Аутсайдери

10

Симон вилаявся крізь зуби.

Його сповнювала злість. Якщо вже не щастить, то це надовго. Небесні тіла й досі розташовані несприятливо… Інакше чим пояснити його невдачу?

Сьогодні вранці він таки зважився: перекрив газ, позакручував вентилі водопроводу й рішуче замкнув квартиру, сподіваючись нескоро сюди повернутися. Бажання подзвонити Замбіцькому послав подалі, адже той висловився чітко й недвозначно: його більше не хочуть бачити. От і чудово, підемо по-англійськи.

У дорогу Симон брав тільки найголовніше: замучений рукопис повісті, дещо з одежі та електробритву з акумулятором. Цього достатньо на перший час, усе інше можна буде докупити. Без друкарської машинки він також не пропаде — якщо трапиться таке щастя, що примхлива муза вирішить повернутися до цього старого п’яниці, він згоден писати хоч на туалетному папері. Більшість класиків, зрештою, жили без жодних вигод, і це ніяк не вплинуло на якість їхніх творів.

Отже, перебуваючи в більш-менш доброму гуморі, наскільки дозволяло хворобливе самопочуття, він вирушив до автовокзалу, збираючись зіграти у щось подібне до «російської рулетки». З безлічі рейсів у розкладі він вибрав автобус, який їхав у містечко під назвою Чорнобай. Симон нічого не знав про це місце, окрім того, що воно десь у Черкаській області. Судячи з мапи на стіні, досить маленьке, щоб бути занадто людним, але й достатньо велике, щоб сподіватися на наявність хоч якогось дешевенького готелю чи квартири, де можна було б зупинитися — саме те, що треба. Відстань також влаштовувала. До того ж це був найближчий рейс, тому Симон не став довго думати й одразу придбав квиток. За десять хвилин він уже сидів у переповненому червоному «Ікарусі», ще за п’ять вони від’їхали від посадкової платформи й помчали містом.

Він давно вже нікуди не виїздив, тому отримував від подорожі справжнє задоволення, незважаючи на те, що залишки похмілля нагадували про себе на кожній вибоїні. Що далі від міста, то рідше зустрічались якісь поселення, та й ті з кожним наступним кілометром ставали дедалі дрібнішими, аж поки не почали траплятися зовсім самотні хати, розкидані по полях. Чого, питається, йому приспічило оселитися саме в Києві? Сидів би собі у якійсь халупі на відлюдних просторах батьківщини, і всім було б краще. Чудовий варіант, якщо брати до уваги його характер і потяг до саморуйнації.

Ні, навряд чи в усьому винен тільки він. Був іще зовнішній фактор. Мегаполіс, цей монстр останніх сторіч, сам по собі вбивав його не гірше алкоголю. Ось де істина — підсвідомо він прагнув вирватися звідти, але не міг, от і довів себе до краю. Шкода, що усвідомлення приходить надто пізно.

Промайнуло дві години, і від одноманітних пейзажів Симона почало хилити на сон. Здається, він таки заснув. Через якийсь час крізь дрімоту пробилося відчуття, що автобус стоїть на місці, і вже досить довго.

Він розплющив очі. Так і є, вони зупинилися на якомусь пустельному шосе. Пасажирів у салоні поменшало на дві третини — вочевидь, повиходили раніше. Решта сиділи на своїх місцях і мовчки дивилися у бік порожнього сидіння водія. Над вухом голосно дзижчала муха, що потрапила у пастку між склом і шторкою.

Симон нахилився до своєї сусідки, рум’яної тітки у квітчастій хустині.

— Вибачте, що сталося?

— Хто його зна, — тихо відповіла та, по-сільському дивакувато розтягуючи слова, і знизала плечима. — Поламалися. Або колесо спустило. Як завжди…

Під днищем щось грюкнуло, і Симон глянув у вікно. З-під автобуса виліз водій, відійшов до узбіччя і брудною ганчіркою почав стирати з рук мазут. Вираз його обличчя не обнадіював. Покінчивши з цим, він наблизився до дверей і пробасив у салон:

— Приїхали, шановні. Можете виходити.

Пасажири як один підвелися з місць, неначе тільки цього й чекали, і з несхвальним бурмотінням посунули з речами на вихід. Симон іще кілька секунд продовжував сидіти, озираючись навколо, не в змозі у це повірити. Чорт забирай, навіть доїхати куди треба він не може без пригод. Що ж воно таке? І що робити тепер?

Він зрозумів, що нічого тут не висидить, підхопив свою сумку й вийшов із салону.

Осіб із вісім чи десять невдалих мандрівників зібралися навколо автобуса, жваво обговорюючи становище. Водій попахкував цигаркою біля розкладеного на землі інструменту. Симон підійшов до нього.

— Надовго ми застрягли? — поцікавився він.

Водій кинув на нього байдужий погляд.

— Ця залізяка сама звідси вже не поїде. Зараз буду викликати допомогу та інший автобус.

— І скільки часу на це піде?

— Години зо дві, мінімум.

— От дідько…

— Можете, звісно, зачекати, якщо не поспішаєте. Але я б радив вам зупиняти машину.

— Не бачу жодної, — пробурмотів Симон у розпачі.

Водій лише повів плечем.

— Тут швидше не буде, це точно.

Він викинув недопалок і пішов до кабіни, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Симон зітхнув і озирнувся навкруги. Самі лише поля з поодинокими деревцями, безкрає синє небо і жодної ознаки хоч якогось поселення. Хотів було спитати, де ж вони зупинилися, але яка різниця? Місцеві назви нічого йому не скажуть, а до найближчого населеного пункту все одно треба якось діставатися.

Дехто з пасажирів не став чекати й вирушив уперед по дорозі пішки. Симон вирішив, що вчинить інакше. Зараз він брів узбіччям траси у протилежний бік, жуючи цигарку і дедалі більше дратуючись. У будь-якому разі він зможе першим зупинити випадкову машину, якщо така з’явиться… Роки міського життя давалися взнаки: опинитися на порожньому шосе, у місцях, де ніколи не був і звідки не видно жодної хатини, було для нього досить незвично, щоб не сказати моторошно. Від цього відразу закортіло ковтнути чогось освіжаючого — прохолодного пива, наприклад.

«Мрій, дурню», — обірвав він підступну думку.

Симон пройшов майже кілометр, коли попереду нарешті з’явився якийсь автомобіль. Блакитні «Жигулі», зрозумів він, напруживши очі. Машина їхала йому назустріч, лобове скло яскраво відсвічувало на сонці. Ну ось і порятунок. Він підняв руку, і легковик, наблизившись, уповільнив хід.

За кермом сидів дебелий чоловік у білій футболці та зсунутій на потилицю кепці. Поруч із ним — чорнявий хлопчик років десяти. Симон нахилився до дверцят.

— Вибачте, чи не могли б ви мене підкинути? Мій автобус зламався, а я в цих місцях уперше, і менш за все хочу тут застрягнути.

— Чому ж ні? Сідайте, — приязно відповів здоровань-водій. — Схоже, що це шосе не скоро закінчиться… Гадаю, утрьох буде веселіше.

Хлопчина нічого не сказав; нахиливши голову, він дивився на фотокартку якоїсь жінки у своїх руках. Симон вдячно посміхнувся.

— Ви мене добряче виручили.

Він відчинив дверцята й заліз на заднє сидіння.

«Жигулі» рушили вперед.

11

Даромир їхав трасою Е-40 майже цілу ніч і палив сигарету за сигаретою, дивлячись, як біла розподільна смуга тікає від нього в пітьму. Увесь час підмивало щосили втиснути ногою педаль газу в підлогу, щоб до сходу сонця опинитися десь на іншому кінці світу… та обережність перемагала страх. Це саме той випадок, коли надмірна швидкість може бути згубною. Тому, хоч як це було важко, він намагався не перевищувати шістдесяти, інколи роблячи вимушені п’ятихвилинні зупинки, щоб розім’яти затерплі кінцівки й витрусити з голови сон. Та коли перші промені світанку торкнулися лілового неба на обрії, спіймав себе на тому, що починає хилитися до керма, і вирішив зупинитися й перепочити більш суттєво.

«Однак зупинитися треба, — подумав про себе. — В очі хоч сірники встромляй, у шлунку — пустка, до того ж варто оглянути машину. Хто знає, що може виявитися в багажнику, наприклад. Якщо загрожують іще більші неприємності, краще дізнатися про це заздалегідь».

Врешті-решт йому трапився яскраво освітлений майданчик для водіїв, що складався з переробленого на кафетерій безколесого тролейбуса та невеличкого паркінгу, на якому вже стояли кілька вантажівок. Даромир під’їхав туди і зупинив BMW за одним з рефрижераторів — на всяк випадок. Потім вийшов із машини і рушив до кафе.

Усередині колишнього тролейбуса трійко дальнобійників за стійкою жували сніданки і жваво про щось сперечалися. Гугняво наспівувало радіо. Він замовив у втомленої офіціантки дві запечені у тісті сосиски, овочевий салат і чай. Отримавши їжу, Даромир заплатив, відніс усе це до машини і там жадібно проковтнув. Не можна сказати, що надто поживно, проте на якийсь час голод угамовано.

Від’їхавши трохи від подорожнього кафе, звернув на узбіччя й зупинився за густими кущами. Тепер можна перевірити автомобіль.

У салоні не виявилося нічого цікавого. Хоча й того, про що він знав, цілком достатньо, щоб улипнути всерйоз і надовго. Залишалося молитися, аби вдалося якомога довше уникати надмірно цікавих даїшників. На краденій іномарці, з парабелумом і напханим грошима металевим кейсом він був би чудовим подарунком для якогось лейтенанта-кар’єриста. Досі його жодного разу не зупинили, але при світлі дня інспектори заворушаться. Треба при першій нагоді з’їхати з автостради й просуватися далі безіменними сільськими шляхами. Тряско, проте безпечно.

Підійшов до багажника, озирнувшись навколо. Хоча що він очікує там знайти? Чиєсь бездиханне тіло чи кілограм героїну? Сумнівно. Ті двоє були більше схожі на кур’єрів, хоча й доволі універсальних — «отримати й убити». Такі ніколи не беруть із собою нічого зайвого.

Замок клацнув і відчинився. Даромир напружився, проте, звісно, там нічого не було, окрім запаски та якогось ганчір’я. Тим краще.

Він замислено глянув на номерні знаки. Не годиться залишати їх у такому стані, це все одно що написати на машині: «Ось він я, хапайте, якщо зможете». Знайшов неподалік калюжу, вимісив грязюку і, зачерпнувши добрячу жменю, ретельно заляпав номери з обох боків.

Потім витер руки об траву, повернувся за кермо і дозволив собі нарешті розслабитися. Дві-три години сну зараз не завадять. Утомлено склепивши повіки, він миттєво пірнув у глибоке забуття, поки ранкове сонце продовжувало неухильно здійматися вгору, насичуючи бліді фарби ночі рожевим.

Даромир знову розплющив очі, коли ранок почав перетворюватися на день. За годинником Морфей недовго тримав його в обіймах, але сон зробив свою справу і підживив напівспустошені ресурси організму. Він трусонув головою, приводячи думки до ладу, потім увімкнув запалювання. Час забиратися звідси. Відстані, яку він подолав, недостатньо, щоб почуватися в безпеці — проте скільки ще треба проїхати, щоб перестати постійно озиратися через плече?

«Спробую дізнатися», — подумав Даромир і виїхав із майданчика.

Він усвідомлював, що єдине прийнятне рішення у цьому випадку: виїхати з країни. Лише тоді можна буде зітхнути з полегшенням. Усе правильно, але це згодом. Зараз він має знайти собі гарну схованку — якесь село у глушині, де можна буде залягти на дно і причаїтися. Невідомо, скільки доведеться чекати — кілька днів, тиждень, місяць — але це необхідно. І чим раніше він його знайде, тим краще.

Через якийсь час зустрічні автомобілі почали присвічувати фарами, за старою водійською традицією попереджаючи про засідку даїшників за наступним поворотом. Дуже доречно. Даромир звернув увагу на вузенький шлях, що відгалужувався від шосе, і без вагань спрямував машину туди. Ця дорога бігла крізь якесь мізерне селище, відповідно — асфальтована ділянка скінчилася метрів за триста, а далі була мішанка з гравію та засохлої багнюки. Незважаючи на якісні німецькі ресори, автомобіль почало несамовито трусити. Дрібниці, подумав він, дивлячись на ряди кумедних присадкуватих хатин, що пропливали повз нього. Зате подібним чином можна просунутися якнайдалі вглиб країни, уникаючи зайвої уваги — навряд чи комусь спаде на думку вистежувати його в таких нетрищах.

Ось так він і їхав іще години зо дві… іноді повертався на велику магістраль, а потім знову пірнав у глушину. Увесь час намагався прямувати на схід, іноді беручи південніше, проте не мав жодного уявлення, куди ж це він заїхав. Можливо, все ще перебував у Київській області, а може, у Черкаській… Мапи не було, і жодної з місцевих назв він не знав, бо рідко виїздив навіть за передмістя Львова. Ще рік тому він узагалі не міг припустити, що одного разу примха долі перекине його на інший бік закону, зробить утікачем із нізвідки в нікуди. Але тепер не час шкодувати за минулим — він мав довести справу до кінця.

Чергову порцію зубодробарної тряски він отримав у селищі Липневому, про що повідомляв іржавий щит, який стирчав при в’їзді. Коли його не менш заржавілий побратим на іншому кінці перекреслив назву червоним, Даромир полегшено видихнув і вирішив для себе, що наступне село, яке він відвідає, буде кінцевою зупинкою. Сонце вже з півтори години як перевалило за полудень і впевнено крокувало назустріч вечору, не забуваючи, проте, розжарювати все навкруги до появи рум’яної скоринки. Від спеки й напруження починала боліти голова, хотілося їсти, пити і взагалі забутися довгим і глибоким сном. Звісно, він мав би продовжувати їхати, доки вистачало сил… але їх якраз і бракувало. Та чи й насправді його безпека залежала від подоланої відстані? Такі примарні наздоганялки можуть затягуватися до нескінченності — аж поки він таки не припуститься якоїсь фатальної помилки. Ні, він не міг собі цього дозволити.

Даромир рішуче виїхав на шосе і помчав по ньому, тримаючи швидкість на межі встановленої. Місця тут були глухі, зустрічні машини траплялися напрочуд рідко, і він сподівався, що на цьому останньому відрізку шляху зможе уникнути незапланованої зустрічі з автоінспекцією. Треба тільки дістатися до найближчого селища.

Однак і через півгодини жодного селища не було. Машини зникли взагалі, немовби за помахом чарівної палички. Лише автострада і далі бігла вперед смоляною гадюкою, іноді ліниво звиваючись зеленими схилами. Такої порожнечі він ніколи не зустрічав, і взагалі раніше вважав, що в Україні більше не залишилося жодного клаптика землі, який іще не встигли забудувати або спаскудити. Схоже, він помилявся… Навкруги простяглися неосяжні поля салатового кольору, і лише вдалині, де безхмарне небо межувало із твердю, проступила темна смужка лісу.

Борючись із дрімотою, він увімкнув приймача, але не зловив нічого, окрім статики та якоїсь іншомовної тарабарщини. Усе навколо неначе повимирало. Згадавши чорта, Даромир кілька разів ляснув себе долонею по обличчю, щоб збадьоритися. Це не дуже допомогло. Сонячне марево продовжувало зрадницьки його присипляти, і він спробував зосередитися на стіні чорнолісу, що поставала ліворуч від траси. Та невдовзі ліс почав пливти перед очима, а повіки м’яко зімкнулися, тягнучи Даромира за червону завісу непам’яті.

Потім щось сталося. Він надто пізно розплющив очі, щоб помітити причину — скоріше відчув, як щось швидке й незрозуміле промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Нога зреагувала блискавично і втиснула педаль гальма до краю, від чого колеса відчайдушно заскавчали у чотири голоси. Даромира жбурнуло на кермо. Автомобіль розвернувся впоперек шляху, і покришки залишили на асфальті чорні паруючі півкола; лівий його бік відірвався від землі, й кілька секунд здавалося, що інерція переможе. Потім земне тяжіння все ж узяло своє, і BMW тяжко гепнувся у свою природну позицію.

Увесь сон злетів, неначе його й не було. Якийсь час на обличчі Даромира рухалися тільки очі; вони зачаровано стежили за похитуванням маленького скелетика під дзеркальцем у кабіні. Потім, ковтнувши застряглий у горлі клубок, він озирнувся назад і глянув туди, де ледь не сталося зіткнення. Побачив тільки порожнє шосе і ні душі.

А якщо зіткнення все ж сталося? Тоді з чим?

Він виліз із кабіни й озирнувся навколо. Окрім слідів на дорозі, більше ніщо не нагадувало про те, що трапилося хвилину тому. На узбіччі також не було тіла, хоча Даромир боявся, що воно там неминуче опиниться. Можливо, все це йому здалося? Цілком імовірно. День за кермом на порожній шлунок — що завгодно примариться.

Але дещо таки здивувало. Метрів за сто від того місця, куди занесло автомобіль, від шосе відгалужувався однорядний асфальтований шлях і під прямим кутом біг до лісу. Біля повороту на узбіччі стирчав дороговказ. Даромир закліпав очима. Він міг присягнутися, що хвилину тому тут нічого не було. Звісно, впевненість не стовідсоткова… але ж він заплющив очі всього лише на мить і в будь-якому разі мав бачити шлях здалеку.

Усе ще сумніваючись, він перетнув шосе і підійшов до повороту. Дороговказ був цілком реальний. Білі літери на синьому фоні повідомляли, що за п’ять кілометрів ліворуч розміщується селище Ковилець. Даромир обережно торкнувся напису рукою. Пальці відчули звичайний метал, нагрітий сонячними променями й укритий дорожнім пилом. Він його прогледів, тільки й усього. Що ж, тепер хоч відомо, куди їхати. Ось він, кінцевий пункт одіссеї, принаймні на сьогодні.

Він повернувся в машину, з’їхав із головної траси і рушив на Ковилець.

12

— Це і був ваш автобус? — запитав водій. Симон на задньому сидінні хитнув головою, спостерігаючи, як нещасний «Ікарус» зникає вдалині.

— Так. Він самий.

— Добре, що натрапили на нас, — сказав чоловік, підморгнувши дзеркальцю. — Інакше сидіти б вам на цій дорозі… Мене звуть Яків Науменко, а це мій син, Максим.

— Симон. Симон Сич. Я письменник.

Він і сам не знав, навіщо це сказав. Звісно ж не для того, щоб помітити в очах водія раптове пізнавання і «дайте автографа». Цього й не сталося — Яків лише здивовано перепитав:

— Письменник? Ви з Києва?

— Так.

Хлопчик нарешті озирнувся й поглянув на нього з певною часткою зацікавлення, проте нічого не сказав і за мить повернувся до споглядання фотографії в руці.

— Вибачте, пане Сич… — почав Яків.

— Симон. Просто Симон.

— …Симоне. Маю признатися, що ніколи не чув про вас і не читав ваших книжок…

— То нічого, — посміхнувся Симон. — Гадаю, ви небагато втратили.

— Але що ви робите тут, у цих Богом забутих місцях? Шукаєте натхнення?

— Не зовсім, — відповів Симон. — Насправді я просто вирішив трохи поїздити по країні. Так би мовити, втекти від суспільства.

— Розумію. Інколи всім нам потрібно усамітнитися. І куди ж ви прямуєте?

— Спочатку я збирався у Чорнобай… проте зараз уже й не знаю, чи справді хочу потрапити саме туди. Тому, якщо ви не проти, поїду з вами, а коли набридну, висадіть мене в першому-ліпшому містечку.

— Що ж, не заперечую, — промовив Яків. — Власне кажучи, мета подорожі в нас із вами майже однакова. Ми з сином вирішили підшукати місце для переїзду, після того як… — він на мить завагався, — …моя дружина померла.

— Співчуваю, — відказав Симон. Він помітив, що хлопчик відвернувся до вікна і підпер голову рукою, ховаючи свої очі. Схоже, не лише він один збирався таким чином утекти від своїх проблем.

— Дякую. Тому ми й самі ще не впевнені, куди прямуємо.

Симон зніяковіло почухав скроню.

— Слухайте… Якщо я вам заважатиму, то краще вийду зараз…

— Та ні, що ви! — запротестував водій. — Навпаки, ми зовсім не проти компанії!

— Ну, коли так…

— У мене пропозиція. Може, зупинимось у найближчому містечку і пообідаємо? — Яків глянув на хлопчика, потім озирнувся до свого пасажира. — Особисто я вмираю з голоду. Ви як, Симоне?

— Не відмовився б перекусити, — озвався той, згадавши, що із самого ранку не мав у роті ані крихти. Зараз самопочуття майже стабілізувалося, зате шлунок голосно нагадував про себе.

— Зазирни у мапу, синку. Що у нас там на маршруті?

Максим розгорнув на колінах карту і провів пальцем уздовж одного зі шляхів. Здається, він добре в ній орієнтувався.

— Найближче село — Бур-сів-ка — аж за п’ятнадцять кілометрів попереду.

— Дивні тут місця, — замислено прокоментував Симон. — Ніколи не бачив, щоб на такій велетенській відстані не було жодної хатини. Більше нагадує якісь прерії…

— І не кажіть, — погодився Яків. — Таке пустище вже кілометрів із тридцять тягнеться, якщо не помиляюсь. Я взагалі-то рідко коли виїздив так далеко, але й мені це здається дивним. З нинішніми темпами забудов та вартістю землі… Стривайте, а це що? Попереду раптом невідомо звідки виринув дороговказ із написом «КОВИЛЕЦЬ 5 КМ». Намальована стрілка вказувала у бік лісу, куди бігла вузька асфальтована дорога, що відокремлювалася від головної траси.

— Ковилець? — здивовано промовив Яків, пригальмовуючи.

— Тату, але на мапі в цьому місці немає жодного селища, — сказав Максим. — Поглянь сам.

— Може, ще не занесли, — припустив Симон. — Або карта стара…

— Новісінька, — заперечив хлопчик.

— …або селище щойно закладене, — закінчив він.

— Судячи з вигляду дороговказу, він стоїть тут досить давно, — сказав Яків. — Утім, яка різниця? Картографи теж помиляються. Гадаю, нам варто туди завітати. Згодні?

Заперечень не було. Він звернув на шлях і «Жигулі» покотилися в напрямку лісу.

Поїздка діяла на Якова цілюще. Упродовж кількох годин подорожі він відчував, як скорбота послаблює свої міцні обійми з кожним кілометром, що віддаляв їх від дому. Він не забував — ні, але болючі спогади, усвідомлення того, що Марії більше немає з ними, перетворювалися на прозорий, світлий сум, який уже не гнітив душу, а м’яко осів десь у серці. Там він міг нести це почуття решту свого життя. Але Максимові було важче, він це бачив. Мальовничі пейзажі за вікном не справляли на нього особливого враження; здається, він їх узагалі не помічав. Лише час від часу витягав із кишені материне фото й мовчки вдивлявся в її обличчя, не кажучи ані слова. Яків гадав, що це минеться. Якщо цей Ковилець виявиться непоганим місцем, вони зможуть зупинитися там на якийсь час. Кілька днів — і хлопчику полегшає, він був упевнений.

Дорога пірнула в рясний підлісок, і сонце весело застрибало у розкішних зелених чупринах дубів та осик. Спека, що панувала на шосе, змінилася прохолодою, у відчинене вікно дихнула типово лісова свіжість, і всі троє сприйняли це з полегшенням. Навіть Максим на мить відірвався від фото і витягнув шию, роздивляючись верхівки дерев. Якову ці місця нагадали часи, коли він, тоді ще молодий студент-петеушник, приїздив до своєї майбутньої дружини в село Івківці, що в Чернігівській області. Сідав у машину («Москвич», зібраний власними руками із залишків придбаної за безцінь розтрощеної колимаги) і прямував до неї такими ж лісами та полями, щоб знову побачити її кохані усміхнені очі, почути дзвінкий голос, а пізніше — зробити пропозицію. Як давно це було… а нібито вчора…

Ліс потроху рідшав і поступово перетворився на парк. Серед кущів промайнув пофарбований сріблом пам’ятник жертвам Великої Вітчизняної з рядками прізвищ, висіченими на мармуровій дошці, потім з’явилася стара школа. Ковилець був не селом, а скоріше гібридом хутора із селищем міського типу, одним із тих, що міріадами розпорошені на пострадянському просторі. Найвищі будинки були двоповерховими, з білої цегли, розрахованими на кілька сімей, і саме вони додавали селищу рис сучасного міста, проте ключовим словом усе одно залишалося не «міського», а «селище». Можна було здогадатися, які ще об’єкти входять до його складу… продовольчий магазин (один), побита негодою будівля адміністрації чи сільради (одна), будинок культури або, на крайній випадок, клуб (один), пошта (також одна). Може, ще трапиться імпровізований музей чогось, із укритими пилом експонатами. Дивлячись навкруги, Симон подумав, що містечко досить привабливе, і варто придивитися до нього пильніше. А яка тут тиша…

— Яка тут тиша, — промовив Яків, неначе читаючи його думки. — Відчуваєте?

Симон кивнув, хоча це його турбувало найменше. Після щоденного гарчання бульдозерів, гавкоту ротвейлерів та мелодійних рулад п’яниць під вікном починаєш насолоджуватися кожною миттю безмовності як дорогоцінним нектаром. Але мав визнати, що тут аж занадто тихо.

— І людей не видко, — замислено додав він, позираючи у вікно.

«Максиме!»

Хлопчик здригнувся й підвів голову, вишукуючи очима того, хто його гукав, але нікого не побачив — вулиця була такою ж порожньою. Він помітив тільки різнобарвного гумового м’яча, що лежав під пошарпаним дощаним парканом, нікому не потрібний. Максим дивився на нього, поки той не зостався позаду. Думав було сказати про це батькові, але вирішив, що це не варто уваги. Хтось забув м’яча на вулиці, нічого особливого.

— А ось і кафе, — повідомив Яків, указуючи в бік невеликого будиночка на розі вулиці, над його дверима звивисті червоні букви сплітались у назву «ДІБРОВА». Під’їхавши туди, він зупинив «Жигулі» на узбіччі й заглушив двигуна. — Завітаємо і про все дізнаємось.

— Люди тут є, — сказав раптом Максим, дивлячись уперед. — Принаймні один. Гляньте.

Справді, на шляху з’явилася чоловіча постать. Вона повільно наблизилася до них, і всі троє побачили, що це молодий хлопець, років приблизно двадцяти п’яти. Пухкий, навіть товстий, із нечесаною копицею чорного волосся на голові, вдягнутий у мішкуваті світлі штани та довгу білу сорочку в клітинку. Симон глянув на його ноги й зауважив, що той босий. На брезклому обличчі хлопця застиг вираз подиву, змішаного з тривогою.

— Тату! — трохи занепокоєно покликав Максим. — Хто це?

Яків лише знизав плечами. Хлопець неквапно підійшов до машини, оглянув її з усіх боків, як зазвичай діти роздивляються великого хижого звіра в зоопарку, а потім несподівано захитав головою з боку в бік. З його відкопилених губ зірвався якийсь незрозумілий вигук.

— Господи, та він божевільний, — пробурмотів Симон.

— Схоже на те, — озвався Яків, не відводячи очей від незвичайного зустрічного.

— І ви т-теж? Н-ні-і-і! Н-нее можнна-а! — протяжливо вимовив хлопець. Тепер сумнівів у його розумових здібностях не залишилося. Наблизившись до дверцят «Жигулів» з боку Якова, він нахилився, припав долонями до скла і через силу вимовив:

13

— Не-е можна-а! Не м-можна ва-ам! По… По-овертай… теся!

— Бісова душа! — вилаявся Даромир, перевівши подих. Він помітив, що рука на кермі дрібно тремтить. Якби він вчасно не загальмував…

Вдруге за сьогодні він мало не потрапив у ту саму халепу. Товстий хлопець, якого він щойно ледь не збив, гарячково захитав головою і вперся долонями в капот, неначе збираючись виштовхати машину геть із містечка.

— Їдь-те! Їдь-те! Їдь-те!..

Тільки цього бракувало. Судячи з його поведінки та зовнішності, це був класичний місцевий дурник. Непоганий початок, нічого не скажеш. Але окрім нього Даромир не бачив тут жодної людини, і навіть коли завищали шини, ніхто не вийшов глянути, що ж відбувається.

Він відчинив дверцята й вийшов із машини. Хлопець облишив свої спроби зсунути автомобіль з місця й похапцем підскочив до нього.

— В-ви не розумієте! — пробелькотів він. Слова через хворобу давалися йому важко, але розібрати було можна. — Вам н-не треба… тут! Не треба! Їдьте назад!

Він схопив Даромира за барки і трусонув, з благанням зазирнувши йому в очі. Той м’яко, проте рішуче відсторонив хлопця, відчувши, які вологі й холодні у нього долоні.

— Слухай… — промовив він. — Іди собі. Сподіваюсь, я тебе не вдарив? Вибач, але ж ти сам вискочив перед машиною. А тепер гуляй.

— Ні, н-не залишайтесь тут! О-о…трута!

— Гуляй, хлопче! — прикрикнув Даромир, але гнів миттєво змінився на сором. Бідолаха розумово відсталий, і підвищувати на нього голос було не варто. У глибині душі він завжди поділяв твердження Ісуса про те, що якщо хтось і має право потрапити до раю, то це саме такі «великі діти». У нашому дурнуватому світі кращих претендентів не знайти.

Здригнувшись од його слів, товстун позадкував і рушив геть, час від часу озираючись. Даромир утомлено зітхнув, цитькнувши на перші прояви докорів сумління, і перемкнув увагу на місто, в якому він опинився.

Хоча «місто» — занадто сильно сказано. Звичайне дрібне смт, а це, вочевидь, була центральна площа. Від великої клумби з чорнобривцями й петуніями, біля якої він зупинив BMW, чотири вулички розбігалися хрестом у різні боки. Він бачив аптеку, будинок культури з чотирма товстими колонами, схожими на слонові ноги, невеличкий продовольчий магазинчик, пошту — і жодної людини. А ще впадало у вічі те, що в містечку зовсім не було машин, ані на тротуарах, ані біля будинків. Усе це вкупі примусило його замислитися.

«Залишайся», — пролунав у легкому подуві теплого вітру чийсь шепіт, і Даромир різко озирнувся, сподіваючись знову побачити божевільного товстуна. Але позаду, так само як і попереду, нікого не було. Чорт забирай, від цієї порожнечі в нього вже починаються галюцинації.

Звісно, у дрібних поселеннях життя ніколи не вирує через край, і комусь сторонньому такі невеличкі острівці позаміської цивілізації уявляються неначе зануреними в летаргічний сон. Однак навіть у найглухіших селах, крізь які він проїжджав, люди траплялися. Бабця коло хвіртки, напівголе замурзане дитинча на узбіччі, дідуган із люлькою на лавці… А тут, окрім навіженого хлопця, нікого. Можна було б вирішити, що це місто-привид, але він не знаходив жодних ознак занедбаності: начебто жителі раптом полишили все й кудись зникли. Дивно. Хоча сьогодні субота — можливо, тут це вихідний, і всі сидять по домівках, або на присадибних ділянках, або ще десь, непомітні оку чужинців. Он пошта… здається, відчинена. Треба піти туди й про все дізнатися.

«Не можна! — спливло в пам’яті незрозуміле бурмотіння дурника. — Повертайтеся!»

«Залишайся!» — заперечив інший голос. Знайомий…

Даромир трусонув головою. Знову виникло безглузде враження, що за ним хтось уважно стежить. Та ні… це перевтома. Його весь час, поки він гнав шляхами України, переслідувала ця думка. Боже, як хочеться спати… Провалитися в темряву й нарешті відпочити від надокучливих нервувань. Треба знайти когось і запитати, де б можна зупинитися. Зважившись, він зачинив дверцята й рішуче попростував до приземкуватої будівлі пошти.

Розклад повідомляв: щосуботи робочий день закінчується о п’ятій, отже, ще відчинено. Він штовхнув двері, і дзвоник у кутку голосно дзенькнув, але і всередині теж нікого не виявилося. Даромир пройшовся повз лакований фанерний прилавок, подивився на дошку оголошень, заглянув у віконце, потім гукнув для впевненості:

— Агов! Є хто-небудь?

У відповідь — мовчання, проте йому здалося, що за полотняною фіранкою по інший бік перегородки щось ворухнулося. Звісно ж, люди тут є. Вочевидь, працівниця занудьгувала й вирішила зробити собі технічну перерву. Що ж, буває, можна й почекати. Він наблизився до вікна, поглянув на так само безлюдну площу, і раптом його осяяла думка: якщо місто тільки видається порожнім, то це ж ідеальна схованка! Кращої годі й шукати. Затримавшись тут, можна спокійнісінько пересидіти хоч цілий рік… а можна й узагалі зостатися. Місця не найгірші, а зручності великих «сіті» ніколи не були для нього критичним фактором.

Точно, скоріше за все, він так і вчинить. Залишиться.

— Ви щось хотіли? — неначе у відповідь на його думки пролунало за спиною. Даромир від несподіванки аж сіпнувся. Позаду за віконцем стояла жінка незрозумілого віку в товстому червоному светрі і з цікавістю дивилася на нього.

— Ви мене налякали, — признався він. — Я вже почав думати, що у вашому місті взагалі немає нікого живого.

— Не дивуйтеся, — відказала жінка, махнувши рукою. — Ви ж у провінції. У нас час стоїть на місці.

— Так, — кивнув Даромир, трохи здивований її філософськими словами. — Я, власне, шукаю місце, де міг би зупинитися. Чи не підкажете, у кого тут можна винайняти куток?

— Чому ж ні? Ми гостям завжди раді. Оно, гляньте, — вона відступила вбік і показала рукою у вікно. Даромир простежив очима за її жестом. — Біля аптеки. По оцій вулиці через чотири будинки наш «готель» — великий дім із червоним дахом. Там стара Ярина живе. Вона дасть вам кімнату.

— Зрозумів. Дуже дякую.

— Та нема за що. Хочете у нас залишитися?

— Так, на якийсь час.

— То й правильно, — посміхнулася жінка. — Такого місця, як наш Ковилець, ви більше ніде не знайдете. І вас тут ніхто не знайде…

Даромир уже прямував до дверей, але, почувши останні слова, закляк на місці.

— Що ви сказали? — озирнувся.

— Кажу, що вам тут сподобається, — відповіла жінка, продовжуючи посміхатися. — Тихо, спокійно…

— Так, я помітив, — відказав він замислено. — Гаразд, іще раз дякую.

— Прошу.

Біля дверей він кинув погляд на кабінку міжміського зв’язку. Щось у ній видалося йому дивним, але ніяк не міг уторопати, що саме. Лише в машині, їдучи вказаною вулицею, Даромир зрозумів — телефону в ній не було.

14

— Гришко! Ану, йди геть! Чого людей лякаєш? Хіба не соромно?

Молода чорнява жінка у блакитному фартуху вийшла з дверей кафе і махнула рушником у бік хлопця. Той відступив від «Жигулів», кинувши на неї гнівний погляд.

— Тиии… погана!

— Йди, йди! — прикрикнула вона. — Ач, бандюга! Не бачиш, що до нас гості завітали?

Симонові все це видалося сценкою з тупої американської «жахалки» — порожнє містечко, загублене на просторах країни, та його божевільний мешканець, який з’явився, аби виголосити пророчі слова про небезпеку. Стережіться, чужинці, це пастка! Він голосно кашлянув, щоб приховати безглуздий смішок.

Товстун Гришко щось пробурмотів і побрів вулицею. Перекинувши рушник через плече, чорнява нахилилася до машини й усміхнулася до них.

— Не лякайтеся, — мовила вона. — Гришко нічого б вам не зробив. Він завжди цікавиться новими людьми. Бачте, він… трохи не сповна розуму.

— Ми це вже зрозуміли, — відповів Яків трохи спантеличено.

Жінка глянула по черзі на всіх трьох.

— Ви заблукали чи щось у нас шукаєте?

— Взагалі-то ми збиралися перекусити у вашому кафе.

— Он як? — усміхнулася вона ще ширше. — То чого ж сидите, заходьте! Нагодую гостей як годиться.

Вона розвернулася й пішла назад, кинувши з дверей іще один зацікавлений погляд. Яків, Максим і Симон вийшли з машини, перезирнулись і також рушили всередину.

Кафе було порожнім, якщо не рахувати якогось лисого стариганя, що куняв на стільці у дальньому кутку. У крихітній залі розміщувалися три круглих білих столики, на кожному — дешева пластикова ваза із штучними квітами. Під стелею тихо джумів вентилятор. Жінка обійшла прилавок і звідти вказала на прикріплений до стіни аркуш паперу.

— Оно меню, замовляйте, що хочете.

Яків з Максимом підійшли туди, а Симон зупинився коло каси, помітивши в кутку звабно підсвічені пляшки — асортимент розливних напоїв. Спокусливий блиск як магнітом притягував погляд. Якби він продовжував пити, то зараз неодмінно замовив би щось, аби промочити горло з дороги. Ех…

«Залишайтеся» — раптово неначе хтось прошепотів над вухом. Здригнувшись од несподіванки, він подивився на чорноволосу хазяйку.

— Перепрошую? Ви щось казали?

Та пильно і з цікавістю розглядала його.

— Дивно, — задумливо промовила вона, наморщивши лоба. — Мені здається, що я вас знаю.

Симон усміхнувся, почувши це. Невже трапилася його прихильниця? От уже не чекав…

— Цілком імовірно, — сказав він. — Я…

— Ні! — застережно підняла руку та. — Ні, не кажіть! Дайте-но я сама. Ви… письменник?

— Угадали, — він здивовано звів брови.

— Ви… невже ви Симон Сич?

— Знову вгадали, — від несподіванки Симон аж почервонів. Який жартівник там нагорі керує цими випадковостями? Потрапивши сюди, можна було б розраховувати на що завгодно — та тільки не на те, що його впізнають. Навіть у під’їзді будинку, де він мешкав, ніхто й гадки не мав, що він професійний літератор (зате всі як один були в курсі справи щодо його проблем із випивкою). А тут ось яке диво… Жінка тим часом радо аплодувала.

— Господи, очам своїм не вірю! Живий Симон Сич!

— Та начебто ще живий, — він помітив, що обидва Науменки підійшли до нього і з цікавістю прислухаються до розмови. — А я от теж не вірю, що зустрів когось, хто мене знає.

— Вас? — чорнява засміялася. — Та вас тут усі знають! Ми у захваті від ваших книжок!

— Що?.. Ви мене розігруєте.

— Невдовзі самі переконаєтесь. Чекайте, я зараз, — і вона зникла за дверима кухні.

— Здається, Симоне, ви потрапили, куди треба, — зауважив Яків, дружньо ляснувши його по плечі. — Маю визнати, мені соромно за своє невігластво.

— Та облиште, — махнув рукою той. — Дивина якась. Напевне, я сплю, і все це мені мариться.

Яків розсміявся.

— Можу вас вщипнути, якщо сумніваєтеся.

— Зробіть таку ласку.

Симон аж скрикнув, коли сильна рука Якова щипнула його біцепса.

— Ні, це насправді… Божевілля, але схоже, що все-таки реальне.

«Якась селянка каже мені, що любить мої книжки, — подумав, — і що мене тут усі знають. Чи не маячня? Коли це я встиг стати кумиром провінціалів?»

Чорнявка з’явилася у дверях, тримаючи в руці замацане видання «Червоного каяття» у м’якій обкладинці. За її спиною перешіптувалися дві дівчини-близнючки у білих фартухах, вочевидь, уже проінформовані про заїжджу знаменитість. Цікаво, чи багато він би втратив у їхніх очах, якби повідомив, що лише вчора розкришив порожній келих об лисину ще відомішого письменника, а потім цілу ніч спав на підлозі в кухні?

— Дозвольте попросити у вас автограф, — урочисто мовила вона, і близнята зайшлися в реготі. Симон глянув на кожного із присутніх, а потім з уклоном прийняв із її рук книжку й олівець, що викликало ще один вибух сміху. Чорнява озирнулася до дівчат і дала кожній понюхати кулака.

— Як вас звати? — запитав він.

— Олеся.

Симон розгорнув книжку і написав на титулі: «Олесі у день знайомства в „Діброві“. С. С.». Потім глянув на власне фото на останній сторінці. Там він був ще молодий і майже не зіпсований. Так ось звідки знають його обличчя.

Він повернув книжку власниці, і та взяла її, неначе безцінну реліквію. Сміх, та й годі.

— А тепер відкриєте таємницю, звідки у вас мій роман? — поцікавився Симон.

— У нас є книжковий магазин, — відповіла Олеся здивовано. — Нам завозили всі ваші книги. Не думаєте ж ви, що ми тут як оті дикуни?

— Ні, звісно ж, ні.

Чорнява озирнулася до дівчат-близнючок.

— Чого роти пороззявляли? Ану до роботи!

Обидві засміялися востаннє і зникли за дверима. Олеся знову повернулася до нього, збираючись продовжити розмову.

— То що ж вас привело у наші краї?

— Почнемо з того, що ми хотіли пообідати, — усміхнувся Симон.

Жінка відразу підхопилася, звернувши нарешті увагу і на Якова з хлопчиком, які увесь час стояли поруч.

— О, так, вибачте! Що будете замовляти?

Симон подивився на Якова.

— У меню у вас указано м’ясний суп… — почав той. Олеся захитала головою.

— Ні, таких гостей я годувати супом не збираюся. Ви краще сідайте, а я зараз сама все зроблю.

Перш ніж ті встигли щось сказати, вона вибігла на кухню. Яків знизав плечима.

— Ну що ж, послухаймося хазяйки.

Усі троє сіли за найближчий столик. Симон знову скорботно поглянув у куток із пляшками, а коли повернув голову, помітив, що обидва його супутники дивляться на нього якось дивно. Він кумедно зімітував їхні обличчя.

— Що сталося?

— Та ні, нічого, — відповів Яків, ховаючи посмішку. — Я подумав, що тепер ви, мабуть, схочете тут залишитися.

— Можливо, — погодився Симон. — Я й сам вражений. Такою увагою мене обділяли навіть у рідному місті.

— Розумію. Проте не буду лізти у ваші справи, — він озирнувся на скляну вітрину за спиною, яка виходила на вкриту сонячними плямами зелену вуличку. — Доволі приємне містечко.

— Так, — замислено вимовив Симон. — Приємне.

— Я от міркую — може, й нам варто тут зупинитися? Якщо знайдемо якесь житло, то можна затриматися на кілька днів і скласти про нього більш чітке уявлення. Синку, що ти на це скажеш?

— Чудне це місце, — промовив Максим, дивлячись у вікно. — Сам не знаю…

— Це тому, що тут замало людей порівняно з Києвом, — пояснив Яків. — Таке буває. Якщо обжитися, то можна звикнути і навіть насолоджуватися цим. До речі, тут є школа — ми якраз повз неї проїжджали. Маленька й симпатична.

— Я бачив, — сказав Максим і замовк. Може, йому тільки здається, що тут щось не так. Скоріше за все, він справді звик до галасливого міста, тому й почувався тут ніяково. Але спробувати можна — раптом йому сподобається?

— Вирішуйте самі, — сказав Симон. — Не хочу нічого радити, але я, мабуть, залишуся і трошки роздивлюся навколо.

— Мабуть, ми теж, — ствердно мовив Яків. — Згоден, Максиме?

— Згоден, — тихо відповів хлопчик.

Хазяйка кафе Олеся з’явилася перед ними за кілька хвилин разом із двома своїми помічницями. Вони несли таці, заставлені безліччю різноманітних страв. Кожен отримав миску червоного борщу з добрячою ложкою сметани, печеню, відбивні та склянку соку. Мабуть, саме в цю мить трійця зрозуміла, що містечко і справді пристойне.

— Якщо бажаєте, можу налити по п’ять крапель, — підморгнула чорнява. Симон подумав, що зараз вона схожа на Люципера, який спокушує чергову грішну душу. Він сумно похитав головою:

— Я не п’ю, — і сам здивувався, як же давно він востаннє це промовляв.

— А я за кермом, — сказав Яків, роздивляючись переповнений стравами стіл. — Давайте відразу з вами розрахуємося. Скільки з нас?

— Які розрахунки?! — скрикнула Олеся так голосно, що дід у кутку заворушився й розліпив одне око. — Ви що, з глузду з’їхали? З нашого улюбленого письменника і його друзів гроші взяв би тільки Іуда!

Побажавши їм, здивованим, смачного, вона повернулася на своє місце біля каси і приготувалася спостерігати, як буде наминати її страви справжній живий літератор. Симон подумав, що за безкоштовний обід готовий влаштувати їй таке видовище.

З’їдено все було досить швидко. Після цього вони підійшли до каси подякувати хазяйці за такий прийом, і Яків запитав:

— Чи можемо ми десь винайняти житло у вашому містечку? Квартиру чи будинок…

— Тож ви залишаєтесь? — зраділа Олеся.

— Так, на якийсь час, — відповів за нього Симон. — Готелю тут, звісно, немає, але…

— Житло є, — закивала вона. — У старої Ярини великий будинок, «пансіон», як ми його називаємо. Вона завжди всіх постояльців до себе бере. До речі, сьогодні перед вами вже хтось приїхав…

— І де нам її знайти?

— Цією вулицею прямо, а біля клумби завернете праворуч, — пояснила Олеся. — Не бійтеся, не проминете. Я її повідомлю, вона на вас чекатиме.

Ще раз подякувавши, вони вийшли з кафе і сіли в машину. Яків завів двигуна, з’їхав з узбіччя, і «Жигулі» неквапно покотилися шляхом.

— Цікаво, — промовив раптом Максим. — Вона сказала, що повідомить про нас… а телефону я там не бачив. Ви бачили?

Симон замислився. А й справді, телефону не було. Спостережливий хлопчина.

— Ні, — відказав Яків. — Можливо, він десь у підсобному приміщенні… Хоча яка різниця? У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку.

Він мав рацію.

15

Власниця гостроверхого двоповерхового будинку Ярина виявилася опасистою жінкою років лід шістдесят із приязним рум’янощоким обличчям. Вона відчинила двері, перш ніж Даромир устиг постукати, і зміряла його уважним поглядом із голови до ніг.

— Мабуть, ви до мене, — сказала вона без тіні здивування.

— Так, мабуть, до вас. Але звідки…

— Мені повідомили, що бачили машину в центрі. А зазвичай усі, хто до нас приїздить, врешті-решт шукають, де оселитися, і потрапляють до мене. От і вас направили.

— Але хто вам повідомив? — Даромир озирнувся навкруги. — Досі я жодної душі не бачив, окрім якогось дивака і телефоністки на пошті.

— Звісно, людей у нас не так багато, як у великому місті, але вони є, — відказала вона. — Та годі вже про це. Ви, напевне, стомилися з дороги, і вам потрібна кімната?

— Саме так.

— Кімнату я вам приготую. У мене якраз ніхто не живе, тож візьму вас залюбки. Проходьте, чи що… як вас звати?

— Даромир, — ну, хоч ім’я вони ще не встигли розвідати. — Даромир Люб’яцький.

— А я — Ярина, хоча ви вже в курсі.

— Дуже приємно, — кивнув він. — Тоді я лише заберу з машини речі…

— Забирайте. Я підготую вашу кімнату.

Ярина зникла в будинку. Даромир спустився до автомобіля і витяг із салону кейс. Схоже, тут справді повно очей; це в місті можна всюди вештатися, й ніхто не зверне на тебе уваги. У такій глушині все навпаки: кожен крок відстежується, а потім у вигляді пліток шириться поміж мешканців. Без сумніву, його прибуття сюди вже в усіх на вустах, і в найближчі дні буде головною темою для балачок. Ну й нехай, місцеві пересуди все одно залишаться у межах селища.

Зсередини, так само як і ззовні, будинок Ярини не був схожий на звичайні совдепівські будівлі — вочевидь, у хазяйки або її чоловіка раніше водилися чималенькі гроші, які дозволили звести оселю на власний смак. Передпокій вивів Даромира у простору світлицю зі шпалерами кольору кави з молоком; там він побачив справжній цегляний камін, що був абсолютно нетиповою річчю для українського селища. На стінах у позолочених рамах висіли репродукції пейзажів Шишкіна, у центрі завмерло крісло-гойдалка. У повітрі відчувався запах старовини, меленої кави й нафталіну. Під важкими дерев’яними сходами, що бігли на другий поверх, він помітив двері — мабуть, до хазяйчиної кімнати.

— Піднімайтеся сюди, Даромире! — пролунав згори голос Ярини — саме тоді, коли він відкрив рота, щоб гукнути її. «Мабуть, вона почула, як гупнули вхідні двері», — пояснив він це сам собі. Проте мав визнати, що за останню годину з ним трапилося забагато дивних речей. Пригода на шосе, той божевільний біля клумби, кабінка без телефону… «Дурниці», — заперечила та частина його єства, що понад усе хотіла зараз тільки впасти на ліжко й заснути. «По-перше — на шосе нічого не було, лише короткочасне видіння, породжене втомленим мозком. По-друге, божевільний узагалі не має хвилювати — на вулицях великого міста їх значно більше. А телефон… а що телефон? Напевне, він зламався, і його ремонтують. Містечко маленьке, навряд чи звідси дзвонять регулярно, тому і з ремонтом не поспішають. Елементарно, Ватсоне, раз-два-три — і все на своїх місцях». Справді… до чого легко. Час уже відкинути цю остогидлу підозрілість, інакше можна взагалі з’їхати з глузду.

Тримаючи кейс у руці, Даромир піднявся сходами нагору. Там він побачив маленький коридорчик із трьома дверима — двоє з одного боку і ще одні в кінці. Останні були відчинені. Він наблизився до них і зазирнув у кімнату.

— Проходьте, не соромтеся, — сказала Ярина. Вона вже встигла застелити ліжко білизною. — Оце тут ви й будете жити. До речі, скільки збираєтеся в нас гостювати?

— Я ще не вирішив, — відповів Даромир, оглядаючи помешкання. Нічого особливого, простенькі жовті шпалери, шафа у кутку, ліжко, письмовий стіл із лампою. Затишно і без претензій — якраз те, що йому потрібно. — Можливо, тиждень…

— Зазвичай люди, які приїздять сюди, залишаються надовго, — посміхнулася вона. Усмішка була доброю, але чомусь викликала у нього підсвідому відразу. — Вони розуміють, що в Ковильці краще, ніж там, звідки вони прибули…

— А хто сюди приїздить? — поцікавився він. Ярина розвела гладкими зморшкуватими руками.

— Різний люд. Вони щось шукають, їздять скрізь, а потім випадково натрапляють на це містечко й осідають тут…

— І чим же воно таке привабливе? — запитав Даромир, очікуючи, що вона, як корінна жителька, образиться на таку репліку. Але та лише засміялася.

— Поживете й побачите. Та ви влаштовуйтесь, почувайтеся як удома.

— Дякую. Ярино!

Вона озирнулася у дверях:

— Так?

— Скільки я вам винен за житло?

— Пізніше заплатите, — відказала вона. — Поки що відпочивайте. Вечерю я зготую години за півтори.

— Гаразд. Дякую.

Вона вийшла й зачинила за собою двері. Даромир сів на ліжко й відкинувся до стіни, відчуваючи, як солодко розслаблюються м’язи. Глянувши на кейс на підлозі, він поштовхом ноги засунув його під стіл. Хотілося сподіватися, що подорож завершено. Дивне відчуття сповнювало його — нарешті він у безпеці, більше не треба нікуди тікати і чогось боятися. Тут про нього подбають…

Він кліпнув очима й відігнав незрозумілу думку. Треба відпочити. Позіхнувши, Даромир улігся на ліжку. Довгоочікуване забуття заволоділо ним відразу, як голова опинилася на м’якій подушці. І питання, що раптово народилося у свідомості — «Де ж машини людей, які приїздили сюди?» — залишилося без відповіді, розчинившись у примарних образах пам’яті.

16

Олеся не збрехала — їх справді чекали. Товста жінка, що, вочевидь, і була Яриною, спустилася до машини сходами, радо вигукнувши:

— Пане Сич, яка честь для всіх нас, що ви завітали! А для мене, старої, яка радість!

«Ні, мабуть, я й досі сплю на підлозі своєї кухні, — подумав Симон розгублено. — І все це — моя уява. Дурнуваті мрії». Але фізична реальність речей доводила протилежне.

— А хто ж ваші друзі? — запитала Ярина.

Яків відрекомендувався сам і представив Максима, тоді кинув оком на блискучу чорну іномарку, що стояла біля будинку. Це була перша і єдина машина, яку вони бачили в містечку. Помітивши, куди він дивиться, жінка похитала головою.

— Так, ви вже не єдині гості в мене. Мабуть, сьогодні мій щасливий день… Та ви заходьте! — і вона хутко побігла всередину.

— Схоже, що тут комунізм таки переміг, — пробурмотів Симон сам до себе.

Максим задер голову, оглядаючи будинок. Великий, цегляний, із гострим дахом, вкритим бордовою черепицею. Він озирнувся на батька, і той весело моргнув йому, неначе підбадьорюючи. Татові тут вочевидь подобається — та чому ж він сам ніяк не відчує полегшення? Незрозуміла туга не бажала його відпускати. Кортіло розплакатися, але не хотів засмучувати батька, до того ж, що подумає про нього цей письменник? Ні, треба перетерпіти, він уже не маленький. «Будь хоробрим хлопчиком», — казала йому мати останнього дня, і він мав виконати її прохання, хоч як було б складно. Треба бути хоробрим.

Яків витягнув із багажника сумки, і вони всі втрьох увійшли в будинок. Хазяйка відвела їх на другий поверх, де показала кімнати. Максима з батьком вона оселила в одній, Симона в іншій — поруч. В обох не було нічого незвичного — лише найнеобхідніші предмети інтер’єру. Вікна виходили на інший бік будинку, в чепурний садок із рясними яблунями й сливами, що їх надвечір’я вже вкрило золотавою засмагою. Побачивши це, Яків видихнув:

— Як у вас гарно!

— Так, — задоволено всміхнулася Ярина. — У місті, мабуть, уже взагалі чистого повітря не залишилося? Влаштовуйтесь. За двадцять хвилин будемо вечеряти.

Вона полишила їх і вийшла.

— Ну як, сину? — запитав Яків, починаючи розпаковувати речі. — Тобі подобається? Як на мене, райське містечко!

— Так, — погодився Максим, намагаючись надати голосу якомога більше ентузіазму. Він підійшов до дверей і виглянув у коридор. З останньої кімнати крізь вузьку щілину на нього дивилося чиєсь око. Хлопець насторожено відступив на крок, і двері, клацнувши, зачинилися.

Особа Симона викликала в хазяйки найбільший інтерес. Ярина довгий час змальовувала йому, як же зрадіють жителі Ковильця, коли дізнаються про присутність у їхньому містечку такої видатної особи, і як вони будуть домагатися, щоб він залишався тут якомога довше. Симон запевнив її, що не збирається їхати звідси найближчими днями, але відчепитися від балакучої жінки виявилося не так просто. Довелося відповісти на безліч запитань щодо своїх намірів, уподобань щодо їжі й так далі. Нарешті, пообіцявши, що на дозвіллі вони поспілкуються докладніше, він зачинив за нею двері й утомлено впав на ліжко. Виявляється, слава у великій кількості іноді ще гірша, ніж повна її відсутність. Хоча чого б це йому скаржитися?

Дивлячись у стелю, він міркував над останніми подіями. Ні, ну не буває так, щоб звичайний український письменник, до того ж далекий від світового рівня авторів бестселерів, став популярним у своїй країні — та й де? У якомусь забутому Богом селищі, якого навіть немає на карті! Там, де за логікою відро картоплі завжди цінується вище за будь-які опуси. Його мозок уперто відмовлявся це розуміти — скоріше він повірить, що прибульці захоплюють Землю. Але що ж тоді відбувається? Можливо, є виняток і з правила щодо пророка у своїй вітчизні? Якщо насправді його тут люблять і читають?

— Тоді я залишуся тут назавжди, — сказав він стелі. Або це великий жарт, або він опинився в якомусь Письменницькому Раю, куди підсвідомо мріє потрапити кожен, хто займається літературою. Він занадто втомлений, щоб дивуватися з цього — то чи не легше просто прийняти? Іноді це буває найкращим рішенням.

Дивно, але вперше за останні роки йому не хотілося налигатися.

17

— Чекай на мене, — шепотів уві сні знайомий голос. — Тепер усе буде гаразд…

Даромир прокинувся, коли почув за вікном звук автомобільного двигуна, що ставав дедалі голоснішим. Він згадав про те, що в Ковильці зовсім немає машин, і вирішив, що подія варта того, щоб визирнути у вікно. Підвівшись із ліжка, він притулився лобом до шибки і глянув униз.

З боку центральної площі до будинку повільно наближалися старенькі блакитні «Жигулі»; напруживши очі, він роздивився київські номери. Це вже цікаво. Коли автомобіль зупинився, з нього вийшли двоє дорослих чоловіків і хлопчик. Ярина вже прямувала до них, щось радісно вигукуючи. Даромир здивовано спостерігав за ними. Невже ще гості? Чи не забагато для одного дня у такому маленькому містечку?

Хоча його це не дуже хвилювало. Принаймні з’явився ще хтось живий. За якийсь час на поверсі почувся сміх хазяйки, рипіння сходів і чоловічі голоси. Даромир підійшов до своїх дверей, обережно прочинив їх і глянув у щілину. У коридорі він побачив хлопчика з машини, що стояв біля дверей кімнати і дивився на нього. Вигляд мав сумний і якийсь виснажений, неначе страждав від безсоння. Даромир мовчки причинив двері.

Повернувшись до ліжка, він сів і потер очі. До речі, про сни — згадалося, що до того, як почувся звук двигуна, йому щось наснилося. Або хтось… І начебто сон був пов’язаний із цим містечком. Та хоч як силкувався, нічого не зміг пригадати.

Опустивши погляд на кейс, уперше замислився: скільки ж грошей у ньому? Дивно, але досі він навіть не з’ясував, на яку ж суму нагрів поганця Артура. Без сумніву, в цій залізній коробці більше, ніж він заробив за весь час роботи опером, інакше б ті не ризикували — хоча, з другого боку, зараз убивають і за пачку цигарок. Але жодних грошей би не вистачило, щоб перетворити його пам’ять на чистий аркуш.

Він витяг з-під столу кейс і клацнув замками, та перш ніж устиг відкинути кришку, почувся слабкий стук у двері. Буркнувши прокляття, Даромир замкнув кейс і пхнув під ліжко.

— Заходьте!

Рипнули завіси, і в кімнату несміливо зазирнув той самий хлопчина. Даромир здивовано звів брови.

— Ти до мене?

— Так… Можна? — тихо спитав той.

— Чого ж не можна — заходь.

Хлопчик зробив кілька кроків до нього, тоді ніяково простягнув руку.

— Мене звуть Максим.

Даромир із посмішкою потис його маленьку долоню і назвав своє ім’я, проте хлопчик залишався серйозним і чимось стривоженим.

— Ви приїхали сюди перед нами, так?

— Начебто.

Максим вагався. Здається, він хотів щось запитати і не знав, як краще висловитися. Нарешті промовив:

— Ви часом не помітили навкруги чогось дивного? Тепер Даромир уже не міг не усміхнутися. Він жестом запросив хлопчика присісти поруч із ним.

— Ще й як помітив, — відказав він. — Замало людей, немає машин, а на небі висить велетенське НЛО.

Хлопчина ображено насупився.

— Я вас запитав серйозно…

Даромир поклав руку йому на плече і мовив:

— Вибач. Звісно, я жартую, але насправді для мене тут усе дивне. Хоча лише тому, що я зовсім з інших місць. Тебе щось непокоїть?

— Не знаю, — Максим знизав плечима й опустив погляд додолу. — Може, мені тільки здається…

— Ви приїхали з Києва?

— Так. А звідки ви знаєте?

— Усього-на-всього спостережливість, — засміявся Даромир. — До того ж, якби ти був сільським, тебе навряд чи щось здивувало б у цьому містечку. Я от теж із міста, і досить ніяково почуваюся, коли не бачу натовпу, людей — але це цілком природно.

— Ви так вважаєте? — лице Максима нарешті посвітлішало.

— Еге ж, я так вважаю. Не переймайся.

У двері знову постукали, і в кімнату зазирнув один із новоприбулих гостей — батько хлопчика, зрозумів Даромир.

— Ось ти де! — промовив він, побачивши сина. — А я тебе всюди шукаю. Тітка Ярина кличе всіх вечеряти. Здрастуйте, — привітався він до Даромира.

— Добрий вечір, — підвівся той назустріч. Вони потисли один одному руки й представилися.

— Мабуть, це ви той перший гість, про якого казала Ярина? — поцікавився Яків.

— Напевно так, бо окрім себе я тут нікого не бачив. Але ми з вами розминулися не більше, як на годину.

— Дивно, вам не здається? Прибули майже одночасно й оселилися в одному будинку… Ви ж не місцевий?

— Ні, — всміхнувся Даромир. — Якраз щодо цього ми зараз бесідували з вашим сином.

— Он як, то ви вже потоваришували? Гаразд, ходімо всі вниз — Ярина зготувала вечерю.

Вони зійшли на перший поверх. Там Даромир познайомився з іншим гостем, що прибув разом із Яковом та його сином. Виявилося, що худий суб’єкт із чорними нечесаними кучерями — письменник.

— Видатний письменник, — додала Ярина з гордістю, розсаджуючи їх за столом, на якому вже парували апетитні страви домашньої кухні. — Він наш загальний улюбленець.

— Та годі вам, Ярино, — пробурмотів Симон. — Ви перебільшуєте.

— Нічого не перебільшую! — обурилася та. — Як є, так і кажу. Талановитій людині не личить зайва скромність. Гадаю, завтра ви самі у всьому переконаєтесь.

Останні її слова чомусь не переставали обертатися в голові Симона, коли, побажавши їм смачного, хазяйка пішла з кухні й причинила двері. Чотири мандрівники заходилися вечеряти, мовчки поглядаючи один на одного.

— Ви вже були в цьому містечку раніше, Даромире? — спитав Яків, порушуючи тишу. Той заперечно хитнув головою.

— Ні, я тут уперше. Потрапив сюди цілком випадково.

— Справді? Можна поцікавитись, як саме?

— Шукав місце для тимчасової зупинки, — ухильно відповів Даромир, дивлячись на нього. — Я їду… в Полтаву. Чому ви питаєте?

— Власне, я гадав, що ви вже знаєте щось про цей Ковилець. Ми всі також приїхали сюди без жодної гадки, що воно за місце. І ми теж… е-е… підшукуємо місце для зупинки.

— Гадаю, що це воно, якщо вам потрібне усамітнення, — подав голос Симон.

— Це точно, — кивнув Даромир. — Якщо не брати до уваги вас, то з моменту приїзду мені трапилися тут лише троє людей. Причому один із них напевно був божевільним.

— Ви теж його бачили?! — раптом пожвавішав Максим.

— Якщо ви про навіженого товстого хлопця, то він був першим, хто зустрів нас тут, — мовив Яків, налягаючи на смажену картоплю. — Він вам щось казав?

— Еге ж. Вискочив перед машиною і почав верзти нісенітницю.

— …Про те, що треба забиратися з міста?

— Так, якесь безглуздя.

— Ви надто серйозно все сприймаєте, — сказав Симон упівголоса, відкинувшись на стільці. — Цей Ковилець — звичайнісінька глушина з властивими їй дивацтвами. Особисто я знайшов те, що шукав. Спокійно, затишно, до того ж чудово годують, — він потягнувся через стіл і доклав собі ще картоплі.

— Справді, — відгукнувся Яків. — Ми всі втомилися. Мабуть, завтра будемо дивитися на це зовсім іншими очима.

«Іншими очима», — повторив Максим подумки батькові слова. Вони видалися йому сповненими прихованого тривожного змісту, і відразу пригадався той м’яч на тротуарі. Хлопчик мовчки жував їжу, слухав бесіду дорослих і не міг зрозуміти, чого ж йому не вдається розділити їхньої безтурботності.

Після вечері вони ще досить довго сиділи за столом і розмовляли, ділячись незначними фактами своїх біографій, як і годиться людям, що випадково зустрілися й тепер мають якийсь час бути разом. Звісно, ці розповіді були досить обережними, і ніхто, окрім Якова, не виказав справжньої причини, через яку він опинився тут. Коли за вікнами стало зовсім темно, вони подякували хазяйці за вечерю і розійшлися по кімнатах, міркуючи кожен про своє.

День скінчився.

18

Ранок лагідно зазирнув до будинку, неначе цікавлячись, якому це ледареві постіль здається приємнішою за сонячне світло й чисте повітря. Один за одним гості почали пробуджуватися. Першим униз зійшов Симон. Потираючи заспані очі, він отримав у хазяйки чашку кави, відмовився від сніданку й повернувся до кімнати. Самопочуття було просто чудовим — він і не пригадував, коли востаннє прокидався таким бадьорим і сповненим сили, без жодних ознак похмільного синдрому, після якого йому завжди не те, що писати, а й жити не хотілося. Сьогоднішній день він збирався присвятити знайомству з містечком і його мешканцями, й на власні очі побачити те, у чому його переконували вчора Олеся з Яриною.

Поглянувши спросоння у вікно, Даромир нарешті побачив людей. Сміючись і щось вигукуючи, вулицею промчала зграйка дітлахів; потім якийсь худий чоловік проїхав на велосипеді, кинувши мимохідь погляд на вікна будинку. Помітивши Даромира, схилив голову в мовчазному вітанні. У мозку, ще сповненому залишками чудернацьких снів, раптом з’явилася кумедна думка — мешканці полишили свої схованки, уважно придивившись до прибульців і дійшовши висновку, що ті нічим їм не зашкодять. Неначе розпочався другий акт вистави й масовка висипала на сцену… Він непевно всміхнувся. Що за вигадки? Викинути це безглуздя з голови. Краще вийти на прогулянку.

Максим теж вирішив прогулятися й сказав про це батькові, який стояв біля вікна й тер щоки електробритвою, тримаючи перед очима кругле дзеркальце.

— То, може, хоч поснідаєш? — запитав Яків, вимикаючи бритву.

— Ні, щось не хочеться.

— Якщо почекаєш, то можемо піти разом.

Максим заперечно похитав головою і натягнув куртку. Він вирішив дослідити містечко самотужки і скласти щодо нього власні враження.

— Я лише трошки пройдуся, тату. Хочу подивитися на школу.

— Ну, гаразд. Тільки не заблукай. І будь обережним.

Пообіцявши, що буде, хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами вниз. З кухні долинав грюкіт посуду — Ярина готувала сніданок, і її гладке тіло на диво швидко курсувало між столом і плитою. Максимові раптом схотілося проскочити до дверей непоміченим, але погук хазяйки не залишив надії:

— А ось і маленький мандрівник! Куди це ти прямуєш зрання?

— Надвір, — покірно повернувся він до неї. — Закортіло пройтися.

— На розвідку? — промовила вона з усмішкою, взявшись руками в боки. — Зрозуміло. Але я певна, тобі тут сподобається… Ну, біжи, хлопче.

Дивлячись на неї, Максим позадкував до передпокою. Чомусь ця стара жінка дедалі більше ставала йому неприємною, але чому — він не міг пояснити.

— Біжи, — повторила вона, зберігаючи на обличчі усмішку люблячої бабусі. — І ні про що не турбуйся.

Хлопчик відчинив двері й вийшов із будинку. Може, це він з відхиленнями? Удома Максим радів, що вони з батьком їдуть із Києва, а тепер не знаходить собі місця. Можливо, його однолітки в школі мали рацію, і в нього справді бракує клепки в голові? Нікчема, слинько, що лише ускладнює батькові життя, замість того, щоб допомагати. Краще б він помер замість матері…

Люто закліпавши повіками, він загнав сльозину всередину і побрів по вулиці. Нема чого рюмсати, це не принесе полегшення. Треба дивитися навколо і радіти життю, наскільки можливо — більшого від нього і не вимагають. І досить вигадувати небилиці та вишукувати скрізь підозріле; це тільки у фантастичних книжках маленькі містечка виявляються лігвищем інопланетних прибульців або домівкою вампірів. Він достатньо дорослий, щоб розрізняти фантазії і реальне життя — а в реальному житті його батько хоче, щоб він був щасливий — саме тому вони тут. І мати теж цього хотіла. Хіба схвалила б вона його нинішню поведінку? Навряд. Отже, більше ніякої слабкодухості, інакше краще їм із батьком відразу повертатися назад.

Але досить швидко він зрозумів, що містечко більше не справляє дивного враження. Це було неначе пробудження від довгого сну. Він ішов сонячною вуличкою, крутячи головою на всі боки, вдихав свіже повітря з ароматами лісу і дивувався, чому це вчора селище здавалося таким тривожним. Батько виявився правий — на ранок усе навкруги сприймалося зовсім інакше. Неначе й не було учорашнього дня з його турботами, а вони жили тут від самого початку… Зустрічні вітали його приємними посмішками, і Максим відчув, що теж починає посміхатися у відповідь. Як дивно, все змінилося… але він був цьому тільки радий.

Хлопчик дістався до площі, покружляв навколо барвистої клумби, а потім рушив дорогою, якою вони приїхали сюди вчора. Батькові він сказав про школу автоматично, насправді зовсім не збираючись туди йти, але зараз подумав, що це непогана ідея. З машини він помітив, що школа у Ковильці зовсім маленька — двоповерховий цегляний будиночок, схожий на пансіон тітки Ярини. Не порівняти з київською, яку він про себе називав «бункером» і яка була лише потворним нагромадженням бетонних блоків. Місцева викликала приємніші враження, і Максим вирішив, що треба туди навідатися.

Він проминув знайоме кафе, яке цього дня було зачинене, потім перейшов на правий бік вулиці. Стежина між деревами вивела його до невеличкого стадіону, що складався зі спортивного майданчика, окресленого асфальтованою біговою доріжкою. Школа в оточенні яблунь із побіленими вапном стовбурами стояла на іншому боці поля. Зараз вона, звісно, була тихою й порожньою, бо заняття вже скінчилися до наступного навчального року.

Але Максим був не сам. На майданчику біля турніків він побачив трійко дітей, двох хлопчиків і дівчину. На вигляд вони були навряд чи старшими від нього. Він уже збирався тихенько піти звідси, пам’ятаючи про деякі неприємні випадки спілкування з однолітками у власній школі, але один із хлопців раптом помітив його і замахав рукою, кличучи до себе. Жест був привітним. Після роздумів Максим вирішив, що буде помилкою показати себе боягузом у першій же зустрічі з місцевими дітлахами — тим більше, якщо йому справді доведеться залишитися тут і навчатися разом із ними. Усвідомивши це, він попрямував до майданчика, на всяк випадок готуючись дати відсіч, якщо наміри в них виявляться зовсім не приятельськими. Але, підійшовши ближче, він побачив, що всі троє зовсім незлобиво до нього посміхаються. Той, що махав йому, виступив уперед, простягаючи руку:

— Привіт! Ти Максим?

Те, що хлопець знав його ім’я, знову примусило Максима стривожитися. Ще більший подив він відчув, коли помітив, що той тримає в іншій руці різнокольорового м’яча — того самого, що вчора лежав на узбіччі. Але за мить він себе заспокоїв, згадавши батькові слова: «У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку». Звісно, новини тут поширюються з блискавичною швидкістю, і про їх приїзд, напевно, вже знає все місто. А цей м’яч, скоріше за все, і належить хлопцеві, тож усе має просте пояснення.

— Так, це я, — відповів Максим, потискаючи його руку.

— А я Гліб, — відрекомендувався хлопець. Його веснянкувате обличчя зберігало дружній вираз. — Ми чули, що ти приїхав.

— Чули? Звідки? — хоча він уже знав відповідь.

— Тут ні від кого нічого не приховаєш, — засміявся Гліб, тоді вказав на своїх товаришів. — Знайомся: це Мишко, а це Ліна.

— Ти будеш ходити до нашої школи? — запитав Мишко.

Максим у відповідь невизначено знизав плечима.

— Я ще не знаю. Якщо батько схоче тут залишитися…

— Він схоче, — впевнено промовила Ліна, чорнява дівчинка у блакитному платті.

— Всі залишаються.

— Тобто? — не зрозумів він. — Чому?

— Тому що тут добре, — відказав Гліб, розкручуючи м’яча на вказівному пальці, як завзятий баскетболіст. Максим зачаровано дивився за обертанням м’яча. — Сам побачиш. Тобі теж сподобається.

«Тобі тут сподобається, — казала і Ярина. — Ні про що не турбуйся…»

— Справді? — перепитав він тихим голосом. Раптом чомусь захотілося спати.

— Так, сподобається, — кивнув Мишко. — Тебе більше не скривдять, бо в нас ніхто нікого не ображає. Якщо ти залишишся…

— Гей! — гукнув хтось позаду. Максим стрепенувся, і сонливе відчуття миттєво зникло. Озирнувшись, він побачив на стежці між деревами того божевільного хлопця, що чіплявся до них учора. Здається, той гукав саме його.

— Не ходи, — попередив Гліб і поклав долоню на Максимове плече. — Не розмовляй із ним.

— Чому це? Хто він такий?

— Він дебіл, — пхикнула Ліна, дивлячись у бік товстуна. На її гарненькому обличчі з’явився вираз презирства, змішаного з люттю. Дивно було бачити це. — Ти ж не хочеш спілкуватися з дебілом? Чи наша компанія тобі не подобається?

— Гееей! Х-хлоп…ч-че! Підійди!

«А чому він сам боїться підійти?» — подумав Максим.

Божевільний стояв на тому ж місці, нервово заламуючи пальці, на обличчі прочитувалося відчайдушне благання.

— Григо-орій х-хоче… тобі що-о-ось сказа…ати!

Нові Максимові приятелі дивилися на дурника, спопеляючи його гнівними поглядами. Максим не знав, за що вони так ненавидять бідолаху, проте всі троє раптом видалися йому огидними. Рука Гліба на плечі здалася велетенським слимаком, і він, скинувши її, відступив на крок.

— Не ходи, — знову сказав Гліб. — Хіба ти не хочеш залишитися з нами? Що тобі до цього дурня?

— Я піду додому, — відповів Максим, задкуючи. Нещодавня тривога повернулася в усій повноті — все це зовсім йому не сподобалося.

— Не балакай до нього, Максиме! — промовила Ліна, простягаючи руки. — Залишайся!

У них очі білі, чи це йому тільки здається? Мабуть, примарилося… І все ж закортіло якомога швидше чкурнути звідси. Але проскочити повз товстуна не вдасться, той заступив увесь шлях.

Коли він наблизився до божевільного, якого жінка з кафе називала Гришком, той простягнув руку і схопив його за плече. Максим відсахнувся, проте хватка була міцною.

— Чого тобі треба? — вигукнув він перелякано.

— Ні! — простогнав Гришко, затинаючись. — Н-ні, н-не бійся м-м-мене! Г-григорій не з-зробить шкоди, т-треба розказати!

— Що?

— Х-ходімо зі мною, Григорі-ій покаже!

— Та відчепися ти! — він озирнувся через плече.

Діти все ще стояли на майданчику й дивилися на них.

Що ж тут відбувається? Смикнувшись, він вирвався з рук Гришка і швиденько попрямував стежкою до вулиці, але той не відставав.

— Будь л-ласка, послу-ухай Григорія! Тут небезп-п-печно! Вам т-треба їхати!

— Ми щойно приїхали, — кинув Максим, не озираючись. — Я йду додому.

— Та п-послух-хай же мене! — Гришко раптом заплакав. Максим зупинився і здивовано повернув голову. Цей незграбний здоровань стояв перед ним, звісивши руки, як батоги, і заливався сльозами. Від цього видовища хлопчик зовсім розгубився. А може, він не божевільний? Може, справді хоче щось йому сказати? А якщо перше враження від містечка було слушним, тут справді щось негаразд, і цей Григорій знає, у чому справа?

Максим обережно наблизився до нього, готовий, утім, у будь-яку мить драпонути геть, якщо хлопець почне буянити.

— Що ж ти хотів мені сказати?

Гришко схлипнув і витер носа рукавом сорочки.

— Тут небезпеч…но, — булькнув він. — Вам усім треба… їхати геть. Поки вас не встигли… п-пол…

— Що? Я не розумію.

Товстун у розпачі трусонув головою.

— Гришко… не м-може п-п… Ходімо зі мною, покаже.

— Із тобою? Куди?

— У-у-в…

Позаду пролунав голосний звук клаксона, обірвавши його на півслові. Максим озирнувся до вулиці й побачив їхню власну машину, що зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з кабіни, похитуючись, вийшов батько.

— Синку! — покликав він. — Максиме! Мерщій сюди!

Голос Якова зривався, але Максим не розібрав — від болю чи від радощів. Він ніколи не бачив батька у такому стані.

— Ні, — промовив поруч Гришко. — Н-не ходи туди. Не слухай…

Пропустивши його слова повз вуха, Максим побіг до машини, сповнений найгірших передчуттів. Але наблизившись, збентежено побачив, що Яків сміється. Сміється й плаче одночасно, і сльози течуть по розчервонілому обличчю.

— Сідай у машину, синку, — сказав він, витираючи очі. — Мерщій сідай, поїдемо до Ярини.

— Щось сталося? — запитав Максим, пригадуючи той день, коли батько врятував його від хуліганів, і почуття дежа вю остаточно збило його з пантелику. Запитання того дня — «Щось із мамою?» — він ледь не вимовив вдруге, але вчасно стримався.

— Ні… нічого не сталося, — відповів Яків, сміючись. — Вірніше, чого це я… Сталося. Ще й як сталося! Ну ж бо, сідай швидше, на нас чекають.

— Чекають?! — але батько вже був у машині, і Максим теж поліз у салон, геть нічого не розуміючи. Востаннє кинувши погляд на Гришка, він побачив, що той стоїть на тому ж місці, дивиться на нього і повільно хитає головою з боку в бік. А потім батько натиснув на газ, різко розвертаючи машину, і товстун зник із поля зору.

— Я знав, синку, — сказав Яків тремтячим голосом. — Я відчував, що ми не випадково тут опинилися… А тепер у нас усе буде добре.

— Тату, що трапилося? — схвильовано мовив Максим. Вираз батькового обличчя його лякав, і він не міг збагнути, що ж із ним сталося.

Вони досягли площі, і Яків повернув праворуч, швиденько глянувши на сина.

— Зараз ти сам усе побачиш. Ні про що не турбуйся.

За мить «Жигулі» зупинилися біля Ярининого будинку.

Вийшовши з машини, Максим рушив за батьком, який одразу попрямував до дверей, але зупинився, коли ті раптом відчинились їм назустріч. Він побачив, і з вуст зірвалося:

— Не може бути…

19

Цього ранку Симон знову відчув, що таке натхнення.

Дивний стан збудження, неначе від великої дози кофеїну — зсередини розпирає від незрозумілих бажань, у голові вирує безліч думок, а руки аж тремтять від бажання вихлюпнути ці думки на папір. Востаннє такий злет був — якщо він не помилявся — під час написання другої книжки, чорт знає коли… Здавалося, що він прокинувся від довгої сплячки, яка тривала кілька років, а тепер знову настав час зайнятися справою, що її він вважав своїм покликанням. Яка ж причина — лісове повітря так подіяло, чи день тверезості, або зміна оточення? А дідько його знає, мабуть, усе одразу. Він іще майже нічого й не бачив навколо — а вже який разючий ефект! Потрібно було ще кілька років тому покинути остогидле місто. Якщо так піде й далі, то повість для нього перетвориться з каменя спотикання на сходинку до наступного твору. Упевненість, що саме в цьому місці справи мають покращитися, була незламною — неначе навіяною кимсь іззовні.

Руки свербіли витягнути із сумки рукопис, але Симон вирішив, що це зачекає. Спочатку краще вийти в місто. Нашвидкуруч поснідавши, він повідомив Ярині, куди йде, і вирушив на екскурсію по Ковильцю.

Як він і очікував, містечко майже не відрізнялося нічим особливим від інших селищ міського типу, кілька з яких йому колись довелося відвідати. Однотипні будівлі (з них більшість, здається, не реконструювалися року так із п’ятдесятого) та відчуття завмерлого часу, що випромінювала тут будь-яка річ. Але були й відмінності. Оточений лісом з усіх боків Ковилець не здавався уламком цивілізації, одним із тисячі зерняток післявоєнних забудов, яке проросло саме тут, в абсолютно глухій відлюдній місцевості. Він видавався цілком автономним селищем, що існує неначе саме по собі. Видавався не без підстави — тут не було ані автовокзалу, ані залізниці, а найближча магістраль бігла повз нього аж за п’ять кілометрів. Найповніша ізоляція від навколишнього світу, яку тільки можна уявити. До того ж і досі не було видко машин — деталь, на яку важко не звернути уваги. Навіть у найглибиннішій з глибинок завжди знайдеться хоча б один автомобіль… на пошті, або в продмазі — зрештою, якось же сюди завозять харчі, газети й інше? Та хоч і його книжки, які начебто всі тут читають… Але він спитав себе — чи справді так важливо знати, чому тут немає машин і як може існувати поселення без жодних зв’язків із навколишнім світом? Звісно ж — ні, чого це йому лізти у справи місцеві — спочатку він мав розібратися зі своїми власними.

Блукаючи затишними провулками, він чемно вітався з мешканцями й помічав у поглядах неприховану зацікавленість. Кілька чоловік навіть підійшли поручкатися з ним, і, незважаючи на їхній типово провінційний вигляд, здавалося, що вони чудово знають, хто він такий. Дивно, неймовірно, безглуздо — але факт. Слова Олесі в кафе ставали дедалі більше схожими на правду. Він не знав, дивуватися цьому чи ні… У будь-якому разі на запитання «як?» і «чому?» в нього не було жодної логічної відповіді. Симон знову вирішив, що це важить не більше, аніж усе інше. Це є, це насправді, а решта несуттєва.

Упродовж прогулянки він одного разу все ж почув звук автомобільного двигуна, але виявилося, що це машина того мовчазного хлопця, Даромира. Схоже, він теж вирішив ознайомитися з містом. Глянувши на його шикарну іномарку, що котилася назустріч, Симон подумав, що той, як і годиться володарям таких машин, занадто себе шанує, щоб ходити власними ногами, проте махнув йому рукою і чемно посміхнувся. Той відповів «біпом» клаксона та коротким вітанням із відчиненого вікна, після чого обидва продовжили свій ранковий моціон.

На одній із вулиць Симон натрапив на книжковий магазинчик, про який казала хазяйка кафе. Це був невеличкий металевий павільйон зі скляною вітриною й трафаретним написом над дверима: «КНИГИ». Неділя у розкладі була вихідним днем, це підтверджував і велетенський начіпний замок. Симон наблизився до дверей, глянувши на блакитну фарбу, що почала облуплюватися, та плями іржі під нею, потім подивився на аркуш паперу, приліплений до скла з іншого боку. Він гадав, що більше нічому не зможе здивуватися, проте напис усе ж примусив його засумніватися в задовільному стані власної психіки.

«Ковильці! Усі книги видатного майстра слова Симона Сича! У твердій та м’якій обкладинках!» — так було виведено на папірці червоним фломастером. Він дивився на оголошення, відчуваючи, що ноги стають неначе поролоновими, і зараз він гепнеться на цементні східці. Чудова була б картина — магазин із повним зібранням творів живого класика, прикрашений тілом непритомного автора під дверима. Восьме диво світу, туди його… Він нервово засміявся, уявивши собі це, і ще раз перечитав напис — зміст залишився тим самим.

Симон розгублено припав до шибки, затулившись долонями від сонця, і вдивився у нутрощі крамниці. У напівмороці він побачив шафу з кількома полицями, вщерть заповнену його книжками — усіма виданнями й перевиданнями, які тільки існували. На кожній полиці по одному. Інших книжок було зовсім мало — здається, якісь підручники та посібники з садівництва. Хіба таке можливо?

Як і чому? Два запитання знову нагадали про себе. Може, це божевілля, шизофренія або біла гарячка?

Тут озвався внутрішній голос, який дорікнув, що він занадто засмічує собі голову різним непотребом. Про те, що він знайшов у цьому містечку, можна тільки мріяти, чорт забирай — його люблять, читають, крамниця забита його книжками, а самопочуття просто ідеальне для продовження повісті. І йому ще щось не подобається? Невже ранкові блювання та порожні мізки кращі? Потрібно підійти до всього цього інакше… А якщо хтось чи щось там нагорі зглянулися над його ще не зовсім пропащим життям? Якщо це соломина, за яку треба вхопитися, поки дозволяють? А він стоїть тут і грається в «ромашку» — можливо, неможливо… Та на колінах треба дякувати Богові — існування якого він завжди цинічно відкидав — молитися, щоб це все не перетворилося на сон!

Гаразд. Хай там що — більше він не буде ламати голову над тим, що тут відбувається. Це подарунок, і треба прийняти його як найцінніше з того, що було в його житті. У світі не буває випадковостей, і не його клопіт — вишукувати причини. Його справа — писати книжки.

Симон ще довго блукав містом, доки не набрів на викладений камінням декоративний фонтанчик біля старої будівлі місцевої бібліотеки. Ковтнувши з нього холодної та надзвичайно смачної води, він вирішив перепочити й присів на лаву поруч, із насолодою підставляючи лице сонцю.

За мить хтось заступив йому світло і збуджено промовив:

— Ви Симон Сич?

Роздерши повіки, він побачив перед собою низенького пухкого чоловіка у білій сорочці й чорній краватці. Той вдивлявся в його обличчя з тим самим виразом, що був і в більшості інших мешканців містечка.

— Я.

Чоловік схопив його руку і радо затряс.

— Оце так! Уперше в житті вітаюся з письменником! Мені ще вчора сказали, що ви прибули до нас, та я спочатку й не повірив…

— Вибачте, але з ким…

— A-а, так-так. Олексій Степанович Метлух, ковилецький голова.

«Отакої! — подумав Симон, чекаючи, поки той відпустить його руку. — У цих краях усі міські голови тільки те й роблять, що стежать за перебігом подій на літературному фронті». Проте після магазинчика він уже не знаходив у собі ані сил, ані бажання чомусь дивуватися.

Метлух присів на лаві поруч, не зводячи з нього очей.

— А я вас скрізь шукаю, — повідомив він. — Випадково помітив — ба, думаю, оце той самий письменник!

— У вашому місті не сховаєшся, — посміхнувся Симон.

— Еге ж, це точно. Містечко у нас зовсім маленьке, як бачте, але до статусу смт дотягуємо, — він засміявся. — Тому всі все бачать і про все знають…

— Ви сказали, що шукали мене? — перервав Симон потік його слів.

— Саме так. Сьогодні у нас святковий захід, і ваша присутність обов’язкова.

— Захід? На честь чого?

— Ну як же, — здивувався Метлух. — На честь вашого прибуття до нас!

— Що?

Голова з усмішкою підморгнув йому.

— У Ковильці не кожного дня опиняються такі відомі люди як ви, і наш обов’язок — прийняти вас, як годиться. Тому ми й вирішили, так би мовити, запропонувати вам знайомство з нами, а ви, своєю чергою, розкажете нам щось про себе. Усім буде цікаво.

— Мушу зізнатися, це досить несподівано, — вимовив Симон. — Коли ви тільки встигли…

— Це було нескладно; — відказав голова. — Сьогодні неділя, робити людям нічого… До того ж усі бажають подивитися на справжнього письменника. Я подумав, що краще відразу зібрати ваших прихильників під одним дахом, ніж потім вони будуть набридати вам поодинці.

— Справедливо. І коли ж цей ваш захід?

— За годину.

— Ну, ви даєте! Але ж я не встигну підготуватися! — він занепокоєно глянув на свою куртку-джинсівку. — Та й не маю чого вдягти задля такого урочистого моменту…

— Та годі вам! — махнув рукою голова. — Яке готування, яка одежа?! Може, у вас у місті це й має таке велике значення, але нас цікавить винятково ваша особа, — він підвівся й наостанок іще раз потиснув йому руку. — Приходьте, ми всі на вас чекаємо.

— Я прийду, — кивнув той.

Метлух схвально посміхнувся й пішов геть, залишивши Симона у стані приємної розгубленості.

20

Сума, яка була в кейсі, становила сорок тисяч доларів.

Даромир гадки не мав, що тепер із ними робити. У межах Ковильця це всього лиш купа папірців, оскільки тут не те що банку, а й обмінного пункту не знайдеться. Якщо залишитися, то користі від них нуль. А їхати звідси він поки що не збирався.

Після того як хлопчик, а потім і письменник пішли в місто, Даромирові теж захотілося з’ясувати свою дислокацію. Ковтнувши на кухні зварену Яриною каву, він натягнув плаща й вийшов із будинку. У місто він чомусь вирішив виїхати на своєму BMW, хоча міг би обійти його пішки за якусь годину. І чим більше він роздивлявся з машини все навкруги, тим більше переконувався, що це місце просто створене для того, щоб від когось у ньому ховатися.

Той шматок асфальтованого шляху, що привів його сюди з шосе, був єдиною ниточкою, яка поєднувала селище з довколишнім світом. Будь-яка інша вулиця зрештою обрубувалася тупиком, і далі не було нічого, крім нескінченних міріад соснових стовбурів, які військом обступили Ковилець. Неймовірно… і це містечко досі живе? Справді унікально. У такій ізоляції міг би існувати невеличкий хутір на двадцять хатин, але це селище якимось чином тримало цілком пристойну форму і помирати, здається, не збиралося.

Мешканці, що сиділи на лавах біля будинків, крокували тротуарами або й просто стояли посеред шляху, супроводжували машину Даромира здивованими поглядами. Звісно, це ж єдиний автомобіль тут. Але де в біса інші? За час свого ознайомлювального об’їзду він усе ще не бачив жодного. Ярина щось казала про людей, які приїздили сюди й залишалися; цікаво було б поспілкуватися з кимось із них. Але вони, мабуть, уже настільки тут прижилися, що відрізнити їх від корінних жителів він навряд чи зміг би.

Зустрівся письменник, що приїхав учора в Ковилець. Все ж незрозуміло, якого дідька він тут забув. Хоча в цих адептів мистецтва завжди у голові дивні примхи… Може, фантазія скінчилася, то він і надумав підновити її в провінції, відчути себе вільною пташкою. Що ж, у кожного свої проблеми. Вони перекинулися чемними привітаннями й рушили далі, кожен своїм маршрутом.

У наступному провулку на нього очікувала несподіванка. Розслаблено споглядаючи будинки обабіч дороги, Даромир ледь не скрикнув, коли раптово щось промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Він миттєво натиснув на гальма, дивуючись власній удачі. Ну от, знову інцидент на дорозі, вже втретє. Що за чортівня?

Перед очима стрибнув веселковий гумовий м’яч, відскочив від капота й покотився по асфальту. Даромир уже виглядав у пошуках неслухняного малюка, збираючись щонайменше сказати йому кілька різких слів із метою виховання, але язик несподівано присох до піднебіння.

На шлях вийшла маленька дівчинка у рожевому ситцевому платтячку. З двох великих бантів на голові стирчали біляві хвостики волосся. Вона неквапно підійшла до м’яча, підняла його й повернулася обличчям до машини. Даромир відчув, як починає провалюватися кудись у суцільну темряву, і, щоб утримати свідомість, яка прагнула полишити його, з усіх своїх сил учепився в кермо.

Це його дочка.

— Тату? — промовила дівчинка невпевнено, крок за кроком наближаючись до машини. Даромир стежив за нею широко відкритими очима; він не наважувався навіть поворухнутися, щоб вона не випарувалась, як міраж. Але дівчинка не зникала.

— Господи, — автоматично прошепотіли губи те, що зазвичай і промовляється у випадках, коли людина зустрічає на вулиці свою померлу дочку. Потім рука штовхнула дверцята, і Даромир вийшов із машини, боячись відвести погляд від дитячої постаті. Він дивився на неї згори вниз і через якусь нескінченну мить зважився вимовити вголос:

— Настя?..

— Татку! — Її маленькі рученята обхопили його за пояс. Від несподіванки він хитнувся, й ослаблі ноги ледь не підвели. Утримавши рівновагу, Даромир обережно опустив долоні їй на плечі, і коли відчув під ними справжнє тіло, розридався від почуттів, що сповнювали його через край. Забутий м’яч пострибав геть від них.

— Татку, ти нас знайшов!

— Я… — що можна було сказати, не розуміючи, марить він чи все відбувається насправді? Тільки цей порожній звук. Він сповз на коліна і зазирнув їй у вічі. Ті самі шматочки блакиті, які неможливо забути, як і її обличчя. Ні, це вона, жодних сумнівів не було.

— Настя, — знову випало з вуст. — Господи, Настя, Господи… — він ладен був повторювати це нескінченно, аби тільки її худеньке тіло не зникало з його рук. Дівчинка теж плакала, притулившись обличчям до його неголеної щоки; Даромир міг відчувати вухом її дихання. Потім він буде шукати цьому пояснення, а зараз було важливим тільки одне — її дихання.

— Я знала, що ти нас знайдеш, — прошепотіла Настя, й тут до нього дійшло.

— Нас?..

— Даре, о Боже, це ти?! — пролунав знайомий голос.

Ні, так не буває. Але ж ось вона, його дружина, вибігає з хвіртки і наближається до них. Даромир ухопився за ручку дверцят, щоб підвестися, бо сили остаточно пішли від нього.

— Цього не може бути, — устиг промовити він невпевнено, перш ніж опинитися в обіймах Реґіни.

— Господи, ти знайшов!

І вона теж була цілковито реальною: її тіло під блакитним халатом дрібно тремтіло від плачу. Він відкинув усі нечисленні думки, вхопив її й почав гарячково цілувати рідне обличчя, вдихаючи божественний запах шкіри й волосся. Настя теж притулилася до них, і всі троє обійнялися посеред шляху, забувши про увесь світ.

Коли ж нарешті він зміг опанувати себе, то вимовив:

— Поясніть мені, як?..

— Ходімо, — прошепотіла Реґіна, вказуючи рукою у бік будинку. — Ми маємо багато тобі розповісти.

21

Яків останнім із постояльців зійшов униз. Він чув, як усі інші ще зрання вирушили в місто, й подумав, що йому теж не завадить пройтися. Коли повернеться Максим, вони разом вирішать, чи є Ковилець пристойним кандидатом на те, щоб стати їхнім новим домом. Яків подумав, що автомеханік тут навряд чи комусь потрібен, але не біда. Це не єдина професія, якою він володіє досконало.

— Доброго ранку, — привітався він до Ярини, яка поралася на кухні.

— Доброго ранку, — відказала та. — Поснідаєте?

— Так, не відмовлюся.

— Ну, хоч один гість без цих міських забаганок, — усміхнулася Ярина. Вона швиденько виставила на стіл картоплю, тарілку зі шматками оселедця і яєчню. — Ваші супутники геть погані на харчі. Сідайте.

Яків примостився за столом, згадуючи, про що ж він збирався побалакати з хазяйкою. Ага, про гроші.

— Ярино, — сказав він, — ви ж учора так і не сказали, скільки ми будемо винні за вашу гостинність. Давайте розрахуємося, бо я досить ніяково почуваюся, користуючись вашими послугами задурно.

— Та встигнете ще, — вона засміялася. — Ох уже ці міські, гадають, що все можна купити за гроші.

— Ні, я зовсім не те мав на увазі…

— Розрахуємося. Коли ви точно вирішите, подобається вам тут чи ні, й на скільки ви схочете залишитись.

— Мені особисто подобається ваше містечко, — відповів Яків, починаючи їсти.

— Хе, ви ще не бачили головного, — таємниче промовила Ярина. — У всіх вас сьогодні визначний день.

— Справді? Чому?

— Незабаром побачите. До речі, до вас гостя.

У наступну мить почувся стукіт у вхідні двері. Яків завмер із піднесеною до рота виделкою.

— До мене?!

Ярина хитрувато підморгнула йому й пішла у передпокій відчиняти. Він напружив слух, замислившись над її останніми словами. Нісенітниця якась. Хто може до нього прийти?

Двері відчинилися й знову зачинилися, впустивши когось усередину. Окрім важкої ходи Ярини, почулися ще чиїсь кроки, начебто жіночі. Потім у кухонних дверях з’явилися дві постаті — дебела хазяйчина і…

Виделка випала з його руки, голосно дзенькнувши. Пульс у скронях раптом став таким голосним, що здавався годинниковим механізмом закладеної у мозку бомби, яка за мить розірве голову на шматки. Відчуваючи тільки це ритмічне гупання, він спробував підвестися з-за столу, але ноги неначе паралізувало, і Яків знову гепнувся на стілець. Він не зводив очей з людини, яка зайшла слідом за Яриною.

— Здрастуй, Якове, — сказала жінка голосом його дружини.

— Це галюцинація, — невпевнено видушив із себе він, переводячи погляд з неї на хазяйку. Ярина з розумінням хитала головою і посміхалася.

— Не бійтеся повірити, — мовила вона. — Переконайтеся, що все насправді. Дива існують.

— Але ЯК?!

Марія виступила вперед, і сонячні промені з вікна осяяли її обличчя. Вона виглядала так, неначе недуга ніколи її не торкалася — квітучою, рум’янощокою й надзвичайно вродливою. Блискуче чорне волосся збігало по плечах звивистим потоком. Вона простягла руки до Якова.

— Я знала, що ми зустрінемося, любий, — голос цей не міг належати нікому, окрім його дружини.

Яків нарешті зміг підвестися з-за столу. Його рука також витягнулася вперед, потім він зробив крок і обережно доторкнувся до її пальців. За мить їхні долоні зімкнулися, пальці сплелися, а тоді й вони самі обійняли одне одного, міцно й жагуче.

— Я піду, — сказала Ярина. — Не буду вам заважати.

Яків її не чув. Він прагнув зрозуміти, чи не знущаються з нього органи чуттів, чи не зраджують хазяїна очі, ніс, вуха, пальці? Ні, Марія була справжньою, не привидом із книжок, не марою і не фантомом. Він не стримався й заплакав, і її рука почала заспокійливо гладити його волосся.

— Але ж як? — прохрипів він, повернувшись так, щоб бачити її обличчя. — Як, у ім’я Ісуса? Хіба це не сон?

— Ні, не сон, — ніжно відповіла вона. — Не існує ніяких пояснень, Якове, та хіба вони потрібні? Це подарунок. А те, що дарують, треба приймати без жодних питань.

— Так, так! Але ж…

— Ти боїшся, що я зникну? Ні, цього не буде. Ти сам мене знайшов, і тепер життя піде зовсім не так, як раніше. Цього разу воно буде справедливим.

— Боже, дякую Тобі, — вирвалося в Якова. — Нарешті Ти зглянувся…

— Так, Він зглянувся, — погодилася Марія. — Інколи Він дає нам змогу виправити помилки… А де наш син, Якове? Де Максим?

— Він… Треба знайти його. Він пішов на прогулянку. Я… якщо ти…

— Ну звісно ж, я буду тут, — усміхнулася вона, торкаючись устами його лоба. — Приведи його, любий. Я хочу побачити нашого сина.

— О, так! Добре! Зараз! — він заметушився по кухні, сам не розуміючи, що шукає, тоді вибіг з будинку і скочив у машину. За п’ятнадцять хвилин вони повернулися разом.

— Не може бути, — видихнув хлопчик, побачивши, як мати — живісінька — виходить із дверей і йде до нього. Він не знав, що й думати. Може, це йому сниться, може, мариться? Але примара не могла обійняти його, не могла поцілувати у скроню, як це робила Марія, не могла відкинути з його лоба пасмо волосся таким знайомим рухом.

— Хоробрий хлопчик, — сказала вона. — Тепер тебе ніхто не скривдить.

— Це справді ти? — прошепотів він їй на вухо, так, щоб більше ніхто цього не почув. І вона так само тихо відповіла, гаряче дихнувши в щоку:

— Так, рибко. Це справді я. Ти скучив?

— Дуже, — схлипнув він, ховаючи лице в неї на плечі. — Я ніяк не міг повірити, що ти…

— Ш-ш-ш… Не кажи цього. Ми знову зустрілися, і ніщо більше нас не розлучить.

Вони всі разом увійшли в будинок. Максим радісно побіг сходами нагору, тягнучи матір за руку, а Яків затримався внизу і підійшов до Ярини, яка супроводжувала хлопчика лагідним поглядом.

— Ярино, ви знали? Вибачте… але я зараз такий збуджений, що геть нічого не розумію, і навряд чи зможу зрозуміти потім. Ви можете мені пояснити, що сталося?

Вона поглянула на нього, загадково примруживши очі.

— Навряд чи якась людина у світі може це пояснити так, як вам хочеться, — відповіла вона. — Вам потрібно тільки прийняти все, як є, і не вигадувати зайвого. Усі, хто так чи інакше потрапляє сюди, врешті-решт знаходять те, що давно шукали. Можна сказати, що тут здійснюються мрії. Звісно, це звучить безглуздо, як у казці, але це єдине пояснення, яке я вам можу дати. Достатньо?

— Не знаю, — збентежено похитав головою він.

— Досить про причини, — відрізала вона. — Йдіть до своєї сім’ї. Адже саме за цим ви насправді сюди й приїхали.

— Так.

Він піднявся по східцях нагору й увійшов до кімнати. Марія сиділа на його ліжку, а Максим щось жваво їй розповідав. Замовкнувши, вони обоє повернули голови до нього.

— Усе ще не знайдеш спокою? — запитала дружина.

Яків розгублено розвів руками, тоді засміявся.

— Я ще не скоро зможу прийти до тями. Господи, Маріє… То ти живеш тут? Тобто…

— Так, — кивнула вона. — Я тут живу. Я з’явилася тут, бо ти мав сюди приїхати. Не існує нічого випадкового.

Максим відчув, як крізь радість, що сповнювала до краю його єство, прорізалася тонесенька чорна тріщинка підозрілої тривоги. Це було схоже на ще одне дежа вю. Або він десь чув щось подібне, або читав… але ніяк не міг пригадати. Він поспішив відігнати ці неспокійні думки, як набридливу комаху — зовсім не хотілося зараз псувати цю чарівну мить звичайними хвилюваннями.

— І ми зможемо розпочати все спочатку? — спитав Яків, стаючи перед нею навколішки.

— Ну звичайно. Пам’ятаєш, що я казала тобі востаннє? — від цих слів обличчя Якова спохмурніло, коли він згадав відвідини лікарні, але за мить знову просвітліло. — І ти знайшов саме те місце, як і було потрібно. Тут дається другий шанс на щастя, якщо в житті раптом трапилася якась помилка… не з нашої вини. Бог справедливіший, ніж про Нього думає більшість.

— Схоже, що так, — прошепотів він.

— І життя Максима теж зміниться, — продовжувала Марія, підвівши погляд на хлопчика. — Тут ніхто нікого не кривдить, немає слабких і сильних. Ти будеш ходити до школи разом із друзями, а не з ворогами.

— Так, — відказав Максим. Він згадав слова дітей на стадіоні і знову стривожився. Ті теж обіцяли дуже гарні речі… але водночас вони здалися йому неприємними. Та хіба мама йому бреше?

Лікарня… щось іще було в лікарні того дня.

Мати дивилася на нього дивним довгим поглядом.

— Максиме, — покликала вона. Він змигнув оком — і думки розтанули, повертаючи його у реальність.

— Підійди до мене.

Він наблизився до Марії і присів поруч на ліжко. Вона обійняла його однією рукою, пильно дивлячись в очі.

— Ти чимось стурбований… Не варто. Я ж повернулася. Хіба ти не про це мріяв?

— Так, мамо. Мені просто треба звикнути.

— Та й мені теж, — сказав Яків.

Марія обхопила їх обох руками.

— Любі мої, якби ви знали, яка я щаслива!