Данерис

Завіси стримували вуличну куряву і спеку, та не могли стримати розчарування. Дані стомлено залізла в паланкін, рада, що тут можна сховатися від моря очей картян.

— Дорогу! — гаркнув до натовпу Джого, сидячи на коні й ляскаючи батогом.— Дорогу, дорогу матері драконів!

Відкинувшись на прохолодні атласні подушки, Заро Зоан Даксос впевненими руками, не зважаючи на погойдування паланкіна, налив рубінового вина в однакові золоті кубки, оздоблені нефритом.

— На обличчі твоєму читається глибокий смуток, лелітко любові моєї,— він простягнув їй кубок.— Це печаль за втраченою мрією?

— Відстроченою мрією, не більше.

Тісне срібне кольє натирало Дані шию. Розстебнувши, вона відкинула його вбік. Кольє було прикрашене чарівним аметистом, який, божився Заро, захистить її від будь-якої отрути. Чистородні були горезвісні тим, що частують отруєним вином усіх, від кого відчувають загрозу, але Дані вони й кухля води не піднесли. «Вони не бачать у мені королеву,— гірко подумала вона.— Я для них — вечірня розвага, комонниця з дивним ручним звіром».

Дані простягнула руку по вино, і Рейгал, засичавши, уп’яв гострі чорні пазурі їй у голе плече. Здригнувшись, вона перемістила його на друге плече, щоб він устромлював кігті в тканину, а не їй у шкіру. Вдягнена вона була за картянською модою. Заро попередив її, що інтронізовані й не слухатимуть дотрачку, тож вона явилася перед ними у пливкій зеленій парчі, що лишала оголеним одне персо, у посріблених сандалях на ногах і з паском з білих і червоних перлин на поясі. «Як на ту допомогу, що вони мені запропонували, то можна було і голою до них прийти. Мабуть, і слід було». Вона зробила великий ковток.

Нащадки давніх царів і цариць Карта, чистородні очолювали цивільну варту і флотилію пишно оздоблених галер, які стерегли протоки між морями. Данерис Таргарієн потрібна була ця флотилія, принаймні якась її частина, і ще солдати. Вона принесла традиційну жертву в Храмі пам’яті, заплатила традиційну мзду хранителю довгого списку, надіслала традиційну хурму дверникові й нарешті отримала традиційні блакитні шовкові капці — запрошення у Палац тисячі тронів.

Чистородні вислуховували її прохання, сидячи на великих дерев’яних престолах своїх пращурів, що різьбленими ярусами тягнулися з мармурової підлоги до високого склепіння, розмальованого сценами колишньої слави Карта. Велетенські трони з вигадливими орнаментами сяяли позолотою й були всіяні бурштином, оніксом, лазуритом і нефритом, і не було серед них і двох однакових, і всі змагалися за те, щоб перевершити сусідів своєю пишнотою. Однак люди, що сиділи на них, здавалися такими млявими й пересиченими, наче спали з розплющеними очима. «Вони слухали, але не чули й не цікавилися,— подумала Дані.— І справді молочні — з молоком замість крові в жилах. Вони й не думали мені допомагати. Зібралися просто з цікавості. Зібралися з нудьги, і дракон у мене на плечі обходив їх більше, ніж я».

— Перекажи мені слова чистородних,— попросив Заро Зоан Даксос.— Що такого сказали вони, щоб так засмутити царицю серця мого?

— Вони відмовили мені,— відповіла вона. У вині вчувався смак гранатів і спекотних літніх днів.— Сказали це дуже чемно, безсумнівно, але за їхніми чарівними словами все одно крилася відмова.

— А ти їм лестила?

— Безсоромно.

— А ти плакала?

— Кров од крові дракона не плаче,— роздратовано зронила вона.

— Слід було поплакати,— зітхнув Заро. Картяни плачуть часто й легко: це вважається характерною рисою культурної людини.— А ті, кого ми підкупили, що сказали?

— Матос не сказав нічого. Венделло похвалив мою манеру говорити. Елегантний теж відмовив мені, як і всі, а потім розплакався.

— Якими ж картяни виявилися віроломними,— сказав Заро, який сам до чистородних не належав, але підказав Дані, кому давати хабара та скільки пропонувати.— Поплачмо над зрадливістю людською!

Дані б радше поплакала над своїм золотом. На ті гроші, що вона віддала на підкуп Матоса Маларавана, Венделло Кар-Діта й Егона Емероса Елегантного, вона могла б купити корабель або найняти два десятки перекупних мечів.

— Думаєш, мені послати сера Джору з вимогою повернути подарунки? — поцікавилася вона.

— Думаю, тоді до мене в палац одної ночі заявиться жалісливець і вб’є тебе уві сні,— мовив Заро. «Жалісливці» — то була давня гільдія найманих убивць, які отримали своє наймення через те, що завжди, перш ніж убити жертву, не забували шепнути: «Мені так жаль!» Чого-чого, а ввічливості картянам не бракувало.— Мудро кажуть: легше надоїти молока з кам’яної корови Фароса, ніж вичавити золото з чистородних.

Дані гадки не мала, де той Фарос, та, схоже, і в Карті повно кам’яних корів. Купецькі королі, що надбали свої незмірні статки торгівлею між морями, ділилися на три ревниві угруповання: на Стародавню гільдію присмачників, Турмалінове братство і Тринадцятьох, до яких належав Заро. Вони змагалися між собою за першість, а всі втрьох — з чистородними, і кінця-краю тому видно не було. А над ними всіма вивищувалися ворожбити зі своїми синіми вустами й моторошною силою, свідчення якої мало хто бачив на власні очі, але всі її боялися.

Без Заро Дані б геть розгубилася. Золото, яке вона розтринькала на те, щоб відчинити двері Палацу тисячі тронів, опинилося в неї переважно завдяки купцевій щедрості та кмітливості. Що більше поширювалися на схід перекази про живих драконів, то більше людей стікалося пересвідчитися, чи це правда, і Заро Зоан Даксос подбав, щоб і можні, і сірома піднесли матері драконів що-небудь у дарунок.

Почалося все зі струмочка, але дуже швидко переросло в ріку. Шкіпери торгових галер привозили мереживо з Мира, скрині шафрану з Ї-Ті, бурштин і драконове скло з Ашаю. Купці підносили гамани монет, сріблярські персні й ланцюжки. Музики для неї музичили, стрибуни стрибали, жонглери жонглювали, а фарбарі фарбували її вбрання в кольори, про існування яких вона і не здогадувалася. Пара джогос-наїв подарувала їй отого смугастого зоня — чорно-білого й норовливого. Якась удова принесла мумію свого чоловіка, покриту шаром посрібленого листя: люди вірили, що такі мумії мають велику силу, особливо якщо покійник був чаклуном, як оцей. А Турмалінове братство змусило її прийняти корону в формі триголового дракона: кільцювате тіло було золоте, крила — срібні, а голова вирізьблена з нефриту, слонової кості й онікса.

Корона — єдиний дарунок, який Дані лишила собі. Решту продала, щоб повернути гроші, які змарнувала на чистородних. Заро і корону би продав (він присягався, що Тринадцятеро подарують їй набагато вишуканішу), але Дані заборонила. «Вісерис продав материну корону, і люди дали йому прізвисько король-жебрак. Цю корону я лишу собі, щоб люди називали мене королевою». І так вона і вчинила, хоча від ваги цього вінця у неї шия боліла.

«Коронована жебрачка,— думала Дані.— Найвеличніша жебрачка на світі, та все одно жебрачка». Її це дратувало так само, як, мабуть, дратувало колись брата. «Усі ті роки, що ми тікали з міста до міста, на крок випереджаючи Узурпаторові ножі, благаючи допомоги в архонтів, царевичів і магістрів, купуючи собі харч лестощами... Мабуть, він добре знав, як вони з нього глузують. Не дивно, що він зробився таким злим і прикрим. Врешті-решт це збило його з розуму. І зі мною так буде, якщо я попущу». В душі вона воліла б відвести своїх людей назад у Ваїс-Толоро, щоб давнє місто знов розквітло. «Ні, це поразка. У мене є те, чого не мав Вісерис. У мене є дракони. Дракони все міняють».

Дані погладила Рейгала. Зелений дракон затиснув зубами шкіру в неї на руці, добряче вщипнувши. За завісками паланкіна гомоніло, гуділо й вирувало величне місто, і міріади голосів змішувалися в єдиний приглушений шум, що нагадував хлюпотіння хвиль.

— Дорогу, ви, молочні, дорогу матері драконів! — кричав Джого, і картяни розступалися, хоча, либонь, лякалися вони не так його голосу, як волів. Час до часу його видно було у щілину між завісками: він їхав на великому сірому жеребці. Раз у раз він ляскав одного з волів батогом зі срібним руків’ям, який Дані йому подарувала. Аґо охороняв її збоку, а Рахаро замикав процесію, вдивляючись в обличчя в натовпі, щоб не проґавити перших ознак небезпеки. Сера Джору вона сьогодні лишила вдома — стерегти решту драконів: лицар-вигнанець з самого початку був проти цієї авантюри. «Він нікому не вірить,— подумала Дані,— і, певно, не без підстав».

Дані піднесла кубок до вуст, і Рейгал, занюхавши вино, закинув голову й засичав.

— У дракона гарний нюх,— витер Заро вуста.— Вино ординарне. Подейкують, за Нефритовим морем можна купити вино золотого врожаю — воно таке витончене, що будь-кому, хто скуштує бодай ковток, усі решта вина здаватимуться оцтом. Берімо мій прогулянковий баркас і їдьмо на його пошуки — ти і я.

— Найкращі на світі вина роблять в Арборі,— заявила Дані. Лорд Редвин на боці її батька воював проти Узурпатора, пам’ятала вона, він був одним з небагатьох, хто лишився вірним до кінця. «А за мене він повоює?» По стількох роках такої певності вже не було.— Їдьмо зі мною в Арбор, Заро, і там питимеш таке витончене вино, якого ти зроду не куштував. Тільки туди плисти доведеться на військовому кораблі, а не на прогулянковому баркасі.

— Нема у мене військових кораблів. Війна не сприяє торгівлі. Скільки разів казав я тобі, що Заро Зоан Даксос сповідує мир?

«Заро Зоан Даксос сповідує золото,— подумала вона,— а на золото можна купити потрібні мені кораблі й мечі».

— Я ж не просила тебе взяти в руки меча — тільки позичити мені свої кораблі.

Він скромно всміхнувся.

— Торгові кораблі в мене є, це правда. От лише скільки? Може, якийсь із них тоне просто зараз, потрапивши у шторм на Літньому морі. А завтра на інший нападуть корсари. А ще позавтра один з моїх капітанів, окинувши поглядом багатства, що має на борту, вирішить собі: «Все це має належати мені». Такі загрози купецького ремесла. А, що довше ми теревенимо, то менше в мене лишається кораблів. Я біднію щомиті.

— Дай мені кораблі — і я знову зроблю тебе багатієм.

— Одружися зі мною, світе ясний, пливи на кораблі мого серця. Я вночі спати не можу — думаю про твою вроду.

Дані посміхнулася. Її тішили барвисті та пристрасні зізнання Заро, але його поведінка розбігалася зі словами. Сер Джора, коли допомагав їй сісти в паланкін, очей не міг відвести від її оголеного перса, а Заро не зволив і глянути, навіть тут, в обмеженому просторі паланкіна. Навколо купецького короля вона бачила здебільшого вродливих хлопчиків, що літали палацом у тоненьких шовках.

— Солодка в тебе мова, Заро, та в твоїх словах мені вчувається чергове «ні».

— Залізний трон, про який ти торочиш, здається, жахливо холодний і твердий. Не можу навіть уявити, щоб зазублені гостряки врізалися в твою ніжну шкіру,— озвався Заро; коштовні камінці у нього в носі робили з нього якогось дивного блискучого птаха. Його довгі витончені пальці тріпнули, відмахуючись від Дані.— Нехай наш край стане твоїм королівством, о найдосконаліша з королев, і я стану твоїм королем. Якщо схочеш, я подарую тобі золотий трон. А коли тобі набридне Карт, можемо помандрувати ген за Ї-Ті в пошуках мрійного міста поетів і напитися меду мудрості з черепа мерця.

— Я маю намір помандрувати у Вестерос і там напитися меду мсти з черепа Узурпатора,— вона почухала Рейгала під оком, і на мить його нефритово-зелені крила розгорнулися, й у паланкіні війнув вітерець.

По щоці Заро Зоана Даксоса скотилася одна ідеальна сльоза.

— І ніщо не відверне тебе від цього божевілля?

— Ніщо,— сказала Дані упевнено, хоча насправді такої певності не мала.— Якби кожен з Тринадцятьох позичив мені по десять кораблів...

— Ти б отримала сто тридцять кораблів без команди, яка виведе їх у море. Твоя праведна мета нічого не важить для простолюду Карта. Яке діло моїм морякам до того, хто сидить на престолі королівства на краю світу?

— Я їм заплачу.

— Якою монетою, золота зоре мого небокраю?

— Тою, що її приносять пілігрими.

— Може бути,— погодився Заро,— але коштуватиме це недешево. Тобі доведеться заплатити їм більше, ніж плачу я, а весь Карт потішається з моєї згубної щедрості.

— Якщо Тринадцятеро не хочуть мені допомагати, може, мені варто звернутися до Турмалінового братства чи Гільдії присмачників?

Заро мляво знизав плечима.

— Від них не дочекаєшся нічого, крім лестощів і лжі. Присмачники — ошуканці та хвальки, а у братстві повно піратів.

— То доведеться звернутися до Піята Прі й піти до ворожбитів.

Купецький король рвучко випростався.

— У Піята Прі сині губи, а правду кажуть, що з синіх губ злітають тільки брехні. Дослухайся до того, хто любить тебе, він мудро каже. Ворожбити — лихі створіння, що з праху їдять і з тіні п’ють. Вони тобі нічого не запропонують. Бо в них нічого немає.

— Я б не шукала чаклунської помочі, якби мій друг Заро Зоан Даксос дав мені те, що я прошу.

— Ти отримала моє серце й селитьбу — вони щось для тебе важать? Ти отримала парфуми й помаранчі, мавпочок-стрибунців і змій-плювачів, сувої з загубленої Валірії, голову боввана й ногу дракона. Ти отримала цей паланкін з чорного дерева й золота, а ще пару волів до нього — одного білого, як слонова кістка, а другого чорного, як гагат, і з інкрустованими коштовним камінням рогами.

— Так,— мовила Дані.— Але хотіла я кораблі й кольчужників.

— Хіба не дав я тобі військо, о найсолодша з жінок? Тисячу лицарів у блискучих обладунках.

Обладунки були срібні й золоті, а лицарі — з нефриту, берилу, оніксу й турмаліну, з бурштину, опалу й аметисту, і всі завбільшки з мізинчик.

— Тисячу прегарних лицарів,— сказала вона,— от тільки ворогів такими не злякаєш. А воли не можуть перенести мене через море, я... А чого ми зупиняємося?

Рух волів помітно вповільнився.

— Халесі,— гукнув Аґо крізь запнуті завіски, в той час як паланкін різко став. Дані зіперлася на лікоть, щоб визирнути у вікно. Вони саме опинилися на околицях базару, а дорогу їм загородила людська стіна.

— На що це вони дивляться?

— На вогнечарника, халесі,— повернувся до неї Джого.

— І я хочу поглянути.

— То погляньте,— дотрак простягнув їй руку. Щойно Дані вхопилася за неї, він усадовив її перед собою на сідло, звідки вона могла все-все роздивитися понад головами натовпу. Вогнечарник вичаклував у повітрі драбину — жовтогарячу драбину з кипучого й тріскучого полум’я, що тягнулася з підлоги до високої ґратчастої стелі базару.

Глядачі, зауважила Дані, переважно були немісцеві: вона бачила матросів торгових галер, купців з каравану, запорошених подорожніх з червоної пустелі, мандрівних вояків, ремісників, работоргівців. Обхопивши її рукою за пояс, Джого нахилився ближче.

— Молочні його уникають. Халесі, бачиш дівчину в повстяному капелюшку? Отам, позаду череватого жерця. Вона...

— ...гаманниця,— закінчила за нього Дані. Вона не якась там зніжена пані, сліпа до таких речей. На вулицях вільних міст вона бачила чимало злодіїв за ті роки, що вони з братом тікали від Узурпаторових найманих ножів.

Вогнечарник широкими жестами підбивав полум’я вище й вище. Глядачі закидали голови, а в юрмищі в цей час снували гаманники, ховаючи в долонях леза. Однією рукою вони тицяли вгору разом з усіма, а другою звільняли заможних від грошенят.

Коли вогненна драбина виросла вже на сорок футів, вогнечарник застрибнув на неї і почав дертися нагору, перебираючи руками спритно, як мавпа. Кожен щабель, якого він торкався, танув позаду нього, лишаючи хіба цівку сріблястого диму. Коли він виліз нагору, драбина зникла — і він разом з нею.

— Гарний фокус,— у захваті зронив Джого.

— Це не фокус,— сказала якась жінка загальною мовою.

Дані не зауважила в юрмі Квейт, аж ось жінка стоїть просто перед нею, і очі її волого зблискують за непроникною червоною лакованою маскою.

— Що ви маєте на увазі, міледі?

— Півроку тому цей чолов’яга заледве міг видобути вогонь з драконового скла. Трохи знався на поросі й дикополум’ї — цілком досить, щоб заворожити публіку, поки працювали його злодії. Він ходив босий по розпеченому вугіллю й малював у повітрі квітучі вогненні ружі, та він і не сподівався, що колись гулятиме вогненною драбиною, як пересічний рибалка і думки не має піймати в сіті кракена.

Дані схвильовано подивилася туди, де колись була драбина. Від неї не лишилося вже й диму, юрма розходилася — всі подались у своїх справах. За мить чимало з них збагнуть, що в гаманах у них — ані монетки.

— А тепер?

— А тепер його сила росте, халесі. І причина у вас.

— У мені? — вона розсміялася.— Хіба таке може бути?

Підступивши ближче, жінка поклала два пальці Дані на зап’ясток.

— Ви — матір драконів, так?

— Так, і темному поріддю чіпати її не дозволено! — Джого руків’ям батога скинув жінчині пальці.

Квейт на крок відступила.

— Вам треба чимшвидше їхати з цього міста, Данерис Таргарієн, бо в іншому разі вам не вдасться з нього виїхати вже ніколи.

В тому місці, де Квейт поклала пальці, зап’ясток Дані ще сіпався.

— І куди б ви радили мені їхати? — спитала вона.

— Щоб дістатися півночі, маєте прямувати на південь. Щоб дістатися заходу, маєте прямувати на схід. Щоб рухатися вперед, маєте повернутися назад, а щоб торкнутися світла — пройти попід тінню.

«Ашай,— подумала Дані,— вона радить мені помандрувати в Ашай».

— А в Ашаї мені дадуть військо? — поцікавилася вона.— Дадуть мені золото в Ашаї? І кораблі? Що такого є в Ашаї, чого нема в Карті?

— Істина,— сказала жінка в масці. Й, уклонившись, вона знов розчинилась у натовпі.

Рахаро зневажливо пирхнув у свої чорні обвислі вуса.

— Халесі, ліпше людині скорпіонів ковтати, ніж вірити темному поріддю, що боїться підставити обличчя під сонячні промені. Всі це знають.

— Всі це знають,— погодився Аґо.

Заро Зоан Даксос спостерігав за розмовою зі своїх подушок. Коли Дані сіла поряд з ним у паланкіні, він мовив:

— Твої дикуни мудріші, ніж здогадуються. Ті істини, які приховують ашайці, навряд чи когось порадують.

А тоді він вручив їй ще один кубок вина й усю дорогу додому говорив про кохання, жадання й інші дурниці.

У тиші своїх покоїв Дані скинула вишукане вбрання й одягнула просторий халат з лілового шовку. Дракони зголодніли, тож вона покраяла змію і підсмажила над жаровнею. «Вони ростуть,— збагнула вона, спостерігаючи, як вони тузяться й товчуться через підгоріле м’ясо.— Вони вже, певно, важать удвічі більше, ніж у Ваїс-Толоро». Та все одно минуть ще роки й роки, поки вони доростуть до того, щоб узяти участь у війні. «І ще їх треба добре вивчити, бо спалять мені все королівство». Попри свою Таргарієнську кров, Дані гадки не мала, як дресирують драконів.

Коли сонце покотилося вниз, до неї прийшов сер Джора.

— Чистородні вам відмовили?

— Як ви й казали. Ходіть до мене, сідайте, дайте мені пораду,— Дані потягнула його на подушки біля себе, і Джикі принесла їм миску маслин і замоченої у вині цибулі.

— У місті вам не отримати допомоги, халесі,— сер Джора затиснув цибулину великим і вказівним пальцями.— Щодня я тільки більше в цьому переконуюся. Чистородні не бачать далі мурів міста, а Заро...

— Він знову кликав мене заміж.

— Зрозуміло, і я знаю чому,— лицар нахмурився, і його чорні кущисті брови зійшлися над глибоко посадженими очима.

— Він про мене мріє день і ніч,— засміялася вона.

— Даруйте, моя королево, та мріє він про ваших драконів.

— Заро запевняє, що у Карті чоловік і жінка по весіллі зберігають кожен за собою право на свою власність. А дракони мої,— всміхнулася вона, в той час як Дрогон, підстрибом і підлітом перетнувши мармурову підлогу, видряпався на подушку поряд з нею.

— Загалом так і є, от тільки він забув дещо принагідно згадати. У картян химериста шлюбна церемонія, королево. В день весілля наречена може попросити в чоловіка дарунок на знак кохання. Хай що вона попросить з його статків, усе отримає. І він може попросити в неї те саме. Одну-єдину річ, та хай що це буде, відмовити йому не можна.

— Одну-єдину річ,— луною повторила Дані,— а відмовити не можна?

— З одним-єдиним драконом Заро Зоан Даксос отримає владу в місті, а от один-єдиний корабель просуне нашу справу хіба на крок.

Кусаючи цибулинку, Дані міркувала над віроломством чоловіків.

— З Палацу тисячі тронів ми верталися через базар,— сказала вона серу Джорі.— І там була Квейт.

Вона розповіла йому про вогнечарника і вогненну драбину й переказала слова, які почула від жінки в червоній масці.

— Якщо по правді, я б залюбки поїхав з цього міста,— мовив лицар, коли вона договорила.— Але не в Ашай.

— Тоді куди?

— На схід.

— Я вже й так за півсвіту від свого королівства. А якщо поїду ще далі на схід, можу вже ніколи не знайти дороги додому, у Вестерос.

— На захід підеш — життям ризикуєш.

— У вільних містах у дому Таргарієнів лишилися друзі,— нагадала вона йому.— Щиріші друзі, ніж Заро або чистородні.

— Ти не про Іліріо Мопатиса, цікаво? За добру ціну Іліріо продасть тебе швидше, ніж рабиню.

— Ми з братом гостювали з півроку в особняку Іліріо. Якби хотів нас продати, міг би давно це зробити.

— А він тебе і продав,— сказав сер Джора.— Халу Дрого.

Дані спалахнула. Він мав рацію, але їй не сподобалося таке різке формулювання.

— Іліріо оберігав нас від Узурпаторові ножів, а ще вірив у братову справу.

— Іліріо не вірить у жодні справи, окрім своїх. Ненажери зазвичай захланні, а магістри — нещирі. Іліріо Мопатис належить до обох категорій. Що ти взагалі знаєш про нього?

— Я знаю, що це він подарував мені драконові яйця.

Він пирхнув.

— Якби він тільки знав, що з них може хтось вилупитися, він би сам їх висиджував.

Вона не змогла стримати усмішки.

— О, в цьому я сумнівів не маю, сер. Я знаю Іліріо краще, ніж ви гадаєте. Коли я виїхала з його особняка, щоб одружитися з моїм сонцем-і-місяцем, я була дитиною, але ж не глухою й не сліпою. А зараз я вже не дитина.

— Навіть якщо Іліріо тобі друг, як ти думаєш,— уперто мовив лицар,— він не такий впливовий і не зможе самотужки піднести тебе на престол, як не зміг твого брата.

— Він багатий,— сказала вона.— Не такий багатий, мабуть, як Заро, але в нього вистане грошей найняти для мене і кораблі, і вояків.

— З перекупних мечів може бути користь,— визнав сер Джора,— але з покидьками з вільних міст тобі батьків престол не відвоювати. Ніщо не об’єднає розвалене королівство швидше, ніж військове вторгнення на його терени.

— Я — законна королева,— запротестувала Дані.

— Ти — чужинка, яка збирається висадитися до них на берег з армією беззаконників, які навіть загальної мови не знають. Лорди Вестеросу не знають тебе, у них є всі підстави боятися тебе й не довіряти. Перш ніж плисти туди з військом, слід перетягнути їх на свій бік. Принаймні кількох.

— І як мені це зробити, якщо на вашу пораду я вирушу на схід?

Він з’їв маслину й виплюнув кісточку собі в долоню.

— Не знаю, ваша світлосте,— визнав він,— та я добре знаю: що довше ви сидите на одному місці, то легше вашим ворогам розшукати вас. Ім’я «Таргарієн» і досі їх лякає, і то так лякає, що до вас підіслали вбивцю, дізнавшись, що ви в тяжі. А як вони вчинять, коли почують про ваших драконів?

Дрогон згорнувся клубочком під її рукою — гарячий як камінь, що цілісінький день пролежав під палючим сонцем. Рейгал з Вісеріоном чубилися за шматочок м’яса, ляскаючи один одного крилами й пускаючи дим з ніздрів. «Мої люті діточки,— подумала Дані.— Нікому не дам їх скривдити».

— Комета привела мене в Карт не без причини. Тут я сподівалася зібрати військо, але, схоже, цього не станеться. І що лишається, питаю я себе?

«Мені лячно,— зненацька збагнула вона,— але я мушу бути відважною».

— Завтра ви підете до Піята Прі.

Загрузка...