Бісова душа, або Заклятий скарб

Погляд назад

Село догоряло — ще корчилося, волало, схлипувало, але було вже мертве. Татари нашвидкуруч закінчували розправу: хтось завзято пихкотів над зім’ятою, ледь живою молодицею, в очах якої — тепер назавжди — темніла порожнеча божевілля; хтось поспіхом зв’язував руки полоненим, хтось замотував у білосніжну скатертину нехитрий селянський скарб; на майдані стогнали корови, яких зганяли докупи. Перелякана, дивом вціліла кішка спостерігала за цим апокаліпсисом зі старої груші.

…До села в’їхав самотній вершник. Навіть здалеку було помітно, що він дуже відрізняється від татар, хоча і коник під ним низькорослий і довгогривий, і одягнений він так само: короткі їздові, підбиті бавовною штани, каптан, а зверху ще й халат, прикрашений хутром лисиці-чорнобурки. На голові — шапка з лисячого ж хутра, на ногах — червоні чоботи. Все як у татар, але в сідлі вершник сидів прямо і зросту був високого.

А ще — обличчя. Його тільки здалеку можна було прийняти за татарське, але якщо опинитися ближче і придивитися як слід…

Маска. Якийсь диявольський умілець спромігся зняти шкіру з людського обличчя, а потім зробити з неї маску: хиже, сповнене владності та пихатості обличчя з чорними щілинами очей. За якими ховається — хто? чи — що?!..

Схоже, навіть не всі татари знали це.

Вершник їхав неквапно, наче господар, який після довгих років відсутності повернувся у рідні краї. Помітивши його, татари намагалися ніяк не виказувати своє збентеження, але то раптом похапцем злазили з полонянки, не скінчивши розпочате, то стусанами заганяли у натовп хлопця, якому щойно хотіли влаштувати обрізання на очах збожеволілих від горя батьків.

Вершник не звертав на це ніякої уваги. Він цілеспрямовано їхав через мертве село до єдиної хати, що цікавила його.

Очі під маскою щулилися, наче в справжнього татарина. Якби міг — заплющив би…

Він зупинився тільки біля обгорілої основи Костевої хати. Відразу ж помітив мертве тіло зі слідами вовчих зубів, якого тут не повинно бути.

— Його вбив людововк, — сказав один із татар. — І ще багатьох. Ми не змогли наздогнати того, хто був тобі потрібний. Він пішов до уряків.

Уряками татари називали істот, на яких перетворювалися ті, хто помер насильницькою смертю.

— Зараз я викликатиму уряка, — сказав вершник, сплигуючи з коня. — Йдіть у своїх справах, облиште мене.

Вони підкорилися, навмисне не поспішаючи, але все одно не дуже зволікаючи.

Кисим зачекав, відтак розпочав чаклунський ритуал. Метою його було оживити двічі померлого Костя, точніше, вселити душу в давно вже мертве тіло. Завдання ускладнювалося тим, що у полум’ї тіло Костя хоч і не згоріло доостанку, але дуже спотворилось. Утім, любуватися небіжчиком Кисим не збирався.

— Ти… — простогнав той, коли збагнув, що знову викликаний у Яв. (Це було наче сон, приємний і солодкий (Кость уже бачив Господній шлях, уже йшов ним до небокраю!..), який раптом переривають, розбиваючи на друзки). — Ти!

— Я, — погодився Кисим. — Він усе-таки втік.

Кость зітхнув, хоча в тіла, в яке його насильно повернули, не було вже ні легенів, ні потреби в диханні. А от біль нікуди не дівся — біль, від якого він останнього разу ледь не збожеволів.

…Не тільки від болю.

Кисим тоді, сміючись повідомив, що татарам дуже хочеться відшукати скарби Костевого батька — а кому ж, як не синові, знати, де їх зарито? Тож, людинко, поділися таємницею, тобі вона все одно не потрібна.

Незважаючи на насмішкуватий тон, Кость відчув — ховається за ним дещо більше. І Кисиму потрібні не скарби його батька; Кисим наче чекав чогось.

Однак змусила Костя залишитися у Яві та, інша, імені якої він не знав, а знав би — так не насмілився марно згадувати. Вони, здається, були знайомі — вона і Кисим. У всякому разі, той не здивувався, коли потім застав Костя у селі. Кивнув, наче так і мало бути, і наказав «не сваволити без потреби». Кость тоді ледь не розреготався йому в обличчя! Єдиною сваволею, якої він жадав, але якої не міг здійснити, була власна остаточна смерть. Яку, на жаль, вкрала і поки що тримала при собі та.

Ставши нечистем, Кость упевнився у помилковості багатьох билиць, що ходили поміж людьми. Наприклад, він жодного разу не відчув нічого, схожого на задоволення чи хоча б просто спокій — існування в померлому тілі виявилося суцільною мукою. Галя, звичайно, не знала цього, коли погодилася (за настійливою пропозицією тієї) розділити з Костем свою долю вітальності. А він ніколи потім не насмілювався зізнатися їй, як йому ведеться.

А ставало дедалі гірше. Аби хоч трохи утихомирити нестерпний, жахливий біль у тілі, треба було постійно перебувати між людьми — але ті незабаром здогадалися, точніше, відчули неладне, і сторонилися Костя.

Донесли старості. Але даремно — того уже «заарканив» Кисим, та так міцно, як Кость і уявити собі не міг. Тому коли дізнався про майбутнє «випробування на відьму», а насправді — про вимогу старостою грошей, — дуже здивувався. І тільки. На той час до Костя уже приходила посланниця чи то від Кисима, чи то від тієї — миша розміром з добряче теля. Людським голосом повідомила, що у село от-от має заявитися один козак з дуже незвичайними прикметами — не переплутаєш. І якщо Кость затримає його до того часу, доки не налетять татари, тоді пані Хазяйка («Все-таки від тієї», — збагнув Кость) тебе відпустить, разом із Галею. Якщо ж ні — подумай про свою дружину, коли вже не про себе. Кисим помилок не вибачає («То виходить, від Кисима?!..»).

Зараз, сприймаючи світ інакше, ніж раніше, отримавши здатність бачити все одразу, Кость тим не менш відчував нестерпний біль у тілі. І дивлячись на грізну маску з чорними щілинами очей, розумів: дійсно, не вибачає.

— Він утік, — задумливо повторив Кисим. — Хіба тобі не звеліли затримати його?

— Його попередили, — сказав Кость. — Вовк, що вміє розмовляти.

— Ну що ж, це міняє справу. Йди.

— Ти обіцяв відпустити мене, Кисиме. — Я відпускаю тебе. Йди.

Кисима урвав владний старечий голос:

— Відпусти його. І покажи мені, де скринька.

Певно, початку розмови старий не чув.

Губи під маскою трохи ворухнулися, наче їхній володар хотів засміятися, але передумав.

— Сам відпусти його, — сказав він старому татарину з неймовірно спотворений обличчям. — А я поки що з’їзжджу за скринькою.

На обличчі старого з’явилося зажерливе нетерпіння; він рвучко кивнув, потираючи руки, зліз зі свого бакемана і поквапом почав розстилати просто посеред брудної вулиці шкуру, а на ній розкладати чи то шаманське, чи то чаклунське приладдя.

— Я передумав, — заявив зненацька Кисим, що уже встиг далеченько від’їхати. — Я сам відпущу його. І тебе теж.

Із цими словами він розрядив два пістоля — один у старого, другий — у Костя.

Потім під’їхав до чаклуна і помахом шаблі зітнув йому голову. І тільки тоді погнав свою конячку навскач.

Татари, які надто пізно зметикували, що до чого, звичайно ж, не наздогнали втікача. Поквапом зібравши награбоване, вони пішли на південь і забрали з собою полонених, залишивши тільки обгорілі кістяки домів, кістки розтерзаних людей, сморід — і Костя, який повз у своєму скаліченому тілі вулицею й благав небеса про милосердя.

І вовки та круки, учувши легку поживу, дочекавшись, поки підуть люди, принесли йому нарешті жадане упокоєння.