Білл - Герой Галактики

ЕПІЛОГ

За пагорбом заграла музика. Звуки бадьорого маршу відлунювали від скелястих круч і котилися ген-ген аж до зеленого тінистого гайка. З-за повороту, гордо ступаючи по пилюці, вийшла невеличка колона, яку очолював величний робот-оркестр. Сонце сяяло на його золотих кінцівках, розбризкуючи промені від мідних інструментів, з яких він енергійно видобував мажорні звуки. Маленький загін різноманітних роботів із брязканням котився за ним, а замикала колону самотня постать сивого сержанта-вербувальника, який ішов твердими кроками, видзвонюючи рядами медалей. Хоча дорога була рівна, сержант зненацька закульгав, спотикнувся і вилаявся з вишуканістю, виробленою роками практики.

— Стій! — скомандував він і, поки його загін гальмував, притулився до кам’яного муру понад шляхом і загорнув праву штанину.

Сержант свиснув, і один із роботів швидко підкотився до нього, подаючи ящик з інструментами. Сержант дістав з нього великий гайковий ключ і підтяг один з болтів на гомілці штучної ноги. Видавивши кілька крапель мастила на шарніри, він опустив штанину. Сержант випростався і помітив, що за муром в полі прокладає борозну робомул, за чепіги якого тримається кремезний селюк.

— Пива! — ревнув сержант: — І “Елегію космонавта”.

Робот-оркестр заграв приємну мелодію старої пісні, і, коли борозна дотяглася до межі поля, на мурі вже стояли два запітнілі кухолі пива.

— Дуже гарна музика, — зауважив орач.

— Випий пива за компанію, — мовив сержант, струшуючи в кухоль порошок із пакуночка, схованого в руці.

— Не заперечую, сьогодні справжнє п…

— Скажи пекло, синку. Я чув це слово раніше.

— Мама не любить, коли я вживаю непристойні слова. Ну й довгі у вас зуби, містере.

Сержант клацнув іклом.

— Такий великий хлопець, як ти, не повинен боятися непристойних слів. Якби ти служив в армії, то міг би говорити “пекло” чи навіть “гівнюк” — коли завгодно.

— Не думаю, що мені захочеться вимовляти такі слова, — його щоки запашіли під глибокою засмагою. — Дякую за пиво, а тепер мені треба орати далі. Мама наказувала, щоб я ніколи не розмовляв із солдатами.

— Твоя мама має слушність — більшість із них брудні, лайливі пияки. Слухай, хочеш, я покажу тобі знімок робомула, який може працювати тисячу годин без змащення?

Сержант відвів назад руку, і робот вклав у неї діаскоп.

— Це, мабуть, здорово! — фермер підніс окуляри до очей, заглянув у них і почервонів ще дужче. — Це не мул, містере, там дівчина і її одяг…

Сержант рвучко потягся і натис ручку на кришці діаскопа. Щось у ньому клацнуло, і фермер завмер, задубілий і знерухомілий. Він не поворухнувся, коли сержант забрав машинку з його паралізованих пальців.

— Візьми це перо, — мовив сержант і пальці парубка зімкнулися на ньому. — Тепер ти підпишеш цей бланк, ось тут, де зазначено — підпис рекрута.

Перо зашкрябало, і раптом десь поблизу пролунав пронизливий зойк.

— Мій Чарлі! Що ви робите з моїм Чарлі! — стара сива жінка голосила, шкандибаючи з-за пагорба.

— Твого сина зараховано на службу для більшої слави імператора, — мовив сержант і махнув рукою роботові-кравцеві.

— Ні, прошу! — благала жінка, хапаючи сержанта за руку і зрошуючи її сльозами. — Я загубила одного сина, хіба цього не досить… — вона змела сльозу і придивилася. — Але ж ти, ти — мій хлопчик! Мій Білл повернувся додому! Навіть з цими іклами, цими шрамами, з однією чорною, а другою білою руками, з штучною ногою я упізнала тебе, сину, серце матері не помиляється!

Сержант насупився на жінку.

— Може, ти й кажеш правду, — мовив він. — Назва Фігерінадон II щось мені нагадує.

Робот-кравець скінчив свою роботу: червоний паперовий мундир сміливо виблискував на осонні, чоботи, в молекулу завтовшки, сяяли.

— Шикуйся! — вигукнув Білл, і рекрут поліз через мур.

— Біллі, Біллі… — причитала жінка, — це ж твій менший брат Чарлі! Ти ж не забереш свого братика в армію, правда?

Білл подумав про свою матір, потім про свого маленького братика Чарлі, потім він подумав про один місяць, на який йому зменшують строк служби за кожного завербованого рекрута, і відповідь не забарилася:

— Заберу, — сказав він.

Заревіла музика, солдати рушили, мати заридала — матері завжди плачуть, — а бравий маленький загін помарширував дорогою через пагорб і зник з очей на заході сонця.

© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© КОВАЛЕНКО Олександр, переклад з англійської, 1991.