали виконувати Рокіцана і Пейн. Новоміські — як і перше — виконували роль радикалів. Несамовитих радикалів. На диспутах далі билися, кидалися негарними словами і котами.

— Пане.

Він обернувся. Невисокий індивід, який стояв за ним, був повністю сірий. Сіра фізіономія, сіра куртка, сірий каптур, сірі гачі. Єдиним більш яскравим акцентом у всій його постаті був новесенький, виточений зі світлої деревини кийок.

Він озирнувся, почувши шум за спиною. Другий тип, який перегороджував йому вихід з провулка, був лише ненабагато вищий і тільки трішечки різнобарвніший. Зате морда у нього була набагато гидкіша.

— Ходімо, пане, — повторив, не підводячи погляду, Сірий.

— Куди це? І навіщо?

— Не опирайтеся, пане.

— Хто вам наказав?

— Його милість пан Неплах. Ходімо.

Іти, як виявилося, довелося зовсім недалеко. До однієї з кам’яничок у південній частині Ринку Старого Міста. Рейневан не дуже добре зорієнтувався, котрої саме, бо шпики провели його з чорного ходу, темними першими поверхами, що смерділи запліснявілим ячменем, подвір’ями, сіньми, сходами. Усередині житло було досить багате: як і більшість помешкань у цьому місці, воно теж було одним із тих, які залишилися після заможних німців, які втекли з Праги після 1420 року.

Богухвал Неплах, якого називали “Флютик”, чекав на нього у світлиці. Під світлою брусованою стелею. За один із брусів була зачеплена мотузка. На мотузці висів повішеник. Носаками елегантних чижм він діставав до підлоги. Майже. Бракувало зо два дюйми.

Не бавлячись у привітання та інші дрібноміщанські пережитки, майже не удостоюючи Рейневана поглядом, Флютик показав на повішеника пальцем. Рейневан знав, про що йдеться.

— Ні… - він ковтнув слину. — Це не той… Мабуть… Радше ні.

— Придивися добре.

Рейневан придивився вже настільки добре, щоби бути впевненим, що шнурок, який врізався у набухлу шию, перекривлене обличчя, вибалушені очі та запалий чорний язик згадуватимуться йому найближчим часом під час їжі.

— Ні. Не той… Зрештою, хіба я знаю… Того я бачив ззаду… Неплах клацнув пальцями. Пахолки, які були у світлиці, обернули повішеника спиною до Рейневана.

— Той сидів. Був у плащі.

Неплах клацнув пальцями. За коротку мить вийнятий із зашморгу труп, накритий плащем, сидів у низькому кріслі — у досить моторошній позі, зважаючи на rigor mortis[35].

— Ні, - покрутив головою Рейневан. — Радше ні. Того… Гм-м-м… По голосу я би впізнав напевне…

— Мені шкода, — голос Флютика був холодний, як лютневий вітер, — але цього не вдасться зробити. Якби він міг здобутися на голос, ти мені взагалі не знадобився би. Ну ж бо, заберіть звідси це стерво.

Наказ виконали блискавично. Накази Флютика завжди виконували блискавично. Богухвал Неплах, на прізвисько “Флютик”, був шефом розвідки й контррозвідки Табора, підпорядковувався безпосередньо Прокопові Голому. А коли ще був живий Жижка — безпосередньо Жижці.

— Сідай, Рейневан.

— Я не маю ча…

— Сідай, Рейневан.

— Ким був цей…

— Повішеник? Зараз це не має жодного значення.

— Він був зрадником? Католицьким шпигуном? Був, як я розумію, винний?

— Га?

— Я питаю, чи він був винний.

— Тобі йдеться, — Флютек недобре подивився, — про есхатологію? Про остаточні справи? Якщо так, то все, що я можу, це послатися на нікейський символ віри: розп’ятий при Понтії Пілаті кус помер, але воскрес і вдруге прийде зі славою, судити живих і мертвих. Кожного судитимуть за його думки і вчинки. І тоді буде встановлено, хто винний, а хто ні. Встановлено, так би мовити, остаточно.

Рейневан зітхнув і покрутив головою. Сам собі був винен. Він же знав Флютика. Міг і не питати.

— Тому не має значення, — Флютик показав головою на балку й обрізану мотузку, — ким він був. Важливо, що він устиг повіситися, поки ми виламували двері. Що я не зможу змусити його заговорити. А ти його не ідентифікував. Стверджуєш, що це не той. Не той, кого ти начебто підслухав, коли він учиняв змову з вроцлавським єпископом. Правда?

— Правда.

Флютик зміряв його паскудним поглядом. Очі Флютика, чорні, як у куниці, що цілилися вздовж довгого носа, ніби отвори люф двох гаківниць, були здатні на дуже паскудні погляди. Бувало, що в чорних очах Флютика з’являлися два маленькі бісики, які раптом, немов по команді, одночасно беркицалися. Рейневан уже бачив щось подібне. Щось подібне зазвичай було провісником дуже неприємних речей.

— А я думаю, сказав Флютик, — що неправда. Я думаю, що ти брешеш. Що ти від початку брехав мені, Рейневане.

Звідки Флютик взявся у Жижки, ніхто не знав. Чутки, ясна річ, ходили. Одні вважали, що Богухвал Неплах (справжнє ім’я Єгорам бен Їцхак) був євреєм, учнем школи рабинів, якого просто так, з примхи, гусити пощадили під час різанини в гетто в Хомутові, у березні 1421 року. На думку інших, насправді він називався не Богухвал, а Готтлоб, і був німцем, купцем з Пльзеня. На думку ще інших, він був ченцем, домініканцем, якого Жижка — з невідомих причин — особисто врятував під час різні священиків і монахів у Бероуні. Ще інші стверджували, що Флютик був чаславським пробощем, який вчасно відгадав кон’юнктуру, пристав до гуситів і з неофітським запалом влазив Жижці в сраку — та ще й так вдало, що допнувся посади. Рейневан був схильний вірити саме останнім чуткам: Флютик мусив бути священиком, на це вказували його підла нещирість, дволичність, жахливий егоїзм і просто неймовірна жадібність.

Саме жадібності Богухвал Неплах завдячував своїм прізвиськом. Річ у тім, що коли в 1419 році католицькі пани опанували Кутну Гору, найважливіший в Чехії центр видобування благородних металів, відрізана від кутногорських копалень і монетних дворів гуситська Прага почала карбувати власну монету, мідяки із залишковим вмістом срібла. Це була нікчемна і практично позбавлена вартості монета, її паритет майже дорівнював нулю. Тому празькі гроші зневажали, їх презирливо прозвали “флютиками”. Тож коли Богухвал Неплах Неплах почав виконувати в Жижки функції шефа розвідки, до нього моментально причепилася кличка “Флютик”. Справа в тому, що дуже швидко з’ясувалося, що Богухвал Неплах заради звичайного собі флютика був готовий на все. Точніше: що Богухвал Неплах за звичайним собі флютиком завжди готовий зігнутися, хоч би й до гною. І що Богухвал Неплах жодного флютика не легковажить — ніколи-преніколи не змарнує нагоди звичайний собі флютик украсти або розтратити.

Яким чудом Флютик втримався в Жижки, який у своєму Новому Таборі суворо карав розтратників і залізною рукою викорінював злодійство, залишалося загадкою. Залишалося загадкою і те, чому пізніше Неплаха терпів не менш принциповий Прокоп Голий. Пояснення напрошувалося єдине: у тому, що Флютик робив для Табора, Богухвал Неплах був фахівцем. А фахівцям багато що вибачається. Треба вибачати. Бо фахівці — рідкість.

— Якщо хочеш знати, — продовжив Флютик, — то я цю твою розповідь — як, зрештою, і твою особу, — від самого початку наділяв надзвичайно малим кредитом довіри. Таємні з’їзди, секретні наради, всесвітні змови — це речі, добрі для літератури, вони ли-чать такому собі, скажімо, Вольфрамові фон Ешенбаху[36]. Авжеж, у Вольфрама приємно почитати про таємниці та змови: про загадку Грааля, про Terra Salva, про різних там Кліншорів, Флагетанісів, Фейрефіців та інших Тітурелів[37]. Проте у твоєму повідомленні було трохи забагато тої літератури. Іншими словами, я підозрюю, що ти просто-напросто набрехав.

Рейневан нічого не сказав, тільки стенув плечима. Досить демонстративно.

— Мотиви для твоїх вигадок, — тягнув далі Неплах, — можуть бути різними. Зі Шльонська ти втікав, як стверджуєш, бо тебе переслідували, тобі загрожувала смерть. Але якщо це правда, то ти не мав іншого виходу, ніж втертися в ласку до Амброжа. А хіба ж це можна було зробити ефективніше, ніж застерігши його про замах, який на нього готується? Потім тебе поставили перед Прокопом. Прокоп у втікачах зі Шльонська підозрює шпигунів, тому вішає всіх підряд і per saldo залишається при своїх. І в який же тоді спосіб рятувати шкуру? А от хоч би взяти та й оголосити сенсації про таємну нараду і змову. Що скажеш, Рейневане? Як це звучить?

— Вольфрам Ешенбах позаздрив би. А на турнірі у Вартбурзі[38] — ти виграв би тільки так.

— Таким чином, — незворушно вів далі Флютик, — мотивів для вигадок ти мав досить. Але я думаю, що насправді був лише один.

— Звичайно, — Рейневан добре знав, про що йдеться. — Один.

— Для мене, — в очах Флютика з’явилися два золоті бісики, — найпереконливішою є гіпотеза, що твоє крутійство повинне відвернути увагу від справді істотного питання. Від п’ятисот гривень, награбованих у збирача податків. Що ти на це скажеш, медику?

— Те, що й завжди, — Рейневан позіхнув. — Ми ж це вже проходили. На твоє зачовгане і нудне запитання я дам, як завжди, зачовгану й нудну відповідь. Ні, брате Неплах, я не поділюся з тобою грішми, забраними в колектора. Причин на це є кілька. По-перше, в мене нема цих грошей, бо це не я їх заграбастав. По-друге…

— А хто їх заграбастав?

— Нудно кажучи: не маю уявлення.

Обидва золоті бісики підскочили і з розгону беркицнулися.

— Брешеш.

— Звичайно. Я вже можу йти?

— У мене є докази, що ти брешеш.

— Ого.

— Ти стверджуєш, — Флютик прошив його поглядом, — що цей тій міфічний з’їзд відбувся тринадцятого вересня і що в ньому брав участь Каспар Шлік. Так от, з першорядних джерел я знаю, що тринадцятого вересня 1425 року Каспар Шлік був у Буді. А отже, він не міг бути у Шльонську.

— Гівняні в тебе джерела, Неплах. Але ні, це ж провокація. Ти намагаєшся захопити мене зненацька, загнати у пастку. Зрештою, вже не вперше. Правда?

— Правда, — Флютик не зморгнув оком. — Сідай, Рейневане. Я ще з тобою не закінчив.

— У мене нема грошей колектора, і я не знаю…

— Заткнися.

Якийсь час вони мовчали. Бісики в очах Флютика заспокоїлися, майже зникли. Але Рейневан не давав себе обдурити. Флютик почухав носа.

— Якби не Прокоп… — тихо сказав він. — Якби не те, що Прокоп заборонив мені пальцем вас торкатися, тебе і того твого Шарлея, я би вже з тебе витиснув, що треба. У мене всі врешті-решт говорили, не було такого, який би мовчав. І ти теж, не сумнівайся, сказав би, де ці гроші.

Рейневан уже мав досвід, налякати себе не дав. Знизав плечима.

— Та-а-ак, — продовжив після ще однієї паузи Неплах, дивлячись на мотузку, що звисала зі стелі. - І цей також говорив би, з нього я теж витиснув би зізнання. Шкода, воістину шкода, що він устиг повіситися. Знаєш, якийсь час я думав, що, може, це він був у тій грангії… Мене дуже розчарувало, що ти його не впізнав.

— Я весь час тебе розчаровую. Мені справді прикро. Бісики злегка підскочили.

— Справді?

— Справді. Ти підозрюєш мене, наказуєш стежити за мною, чигаєш на мене, провокуєш. Дошукуєшся моїх мотивів, але вічно забуваєш про головний і єдиний: чех, який змовлявся у грангії, зрадив мого брата, видав його на смерть головорізам вроцлавського єпископа. Та ще й вихвалявся цим перед єпископом. Так що якби це справді він висів на цій балці, я би не пошкодував грошей на подячну месу. Вір мені, я також шкодую, що це не він. І що не жоден із тих, кого ти мені показував і наказував ідентифікувати за інших оказій.

— Правда, — визнав Флютик, замислившись, мабуть, вдавано. — Я ставив колись на Дзівіша Боржека з Мілетінка. Другим моїм типом був Гинек з Кольштейна… Але це жоден із них…

— Ти запитуєш чи стверджуєш? Бо я тобі сто разів повторював, що жоден.

— Так, ти ж їх обох добре роздивився… Тоді. Коли я взяв тебе із собою…

— Під Усті? Я пам’ятаю.

Весь пологий схил був устелений трупами, але по-справжньому моторошну картину вони побачили над річкою Здіржніцею, яка текла по дну долини. Тут, частково занурені в червоний від крові мул, височіли гори тіл, людських трупів упереміш із трупами коней. Було очевидним, що тут трапилося. Болотисті береги зупинили саксонців і мейсенців, які втікали з поля бою, затримали їх на досить довгий час, щоб їх устигла наздогнати спочатку таборитська кіннота, а за мить і орда піхоти, яка з ревищем мчала слідом за нею. Кінні чехи, поляки і моравці не затрималися тут надовго, зарубали тих, хто підвернувся, швидко кинулися в погоню за лицарством, що втікало в бік міста Усті. Натомість піші гусити, таборити і Сирітки, затрималися над річкою на довший час. Вони вирізали і перебили всіх німців. Систематично, зберігаючи порядок, оточували їх, стискали, потім у хід ішли ціпи, моргенштерни, булави, алебарди, гізарми, сулиці, сокири, дротики й вила. Пардону не давали. Повертаючись із поля битви, групки галасливих, розспіваних Божих воїнів, закривавлених з голови до ніг, не вели ніяких полонених.

На другому березі Здіржниці, в районі устіцького гостинця, кіннота і піхота ще мали що робити. Із хмар куряви долинав брязкіт заліза, гуркіт, крики. Землею стелився чорний дим, горіли Пршедліце і Грбовіце, сільця на другому березі річки, бо там теж, судячи зі звуків, тривала різанина.

Коні форкали, крутили головами, щулили вуха, бокували, переступали ногами. Дошкуляла спека.

З тупотом, збиваючи пилюку, до них галопом під’їхали вершники, серед них Рогач з Дубе, Вишек Рачинський, Ян Блег з Тєшніці, Пухала.

— Майже по всьому, — Рогач протяжно харкнув, сплюнув, обтер губи тилом долоні. - їх було якихось тринадцять тисяч. Ми перебили, за приблизними підрахунками, зо три з половиною тисячі. Наразі. Бо там ще триває робота. У саксонців коні втомлені, не втечуть. Так що ще додамо до рахунку — доб’ємо, як на моє око, — десь так до чотирьох тисяч.

— Може, це й не Грюнвальд, — вишкірився Добко Пухала. Веняви на його щиті майже не було видно з-під шару кривавого багна. — Може, й не Грюнвальд, але теж гарно. Що, милостивий князю?

— Пане Прокоп, — Корибутович ніби й не чув його. — Чи не час подумати про християнське милосердя?

Прокоп Голий не відповів. Рушив конем униз по схилу, над Здіржніцю. Поміж трупи.

— Милосердя милосердям, — гнівно сказав Якубек з Вржешовіц, гейтман Біліни ^{1}[39], який їхав трохи позаду. — А гроші грішми! Це ж бо чисті збитки! Он, дивіться, оцей-от, без голови, на щиті золоті перехрещені вила. Значить, Калькройт. Викуп — щонайменше сто кіп дореволюційних грошів. А цей-от, з бебехами наверху, виноградарські ножі в скошеному справа полі, - буде Дитріхштайн. Знатний рід, мінімум триста…

Над самою річкою Сирітки, які обчищали мертвих, витягнули з-під купи трупів живого юнака в збруї та яці з гербом. Юнак упав на коліна, склав руки, благав. Потім почав кричати. Дістав сокирою, перестав.

— У чорному полі зсунуто-протизубчатий срібний пояс, — зауважив без емоцій Якубек з Вржешовіц, знавець, як виявилося, геральдики та економіки. — Значить, Нессельроде. З графів. З п’ятсот було би за шмаркача. Марнуємо ми тут гроші, брате Прокопе.

Прокоп Голий обернув до нього своє селянське обличчя.

— Бог суддя, — хрипко сказав він. — Ці, які тут лежать, не мали Його печаті на чолах. Не було їхніх імен у книзі живих.

— Зрештою, — додав він після хвилини важкого мовчання, — ми їх сюди не запрошували.

— Неплах.

— Що?

— Ти весь час наказуєш за мною шпигувати, твої головорізи весь час лазять за мною. Ти й далі наказуватимеш за мною стежити?

— А що?

— Мені здається, що нема потреби…

— Рейневан. Хіба я тебе повчаю, як ставити п’явки? Якийсь час вони мовчали. Флютик весь час повертався поглядом до обрізаного зашморгу, що звисав зі стелі.

— Щурі, - замислено мовив він, — утікають з тонучого нефа. Не тільки у Шльонську щурі змовляються по грангіях і в замках, шукають протекції з-за кордону, лижуть зади єпископам і герцогам. Бо їхній неф тоне, бо страх кипить їм у дупі, бо кінець примарним надіям. Бо ми вгору, а вони вниз, до клоаки! Корибутович гепнувся, під Усті — погром і побоїще, ракушани розбиті наголову і знищені під Цветтелем, у Лужицях пожежі аж до самого Згожельця. Угерський Брод і Прешбург охоплені страхом, Оломоуц і Трнава дрижать за мурами. Прокоп тріумфує…

— Наразі.

— Що “наразі”?

— Там, під Стршибором… У місті говорять…

— Я знаю, що говорять у місті.

— На нас іде хрестовий похід.

— Це нормально.

— Нібито вся Європа…

— Не вся.

— Вісімдесят тисяч озброєних людей…

— Хрін правда. Тридцять тисяч, щонайбільше.

— Але кажуть…

— Рейневан, — спокійно перебив Флютик. — Подумай. Якби було справді аж так небезпечно, хіба я ще був би тут?

Якийсь час вони мовчали.

— Зрештою, у будь-який момент, — сказав шеф таборитської розвідки, — справи з’ясуються. У будь-який момент. Почуєш.

— Що? Як? Звідки?

Неплах жестом наказав йому мовчати. Показав на вікно. Дав знак прислухатися.

Заговорили празькі дзвони.

Почало Нове Місто. Першою була Марія На Травнічку, відразу після неї Словани на Емаузах, за хвилину вдарили дзвони костелу Святого Вацлава на Здеразі, до хору приєднався Щепан, після нього Войцех і Михайло, після них, гучно й співучо — Діва Марія Сніжна. Невдовзі дзвони зазвучали в Старому Місті — спочатку озвався Егідій, після нього Гавел, нарешті, голосно і тріумфально, Тинський Храм. Потім задзвонили дзвіниці Градчан — у Бенедикта, у Георгія, у Всіх Святих. Насамкінець, найдостойніший, найглибший, найбільш мідний, ударив — і поплив над містом звук дзвону кафедрального собору.

Злата Прага співала дзвонами.

На Ринку Старого Міста була страшна метушня і тиснява. Під ратушу валила маса народу, біля воріт юрмився натовп. Дзвони далі били. Панував неймовірний розгардіяш. Люди штовхалися, перекрикували одні одних, жестикулювали, навколо було видно самі лише спітнілі, червоні від зусилля і збудження обличчя, роззявлені роти. Запалені очі.

— Що таке? — Рейневан хапнув за рукав якогось чинбаря, що смердів дубильним розчином. — Вісті? Є вісті?

— Побив брат Прокоп хрестоносців! Під Таховом! Наголову розбив, розгромив!

— Була вирішальна битва?

— Яка там битва! — крикнув поруч тип, який вибіг, видно, прямо від цирульника, з наполовину намиленим обличчям. — Яка там битва! Утекли! Папісти втекли! Куди очі бачили! У переляку!

— Кинули все! — завив якийсь збуджений челядник. — Зброю, гармати, добро, харчі! І втекли! Утекли з-під Тахова! Брат Прокоп переміг! Чаша перемогла!

— Що ви говорите? Утекли? Без битви?

— Утекли, утекли! А коли втікали, наші страшенно їх посікли! Тахов оточений, пани з ландфриду обложені в замку! Брат Прокоп розбиває мури бомбардами, не сьогодні-завтра здобуде місто! Брат Якубек з Вржешовіц переслідує і лупить пана Генріха фон Плауена!

— Цитьте! Цитьте всі! Іде брат Ян!

— Брат Ян! Брат Ян! І райці!

Ворота ратуші відчинилися, на сходи вийшла група людей.

На чолі йшов Ян Рокіцана, проповідник з костелу Марії Перед Тином, невисокий, із шляхетним, щоб не сказати — натхненним обличчям. І нестарий. Провідному на той час ідеологу утраквістської революції було тридцять п’ять років, він був старший від Рейневана на десять. Біля свого славетного учня йшов, хапаючи ротом повітря, Якобеллус Стршиборський, університетський наставник. На півкроку ззаду тримався Пітер Пейн, англієць з обличчям аскета. Далі йшли райці Старого Міста — кремезний Ян Велвар, Матей Смоларж, Вацлав Гедвіка. Та інші.

Рокіцана зупинився.

— Брати Чехи! — крикнув він, піднімаючи обидві руки. — Пражани! Бог із нами! І Бог над нами!

Ревіння юрби спочатку піднялося, потім опало, стихло. Дзвони костелів один по одному переставали бити. Рокіцана не опускав рук.

- Єретиків, — крикнув він ще голосніше, — переможено! Тих, хто спаплюжив Святий Хрест, накладаючи його з намови Риму на свої злодійські обладунки! Спостигла їх кара Божа! Вікторія з братом Прокопом!

Люди заревіли в один голос, закричали “Віват!”. Проповідник утихомирив їх.

— Хоча зійшлися сюди, — тягнув далі він, — орди пекельні, хоч простягайся до нас закривавлені лапи Вавилону, хоч знову загрожувала злоба римського антихриста істинній релігії, Бог над нами. Володар Небес підняв свою длань, щоб знищити вражу силу! Той самий Господь, який потопив війська фараона в Червоному морі, який змусив утікати від Гедеона незліченні війська мідіянітян! Господь, який протягом однієї ночі побив через свого янгола сто вісімдесят п’ять тисяч асирійців, той самий Володар Небес уразив страхом серця наших ворогів! Як війська блюзніра Санхеріва втікали з-під Єрусалима, так розтривожена папістська зграя утікала в паніці з-під Стршибора і Тахова!

— Як тільки побачили, — тоненько завторив йому Якобеллус, — диявольські слуги знак Чаші на хоругвах брата Прокопа, коли почули хорал Божих воїнів, розбіглися в паніці, так, що двох укупі не залишилося! Були наче кукіль, що його вітер розносить!

— Deus vicit! — закричав Пітер Пейн. — Veritas vicitі![40]

— Te Deus laudamus![41]

Юрба заревла і завила. Так, що Рейневанові аж заклало вуха.

Того вечора, четвертого серпня 1427 року, Прага гучно і гамірно святкувала перемогу. Пражани шаленим спонтанним празникуванням прощалися з тижнями страху й невпевненості. Співали на вулицях, танцювали навколо вогнищ на площах, веселилися по садах та на подвір’ях. Побожніші вшановували Прокопову вікторію на службах Божих, що стихійно правилися у всіх празьких костелах. Менш побожні могли вибирати з широкої гами імпрез. Усюди, на Старому й Новому Місті, на Малій Страні, яка все ще залишалася переважно згарищем, на Градчанах, майже всюди корчмарі відзначили тріумф над хрестовим походом тим, що всім бажаючим задаром, коштом закладів наливали спиртні напої і подавали страви. Отож по всій Празі повискакували з бочівок чопи і шпунти, запахтіли жаровні, рожни і мангали. Як завжди, хитрі корчмарі скористалися з нагоди, щоби під маскою щедрості позбутися продуктів, які загрожували скиснути або зіпсуватися, — а також і тих, щодо яких це вже було не лише загрозою. Але хто би на таке звертав увагу! Хрестовий похід переможено! Небезпека минула! Веселімося!

І по всій Празі веселилися. Піднімали тости на честь мужнього Прокопа Голого і Божих воїнів та на погибель хрестоносцям, які втекли з-під Тахова. Особливо ж вождеві хрестового походу, Отто фон Цігенхайну, архієпископові Тріра, бажали, щоби по дорозі додому він здох або принаймні розхворівся. Співали нашвидкуруч складені куплети про те, як, побачивши Прокопові хоругви, папський легат Генріх де Бофорт зі страху напаскудив у гачі.

Рейневан приєднався до забави. Спочатку на Ринку Старого Міста, потім разом із випадковою — і досить численною — компанією перемістився на Перштин, до корчми “Під Ведмедиком” поблизу костелика святого Мартіна в Мурі. Потім розохочене товариство перейшло у Нове Місто. Забравши по дорозі кількох пиячків з цвинтаря біля Діви Марії Сніжної, учасники забави вирушили на Кінський базар. Тут по черзі відвідали два шинки: “Під Білою Кобилою” та “У Мейзліка”.

Рейневан вірно тримався товариства. Він і сам, що й казати, мав охоту веселитися, святкувати, щиро тішився таховською перемогою, та й менше непокоївся про Шарлея. Маршрут йому підходив: адже він мешкав на Новому Місті. А на Сукенницьку, до аптеки “Під Архангелом”, де сподівався зустріти Самсона Медка, піти не міг. Від цього наміру він відмовився остаточно. Він боявся наразити таємний заклад на спалення, а чеських алхіміків і магів — на деконспірацію. І на ще гірші речі. А ризик був. У веселому натовпі “Під Кобилою” перед його очима кілька разів промайнула сіра постать, сірий каптур і сіре обличчя шпика. Флютик, як з’ясувалося, не відступав ніколи.

Тож він веселився, але ощадливо, не переборщував з пиятикою, хоча магічні відвари, які він вживав на Сукенницькій, робили його стійким до різноманітних токсинів, у тому числі й до алкоголю. Однак врешті-решт він наважився покинути товариство. Забава “У Мейзліка” вже доходила — а частково навіть дійшла — до етапу, який Шарлей називав “вино, спів, блювання”. Жінка була виключена з переліку зовсім не випадково.

Рейневан вийшов на вулицю, перевів подих. Прага стихала. Звуки гучних забав потрохи починали поступатися хорам надвлтавських жаб і цвіркунів з монастирських садів.

Він пішов у напрямку Кінської брами. З корчем і пивничок, повз які він проходив, долітали кислі запахи, розлягався брязкіт посуду, дівчачі верески, уже дещо сонні рики й дедалі більш незлагоджені співи.

Повіяв вітерець, приносячи запах квітів, листя, шламу, диму та бозна-чого ще.

І крові.

Прага далі смерділа кров’ю. Рейневан усе ще чув цей сморід, який його переслідував, усе ще мав його в ніздрях. Відчував викликану цим смородом тривогу. Перехожих було дедалі менше, Неплахових шпиків поблизу не було ні слуху ні духу. Але тривога не зникала.

Він звернув у Стару Пасіржську, потім з Пасіржської — у вуличку, яка називалась “У Ямі”. Ідучи, думав про Ніколетту, про Катажину Біберштайн. Він думав про неї інтенсивно — і швидко відчув наслідки цих думок. Спогади поставали перед його очима так живо й реалістично, з такими подробицями, що скоро це стало нестерпно — Рейневан мимоволі зупинився і роззирнувся. Мимоволі — адже він знав, що однаково не було куди піти. Уже в серпні 1419 року, через якихось двадцять днів після дефенестрації, у Празі зруйнували всі до одного борделі, а всіх до єдиної веселих дівчат прогнали за міські стіни. У питанні суворості звичаїв гусити були дуже суворими.

Реалістичний і сповнений подробиць спогад про Катажину викликав також інші асоціації. Помешкання в будинку на розі вулиць Святого Щепана і На Рибнічку, що його Рейневан ділив із Самсоном Медком, мало господиню, пані Блажену Поспіхалову, вдову, багату на принади жінку з гарними блакитними очима. Ці очі кілька разів зупинялися на Рейневанові настільки промовисто, що він міг підозрювати її милість Блажену в охоті на те, що Шарлей зазвичай розлого окреслював як “ґрунтоване виключно на пожаданні поєднання, яке не є плодом санкціонованого Церквою союзу”. Решта світу окреслювала цю річ значно коротше — і значно крутішими словами. А гусити ставилися до речей, які так круто окреслювалися, з великою суворістю. Зазвичай, щоправда, вони робили це радше напоказ, але ж ніколи не було наперед відомо, з чого і кого вони захочуть зробити показуху. Так що хоча Рейневан і розумів погляди її милості Блажени, проте вдавав, ніби не розуміє. Частково зі страху накликати на себе клопоти, а частково — і навіть більшою мірою — з бажання зберегти вірність своїй коханій Ніколетті.

Із задуми його вирвало відчайдушне нявчання, з темного провулка праворуч вискочив і погнався вулицею величезний рудий котяра. Рейневан негайно додав ходи. Кота могли, звичайно, сполохати Флютикові шпики. Але це могли бути й звичайні грабіжники, які чатували на самотнього перехожого. Смеркало, ставало безлюдно, а коли ставало темно і безлюдно, вулички Нового Міста вже не були безпечними. А надто тепер, коли більшість міської сторожі мобілізували до армії Прокопа, одинокому перехожому не належало швендяти по Новому місті.

Тому Рейневан вирішив не бути одиноким. За кільканадцять кроків перед ним ішли двоє пражан, Щоб їх наздогнати, йому довелося неабияк постаратися, вони йшли швидко, а почувши звук його кроків, явно додали ходи. І раптом звернули в провулок. Він увійшов туди за ними.

— Гей, браття! Не бійтеся! Я хотів тільки…

Чоловіки обернулися. В одного біля самого носа був налитий гноєм шанкр. А в руці — ніж, звичайний різницький ніж. Другий, нижчий, був озброєний тесаком з вигнутою у вигляді літери S гардою. Жоден із них не був Флютиковим шпиком.

Третій, той, який ішов за ним і який наполохав кота, сивуватий, теж ним не був. Він тримав дагу[43], тонку й гостру як голка.

Рейневан відступив, притиснувся спиною до муру. Протягнув у бік розбійників свою лікарську торбу.

— Панове… — промимрив він, дзвонячи зубами. — Браття… Беріть… У мене нічого більше нема… По… Пош… Пошкодуйте… Не вбивайте…

Пики розбійників, досі суворі й напружені, розслабилися, розповзлися, розпливлися в презирливі гримаси. В очах, до цієї миті холодних і насторожених, з’явилася презирлива жорстокість. Вони наблизилися, піднімаючи зброю, до легкої і гідної зневаги жертви.

А Рейневан перейшов до другої фази. Після психологічної прелюдії а-ля Шарлей настав час застосувати інші методи. Вивчені в інших учителів.

Перший тип анітрохи не сподівався ні нападу, ні того, що дістане лікарською торбою точнісінько у шанкруватого носа. Другий похитнувся від копняка в гомілку. Третій, кремезний, здивувався, коли його тесак розрізав повітря, а сам він гепнувся на купу сміття, перечепившись через уміло поставлену підніжку. Побачивши, що решта наскакує на нього, Рейневан кинув торбу, блискавично витягнув з-за пояса стилет. Пірнув під руку з ножем, застосував важіль на зап’ясток і лікоть, точнісінько так, як наказував “Das Fechtbuch” пера Ганса Талхоффера ^{2}. Штовхнув одного противника на другого, відскочив, атакував з флангу фінтом, що його рекомендував у таких ситуаціях “Flos duellatorum” авторства Фіорі да Чівідале, том, присвячений бою на ножах, розділ перший. Коли бандюк рефлекторно високо парирував, Рейневан коротко вколов його в стегно — згідно з розділом другим цього самого підручника. Бандюк завив, упав на коліно. Рейневан відскочив, на льоту копнув того, який піднімався з купи сміття, знову відскочив від удару, прикинувся, що спіткнувся, що втрачає рівновагу. Сивуватий грабіжник з дагою явно не читав класиків і не чув про фінти, бо кинувся в раптовий і безладний випад, цілячись у Рейневана, як чапля дзьобом. Рейневан спокійно підбив його плече, перекрутив руку, схопив, як учив “Das Fechtbuch”, за плече, заблокував, припер до муру. Прагнучи звільнитися, бандит завдав лівим кулаком раптового удару — і попав прямісінько на вістря стилета, поставленого згідно з вказівками “Flos duellatorum”. Вузький клинок ввійшов глибоко, Рейневан чув, як хрустять і кришаться кістки зап’ястя. Розбійник тонко закричав, гримнувся на коліна, притискаючи до живота долоню, з якої струменіла кров.

Третій нападник, кремезний, ішов на нього швидко, рубав навхрест тесаком, навскіс, вліво-вправо, дуже небезпечно. Рейневан відступав, парируючи й ухиляючись, й очікував на якийсь хрестоматійний розклад або позицію. Але ні майстер Талхоффер, ні месер Чівідале цього дня йому вже не пригодилися. З-за спини розбійника з тесаком раптом виринуло щось дуже сіре, у сірому каптурі, сірій куртці та сірих гачах. Свиснула виточена зі світлого дерева палка, глухим стукотом повідомляючи про енергійний контакт із потилицею. Сірий був просто блискавичний. Перш ніж розбійник упав, сірий устиг лупнути його ще раз. У провулок зайшов Флютик і кілька його агентів.

— Ну то що? — запитав він. — Ти далі вважаєш, що нема причин за тобою стежити?

Рейневан дихав глибоко, відкритим ротом хапав повітря. Адреналін почав кипіти в ньому аж тепер. В очах потемніло так, що йому довелося спертися об стіну.

Флютик підійшов, роздивився, нахилившись, розбійника з пробитою рукою. Той стогнав. Швидкими рухами Флютик імітував застосований Рейневаном німецький блок та італійський контрудар.

— Ну-ну, — покрутив головою з повагою і недовірою водночас. — Вправно зроблено, вправно. Хто би міг припустити, що ти довправляєшся аж до такої майстерності? Я знав, що ти ходиш до вчителя фехтування. Але в нього є дві доньки. Тож я припускав, що ти вправляєшся з котроюсь із них. Або ж з обома.

Він дав знак, щоб розбійника, який хлипав і стікав кров’ю, зв’язали. Пошукав очима того, що був уколотий у стегно, але він, як з’ясувалося, потайки змився. Наказав підняти того, якого було ударено палкою. Він усе ще був приголомшений, пускав слину і ніяк не міг зосередити погляд, його очі непереборно косили й весь час норовили втекти кудись углиб черепа.

— Хто вас найняв?

Грабіжник звів очі докупи й хотів сплюнути. Це йому не вдалося. Флютик кивнув, грабіжник дістав палицею по нирках. Коли із сичанням втягнув повітря, дістав удруге. Флютик недбало махнув рукою, дав знати, щоб його забрали.

— Скажеш, — сказав він на прощання. — Усе скажеш. У мене ще не було такого, щоби мовчав.

— Запитувати, — Флютик обернувся до Рейневана, який усе ще спирався об стіну, — чи ти про щось здогадуєшся, було б образою твого інтелекту. Тому я запитаю. Ти здогадуєшся, чия це робота?

Рейневан кивнув головою. Флютик теж кивнув, схвально.

— Зарізяки скажуть. У мене ще не було такого, щоби мовчав. У мене врешті-решт заговорив навіть Мартінек Локвіс, а це був стійкий і завзятий курдупель, ідейний, справжній мученик за справу. Лотри, найняті за пару дореволюційних грошів, виспівають усе від самого тільки вигляду інструментів. Але я однаково накажу їх припікати. З чистої симпатії до тебе, їхньої недійшлої жертви. Не дякуй.

Рейневан не подякував.

— З чистої симпатії, - продовжив Флютик, — я зроблю для тебе ще щось. Дозволю тобі особисто, власною рукою помститися за брата. Так-так, ти добре чуєш. Не дякуй.

Рейневан не подякував і цього разу. Зрештою, слова Флютика ще не повністю доходили до нього.

— Через якийсь час до тебе з’явиться моя людина. Вона скаже тобі піти на Ринок, у будинок “Під Золотим Коником”, той, у якому ми сьогодні розмовляли. Прийдеш туди негайно. І візьми з собою арбалет. Запам’ятаєш? Добре. Бувай.

— Бувай, Неплах.

Далі обійшлося без сенсацій. Було вже темно, коли Рейневан добрався на ріг Щепана і На Рибнічку, до будинку з кімнаткою на другому поверсі, яку він разом із Самсоном Медком винаймав у пані Блажени Поспіхалової. Усього лише тридцятирічної вдови за Поспіхалом, requiescat in pace[44] і Бог з ним, ким би він не був, що би не робив, як би не жив і від чого би не помер.

Він обережно відкрив хвіртку до садка, увійшов у сіни, в яких було темно, хоч в око стрель. Доклав старань, щоб двері не скрипіли, а сходинки старих сходів не тріщали. Він завжди допильновував цього, повертаючись після смерку. Не хотів будити пані Блажену. До того ж він злегка побоювався наслідків, що їх могло би мати зіткнення з пані Блаженою, якби таке сталося потемки.

Сходинка, всупереч його старанням, зрадливо затріщала. Відчинилися двері, повіяло ларендогрою, рум’янами, вином, воском, повидлами, старим деревом, свіжовипраною білизною. Рейневан відчув, як його шию охоплює пухка рука, а пара пухких перс притискає його до поручнів сходів.

— Ми сьогодні святкуємо, — прошепотіла йому в вухо пані Блажена Поспіхалова. — Сьогодні свято, хлопче.

— Пані Блажено… Чи ж бо… Годиться…

— Тихо будь. Ходи.

— Але…

— Тихо.

— Я кохаю іншу!

Вдова втягнула його в бічну кімнату, штовхнула на ліжко. Він занурився в безодню перини, що пахла крохмалем, потонув, обеззброєний м’якістю пуху.

— Я… кохаю… іншу…

— Та й кохай собі.