Бісова душа, або Заклятий скарб

Розділ четвертий Смертельний брат

— Невже справжнісінький Вирій? — укотре перепитав Миколка.

Андрій кивнув і порадів, що за довге життя так і не оселився на якомусь хуторці і не завів дітей. І пошкодував, що все-таки розповів хлопчику про «де ми». Миколка зустрів незвичайну новину з піднесенням небувалим. Тепер від нього не було рятунку: дзиґою крутився в сідлі, зойкав-ойкав і торохтів без упину. Андрій спробував залякати тим, що, мовляв, покине його тут одного. Подіяло — цілих п’ять хвилин Миколка мовчав.

За цей час вони здолали схил і піднялися на край «чаші», яка несподівано виявилася великою і глибокою. І стежка, якою вирішив вибиратися нагору Ярчук, теж була не такою зручною та прямою, як здалося на перший погляд. Копита Орлика провалювалися на начебто щільній, утоптаній поверхні. Зрештою Андрій спішився й повів коня за вуздечку, а в сідлі лишився Миколка, який замовкав лише для того, аби перевести подих чи подивитися на чергову дивовижу Вирію.

А їх, треба зізнатися, вистачало. Узяти хоча б «чашу». Кущики багряної трави начебто не повинні пересуватися (трава все ж таки!) — аж ні, варто відвернутися — і ось уже там, де раніше темніла випалена земля, тепер переливаються усіма відтінками полум’я цілі зарості багряниці цієї вирієвої!

Поки їхали нагору, там, де небокрай сходився з краєм «чаші», зрідка з’являлися то обриси чиїхось крил, то химерні звірячі і людські голови, то просто різнобарвні спалахи. Але все це виглядало несерйозно якось, наче ряджені Чорт та Смерть у вертепі. Миколка відчув це своїм дитячим чуттям і аніскільки не лякався (більше його страхали погрози Ярчука). Андрій же кілька разів клав хрести на цей бісівський непотріб і навіть прочитав «Отче наш», та дарма; тоді просто перестав зважати, стурбований більше майбутньою мандрівкою.

Хлопчик значно ускладнив її, і без того нелегку. Зізнатися, Ярчук не був упевнений, що зможе до закінчення своєї місії повернути Миколку додому — чи взагалі у Яв. Усе залежало від вказівок дзеркальця, яке вручив володар скриньки.

— Дядьку Андрію, а що, весь Вирій такий… пустирний?…

Дійсно, пустир не пустир, але й не звичний краєвид. Позаду чорно-багряною пащею зітхає «чаша», а навколо, куди не глянь, пролягла понура місцина — ні степ, ні ліс, а щось середнє. Наче понавтикані тут і там, корчилися, тягнулися до похмурого неба низькі сосни з ламаними стовбурами. Земля, здавалося, виштовхувала їх, не бажала приймати в себе, поїти своїми життєдайними соками… а може, це соснам було неприємно споживати те, що давала тутешня земля?…

Добре хоч власників бачених з «чаші» крил і голів зараз поблизу не помітно.

— А куди ми їдемо, дядьку Андрію? Ви ж дорогу знаєте, так?

Ярчук лише неуважно кивнув. Він уже здогадався: якщо не відповідати на Миколчині запитання, той втрачає цікавість і переймається чимось іншим.

…А дороги все не видно! Одні сосни ці проклятущі, тут їх побільшало, вся земля всипана голками, Орлик іде, голки під копитом соваються, шурхотять, наче змії!

І — важке передчуття близької біди.

— Дядьку Андрію, то мені здається, чи вони дійсно ворушаться?!

Бувають такі ліси, що замість життя смерть у своїх нетрях вирощують. Тільки сунься туди — і кісточок потім не знайдуть.

Нечисть, казав Світайло, вона різна буває. Яка вихором обернеться, яка водяником, а яка й озером. Чи садком. Тут не вгадаєш, синку…

Голки під Орликовими підковами звивалися, наче малесенькі гадючки. На вигляд такі безневинні, потішні навіть. Кінь не одразу відчув їхнє ворушіння, але хвоїнки уперто намагалися видертися по ногах якомога вище — і деяким це вдавалося. Там вони міцно обвивалися-впліталися між ворсинками, але, всупереч Андрієвим недобрим передчуттям, не поспішали присмоктуватися п’явками і пити кров. Що, втім, Орлика мало заспокоїло. Відчувши на своїй шкірі чужинців, він спершу намагався обмахуватися хвостом, пишним і довгим, якому заздрила добра половина усіх козацьких коней. Однак це опахало не зарадило Орликові — надмірно жваві хвоїнки чіплялися за довгого хвоста і вирушали у подорож по шкірі.

…Власне, все це Андрій збагнув лише потім, коли нарешті заспокоїв переляканого коня. Вичісувати його зараз не було сенсу, оскільки навкруги, куди не кинь оком, височів сосновий ліс — лишалося тільки якнайшвидше вибратися звідси. Орлик, переживши з Ярчуком чимало страшніших пригод, мовчки терпів страждання і ніс вершників у обраному Андрієм напрямку — на захід. Та, зізнатися, і особливих страждань він не відчував, більше незручність і переляк від незвичної пригоди: хвоїнки, піднявшись і надійно влаштувавшись на ворсинках, завмерли, наче чекали чогось.

«Тільки б вітру не було», — думав Андрій, дивлячись на ламані, наче крила хворобливого курчати, гілки сосен над головою. Йому аж ніяк не хотілося пригріти в своєму волоссі курінь-другий голок. Миколка теж нашорошено поглядав угору, навіть наслинив пальця і виставив перед собою, перевіряючи, звідки може дмухнути біда.

Наче у відповідь на їхні неприємні очікування, сосни хитнулися. Звук, що народився при цьому, мало нагадував звичайний лісовий шурхіт — скоріше напівстогін-напівзітхання велетня.

— Їхати-и! — долинуло згори. — Так! Та-ак! Летіти! Мчати! З місця на місце! Швидше! Ще швидше!

Андрій зробив коліньми ледь помітний порух, Орлик зупинився. Відомо ж бо: чого від тебе нечисть найбільше хоче, того їй ніколи не давай. Окрім остаточної загибелі (нечистєвої, не своєї!), після якої відстраждала душа зможе нарешті піти до Господа; от тільки рідко хто з нечисті собі таке просить.

— Шви-и-идше! — вмовляючи, простогнав ліс. — Швидше б!..

Миколка озирнувся на Андрія. Той усміхнувся:

— Не бійся.

А що тут скажеш хлопцю? Що ліс-неліс, виявляється, хоче бути іншим — та не може? Довго пояснювати, та й не треба воно малому.

«Тепер ясно, що хрускотіло під Орликовими копитами, поки ми лісом їхали».

Добре, Миколка в інший бік дивився — не бачив білих півкуль черепів, які проступали крізь хвойну ковдру.

Дерева оточили щільним частоколом: ні верхи проїхати, ні пішому протиснутися між стовбурів. Ліс-нечисть усе-таки вмів трохи пересуватися. Недостатньо, аби відчути себе вітром чи швидконогим хортом, але задосить, аби затримати неуважних гостей.

— Поговоримо? — тихо запропонував йому Ярчук, злазячи з коня.

— Про що? — презирливо дихнуло згори.

— Про життя.

Тиша.

Раптом, так само непомітно для ока, дерева в одному місці посунулися, пропускаючи до подорожніх чоловічка. Себто це тільки спершу, та й то здалеку, та й то горілкою вчастувавшись, можна було прийняти істоту за чоловічка. Складений був нечисть із колоди та гілок, вкритих тими ж таки хвоїнками. Він спритно скакав на однісінькій нозі з шістьма різнорозмірними пальцями, допомагаючи собі руками: коротшою розмахував у повітрі, а довшою зрідка спирався на землю. Листя папороті зухвало, на зразок своєрідних «оселедців», звішувалося у нечистя з маківки, а метелик, який сидів точнісінько над сучком-«носом», широко розкинув крила з великим оком на кожному, що були у «чоловічка» замість очей справжніх.

Рука Андрія сама собою смикнулася покласти животворний хрест, але останньої миті козак опам’ятався і стримався. А от Миколка з переляку голосно гикнув.

Нечисть незграбно вклонився; метелик стулив крила і знову розправив.

— Фітаю, — сказав дідусь-деревинка. — Не ляхайтесь. Але так пуде легше росмофляти — нам і вам. От. — І очікувально вирячився на Андрія очима з метеликових крил.

— Ти навіщо… — Ярчук ледь не додав «бісова сила», але, знову ж таки, пересилив себе, — …ти навіщо моєму коню в хвіст голки понатикав? А тепер і нас затримати збираєшся? Хіба ми тебе чимось образили?

Нечисть скреготнув; метелик злетів і двічі прокружляв над його головою, відтак сів на своє місце біля носа-сучка.

— Ті, хто мене опразиф, — он де. — Він довшою рукою тицьнув у напрямку черепів.

— Тоді — чому? — не здавався Андрій. Подумки він уже уявляв себе в компанії інших подорожніх.

— Літати хочу, — заявив дідусь-деревинка із безпосередністю трирічного дитяти. — А не мошу.

— Так і я ж не можу, — покривив душею Ярчук. — І тим паче не можу зробити так, аби ти злетів.

Нечисть зітхнув, хитнувшись від почуттів, що переповнювали його:

— Коли кхінь, швідко-швідко… о-о! Майше летиш!

— Але ти — не тільки хвоя. Сосни, трава, тварини лісові — також ти, правильно? Всіх я на коня не посаджу, і навіть на плечах у мене ви не поміститесь… ти не помістишся. То чого ж ти хочеш?

— Рухаття! Рухаття, так! — Чим більше нечисть хвилювався, тим недоладніше він розмовляв. — Піти! Досить! Не хочу! Не хочу — терево! Хочу — рухаття!

— Але як я можу допомогти тобі?

— Тумай, тумай! Ніч є — тумай. Франці — поможи. Чи… — Він знову вказав на черепи.

Метелик злетів з його «обличчя» — і тієї ж миті чоловічок розвалився на шмаття.

— А щоб тебе!.. — спересердя вилаявся Андрій. — Злазь, синку, з коня, — сказав він Миколці. — Привал.

Хвоя з Орлика осипалася сама; рештки Андрій ретельно вичистив, аби хоч чимось зайнятися. Він знав, звичайно ж, що Вирій — не найнебезпечніше місце, але все-таки розраховував на більшу приязнь фортуни. І от — зав’яз по вуха, хоч вовком вий!

— А може, втечемо? — пошепки запропонував Миколка. Хлопчик сидів біля невеличкого вогнища, яке вони розпалили з сухих гілок, знайдених на галявинці-тюрмі. Холодно не було, але Андрій вирішив, що без вогню не ночуватиме — так би мовити, наперекір лісу-нечистю.

— Куди втечемо, синку? Я ж навіть не знаю, де межі нашого гостинного господаря. Та й між стовбурів не пролізеш.

— Але ж ви здаватися не збираєтесь?

— Ясна річ!

«Якби тільки, синку, від цього щось залежало…»

Аби відволікти хлопчика від безрадісних роздумів, Андрій узявся розпитувати його про дім і про те, як Миколка опинився в Межигірці.

Щоб харчів добути, охоче пояснив той. Відомо ж, коли козак у монастир іде, частунку вистачає на всіх, хто проводжає. А Миколці з Марійкою та бабусею багато й не треба. От як проходили ви, дядьку Андрію, через наше село, я і вирушив за обозом. Дорогу знаю, назад би повернувся до вечора. І все було б добре, якби не той дядько зі скринькою. Пообіцяв червінця справжнісінького, а зробити треба — дрібницю. Вас дочекатися та за коником вашим подивитися. Забрався я, виходить, на верхівку пагорба…

— Зачекай-но, — насторожився Андрій. — На яку-таку верхівку? Ти ж на схилі був, майже посередині. Я, коли піднявся, чув, як ти в кущах шарудів!

— В яких кущах, дядьку?! — аж образився хлопчик. — Я за валуном ховався, що на верхівці пагорба. До чого тут кущі?

— Виходить, здалося мені, — повільно вимовив Андрій, відходячи від багаття і знову підступаючи до Орлика. Не хотів, аби Миколка бачив тієї миті його обличчя: боявся, що не переборе себе.

«— Помітиш щось підозріле — тікай».

Отже, — якщо в кущах не ховався сам власник скриньки — за ним усе-таки стежили. І не виключено, що саме зараз ідуть назирці. А він тут шаровари біля вогнища протирає, аби йому пусто було, і вогнищу цьому, і лісу-нечистю, і…

— Дядьку? — тихесенько покликав Миколка. — Га, дядьку? Тут, здається, від нашого хазяїна гонець прийшов.

— Який ще гонець? — роздратовано перепитав Андрій, обертаючись.

І майже відразу побачив біля вогнища вовка.

Звір був дебелий, статечний, такий вівчарці шию вмить перекусить. Очі світилися хижо, по-чаклунському; шерсть на грудях злегка присмалена, в усьому ж іншому звір не мав недоліків.

За винятком того, що був тут.

— Добривечір, панове, — сказав вовк хрипким голосом покійного Степана Коржа. — Я того… за тютюнець прийшов подякувати. Не заважатиму?

Степан був від народження перевертнем, вовкулаком. Чого анітрохи не соромився, хіба що попервах, коли не вмів керувати своїми смертельно небезпечними (для нього ж таки!) властивостями. Тож уперше Коржа ледь не вбили ще в дитинстві; однак за дивною примхою долі побите вовченя, на якого привселюдно перетворився учень кобзаря, не змогли наздогнати — надто захопилися побиттям самого кобзаря. Котрий теж був вовкулаком.

Це дуже зручно, багато з наших ідуть в кобзарі, пояснював Степан біля вогню враженим Андрію і Миколці. Кобзар усе життя в дорозі, ніде надовго не затримується, всіма шанований, а труднощі подорожні — так вовкулакові з ними легше змиритися. І небезпека менша, ніж якщо увесь час серед людей живеш.

Хоча, звичайно, не всім кобзарство до вподоби. У Степана після того випадку назавжди відпала охота до цього ремесла; блукав країною, доки не пристав до козаків.

— А підстрелили за що? — спитав Андрій.

— Так… вовком перекинувся: поспішав дуже, а коня не було… Ну і відшукалися якісь мужички вправні, вцілили, іроди. Від них-то я втік — але не від кулі, куля у мені міцно засіла. Дістався якось до монастиря, людську личину накинув, у шпиталь попросився… — де і помер. Людиною. А вовком ось, сюди втрапив, у Вирій.

— І що далі?

— Гарне запитання. Відповіді не знаю, брехати не буду, але дещо чував від Мирона… ну, того кобзаря, про якого я вам розповів. У вовкулаків є свої, особливі легенди, про них більшість людей і не здогадуються. Душ у нас цілих дві в одному тілі. А чого ж, у кішки, кажуть, їх аж дев’ять — так їм легше. А в нас, якщо одну вб’ють, друга, ясна річ, залишатися в Яві не може — ми ж не коти. Але і до Господа потрапити не можемо…

— Ти віриш у Бога?

— А чого ж? — скоса зиркнув на Андрія вовкулак. — Я, до твого відома, народився від жінки, а не від собаки, і не бісове я поріддя, як багато хто про нас, вовкулаків, думає. Грішив, так — але хто ж не грішив?! А зла ніколи не творив задля втіхи чи від нудьги, до мерзоти різної схильності не маю. У Господа ж вірую.

— Але в Святому Писанні про вовкулаків хіба сказано?

— Святе Писання живі люди писали, — визвірився Степан. — Хоч і апостоли. Та давай не будемо про це. От краще скажи, ти що у Вирії робиш? Ти ж живий іще. І хлопчик також. До того ж ти у монастир прийшов, аби спасатися.

— Про характерників чув?

— Чув. А що, ви завжди Вирієм їздите?

— Справа є, — відрізав Андрій. — Тільки не впевнений я, чи вдасться мені виконати взятий на себе зарок.

І він стисло розповів Коржу про те, що сталося.

— Дивуюся лише, як тебе ліс до нас пропустив, — закінчив він, хмурячись.

— За свого прийняв, тож і пропустив, — фиркнув вовкулак. — А ти що ж, досі не вигадав, як з ним домовитися?

Ярчук хитнув головою.

— Е-ех… — протягнув Корж. — А я от, як і ти, спасатися налаштувався… Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? І там немає нам життя, і тут… Та кому я розповідаю, ти ж, братику, теж із наших, якщо поміркувати!

— Дивлячись кого ти називаєш вашими.

— Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий. І не завжди батюшкам угодний.

— Ти церков у спокої залиш.

— Я — залишу. А вона — чи залишить мене?…Слухай, братику, — Корж скоса поглянув на скриньку, — а наші з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?

— Ще й сам не знаю. До речі, — Андрій витяг із кишені люстерко й оглянув з усіх боків: наче нічого особливого. Робив, правда, майстер — відразу видно, але без усіляких там викрутасів: кістяна оправа з кількома завитками задля краси і кругле дзеркальце. В якому відбивається смутне Андрієве обличчя. От і все чародійство.

А дихнеш — з’являються літери, складаються у слова.

Андрій прочитав, кусаючи вус і не вірячи побаченому. Люстерце наказувало: «Вирушай за тінню братика».

І все. Розумій, як хочеш.