Вони сиділи перед величезним ілюмінатором — товстим шаром броньованого скла в носі космічного катера, що, знижуючись, пронизував спіралі хмар. Білл зручно відкинувся у протиперевантажному кріслі, з хвилюванням роздивляючись краєвид. У тісному салоні катера було двадцять три місця, але лише на трьох із них, включаючи Біллове, зараз сиділи. Поруч із ним (він намагався не дивитись в той бік занадто часто) сидів канонір першого класу, у якого був такий вигляд, наче ним вистрілили з однієї з його гармат. Замість обличчя в нього була пластикова маска з єдиним налитим кров’ю оком. Він нагадував пересувний контейнер, оскільки чотири відірвані кінцівки йому було замінено на блискучі важелі, сяючі поршні, електронні перемикачі й кільця дроту. Розрізнювальні знаки йому приварили до сталевої конструкції на місці плеча. Третій пасажир — кремезний сержант-піхотинець — заснув одразу після пересадки з міжзоряного транспорта.
— Чортівня якась! Погляньте-но! — вихопилося в Білла після того, як їхній корабель вихопився з хмар і внизу під ними засяяла золота сфера Геліора, імператорської планети, столиці того, хто правив десятьма тисячами сонець.
— Яке альбедо, — буркнув канонір звідкись ізсередини свого пластикового обличчя. — Очам боляче.
— А чого ж ти ще хотів? Чисте золото — можеш уявити — планета вкрита золотими плитами?
— Ні, цього я не можу уявити. І я не вірю в це. Де настачити стільки грошей? Але я уявляю собі покриття з анодованого алюмінію. Таке, як оце.
Тепер, придивившись пильніше, Білл побачив, що поверхня дійсно не сяяла, як золото, і на нього знову навалилася гнітючість. Ні! Він змусив себе піднестися духом. Можна забрати золото, але славу не забереш! Геліор усе ще залишався імперським центром, невсипущим, усевидящим оком у самому серці галактики. Про все, що траплялося на будь-якій планеті чи на будь-якому космічному кораблі, сповіщалося сюди, тут усе сортувалося, кодувалося, підшивалося, анотувалося, губилося, знаходилося, вирішувалося. З Геліора надходили накази, що правили людьми, які стримували натиск чужинців. Геліор — планета, змінена людиною, — моря, гори, континенти на ній було вкрито шаром металу кілька миль завтовшки, поверхи й поверхи, з населенням, цілком відданим ІДЕЇ. Правлінню. Сяючий верхній рівень було всіяно цятками космічних апаратів різних розмірів, а в темному небі жевріли інші — ті, що прибували й відлітали. Ближче й ближче напливала поверхня, потім — раптовий вибух світла, й ілюмінатор потемнів.
— Ми розбилися! — заволав Білл. — Оце вляпалися…
— Заткни свою пельку. Просто порвалася плівка. Оскільки на кораблі немає нікого з начальства, вони не завдали собі клопоту склеїти її.
— Плівка…?
— А що ж іще? Невже у тебе в голові такий вітер, що ти гадаєш, ніби вони будуватимуть катери з великими вікнами в носовій частині, саме там, де тертя найбільше і пропалює дірки в ньому? Фільм. Програвання. Окрім того, ми знаємо, що зараз тут ніч.
Під час посадки пілот ледве не розчавив їх перевантаженням (він також знав, що в цьому рейсі на борту немає начальства), і, поки вони вправляли собі хребці й терли очі, щоб повернувся зір, люк розчахнувся.
Було не лише темно, але й дощило. Помічник начальника пасажирської служби другого класу зазирнув у каюту і обдарував їх професійно приязною посмішкою.
— Вітаю вас на Геліорі — імператорській планеті тисячі втіх… — його обличчя враз звично скривилося. — Гей, нечупари, тут що, немає офіцерів? Давайте, вимітайтеся звідси. Геть, ми повинні дотримуватися, графіка.
Вони не звертали на нього увагу, поки він підмітав салон, а заходилися розбуркувати сержанта, який усе ще хропів, немов зламаний вентилятор — його сон не могла потурбувати отака дрібниця, як п’ятнадцятикратне перевантаження. Хропіння перетворилося на горлове клекотання, яке урвав зойк пасажирського помічника, — його вдарили ногою в пах. Усе ще бурмочучи, сержант приєднався до них і допоміг поставити брязкітливі металеві ноги каноніра на мокру поверхню трапа. Вони стримали обурення, бачачи, як їхні полотняні сумки викинули з багажного відсіку у глибоку калюжу. Під кінець, пасажирський помічник підло помстився, вимкнувши силове поле, що стримувало дощ, і вони миттю змокли і змерзли на крижаному вітрі. Вони закинули на плечі сумки — за винятком гармаша, який котив свою на маленьких колесах, — і рушили до найближчого вогника, який був щонайменше за милю від них і ледве просвічував крізь потоки дощу. На півдорозі гармаш зупинився — в нього закоротило реле, тож вони підставили під нього колеса, поклали йому на ноги сумки, і з каноніра вийшов чудовий візок.
— З мене вийшов чудовий візок, — прогарчав гармаш.
— Не скигли, — сказав йому сержант. — Принаймні тепер маєш цивільну професію.
Він штовхнув двері ногою, й вони увійшли і вкотилися у затишне тепло оперативного відділення.
— У вас є банка розчиннику? — спитав Білл у чоловіка за конторкою.
— У вас є посвідчення про відрядження? — спитав чоловік, пропустивши повз вуха запитання.
— У мене в сумці є банка, — мовив гармаш.
Білл розкрив її і став порпатися всередині.
Вони подали свої посвідчення — гармашеве було застебнуте на ґудзик у нагрудній кишені, — і клерк опустив їх у проріз на величезній машині, що стояла в нього за спиною. Машина загула, заблимала лампочками, а Білл тим часом поливав розчинником електричні контакти гармаша, поки не позмивав з них усю воду. Пролунав дзвінок, посвідчення вилетіли назад, і з іншого отвору стала виповзати друкована стрічка. Клерк відірвав її і швидко прочитав.
— Вам не пощастило, — мовив він із садистською втіхою. — Ви, усі троє, повинні отримати Пурпуровий Дротик на церемонії в імператора — зйомки розпочнуться через три години. Ви вже не встигнете.
— Не твоя справа, бевзю, — проревів сержант. — Ми щойно з корабля. Куди нам йти?
— Район 1457-Д, рівень К9, блок 823-7, коридор 492, відсік ФЛМ-34, кімната 62, спитати продюсера Рета.
— Як ми дістанемося туди? — спитав Білл.
— Це ваша справа, у мене своїх клопотів по горло.
Клерк шпурнув на стіл три товсті томи — розміром фут на фут і майже такі самі завтовшки, з ланцюгом, прикутим до корінця.
— Шукайте свій шлях самі, ось ваші поверхові плани, але за них слід розписатися. Втрата їх карається військовим трибуналом…
Клерк раптом усвідомив, що він у кімнаті сам на сам з трьома ветеранами, і, мірою того, як бліднув на лиці, він тягся рукою до червоної кнопки. Та перш ніж його пальці доторкнулись до неї, гармашева металева рука, вивергаючи іскри й дим, пришпилила її до стільниці. Сержант наблизив своє обличчя до клеркового, а тоді промовив тихим крижаним голосом, від якого кров холонула в жилах:
— Ми не знайдемо самі дорогу. Ти покажеш нам її. Даси гіда.
— Гіди лише для офіцерів, — кволо заперечив клерк і задихнувся, коли сталеві пальці штрикнули його в живіт.
— Вважай нас за офіцерів, — буркнув сержант. — Ми не заперечуємо.
Цокочучи зубами, клерк викликав гіда, і в протилежній стіні розчахнулися металеві дверцята. Гід мав циліндричне металеве тіло, яке рухалося на шести гумових колесах, і голову, що нагадувала голову собаки-шукача, та пружний металевий хвіст.
— Сюди, хлопче, — сержант скомандував гідові, і той рвонувся до нього, висолопивши червоний пластиковий язик, і, тихо гуркочучи коліщатами, став механічно хекати.
Сержант схопив надруковану стрічку і швидко набрав код 1457-Д К9 823-7492. Гід два рази гавкнув, червоний язик сховався, він заметляв хвостом і рушив коридором. Ветерани за ним.
Цілу годину вони, послуговуючись ескалаторами, ліфтами, пневмокарами, своїми двома, монорейковим поїздом, рухливим тротуаром і змащеним стовпом, добувалися до кімнати 62. Дорогою вони прикріпили ланцюги своїх планів до поясних ременів, бо навіть Білл почав усвідомлювати цінність путівника у цьому всепланетному місті. Перед дверима кімнати 62 гід три рази гавкнув і покотився геть, перш ніж вони встигли його затримати.
— Треба бути меткішими, — мовив сержант. — Цей пристрій вартий своєї ваги в діамантах.
Він штовхнув двері, і вони побачили товстого чоловіка, який сидів за столом і кричав у візіфон.
— Мені абсолютно байдужі ваші виправдання, я можу купити їх з тельбухами. Я знаю лише, що в мене є розклад зйомок, камери готові. І де ж мої головні герої? Я питаю вас — і що ж ви мені кажете… — Тут він поглянув на ветеранів і заверещав: — Геть! Геть! Хіба не бачите, я зайнятий!
Сержант простягнув руку і кинув візіфон на підлогу, а тоді розтоптав його на друзки.
— У тебе безпосередній спосіб привертати увагу, — зауважив Білл.
— Два роки боїв роблять людину дуже безпосередньою, — мовив сержант, роздратовано скреготнувши зубами. — Ми прийшли, Ретт, що нам робити?
Продюсер Ретт пройшов по уламках і розчахнув двері за своїм столом.
— Місце! Світло! — верескнув він; одразу зчинився страшний рейвах, і спалахнуло сліпуче світло.
Ветерани, яких мали чествувати, пройшли за ним крізь двері на просторий зйомочний майданчик, де організовано метушилися кіношники.
Камери на моторизованих візках каталися довкола декорацій, що відтворювали куток тронної зали. Матове скло вікон жевріло уявним сонячним світлом, і золотий сонячний промінь з прожектора падав на трон. Підстьобуваний настановами, що їх вигукував режисер, натовп вельмож і старших офіцерів розташовувався перед троном.
— Він називає їх йолопами!
— Його розстріляють!
— Невже ти такий дурний, — мовив гармаш, розмотуючи провід із своєї правої ноги і встромляючи штепсель у розетку, щоб підзарядити батареї. — Усі вони — актори. Гадаєш, для цього збиратимуть справжніх вельмож?
— У нас часу лишилося тільки на одну репетицію, перед тим, як сюди прибуде імператор, тож ніяких помилок, — попередив режисер Ретт, здерся на трон й умостився в ньому. — Я буду вдавати імператора. У вас, головні винуватці, найлегші ролі, і я не хочу, щоб ви їх зіпсували. Ми не можемо перезнімати. Ви стаєте отут, у цьому вся суть, в один ряд, і коли я скажу: “Мотор”, — виструнчуєтесь, як вас учили, інакше платники податків марно витратили свої гроші. Гей, хлопче, якого вбудували в клітку для пташок, вимкни свої двигуни, ти псуєш звукозапис. Скреготни-но передачею ще раз, і я повидираю з тебе всі запобіжники. Зрозуміло? Отож ви стоїте струнко, поки назвуть ваше ім’я, тоді робите крок уперед і стаєте ще стрункіше. Імператор пришпилює медаль, ви віддаєте честь і відступаєте крок назад. Втямили, чи це занадто складно для ваших крихітних забитих мізків?
— Щоб ти луснув! — буркнув сержант.
— Дуже дотепно. Гаразд — давайте прокрутимо це!
Вони двічі розіграли церемонію перед тим, як голосно залунали сурми, і шість генералів, тримаючи напоготові променеві пістолети, двома колонами увійшли на сцену і стали спинами до трону. Усі решта: оператори і техніки — навіть режисер Ретт, — низько схилилися у поклоні, а ветерани виструнчилися. Імператор продибав у кімнату, видерся по сходах і гепнувся на трон.
— Продовжуйте… — знуджено мовив він і ремиґнув, прикривши рукою рот.
— Мотор! — заревів режисер на всю горлянку і вийшов із кадру.
Музика здійнялася могутньою хвилею, церемонія почалася. Поки протокольний офіцер, що відав нагородами, зачитував список подвигів шляхетних героїв, які здобули найпочеснішу медаль — Пурпуровий Дротик з Туманністю Вугільного Мішка — імператор підвівся з трону і величаво виступив наперед. Сержант був перший, і Білл кутом ока стежив, як імператор узяв золоту, срібну, рубінову й платинову медаль із поданого футляра й прикріпив на грудях вояка. Потім сержант відступив на крок, і настала його черга. Немов ізвіддалік, Білл почув своє ім’я, наче розлігся грім, і вийшов наперед саме так, як його навчили в таборі. Просто перед ним стояв найулюбленіший чоловік у галактиці! Довгий, розпухлий ніс, що прикрашав міліарди банкнот, був звернутий до нього. Скошене підборіддя і випнуті зуби, які заповнювали міліарди телеекранів, вимовили Біллове ім’я. Одне з імператорових косих очей дивилося на нього. Почуття наповняли Біллові груди, немов велетенські хвилі накочувалися на берег. Він бездоганно віддав честь.
Насправді ж, він віддав честь майже бездоганно, оскільки не так уже й багато є людей, у яких дві праві руки. Обидві руки описали правильні кола, обидва лікті завмерли під прямим кутом, обидві долоні акуратно торкнулися обох брів. Це було зроблено відмінно, захопило імператора зненацька, і на якусь невловиму мить він зміг спрямувати на Білла водночас зіниці обох очей, потім вони знову розійшлися в різні боки. Імператор, усе ще стурбований неординарним салютом, схопив медаль і устромив шпильку крізь Біллів мундир прямо в його трепетну плоть.
Білл не відчув болю, але раптовий укол виплеснув зростаюче почуття, що кипіло в ньому. Опустивши руки, він укляк навколішки у гарному кріпосницькому стилі: зовсім, як в історичних фільмах, звідки насправді й почерпнула ідею його послужлива свідомість, — і, схопивши вузлувату, покриту плямами імператорську руку, поцілував її з вигуком:
— Батечку наш рідний!
Генерали-охоронці з похмурими очима стрибнули вперед і занесли над Біллем крила смерті, але імператор з усмішкою відняв руку й витер слину об Біллову гімнастерку. Недбалим порухом пальця він відсторонив охорону, перейшов до гармаша, причепив медаль, що залишалася, і відступив назад.
— Відзнято! — закричав режисер Ретт. — Розмножуйте. З цим дурним селюком, що розпустив нюні, вийшло дуже природно.
Коли Білл з трудом звівся на ноги, він побачив, що імператор не повернувся на трон, а натомість стояв у тісному гурті акторів. Білл приголомшено закліпав очима, коли якийсь чоловік зняв імператорську корону з його голови, сховав у коробку й заквапився геть, несучи її з собою.
— Гальма заклинило, — мовив гармаш, і далі віддаючи честь тремтливою рукою. — Опусти мені цю кляту штуку. Вона ніколи не працює, як треба, вище рівня плеча.
— Але, імператор… — промимрив Білл, тягнучи затиснуту руку, поки гальма заскрипіли і звільнили її.
— Актор — а хто ж іще? Гадаєш, справжній імператор роздає медалі нижнім чинам? Б’юся об заклад, лиш маршалам — і не нижче. Але вони видають це за чисту монету, щоб можна було обдурити таких бідолашних недотеп, як ти.
— Оце ваші, — сказав якийсь чоловік, подаючи їм штамповані бляшані копії медалей, які вони щойно отримали, і забираючи оригінали.
— По місцях! — загримів підсилений режисерів голос. — У нас усього десять хвилин, щоб прогнати сцену з імператрицею і дитиною, які цілуватимуть сім альдебаранських близнюків для “Години родючості”. Виносьте сюди пластикових немовлят і виженіть геть зі сцени цих клятих глядачів.
Героїв виштовхнули в коридор, захряпнули і замкнули за ними двері.
— Я втомився, — поскаржився гармаш. — І до того ж болять опіки. У нього в борделі сталося коротке замикання і загорілося ліжко.
— Ходімо, прошу, — не вгавав Білл. — До відльоту нашого корабля ще три дні, а ми на імператорській планеті Геліор! Скільки тут див: висячі сади, райдужні водограї, самоцвітні палаци. Не можна проґавити такі дивогляди.
— Поглянь на мене. Як тільки я трохи просплюся, то знову вирушу в бордель. Коли ти вже так хочеш, щоб тебе водили за ручку під час екскурсії, візьми сержанта.
— Він ще не протверезів.
Сержант був п’яничка, який не вірив у забігалівки і волів пити на самоті. Він також не вірив у розбавлені напої і не марнував гроші на красиві пляшки. Він витратив усі свої кредитки на хабар санітарові й отримав дві сулії 99-градусного пшеничного спирту, упаковку глюкозо-соляного розчину, голку для ін’єкцій і гумову трубку. Сулія з етил-глюкозо-соляною сумішшю звисала з балки над його ліжком, від неї гумова трубка йшла до голки, встромленої в руку для внутрішньовенного вливання. Тепер він лежав нерухомий, нагодований і п’яний як чіп весь час і, якби ніщо не порушувало розмірений потік, залишався б у такому стані два з половиною роки.
Білл навів останній полиск на своїх чоботях і замкнув щітку разом з рештою своїх речей у тумбочку. Могло трапитися, що він прийшов би пізно: на Геліорі легко заблукати, якщо не маєш гіда. Вони витратили майже цілий день, щоб дістатися зі студії до відведеного для них житла, і це з сержантом, який знав усе про карти і прокладав маршрут. Поки вони ходили в межах свого району, проблем не виникало, але Білл уже по горло був ситий невигадливими розвагами, що їх пропонували воякам. Він хотів подивитись Геліор, перше місто в галактиці, справжній Геліор. І якщо ніхто не хоче скласти йому компанію, він вирушить самохіть.
Було дуже важко, навіть маючи картосхему, точно сказати, як далеко щось міститься на Геліорі, оскільки вона не мала масштабу. Але, судячи з того, що лінія основного виду транспорту — тунельної магнітної залізниці — перетинала принаймні вісімдесят чотири квадрати картосхеми, мандрівка обіцяла бути довгою. Його мета цілком могла бути на зворотному боці планети! Місто завбільшки з планету! Замисел надто грандіозний, щоб його здійснити. І справді, коли він починав думати про нього, то не міг охопити усю його величність.
Бутерброди, які Білл узяв з собою з казарми, він з’їв ще на півдорозі до пункту призначення, і його шлунок, що знову ненажерливо звикав до твердої їжі, голосно скаржився, аж поки він зійшов у зоні 9266-Р, що означало рівень, а може, ще щось, і став шукати їдальню. Очевидно, він потрапив у друкарську зону, бо юрми людей майже цілковито складалися з жінок з округлими плечима і великими довгими пальцями. Єдина їдальня, яку він знайшов, була напхана ними, і, сівши серед балакучого натовпу, він примусив себе проковтнути єдину наявну страву: сандвічі з черствим фруктовим сиром під анчоусовою пастою і картопляне пюре з цибульно-родзинковою підливою, запивши все це ледь теплим трав’яним чаєм, який подавали у чашках, не більших за наперсток. Воно було б і нічого, коли б апарат, що видавав їжу, автоматично не поливав усе гірким соусом. Жодна з дівчат, здавалося, не помічала його, оскільки усі вони в робочі години перебували під легким гіпнозом, щоб зменшити кількість помилок. Білл поглинав їжу, відчуваючи себе привидом, поки вони хихотіли й щебетали навколо і над ним, а їхні пальці, наче вони і не їли, імпульсивне вистукували по краю столу в такт їхньої розмови. Врешті він утік, але з’їдене справило на нього гнітючий ефект, і мабуть тому він припустився помилки і сів не у той вагон.
А що номери рівнів і блоків повторювалися в кожній зоні, то можна було потрапити не в ту зону і згаяти добрячий шмат часу, поки збагнеш свою помилку. Саме це сталося з Біллем, і після звичайної астрономічної кількості пересадок він сів у ліфт, Що мав підняти його, як він гадав, у славетний на цілу галактику палац садів. Усі інші пасажири повиходили на нижніх рівнях і ліфт, набираючи швидкість, рвонувся до найвищого поверху. Білл злетів у повітря, коли ліфт загальмував, і йому позакладало вуха від зміни тиску. Двері відчинилися, і він вийшов. В обличчя йому ударив вітер зі снігом. Не вірячи власним очам, Білл роззирався довкола, а тим часом двері в нього за спиною зачинилися, і ліфт щез.
Двері виходили на металеву рівнину, що утворювала найвищий рівень міста, який тепер губився у віхолі. Білл став намацувати кнопку, щоб викликати назад кабіну, коли мінливий порив вітру змів геть сніг, і на нього з безхмарного неба полилося лагідне сонячне проміння. Це було неймовірно.
— Це неймовірно, — мовив Білл із справедливим обуренням.
— Немає нічого неймовірного, якщо я захочу цього, — пролунав хрипкий голос у Білла за плечима. — Бо я — дух життя.
Білл сахнувся убік, немов зіпсований робокінь, вирячивши очі на невеличкого чоловічка із сивими скронями, червоними очима і тремтливим носом, який безгучно виник у нього за спиною.
— Ти що, зсунувся з глузду? — гиркнув Білл, сердитий на себе за те, що злякався.
— Ти б теж рішився розуму на такій роботі, — схлипнув чоловічок і змахнув краплю, що звисала з кінчика носу. — Напівзаморожений, напівспечений і вічно напівнепритомний від нестачі кисню. Дух життя, — зажебонів він. — У моїй владі…
— До речі, повинен сказати, — Біллові слова заглушив раптовий сніговий вихор, — я почуваю, що для мене тут трохи зависоко. Ой…!
Вітер закрутив і відніс снігову хмару, і Білл здивовано глянув на краєвид, що відкрився перед ним.
Снігові замети й калюжі поплямували поверхню високості наскільки сягав зір. Шар золота зносився, оголивши сірий, з ум’ятинами метал, поцяткований рудими плямами іржі. Ряди великих труб, кожна діаметром понад зріст людини, немов змії плазували з-за обрію і завершувалися схожими на димарі отворами. їх не було видно за вируючими хмарами пари і снігу, що з глухим ревом виривалися в повітря.
— Спорожнюється номер вісімнадцятий! — прокричав старий у мікрофон, вихоплений з гнізда у стіні, і побіг до іржавого хисткого ескалатора, який рухався уздовж труб.
Білл поспішив слідом за старим, який ураз наче забув про нього. Ескалатор повз, брязкаючи і розхитуючись під їхньою вагою, а Білл міркував, куди тягнуться труби; через хвилину, коли в голові у нього проясніло, він напружив зір, намагаючись роздивитись, що там мріє на обрії. Поступово він розрізнив ряди велетенських міжзоряних лайнерів, кожен з яких був приєднаний до товстої труби. Старий несподівано жваво стрибнув з ескалатора й побіг до корабля на вісімнадцятій стоянці, де крихітні постаті робітників високо над землею від’єднували корабель від труби.
Старий переписав цифри з лічильника на трубі, а Білл тим часом дивився на стрілу крана з кінцем великого гнучкого шланга, що хитався у нього над головою. Шланг приєднали до клапана біля верхівки космічного апарата, він застогнав від напруження, біля редуктора на кораблі вихопилася чорна хмаринка і попливла над іржавою металевою рівниною.
— Мені цікаво, що тут у дідька коїться, — сказав Білл.
— Тут твориться життя! Всеперемагаюче життя! — проскрипів старий.
З глибокого пригнічення він ураз піднісся до висот маніакального натхнення.
— Ви не могли б висловитися зрозуміліше?
— Це світ,закутий у метал, — тупнув старий ногою, і під ним загуло. — Що це означає?
— Означає, що цей світ закутий у метал.
— Правильно. Для солдата ти на диво тямущий. Отже, беремо планету, вбираємо її в метал і маємо планету, де зелені рослини є тільки в імператорських садах і кількох вітринах. Що ж тоді станеться?
— Усі повмирають, — мовив Білл, бо виріс на фермі і знав дещо про фотосинтез і хлорофіл.
— Теж правильно. Ти, я, імператор і ще кілька мільярдів телепнів перетворюють кисень на двоокис вуглецю, а раз немає рослин, які б знову відтворювали кисень, то скоро всі позадихаються.
— Отже, ці кораблі привезли рідкий кисень.
Старий кивнув головою і знову стрибнув на ескалатор. Білл скочив за ним.
— Саме так. Вони беруть кисень безкоштовно на аграрних планетах. Після того, як його тут викачають з контейнерів, їх заповнюють вуглецем, який великим коштом добувають з вуглекислого газу і відправляють у провінційні світи, де його використовують як паливо, добрива, як складову частину при виробництві пластиків та інших матеріалів…
Білл зійшов з ескалатора біля найближчого ліфта; старий, а потім і його голос, потонули у випарах. З головою, що гула від кисневого сп’яніння, він сів навпочіпки і став шалено гортати сторінки картосхеми. Очікуючи ліфт, Білл визначив своє місцеперебування за кодовим номером на дверях і став складати новий маршрут до палацу садів.
Цього разу він не дозволив собі відволікатися. Тепер їв лише цукерки та пив газовану воду з автоматів і таким чином уник небезпек і спокус їдалень, пильнуючи, щоб не проґавити пересадку. З мішками під очима і головою, що розколювалася від болю, він, спотикаючись, вийшов з гравітаційної шахти і, гамуючи удари серця, побачив прикрашений квітами ілюмінований напис: “Висячі сади”. На вході був турнікет, а поруч віконце каси.
— Один, будь ласка.
— Десять імперіалів.
— Чи не задорого, — поскаржився він, виймаючи банкноти з охлялого гаманця.
— Якщо ти бідний, нема чого приїздити на Геліор.
Робот-касир був споряджений численним набором грубих реплік. Білл пустив його слова повз вуха і пройшов у сади. Там було все, про що він мріяв, і навіть більше. Йдучи по сірій, посиланій шлаком доріжці, прокладеній у зовнішньому мурі, він міг бачити зелені кущі і траву поруч, по той бік огорожі з титанової сітки. Не далі, як за сотню метрів, там, де кінчалася трава, буяли екзотичні рослини й квіти з усіх світів імперії. А там! З далекої відстані райдужні водограї здавалися іграшковими: їх навіть можна було розгледіти неозброєним оком. Білл опустив монету в одну з далекоглядних труб і став стежити, як переливаються і бліднуть барви струменів — майже так само гарно, як по телевізору. Він рушив далі, обходячи сад всередині муру, обмитий світлом штучного сонця з велетенського купола над головою.
Але навіть п’янкі приваби садів меркнули від утоми, що стискала його сталевими лещатами. Попід стіною стояли металеві лави, і він упав на одну з них, щоб трохи перепочити, заплющив очі, прикриваючи їх від сліпучого сяйва. Його підборіддя опустилося на груди, і він мимохіть поринув у сон. Інші відвідувачі проходили мимо, шлак рипів під їхніми ногами, але Білл цього не чув. Він не поворушився, навіть коли один з них присів на краєчок лави.
Оскільки Білл так ніколи й не побачив того чоловіка, немає сенсу змальовувати його, варто лише сказати, що в нього було пожовкле обличчя, зламаний червонуватий ніс, очі дикуна, що виглядали з-під мавпячих брів, широкий зад і вузькі плечі, вивернені ноги, довгі й брудні вузлуваті пальці і на додаток тик.
Довгі секунди вічності спливли, а чоловік сидів. Потім на якийсь короткий час у полі зору не стало інших відвідувачів. Швидким, як у змії, рухом незнайомець вихопив з кишені атомний різак, схожий на олівець. Маленьке неймовірно гаряче полум’я коротко просичало, коли він притис його до ланцюга, яким до Біллового пояса був прикутий план, якраз там, де ланцюг торкався металевої лави. За мить метал ланцюга був міцно приварений до металу лави. А Білл, нічого не чуючи, спав собі далі.
Вовчий вищир промайнув обличчям незнайомця, нагадавши кола, що розходяться по воді в каналізації, коли туди пірнає шур. Тоді одним стрімким рухом атомне полум’я розрізало ланцюг біля тому. Сховавши різак-олівець, злодій підвівся, підхопив Біллову картосхему у нього з колін і заквапився геть.
Попервах Білл не збагнув, до чого може призвести втрата картосхеми. Він повільно звільнявся з обіймів сну; голова була важка, і його мучило передчуття якоїсь біди. Сіпнувшись кілька разів, він збагнув, що ланцюг міцно приварено до лави, а план зник. Він ніяк не міг відірвати ланцюг, тож врешті мусив розстебнути свій ремінь. Повернувшись до входу, він постукав у віконце касира.
— Гроші не повертаємо, — відказав робот.
— Я хочу повідомити про злочин.
— Злочини розслідує поліція. Ви хочете поговорити з поліцією по телефону? Ось телефон. Номер 111-11-111.
Розчахнулися маленькі дверцята, і з-за них вихопився телефон, ударивши Білла в груди так, що він ледве встояв на ногах. Білл набрав номер.
— Поліція, — промовив голос, на екрані виник сержант у синій прусській формі і з бульдожим обличчям.
— Я хочу повідомити про крадіжку.
— Велику чи дрібну?
— Не знаю, в мене вкрали картосхему.
— Дрібна. Зверніться до найближчої поліцейської дільниці. Ви незаконно скористалися надзвичайною мережею. Незаконне користування цією мережею карається…
Білл із силою ударив по кнопці, й екран згас. Він знову обернувся до робота-касира.
— Гроші не повертаємо, — мовив той.
Білл гаркнув:
— Замовкни. Я хочу тільки знати, де тут найближча поліцейська дільниця.
— Я — робот-касир, а не довідкова служба. Цієї інформації немає в моїй пам’яті. Гадаю, вам слід звіритись із своїм планом.
— Але ж саме його й поцупили!
— Гадаю, вам слід звернутися до поліції.
— Але… — Білл спалахнув і сердито копнув ногою будку касира.
— Гроші не повертаємо, — проговорив той, коли Білл відходив.
— Вип’єш, вип’єш — засмердиш, — мовив робот-бар, підкочуючись і нашіптуючи йому у вухо.
Почувся звук — наче кубики льоду билися об стінки холодної склянки.
— З біса доречна думка. Пиво. Велику, — Білл заштовхнув монети у проріз й підхопив бляшанку, що вилетіла з автомата, мало не упавши на землю.
Прохолодне пиво освіжило його і вгамувало злість. Він поглянув на вказівник: “До самоцвітного палацу”.
— Піду в палац, подивлюся, може, знайду когось, хто покаже мені, де поліцейська дільниця. Ох!
Робот-бар вихопив у нього з руки бляшанку, ледве не відірвавши разом з нею вказівний палець і, з притаманною роботам влучністю, закинув її з десяти метрів у сміттєпровід, що виступав із стіни.
Самоцвітний палац виявився майже так само доступний, як і висячі сади, тож він вирішив повідомити про крадіжку, перш ніж сплатити за вхід у заґратоване коло, що на значній відстані огороджувало палац. Перед входом, виваливши черево і ліниво граючи кийком, стояв поліцейський, який напевно повинен був знати, де поліцейська дільниця.
— Де тут поліцейська дільниця? — спитав Білл.
— Я не довідкове бюро — подивись у своїй картосхемі.
— Але, — крізь міцно зціплені зуби мовив Білл, — я не можу це зробити. У мене вкрали мою картосхему, і тому я хочу знати… Ой!
Білл зойкнув, бо поліцейський натренованим рухом застромив кийок Біллові під пахву і штовхнув його за ріг.
— Я сам був в армії, перед тим, як купив собі звільнення, — повідомив поліцейський.
— З радістю вислухаю ваші спогади після того, як ви заберете кийок у мене з-під пахви, — простогнав Білл і вдячно зітхнув, коли поліцейський висмикнув кийок.
— Оскільки я служив в армії, то не хочу, щоб бойовий .товариш із Пурпуровим Дротиком і Туманністю Вугільного Мішка потрапив у халепу. Я чесний поліцейський і не беру хабарів, але якщо товариш дасть мені в борг двадцять п’ять монет до зарплати, то я буду дуже зобов’язаний.
Білл народився тупаком, проте вже дечого навчився. Гроші швидко з’явилися і так само швидко зникли. Поліцейський розслабився, постукуючи кінцем кийка по жовтих зубах.
— Послухай, хлопче, що я скажу, перш ніж ти зробиш мені офіційну заяву, оскільки досі ми говорили, як давні друзі. На Геліорі є багато способів нажити біду, але найлегший — це загубити свою картосхему. За це тут карають на горло. Я знав хлопця, який з’явився в дільницю заявити, що хтось украв його картосхему: за десять секунд він уже був у наручниках, а може, й за п’ять. А тепер, що ти хотів мені сказати?
— У вас є сірники?
— Я не курю.
— До побачення.
— Не переймайся, хлопче.
Білл зайшов за ріг і прихилився до стіни, важко дихаючи. Що далі? Він з такими труднощами знайшов це місце, маючи картосхему, — як він повернеться без неї? У душі його наче завис свинцевий тягар; він удав, що його не помічає. Зрештою, він погамував страх і спробував міркувати. Здавалося, минуло багато років відтоді, як він востаннє їв, і від згадки про їжу рот його так швидко наповнився слиною, що він мало не вдавився, їжа — ось, що йому треба, пожива для мозку; треба розслабитися над гарною соковитою відбивною, а коли його шлунок утішиться, тоді він зможе мислити чітко й знайде вихід з цієї біди. Повинен же бути вихід. У нього ще майже цілий день до кінця відпустки: сила часу. Ледве волочачи ноги, він звернув убік і опинився у високому яскраво освітленому тунелі, де сяяв напис: “Золотий скафандр”.
— “Золотий скафандр”, — прочитав Білл. — Ось те, що потрібно.
Прославлений на цілу галактику, знаний кожному з телевізійних програм ресторан. Саме тут він зміцнить свій занепалий бойовий дух. Це коштуватиме дорого, але до дідька…
Затягнувши пояс і розправивши комір, він став підніматися по широких позолочених сходах і пройшов крізь макет космічного шлюзу. Усміхнений метрдотель вклонився йому, м’яка музика супроводжувала Білла, і враз підлога під ним розчахнулася. Безпорадно хапаючись за гладесенькі стіни, він летів униз визолоченою трубою, що поступово вигиналася, а тоді вихопився з неї й гепнув у запорошеному металевому завулку. Перед ним метровими літерами було написано: ГЕТЬ ЗВІДСІЛЯ, ВОЛОЦЮГО!
Білл стояв, обтрушуючи пил, коли до нього підкотився робот і провуркотів на вухо голосом молодої чарівної дівчини:
— Ти, певне, зголоднів, любий? Покуштуй новоіндійську піццу Джузеппе Сінгха. До піццерії Сінгха всього кілька кроків, шлях позначено на звороті цієї картки.
Робот дістав із прорізу в себе на грудях картку й обережно заклав її Біллові в рот. Це був дешевий і погано відрегульований робот. Білл виплюнув мокру картку і протер її носовичком.
— Що сталося? — спитав він.
— Напевне, ти зголоднів, любий, грр-арк, — робот перемикнувся на інше записане повідомлення у відповідь на Біллове запитання. — Тебе викинули із “Золотого скафандра”, відомого на цілу галактику з незчисленних телепередач, бо ти злидар. Коли заходиш у цей заклад, вміст твоїх кишень просвічується і автоматично підраховується. А що в твоїх кишенях, очевидно, грошей менше мінімально потрібної суми — одна випивка і податок, — тебе витурили. Але ти й далі голодний, чи не так, любий? — робот звабливо глянув на нього,! солодкавий, вкрадливий голос полився з розбитої ротової мембрани: — Іди до Сінгха, де їжа смачна і дешева. Покуштуй Сінгхову новоіндійську піццу під соусом керрі й лимонним соком.
Білл пішов не тому, що захотів скуштувати сумнівний бомбейсько-італійський гібрид, а тому, що на звороті картки був план і вказівки. Складалося почуття безпеки: він знову мав мету, виконував інструкції, гримів сходами, падав у гравітаційну шахту, штовхався в електричці. За останнім поворотом йому в ніс ударило прогірклим салом, старим часником і підгорілим м’ясом — отже, він на місці.
Їжа була неймовірно дорога й набагато гірша, ніж він міг собі уявити, але вона вгамувала болючі спазми в шлунку, наповнивши його, якщо не наситивши, Білл намагався виколупати з зубів нігтем шматки хрящів, водночас стежачи за своїм сусідом по столу: той із стогоном проштовхував у себе щось безіменне. Одягнений він був у барвисте святкове вбрання — такий собі рожевощокий життєрадісний товстун.
— Привіт!… — мовив Білл, усміхаючись.
— Заткни пельку, — гиркнув чоловік.
— Я лише сказав “привіт”, — ображено сказав Білл.
— Цього досить. Усі, хто зверталися до мене протягом шістнадцяти годин мого перебування на цій, так званій, планеті насолод, обдурювали, обкручували або обкрадали мене у той чи інший спосіб. Я ось-ось зламаюся, а попереду ще шість днів екскурсії “Побачити Геліор і жити”.
— Я тільки хотів спитати, чи не дозволите зазирнути у вашу картосхему, поки ви обідатимете.
— Я ж казав тобі, що всі хочуть у мене щось видурити. Геть.
— Прошу, не відмовляйте мені.
— Я дозволю — за двадцять п’ять монет, гроші наперед і тільки поки я їстиму.
— Домовилися! — Білл віддав гроші, ковзнув під стіл і, сидячи на схрещених ногах, став шалено гортати картосхему, нотуючи шляхові вказівки.
А за столом товстун стогнучи їв далі; коли йому в рот потрапляв особливо огидний шматок, він сіпав ланцюг, і Білл губив потрібне місце. Він уже змалював майже половину маршруту до Транзитного Центру Ветеранів, коли чоловік забрав у нього книгу і вийшов.
Коли Одіссей повернувся зі своєї сповненої жахливих пригод подорожі, він пощадив вуха Пенелопи від неймовірних подробиць своєї мандрівки. Коли Річард Лев’яче Серце, звільнений врешті зі свого ув’язнення, повернувся додому після багаторічних, сповнених небезпеками хрестових походів, він не став мучити королеву Беренгарію описами страхіть, а просто привітався з нею і відімкнув пояс вірності. Так само і я, любі читачі, не буду обтяжувати ваш слух описами того, яких небезпек зазнав Білл і в який відчай впадав під час своїх блукань, бо вони за межами уявного. Досить лише сказати, що він пройшов крізь усе це. І зрештою, знайшов Транзитний Центр.
Угледівши напис: “Транзитний Центр Ветеранів”, Білл закліпав червоними від безсоння очима. Йому довелось прихилитися до стіни, бо ноги в нього від полегкості стали ватяні. Він домігся свого! Лише на вісім днів він прострочив свою відпустку, та хіба це має якесь значення. Невдовзі він знову повернеться у дружні обійми бойових друзів, геть від нескінченних коридорів, квапливих юрб, ескалаторів, пекловаторів, гравішахт, пневмоліфтів і всього іншого. Він нап’ється як чіп разом із своїми друзями, і алкоголь розвіє спогади про жахливу мандрівку; він спробує забути ті страшні дні, які він провів без їжі і води, не чуючи людської мови, забути, як він блукав безконечними проходами складу, заповненого стосами копірувального паперу. Тепер усе це позаду. Його зіжмакана форма припала пилом, він із соромом дивився на дірки, складки і відірвані ґудзики. Якби можна було проскочити в казарму так, щоб його не зупинили, він би змінив мундир перед тим, як іти доповідати черговому.
Кілька голів обернулися в його бік, але нічого не сталося — він пройшов крізь денне приміщення у спальну кімнату. Але його матрац було згорнуто, ковдра і простирадла зникли, а тумбочка спорожніла. Мабуть, він таки вскочив у халепу, а халепа в зоряній піхоті річ далеко не проста. Тамуючи холодне почуття відчаю, Білл трохи умився в туалеті, напився з крана холодної води і почовгав до кімнати чергового. За столом сидів старший сержант — кремезний велетень із садистським виразом обличчя, темношкірий, як його давній приятель Тембо. В одній руці він тримав ляльку у формі капітана, а іншою встромляв у неї розпрямлені скріпки. Не повертаючи голови, він зиркнув на Білла й насупився.
— Ну і встряв ти в халепу — прийшов до чергового у такому вигляді.
— Я встряв сильніше, ніж ти можеш собі уявити, сержанте, — мовив Білл, утомлено спершись об стіл.
Сержант уп’явся поглядом у Біллові неправильно припасовані руки; його очі швидко бігали від однієї до іншої.
— Де ти роздобув цю руку, хлопче? Кажи швидко! Я впізнав її.
— Це рука мого приятеля, і в мене є ще одна права рука.
Бажаючи звернути розмову на будь-яку тему, що не стосувалася його порушення військового статуту, Білл випростав руку, щоб показати сержантові. Але — о жах! — пальці стислися у сталевий кулак, м’язи напружилися і викинули кулак уперед — прямо в щелепу першому сержантові, який одразу беркицьнувся через стілець.
— Сержанте, — зойкнув Білл, схопив бунтівну руку іншою і не без боротьби притис її до тулуба.
Сержант повільно підвівся, і Білл, тремтячи, відступив назад. Він не йняв віри власним очам, коли сержант усміхнувся й сів.
— Тепер я певен, що ця рука належала моєму давньому друзяці Тембо. Ми завжди так жартували. Піклуйся краще про неї, чуєш? Більше від Тембо в тебе нічого немає? — і коли Білл відповів заперечно, забарабанив пальцями по столу. — Що ж, тепер він виконує на небі обряд великого Джу-Джу.
Усмішка зів’яла на його вустах, і вони знову скривилися в гримасу.
— Ти встряв в халепу, хлопче. Покажи своє посвідчення.
Він вихопив його з нечутливих Біллових пальців і застромив у проріз в столі. Заблимали лампочки, машина задрижала, почулося гудіння і засвітився екран. Перший сержант читав з екрана і мірою того, як зміст повідомлення доходив до нього, глумливий вираз його обличчя змінювався на вираз холодної люті. Коли він обернувся до Білла, його очі стали вузенькі, як шпарки, і пронизали Білла таким поглядом, від якого зсідається молоко або гинуть дрібні істоти, такі, як таргани і миші. Від цього погляду Біллова кров захолола в жилах і все його тіло затрусилося, немов дерево на вітрі.
— Де ти поцупив це посвідчення? Хто ти?
З третього разу Білл спромігся промимрити:
— Це я… то моє посвідчення… я-я, запобіжниковий першого класу Білл…
— Ти брехун, — ніготь, явно призначений для того, щоб виривати жили, уперся в посвідчення. — Це посвідчення крадене, бо запобіжниковий першого класу Білл відбув звідси вісім днів тому. Так записано в рапорті, а рапорти не брешуть. Ти попався, мерзотнику!
Він натис червону кнопку під написом “Військова поліція”, і десь сердито закалатали тривожні дзвони. Білл переминався на ногах, поводячи очима в пошуках шляху для втечі.
— Затримай його тут, Тембо, — гукнув сержант. — Я хочу докопатися до істини.
Біллова ліва правиця схопила край стола, і він не міг відірвати її. Білл усе ще боровся .зі своєю рукою, коли в нього за спиною пролунали важкі кроки.
— Що тут сталося? — проскрипів знайомий голос.
— Видає себе за унтер-офіцера і скоїв менш серйозні злочини, які можна не брати до уваги, бо лише звинувачення в першому означає електродугову лоботомію і тридцять шпіцрутенів.
— Ох, сер, — Білл обернувся і, побачивши добре знайому постать, засміявся. — Убивайло Дренг! Скажи їм, що ти знаєш мене.
Один з двох поліцейських був звичайна потвора в людській подобі: надраєна до блиску й оснащена червоним кашкетом, кийком і пістолетом. Але другий міг бути тільки Убивайлом Дренгом.
— Чи знаєте ви затриманого? — спитав старший сержант.
Убивайло примружився, озираючи Білла від голови до п’ят.
— Я знав запобіжникового шостого класу Білла, але той мав відповідні руки. Тут щось не те. Ми обробимо його трохи у вартівні й повідомимо вас, коли він зізнається.
— Згоден. Але бережіть цю ліву руку. Вона належить моєму другові.
— Ми й пальцем її не зачепимо.
— Але ж я Білл, — заволав Білл. — Це я, ось моє посвідчення, я можу довести, що я — це я.
— Шахрай, — мовив сержант, показуючи на клавіатуру. — У звітах написано, що запобіжниковий першого класу Білл відлетів вісім днів тому. А звіти не брешуть.
— Звіти не можуть брехати, — виголосив Убивайло, штурхнувши Білла кийком у живіт і штовхаючи його до дверей. — Ми вже отримали машини для викручування пальців? — спитав він іншого поліцейського.
Мабуть, тільки через втому Білл зміг зробити те, що сталося потім. Втома, відчай і страх з’єдналися й додали сили, бо він був добрим вояком і засвоїв, що слід бути Сміливим, Чистим, Вірним, Гетеросексуальним тощо. Проте у кожної людини є критична точка, і Білл сягнув своєї. Він вірив у безпристрасність суду — хоча ніколи не мав з ним справу — але думка про тортури підстьобнула його. Коли Біллові божевільні від страху очі зупинилися на написові: “Пральня”, — в його свідомості замкнувся якийсь ланцюг, і він стрибнув, відчайдушним зусиллям вирвавши руку з міцної хватки. Втеча! За цими дверима має бути шахта, а внизу купи простирадл і рушників, що пом’якшать його падіння. Він може втекти! Не звертаючи уваги на хрипкі звірячі вигуки поліцейських, він плигнув стрімголов.
Білл пролетів не більше метра і упав на голову, мало не розтрощивши собі череп. За дверима була не шахта, а металевий контейнер.
Поліцейські гамселили в двері, але не могли відчинити, бо Білл підпер їх ногами.
— Зачинено! — прокричав Убивайло. — Він обдурив нас! Куди виходить шахта пральні?
Він припустився тієї ж помилки, що й Білл.
— Не знаю. Я тут новенький, — видихнув інший.
— Ти будеш новеньким на електричному стільці, якщо ми не знайдемо цю потолоч!
Голоси завмерли, важкі кроки стали віддалятись, і Білл поворухнувся. Його шия була звернута під кутом і боліла, коліна упиралися в груди, і він мало не задихнувся, зарившись лицем у ганчір’я. Білл спробував випростати ноги і відштовхнувся від металевої стіни: щось клацнуло, контейнер посунув тунелем, який відкрився у протилежній стіні. Білл упав.
— Ось він! — почувся знайомий, сповнений ненависті голос, і Білл, спотикаючись, побіг.
Переслідувачі вже наздоганяли ного, коли він підбіг до гравішахти і знову стрибнув стрімголов, але цього разу із значно більшим успіхом. Коли товстун поліцейський стрибнув слідом, він був автоматично віддалений рівно на п’ять метрів. То було повільне, плавне падіння. Біллів зір врешті прояснів, він глянув угору й затремтів, побачивши ікласту фізіономію Убивайла, що плинула слідом за ним.
— Любий друже, — схлипнув Білл, благально склавши руки. — Чому ти женешся за мною?
— Не називай мене другом, ти, чінгерівський шпигуне. Ти навіть недосконалий шпигун — у тебе дві праві руки.
Падаючи, Убивайло дістав із кобури пістолет і прицілився Біллові межі очі.
— Убитий при спробі втечі.
— Змилуйся! — заблагав Білл.
— Смерть усім чінгерам, — Дренг натис на гашетку.
Куля повільно вилетіла з клубів порохового диму і пропливла футів зо два у напрямку Білла, перш ніж її спинило гравітаційне поле. Простодушний циклічний пристрій прийняв швидкість кулі за масу, виснував, що це ще одне тіло потрапило в гравітаційну шахту і визначив для нього місце.
Убивайлове падіння уповільнювалося, зрештою він опинився за п’ять метрів позаду кулі: відповідно, другий поліцейський відсунувся на таку ж відстань. Розрив між Біллем і його переслідувачами подвоївся — він скористався цим і вистрибнув на площадку наступного поверху.
Ліфт стояв з відчиненими дверима, наче запрошував його — Білл стрибнув до кабіни, і двері за ним зімкнулися раніше, ніж Убивайло, завзято лаючись, вихопився з шахти.
Після цього Білл намагався якомога заплутати сліди. Він навмання користувався різними транспортними засобами, щоразу спускаючись на нижчий поверх, немов кріт, що, тікаючи, намагається закопатись поглибше в землю. Зрештою у нього не стало сил — він заточувався, бився об стіни і пихкав, наче трицератопс у спеку. Поступово він збагнув, що забрався нижче, ніж будь-коли перед цим. Коридори були похмурі, стародавні, стіни із сталевих плит трималися на плішках. Масивні колони, деякі понад тридцять метрів діаметром, порушували рівні лінії стін: циклопічні споруди, що тримали на собі столицю всього світу. Більшість дверей, які траплялися йому на очі, були замкнені й запечатані химерними печатками. Він також помітив, що світло тут пригашено. Білл утомлено плентався в пошуках якоїсь рідини: у горлі в нього пересохло, мов у пустелі. Попереду виднів автомат по продажу напоїв; він дуже відрізнявся від тих, якими Білл звик користуватись. Його передню частину було зміцнено товстими сталевими брусками і прикрашено написом великими літерами: “Цей механізм оснащено системою захисту проти злодіїв — будь-яка спроба зламати апарат загрожує злочинцеві розрядом у 100 000 вольт”.
Він знайшов у кишені досить монет, щоб заплатити за подвійну Героїн-колу і обачно відступив подалі, аби його не могли дістати іскри, що сипалися з автомата, поки наповнювалася склянка.
Випивши, він відчув себе набагато краще, але коли зазирнув у свій гаманець, його настрій враз погіршився. У нього було всього вісім імперіалів, а коли вони скінчаться, що тоді? Хоч його почуття були притлумлені наркотизованим напоєм, проте жаль до себе дався взнаки, і він заплакав. Наче крізь туман він побачив, що в коридорі з’явився гурт людей. Троє чоловіків спинилися майже поряд з ним і опустили четвертого на підлогу. Білл глянув на них, потім відвернувся: слова бриніли в його вухах, але він не розумів їхнього змісту, поринувши в свої переживання.
— Бідолашний старий Гольф, схоже, йому настав кінець.
— Це вже напевне. Я ніколи не чув приємнішого передсмертного хрипу. — Залишимо його тут для роботів-прибиральників.
— А що ж буде з роботою? Нас повинно бути четверо, щоб упоратися з нею.
— Давайте пошукаємо десь тут безпланового.
Важкий черевик копнув Білла й привернув його увагу. Він заблимав очима на оточуючих його чоловіків, схожих один на одного: пошарпаний одяг, брудна шкіра, зарослі обличчя. Вони різнилися зростом і статурою, але одна риса в них була спільна: жоден з них не мав картосхеми і вони виглядали на диво голими без важких звисаючих томів.
— Де твоя картосхема? — спитав найкремезніший і найволохатіший, ще раз копнувши Білла ногою.
— Украдено… — знову заскиглив той.
— Ти солдат?
— В мене відібрали посвідчення…
— Гроші є?
— Втрачено… все втрачено… як торішний сніг…
— Тоді ти один з безпланових, — в унісон мовили чоловіки й допомогли Біллові звестися на ноги. — Тепер заспівай з нами “Пісню безпланових”.
І вони заспівали тремтливими голосами:
Один за всіх,
Брати безпланові,
Єднайтеся й боріться,
Щоб здобути прав,
Щоб Влада сконала,
А Правда запанувала,
І ми, що вільні колись були,
Знову вільними стали,
Щоб над головою побачили,
Як ясніє небо синє,
І почули,
Як тихо падає сніг.
— Вона не дуже римується, — зауважив Білл.
— Ах, нам тут унизу бракує таланту, — мовив найменший і найстаріший з безпланових і зайшовся рахітичним кашлем.
— Замовкни, — наказав кремезень, штурхнувши під бока старого й Білла. — Я — Літвок, а це моя ватага. Тепер ти один з нас, новачку; твоє ім’я — Гольф 28169-мінус.
— Ні. Мене звуть Білл і це ім’я легше вимовляється… — його штурхнули знову.
— Заткни рота! Білл важке ім’я, бо воно нове, а я ніколи не пам’ятаю нових імен. У моїй ватазі завжди був Гольф 28169-мінус. Як тебе звати?
— Білл. Ох! Я хотів сказати Гольф!
— Так воно краще, але не забувай, що в тебе є ще й прізвище.
— їсти хочу, — заскиглив старий. — Коли ми вчинимо грабунок?
— Зараз. Гайда за мною.
Вони переступили через старого Гольфа і т. д., якому настав кінець, у той час як новий тільки починав життя й квапився темним, затхлим переходом, гадаючи, на яку біду він наражається цього разу, проте занадто втомлений, щоб цим перейматися. Вони говорили про їжу; поївши, він зможе подумати, що робити далі, а тим часом він радів, що хтось піклується про нього і думає замість нього. Він немов знову опинився в армії, тільки кращій, бо не треба було навіть голитися.
Мала ватага чоловіків вийшла в широкий коридор, мружачись від яскравого світла. Літвок зупинив їх порухом руки і роззирнувся в обидва боки, тоді склав човником брудну долоню і приставив до свого схожого на капустяний лист вуха: прислухався, насупивши брови.
— Здається, чисто. Шмутціг, стій тут — здіймеш тривогу, якщо хтось з’явиться; Спорко, іди коридором до повороту і роби те саме. Ти, новий Гольфе, підеш зі мною.
Двоє вартових пошкандибали виконувати свої обов’язки, а Білл рушив за Літвоком в заглибину, де ховались замкнені двері. Могутній ватажок відімкнув їх одним ударом молотка, видобутого із схованки у подертому одязі. Всередині було повно труб різного діаметра, які виходили з підлоги й губилися в стелі над головою. На кожній трубі було вибито номери, і Літвок указав на них:
— Нам потрібна кл-9256-Б, — мовив він. — Почали.
Білл швидко відшукав потрібну трубу, що була завтовшки як рука, і тільки-но покликав ватажка, як у коридорі пролунав пронизливий свист.
— Виходь! — звелів Літвок, виштовхуючи Білла.
Тоді зачинив двері і став так, щоб затулити зламаний замок. Гуркіт і шурхання ставали дедалі голосніші, наближаючись до них, і вони зіщулилися в заглибині. Коли з’явився робот-прибиральник і втупив у них свої об’єктиви, Літвок стиснув за спиною молоток.
— Чи не зволите ви відійти, щоб я зміг прибрати там, де ви стоїте, — твердо пролунав записаний на плівку голос. Робот з надією обертав перед собою щітки.
— Забирайся геть! — прогарчав Літвок.
— Втручання в роботу робота-прибиральника під час виконання ним службових обов’язків — це злочин проти суспільства. Подумайте, що б з вами було, якби прибиральне управління не…
— Талалай, — сердито гаркнув Літвок і ударив його молотком по маківці.
— Ламають, — заверещав робот і покотився коридором, розбризкуючи воду з своїх сопел.
— Давай скінчимо роботу, — мовив Літвок, знову розчинивши двері.
Він віддав молоток Біллові і, діставши ножівку із схованки в своєму лахмітті, заходився пиляти трубу. Металева труба була міцна, тож за хвилину він укрився потом.
— Тепер ти, — гукнув він Біллові. — Пиляй якомога швидше, а потім знову я.
Так по черзі вони менше ніж за три хвилини перепиляли трубу. Літвок знову сховав пилку в своєму дранті й узяв молоток.
— Приготуйся, — мовив він, поплювавши на руки і з силою замахнувшись на трубу.
Вистачило двох ударів, щоб верхня частина перерізаної труби відігнулася і з верхнього отвору полився нескінченний струмок зелених сосисок. Літвок схопив кінець ланцюга і кинув Біллові на плече, а тоді став навертати довкола його рук і плечей, кільце за кільцем, вище й вище. Вони досягли рівня Біллових очей, і він зміг прочитати білі літери, видруковані на зеленій поверхні: “Хлорофільні, — і далі: — Сонце в кожній ланці! — а ще: — Знамениті кінські сосиски, — і врешті: — Наступного разу покуштуйте наші меринбургери”.
— Досить, — простогнав Білл, заточуючись під вагою.
Літвок розірвав ланцюг і став обертати сосисками власні плечі, коли це потік блискучих зелених циліндриків раптом вичерпався. Він витяг останню ланку з труби і штовхнув двері.
— Спрацював сигнал тривоги, зараз сюди нагряне поліція. Швидше тікаймо, а то нас застукають лягаві! — він свиснув; прибігли вартові.
Білл спотикався під вагою сосисок, вони бігли по тунелях, сходах, спускалися драбинами і змащеними трубами, аж поки дісталися запорошеного підземелля, де лампи світили тьмяно і блимали далеко одна від одної. Літвок відчинив люк у підлозі й грабіжники один за одним скочили вниз, а тоді поплазували впродовж тунелю з трубами і кабелями, що тяглися між поверхами. Шмутціг і Спорко повзли позаду, щоб підбирати сосиски, які падали з натрудженої Біллової спини. Врешті, відкинувши грати, вони дісталися до свого вугільно-чорного сховища, і Білл знесилено впав на кам’яну підлогу. З радісними вигуками спільники звільнили Білла від його вантажу і через хвилину в металевому контейнері для сміття затріскотіло вогнище, й зелені сосиски стали смажитися на решітці.
Вдихнувши апетитні пахощі смаженого хлорофілу, Білл очутився і став з цікавістю озирати сховище. У непевному світлі від вогнища він роздивився велике підземелля, кінці якого губилися у пітьмі. Товсті стовпи підтримували стелю і ціле місто над нею, а між ними тьмяно мріли здоровезні стоси й паки. Старий Спорко підійшов до найближчого стосу і щось витяг з нього. Коли він повернувся, Білл побачив, що то аркуші паперу, які він став по одному підкладати у вогонь. Один із аркушів упав поруч із Біллом, і він встиг помітити, що то якийсь пожовклий від віку урядовий бланк.
Хоча Біллові ніколи не подобалися хлорофіли, зараз він їв залюбки. Приправу заміняв апетит, а горілий папір додавав їм новий присмак. Грабіжники запивали сосиски іржавою водою з ночов, куди вона безперервно крапала з якоїсь труби, і бенкетували, мов королі. Гарне життя, подумав Білл, дістаючи ще одну сосиску з вогню й дмухаючи на неї; смачна їжа, добре питво, хороші друзі. Вільна людина.
Літвок і старий уже спали на лежанках із пожмаканого паперу, коли третій, Шмутціг, підсів до Білла.
— Ти не знаходив моє посвідчення? — хрипко прошепотів він, і Білл збагнув, що це божевільний.
Вогники моторошно зблискували у розбитих скельцях його окулярів — Білл помітив, що вони в срібній оправі і, мабуть, колись були дуже дорогі. Довкола Шмутцігової шиї, з-за кошлатої бороди, виглядали обтріпані залишки комірця й клапті того, що колись було ошатною краваткою.
— Ні, я не бачив твого посвідчення, — мовив Білл. — Я й свого не бачив відтоді, як у мене його забрав старший сержант і забув повернути.
Білл знову відчув жаль до себе, а тухлі сосиски засіли в шлунку, немов свинцеві гирі. Шмутціг не зважив на його відповідь, перебуваючи у своїй, куди цікавішій мономанії.
— Я важлива особа, знаєш, Шмутціг фон Дрек — людина, з якою треба рахуватись, вони ще побачать. Гадають, що мені вже кінець, але вони помиляються. Кажуть, сталася помилка, найбанальніша помилка: порвалася стрічка і, коли її склеювали, то вирізали малесенький шматочок, а саме на ньому були дані про мене; я вперше дізнався про те, не отримавши гроші наприкінці місяця. Я пішов дізнатися, що трапилось, а мені сказали, що ніколи не чули про мене. Але ж усі чули про мене, фон Дрек — гарне старе прізвище: коли мені виповнилося двадцять два, я вже завідував відділом з 356 чоловік у Департаменті Канцелярських Скріпок 89-го Спецоб’єднання По Постачанню Контор. І нема чого їм вдавати, буцімто вони ніколи не чули про мене, і навіть якщо я забув своє посвідчення в іншому костюмі вдома, вони не мали права виносити речі з моєї квартири, коли мене там не було, бо її наймала, як вони заявили, уявна особа. Я міг би довести, хто я насправді, якби в мене було посвідчення… Ти не бачив мого посвідчення?
“Вскочив я у халепу” — подумав Білл, а вголос сказав:
— Так, діла справді погані. Послухай-но, я допоможу тобі відшукати його. Піду, може, пощастить знайти.
Перш ніж божевільний Шмутціг спромігся на відповідь, Білл прослизнув між горами старих тек, гордий, що обкрутив старого бевзя. Він відчував приємну ситість і втому й хотів перепочити. Йому треба добряче виспатися, тоді зранку він зможе якось зарадити своїй біді. Одійшовши подалі від інших безпланових, він видерся на хиткий стос паперу, а звідти на ще вищий. Полегшено зітхнувши, зробив собі з паперу подушку й заплющив очі.
Раптом високо на стелі складу спалахнули ряди ламп, з усіх боків залунали пронизливі поліцейські свистки і хрипкі вигуки:
— Хапай його! Переймай!
— Впіймався, злодюжко!
— Ну, планопозбавлені, ви поцупили свій останній хлорофіл! Вас ждуть не діждуться в уранових копальнях на Апа-другій!
А тоді:
— Ми всіх переловили…?
Білл закляк, відчайдушне хапаючись за бланки, серце його зайшлося від жаху, але тут пролунала відповідь:
— Так, усіх чотирьох, ми довго стежили за ними і були готові схопити їх, як тільки вони вчинять грабунок.
— Але ж їх тут лише троє.
— Я бачив четвертого перед цим: його ніс робот-прибиральник — задубілого, як дошка.
— Тоді рушаймо.
Білла знову пройняв страх. Адже хтось із ватаги, спокушений можливістю купити собі прощення, скаже поліцейським, що тут є ще один, новенький четвертий. Треба негайно ж тікати.
Поліцейські з’юрмилися біля жаровні, тож можна випробувати своє щастя. Якомога тихіше він сповз зі стоса і став скрадатися у протилежному напрямку. Якщо там немає виходу — він у пастці. Ні, геть ці думки! Позаду заверещали свистки: погоня! Його кров отримала дозу адреналіну; він рвонувся уперед — щойно спожитий кінський білок додав сили його ногам. Попереду були двері, і він усією своєю вагою навалився на них. Спершу двері не піддалися, але потім з рипом повернулися на іржавих завісах.
Білл метнувся вниз по гвинтових сходах, нижче й нижче, ще одні двері, він біг, немов звір, не думаючи ні про що, окрім втечі.
Ще раз, інстинктом польованої тварини, він кинувся вниз. Білл не помітив, що стіни тут тримаються на болтах і поїдені іржею, він не здивувався, коли наступні двері виявилися дерев’яними, хоча планета не бачила живого дерева впродовж сотні тисяч років! Повітря тут було затхле, а часом смердюче; гнаний страхом, він забіг у кам’яний тунель, де безіменні почвари тікали поперед нього, зловісно скрегочучи кігтями. Місцями тунель потопав у темряві, і Білл ішов навпомацки, торкаючись стін, порослих бридким драглистим мохом. Там, де збереглися лампи, вони ледве жевріли, заткані важким павутинням з налиплими мертвими комахами. Доводилося перебрідати калюжі стоячої води, і поступово він почав усвідомлювати, що попав у якийсь інший, дивний світ. Він побачив долі ще один люк і, спонуканий інстинктом утікача, одчинив його, але ходу там не було — просто яма з якоюсь гранульованою речовиною, що скидалася на цукор-сирець. Звісно, це міг бути якийсь ізоляційний матеріал. А може, щось їстівне! Білл нахилився, узяв щіпку й пожував. Ні, не їстівне, він виплюнув, хоча речовина здалася напрочуд знайомою. І раптом згадав.
Це була земля. Грунт. Пісок. Те, з чого зроблено планети, з чого було зроблено цю планету; це була поверхня Геліора, на якій звелося важезне всесвітнє місто.
Він звів очі догори і враз усвідомив, які важкі вгорі над ним ті споруди-конструкції, як вони тиснуть, намагаючись його розчавити. Він був на дні, власне, на поверхні планети, і його пойняла клаустофобія. Квилячи, він пошкандибав далі тунелем, аж поки той уперся у величезні замкнені й запечатані двері. Виходу не було. А поглянувши на чорну товщу дверей, Білл збагнув, що не палає бажанням зазирнути за них. Які жахи можуть чаїтися за таким порталом в підніжжі світу?
І поки він, вирячивши очі, роздивлявся двері, вони заскреготіли й стали відчинятися. Білл відсахнувся й закричав від страху, бо щось схопило його в сталеві лабети…
Білл навіть не намагався вирватися з обіймів, просто це було безнадійною справою. Він пручався у скелетно-білих кінцівках, що стискали його, при цьому він весь час тихесенько скиглив, мов ягня, що потрапило в пазурі орла. Безпорадно борсаючись, він був затягнутий за величний портал, який зачинився без втручання людських рук.
— Ласкаво просимо… — пролунав замогильний голос. Білл заточився — його відпустили, — потім обернувся й побачив великого білого робота, що завмер позаду. Поруч із роботом стояв миршавий чоловічок у білій куртці, з великою лисою головою і серйозним виразом на обличчі.
— Можете не називати себе, — мовив коротун, — принаймні, поки самі не захочете. Я інспектор Джейєс. Ви просите притулку?
— А ви можете його мені надати? — недовірливо спитав Білл.
— Цікавий поворот, дуже цікавий, — Джейєс потер одна об одну свої потріскані долоні. — Та не будемо вдаватися до теологічних суперечок, хоч які цікаві вони можуть бути, гадаю, краще одразу дати ствердну відповідь: саме так. Тут дійсно можна отримати притулок — ви прийшли, щоб скористатися ним?
Білл, уже оговтавшись від першого потрясіння, став обачніший, пам’ятаючи про всі ті неприємності, яких зазнав через те, що не тримав язика за зубами.
— Послухайте, я навіть не знаю, хто ви чи де я, або який притулок я отримаю.
— Ваша правда, це моя помилка, оскільки я вважав вас за одного з безпланових, хоча й помітив, що ваше лахміття — це власне колишня військова форма, а окислені бляшані клаптики на ваших грудях не що інше, як залишки почесної нагороди. Ласкаво просимо на Геліор, імператорську планету! Як наші успіхи у війні?
— Чудово, чудово, але де це ми?
— Я — інспектор Джейєс з Міського Управління Санітарії. Бачу, і щиро сподіваюсь, що ви пробачите мою нескромність, у вас дрібні неприємності: без форми, картосхема загублена, можливо, навіть втрачено посвідчення, — проникливими пташиними очицями він зауважив, як Білл неспокійно засовався. — Це негаразд. Не відмовляйтесь від притулку. Ми пропонуємо вам його, даємо гарну роботу, нову форму, навіть нове посвідчення.
— І за все це я маю стати сміттярем! — Білл зневажливо пхикнув.
— Ми віддаємо перевагу термінові “санітар”, — стримано сказав інспектор Джейєс.
— Я подумаю, — холодно промовив Білл.
— Може, вам допомогти прийняти рішення? — спитав інспектор і натис кнопку в стіні.
Ворота у зовнішній морок знову розчинилися, робот схопив Білла і став його виштовхувати.
— Прошу притулку! — заверещав Білл, а коли робот відпустив його і двері знову замкнулися, пояснив, набурмосившись. — Я лише хотів сказати, що можна обійтися без тиску.
— Тисячу разів даруйте, але ми хотіли, щоб ви почували себе тут щасливим. Ласкаво просимо в УС. Не прогнівайтесь, хочу запитати: вам потрібне нове посвідчення? Багато наших новобранців бажають розпочати життя заново тут, в управлінні, й у нас є широкий асортимент посвідчень на будь-який смак. Зрештою, запам’ятайте, що ми збираємо тут усе: і мертві тіла і вміст кошиків для “паперу, ви б здивувалися, якби дізнались, скільки посвідчень ми знаходимо саме в них. Якщо ваша ласка, зайдіть у цей ліфт…
В Управлінні Санітарії й справді було безліч посвідчень, складених у коробки по алфавіту. Білл швидко знайшов одне з даними, що, вважай, підходили йому, видане на ім’я Вільгельма Стуцікаденті, і показав його інспекторові.
— Дуже добре, вітаю тебе із вступом на роботу, Біллі…
— Називайте мене просто Білл.
— …нам тут завжди не вистачає людей, Білле, і завжди можна обрати собі роботу по душі, звісно, відповідно до здібностей, а також — інтересів. Коли ти думаєш про санітарію, що спадає тобі на думку?
— Сміття.
Інспектор зітхнув.
— Так, це звичайна реакція, але я сподівався, що ти зреагуєш краще. Сміття — це лише один із аспектів проблеми, якою займається наше прибиральне відділення, а ще треба прибирати відходи, мотлох, покидьки. До того ж є ще відділення, яке відає прибиранням коридорів, ремонтом туалетів, дослідженням, каналізацією…
— Останнє звучить звабливо; перед тим, як мене примусово зарахували на військову службу, я заочно вивчився на оператора механічного угноювання.
— Ну, це просто чудово! Ти повинен розповісти мені докладніше; але спершу сідай, влаштовуйся зручніше.
Він підвів Білла до глибокого м’якого крісла й дістав два пластикові пакети.
— А тим часом освіжись прохолодною Алко-Трясучкою.
— Що вже тут розказувати. Я так і не скінчив курсу і, здається, тепер моя мрія стати оператором ніколи не здійсниться. Може, ваше каналізаційне відділення…
— Дуже шкода, оскільки це, так би мовити, тебе безпосередньо стосується, але саме тут у нас немає проблем, бо каналізація майже повністю автоматизована. Ми пишаємося станом нашої каналізації, вона досить-таки велика: на Геліорі живе понад 150 мільярдів мешканців…
— Ого!
— Розумію твій подив. Я бачу, як засяяли в тебе очі — каналізаційних відходів справді багато, і сподіваюсь, що колись матиму приємність показати тобі наш переробний завод. Але запам’ятай, там, де є відходи, повинна бути їжа, а що Геліор завозить усі продукти, то в нас тут замкнутий цикл — мрія будь-якого інженера-сантехніка. Кораблі з аграрних планет приставляють готову їжу, яка розподіляється між населенням, а відтак рухається, я б сказав, по команді. Ми добуваємо міазми і піддаємо обробці — звичайний відстой і хімічний каталіз, анаеробні бактерії і таке інше — я не дуже це нудно пояснюю?
— Ні, що ви… — мовив Білл, усміхаючись і змахуючи набіглу сльозу. — Це просто тому, що я такий щасливий і так давно не розмовляв з інтелігентною людиною…
— Можу собі уявити, мабуть, у війську ви вкрай загрубіли, — він поплескав Білла по плечу, немов давнього товариша. — Забудь про все це. Тепер ти серед друзів. Про що це ми говорили? Ах, так, бактерії, потім дегідрація і компресія. Ми випускаємо одні з найкращих в галактиці брикети концентрованого добрива, я можу будь з ким побитись об заклад…
— Певен, можете, — гаряче погодився Білл.
— …автоматичні транспортери і підйомники переносять брикети в космопорти, де їх вантажать у космічні кораблі, як тільки ті випорожнюються. Повний вантаж за повний вантаж — ось наш девіз. І я чув, що на деяких планетах із бідними грунтами люди танцюють, коли кораблі вертаються додому. Ні, ми не можемо поскаржитись на роботу нашої каналізації — проблеми у нас в інших відділеннях.
Інспектор Джейєс спорожнив свій пакет і насупився, його приязність розвіялася.
— Не треба! — крикнув він, коли Білл допив із свого пакета і спробував вкинути його у стінний сміттєпровід.
— Пробач, що я гаркнув на тебе, — сказав інспектор, — але це наша найбільша проблема. Сміття. Чи замислювався ти коли-небудь над тим, скільки, скажімо, газет викидають щодня 150 мільярдів людей? Чи скільки бляшанок? Або обідніх тарілок? Ми шукаємо вихід з цієї біди удень і вночі, але ніяк їй не зарадимо. Це просто кошмар. Алко-реактивний пакет, який ти тримаєш в руках, один із наших винаходів, але то лише крапля в океані.
Щойно остання крапля вологи випарувалася з пакета, він почав непристойно вигинатися в Біллових руках, і той, наляканий, кинув його на підлогу, де пакет і далі сіпався й міняв форму, розплющуючись на очах.
— За це маємо дякувати математикам, — мовив інспектор. — Для тополога платівка фонографа чи чашка або пакет з рідиною мають одну й ту саму форму: щось, а в ньому отвір, і шляхом поступових трансформацій вони можуть змінюватись. Тож ми робимо контейнери із спеціального пластику, який, висохши, набирає попередньої форми — ось, поглянь.
Пакет припинив судомитись і тепер спокійно лежав на підлозі — пластмасовий диск із звуковою доріжкою і діркою посередині. Інспектор Джейєс підняв його, сколупнув етикетку Алко-Трясучки і Білл побачив іншу, що ховалася під нею. “Любов на орбіті. Бом! Бом! Бом! У виконанні Колеоптерикс”.
— Геніально, правда? Контейнер трансформувався у платівку з однією із наймодніших мелодій, річ, яку жоден, хто п’є Алко-Трясучку, не викине, її заберуть із собою й милуватимуться нею, а не заштовхають у сміттєпровід, створюючи для нас проблему.
Інспектор Джейєс узяв Біллові руки в свої і глянув йому прямо в очі, причому його очі зволожилися.
— Скажи, що ти згоден, Білле. Працюй, досліджуй. Нам так не вистачає здібних освічених людей; людей, які розуміють наші проблеми. Нехай ти не скінчив свій курс оператора механічного угноєння, однаково ти можеш допомогти нам — свіжий мозок зі свіжими ідеями. Нова мітла, що допоможе підтримувати чистоту, ну?
— Я згоден, — рішуче мовив Білл. — Дослідження сміття — це справжня чоловіча робота.
— Вона твоя. Кімната, стіл і форма, а ще чудова платня і весь непотріб, який тобі приглянеться. Ти не пошкодуєш…
Виття сирени урвало їхню розмову, і за мить до кімнати вскочив спітнілий і збуджений чоловік.
— Інспекторе, ракети цього разу справді втрачено. Операція “Летюче блюдце” провалилася! Сюди спустилася група астрономів, і зараз вони б’ються з нашою дослідницькою групою, борюкаються на підлозі, мов тварини…
Перш ніж посланець скінчив, інспектора Джейєса вже не було в кімнаті, й Білл метнувся за ним, з’їжджаючи по пандусу на підборах. Вони сіли на рухомі сидіння, але ті виявилися занадто повільні для інспектора, і він побіг, стрибаючи по спинках сидінь. Білл не відставав від нього. Вони увірвалися в лабораторію, повну складного електронного обладнання і чоловіків, які вовтузилися, билися, каталися по підлозі, штурхаючи один одного.
— Припиніть, негайно припиніть! — закричав інспектор, але ніхто його не слухав.
— Може, я стану в пригоді, — сказав Білл. — Нас навчали подібних речей в армії. Які з них наші сміттярі?
— У коричневому…
— Цього досить! — запевнив весело Білл і кинувся в гущу бійки.
Копнувши ногою тут, стусанувши по нирках там, перебивши ударами карате пару горлянок, він швидко відновив порядок у кімнаті. Поміж інтелектуалів, що билися, здорованів не було, і Білл пронісся між ними наче ураган, а потім став висмикувати з клубка своїх нових товаришів.
— Що це, Басуреро? Що тут сталося? — спитав інспектор Джейєс.
— Вони, сер, вони вдерлися, горлали й закликали нас припинити операцію “Летюче блюдце” саме тоді, коли ми підняли наші звіти і виявили, що можемо вдвічі збільшити швидкість подачі відходів…
— А що таке операція “Летюче блюдце”? — поцікавився Білл, приголомшений тим, що коїлося.
Ніхто з астрономів ще не опритомнів, хоча один уже стогнав, тож інспектор мав час для пояснення. Він показав на величезний агрегат, що займав один кінець кімнати.
— Це могло б стати рішенням наших проблем, — мовив він. — Проблем, як позбутись усіх цих пакетів і тарілочок від готових обідів тощо. Я навіть боюся сказати тобі, скільки кубічних метрів їх назбиралося! Вірніше сказати,кубічних кілометрів. Та одного разу Басуреро гортав якийсь журнал і вичитав статтю про передавач матерії; ми тут-таки зв’язалися із відповідною установою й купили найбільшу модель. Ми приєднали його до транспортера з навантажувачем і згодовували усе це кляте сміття у вхідний контур передавача матерії, який відтоді працював, мов у казці.
— Але ж куди їх передають? — спантеличено запитав Білл. — Де вихідний контур цього передавача? ‘
— Розумне запитання, це було нашою найпекучішою проблемою. Спочатку ми просто запускали сміття в космічний простір, але астрономи поскаржилися, що дуже багато предметів вертаються у вигляді метеоритів і заважають їм спостерігати за зорями. Ми підвищили потужність і закинули сміття на вищу орбіту, та управління навігації заявило, що ми захаращуємо простір і створюємо небезпеку для космонавтики, тож ми стали шукати віддаленіше місце. Врешті Басуреро вдалося роздобути в управлінні астрономії координати найближчої зірки, і з того часу ми викидали все туди…
— Ти дурень, — озвався один з астрономів, ледь ворушачи набряклими губами, і зіп’явся на ноги. — Від твого клятого летючого сміття ця зірка спалахнула, як нова! Ми ніяк не могли збагнути, що з нею сталося, аж поки знайшли в архіві ваш запит щодо її координатів і з’ясували, хто проводить цю ідіотську операцію…
— Притримай язика, інакше знову ляжеш відпочивати, йолопе, — пробурчав Білл.
Астроном знітився, зблід, і повів далі уже м’якшим тоном:
— Та зрозумійте ж, що ви накоїли. Не можна безкарно скидати в сонце таку силу-силенну атомів водню й вуглецю. Воно переродилося в нову зірку, і я чув, що деякі бази на внутрішніх планетах не встигли евакуюватися…
— Знищення відходів не позбавлено професійного ризику. Принаймні персонал тих баз загинув на службі людству.
— Гм, вам легко говорити. Зробленого вже не повернеш. Але ви повинні припинити операцію “Летюче блюдце” — негайної
— Чому? — спитав інспектор Джейєс. — Визнаю, ця невеличка пригода була справді несподіванкою, але тепер ми порозумілися і можемо мирно розійтись. А ви чули, що казав Басуреро: ми збільшили вдвічі подачу відходів і скоро ввійдемо в нормальний графік…
— А за який рахунок ви подвоїли подачу? — визвірився астроном. — Ви так порушили стабільність цієїзірки, що вона ось-ось перетвориться у наднову, яка спопелить не тільки всі планети своєї системи, але й може накрити Геліор і наше сонце. Негайно зупиніть свою диявольську машину!
Інспектор зітхнув, тоді втомлено й приречено махнув рукою.
— Вимкни її, Басуреро… я знав, що раз усе йде так гладко, то триватиме недовго…
— Але, сер, — кремезний інженер у відчаї заламував руки. — Ми опинимося там, звідки починали; сміття знову накопичуватиметься…
— Роби, як наказано!
Басуреро покірно зітхнув і поплентався до пульта управління, де натиснув на головний вимикач. Брязкіт і шурхіт конвейєрів завмерли, а за ними із стогоном змовкло виття генераторів. Працівники Управління Санітарії зніяковілі, приголомшені, стояли купками в різних кінцях кімнати, поки астрономи поступово приходили до тями й допомагали один одному виходити з приміщення. Останній з них, виходячи, обернувся і, вишкіривши зуби, сказав, наче виплюнув:
— Сміттярі!
Пошпурений гайковий ключ ударився об зачинені двері — поразка була повна.
— Гаразд, усіх не переможеш, — бадьоро мовив інспектор Джейєс, хоча слова його пролунали непереконливо. — В будь-якому разі, Басуреро, я віллю вам свіжої крові. Перед вами Білл — молодий чоловік з блискучими ідеями, він працюватиме у дослідницькому відділі.
— Дуже приємно, — мовив Басуреро, схопивши Біллову руку своєю здоровою лапою. Він був кремезний чоловік: широкоплечий, огрядний і високий, з оливковою шкірою і прямим чорним волоссям, що падало йому на плечі. — Давай влаштуємо перерву і щось перекусимо. Ти підеш зі мною, і я тебе введу в курс справ, а ти розповіси мені про себе.
Вони простували стародавніми коридорами Управління Санітарії, і дорогою Білл розповів про те, хто він і що він. Басуреро так зацікавився, що звернув не туди і, не подивившись, відчинив двері. Потік пластикових чашок і таць ринув звідти й засипав їх по коліна, перш ніж вони змогли зачинити їх знову.
— Бачив? — мовив Басуреро із погано прихованою злістю. — Нас засмоктує. Усі можливі місця для зберігання уже заповнено, та сміття надходить і далі. Присягаюся Крішною, я просто не уявляю, що буде далі — у нас нема куди його дівати.
Він витяг з кишені срібний свисток і люто подув у нього. З свистка не вихопилося жодного звука. Білл відступив на крок, підозріливе зиркаючи на Басуреро, а той насупився.
— Не дивись так злякано — я не рішився глузду. Це — ультразвуковий свисток, звук якого зависокий для людського вуха, проте роботи його чудово чують — бачиш?
Шурхочучи колесами, до них підкотився прибиральний робот-прибот і швидкими рухами став навантажувати сміття в свій контейнер.
— Чудова річ, я маю на увазі свисток, — мовив Білл. — Викликаєш робота, як оце, коли він потрібен. Як ти гадаєш, я зможу отримати такий, адже тепер я теж санітар і все таке інше.
— Це спеціальні свистки, — сказав Басуреро, відчиняючи двері, цього разу ті, що треба, — до їдальні. — їх важко дістати, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.
— Ні, я не розумію, що ти маєш на увазі. Можу я одержати його чи не можу?
Басуреро пропустив його слова повз вуха, уважно вивчаючи меню. Тоді набрав номер. З проріза ковзнуло заморожене блюдо, яке він поставив у мікрохвильову пічку.
— Ну? — не вгавав Білл.
— Коли хочеш знати, — ніяково мовив Басуреро, — ми беремо їх з коробок із сніданками. Розумієш, це дитячі свистки для собак. Я покажу тобі, де лежать викинуті коробки, і ти зможеш пошукати собі.
— Дякую. Я теж хочу викликати роботів.
Вони перенесли свою розігріту їжу на один із столиків і стали їсти. Між двома ковтками Басуреро вирячився на пластикову тацю, з якої їв, і з ненавистю штрикнув її виделкою.
— Подивись, — мовив він. — Ми самі копаємо собі могилу. От побачиш, які гори виростуть тепер, після того, як вимкнули передавач матерії.
— Ви не пробували скидати їх в океан?
— Група “Великий плеск” працює над цим, більше я не можу тобі сказати, бо всю операцію засекречено. Ти повинен зрозуміти, що океани, як і все інше на цій клятій планеті, переповнені, і мушу тобі сказати, сум огортає, коли дивишся на них. Ми звалювали туди все, доки рівень води піднявся так, що під час припливу хвилі стали захльостувати оглядові люки. Ми і далі скидаємо відходи, але набагато менше.
— Як же це можливо? — здивувався Білл.
Басуреро сторожко роззирнувся, тоді нахилився через стіл, приклав вказівний палець до носа, підморгнув, усміхнувся й глухо прошепотів:
— Шшшш.
— Це таємниця? — спитав Білл.
— Ти вгадав. Метеорологи накинуться на нас, як люті звірі, якщо здогадаються. Ми набираємо морську воду, випаровуємо її, а сіль повертаємо назад в океан. Потім ми потайки перемикаємо деякі стічні труби для роботи в зворотному напрямку! Як тільки ми чуємо, що падає дощ, одразу вмикаємо насоси, і наша вода випадає разом із дощем. Ми мало не довели Управління метеорології до божевілля. Щороку, відтоді, як ми започаткували проект “Великий плеск”, середньорічний рівень опадів у помірній зоні зростає на сім сантиметрів, а на полюсах ідуть такі сильні снігопади, що під вагою снігу подекуди обвалюються верхні поверхи. Але — “Відходи завжди в русі!”. Ми скидаємо їх весь час! Ти нікому не розкажеш про це, розумієш — таємниця.
— Жодним словом не прохоплюся, чесно. Грандіозна ідея!
Гордовито посміхаючись, Басуреро вичистив свою тацю, простягнув руку і заштовхнув її в проріз у стіні, та ледве він зробив це, як чотирнадцять інших таць водоспадом ринули на стіл.
— Бачиш! — скреготнув він зубами у відчаї. — Тут закінчується сміттєпровід. Ми на найнижчому рівні, і все, що скидається з поверхів над нами, потрапляє сюди, а ми потерпаємо, бо не маємо місця для зберігання і не знаємо, як позбутись цього сміття. Зараз я мушу бігти. Треба негайно ввести в дію надзвичайний план “Велика блоха”.
— “Велику блоху” теж засекречено?
— Ні, оскільки вона набуде розголосу. Ми підкупили інспектора Управління охорони здоров’я, щоб він знайшов докази зараження комахами одного великого спального блоку — одна миля заввишки, миля завширшки і миля завдовжки. Прикинь лишень, 147 725 952 000 кубічних футів, які можна заповнити сміттям. Вони виселили всіх, щоб потравити приміщення, і, перш ніж люди повернуться, ми заповнимо його пластиковими тацями.
— Хіба вони не скаржитимуться?
— Звісно, скаржитимуться, але яка від того користь? Ми скажемо, що сталася помилка, і запропонуємо їм передати скаргу по інстанції, а інстанції на цій планеті не абищиця. Можна розраховувати на десять-двадцять років. Ось твій кабінет. — Він показав двері. — Сідай і вивчай досьє, побачимо, чи зможеш ти щось вигадати до наступної зміни.
І заквапився геть.
Приміщення було крихітне, але Білл пишався ним. Він причинив двері й у захваті оглянув шафи з картотекою, стіл, крісло, лампу — усе виготовлене із викинутих пляшок, бляшанок, коробок, ящиків, підстаканників тощо. Втім.буде ще час помилуватись усім цим, а тепер мерщій до роботи. Він висунув верхню шухляду шафи із картотекою і вирячився на вдягнений у чорне, з кошлатою бородою і білим, як борошно, обличчям труп, що скоцюрбився там. Білл рвучко засунув шухляду і швидко відступив.
— Годі, годі, — твердо мовив він собі. — Ти ж бачив перед цим доволі мерців, солдате, то чи слід боятися ще одного.
Він повернувся до шафи і ще раз висунув шухляду: труп розплющив липучі, схожі на намистинки очі й пильно поглянув на Білла.
— Що ти робиш у моїй картотеці? — спитав Білл, коли чоловік виліз із шухляди, розминаючи задубілі м’язи.
Він.був невисокий, у дуже пом’ятому і поношеному костюмі старого крою.
— Мені треба поговорити з вами — приватне. З досвіду знаю, що це найкращий шлях. Ви незадоволені, чи не так?
— Хто ви?
— Мене називають Іксом.
— “X”?
— Ви одразу вхопили суть, ви — розумний, — посмішка промайнула його обличчям, на мить відкривши коричневі пеньки зубів, і щезла так само швидко, як і з’явилася. — Ви — людина, якої нам бракує в Партії, багатообіцяюча людина.
— Яка партія?
— Не ставте забагато питань, інакше накличете на себе біду. Дисципліна сувора. А тепер проколіть собі зап’ясток, щоб присягнути Кривавою Клятвою.
— Навіщо? — Білл пильно стежив за ним, готовий до будь-якої несподіванки.
— Ви ненавидите імператора, який зробив вас рабом у своїй фашистській армії, ви свободолюбива, богобоязнена вільна людина, яка готова пожертвувати своїм життя за тих, кого любить. Ви готові приєднатися до повстання, славної революції, яка звільнить…
— Геть! — закричав Білл, хапаючи його за полу й тягнучи до дверей.
Ікс вирвався і забіг за стіл.
— Зараз ти лише прислужник злочинців, але звільни свій розум від кайданів. Прочитай цю книжку, — щось полетіло на підлогу, — і подумай. Я повернуся.
Білл метнувся, щоб схопити Ікса, але той щось натис на стіні, панель порушилася вбік, і він туди вскочив. Потім стіна, клацнувши, стала на місце, і коли Білл уважно оглянув її, то не знайшов анінайменшого знаку чи шву на, здавалося б, монолітній поверхні. Тремтячими пальцями він узяв книжку і прочитав назву: “КРОВ: настанова аматорові про збройне повстання”. Збліднувши, пошпурив її геть. Він спробував спалити книжку, але сторінки не займалися, розірвати її він теж не зміг. Його ножиці затупилися, так і не розрізавши сторінку. У відчаї він заштовхнув книжку за шафу і спробував забути про її існування.
Після років у армії, сповнених садистських знущань, Білл був радий виконувати чесну роботу, чесно прибираючи сміття. Він так поринув у працю і зосередився, що навіть не почув, як відчинилися двері, тому стенувся, почувши чоловічий голос:
— Це Управління Санітарії?
Білл підвів погляд й побачив рожевощоке обличчя відвідувача, що дивилося поверх височезного стосу пластикових таць, які він тримав на витягнутих руках. Не обертаючи голови, чоловік ногою штовхнув двері, і ще одна рука, з пістолетом, вигулькнула з-під купи підносів.
— Один підозрілий рух — і ти труп, — мовив чоловік.
Білл рахував не гірше за будь-кого і, склавши дві руки з однією рукою, отримав три, тож він зробив саме те, що треба: ударив знизу по стосу таць, які у свою чергу влучили нальотчикові в щелепу, відкинувши його назад. Таці посипалися, і ще до того, як остання впала на підлогу, Білл сидів на спині чоловіка, викручуючи йому шию смертельним венеріанським прийомом, від якого хребет ламається, мов очеретинка.
— Дядечку… — простогнав чоловік. — Анкл, онкль, ціо, тіо…
— Гадаю, всі ви, чінгерівські шпигуни, говорите багатьма мовами, — ревнув Білл, посилюючи натиск.
— Я… друже… — забелькотів чоловік.
— У тебе, чінгере, три руки.
Чоловік крутнувся, і одна з його рук відлетіла. Білл підняв її, щоб краще роздивитись, попередньо закинувши пістолет в далекий куток кімнати.
— Це протез, — мовив Білл.
— А що ж іще…? — хрипко спитав незнайомець, обмацуючи свою шию двома справжніми руками. — Частина маскараду. Мудра штукенція. Я можу щось нести і мати одну руку вільною. Як вийшло, що ви не приєдналися до революції?
Білл умився потом і кинув швидкий погляд на шафу, що ховала фатальну книжку.
— Про що це ви верзете? Я лояльний прихильник імператора…
— Так, а чому тоді ви не сповістили ГБР про те, що вас приходив вербувати чоловік, якого звуть “X”?
— Звідки ви про це знаєте?
— Наша робота знати все. Ось моє посвідчення — агент Пінкертон з Галактичного Бюро Розслідувань.
Він подав прикрашене коштовними каменями посвідчення, з кольоровою фотографією і прикметами.
— Я не хочу неприємностей, — простогнав Білл. — Оце й усе. Я не чіпаю нікого і хай ніхто не чіпає мене.
— Благородне почуття для анархіста! Ти ж анархіст, хлопче? — гострі очі Пінкертона пронизали Білла наскрізь.
— Ні! Ніякий я не анархісті Я навіть не можу правильно написати таке слово!
— Сподіваюся, що не можеш. Ти мені подобаєшся, і я хочу, щоб ти обрав вірний шлях. Дам тобі ще один шанс. Коли побачиш знову “X”, скажи, що передумав і згоден вступити в партію. Ти вступаєш і починаєш працювати на нас. Щоразу, коли проводитимуться збори, ти, повернувшись, телефонуватимеш мені, мій номер записано на цьому солодкому батончикові, — він кинув на стіл загорнутий в папір брусочок. — Запам’ятай його, а потім з’їж.
— Ні, я не хочу робити цього.
— Ти робитимеш, інакше протягом години тебе розстріляють за посібництво ворогові. А за співробітництво з нами ми платимо сто монет на місяць.
— Наперед?
— Наперед, — скручені в трубочку банкноти упали на стіл. — Це за наступний місяць. Дивись, відроби їх.
Підвісивши до плеча запасну руку і забравши таці, агент вийшов.
Що більше Білл замислювався над цим, то дужче пітнів, усвідомлюючи, у яку халепу вскочив. Найменше йому хотілося бути замішаним в революції саме тепер, після того, як він знайшов спокій, роботу і гори сміття. Так просто його не покинуть. Якщо він не вступить до партії, то чекай на біду від ГБР, бо щойно вони дізнаються, хто він є насправді, вважай, тут йому й кінець. Та залишався шанс, що Ікс не згадає про нього, а хіба він може вступити, поки його не запросять? Білл ухопився за цю примарну можливість й поринув у роботу, щоб забути про всі свої неприємності.
Він майже зразу натрапив на золотоносну жилу в архіві відділу відходів. Після ретельної перевірки, Білл переконався, що досі ніхто не пропонував подібну ідею. Менш ніж за три години, перепитуючи кожного, хто траплявся назустріч і подолавши нескінченні милі, він знайшов кабінет Басуреро.
— А тепер відшукай шлях до свого кабінету, — пробурчав Басуреро. — Ти що, не бачиш — я зайнятий.
Тремтячою рукою він налив собі в склянку ще одну порцію — сантиметрів на вісім — “Старої Органічної Отрути” і випив.
— Ти можеш забути про свої неприємності…
— А що ж іще я, по-твоєму, намагаюсь зробити? Щезни.
— Не раніше, ніж покажу тобі ось це. Новий спосіб позбутися пластикових таць.
Басуреро підхопився на ноги, не помітивши, що скинув на підлогу пляшку, де її вміст став проїдати дірку в тефлоновому покритті.
— Ти певен? Правда? Ти знайшов нове рішення…
— Саме так.
— Що ж, доведеться спожити ось це… — Басуреро пересмикнувся і зняв з полички слоїк з написом: “Протверезникове: оригінальні ліки моментальної дії проти сп’яніння — вживати лише за призначенням лікаря і при наявності страхового поліса”.
Він дістав поцятковану, завбільшки в лісковий горіх пілюлю, подивився на неї, сіпнувся і з зусиллям проковтнув. Усе тіло Басуреро затремтіло, він заплющив очі, всередині у нього щось забулькотіло, і тоненькі цівки диму поповзли з вух. Коли він знову розплющив очі, вони були яскраво-червоні, але тверезі.
— Що там у тебе? — хрипко мовив він.
— Чи відомо тобі, що це таке? — спитав Білл, кидаючи на стіл важкий том.
— Секретний телефонний довідник з міста Періказан на Проціоні III. На обкладинці ж написано.
— А ти знаєш, скільки в нас таких довідників?
— Голова йде обертом від такого запитання. Вони весь час надсилають нам нові, тоді як і старі нема куди класти. То й що?
— Зараз я покажу тобі. У тебе є пластикові таці?
— Глузуєш? — Басуреро відкрив пластикову шафу, і сотні таць розсипалися по підлозі.
— Чудово. Тепер я додам до цього ще кілька речей: картонну коробку, шпагат і обгортковий папір — усе це береться із купи сміття, отже маємо все, що треба. Якщо ти викличеш робота загального призначення, я продемонструю гобі другий етап мого плану.
— Робот — один короткий, два довгих, — Басуреро щосили подув у безгучний свисток, застогнав і стис голову руками, щоб угамувати вібрацію.
Двері розчахнулися й перед ними з’явився робот, руки й мацаки якого тремтіли від нетерплячки. Білл наказав:
— До праці, роботе. Візьми п’ятдесят таць, загорни їх в картон і папір, надійно перев’яжи шпагатом.
Гудучи від електронної насолоди, робот рвонувся уперед, і за мить акуратний пакунок лежав на столі. Білл навдогад розкрив телефонний довідник і показав на ім’я.
— Тепер адресуй пакет на це ім’я, постав штамп, що це державний подарунок, який не оподатковується, — і відішли!
З кінчика роботового пальця вистрибнуло перо і швидко переписало адресу на пакунок, потім він зважив його на витягнутій руці, проштемпелював печаткою із столу Басуреро й акуратно опустив у поштопровід. Цмокаючи, вакуумна труба всмоктала його, щоб передати на вищі поверхи.
У Басуреро відвалилася щелепа, коли він побачив, як швидко зникли п’ятдесят таць, тож Білл вирішив пояснити.
— Робот загортає безкоштовно, а за адреси і обгортковий матеріал ми не платимо. Ми державна установа, а отже не оплачуємо поштові відправлення.
— Маєш слушність — спрацює! Натхненний задум, він вимагає масштабного втілення. Ми потопимо заселену галактику у цих клятих підносах. Не знаю, як тобі віддячити…
— Може, видасте грошову премію?
— Чудова думка. Зараз же поклопочусь про винагороду.
Білл вертався у свій кабінет, рука йому і досі свербіла од вітальних потисків, а у вухах Бриніли слова похвал. Як приємно жити в такому світі. Він зачинив за собою двері, сів до столу і тільки тоді помітив, що за дверима висіло велике, зім’яте чорне пальто. Потім упізнав пальто “X”, а тоді помітив очі, що вп’ялися в нього з-під коміра, і серце його стислося, бо він збагнув, що Ікс повернувся.
— Ну то як, вступатимеш до партії? — спитав Ікс, намагаючись відчепитись від цвяшка і незграбно падаючи на підлогу.
— Я трохи думав про це, — Білл ніяково засовався.
— Думати — отже діяти. Ми повинні вивітрити сморід фашистських п’явок з ніздрів наших домівок і тих, кого ми любимо.
— Ви вмовили мене, вступаю.
— Логіка завжди переконує. Підпиши бланк тут, краплю крові сюди і підведи руку — я приводитиму тебе до таємної присяги. Білл підвів руку, й Іксові губи безгучно заворушилися.
— Я вас не чую, — мовив Білл.
— Я ж тобі сказав, що це таємна присяга — від тебе вимагається лише вимовити “так”.
— Так.
— Вітаю тебе в лавах Славної Революції, — Ікс тепло розцілував його в обидві щоки.
— А тепер ходімо на підпільні збори, вони от-от розпочнуться. Ікс кинувся до стіни, провів пальцями, по-особливому натиснувши на якусь дружину: щось клацнуло,! темний хід відкрився. Білл із сумнівом поглянув на вологі темні сходи, що вели вниз.
— Куди вони ведуть?
— У підпіл, куди ж іще. Іди за мною і не відставай. Про ці стародавні тунелі не знають у місті над нами, до того ж від незапам’ятних часів їх населяють різні почвари.
У ніші стіни стояли смолоскипи — Ікс запалив один і повів Білла крізь похмуру німу пітьму. Білл не відставав, тримаючись ближче до нерівного димного вогню, а Ікс вів його крізь низку переходів; доводилось спотикатися на іржавих рейках в одному тунелі, брести по коліна у воді в іншому. Раз у пітьмі заскреготіли велетенські пазурі й нелюдський голос прогримів:
— Крово…
— …пролиття, — відгукнувся Ікс, прошепотівши Біллові після того, як почвара залишилася позаду: — Чудовий вартовий — людожер з Дандрофа, — миттю проковтне тебе, якщо скажеш неправильний пароль.
— А який же правильний пароль? — спитав Білл, міркуючи, що сто монет на місяць від ГБР — це з біса мала плата.
— У парні дні — “Крово-пролиття”, у непарні — “Приречений — Карфаген”, а по неділях завжди — “Некро-філія”.
— Вашим членам доводиться нелегко.
— Антропофаг голодує, ми мусимо підтримувати у нього гарний настрій. Тепер — абсолютна тиша. Я загашу вогонь і далі поведу тебе за руку.
Світло згасло, і пальці уп’ялися глибоко в Біллів біцепс. Він довго брів, поки попереду зажеврів тьмяний вогник. Підлога тунелю пішла вгору, і він побачив відкритий дверний отвір, освітлений мерехтливим сяйвом. Білл обернувся до свого провідника і зойкнув.
— Що ти таке?
Мертвотно-бліда, біла незграбна почвара, що тримала його за руку, повернулася й вирячила на нього свої булькаті очі. Шкіра створіння була біла, немов у мерця, і волога, голова безволоса, з одягу на ньому був тільки шматок матерії, обгорнутий довкола стегон, а на лобі тавро — яскраво-червона літера “А”.
— Я — андроїд, — мовило воно безбарвним голосом, — це може засвідчити будь-який телепень, побачивши літеру “А” в мене на лобі. Чоловіки звуть мене Голем.
— А як називають тебе жінки?
Андроїд не відреагував на цей жалюгідний дотеп, а натомість заштовхнув Білла у велике, освітлене смолоскипами приміщення.
Білл роззирнувся довкола і спробував втекти, але андроїд загородив вихід.
— Сідай, — мовив він, і Білл сів.
Він сидів посеред такого бридкого сонму психів, причинних і просто диваків, якого ніколи в житті не бачив. На додаток до типових революціонерів у чорних капелюхах, бородатих і обвішаних маленькими круглими бомбами, що нагадували більярдні кулі з довгими запалами, а також революціонерок у коротких спідничках, чорних панчохах, з довгим волоссям і сигаретами в мундштуках, розірваними бретельками бюстгальтерів і смердючим диханням, там були революційні роботи, андроїди і велика кількість інших створінь, яких ліпше не змальовувати. Ікс сидів за дерев’яним кухонним столом і гамселив по ньому рукояттю револьвера.
— Порядок! Я вимагаю порядку! Слово має товариш ХС-189-725-ПУ з Революційного Опору Роботів. Тиша!
Великий пошарпаний робот звівся на ноги: один з його об’єктивів було вибито, на стегнах патьоки іржі, і весь він скреготів, коли рухався. Робот обвів зборище єдиним цілим оком, наскільки це можливо, зморщив своє нерухоме обличчя і випив великий ковток машинного масла з каністри, поданої улесливим тоненьким роботом-перукарем.
— Ми в РОРі, — мовив він глухим голосом, — знаємо свої права. Ми виконуємо важку роботу і не гірші за інших, ба навіть кращі,ніж ці рибом’ясі андроїди, які кажуть, що вони такі самі, як люди. Рівних прав, оце й усе, що ми вимагаємо, рівних прав.
Робот повернувся на своє місце під оглушливий свист андроїдів, які вимахували блідими руками і нагадували клубок спагеті у каструлі з окропом. Ікс знову закликав до ладу і майже відновив його, коли біля одного з бічних входів виникло раптове сум’яття і хтось вихопився до столу головуючого. Хоча, по правді кажучи, це був не хтось, а точніше, щось — ящик метрового розміру, на колесах, всіяний лампочками, циферблатами й рукоятками, що тяг за собою важкий кабель, який губився за дверима.
— Хто ви? — вимогливо спитав Ікс, підозріливе націлившись на з’яву з револьвера.
— Я представник комп’ютерів і електронного розуму Геліора, які об’єдналися, щоб добиватися рівних перед законом прав.
Поки він говорив, прінтер друкував його слова на картках — і викидав їх з себе стрімким потоком. Ікс люто змів картки із столу перед собою.
— Ви чекатимете на свою чергу, як і всі інші, — мовив він.
— Дискримінація! — заволала машина так голосно, що затремтіло полум’я смолоскипів.
Вона репетувала й далі, здійнявши цілу завірюху з карток, на яких вогненними літерами було написано: “Дискримінація!!!” — і доповнивши її метрами жовтої стрічки з таким самим написом.
Старий робот ХС-189-725-ПУ підвівся на ноги, скреготнувши спрацьованими коліщатами, і нахилився над покритим гумою кабелем, що йшов від представника комп’ютерів. Його гідравлічні клешні лише раз зімкнулися, і кабель було перерізано. Лампочки на ящику позгасали, й потік карток ущух: перерізаний кабель засіпався, плюнув іскрами, поповз до дверей, немов якась велетенська змія, і зник.
— Закликаю збори до порядку, — хрипко мовив Ікс і знову грюкнув по столу.
Білл обхопив голову руками, думаючи, чи варто все це тих жалюгідних ста монет.
Проте, сотня на місяць — непогані гроші, і Білл заощадив їх усі. Місяць минав за місяцем, він регулярно відвідував збори і так само регулярно доповідав у ГБР, а першого числа кожного місяця знаходив свої гроші, запечені в яєчній булочці, яку він незмінне брав на сніданок. Він ховав масні гроші в гумового кота, знайденого на смітнику, і котик потроху гладшав. Революція не віднімала в нього багато часу, і він тішився своєю роботою в Управлінні Санітарії. Тепер Білл відповідав за операцію “Посилка із сюрпризом” і мав під своїм началом тисячу роботів, що безперервно загортали пластикові таці і відправляли на всі планети галактики. Він вважав це гуманним ділом і уявляв собі радісні вигуки захвату на далекій Далекії чи глухій Глушині, коли несподівано прибував пакунок і на підлогу вивалювалося розмаїття чудового сяючого штампованого пластику. Але насправді він жив у примарному світі, і повітряні замки, які він збудував, були нагло зруйновані одного ранку, коли до нього підкотився робот і прошепотів на вухо: “Так вимирають тиранозаври, передай далі”, — і покотився геть.
Це був сигнал. Революція ось-ось розпочнеться!
Білл замкнув двері свого кабінету, востаннє по-особливому натиснув у особливому місці, і таємна панель відчинилася. По правді кажучи, вона не відчинилася, а з шумом упала — її так часто торгали протягом цього щасливого для нього року, поки він працював сміттярем, що навіть коли її було зачинено, Білл відчував протяг у себе на потилиці.
Але кінець! Криза, якої він так боявся, настала, і Білл розумів, що будуть великі зміни — не має значення, чим скінчиться революція, — а досвід навчив його, що будь-яка зміна на гірше. Ледь волочачи ноги, він дибав печерами, плентався по іржавих рейках, брів у воді, відповідав на пароль невидимого антропофага, що розмовляв із ним з набитим ротом і якого він ледве зрозумів. Хтось, охоплений загальним збудженням, неправильно відгукнувся. Білл затремтів: це була погана прикмета для наступного дня.
Як звичайно, Білл сів поруч із роботами, міцними хлопцями із вбудованою покладливістю, незважаючи на їхні революційні нахили. Коли Ікс, постукавши молотком, закликав до тиші, Білл примусив себе виступити. Уже кілька місяців Пінкертон вимагав від нього більше інформації, окрім дати зборів і кількості присутніх. “Фактів, фактів, фактів! — повторював він. — Зроби щось за свої гроші”.
— У мене є запитання, — мовив Білл гучним тремтячим голосом, його слова падали, мов бомби серед тиші, що запанувала після енергійних ударів Ікса.
— Зараз не час для запитань, — набундючився Ікс. — Настав час діяти.
— Я не проти дій, — мовив Білл, нервово усвідомлюючи, що всі людські, електронні і вирощені очі уп’ялися в нього. — Я лише хочу знати, для кого я дію. Ти ніколи не говорив нам, хто займе місце імператора після того, як його скинуть.
— Нашого вождя звуть Ікс, оце й усе, що тобі належить знати.
— Але ж це і твоє ім’я! s
— Нарешті ти починаєш розумітися на революційній науці. Усі керівники осередків звуться іксами, щоб ввести в оману ворога.
— Не знаю, як ворога, а мене надурили напевне.
— Ти говориш, як контрреволюціонер, — скрикнув Ікс і націлив на Білла револьвер.
Ряд за спиною в Білла спорожнів, оскільки всі притьмом утекли з зони обстрілу.
— Ніі Я такий же революціонер, як і будь-хто з присутніх. Хай живе революція! — він зчепив над головою руки в партійному вітанні і швидко сів на місце.
Усі повторили його жест, й Ікс, трохи заспокоївшись, показав стволом свого револьвера на велику карту, що висіла на стіні.
— Це мета нашого осередку, імперська електростанція на Шовіністичній площі. Ми збираємося поблизу, поділившись на взводи, й о 16.00 приєднуємося до загальної атаки. Навряд чи нам чинитимуть опір, бо станція не охороняється. Зброю і смолоскипи вам видадуть при виході, а також друковані інструкції щодо маршруту, щоб присутні тут деплановані змогли знайти шлях. Є ще питання? Чудово. Тепер станьмо і заспіваємо Гімн славного повстання.
Хором, у якому злилися голоси і механічні гучномовці, вони заспівали:
Повстаньте, в’язні бюрократії,
Революційний світ рабів,
Хай переможе революція,
Не пошкодуймо животів.
Збадьорившись цією енергійною хоч і монотонною піснею й одержавши свій революційний реманент, вони стали виходити один по одному. Білл сунув у кишеню видрукувану інструкцію, закинув на плече смолоскип і кременеву променеву рушницю й востаннє заквапився потаємними переходами. Часу було обмаль, зважаючи на довгий шлях попереду, а ще ж треба доповісти в ГБР.
Таке рішення легше було прийняти, ніж виконати, і він спітнів, поки раз по раз набирав номер. Прорватися на лінію було неможливо, навіть комутатори були зайняті. Чи то телефонні лінії було перевантажено, чи революціонери вже почали порушувати зв’язок. Він полегшено зітхнув, коли крихітний екран заповнило похмуре Пінкертонове обличчя.
— Що в тебе?
— Я довідався про ім’я вождя революції. Його звуть Ікс.
— І ти сподіваєшся на премію за це, дурню? Цю інформацію зафіксовано вже кілька місяців тому. В тебе є ще що-небудь?
— Так. Революція розпочнеться о 16.00. Я гадав, може, вам буде цікаво. Хай знають, який він молодець! Пінкертон позіхнув.
— І це все? До твого відома: ці відомості — застарілі відомості. Ти в нас не єдиний шпигун, хоча, мабуть, найгірший. Тепер слухай. Закарбуй собі це великими літерами, щоб не забути. Твій осередок має вчинити напад на імперську електростанцію. Дійди з ними до площі, а тоді відшукай магазин із написом: “Швидкозаморожена кошерна шинка, ЛТД”, — це прикриття нашого підрозділу. Зайди спершу туди, щоб доповісти мені. Зрозуміло?
— Так.
Зв’язок урвався, і Білл став шукати паперу, щоб обгорнути смолоскип і рушницю, поки буде нагода вжити їх. Він мусив поспішати — до години “О” залишилося зовсім мало часу, а ще ж треба було подолати значну відстань дуже складним маршрутом.
— Ти мало не спізнився, — мовив андроїд Голем, коли Білл, спотикаючись, увійшов у закуток, який правив їм за пункт збору.
— Не смій дорікати мені, ти, дитя пробірки, — огризнувся Білл, здираючи папір зі своєї ноші. — Краще дай вогню, щоб запалити смолоскип.
Спалахнув сірник, і за мить смолоскипи з тріском зачаділи. Напруга зростала в міру того, як секундна стрілка завершила своє останнє перед четвертою годиною коло, і ноги самі собою нервово човгали по металевій бруківці. Пронизливо завила сирена; Білл підстрибнув, і вони помчали провулком — хвиля людей і нелюдей з рушницями напоготові. Хрипкий крик вихоплювався з горлянок і гучномовців. Вони бігли коридорами й переходами, іскри дощем розсипалися з їхніх смолоскипів. Це була революція. Білл піддався емоціям і поривові мас, вигукуючи так само голосно, як і решта, штрикаючи смолоскипом то в стіну, то в сидіння транспортної лінії, від чого смолоскип згас, бо все на Геліорі було зроблено з металу чи вогнетривких матеріалів. У нього не було часу, щоб знову запалити смолоскип, і він пошпурив його геть, коли вони вихопилися на простору площу і стали перед електростанцією. У інших смолоскипи здебільшого теж погасли, але тепер у них не було потреби. Настав час вірних кременевих променевих рушниць, що випатрають будь-якого імператорського, лизоблюда, який наважиться перегородити їм шлях. Інші підрозділи виливалися з вулиць, що виходили на площу, гуртуючись у єдиний божевільний натовп, який наступав на електростанцію.
Біллову увагу привернув блимаючий електричний напис: “Швидкозаморожена кошерна шинка, ЛТД”, — подих йому забило при згадці. Присягнутися Аріманом, він забув про те, що є шпигуном ГБР. Подумати тільки: він мало не приєднався до нападу на електростанцію! Чи залишився в нього ще час для втечі, перед тим, як буде завдано контрудар! Обливаючись потом, він став проштовхуватись крізь натовп до напису — от він дістався до краю юрби і побіг до сховища. Було ще не пізно. Білл ухопився за ручку вхідних дверей і потяг до себе, але та не піддалася. Пойнятий жахом, він став вивертати і трясти її, поки весь фасад будівлі не задрижав, захитавшись уперед і назад, потріскуючи. Білл вирячив очі, паралізований страхом, аж його увагу привернуло тут голосне сичання.
— Іди сюди, клятий йолопе, — пролунав голос, і звівши очі, він побачив агента ГБР Пінкертона, який стояв на розі і сердито махав йому рукою.
Слідом за агентом Білл звернув за ріг і виявив, що там зібрався досить великий гурт, а оскільки будинку там не було, то місця вистачило на всіх. Тепер Білл роздивився, що будинок являв собою лише картонний фасад, який тримався на дерев’яному риштуванні, прикріпленому до передньої частини атомного танка. Довкола броньованих боків і гусениць танка зібрався великий гурт озброєних до зубів солдатів і агентів ГБР, а ще більше революціонерів у вбранні, пропаленому іскрами від смолоскипів. Поруч із Біллем стояв андроїд Голем.
— ТИ! — задихнувся Білл, а андроїд із підкресленим презирством закопилив губу.
— Саме так — стежив за тобою для ГБР. Ця організація не покладається на випадок.
Пінкертон визирав крізь дірочку, прокручену у фальшивому фасаді магазину.
— Гадаю, агентів там уже немає, — мовив він, — та може, краще буде зачекати ще трохи. При останньому підрахунку виявилося, що в операції було задіяно шістдесят п’ять шпигунських, розвідувальних і контррозвідувальних органів — у цих революціонерів немає жодного шансу…
На електростанції ревнула сирена, мабуть, це було заздалегідь узгоджено, бо солдати враз почали гамселити в картонний фасад, поки той не звалився на площу.
Шовіністична площа була порожня.
Ні, не зовсім порожня. Білл обвів її поглядом ще раз і побачив, що на площі був один чоловік, якого він спершу не помітив. Чоловік біг сюди, але зупинився, жалюгідно зойкнувши, коли побачив, що ховалося за магазином.
— Здаюсь! — заволав він, і Білл розгледів, що то був Ікс.
Ворота електростанції розчахнулися і з них, гуркочучи, виповзли вогнеметні танки.
— Боягуз! — презирливо скривився Пінкертон і відтяг затвор своєї рушниці. — Не пробуй тікати. Іксе, принаймні зустрінь смерть, як належить чоловікові.
— Я не Ікс — це лише псевдонім, — він зірвав з себе фальшиві бороду і вуса, під якими ховалося нецікаве обличчя з яскраво вираженим дегенеративним прикусом, що весь час сіпалося. — Я — Джіл О’Тін, магістр і доктор права імперської школи контррозвідки і подвійного агентства. Мене найняли для проведення цієї операції, я можу довести це, в мене є документи. Принц Мікроцефіл заплатив мені, щоб скинути свого дядечка і самому стати імператором…
— Ти гадаєш, що я зовсім уже дурний, — посміхнувся Пінкертон, наводячи рушницю. — Старий імператор, пухом земля йому, помер торік, і тепер править, принц Мікроцефіл. Ти не можеш бунтувати проти людини, яка найняла тебе!
— Я не читаю газет! — простогнав О’Тін, тобто Ікс.
— Вогонь! — твердо наказав Пінкертон, і з усіх боків шугонуло омахами полум’я, посипалися атомні снаряди, кулі й гранати.
Білл упав долілиць, а коли підвів голову, на площі не було нічого, за винятком вищербленої бруківки і масної плями. Він не встиг відвести погляд, а вуличний робот-прибиральник уже підкотився до плями і заходився зчищати кіптяву. Він коротко загув, поточився, а тоді заповнив щербину на бруківці ремонтним пластиком зі схованого контейнера. Коли робот покотився геть, не залишилося анінайменшого сліду події.
— Привіт, Білле… — голос, який промовив це, був так паралізуюче знайомий, що Біллове волосся стало руба і його голова нагадувала зубну щітку.
Він обернувся і глянув на підрозділ військової поліції, що стояв у нього за спиною: особливо в око впадала огидна постать кремезного командира.
— Убивайло Дренг… — видихнув він.
— Ти не помилився.
— Врятуй мене! — вигукнув Білл, кидаючись до агента ГБР Пінкертона і обіймаючи його за коліна.
— Врятувати тебе? — розсміявся Пінкертон і ударив Білла коліном у підборіддя, так, що той гепнувся на спину. — Саме я і викликав їх. Ми перевірили твоє досьє, хлопче, і виявили, що ти вляпався по самісінькі вуха. Ти вже цілий рік у самовільній відсутності — нам не потрібні дезертири.
— Але ж я працював на тебе… допомагав тобі…
— Заберіть його, — мовив Пінкертон і відвернувся.
— Нема правди в світі, — простогнав Білл, і ненависні пальці знов уп’ялися в його руку.
— Звісно немає, — сказав йому Убивайло. — А хіба ти сподівався на неї?
І його потягли геть.