Джон

На Скімливому перевалі було темно. Велетенські скелясті схили гір переважну частину дня затуляли сонце, тож валка їхала в напівтемряві, і в холодному повітрі з ротів людей і коней клубочилася пара. Зі снігової шапки вгорі стікали крижані струмочки, збираючись у маленькі підмерзлі калюжі, що хрустіли й лускали під копитами гаронів. Іноді траплялися поодинокі бур’яни, що тягнулися з тріщин у скелі, або латки світлого лишайника, але трава тут уже не росла, та й дерева лишилися внизу.

Стежка була крута й вузенька — звивалася все вгору та вгору. Де прохід особливо звужувався, розвідникам доводилося рухатися по одному, вервечкою, і тоді перед вів Зброєносець Долбридж, який пильно вдивлявся у вершини, тримаючи напоготові свій довгий лук. Казали, що в нього — найгостріший зір в усій Нічній варті.

Привид нетерпляче крутився біля Джона. Час від часу він зупинявся й розвертався, нашорошивши вуха, так наче позаду щось учув. Джон не думав, що тінь-коти можуть напасти на живих, хіба як з голоду вмиратимуть, однак про всяк випадок розщебнув піхви Довгопазура.

Найвищу точку перевалу позначала вибита вітром арка з сірого каміння. Тут стежка розширилася й почався довгий спуск у долину Молочноводої. Кворин постановив тут відпочити, поки знов не почнуть западати сутінки.

— Сутінки — друзі хлопців у чорному,— сказав він.

І в цьому був сенс. Звісно, приємно було б трохи проїхатися за білого дня, дати плащам набратися ясного гірського сонця та прогріти промерзлі кості, але братчики не наважувалися. Якщо їм уже трапилися три чатові, можуть трапитися й інші, які встигнуть підняти тривогу.

Скелезмій скрутився під своєю потертою шубою й майже відразу заснув. Джон поділився своєю солониною з Привидом, а Ебен зі Зброєносцем Долбриджем нагодували коней. Кворин Піврукий сидів, спиною прихилившись до скелі, довгими повільними рухами нагострюючи свій меч. Якусь хвильку Джон спостерігав за розвідником, а тоді зібрався нарешті на мужності й підійшов до нього.

— Мілорде,— мовив він,— ви так і не спитали мене, як усе пройшло. З дівчиною.

— Я не лорд, Джоне Сноу,— Кворин двопалою долонею м’яко провів каменем по криці.

— Вона казала, якби я втік разом з нею, Манс радо прийняв би мене.

— Правду казала.

— Навіть запевняла, що ми з нею родичі. Розповіла мені легенду...

— ...про Баїла Барда і ружу Вічнозиму. Так її називав Скелезмій. Я цю баладу знаю. Колись давно її співав Манс, як ми поверталися з розвідки. Він мав слабкість до дикунських пісень. Ага, і до їхніх жінок також.

— Ви його знали?

— Ми всі його знали,— у голосі його бринів сум.

«Вони були і братами, і друзями,— збагнув Джон,— а тепер вони — закляті вороги».

— Чому він дезертирував?

— Подейкують, через дівчину. Інші кажуть — через корону,— Кворин помацав лезо пучкою великого пальця.— Любив він жінок, цей Манс, ох любив, та й не та це була людина, щоб легко прихилити коліно, щира правда. Але й то ще не все. Свободу він любив більше за Стіну. Це було у нього в крові. Він народився дикуном, його забрали розвідники, коли взяли на мечі кількох нальотчиків. Утеча з Тінявої вежі була для нього поверненням додому.

— А гарний з нього був розвідник?

— Найкращий з нас усіх,— сказав Піврукий,— і водночас найгірший. Тільки дурні, такі як Торен Смолвуд, зневажають дикунів. Вони такі точно доблесні, як і ми, Джоне. Такі точно дужі, спритні та кмітливі. Тільки дисципліни їм бракує. Вони називаються вільним народом, тож кожен з них сам собі голова — кращий за короля й мудріший за мейстра. І Манс такий був. Він так і не навчився коритися.

— Як і я,— тихо мовив Джон.

Кворинові проникливі очі, здавалося, пронизують його.

— То ти її відпустив? — у голосі його не було й тіні подиву.

— Ви все знаєте?

— А тепер скажи-но мені, чому ти дарував їй життя.

Важко було вкласти це у слова.

— У батька ніколи не було ката. Він завжди казав: якщо відбираєш у людини життя, то маєш зазирнути їй у вічі й вислухати її останні слова. Коли я зазирнув у вічі Ігритти, я...— Джон безпомічно втупився у власні руки.— Я розумів, що вона — ворог, але зла в ній не було.

— Як і в тих двох.

— Там було або ми, або вони,— мовив Джон.— Якби вони нас побачили, якби засурмили...

— То дикуни б нас вистежили й повбивали, щира правда.

— А тепер їхній ріжок у Скелезмія, а в Ігритти ми забрали і ніж, і топір. Вона далеко позаду, йде пішки, беззбройна...

— І не схоже, що становить загрозу,— погодився Кворин.— Якби я хотів її смерті, лишив би її з Ебеном або вчинив потрібне власноруч.

— То навіщо ви мені це наказали?

— А я і не наказував. Я сказав тобі зробити, що слід, і лишив тебе вирішувати, що саме слід робити,— Кворин підвівся й заховав меча назад у піхви.— Коли мені потрібно видертися на гору, я кличу Скелезмія. Коли потрібно через вітряне поле поцілити ворогу в око, я кличу Зброєносця Долбриджа. А Ебен змусить будь-кого відкрити свої секрети. Очолюєш людей — маєш їх знати, Джоне Сноу. Про тебе я тепер знаю трохи більше, ніж знав іще зранку.

— А якби я її вбив? — запитав Джон.

— Вона б померла, а я б тебе пізнав трохи краще. Але досить балачок. Тобі час спати. У нас попереду багато льє і багато небезпек. Тобі знадобляться сили.

Джон не думав, що зможе легко заснути, але знав, що Піврукий правий. Тож знайшов собі місце під навислою скелею, куди не задував вітер, і скинув плаща, щоб укритися ним.

— Привиде,— погукав він.— Сюди! До мене.

Він завжди спав краще під боком у великого білого вовка: його запах заспокоював, а кошлате світле хутро давало приємне тепло. Але цього разу Привид тільки коротко глянув на нього. А тоді розвернувся й рушив до гаронів — і за мить уже зник. «Хоче пополювати,— подумав Джон.— Мабуть, у цих горах водяться кози. Тінь-коти мають із чогось жити».

— Тільки не здумай кота вполювати,— пробурмотів він. Навіть для деривовка це небезпечно. Натягнувши на себе плащ, Джон простерся попід скелею.

Заплющив очі — і йому наснилися деривовки.

Їх було п’ятеро, хоча мало бути шість, і всі розпорошені, розділені одне з одним. Його мучив біль порожнечі, відчуття неповноти. Ліс був безмірний і холодний, а вони — такі маленькі, такі розгублені! Десь там — його брати, його сестра, але він загубив слід. Тоді він сів на задні лапи й задер морду до неба — і його виття, це протяжне самотнє і журливе голосіння, луною полетіло крізь ліс. Коли воно стихло, він нашорошив вуха, чи не почує відповідь, але долинало тільки зітхання сніговію.

«Джоне!»

Поклик пролунав десь позаду; він був тихий як шепіт — і водночас гучний. Чи може крик бути безмовним? Він обернув голову, виглядаючи брата, виглядаючи струнку сіру постать між дерев, та не було ніякого руху, тільки...

Віродерево.

Здавалося, воно виросло на голій скелі, й біле покручене коріння тягнулося вгору з міріад розколин і тоненьких як волосина тріщин. Дерево було стрункішим за ті віродерева, що він бачив раніше,— наче молодий паросток,— але росло просто на очах, і гілля, яке тягнулося до неба, товстішало. Він сторожко обійшов гладенький білий стовбур, поки не дістався лику. На нього глянули червоні очі. Безжалісні очі, але раді його бачити. Віродерево мало братове обличчя. А в брата завжди було три ока?

«Не завжди,— долинув безмовний крик.— До ворона не було».

Він понюхав кору, відчув дух вовчий, деревний і хлоп’ячий, але під ними ховалися й інші запахи: насичений брунатний пах теплої землі, різкий сірий запах каміння та щось іще — щось жахливе. Це смерть, здогадався він. Це запах смерті. Він позадкував, настовбурчивши шерсть, і вищирив ікла.

«Не бійся, я люблю темряву. Тебе ніхто не бачить, а ти всіх бачиш. Але спершу маєш розплющити очі. Бачиш? Ось так». І дерево, потягнувшись, торкнулося його.

І знагла він знов опинився в горах: лапи глибоко провалились у наметений сніг, а він стояв на краю величезної прірви. Вгорі впирався у вітряну порожнечу Скімливий перевал, а внизу простерлася, наче клаптикова ковдра, довга клиноподібна долина в кольорах осіннього пообіддя.

Безмежна біло-блакитна стіна перегородила один кінець долини, втиснувшись поміж гір, так наче плечима їх розсунула, і на мить йому здалося, що він уві сні перенісся у Чорний замок. Та тут він збагнув, що бачить крижану ріку, яка тече за кілька тисяч футів над землею. Поза холодним блискучим стрімчаком починалося велике озеро, і в його кобальтових водах віддзеркалювалися навколишні засніжені вершини. Тут він побачив, що внизу, у долині, є люди: багато людей, тисячі, велетенське військо. Хтось рив у промерзлій землі великі ями, а хтось тренувався, готуючись до війни. На очах у нього цілий рій вершників наскакував на стіну щитів, і коні здавалися не більшими за мурах. Шум цієї пародії на битву нагадував шерех сталевого листя, що легенько ворушиться од вітру. Табір не мав жодного планування: не було ні ровів, ні частоколу, ні охайних рядів конов’язі. Повсюди безладно стирчали примітивні глиняні хижі й курені, наче віспини на обличчі землі. Він помітив неохайні стіжки сіна, занюхав кіз та овець, коней і свиней, чимало собак. З тисячі багать здіймалися цівки темного диму.

«Це не військо й не селище. Це цілий народ зібрався разом».

На тому боці довгого озера ворухнувся один з горбків. Він придивився — і побачив, що це зовсім не земля, а кошлатий незграбний звір: замість носа — змія, а ікла такі, що в найбільшого вепра таких не буває. А істота, що їхала в нього на спині, теж була величезна, з широкими стегнами й дебелими ногами, яких не буває у людей.

Від наглого холодного повіву хутро в нього стало сторч, а повітря задзвеніло від шуму крил. Не встиг він звести очі до білосніжних гірських вершин, як з неба впала тінь. Повітря протяв пронизливий крик. І тоді він побачив синьо-сірі крила, що розкинулися широко, затуляючи сонце...

— Привиде! — крикнув Джон, рвучко сідаючи. Він і досі відчував на собі кігті, відчував біль.— Привиде, до мене!

Підскочив Ебен, схопив його й добряче потрусив.

— Тихо! Ти хочеш до нас дикунів закликати? Та що з тобою таке, хлопче?

— Мені наснилося,— слабко мовив Джон.— Наче я — це Привид, я був у кінці гір понад замерзлою рікою, і щось на мене напало. Птах... орел, гадаю...

Зброєносець Долбридж посміхнувся.

— А мені завжди сняться гарні жіночки. Частіше б тільки спати!

— Кажеш, замерзла ріка? — підійшов Кворин.

— Молочновода витікає з великого озера біля підніжжя льодовика,— втрутився Скелезмій.

— У сні було дерево з обличчям мого брата. І дикуни... тисячі — я й не думав, що їх стільки. І велети верхи на мамонтах.

З того, як змінилося освітлення, Джон прикинув, що проспав чотири-п’ять годин. Голова боліла, і сіпалася шия ззаду, де його обпекли пазурі. «Але ж це було уві сні!»

— Розказуй все, що пам’ятаєш, від початку до кінця,— звелів Кворин Піврукий.

— Та це був просто сон,— збентежився Джон.

— Вовчий сон,— мовив Піврукий.— Крастер сказав лорду-командувачу, що дикуни гуртуються біля витоків Молочноводої. Може, саме тому тобі це і наснилося. А може, ти побачив, що на нас очікує за кілька годин. Розповідай.

Джон почувався дурнем, розповідаючи такі речі Кворину й іншим розвідникам, але виконав наказ. Однак ніхто з чорних братів з нього не сміявся. Коли він закінчив, навіть Зброєносець Долбридж не посміхався.

— Шкуромін? — похмуро мовив Ебен, поглядаючи на Піврукого. «Це він про орла? — запитував себе Джон.— Чи про мене?» Шкуроміни й варги водилися в казках старої Нан, але не в тому світі, де Джон прожив усе життя. Однак тут, у дивній безбарвній пустелі, де тільки лід і каміння, повірити в них було неважко.

— Здіймаються холодні вітри. Цього Мормонт і боявся. Бенджен Старк теж це відчував. Мерці повстають, а в дерев знову розплющилися очі. То чого нам заперечувати існування варгів і велетів?

— То це означає, що мої сни теж правдиві? — запитав Зброєносець Долбридж.— Хай лорд Сноу забирає собі своїх мамонтів, а мені залишить моїх жіночок.

— З самого малечку служу я у Варті, а на розвідку заїжджав далі за всіх вас,— мовив Ебен.— Я бачив кості велетів, чув чимало чудернацьких історій — і все. Хочу побачити це на власні очі.

— Тільки обережніше, щоб не побачили тебе, Ебене,— сказав Скелезмій.

Коли рушили в дорогу, Привид так і не з’явився. На той час тіні вкрили стежку, а сонце швидко спускалося до гострої подвійної вершини велетенської гори, яку розвідники називали Виделкою. Якщо сон був у руку... Сама думка про це лякала Джона. А раптом орел поранив Привида чи й скинув у прірву? А що то було за віродерево з братовим обличчям, що за дух смерті й сутінок?

Між верхівок Виделки зник останній сонячний промінь. На Скімливий перевал опустився присмерк. Майже миттю похолодало. Валка вже не дерлася нагору. Навпаки: стежка тут почала спускатися вниз, хоч і не дуже круто. Вся вона була засипана уламками, розбитими валунами й горами перекинутого каміння. «Скоро стемніє, а досі й сліду Привида!» Джон розривався, але не наважувався покликати деривовка, хай як йому кортіло. Бо підслухати може хтось інший.

— Кворине,— стиха гукнув Зброєносець Долбридж.— Ось. Гляди.

Далеко вгорі, на гірському хребті, сидів орел — сильветка на тлі потемнілого неба. «Ви вже бачили орлів,— подумав Джон.— Це не обов’язково той, що мені наснився».

І все одно Ебен збирався пустити в нього стрілу, якби Зброєносець не зупинив його.

— Звідси ти птаха з лука не поцілиш.

— Не подобається мені, що він за нами спостерігає.

— Мені теж,— знизав плечима Зброєносець,— але ти йому не заборониш. Тільки гарну стрілу змарнуєш.

Кворин, сидячи в сідлі, довгий час роздивлявся орла.

— Їдьмо далі,— нарешті мовив він. Розвідники продовжили спуск.

«Привиде,— кортіло закричати Джонові,— де ти?»

Він уже збирався рушити за Кворином і рештою, коли між двох валунів майнуло щось біле. «Латка старого снігу»,— подумав він, аж тут це щось ворухнулося. Джон миттю злетів з коня. Коли він опустився навколішки, Привид підвів голову. Шия в нього волого блищала, та коли Джон стягнув рукавичку й торкнувся вовка, той не зронив ні звуку. Пазурі, протявши хутро, лишили на тілі криваві смуги, але зламати вовку карк птахові було не до снаги.

Над Джоном уже стояв Кворин Піврукий.

— Дуже погано?

Наче у відповідь, Привид спробував зіп’ятися на ноги.

— Міцний вовк,— сказав розвідник.— Ебене, води. Скелезмію, твій бурдюк з оковитою. Тримай його, щоб не ворушився, Джоне.

Разом вони змили з деривовчого хутра скипілу кров. Привид пручався та щирив зуби, коли Кворин поливав оковитою пошарпані червоні рани, які лишив орел, але Джон, обхопивши його руками, щось заспокійливо мурмотів, і скоро вовк затих. Тільки розсипом зір відрізнялося чорне небо від чорного каміння.

— Нам обов’язково рухатися далі? — поцікавився Скелезмій.

— Не далі, а назад,— пішов до свого гарона Кворин.

— Назад? — здивувався Джон.

— Очі в орлів зіркіші, ніж у людей. Нас бачили. Тож ми тікаємо,— Піврукий обмотав обличчя довгим чорним шарфом і стрибнув у сідло.

Розвідники обмінялися поглядами, але ніхто й не думав сперечатися. Один по одному вони посідали верхи й розвернули коней у напрямку дому.

— Привиде, ходімо,— гукнув Джон, і деривовк рушив за ним — бліда тінь у темряві ночі.

Їхали всю ніч, намацуючи дорогу вздовж покрученої стежки та через ділянки горбистої землі. Вітер дужчав. Іноді ставало так темно, що доводилося злазити з коней і рухатися пішки, ведучи гаронів. Одного разу Ебен зазначив, що непогано було б запалити смолоскипи, але Кворин мовив: «Ніякого вогню»,— і це поклало край розмові. Дійшли до кам’яного мосту на вершині та знов почали спускатися. Десь у темряві чувся лютий вереск тінь-кота, відлунюючи від скель, аж здавалося, що у відповідь верещить ціла дюжина котів. Одного разу Джонові примарилася вгорі на уступі пара сяйливих очей — великих, як повний місяць на жнива.

Чорної години перед світанням зупинилися понапувати коней і згодувати кожному жменьку вівса та жмуток-другий сіна.

— Ми неподалік того місця, де загинули дикуни,— сказав Кворин.— Звідти одна людина може стримати сотню. Правильна людина,— він поглянув на Зброєносця Долбриджа.

Зброєносець схилив голову.

— Тільки лишіть нам стріл, скільки зможете, браття,— він погладив свій довгий лук.— А коли повернетеся, не забудьте мого гарона яблучком пригостити. Він на це заслужив, бідолашна тваринка.

«Він лишається, щоб тут загинути»,— збагнув Джон.

Долонею, що ховалася в рукавичці, Кворин стиснув Зброєносця за передпліччя.

— Якщо орел злетить нижче, щоб тебе роздивитися...

— ...то в нього виросте кілька нових пір’їн.

Востаннє Джон побачив Зброєносця Долбриджа зі спини, коли той дерся вузькою стежкою до вершини.

Коли розвидніло, Джон поглянув на безхмарне небо й зауважив цяточку, яка рухалася на блакитному тлі. Ебен теж її побачив і вилаявся, а Кворин прикрикнув на нього, щоб був тихо.

— Слухайте.

Джон затамував подих — і почув звук. Далеко-далеко позаду від гір луною відбився мисливський ріжок.

— А ось і вони,— сказав Кворин.

Загрузка...