Божі воїни

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Корчмарка, яка проходила повз нього, запитально поглянула, показала очима на порожній кухоль. Рейневан рухом голови відмовився. З нього вже було досить, зрештою, пиво було не найкраще. Відверто кажучи, було паршиве. Як і їжа, яку тут подавали. Той факт, що тут усе-таки зупинялося чимало постояльців, можна було пояснювати виключно відсутністю конкуренції. Сам Рейневан зупинився тут, у Цепловодах, бо довідався, що наступний трактир буде аж у Пшежечині, біля вроцлавського гостинця. Але до Пшежечина була миля з гаком, а вже починало смеркатися.

“Мені потрібна чиясь допомога”, - подумав він.

Уже майже годину він аналізував ситуацію і намагався розробити якийсь розумний план дій. І за кожним разом доходив висновку, що без допомоги він небагато вдіє.

Після розставання з Агнесою де Апольда, Зеленою Дамою, подолавши пригніченість, у яку його ввігнали її слова, він поїхав до Повойовиць. Те, що він там застав, викликало пригніченість іще більшу. Управляючому, якого князь Ян Зембицький поставив над конфіскованим у Петерліна маєтком, вистачило неповні два роки, щоб перетворити славну і процвітаючу сукновальню на цілковиту руїну. Нікодемус Фербрюгген, фламандський майстер фарбування, виїхав, як виявилося, до Великопольщі, бо не міг знести цькування. Рахунок князя Яна поповнювався. “Настане час, — скреготнув зубами Рейневан, — настане час розплати, милостивий князю. Час давати звіт. І платити за рахунками.

Однак наразі мені потрібна допомога. Без допомоги я тут небагато вдію”.

У кутку, схилившись над кухлями, сиділи двоє непримітних чоловіків. Одягнені вони були просто і вбого, але занадто чисто як на звичайних вагабондів, крім того, на їхніх обличчях не було того тавра, що його залишає вічне недоїдання. Один мав дуже кущисті брови, другий — рум’яне і лискуче обличчя. Обидва носили каптури. Обидва, як помітив Рейневан, часто — надто часто — зиркали в його бік.

“Мені потрібна допомога. До кого звернутися? До каноніка Отто Беесса? Треба було б їхати до Вроцлава, а це ризиковано.”

До Бжега, до святодухівців? Навряд чи вони його пам’ятають, п’ять років минуло відтоді, як він працював у госпісі. Крім того, Біркарт Грелленорт може мати очі й вуха і там. То, може, їхати до Свидниці? Юстус Шоттель і Шимон Унгер, знайомі Шарлея з друкарні на Крашевицькій, напевне його пам’ятають: він чотири дні допомагав їм із сороміцькими малюнками і гравюрами.

“Це, мабуть, найкращий план, — подумав він. — Шарлей і Сам-сон, які шукатимуть мене у Шльонську, — а шукатимуть неодмінно, — напевне зазирнуть до друкарні. До того часу я затаюся там, обміркую інші плани, у тому числі…

У тому числі план, як потайки наблизитися до Ніколетти”.

Двоє чоловіків з кутка тихо розмовляли, перехилившись над столом і наблизивши голови в каптурах. Вони впродовж уже досить тривалого часу ані разу не глянули в бік Рейневана. “Може, мені здавалося? — подумав він. — Може, це вже підозріливість, яка межує з хворобою? Я вже всюди вишукую і вбачаю шпиків. От хоч би й тепер, цей високий типчик біля шинквасу, смуглявий і темноволосий, схожий на мандрівного челядника, крадькома мене розглядає. Мені здається, що розглядає.”

“Отже, до Свидниці”, - вирішив він, встаючи й кидаючи на стіл кілька монет. З тих, якими його обдарувала Зелена Дама. До Свидниці, через Рихбах. На коні, якого йому дала Зелена Дама.

Вийшовши з задимленого приміщення, він вдихнув вечірнє листопадове повітря, в якому вже відчувався бореїв подмух зими — з віщуванням морозу й заметілей. “Дванадцяте листопада, — подумав він, один день після святого Мартіна. Через три тижні почнеться адвент. Ще через чотири буде Різдво”. Він трохи постояв, дивлячись на небо, що його захід сонця розмалював вогнисто-пурпуровими смугами.

“Вирушу на самому світанку, — вирішив він, входячи в провулок і прямуючи до стайні, в якій він залишив коня і в якій збирався ночувати. — Якщо не зволікатиму, встигну до Свидниці, перш ніж замкнуть ворота…”

Він спіткнувся. Об тіло. На землі, біля самого порогу халупи, лежав чоловік. Він розпізнав його тої ж миті. Це був один із тих, які сиділи в кутку, той, що мав кущисті брови. Тепер, коли каптур і шапка впали, було видно тонзуру, виголену глибоко, аж до тонкого вінчика волосся над вухами. Він лежав у калюжі крові. Його горло було перерізане від вуха до вуха.

Стріла з арбалета лупнула в балку над його головою з такою силою, що аж солома посипалася з дашка. Рейневан відскочив, зіщулився, друга стріла вбилася у побілену стіну біля самого його лиця, присипавши його вапняним пилом. Він кинувся панічно втікати; побачивши ліворуч чорну прірву провулку, без вагання у неї вскочив. Біля його вуха проспівало оперення наступної стріли.

Він перескочив якісь бочки, якусь купу гною, влетів у галерею. І тут зіштовхнувся з кимсь. Так сильно, що обидва впали.

Той інший схопився першим. Це був другий із тих, що сиділи в кутку, той, який мав лискуче обличчя. Рейневан схопив грубе поліно з купи під стіною, примірився до удару.

— Ні! — крикнув чоловічок з тонзурою, впираючись спиною в стіну. — Ні! Я не…

Захарчав, ригнув кров’ю. Не впав, повиснув. З-під його підборіддя стирчала стріла, яка прибила його до балок. Рейневан не чув свисту. Зіщулився і побіг у провулок.

— Гей! Стій!

Він зупинився так різко, що аж проїхався по слизькій траві, прямо під копита коня. Свого власного коня. Гнідка від Зеленої Дами, віжки якого тепер тримав високий смаглявий тип, який виглядав як мандрівний челядник.

— У сідло, — хрипко скомандував він, всовуючи йому до рук віжки. — У сідло, Рейневане з Беляви. На тракт! І не зупиняйся.

— Хто ти?

— Ніхто. Їдь! Риссю!

Він послухався.

Він не від’їхав далеко, ніч була непроглядно темна й страшенно холодна. Натрапивши біля дороги стіг, Рейневан глибоко зарився в сіно. Він клацав зубами. Від холоду і від страху.

У Цепловодах хтось замахнувся на його життя. Хтось намагався його вбити. Хто? Біберштейн, краще все обміркувавши?

Головорізи князя Яна, до якого могли дійти вісті? Слуги єпископа? Інквізиція? Ким були люди з виголеними тонзурами, які спостерігали за ним у постоялому дворі? І чому їх убили. Ким був тип з виглядом челядника, який його врятував?

Він губився у здогадах. Заснув, цілком розгублений.

На світанку Рейневана розбудив холод, а остаточно його вирвало зі сну калатання дзвонів. Зовсім, як виявилося, недалеких. Коли він випорпався зі стогу й роздивився, помітив міські стіни і вежі. Краєвид був знайомий. Містом, яке він розглядав в туманному та містичному ранковому світлі, була Нємча — Рейневан ходив тут до шкіл, здобував знання та куштував різок.

Він в’їхав у місто серед групки подорожніх. Зголоднілий, він орієнтувався радше на кухонні запахи, однак юрма, що заполонила вулиці, потягла його із собою в бік ринку. Ринок був повний людей, які стояли щільно, голова до голови.

— Страчувати когось будуть, — переконано заявив перший же, кого Рейневан запитав про причину збіговиська, кремезний чолов’яга в шкіряному фартуху. — Певно, колесуватимуть.

— Або на палю саджати, — облизала губи худа жінка в запасці, на вигляд селянка.

— Милостиню буцімто роздаватимуть.

- І відпусти будуть, не задурно, але, кажуть, дешево. То ж таки єпископські попи приїхали. Із самого Вроцлава!

На помості ешафоту, що височів над юрмою, стояли чотири особи: двоє ченців у домініканських рясах, вбраний у чорне чоловік, на вигляд чиновник, і присадкуватий солдат у капаліні й червоно-жовтій туніці, вдягненій на панцир. Один із домініканців виступав, раз по раз картинним жестом здіймаючи руки. Рейневан прислухався.

— Руйнує ця мерзенна чеська єресь увесь порядок! Проголошує злі та підступні вчення про святі таїнства! Заперечує подружжя. Звертаючи погляд до тілесних утіх та звірячої хтивості, повалює всі узи законів та весь громадський лад, за допомогою якого стримуються злочини. А понад усе, прагнучи католицької крові, наказує кожного, хто з її хибами не згоден, зі звірячою жорстокістю вбивати і палити, одним губи та носи обтинати, іншим — руки й члени, інших четвертувати та на різні способи мучити. Образи Ісуса Христа, його святої родительки та інших святих нищити й на осквернення видавати…

— Коли милостиню давати будете, га? — заволав хтось із натовпу.

Солдат на ешафоті випростався, взявся в боки зі злою гримасою на обличчі. Крикуна втихомирили.

— Щоби краще висвітлити вам вадливість справи, люди добрі, - промовив тим часом чорний чиновник, — щоб вам очі на гидоту чеської єресі розкрити, тут буде зачитаний лист, який упав з неба. Він упав з небес у місті Вроцлаві, перед самим собором, а написаний рукою Ісуса Христа, Господа нашого, амінь.

По натовпу полетів молитовний шепіт, люди хрестилися, штовхаючи ліктями сусідів. Виникло деяке сум’яття. Рейневан почав пропихатися, щоб вийти з тисняви. З нього було досить.

На ешафоті другий з домініканців розгорнув пергамент.

— О ви, грішники та нечестивці, - проникливо прочитав він, — наближається вам кінець. Я терпеливий, але якщо з чеським єретицтвом не порвете, якщо Церкву-матір ображати будете, прокляну вас на віки вічні. Зішлю на вас град, вогонь, блискавиці й бурі, щоб згинули ваші труди, знищу ваші виноградники та заберу у вас усіх ваших овець. Каратиму вас поганим повітрям, введу вас у велику нужду. Отож нагадую вам і забороняю дослухатися до гусів, єресіархів, схизматиків та інших курвих синів, слуг Сатани. А хто відступиться, той не побачить життя вічного, а в домі його народяться діти сліпі, глухі…

— Шахрайство! — гучним басом закричав хтось із юрми. — Попівська махльована брехня! Не вірте в це, браття, люди добрі! Не довіряйте єпископським пройдисвітам!

Солдат з ешафота підбіг до краю, прокричав накази, вказуючи на місце, з якого кричали. По натовпу прокотилися хвилі, коли в нього вдерлися алебардники, розпихаючи людей ратищами. Рейневан зупинився. Починало ставати весело.

— Матір’ю, — викрикнув хтось із зовсім протилежного кінця площі, голосом, який здався Рейневанові знайомим. — Матір’ю називає себе ця римська церква! А є змієм найлютішим, котрий труту на християнство пролив, коли хрест жорстокий проти Чехії воздвигнув кривавими руками, а підкупленими устами хрестовий похід проти праведних християн оголосив! Повна брехні попівська неправедність хоче вбити в Чехії безсмертну правду Божу, яка самого Бога має за примножувача та захисника! А хто на правду Божу руку піднімає — тому смерть і муки пекельні!

Чиновник з ешафота віддав накази, показав рукою, до того, хто кричав, стали продиратися крізь тисняву сумні солдати в чорних куртках.

— Рим — продажна дівка! — заревів хтось басом із зовсім нового місця. — Папа — антихрист!

— Римська курія, — пролунав подібний бас, але з зовсім іншого боку, — це шайка злодіїв! Не священики вони, а грішні лотри!

Бренькнула лютня, і добре знайомий Рейневанові голос заспівав голосно і дзвінко:

Люди почали сміятися, підхоплювати пісеньку. Алебардники і сумні металися в різних напрямках, матюкалися, штурхали і лупили ратищами, прочісували площу в пошуках крикунів. Марно.

У Рейневана були більші шанси. Він знав, кого шукати.

— Помагай Боже, Тибальде Раабе.

На звук слів голіард аж підскочив, гримнувся спиною в перегородку, налякавши коня, який стояв за нею. Кінь брикнув копитом у стіні стайні, захропів, інші коні підхопили хропіння.

— Панич Рейнмар… — Тибальд Раабе уже зміг вдихнути, але блідість ніяк не сходила з його щік. — Панич Рейнмар! У Шльонську? Очам не вірю!

— Я його знаю, — сказав супутник голіарда, карлик у каптурі. -Я його вже бачив. Два роки тому, на Гороховій горі, на зльоті з нагоди свята Мабон. Або, як ви говорите, aequinoctium[187]. З гарною панною був. Виходить, це свій.

Він стягнув каптур. Рейневан мимоволі зітхнув.

Яйцеподібну і видовжену голову істоти — щодо того, що це не була людина, сумнівів бути не могло — прикрашала щетинка рудуватого волосся, жорсткого, як їжачі колючки. Картину доповнював ніс, загнутий, як у папи на гуситській листівці, і витрішкуваті, порізані червоними жилками очі. І вуха. Великі вуха. Настільки великі, що слово “колосальні” саме просилося на язик.

Покруч зареготав, видно, радий з того, яке справив враження.

— Я — мамун, — похвалився він. — Не кажи, що не чув.

— Чув. Тільки що, на ринку. А отже, правда те, що про вас говорять…

— Що ми можемо довільно спрямовувати звук? — мамун відкрив рота, але його басовитий голос пролунав з-за спини Рейневана, який аж підскочив від несподіванки.

— Звичайно, можемо, — мамун радісно всміхнувся, а голос долинув звідкись збоку, з-за кінських стійл. — Для нас це завиграшки.

— У давні часи ми заманювали в цей спосіб подорожніх у болота, — говорило далі створіння, а його голос долинав щоразу з інших місць: з-за стіни, з-під скирти соломи, з горища. — Для розваги. Тепер теж заманюємо, але рідше, бо нам розваги набридли, скільки можна, до бісової мами. Але вміння часом може придатися…

— Я побачив і почув.

— Ходімо вип’ємо чого-небудь, — запропонував Тибальд Раабе.

Рейневан ковтнув слину. Мамун зареготав, натягнув на голову тісний каптур.

— Нема чого боятися, — посміхаючись пояснив голіард. — У нас це відпрацьовано. Якщо хтось дивується, ми кажемо, що він — чужоземець. Прибув здалеку.

— Зі Жмуді, - карлик висякався, витер ніс манжетою. — Тибальд навіть придумав мені жмудську кликуху. Насправді мене звати Малевольт, Йон Малевольт. Але на людях він називає мене Бразаускасом.

Корчмар поставив на стіл черговий дзбан, черговий раз зацікавлено подивився на мамуна.

— Як воно там у вас, на тій Жмуді? — не втримався він. — Теж така дорожнеча?

— Ще гірша, — серйозно відповів Йон Малевольт. — За звичайнісінького собі ведмедя правлять уже п’ятнадцять грошів. Я би переселився у ваші краї назовсім, але тутки троха занадто розводять трунки.

Корчмар відійшов, ніщо не вказувало на те, що він зрозумів натяк. Тибальд Раабе чухав голову. Він саме вислухав Рейневанові розповіді. Зосереджено, ані разу не перебиваючи. Здавалося, він поринув у спогади.

— Дорогий Рейнмаре, — сказав він нарешті, облишивши дратівливу манеру титулувати його “паничем”. — Якщо ти чекаєш від мене поради, то вона буде просто-таки банально проста. Утікай зі Шльонська. Я застеріг би тебе, що в тебе тут багато ворогів, але ж ти й сам прекрасно про це знаєш. Це ж через них ти тут, хіба ні? Тож послухайся доброї поради: утікай до Чехії. Твої вороги трошечки занадто могутні, щоби ти міг їм зашкодити.

— Справді?

— На жаль, так, — голіард проникливо подивився на нього, майже прошив поглядом. — Особливо ж Ян, зембицький князь, — це трохи зависоко, як на тебе. Я знаю, що він заграбав твій маєток, я бачив, як він змарнував сукновальню пана Петра. І досить багато знаю про обставини смерті Аделі Стерчевої, щоб здогадатися, які в тебе наміри. І раджу: облиш їх. Для князя Яна твоя помста — це, вибач за порівняння, так, якби пес на сонце гавкав.

— Надто поспішні висновки, — Рейневан вихилив кубок вина, яке й справді було трохи засильно розведене водою. — Надто поспішні, Тибальде. А може, в мене у Шльонську інші завдання та справи, інша місія? Ти хотів би мене від цього відмовити? Ти? Після того, що я бачив сьогодні на нємчинському ринку? Мамун зареготав.

— А гарно було, га? — вишкірив він нерівні зуби. — Гасали в юрмі, як лягаві, крутилися, чисто тобі гівно в ополонці…

— Така робота, — Тибальд Раабе був серйозніший. — Агітація — важлива річ. А Малевольт, як ти бачив, співпрацює зі мною, допомагає мені. Підтримує нашу справу. Поділяє переконання.

— О! — зацікавився Рейневан. — У питанні вчень Вікліфа і Гуса? Ліквідації верховенства папи? Причастя sub utraque specie та модифікації богослужіння? Необхідності реформи Церкви?

— Ні, - перебив мамун. — Нічого такого. Я не ідіот, а тільки ідіот може вірити, що вашу Церкву можна реформувати. Однак я підтримую будь-які революційні рухи та пориви. Бо мета — ніщо, а рух — усе. Треба зрушити з фундаменту будівлю світу. Викликати хаос і сум’яття! Анархія — мати порядку, курва мать. Хай упаде старий порядок, нехай згорить дощенту! А на дні попелу залишиться іскристий діамант, зоря вічної перемоги![188]

— Розумію!

— Якраз. Корчмарю! Вина!

Корчмар, як на диво, очевидно, взяв близько до серця Мале-вольтові шпильки, бо почав подавати не настільки розведене вино. Результату не довелося довго чекати — мамун, який вдавав із себе жмудина, захропів, спершись об стіну. Позаяк же й корчма опустіла, Рейневан вирішив, що настав час порозмовляти відверто.

— Мені потрібне місце, де я міг би сховатися, Тибальде. Причому радше на тривалий час, ніж на короткий. До Wynachten[189]. Може, довше.

Тибальд Раабе запитально підняв брови, тож Рейневан, не чекаючи більш промовистого спонукання, переказав йому те, що сталося в Цєпловодах. Не оминаючи подробиць.

— Ти маєш у Шльонську численних ворогів, — узагальнив, не відкривши нічого нового, голіард. — На твоєму місці я б не переховувався, а драпав звідси, де і перець не росте. А принаймні до Чехії. Ти не розглядав таку концепцію?

— Я повинен… гм-м… залишитися, — Рейневан сховав очі, не дуже впевнений щодо того, як багато йому дозволено відкрити.

Але Тибальд Раабе був усе-таки стріляний горобець.

— Розумію, — багатозначно підморгнув він. — Маємо накази, га? Я знав, що Неплах зуміє тебе використати. Сподівався цього. Сподівався цього й Урбан Горн. Горн теж здогадується, про що в цьому всьому йдеться.

— А про що йдеться, якщо можна запитати?

— Про Фогельзанг.

— Що таке Фогельзанг?

— Гм-м, кхем… — Тибальд Раабе несподівано закашляв, заклопотано почухав носа. — Не знаю, чи я можу тобі це розповідати. Раз ти запитуєш, значить, Флютик тобі не сказав. Та й мені здається, що для тебе буде краще, якщо не знатимеш.

— Що таке Фогельзанг?

— У 1423 році, - пояснив Гжегож Гейнче Лукашеві Божичку, який уважно слухав, — Ян Жижка наказав створити групи для спеціальних завдань, які мали бути вислані за межі Чехії, на ворожу територію, куди Жижка вже тоді планував перенести боротьбу за Чашу. Групи мали діяти в глибокій конспірації, абсолютно незалежно від звичайних шпигунських мереж. Єдиним їхнім завданням було підготувати ґрунт для планованих агресивних вилазок на сусідні країни. Вони повинні були підтримати таборитів під час рейду диверсіями, саботажем, актами терору, поширенням паніки. Такі групи виникли і були розіслані. До Ракус, до Баварії, в Угорщину, в Лужицю, у Саксонію. І до Шльонська, звичайно ж. Шльонська група отримала криптонім…

— Фогельзанг… — шепнув Божичко.

— Фогельзанг, — підтвердив Тибальд Раабе. — Як я казав, група отримала накази виключно від верховного головнокомандувача. Контакт підтримувався за посередництвом спеціальних зв’язкових. Сталося так, що зв’язковий Фогельзангу загинув. Його було вбито. І тоді контакт обірвався. Фогельзанг просто зник. Пояснення напрошувалося саме: група побоювалася зради. Кожен новий зв’язковий, який з’являвся, міг бути підставним провокатором, таку підозру посилювала хвиля арештів, яка прокотилася створеними Фогельзангом сітками і підгрупами. Неплах довго роздумував над тим, кого послати. Кому Фогельзанг повірить і довіриться.

- І надумав, — покивав головою Рейневан. — Бо це Петерлін був зв’язковим цього Фогельзангу. Правда?

— Правда.

— Неплах вважає, що цей глибоко законспірований Фогельзанг відкриється мені? Тільки тому, що Петерлін був моїм братом?

— Хоч і невеликий, але такий шанс є, - серйозно підтвердив голіард. — А Флютик у відчаї. Відомо, що Прокоп Голий вже давно планує рейд на Шльонськ. Прокоп дуже розраховує на Фогельзанг, враховує його у своїй стратегії. Він повинен знати, чи Фогельзанг…

— Чи Фогельзанг не зрадив, — закінчив осяяний Рейневан. — Групу могли розкрити, її членів могли схопити й перевербувати. Якщо зв’язковий, який шукає контакту, провалиться… Тобто якщо я провалюся, якщо мене впіймають і стратять, зраду буде доведено. Я маю рацію?

— Маєш. І що ти тепер скажеш на мою пораду? Поставишся до неї серйозно і даси драла, поки цілий?

— Ні.

— Тебе підставляють під удар. А ти дозволяєш себе підставити. Наче останній йолоп.

— Важливою є справа, — сказав після тривалої мовчанки Рейневан, а голос його був урочистий, як у єпископа на день Тіла Господнього.

— Що?

— Найважливішою є наша справа, — повторив він, а його голос був твердий, як могильний камінь. — Коли йдеться про добро справи, індивіди значення не мають. Якщо завдяки цьому велика справа Чаші має просунутися на крок до перемоги, якщо це має бути камінь у фундамент нашого остаточного тріумфу… То я готовий пожертвувати собою.

— Давно вже, — сказав мамун, який, як виявилося, зовсім не спав, — давно вже я не чув нічого настільки ж дурного.

Мешканці села Мечники понуро дивилися на трьох їздців, які похитувалися в сідлах. Той, котрий співав, акомпануючи собі на лютні, носив червону шапку з рогами, з-під неї визирало сиве і неохайне волосся. Одним із його супутників був симпатичний молодик, другим — несимпатичний карлик в тісному каптурі. Карлик був, як виглядало, найбільш п’яним з усіх трьох. Він мало не падав з коня, ревів басом, свистів на пальцях, чіплявся до дівчат. Мужики мали розлючені міни, але не підходили, бійки не починали. Той, що був у червоній шапці, мав на поясі корд і виглядав серйозно. Несимпатичний карлик поплескував по підвішеній на луці сідла несимпатичній палиці, товстіший кінець якої був солідно обкутий залізом і мав залізного-таки шпичака. Мужики не могли знати, що ця палка — це славетний фламандський гудендаг, зброя, з якою французькі лицарі дуже дошкульно колись познайомилися під Куртре, під Роозебеке, під Касселем та в інших битвах і сутичках. Але мужикам було досить і самого вигляду.

— Не так голосно, панове, — гикнув симпатичний молодик. — Не так голосно. Треба пам’ятати про засади конспірації.

— Конспірації-срації, - прокоментував нетверезим басом карлик у каптурі. - Їдьмо! Гей, Раабе! І де ж той твій начебто знаменитий трактир? Їдемо та й їдемо, а в горлі пересихає!

— Ще якусь гону, — захитався в сідлі сивий у рогатій шапці. — Ще гону… Або зо дві гони… У дорогу! Піджени-но коня, Рейнмаре з Беляви!

— Тибальде… Nomina sunt odiosa[190]… Конспірація…

— Ет!

Карлик у каптурі протяжно зригнув.

— У дорогу! — заревів він басом, поплескуючи підвішений біля сідла гудендаг. — У дорогу, панове шляхта! А ви чого витріщилися, сільські телепні? Хами? Свинопаси?

Мешканці поселення Граувайде дивилися похмуро.

Коли настала пора, яку називають intempesta[191], а монастирське село Гдземєж окутала і взяла в безроздільне володарювання непроникна й чорна темрява, до слабо освітленого постоялого двору “Під дзвінком” підкралися двоє людей. Обидва були вбрані в чорні куртки, облягаючі, але такі, що не сковували рухів. Голови й обличчя обох були закутані в чорні хустки.

Вони обійшли трактир, знайшли на задвірку вхід до кухні, безшумно пробралися досередини. Сховавшись у темряві під сходами, дослухалися до нетвердих голосів, які все ще, незважаючи на пізню годину, долинали з кімнати для гостей на другому поверсі.

“П’яні в дим”, - жестами дав знати один із вбраних у чорне другому. “Тим краще, — відповів другий, також користуючись умовною абеткою знаків. — Я чую тільки два голоси.”

Перший якийсь час прислухався. “Трубадур і карлик, — просигналив він. — Наша взяла. П’янющий провокатор спить у кімнаті поруч. До роботи!”

Вони обережно піднялися сходами. Тепер вони виразно чули голоси співрозмовників, а головно один голос, не надто виразний монолог басом. З кімнатки поруч долинало розмірене і голосне хропіння. У руках вбраних у чорне чоловіків з’явилася зброя. Перший видобув лицарську мізерикордію. Другий швидким рухом розкрив наваху — складаний ніж з вузьким і гострим як бритва клинком, улюблену зброю андалузьких циган.

За поданим знаком вони увірвалися в кімнатку, обидва тигрячими стрибками скочили на лежанку, причавили і придушили периною людину, яка там спала. Обидва одночасно встромили ножі. Обидва одночасно зрозуміли, що їх обдурено.

Але було вже пізно.

Перший дістав гудендагом у потилицю і звалився, як дерево під сокирою лісоруба. Другого повалив удар точеної ніжки стола, завданий не знати звідки. Обидва впали, але все ще були притомні, звивалися на підлозі, як черв’яки, дряпали дошки. Доти, доки удари гудендага не повибивали цього з їхніх голів.

— Обережно, Малевольт, — почули вони, перш ніж провалилися в ніщо. — Не повбивай їх.

— Нема чого боятися! Ще тільки разочок лупну, і фертик.

Один зі зв’язаних мав волосся світле, як солома, такі самі брови і вії, таку саму щетину на широкому і виступаючому підборідді. Другий, старший, сильно лисів. Жоден не озвався ні словом, не видав ні звуку. Вони сиділи, зв’язані, спершись спиною на стіну, і тупо дивилися прямо перед собою. Їхні обличчя були мертві, застиглі, без сліду емоції. Вони мусили би бути хоч трохи здивовані, ошелешені — от хоч би й тим, що, попри звуки п’янки, жоден з їхніх переможців не є нетверезим. Тим, що звуки долинали з місця, в якому нікого не було, тим, що на них чекали, що вони потрапили в детально обдуману й налаштовану пастку. Вони мали би бути здивовані. Може, й були. Але не виявляли цього. Тільки часом мигтіння свічки змушувало їхні мертві очі оживати. Але це була тільки ілюзія.

Рейневан сидів на лежанці, дивився і мовчав. Мамун ховався в кутку, спираючись на гудендаг. Тибальд Раабе бавився навахою, розкриваючи і закриваючи її.

— Я тебе знаю, — голіард перший порушив затяжну мовчанку, показавши ножем на лисіючого. — Тебе звати Якуб Ольбрам. Ти орендуєш у генриківських цистерціанців млин під Лагевниками. Цікаво, тебе всі вважали стукачем, який доносить абатові. Це що було — прикриття? Бо, як бачу, ти не тільки доносити вмієш. Перед потаємним убивством також не зупиняєшся.

Лисіючий індивід не відреагував. Він навіть не подивився на того, хто говорить, здавалося, взагалі не почув його слів. Тибальд Раабе з тріском розкрив наваху і залишив її розкритою.

— Тут неподалік є озерце, обернувся він до Рейневана. — Там па дні намулу на сажень. Ніхто ніколи їх не знайде.

— Про свою місію можеш забути, — серйозно додав він. — Ти знайшов Фогельзанг. От тільки це вже не Фогельзанг. Це шайка злодюг, готових убивати, захищаючи свою злодійську здобич. Не розумієш? Групі було передано величезні кошти. Величезні гроші на організацію сіток і диверсійних груп, на підготування “спеціальних операцій”. Вони ці гроші присвоїли, розтратили їх. Вони знають, що на них чекає, коли це розкриється, а Флютик їх знайде, тому так уникали контакту. Тепер впали в паніку, стали небезпечними. Це вони, ніхто інший, вчинили замах на тебе в Цепловодах. Тому раджу: ніякого жалю. Камінь на шию — і в ставок.

На обличчях обох зв’язаних не з’явилася навіть тінь емоції, у мертвих очах не показався навіть слід життя. Рейневан встав, вийняв з руки голіарда наваху.

— Хто стріляв у мене з арбалета в Цепловодах? Хто вбив ченців? Ви?

Ані сліду реакції. Рейневан нахилився, розрізав пута. Спочатку одному, потім другому. Кинув їм ніж під ноги.

— Ви вільні, - сухо заявив він. — Можете йти.

— Ти робиш помилку, — сказав Тибальд Раабе.

— Дуже дурну, — додав з кутка мамун.

— Я, — Рейневан ніби їх і не чув, — Рейнмар з Беляви. Брат добре вам колись відомого Петера з Беляви. Я служу тій самій справі, якій колись служив Петер. Мешкаю тут, “Під срібним дзвінком”. Я мешкатиму тут цілий тиждень. Якщо тут з’явиться Інквізиція або люди єпископа, інформація про це потрапить у Чехію. Якщо якось уночі я загину від рук таємних убивць, інформація про це потрапить у Чехію. Прокоп знатиме, що на Фогельзанг не можна розраховувати, бо Фогельзангу вже нема.

— Якщо ж, — продовжив він, помовчавши, — те, що говорить Тибальд, — правда, то постарайтеся добре використати ці сім днів. Перш ніж мине тиждень, я не пошлю до Чехії ніяких звісток. Вам цього має вистачити, за такий час можна далеко заїхати. Неплах однаково вас знайде, рано чи пізно, але це вже справа його і ваша. Мене це не цікавить. А тепер забирайтеся звідси.

Звільнені дивилися на нього, але так, ніби дивилися на предмет, на річ, до того ж цілком їм байдужу. Їхні очі були мертві й порожні. Вони не промовили ні слова, не видали ні звуку. Просто вийшли.

Довго панувала мовчанка.

— Поглянь-но лише на нього, Раабе, — порушив тишу Йон Малевольт. — Цікаво, він же зовсім не схожий на ідіота. Наскільки оманливою буває зовнішність.

— Коли в гуситів уже буде свій папа, — додав Тибальд Раабе, — він муситиме оголосити тебе святим, Рейнмаре. Якщо він цього не зробить, то виявиться невдячним поцом.

Рейневан мешкав “Під срібним дзвінком” упродовж тижня. Удень він сидів з арбалетом на колінах, а вночі дрімав з ножем під подушкою. Він був сам: Тибальд Раабе і мамун Малеволт виїхали і сховалися. “Надто великий ризик, — пояснювали вони. — Коли щось станеться, краще бути подалі”. Однак нічого не сталося. Ніхто не прибув, щоб заарештувати або вбити Рейневана. Шанси стати мучеником танули із кожним днем.

Двадцятого листопада з’явився Тибальд Раабе. З новинами й чутками. Якуб Ольбрам з-під Лагевників зник. Пропав, наче у воду канув. Очевидно, він добре використав наданий йому Рейневан ом тиждень зволікання.

— Протягом семи днів, — заявив голіард, — можна добратися до Любека, а звідти кораблем хоч би й на кінець світу. Коротше кажучи: Фогельзангу нема, про Фогельзанг можна забути, на Фогельзангу можна покласти хрест. Треба донести про це Прокопові. Негайно. Більше нема на що чекати.

— Щоб бути цілком упевненими, почекаймо все-таки, — попросив Рейневан. — Ще тиждень. А краще — півтора…

Однак сам Рейневан уже втратив надію, настільки, що перестав просиджувати “Під дзвінком” і вбивати нудьгу читанням “Horologium sapientiae” Генріха Сузо — твору, що його залишив у трактирі один бакалавр, який не міг розплатитися за їжу та напої інакше. Вранці він сідлав коня і від’їжджав. Досить часто поглядав у бік Бжега. У бік села Шенау, маєтку чашника Бертольда Апольди. Зелена Дама стверджувала, що Ніколетти в Шенау нема, але може б то самому перевірити?

Тибальд, який заїжджав до Гдзємежа дедалі частіше, досить легко його розкусив і розшифрував. Він не дав збути себе відмовками, примусив Рейневана звіритися. Вислухавши, спохмурнів.

— Такі речі, - заявив він, — погано закінчуються. Ти ледве виплутався з афери з однією дівкою, ледве чудом вислизнув з лап Біберштайна, і вже прешся в наступну халепу. Це може тобі дорого коштувати, паничу. Чашник Апольда не дасть собі плюнути в кашу, а єпископ і Грелленорт теж уміють додати два до двох, під Шенау на тебе вже можуть чигати. Може чигати Ян Зембицький. Бо про тебе вже багато говорять у Шльонську.

— Багато говорять? Як це?

— Чутки ходять, — відповів голіард. — Не виключено, що хтось навмисне їх розпускає. У Зембицях князь Ян подвоїв охорону, придворний астролог начебто попередив його про можливий замах. У місті прямо говорять про якогось месника, про помсту за Аделю. Широко коментують таємні вбивства, скоєні в Цепловодах. Луною повертається справа нападу на збирача податків. Різні дивні люди з’являються і ставлять різні дивні запитання.

— Одним словом, — підсумував Тибальд Раабе, — від ескапад по Шльонську розумніше буде відмовитися. Особливо ж у бік Шенау. Фогельзангу нема, але в тебе, Рейнмаре, все ще є у Шльонську завдання, яке ти повинен виконати. Перед Wynachten можеш очікувати посланця від Флютика. Будуть важливі справи, які треба буде вирішити, краще, щоб ти їх не завалив. А якщо завалиш і розкриється, що це сталося через твої зальоти і залицяння, відповіси головою. А голови шкода.

Тибальд виїхав. А Рейневан, який іще досі не прийняв остаточного рішення, тепер почав безперервно думати про Ніколетту.

Двадцять восьмого листопада з’явився в Гдзємежі Йон Малевольт, мамун-анархіст. З досить несподіваною пропозицією. У навколишніх борах, заявив він, багатозначно підморгуючи та облизуючись, мешкають дві лісові відьми, молоді, кругленькі та симпатичні, які мають великі потреби і зневажають моногамію. А до того ж готують прекрасний бігос[192]. Він, Малевольт, саме вибирається до відьом зі світським візитом, а вдвох, як-то кажуть, завжди веселіше. Побачивши, що Рейневан зітхає, вагається і взагалі щось крутить, мамун замовив пляшечку потрійного меду й став його випитувати.

— Значить, ти закоханий, — підсумував він те, про що дізнався, длубаючись нігтем у зубах. — Обожнюєш, тужно стогнеш і всихаєш, до того ж цілком непродуктивно. Річ ніби й не нова, особливо у вас, людей, вам це, здається, навіть подобається, а ваші поети, як виглядає, двох рим без чогось подібного не годні зліпити. Але ж ти — Толедо, брате. Для чого, запитую я тебе, існує любовна магія? Для чого існує philia?

— Було би принизливо і для мене, і для неї, якби я намагався схилити її до себе за допомогою philia.

— Важливий результат, юначе, результат! Це, врешті-решт, питання статевого потягу, який заспокоюють зазвичай у той спосіб, що, вибач за прості слова, вставляють те, що треба, в те, що треба. Не кривися! Іншого способу нема, Природа не передбачила. Ну, але якщо ти такий праведний, такий preux chevalier[193], то я не наполягаю. Приверни її до себе класичним способом. Начаруй взимку квіти, дюжину троянд, придбай у містечку двадцять тістечок з лакрицею — і гайда в зальоти.

— Штука в тому, що… Що я, перш за все, навіть не знаю, де її шукати.

— Тю! — мамун стукнув себе в коліно. — Та цю проблему ми вирішимо на раз-два! Знайти кохану особу? Дурничка. Знадобиться тільки трішечки магії. Вставай, ходімо.

— Я до відьом не поїду.

— Тобі ж гірше, і чорт з тобою. А я поїду, поїм бігосу… Гм-м… А найважливіше — привезу компоненти для заклинання… Я скоро повернуся, візьмемося до діла. Щоб не витрачати часу, накресли тут на підлозі Схеву.

— Тобто Четверту Пентаграму Венери?

— Бачу, ти тямиш у справі. інскрипції також знаєш?

— Елогім і Ель Гебіль гебрейським письмом, Схії, Елі, Аїб абеткою малахімів.

— Браво. Добре, я поїхав. Чекай мене… Що у нас сьогодні за день?

— Двадцять восьме листопада. П’ятниця перед першою неділею адвенту.

— От у неділю мене і чекай.

Мамун дотримав слова й терміну. Тридцятого листопада, у першу неділю адвенту, з’явився, причому з самого ранку. Він відразу взявся до діла. Критично оглянув накреслену Рейневаном пентаграму, перевірив інскрипції, кивком дав знати, що все, на його погляд, правильно. Поставив і запалив у кутах свічки з червоного воску, витрусив із торби компоненти, переважно пучки трав. Прикріпив на тринозі малесеньку залізну мисочку.

— Я думав, — не витримав Рейневан, — що ти скористаєшся магією Старшого Народу. Вашою власною.

— Я скористаюся нею.

— Але ж Четверта пентаграма Венери — це канон магії людей.

— А звідки, як ти думаєш, — випростався Малевольт, — люди взяли свої магічні канони? Винайшли їх?

— А проте…

— А проте, — перебив мамун, насипаючи в мисочку сіль, трави і порошки, — ми поєднаємо те, що треба, з тим, що треба. Людські Таємні Знання мені також відомі. Я навчався.

— Де? Як?

— У Болонії і в Павії. А як? Нормально. А ти що думав? Ага, розумію. Мій вигляд. Тебе це дивує, га? Ну, то я тобі скажу: хто дуже хоче, той доскоче. Головне — мислити позитивно.

— Дочекаємося ще й того, — зітхнув Рейневан, — що в університети почнуть приймати дівчат…

— Тут ти дрібку перебільшуєш, — кисло оцінив мамун. — Дівчат в універах ми не дочекаємося, хоч би й сто років чекали. А шкода, щиро кажучи. Але баста, досить фантазувати, берімося до конкретних речей… До біса… Десь подівся мій флакончик із кров’ю… О, знайшовся.

— Кров? Малевольте? Чорна магія? Навіщо?

— Для захисту. Перш ніж почнемо Схеву, треба захиститися.

— Від чого?

— А як по-твоєму? Від загрози!

— Якої?

— Входячи в астрал і торкаючись ефіру, — терпляче, як дитині, пояснив мамун, — ми ризикуємо. Відкриваємося. Стаємо легкою ціллю для malocchio, лихого ока. Не можна входити в астрал без підстрахування. Я навчився цього в Ломбардії, в дівчат зі Стрегерії. Починаймо, шкода часу. Повторюй за мною.

Полум’я свічок пульсувало. Прискав червоний віск.

Про те, що сховано в катакомбах під костелом Святого Матвія, не знав ніхто, навіть найстарші та найбільш бувалі мешканці Вроцлава. Про те, що знаходиться за якихось пару сажнів під підлогою нефу, не знали навіть хрестоносці з Червоною Зіркою, яким належав цей костел і які щодня по цій підлозі ступали. Якщо точніше: з-поміж хрестоносців секрет знали тільки двоє. Двоє з групи семи госпітальєрів, які служили Стінолазові та були його інформаторами. Ці двоє втаємничених знали прихований вхід, знали магічний пароль, за яким цей вхід відкривався. Обидва, будучи адептами таємних знань, знали і Таїни. Їхнім завданням було підтримувати occultum у порядку й асистувати Стінолазові — як аколіти[194] — під час вівісекцій, некромантських дослідів та демонічних кон’юрацій.

Сьогодні Стінолазові асистував тільки один. Другий хворів. Або симулював, щоби не мусити асистувати.

Крипту заливало мертвотне світло кільканадцяти свічок і мерехтливе інфернальне палахкотіння вугілля, яке горіло на великій тринозі. Стінолаз, у чорних шатах з каптуром, стояв перед обкладеним книгами пюпітром, перегортаючи сторінки “Некрономікона” Абдула Альхазреда. Поруч лежали інші, не менш відомі та потужні магічні гримуари: “Ars Notoria”, “Lemegeton”, “Arbatel”, “Picatrix”, а також “Liber Juratus” авторства Гонорія Фіванця, книга сумнозвісна і така небезпечна, що мало хто наважувався використовувати вміщені в ній заклинання та формули.

На блоці граніту, що займав середину приміщення, великому і пласкому, як катафалк, лежав кістяк. Властиво, це був навіть не кістяк, а тільки складені у відповідну форму окремі кості людського скелета: череп, лопатки, ребра, таз, плечові, променеві, стегнові і гомілкові кості. Скелет був неповний, бракувало багатьох дрібних кісток стіп, зап’ястя і пальців, кількох шийних і поперекових хребців, десь загубилася права ключиця. Усі кості були чорні, деякі — сильно обвуглені. Госпітальєр, який асистував як аколіт, знав, що рештки належали одному францисканцю, п’ять років тому спаленому живцем за єресь та чари. Госпітальєр особисто вигрібав з попелу, збирав, упорядковував та складав кості, власноручно, щоби знайти найменші з них, просіював холодний попіл багаття крізь сито.

Стінолас відійшов від пюпітра, став над мармуровим столом, над розгорнутим сувоєм чистого пергаменту. Підтягнувши рукави чорних шат, підняв руки. У правій руці він тримав чарівну паличку, виготовлену з тисової гілки.

— Veritas lux via, — почав він спокійно, просто-таки покірно схилений над пергаментом, — et vita omnium creaturarum, vivifica me. Yecologos, Matharihon, Secromagnol, Secromehal. Veritas lux via, vivifica me.

Можна було би заприсягнутися, що над криптою пролетів вихор. Полум’я свічок замиготіло, раптом бухнув вогонь на тринозі. Тіні на стінах і на склепінні набрали фантастичних форм. Стінолаз випростався, різким рухом розпростер руки.

— Conjuro et confirmo super vos, Belethol et Corphandonos, et vos Heortahonos et Hacaphagon, in nominee Adonay, Adonay, Adonay, Eie, Eie, Eie, Ya, Ya, qui apparuis monte Sinai, cum glorificatione Regis Adonay, Saday, Zebaoth, Anathay, Ya, Ya, Ya, Marinata, Abim, Jeia, per nomen stellae, quae est Mars, et per quae est Saturnus, et per quae est Luciferus, et per nomina omnia praedicta, super vos conjuro, Rubiphaton, Simulaton, Usor, Dilapidator, Dentor, Divorator, Seductor, Seminator, ut pro me labores!

Вогонь вистрілював вибухами, тіні танцювали. На чистому й незайманому досі пергаменті раптом почали появлятися ієрогліфи, символи, сиглі та знаки. Спочатку вони були бліді, але швидко чорніли.

— Helos, Resiphaga, Iozihon, — рецитував Стінолаз, повторюючи рухами чарівної палички фігури, які з’являлися. — Ythetendyn, Thahonos, Micemya. Nelos, Behebos, Belhores. Et diabolus stet a dextris.

Госпітальєр задрижав. Він упізнавав жести та формули. Настільки, щоб могти вгадати, що метр Грелленорт накладає на когось страшне закляття, чари, здатні на відстані вразити вибрану особу слабкістю, хворобою, паралічем, навіть смертю. Однак не було часу ні на переляк, ні на те, щоби проаналізувати, кого ж саме метр вибрав собі за жертву. Стінолаз нетерплячим жестом простягнув руку. Аколіт швидко витягнув з дерев’яної клітки і подав йому білу голубку.

Стінолаз лагідним доторком заспокоїв птаху, яка тріпотіла. І різким рухом відірвав їй голову. Стискаючи в долонях, вичавлював, немов лимон, просто на occultum, кров бризкала і виписувала на пергаменті заплутані узори.

— Alon, Pion, Dhon, Mibizimi! Et diabulus stet a dextris!

Наступну голубку Стінолаз розірвав, тримаючи її за крило та за ніжку. Іще трьом повідривав голови зубами.

— Shaddai El Chai! Et diabulus stet a dextris!

“Потрібен час, — думав аколіт, — щоб ці чари дійшли туди, куди їх посилають. Але коли вже дійдуть, то людині, яка є ціллю, настане кінець”/

Пір’я і пух кружляли по крипті, згорали у полум’я, з теплим! повітрям піднімалися під склепіння. Стінолаз виплюнув пір’їнки, які поприлипали до замазаних кров’ю губів, поклав чарівну паличку на мокрому від крові пергаменті.

— Rtsa-brgyud-blama-gsum-gyaaaal! — завив він. — Biab-kaa-sngags-ting-adsin-rgiaaai! Покажи мені його! Знайди його! Убий його!

На очах враженого аколіта, якому, як-не-як, уже чимало довелося бачити, обвуглений кістяк на катафалку почало оточувати червонувате сяйво. Сяйво швидко згущувалося, набирало форми, ставало дедалі більш матеріальним, швидко зодягаючи скелет у світляне тіло. Кармінові вени й артерії з вогню почали звиватися і спірально оплітати обсмалені кості.

— N’ghaa, n’n’ghai-ghaaai! Ia! Ia! Знайди його і вбий його!

Кістяк здригнувся. Ворухнувся. Кості дряпнули граніт катафалку. Клацнув обвугленими зубами чорний череп.

— Shoggog, phthaghn! Ia! Ia!! Y-hah, y-hah! Y-nyah!

— Шева! Арадія! — Малевольт сипнув на вугілля жменю порошку, судячи з запаху, суміші сушеного полину і соснової глиці.

У вогонь, який бухнув, вилив із флакончика кров.

— Арадія! Regina delie streghe! Нехай затьмариться зір того, хто на мене чигає. Нехай страх його охопить. Fiat, fiat, fiat.

— Ея! — мамун вилив на гаряче вугілля три краплі оливи, клацнув пальцями. — Шева! Ея!

Полум’я свічок зненацька вистрелило вгору.

Свічки згасли моментально, наповнивши крипту смородом кіптяви. Вогонь на тринозі втік углиб жару, зачаєний у глибині, тільки тлів. Кістяк на гранітному катафалку з тріскотом розпався на сто чорних, обвуглених кісток і кісточок.

А покритий некромантськими ієрогліфами, залитий кров’ю і обліплений пухом голубок пергамент на пюпітрі раптом запалав живим вогнем, скрутився, почорнів. І розсипався.

Стало страшенно холодно. Магія, яка ще недавно наповнювала крипту, ніби теплий клей, зникла. Абсолютно й безповоротно.

Стінолаз брудно вилаявся.

Госпітальєр зітхнув. Трохи немовби з полегшенням.

Так воно з магією бувало. Траплялися дні, коли ніщо не вдавалося. Коли все псувалося. Коли не залишалося нічого іншого, як тільки дати магії спокій.

Перш ніж накласти власне любовне заклинання, Малевольт, за звичаєм Старших Рас, одягнув на голову вінок із засохлого бадилля. Він виглядав у ньому так кумедно, що Рейневан ледве зберіг серйозність.

Саме любовне заклинання було на диво простим: мамун обмежився тим, що покропив пентаграму екстрактом тирличу і, здається, геліотропу. Кинув на розжарене вугілля кілька соснових голок, насипав на них дрібку розтертого листя чорниці. Кілька разів клацнув пальцями, засвистів. І те, й інше було типове для Старшої Магії. Однак коли він розпочав інвокацію, то скористався віршем із Пісні Пісень:

— Pone me ut signaculum super cor tuum ut signaculum super brachium tuum quia fortis est ut mors[195]. Ісмай! Ісмай! Мати Сонця, тіло якої біліше від молока зірок! Elementorum omnium domina, Пані Творення, Годувальнице Світу! Regina delle streghe!

— Дивися, — шепнув Малевольт. — Дивися, Рейневане.

У легенькій імлі, яка піднялася над пентаграмою, щось ворухнулося, задрижало, затанцювало мозаїкою мерехтливих відблисків. Рейневан нахилився, напружив погляд. Протягом однієї короткої миті йому здавалося, що він бачить жінку, високу, чорноволосу, з очима як зорі, зі знаком півмісяця на чолі, вбрану в взірчасту сукню, яка мінилася численними відтінками то білого, то міді, то пурпуру. Перш ніж він остаточно збагнув, на кого дивиться, видиво зникло, але присутність Матері Всесвіту все ще була відчутною. Легенька імла над пентаграмою згустилася. А потім знову просвітліла — і він побачив те, що хотів побачити.

— Ніколетта!

Здавалося, що вона його почула, різко повела головою. На ній був ковпак з хутряною облямівкою, гаптована курточка, навколо шиї — вовняна шаль. За її спиною він бачив сто білостовбурних безлистих беріз. А за березами — стіну. Будинок. Замок? Станицю? Храм?

А потім усе зникло. Зовсім, повністю й остаточно.

— Я знаю, де це, — сказав мамун, перш ніж Рейневан почав нарікати. — Я впізнав місце.

— То кажи!

Мамун сказав. Він іще не закінчив говорити, а Рейневан уже мчав до стайні сідлати коня.

Видиво не обманювало. Він побачив її на тлі білостовбурних беріз, ще біліших через те, що вони охоплювали край бору, чорну стару дубину. Її сива кобила ступала поволі, обережно ставила ноги в глибокому снігу. Він пришпорив коня, під’їхав ближче. Кобила заіржала, його гнідий жеребець відповів.

— Ніколетто.

— Рейнмаре.

На ній був чоловічий одяг: ватована, гаптована узорами куртка з бобровим коміром, рукавиці для їзди верхи, грубі, зроблені з фарбованої вовни braccae, тобто ногавиці, високі чоботи. Ковпачок з хутряною облямівкою був надягнутий поверх шовкової підбійки, яка закривала щоки і шию ззаду, крім того, шия була кілька разів обмотана вовняною шаллю з вільно відкинутим на плече кінцем — на кшталт чоловічої ліріпіпи.

— Ти наслав на мене чари, чарівниче, — холодно сказала вона. — Я це відчувала. Приїхати сюди мене змусила якась сила. Я не могла опиратися. Ти чарував, признайся.

— Чарував, Ніколетто.

— Мене звати Ютта. Ютта де Апольда.

Він пам’ятав її інакшою. На перший погляд, нічого нібито не змінилося: ні обличчя, овальне, як у Мадонни Кампена, ні високе чоло, ні правильні дуги брів, ні злегка задертий ніс, ані лінія вуст. Ані вираз обличчя, оманливо дитячий. Змінилися очі. А може, зовсім не змінилися, може, те, що він помічав у них тепер, було там завжди? Захована в бірюзово-блакитній глибіні холодна розважливість, розважливість і загадка, яка чекає на розгадку, таємниця, яка чекає на те, щоб її розкрити. Речі, які він уже бачив. В очах майже ідентично блакитних і так само холодних. В очах її матері. Зеленої Дами.

Він під’їхав ще ближче. Коні фиркали, пара з їхніх ніздрів змішувалася.

— Я рада бачити тебе при здоров’ї, Рейнмаре.

— Я радий бачити тебе при здоров’ї… Ютто. Це дуже гарні ім’я. Шкода, що ти так довго приховувала його від мене.

— А хіба ти, — вона підняла брови, — коли-небудь запитав у мене, як мене звати?

— Як я міг? Я ж плутав тебе з іншою особою. Ти обдурила мене.

— Ти сам себе обдурив, — вона поглянула йому просто в очі. — Тебе обдурила мрія. Може, ти потай прагнув, щоб я була іншою? Під час викрадення це ж ти, ти сам, власним пальцем показав своїм дружкам на мене як на Біберштайнівну.

— Я хотів… — він натягнув віжки. — Я мусив уберегти вас від…

— Отож-бо, — підхопила вона. — То що я мала тоді зробити? Заперечити? Відкрити твоїм дружкам-розбійникам, хто насправді є хто? Каську ти бачив, вона мало не вмерла від страху. Я воліла сама дати себе викрасти…

- І далі мене обдурювати. На Гороховій горі ти й оком не змигнула, коли я називав тебе Катажиною. Тобі було зручніше бути інкогніто. Ти воліла, щоб я нічого про тебе не знав. Обдурила мене, обдурила Біберштайна, обдурила всіх…

— Обдурювала, бо мусила, — вона закусила губу, опустила очі. — Ти не розумієш цього? Коли вранці я зійшла з Горохової до Франкенштейна, то зустріла купця, вірменина. Він пообіцяв відвезти мене у Штольц. І за самим містом, очам не вірячи, зустрічаю цих двох, Касю Біберштайн і Вольфрама Панневіца-молодшого. Їм не довелося нічого говорити, досить було на них подивитися, щоби знати, що тієї ночі не тільки я зазнала… Гм-м… Що не тільки я мала… Гм-м… Цікаві пригоди. Каська панічно боялася батька, Вольфрам свого — ще більше… А я що мала зробити? Розповісти про чари? Про політ попід хмарами на шабаш чарівниць? Ні, для нас обох було краще прикидатися ідіотками і стверджувати, що ми втекли від викрадачів. Я розраховувала, що від страху перед помстою пана Яна раубрітери втечуть за тридев’ять земель і що правда ніколи вийде на яву. Що ніхто її навіть не буде дошукуватися. Я ж не могла знати, що Кася Біберштайн вагітна…

- І що її ґвалтівником назвуть мене, — закінчив він із гіркотою в голосі. — Ти анітрохи не перейнялася тим фактом, що для мене це означатиме смертний вирок. І ще гіршу, ніж смерть, ганьбу. Заплямовану честь. Ти справжня Юдиф, Ютто. Промовчавши в питанні зґвалтування, ти обійшлася зі мною, як твоя біблійна тезка з Олоферном. Віддала їм мою голову.

— Ти не слухав, що я казала? — вона смикнула віжки. — Очистити тебе від звинувачення у зґвалтуванні означало звинуватити тебе в чаклунстві — думаєш, твоя голова від цього би виграла? Зрештою, мене однаково ніхто не слухав: що значить слово дівчини, яка, як відомо, не має розуму, проти слова лицаря, який складає присягу на розп’ятті? Мене б висміяли, вирішивши, що я страждаю на вапорт і пальпітацію матки. А ти був у безпеці в Чехії, ніхто не міг до тебе там добратися. Принаймні до того часу, коли, як я сподівалася, Вольфрам Панневіц переборе страх і впаде Біберштайнові до ніг, просячи Касиної руки.

— Він досі цього не зробив.

— Бо він нікчема. Світ, виявляється, кишить нікчемами. Переспати з дівчиною кожен готовий наввипередки. А що потім? Підкулити хвоста, ноги на плечі й драла в чужі краї…

— Це в мій город камінь?

— Який ти здогадливий.

— Я писав тобі листи.

— Й адресував їх Катажині Біберштайн. Але й вона жодного не отримала. Часи не сприяють листуванню. Шкода. Я з радістю отримала б звістку, що ти живий. Охоче прочитала би, що ти пишеш… Мій Рейнмаре.

— Моя Ніколет… Ютто… Я кохаю тебе, Ютто.

— Я кохаю тебе, Рейнмаре, — відповіла вона, відвертаючи голову. — Але це нічого не змінює.

— Не змінює?

— Ти приїхав у Шльонськ виключно заради мене? — вона підвищила голос. — Ти кохаєш мене до смерті, прагнеш з’єднатися зі мною, доки й життя? Якщо я погоджуся, усе покинеш, і ми втечемо десь на край світу? Зараз, негайно, так, як стоїмо? Два роки тому, коли я віддалася тобі, я була готова. Але ти боявся. Тепер же, своєю чергою, стане на перешкоді, певно, важлива місія, яку ти повинен виконати. Зізнайся! Ти повинен виконати місію?

— Повинен, — зізнався він, не знати чому червоніючи. — Ця місія справді важлива, обов’язок справді святий. Те, що я роблю, я роблю і для тебе. Для нас. Моя місія змінить картину світу, покращить цей світ, зробить його кращим і красивішим. У такому світі, у справжньому Царстві Божому, коли воно настане, будемо жити, ти і я, жити і кохатися довіку. Я прагну цього, Ютто. Мрію про це.

— Мені майже двадцять років, — сказала вона після довгої мовчанки. — Моїй сестрі — п’ятнадцять, на Трьох Царів вона виходить заміж. Вона дивиться на мене зверхньо, а вважала би несповна розуму, якби відкрилося, що я зовсім є заздрю їй заміжжя, а тим більше — нареченого, приблизно втричі старшого від неї пияка і простака. А може, я справді ненормальна? Може, батько мав рацію, коли забрав у мене і спалив книги Хільдегарди Бінгенської і Кристини Пізанської? Що ж, мій коханий Рейнмаре, якщо так, то виконуй свою місію, воюй за ідеали, шукай Грааль, змінюй і покращуй світ. Ти чоловік, а це чоловічі речі: воювати за мрії, шукати Грааль і покращувати. Я ж повертаюся до монастиря.

— Ютто!

— Не прикидайся здивованим. Так, я зараз перебуваю в монастирі кларисок у Білому Костелі. З власної волі. Коли доведеться вирішувати, що далі, також з власної волі прийму рішення. Наразі я тільки конверса. Та й то не зовсім. Я розмірковую. Про те, що далі…

— Ютто…

— Я ще не закінчила. Я освідчилася тобі в коханні, Рейнмаре, бо я кохаю тебе, кохаю по-справжньому. Отож ти змінюй світ, а я чекатиму. Не маючи, щиро кажучи, альтернативи…

Він не дав їй договорити, перехилився у сідлі і схопив її за талію. Піднявши в обіймах, стягнув з сідла, вирвав ступні зі стремен, вони обоє зсунулися в глибоку кучугуру. Закліпали очима, струшуючи сухий сніг з повік і вій, дивилися одне одному в очі. У втрачений рай і віднайдений рай.

Тремтячими долонями він пестив її куртку, гладив делікатний пушок і дрібну фактуру фаландиша[196], упивався виклично різкою шорсткістю квітчастих вишивок, стежив дрижачими пальцями за складками і потовщеннями швів, які мали запах таємниці, гладив пучками, хапав, стискав і пестив збудливо тверді ґудзи і ґудзички, гачки і гачечки, прекрасно таємничі запонки, застібки, пряжки і буклі. Серед зітхань обдаровував ласками грубе сплетіння вовни шалі, яке приємно лоскотало пальці, гладив підвійку, божественну ніжність дорогого турецького кофтиру[197]. Занурював обличчя в хутро коміра, що розсівало духмяні пахощі Аравії. Ютта нерівно дихала й спазматично постогнувала, напружуючись під його руками, притискалася щокою до стьобаного сукна, а її нігті впивалися в рукави його куртки.

Різким рухом він зняв з неї ковпак, тремтячими пальцями розкутав шаль, яка ув’язнювала шию і була переплетена, ніби змій Йормунганд, нетерпляче відсунув край шовкової підвійки, добрався, немов Марко Поло до Китаю, до її наготи, до нагої шкіри щоки і до розкішно безсоромної наготи вуха, що визирало з-під тканини. Він торкнувся її вуха нетерплячими губами. Ніколетта застогнала, напружилася, обняла його за ватований комір, хижою рукою хапаючи, стискаючи й пестячи слизьку і латунну твердість пряжки його пояса.

Міцно обнявшись, вони притиснулися вустами у поцілунку, довгому і пристрасному Дуже довгому і дуже пристрасному. Ютта зойкнула.

— Мені холодно в зад, — палко дихнула йому прямо у вухо. — Я промокаю від снігу.

Вони піднялися. Ними аж трясло — від холоду і збудження.

— Сонце заходить.

— Заходить.

— Я мушу повертатися.

— Ніколетто… А чи ми не могли б…

— Ні, не могли б, — шепнула вона у відповідь. — Я живу в монастирі, я ж тобі говорила. І почався адвент. Не можна в адвент…

— Але… Але я… Ютто…

- Їдь, Рейнмаре.

Коли він озирнувся востаннє, вона стояла на узліссі, палаючи світлом сонця, що хилилося до заходу. У цьому сяйві та зимовому блиску, він ствердив це з вражаючою впевненістю, вона вже не була Юттою де Апольда, чашниківною з Шенау, конверсою в кларисок. На узліссі, верхи на сивій кобилі, була богиня. Промениста постать предивної краси, неземна з’ява, divina facies, miranda species[198]. Небесна Венера, володарка стихій. Elementorum omnium domina[199].

Він кохав її й обожнював.