Частина ІІІ

Храм Жаху

1

Я, не поспішаючи, йшов уздовж довгих книжкових стелажів. В одній руці тримав фоліант про німецькі замки, шукаючи місце, звідки взяв його. Іншою рукою обережно проводив по твердих книжкових обкладинках. Доторк до кожної книги давав неповторне відчуття наближення до безмежних знань, зібраних за пожовклими шкіряними й картонними брамами.

У книгозбірні було тихо і прохолодно. Десь за лабіринтами стелажів чулися тихі кроки інших щасливців, допущених до святая святих відділу рідкісних видань університетської бібліотеки.

Так я міг ходити годинами, — назви книг і імена авторів породжували безліч асоціацій і думок, достатніх для довгих роздумів. Лише іноді я не витримував і витягував якийсь старий том, і тоді надовго застигав, гортаючи зліплені сторінки. Люди, зображені на гравюрах, ідеї і відкриття захоплювали розум, і тоді починав відчувати, як розчиняєшся в подіях і буревіях давно минулих століть і далеких країн. Але знання завжди викликало відчай — ніколи не можливо знати все, що відбувалося колись, ніколи не можна знати, що буде відбуватися далі і, навіть те, що відбувається зараз, і тоді мені здавалося, що книги і знання це — самоомана — гонитва за вирієм, марне сподівання зберегти вічність, заховавшись за чорними рядками літер і малюнків. Пройде трохи часу, навічно спочинуть герої трагедій, світових війн і політичних катастроф, і що залишиться для нас? Залежно від багатомовності хроністів, прикрашена й цікава історія. Чим вона є — навряд чи вчителькою життя, скоріше захоплюючим чтивом до чашки кави.

Я з сумом подумав, що й ми, покоління, яке вмирало чотири роки за дивну країну, якої так і не стало, нічого не залишимо після себе, окрім сотень томів, які навряд чи чомусь навчать наступних у безмежній черзі будівничих міфічної держави. Як би не було, здавалося, що ми вже пройшли свій відтинок. І це було найгірше.

Узагалі, і я, і мовчазний полковник, іронічний Кожух, самовпевнений Бойчук і мудрий отець Василь — усі ми женемося за нашим часом, який минув восени 1920 року.

Але чому саме ми зіткнулися з загадкою, яка знаходилася так далеко за межею всіх людських уявлень про здоровий глузд і реальність?

Нарешті я розшукав місце для книги й акуратно вставив на місце путівник. Це повернуло мої думки до останніх подій.

Ми повернулися з Німеччини без особливих перешкод і відразу знайшли повідомлення про від’їзд Бойчука й панотця до Австрії. Довелось і нам відправитися туди. Наша машина прийшла першою, ми забрали Наталю, Бойчука, панотця і швидко покинули санаторій. Коли їхали нічною дорогою, повз нас промчалася велика машина з критим верхом. Бойчук довгим поглядом провів зникаючий блиск фар, але нічого не сказав.

Ми вирішили не ризикувати й не затримуватися довго в Подебрадах. Наталю тимчасово влаштували на квартирі Івана Донця, який разом з дружиною в цей час працював далеко за містом на орендованій землі. Кожух відправився на ферму до Марти владнати відомі тільки йому проблеми, ми з полковником розбирали записи професора Курца, отримані в Темпельгофі, Бойчук безуспішно намагався злагодити політичні суперечки, які спалахнули в середовищі місцевого відділення Організації, а отець Василь попрохав дати йому час на піст, молитви й роздуми після «відпочинку» в санаторії. Так чи інакше, але ми готувалися до наступного кроку нашої місії.

Я повернувся й пішов до виходу. Спускаючись зі сходин бібліотеки, я зненацька відчув чийсь гострий погляд. Трохи сповільнив кроки, потім, немов випадково, обернувся. У м’яких променях серпневого сонця переді мною мирно височів стародавній будинок бібліотеки, позаду неспішно спускалися декілька заклопотаних студентів.

Я вийшов на вулицю, завернув за ріг і мене знову охопило пронизливе відчуття недоброго погляду. Біля години я блукав по місту, намагаючись відчепитися від можливих таємничих спостерігачів. Іноді здавалося, що все спокійно й переслідування просто мариться, але згодом знову накочувалося гостре почуття незбагненної тривоги. Декілька разів пробував несподівано озирнутися, зупинявся біля дзеркальних вітрин магазинів — нікого підозрілого позаду не було.

Місто я знав непогано — деякий час підробляв водієм таксі. Нарешті вибрався на Жижкову алею. Насолоджуючись останніми тижнями літа, міщани чинно проходжали поміж старими деревами під музику військового духового оркестру і світ, здавалося, назавжди забув свої біди й війни.

Один я був далекий від цього непорушного спокою. Здавалося, що навкруги мене невпинно звужується коло невидимих переслідувачів.

Раптом у глибині алеї почулися веселі вигуки — назустріч мені йшов натовп збуджених, розчервонілих чоловіків. Я впізнав їх — це були студенти й викладачі нашої Академії. Попереду широко, як на полковому плацу, крокував колишній отаман полтавських повстанців, а нині доцент кафедри математики Гоголь. Під пахвою він тримав футбольний м’яч.

— Агов, Андрію, ходімо з нами — нарешті ми агрономічний факультет погромили!

Я потиснув його вузьку, але сильну долоню.

— Вітаю вас, доценте, мабуть, вам допомогла відсутність голкіпера Кожуха.

Гоголь недбало махнув рукою.

— Ну то й що… Тільки й того, що швидко рухається. Утім, сьогодні вони нас пригощають, так що давай, історику, з нами!

Я, не без певного полегшення, втиснувся серед давніх знайомих і рушив алеєю, слухаючи жартівну суперечку футболістів. Ми вибралися з алеї й пішли вузькою кам’яною вуличкою, що вела до кав’ярні Длугоша.

Дочекавшись слушного моменту, вскочив у відкриті двері високого житлового будинку й застиг, причаївшись у коридорі. Хвилин через десять вирішив вийти на вулицю. Небезпеки вже не відчував, і мені стало смішно — тікати через півміста, перелякавшись невідомо чого.

Сонце вже зайшло, і я, у присмерку, відправився додому. Крокуючи тихими вулицями, думав про темний вир, який поступово втягував мене. Раз зіткнувшись із Жахом, неможливо було відступати — нейтралітету все одно не вийшло.

* * *

Наталя… Я різко зупинився. Товстуватий поліціянт з підозрою втупився в мене. Я повернувся і, намагаючись зберегти спокій, відправився до Наталі. Чим далі я йшов, тим більше відчував страх за неї. Коли до її будинку залишилося два квартали, я не витримав і побіг.

Захеканий, зупинився біля паркана. У віконці кімнати, де жила Наталка на другому поверсі, слабко блимало світло. Я постояв ще трохи, вагаючись, потім згадав санаторій в Австрії й рішуче зайшов до будинку. У холі світилось світло, але покоївки, яка завжди там сиділа, чомусь не було. Я на мить застиг, прислуховуючись до звичних звуків житлового будинку. З одної кімнати лунали звуки гучної розмови, десь співали. Я повільно почав підніматися по сходинах, уважно роздивляючись навкруги.

На другому поверсі світла не було. Я озирнувся навкруги й повільно пішов далі. Раптом здалося, що будинок, незважаючи на різноманітні звуки, порожній. Мене пересмикнуло. У темряві пішов далі, тримаючись біля стіни. Дерев’яні сходини тихо рипіли. Ось і кімната Наталі. Я натиснув на ручку. Двері були зачинені. Я прислухався. Обережно постукав.

— Пані Наталко!

Секунди, здавалося, тягнулися вічність. Мені стало ніяково. Потурбувати дівчину через свої дурні страхи! За дверима почулися м’які жіночі кроки. Я ще раз покликав.

— Пані Наталко, це я, Андрій Балковий!

Двері відчинилися. На порозі стояла Наталка. Її перелякані очі з помітним полегшенням дивилися на мене. Я забубонів якісь незв’язні вибачення й зібрався вже вертатися, як вона обережно взяла мене за руку. У неї на очах я побачив сльози.

— Зайдіть, будь ласка, мені дуже страшно.

2

Здавалося, Наталя боялася торкнутися до речей, які були в кімнаті. Тільки над її ліжком я побачив ікону з Юрієм — змієборцем, прикрашену рушником. В усьому іншому в кімнаті зберігався звичний для господаря лад.

Наталя стримано сіла навпроти. Здавалася збентеженою. Я знову спробував виправдати своє вторгнення:

— Вибачте, будь ласка, мені раптом стало страшно за вас.

Голос її прозвучав неприродно спокійно:

— Ми не зможемо втекти від них. Я дуже боюся.

Пекучий жаль за спотворену долю цієї дівчини поступово наростав у моїх грудях. Я встав і пройшовся по кімнаті. Туга тяжко пригнічувала серце. Я не міг бачити благальний погляд нещасної дівчини.

Хто, хто знівечив наш світ? Чий диявольський задум зміг створити силу, яка перемогла нас? Який несамовитий молох скалічив наші життя й душі, викинув з нашої землі, переробивши її на полігон для своїх чергових експериментів, а наш народ на допоміжний матеріал, приречений на поступову загибель? Хто?!!

У відповідь, як останній порятунок, з глибини душі почала підніматися свинцева злива ненависті. Гнів вибухнув у мені. І від цього мій страх і безсила туга щезли. Нечувана міць жорсткою хвилею прийшла їм на зміну.

Я рвучко обернувся. Наталка стояла навпроти. Вона дивилася просто мені в очі і в її погляді була надія. Вона повільно наблизилася й поклала руки мені на плечі. Уперше я побачив її ясну посмішку. Вона закинула голову назад і прошепотіла:

— Андрію, Анджею, Андрію. Ти врятуєш мене? — її голос запитував і стверджував одночас.

Я притягнув її до себе й поцілував…

* * *

…Недобудовані зводи підіймалися над моєю головою й губилися десь у чорній темряві. Я ніколи не міг уявити собі, щоб безодня могла бути зверху, але тепер вона нависала над нами, зі своєю безмежною ненавистю і своїм безмежним Жахом.

Біля мене йшов Порецький, його рішуче обличчя було бліде й напружене. Два козаки позаду стискали крейдяними пальцями двоствольні рушниці. З кожним кроком простір навколо розширювався — і луна глухо відбивала наші кроки. Ми ледве бачили один одного — густий вологий туман огортав усе навколо. Десь чулося хлюпання тяжких крапель, — неясні зловісні звуки тиснули на серце недобрими передчуттями. Я йшов дуже повільно, крок за кроком, тримаючи мисливську рушницю перед собою. Щось тепле й вологе капнуло мені на шию, я механічно провів рукою й підніс долоню до очей — на ній темніла темна пляма трохи загустілої крові. Я підняв очі — зверху зловісно клубився туман.

Прояснилося, і я побачив смутні обриси людини, яка сиділа в зручному кріслі перед нами. Ми зупинилися.

Здавалося, що чоловік слухає нечутну для нас музику. Потім він неспішно повернувся. Це був інженер Гопнер. Він хитрувато посміхався, м’яко потираючи руки.

— Де Наталка? — люто прохрипів Порецький.

— Їй добре. Можливо, ми повернемо її вам після порозуміння з паном Анджеєм.

Я відчув, як гаряча хвиля ненависті накочується на мене. Не тямлячи себе від гніву, підскочив до нього.

— Що за підлість! Собака!

Інженер голосно засміявся.

— От же ця шляхта! Мабуть, сумно стане на світі без ваших блазенських витівок з так званою честю й гідністю. Але світ потребує кардинального оздоровлення.

Обличчя Гопнера відразу стало замисленим. Він продовжив, говорячи скоріше до самого себе:

— І ви будете зайвими з цими застарілими уявлення— ми, — він клацнув пальцями, немовби підшукуючи влучний вислів. — О! Паразитуючий клас! І ці козаки — реакційна архаїка. Але все незабаром тут стане іншим. Ідеальним суспільством. Узагалі, нам і рукопис не потрібен. Ну, хто повірить у містику з таємними силами і Храмами Жаху, коли всі передові люди сприймають світ через прогресивні теорії одного з наших будівничих, у якій усе так просто і зрозуміло пояснюється економічним розвитком і класовою боротьбою. Небезпека в іншому. У вашому впертому народі. Мабуть, буде тяжко долучити його до світового поступу, але без витривалих і слухняних рабів, без необмежених ресурсів ми не зможемо реалізувати наші довгострокові вклади. Пам’ятаю, як ледь не пропала наша праця при цьому навіженому Хмельницькому. Прийшлося ділитися з поляками й Москвою. Але все буде по—іншому, усе буде наше. Усе готове.

Я перебив його промову.

— Ким ти є насправді? Гопнер немовби згадав про нас.

— Ти хочеш знати, хто ми такі? Та ти не знаєш, ким ти є сам!

Порецький багатозначно клацнув курком.

— Або ти віддаєш нам дівчину, або… — і він націлив рушницю прямо в груди інженера. Раптом ми почули зойк, сповнений відчаю. Кричала Наталка. Обличчя старого стало попелястим, я зрозумів, що він зараз вистрілить, і крикнув:

— Не треба!

Мій вигук заглушив гуркіт пострілу. З двох стволів вирвався білий дим і яскраве полум’я, крізь них я смутно побачив, як Гопнера підкинуло, і він гепнувся назад у крісло. Я кинувся до нього — і відсахнувся. Тепер на Гопнерові замість франтуватого смугастого костюма з метеликом була шкірянка, перетягнута блискучою портупеєю з дивним червоним знаком на грудях. На ногах були галіфе кольору хакі й чоботи, а на голові чудернацький гостроверхий ковпак з червоною пентаграмою. Незважаючи на широкі рвані рани від картечі, з яких густо сочилася кров, він підхопився й загорлав дивні слова, дивлячись кудись поверх наших голів.

— Товариші, ворогам не здолати наші залізні ряди! Могутньою рукою ми задавимо хижу гідру контрреволюції! Зміцнимо пролетарські лави!

Гримнув другий постріл — на цей раз не витримали нерви в одного з козаків — перевтілений Гопнер знову відлетів назад. Коли пороховий дим розсіявся, він знов стояв перед нами — груди його, здавалося, були пробиті картеччю наскрізь, і тому звуки голосу змішувалися з хрипом, свистом і булькотінням. На цей раз на ньому був зелений френч. Інженер надривно кричав:

— Тепер ми добре бачимо, як український буржуазний націоналізм остаточно показав своє звіряче обличчя, але партія зможе дати гідну відсіч цим жалюгідним покидькам, які не мають нічого спільного з українським народом, відданим справі служіння справі інтернаціоналізму…

Огидно було дивитися на цю примарну постать, яка перевтілювалася на очах, заступаючи нам шлях. Я вдарив його прикладом, і він покотився кудись у туман, але і звідти долітало глухе нерозбірливе буботіння. Я зміг розібрати: «Дорогі друзі, святкуючи річницю довгоочікуваної незалежності України…» Але часу прислухатися до цього марення не було — ми побігли туди, звідки долетів крик Наталки.

Туман роз’їдав очі й забивав легені. Я бачив лише непевні силуети своїх супутників. Наталка вибігла нам назустріч — її біла сорочка немов зіткалася в повітрі прямо перед нами. Побачивши нас, вона різко зупинилася… і побігла назад.

Я швидко наздогнав її і обхопив руками, але вона, дивлячись божевільними очима, закляклими від жаху, несамовито забилася в моїх обіймах. Старий і я намагалися її заспокоїти, але вона не чула й не бачила нас. Несподівано Наталка перестала пручатися й обвисла в мене на руках. Я загорнув її в свою легку куртку і, підхопивши на руки, пішов назад.

Я брів навмання. Здавалося, що ми заблукали — жодна прикмета не підказувала нам шлях до виходу. Попереду щось зарухалося.

Придивився до темряви, і моє волосся стало сторч. З обох боків повз нас понуро й мовчки брели людські постаті. Їх було дуже багато, і з кожним кроком ставало все більше. Мені здалося, що я опинився в самому пеклі, але ці люди ніяк не нагадували дантівських грішників. Більшість з них була одягнута в прості селянські свитки й сіряки, але серед них чимало мали на собі добрі міські костюми або військові строї, багато зразків одягу були мені незнайомими. Люди брели цілими родинами — жінки тримали за руки дітей, інші несли на руках немовлят. Діти дивилися поперед себе великими дорослими очима, і це було найжахливішим. Здавалося, цілий народ, покірний і приречений, брів на заклання.

Тяжко дихаючи, я озирнувся на Порецького. З його очей котилися сльози — мені здалося, що він розуміє й відчуває моторошний зміст того, що бачить.

Людський потік загубився в тумані. Здалося, що попереду засяяло світло, і ми прискорили ходу. Але це не був вихід. Перед нами знов стояв інженер. Його оточувало світло, зловісне мертвенне світло, яке робило всіх однаковими.

Гопнер сміявся. Він задирав голову і сміявся, і сміх його був веселим, життєрадісним і запалюючим.

— Ви хотіли мене вбити! Але ж мене ще немає! Інженер сміявся й поступово збільшувався в нас на очах. Через мить десь зверху до нас долітав його регіт і громовий голос.

— І дам вам врожай, який ви не сіяли, і будівлі, які не будували, і народи, які будуть служити вам…

Невдовзі тільки далеке відлуння доносилося до нас. Один з козаків крикнув. Я побачив, як висохла рука з гачкуватими пальцями вихопилась із туману і вчепилася йому в плече. Козак вистрілив з рушниці в туман, і звідти долетіло хрипіння пораненого звіра. Якісь тіні з харчанням виринули з темряви.

— Рятуй Наталку! — страшно крикнув Порецький і випалив у них. Козак підхопив мою гвинтівку.

— Тікайте, пане, а ми з ними поговоримо.

Притискуючи до себе Наталку, я побіг. Позаду бухали постріли, крики й ревіння жахливих, створених пекельною силою істот.

Нарешті перед собою побачив прямокутний отвір, через який ми ввечері пробралися в це кляте місце. Крок, ще один крок. Гостре почуття небезпеки примусило мене озирнутися. Нас швидко наздоганяло химерне створіння із сліпучими від тваринної люті очима. Я відразу згадав казки про песиголовців. Воно неслося на півзігнутих ногах, і в цих рухах було моторошне поєднання мавпячих і людських рис. З пащі на всі боки бризкала слина і кров.

Я обережно поклав Наталену й пішов назустріч чудовиську. Вихопив з чохла мисливський ніж і прийняв стійку, яку бачив на малюнках про полювання на ведмедів. Тепер я нічого не боявся.

З ревінням песиголовець стрибнув на мене. Я відскочив, пропускаючи його повз себе, але трохи не розрахував — гострі, мов леза, пазурі вогнем пройшлися по ребрах. Поки він повертався, я встиг підскочити і з усієї сили всадив довгий ніж прямо в груди. Створіння відразу скрутилося на підлозі. Тільки після цього я відчув паралізуючий переляк. Якби не думка про Наталену, я так би й застиг на ватяних ногах у очікуванні смерті. Зціпивши зуби, я підбіг до дівчини, підняв її кинувся до виходу.

…Холодне гілля вдарило мені в обличчя, коли ми вихопилися з чорного отвору. Далеким відлунням гупав у скронях останній вигук старого Порецького — «Рятуй Наталку!» Розпанахані м’язи на ребрах нестерпно боліли. Я біг, щосили притискуючи легке тіло дівчини до себе. Десь попереду була галявина біля шляху, де стояв з кіньми ще один козак Порецького — Остап. Ноги ковзали по слизькій землі. Позаду, з тяжким хрипом і тріском, наближалася гонитва. Я оступився і впав на коліна, ледве втримавши непритомну дівчину. Цей ліс допомагав їм. Ногу проштрикнув раптовий і гострий біль. Вигук болю вихопився з моєї горлянки. Уже не знаючи за допомогою яких сил, я підвівся й побіг далі, відчуваючи, що зараз мої легені розірвуться від нелюдської напруги. Довге виття сталевою ниткою врізалося в мозок, паралізуючи волю. З останніх сил я видерся на галявину. У місячному сяйві блимнули вирячені від божевільного переляку очі Остапа, який майже висів, вчепившись у повіддя двох оскаженілих коней.

— Пане, інші коні втекли! — закричав він. Ледь переступаючи ногами, я добрів до нього.

— Гони зараз на станцію, — мої слова вилітали з рота разом з кров’ю, — усі гроші в тебе, довезеш панну… у Київ, ти знаєш, до гімназії… сюди більше не вертайся.

Остап скочив на коня. Я обняв Наталену. Очі її були заплющені. Я знав, що бачу мою кохану в останній раз.

Остап підхопив її, і його кінь прожогом вилетів на шлях.

Стогнучи від пекучого болю, я ледь забрався на коня. Відчувши мою слабкість, він відразу піднявся дибки. Я ледь втримався, вчепившись у гриву. Низький чорний клубок з риком вилетів на галявину. Мій кінь рвонув уперед. Холодний вітер батогом хлистонув у обличчя. Тепер я був впевнений, що гонитва попрямує за мною.

Мені здалося, що довгий шлях до палацу мій кінь подолав одним стрибком. Я зіскочив з нього й він, гублячи білі шматки піни, полетів далі.

Палац умирав.

Я зачинив вхідні двері, доплентався до зали, запалив лампу. Декілька слів у щоденник. Віднайдена ще в дитинстві схованка в каміні. Поклавши туди щоденник, я розпалив дрова.

Вхідні двері тріснули, випинаючись від тяжкого удару.

Я не достануся їм. Двері ось — ось упадуть під тиском. Звичний світ різко звузився, окреслений світлом від камінного вогню. Далі — темрява, яка зараз увірветься й сюди.

Старовинний батьків пістоль, тепло від каміна приємно зігріває понівечену спину. Я підношу ствол до обличчя, палець повільно лягає на гачок. Усе…

Я підхопився. За вікном ударив грім. На вулиці суцільною стіною стояла злива. Ошелешено кліпаючи очима, я декілька хвилин крутив головою. Поступово до мене стало доходити, що я знаходжуся в маленькій кімнаті — злиденному житлі українських вигнанців. Наталка спала біля мене і її руки міцно тримали мене за лікоть. Серце надсадно калатало мені у грудях, тіло було вкрите холодним потом. Я полегшено позіхнув, зрозумівши, що це сон; ліг на спину й довго дивився у стелю, згадуючи всі деталі свого марення. Неясне відчуття примусило мене підвестися й підійти до дзеркала. Я здер з себе сорочку і при світлі сіріючого ранку, несподівано, побачив у себе на ребрах декілька загоєних багрових шрамів.

3

За вікном маленької поліської хати лютував давно небачений для кінця літа в цих місцях буревій. Іноді здавалося, що вітер ось — ось зірве стріху, і на голови сидячих навколо столу людей впадуть тяжкі струмки дощу. У хаті було темно й тільки слабкий вогник каганця ледь освітлював полковника, Кожуха, Бойчука та отця Василя. Перед ними лежала, вивчена мною вже напам’ять, подерта місцева мапа. Говорив полковник, водячи по ній пальцем:

— Користуючись даними щоденника й розповіддю Андрія, ми прийшли до висновку, що Храм Жаху знаходиться саме тут, на кордоні між східною та південною Волинню. Ця зона під час делімітації кордону на переговорах між совєтами та поляками в Ризі чомусь була визначена як нейтральна і простягається на декілька квадратних кілометрів. Уночі ми спробуємо перейти польський кордон і пробратися до цього диявольського Храму.

На деякий час запанувала мовчанка. Кожух задумливо подивився кудись у віконце й запитав, немовби сам себе:

— І що ми там будемо робити?

— Молитись, — похмуро відповів Бойчук.

Щоб припинити суперечку, я вирішив втрутитися в хід нашої наради.

— Панове, дозвольте мені висловити свої міркування відносно деяких обставин нашої подорожі. Після того, як ми ознайомилися з щоденником і вирішили розплутати цю справу до кінця, залишилося два незрозумілих натяки — про «велике жертвоприношення» і якусь фатальну дату 1 вересня 1926 року…

— …яка починається через чотири дні, — уточнив панотець.

— Так. Що стосується цієї дати, то тут я бачу певну закономірність. Чомусь в усіх народів світу певне поєднання шісток вважалося за фатальну цифру, найбільш розповсюдженим є апокаліпсичне попередження про «число звіра», три шістки. Можливо це пов’язане з певними закономірностями в періодизації нещасть і катастроф, які звалювалися на народи і країни. Далеко не будемо ходити. Від поразки під Берестечком до смерті гетьмана Хмельницького пройшло шість років, від першого зруйнування Запорізької Січі в 1709 році до другого зруйнування в 1775 році пройшло шістдесят шість років. Згадаймо недалеке минуле — шість років від початку Першої світової війни до остаточної окупації України в 1920 році.

— Слідуючи за вашою логікою, пане підхорунжий, наступних неприємностей треба очікувати або в цьому році, або на межі 1932 і 33 років, 1938 і 39 років? — запитав полковник.

— Ну, спроба пояснити історію за допомогою цифрових сполучень не перша, але тут уже якийсь катастрофічний збіг.

— Що таке «Велике жертвоприношення», можна собі уявити, — сказав Бойчук.

— Справді, ми дізналися з рукопису професора Курца, який отримали в Темпельгофі, що для регенерації й багатократного посилення зла необхідно збільшення людського страждання ледь не в геометричній прогресії, як правило, через знищення великої кількості людей. Згадаймо ці ритуальні розстріли в ЧК, не виправдані ні військовою, ні політичною необхідністю, «гекатомби трупів», які відверто обіцяли ці вожді з пентаграмами.

— Свою обіцянку вони перевиконали, — зауважив Кожух.

— Здається, ми стали першими, кому до рук потрапив ключ до розуміння того непотребу, яким захлинається наше сторіччя, але і, можливо, отримали шанс нанести удар по одному з джерел безпосереднього зла, — я тріумфально глянув на своїх супутників.

— Треба поспати хоч з пару годин, — похмуро заявив Кожух. Він на всякий випадок потрусив свій легендарний кисет, але останні крихти неповторного самосаду були вибрані, з аптекарською акуратністю, ще тиждень тому. Це остаточно збентежило сотника, і він заходився навколо своїх речей. А через десять хвилин Кожух вже міцно спав, розтягнувшись на цупкій ряднині. Незабаром заснув і Бойчук. Отець Василь зосередився на молитві, а ми з полковником вийшли на подвір’я.

Вітер трохи вгамувався. Я відчував сильне хвилювання. Полковник попросив, щоб я, укотре, розповів про своє марення. Він дуже уважно вислухав мене, довго думав, потім сказав:

— Виходить, що ми купка людей, які сунулися врятувати історію від Жаху?

— Може, свій народ, полковнику.

Полковник засміявся.

— Я чотири роки захищав свій народ. І скільки нас було на тридцять мільйонів? Народ не можна врятувати, поки він сам не почне рятувати себе.

— Тоді навіщо ви йдете до храму?

Полковник довго дивився на затягнуте хмарами небо.

— Щоб врятувати себе.

* * *

Кордон ми перейшли без особливих перешкод. Було ніяково потрапити в ті місця, про які читав у щоденнику. Потрапивши на нейтральну зону, ми про всяк випадок значно збільшили обережність. Молоді дерева ще буяли зеленим, але пожовкле листя вже рясно прикрашало їх жовтими фарбами.

Іноді нам траплялися залишки покинутого й потрощеного військового знаряддя — перевернуті розбиті фури, пошматовані шинелі, скривавлені бинти, уламки гвинтівок і порожні набої — напівзотлілі згадки про «соціалістичну інтервенцію».

Полковник, якому чимало довелося воювати в цих місцях, лише похмуро споглядав на пам’ятники минулої війни. Одного разу ми наштовхнулися на декілька кінських і людських кістяків. Складалося враження, що відразу після закінчення боїв жодна людська рука не намагалася хоч якось навести тут лад.

Селянин — провідник довів нас до кордону, але, довідавшись, що нам треба до нейтральної зони, перелякано відмовився йти далі. Нам вдалося тільки дізнатися, що звідти ніхто не повертається. Після отримання такої оптимістичної інформації, ми продовжили свій шлях самостійно.

Терен був не дуже великий, але лісова гущавина ускладнювала пошуки. Тільки опівдні ми несподівано наштовхнулися на уламки якихось кам’яних споруд. Мені раптом згадався опис руїн стародавнього міста, поглинутого джунглями, з одного роману Кіплінга. Тут теж молоді дерева й кущі рясно затопили залишки високих кам’яних стін, руїни каплиці й житлових споруд. Було видно, що це остов монастиря. Але нова парость не змогла приховати сліди якогось поспішного будівництва, сенс його я так і не зміг зрозуміти. Здавалося, що будівельники доліплювали химерні добудови, які не замінювали старі, а, навпаки, нівечили «естетику руїн», надаючи їй спотвореного і зловісного вигляду.

Серед колишнього монастирського двору темніли купи будівельних матеріалів, іржаві залізні рейки й мотки дроту.

Спочатку я вирішив, що якась незрозуміла причина примусила будівельників кинути все напризволяще і втекти, але потім до мене дійшло, що в цьому й був замисел того, хто планував це божевільне риштування, — підкреслити приреченість руїн, змінити їх вигляд так, що людина, яка спостерігала це нашарування, уже не могла сприймати руїни лише як певний урок, підґрунтя для роздумів і естетичної насолоди, але як спотворення минулого, безглуздя і приреченість сучасного.

Ми зійшлися посередині двору. Якщо Храм Жаху і знаходився тут, то вхід до нього міг бути тільки в одному місці. Ворота зруйнованої каплиці були повністю завалені камінням. Але прямо перед ними зяяв чорний отвір — широкі ступені вели донизу й губилися в темряві.

— Усе будівництво йшло під землею, те, що зверху, — так, для прикраси, — ні до кого не звертаючись, сказав полковник. Усі промовчали, — наші погляди були спрямовані туди — у темряву.

Я відчув себе над прірвою — божевільний страх перед висотою й бажання стрибнути туди. Скоріше за все страх викликали не стільки думки про падіння, скільки бажання добровільно стрибнути вниз.

Ми розпалили вогнище й розігріли консерви.

— Я зрозумів причину появи нечисті, з якою ви зустрілися тоді, полковнику, — сказав отець Василь. — Храм Жаху піднімає все темне й диявольське в душі людини. І серед цієї темряви є місце й матеріалізованому злу. Якщо темна сила здатна піднімати мільйони людей і примушувати їх до жахливих злочинів, то вона ж здатна і створювати потвори, які уособлюють зло.

— Може, так воно і є, — задумливо сказав Бойчук, — але чому не всі люди піддаються злу?

— Я вірю в Бога, — відповів панотець.

Ми завершили їсти й акуратно прибрали залишки. Отець Василь відійшов і почав молитися. Усі інші мовчали, — і я не знав, про що думають і на що сподіваються у своїх думках мої товариші.

— Ну що, хлопці, пішли, — порушив мовчанку Кожух. Полковник довго стояв, дивлячись на верхівки дерев, потім, немов прийшовши до тями після забуття, швидко наказав:

— Ми беремо смолоскипи. Першим йду я. За мною отець Василь і Бойчук. Прикривати нас зі спини піде Кожух.

Я закам’янів і розгублено вигукнув.

— А я?

Полковник підійшов до мене й несподівано м’яким голосом сказав:

— Ти не підеш.

Я ошелешено дивився на нього.

— Зрозумій правильно, Андрію, ти вже був у Храмі Жаху і другий раз залишишся в ньому назавжди.

— Я мушу йти з вами, — уперто заявив я. Полковник повільно, карбуючи кожне слово, проговорив:

— Пане підхорунжий, другий раз жодна людина не зможе ввійти туди і при тому залишитися людиною — ми полюємо на зло, а воно полює на нас. Тому слухайте мій наказ: зараз ми спускаємося туди, а ви негайно повертаєтеся до Подебрад. У будь — якому разі, ви залишитеся єдиним, хто знає всі деталі цієї історії, і саме ви будете зберігати знання про Храм Жаху. Усе. Прощайте.

Полковник на мить стиснув мені плече, закинув наплічник за спину і взяв до рук смолоскип. До мене підійшли Бойчук, священик і Кожух. Я мовчки потиснув їх руки. Долоні були міцні й гарячі. Кожух декілька секунд дивився мені в обличчя, потім пішов за іншими.

— Ну, з Богом, козаки! — сухо сказав полковник, запалив смолоскип і зник у отворі. За ним ступили Бойчук і панотець. Кожух на мить затримався й озирнувся на мене — здалося, що він щось сказав, але що саме, я так і не почув. Ще хвилину в отворі блимало світло, поступово гасло й нарешті остаточно щезло.

З годину я просидів біля отвору, у якому зникли мої друзі. Ніколи в житті мені не було так погано. Декілька разів я зривався й рішуче підходив до отвору, але потім згадка про наказ полковника примушувала мене повертатися.

Так пройшло декілька годин — жодного звуку не долітало з темряви. Нарешті я у відчаї махнув рукою й побрів назад, до польського кордону.

Акція «Бужа». Волинь, 1943 р.

1

Осінній дощ здавався безмежним. Вода була повсюди — лилася з чорних дерев, хлюпала під ногами, просочувала кожну нитку одягу. Думалося, ще трохи, і на землю зринеться остання хвиля, щоб поглинути нерозумний людський рід. Полковник зупинився і, хропучи розпухлим горлом, напружено прислухався до глевкої темряви. Йому здалося, що він відірвався від погоні. Ліс мовчав. Позаду залишились задушений вартовий і троє прошитих автоматними чергами втікачів. Полковникові пощастило більше. Котрий раз у житті…

До концтабору він потрапив майже випадково. Начальник міського гестапо, продивляючись реєстри підозрілих міщан, не зміг повірити, що людина з такою біографією не входить до Організації або Повстанської Армії, і про всяк випадок розпорядився запроторити полковника до концтабору.

Концтабір був збудований нашвидкуруч у 1939 році для потреб Побудованого Соціалізму, але продовжив своє безперебійне функціонування й на користь Тисячолітнього Райху.

За колючим дротом у дощатих бараках понуро чекали своєї черги євреї, цигани, військовополонені, закладники та інші численні вороги «програми — мінімум» націонал — соціалізму. Іноді, не частіше разу на тиждень, кілька десятків в’язнів заганяли на вантажівки й відвозили в ліс, звільняючи місце для нових приречених.

Безперервний гавкіт собак, колючий дріт і кулемети на вишках, пронизливий голод, вогкість і холод швидко перетворювали в’язнів на сіру, отупілу масу. Полковник відразу зрозумів: якщо він не втече найближчим часом, то незабаром голод підточить тіло, а тупий відчай, яким дихали навіть дощаті стіни барака, — душу.

З першої хвилини полковник почав уважно приглядатися до інших в’язнів. Через декілька днів він вже точно знав — троє з них ще здатні дертися крізь кулемети на вишках. Лейтенант Червоної армії, який тільки два місяці тому закінчив офіцерські курси і в першому ж бою потрапив у полон; молодий сільський хлопець, зв’язковий Організації, і робітник, запідозрений німцями у шкідництві. Уночі вони забили вартового і втекли.

Хлопець загинув першим, потім собаки наздогнали робітника, лейтенант підвернув ногу і з захопленим у вартового автоматом нарешті закінчив свій бій. Так чи інакше, усі вони втекли і продовжили свою долю за власним розумінням…

Село мало знаходитися на відстані тридцяти — сорока кілометрів. Полковник приблизно визначив, у якому напрямі йти, і зачовгав далі по болоту.

Десь на Дніпрі вирувала велетенська заграва, лісова Волинь ще здригалася від битви Повстанської Армії з частинами Вермахту, а він брів собі в темряві, і здавалося, що всі буревії пронесуться над ним.

Полковник не знав, що акція «Бужа» вже почалася.

* * *

Наступної ночі небо трохи прояснилося, і полковник зміг зорієнтуватися по зірках. Він зрозумів, що зробив добрячий гак, але йде у правильному напрямі. Ще через добу він добрався до села.

Лісова Волинь — край хуторів. Село порівняно велике. Полковник довго спостерігав за крайніми хатами. Батьки загиблого хлопця жили недалеко від околиці. Німців не було видно. Уночі він вирішив ризикнути. Тим більше, що іншого виходу не залишалося. Полковник крадькома дібрався до хати, про яку казав хлопець, і постукав у віконце. Господарям не треба було довго пояснювати, хто він і звідки. Його швидко впустили.

Полковник сидів за столом і з натугою ковтав нашвидку приготовану гарячу їжу. В очах господарів, які напружено сиділи навпроти, стояло німе запитання. Полковник відчув, як до горла підступає нудота. Тіло повільно охоплював жар. Він підняв очі й побачив сльози, які повільно котилися по обличчю жінки. Стіна з вузьким віконцем та іконами під рушниками хитнулася, і полковник відчув, що провалюється в темну рятівну порожнечу.

2

Тиждень полковник пролежав у лихоманці. Господарі переховували його на горищі. Він з натугою ковтав трав’яні відвари й марив забутими іменами й подіями. Іноді приходив син господарів. Груди його були прошиті автоматною чергою, і плями крові розпливалися по мокрій сорочці. Вони розмовляли, і полковник радів, що тепер йому не доведеться засмучувати господарів.

Ще через тиждень він одужав. Почав вставати з солом’яної лежанки й ходити по горищі, насолоджуючись давно забутими пахощами сіна, теплої їжі й диму від пічки.

Господар, ще не старий чоловік, неторопкий і розумний, з по — дитячому чистим виразом очей, розповідав, що німці в селі давно не з’являлися, а староста — людина порядна. У лісах десь стріляють партизани, але совітські чи українські — незрозуміло. Про сина він не питав.

Полковник докладно розпитував господаря про навколишні хутори й села. Він не знав, що робити далі. Шукати Армію? Перебиратися до міста на нелегальне становище?

Усе вирішилося в один день. Точніше, у сірий ранок. Глухий гуркіт пострілів висмикнув полковника зі сну, і він якусь мить сидів, кліпаючи очима, сподіваючись, що сон продовжується.

Унизу, у світлиці, щось бухнуло, натужно заволала жінка. Полковник відчув, як на чолі рясно виступили краплі поту. Драбина заскрипіла під тяжкими чоботами. Він напружено чекав. В отворі спочатку з’явився ствол гвинтівки, а потім насторожено примружені очі під конфедераткою. Поляк, переконавшись, що людина без зброї, швидко забрався на горище. Ствол втупився полковникові в груди. Поляк вигукнув з ненавистю:

— УПА?!

Полковник похмуро дивився на молодого вояка. Через мить його обшукали і, підштовхуючи прикладами, вигнали на вулицю. Він встиг побачити перевернутий стіл у світлиці й побитий посуд. Його вштовхнули в натовп селян і кудись погнали. Під ногами жвакав мокрий ґрунт.

По всьому селі лунав розпачливий галас, який змішувався з різкими польськими командами й частими пострілами. Поляки виштовхували селян з будинків і гнали до майдану. Полковник звично визначив, що нападників більше роти, що всі вони добре озброєні й мають непогані однострої. Поляки діяли чітко — усе село було щільно оточене, кожний підрозділ прочісував свій визначений сектор.

Десь попереду спалахнула швидка стрілянина. З вигуків полковник зрозумів, що поляки наштовхнулися на несподіваний і відчайдушний спротив. Натовп хитнуло кудись убік, але поляки, з лайкою, розмахуючи зброєю і стріляючи вгору, погнали селян далі. Полковник витягнувся, намагаючись побачити, що відбувається.

З хати короткими чергами бив автомат. Поляки відповідали пострілами з гвинтівок і кулемета. Перестрілка тривала не більше п’яти хвилин, потім у хаті вибухнула граната. Селянин, який йшов біля полковника, похмуро сказав:

— Хата Федюків… Мабуть, син…

З палаючої хати поляки обережно винесли двох своїх убитих, потім за ноги витягнули мертвого хлопця в білій сорочці. Заплямована кров’ю сорочка задерлася, закриваючи, немов саваном, голову. У руці мрець стискував чорний німецький автомат. Широке пасмо крові, яке тягнулося за ним, швидко розпливалося по чорній землі. Жінки надсадно заголосили, чоловіки хрестилися, і в їх очах полковник бачив відчай і страх.

Один з поляків рвучко підняв ручний кулемет і черга накреслила цівку перед ногами натовпу.

«Ой шли ляхи на три шляхи…» — згадалося полковникові.

* * *

Посередині майдану, перед церквою, стояло декілька польських старшин у конфедератках і високих блискучих чоботях. Вони неспішно розмовляли, кидаючи короткі погляди в бік селян. Зненацька погляд полковника зіткнуся з очими одного старшини з нашивками поручика. Щось давно забуте майнуло в них і зникло. Офіцер махнув рукою — і солдати почали виганяти з натовпу чоловіків. З піднятими руками вони пішли за село. Дощ посилився. Дорога круто пішла донизу. Хтось послизнувся на мокрій землі і впав. Солдати ударами чобіт примусили його піднятися. Селянин знову впав. Розлючений солдат вистрілив йому в голову.

За селом їх примусили стати в декілька рядів на коліна. Деякі, особливо молоді хлопці, не хотіли ставати на коліна, і їх примушували ударами прикладів. Один з поляків підійшов до них і, намагаючись витримати урочистий тон, сказав:

— За спротив законній владі, убивства польського населення, за націоналістичний бандитизм, за допомогу комуністам і німцям керівництво Армії Крайової, від імені уряду Третьої Речі Посполитої, виносить вам смертний вирок.

Біля полковника на колінах стояв господар, очі його були широко відкриті. Він тихо молився, іноді обличчя його смикалося. Господар працював усе життя, він робив у житті тільки добро, він нікого не ображав, він корився всім владам. Він хотів зберегти свій світ і він лаяв свого сина за участь у Організації.

Полковник повернув голову. Поляки йшли вздовж шереги і стріляли в потилиці селянам. Усе було дуже просто. Він спробував згадати щось добре зі свого життя, але думки плуталися. Сухі хлопки пострілів наближалися. Вода затікала за комір. Ноги швидко затерпали. Зліва залишилося двоє, інші лежали з простріленими потилицями, обличчями в болото. Біля вуха ляснув постріл, і сусід полковника впав головою в калюжу. Червоний струмінь почав швидко розпливатися в зеленій воді. Полковник почув, як клацнув затвор позаду, і перед його очима на мокру пожухлу траву впала гаряча гільза. З жовтого отвору гільзи вилетів тоненький білий струмок диму й полетів, немов душа волинського селянина, до неба.

Ствол уперся полковникові в потилицю, і її обпекло нестримним холодом.

— Нє забівай! — до них біг, заперечно розмахуючи конфедераткою, аківець у темно — зеленому кітелі. Чиясь рука підхопила Андрія за плече — він підвівся. Поляки про щось швидко розмовляли. Потім його знов повели до села. Відійшовши на декілька десятків метрів, він озирнувся й побачив довгу шерегу мертвих — посередині темніло його порожнє місце.

* * *

— У двадцятому році, під час «Дива на Віспі», я командував відділом кінноти. Одного разу ми відправилися на рекогносцировку й потрапили в засідку. У червоних було дві тачанки з кулеметами, і половину моїх людей вони перебили відразу. Нас врятував загін української кавалерії, який несподівано налетів на червоних, — поляк замовчав, запитально дивлячись на полковника.

Той втомлено подивився на офіцера і, повільно згадуючи, сказав:

— Під вами застрілили гнідого коня й вас придавило крупом. Коли ми почали атаку, ви вже тримали револьвер біля скроні.

Було тихо, за вікном чулися крики і звичний галас військового табору.

Поляк встав і підійшов до вікна.

— Сподіваюся, що ви не входите до українських банд? Полковник кивнув головою назад.

— Вони теж не входили до українських банд…

— Це війна.

— Це не війна… Що сталося, поручик? Спочатку гасло «За нашу і вашу свободу», а потім, на додачу до німців, поляки проводять каральні акції в українських селах. Здається, це було вічно. Невже ми нічому не навчилися за останні п’ятсот років?

Поручик, дивуючись, що його співбесідник не розуміє цілком ясних речей, відповів:

— По — перше, ми повинні дбати про ту Польщу, яка постане після війни. І в ній не буде місця для українського сепаратизму. По — друге, це відплатна акція після звірств УПА стосовно поляків.

Поручик клацнув золотим портсигаром і протягнув його полковникові. Той відчув, як від бажання запалити цигарку горло зводить судома, але заперечно хитнув головою.

— Добре, — поляк затягнувся й підійшов до вікна, — колись ви врятували мені життя й воювали за Польщу… Вартовий!

У дверях виструнчився молодий аківець з автоматом. Поручик наказав йому:

— Відведеш полоненого в ліс і відпустиш. Полковник повільно пішов до дверей. Вже в дверях він повернув голову й тихо сказав, дивлячись на поручика:

— Тоді я воював за вашу й нашу свободу.

* * *

Ліс був холодний і безжальний. Полковник ішов вузькою стежкою. Позаду важко дихав охоронець. У спину вдарило:

— Стій!

Полковник повільно повернувся. Очі аківця палали непримиренною ненавистю, наближаючись до полковника, він кинув йому в обличчя:

— Слухай, гайдамацька сволото, якщо ідіот поручик грається в лицаря, то я не збираюся цього робити. Ви завжди були й будете тупим жорстоким бидлом. І тебе я не відпущу знов різати поляків у ім’я своєї хлопської нації. На коліна, молися, курво!

Аківець смикнув затвор автомата. Полковник, який весь цей час зберігав десь у глибині себе останню краплю сили, кинувся на нього і, ухопившись за ствол, смикнув зброю вбік. Поляк від несподіванки втратив рівновагу і впав. Полковник навалився зверху і вчепився йому в горло. Той захрипів і щосили вдарив полковника під ребра. Пронизливий біль прохромив тіло, дихання перехопило. Втрачаючи свідомість, полковник зчепив кулаки і, тяжко хукнувши, декілька разів тяжко вдарив аківця в обличчя.

Потім він, хитаючись, підвівся. Нудота підступала до горла. Полковник підняв автомат і закинув його за спину, нахилився і зняв з ворога ремінь з підсумком для набоїв. Сунув руку за пазуху й витягнув пакет з паперами.

Дві світлини: молодий усміхнений хлопець у гімназійному вбранні, настільки не схожий на непохитного винищувача гайдамаків і прекрасна панна зі старопольською косою. Білявий локон, перев’язаний рожевою стрічкою. Недописаний лист:

«Люба Агнешко!

Ми просуваємося вперед по східних кресах. Навколо вороги: шваби, русинські банди, так що ми не випускаємо зброю з рук. Сьогодні, після тяжкого бою, наш загін захопив русинське село, яке було військовою базою бандитів. На жаль, загинуло двоє наших хоробрих воїнів, але русинських горлорізів було вбито п’ятдесят. Сподіваюся, що незабаром ми повністю визволимо нашу Волинь від них. Завтра виступаємо далі на схід…»

3

Ранкове сонце, тяжко пробиваючи промені крізь осінні хмари, дарувало людям останнє осіннє тепло. Полковник повільно йшов по вулиці села, хлюпаючи розбитими чобітьми по калюжах. Видно було, що село добряче перетерпіло за останні часи. Ледь не кожне четверте подвір’я чорніло остовами спалених хат. Іноді він натрапляв на вибоїни від вибухів. Скоріше за все, у селі нещодавно точився бій.

Селяни, визираючи з — за парканів, здивовано дивилися на виснажену людину в подертій шинелі і з автоматом на плечі. Іноді людина задирала бородате обличчя, підставляючи його сонцю.



Полковник ішов по лісі третій день. Більше за все він боявся збитися й обминути це село. Але він не помилився. Напружуючи останні сили, зміг випередити польський загін, який залишив «пацифіковане» село і швидко просувався далі.

Полковник бачив, як селяни перелякано дивляться на нього. Він дійшов до середини села й завернув до однієї з вцілілих хат. Господар швидко зрозумів слова полковника. Мешканці змогли вижити тільки тому, що навчилися за останні роки швидко збирати речі й тікати до лісу.

Полковник ковтав холодну картоплю і слухав галас, який піднімався селом. Поляки повинні були з’явитися через декілька годин. Він допив молоко і, витираючи бороду, вийшов на подвір’я.

Селяни зі стаєнь виганяли худобу, кидали торби й лантухи на підводи.

Полковник ухопив за рукав господаря хати, який пробігав повз нього. Чоловік застиг, очі його були сповнені переляку й нетерпіння. Він відразу швидко заговорив:

— Пане, чи то пак товаришу начальнику! Як хто наврочив! Село вже три рази палили, молодь на роботу до Німеччини побрали. Йдіть з нами — там, за лісом, цвинтар, потім панський палац, а далі можна добре заховатися.

— Мені потрібне лезо, — сказав полковник.

* * *

За годину колона біженців почала витягуватися з села.

Полковник озирнувся навкруги й пішов за селянами. Він добрався до крайньої хати, яка стояла осторонь від інших, і піднявся по схилу до неї, зайшов у розкриті двері, взяв перевернуту лавку й виніс її на двір. Набрав з колодязя цебро води й дістав лезо. Тепер він відчував себе досить добре. Полковник відставив автомат і сів біля колодязя. Не поспішаючи, він направив об камінь лезо, змочив жорстку бороду водою й почав голитися. Іноді він кривився, відчуваючи порізи. Повз нього тягнулася череда біженців. Головним чином це були старі та діти. Чоловіки здивовано дивилися, як він старанно голиться.

Полковник зазирнув у цебро. У сріблястій воді відбивалося обличчя зовсім незнайомої сивої людини. Полковник напився, з насолодою відчуваючи, як губи обпікає холод заліза, і обережно поставив цебро на край зрубу.

Декілька хвилин він дивився, як біженці розчиняються в прозорому лісі, потім уважно роздивився очікуваний напрям наступу поляків. Пожалкував, що в нього немає кулемета. Тоді можна було б тримати їх на відстані досить пристойно. Але в цілому диспозиція влаштовувала його. За розрахунками, аківці повинні були з’явитися через годину.

Полковник зручніше вмостився на лавці, прихилившись спиною до тину. Раптом він подумав, що все життя мріяв про такий спокій — сидіти вечорами біля тину, дивитися на небо і згадувати минуле. Відтак, думав він, мрії рано чи пізно збуваються, можливо, не в усіх деталях, але це не мало значення. Далі полковник згадав, що бачив вже таке небо. Це було дуже давно, в іншому житті. Тоді їх сотня отримала наказ взяти невелике містечко десь на Поділлі. Містечко під час великого наступу червоних на тимчасову столицю УНР разів десять переходило з рук до рук. Він наказав спішитися своїм козакам і повів їх в атаку. Над рознесеними вщент будинками піднімалися густі клуби чорного диму. Козаки йшли прямо на кулемети. Біля нього були Бучма й Сухомлин. Сухомлин тягнув навперейми свій незмінний «льюїс», а Бучма на ходу, тримаючи гвинтівку під пахвою, зв’язував три гранати мотузкою. Атакуючи, вийшли на бруківку — і тоді полковник побачив, як кулеметні черги за два кроки до нього вибивають довгу цівку кам’яного пилу. Через неї треба було переступити. Він підняв голову — небо над головою було таке ж холодне і прозоре, від нього віяло спокоєм і байдужістю…

Потім полковник почав згадувати людей, яких було приємно згадати. Усі ці люди мали у своєму житті необхідну довершеність, і тоді полковник вирішив, що головне в житті це довершеність.

Полковник встав і з хрумкотінням потягнувся. Часу на роздуми вже не залишалося.

Коли аківці ввійшли до села, полковник через закладене цеглою віконце хати уважно стежив за кожним рухом на вулиці. Там йшли люди зі зброєю. На конфедератках блищали кокарди з білими орлами. У лісі надсадно крякало вороння. Полковникові здалося, що серед них йде знайомий старшина. Полковник відтягнув затвор і прицілився. Чорний ствол автомата слухняно повівся вбік, ловлячи живу мішень. Полковник примружив око й натиснув на гачок.

Іди і дивися, Галичина, 1949 р.

1

Слідчий втомлено дивився на сивого чоловіка з довгою білою бородою, який сидів навпроти. Зрозуміло, що це був типовий контрреволюціонер, — про таких багато розповідали старші колеги слідчого, які перебачили на своєму віку безліч таких білогвардійських та петлюрівських недобитків. Щоправда, відразу після війни молода генерація «полум’яних захисників революції» пропустила на той світ або до таборів чимало подібних патріархів. Але на цей раз слідчого здивувала приписка в кінці справи бороданя:

«После допроса особое внимание уделить периоду жизни в 1926 году. По истечении следствия арестованного под особым надзором передать в спецотдел № 18 МГБ».

Про цей спецвідділ ходили різні чутки, але хто міг сп’яну бовкнути щось про цей відділ, як правило, незабаром щезав. Тому від заарештованих з такою приміткою намагалися здихатися якнайшвидше.

Нарешті слідчий перевів подих і продовжив:

— Так от, громадянине Шевчук, він же отець Василь, або ви зізнаєтеся, що готували збройне повстання в Польській Народній Республіці, і замах на керівників Всесоюзної Комуністичної Партії, або мені прийдеться продовжити допит іншими засобами.

Священик уважно подивився у вузьке віконце над головою слідчого й відповів;

— Чого ж зізнаватися, хіба ви не знайшли в моїй варшавській кімнаті танк для повстання й отруєні апельсини для партійного керівництва?

Слідчий махнув рукою і протягнув йому протокол:

— Ось тут поставте підпис, а завтра ми продовжимо. Старий поставив каліграфічний підпис і, вже звично склавши руки за спиною, відправився попереду сержанта до камери.

Слідчий провів його довгим поглядом і про себе прокляв хлопців із зовнішнього відділу, що для виконання плану тягають з — за кордону всякий непотріб, з яким доводиться стільки довбатися. Тим більше сунув сюди ніс і цей таємничий відділ № 18.

Слідчий позіхнув і подивився за вікно — стояла нечувана для Галичини вереснева спека.

* * *

Камера була напхана в’язнями ледь не під стелю. Панотець трохи розгубився, дивлячись на таке відверте порушення законів природи, тим більше, що не міг уявити, як сам зможе впхатися туди. Ще через мить його подих перехопило від гострого смороду сечі, поту, крові й відчаю. Населення камери у свою чергу уважно розглядало новачка. Після певної паузи, від стіни піднявся довжелезний чолов’яга й неспішно попрямував до панотця, брутально переступаючи через лежачих в’язнів. Отець Василь, відчуваючи небезпеку, механічно притиснув до себе мішечок з речами. Інтуїція його не зрадила. Чолов’яга, добравшись до нього, відразу почав звичний камерний торг без варіантів:

— Слухай сюди, папаша. Тут тібє мєста нема, а за прапіску треба платить. Я віжу на тібє шкари фарцовиє, — його рука вчепилася в лацкан чеського піджака, — і лапсєрдачок закордонний. Давай міняться — я тібє мєсто под сонцем, а ти мінє, как другу народу, свій прихід.

Старий чемно кахикнув і ввічливо зауважив:

— Перепрошую, але я не зовсім зрозумів ваші слова. Ви не змогли б мені перекласти їх хоча б на одну з відомих європейських мов.

Хижий рот чолов’яги скривився, а вузькі очі звузилися ще більше:

— Ти што, контрік, фраєра з себе строіш?.. Зненацька з дальнього кутка камери донеслося спокійне:

— Заткни пельку, придурок, і топай на місце, поки живий.

Чолов’яга озирнувся — до нього рішуче наближався худорлявий в’язень років п’ятдесяти. Обличчя в’язня було сильно обпечене, — але свіжі шрами тільки підкреслювали холодний і жорсткий погляд сірих очей. Несподівано посередині камери виник простір. Блатняк, посміхаючись, повернувся назустріч сміливцю.

— Ну шо ти, бандьора, протів порядку гребеш? — старий побачив, яку чолов’яги в руці за спиною блимнуло вузьке лезо ножа. Він захотів попередити незнайомця, але не встиг. Блатняк ступив назустріч в’язню і стрімко викинув руку з ножем. Той, очікуючи напад, вправно відбив удар і щосили копнув носаком черевика ворога в коліно. Блатняк, зойкнув і звалився, як підкошений, а в’язень обережно взяв старого за лікоть і повів за собою.

Решта в’язнів, не без задоволення, спостерігала за цією блискавичною сутичкою. Панотець, очі якого вже звикли до півтемряви, пильно вдивлявся у свого рятівника. Той швидко розчистив місце на нарах і шляхетно запросив влаштовуватися. Отець Василь довго сидів, безтямно перебираючи свій пакунок, — з кожною хвилиною понівечене обличчя його рятівника ставало все більш знайомим. Нарешті він наважився запитати:

— Вибачте, будь ласка, чи не зустрічалися ми з вами десь у середині двадцятих років?

Його сусід тяжко позіхнув і потиснув плечима.

Тоді панотець продовжив:

— Дозвольте представити себе — священик, отець Василь. В’язень ще раз позіхнув:

— Бачу, панотче, що ви занадто багато часу прожили в Європі, — тут не прийнято розкриватися один одному і, цілком можливо, що я лише підсадка, аби увійти до вас у довіру й дізнатися про ваші хижі плани відносно совєтської влади.

Тепер уже панотець потиснув плечима й зауважив:

— Багато все ’дно не дізнаєтеся, а за порятунок я вам вдячний, останній раз мені доводилося битися більше двадцяти років тому.

В’язень чомусь багатозначно посміхнувся, але протягнув священикові руку:

— Мене називайте «Сірий».

* * *

«Сірий» піднявся з підлоги, витираючи скутими попереду руками кров з розбитого рота. Слідчий, важко дихаючи, знов заніс руку:

— Ще раз повторюю — ім’я, місце народження, боївка, псевдо командира!

«Сірий» нарешті забрався на стілець, спльовуючи криваву слину. Удар по нирках знов примусив його закахикати.

— Ну що, падло, будеш казати? В’язень ледь віддихався й кивнув головою.

— Так би з самого початку, — слідчий сів і взявся за перо, — починай.

— Пане начальнику, я ніц не знаю. Як німаки наш хутір спалили в сорок четвертому, мене в УПА силою змобілізували. Я в лісі куховарив, а курінь був «Вістуна». Так я там і просидів, в акціях участі не брав, здатися не міг, бо рахувався ненадійним, а як ваші на табір наскочили, то я сам здався.

Слідчий посміхнувся:

— Гони цю пургу комусь іншому. Вас як послухати, то вся УПА тільки те й робить, що куховарить та збирається здаватися, — раптом він схопив зап’ястя «Сірого», — руки в тебе не куховарські, спекою не попалені. Куховари одним ударом блатняків не вирубають, як ти в камері позавчора. А в курені «Вістуна» наш чоловічок був, так ось, він тебе не пригадує, а пригадує, що повинен був до куреня сам окружний військовий референт з’явитися. Ти думаєш, чого ми цілу роту заради твого вошивого куреня поклали? Щоб такого куховара, як ти, захопити. До речі, чого це ти з отим попом дружбу водиш? Сповідуєшся по вечорах? Коротше, даю тобі день на роздуми: або ми починаємо співпрацю, або наші майстри з тебе все по—іншому вичавлять!

* * *

Тяжке повітря душило не менше, ніж тяжкі думки, які обсіли голову панотця. Він боявся розпачу, що поступово підкрадався. Отець Василь вимушений був зізнатися собі, що все ж треба було послухати інших і вибиратися з Польщі, як можна швидше, але все своє життя він не міг тікати, і ось тепер він тут, і навіть ікона Святого Юрія конфіскована як незаперечний доказ його контрреволюційності.

Отець Василь, перебуваючи довгі роки в еміграції, заспокоював себе думкою, що Україна завжди буде в його душі, де б він не знаходився. З часом він витворив своє уявлення про неї, підсвідомо відкидаючи те, що не вкладалося в красиву в яскраву українську легенду. Тепер він знов, після двадцяти двох років, опинився на Батьківщині і його душа боліла, бо це повернення здійснили люди з діаметрально протилежними настановами щодо його України.

«Сірий» спокійно спав на сусідніх нарах. Отець Василь до болі намагався згадати, де він міг бачити ці сталеві очі й незатерту роками ідеальну виправку, і боявся своїх здогадок. Не розкриваючи очей, «Сірий» дуже тихо, так що міг почути тільки отець Василь, проговорив:

— Що, панотче, багато в Україні за двадцять років змінилося?

Священик здригнувся. Неповторна інтонація в голосі підтвердила, що він не помилявся. «Сірий» продовжив майже нечутно:

— Тепер ось що: ви підтвердите слідчому, що матеріали по 1926 року ми заховали в бункері десять років тому. Але відкрити сейф, не підірвавши, зможемо тільки ми вдвох. Усе, на добраніч.

Отець Василь здивовано дивився на «Сірого», той спокійно дихав, і священикові здалося, що ці слова просто примарилися йому.

* * *

«Сірий» трохи помовчав, уважно подивився на вусатий портрет, чорнильницю, кашкет із синім верхом і почав:

— Ну, пане капітане, хіба я такий дурень, що не зрозумів відразу, що ви панотця в мою камеру недаремно запроторили. Думаю, ви з нього всю правду все одно виб’єте. Тому й мені критися нема чого.

Слідчий, слабко приховуючи задоволення, сів за стіл і взяв перо.

— Бачу, граната не всі мозки тобі вибила. Продовжуй.

— Звуть мене Петро Бойчук, псевдо «Волох», «Сірий», очолював окружну військову референтуру, прибув для інспекції Відділів особливого призначення УПА — «Захід». Готовий співпрацювати з вами, але, пане начальнику, — Бойчук підсунувся ближче до слідчого, — я так думаю, що мною зараз вісімнадцятий відділ більше цікавиться?

Капітан пересмикнувся, а «Сірий» задоволено продовжив:

— Я знаю, що їх цікавить, — двадцять шостий рік і що ми роздобули тоді з панотцем. Так ось, пане капітане, завтра двадцяте число, так?

Слідчий мовчки кивнув головою.

— Матеріали заховані у схроні. Сейф замінований, код розмінування знаємо: я, — першу частину, а священик, — другу частину. Якщо до двадцять третього числа цього місяця ми сейф не відчинимо, чота «Різуна» його просто підірве, і тоді вісімнадцятий відділ буде дуже незадоволений…

Вмілий удар зніс «Сірого» зі стільця. Капітан видихнув:

— Ти що, суко, погрожуєш?

«Сірий» засміявся розбитим і скривавленим обличчям.

2

Машина торохтіла по роздовбаній дорозі. У 1944 році добряче покраяли її тяжкі гусениці відступаючих німецьких панцерів, і з того часу тільки матюки з солдатських вантажівок покривали ґрунтову колію. На цей раз вантажівка йшла попереду легкого трофейного бронетранспортера, позаду трусився легковий чорний автомобіль. Солдати в синіх кашкетах похмуро лаялися, чіпляючись за борт кожен раз, коли машину підкидало. Навколо були чужі гори й чужі дерева. Солдати міцно стискували автомати, похмуро озираючись навколо. Однак, заради чого вирішило керівництво охороняти двох в’язнів таким посиленим конвоєм, солдати не знали.

Бойчук і панотець зі скутими попереду руками сиділи всередині бронетранспортера. Мало того, що їх немилосердно трусило в сталевому коробі, — уже через годину після початку подорожі, від задухи та страшної спеки, вони були змоклі від поту. Напроти сидів сержант, тримаючи спрямований на них автомат. З — під кашкета по напруженому обличчю сержанта стікали струмки поту. Видно було, що він дуже добре втямив багатозначний капітанський наказ: «За цих двох головою відповідаєш».

Отець Василь час від часу відчував, що втрачає свідомість; тоді враз смикав головою і знову уважно дивився на чорний отвір ствола ППШ.

Бойчук, за своєю звичкою, трохи примружував очі, пильно уловлюючи всі найдрібніші деталі, хоча і йому було важко зберігати статечний вигляд, гупаючись головою в борт.

В автомобілі їхав слідчий з трьома автоматниками. Подумки він уже не один раз кляв себе за рішення сунутися в гори, повіривши цьому бандерівцю. Пробував заспокоїти себе, що зараз не сорок шостий рік, коли носа навіть на околицю міста не можна було висунути, і що навколо залишків роздроблених чіт УПА в цьому районі все щільніше стискався зашморг МГБ. Але гори похмуро темніли і здавалося, що зникне без відома серед цих ворожих лісів і капітан, і бронетранспортер, і всі солдати в синіх кашкетах.

Уже вечоріло, коли колоні залишилося подолати останню пару десятків кілометрів до місця призначення.

Панотець опустив голову на груди, — навколо все почало розпливатися, доводячи, що навіть бронетранспортер і сержант з ППШ є лише наслідком якогось непорозуміння у світовій гармонії.

З небуття панотця вивів могутній струс, світ перевернувся, і панотець, здавалося, майнув у далекі сфери, але не долетів і впав на купу розборсаних тіл.

Усередині бронетранспортера все було затягнуте густим чорним димом, Бойчук зміг, нарешті, вихопити автомат у сержанта і вдарив прикладом йому в груди. Лаючись крізь зуби (панотець вловив декілька невідомих йому досі ідіом польської та німецької), захлинаючись від диму, Бойчук щось намацав зверху, брязнув, і отець Василь напівзасліпленими очима побачив, як серед диму відкрився круглий отвір.

Висунувшись із люка, Бойчук не відразу зрозумів, оглухлий від цілоденного ревіння моторів, що йде щільна стрілянина. Навколо піднімалися дерева, між якими застряг перекошений бронетранспортер. Бойчук знову пірнув у броньоване черево й витяг отця Василя, який намагався зловити ротом хоч трохи повітря. Декілька куль з шипінням впилися в шини. Частина шляху була затягнута густими клубами диму. Бойчук і панотець сповзли з розпеченого бронетранспортера і, відбігши на декілька метрів, упали. Бронетранспортер натужно вибухнув. Панотець втиснув обличчя у прохолодну траву й листя. Над головою щось зловісно свиснуло. Бойчук підняв голову і спробував оцінити ситуацію.

Місце для засідки було обрано зі знанням справи. З одного боку до дороги наближався схил гори, укритої густим лісом, з іншого починався крутий укіс. Бронетранспортер, як і вантажівка, підірвався на дистанційній міні, водій був вбитий, або від несподіванки звалив тяжку машину з дороги. Розгублені солдати навмання гатили по лісу, безладно скупчившись навколо перевернутої вантажівки. Легковий автомобіль горів, пускаючи густі клуби диму.

Далі очікувати сенсу не було, і Бойчук потягнув отця Василя вглиб лісу. Він відразу здогадався по густоті стрільби, що повстанців небагато, біля двох роїв, і незабаром солдати отямляться.

Хоча сонце тільки сідало, між деревами вже панувала темрява. Тяжкий автомат боляче гупав по спині, скутими руками Бойчук намагався підтримувати панотця. Натикаючись на дерева, дивом залишаючись на ногах, вони бігли під укіс. Стрілянина поступово віддалялась. Нарешті вони знесилено зупинилися, захлинаючись збитими легенями. Бойчук спробував прислухатися — сухий тріск ППШ посилився — гебісти перейшли в контратаку на повстанців.

— Далі, далі! — захрипів Бойчук, і вони знов продовжили цю божевільну гонку.

Панотцеві здавалося, що його душа давно відділилася і з сумом дивиться, як нещасне тіло біжить по горі, виставивши вперед скуті руки, час від часу вдаряючись об байдужі смереки.

3

Нарешті Бойчук вирішив, що тепер їм загрожує більш реальна небезпека повбиватися на бігу у темряві, ніж від куль гебістів. Він зупинився і впав на коліна, притиснувшись гарячим обличчям до прохолодного стовбура. Отець Василь лежав на землі, — здавалося, що легені ось — ось вибухнуть. Відлуння пострілів вже не долинало до них.

Бойчук спробував підняти руки — туго затягнуті браслетами наручників кисті звело пронизливим болем. Бойчук зрозумів — він зараз позбавиться або наручників, або власних рук. Він стягнув автомат і, знявши з запобіжника, протягнув священику.

— Доведеться вам, панотче, трохи постріляти.

Отець Василь здивовано подивився на нього. Бойчук став біля дерева й поклав зап’ястя на шкарубкий стовбур. Панотець, натужно утримуючи ППШ, приставив ствол до блискучого ланцюга. Глухо вдарив постріл. Бойчук сплюнув і озирнувся — немов відразу на галявині мали з’явитися солдати. Потім стягнув піджак і на ньому, розпухлими руками, звично розібрав автомат, довго колупався витягнутою з затвора пружиною в замках браслетів і, нарешті, скинув їх. Невдовзі й панотець розтирав свої звільнені кисті.

Обережний Бойчук присипав землею кайдани і притрусив листям. На всякий випадок, вони, ледь тягнучи ноги, відійшли ще на кілометр у глибину лісу й тільки там остаточно зупинилися, забувшись тривожним сном.

* * *

— Ми знаходимося за кілька кілометрів від Синьої гори, з півдня там село, далі хутір з нашим зв’язковим, — Бойчук впевнено креслив гілочкою навколо камінця, покликаного зображувати Синю гору, — сподіваюся, на хуторі перепочинемо, а там… — він невизначено махнув у синю далину.

Майже непомітною стежкою вони вирушили через гущавину. Отець Василь, йдучи позаду, запитав:

— Засідка на дорозі — це випадок?

Бойчук посміхнувся:

— Випадково, панотче, тут нічого не буває. З цієї в’язниці я зміг передати записку до підпілля навіть з камери смертників при гестапо.

— Скажіть, — усі ці роки ви продовжували боротися?

Не озираючись, Бойчук відповів:

— Боюся, панотче, що мої гріхи не зможе вибачити найпоблажливіший священик.

— Я не збираюся вас сповідати.

— Кожному своє. Мабуть, хтось зверху присудив мені займатися не зовсім благодійною справою. Комусь треба грішити, а комусь замолювати їх гріхи.

— А ви впевнені, що грішите?

— З точки зору теології, за мною давно зарезервоване місце в пеклі. Я не можу прощати ворогів, не можу смиренно підставляти свою голову під п’ястуки інших. І до того ж, моя віра в Бога підпорядковується вірі в іншу духовну субстанцію.

Отець Василь здивовано вигукнув:

— У яку?

Бойчук трохи уповільнив ходу й тихо, так, що священик ледь почув, сказав:

— В Україну.

* * *

Увечері вони добралися до хутора. Бойчук довго спостерігав за будівлями, які біліли попід горою, потім повернувся до панотця й задумливо сказав:

— Щось дивно, — хутір немовби вимер. У подвір’ї собаки гавкають, але жодної людини не видно. Для засідки занадто спокійно, місяць тому був тут, як сотня проходила, усе добре було, а зараз незрозуміло. Краще обійдемо.

Він трохи порозмислив і вирішив:

— Мабуть, спробую все ж туди сходити. Бо без харчів ми дуже не зманевруємо.

Через годину, коли остаточно стемніло, він взяв автомат і щез. Отець Василь спробував розгледіти його постать у темряві, але не зміг і став дивитися в небо. Втома й голод відступали, коли він зосереджувався на словах молитви. Він молився за Бойчука. Тиша навкруги, мирний спів цвіркуна заспокоювали, і отець Василь не помітив, як задрімав.

Прокинувся від проміня сонця. Здивовано підняв голову й відразу побачив Бойчука. Військовий референт сидів спиною до нього, опустивши голову і сховавши обличчя в долонях. Панотцеві здалося, що широкі плечі Бойчука здригаються, немов зведені дуже болісною судомою.

Відчувши погляд священика, Бойчук різко озирнувся. Обличчя галичанина змінилося до невпізнання — воно було бліде, як у мерця, очі глибоко запали, стиснутий рот перетворився на чорну зморшку. Від його постаті віяло таким глибоким почуттям душевного болю й розпачу, що отець Василь зніяковів. Бойчук встав і хитаючись пішов за дерева.

Через півгодини він з’явився знову й мовчки, не криючись, пішов до хутора. Панотець побрів за ним. Бойчук, не озираючись, говорив перехопленим горлом:

— Старий Поліщук ще за цісаря власними долонями наносив з рівнини чорнозему на свій клапоть землі, син його Микола за гроші, які батько збирав двадцять років, закінчив гімназію та вчительську семінарію у Львові, був січовиком, головував «Просвітою», онук старого — Іван, три роки просидів у краківській в’язниці за хрест на січовій могилі, поранений повернувся з УПА, був нашим найкращим зв’язковим. Жінка Івана — Олена, їх син Тарас, народився рік тому…

Вони піднялися по зеленому схилі до дерев’яних жердин, які оточували хутір, і Бойчук сказав:

— Далі йдіть самі, панотче.

* * *

Посередині двору лежав обличчям до землі старий, — спина його була простромлена вилами, порепані від безкінечної роботи руки стискували чорні грудки землі. Панотець озирнувся навкруги — кров довгими плямами тягнулася по подвір’ю, у відкритій ризі біліло залите кров’ю, розтерзане жіноче тіло. Біля порога хати, з руками, закрученими колючим дротом, лежав чоловік у білій вишитій сорочці, біля розколотої голови червоніла скривавлена сокира. Панотець відчув, що божеволіє, і безпорадно озирнувся на Бойчука, — той стояв, спершись на жердину, і його мертві очі вбирали в себе людське страждання, яке одвічно застигло на цій землі. На старанно вибіленій стіні хати було широко написано кров’ю «Смерть зрадникам! УПА» і намальовано тризуб. Отець Василь набрав повні груди повітря й пішов далі, він ступив на поріг через розчахнуті двері й застиг…

Потім панотець довго лежав на землі, порожній шлунок вихлюпував згустки крові і слини. Священик плакав і нестямно вигукував богохульні прокляття. Бойчук нахилився над ним і, лагідно торкнувшись плеча, сказав:

— Прошу вас, панотче, прочитайте над ними молитву, — вони всі вірили в Бога.

П’ятьох закатованих поховали за хутором. Отець Василь, збиваючись, прочитав молитву. Було тихо, сідаюче сонце кидало довгі тіні. Тихо й тепло. Лише іноді від гори відчувалося наближення передосінньої прохолоди.

Вони довго мовчали, потім отець Василь запитав:

— Хто їх?

Бойчук подивився кудись за гори.

— Нам треба йти, їх вбили учора вдень, тож незабаром повинні під’їхати гебісти… фіксувати новий злочин «буржуазних націоналістів». Потім село в повному складі запроторять до Сибіру.

— Хто це зробив? — налягаючи на кожному слові, знову запитав отець Василь.

— Ви чули щось про спецзагони МГБ? Це робота «Михася», — командира одного такого загону, діють під виглядом чоти УПА. Колись був нашим. Ми вже два роки не можемо його знищити.

— Хто він?

Бойчук довго мовчав, потім зронив:

— Диявол.

4

І вони йшли далі, Бойчук вів священика вглиб лісу. Раптом галичанин зупинився й підійшов до невеликої ялинки, яка, здавалося, нічим не відрізнялася від інших. Він ухопився за стовбур і повільно, з натугою, потягнув його на себе. Ялинка з квадратом дерну несподівано відвалилася вбік, відкривши чорний хід під землю.

Бойчук закинув автомат за спину і зник у проваллі, звідки донеслося:

— Спускайтеся, панотче, це поки що не тунель до пекла!.. Але може ним стати, за певних обставин.

Отець Василь, невміло чіпляючись за скоби в дерев’яній стіні, поліз. Відразу повіяло вогким холодом. Бойчук десь шарудів углибині. Шорхнули сірники, і слабке полум’я каганця освітило тісне помешкання, старанно оббите зрубами. Бойчук возився з дерев’яними ящиками. Панотець помітив невеличкий радіоприймач на столі та ікону, обережно підвішену в куті. Він підійшов ближче — на потемнілій від вологи іконі Святий Юрій боровся зі змієм.

* * *

Вечеряли на свіжому повітрі. Бойчук розігрів на спиртівці консерви й розкрив декілька пачок галет. Першим порушив мовчанку галичанин.

— Пане Василю, зараз у нас відкритий шлях далі на захід, є надія, що ми зможемо добратися до повстанського куреня, а далі переправимо вас через кордон. Немовби все, але…

Панотець вичікувально подивився на нього:

— І що я буду там робити? Входити до емігрантських об’єднань, проливати сльози над Батьківщиною? Чекати, коли вона стане такою, як ми собі там її хочемо побачити? А вона така, яка є. Боюся, що тільки я став іншим.

Бойчук пильно подивився на панотця.

— Тут «Михась» зі своєю бандою. Скоріше, що саме зараз він іде за нами. Я теж давно шукаю його. Можливо, прийшов час нашої зустрічі.

Панотець мовчки кивнув.

* * *

Бойчук знову поліз до криївки й витяг на поверхню декілька дерев’яних ящиків, два автомати, великий моток шнура й набитий незрозумілим причандаллям наплічник.

Навантаживши себе, вони вирушили в путь. Отець Василь здивовано помітив, що знаходить у собі нові й нові сили, піднімаючись за невтомним Бойчуком по горі. Опівночі вибралися на галявину. Там, під місячним сяйвом, темніла невеличка хатина.

— Колись тут жив лісничий, — коротко пояснив Бойчук, обережно опускаючи ящик. Панотець теж, з полегшенням, поставив свій тягар.

Бойчук швидко розкрив ящики й почав діставати толові шашки. Декілька з них зарив під стінами хатини, а решту заніс усередину. Отець Василь почув, як галичанин порпається в хаті. За пару десятків хвилин він вийшов, розмотуючи за собою довгий шнур. Шнура вистачило на кілька сотень метрів. Вони ретельно замаскували його листям, і Бойчук прикріпив два кінці шнура до клем у залізній коробці з поперечною ручкою.

— Далі, панотче, наші дії будуть такими: я спробую вийти на «Михася» й заманити його до хати лісничого, а ви в цей час будете за «пекельною машинкою». Я заскочу в хату й дам пару черг з автомата, потім спробую вибратися через віконце з протилежного боку. Якщо вони заскочать у хату, ми їх накриємо; у будь — якому разі їм доведеться бігти повз неї — принаймні половину вибух завалить. Головне — вчасно ввімкнути машинку. Якщо я через дві доби не з’явлюся, за компасом відходьте на південний захід, повернетеся в криївку. Їжі там вистачить надовго. Дочекаєтеся мене або когось з наших. Про вас знають і переправлять за кордон. Усе. Так, візьміть, — Бойчук протягнув панотцю компас, ППШ і гранату.

Галичанин дбайливо вмостив схованку для священика. Звідти, навіть у нічній темряві, була добре видна галявина й хатина. Панотець здивовано покрутив у руках гранату. Бойчук коротко пояснив, як нею користуватися, потім розтягнувся на скиданому гіллі, накрившись піджаком:

— Тепер треба відпочити, завтра для нас буде тяжкий день.

Панотцю здалося: тільки він заплющив очі, як Бойчук торкнув його за плече. Було ще темно, але відчувалося наближення ранку. Референт стояв над ним, готовий вирушити.

На плечі, стволом донизу, висів автомат, на поясі кобура і дві гранати.

— Вибачте, що потурбував, панотче, — у голосі галичанина отець Василь здивовано відчув несподівані теплі нотки. Бойчук помовчав, дивлячись кудись у далечінь, потім додав:

— Може, для українців є окремий рай і ми боремося не за ту Україну, якої, можливо, ніколи не буде тут, а за право мати її десь там… після смерті?

Бойчук махнув на прощання рукою і пішов широким кроком у глибину лісу.

5

До ранку отець Василь не міг зігрітися. Він ходив, дихаючи холодним і вогким повітрям, хлопав себе по боках, відчуваючи, як м’язи напружуються від холоду й нервового збудження. Але незабаром ранкове сонце зігріло його і священик зміг ненадовго заснути тривожним і полохливим сном. Весь день він провів у своїй схованці, напружено вслухаючись у лісову тишу. Тільки під вечір відчув, що зголоднів, і з’їв декілька галет.

Навколо все дихало таким заспокоєнням і теплом, що панотцю до божевілля захотілося, щоб цей день не закінчувався ніколи. На коротку мить він навіть повірив у це. Але день минув, можливо, відправившись з іншим панотцем Василем у якусь потойбічну схованку для днів, і нічна темрява знов примусила його згадати про своє завдання.

Ніч провів без сну, напружено слухаючи тишу. Під ранок він почув, як далеко в горах гримнуло. Спочатку священик вирішив, що це далекий дощ, але наступний відляск примусив його стривожитися. Уже через півгодини зрозумів, що в напрямі до нього просувається перестрілка. Відчув, як тіло ціпеніє від хвилювання і страху, у скронях збуджено запульсувала кров. Він уже ясно чув короткі черги ППШ, які перетиналися з частими пострілами гвинтівок і сухим торохкотінням інших автоматів. Перестрілка насувалася ривками, панотцеві здалося, що він навіть чує далекі нерозбірливі вигуки. Він облизнув висохлі губи й механічно почав вибирати з бороди заплутану соснову колючку.

Тріскотіння ППЩ припинилося, на півхвилини запала тиша, яка знов вибухнула пострілами. На галявину вискочив Бойчук. Одна рука його висіла вздовж тіла, рукав був чорний від крові. Лівою рукою референт стискував пістолет. На бігу він обернувся й вистрілив у гущавину. Звідти донеслося:

— Брать живым!

До хати Бойчуку залишалося кроків десять. Раптом з лісу тріснув одиночний постріл. Панотець ясно побачив, як з — під коліна референта порснула довга цівка крові й той, немов різко оступившись, упав на бік, але відразу підскочив. Обличчя Бойчука перекосилося від болю, він, підтягуючи прострілену ногу, прошкандибав ще декілька кроків, і знов упав. З лісу на галявину вискочив чоловік з автоматом — і Бойчук вистрілив. Чоловік упав, а референт, відкинувши пістолет, поповз до хати, ухопився за відчинені скособочені двері і, хитаючись, підвівся. Тяжко дихаючи, він на мить повернув обличчя в бік, де ховався священик.

Коли референт зник за відчиненими дверима, на галявину вийшло чоловік десять зі зброєю, у сірих німецьких кітелях і з мазепинками на головах.

З гущавини вийшов ще один «стрілець», інші навперебій почали щось пояснювати йому, показуючи на хату. До панотця донеслося; «товарищ Михась». «Михась» присів і провів рукою по скривавленій траві, потім підніс долоню до рота, понюхав і лизнув її, Панотець закляк від жаху. Зненацька він ясно усвідомив, що в пастку потрапив сам Бойчук, що йому вже не дано вибратися з хатини лісничого і що саме він, отець Василь, повинен вирішити його долю.



«Михась» піднявся й закричав:

— Виходь, референте!

Священик, щоб не збожеволіти, зашепотів молитву. Мокрі руки ухопилися за ручку «пекельної машинки». З хати донеслося:

— А може завітаєш ти до мене, «Михасю»!

«Михась» кивнув, і декілька бойовиків стрімко заскочили до хати. Священик заплющив очі і щосили крутнув ручку. Земля під ним грізно здригнулася — і всесвіт луснув…

Священик не знав, скільки часу він пролежав, натискуючи всім тілом на «пекельну машинку» — годину, добу чи вічність.

Коли він розкрив очі, світ мовчав. На місці хати чорніла купа деревин, від яких підіймався білий дим. Уся галявина була всіяна обгорілими речами, про походження яких панотець боявся думати. Навколо темніли декілька скручених трупів. Один підняв обпечену голову, і по широко розчахнутому роті священик зрозумів, що він кричить від болю.

Панотець піднявся й повільно побрів навмання, далі від жаскої галявини.

Він ішов, наштовхуючись на дерева. З очей котилися сльози, які панотець зовсім по — дитячому витирав рукавом.

Під вечір отець Василь вийшов на край лісу. Далі відкривалася широка зелена рівнина, яку кілометра за півтора від панотця прорізував ґрунтовий шлях. По шляху котилися чотири відкриті вантажівки. Священик помітив, що весь час механічно тягне за собою автомат. Він підняв ППШ стволом у небо й натиснув на гачок. Зброя тяжко засмикалася в його руках. Він стріляв, поки не спорожнів диск. Вантажівки зупинилися. З них посипалися солдати в синіх кашкетах. Вони здивовано побачили, як останній промінь сідаючого сонця освітив на краю лісу постать людини з довгою сивою бородою й автоматом у руках. Офіцери швидко віддали наказ і солдати, розтягуючись в розстрільню, кинулися вперед. Декілька з них відпустили вівчарок і ті нестримно понеслися по рівнині.

Отець Василь відкинув автомат і, не поспішаючи, пішов у ліс. Швидко темніло. Від землі піднімалася вогкість і прохолода. Священик сів, прихилившись спиною до дерева, і дістав з кишені гранату. Долоня відчула вагу і прохолоду металу. Панотець невміло взявся за кільце і, глибоко набравши в груди повітря, підняв голову вгору.

По небу, понад верхівками дерев на білих клубчастих хмарах, повільно пливла старовинна дерев’яна церква. Священик ясно бачив усі деталі, старанно вирізьблені давніми майстрами, ікону над входом і хрест на куполі. Він чув тихий передзвін. У дзвіниці, біля кулемета, сиділи двоє козаків у шинелях і пильно дивилися вперед. Погляд їх був суворий, мудрий і застережливий.

Сім шматків хліба. Кубань, 1933 р.

1

Вузький човен, або по — кубанськи каюк, швидко розсікав зелену, затягнуту ряскою воду у вузькому проході між двома стінами високого очерету. Кожух веслував, сидячи на кормі. Обличчя його було вкрите товстим шаром присохлої глини — давній засіб, який рятував від лютої комашні. За спиною висіла добра гвинтівка, на поясі черкески в дерев’яному футлярі темнів маузер. Швидко сутеніло, прохід плутався, розділявся на кілька гілок, але Кожух знав, що він не заблукає. Це було його сховище, це була остання фортеця його світу, надійна й неприступна. Його і ще десятка таких, як він. Колись у цих кубанських безмежних плавнях переховувалися цілі повстанські армії. Тепер зелена фортеця перетворювалася на могилу. Шістнадцятирічна відчайдушна боротьба закінчувалася. З зеленими воювали кращі частини Червоної армії, їх бомбили з літаків, травили газом, виселяли й розстрілювали їх родини. Залізне кільце стискалося. Деякі пробивалися з боями далі на лівобережну Кубань, де аули ставали цитаделями, а гори — сходинами в безсмертя.

Але Кожух і його козаки не могли кинути свою станицю. Вона була їх світом. Повстанці знали, що без них вона загине. Як і вони без неї. Останні два місяці плавні були надійно заблоковані червоними. Тепер ті вже не совалися у плавні, — пам’ять про роти й батальйони, які без сліду зникали серед цих зелених лабіринтів, дечому навчила. Тепер дві батареї щодня гатили навмання по безкінечному лісі очерету. Найгіршим було те, що увірвався зв’язок зі станицею, яка стільки років годувала й одягала, постачала нові лави непримиренних бійців. Що зараз там відбувалося, ніхто з повстанців не знав. Станичники вже з осені минулого року приносили все менше хліба. Останній раз до повстанців пробрався немолодий вже козак Гончар зі звісткою, що станиця вимирає з голоду. Він казав про суцільні обшуки і про реквізицію всіх харчів у станичників. Зелені вирішили, що Гончар збожеволів, — червоних ненавиділи, але уявити, що вони здатні на це, не могли, можливо, боялися повірити, щоб не збожеволіти самим. Але голод вже стискував і повстанців. Цього літа риба немов щезла в лиманах, а дикі качки навіть не з’являлися серед очерету.

Пару тижнів тому в станиці спалахнула безладна стрілянина. Зелені не могли повірити, що станичники вдадуться до очевидного безглуздя — піднімуть повстання в оточенні регулярних військ. Але треба було йти на допомогу. Повстанців зустрінули з берега картеччю. Загубивши більшу частину людей, зелені відступили. Тільки й того, що захопили пораненого червоноармійця, який і розповів перед смертю про повстання приречених і про розстріл вмираючої від голоду юрби біля греблі, і про приїзд великого начальника Фельдмана, який особисто керує хлібозаготівлями в цій занадто бунтівній станиці.

Останній тиждень повстанці майже нічого не їли. Серед сімох ще живих, невідомо чому, залишалися сили в Кожуха. Кожен день він, ризикуючи потрапити під гарматний заряд, підпливав до берега й намагався розгледіти хоч щось, що могло б розповісти про станицю. Але станиця замовкла. З куренів, які стояли поблизу берега, ніхто не виходив, тільки червоноармійці ліниво стирчали біля кулеметів та гармат, спрямованих тупими жерлами на поки що не підкорені плавні.

Сутінки вже були зовсім непроглядні, коли каюк Кожуха проскочив крізь очерет у непомітний для стороннього ока прохід і незабаром ткнувся носом у берег. Пересилюючи пульсуючий біль у шлунку, Кожух стрибнув на слизьку землю й тихо промовив:

— Іване, це я.

У відповідь почулося:

— Що там?

Чатовий Іван Коляда, колишній сусід по межі земельного наділу Кожухової родини, відчайдушний кіннотник, лежав на купі сухого очерету за станковим «Максимом». На обличчі, густо замащеному глиною, палали сухотним полум’ям очі. Кожух з останніх сил втягнув каюк на берег. У голові мутилося. Найбільше він боявся, що колись зірветься, віддасться на поталу божевільному почуттю голоду, який роз’їдав його тіло, душу і мозок, покаже своїм людям, що він теж слабкий і смертний.

— Нічого не видно, — коротко кинув у темряву й зайшов у дерев’яні двері землянки. За ним, важко спираючись на свою нерозлучну шашку, ступив і Коляда. Озирнувшись навкруги, Кожух скинув з плеча гвинтівку й почепив її на гак у дерев’яній стіні коло іншої зброї.

Землянка була велика, у минулому пересиджувало тут тяжкі часи й по півсотні повстанців. А таких землянок розкидано було на таємних острівцях ген скільки! Тепер хитливий вогник каганця кидав примарне світло на п’ятьох украй виснажених людей. Рештки станичного воїнства. Біля столу сиділи, немов два брати, Лаврін Гуленко і Тимо— фій Срібний. До 1917 року кращих друзів у станиці не було, потім Лаврін з бригадою Кочубея на Кубані почав нову владу встановлювати, а Тимофій пішов Кубанську Раду захищати. Мав Тимофій на виснаженому обличчі шрам від Лаврінової шашки. Але минули часи і, як в 1929 році, потяглися безмежні вервечки підвід з розкуркуленими, не витримав Лаврін жіночого та дитячого плачу й майнув з повинною головою до зелених. Біля саманної стіни на лаві черкес Ахмет лежить. У землянці було тихо, тільки з прошитих кулеметною чергою легенів черкеса виривався хрип. З кожним видихом на краю чорної бороди видувався кривавий пухир, поголена голова лежала на чорній кошлатій папасі, очі приречено дивилися в чорну стелю. За ними стояли спалені аули, розстріляні роди й недосяжні гори. Життя в його прострілених грудях тримала надія на помсту. Ахмет був кунаком Кожуха. Що тепер міг Кожух для нього зробити?

Далі, у напівтемряві, станичний учитель, просвітянин Василь Кульбачний. Ще три роки тому вивішував у станичному педтехнікумі портрети Шевченка, зустрічав з хлібом — сіллю нових учителів з Києва. Тепер за портрет Шевченка можуть кулю у скроню пустити, а вчителі… Довбають, мабуть, руду в білому й холодному краї.

У сірій киреї гріє свої старі кістки дід Леміш. Скільки дідові років — ніхто не знає. Батько Леміша разом з мовчазними запорізькими братчиками проклав привезеним з — над Чортомлика ралом першу межу, навколо якої станиця й виросла. Висох дід Леміш, як стара жерделя. Білий оселедець над гачкуватим носом, сиві вуса на груди спадають. Скільки молодих та здорових навколо нього кулі та шашки покосили, а його Бог усе для чогось зберігав. Першу рану свою старий Леміш ще до Шаміля від кинджала хіджрета отримав, а останню від картечі червоних.

— Здорові були, козаки! — привітав повстанців Кожух, заходячи до землянки.

— І ти будь здоровий, отамане, — один за всіх слабким голосом відізвався Кульбачний.

— Що там, у станиці? — запитав Лаврін.

— Фельдмана бачив, прикотив автомобілем до батарей, у бінокль на плавні вилупився, жаль, далеко було, побоявся я з гвинтівки схибити, кинджалом би його… А станиця мовчить.

Знов запала тиша, про Фельдмана всі знали. Ще у вісімнадцятому році заявив про себе на Кубані, коли за його мандатами на вулицях Катеринодара хапали молодих дівчат червоноармійці «для націоналізації». А далі, керуючи після Артабекова крайовим ВЧК, не одну тисячу впертих кубанців відправив до потойбічного світлого життя. Тепер Фельдман був поблизу, щоправда, під охороною цілого полку та двох гарматних батарей.

Кожух сів край столу. На столі біля каганця лежала велика, розбухла від часу та вологи книга з читаними та перечитаними, пожовклими та замусоленими грубезними хліборобськими пальцями листами.

Надламаний голос діда Леміша розбив тишу:

— Чуєш, Кожух? Поки ти в комишах був, ми з кошем порадилися… — дід змовк, набираючись сил, потім, важко дихаючи, продовжив, — нам все єдино тут з голоду гинути, так ти, теє… поки ще в силі, наш хліб собі візьми і з тими сатаниїлами порахуйся за всіх…

Кожух втупився в діда, провів поглядом по інших. Він зустрівся з їх очима й побачив у них силу, якої не мав у собі. Ахмет важко повернув до нього голову — і Кожух не витримав. Він устав і, хитаючись, підійшов до стіни, погляди пронизували йому спину.

Як постріл у потилицю, він почув твердий голос Лавріна:

— Бери!

Спираючись руками на стіну, Кожух озирнувся. Лаврін стояв, тремтячою рукою протягуючи йому чорний сухар.

— Я не можу, — запинаючись, вимовив Кожух.

Дід Леміш дістав замотаний у десяток білих ганчірок останній у своєму житті окраєць закам’янілого хліба.

— Тільки смерть заподій нам козацьку… щоб ми не від голоду.

Кожух зчепив зуби й вихопився з землянки. Він стояв на вологому повітрі й дивився в безмежне небо, на якому вже рясно висипали діамантові зірки. Зоряне небо було величне і спокійне, з неба не було видно вимираючі станиці…

Коли Кожух повернувся, вони усі стояли. Живі мерці, які повстали зі своїх могил, волаючи до нього, отамана Кожуха, за останньою справедливістю, яку не дочекалися від Бога.

Кожух витяг свій «Маузер» і поклав на стіл біля книги, потім зняв кубанку й низько, перший раз у своєму гордому житті, поклонився повстанцям:

— Прощайте, брати, і простіть.

У відповідь різноголосо загули слова прощення й надії. Тоді Кожух узяв книгу, навмання розкрив її і почав читати:

«І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се Бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих! І воздає Злодіям за злая!»

Його голос, спочатку западаючи, міцнів, ставав голоснішим і пекучим. Слова розходилися по землянці, вони наповнювали серця сильним і м’яким спокоєм, були провідниками в щасливе минуле, яке чекало їх попереду:

«Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села».

Кожух обережно поклав книгу і взяв «Маузер». Він підійшов до Лавріна й обняв його, потім, ступивши на крок назад, звів курок і вистрілив у серце колишньому ворогу…

Останнім був дід Леміш. Кожух поцілував його в жорстку й задубілу щоку, вкриту глибокими зморшками. Дід спробував обійняти його, але не зміг, і тільки глухо проговорив:

— Нічого, козаче, давай…

…Потім Кожух стягнув легкі трупи на лаву до столу, і з лиману, який недаремно називали Солодким, набрав у казанок води. Коли вода закипіла, він кинув туди сім твердих шматків хліба. Останній раз він вечеряв зі своїми побратимами. Кожух доїв гарячу юшку і ще раз оглянув мертвих повстанців, які гордо, зі зброєю, сиділи край столу. Каганець кліпав останніми зблисками полум’я. Обличчя мерців були урочисті й умиротворені.

— Дякую вам, товариство! — пролунало в тиші. Виходячи, він озирнувся назад, ґніт дотлівав. Обриси розчинялися в темряві.

Коли Кожух вийшов із землянки, над плавнями стелився ранковий туман. Він старанно заклав очеретом вхід і зверху, у ледь помітний пагорб, встромив шашку Коляди. Пройде зима, і вже навесні, під осокою, зникнуть сліди повстанського сховища, і тільки іржава козацька шашка залишиться єдиним пам’ятником останнім нескореним.

Весь день Кожух проспав, загорнувшись у бурку. Тіло було переповнене давно забутим відчуттям теплої ситості. Він намагався зберегти це тепло і спокій, і тому сновидіння не чіпали його.

Прокинувся Кожух, коли вже сутеніло. Швидко перезарядив свій «Маузер», повісив на пояс гранату, звично перевірив, як легко виходить з піхов кинджал, закинув за спину короткий кавалерійський карабін. Останні промені сонця м’яко падали на воду, коли Кожух відштовхнувся від берега і спрямував каюк у зелений лабіринт плавнів…

Заховавшись у комишах, крізь сутінки Кожух уважно роздивився берег. Вартові, зраділі, що прискіпливий начальник не приїхав, ліниво тинялись по березі. Дочекавшись повної темряви, роздягнувся, загорнув одяг і зброю в черкеску, і, тримаючи згорток над головою, безшумно поплив до берега. Прибережний очерет червоні давно вже вирубали, але він запримітив невеличку балку, допливши до якої, зміг би опинитися поза сектором огляду вартових.

Тепла вода приємно освіжила тіло. Кожух плив легко, загрібаючи однією рукою по — пластунськи. Йому пощастило, — переддощові хмари закрили місяць, і він зміг доплисти непоміченим. Обережно пробрався по балці далі від вартових і одягнувся. Замість кубанки навколо голови зав’язав чорний башлик, залишивши відкритими тільки очі, високо закатав рукава черкески, а приполи по — чеченськи заправив за пояс. Витягнув «Маузер» з футляра, діслав кулю до патронника й сунув тяжкий пістолет за пазуху. Тримаючи в руках карабін, Кожух, зігнувшись, безшумно побіг до крайніх хат станиці.

2

Усе було, немов як завжди, — густі сади, серед яких виднілися очеретяні дахи куренів, духмяні пахощі відцвілих садів, дружний хор цикад, пряне тепло неповторної кубанської ночі. Але Кожуха відразу охопило гостре відчуття чогось моторошного. Він зупинився, припавши до високого тину, і відчув, як холодний піт стікає по його обличчі. Він зрозумів причину цього — станиця мовчала. Не співали біля дворів старі козаки, згадуючи дідівські пісні, не заливалася під скрипучі гармоніки зі свистом та гиканням молодь, вихваляючись вояцькими тембрами перед дівчатами, а ті, у свою чергу, не підсміювалися над кавалерами своїми уїдливими переспівами. Не було чути іржання коней, гавкання собак, звичного шарудіння обов’язкової живності в господарських подвір’ях.



Кожух швидко пішов далі, де за кілька дворів стояла хата Баглаїв, великої та щирої родини, добрих господарів та невтомних співців. Останній раз, ще взимку, десятирічний Омелько Баглай притягнув до повстанців мішечок з «бурсаками,» тютюном та чвертю самогону. Тепер Кожух хотів розпитатися у старого Петра Баглая про події у станиці. Ворота в Баглаїв були чомусь відкриті. Кожух тихо загнав патрон до патронника і, тримаючи карабін напоготові, проскочив до великого двору. На подвір’ї було тихо, великий курінь Баглаїв білів у темряві. Кожух обережно пішов, ховаючись за стіною порожньої стайні, до нього. Раптом він побачив темну постать, яка стояла навколішки, прихилившись до високої яблуні посередині двору. «Засідка,» — промайнуло в голові в Кожуха. Але, придивившись уважно, засумнівався в цьому. Людина була одягнута в білу сорочку, явно непридатну для маскування, і стояла обличчям до хати. Кожух наважився підійти до людини, про всяк випадок вихопивши кинджал. Його рука схопила людину за плече й повернула до себе. Кожух упустив кинджал і відсахнувся. Перед ним лежав кістяк, обтягнутий шкірою. На Кожуха дивилися вирячені очі, на голові стирчали рідкі пасма білого волосся. Розчахнутий рот був забитий зеленим листям з яблуні. Він упізнав мерця по довгих темних вусах. Це був його одноліток, колись кремезний і доброзичливий, веселий батареєць Тарас Баглай. Кожух встав на ватяних ногах і, сам не знаючи для чого, зайшов до хати. Там відразу замість свіжої прохолоди саманного куреня в ніс йому вдарив потворний солодкуватий запах розкладеної людської плоті. Коли очі його звикли до темряви, він побачив на лаві під іконами мертвого старого Баглая, борода якого стирчала на закинутому назад обличчі, стара Баглаїха сиділа біля нього, руки її по — селянськи були складені на колінах, голова, пов’язана старою хустиною, опущена на груди. Жінка Тараса, колись моторна Тетяна, краща співачка на цьому краю станиці, лежала на глиняній підлозі. Однією рукою вона обнімала річну дитину, малого Петра, а другою стискувала висохлу грудь. У хаті гула хмара мух. Кожух сахнувся назад, наштовхнувся спиною на піч. З гуркотом попадав, давно вже не потрібний господарям, кухонний реманент. Раптом Кожух застиг з перехопленим подихом, — на подвір’я хтось заходив. Почулися голоси:

— Ну ось, а ти казав, що Тетяна до вечора помре.

— А що, бачиш, — ось Тарас лежить.

— Давай його заберемо, а Тетяну вже завтра, з дідом та старою, все єдино, на гарбі місця нема.

— Що й казати, усю вулицю в Пусту балку поперевозили.

— Чуєш, а Заброда не бреше, пайку видасть за нічну роботу?

— Хто знає, як у доброму настрої буде після бенкету з Фельдманом, то, може, й видасть.

На подвір’ї почулося шарудіння, хтось гучно сопів, тягнучи мертве тіло, потім зарипіли колеса гарби, і все змовкло.

Кожух вийшов надвір, ловлячи ротом свіже повітря, його колотила лихоманка. Він напружив усі м’язи і здавив крик, який рвався з горлянки. Часу було мало. Ніч треба було берегти.

Кожух пробрався на городи, порослі бур’яном, і відправився далі. Він добре знав, куди треба йти. Один раз він ледь не наштовхнувся на солдатський патруль. Солдати йшли під вишневими деревами повз хату Данила Бурленка. Кожух упав, втискуючись у суху землю. Солдати пройшли за метр від нього, розмовляючи незнайомою мовою.

Перечекавши хвилину, Кожух поповз убік, поки не вибрався через подвір’я вчителя Кульбачного на центральну вулицю. Вікна хати навпроти яскраво світилися, звідти чулися звуки голосного сміху, вигуки та тріскуча музика, яка неслася з патефона. «Перемогу святкують», — подумав він.

Десь удалині глухо загув грім, наближався дощ. Далі, за станичним майданом, світилися вікна колишнього педтехнікуму, зайнятого тепер під казарми, за ним, на тлі хмарного неба, порожньо темніла церква. Необхідно було проскочити через дорогу до хати, звідки чулися звуки п’яної гулянки. Вулиця була порожня. Кожух швидко перебіг її і застиг, притиснувшись спиною до високого тину. Тепер залишалося проникнути непоміченим у ворота. Раптом погляд його здивовано сковзнув по знайомій з дитинства тополі. До високого дерева була прибита широка чорна дошка. На ній білів надпис крейдою, освітлений відблиском світла з вікон куреня. Кожух прокрався ближче і прочитав:

За неисполнение плана хлебозаготовок и саботаж запретить ввоз продовольствия в следующие районы и станицы Кубанского округа Северо — Кавказского края…

Далі йшов довгий перелік, у середині якого була і його станиця. Раптом на Кожуха з дерева, замість учнівської дошки, глянув чорний череп з широким білим оскалом.

Кожух повернувся, скинув з обличчя башлик і, не криючись, пішов до задвірки.

3

Два червоноармійці, ліниво перемовляючись, сиділи на довгій дерев’яній колоді біля комори. Час від часу вони поглядали на хату, з якої долітали крики й музика. Тоді в голосах солдат з’являлися нотки неприхованої заздрості. Зненацька задвірка різко розчахнулася і — прямо на них швидкою ходою пішов чоловік у черкесці з гвинтівкою в руках. Отетерені червоноармійці на мить застигли від такого нахабства й відразу розплатилися за свою самовпевненість переможців. Перший отримав блискавичний удар прикладом у обличчя і ще падав, як другий вже лежав, притиснутий карабіном за горлянку. Переляканий солдат побачив несамовиті очі й почув:

— Скільки їх там?

Тиск трохи зменшився й червоноармієць прохрипів придушено:

— Шестеро…

Кожух жорстко вдарив гвинтівкою, пролунав хруст. Менше хвилини йому вистачило, щоб заховати трупи і причаїтися за стіною комори. Незабаром з хати донеслося владне і презирливе:

— Ей, председатель, дуй за самогоном!

Грюкнули двері, і на подвір’я вискочив приземкуватий чоловік, який стрімко кинувся до хвіртки. Кожух миттєво заступив йому шлях, не піднімаючи зброї:

— Як справи, Михайле?

Чоловік зупинився, немов прибитий громом. Кожух мовчки дивився на нього. Маленькі очі Заброди на товстому обличчі розширилися від переляку, руки безсило впали. Кожух спокійно промовив:

— У Лавріна совісті хватило до нас перейти. А ти тут і далі «світле життя» будуєш?

— Кожух, ми ж як брати були…

— Були та сплили, закінчилося наше братство.

Заброда з ненавистю кинув:

— Ти, петлюрівська контра! — і кинувся на Кожуха. Карабін відлетів. Вони впали на землю й покотилися, хропучи. Відгодований председатель, який був набагато важчий за Кожуха, опинився зверху, товсті пальці вчепилися в горлянку сотника. Кожух відчув густий сморід перегару, в очах спалахнули червоні плями. Кожух однією рукою уперся в слизьке від поту підборіддя Заброди і, втрачаючи сили, ледь зміг вихопити кинджал. Заброда спробував перехопити його руку, але не встиг, — блискуче лезо м’яко ввійшло йому під серце. Заброда охнув і звалився на землю. Хитаючись, Кожух піднявся, відчуваючи, що сили покидають його, — іскра життя, подарована йому повстанцями, згасала. Кожух зчепив зуби й підняв карабін. Сухо клацнув затвор, заганяючи патрон у магазин. У хаті хтось затягнув: «Гори, гори, моя звезда…»

Кожух різко видихнув і зайшов усередину. Після нічної темряви очі його різонуло яскраве світло декількох гасових ламп. Посередині просторої світлиці стояв довгий стіл, заставлений тарілками та пляшками, у куті тріщала платівка патефона. За столом сиділо кілька людей у шкірянках і військових гімнастерках з «ромбами». Серед них його око відразу вловило людину в цивільному. Очі ховалися за блискучим пенсне, спітніле обличчя світилося самозадоволенням, рот кривився багатозначною посмішкою. Тяжко переводячи дихання, Кожух застиг. Військовий, який сидів найближче, здивовано піднявся й пішов йому назустріч:

— Ты кто та…, — він не встиг договорити, Кожух схвату вистрілив йому в роззявлений рот. Від пострілу впритул голова розлетілася на червоні шматки, які дощем хлинули на стіл з їжею та обличчя присутніх. Зчинився галас, військові й гепеушники заметушилися, хапаючись за зброю. Трьох Кожух застрілив на одному диханні, четвертий встиг вихопити револьвер і вистрілити. Постріли гримнули одночасно. Гепеушник з пробитим черепом відлетів до вікна, а Кожух відчув удар в правий бік. Він відкинув порожній карабін і, спершись на стіл, витягнув з кобури маузер. У світлиці запала тиша, тільки в куті продовжував тріщати пошкрябаною платівкою патефон. За вікном чулися крики і постріли. Хтось несамовито кричав:

— Банда в станице!

Лунали команди, декілька кінних пронеслися галопом по вулиці.

Фельдман з білим обличчям стояв, втиснувшись спиною у стіну. Кожух втомлено сів на лаву, затискуючи занімілий бік. Черкеска швидко просякала кров’ю. Йому хотілося заплющити очі і заснути. Але він уважно розглядав остовпілого з переляку чоловіка, який зміг зруйнувати його світ. Кожух тихо запитав:

— Так це ти, гнидо, тепер тут усім заправляєш?

— Слушай, казак, я даю тебе слово большевика, что если ты не убьешь меня, то будешь амнистирован…

— А ти знаєш, що таке Голод? — не слухаючи, запитав його Кожух.

Фельдман замовчав, його обличчя посіріло. Кожух підняв «Маузер».

— Зараз дізнаєшся, — і пару разів вистрілив йому в живіт. Більше Кожух не звертав уваги на Фельдмана, який впав на глиняну долівку і, скиглячи, засукав ногами по підлозі.

За вікном сірів ранок, темні хмари, які затягнули небо, час від часу прорізала блискавка. Ось — ось мав початися дощ. Солдати швидко оточували хату. Кожух побачив, як вони тягнули кілька станкових кулеметів, кваплячись, влаштовувалися за тинами і стінами будинків. Перебираючи руками по стіні й переступаючи через трупи, Кожух добрався до кута, де ще висіли під рушником старі ікони. Обережно просунув руку за крайню ікону. Рука відразу намацала м’який шкіряний мішечок. Тримаючи його й пересилюючи біль, Кожух опустився на лаву. За вікном хтось кричав:

— Товарищ Фельдман!

Він подумав: «На кожного Фельдмана завжди свій Кожух знайдеться».

Пальцями, які вже відмовлялися слухатися, розв’язав мішечок. У ніздрі відразу вдарив забутий аромат пахучого тютюну.

…Швидко виселяли, викидали з хати — чекали вже підводи до станції, а там на холодну смерть, але встиг батько заховати для сина єдине, що міг…

Дивний спокій і давно забуте почуття щастя повернення додому наповнили його душу. Кулеметна черга вдарила у вікно, залишаючи на білій стіні цівку широких темних відбитків. Кожух слабко посміхнувся.

На вулицю впала стіна дощу. Перші краплі заторохкотіли по вікнах хати, залишаючи стрімкі в’юнки, і через мить усе скло закрив прозорий і чистий шар води.

Загрузка...