Басаврюк ХХ

Київ 1918-1919

Найбільше Наталку вражала здатність німецьких вартових уперто ходити під дощем, не намагаючись заховатися під найближчим деревом чи дахом. Наталка могла годинами дивитися, як краплі дощу розбиваються об чорні шоломи, струменять з набряклих і блискучих каучукових плащів. Мов заведені, солдати ходили біля воріт будинку, і їх незмінно рівномірна хода заспокоювала, додавала віри в те, що в цьому світі залишилися хоч якісь надійні речі. Наталка добре знала, що це самоомана, тим більше, що й сама поява вартових біля їх будинку була викликана чергою замахів на офіцерів німецьких військ, які допомагали Гетьманові утримувати владу над Україною, а водночас і приглядали за цією владою.

Держава нагадувала заколочену діжку, яку зсередини розпирала нестримна сила. Наталка відчувала, що невдовзі ця діжка розлетиться на дрібні шматки, і вже ніхто не зможе зупинити те, що вирветься назовні… Але вартові ходили, відраховуючи залишок часу до цього вибуху, і Наталка загіпнотизовано дивилася на них з вікна затишної квартири, господарі якої так і не повернулися до Києва після січня 1918 року.

Місто жило чутками і страхом. Залякані міщани розповідали про нескінченні повстання селян, про червоних агентів, таємничі організації терористів, близький голод і величезні зграї вовків, які невдовзі вийдуть з темних приміських лісів і знищать усе живе.

Наталка рідко виходила в місто й майже не розмовляла з ординарцем Вальтера, товстим і доброзичливим Гансом. Наталка знала: те, що незабаром відбудеться, набагато перевершить усі зловісні чутки. Удень вона завжди була спокійна, і тільки вночі її сон пронизували кошмари. У світлий час доби вважала, що живе в безтурботному сні, і тільки нічне марення невблаганно заводило її до жаху, який був занадто реальним. Як завжди, її рятував Вальтер. Коли вона уві сні починала кричати, він м’яко й сильно обіймав її плечі й тихо говорив про те, що в цьому світі все добре і спокійно. Наталка вірила і знов засинала. Жах боявся спокою Вальтера й залишав Наталку на деякий час. Вона не замислювалася — любить Вальтера чи ні. Їй було достатньо того, що він рятує.

Вальтер був фронтовий офіцер. Після Вердена перебування в Україні здавалося йому верхом щасливого життя. Йому поталанило, і він не брав участі в придушенні селянських повстань. Полк перебував у Києві і знаходився в охороні Гетьмана. Рота, якою керував Вальтер, складалася з досвідчених ветеранів. Солдати поважали свого командира, і розкладання армії майже не торкнулося їх роти.

Сонячні дні ставали все коротшими. Вітер і дощі швидко обнесли дерева. Наталка боялася, що колись день закінчиться й жах стане для неї безкінечним. Вальтер теж ставав усе більш похмурим. Німеччина готувалася капітулювати. Влада Гетьмана поступово втрачала й Україну, і німецькі багнети. Було зрозуміло, що незабаром німецька та австрійська армії почнуть повертатися додому. Вальтер боявся повернення. Він не знав, що буде робити на Батьківщині, яка за чотири роки стала зовсім іншою. Вальтер теж став іншим. Він розумів, що потрібен у цьому світі тільки цій дивній українській дівчині. Вона мало розповідала йому про своє минуле.

Він знайшов її наприкінці березня. Тоді його полк щойно ввійшов до Києва, і Вальтер зі своїм відділом обходив околиці міста. В одному з напівзруйнованих будинків вони знайшли молоду дівчину. Та була на межі повного виснаження. Вальтер наказав солдатам відправити її до шпиталю. Несподівано через день він згадав про неї й вирішив відвідати. Близько години сидів край ліжка й дивився на непритомну дівчину, потім пішов, залишивши квіти й шоколад. Відвідини шпиталю стали для нього чимось на зразок обов’язкового ритуалу. Дівчина вміла зачаровано слухати розповіді Вальтера про далеке, чемне і старовинне місто, про зникле в безвість мирне життя. Він не розпитував її про минуле. Тільки один раз, тримаючи його за руку, почала розповідати. Її розповідь нагадувала марення. У якому був загублений у лісах маєток, радісні люди, сонце й раптовий зойк, який перекреслював усе. Вона пам’ятала тільки чорне провалля, за яким починався паралізуючий жах. Намагалася забути його, але жах не забував її. Вона не знала, як опинилася знову в Києві після чорного провалля безпам’яття. Почалася Війна, і чотири роки дівчина працювала у військовому шпиталі. Спочатку там лежали солдати й офіцери російської армії, а потім гайдамаки Центральної Ради. У січні 1918 року, коли поранених гайдамаків у шпиталі перекололи багнетами червоні солдати Муравйова, вона змогла врятуватися й переховувалася в зруйнованому будинку, де її і знайшов Вальтер.

Дівчина поступово одужувала. Вальтер усе більше відчував, що не зможе без неї. Через декілька днів вагань запропонував їй переїхати до нього. Ганс старанно переобладнав одну з кімнат, надавши їй, як він вважав, жіночий вигляд. У першу ж ніч Вальтера розбудив крик, сповнений відчаю і страху. Він схопився й кинувся в кімнату — дівчина сиділа біля стіни і тремтіла. У темряві блищали її очі, сповнені судомного відчаю. Вальтер узяв її на руки, обережно поклав на ліжко й ліг поруч. Поступово вона заспокоїлася і, намертво вчепившись у його руку, заснула. Так вони стали спати разом.

У жовтні через Київ потяглися, вертаючись додому, безкінечні колони німецьких і австрійських військ. Наталка знала, що прокляття знов наздоганяє її. Тепер вартові не ходили під дощем і, стоячи під розлогим каштаном на дворі, тихо перемовлялися. Іноді вони дивилися вбік її вікна, їх погляди ставали холодними й похмурими. Невдовзі вартові взагалі перестали приходити. У місті утворилася німецька «Велика Солдатська Рада», яка поступово перебирала владу над військами до себе.

У листопаді Україна вибухнула. Наталка знала, що добрий сон закінчився. По ночах у місті часто спалахувала стрілянина. Вальтер по декілька діб не повертався додому. Місто жило в страху й відчаї. Розповідали про стотисячну армію Директорії, яка швидко просувається до Києва. Наприкінці листопада на місто впали снігові заметілі. Крізь завірюхи наближався глухий розкат гарматних залпів.

У ту грудневу ніч по всьому місті чулася стрілянина. Вальтера знов не було. Наталка поставила на підлогу свічку й забилася в крісло, відчуваючи, як з глибини тіла підіймається нестримний дрож. Вона нарешті зрозуміла, чого боялася насправді — того, що через ці двері до неї ввірветься найстрашніше, і тоді порятунку вже не буде.

За вікном затріскотіли постріли. Якісь люди з лютими криками бігли, стріляючи, один за одним. Наталка затиснула вуха долонями й заплющила очі. Двері розчинилися — на порозі стояв Вальтер, за ним ординарець із гвинтівкою. Вальтер наказав швидко збиратися. Речей у Наталки було дуже мало, і незабаром вони рушили до центру міста. Наталка майже бігла, тримаючи невеликий пакунок. Відчувала тільки сильну руку Вальтера й бачила попереду широкі солдатські спини. Холодне повітря забивало дихання. Постріли час від часу спалахували з різних боків, і тоді Вальтер сильніше стискав її плече.

Раптом загін зупинився. Тепер її за руку чемно підхопив Ганс, а Вальтер кудись зник. Наталка зрозуміла, що вони знаходяться біля гетьманського палацу. У голові пронеслися уривки яскравих спогадів про травень, парад на майдані перед палацом гетьманських і німецьких військ, урочистий натовп міщан і гучна музика. Тепер палац при світлі кількох ліхтарів і зблисків штиків самотньо і приречено височів на тлі чорного неба. Солдати швидко почали шикуватися у дві шереги. Наталка вчепилась руками в плече Ганса, намагаючись побачити Вальтера. Між сталевими шоломами солдатів і рядами широких штиків крізь снігову завірюху вона побачила, як з палацу почали швидко виходити сердюки в смушкових бекешах і папахах. Зовсім зблизька гримнув вибух. Солдатська шерега хитнулася, і Наталка перестала бачити палац. Вона спробувала піднятися ще вище й побачила, як з палацу вийшов високий чоловік в довгополій кавалерійській шинелі. Сердюки й німці виструнчилися. Чоловік, не озираючись, йшов чітким кроком кадрового офіцера. Перед очима Наталки на мить майнуло обличчя з суворими й гострими рисами. Запанувала тиша. Сердюки й солдати мовчки дивилися, як чоловік сідає в чорний військовий автомобіль. Наталка почула гарчання мотора. Раптом усе розпалося. Солдатські шереги розсипалися. Почулися українські й німецькі команди. Майже в декількох десятках метрів густо затріщали постріли. Натовп оточив Наталку й закрутив у вирі, з якого її висмикнула рука Вальтера.

Рота Вальтера отримала наказ іти маршем на залізницю охороняти відправку потяга з останнім персонажем української легенди, а потім чекати на віддаленій станції відправку на Батьківщину.

Усе, що відбувалося далі, нагадувало Наталці безкінечну й одноманітну стрічку. Ця стрічка складалася з похмурої колони сталевих шоломів, білого пару видихів з ротів сотень втомлених людей і рівного коливання широких, покритих білим кришталем, багнетів. Наталка йшла разом з усіма, пакунок з її і Вальтеровими речами тягнув вірний Ганс. Колона промаршувала решту ночі й дня, зупиняючись на короткі відпочинки. Позаду солдати чули звуки бою — армія Директорії поступово оволодівала столицею. Через кілька верстов Наталка остаточно зрозуміла, що не може зробити ані кроку. Однак, не збиваючись з темпу, вона все — таки подолала весь тяжкий перехід до приміської станції. Солдати йшли розміреною ходою, їх обличчя були суворі й мовчазні. Здалеку довга сіра стрічка ротної колони, на всі боки від якої відлітали білі клуби пару, нагадувала казкового дракона. Час від часу колона зустрічалася з різними військовими загонами. Вранці повз неї пробігли, відстрілюючись, люди в кашкетах з трикольоровими кокардами. За ними пронісся кінний загін з двоколірним прапором. На кошлатих папахах кіннотників тріпотіли чорні шлики. І втікачі, і кіннота проскочили, оминаючи колону, а рота, не зупиняючись, маршувала далі. Іноді Наталці здавалося, що рота так і буде перти по безкінечних київських провулках, перетворившись у примару, і ще років через п’ятдесят кияни зустрічатимуть її темними ночами на околицях свого міста.

Під вечір рота добралася до станції і почала влаштовуватися на ночівлю. Вальтеру приготували кімнату в будинку станційного наглядача, який щез, як тільки побачив білі багнети на обрії. Солдати розташувалися у великому залі очікування. Потяг мав прибути вранці. Вальтер доручив Гансу влаштувати Наталку й наказав виставити караули. За годину він, його заступник лейтенант Гофман і Наталка сиділи в натопленій Гансом кімнаті. Гофман відкоркував останню пляшку з київською горілкою. Горілка обпікала горлянку, зігрівала тіло, ставало легко і просто, здавалося, що незабаром ця дивна і страшна країна зникне, залишиться сама зі своїми бідами, безглуздими братовбивчими війнами, а вони від’їдуть до рідного Фатерлянду, щоб забути жахи окопів, війни й холоду.

Коли пляшка спорожніла й Гофман, за своєю звичкою, проспівав пісню про сумний замок над берегом баварського озера, Вальтер відправився перевірити вартових. Він знав своїх солдат, — чотири роки він ходив в атаки попереду своєї роти й сидів з ними в окопах під обстрілом важкої артилерії. Він знав усе про їх батьків, дружин і наречених. Боявся, що незабаром вони розпорошаться по своїй країні і він буде почувати себе людиною, залишеною без більшої частини власної душі.

Сніг хрустів під чобітьми, над головою чорніло небо. Вальтер підійшов до станційної зали. Солдати сиділи і стояли, утворюючи півколо. В центрі сидів молодий чорнявий чоловік у цивільному і щось запально промовляв, енергійно жестикулюючи руками. Вальтер, не помічений солдатами, тихо наблизився до натовпу. Тепер він чув слова невідомого чоловіка. Ці слова були прості й переконливі. І навкруги від них все ставало простим і зрозумілим. Солдати знов відчували, що вони, прості робітники й селяни, обдурені капіталістично — монархічною брехнею, вони вже не були німцями, баварцями, саксонцями, гесенцями, вони згадали про свою належність до всесвітньої нації пролетарів і про свій обов’язок перед нею, про майбутню світлу владу робітників, яка зараз закладається тут, але скоро пошириться й на батьківщину Великого Пролетарського Мудреця. Солдати похмуро кивали, слухаючи переконання, що саме їм належить розправитися з буржуазно — дворянськими офіцерами у своїх лавах і нести полум’я Революції додому.

Чоловік у цивільному не встиг докінчити промову, — короткий наказ Вальтера примусив кількох солдат і фельдфебеля неохоче підвестися й потягнути його до одного з порожніх помешкань вокзалу. Там агітатора зачинили, а фельдфебель залишився на варті. Переконавшись, що його наказ виконаний, Вальтер вийшов із зали. За спиною панувала напружена мовчанка…

Наталка роздяглася й лягла в ліжко. Втомлене тіло поступово розслаблялося, ноги після довгого переходу нестерпно боліли. Кімната поступово розпливалася, і Наталка поринула в сон. Їй снився весняний ліс, Анджей і рідний дідусь. І хоча вона знала, що жах ховається десь поряд і готовий вистрибнути, але в цьому сні було дуже багато спокою, набагато більше, ніж за останні роки.

Вальтер зайшов до кімнати — м’яке місячне світло з вікна заливало її сріблом. Дівчина спала. Вальтер тихо зняв шинель і кітель, поклав ремінь з «парабелумом» на стіл, стяг чоботи. Його перебування в Україні закінчувалося. Він намагався зрозуміти, що відбувалося тут за останній рік. Старий розпорядний світ розлітався на очах. Замість нього вирвалося щось страшне й незбагненне у своїй диявольській міці. Він згадав агітатора. Як сталося, що його солдати майже відразу потрапили під вплив примітивних і безглуздих і цього миршавого чоловічка з гарячкуватими й суєтними рухами?

Вальтер відкинув ці думки. Нарешті він відчув, що може трохи відпочити. Офіцер сів на край ліжка. Дівчина поряд спала і спокійно дихала. Густі пасма чорного волосся темніли на подушці. Вальтер обережно провів долонею по рожевій щоці. Пальцями відчув теплий подих. Його захопила гаряча хвиля ніжності. Він нахилився й поцілував її в розкішне волосся. Дівчина потягнулася, не розкриваючи очей, та лягла навзнак. Вальтер нахилився над нею і, відхиливши ковдру, м’яко торкнувся тендітної шиї, відчувши пульсуючу жилку, провів рукою по оголених ключицях. Вальтер заплющив очі й несподівано для самого себе провалився в глибокий сон. Зі сну його висмикнув галас і сухий звук пострілів. Гостре відчуття наростаючої небезпеки примусило Вальтера, немов у лихоманці, натягнути чоботи і схопитии ремінь з пістолетом. Двері різко відчинилися — і Ганс влетів до кімнати, захлинаючись від крику, що солдати вчинили заколот, фельдфебель забитий і юрба йде сюди.

Накинувши кітель на плечі, Вальтер кинувся до дверей, ті майже зіскочили з завіс від удару — у проймі обличчям вперед з’явився Гофман. Голова його звісилася на бік, і з обох кутів рота текли тонкі цівки ще теплої крові, — два гостряки багнетів стирчали з грудей, просякнутих кров’ю. Підкинуте багнетами, тіло Гофмана впало біля ніг Вальтера. Той відскочив назад і озирнувся, — дівчина сиділа, втиснувшись у стіну, у її очах застиг переляк. У кімнату ввірвалися солдати. Від них віяло холодом і смертю. Вальтер смикнув за кобуру «парабелума», але удар прикладом у груди кинув його на підлогу. Захлинаючись і хропучи, Вальтер підняв очі — над ним стояв агітатор. Носок тяжкого чобота вдарив офіцера прямо в обличчя. Крізь різкий біль Вальтер почув розпачливий зойк і зрозумів, що кричала дівчина.

Наталка усвідомила, що жаху вдалося знову увірватися в її життя. Вона бачила, як Вальтер упав біля мертвого Гофмана, і як солдати почали бити його й Ганса з несподіваною люттю. Наталка інстинктивно кинулася до Вальтера, намагаючись врятувати, закрити своїм тілом. Її схопили за плечі й кинули знов на ліжко. Перед нею виникло обличчя. Жах набув свого конкретного втілення. Пронизливий погляд великих чорних очей, тяжке смердюче дихання, краплі поту раптом нагадали забуту моторошну подію, яка колись зламала життя їй та її близьким. Наталка несамовито закричала — і жорсткий ляпас обпік її лице. Агітатор глянув на солдатів і закричав про шльондр, які розважають офіцерів, поки солдати гниють у окопах. Агітатор ще раз вдарив дівчину й роздер сорочку на її грудях. Тепер прийшов час розрахуватися за все. Солдати схвально заревли. Нехай і цей офіцер, якому вони так вірили, а він тільки робив їх слухняними пішаками в імперіалістичних іграх, подивиться, як відновлюється справедливість.

Наталка, немов божевільна, забилася, відчуваючи, як звуки й фарби навколо закручуються в дикому вихорі. Нарешті все вибухнуло в її мозку. Світ разом з нею провалився в безодню.

Напівмертвого Вальтера солдати підвели з підлоги. Він хрипів розбитим ротом, захлинаючись від гострого болю в грудях. Хтось тримав його за плечі й горло. Агітатор щось горлав Вальтеру прямо в обличчя. Кров заливала очі, і крізь червоний туман він побачив найжахливіше. Його дівчина в розідраній сорочці билася в руках трьох солдатів, які ледь могли втримати її. До неї наближався високий капрал з об — печеним обличчям. Обличчя йому обпалило під час газової атаки в 1916 році в Бельгії. Він скинув шинелю і, переможно озирнувшись на Вальтера, пішов до дівчини. Вальтер рвонувся з останніх сил, гостре лезо багнета вперлося йому в горлянку. Він заскрипів зубами, стираючи їх на порох, і заплющив очі.

Дівчина захрипіла, з її рота вирвався крик, голова відкинулась, а тіло розслаблено застигло. Хтось радісно вигукнув, що капралу нарешті вдалося хоч когось перелякати своїм обличчям. Капрал нахилився над дівчиною. Дике бажання цього безпомічного тіла охопило його. Капралу захотілося вчепитися в нього, гризти шкіру, високі груди й витончене обличчя. Він схопив дівчину за плечі і щосили смикнув до себе. Несподівано голова її піднялася. Пусті нелюдські очі з яскраво — червоними зіницями ковзнули по кімнаті, знайшли капрала і втупилися в його обличчя. Погляд, безкінечний і порожній, паралізовував, і в цій порожнечі капрал побачив власну смерть.

Солдати застигли. Капрал відпустив дівчину і схопився за голову. Він тихо завив. Завивання ставало все більш гучним, поки не перетворилося в оскаженіле ревіння. Капрал рвучко підвівся і, зігнувшись, впав на підлогу. Рухи його були ламаними й неприродними. Між пальцями, які капрал не відривав від скронь, текли цівки крові. Тіло забилося в конвульсіях, ноги в тяжких чоботах загупали по підлозі. У черепі капрала щось тріснуло, і він застиг, його мертві зіниці вперлися в пополотнілих солдатів.

Дівчина повільно піднялася. Довгі пасма чорного волосся вилися зміями навколо білого обличчя, кутики неприродно червоного рота кривилися в моторошній посмішці. Погляд широко розкритих очей пропікав солдатів. Крізь роздерту до пояса білу сорочку проглядало неприродно прекрасне тіло. Від неї віяло холодом і потойбіччям.

Усі заціпеніли. Хтось, не витримавши, схопив гвинтівку й пересмикнув затвор. Дівчина різко кинула на нього свій погляд. Солдат пронизливо закричав і вистрілив у голову сусідові. Навкруги розлетілися червоні й чорні бризки. Почувся пронизливий і моторошний сміх. Декілька солдатів затулили вуха, інші, божеволіючи, схопилися за зброю.

Першим із кімнати кинувся агітатор. Солдати натовпом посунули за ним. Дзенькнула шибка. У дверях виник затор. Хтось зачепив гасову лампу, яка висіла у вузькому коридорі, і відразу спалахнув вогонь, — їдкий дим миттєво перетворив будинок на пастку. Затріскотіли постріли. На тих, хто стояв перед будинком, з дверей вилітали оскаженілі солдати, стріляючи і брязкаючи багнетами. Миттєво зав’язався жорстокий рукопашний бій. Люди несамовито билися на снігу, вмирали на багнетах, розстрілювали один одного впритул.

Агітатор декілька хвилин постояв на колії, дивлячись здалеку на побоїще, потім, поступово прискорюючи ходу, пішов убік міста, чорні будинки якого час від часу спалахували вогнями пострілів. Більше він не озирався.

Уранці на станцію прибув потяг. Пускаючи в різні боки білі струмені пару, він уповільнював свій хід. Капітан 3—го єгерського полку, попеліючи на обличчі, оглядав панораму, яка відкривалася перед ним. Уся станція була всіяна трупами німецьких солдатів. На білому снігу темніли широкі криваві плями. Перекошені обличчя мертвих солдатів повільно засипав сніг, який неприродно тихо й мирно падав з чистого неба. Важко дихаючи, капітан зіскочив з підніжки вагона і, стискуючи пістолет, пішов між убитими. З вагонів ошелешено дивилися сотні солдатів — усе свідчило про те, що рота загинула в якомусь безжальному братовбивчому бою. Капітан, обережно переступаючи через трупи в сірих шинелях, зайшов до напівтемної станційної зали, заваленої солдатськими ранцями й казанками. Посередині сидів високий чоловік у офіцерському кітелі. Його почорніле обличчя й одяг були залиті кров’ю. Поруч, на лаві, лежала закутана в шинель дівчина. Її голову чоловік обережно тримав у себе на колінах, поклавши зверху обгорілі руки. Капітан підійшов ближче й торкнув чоловіка за плече. Той повільно підняв голову й подивився на капітана порожнім поглядом синіх очей. Дівчина спокійно дихала. Здавалося, що їй сниться добрий сон.

Замок Темпельгоф Південна Німеччина, 1926 р

Паровий потяг «Прага — Берлін» прибув до невеликого баварського містечка під вечір. З останнього вагона вийшло троє пасажирів. Своїм одягом вони нагадували відносно заможних представників середнього класу, — державних чиновників, правників, можливо, успішних комерсантів. Але привокзальний поліцейський відразу зрозумів по виправці цих людей, що, перш ніж зробити цивільну кар’єру, їм довелося багато потоптатися військовими шляхами. Поліцейський, колишній вояк армії Вільгельма, проявив ветеранську солідарність і запропонував новоприбулим свої послуги для ознайомлення з рідним містом. Прибульці пояснили, що вони представники богемського товариства шанувальників німецької старовини і збираються вирушити до замку Темпельгоф, щоб ознайомитися з його історією й насолодитися справжніми баварськими ландшафтами. Поліцейський, як справжній баварець і член місцевого осередку «Сталевого шолома», не зміг не розчулитися від того, що і в ці тяжкі часи загибелі Німеччини є справжні патріоти, які не купилися на різні єврейські витівки, а цінують справжню історію і справжні краєвиди. Тим більше, що до замку туристи не приїздили з 1914 року. Новоприбулих негайно провели до готелю (господар його був двоюрідним братом поліцейського) і дали всю необхідну інформацію щодо замку й можливості дістатися до нього. Відмовившись від запропонованого новими знайомими кухля пива, поліцейський, з почуттям виконаного обов’язку перед Батьківщиною, залишив гостей міста.

За годину новоприбулі, повечерявши й відпочивши, зібралися в порожній вітальні. Переконавшись, що ніхто не може їх почути, почали нараду. Утім, навіть якби хтось з мешканців цього міста й почув розмову, то навряд чи зміг би її зрозуміти, навіть голова місцевого «Сталевого шолома», який вивчив у незабутньому 1918 році декілька слів українською мовою, серед яких пам’ятав чомусь тільки одне — «свиня».

Першим почав високий сивий чоловік:

— Сподіваюсь, панове, що ми встигаємо. Бойчук і панотець незабаром повинні знайти Наталену Порецьку. Щоправда, якщо вона там.

— Добре, що хоч замок на місці, — додав молодий, а кремезний чорновусий здоровань зауважив: — Якщо поліцейський не збрехав.

— Що ми знаємо про цей замок? — не звернув уваги на ці слова старший. — Пане Балковий, ви встигли?

Молодий відразу перетворився на старанного студента, що звітується перед шановною професурою. Він поліз у саквояж, який передбачливо захопив із собою до вітальні, і витягнув величезний том.

— Пане полковнику, цей довідник є вічним докором моєму сумлінню. Його я нахабно поцупив у подебрадській громадській бібліотеці. І хоча перший і останній раз його замовляли в 1913 році, від цього мені не легшає.

— Нічого, отець Василь з тебе гріхи зніме, — поблажливо пообіцяв здоровань.

— Ближче до справи, грішнику, — знову скомандував полковник, і Андрій почав:

— …Так ось, — це академічний довідник стародавніх місць Німеччини. Замок Темпельгоф посідає тут належне місце. Побудований він був приблизно в IX сторіччі на місці стародавньої алеманської фортеці. Пізніше його викупили рицарі тевтонського ордену, і з тих часів він перетворився на центр їх окультних досліджень. Принаймні, мешканці навколишніх сіл оточили його величезною кількістю легенд, не завжди веселих і сентиментальних. Після занепаду Ордену він зберігався у володінні одного з нащадків орденського магістра. Замок довгий час був об’єктом наполегливого паломництва всіляких народовських товариств — як там? — «фелькіше». Напевно, їх приваблювали припущення, що замок був побудований на місці язичницького святилища стародавніх германців. Не знаю, що ми можемо там знайти?

Усі помовчали. Першим почав полковник:

— Поліцейський сказав, що з Початку війни до замку ніхто не приїздив. Ми будемо першими. Думаю, що Анджей недаремно перед самогубством згадав саме цей замок. Не знаю, чого ми шукаємо. Але вважаю, що…

— …воно саме знайде нас, — додав чорновусий. Полковник не відповів.

Андрій Балковий старанно заховав книгу, що свідчило про його сподівання повернути її цілою та неушкодженою до потерпілої подебрадської бібліотеки.

Здоровань подивився на нього й заявив:

— Добре, але ми так і не вирішили, що робити зі зброєю. Полковник помовчав, розмірковуючи, і зауважив:

— Пане Кожух, думаю, що ви все одно прихопили з собою дещо зі своїх таємних припасів. А що стосується нас з Андрієм, то завтра по дорозі щось придумаємо.

Кожух трохи зніяковів і запропонував відіспатися перед вранішньою дорогою. Полковник і Андрій не стали заперечувати й пішли до своїх кімнат.

Уранці, заплативши господареві готелю, трійця вирушила в дорогу. Містечко було тихе й затишне. Мандрівникам воно нагадувало Подебради. Виняток складали численні плакати на деревах та парканах, на кшталт: «Хай живе світова революція!», «Рот фронт переможе!», або: «Геть комінтернівських покидьків!» чи «Німці, вступайте до «Сталевого шолома!»

Незважаючи на досить ранній час, посередині центральної вулиці проходила довга черга до біржі праці. Коли — не — коли серед безробітних, можливо, прихильників протилежних ідеологій, спалахували гарячі суперечки, так що Кожух зауважив:

— Добре, що вони поки сонні, — як сонечко пригріє, то обов’язково поб’ються.

По дорозі побачили мисливську крамницю. Кожух залишився курити на вулиці, а Андрій і полковник зайшли всередину. Балковий оглянув довгі полиці зі зброєю, його погляд прикипів до воронених стволів змащених олією рушниць. П’ять років він не торкався знарядь убивства. Андрій механічно подумав: «Скільки ж обрізів можна наробити!». Йому стало трохи не по собі. Тим часом полковник, зі знанням справи поклацавши рушницями, уже розплачувався за два досить великих за калібром двоствольних «Манліхери». З крамниці вони вийшли з двома рушницями в чохлах. Кожух стояв, палячи цигарку, погляд його блукав десь поверх черепичних дахів.

Незабаром дібралися до околиці міста. Далі починалися безмежні господарства заможних бауерів. На шляху вже стояв добрячий, окутий залізом візок. Візниця був старий, але ще міцний дідуган. Полковник підійшов до нього і, уточнивши, що саме він повинен відвезти їх до замку Темпельгоф, сів на лаву біля візниці. Андрій та Кожух вмостилися позаду на присипані сіном лави, і візок рушив.

Деякий час візок торохтів серед бауерських будинків, потім потягнулися добре впорядковані поля. Кожух час від часу намагався, використовуючи свій небагатий запас німецьких слів, довідатися про особливості ведення німецького сільського господарства. Але потім махнув рукою на цю невдячну справу, розтягнувся на лаві й почав кліпати очима.

Андрій мовчки дивився на ці поля, серед яких деінде порпалися селяни, і розмірковував: «Ну, чого нам не щастить? Змогли ж німці свою землю відстояти, ось і живуть, як люди, а українцями завжди всяка наволоч командує». Він згадав чергу безробітних, плакати й подумав, що й на цих мирних полях незабаром можуть запросто з’явитися комісари. Сонце поступово пригрівало, і Андрій теж вирішив трохи покуняти. Тим більше, що від цього замку можна було чекати чого завгодно.

Полковник тим часом неспішно розмовляв з візницею. Він взагалі любив розмовляти зі старими людьми. Візниця розповідав про тяжкі часи, які тягнуться вже десять років, і кінця й краю їм не видно, про молодь, яка замість того, щоб працювати, б’є байдики на різних політичних збіговиськах, про гроші, які знецінюються за пару годин, про поганий врожай, і про багато інших прикрих речей. Завоювавши довіру візниці вмінням уважно слухати, полковник став обережно розпитувати про замок. Візниця замовк, подумав і сказав:

— Раніше до замку багато народу їздило, можна було добре заробляти на туристах. А тепер за останні шість років оце тільки ви їдете.

— А хто зараз живе в замку?

— Старий граф Гельмут зі своєю донькою. Вона остання з роду. Хоча, окрім Отто Шмідта, їх вже давно ніхто не бачив. У місті не з’являються. І про них мало хто пам’ятає.

— Хто це, Отто Шмідт?

— Хуторянин. Шмідт орендує колозамкову землю й постачає до замку харчі, купує в місті для Гельмута й доньки необхідні речі. Чоловік він мовчазний, про життя в замку нічого не розповідає.

— Місцеві до замку заїжджають?

— А хто зараз старовиною цікавиться? Молодь раніше туди ходила, а як пішли чутки про вервольфів, особливого бажання туди соватися вже ніхто не проявляв.

— Вервольфи?

— Ви що, про них нічого не чули?

І полилася розповідь, у якій були похмурі легенди й селянські забобони, дивні перетворення і зловісні чари. Полковник похмуро слухав і рука його механічно намацувала зачохлену рушницю.

Навколо вже був глинистий ґрунт. Потягнулися густі кущі, усе частіше зустрічалися дерева. Сонце сильно припікало. Полковник подивився на годинник і замислився. Андрій і Кожух могутньо хропіли, не проявляючи будь — якої цікавості, обіцяної поліцейському, до баварських пейзажів.

Сонце сідало, коли за верхівками дерев з’явився бергфрід — центральна висока башта замку. На тлі червоного неба бергфрід здавався похмурим застереженням нерозумним шанувальникам старовини, які необачно вважали її безпечним музейним експонатом.

Візок зупинився. Козаки злізли на землю і стягнули свої речі. Кожух із хрумтінням потягнувся, Андрій зачаровано вдивлявся в замок. Полковник розплатився з візницею, візок рушив. Раптом німець різко натягнув повіддя. Він подивився на трьох людей, які стояли перед шляхом до замку, і несподівано запропонував:

— Може повернетеся? Так буде краще.

Полковник мовчки похитав головою.

Ми стояли перед стінними воротами замку. Стіни нависали над нами, колись широкий і глибокий рів був наполовину засипаний зруйнованим валом. Я в замках ніколи особливо не розбирався, але було добре видно, що будували його за принципом рахенсбургу — посередині баніти та цитаделі, оперезані захисними стінами. Будували його зі знанням справи, і при вмілій обороні взяти цей замок було б важкувато.

Дивлячись на ці могутні зводи, я відчував величний і жорстокий дух людей, які втілили його в цій споруді. Що ми могли протиставити цьому замку, ким ми будемо для нього, — союзниками, ворогами або просто черговими подорожніми, не гідними жодної уваги? З роздумів мене вивів полковник, який взяв мідне кільце, прикуте товстим ланцюгом до стіни, і загупав ним у куті залізом ворота. Кожух скептично дивився на замок. Узагалі, уся ця подорож викликала у нього скепсис. Він відчував себе втягнутим у звичайну туристичну подорож з авантюрним ухилом, яка відірвала його від нагальної роботи на фермі. Що стосується мене, то я з задоволенням ухопився за можливість побувати в Німеччині, та ще на таких історичних місцях. Так що серед нашої трійці я, не кривлячи душею, був справжнім шанувальником баварської старовини.

За декілька хвилин наполегливого гупання у ворота полковник кинув кільце. Ми почекали трохи, і за справу взявся я. Потім, після перерви, у ворота загупав Кожух. Думаю, в душі він сподівався, що господарі замку давно вже перемерли або подалися до більш цивілізованих місць, і ми повернемося до свого звичного життя. Але, за своєю звичкою, Кожух звик всі справи доводити до кінця, і тому я був впевнений, що він буде гупати, поки всі покоління тевтонців не вилізуть зі своїх домовин, аби відчепитися від впертого кубанця. Принаймні, ми не сумнівалися, що жодне військо у світі не брало цей замок приступом більш настирливо, ніж це робив Кожух.

Минуло не менше ніж півгодини, поки, нарешті, за стіною щось загриміло, загуло, і зі страшним скреготом над воротами відкрилося невеличке віконце. Там з’явилося обличчя з величезними сивими вусами. Не досить чемно дідуган загорлав:

— Кого там чорти несуть!

Полковник надзвичайно ввічливо розповів про вигадану мету нашого приїзду. Старий пильно подивився з — під кошлатих брів. Мені здалося, що на нас дивиться оживлений портрет Ніцше. Пауза затяглася. Ми вже вирішили, що старий заснув або, не дай Боже, вмер. Але він несподівано запитав:

— У вас є порох?

— Є.

— Насипте на кам’яний виступ перед воротами жменю пороху.

Полковник дістав з коробки декілька набоїв, розколупав їх і висипав порох на виступ.

— Добре, тепер дістаньте ніж з широким лезом.

Ми з полковником розгублено перезирнулися, потім якось одночасно подивилися на Кожуха. Той потиснув плечима і в рукаху нього несподівано, як у фокусника, з’явився довгий кавказький кинджал у срібних піхвах. Старий задоволено загорлав:

— Встроміть його у ворота перед виступом так, щоб у лезі відбивався порох.

Кожух одним рухом всадив кинджал у ворота. У блискучому лезі я побачив суху жменю пороху й наші викривлені обличчя.

Зверху почулося задоволено:

— А тепер дивіться на лезо й запалюйте порох! Полковник дістав сірники й запалив. На мить лезо перетворилося на яскраве сонце. Я мимоволі заплющив очі.

Через хвилину, нарешті, зміг щось побачити. Підняв очі вгору. Біля віконця нагорі вже нікого не було. Ворота заскрипіли й повільно відчинилися. Перед нами стояв старий з рушницею в руках. Він полегшено зітхнув, опустив рушницю стволом донизу й урочисто оголосив:

— Граф Гельмут фон Темпельгофбауер. Заходьте, панове, тепер я бачу, що ви люди.

Полковник швидко домовився з господарем про платню за ґрунтовну екскурсію та знайомство із залами й бібліотекою замку. Ми йшли за господарем по подвір’ю. На хвилину в мене з’явився сумнів щодо реальності подій останніх кількох сторіч. Принаймні, усередині цього замку час зупинився. Навіть старий напіввійськовий сюртук графа, не кажучи про наші досить сучасні костюми, здавався недоречним у цьому застиглому царстві середньовіччя. Видно було, що майже ніхто не займався впорядкуванням замкового господарства. Густий зелений плющ рясно заплітав стіни та господарські споруди. Ми пройшли повз готичну каплицю й підійшли до двоповерхового кам’яного будинку. Над вхідними воротами було вирізьблене латиною:

Граф пояснив:

— Колись у цьому будинку мешкав магістр Ордену, відбувалися банкети рицарів. Тепер тут мешкаю я зі своєю донькою. Пропоную повечеряти й відпочити, а завтра я із задоволенням покажу вам замок більш детально.

Ми вечеряли у величезному залі. Судячи з його розмірів, тут запросто могла стати на постій уся наша сотня. Свічки кидали довгі тіні на стіни, з яких дивилися великі портрети давно померлих рицарів Ордену. Голоси глухо відбивалися під темною кам’яною стелею. Враження, що я опинився в центрі забутої і похмурої легенди, поступово охоплювало мене. Нам подавав страви старезний слуга з довгими сивими бакенбардами. Біля господаря сиділа його донька Гретхен. У напівтемряві було важко розгледіти її обличчя. Ми пили холодне вино, їли печеню і слухали старого. Сумнівів у тому, що він божевільний, у мене не виникало. Але слухати його було набагато цікавіше, ніж лекції професійних істориків. До мене долітав його сухий голос:

— У наш час люди більше вірять… газетам, ніж роздумам багатьох поколінь утаємничених. Наш Орден існує з 1198 року. Можете собі уявити, який величезний досвід був накопичений його членами за цей час! Але Знання може бути розкрите тільки втаємниченим, які мають вищу посвяту. Людей стає все більше, але за кількістю втрачається якість. І те, що за шість років ви — перші відвідувачі, свідчить про різке скорочення тих, хто може бути посвяченим.

Полковник запитав:

— Шановний графе, вибачте за невігластво, але що це за дивний ритуал, який ви примусили нас виконати перед воротами замку?

Граф засміявся. Від його сміху мені стало ніяково. Сміх різко увірвався.

— Ви, мабуть, чули, що цей замок був не просто орденською фортецею? Саме тут накопичувалося Знання, яке збирали наші рицарі з усіх усюдів світу. Нам вистачило розуму не дратувати владу своїми скарбами та Знанням, як це необережно зробили тамплієри. Навряд чи хто міг уявити, що германські невігласи, прості рубаки (а саме такими вважали тевтонців непосвячені) можуть мати зовсім іншу мету, ніж безкінечні війни з язичниками. А насправді! Де б не були наші загони — в темних і холодних балтійських лісах, гарячих пісках і оазах Палестини й Аравії, трансильванських горах і польських болотах, — головною метою було Знання. Віра й магія втаємничених інших народів, таємні ритуали прусських і литовських жерців, ісламських сект і містичних орденів, — усе це ставало головною метою особливих членів Ордену, які нічим не відрізнялися від інших рицарів. Знання накопичувалося й ретельно зберігалося. Нам доводилося здійснювати досліди, які не завжди вдало закінчувалися. Я не можу вам розкрити всі обставини, але захоплення одного з наших ландмейстерів давньогерманською військовою магією призвело до певних неприємних наслідків. Коротко кажучи, було відтворено один ритуал перетворювання воїнів на легендарних вервольфів. Але злощасний ландмейстер забув про те, що необхідно не тільки створювати вервольфів, але і вміти повертати їм людське обличчя. Нашим рицарям ледь вдалося, хоча і з великими втратами, винищити вервольфів у цій місцевості, ландмейстера відправили до монастиря, і здавалося, що з цим покінчено. Але комусь зі сторонніх вдалося проникнути в таємницю. Ці створіння з’являлися навколо в часи великих війн і заворушень. Випадок, який стався дванадцять років тому, примусив мене стати більш обережним. Справа в тому, що вервольф не витримує зблиску сонця або пороху, особливо якщо воно відбивається в лезі меча або ножа.

Ми перезирнулися.

— Скажіть, графе, а чим можна вбити вервольфа? — запитав полковник.

— Тут є багато засобів. Згідно з протестантськими легендами, найбільш надійним є класичний — срібна куля. Хоча більшість випадків полювання на вервольфів припадала на часи, коли не було вогнепальної зброї. А втім, панове, боюся, що я занадто втомив вас. Кімнати для гостей нагорі, і Йоган проведе вас.

Ми чемно подякували господарю. Я ґречно поцілував руку Гретхен. Її очі засліплювали ультрамарином навіть при світлі свічок. На вигляд їй було біля тридцяти років. Русяве волосся, бліде витончене обличчя. «Ну тепер мені залишилося врятувати її від захожих вервольфів і я прокинусь у себе в Подебрадах,» — подумав я і відправився за Йоганом, який для своїх років досить швидко дременув з канделябром у якийсь темний прохід.

Моя кімната була велика, темна й холодна. По ліжку можна було запросто проїхатися на махновській тачанці. Йоган запалив свічку і, мов тінь, зник. Десь за стіною повинні були розміщуватися мої супутники, і я вирішив піти на їх пошуки.

Я вийшов у темний коридор. Кроки глухо відбивалися в нічній тиші. Я відчинив двері сусідньої кімнати. Там горіла свічка й було порожньо.

Раптом позаду почувся голос:

— Як тобі все це, Андрію?

Я обернувся — позаду стояв Кожух і щось ховав до кишені.

— Знаєш, сотнику, ніколи не думав, що стану персонажем готичного роману.

Кожух тяжко зітхнув і всівся в гігантське крісло.

— Відчуваю, що нічого ми тут не знайдемо, окрім запалення легенів. Надворі спека, а тут, як у криниці.

Двері відчинилися… і до нас приєднався полковник.

— Ну що, панове, підіб’ємо підсумки. Ваша думка, пане Балковий?

— На цей момент ми маємо тевтонський замок з божевільним, але досить гостинним господарем і таємничою Лорелеєю, а також повну невизначеність у предметі наших пошуків.

Втрутився Кожух:

— А яка ваша думка, пане полковнику?

— У нас є час, будемо чекати. Про всяк випадок потурбуємося про нашу безпеку.

— Є підстави? — запитав я.

Полковник мовчки кивнув на вузьке віконце. На чорному небі, підкреслений темною хмарою, яскраво світився повний місяць.

…Священне вогнище кидало криваві відблиски на м’язисте тіло чоловіка з кошлатою бородою. Очі були закриті, голова закинута назад, тулуб повільно розхитувався, а з рота вилітали глухі наспіви. Час від часу чоловік повільно кидав у вогнище сірий і чорний мох. Від цього вогнище спалахувало з новою силою, ніздрі чоловіка розширювалися, пожадливо втягуючи густі клуби білого диму.

Коливання тулуба ставали все більш швидкими. Раптом людина схопилася на ноги, потім, як підкошена, впала на коліна і сперлася на руки, спина прогнулася, голова піднялася обличчям до неба. Очі відкрилися. Зіниці жовтіли. Чоловік повільно поповз по землі, його рука потяглася до вовчої шкіри, що валялася неподалік. Миттєвим ривком він схопив шкіру. Одним рухом обкрутив її навколо торса. Вовча голова опинилася зверху. При світлі вогнища клики червоніли. Крапля крові викотилася з роззявленої пащі і впала на землю. Чоловік підстрибнув і з гарчанням вчепився зубами собі в руку. Його борода стала блискучою від крові. Він закружляв навколо себе. Кружляння перетворилося на блискавичне коло. Він упав, але це вже була не людина. Могутні плечі збільшилися, особливо неприродно витягнулися руки з гіпертрофованими м’язами. Зі скривлених пальців стирчали довгі і криві кігті. Усе тіло вкрилося чорною сплутаною вовною. Вигнуті ноги глибоко вчепилися кігтями в землю. Обличчя перетворилося на спотворену вовчу пащу, огидну від поєднання зі спотвореними людськими рисами. Жовті зіниці, які світилися жагою вбивства, повільно піднялися вгору. Паща застигла, очі вп’ялися в темніючі поблизу стіни замку. З горла напівлюдини — напівзвіра вирвалося довге протяжне виття…

…Мене майже виштовхнуло з ліжка. Я очманіло стрибнув до рушниці й тільки тоді зрозумів, чого я так перелякався, — з боку лісу лунало моторошне виття, в якому було стільки невимовного болю, ненависті й люті, звірячої й людської водночас. За вікном стояла глуха ніч. Я знову сів на ліжко. Мені стало страшно. Я зрозумів, що нарешті вірю полковникові, його божевільній розповіді й тому, що сам втрапив у пригоду, яка буде для мене набагато більш небезпечною, ніж три роки війни.

Після сніданку невтомний господар надзвичайно відповідально підійшов до екскурсії. Нам довелося облазити за ним більшість замкових споруд, піднятися до всіх чотирьох башт і здійснити неймовірно довгий підйом по спіральній драбині бергфріду. Звичайно, що це супроводжувалося колоритними розповідями про безкінечну, як драбина бергфріду, історію Ордену.

Тільки під час обіду я наважився запитати господаря:

— Шановний графе, ви чули сьогодні вночі дивні звуки з боку лісу?

Граф замовк і сумно подивився на мене:

— Так, ви теж чули виття вервольфа?

— Я раніше ніколи не чув виття вервольфа.

— Я сподівався, що мені почулося. Але ваша розповідь підтверджує, що він повернувся.

Гретхен, яка обідала з нами, раптом зблідла, підскочила з крісла й пішла з залу. Ми перезирнулися. Граф зробив вигляд, що нічого не помітив:

— Нам нічого не загрожує, — стіни замку непролазні для них. Я не англійський сноб, але, сподіваюся, його присутність надасть вашій експедиції певної екзотики. До речі, сьогодні ми повинні встигнути оглянути замковий арсенал.

Ми відправилися до арсеналу, розташованого в одній з башт. Тепер я відчув, що всі ми ставимося до замку зовсім інакше, ніж у перший день. В арсеналі справді було багато цікавого. Довгі дворучні мечі, трофейні сарацинські ятагани і криві шаблі, широкоствольні аркебузи, тяжкі арбалети, монументальні панцири, темні шоломи із залишками обірваного павиного пір’я стояли перед нами, як солдати на параді, знов готові здобувати славу своєму сюзерену. Один меч нагадав мені нашого хорунжого Донця. Коли в нього зламалася шашка, він поцупив у рівненському історичному музеї подібний меч і, незважаючи на численні кпини, тягав його з собою. Кпини припинилися, коли під час одного бою з котовцями він розрубав навпіл цим мечем червоного кіннотника разом з шаблею, якою той намагався затулитися.

Під вечір ми остаточно заморилися. Я повністю списав свій записник дивовижними історіями графа. Після вечері ми знову розійшлися по своїх кімнатах. Коли вже збирався спати, до кімнати хтось обережно постукав. Я відкрив — на порозі стояла Гретхен. Вона швидко ввійшла до кімнати й зачинила за собою двері. Декілька хвилин дивилася на мене, потім гарячково зашепотіла:

— Тікай звідси. Тут чекає смерть.

Руки її опинилися на моїх плечах, і я відчув гаряче дихання. Дивлячись мені в очі, вона повторила:

— Тікай швидше… і забери мене із собою.

Нестерпне бажання захопило мене. Я не витримав і підхопив Гретхен на руки. Її губи впилися до мого рота. Поцілунок був короткий, але за його повторення можна було віддати життя. Я обережно поклав її на ліжко й нахилився над найпрекраснішою жінкою у світі.

Пронизливе виття за вікном майже паралізувало мене. Гретхен з жахом вчепилася в мою руку.

— Що це? — майже закричав я.

— Йди за мною, — несподівано владно наказала вона. Ми пройшли коридором і вийшли надвір. Навколо була темрява. Тільки на тлі темного неба виділялася чорна гряда стіни. Над нею сяяв повний місяць. Раптом я побачив найжахливішу картину в своєму житті. Біля башти чітко виділявся обрис істоти, яка нагадувала одну з химер собору Паризької Богоматері. Створіння почало рухатися: його спотворена голова повільно повернулася і втупилася в нас. Навіть на відстані кількох сотень метрів я виразно бачив, як світилися два жовтих вогники на місці очей. Постать щезла, і я ледь почув, як м’яко гупнули її лапи об сухий ґрунт. Гретхен пронизливо закричала. Істота проникла всередину замку.

За декілька хвилин на дворі опинилися Кожух і полковник. У руках полковник тримав рушницю. Невдовзі прибіг, натягуючи незмінний сюртук, господар. Його обличчя було перелякане. Ми стояли біля входу в будинок, перед нами темнів двір, а далі, за каплицею, височіли замкові стіни. Я розповів побачене.

Полковник владним голосом наказав:

— Підхорунжий Балковий, біжи в кімнату за своєю зброєю! Сотник Кожух, контролюй двір перед нами!

Я стрімголов кинувся до своєї кімнати, помітивши краєм ока, як у Кожуха в руках миттєво з’явився величезний маузер. Через мить я повернувся з рушницею в руках і з кишенями, напханими набоями. Тяжкий холод зброї, чіткі команди полковника немов повернули мене в минуле. Я знову став вояком нашої Армії.

Різко тріснули два постріли. Кожух, присівши на коліно, вдарив з маузера кудись у темряву. Десь за каплицею почулося коротке рикання, від якого кров стигла в жилах. Блимнула вогнем рушниця полковника. Граф крикнув:

— У будинок, ви не вб’єте його з цієї зброї! Першими вбігли Гретхен та Йоган. За ними граф, а потім ми. Останнім заскочив Кожух, який навалився плечем на тяжкі двері. Тільки тут я помітив, що двері закривалися зсередини засувом. Не встиг сотник засунути залізну дошку, як двері вигнулися від надзвичайно могутнього удару. Я вистрілив у них. Заряд картечі, здавалося, тільки пошкрябав оббиті залізом дубові двері. Удар знов повторився, потім стало тихо. Я почув важке дихання графа. Гретхен з помертвілим обличчям трималася за стіну. Полковник наказав:

— Тепер до вітальні!

Ми кинулися туди. Граф і Кожух ретельно позачиняли всі двері. Йоган заходився розпалювати вогнище в каміні. Я і полковник з рушницями кинулися до вікон. Яскравий повний місяць добре освітлював двір та інші будови. Навкруги стояла мертва тиша. З того моменту, коли я побачив обрис вервольфа на стіні, усе відбувалося настільки швидко, що я навіть не встиг перелякатися. Тепер ця тиша, очікування невідомого, а найбільше, чомусь, цокання годинника разом звалилися на мої нерви.

Тишу прорвав голос графа:

— Як він зміг перебратися через стіну? Полковник жорстко сказав:

— Зараз це не має ніякого значення. Ми всі в небезпеці. Для того, щоб захиститися, нам необхідно дещо дізнатися від вас.

Граф похмуро подивився на полковника:

— У 1914 році ми з Йоганом змогли справитися з вервольфом самі, але зараз я вже занадто старий для такої справи. Що вас цікавить?

Полковник твердо промовив:

— Перше, ким є вервольфи насправді, без цих хрестоматійних вигадок для туристів?

Граф трохи помовчав, потім відповів:

— Ніхто не знає, вони завжди з’являлися в часи великих заворушень. Вервольф надзвичайно хитрий, сильний і жорстокий. Він має всі властивості хижого вовка, збільшені в десятки разів, і диявольський розум. Дехто з орденських посвячених вважав, що вервольфи з’являються внаслідок дій таємних сатанинських сект. Найбільше достовірних згадок про них зафіксовано в часи Тридцятирічної війни й міжусобиць між протестантами та католиками в XVI столітті. Реально я зіткнувся з одним вервольфом дванадцять років тому. Нам випадково вдалося залишитися живими і прогнати його за допомогою описаного в середньовічному трактаті засобу. Ви про нього знаєте. Усе.

Полковник був невблаганний:

— Швидше, часу в нас немає! Ви знали професора Курца?

Граф перелякано закричав:

— Ви з Храму Жаху!!!?

— Якби ми прийшли з Чорного Храму, ви вже два дні були б мертвими. Зараз ми остання ваша надія, і не тільки ваша. Розповідайте!

— Професора я знав давно. Останній раз я бачив його за тиждень до самогубства. Він попередив, що можуть з’явитися люди, які будуть питати про Храм Жаху. Професор наказав, щоб я передав їм…

Граф не встиг закінчити.

Найкращим спільником для вервольфа була темрява. У ній він міг розгледіти найдрібніші речі. Темрява дозволяла йому бачити, відчувати, чути, знати про все, що знаходилося навкруги, Вервольф відбіг від будинку й застиг. Темрява застигла разом з ним. Він добре відчував, як за цими кам’яними стінами, тяжкими дверима тріпочуть від страху кров’яні клітини слабких створінь з ніжної, смачної плоті. Ці жалюгідні істоти наївно вважали, що зможуть заховатися від нього за стінами. Гра почалася. Вервольф чигав навколо будинку. Темрява понеслася разом з ним. Разом вони ставали непереможними. Одним стрибком заскочив на вузьке підвіконня. Сталеві ґрати на вікні годі було ламати. Наступним стрибком вервольф перелетів декілька метрів і опинився на товстій гілці розкидистого дуба. Його око миттєво вирахувало відстань до карниза — і він добрався до нього. Чорне тіло, здавалося, застигло в повітрі, але через секунду вервольф уже сидів на даху. М’яко ступаючи, він пройшов до камінної труби. Тепер люди були під ним.

Ми почули жахливий крик. Я різко озирнувся. Біля каміна, серед розсипаного вугілля лежав Йоган. Груди його були розідрані навпіл, серед кривавого місива стирчали уламки білих ребер. Біля Йогана стояв, вигнувши спину, засипаний сажею величезний напіввовк — напівлюдина.

Найближче до вервольфа знаходився Кожух. Його маузер заторохкотів зі швидкістю кулемета. Майже одночасно бухнули наші рушниці. Вервольф трохи відсахнувся назад. Я не повірив своїм очам — від пострілу, майже впритул ведмежою картеччю, з тяжкої рушниці волохату шкіру звіра тільки обпалило вогнем. Вервольф стрибнув з місця вперед на нас. Про здатність Кожуха швидко рухатися при потребі в Армії ходили легенди, але тут він себе перевершив. Замість того, щоб бути розчавленим тушею тварини, сотник впав на підлогу і прокотився під вервольфом. Ми з полковником разом схопили тяжкий дубовий стіл і перевернули його, закрившись за ним, як за величезним щитом, Вервольф вдарився в стіл, перед моїм оком по сірій тильній поверхні пролягла широка тріщина. Нас разом зі столом віднесло до стіни. За спиною почувся крик графа:

— Сюди!

Я озирнувся, — граф стояв біля невідомо звідки утвореного чорного проходу в стіні. Над краєм перевернутого столу, прямо над нами з’явилася паща вервольфа. Мене обдало гарячим і гидотним диханням. Я вистрілив останнім набоєм у цю пащу й кинувся до графа. Уже біля рятівного входу я згадав про Кожуха й повернувся. Але полковник із несподіваною силою штовхнув мене назад. Я спиною влетів до входу. Тим часом полковник вистрілив впритул у вервольфа і, поки той відсахнувся, заскочив за мною. Несподівано швидко важка стіна, яка відкривала таємний хід, зачинилася. Я застогнав крізь зуби:

— Ми кинули Кожуха.

Залізні пальці вчепилися мені в плече й полковник, важко дихаючи, вимовив:

— Зараз сотникові може допомогти тільки Бог, — потім через паузу додав, — його Бог.

Була темрява, серце божевільно колотило в груди, перед очима спливали червоні плями. Немов здалеку, до мене донеслися слова графа:

— …хід веде до арсеналу. За півгодини ми будемо там.

Спалахнув сірник, і темряву прорізало світло смолоскипа. Ми стояли перед сходинами, які вели вниз. У блиманні полум’я я побачив бліде, як у мерця, обличчя графа й божевільно застиглі очі Гретхен. Припав вухом до стіни. За нею була тиша. Щось здавило мені горло.

Освітлюючи шлях смолоскипом, ми обережно пішли по сходинах. Я провів рукою по стіні, — вона була холодна й волога. Грета ледь могла йти, мені довелося майже нести її.

Граф, ідучи попереду, промовив:

— Замок має два рівні. Підземний набагато довший. Цей підземний хід з вітальні до арсеналу був проритий ще в часи Третього Хрестового Походу.

Мені здавалося, що ми йшли цілу вічність. Нарешті граф, який ішов попереду, зупинився, намацав щось на стіні й покрутив, — почувся тріск і відкрився невеликий отвір. Ледь протиснувшись у нього, ми опинилися в залі арсеналу.

Тепер ми знов опинилися посеред величезного сховища стародавньої зброї. Граф повернув вазу біля стіни — хід за нами зачинився. Я обережно посадив Грету в крісло. Здавалося, що вона не дихає, її очі були закриті, тіло розслаблене й безсиле. Граф відразу кинувся до дверей і зачинив їх на тяжкий засув. Я покрутив у руках рушницю. Тепер її холодний зблиск не надавав колишньої впевненості. Полковник відкинув свій «манліхер» на підлогу й запитав у графа:

— Нам потрібна зброя, справжня зброя?

— Ми зможемо тут протриматися. Він не пробереться сюди. З першими променями сонця вервольф перетвориться на людину.

— А далі? Перша ніч — і він перегризе нам горлянки. Вервольф почав полювання й він не зупиниться. Він повинен нас вбити.

— Чому?

— Професор Курц зміг би відповісти на це запитання.

— Хто ви і що вам треба?

— Вже шість років ми не знаємо, хто ми, можливо, ми і прийшли сюди, щоб дізнатися про це. До речі, ви обіцяли виконати прохання професора.

— Я зможу це зробити після того, як ми вийдемо звідси.

— Зброя, графе, нам потрібна зброя.

Граф мовчки підійшов до величезної скрині, на якій лежали частини рицарських лат, і, відкинувши їх рукою, як непотрібний мотлох, відчинив важке віко. Ми зацікавлено підійшли ближче. Тим часом граф дістав звідти два великі самостріли:

— Ці арбалети змогли врятувати життя рицарю фон Денцелю в 1254 році. Точніше, не вони, а стріли — болти, якими він міг угараздити двох вервольфів.

Я прийняв до рук самостріл. Він був важкий і холодний. Чомусь мені згадалося, що на першому гербі Києва був зображений самостріл.

Граф дістав зі скрині невеликий шкіряний покрівець і подав полковникові:

— А це два болти. На жаль, тільки два.

Полковник розв’язав покрівець і дістав звідти коротку срібну стрілу. Ще одну він подав мені. Тяжкий болт виплавлений зі срібла, тільки на кінці були прироблені широкі шкіряні кінцівки замість звичного для стріл оперення. Я обернув болт до світла. На одній з його чотирьох стінок темніли вибиті руни. Граф обережно взяв стрілу з моїх рук:

— Якщо перекласти на сучасну німецьку, це означає приблизно таке: «Син темряви повернеться під владу сина сонця».

Граф дав нам коротку інструкцію щодо користування самострілами. Я вступив ногою в «стремено» арбалета і спеціальним приладом, «козячою ногою», натягнув тятиву з волячих жил. Мені здалося, що тримаю найгрізнішу зброю. Полковник поклав болт на жолоб самостріла звично, немов всі свої походи провів з арбалетом у руках, прицілився кудись під стелю, опустив зброю і сказав графу:

— Зараз ми відкриємо двері і спробуємо його розстріляти з ваших арбалетів.

— Зачекайте, вдягніть ось це, — і граф дістав зі скрині два сталевих зі срібними інкрустаціями нагрудних панцири, на блискучій поверхні яких був ритований рицарський хрест, подібний до тих, які я бачив на старовинних козацьких прапорах.

Полковник потиснув плечима, але досить швидко надягнув на себе панцир. Мене вразило, наскільки личила його суворому, немов вирізьбленому з каменю, обличчю жорстока витонченість рицарського обладунку. Ми стояли перед дверима з натягнутими самострілами. Раптом граф сказав:

— Я не попередив вас. Вервольф не завжди вбиває свою здобич одразу.

…Вервольф знав, де ховаються люди, він оббіг навколо будинку й підскочив до його входу. Він відчував їх і він прагнув скоріше добратися до їх крові. Замок був тепер його нероздільним володінням. Вервольф повернув голову до місяця — і протяжливе виття пронеслося над замком.

В арсеналі стояла напружена тиша. Посередині залу ми влаштували щось на зразок барикади з перевернутих лав та столів, наваливши на них щити й лати. Я зайняв лівий край загорожі, а полковник правий. Самостріли були заряджені й націлені на двері. Ми домовилися, що першим буде стріляти полковник. Про всякий випадок я поклав біля себе довгу алебарду й короткий меч. Граф, озброєний мечем та великим смолоскипом, замикав наш бойовий порядок. Грета так і залишалася в кріслі, і тільки слабке дихання свідчило про те, що вона жива.

Десь у глибині душі я сподівався, що вервольф не з’явиться. Очікування було нестерпним. Раптом мені почулося, що двері тихо зарипіли. Краєм ока я помітив, що полковник підібрався й поправив свій самостріл. З обох боків дверей ми поставили два смолоскипи, які давали непогане освітлення. Але я не міг зрозуміти, чи справді двері відчиняються, чи це здається від миготіння вогню. Пройшло ще кілька секунд, безкінечних, як вічність. Я відчув, що мої долоні стали мокрими від поту, а серце божевільно закалатало в грудях. Тепер було добре видно, що двері повільно відчиняються. За ними почувся утробний, народжений з самого пекла рик. Краплі гарячого поту впали на очі, я втер його рукавом, і в цей момент двері розчахнулися навстіж. Усе, що відбулося далі, зайняло декілька секунд. На порозі з’явилася темна зігнута постать. Дзенькнула тятива самостріла полковника — і срібний болт уп’явся в груди постаті. Весь арсенал затопив страховинний рик, постать впала. Я з жахом побачив, що це був зігнутий людський труп, який тримав перед собою в зубах вервольф. Той кинув його й одним стрибком опинився перед нашою барикадою. Я схопився, тримаючи самостріл прямо перед собою, гострий кінець болта дивився прямо у волохату грудну клітку вовкулаки. Крик мимоволі вихопився з моєї горлянки, і я натиснув на спуск. Хтось стрибнув мені на спину. Я не зміг втриматися на ногах і впав на коліна. Стріла з тріском врізалася в перевернутий стіл. Впавши на бік, я побачив тіло вервольфа, яке в довгому стрибку пролітало наді мною. Хтось чи щось залізними пальцями стискало мою горлянку. Сталевий нагрудник заскрипів під іклами. Я ледь зміг стати навколішки, намагаючись скинути невидимого ворога зі спини. Моя рука наштовхнулася на рукоять меча і я, задихаючись, перехопив його лезом назад, і навмання штрикнув собі за спину. Крик відчаю обпалив мене. Кричала жінка. Я озирнувся, — позаду мене лежала, простромлена наскрізь мечем, Грета.

Полковник кинувся до стіни й ухопив смолоскип. Він бачив, як вервольф стрибнув на графа, на мить відсахнувся від вогню, яким граф махав перед собою, і збив тевтонця на підлогу. Полковник схопив алебарду і з розгону встромив її в спину вервольфа. Звір стрімко повернувся й одним ударом лапи розтрощив держало алебарди. Полковник відскочив до кинутого смолоскипа, у його руках з’явилася, вихоплена з кишені жменя пороху. Він спробував ухопити широкий дворучний меч, але вервольф наздогнав його. Удар кігтями розірвав навпіл старий тевтонський панцир, а сам полковник від удару налетів на кам’яну стіну і впав зі скривавленим обличчям на підлогу.

Андрій, похитуючись, підвівся. Крізь кривавий туман у очах він бачив непритомних або мертвих графа й полковника. Вервольф повільно наближався до нього, раптом погляд жовтих очей зупинився на мертвій Греті. Несамовите ревіння вихопилося з грудей вовкулаки, і він нахилився над тілом жінки. Андрію здалося, що він почув у цьому ревінні жорстокий і безжальний відчай. Зібравши останні сили, підхорунжий перестрибнув через барикаду й підскочив до напіврозірваного, залитого кров’ю мерця зі срібним болтом у спині. Висмикнув слизьку стрілу й розвернувся. Тяжкий удар вервольфа перекинув Андрія на спину. Він впав на труп, стискуючи болт, як ніж. У груди йому вперлися лапи вервольфа, вишкірена паща опинилася біля горла. Підхорунжий заплющив очі. Зненацька зверху почулося скавчання, і вервольф відскочив назад.

— Ну що, тварюко, нажерлася кубанського тютюну! Бач, на яку гидоту витрачати доводиться! — Кожух, в обідраному костюмі, вимащений сажею і кров’ю, тріумфально прямував на вервольфа, кидаючи йому в очі свій дорогоцінний тютюн. Вервольф, звиваючись, намагався кинутися на козака, але чергова хмара тютюну, пожбурена Кожухом, примушувала його відступати. Андрій, який за останні години взагалі перестав дивуватися будь — чому, підхопився й побіг на вервольфа. Не тямлячи себе, він схопив вовкулаку за лапу і встромив стрілу йому в горло. Несподівано легко срібний болт ввійшов під пащу вервольфа, звідти вдарив стрімкий фонтан чорної крові, тварина захрипіла і впала навзнак. Кожух застиг з піднятою рукою, потім дістав з кишені кисет і обережно висипав туди залишки тютюну. Він озирнув розтрощений ущент зал, побачив полковника, який зі стогоном підвівся на ноги, і промовив:

— А що, хлопці, я бачу, вам тут без мене гаряче прийшлося.

Уранці вони спалили вбитого вервольфа поблизу замку. Граф досить швидко прийшов до тями, але загибель доньки підкосила його. Кожух сходив на хутір, де мешкав Отто Шмідт, і, не вдаючись до подробиць, розповів, що Йоган і Грета загинули внаслідок нещасного випадку. Господар був стурбований зникненням свого старшого сина, але відразу запряг коней і відправився в місто за католицьким священиком і лікарем. Ми старанно приховали всі сліди нічної різанини. Нарешті всі зібралися в замковій бібліотеці. За одну ніч граф постарів на десять років, від колишньої жвавості нічого не залишилося. Була тиша, яскраве сонячне сяйво лилося крізь широкі вікна. Граф тихо сказав:

— Сьогодні ви покинете замок, ви повинні були прийти сюди і зробити те, що зробили. Ви йдете своїм шляхом, і він лежить по той бік добра. Грета чекала своєї смерті, вона занадто добре розуміла неприродність свого кохання до вервольфа. Тому ваше каяття буде пом’якшуватися вірою в останнє благодіяння, яке ви зробили для неї. У своїх пошуках ви вже зайшли надто далеко. Я можу врятувати вас і не виконати своєї обіцянки перед Курцом, але ви все одно будете шукати витоків нещасть своєї Батьківщини. Це ваше призначення і приречення.

З цими словами Гельмут фон Темпельгофбауер дістав зі столу невеликий пакет і передав полковникові:

— Дай Боже, щоб це допомогло вам. Мені залишилося мало часу перед зустріччю з багатьма поколіннями рицарів і магістрів нашого Ордену. Я розповім їм про вас. Прощавайте.

Троє повільно йшли по дорозі від замку. Тільки один з них озирнувся на високий бергфрід, який, немов останній величний акорд органної меси, підносився з німим проханням до небес. Подорожній постояв, дивлячись на замок. Обличчя його було ще досить молоде, тільки через чоло пролягла сувора і скорботна зморшка. Потім він розвернувся і швидко пішов, наздоганяючи своїх товаришів.

Санаторійна зона. Австрія, 1926 р.

На перший погляд, знайти Наталку Порецьку через дванадцять років, які перетасували мільйони людей, немов карткову колоду, було завданням неможливим. Вона (при умові, що взагалі залишилася живою в усіх війнах і революціях) могла знаходитися в будь — якій частині світу.

Однак, Петро Бойчук, з непереможним галицьким оптимізмом, узявся за цю справу. Його бурхливий життєвий досвід доводив, якщо чогось наполегливо добиватися, то рано чи пізно фортуна, перевіривши тебе на витривалість, почне підігравати. Добре налаштована інформативна система Організації відіграла свою роль. І хоча члени осередків, розкиданих у більшості країн світу, трохи зніяковіли, отримавши наказ розшукати молоду жінку українського походження, родом з Волині, з певними несотворенними здібностями, але наказ почали старанно виконувати.

Приблизно через місяць на ім’я Войцеха Лещінського, під яким зупинився в подебрадському готелі Бойчук, почали приходити конверти з марками країн ледь не всіх континентів. Отриману інформацію він ретельно класифікував по країнах за рівнем вірогідності. Але, незважаючи на стрімке зростання кількості інформації, з’являлася небезпека просто загубитися в ній. Поступово в Бойчука складалося враження, що ледь не всі українські жінки мають містичні якості. Найбільш впевнено повідомляли його інформатори, що саме їх дружини, не кажучи про тещ, є незаперечними відьмами або, принаймні, без проблем можуть звести будь — якого чоловіка з білого світу, навіть якщо він є членом Організації. Але Бойчук мужньо тамував у собі розпач і продовжував наполегливо чекати. Вдень він просиджував у бібліотеці, читаючи все, що стосувалося проявів жіночих паранормальних здібностей, або інспектував місцевий осередок Організації. Увечері, з отцем Василем, вони уважно розглядали отримані за день листи. Так пройшов не один місяць. Нарешті він одержав з одного австрійського міста конверт з газетою, передова стаття якої була старанно підкреслена. Після її прочитання Бойчук відразу зв’язався з отцем Василем. Порадившись, вони дійшли висновку, що це і є довгоочікувана інформація. Стаття була такого змісту:

Після недовгої суперечки Бойчук зміг переконати отця Василя, що чекати повернення інших з Темпельгофа недоречно й буде зайвою втратою часу. Він запропонував, не гаячи часу, вирушити до Австрії і знайти загадкову пані Н., а для полковника, Кожуха й Балкового залишити повідомлення в умовленому місці.

Поїзд до Відня відходив пізно ввечері. Зібравши речі, отець Василь сумно подивився на потемнілу від часу ікону. На ній одинокий вершник вів свою вічну війну з крилатим змієм. Цю ікону отець Василь завжди возив з собою…

У той день деникінці методично видавлювали артилерійськими залпами їх полк з невеличкого наддніпрянського села. Дві полкові гармати були рознесені вщент після перших хвилин канонади. З села бігли, падаючи під вогнем, селяни. Козаки втискувалися в землю, ховалися за найменшими деревами. Для них село означало єдиний захист. Навколо синів безмежний степ. Полковник Доценко розумів — вивести полк з села означало приректи його на смерть під картеччю й копитами кавалерії на відкритій місцевості. Посеред села підносилася старовинна, збудована ще запорізькими братчиками, церква. Увечері отець служив там, всотуючи неповторні пахощі старого дерева, просякнутого за сторіччя ладаном і сонцем. Несподіваний нічний напад білих зруйнував його надії на заутреню. Тепер він лежав за хатою і з болем стежив за новими й новими вибухами, які зростали велетенськими сірими кущами навколо церкви. Але командувач ворожою артилерією теж боявся влучити в церкву. Нарешті обстріл припинився. До околиць наближалися атакуючі розстрільні. Козаки швидко окопувалися. Старшини зірваними голосами керували приготуваннями. Отець Василь полегшено глянув на вцілілу церкву й пішов до поранених. Раптом він зіштовхнувся з двома знайомими козаками, Гордієнком і Барабашем, які бігли до церкви, тягнучи за собою кулемет. Ціпеніючи, він побачив, як вони швидко зникли в її стінах, а через хвилину тупий ствол «Максима» висунувся з дзвіниці. Отець кинувся до полковника. Той через бінокль уважно розглядав передову розстрільню, швидко кидаючи накази вістовим. Отець Василь закричав, що не можна ставити кулемет на дзвіницю, що тоді вона перетвориться на мішень для артилерії. Полковник відірвав від бінокля обвітрене степовим вітром і кавалерійськими атаками обличчя. Його слова були короткими й жорсткими:

— Не буде нас, не буде й церков, панотче, ідіть до поранених!

У саду, до збудованого нашвидкуруч лазарета, доносились звуки бою. Отець Василь сповідував умираючих. Він намагався зосередитися, але його вухо мимоволі вловлювало серед гамору бою сухий тріск кулеметних черг із дзвіниці. Білі халати лікарів швидко просякали рудою поранених. Іноді до саду залітали кулі, зрізуючи вишневі гілки, густо всипані квітучим цвітом.

Земля здригнулася від артилерійського залпу. Отець Василь вискочив із саду й застиг, — крізь густий дим палаючих стріх він побачив обриси церкви і спалахи кулеметного вогника. Раптом навколо церкви роздався гуркіт і виріс клубний вихор. Йому здалося, що церква повільно підіймається до неба. Щось приголомшило священика, і він упав.

Їх врятувала кавалерійська бригада Чорних Запорожців, які поверталися зі вдалого рейду. У степу ще вирував бій; уже козаки, готові щойно вмерти, бігли в контратаку за перемогою, а отець Василь, хитаючись, брів до місця, де стояла церква. Майдан був глибоко переораний ритвинами від вибухів. Несподівано серед уламків він побачив ікону. На ній, обпаленій вибухом і пробитій сталевим осколком, проступав на коні Святий Юрій. Отець Василь довго стояв, розглядаючи ікону, потім механічно підвів очі до неба. Воно було затягнуте димом, і тільки деінде синіло незатьмареним…

З того часу ікону отець Василь завжди носив з собою. Він позіхнув, поклав загорнуту ікону до валізи і глянув у віконце на мирні подебрадські вулиці — треба було вирушати.

Місто було як місто, звичайне австрійське містечко, яке навіть не помітило, що перестало належати до імперії. Відсутність великих заводів обумовило досить спокійну й самовпевнену буржуазну вдачу громадян, які здивовано споглядали на класові битви у великих метрополісах.

Петро Бойчук і отець Василь без перешкод добралися до славнозвісного санаторію. Господар його, приголомшений злочином, був приємно здивований новими постояльцями, хоча чесно попередив про те, що трапилося. Бойчук заспокоїв його, натякнувши, що якби він обминав усі місця, де траплялися вбивства, то йому довелося б перебратися на Місяць.

Було відразу видно, що й так нечисленне, у зв’язку з перманентною кризою, населення санаторію різко зменшилося після зловісних подій в кімнаті пані Н. Багато номерів були вільними, і новоприбулі змогли обрати собі чудові кімнати на четвертому поверсі, з вікнами на впорядкований сосновий ліс.

Уже до вечора Бойчук добре знав, завдяки доброзичливості коридорного й пачці цигарок, місце розташування зловісної кімнати, а також те, що пані Н. знаходиться до закінчення розслідування й повного видужання в іншій кімнаті під наглядом лікарів і охороною поліцейського.

Уранці отець Василь і Бойчук зустрілися на прогулянці в лісі. Отець Василь здивувався великій кількості нових знайомих галичанина — ледь не кожний зустрічний вітався з ним по імені.

Нарешті, коли з ними несподівано люб’язно розкланявся довгов’язий чоловік у старій військовій формі без відзнак, отець Василь обережно зауважив:

— Складається таке враження, що ви відпочиваєте тут уже півроку. Завжди дивувався вашому вмінню знаходити спільну мову з навколишнім світом.

Бойчук, не замислюючись, відповів:

— Завжди вважав, що знаходити спільну мову з навколишнім світом є прерогатива вашого сану, панотче. Я лише спілкуюся з людьми, мені завжди цікаво спілкуватися з людьми.

— Але це вам потрібно для того, щоб отримати необхідну інформацію. Це відкидає елемент щирості.

— У цьому між нами й різниця — ви виконуєте свої обов’язки перед Богом і вважаєте, що це є гарантом щирості, а я перед нашою справою.

Отець Василь надовго замислився, зосередивши погляд на вимощеній сірою плиткою доріжці, а потім обережно зауважив:

— Ви вважаєте, що Бог не стосується нашої справи?

— Боюся, що він зайнятий більш важливими клопотами або занадто довіряє українцям, щоб вирішувати за них українські проблеми.

— Без віри ми не зможемо вирішити наші проблеми.

— Перепрошую, віри у що? Якщо слідувати християнській ортодоксії, то ми ще в 1918 році повинні були не брати зброю, а молитися, щоб поляки, більшовики, росіяни, німці схаменулися й пожаліли нас, таких богобоязливих і смиренних. Утім, боюся, що більшість українців цим і займалася.

— Хіба не можна поєднати боротьбу за Батьківщину й віру?

— А наскільки вбивство ворога буде відповідати заповідям? Це вже передбачає нещирість. Хоча б перед собою.

— Я ніколи не брав у руки зброю.

— Але обіцяли підтримку Бога тим, хто її тоді взяв. Можливо, і гвинтівки, якщо не ножі, освячували.

— Вони переступили через заповіді, але для боротьби за збереження тих же християнських чеснот.

— Знаєте, панотче, іноді я думаю, що останні півтора сторіччя ми були занадто правильними християнами. На радість наших сусідів.

Отець Василь знов надовго замовчав, перебираючи в думках свої можливі відповіді й нові можливі зауваження Бойчука. Потім несподівано для самого себе запитав:

— Але ви залучили мене до цієї справи. Чому? Бойчук різко зупинився. Він сухо глянув у вічі отця Василя.

— Ви знаєте, з ким ми боремося? Кому ми програли війну? З ким зіткнувся полковник у двадцятому році й ким є наш ворог насправді? Можливо, у нас вперше з’явився шанс зрозуміти це…

— …і для цього вам потрібні не тільки ті, хто вміє добре стріляти.

Бойчук не відповів, повернувся й пішов по доріжці. Отець Василь неспішно попрямував за ним.

Директор санаторію, доктор Рідер, мав блискучу лисину й величезні вільгельмівські вуса. Він трохи напружено сидів у своєму шкіряному кріслі, і в отця Василя промайнула думка: «Мабуть, боїться, що і я прийшов заявити про від’їзд». Священик стримано кахикнув із ввічливості й почав, старанно добираючи німецькі слова:

— Наскільки мені стало відомо, ваша пацієнтка, у кімнаті якої трапився цей жахливий випадок, є українкою.

Директор здивовано почовгав у кріслі й відповів:

— Ну, наскільки мені відомо, в останні часи так стали називати наших колишніх співвітчизників — рутеніїв або русинів. Нещасна мало розповідала про своє минуле, але в реєстраційній картці записано, що вона русинка.

Отець Василь задоволено продовжив:

— Так от, окрім того, що я теж є…е — е, русином, я маю священицький сан у релігії, яку сповідує більшість моїх земляків.

Доктор Рідер несподівано енергійно потиснув руку отцеві Василю й заявив:

— Надзвичайно радий привітати пастора однієї зі слов’янських церков.

Отець Василь трохи зніяковів, але продовжив:

— Сподіваюся, що зустріч зі мною трохи полегшить її страждання.

Директор з ентузіазмом підтримав отця Василя:

— Обіцяю вам переговорити з хворою і негайно повідомити про відповідь. До речі, як вам відпочивається в нас? Можливо, вас турбує мала кількість відпочиваючих? Можу повідомити добру новину — незабаром до нас прибуває група туристів з Італії.

— Дякую, у вас чудовий санаторій, і не маю сумніву, що новоприбулі додадуть нашому відпочинку приємне пожвавлення.

Після вечері отець Василь сидів на балконі, намагаючись зосередитися на минулій бесіді з Бойчуком. У двері постукали — це був санітар, який повідомив, що пані після розмови з гером лікарем очікує на гера пастора. Вловивши себе на несподіваному хвилюванні, отець Василь відправився за санітаром. Біля дверей кімнати звично дрімав здоровенний поліцейський. Почувши кроки по коридору, він схопився, але заспокоївся від легкого кивка лікаря.

Кімната була добре освітлена електрикою. Після напівтемряви коридору очі отця Василя не відразу побачили молоду жінку, яка стояла вглибині кімнати. У її постаті він відчув напруження і страх. Отець Василь почув, як закрилися за санітаром двері, і зробив крок уперед. Тепер він зміг більш детально роздивитися її. Чорне волосся зібране у просту зачіску, гарне обличчя, характерне для українсько — польського порубіжжя, великі очі, сповнені безмежного відчаю.

Отець Василь зробив ще один крок вперед і раптом сказав, несподівано для себе, по — українськи:

— Доброго вечора, пані Наталю.

Петро Бойчук не розпитував отця Василя про розмову з Порецькою. Він знав, що тепер настав час діяти священикові, і зосередився на спогляданні за тими, хто відпочивав. Через два дні після їх прибуття з Подебрад у санаторії залишилося не більше десяти чоловік. Бойчук, поміркувавши, дійшов висновку, що серед них навряд чи є агенти ГПУ чи Дефензиви, і вирішив трохи відпочити. Тепер цілими днями сидів на балконі, потягуючи червоне вино, і милувався лісовою природою. Тим більше, що з балкона було дуже добре спостерігати за отцем Василем, який щодня проходжувся з Наталею по санаторних доріжках.

На третій день Бойчук наважився запитати в отця Василя про Наталю. Священик довго дивився кудись над головою галичанина, потім сказав:

— Ця дівчина пережила дуже багато, набагато більше, ніж може витримати жінка. Вона дуже боїться. Я думаю, що найбільше вона боїться самої себе або, скоріше, зловісної сили, яка живе в ній. Наталя не пам’ятає, що сталося з нею, але впевнена, що тих трьох вбила саме ця сила. Вона зізналася, що іноді немов провалюється у світ, сповнений потойбічного жаху.

— Що далі, панотче?

Отець Василь потиснув плечима:

— Боюся, що пані Наталя опинилася на межі двох світів. Вона не знає, де знаходиться Бог, але боїться, що сатана живе саме в ній. Сподіваюсь, що Наталя знаходить спокій у бесідах зі мною й вірить, що я зможу допомогти їй.

— А ви можете?

— Час, потрібен час.

— Боюся, що якраз часу в нас і немає.

— Чому?

Петро Бойчук мовчки подивився крізь скло бокала на червоне сідаюче сонце.

Уранці до санаторію прибули восьмеро осіб з Італії. Як і годиться італійцям, вони були галасливі, чорняві і швидкі. За півгодини вони встигли перетворити санаторій на невеличке італійське містечко. Отець Василь узагалі вирішив, що їх не менше трьох десятків, а Бойчук з жалем згадував минулі тихі дні. Головою групи був елегантний пан на ім’я Анжело. Італійці співали, пили вино, грали в теніс, влаштовували пікніки, словом, поводили себе, як належить італійцям. Анжело встигав всюди, і вже через пару годин після прибуття він встиг заприятелювати з усіма.

Бойчук, усупереч своїй звичайній комунікабельності, досить стримано віднісся до знайомства з італійцями. На другий день споглядання за новоприбулими він відчув неспокій, і чим більше споглядав з балкона на їх веселу метушню, тим невідступніше почуття неспокою переростало в занепокоєння, а потім і в тривогу.

Нарешті він зрозумів причину своєї стурбованості: йому здалося, що за хаотичним пересуванням італійців по санаторію криється залізна послідовність і логіка. Щоб переконатися в цьому, Бойчук вирішив зосередити увагу тільки на доріжці, яка вела з санаторію до міста. Звіряючись з годинником, він вирахував, що один і той же італієць проходить по ній з сачком для ловлі метеликів через кожні двадцять хвилин (навряд чи там було найбільше скупчення метеликів), тенісисти приходять грати теж через чіткі відтинки часу (навіть в години найдужчої спеки), а співи лунали з галявини, яка знаходилася на протилежному кінці санаторної зони, у місці, де було повно комах.

Бойчук спустився до регістратури й попросив журнал прибуття відпочиваючих, пояснивши, що шукає свого знайомого. З’ясувалося, що італійці рівномірно розселилися по двоє на кожному поверсі будинку. Він нічого не сказав отцю Василю і зранку продовжив спостереження. Усі напрями руху італійців повторилися, тільки змінилися люди. Бойчук дістав план санаторію й накреслив місця постійного перебування італійців і траєкторії їх пересування. Обличчя його пополотніло — виходило, що новоприбулі надзвичайно професійно перекрили всі підходи до санаторію і взяли під свій контроль весь будинок, де жили відпочиваючі. Особливо його занепокоїло те, що де б не з’являлася Наталя з отцем Василем на прогулянках, поблизу відразу виникала пара балакучих італійців.

Після обіду Бойчук вийшов на вулицю. Майже відразу біля нього опинився пан Анжело. Обережно витираючи спітнілий лоб, італієць привітно запитав по — німецьки з сильним італійським акцентом:

— Ви поляк?

— Так.

— Дуже цікаво, я ніколи не був у Польщі.

— А я ніколи не був у Римі, але дуже багато читав про «Вічне місто».

— О так, Рим — найкраще місто у світі!

— Цікаво, чи ще досі стоїть на Віа д’Аннуціо пам’ятник Великому походу на Рим?

— Так, звичайно!

Бойчук ввічливо подивився на годинник, попрощався й повернувся на балкон. Через годину до нього завітав отець Василь. Галичанин не став приховувати своєї стурбованості:

— Думаю, панотче, що нам треба готуватися до евакуації.

— Новоприбулі такі ж італійці, як ми з вами японці. Хоча боюся, що накивати п’ятами звідси буде тяжче, ніж з Берези Картузької.

— Що їм потрібно?

— Думаю, що пані Порецька.

Отець Василь розгублено опустився на стілець.

— Виходить, що спочатку про зловісні здібності Наталі здогадався господар книжкового магазину, любитель окультизму. Він спробував на своєму дилетантському рівні підкорити її собі. Тепер про це довідалися інші, можливо, набагато більш могутні сили. Хто вони насправді? І що робити нам?

— У першу чергу, постійно триматись один одного; у другу — подумати, як чкурнути з цього санаторію й вивезти панночку. Тільки б вони нас не випередили.

Сонце повільно падало за гострі верхівки сосен. Отець Василь, поглядаючи, як червоніє обрій, розмірковував над останньою розмовою з панною Наталею. Він розповідав їй про Україну, друзів і своє життя. Раптом вона заплакала, і панотець довго не міг заспокоїти її. Нарешті Наталя заспокоїлася і, благально дивлячись йому в очі, прошепотіла:

— Я хочу додому, заберіть мене з собою.

Що він міг пообіцяти їй? Ніхто з них не мав дому. Вони не зберегли дім, ні для себе, ні для неї. Отець Василь відчув гострий відчай — що вони могли зробити для цієї нещасної дівчини — невдахи, які програли свою Україну у грі за чужими правилами. Він подивився на ікону — Святий Юрій невтомно проштрикував змія. Скільки часу пройшло з тих пір, як іконописець намалював для чубатих братчиків цю ікону! Де ті братчики, де їх вороги, а похмурий вершник б’ється далі, не думаючи ні про перемогу, ні про поразку…

У двері хтось обережно постукав. Отець Василь, попереджений пильним Бойчуком, запитав:

— Хто там?

З — за дверей почувся стурбований голос:

— Перепрошую, гер пастор, вас терміново хоче бачити лікар Рідер — щось трапилося з його пацієнткою!

Отець Василь тремтячими від поспіху руками відчинив двері. На порозі стояв пан Анжело, за ним стовбичило два довгов’язих «італійці».

Пан Анжело швидко вштовхнув панотця в кімнату, ґречно поклонився і сказав щирою українською мовою:

— Часу в нас обмаль, панотче, тому вибачте за прискорені методи розмови.

Від удару в обличчя отець Василь відкинувся назад, але хтось підхопив його ззаду і стусонув по нирках. Захлинаючись кров’ю, отець Василь обважніло зависнув на руках нападників.

Пан Анжело, схрестивши руки, дивився, як його поплічники мордують священика. Потім, побачивши, що той ось — ось втратить свідомість, дав знак припинити. Він підійшов до панотця і, схопивши його за бороду, повернув обличчям до себе:

— А тепер кажи, попе, що тобі встигла накалякати Порецька.

Панотець мовчки дивився йому в очі. Пан Анжело тихо заговорив, наблизивши обличчя до його скривавленої скроні:

— Ви невдахи, ви нікому не потрібні, ви тільки граєтеся в борців. Ваш час минув, утім, його ніколи й не було. Ваші українці призначені бути холуями, іншої ролі вони самі не хочуть. І вони з задоволенням будуть вмирати за своїх панів, кими б ці пани не були, але не за свою Україну. Ти не потрібен своїм рутенцям. Зараз розкажеш усе моїм хлопцям і, може, проживеш, скільки тобі залишилося.

Отець Василь погано бачив обличчя Анжело крізь червоний туман, який застилав очі. Тіло пронизував гострий біль. Слова ворога додавали розпачу й печеним залізом ятрили душу. Отець Василь відчув, як з очей потекли сльози болю й відчаю. Несподівано крізь чисту вологу він чітко побачив ікону. Святий Юрій продовжував свій бій.

Пан Анжело помітив, як губи священика скривила посмішка. Він махнув рукою своїм людям і важко пішов до дверей.

Петро Бойчук обережно ступив на карниз — щоб перейти до балкона в кімнаті панотця, треба було пройти, втискаючись у стіну, по вузькому виступу більше двадцяти кроків. Босі ноги відразу відчули прохолоду каменю. У двері продовжували обережно стукати. Бойчук розставив руки і, відчуваючи гостру шорсткість, почав повільно переступати.

Один раз йому довелося пройтися так по карнизу шостого поверху у Львові, утікаючи з явочної квартири від польських тайняків. З того часу, при згадці про таку подорож, ступні починало колоти, немов доторками струму. І тепер Бойчуку здавалося, що він йде босоніж по вістрях голок. Десь на середині шляху йому стало страшно, що ступні може звести судома. Бойчук зупинився — колоття у ступнях посилилося. Тоді розізлився. Попереду чекала зустріч з вісімкою добре вишколених бойовиків, а він перелякався жалюгідної висоти! Від такої недискретності галичанин досить швидко дістався до жаданого балкона. Учепившись руками за поручні, він полегшено зітхнув — усе ж своїм рукам він довірявся більше, ніж ногам.

Бойчук тихо переліз через перила, витягнув з кишень піджака черевики і взувся. За вікном чулися глухі голоси. Бойчук дістав револьвер з кобури під пахвою, звів курок і сунув за пояс. Збудження від небезпеки наповнило тіло легкістю й жорстокою силою. Крізь широкі скляні двері він побачив, що отець Василь лежить, зігнувшись і хапаючи розбитим ротом повітря. Один із псевдоіталійців витягнув ніж і схилився над ним. Не гаячи часу, Бойчук схопив важкий стілець, який стояв на балконі, і кинувся до кімнати. Той, що був з ножем, спробував ухилитися, але галичанин встиг вправно зацідити йому стільцем у голову, відштовхнув повільно сідаюче тіло і вчепився в іншого, який стрімко сунув руку до кишені. Тяжко дихаючи і скрегочучи зубами, вони затупцювали по підлозі. «Італієць» був набагато міцніший за Бойчука, але його згубила занадто велика надія на заховану зброю. Замість того, щоб почати битися з нападником голіруч, він вперто намагався вихопити пістолет. Бойчук скористався цим і, несподівано вчепившись у плечі ворога, різко буцнув лобом йому в обличчя. Щось хруснуло — і тіло «італійця» м’яко осіло на підлогу. Позаду почувся стогін. Галичанин швидко озирнувся — перший, хитаючись, підіймався, у руках виблискував ніж. Бойчук дістав свій револьвер і націлив тому в голову:

— Кидай ніж, вар’яте!

Той, не звертаючи уваги на погрозу, задер закривавлене обличчя й повільно пішов на галичанина. Бойчук перехопив кволу руку з ножем і, уперши револьвер у груди, натиснув на гачок. Тихо клацнув постріл, і нападник звалився.

Бойчук схопив другого за комір. Голова переможеного безвільно мотлялася, зі зламаного носа густо текла руда кров:

— Хто ви такі? — похмуро запитав Бойчук, тицьнувши револьвером «італійцю» під ніс.

Той декілька разів кліпнув очима. З рота вирвався хрип. Бойчук вдарив стволом йому по голові. Раптом відчув чиїсь пальці в себе на плечі. Різко обернувся — позаду стояв отець Василь, ледве промовивши:

— Так не можна.

Галичанин хижо блиснув очима:

— Відійдіть, панотче, зараз моя черга, — і відразу повернувся до «італійця», — кажи, сволото…

Той напівсвідомо хитав головою. Бойчук щосили вдарив його рукояттю револьвера по скроні, швидко обмацав кишені, витягнув пістолет і підвівся:

— От що, панотче, треба тепер мені навідатися до пані Наталі, а ви спробуйте перечекати в лісі, і якщо за півгодини я не з’явлюся, чим скоріше тікайте з Австрії.

Отець Василь мовчки подивився, як галичанин вправно вставляє в барабан свого револьвера набій, перевіряє затвор трофейного пістолета, і тихо сказав:

— Я з вами.

Коридор, як завжди, був у напівтемряві. Панотець і Бойчук спустилися на третій поверх. Галичанин боявся, що там буде хтось з «італійців», але тільки на стільці біля кімнати Наталі одиноко куняв поліцейський. Отець Василь полегшено зітхнув. І пішов було вперед, але Бойчук притримав його за плече. Отець Василь не міг впізнати свого колись скептичного і трохи нервового супутника. Тепер від Бойчука випромінювала якась незрозуміла сила, надійна й небезпечна водночас.

Галичанин тихо пішов уперед, тримаючи за спиною руку з ножем.

Поліцейський підхопився, коли Бойчук був від нього на відстані п’яти кроків. Їх швидкі рухи панотець не зміг зрозуміти, але через долю секунди поліцейський вже лежав на підлозі з револьвером у руках, а галичанин схилився над ним, витираючи ніж. Отець Василь відчув, як його тіпає лихоманка. Він упізнав у поліцейському одного з «італійців», Бойчук пильно подивився на панотця і прошепотів запитально:

— Дати вам зброю, отче?

Двері були відчинені. Бойчук обережно зайшов до кімнати і прислухався. Йому почулося щось схоже на глухий спів, від якого крижані гусаки поповзли по хребту. Отець Василь запитально подивився на Бойчука.

— Уперед, — тихо скомандував той і прослизнув до порожньої вітальні.

Тепер спів, який лунав зі спальні, став гучнішим. Він притягував, вабив до всесильного зла, яке не ставило перед людиною вічних тортур вибору й обіцяло за дрібні послуги вічну насолоду й легкість існування. Зі спальні відблискувало мерехтливе світло.

Бойчук, тримаючи пістолети в обох руках, обережно зазирнув туди.

По краях спальні стояли троє «італійців». У руках у них блимали великі свічки, нахилені вогнем донизу. Посередині спальні, владно і зловісно, розчахнула кінцівки велика п’ятикутна зірка, викладена з червоних стрічок, на яких жовтіли незрозумілі надписи, на зірці мерехтіли похилені чорні свічки. Далі, біля самого ліжка, стояв пан Анжело, тримаючи велику книгу, яку він, розтягуючи нечасті голосні і приспівуючи, читав. Слова незнайомої мови нагадували крякання ворона. Зосереджене, напівбожевільне обличчя його було повернуте до ліжка.

Бойчук придивився і зблід — там, в одній нічній сорочці, лежала Наталя. Зап’ястя й литки були міцно прив’язані цупкими мотузками до стінок ліжка. Окрім того, три широких чорні паси притягували її за плечі, стегна й коліна до сітки. Очі закривала широка чорна пов’язка, а рот був забитий кляпом. Час від часу тіло її, немов пронизане ударами струму, випиналося, намагаючись звільнитися, а крізь кляп виривалися здавлені стогони болю й відчаю.

Бойчук зробив рішучий крок уперед і підніс зброю, Анжело озирнувся на нього і спокійно сказав:

— От ми вас і дочекалися!

Яскравий зблиск вдарив у вічі галичанина, він випустив зброю і впав.

Коли Бойчук прийшов до тями, руки його були скуті позаду наручниками, а двоє «італійців» стовбичили по боках. Отець Василь, який не здавався їм боєздатною одиницею, навіть не був скутий. Анжело, з помітним жалем, складав у великий саквояж якісь речі. Побачивши, що галичанин отямився, він підійшов до нього і щосили вдарив в обличчя:

— Грайся у війну з недолугою Дефензивою!

Бойчук виплюнув два зуби і, намагаючись зберігати презирливий тон, сказав:

— Твої каліки й до краківських тайняків не дотягують. Чуєш, Анжело, чи як тебе там!

Анжело зблід, потім підібрався і спокійно сів на стілець.

— Через десяток хвилин ми заберемося звідси; пані Наталя продовжить своє сходження до призначених їй сфер у більш ізольованому місці, а два ваших трупи переконають поліцію, що з цими вбивствами пов’язані українські фанатики. Ви програли, як завжди.

Бойчук майже примирливо запитав:

— Ви з ГПУ?

Анжело розсміявся:

— Поки я тут зображав італійця, то став, відповідно, і занадто балакучим. — Його голос забринів залізом. — Я скажу вам, хто ми, хоча ви ніколи не осягнете могутності нашої організації. Зараз я офіційно входжу до спецгрупи Комінтерну по дослідженню окультних явищ. Але це тільки з того часу, коли перший глобальний експеримент у Росії вдався. На черзі ряд інших. Але це вже не в моїй компетенції. Отець Василь не витримав:

— А що в вашій компетенції? Анжело холодно глянув на отця Василя:

— А, панотче… Ми з вами виконуємо, узагалі, одну справу — збираємо душі. Тільки ви достеменно не знаєте для чого, на відміну від мене.

Анжело підійшов до зв’язаної Наталі.

— Найтяжча її мука — подвійність між двома світами, і якби не ваше втручання, то цей дуалізм для неї через хвилину перестав би існувати. А тепер мені прийдеться повторювати цю болісну процедуру. Ми лікарі, ми лікуємо всіх, бо вся біль світу є породженням індивідуалізму. Скільки людей, більше того, скільки народів за останні тисячоліття ми позбавили цієї хвороби. А вже за допомогою чого — святої інквізиції, містичних культів, найпрогресивніших учень, торговельних імперій, праведних війн чи «Всесвітньої держави трударів» — немає значення.

Раптом Анжело повернувся до Бойчука:

— Знаєш, чого ви програли, і завжди будете програвати? Ви завжди дотримуєтеся правил і одного Закону, а у нас безліч правил і законів, і ми можемо їх змінювати в залежності від нашої мети. Ми володіємо такими силами, які й не снилися вам.

Отець Василь тихо промовив:

— Убийте нас, але відпустіть Наталю.

Анжело засміявся:

— Щоб підкорити будь — який народ, необхідно підкорити жінок цього народу.

На вулиці загарчав мотор автомобіля. Анжело підійшов до вікна й задоволено сказав:

— Ну ось і наш резерв… Я багато міг би ще сказати, особливо вам, панотче. До речі, ви ніколи не замислювалися, як ваші предки обходилися без сатани і Христа ще тисячу років тому?

Анжело коротко наказав своїм людям:

— Приготуйте панну до подорожі.

Троє з них заходилися навколо Наталі. Бойчук вирішив, що це вдалий момент для героїчної смерті і спробував рвонутися, але отримав різкий удар у скроню від «італійця». Анжело витягнув широкий ніж і підійшов до галичанина:

— Навіть героїчну смерть ти собі не виборов, — він схопив Бойчука за горло й підняв ніж, вигукнувши коротку фразу невідомою мовою. Галичанин спробував не закривати очі. Йому здалося, що зіниці Анжело змінюються, жовтіючи й перетворюючись на сильно звужений овал.

Раптом в кімнаті грохнув постріл. Анжело випустив ніж і схопився за бік. Його здивоване обличчя миттєво спітніло. Бойчук побачив револьвер у руках священика і, миттєво підхопившись, вдарив плечем у живіт Анжело — той з вигуком болю звалився на підлогу. Бойчук нахилився і брикнув ногою «італійця», який кинувся за ним. Той зігнувся навпіл, але на галичанина навалилися троє інших. Панотець сунув револьвер у кишеню і, схопивши тяжкий підсвічник, грохнув ним по потилиці одного з «італійців». На підлозі тяжко вовтузилося декілька тіл. Ще один удар підсвічником відключив «італійця», який душив Бойчука. Нарешті галичанину вдалося щосили копнути останнього коліном у пах і, відсапуючись, відскочити до панотця:

— Тримайте їх на мушці, — у кишені в Анжело повинні бути ключі від наручників!

Наставивши на «італійців» зброю, панотець сунув руку в кишеню Анжело. Елегантний костюм того був просякнутий кров’ю. Обличчя панотця скривилося від огиди, але він швидко намацав маленькі ключі. Бойчук нетерпляче смикав плечима, поки священик невміло відмикав наручники, — ось — ось повинні були з’явитися нові вороги.

Анжело нерухомо лежав на підлозі, навколо нього по ковдрі розходилася темна пляма. Отець Василь кинувся до Наталі, намагаючись відв’язати її від ліжка. Раптом вони застигли — двері тихо зарипіли, відчиняючись. Бойчук швидко зачаївся за стіною, вихопивши пістолет, отець Василь з жалем подивився на кинутий підсвічник і, повагавшись, теж дістав револьвер. Йому здавалося, що його серце гупає на весь санаторій. Отець Василь спробував молитися, але уявив себе з боку — священик з револьвером у руках, який зачаївся в засідці, і йому раптом стало смішно.

Хтось обережно ввійшов до кімнати. Отець Василь підняв револьвер. У напруженій тиші пролунало насмішкувато:

— Овва, панотче, що ж тут сталося, якщо ви за зброю взялися!

Отець Василь видихнув і опустив зброю — перед ним стояв полковник Гай.

За полковником до кімнати зайшли Андрій Балковий та Кожух. Їм вистачило одного погляду, щоб зрозуміти нічні пригоди в кімнаті пані Наталки. Бойчук незадоволено сказав;

— Ще трохи, панове, і ми б один одного перестріляли. На це Кожух зауважив, що панотець, судячи з кількості переможених, вартий чотирьох. Тим часом священик швидко перерізав мотузки на руках і ногах Наталі, витягнув кляп і почав знімати пов’язку з очей. Балковий раптом вигукнув:

— Не треба! — але було запізно — священика пронизав пекельний погляд.

— Дивися на мене! — закричав Балковий і кинувся до дівчини. У руках він тримав великий білий рушник, мережаний червоним та чорним. З губ Наталі зірвався приглушений стогін. Балковий повільно витягнув рушник перед собою. Декілька хвилин вони стояли навпроти один одного.

Очі Наталі закрилися, і вона доторкнулася пальцями до рушника.

Десь грала музика.