Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

1. ПЕРША СКІФСЬКА ГОЛОВА

Начальник експедиції поправив регулятор карбідки, від чого біле її полум’я трошки зменшилося, присунув ближче до себе великий аркуш паперу, на якому накреслений був план зложищ і шурфів, і оглянувся. Його невеличкі сірі очі, здавалося, вивчали настрій кожного з присутніх, про щось допитувалися уважним серйозним поглядом. Але цього разу Іван Семенович, видно, не мав на меті докоряти комусь з товаришів; його голос був зовсім спокійний, коли він заговорив після коротенької паузи:

— Підсумки нашої роботи, товариші, зробити не важко. Звичайно, головні наші труднощі полягають у тому, що робота весь час, так би мовити, роздвоюється. Але тепер нібито настав час, коли можна поєднати обидва напрямки.

Початок обіцяв чимало цікавого.

— Всі дані геологічного вивчення свідчать про одне, — говорив далі Іван Семенович. — Жили мідної руди обриваються близько біля поверхні і зникають. Загальний їх напрямок все ж таки встановити можна: це глиб Гострого бугра.

— А я що казав? — блиснув окулярами Дмитро Борисович.

— Ви робили певні припущення, і ми мусили перевірити їх, — лагідно відповів Іван Семенович. — Лідо, будь ласка, дайте мені вашу схему.

З свого кутка Артем уважно стежив, як вільно і невимушено Ліда підвелась, відкинула з лоба непокірні кучері, взяла з вікна папір і передала начальникові. Все, рішуче все виходило в неї граціозно, легко й приємно для ока. Навіть темно-синя спецівка, така незграбна на всіх, на ній була принадна.

— Я ще не зовсім закінчила схему, Іване Семеновичу.

— Нічого, головні лінії ми можемо бачити. Підсувайтеся ближче, товариші. Ось лінія шурфів. Крім шостого, усі вони показують один напрямок…

— Гострого бугра!

— Правильно. Гострого бугра. Але, Дмитре Борисовичу, ви можете помітити також, що ці лінії ламаються. Жили обриваються десь на глибині десяти метрів. І хто може ручитися, що вони виникнуть знову всередині бугра? У мене, принаймні, немає таких даних.

— Але такі дані є у мене!

— У вас?

— Так. Я спостерігав виходи жил у стінах печери.

Іван Семенович нетерпляче знизав плечима:

— Знов та печера! Дмитре Борисовичу, я дуже поважаю ваші археологічні знання. Але між археологією та геологією є певна різниця.

— Я передбачав подібні заперечення, Іване Семеновичу, і саме тому я попросив Ліду піти сьогодні до печери разом зі мною.

Артем широко відкрив очі: значить, Ліда ходила до печери? От, яка ж потайна! І жодним словом не обмовилася. Ну, гаразд!

— Це, звісно, до деякої міри змінює справу, бо Ліда все-таки має відношення до геології. Добре, скажіть, що ви знайшли у тій печері? Скільки мені відомо, вона завглибшки метрів п’ятнадцять?

— Досі було стільки, Іване Семеновичу.

— Не розумію. Що ж, вона поглибшала за ці дні чи що?

— Ми знайшли місце завалу, який перетинав її. Вона дуже довга.

Іван Семенович сів зручніше й з цікавістю поглянув на археолога. Потім перевів погляд на Ліду. Та зніяковіло посміхнулася.

— І ви нічого досі не говорили мені? — мовив докірливо начальник експедиції. — Ну й дисципліна в нас, скажу я вам!..

— Іване Семеновичу, — зашарілася остаточно Ліда, — це ж тільки для того, щоб цікавіше стало зараз. Маленька несподіванка — і все.

— І Артем брав участь у поході до печери?

— Ні, ми вдвох… Артем був зайнятий…

Артем насупив свої широкі брови: нічого подібного, зовсім не тому, що він був зайнятий. Просто вони не сказали йому. Справжня зрада, бо вони ж знали, як він цікавиться печерою! Проте він промовчав.

— Ну, добре. Та я все ж хотів би знати про наслідки ваших таємничих досліджень. Яка справжня глибина печери?

— Правду кажучи, не знаю, — задумливо відповів Дмитро Борисович. — Поки що на це запитання не можна відповісти.

— Чому?

— Печера надто довга й глибока. Ми пройшли нею метрів півтораста і вернулися. Але кінця не бачили.

— Ми, Іване Семеновичу, підірвали завал. За всіма правилами. Відкрився прохід, — втрутилася Ліда. — І за ним печера, але яка ж довга! І ходи, і переходи, і бокові відгалуження. Цілий лабіринт! Подивіться, ось я нашвидку накреслила план печери.

Три голови схилилися над планом. Артем категорично вирішив не підходити. Бо все це справляло на нього враження особистої образи.

Ще місяць тому, як тільки вони приїхали сюди й почали роботу, — хто перший зацікавився печерою? Він, Артем. Хто збирав відомості про неї? Артем. Хто знайшов того діда, який розповів про стародавні знахідки? Знов-таки — Артем. Без нього, напевне, ніхто й не звернув би уваги на печеру. Ну, може, Дмитро Борисович зазирнув би, але все одно Артем був першим. Звісно, Артем не археолог, він студент-геолог. А хіба Ліда археолог? Ні. І от тепер замість подяки за всі старання Дмитро Борисович узяв у такий вирішальний момент до печери не його, а Ліду. Гаразд! Тепер Артем знає, що йому робити!

— От ми й знайшли чотири виходи мідних жил у стінах головного ходу і в одному боковому, — почув Артем голос Ліди. — Справжні виходи, Іване Семеновичу. Чи не стане нам ця печера у великій пригоді?

— Так, — повільно сказав начальник. — Ну, що ж, це значно змінює становище… Та не дивіться ви на мене так переможно, Дмитре Борисовичу. Якщо хтось має право дійсно гордитися зараз, то це Артем, бо він першим звернув увагу на вашу печеру. До речі, чого це ви наїжилися там, у кутку, Артеме? Що з вами? Чи не захворіли?

— Артеме, вас не впізнати, — повернув голову в його бік Дмитро Борисович.

— Артемчик, напевне, мріє про щось, — посміхнулася Ліда.

Артем повільно підвівся. Руки його були в кишенях спецівки. Він мовчки підійшов до стола, подивився на план, презирливо скривив губи.

— Та що з тобою, Артеме?

— У нього теж, мабуть, якісь новини…

Артем так само мовчки одійшов від стола й сів на своє місце. Аж тоді він заговорив:

— Ніяких новин у мене немає. І не мрію я і не захворів, будьте певні. Просто мене дивує, з якого це часу Ліда стала археологом? Адже вона зовсім не цікавилася цією справою досі. Воно й помітно: хіба це план? — показав він рукою на стіл. — Це не план, а… та що й казати!

— А, ось у чому річ! — весело мовив Дмитро Борисович. — Ну, Артеме, це несерйозно. Саме тому я й узяв з собою Ліду, щоб більше її зацікавити. І, між іншим, досяг своєї мети. Правда, Лідо?

Ліда кивнула головою і скоса глянула на начальника.

— Виходить, ще один ренегат геології? — засміявся Іван Семенович, — Ну, Дмитре Борисовичу, вас не слід було брати сюди. Ви мені тут усіх до своєї науки перетягнете. Привезу я назад самих археологів! Проте повернемось до справи. Тим часом у Артема, може, настрій покращає.

— У мене настрій і так непоганий, — буркнув Артем.

— Добре, добре… Так от, у світлі нових даних доведеться оперативно змінити наш план. Як бачите, я зовсім не така вперта людина, як декому з вас здається. Це я на вас натякаю, Дмитре Борисовичу. Проте є в мене, правда, й тепер великі сумніви, які я не хочу приховувати. Жили можуть обриватися і всередині бугра… Ви щось хочете сказати, Дмитре Борисовичу?

Археолог зсунув на потилицю свою незмінну тюбетейку:

— Головне, Іване Семеновичу, що в печері з давніх-давен не ступала людська нога. Згадайте, що говорив той дід. Він казав: «Я тую печеру знаю добре, кожен закуток. Тільки раніше знаходили там оті цяцьки, а тепер ні». Значить, принаймні, два-три покоління бачили той завал і вважали його за природне закінчення печери. А я тепер думаю зовсім інакше.

— Цікаво, цікаво!

— Мені здається, що цю печеру колись використовували стародавні люди. Тоді вона була глибока, не завалена. Цілком можливо, що люди навіть жили в ній або ховалися від нападів своїх ворогів. Звідси й знахідки, що були тут. Навіть більше, зважаючи на характер тих знахідок, про які розповідали селяни, я певний, що цей стародавній народ — одне з скіфських племен.

— Скіфи? — вигукнула Ліда.

— Так, одне з їх племен. І ще в мене є думка… власне, вона суто археологічна… Може, вона нецікава для вас, товариші?

— Отак ви завжди, — незадоволено зауважила Ліда. — Як тільки щось цікаве, то обов’язково примушуєте просити себе. Кажіть уже, ми чекаємо!

— Ну, добре, — усміхнувся археолог. — Хто зна, чи не знайдемо ми в цій печері якихось матеріальних пам’яток, що свідчили б про видобування скіфами руди? Це було б дуже цікаво. Бо досі наука не має подібних даних, хоч і певна, що скіфи вміли виробляти бронзу. Така суто археологічна сторона справи. Проте вона має й геологічну сторону, моя думка.

— А саме? — зацікавився вже й Іван Семенович.

— Бачите, коли ми переконаємося, що скіфи видобували тут метал, то це свідчитиме, що вони використовували тутешні поклади, чи не так? І з цього геолог може зробити свої висновки….

— Навіть зразу зроблю, — погодився Іван Семенович. — Коли скіфи використовували цю руду, то вона, напевне, була непоганої якості. Бо стародавні люди навряд чи знали методи збагачування бідної руди. Правильно, Дмитре Борисовичу! Справді, з вас вийшов би добрий геолог, коли б ви не стали раніше археологом…

Дмитро Борисович усміхнувся:

— Дякую за гарну думку про мене… І ось чому, шановний товаришу начальник, я вважаю за потрібне вивчити печеру. Тим більше, що найцікавіше я зберіг на кінець. І тепер хочу показати вам. Прошу!

Дмитро Борисович повільно розстебнув спецівку, дістав щось із внутрішньої кишені і спинився. Він повернув голову до дверей і прислухався. Чути було якісь звуки — хтось тихо, але вперто шкрябав у двері.

— Діана! — покликав Іван Семенович.

Шкрябання стало виразніше. Ліда підвелася й відчинила двері. З радісним скавчанням у кімнату вбіг великий білий бульдог. Він оббіг кімнату, ткнувся своїм коротким, мов відрубаним, носом у коліна кожному з присутніх, потім ліг біля Івана Семеновича, примружив очі і заспокоївся. Тільки кінчик його короткого хвоста ледве помітно здригався.

— Нагулявся пес, — сказав Іван Семенович, погладжуючи бульдога по спині. Хвіст затремтів дужче. — Ну, просимо, Дмитре Борисовичу. Що саме ви зберегли на кінець?

— Оці малюнки.

Дмитро Борисович поклав на стіл кілька аркушиків паперу із звичайного зошита. Грубими нерівними рисами на них були зображені великий меч, голова коня, щось подібне до намету. На останньому аркушику так само незграбно була намальована людська голова. Мовчки товариші розглядали ці малюнки. Першим відгукнувся Артем:

— Чи не дитина це малювала?

Археолог розсміявся:

— Дякую, дякую, Артеме! Ні, те, що ви бачите, малював я.

— Ви?

— Еге ж, я. Проте не я висікав на камені оригінали цих малюнків. Змальовуючи, я намагався тільки більш-менш точно передати вирізані на стінах нашої печери малюнки стародавніх людей. Мені пощастило знайти чотири такі малюнки. Їх копії ви бачите тут. І я, напевне, не помилюся, коли скажу, що це, безумовно, скіфські малюнки.

Археолог акуратно склав аркушики паперу. Він говорив далі:

— Завтра я їх сфотографую. Дуже цікаві малюнки, вони схожі на ті, що є на речах у славнозвісній золотій скіфській колекції, золотого фонду Ермітажу. Ось що! — закінчив він урочисто.

Глибока мовчанка запанувала в кімнаті. Чути було, як шипіла карбідка та постукував пальцями по столу Іван Семенович. Що й казати, археолог блискуче з’ясував свої думки… Нарешті Іван Семенович підвів голову. Він побачив, з яким неприхованим благанням дивиться на нього Ліда, як чекає його висновків Артем, що зовсім уже забув про свій поганий настрій. Начальник широко усміхнувся:

— Гаразд, умовили!

Загальні радісні оплески були йому відповіддю. Бульдог здивовано розплющив очі: що то за шум, мовляв?

— Завтра у нас вихідний день, — говорив Іван Семенович далі. — Підготуємося, відпочинемо. А післязавтра — в експедицію, на розвідку печери. Припустімо, що ми на певний, недовгий час цікавимося переважно археологічним напрямком нашої роботи.

— А цей археологічний напрямок дасть нам геологічні наслідки, — зауважив Дмитро Борисович.

— Побачимо, побачимо.

— І ми всі разом підемо? — вирішив цього разу поставити крапку над «і» Артем.

— Всі. Всі разом, включаючи сюди й Діану. Підеш, собако?

Бульдог знов ліниво розплющив очі, але зразу й заплющив їх: його, видно, ця справа цікавила менше за всіх.

Так стався принциповий перелом у роботі невеличкої геолого-археологічної розвідувальної експедиції, яка забилася сюди, в непромисловий куток Донбасу, на узгір’я Зольного кряжа. Читач міг уже догадатися, з якою метою прибула сюди експедиція.

Колись, років із сорок тому, на узгір’ях Зольного кряжа було знайдено мідну руду. Скільки її було, якої якості, — не знав ніхто. Якийсь заповзятливий інженер Глебов вирішив нажитися на тій руді. Мавши непогані зв’язки в столиці, він дістав від царського уряду грошей, побудував тут завод, витопив першу партію міді і кинув справу. Власне, її можна було й не починати, коли б уряд не вимагав від Глєбова звіту. Адже ясно було, що Глебов мав на меті тільки нажитися. А завод і руда його зовсім не цікавили. Головне, що після будівництва того горезвісного заводу до спритних рук Глєбова прилипло кілька сотень тисяч карбованців. Дальша доля заводу Глєбова не цікавила.

За довгий час будівлі зруйнувалися, лишились тільки руїни цегляних стін, серед яких були розкидані поіржавілі залізні рейки та вагонетки. Серед тутешніх селян ще лишилися байки про п’яницю, інженера Глєбова, що гуляв цілі ночі до світанку. Казали, що десь у глибинах кряжа справді-таки була мідна руда. Але чи мала вона промислове значення, цього не знав ніхто.

У матеріалах різних геологічних розвідок можна було знайти згадки про мідні руди Зольного кряжа. Та хто звертав увагу на це за дореволюційних часів? Кому це було цікаво?

Всі думки капіталістичних хижаків були скеровані на кам’яне вугілля, багатющі донбасівські поклади якого можна було розробляти просто на поверхні землі. А в цьому місці вугілля не було. Тому жадібні до легкої, наживи підприємці лише кривилися, коли хтось згадував про мідні руди Зольного кряжа.

Так само було і з археологічними дослідженнями. Місцеві селяни знаходили тут стародавні речі — головне, коло високого Гострого бугра. Але ті знахідки були не такі цінні, щоб ними хтось цікавився. Спеціалісти казали: «У Гострому бугрі немає коштовностей, немає скарбів!»

Сперечатися не можна було. Дійсно, ніхто не знаходив тут ніколи ні золота, ні ще чогось коштовного. Якісь бронзові пряжки, якісь дрібнички, що не мали ніякої ціни, і все.

Археолог нашої експедиції, Дмитро Борисович, казав з цього приводу:

— Нам це тільки на руку. Ніхто тут не копав до нас, ніхто сюди не лазив. Все, що є в печері, жде нас, лежить собі спокійно!

Наша радянська експедиція мала дві мети, споріднені, але різні. Перша — перевірити, чи справді в Зольному кряжі є мідна руда. Якщо є, то скільки її приблизно, якої вона якості і яке її промислове значення. Друга мета — вивчити археологічно цю місцевість, яка, за певними припущеннями, була колись заселена племенами, що належали до стародавніх скіфів.

Саме тому й склад експедиції був мішаний. Іван Семенович, досвідчений інженер-геолог, начальник експедиції, керував геологічною частиною роботи. І її було чимало.

Дмитро Борисович, археолог, відомий спеціаліст саме в скіфських проблемах, провадив свою роботу.

Технік-геолог, комсомолець Артем, відбував тут свою практику, як студент-випускник. Такою ж була й роль Ліди, теж студентки.

І ще, щоб не забути, Діана, чудовий білий бульдог Івана Семеновича. Розумна велика собака, якій бракувало, здавалося, лише уміння говорити, щоб не поступитися нічим людині. Так, принаймні запевняла Ліда.

Місяць минув у впертій геологорозвідувальній роботі. Іван Семенович мав намір спочатку вивчити поклади міді. Вони знайшлися, ті поклади! Але дальше їх вивчення не дало бажаних наслідків. Як знає вже читач, усі жили обривалися на невеличкій глибині, і тільки несподівані дані, знайдені Дмитром Борисовичем у печері, створили нові надії.

Отже, про печеру слід сказати окремо, хоча б тому, що саме ця печера спричинилася до того, що Артем вкрай зацікавився археологією.

Що ж то за печера?

На узгір’ї Гострого бугра, серед високого бур’яну, можна було помітити напівзарослий отвір печери. Старі люди казали, що тут колись переховувались розбійники. Але це було дуже давно. Тепер печера майже завалилася, і навіть діти, що любили гратися в партизанів, рідко наважувалися заходити сюди. В перші ж дні, як прибула експедиція, Дмитро Борисович дослідив печеру. Вона була недовга, всього метрів п’ятнадцять. Нічого цікавого він там не знайшов, за винятком двох виходів мідної руди в стінах.

Але Артемові пощастило розшукати одного старезного діда, який уже ледве міг чути, і довідатись від нього, що в цій саме печері колись його, дідів, батько знайшов кілька стародавніх речей — якусь дивну зброю і ще щось. Де тепер ті знахідки, дід не знав. Зникли десь — от і все.

Проте для Дмитра Борисовича це було далеко не «все». З досвіду він знав, що дрібні знахідки на початку печери саме обіцяють великі археологічні відкриття, якщо натрапити на вірний шлях розшукувань. Артем з захопленням слухав Дмитра Борисовича. Ніколи досі він і думки не мав, що археологія — така цікава наука.

— Це тому, Артеме, що ви ніколи не стикалися близько з практичною роботою археолога, — посміхався собі у вуса Дмитро Борисович.

Вечорами Артем і Ліда любили запалити багаття, запросити до нього археолога і слухати цікаві оповідання. Навіть Іван Семенович зацікавлювався, хоча й кепкував частенько з захоплення своїх молодих співробітників археологією. Справді, Дмитро Борисович, який пристрасно любив свою науку, вмів запалити любов до неї в своїх слухачів.

Перед очима Ліди і Артема виникали дивні картини давно минулого життя. Племена стародавніх скіфів, сармати, греки, перси проходили перед ними, одягнені в свої барвисті вбрання. Великі й могутні народи з’являлися на історичній арені, воювали з своїми сусідами, перемагали або зазнавали поразки… Червоні язики полум’я звивалися над багаттям, спліталися з чорними цівками диму. Артем слухав археолога, поклавши голову на руки й не зводячи очей з багаття. І йому здавалося, що він не тільки чує голос Дмитра Борисовича, а й бачить тих героїв оповідань археолога.

Найбільше подобалося йому слухати розповіді Дмитра Борисовича про стародавніх скіфів. Таємничий народ, скупчення різних племен, які поступово розвивалися, переходячи від нижчих стадій розвитку до вищих, кочівники, мисливці, землероби, — вкрай зацікавив Артема. Народ, який не залишив по собі ніяких власних пам’яток письменності, про який можна було дещо взнати тільки з творів стародавніх грецьких або деяких римських істориків та з археологічних розкопів могил, укритих сивим перекотиполем, захопив Артема своєю дивною долею. Звідкись з Азії прийшли в широкі степи теперішньої України ті скіфські племена, невідомо куди зникли через кілька століть ці суворі скіфи-кочівники, воїни, мисливці, рибалки, землероби…

Отак студент-геолог дуже захопився археологією. І ось тепер сталася така зрада з боку Дмитра Борисовича й Ліди! Цілком зрозуміло, що Артем розсердився. Читач пам’ятає навіть, що він вирішив щось зробити — всупереч усім. Що ж саме? Зараз ми про це дізнаємось.

У вихідний день, звісно, можна поспати довше. Так завжди Артем думав, так і робив. Але сьогодні він чомусь устав не пізніше, ніж у звичайний робочий день, нишком одягнувся, щоб не розбудити Івана Семеновича, разом з яким він жив, взяв свою карбідку, кирку і подавсь кудись.

Тільки чуйна Діана помітила, що Артем кудись зібрався. Вона уважно подивилась на нього, чекаючи, мабуть, звичайного жарту, на які він був завжди такий охочий. Але Артем вийшов з хати мовчки. Тому й Діана вирішила мовчати. Вона поклала голову на лапи й заплющила очі.

Артем вийшов з дверей і попростував на узгір’я. Він не вибирав шляху, а йшов навпростець. Рішуче продирався він крізь високий бур’ян, час від часу зрубуючи товсті стебла киркою, немов бур’ян був його особистим ворогом. Безперечно, Артем мав на меті щось важливе.

Ось і вхід до печери. Артем спинився, запалив карбідку і ввійшов. Знайомий вхід, знайомі стіни. Але де ж той завал, що про нього говорив Дмитро Борисович? Проте довго шукати не довелося. Невеличкий отвір указував шлях. Добре, Артем нікого не ждатиме. Його участю вчора ніхто не цікавився, а сьогодні він не цікавився нічиєю участю. Якщо справа обернулася так, — він піде сам. Ось піде і, безумовно, знайде щось дуже важливе, цінне. Отже, вперед!

Хід у печері став ширший і вищий. Кам’янисті стіни були мов відшліфовані і відбивали яскраве світло карбідки. Це була велика печера, справжня печера, не досліджена й невідома. Артем задоволено вигукнув:

— Ого!..

Голосна луна відгукнулася спереду, завмерла вдалині і знов виникла десь далеко-далеко. Здавалося, її відгуки побігли вздовж ходу, розсипались на окремі звуки, збудили десь далеко якісь інші, дивні й не схожі на вигук Артема. Печера немов розмовляла сама з собою дивною, не відомою нікому, таємничою мовою.

«Ні, не буду більш кричати. Якось воно моторошно», — подумав Артем.

Аж ось хід поширшав. Ґрунт став м’якший. І несподівано Артем побачив, що опинився на роздоріжжі. Хід роздвоювався. Куди йти? Артем озирнувся. Справді, куди? А що це на стіні? Немов малюнок…

Так, це був той самий вирізаний на камені малюнок, що його старанно скопіював Дмитро Борисович. Артем пізнав малюнок одразу. Глибокими грубими рисами на камені була зображена людська голова в профіль, з чимсь подібним до башлика, з-під якого виднілося коротко підстрижене спереду волосся. Обличчя було суворе, з прямим носом і з маленькою борідкою.

З хвилину Артем дивився на цей малюнок. І вирішив: треба йти туди, куди дивиться людина на малюнку. Чому так — Артем не знав. Але так вирішилося.

Цей хід був вужчий. Він звивався; здавалося, шлях йому перетинали скелі — і він обходив їх, повертаючи в різні боки. Ще метрів п’ятнадцять — і Артем спинився, здивований. Хід кінчився, його перетяла положиста стіна з м’якої землі.

«Мабуть, теж завал», — подумав незадоволено Артем.

Так чи інакше, а далі йти нема куди. Артем повернувся. Не щастить! Що ж робити далі? Може, де є боковий отвір? Освітлюючи стіни карбідкою, Артем уважно оглядав їх. Ні, немає ніде жодного отвору. І раптом йому перехопило дух.

В стіні перед собою він побачив ледве помітні сліди ніби кам’яного мурування. Присвітивши карбідкою і придивившись пильніше, він справді побачив, що камені покладені були один на один і скріплені темною глиною. Стіна з каменів виходила, здавалося, з самого ґрунту і підносилась до стелі ходу. Як він не помітив її відразу? Мабуть, тому, що ця стіна була не впоперек ходу, а в бічній стіні.

Справжнє мурування. За ним щось сховане. Інакше навіщо було б його робити? Проте, чому немає входу? Чому стіна замурована наглухо?

Артем не встиг дійти якогось висновку, як почув глухі звуки. Він прислухався: може, це лише вчувалося йому? Але ні. Тепер він навіть відрізняв звук чиїхось кроків. Хтось наближався сюди повільною, неквапливою ходою.

Це було неприємно. Головне, нема куди сховатися. Артем швидко озирнувся навколо. Ні, немає жодної заглибини! А звук кроків наближався. Як пояснить він свою присутність тут?

Ось долинув ще й легкий свист. Людина, що наближалася, видно, була в доброму настрої, вона висвистувала веселу мелодію. А ще за кілька секунд з’явилося світло, яскраве світло карбідки.

— Артеме, що ви тут робите? — почув він здивований голос Дмитра Борисовича.

Так, це був археолог. Він підійшов до Артема, підозріло оглянув його (чи, може, так лише здалося Артемові?) і запитав ще раз:

— Як ви опинилися тут? Адже ми вирішили почати дослідження завтра? Що це означає?

Артем відчув, як червоніє і як гаряча кров повільно заливає йому обличчя, шию, вуха і навіть потилицю. Він спробував перевести розмову на жарт:

— Але й ви теж тут, Дмитре Борисовичу…

Але це не допомогло, бо археолог просто розсердився:

— Що це за відповідь? Я тут, бо це моя справа, моя спеціальність. А як ви потрапили сюди? З чийого розпорядження, дозволу? Здається, ви, товаришу, нікому про це не доповідали?

Очі Дмитра Борисовича вдивлялися в Артема суворо й невблаганно.

— Шукачем скарбів, може, вирішили зробитись, товаришу? — продовжував Дмитро Борисович. — Схотілося потай від усіх відшукати якісь скарби? Та відповідайте ж, нарешті!

Це було вже образливо. Він, Артем, шукач скарбів? Шукач для самого себе? Артем — корислива людина?

Та даремно він шукав якихось доказів, потрібних слів, щоб відкинути від себе обвинувачення. Як навмисне, всі слова здавалися несерйозними, непереконливими. Що скажеш, як виправдаєшся?

Дмитро Борисович помітив, як великі чорні очі Артема безпорадно закліпали. Ніби він готовий був заплакати. Це трохи пом’якшило гнів археолога, його тон став лагіднішим.

— Розповідайте, Артеме. Ви самі розумієте, що виходить не зовсім добре… Ну, що я мушу думати про причини, які занесли вас сюди?

Нарешті Артем зважився:

— Я, Дмитре Борисовичу… я дуже… Мені дуже неприємно було вчора, коли я взнав… що ви й Ліда ходили… Адже я так цікавлюся всім цим… І от я вирішив…

— Ну?

— Вирішив піти сюди, щоб відплатити…

— Кому? Мені чи Ліді?

— Обом… і вам, і Ліді… Я сподівався знайти щось…. і тоді — тоді довести, що я теж можу…

— Що можете?

— Можу знайти щось… і щоб Ліда не дуже задавалася, ось що! — несподівано для самого себе палко закінчив своє зізнання Артем.

Він відчував і сам, що пояснення вийшло невдале, але відповідь археолога остаточно вразила його.

Дмитро Борисович голосно зареготав, наче почув щось надзвичайно смішне. Він сміявся довго, витирав очі і знов сміявся.

— Ой, не можу! Ой, насмішив! І це — доросла людина, студент!

Від цього Артем ще більше засоромився. Справді, якось воно не так… і навіщо він про Ліду згадав?..

Дмитро Борисович зняв тюбетейку і обмахнувся нею, наче йому стало дуже жарко. Він усе ще реготав; здавалося, досить йому було поглянути на зніяковіле обличчя юнака, як новий напад сміху душив його.

Але ось Дмитро Борисович перестав сміятися так само раптово, як і почав. Очі його враз стали серйозні. Мабуть, тепер щось скаже…

Артем опустив очі й чекав, його становище підсудного було, дійсно, незавидне. Що він скаже, цей невблаганний археолог?

2. НЕСПОДІВАНА ЗНАХІДКА

Дмитро Борисович ще раз уважно глянув на Артема:

— І це все?

— Дмитре Борисовичу!.. — уже зовсім жалісно почав благати Артем. — Чесне комсомольське…

Археолог усміхнувся. Так, більше нема про що питати. Засоромлене обличчя Артема, на якому часто, по-дитячому кліпали його великі чорні очі, говорило більш, ніж усі найпереконливіші слова.

— Ну, гаразд, — махнув Дмитро Борисович рукою. — Помиримось. Але невеличку нотацію вам все ж таки доведеться вислухати. Та не ображайтеся, це зовсім ні до чого. Ось вимені краще скажіть: чи розумієте ви, якої шкоди могла завдати ваша легковажна екскурсія? Так, так, шкоди — і серйозної до того ж!

— Я йшов дуже обережно, Дмитре Борисовичу. Якщо ви маєте на увазі несподіваний завал, то я…

— Та не в завалі справа, — відмахнувся археолог. — Ну, завалило б вас, мов те мишеня… Одним запальним юнаком на світі було б менше… Ні, ні, не ображайтесь, я жартую. Проте я маю на увазі зовсім іншу шкоду: не мені, не вам, а нашій загальній справі. Так от, коли не знаєте, не можете відповісти, слухайте. І, будь ласка, уважно, щоб мої слова добре запали у вашу нерозсудливу голову.

Дмитро Борисович сів на камінь, дістав цигарку, прикурив від білого язичка карбідки.

— Закурюйте, Артеме. Не хочете? Ну що ж, поговоримо й так, без люльки миру. Дивіться сюди.

Археолог поставив карбідку біля своїх ніг. Коло неї він поклав коробку цигарок, праворуч — олівець, з другого боку — свою маленьку кирку. Артем навіть зацікавився: що таке вигадав археолог?

— Увага! Уявімо собі, що всі ці речі є археологічні цінності. І лежать вони в такому самому порядку десь у печері, в могильнику, — ну, одне слово, там, де їх помітило спостережливе око молодого шукача. Такого, як, скажімо, ви. Ну от, лежать ці археологічні дорогоцінності. Лежать саме так, як їх колись поклали наші пра-пра-предки. І ось приходить молодий шукач. Він бачить: перед ним дивовижна ваза.

Дмитро Борисович хутко схопив коробку цигарок, підняв її.

— Молодий шукач схвильований. Він оглядає вазу — і в його запальній голові вже майнула думка про те, як він уразить всіх своєю несподіваною знахідкою. Хм, усіх, а в тому числі й певну, найбільш цікаву йому особу… іноді буває й так! Але ось шукач помічає, що поблизу лежать ще й інші речі. Він збуджений. Він ставить вазу назад на землю, хапає меч, хапає глек та інше.

Дмитро Борисович хуткими рухами ілюстрував своє оповідання, хапаючи з землі то олівець, то карбідку, то кирку. Артем стежив за ним, не зовсім розуміючи, до чого це йдеться.

— Так, хапає, схвильовано розглядає, обмацує й робить багато інших жестів, цілком в дусі його експансивності. Він відкидає меч, щоб помилуватися глеком, відставляє його вбік, згадавши про вазу. Нарешті він вирішив повертатися із знахідками. І ось тут молодий шукач згадує, що, крім самих цінностей, самих речей, великий науковий інтерес має й порядок, в якому ці речі знайдено. Адже саме так їх поклали колись наші предки. І цей порядок багато про що може розповісти, коли зважити на всі побутові обставини предків, характер речей тощо. Та, на жаль, порядок той вже було порушено, ще тоді, коли молодий шукач почав обмацувати вазу… І, крім того, підстрибуючи від захвату, він, цей запальний юнак, утоптав весь ґрунт навколо знайдених речей. Так, а там, у цьому ґрунті, були ще, можливо, уламки посуду, які-небудь дрібниці. І, вивчивши їх, можна було б установити знов-таки цікаві побутові деталі…

Дмитро Борисович зиркнув скоса на Артема. Той схилив голову й похмуро розглядав свої чоботи. Тепер він остаточно зрозумів, куди гне археолог.

— Дмитре Борисовичу, але ж я нічого не знайшов, ніякого порядку не порушив, нічого не потоптав, — нерішуче мовив Артем нарешті.

— Я щиро дивуюся, Артеме! Яка ви прониклива людина! Адже я жодного слова не сказав, що мав на увазі саме вас. А ви — раз! — і догадалися. Ну, добре. Ви нічого не знайшли, нічого не затоптали й порядку не порушили… крім, скажімо, порядку в розумінні дисципліни. Гаразд. А от коли б ви знайшли щось? Чи не трапилося б тоді чогось подібного до того, що я розповідав? Чи можете ви ручатися за це?

— Ні, — чесно зізнався Артем.

— І тоді?

— Тоді, можливо, вийшло б по-вашому. Але я, Дмитре Борисовичу, нічого не знайшов, крім хіба…

Археолог підвів голову:

— Крім чого?

— Крім цієї стіни з каменю.

— Що?..

Археолог миттю схопився.

— Де? Яка стіна? З якого каменю?..

Артем вказав на муровання, освітивши його карбідкою. З темряви виринули нерівні обриси каменів, звивисті, ледве помітні шви скріплень.

— Стіна? Так, стіна. Муровання!.. Безперечно, стародавнє, — шепотів Дмитро Борисович, обмацуючи камені. Він то ставав на носки, то присідав, то нахилявся праворуч, слідкуючи за звивом шва, то, мов згадавши щось, повертався раптом назад, ліворуч, оглядаючи, освітлюючи стіну своєю карбідкою.

Артем дивився на нього спочатку з подивом, потім зацікавлено. Нарешті, він хитро усміхнувся і примружив очі. Надійшла його черга!

— І ось цей запальний гм, не зовсім молодий шукач знайшов щось. Чи йому навіть указали на щось, знайдене іншою людиною, все одно. Головне, він побачив щось цікаве, — говорив Артем, явно копіюючи Дмитра Борисовича. — Він схвильований, цей немолодий, скоріше, підстаркуватий шукач… Він розглядає знайдене, скажімо, стіну. Він обмацує її, обнюхує, він майже танцює від захвату. І, витанцьовуючи отак, затоптує весь ґрунт коло знахідки, зовсім забуваючи, що в тому ґрунті… Ой Дмитре Борисовичу, не буду, їй-право, не буду! Я пожартував!..

Артем звивався, як в’юн, силкуючись звільнити своє вухо, яке несподівано опинилося в міцних пальцях археолога.

— Дмитре Борисовичу, не буду! Пустіть!

— Пробачаю лише тому, що ви вказали мені цю стіну. Артеме, як смієте ви передражнювати старших? Негоже, юначе. Втім… Це надзвичайно! Як же ви мені відразу не сказали про муровання? Чому ви мовчали стільки часу?

— Дмитре Борисовичу, але ж весь час говорили ви, — відповів Артем, розтираючи почервоніле вухо.

— То ви ще й обвинувачуєте мене в тому, що я не давав вам говорити?

— Ні… просто я не мав часу.

— Негоже, повторюю, негоже. Але про це потім. Беріть мерщій карбідку і світіть мені!

Протягом кількох хвилин спритні пальці Дмитра Борисовича знов обмацували всі шви скріплень муровання. Це скидалося на впевнені й швидкі рухи хірурга під час огляду хворого. Нарешті археолог переможно свиснув і спинився.

— Артеме, ця стіна обіцяє нам чимало важливих відкрить. Я певний, що це буде так. І ми підемо з вами далі!

В Артема перехопило дихання: невже? Проте археолог уже продовжував:

— Насамперед — треба сфотографувати стіну в тому вигляді, в якому ми її побачили. Без цього не можна.

Вже зовсім діловито він вийняв свій малесенький фотоапарат, установив його, приготував магній для спалаху. І коли фотографування було закінчене, коли зовнішній вигляд стіни був зафіксований кілька разів, археолог знов підійшов до муровання.

— Артеме, — наказав він коротко, — беріть вашу кирку!

— Єсть!

— Так. Підсуньте її вістря під оцей камінь і підіймайте його. Обережно! Так. А я підчеплю його з цього боку. Так. Обережніше. Натискайте!

Камінь легко піддався і сковзнув униз.

— Легше! Допоможіть мені опустити його.

Вони вдвох обережно поклали камінь на землю. У стіні зяяв чорний отвір. Дмитро Борисович підніс до нього карбідку, зазирнув.

— Дивіться, Артеме. Там, за стіною — порожнява. Там — невідоме, яке зараз відкриє нам свою таємницю. Ага! Ви зацікавлені? Саме це я й мав на увазі. Вам хочеться вже лізти туди? Ні, зачекайте! Поспішати не можна. Ще один камінь.

Скажімо, ось цей.

Другий камінь піддавався значно важче. Закам’яніла глина чи щось подібне до неї затримувало його. Але й він, нарешті, ліг поруч з першим на м’яку землю. Тепер в отвір можна було пролізти.

— Вхід, правда, не зовсім зручний. Але, друже, ми все одно використаємо його. Увага!

За мить Дмитро Борисович зник в отворі, тримаючи перед собою карбідку. А ще за кілька секунд з отвору долинув його веселий, трохи приглушений голос:

— Артеме, лізьте! Я жду вас…

Артем стояв у низькій тісній печері, до стелі якої можна було дістати рукою. Груба стіна з великих каменів відділяла їх від головної печери, вірніше, від бокового ходу тієї головної печери. Стіна, складена руками стародавньої людини! Але навіщо вона була зроблена?

Стіна наглухо відрізала цю тісну печеру, в ній не було ні дверей, ні інших отворів. Може, це склеп? Але в печері було порожньо. Нічого, крім товстого шару багатовікового пороху на долівці та виступах кам’яних стін.

Разом з Дмитром Борисовичем Артем пильно оглянув стіни, сподіваючись відшукати на них якісь сліди. Були ж у головній печері на стінах оті малюнки, чому б їм не бути й тут? Але на стінах загадкового приміщення не знайшлося нічого, подібного до будь-яких малюнків.

— Безумовно, перед нами природне заглиблення печери, — тихо робив висновки Дмитро Борисович. — Воно відокремлене від ходу цією стіною. З якою метою? Склад? Ні, бо тут немає нічого, крім пороху…

— А може, тут уже побував хтось до нас і забрав усе, що в печері було? — висловив гадку Артем.

— Ні. Муровання стіни було зовсім ціле, до нього ніхто не торкався. Немає жодних ознак, жодних слідів. Я ж оглядав стіну дуже уважно. Дивно… навіщо було замуровувати цю заглибину наглухо?

Дмитро Борисович замислився. Артем дивився на нього з прихованою надією: ось зараз археолог вирішить щось, ось зараз він знайде розв’язання. Вони повернуться до товаришів з важливими новинами, Ліда здивовано підведе брови… у неї це виходить дуже гарно, просто хоч малюй! Втім, при чому тут Ліда? Набагато важливіше зацікавити Івана Семеновича. Тоді вже він не матиме сумнівів щодо археологічної лінії досліджень… Прямо отакими рівними лініями й піднімаються брови над ясними насмішкуватими зеленуватими очима Ліди… От, знов про Ліду! Та що це таке? Ось, ось, зараз Дмитро Борисович розв’яже задачу — і тоді…

Але сподіванки Артема не справдились. Дмитро Борисович різким рухом поставив на землю свою карбідку.

— Не знаю. Треба порадитися, обміркувати й не поспішати, — сказав він рішуче. — Артеме, ми зараз повертатимемось. Давайте, друже, зберемо зразки ґрунту, цього пороху. Ось вам конверти. Зберіть зразки біля цієї стіни, потім біля тієї. А я візьму посередині.

— А що він дасть нам, той порох?

В голосі Артема бриніло розчарування. Такий цікавий, багатонадійний початок — і ось, якийсь порох! Нічого собі, цінна знахідка!

— Ой, Артеме, — посміхнувся Дмитро Борисович, — не буде з вас археолога, не буде! Вам би хотілося тільки скарби знаходити, золоті келихи й корони. От тоді ви говорили б веселіше. Друже мій, цей порох теж може допомогти нам. Не розумієте? Збирайте, збирайте, а я тим часом доведу це вам. Ми дослідимо цей порох, проаналізуємо його. І раптом узнаємо, що він складається з зотлілих решток, скажімо, одягу, збіжжя або ще чого-небудь. Тоді ми просто відповімо на наше запитання: загадкове приміщення було, припустімо, складом. Зрозуміли тепер, яке значення має порох?

— Страшенно інтересно, — незадоволено пробурмотів Артем. — Якщо так, то сюди й лазити не варт було. Тільки одяг псували та трудилися.

— О ні, мій друже, ні! Все потрібне, кожна крихітка знання. Саме наша наука, археологія, майже цілком складена з таких-от крихіток. Треба лише вміти їх помічати, вивчати, систематизувати. У ставленні до таких дрібничок і мусить виявити себе археолог. Так, так, зовсім не в захопленні, не в запальних вигуках з приводу якої-небудь матеріальної знахідки. Я вам більше скажу. Численні дрібниці, отакі крихітки, коли їх систематизувати, для справжнього археолога важать більше, ніж окрема знахідка навіть коштовної речі, ось що!

Артем акуратно збирав порох у конверти і слухав цю імпровізовану лекцію. Але в ньому кипіла досада. Що б там не казав Дмитро Борисович про ці самі крихітки знання, все одно, куди цікавіше було б відшукати який-небудь меч або глек, не кажучи вже про якусь там золоту корону… ех!

Раптом Артем спинився. Він дивився в одну точку. Що це таке? Звичайно, виступ. Але він не такий, як усі інші. Наче засипаний землею кам’яний куб… Артем озирнувся.

Дмитро Борисович насипав у паперовий конверт порох і не дивився сюди. Два кроки — і Артем уже відкидав землю з кубічного виступу стіни. Тверда, нерівна поверхня… ні, це не камінь, не виступ… Артем відчув, як закалатало його серце. Швидше, швидше!

— І знов я примушений відзначити, що у вас не все гаразд з дисципліною, Артеме, — почув він немов звідкись здаля голос археолога. — Хіба там я казав вам брати зразки? Який ви неуважний, друже мій!

Артем оглянувся. Дмитро Борисович тримав у руці повний конверт пороху і з докором дивився на Артема.

— Чого це у вас такий збентежений вигляд? — говорив далі археолог, — Неначе стрибнути кудись збираєтесь?

Артем передихнув і трохи опанував себе. Проте голос його тремтів:

— Тут, Дмитре Борисовичу, ще одна… одна крихітка знання знайшлася. Тільки боюся, що вона… вона може й не влізти в конверт!

Дмитро Борисович і гадки не мав, чого вартий був Артемові цей нібито байдужий тон.

— Яка крихітка? Який конверт? Про що ви?

— Весь час ви говорили про крихітки знання, а тут іще одна виявилась. От, якийсь ящик чи що.

Дмитро Борисович враз підскочив до Артема:

— Що? Де? Який ящик?..

— Дивіться!

Артем показував на річ, з якої він щойно зчистив землю. Невеличка квадратна скринька грубої роботи, вкрита різьбленими візерунками, стояла біля стін, напівсхована в заглибині. Здавалося, вона була металічна. Темна, зеленувата бронза виблискувала де-не-де з-під пороху під яскравим світлом карбідок.

Артем переможно дивився на Дмитра Борисовича.

Але археолог уже не бачив нічого, крім скриньки. Він присів коло неї, обережно торкнувся кришки, мов боявся обпектися. Його пальці тремтіли, губи щось шепотіли. Він був збуджений до краю. Артем відчув, що тепер не час жартувати. Це було б святотатством!

— Дмитре Борисовичу, це вже справжня знахідка? — схвильовано, тихим голосом запитав він.

Про це можна було не питати. Досить було подивитися, на археолога. Він намагався стримуватися, але це виходило в нього погано. Видно було, який він схвильований. Так, Дмитро Борисович робив, звісно, все те, до чого він звик протягом багатьох років своєї роботи. Він знов вийняв фотоапарат, старанно кілька разів сфотографував таємничу скриньку — з різних боків. Але вже з того, що він двічі розсипав магнієвий порошок для спалаху і не сказав жодного слова з приводу своєї незвичайної незграбності, навіть із цього можна було зробити висновок про його велику збудженість. Артем, не зводячи очей з археолога, мовив з готовністю:

— Може б, я допоміг вам?

Дмитро Борисович не чув нічого. Тепер він підняв скриньку, тримаючи її в напружених руках, мов налиту по вінця посудину. Подержав кілька секунд у повітрі і обережно поставив на землю. Підійшов до скриньки з другого боку. Волосся його розпатлалося, тюбетейка ледве трималася на голові, окуляри криво сиділи на носі. Але він нічого не помічав, ні на що не звертав уваги.

Артем чув, як Дмитро Борисович уривчасто вимовляв слова, наче відповідаючи самому собі:

— Так… Скіфська доба… Бронза… Неймовірно! Схована тут… Пам’ятка… Надзвичайно! Справжня пам’ятка!

— Так це скіфська? — знов боязко запитав Артем.

Археолог ще раз обійшов навколо скриньки. Він смішно нахиляв голову, як курка, що збирається клюнути зернятко, придивлявся до скриньки то одним оком, то другим, примружуючи їх. І ось він раптом помітив Артема, ніби юнака досі зовсім і не було тут.

— Артеме, голубе, це надзвичайно! — скрикнув він, хапаючи його за рукав. — Ну, звідки ви взялися? Як ви догадалися, що вона саме тут?

Артем ніяково знизав плечима. Він ні про що не догадувався, ні про яку скриньку. Звісно, було б дуже прикро повертатися з порожніми руками, з якимсь там порохом. Але скриньку, він щиро признається, що помітив зовсім випадково. Що ж відповісти археологові?

Проте Дмитро Борисович і не ждав відповіді. Він палко говорив далі:

— Друже мій, Артеме, це ж, безумовно, пам’ятка скіфської доби! Різьблення на кришці нагадує малюнки на стінах печери. І тепер абсолютно ясно: цю скриньку колись поставили сюди, сховали тут. А потім наглухо замурували вхід до печери. Ось в чому секрет глухої стіни! Розумієте? Та це ж ясно як… як те, що ми з вами стоїмо тут!

Тепер Артем дивився на скриньку вже не просто з цікавістю. Зовсім інші думки виникали в його голові.

Віки минали на поверхні землі, народжувалися і вмирали покоління одне за одним, як минають дні й ночі. А маленька скринька, поставлена сюди стародавніми скіфами, що колись жили тут, спокійно стояла в наглухо — замурованій печері… Сутінки довгих віків огортали скриньку, тиша й німотність чуйно охороняли її. І ось аж тепер люди нової, молодої Радянської Країни знайшли цю пам’ятку сивої старовини. Вони винесуть її на поверхню, вони відкриють її…

— Дмитре Борисовичу, а що в цій скриньці може бути?

— На це запитання, Артеме, вам міг би відповісти, та й то невірно, хіба що якийсь оракул. Бо вони вгадували що завгодно — і завжди однаково брехливо. Можливо, дорогоцінності, можливо… та ні, навіщо гадати? Тим більше, що я, при всьому моєму бажанні, не можу згадати аналогічних випадків з археологічної практики. Траплялися знахідки в курганах, знахідки в місцях поховань, знахідки під час розкопів стародавніх селищ. Але така скринька…

Дмитро Борисович лагідно погладив рукою скриньку.

— Така скринька сама по собі, в замурованій печері — такого не траплялося, якщо мене не зраджує пам’ять. Ну, гаразд, рушаймо! Кажуть, ранок від вечора розумніший. Для нас, в усякому разі, сонячне світло буде тепер зручніше, ніж світло карбідок.

Археолог з великою обережністю підняв скриньку й попрямував до виходу.

— Світіть, Артеме, світіть! Я боюсь спіткнутися і впасти.

— Єсть, Дмитре Борисовичу!

Артем бачив поперед себе високу постать археолога, що ступав обережно, тримаючи загадкову скриньку, закриту багато віків тому, скриньку з її таємничим змістом. Дмитро Борисович казав: «Можливо, там дорогоцінності, можливо, ще щось…» Що ж саме? Які скарби, які несподіванки ховає в собі ця невеличка скринька з напівстертими візерунками на кришці?

Хоч би скоріше опинитися дома, показати скриньку всім — і відкрити її! Перед очима запального юнака вже поставали дивні речі, що їх вони, безумовно, знайдуть у скриньці. Золота корона скіфського вождя, наприклад. Чи носили скіфські вожді корони? Ясно, що в скриньці мусять бути тільки дорогоцінні речі! Інакше — навіщо було б так далеко ховати її та ще замуровувати в окремій печері?

Ой, як же повільно йде Дмитро Борисович! Корона скіфського вождя! Це буде гідним внеском навіть до славнозвісної золотої скіфської колекції Ермітажу, про яку говорив Дмитро Борисович. Мерщій, мерщій! Артем не може більше ждати, його серце готове вистрибнути з грудей від нетерпіння. Що всередині загадкової скриньки?

Що в ній?

2. ЗАПОВІТ ПРОНІСА

— Чудовий ранок! Правда, Діано?

Замість відповіді собака лише коротко, але виразно гавкнула. Вуха її стирчали вгору. Ліда на повні груди вдихала свіже, запашне повітря:

— Ах, як хороше!

Вона стояла на невисокому пагорку. Буйний зелений бур’ян доходив їй до колін, ніжне, тепле проміння ранкового сонця: пестило їй обличчя, легенький вітер лоскотав шию і невидимими невідчутними пальцями перебирав їй кучері.

— Ти не знаєш, де наш Артем, Діано? Такий він учора був ображений, такий сердитий! А сьогодні зник кудись. Може, купатися пішов? Ану, біжімо до річки, Діано! Хто швидше?

Річка була за пагорком, її примхлива течія обтікала пагорок майже з трьох боків. Забувши про фізкультурні правила, Ліда мчала вниз, розмахуючи руками, стрибаючи через бур’ян, нестримно сміючись. Діана, зрадівши несподіваній забаві, вирішила, здавалось, показати всі свої здібності. Вона блискавкою пролетіла над бур’яном, одним стрибком випереджаючи дівчину, ховалася на мить у траві — і виринала звідти, мов шалена, ладнаючись на ходу схопити Ліду за спідницю. Ліда відмахувалась від неї, викручувалась, тікала — все одно Діана легко наздоганяла її всюди, радісно гавкала, лагідно й обережно хапала за руки зубами, випускала і знов хапала, граючись з дівчиною, як кіт з мишею.

Ця гра тривала кілька хвилин. Раптом Діана спинилась. Вона мов застигла, придивляючись до чогось.

— Що таке?

Діана коротко гавкнула — зовсім не так, як гавкала досі. Це мусило означати «увага»!

— Та що трапилось? Що там таке? Ага, та це ж наші!

Тепер Ліда бачила й сама. Далеко на пагорку йшли двоє, вирізьблюючись темними силуетами на ясному фоні неба. Один, передній, ішов вільніше, він розмахував руками, мов розсуваючи перед собою бур’ян. Це був Дмитро Борисович. Здавалось, можна було помітити навіть його гостру борідку, коли він повертався до другого, що йшов позаду. А повертався він майже через кожні кілька кроків. Позаду йшов безумовно Артем. Але чому він такий незграбний? Мов розучився ходити. Він щось несе? Так, щось схоже на чемодан або скриньку, несе просто поперед себе в руках. Обережно ступає ногами, щоразу вибираючи певне місце. Ось він спіткнувся — і відразу Дмитро Борисович підскочив до нього, заговорив, гнівно жестикулюючи. А потім узяв від Артема його вантаж. Вони помінялися ролями. Тепер попереду йшов Артем, а Дмитро Борисович ніс той чемодан чи щось інше так само обережно, як досі робив Артем.

— Що це вони несуть, Діано? — замислено мовила Ліда. — Стежка ця веде з Гострого бугра. Ідуть вони додому…

Раптова думка майнула їй в голові. Ліда аж підстрибнула й закричала:

— Артеме! Артеме! Звідки ви йдете?

Спочатку Артем не чув. Потім він озирнувся, побачив Ліду і неуважно махнув рукою назад, у напрямі Гострого бугра.

— Що? Звідки?

Але обидві постаті вже зникали за пагорком. Гукати далі було недоцільно. Ліда глянула на Діану, собака на неї. Але тепер гратися вже не хотілось.

— Біжімо додому, Діано! Поки вони повільно спустяться з пагорка, ми встигнемо добігти й зустріти їх!..

Ліда помилилася. Артем і Дмитро Борисович випередили її. І коли дівчина, захекавшись, вбігла до хати, вона встигла почути лише останні слова Дмитра Борисовича:

— І ось вона, Іване Семеновичу, та скринька, що її ми знайшли в замурованій печері. Головне, мушу сказати, завдяки цьому юнакові. Він помітив її під порохом, так. Спостережливе, знаєте, око у нашого Артема, так!..

На столі, перед відгорнутими назад паперами й планами, стояла невеличка скринька. Іван Семенович з цікавістю оглядав її з усіх боків. Артем стояв поруч з радісною, веселою усмішкою. «Так ось що вони несли тоді! І цю скриньку знайшов Артем?..» Обережно Ліда підійшла до стола. Старовинна чорно-зеленувата скринька з якимись напівстертими візерунками на кришці, запорошена, незграбна.

— М-да, нібито дуже стара річ, — промовив Іван Семенович задумливо. — Чимало, мабуть, років пройшло повз неї…

— Чимало, чимало! — мов зрадів Дмитро Борисович. Він примружив очі, замріяно підвів голову, розтираючи між пальцями лівої руки свою гостру борідку. — Чимало! Я думаю — тисячі дві років…

Дмитро Борисович, швидко сфотографувавши скриньку на столі, заходився відкривати її. Робив він це наче тільки для того, щоб задовольнити загальну зацікавленість. Мовляв, — я зовсім не хотів би поспішати, це лише тому, що ви всі просите! Але досить було поглянути на його обличчя, досить було прислухатись до схвильованих ноток у його голосі, щоб зрозуміти: досвідчений археолог і сам ледве стримував своє нетерпіння.

Він командував:

— Обережно! Артеме, розкладіть чистий папір, щоб жодна крихітка не зникла, не загубилася! Розумієте, жодна крихітка!

— Крихітка знання, Дмитре Борисовичу?

— Так, знання! Лідо, посуньтеся праворуч! Так буде ясніше. Прошу, Іване Семеновичу! З якого ж боку її відкривати?..

На скриньці залишилися тільки сліди замка. Очевидно, не він тримав кришку. Але вона ніби приросла до скриньки протягом сторіч. Найобережнішими рухами Дмитро Борисович пробував натискати й підіймати кришку з усіх боків. Вона не піддавалася.

— Дозвольте, я спробую, — запропонував Іван Семенович. — Здається, мої руки міцніші… Та не бійтеся, я зовсім не хочу її ламати!

— Вона може розсипатись, Іване Семеновичу! Обережніше!

Іван Семенович нахилився над скринькою. Почувся легкий тріск. І цього було досить, щоб археолог жахнувся.

— Ламається! — гукнув він з болем.

— Ні, все гаразд, — заспокоїв його Іван Семенович, відходячи від скриньки.

Вона була відкрита. Її кришка вже лежала на столі поруч з нею. Всі чотири голови одночасно схилилися над скринькою. Але думки у всіх були різні. Найвиразніші були мрії Артема. Золота корона скіфського вождя! Ось що мусило бути в скриньці.

— Ану, відсуньтесь, товариші! — сказав Дмитро Борисович. — Так не можна. Насамперед треба сфотографувати скриньку вже в цьому вигляді. Перший, хто має право зазирнути всередину, — це фотоапарат. До речі, здається, скринька просто порожня, — додав він, заглядаючи зверху.

Скринька — порожня? Не може бути! Дмитро Борисович, напевне, жартує. Але це був факт або, принаймні, майже факт. Бо дійсно, сфотографувавши розкриту скриньку, Дмитро Борисович дістав з неї обома руками, високо піднявши лікті, лише згорнутий в трубку шматок чогось подібного до паперу. І більш, крім цього паперу, в скриньці не було нічого. Лише тонкий шар пороху вкривав її дно.

Артем навіть не пробував приховувати своє незадоволення. Корона, золота корона скіфського вождя, де ти?.. Шматок паперу, — і це все? Ні, рішуче, доля була проти юнака! І навіщо Дмитро Борисович знов і знов так старанно фотографує все це? Що там цікавого?..

Але ось археолог відклав фотоапарат. Він схилився над скринькою ще раз, пильно обдивився її зсередини. Потім обережно, як дорогоцінність, переклав вийняту з скриньки паперову трубку на чистий аркуш. Він навіть поставив долоні ребром навколо тієї трубки, мов захищаючи її від чогось. Очі його сяяли, борідка нервово підстрибувала. Він озирнувся. Всі дивилися на нього, чекаючи.

— Товариші, — сказав Дмитро Борисович урочистим голосом. — Товариші! Чи знаєте ви, що це таке?

Всі мовчали. Лише Артем, зневажливо знизавши плечима, мовив:

— В усякому разі, навряд щоб якась дорогоцінність…

Археолог враз спалахнув, вибухнув, як бомба:

— Що ви! Що ви, юначе! Це — не дорогоцінність? Це, на вашу думку, не заслуговує уваги? Справжній документ скіфської доби — не дорогоцінність? Єдина в своєму роді знахідка… і ви насмілилися так сказати? Та чи знаєте ви, що досі науці невідомо жодного рядка, жодного запису, зробленого скіфами! Адже все, що ми знаємо про скіфів, — нам відомо або із знайдених речей, або з творів грецьких і деяких римських істориків! Ні, ви не будете археологом, Артеме, ніколи в житті не будете! Проте киньмо про це. Я не можу витрачати час на розмову з вами.

Голос Дмитра Борисовича зривався. Археолог був просто ображений. Іван Семенович вирішив, що тему розмови треба негайно змінити.

— Але що то за папір такий, Дмитре Борисовичу?

І враз археолог забув про Артема. Він повернувся до начальника:

— Звісно, я ще не знаю нічого, крім того, що це не папір, а своєрідно оброблена шкіра. Ну, називатимемо це пергаментом. От ми розгорнемо його і подивимось. Але, повторюю, Іване Семеновичу, скільки мені відомо, це вперше…

— Чули, чули! Вперше в історії знайдено таке диво. Але звідки ви знаєте, що це документ, що там є записи? Можливо, на пергаменті нічого нема.

— Не може бути, — відповів археолог. — Я певний, що на ньому щось є. Не вірите? Зараз, зараз побачите. Лідо, приготуйте олівець і папір. Головне, обережність, бо пергамент може легко поламатися…

Археолог хвилювався. Його пальці тремтіли, коли він знов узяв у руки пергамент і почав якнайобережніше розгортати його. Пергаментна трубка розгорталася повільно. Здавалося, пергамент був пружний, він щомиті згортався знов. Але досить було придержати розгорнуту частину кілька секунд — і пергамент ніби втрачав пружність, залишався розкритим.

— Літери! Ось вони, літери! — вигукнув збуджено Дмитро Борисович.

Справді, з внутрішнього боку пергаменту було виразно видно літери. Вони йшли рівними рядками, навіть не розподіляючись на окремі слова. Що то за літери?

— «Той, хто бажає знайти…» — півголосно прочитав Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент далі.

— Це тут написано таке? — здивувалася Ліда.

— Зачекайте, зачекайте!.. Так, це написано тут. Старою грецькою мовою, хоч вона й змішана ще з якимись словами іншої мови. Не знаю… дивні звороти… ну, що далі?..

Рядки показувалися один за одним. Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент, бурмотів:

— «Шлях, як показано на плані…» Хм, де ж той план?.. «Я здобував там золото…» Золото? І хто такий цей самий «я»?..

Нарешті, пергамент був розгорнутий весь. Дмитро Борисович знову схопив фотоапарат. Він тричі сфотографував пергамент, що лежав на чистому білому аркуші паперу довгастою жовтою смужкою з темними рядками літер. Ось Дмитро Борисович почав переписувати їх у зошит. Він щось бурмотів, він м’яв свою борідку. Ніхто не зважувався турбувати його запитаннями. Ліда відчула, як Артем легенько торкнув її за плече:

— Про золото чула? — тихо спитав він.

— Ти ж незадоволений був… — відповіла вона насмішкувато,

Артем знизав плечима: хіба міг він догадатися про таке?

Дмитро Борисович уже закінчував писати, коли Іван Семенович стривожено показав на пергамент:

— Дивіться, дивіться, Дмитре Борисовичу, що це таке? Пергамент наче змінює колір!

— Він пожовк! Відразу пожовк! — додала Ліда.

— Він рудіє з країв!

Враз схопившись, Дмитро Борисович почав пильно придивлятись до пергаменту. Справді, він змінював свій вигляд просто перед очима. Середина його ще залишалася світлою. Але з усіх боків він густо пожовк, а краї його стали зовсім бурими. І видно було, як цей бурий колір повільно посувався з усіх боків до середини, наче по пергаменту розтікалася якась рідина. Близько до країв уже не можна було навіть розібрати літер, вони злилися з бурим фоном.

Дмитро Борисович люто стукнув кулаком по столу. Ганьба, злочин проти науки! Як міг він, досвідчений археолог, не передбачити такої можливості? Хіба він не знав раніше про такі випадки? Стародавній пергамент добре зберігався в скриньці, де до нього не доходило вогке й свіже повітря. Тепер пергамент вбирав у себе водяну пару з повітря — і через це в ньому відбувався складний прискорений хімічний процес. Розкладання, затримане на тисячоліття, загальмоване, спинене, — тепер відбувалося прискорено, невпинно, бурхливо…

І винний у цьому тільки він сам, тільки Дмитро Борисович! Він мусив вжити заходів, він мусив насамперед хімічно обробити пергамент, надати йому стійкості, це ж звичайна річ!

— Лайте мене, друзі, робіть що завгодно, я винний! — розпачливо промовив він нарешті. — Винна моя запальність, яка примусила мене поспішити з розгортанням… винна моя неуважність, я так захопився, що…

Йому бракувало слів. Він сам не міг простити собі своєї необачності. І це зрозуміли всі.

— Але, Дмитре Борисовичу, ви стільки разів фотографували пергамент і згорнутий, і розгорнутий… на фотографіях усе буде видно… і переписали текст, — втішала археолога Ліда.

Але він тільки хитав головою.

Пергамент тим часом зовсім побурів. Він лежав на столі рудою плямою, на якій вже не можна було розібрати жодної літери. Здавалося, він навіть припав до стола, майже прилип до паперу. Думка про дальшу долю цього загадкового шматка пергаменту водночас виникла і в Артема, і в Дмитра Борисовича.

— Треба якось сховати його, — озвався Артем.

— Так, спробуємо тепер зробити хоч це, — згодився археолог. — Він лежить у нас на папері. Давайте покладемо його так, разом з папером, у чемодан. Головне, не торкатися руками. Артеме, давайте порожній чемодан.

За хвилину розкритий чемодан стояв біля стола. Дмитро Борисович і Ліда обережно взялися за край паперу, на якому лежав пергамент, підняли його.

— Обережно! Жодного подуву!

Та ба! Нерухомі й вражені товариші побачили, як з паперу зразу відокремився шматок легкої рудої речовини, мов порох або попіл. Він підлетів у повітря, ламаючись і розсипаючись на дрібнесенькі шматочки. Один з таких шматочків повільно опустився на руку Ліди — і вона не вчула його дотику, такий він був легкий. Вона тільки бачила його. Через кілька секунд на білому папері залишилися всього дві-три маленькі: руді плями. Це було все, що зосталося від знайденого в скриньці пергаменту — два маленькі шматочки легкої бурої речовини!

Лише один шматочок, завбільшки як поштова марка, ще плавав у повітрі. Повітряна течія несла його до дверей. Всі очі стежили за ним. Шматочок проплив до дверей і вже біля них перекрутився в повітрі й розсипався на порох.

— Ну, що ж, товариші, чи довго ви ще держатимете цей порожній аркуш паперу? — почувся голос Івана Семеновича. Начальник експедиції посміхався. — Звісно, дуже неприємно, що наш пергамент так швидко закінчив своє існування. Але нічого не вдієш. Науці залишилися фотографії — і це також непогано. А переписати ви встигли, Дмитре Борисовичу?

— Встиг. Не можу ручитися тільки, що не помилився десь. Одна надія на фотографії, — все ще сумно відповів археолог.

— А можете прочитати й перекласти те, що переписали?

— Нібито можу.

— То й добре. Скільки мені відомо, ви єдина серед нас людина, що знає старогрецьку мову. Давайте, сядемо й спробуємо зрозуміти зміст. Там наче було щось про золото. А це вже стосується геології, чи не так?

— Як швидко… як швидко розклався… — шепотів ще Дмитро Борисович, уже сідаючи до стола.

Він вийняв хустку, протер свої спітнілі окуляри. Надів їх, узяв зошит з переписаним текстом. Артем сидів біля кришки скриньки. Він дивився на її заплутані візерунки. Вони нагадували орнамент, але відрізнялися тим, що в цих глибоко вирізьблених лініях, не повторювалась ніде жодна риска.

— Тут, правда, не все зрозуміле до кінця, — почав Дмитро Борисович, уважно дивлячись у свої записи, — я вже говорив про те, що цей текст написаний старогрецькою мовою, але змішаною ще з якоюсь іншою. Проте загальний зміст зрозумілий. Якась стародавня людина, що писала на пергаменті… Як швидко він розклався, товариші! Просто жах! Прямо перед очима спопелів…

— Дмитре Борисовичу, ви обіцяли нам перекласти записане, а не скаржитися на долю пергаменту, — поклав, йому руку на плече геолог.

— Так, так, вірно… Мені, знаєте, важко згадувати про це. Так от, якась стародавня людина писала на цьому пергаменті. Зважаючи на те, що пергамент так швидко розклався, розпався на порох, зотлів…

— Дмитре Борисовичу…

— Ні, ні, я по суті. Зважаючи на це, можна гадати, що пергамент мав вік не менший, як дві з половиною тисячі років. Отже, це був сучасник стародавніх скіфів. Безумовно! А написане тут приблизно таке.

Археолог поправив окуляри:

— «Той, хто бажає знайти поклади, знайде їх. Він піде печерою далі й далі. Він проходитиме весь шлях, як показано на плані. Чотири голови пройде він і три коні. За факелами вгору й факелами вниз він знайде п’яту голову й кабана. Хай допоможуть йому боги. Там знайде він поклади. Там знайде він золото і здобуде його, як добував я, Проніс. Я знайшов те золото і залишив його. Щаслива людина прочитає це. Вона візьме план і знайде поклади, залишені мною, Пронісом». Все!

В глибокій мовчанці чути було, як повільно дихає Діана. Дмитро Борисович зняв і протер окуляри, оглядаючи товаришів своїми короткозорими очима.

— Коли йдеться про золото, та ще так певно, то ми, геологи, мусимо прислухатися, — зауважив Іван Семенович. — Товариші, цей пергамент приніс нам важливі відомості, що проливають світло на деякі інші дані.

— Цебто?

— Я колись говорив вам, що свого часу в Гострому бугрі пробували добувати золото. Але облишили, бо виходи його були мізерні. І жили переривалися теж близько поверхні. Якщо цей пергамент говорить правду…

— Тоді?

— Тоді, виходить, золоті жили виникають знов десь усередині нашого вередливого бугра. Що ж, це дає нам нові перспективи!

Іван Семенович знов замислився. Заговорила Ліда:

— Дмитре Борисовичу, хіба Проніс — це скіфське ім’я? Мені здається, що… я не знаю, звісно… але в ньому, здається мені, є щось грецьке.

— Безумовно, це грецьке ім’я, — ствердив археолог.

— І мова цього тексту теж грецька. Як же тоді… як же скіфи?..

— Ну, греки взагалі могли бути тут теж. Проте це мене зараз менш дивує. Тут є більш незрозумілі місця в тексті.

— А саме?

— Ну, от, наприклад. Що таке «факели вгору» і «факели вниз»? Що таке «чотири голови» і «три коні»? Знов-таки «п’ята голова і кабан»?

— Може, це якийсь шифр? — зауважив Артем.

— Не думаю…

І раптом голос Артема переможно задзвенів:

— Товариші, я знаю, що то за голови! Це — оті викарбувані на стінах малюнки, які ми знаходили вже в печері! Ми знайшли деякі малюнки, а коли підемо далі, то знайдемо й ще.

— А коні й кабан? — недовірливо спитала Ліда.

— Як пошукаємо, то, можливо, знайдемо й їх.

Дмитро Борисович задумливо пом’яв пальцями борідку:

— Цілком можливо, що й так. В усякому разі, перевіримо. Поки що припущення Артема — єдине реальне розв’язання загадки з тими головами, кіньми й кабанами… А от відносно факелів?..

— Не знаю, — щиро признався Артем. — Не можу додуматись.

— Головне, на мою думку, все ж таки не це, — заговорив знов Іван Семенович. — Головне, це згадки про план. Де той план? Адже самого тексту нам мало. Автор його весь час каже, що треба користуватися планом. А от плану того я й не бачу. Може, він десь у скриньці, га?

Дуже старанно обшукали скриньку, але не знайшли в ній нічого. Вона була порожня, якщо не вважати на тонкий шар пороху на її дні. На жаль, саме цей шар пороху наводив на сумні висновки. Хтозна, чи не був накреслений план на іншому шматку пергаменту, гіршої якості? Хтозна, чи не зотлів уже давно той другий пергамент у скриньці — і цей шар пороху може й був його залишками? Так чи інакше, — плану не було.

— Може, спробувати зробити розвідку без плану? — нерішуче спитала Ліда. — Отак іти вздовж печери й розшукувати малюнки по стінах…

— Не вийде нічого, — відповів Артем. — Там тих ходів, переходів і відгалужень, мабуть, безліч. Хто його знає, в який бік іти…

Вони сиділи навколо стола. Дмитро Борисович не випускав з рук свого зошита, наче боявся позбутись і його, як позбувся пергаменту. Ліда задумливо дивилась у вікно. Там, за невеличким пагорком, де була вона сьогодні ранком з Діаною, де гралася, бавилася з нею, — за пагорком здіймалися схили великого Гострого бугра з його дивною невивченою печерою. І десь там, як твердить цей Проніс, лежать поклади золота. Як же цікаво! Наче в романі якомусь!

Іван Семенович обміркував становище з іншого боку. Твереза, досвідчена людина, він бачив, що несподівана знахідка вносить певні зміни в плани роботи експедиції. Якщо в стародавньому тексті говориться про поклади золота, було безглуздям, навіть злочином не спробувати відшукати їх. Іван Семенович ясно відчував, що він дивиться на речі не так, як оця молодь, як навіть Дмитро Борисович. Молоді потрібна романтика. Вони почули про скіфів, про загадкового Проніса, про всі ті голови, коней, кабана й факели — і захопилися. Дмитру Борисовичу досить його скриньки та ще якихось археологічних знахідок. Але для нього, інженера-геолога, який завжди працює над виявленням коштовних копалин, найголовнішим у документі була згадка про золото. Звісно, коли б знайшовся той план, це було б дуже добре. Та коли його й нема, шукати однаково треба. Робота, правда, затримається — і дуже затримається. Проте, коли треба, то треба. На те в природі й існують труднощі, щоб людина мала що перемагати!

Іван Семенович помилявся лише в одному. Артем зараз не мріяв ні про золоті корони скіфських вождів, ні про таємниці печери в Гострому бугрі. Чому саме прийшли до нього зовсім інші думки, він не знав і сам. Але він чомусь згадав про своє дитинство. Матері й батька своїх він не знав, вони вмерли давно, ще коли Артем був зовсім маленьким. Він пам’ятав своє життя лише з дитячого будинку. Це були його перші спогади; він сам, і всі інші діти ходили тоді в сірих халатиках. Це було давно. Потім він з двома товаришами втік з дитячого будинку, мандрував кілька років. Потім трапилося так, що він побачив, як хлопці його віку запускали в полі модель літака. Він познайомився з ними. Це були хлопці з дитячого будинку, — не його будинку, а іншого. Він розговорився з ними, разом запускав їхню модель, а потім вони пішли всі разом до дитячого будинку. І залишився там. Першого ж вечора, здається, йому показали нову гру — лабіринт. На папері було наплутано безліч ліній, рисок, що утворювали невилазні пастки. Треба було знайти вихід з лабіринту, ніде не перетинаючи ліній. Артем знайшов вихід. Це йому дуже сподобалось. А вихователька сказала: «Отак знаходь завжди вихід. І вхід. Як-от до нас сюди зайшов!» Артем, згадуючи це, посміхнувся: що ж, з того часу він завжди знаходив! Учився в школі, тепер от закінчує інститут, ось він на практиці… Проте, чому він усе це згадав? І про той лабіринт, і про входи й виходи?..

Тепер тільки Артем помітив, що він тримає в руках кришку від скриньки й мимоволі механічно водить пальцем по заглибинах, вирізаних на ній візерунків. Він знов посміхнувся: зовсім, як гра в той лабіринт! Адже він підсвідомо шукає пальцем виходу з тих візерунків, не перетинаючи лінії. Ану, якщо з самого початку?

Це, нібито вхід. Так. Куди далі? Власне, вибирати нема чого, бо шлях лише один, решта відгалужень зникає зразу після того, як вони відходять від головного шляху. Цікавий візерунок, наче його автор навмисне не дозволяє ухилятися в бік від головної лінії. Що? Що?..

Гаряча хвиля вдарила Артемові в голову. Він нахмурив брови, намагаючись опанувати себе. Ні, не може бути! Проте так… зачекайте, зачекайте: як далі?.. А ще далі?.. Він відчув, як здригають його ноги. Невже?..

Більше Артем не міг витримати. Йому хотілося співати, когось цілувати, з кимсь битися. Перемога! Наша взяла!

— Товариші! Товариші!

Всі озирнулися, напівзлякано подивившись на Артема. А він стояв по середині кімнати, тримаючи кришку від скриньки в руках і вигукуючи:

— План! Єсть план! Знайдений план! Ось він, план!

— Де, який план? — схвильовано підійшов до нього Дмитро Борисович.

Замість відповіді Артем мовчки подав археологові кришку від скриньки, вказуючи на візерунки, вирізані на ній.

— Що? Оцей малюнок?..

— Він! Саме він! Цей малюнок і є план Проніса!

Три голови схилилися над кришкою. Три пари очей вивчали складений малюнок, схвильовано обмінюючись уривчастими фразами.

А сам Артем уже неспроможний був вгамувати свою радість! Він кинувся до Діани, схопив голову собаки, крутнув її, підштовхнув в бік і, нарешті, перекинув на спину. Діана й не думала опиратися: вона встигла звикнути до подібних вихваток Артема.

Артем крутив собаку, ляскав її долонею по спині й боках. У кімнаті лунав його радісний голос:

— Єсть, єсть план! Єсть план!

3. ШЛЯХ ПІД ЗЕМЛЕЮ

Уже перед самим входом до печери Іван Семенович знов спинився і обернувся до своїх супутників. Спокійно й пильно оглянув він кожного, перевірив вантаж. Цього разу учасники експедиції не переобтяжували себе приладдям. Адже вони йшли на коротку підземну розвідку. Треба було тільки обізнатися з напрямом ходів у печері, познайомитися з ними. І вже тоді повернутися знов з робітниками, з усіма потрібними науковими приладами та інструментами для неквапливої, розміреної наукової роботи.

— Всі почувають себе добре, товариші? Гаразд. Динамітні шашки у мене і в вас, Артеме? Добре. План у вас? Не забули?

Юнак широко посміхнувся: забути план? Звісно, ні!

— Добре. Харчі є в кожного? Карбідки? Кирки? Все є? Ну, гаразд, товариші, тоді пішли. Дмитре Борисовичу, прошу!

День залишився позаду — ясний, сонячний, гарячий. Тут, у темряві печери, завжди була ніч, вогка й примарна. Ліда навіть помітила, що вона трохи схвильована. Чому? Адже це звичайна розвідка. Невже на неї вплинуло те, що вони йдуть за вказівками того зниклого пергаменту? Хіба не все одно, яким планом користуватися?

Артем уважно придивлявся до шляху, весь час звіряючи його з планом. Подеколи він поглядав на Дмитра Борисовича, на Ліду, на Івана Семеновича. Начальник ішов спокійний, як і завжди. Здавалось, він почував себе так само, як під час звичайної розвідки. Та й чим, справді, відрізнялася від неї їхня подорож? Тільки тим, що відбувалася під землею.

Трохи іншим, ніж завжди, був хіба що Дмитро Борисович. Але й це було цілком зрозуміло. Вперше за весь час своєї роботи експедиція вирушила суто археологічним напрямком, на якому він наполягав. Які ж вона дасть наслідки? Дмитро Борисович старанно освітлював собі шлях карбідкою, її проміння стрибало перед ним, вихоплюючи з пітьми то нерівну скелю, то несподіваний поворот, то крутий підйом.

Карбідка Артема, що йшов позаду, виробляла ще веселіші фокуси. В її світлі кожна постать відкидала велетенську тінь, ця тінь посувалася по стінах, перестрибувала з одної на одну, перегиналась по стелі, ламаючись найфантастичнішим способом.

Експедиція йшла мовчки. Першим порушив мовчанку археолог:

— Перша голова скіфа! — промовив він, показуючи рукою на викарбувану в скелі сувору голову в башлику.

То була та сама голова, в напрямі якої пішов учора Артем. Тепер, очевидно, треба було звертати десь убік, бо той напрям закінчувався тупиком. Артем заглянув у план. Дійсно, шлях до замурованої печери уривався відразу ж таки: виходить, план був правильний.

Проте Дмитро Борисович і не вагався. Він теж добре пам’ятав напрямок. Хід повернув ліворуч, потім знову почав опускатися. Під ногами був м’який ґрунт, відмінний від кам’янистого, яким вони йшли досі.

— Осадок води, що текла тут колись, — відзначив Іван Семенович.

Він на мить спинився й відмітив щось у своїй записній книжці.

— Стоп, товариші! — гукнув Дмитро Борисович. Він спинився на новому роздоріжжі. — Артеме, куди за планом повертати?

— Праворуч, — упевнено відповів Артем.

— А це що? — підняв угору карбідку Іван Семенович.

Просто над ними на скелі був викарбуваний кінь. Невеличкий малюнок був зроблений майстерно. Кінь стояв, витягнувши вперед голову й прищуливши вуха.

— Маєте, товариші! — переможно промовив Дмитро Борисович. — Перший кінь з тих, що про них говорилося в тексті Проніса. І таких коней ми мусимо знайти ще два. Далі, далі!

…Другого коня побачили на наступному повороті. Артем відзначив: вірний шлях за планом повертав праворуч. І тому він зробив висновок:

— Кінь означає, що наступний поворот мусить бути зроблений праворуч. А голова, навпаки, ліворуч. От, побачите!

І хоч Ліда не дуже довіряла Артемові, проте незабаром переконалася, що висновки його були правильні, бо, надибавши третю голову, їм довелося повернути ліворуч. Артем аж сяяв від задоволення. Він наочно доводив, що може бути не лише виконавцем, а й активним учасником подорожі. Недаремно йому довірили план, недаремно саме йому доручили давати всі довідки за планом!

Найменш задоволеним був поки що Дмитро Борисович. Вони пройшли вже кілька сот метрів — і він не зустрів нічого, що мало б відношення до археології. Крім цих малюнків, звісно. Але малюнки, хоч і дуже цінні, були вже чимсь відомим, майже звичайним.

— Уявіть собі: тут, за всіма даними, з стародавніх часів не бувало жодної людини! Мусило ж щось зберегтись. І от тобі, нічого!..

Іванові Семеновичу не подобалося, що він не бачив ніяких виходів жил у стінах ходу. Проте він вирішив не позбавляти принаймні молодь бадьорого настрою. «Побачимо, що буде далі, — сказав сам собі начальник експедиції. — Поки що ми весь час опускаємось під землею. Вже тепер, мабуть, опустилися метрів на півтораста…»

Малюнки третього коня і четвертої голови були знайдені майже один за одним. Кінь знов указав, що треба повертати праворуч, а голова скіфа — на поворот ліворуч. Тепер хід спустився ще нижче. Експедиція була на глибині метрів двісті.

— А куди ж текла та вода, що її шляхом ми оце йдемо? — спитала несподівано Ліда. — Якщо вниз, то, можливо, ми опинимось, нарешті, на березі підземного озера. Правда, Іване Семеновичу?

Геолог відповів не зразу. Він уважно оглянув стіни, стелю, ґрунт. Артем з цікавістю ждав відповіді. Підземне озеро… непогано було б!

— Не думаю, Лідо, — відповів, нарешті, начальник. — Ніяких ознак на стінах я не бачу. Проте, звідки, на вашу думку, текла та вода, коли припустити, що вона йшла вниз? Вхід до печери розташований на схилі, до нижньої частини бугра ще далеко…

— Так що ж, виходить тоді, що вона текла вгору?

— Цілком можливо. Уявімо собі підземне озеро, підземний резервуар. Він стиснений породами. Вода шукає виходу. Знаходить його по щілинах, поступово розмиває їх. І мчить угору. Як нафта, скажімо, або водяний гейзер. Заперечень нема?

Ні Артем, ні Ліда не встигли відповісти. Дмитро Борисович здивовано щось вигукнув. Що саме, вони не чули. Бо одностайний вигук здивування вихопився у всіх.

Хід несподівано урвався, вірніше, розчинився в пустці. Як річка впадає в море, так і хід впадав у велику печеру, темну і загрозливу. Яскравого світла карбідок не вистачало, щоб відвоювати від темряви хоча б частину стелі цієї гігантської печери. Стіни було видно навколо, доки сягало світло карбідок. Далі висіла густа темрява.

— Так, знаєте, — мовив, нарешті, повільно Іван Семенович, — це печера… Я навіть не пам’ятаю такої великої… А ви, Дмитре Борисовичу?

— Ні, не пам’ятаю й я. Тільки ось дивують мене оті тіні. Що воно таке? Немов би колони якісь. Але надто товсті. Ходім, Артеме, подивимось!

Метрів за десять спереду Артем помітив першу колону. Вона підіймалася десь угору і зникала в темряві. Здавалося, що вона тоншає й тоншає, віддаляючись від ґрунту. Чи то лише здавалося в зрадливому мороці?.. Удвох з Дмитром Борисовичем вони освітлювали ці дивні колони, Артем навіть пробував видряпатись на одну з них. Нічого певного, нічого! Але ось наблизились Іван Семенович з Лідою. Світла стало більше, ще дві карбідки прийшли на допомогу. Тепер лише Дмитро Борисович помітив:

— Дивіться, дивіться вгору, — сказав він. — Там теж є щось!

Колони підіймалися на невеликій відстані одна від одної. Вони виблискували в світлі карбідок. І там, далеко вгорі, теж щось виблискувало.

— Виблискує не колона, — сказав Іван Семенович, — виблискує вгорі щось між колонами… Е, та чого гадати! Друзі мої, нема ніякої загадки. Все зрозуміло. І, до речі, розв’язана остання таємниця тексту! Все ясно!

Товариші дивилися на начальника з деяким здивуванням. Що він хоче сказати? Дмитро Борисович навіть перепитав:

— Власне, про яку таємницю ви говорите?

Не відповідаючи на запитання, Іван Семенович вказав на колону:

— Чи бачите ви оці нашарування? Ну, Лідо, які природні колони мають подібні нашарування?

Ліда відповіла:

— Сталагміти! Ой, як же я раніше не догадалася!

— А що виблискує вгорі?

Тепер відповів Артем:

— Ясно, сталактити! Дивно тільки, що я не догадався досі.

— Зовсім не дивно. Насамперед ніхто не сподівався такого. А, по-друге, ця темрява може дезорієнтувати хоч кого. Отже, нема чого ніяковіти. Все гаразд. Ну, а тепер — хто хоче відповісти зразу, про яку таємницю тексту я говорив тільки що?

Пауза. Ніхто не наважувався.

— Товариші, адже це дуже легко. Згадайте текст! Ну? «За факелами вгору і факелами вниз він знайде…» Ось маєте факели вгору, — вказав геолог на сталагміти, — і факели вниз, сталактити. Хіба не так? Ех, Дмитре Борисовичу, це вже вам слід було догадатися!

— Ви ж, Іване Семеновичу, щойно пояснили самі, що ця темрява…

— Ні, я говорив про сталактити і сталагміти взагалі. А тепер кажу про факели в тексті. Ну, гаразд. Не марнуймо часу на балачки. Артеме, як тепер ваш план? Покаже нам, куди йти?

Артем уважно розглядав свій папірець. Дійсно, поміж велетенськими сталагмітами було стільки напрямків, що легко було й заблудити, та ще в такій темряві. Проте план був складений сумлінно. Шлях вздовж великої печери проходив перпендикулярно до стіни, з якої вони щойно вийшли. Потім один поворот вправо — і печера мусила закінчитись. Принаймні, так говорив план.

— Ну, пішли! — виголосив Іван Семенович. — Час не жде.

Це була цікава подорож. Химерні силуети велетенських сталагмітів тяглися вгору з усіх боків. Вони виростали з ґрунту, підносились вище й вище, вужчали й ніби губилися в темряві. Де-не-де стеля печери нижчала — чи то, навпаки, підіймалася долівка, ґрунт? В усякому разі, в таких місцях біле проміння карбідок освітлювало й сталактити. Примхливо різноманітні, довгасті й блискучі колони звисали згори назустріч загостреним верхівкам сталагмітів. Як незчисленна застигла армія, стояли сталагміти, виблискуючи мінливими вогниками під світлом карбідок, — армія нерухомих вапнякових солдатів. Тисячоліття стояли вони тут і тисячоліття ще, мабуть, стоятимуть, незмінні вартові віків. І там само, як тепер Артем, — колись проходив повз них, опускався нижче під землю невідомий, таємничий Проніс, готуючись написати свій заповіт, скласти свій план…

— Яка своєрідна краса! — прошепотіла Ліда.

Її почув Артем. Йому схотілось поділитися з дівчиною своїми думками.

— Ти тільки подумай, Лідо, — сказав він схвильовано, — скільки тисяч років стоять вони тут? Скільки тисячоліть стоятимуть ще? І скільки людей пройде цією стежкою, дивуючись на кам’яні потвори…

— Завал! — почувся голос Дмитра Борисовича. — Шлях перетято завалом! Якраз на місці виходу з печери!

Стежка, що звивалася поміж сталагмітів, вивела експедицію майже під саму протилежну стіну печери. Стежка закінчувалась тут. І нею закінчувався можливий шлях, бо його перетинав великий завал.

Всі стояли мовчки, розглядаючи нову перешкоду. Який завглибшки був цей завал? Чи вдасться подолати цю перешкоду, розкопати її? Може, доведеться вжити динаміт? Ніхто не знав цього. Великі брили землі лежали перед експедицією, мов навмисне кинуті сюди рукою невідомого гіганта…

— Діано, що таке?

Собака, що досі спокійно бігла поруч з людьми, гавкнула раз, ще раз. Вона стояла напружено перед завалом, подавшись наперед, і тремтіла від люті. Вона дивилась на завал, як на щось вороже. Ось вона гавкнула ще — загрозливо й тривожно. І враз відійшла. Тільки далека луна, повільно затихаючи, нагадувала про несподівану знервованість собаки.

— Так, товариші, — сказав весело Іван Семенович. — Мені здається, Діана має підставу сердитись. Завал — наш загальний ворог! Чи не так? Тільки в Діани немає інших засобів виявити своє ставлення до ворога, вона спроможна лише гавкати, принаймні, в даному разі. Бо кусати завал — марна річ, навіть для міцних іклів бульдога…

Добра річ — вміло і вчасно сказаний жарт! Він розвіває поганий настрій, підбадьорює, він хоч-не-хоч примушує посміхнутись. А звідси вже один лише крок і до сміху, до дальших жартів, до справжньої бадьорості. Іван Семенович знав це добре. І він задоволено відзначив, що у відповідь на його слова посміхнулась навіть Ліда, найбільш вражена перешкодою.

— Давайте обговоримо це питання, — говорив далі начальник експедиції. — Артеме, що з цього приводу говорить ваш план?

— На жаль, нічого, Іване Семеновичу. Мабуть, Проніс не передбачав завалу. За його вказівками тут мало починатися звуження ходу. Далі, бачите, одне й друге роздоріжжя. І все. Ми дуже близькі від нашої мети… якщо не зважати на завал, звісно.

— Спробуйте не зважати, — пробурмотів Дмитро Борисович. — Він, цей завал, може не зважати на вас, а не ви на нього!

— Спокійно, спокійно, товариші! Обговорення триває. Маємо такі дані: поза цим завалом — наш дальший шлях. Завал чималенький, — Іван Семенович, піднявши карбідку, поглянув на брили землі, мов вимірюючи їх примруженим оком. — Розкопати його важкенько. Значить, маємо перше розв’язання проблеми. Звичайно, просте й зрозуміле.

Він зробив паузу.

— Яке розв’язання?

— Повертатись назад, щоб потім прийти знов сюди з робітниками, з усім знаряддям і тоді розкопати завал. Так?

— Ні! — разом відповіли Артем і Ліда.

І Дмитро Борисович заперечливо хитнув борідкою: відкладати подорож не хотілося нікому!

— Тоді є другий вихід, — спокійно вів далі Іван Семенович. — Тоді треба шукати дальшого шляху.

— А як? — скоса глянув на нього з-за окулярів Дмитро Борисович.

— Розкопати самим!

— Розкопати завал нашими силами? Тисячі тонн ґрунту й вапнякових порід? Не маючи майже ніяких інструментів і робочої сили? Ну, це, знаєте, в найкращому випадку безпідставний оптимізм!

— Що ж, Дмитре Борисовичу, оптимізм ніколи не шкодить, — весело відповів Іван Семенович. — Але от ваша запальність не допоможе. Так, так. Тим більше, що я зовсім не пропоную розкопувати тисячі тонн породи. Прошу, погляньте сюди, перевірте мої розрахунки.

Він знов освітив карбідкою завал. Було ясно видно два велетенські сталагміти, що утворювали ніби ворота, засипані землею.

— Я говорю саме про це місце і ні про яке інше. Я вважаю, що тут не тисячі й не сотні тонн породи. Вгорі між сталактитами й сталагмітами затиснута гігантська брила породи. Вона природно загородила шлях землі, яка зсипалася згори під час завалу. Між цими двома сталагмітами утворився лише тонкий простінок з пухкої землі завтовшки, може, всього метр або два. Це все, що відділяє нас від дальшої частини подорожі. Ви, здається, не вірите, Дмитре Борисовичу? Прошу!

Іван Семенович роздільно постукав кілька разів своєю киркою об стінку з другого боку напівзасипаних сталагмітів. Звук був глухий і тупий. Артем крадькома глянув на Ліду: такий звук свідчив про велику товщу породи. Але Іван Семенович уже посувався далі, весь час стежачи за звуком легких уривчастих ударів своєї кирки. Тепер кирка вдаряла вже по самому сталагміту. Звук був інший — дзвінкий і вищого тону.

— Цілком зрозуміло, — недовірливо сказав Дмитро Борисович. — Дзвінкий звук, бо тут кристалічний вапняк. Це ще нічого не доводить…

Він не закінчив, увірвавши фразу. Бо геолог знов почав стукати киркою в іншому місці. Тепер він стукав плазом по простінку між двома сталагмітами, про які говорив раніше. Звук був новий, не схожий на попередні. Здавалося, там, за земляною стіною, була порожнява. Звук віддавався глухою луною, він, потроху завмираючи, тривав кілька секунд.

— Ну?

Кирка Івана Семеновича спинилася.

— Нібито… нібито… — Дмитро Борисович вагався. Але на його обличчі позначалася вже надія. Хтозна, чи той завал справді невеликий, проте, принаймні, була надія подолати перешкоду й посуватися далі.

— Обговорення вважаю закінченим, — промовив урочисто Іван Семенович. — До роботи, товариші!

Чотири кирки піднялися в повітрі майже одночасно. Але дві з них врізалися в землю все ж таки раніше: то були кирки Артема й Дмитра Борисовича. Археолог хотів надолужити витрачений на розмови час. Артем просто стомився від чекання і радий був щось робити. Так чи інакше, далі удари кирок змішалися, випереджаючи один одного. Земля відпадала брилами, вивернуте каміння котилося вниз по схилу, назад.

— Раз, два… раз, два… — командував сам собі Артем. Інші мовчали. Тільки кирки розмірно злітали в повітря і врізалися в стіну та глуха луна гула невпинно за нею.

Ліда на хвилинку спинилася й витерла з лоба піт. Їй здалося, що луна за стіною стала гучніша. Невже так близько? Швидше, швидше!

Артем працював на всю силу. Його кирка блискавично рисувала в повітрі плавні криві. Заглиблення в стіні проти нього мов само викидало землю й каміння. Удар за ударом, удар за ударом…

І зовсім несподівано, зовсім раптово кирка Артема проскочила кудись у порожняву. Артем не встиг нічого зрозуміти, як рукоятка кирки затяглася сірим димком. Щось зашипіло, засвистало.

— Стій! — пролунав збентежений голос Івана Семеновича.

З невеличкого отвору з-під кирки Артема била й клекотіла цівка сірого диму. Дим той, очевидно, ішов під тиском, бо вилітав з отвору, як вода з шланга, він сичав і розходився в повітрі, повільно осідаючи додолу. Сивими хвилями він стікав униз, уздовж схилу, вкриваючи ноги людей.

Уривчасто й тривожно загавкала Діана. Вона стрибнула на зламаний плескатий сталагміт і, стоячи там, гавкала люто й непримиренно.

— Що то за газ? — напівздивовано, напівзлякано спитала Ліда, помішуючи киркою сиві густі хвилі біля своїх ніг.

Цього не знав ніхто. Безумовно, це не був копальневий газ, він не горів і не вибухав від вогню карбідок, що стояли на камені. Та й звідки було взятися копальневому газові тут, серед вапняків? Дмитро Борисович нахилився, зачерпнув повні долоні дивного газу. Він сивою цівочкою стікав униз, гойдався округлою хвилькою в долонях, не розходячись у повітрі. Дмитро Борисович понюхав його.

— Не пахне нічим, але…

Він спробував ще раз:

— Але дихати ним не можна. Чогось не вистачає. Може, кисню?

Артем покуштував і собі. Ні запаху, ні смаку. Щось густе й задушливе, мов вогкий туман, спинилося в його грудях. Ні, дуже неприємний газ!

— Дивіться! Дивіться! — скрикнула Ліда.

Газ, що підіймався поволі вгору, наповнюючи печеру, як вода, дійшов до карбідок, його хвилі гойдалися навколо ясного білого полум’я. І ось одна з карбідок, що стояла найнижче, закліпала й погасла. Почулося знайоме її шипіння, в повітрі розтікся неприємний солодкуватий запах ацетилену.

— Щось подібне до вуглекислоти. Не горить і не придатне для дихання, — мовив Іван Семенович. — Артеме, прикрутіть регулятор карбідки, спиніть ацетилен.

У відтулині в стіні щось затріщало. Під натиском газу відірвалася і впала велика брила землі. Тепер газ бив із стіни, як потужний фонтан.

— Відступати, товариші! Газ підіймається. Ним не можна дихати! — наказав Іван Семенович і спинився, його обличчя зблідло. Куди відступати? Адже треба йти вниз, вздовж схилу, що привів їх до цієї стіни. А саме туди весь час стікає газ, він збирається там. Шлях назад відрізаний. Значить… значить, відступати зараз нема куди! Треба залишатися тут. Проте газ підіймається, він уже вкрив сірими хвилями коліна людей…

Скільки око сягало, скільки дозволяло бачити світло трьох карбідок, — усюди гойдалися сиві хвилі газу. Вони гойдалися невпинно, їх рівень щохвилини невблаганно підіймався. Може, забити отвір у стіні? Це неможливо, він був тепер надто великий. Та й сам газ невпинно розширював отвір своїм тиском.

Іван Семенович дивився на товаришів. Дмитро Борисович пощипував свою борідку. Це було зараз єдиною ознакою його хвилювання. Ліда стомлено сперлася спиною на сталагміт. Видимо, вона щохвилини могла впасти від утоми. Артем був біля неї. Великі очі юнака перебігали з Ліди на Івана Семеновича, мов шукаючи допомоги, чекаючи порад, наказів. І ще це уривчасте гавкання Діани, що стояла на плескатому сталагміті й гавкала на густі хвилі газу! Проте ось що треба зробити.

— На сталагміти, товариші! Там вище. Можливо, течія газу спиниться, — гукнув Іван Семенович. — Мерщій!

Це було єдине, що залишалося, — наслідувати приклад бульдога, який інстинктивно знайшов хоч будь-який вихід. Вище, вище, далі від сивих загрозливих хвиль газу! Може, він встигне стекти весь вниз, в печеру… Проте варто було лише глянути навкруги, щоб переконатися, що ця надія необґрунтована. Газ витікав з отвору швидше, ніж стікав униз. Рівень його підіймався. Підніжжя сталагмітів уже було вкрито густим сірим туманом. Ось цей туман підіймається вище й вище, рівень його скоро досягне людей, що сидять на верхівках зламаних сталагмітів.

Артем підтримував одною рукою напівнепритомну Ліду, другою обняв верхівку сталагміта. В мозку його стрибали уривчасті, непослідовні думки, вони перебивали одна одну:

— Де шукати порятунку? З отвору ллється газ, немов потік рідини… А Ліда як обважніла, підтримувати важко…. і рука заклякла. Він заллє нас, цей газ! Ми задихнемося… А от Діана ще не задихнулася, хоч вона нижче за нас… і досі гавкає…

Становище було безвихідне. Газ повільно, але безупинно підіймався, гойдаючи свої важкі сірі хвилі. Було щось невимовно страшне в цьому невпинному русі.

Карбідка, що стояла на верхівці сталагміта, освітлювала своїм рівним, спокійним світлом сумну картину: людей, які притулилися до сталагмітів, намагаючись до останнього утриматись на холодних, блискучих і твердих верхівках, і великого білого бульдога, який майже цілком був уже закритий сірою ковдрою жахливого туману. Він ще час від часу злякано й тривожно гавкав, але все рідше. Сиві рухливі хвилі загадкового газу, що заливав усю печеру, підіймалися, гойдаючись, відрізуючи всі шляхи порятунку, підіймалися невблаганно вище й вище і вже досягли ніг людей на верхівках сталагмітів…

4. ДИВНИЙ СВІТ

Артемові здавалося, що він знепритомнів. Дивне почуття кволості охопило його. Очі заплющились немов самі собою, голова схилялася нижче й нижче. Він тремтячою, закляклою рукою ледве підтримував обважніле тіло Ліди. Єдине, що залишилося в нього цілком, був слух. Більше того, здавалося, що слух навіть загострився. Артем чув кожне слово товаришів, розумів усе, але неспроможний був відповідати. Все долинало до нього, мов крізь якийсь густий покрив. Тут, під цим покривом, був він; тут була й Ліда, яку він підтримував… чи ні, Ліда була вже трохи далі. А ще далі була решта товаришів, на якійсь невідомій відстані. Ось Артем почув голос Івана Семеновича:

— Діану заливає газ… вона буде, мабуть, першою…

В чому саме буде Діана першою? Артем намагався збагнути: що саме хотів сказати Іван Семенович? Але його увагу привернули інші слова. То був уже голос Дмитра Борисовича:

— Артеме, тримайте міцніше! Ще не все втрачено. Може…

Що «може»? Що мав на увазі Дмитро Борисович? Зібравши всі сили, Артем глухо відповів:

— Триматиму, доки… доки вистачить… сили…

Це про Ліду. Він тримає її і буде тримати. А коли в нього не вистачить сили? Що тоді?.. Хрипле, уривчасте гавкання собаки відбилося луною від сталактитів. Чого це вона так чудно гавкає? Ось вона зовсім змовкла. Ні, гавкнула ще раз. Більше її не чути було. Знов голос:

— Мені здається, собака впала, Дмитре Борисовичу…

— Не бачу, — похмуро відповів археолог. — Артеме, голову вище! Газ доходить до вас! Невже не можете? Ех!..

Артем спробував підвести голову. Ні, нічого не виходить, вона сама хилиться донизу. Та й всього його щось ніби тягне вниз. Яка важка стала Ліда!

Єдине, чого досяг Артем цим напруженням волі, було те, що йому вдалося знов розплющити очі. Де його товариші?.. Ось вони. Проте, що робить Іван Семенович? Він готує сірники… в руці в нього немовби дві динамітні шашки… і шнур… що він робить?

— Увага, товариші! — пролунав голос начальника. — В нас є ще надія. Отвір, з якого витікає газ, не дуже великий. Зараз я кину під нього ці шашки. Вибух мусить звалити зверху породу… вона закриє отвір… можливо…

— А коли, навпаки, тільки розширить його?

— Гірше не буде… Увага, товариші!

Блимнув вогник сірника. Зашипів шнур. Димок швидко побіг вздовж товстого шнура, наближаючись до шашок. Артем стежив за рухами Івана Семеновича. Так, це була остання спроба врятуватися. Якщо пощастить закрити отвір, течія газу спиниться, його рівень не дійде до людей.

Геолог розмахнувся, націляючись прямо під отвір. Другою рукою він цупко тримався за сталагміт. Ще мить…

Але нога його у важкому чоботі сковзнула по слизькій поверхні сталагміта. Іван Семенович хитнувся. Він хитнувся саме тоді, коли кидав шашки з запаленим шнуром.

— Ах!..

Шашки, залишаючи за собою димовий хвіст, майнули в повітрі й зникли під сірим газом не біля отвору, а значно лівіше, біля великих кам’яних брил, що виступали зі стіни. Нещастя! Іван Семенович промахнувся! До чого приведе цей непотрібний вибух?

Ще долинуло приглушене шипіння: газ, звісно, не заважав шнурові горіти. І враз гучний вибух струсонув повітря. Великі уламки каменю полетіли вгору разом з язиками жовтого полум’я. Вони переверталися в повітрі, падали вниз, загрожували людям.

Але зовсім не на ті уламки дивилися товариші, що забули про небезпеку, забули навіть про газ. Не відриваючи очей, вони дивилися на те місце стіни, біля якого стався вибух. Тепер картина різко змінилася. Новий великий отвір розкрився в цьому місці. Розколені вибухом скелі створили нерівне півколо. І з цього півкола, з цього широкого отвору, — лилося несподіване рівне світло. Це не було світло того літнього яскравого дня, який товариші залишили поза собою на поверхні землі. Це сірувате, з фіолетовим відтінком світло нагадувало присмерк або похмурий дощовий день, коли все небо затягнене хмарами. Звідки взялося це світло під землею? Що воно означало?

Про це не було часу думати. Пролунав голос Івана Семеновича:

— Товариші, за тим отвором немає газу!

Справді, з нового отвору газ не витікав. Навіть можна було помітити, що сірий газ тонкими струменями стікав з печери в той новий отвір. Значить, за тим отвором чисте повітря?

— Товариші, перед нами тільки один шлях порятунку. Нам треба пробитися до нового отвору. Треба затримати дихання й пробігти крізь газ, — говорив швидко Іван Семенович. — Артеме, чи можете ви? Ні, я бачу, вам надто важко. Чекайте! Зараз я допоможу вам.

Іван Семенович, набравши повні груди повітря, пірнув у сірі хвилі. Через кілька секунд його голова виринула біля Артема. Геолог віддихався й сказав:

— Тепер давайте вдвох. Дмитре Борисовичу, вам доведеться зробити так само. Ну, товариші, разом! Раз… два… три!

Вдвох з Артемом підтримуючи обважніле тіло Ліди, Іван Семенович кинувся вниз. Артем намагався не дихати, сірі хвилі газу пливли перед його широко відкритими очима. Він не бачив нічого, все сховалося під сірою ковдрою. Але Артем ясно відчував біля себе Івана Семеновича, який впевнено посувався вперед. Артемові залишалося тільки підтримувати тіло Ліди й стежити за начальником.

Ще кілька кроків — і газ мовби посвітлішав. Чи це пробивалося крізь нього світло з нового отвору? Враз голова Артемова виринула з-під газу. Значить, можна дихати? Можна розправити стиснені груди? Як риба, хапаючи повітря широко розкритим ротом, Артем посувався до отвору. Він бачив біля себе голову Івана Семеновича. Тіло геолога, як і тіло самого Артема, було сховане під густим покровом газу. Ось отвір… проте, де ж Дмитро Борисович? Артем спіткнувся. Це був край нового отвору.

— Вище, вище, — почув Артем голос Івана Семеновича. — Дмитре Борисовичу, не відставайте! Зараз ми будемо на чистому повітрі!

З останнім зусиллям Артем майже впав на край отвору. Сили покинули його. Він не міг більше тримати тіло Ліди. Добре, що Іван Семенович підхопив, допоміг.

Сили Артема вистачило тільки на те, щоб просунутися в отвір і повиснути з другого боку, головою донизу. А потім, він сам не знав, як трапилося, що він упав униз, скочуючись по скелях. Заплющені безсило очі не бачили нічого, руки неспроможні були за щось вхопитися. Тіло юнака скотилося кудись униз. Куди саме — він не знав. Йому було байдуже. Неприродний спокій охопив його. Мовби все його тіло відмовлялося служити йому. І знову залишився тільки самий слух.

От немовби щось важке впало біля нього. Може, це Ліда? От якби розплющити очі! Але це було неможливо. Тільки голоси, тільки самі голоси чув іще Артем. Ось голос Івана Семеновича:

— Давайте мені руку, Дмитре Борисовичу! Я підтягну вас. Адже газ доходить до вашого обличчя…

— Ні, я сам… інакше ви можете задихнутися… і впадете самі… впадете з Лідою…

— Ліда вже там. Давайте руку! Я наказую вам, давайте руку!

Пауза.

— Давайте руку, бо інакше я стрибну до вас!

— Зачекайте хвилинку… тут під моїми ногами, здається, Діана… я хочу підняти її…

— Ви не зможете, Дмитре Борисовичу!

— Ні… ось уже взяв… беріть собаку, Іване Семеновичу! Ах! Мій фотоапарат! Він упав… і я не можу намацати його.

— Швидше сюди, Дмитре Борисовичу! Швидше! Скелі нагорі немов зсуваються… може статися завал…

Знов щось гупнуло… То, мабуть, перекинули сюди Діану…

А де ж Іван Семенович і Дмитро Борисович? Чи встигли вони? Що говорив Іван Семенович про завал?..

Мов відповідаючи повільним, незграбним думкам Артема, почувся глухий гуркіт. Здавалося, щось важке відривається від скель, котиться вниз, б’ється об стіни… нижче, гучніше, гучніше… і гуркіт приглушив усе. Ніби всі скелі світу зрушилися з свого місця, зіткнулися й покотилися у якусь прірву, розбиваючись одна об одну!

Так тривало з хвилину, а, може, і більше. Та хіба міг Артем думати про час, коли все тіло його судорожно здригалося від поштовхів стривоженого повітря, від могутніх звукових ударів?..

І враз все вщухло. На зміну всьому прийшла тиша. Спокійна тиша, яка дратувала більше, ніж гуркіт, дратувала тим, що вона була зовсім незрозуміла. Проте чи тиша це була?

Стомлені вуха юнака вловили ще звуки, ніби десь перегукувались важкі кам’яні удари… чи то була лише запізніла луна?.. Проте чи не однаково?.. Адже Артем майже мертвий, мертве все його тіло… воно лежить нерухоме й неспроможне поворухнути жодним м’язом… все одно, аби тільки тривала й далі ця тиша, аби тільки відпочити… Може, все це сниться?..

Гострий камінець боляче давив у плече. Артем не міг поворухнутись, щоб відсунутись від нього. Дивні привиди пропливали перед його заплющеними очима. Це дійсно нагадувало сон, але не було сном. Уві сні людина цілком піддається неіснуючим химерним образам. Артем же весь час відчував умовність своїх привидів, відчував гострий камінець, відчував біля себе нерухому руку Ліди. Ні, це був не сон!

Очі Артема заплющені. І все ж таки він, здавалося, знов бачив сиві хвилі таємничого газу. Вони гойдалися поміж сталактитами, вони заливали, залили вже всю печеру. Вони пропливали над Артемом, як у горах над головою людини пропливають низькі й холодні хмари. Мабуть, тому Артемові було важко дихати, він дихав часто й уривчасто. І ще, здавалося йому, він бачив перед собою сталагміти. Вони височіли вгорі рівними округлими колонами, як стовбури велетенських дерев. Чому дерев?.. І ось знову шипіння, це дратуюче, набридливе шипіння… невже й сюди доходить цей газ?.. Але ось шипіння змінилося, воно нагадувало тепер шелест листя на деревах. Яке листя?.. Які дерева?.. Смішно, які дивні привиди оточують Артема!..

Юнак навіть спробував усміхнутися, але з цього нічого не вийшло. Жоден м’яз не корився його волі. Це було образливо, нагадувало якусь страшну хворобу, коли людина, все чисто відчуваючи, втратила можливість керувати своїм тілом. Але, безумовно, він таки чує шелест листя, а не шипіння газу. Воно то дужчає, то вщухає. Зовсім, наче вітрець пролітав над великим лісом, похитуючи верхівки високих дерев… В такому лісі приємно було б співати пісні, блукаючи між товстими стовбурами… «Гей, у лісі, в лісі стоять два дубочки, гей, схилилися два дубочки, гей, схилилися верхи до купочки…» Чому саме цю пісню згадав Артем, він не знав і сам. Може, тому, що шелест листя, нерівний та уривчастий, нагадав йому мелодію? Проте, яке ж листя? Адже Артем лежить глибоко під землею?.. І все ж таки він чує, як шелестить листя, чує навіть якусь дивну пісню — незнайому, протяжну, далеку… слів розібрати не можна, а мелодія тягнеться й тягнеться, не зникає…

Пісня, дика й сувора, повільна й урочиста, похмура й протяжна, — долинала звідкілясь. Ах, коли б Артем міг розплющити очі!.. Пісню співали десь далеко-далеко, іноді вона ледве доносилася, іноді лунала голосніше. Мовби вітер приносив її сюди, — то кидав десь по дорозі, то підхоплював знов. Яка дивна незнана пісня! Ніколи в житті Артем не чув нічого подібного. Як боляче давить гострий камінець! Хоч би поворухнутись трохи, посунутись…

Раптом Артем відчув, що він поворухнувся. Так, так, він відсунувся трошки, камінець більше не різав плече. Виходить…

Обережно, не вірячи сам собі, Артем ще з заплющеними очима підвівся, сів. Він спирався на руки, він іще відчував біль у плечі. Як після важкої хвороби, повільно він розплющив очі — і враз заплющив їх знову. Що це? Сон? Звідки це яскраве світло?..

Тепер уже зовсім обережно, прикриваючи очі рукою, він спробував глянути ще раз. Так, світло. Дивне, неясне, якесь присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими хмарами. Але світло! Просто перед собою він побачив товстий рудий стовбур великого дерева. Стовбур підносився високо й зникав у буйному гіллі з рожево-жовтим листям, наче тепер була осінь. Навколо ще дерева. Ліс. І шелест цього осіннього листя. І висока трава… проте, химерна якась, незвичайна трава, вона теж не зелена, а рожево-жовта… Хм, наче зразу настала осінь і все чисто пофарбувала… проте, листя й трава навіть восени не бувають такого рожевого кольору. Та що це за диво таке? А де ж сталагміти? І печера? І товариші?

Артем озирнувся. За його спиною біля кам’яної стіни лежала Ліда. Вона лежала горілиць, її бліде обличчя з заплющеними очима було немов неживе. Артем ще трохи повернув голову. От, теж біля стіни, лежить Дмитро Борисович, так само нерухомо, мов і не дихає. А недалеко від нього — Іван Семенович. Вони лежать, наче сплять. Або наче непритомні. Або… ні, далі не слід думати, це було б надто страшно.

Тільки тепер Артем помітив, що він знов увесь час прислухається до далекої пісні. Так, та протяжна, сувора й похмура пісня все ще лунала. Вона навіть ніби наближалась. Хто співає її тут?..

Ще кілька секунд Артем уважно прислухався до далекої мелодії і майже скрикнув злякано: хтось обережно торкнувся його плеча.

— Хто це? Діано, люба моя Діано, як ти мене злякала.

Собака стояла біля нього. Вона радісно повискувала й намагалася лизнути Артемове обличчя.

— Де це ми з тобою, Діано? Ти не знаєш, собако?.. І я теж…

Замість відповіді собака швидко побігла до Ліди, обнюхала її, перебігла до Дмитра Борисовича, до Івана Семеновича. Потім вона повернулася до Артема й потягла його за рукав, мов запрошуючи йти.

— Правда, правда, Діано, давно вже час. Що з ними таке?

Артем почував себе тепер уже зовсім не таким слабим, як кілька хвилин тому. Майже вільно він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно поворухнулася.

— Лідо, дорога Лідо, прокинься!.. Лідо!

Він підняв рукою важку голову дівчини. На обличчі Ліди заграла слаба усмішка. І враз усмішка стала здивованою. Ліда зсунула брови. Так само, як свого часу Артем, вона озирнулася. Рука її стиснула руку Артема:

— Чому так світло? Де це ми, Артеме?

— Я не знаю, Лідо. Якийсь ліс… листя й трава дивного кольору… Я нічого не розумію, Лідо…

— І справді… все жовте й рожеве… Та що це, сон?..

Ліда здивовано озиралась. Вона не вірила своїм очам.

— А де товариші? — запитала вона, нарешті.

Артем показав у той бік, де вони лежали.

— Треба допомогти їм. — Ліда спробувала звестись на ноги, але ще не могла.

— Не можу, — зітхнула вона. — Артеме, я не розумію…

— Де це ми? — почувся голос Дмитра Борисовича. — Що це за декорації? Хто пофарбував листя й траву в рожевий колір?

— Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення, — відповів йому голос Івана Семеновича.

— Заждіть, заждіть! Це мені, мабуть, сниться!

— Тоді це наш загальний, колективний сон. Лідо, Артеме, як ви думаєте? І що це за оригінальна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?

Артем ще раз обдивився круг себе. Ліс, високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край крутої гори, і не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем помилявся, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами заходила в сірі, непроникливі хмари.

— Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, — нарешті, визнав він.

— Власне кажучи, я розумію не більше, ніж ви.

— А що то за спів?

— Справді, хто співає?..

— І пісня наближається!

— Це співає чимало людей…

— І пісня зовсім незнайома… такої я не чув…

— Тихше, тихше! Слухайте!

У тиші почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще… Потім пролунав гуркіт наче барабана, йому відгукнулися здаля інші барабани. І знов вигуки — радісні, переможні, урочисті…

Все це долинало звідкілясь з-за лісу. Мовби ліс десь поблизу кінчався, і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято якесь, чи збори?..

Товариші сиділи, поглядали один на одного. Робилося щось зовсім незрозуміле. Раптом вигуки стали гучніші. Наче тисячна юрба людей кричала разом, заглушаючи гуркіт барабанів.

— Демонстрація якась, чи що… — спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно, і він змовк. Тривога охопила всіх.

— Дивіться, дивіться! — вигукнула Ліда.

Прорізуючи густе жовтувато-рожеве листя, звідкілясь згори з легким свистом біля них блискавкою майнула довга стріла, її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона беззвучно впала і ввіткнулася гострим кінцем у землю. Стріла стирчала з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки.

Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи слабість, він підійшов до стріли й витягнув її з землі. Сірі очі його вивчали несподівану гостю.

— Подивіться, Дмитре Борисовичу, — сказав він. — Це не іграшка, і не приладдя для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І до того ж дивно, що її наконечник бронзовий!

— Що? Бронзовий? Що ви кажете?

Археолог враз забув про втому, про слабість. Він схопився з місця й підбіг, до Івана Семеновича.

— Невже бронзовий? Дайте сюди, дайте!

Він узяв у руки стрілу й почав уважно розглядати її. Він підносив її близько до очей, відсував потім далі, смішно нахиляючи голову, мов націляючись очима.

— Ну, що?

— Заждіть, заждіть! Я не можу. В мене забруднились окуляри.

Як дорогоцінність, Дмитро Борисович поклав стрілу на свою сумку, що лежала коло нього. Потім він зняв окуляри, протер їх хусткою, не зводячи очей з стріли. Потім знов надів окуляри й глянув крізь них на стрілу, боязко схиливши голову, недовірливо.

— Так що воно таке? — знов запитав Іван Семенович.

— Ні, це неможливо! Це щось надто… надто. Проте…

Археолог не знаходив, видно, слів. Він знов схопив стрілу:

— Товариші, це точна копія стародавньої стріли! Такі наконечники знаходили під час розкопок. Тільки вони були пошкоджені, вкриті окисом, трохи деформовані. А це — свіжа стародавня стріла!

— Як так — свіжа стародавня?

— Я не знаю! Я бачу тільки те, що бачу!

Артем здивовано глянув на Ліду, Ліда на нього: з слів Дмитра Борисовича, справді, нічого не можна було зрозуміти!

І знов до них долинули радісні, переможні звуки. Це була теж пісня, але вже інша. В ній не було суворості, похмурості. Ні, тепер це була пісня перемоги й радості.

— Ніколи не чув такого… — задумливо сказав Іван Семенович, поглядаючи на Ліду й Артема.

Дмитро Борисович тимчасом невтомно розглядав стрілу.

— Подивись на Діану, — тихо сказав Артем Ліді.

Діана стояла, широко розставивши лапи. Вона трохи нахилила голову в той бік, звідки чути було пісню. Загрозливі зморшки на шиї свідчили про те, що вона схвилювалася. Це помітив Іван Семенович. З півхвилини він стояв, обмірковуючи становище. Потім пролунав його підкреслено спокійний, рішучий голос:

— Товариші, треба з’ясувати справу! Прошу всіх зібрати речі. Дмитре Борисовичу, ви ще встигнете роздивитися вашу стрілу!

Археолог незадоволено глянув на начальника. Але розпорядження виконав, обережно поклав стрілу в сумку й надів ремені на плечі.

— Діано, тихше! Сюди! Товариші, ми мусимо з’ясувати, де ми і що діється круг нас. Прошу йти за мною, тихо, без зайвих балачок.

І Іван Семенович перший рушив уперед від нерівної й високої кам’яної стіни, вибираючи шлях між деревами в тому напрямі, звідки чулася пісня.

Ліс був великий і густий. Щось у ньому було таке, що відрізняло його від звичайних, знайомих лісів. Можливо, то були розміри велетенських дерев, між якими, здавалось, ніколи не ступала нога людини. Можливо, це враження залежало від дивного забарвлення листя й трави. Але товариші відчували себе, мов у якійсь незнаній країні, де все загадкове, нове й складне. А ще та таємнича стріла… і пісня…

Раптом Іван Семенович підвів руку, наче застерігав: «Увага!»

Вони наближалися до узлісся. Ось уже між велетенськими стовбурами видно стало хмарне, сіре небо, ось уже узлісся зовсім близько… Іван Семенович хутко пригнувся і сховався за найближчий стовбур. Діана, схоплена за ошийник, лягла поруч із ним. Її тіло тремтіло від напруження. Товариші виглядали з-за стовбурів, украй вражені. Артем відчував, що в нього перехопило дихання, він стискав руку Ліді, боячись поворухнутися. Може, все це сниться? Напевне, сниться. Бо насправді не може бути такого, все це надто нагадувало сон…

За узліссям починалося широке поле — теж такого самого дивного жовтувато-рожевого кольору, як і листя та трава в лісі. Поле було вкрите, скільки око сягало, своєрідними наметами, округлими й високими. Вони нагадували своїм конічним виглядом юрти. Та й зроблені вони були нібито з повсті. Намети йшли рівними рядами, один біля одного. Коло, них стояли великі вози на високих колесах; у деяких з тих возів було не по чотири, а по шестеро коліс.

Далеко за наметами видно було великий табун коней. А ще далі, замикаючи краєвид, виднілися високі гори, круті урвища яких, подібні до знайомої вже товаришам кам’яної стіни, підносилися вгору майже вертикально, зникаючи серед низьких сірих і важких хмар. Це нагадувало міжгір’я — тільки воно було дуже широке. І гори оточували його з усіх боків.

Але ніхто з товаришів не звернув зразу на це уваги, бо перед ними були інші, значно ближчі речі.

Кілька сот людей стояло недалеко від узлісся навколо невеликої дивної споруди, кілька сот чоловіків і жінок в небаченому одязі. Відразу кидалася в очі незвичайність їхнього вигляду.

Високі повстяні шапки, гостроверхі, як башлики або шоломи. Короткі кафтани — подібні до армяків, з вирізами на грудях, підперезані поясами, трохи довші спереду, ніж ззаду. Довгі й широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, обмотані ремінцями. Дивна зброя — так, саме зброя, а не щось, інше! — була в руках у чоловіків. Довгі списи, де в кого сокири, де в кого луки. В інших було по дві-три сокири за поясом. Люди розмахували зброєю в такт пісні.

Недалеко від чоловіків окремо стояли жінки. В довгому верхньому одязі, у високих шапках, що нагадували стародавні кокошники, вони стояли осторонь, співаючи тієї ж пісні, але значно стриманіше за чоловіків. І всі, й чоловіки й жінки, дивилися кудись убік, звідки в куряві наближалась велика процесія. Через куряву не можна було розібрати все як слід у тій процесії, але вже видно було, що наближається великий загін вершників, за якими йшли піші.

Артем відчув, як Ліда міцно стиснула його руку. Він подивився в її бік. Ліда хотіла щось запитати, але почувся схвильований голос Дмитра Борисовича:

— Скіфи! Якесь скіфське плем’я! Становимще стародавніх скіфів-кочівників!

— Тсс!.. — спинив його Іван Семенович.

На хвилину Артем забув про дивне видовище. Він повернув голову до археолога, намагаючись зрозуміти почуті слова. Скіфи? Плем’я стародавніх скіфів?.. Та що він, Дмитро Борисович, глузує? Проте одного лише погляду на археолога було досить, щоб повірити йому. Дмитро Борисович важко дихав, його пальці нервово обламували кору з дерева, він дивився й дивився, не зводячи очей, на людей, що співали, і на процесію. Лише час від часу він поправляв окуляри, що сповзали йому на ніс.

Артем обернувся до Ліди.

— Ти чула? — ледве чутно спитав він.

Ліда кивнула головою.

— Скіфи? Ти розумієш?..

Ліда знизала плечима — ясно, вона не розуміє.

Процесія тим часом наближалася. Це її зустрічали урочистою піснею люди, що стояли коло лісу. Це на її честь вони разом випустили вгору, в похмуре сіре небо, дощ стріл з своїх луків, щось несамовите вигукуючи при цьому. Стріли неслися в повітрі в сторону лісу: мабуть, саме так до вчених потрапила одна сліпа стріла…

Процесія наближалася. З юрби наперед, назустріч процесії, вийшло кілька чоловіків. Очевидно, це були знатні люди, їхній одяг був оздоблений золотими бляшками, у них не було ніякої зброї, крім великих мечів. Один з них, старий сивий чоловік з довгою бородою, підняв урочисто руки вгору й щось вигукнув. Одразу по тому такі самі вигуки залунали по всьому полю. Потім сивий чоловік повернувся назад і знов підняв руки. З невеличкої, зробленої з хмизу споруди біля нього звівся димок.

— Мабуть, жертовник! — прошепотів збуджено Артем.

Процесія наближалася. Ось уже ясно видно перших вершників. Вони їхали по кілька в ряд. Всі були добре озброєні і мали, крім того, шкіряні щити — круглі, довгасті, чотирикутні. Проте Артем не розглядав їх. Увагу всіх звернув на себе вершник, що їхав поперед усіх на багато вбраному коні.

Цей огрядний чоловік з довгою сивою бородою їхав поважно, однією рукою тримаючи поводи, а другу поклавши на держак меча. На вершнику був високий бронзовий шолом; блискучі золоті оздоби вкривали його одяг. Безумовно, це була знатна особа. Про це свідчив і широкий золотий обруч на його шиї, і золотий браслет на руці, якою він тримав поводи. Кілька вершників, що їхали позад нього, схиляли над його головою блискотливі зображення драконів і птахів на довгих списах. Знатний вершник не оглядався, не дивився вбік. Спокійно і впевнено сидів він на коні, не звертаючи ні на що уваги.

— Головний вождь племені… головний вождь… — почув Артем приглушений голос Дмитра Борисовича. — Він повертається з військом-дружиною з походу… Неймовірно!

— Тс!.. — знов спинив його Іван Семенович. — Тихше!

Дим з жертовника вже підіймався вгору великим чорним стовпом. Старий чоловік з піднесеними руками ступив кілька кроків наперед, назустріч вершникам. Тепер між ними і вождем на коні відстань була кілька метрів. Ледве помітним рухом руки вождь спинив коня. І спинилися всі ряди вершників. Лише позаду ще тривав рух: то повільно підходили піші.

Старий з піднесеними руками прокричав високим гортанним голосом якісь слова. Мабуть, він вітав прибулих. У відповідь на це залунали вітальні вигуки вершників. У повітрі блиснули леза сокир, мечів, ворухнулися схилені над головою вождя зображення драконів і птахів. Єдина тільки людина залишалась нерухомою і мовчазною. Це був вождь, що так само спокійно сидів на коні, поклавши руку на меч.

Ще щось вигукнув чоловік з піднесеними руками, ще раз відповіли йому безладними вигуками вершники й ті, що ждали процесію. Аж тоді вождь зробив владний помах рукою, мов кликав когось. З натовпу біля жертовника вийшов молодий чоловік, теж у багатому вбранні, його обличчя чимсь нагадувало обличчя старого вождя, але було неприємне, насторожене й нещире. Навіть ішов цей чоловік не прямо, а якось косо, правим боком уперед. Вождь на коні трохи схилив голову, придивляючись до нього.

Молодий чоловік підійшов ближче й став на одне коліно перед вождем, поглядаючи на старого знизу й скоса, мовби він побоювався несподіваного удару. Проте старий вождь лише недбало махнув рукою. Молодий швидко відбіг убік і спинився там, не зводячи очей з вождя.

Старий вперше озирнувся. Зразу до нього наблизився один з вершників, який ніби тільки ждав цього знаку. Вождь ліниво ворухнув п’ястю руки, мов загрібаючи щось. Вершник круто повернув коня й помчав назад, вигукуючи якісь накази.

Вкрай зацікавлений Артем відсунувся трохи назад, до Дмитра Борисовича, і ледве чутно запитав його:

— Що це вони кричать? Якою мовою?

Не повертаючи голови, археолог відповів так само тихо:

— Мабуть, скіфською…

— Ви розумієте їх?

— Звісно, ні.

— Чому?..

— Тсс! — сердито спинив розмову Іван Семенович.

Десять-п’ятнадцять вершників гнали перед собою безладну юрбу піших. Тут були і чоловіки, і жінки, і діти. Своїм виглядом вони дуже відрізнялися як від вершників, так і від людей, що ждали процесію.

Одяг на них був не такий. Вірніше, це була суміш різних одягів. У декого з них були такі самі кафтани, але поверх них були ще короткі накидки. Багато піших було з непокритими головами, тоді як усі чисто вершники й ті, що ждали процесію, мали обов’язково шоломи чи башлики.

Всі ці піші були, видно, стомлені й виснажені. Ішли вони мляво, не підводячи голів, лише іноді злякано оглядаючись, коли хтось з вершників штовхав їх конем чи зброєю.

— Полонені, — тихо сказала Ліда.

Так, це, безумовно, були полонені, кілька сот полонених; десь захоплених воїнами-вершниками і приведених сюди.

Чоловік біля жертовника, що досі стояв з піднесеними руками, помітно цікавився полоненими. На хвилину втративши свій урочистий вигляд, старий навіть звернувся до вождя з якимсь запитанням. Але той не відповів. Вождь навіть не повернув до нього голови. Обличчя чоловіка біля жертовника скривилось злою гримасою. Мабуть, щоб сховати її, він нахилився до жертовника, і з нього ще чорнішим стовпом повалив дим.

Знов Артем почув схвильований голос Дмитра Борисовича:

— Віщун! Скіфський віщун!

Полонених спинили недалеко від жертовника. Вершники, загрожуючи списами й сокирами, зігнали полонених в одну юрбу. Полонені боязко щулились. Стріли пролетіли над їх головами, виспівуючи тонким пронизливим свистом загрозливу пісню.

Старий віщун одійшов від жертовника. Він ще раз підніс руки й замугикав, мабуть, молитву. Проте, враз обірвавши її на півслові, урочисто звернувся до вождя, вказуючи рукою на полонених. Старий вождь рвучко повернувся до віщуна. Обличчя його стало суворе. Рука міцно стиснула держак меча. Але наступної хвилини він уже говорив спокійно й владно. Всього кілька слів — проте, їх було досить.

Двоє вершників відібрали з юрби полонених двох чоловіків і одну жінку. Здавалось, вони вибрали найбільш виснажених і втомлених з цілої юрби. Підштовхувані вершниками, відібрані полонені покірно й байдуже йшли до віщуна.

Вперше старий вождь одверто посміхнувся. І разом з ним посміхнулися його бійці. Віщун стояв біля жертовника й дивився на полонених, що наближалися до нього, його люте обличчя було перекривлене гримасою, губи сіпалися. Ось він глянув у бік старого вождя й одразу знов відвернувся.

«Що воно таке робиться?» — подумав Артем.

Старий вождь вимовив кілька фраз, показуючи рукою на віщуна. Голосний регіт воїнів був йому відповіддю. Саме цей регіт, очевидно, розлютував віщуна остаточно. Він ступив крок до старого вождя й гнівно заговорив, вказуючи на себе, жертовник і полонених. Він шалено розмахував руками, показуючи на хмарне, низьке небо, на полонених.

— Він незадоволений, що йому мало дали, — почув Артем шепіт Ліди.

Ось віщун спинився. Залунав твердий голос старого вождя, і всі замовкли. Але вождь сказав усього кілька слів. Обличчя віщуна перекривилося. Він рішуче відповів загрозливим тоном. А тоді, повернувшись назад, віддав комусь наказ.

Троє дужих скіфів з сокирами за поясом і кинджалами в руках вийшли наперед, підкоряючись тому наказу. На їхніх повстяних башликах виблискували мідні бляшки, кинджали вони тримали перед собою, гостряками наперед. Віщун вказав їм на полонених. Троє скіфів враз схопили їх і потягли до жертовника, не звертаючи уваги на одчайдушний лемент полоненої жінки й опір чоловіків. Проте хіба мали змогу виснажені, втомлені полонені опиратися дужим, м’язистим скіфам?..

Старий вождь мовчки дивився на те, що відбувалося коло жертовника. Мовчали й бійці. Тільки лементувала полонена жінка та чути було невиразний гомін у юрбі.

— Вони хочуть забити їх! — обурено мовила Ліда.

— Принести, мабуть, у жертву! — додав Артем не менш обурено.

— Тсс! — почули вони з-за дерева, де був Іван Семенович.

Але цього разу Артем не міг коритися наказові. Як? Людей будуть убивати в них перед очима? Ні! Він не може припустити цього. Артем заговорив:

— Іване Семеновичу, це неможливо! Ми мусимо втрутитися!

— Нас усього четверо, Артеме.

— Все одно, ми не маємо права! — Артем стиснув держак кирки.

— Це божевілля, Артеме! Я наказую вам…

Але було пізно. Артем вискочив наперед, і його постать чітко вирисувалась на фоні рудих стовбурів. Його помітили. Кілька вершників враз поскакали до лісу, вимахуючи списами. Почувся оглушливий свист і вигуки.

Все відбувалося блискавично. Археолог не встиг підвестися, Ліда ще тримала Артема за рукав, як вершники вже оточили товаришів. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: опір був марним. Довгі списи були націлені в груди товаришів, сокири загрозливо підвелися в повітрі. Проте скіфи не нападали. Вони дуже зацікавились виглядом незнайомців. Воїни перемовлялися уривчастими словами. Нарешті, один з них сказав щось тоном наказу. Вершники заїхали назад і стали підштовхувати вчених кінцями списів у спини.

— Обережніше, ви! — розлютовано гукнув Артем.

— Доведеться підкоритися, товариші, — тихо сказав Іван Семенович. — Тепер ми теж полонені. Давайте не сперечатись.

Гострі наконечники списів штовхали їх у спини. Ззаду і з боків були озброєні вершники. Залишалося тільки йти вперед, — до скіфів, до старого вождя, до полонених…

6. ПОЛОНЕНІ І ВІЩУН

Дмитро Борисович знизав плечима:

— Що ж, іти, так іти. Не можу сказати, щоб це було весело. Але…

Він підняв руку й поправив тюбетейку.

— Але, здається, більше нічого й не залишається… Зачекайте, що це таке?

Один з вершників, мабуть, зацікавившись дивним з його погляду головним убором Дмитра Борисовича, підчепив гостряком списа тюбетейку й підняв її в повітря, показуючи іншим. Вершники жваво загомоніли. Але це тривало лише мить. Діана, ображена такою грубою поведінкою вершника, зробила свої висновки. З загрозливим ричанням бульдог стрибнув уперед. Він блискавкою майнув у повітрі в напрямі першого вершника. Почулося глухе хрумтіння. Бульдог схопив своїми міцними іклами дерев’яний держак списа, на якому висіла тюбетейка археолога, і зламав його, мов соломинку. Тюбетейка впала на землю. Вершник ледве стримав зляканого коня, що звився дибки. Та й сам він був переляканий несподіваним нападом.

А бульдог уже відстрибнув назад, трохи присів на задні лапи, вишкірив зуби й приготувався захищати своїх друзів. Тим часом Дмитро Борисович підняв з землі тюбетейку, надів її, бурмочучи:

— Така неввічливість… добре, що Діана допомогла!..

— Як би з цього не вийшло неприємності, — мовив стурбовано Іван Семенович, поглядаючи на вершників.

— Навряд. Гляньте на них уважніше. Вони дуже бояться собаки, — озвався Артем.

Справді, вершники боязко поглядали на собаку. Той з них, на якого напала Діана, хутко відкинув у кущі зламаний спис. Він озирнувся на собаку і від’їхав убік, повторюючи одне слово:

— Поскіна!.. Поскіна!

Решта вершників теж уникала сутички з собакою, хоч і тримала напоготові списи й мечі. Загадкове слово «поскіна» лунало між ними.

— Що це може означати — «поскіна»? — тихо спитала Ліда.

Їй не відповів ніхто. Було ясно одне, що собаку ніхто з вершників не насмілюється зачепити. Відчула це й сама Діана. Вона загарчала ще раз, мов востаннє загрожуючи, і відійшла до Івана Семеновича, презирливо відвернувшись од вершників. Тим часом скіфи знов заходилися підштовхувати вчених. Проте робили вони це вже значно обережніше, і підштовхування скидалось на запрошення.

— Ходім, товариші! — сказав Іван Семенович.

Незнайомці з лісу привертали на себе загальну увагу. Забувши про пісні, забувши про зустріч процесії, скіфи дивилися на них, тільки на них. Гомін здивовання пробіг у юрбі. Навіть байдужі до того, сповнені власним горем полонені повернулися до незнайомців, що наближались до них під конвоєм вершників. І навіть сам старий вождь, що досі не звертав ні на що уваги, з помітною цікавістю оглядав чужинців.

А вони йшли під усіма цими поглядами й почували себе недобре, але намагалися зберегти невимушений, пристойний вигляд. Що залишалося їм ще робити?..

І знову почулося це дивне слово, яке вони вже чули від вершників:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Слово це котилося в юрбі від передніх аж до задніх. Скіфи на мить наче забули про чужинців, вони вказували на великого білого бульдога, з страхом дивилися на нього й збуджено гомоніли:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Єдиною істотою, яка не помічала цього, була сама Діана, що спокійно йшла поруч з Іваном Семеновичем, зрідка поглядаючи на нього.

— Поскіна!.. Поскіна!.. — лунало серед скіфів.

Учені наблизились до вождя, що нерухомо сидів на своєму коні і придивлявся до них. Тепер Артем ніг добре бачити його обличчя. Спокійні напівприкриті віями очі глибоко запали під звислими сивими бровами. Тонкий ніс з горбинкою. Сиві вуса й борода, що опадала хвилею на блискучий панцир з золотими прикрасами. Ось вуха поворухнулися. Старий вождь сказав кілька незрозумілих слів. Здавалося, він чекав відповіді.

Іван Семенович і Дмитро Борисович обмінялися поглядами: як розуміти, чого саме хоче від них цей чоловік? Що відповідати і що він зрозуміє?

У юрбі скіфів знов знявся гомін. Вкрай зацікавлені, вони підступали ближче й ближче. Тільки до Діани ніхто не насмілювався наблизитись, бо бульдог і без того вже вороже дивився на скіфів, які, на його думку, підійшли надто близько до його хазяїв. Про всяк випадок Іван Семенович розпорядився:

— Тихо, Діано! Тихо!

Не діждавшись відповіді, старий вождь сказав ще щось. Але відповіді також не дістав. Тоді він знизав плечима і віддав якийсь наказ найближчим воїнам. Мабуть, вождь був незадоволений поведінкою натовпу скіфів, бо зразу кілька воїнів виїхали наперед і відтіснили піших.

— Так і справді буде спокійніше, — задоволено сказав Артем.

Старий вождь повернув до юнака своє суворе обличчя, але не сказав нічого. Знов почувся лемент полоненої жінки. Помічники віщуна вважали за потрібне закінчити своє діло. Вони співали вже якоїсь пісні, тримаючи напоготові піднесені кинджали.

— Іване Семеновичу, вони заріжуть їх! — скрикнула Ліда.

І знов Артем відчув напад люті. Не можна, не можна припустити, щоб перед його очима вбивали людей! Не слухаючи Івана Семеновича, який щось говорив йому, Артем кинувся до жертовника, розмахуючи киркою:

— Облиште! Киньте, я вам кажу! Не смійте!

Помічники віщуна спинилися. Пісня увірвалась. Натовп загомонів. Артем з киркою в руці був біля жертовника:

— Залиште цих людей, я вам кажу!

Помічники трохи відступили. Справді, Артем був страшний. Його очі виблискували, він загрожував киркою і кричав щосили:

— Що вони вам зробили? За що! Геть від них!

Назустріч йому виступив сам старший віщун. Урочисто підвівши руки своїм улюбленим жестом, віщун підступав до Артема і щось бурмотів. Скіфи загомоніли… Жорстоке неприємне обличчя старого віщуна було загрозливе. Він швидко говорив, мов випльовував слова. Очі його не відривалися від юнака.

— Я твого гіпнозу не боюсь! — гукнув Артем. — Ти мене не лякай! Я не з таких. Ану, не заважай!

І з цими словами він кинувся до полонених, яких було знов схопили помічники. Віщун заступив ще раз дорогу Артемові. Але юнак недбало відштовхнув його і стрибнув далі. Віщун хитнувся і мало не впав. Лютий і ображений, він вихопив меч і звів його над Артемом.

— Он ти який! — спинився Артем. — Гаразд, стережися, старий!

Він раптом відстрибнув убік і звідти вдарив киркою по зведеному мечу. Брязнув метал. Старий віщун ніяк не сподівався такого опору. Меч вилетів з його руки й впав на землю за кілька кроків.

— Ага? Спіймав?.. Гей, ви, киньте цих людей!

Ще за мить Артем був біля помічників віщуна. Він вимахував киркою, вигукував загрози. Можливо, це й не вплинуло б на дужих, озброєних скіфів, але подія з старим віщуном, очевидно, налякала їх. Вони відступили за жертовник, залишивши полонених. Лише звідти вони безпорадно поглядали то на Артема, то на старого віщуна, який, піднявши свій меч, швидко наближався до юнака.

— Тобі мало, старий? — сказав крізь зціплені зуби Артем. — Стережися, бо можу вдарити!..

Але старий віщун цього разу не звів меча. За п’ять кроків він спинився і, піднісши руки вгору, щось забурмотів. Юрба скіфів загомоніла стривожено й злякано. Навіть полонені трохи відсунулись від юнака. Віщун щось рисував у повітрі, нахилявся, випростувався, його голос ставав дедалі загрозливішим. Артем зрозумів:

— Ти, старий, проклинаєш мене? Будь ласка, скільки завгодно! Тільки не наближайся, а проклинати можеш. Бачили такого, га? Та ви не бійтеся, це все дурниці, самі забобони, — звернувся він до полонених, бо помітив, з яким жахом вони прислухаються до заклять віщуна. Тепер, коли Артем трохи охолов, він збагнув, що довго триматися проти віщуна і його помічників він не зможе. Треба було щось вигадувати, якось полагоджувати справу. Але як саме?..

Старий віщун, здавалося, розривався від люті. Піна виступила на його губах, він вигукував закляття, проте наближався до Артема.

Ліда з повагою дивилася на Артема, Дмитро Борисович міцно держав свою кирку, ледве стримуючи себе, щоб не кинутись на допомогу. Його затримував лише Іван Семенович, який стиха говорив:

— Заждіть, заждіть. Ще є час. Поки що Артем тримається добре…

— Може бути пізно, Іване Семеновичу!..

— Ні, повірте мені! Я знаю, що кажу. Тихо, Діано! — Він тримав собаку за нашийник. Діана весь час поривалася побігти до Артема. І ще одне явище з цікавістю спостерігав геолог.

Старий вождь, схопившись за облук сідла, весь перетворився на увагу. Він стежив за кожним рухом Артема, він навіть посміхнувся, коли юнак вибив киркою меч з рук віщуна. Тепер він прислухався до вигуків віщуна й дивився на юнака. Ось він перевів погляд на того молодого чоловіка, який виходив наперед зустрічати його. Молодий кривобокий скіф ховав обличчя в долонях, здригаючись від шалених вигуків віщуна. Мабуть, вони здавалися йому дуже страшними.

Старий вождь презирливо посміхнувся. Один з воїнів запитав у нього щось, показуючи списом на Артема. Вождь заперечливо похитав головою, і воїн знов нерухомо застиг на місці.

Нарешті, віщун вирішив, що самими прокляттями Артема не візьмеш. Він верескливим голосом вигукнув помічникам наказ, пояснюючи його жестами.

— Наказує схопити Артема, — стурбовано сказав Дмитро Борисович. — Я побіжу до нього. Треба допомогти!

— Заждіть, — відповів Іван Семенович.

— Але вони кинуться на нього!..

— Заждіть, кажу! — повторив геолог.

Справді, помічники не наважувалися вийти з-за жертовника. Віщун повторив наказ. Помічники не рухалися. Тоді розлютований віщун грізно підвів руки, готуючись, очевидно, проклинати й своїх помічників. Цього вони витримати не могли. Боязко, тримаючи поперед себе кинджали, вони вийшли з-за жертовника.

— Ану, спробуйте! — загрозливо ступив крок назустріч їм Артем. — Лише спробуйте напасти!

Але голос його був уже не такий певний. Він бачив і сам: як він міг боронитися від цих дужих скіфів, озброєних кинджалами?..

— Діано, біжи! — тихо сказав Іван Семенович, випускаючи нашийник з рук.

Як звільнена пружина, Діана стрибнула до Артема і, спинившись біля нього, вишкірила зуби на скіфів. Її загрозливе ричання свідчило про рішучі наміри!

— От нас і двоє, — вже веселіше сказав Артем. — Спасибі, Іване Семеновичу! Ну, як, і тепер полізете? Стережіться, ми з Діаною не жартуємо!

Не чекаючи відповіді, він сам рушив до жертовника, до скіфів. Ті відступили назад: самий вигляд бульдога лякав їх. Артем знов почув:

— Поскіна!.. Поскіна!..

— Ото ж і я кажу, що поскіна, — засміявся Артем. — Поскіна!..

Він вигукнув це дивне слово повним голосом, як кричать «пожежа!».

— Що означає це слово? — запитав Іван Семенович у археолога. Той знизав плечима:

— Трудно сказати. По-грецьки слово «кіно» означає собака. Може, і це зв’язане з собакою. А можливо — щось на зразок «табу». Знаєте, таке слово, що означає заборону торкатись до чогось…

Тим часом помічники віщуна вже одійшли вбік. Ніякі закляття старого віщуна не могли, очевидно, тепер вплинути на них. Бульдог був страшнішим. Артем, зовні зовсім спокійно, погладив Діану:

— Ну, поскіночка, що буде далі? Старий, здається, відступає…

До юнака потроху поверталася певність. Тепер він майже нічого не боявся. Адже було цілком ясно, що бульдог завдає скіфам страху. Артем невимушено й лагідно погладжував Діану рукою, і глухий гомін з-за жертовника відповідав на це. Мабуть, з погляду помічників віщуна, це теж був страшний вчинок — гладити жахливу поскіну! Таким самим невимушеним жестом Артем вийняв цигарку, покрутив її між пальцями:

— За цими забобонами та боротьбою з ними навіть немає часу покурити. Правда, Діано?

Іван Семенович усміхнувся: мабуть, згадав щось смішне.

Артем вклав цигарку в рот, запалив її. З насолодою затягнувся, випустив хмарку диму:

— Приємно покурити після роботи!

Нечувана досі тиша лягла на жовтувато-рожеве поле. Натовп завмер. Жодного слова, жодного руху. Навіть сам старий вождь трохи відкрив рот і дивився, як Артем затягувався й випускав з рота дим. Жертовник майже згас, з нього підіймався ледве помітний прозорий димок. І поруч з ним Артем димів, як паровозна труба, наче забрав у себе весь дим, що до того підіймався з жертовника. Ось юнак ще раз пустив дим.

— Чого це вони так притихли всі, Діано? Не бачили, як курять?

Скіфи загомоніли. Вони вказували на юнака біля жертовника, на дим, що його він випускав з рота, схвильовано жестикулювали. Мабуть, це видовище було найстрашніше з усього, що їм довелося сьогодні побачити. Помічники віщуна вже змішалися з юрбою. Сам старий віщун одійшов убік і спинився там: навіть йому, видно, не доводилося бачити такого дивного чуда!..

Нарешті Артем кинув докурену цигарку і наказав полоненим:

— Та йдіть ви вже до своїх! Вистава закінчилась!

Він підштовхнув полонених до їхнього гурту. Боязко відступаючи, не насмілюючись повернутися до юнака спиною, врятовані люди задкували до своїх. Артем повернувся й пішов назад до товаришів.

Діана бігла поруч з ним. І там, де проходив юнак, стихало гудіння натовпу, люди з повагою і страхом дивилися на нього, заглядаючи в рот — чи не з’явиться ще дим?..

— От яка історія! — сказав Артем, наблизившись до товаришів. Він намагався приховати своє збентеження. Адже він не виконав наказу Івана Семеновича, кинувся до жертовника. — Ну, не міг же я витримати…

— Гаразд, гаразд, Артеме. Побачимо, що далі буде, — відповів геолог.

Що таке? Очі Ліди були вогкі, вона мало не плакала…

— Я так хвилювалася за тебе, Артеме, — проговорила вона.

Дивно, але Артем не знайшов, що відповісти. Він тільки схопив маленьку руку Ліди і стиснув її. А його другу руку взяв Дмитро Борисович. Археолог поправляв окуляри, його очі часто кліпали.

— Юначе, — сказав він, тиснучи руку Артемові, — юначе! Ви — справжня людина. Я… я вітаю вас! — Його борідка тремтіла.

Артем остаточно зніяковів. Що він зробив такого, щоб говорити про це? Іван Семенович не сердиться — і це вже добре…

— Товариші, увага! — почувся голос геолога. — Старий вождь говорить щось про нас.

Справді, старий вождь віддавав наказ, вказуючи на чужинців. Потім він помахом руки владно покликав до себе головного віщуна. Той наблизився незадоволений, лютий, хоч і намагався приховати свою лють. Розмова була недовга. Вождь владно й суворо говорив, віщун слухав його все з більшим незадоволенням. Але ось він спробував заперечити вождеві.

І той враз підвищив голос, у якому забриніли металічні нотки. Віщун покірно схилив голову. Тільки його маленькі хитрі очі швидко бігали по сторонах та пальці стискалися й розтискалися в безсилій люті.

— Який же він противний! — сказала тихо Ліда.

Артем дивився не на віщуна. Той самий кривобокий чоловік, що виходив свого часу зустрічати старого вождя, не зводив очей з Ліди. Мов відчувши підозрілий погляд Артема, він глянув на юнака і відвернувся. Артем бачив його погляд лише одну мить і це було дуже неприємно, бо він помітив, що кривобокий глянув на нього вороже.

«Хто він такий? — подумав Артем. — Не проста людина, бо одягнений дуже багато. Он скільки на його одязі блискучих бляшок… І тримається впевнено… звісно, коли на нього не дивиться старий вождь…»

Тим часом розмова вождя й віщуна закінчилась. Віщун уклонився й одійшов. Проходячи мимо кривобокого чоловіка, він ледве помітно хитнув головою. Кривобокий відповів йому швидким поглядом і знов опустив очі.

— Еге, тут щось не так! — зауважив Артем. — Треба запам’ятати.

Проте він зараз же й забув про це. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шкіряному шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду — чорнявий і безбородий. Тримався він спокійно й невимушено. Старий вождь звернувся до скіфа з золотим значком на шоломі. Тепер його голос пом’якшав, він говорив дружньо. Вислухавши вождя, скіф сказав кілька слів безбородому, і вони обидва одійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими — як старший, але зовсім не як чужий начальник. Він мов заспокоював їх.

— Товариші, я… я, здається мені, дещо розумію… — схвильовано мовив Дмитро Борисович. Всі здивовано озирнулися на нього. — Так, так, розумію! Не все, але… це та сама мішана стародавня грецька мова, якою був написаний пергамент…

— Розумієте? Що вони говорять?

— Так, так, не заважайте!.. Він говорить, що полоненим прощають за їхню втечу…

— Яку втечу? Хіба вони втікали?

— Та не заважайте! їм прощають за втечу, і вони будуть знов працювати… Ох, шкода, не все розумію!.. Він утішає їх… Зараз, зараз…

Втім, далі слухати Дмитрові Борисовичу не пощастило, бо старий вождь звернувся тепер безпосередньо до них. Він зробив запрошувальний жест рукою і ворухнув повід, його кінь рушив уперед.

— Він запрошує нас іти за ним, — пояснив Іван Семенович. — Пішли!

Оточені вершниками ішли товариші за старим вождем. Це коло озброєних людей дратувало, воно зв’язувало, створювало враження неволі.

— А кривобокий іде поруч з нами, — зауважив Артем, — і весь час поглядає на Ліду. Бачиш, Лідо?

— Отой он? Який же він противний!

— А ти йому, навпаки, видно, дуже сподобалась…

— І не кажи, бо мені чогось страшно. Він такий огидний!..

Проте через півхвилини Ліда не витримала й сама глянула в бік кривобокого. Він дивився на неї, він посміхався їй! Навіть сама його усмішка була якась крива, він усміхався лише однією стороною обличчя.

— Артеме! Ти не знаєш, хто він такий?

— Ні. І не хочу знати.

— Зачекай! Мені здається, що він… що він родич старого вождя…

— Звідки ти вигадала таке?

— Та він дуже схожий на нього, тільки надто гидкий….

— Хм… придивлюся, придивлюся згодом…

Артем бачив поперед себе широку спину в блискучому панцирі, бачив високий бронзовий шолом старого вождя. З обох боків їхали вершники, що тримали довгі списи з металічними зображеннями, урочисто схиляючи їх над головою вождя. Це, мабуть, була ознака пошани, високої поваги до вождя. В кількох варіантах на списах повторювалися зображення драконів і птахів з розгорнутими і згорнутими крилами. Химерні дракони зображені були то спокійними, то такими, що жерли свою здобич, шматуючи її іклами, потворні й товсті.

«Це як стяги в них, ці птахи й дракони», — подумав Артем. Він уже хотів подивитися навколо, але в його свідомості залишилося щось невиразне. Чи одне якесь із зображень, чи всі вони разом, але щось дратувало Артема, нагадувало чиїсь знайомі риси…

— Дивись, Артеме, Діана знов налякала їх, — засміялась Ліда.

— Де?

— Он, поперед нас!..

Справді, два вершники ледве стримали коней, що стали дибки. Раптом Артем ударив себе по лобі:

— Товариші! Іване Семеновичу! Ось воно що! Я знаю!

— Що ви знаєте?

— Знаю, що саме означає слово «поскіна». І чому вони бояться Діани.

— Чому.

— Тому, що вона нагадує їм дракона. І слово це означає — дракон!

— Та звідки ви це знаєте, Артеме? — здивувався археолог.

— Подивіться на оті металічні зображення на списах!

Артем був правий. Можна було подумати, що невідомі майстри, творці металічних зображень на списах, мали на увазі саме бульдога, відливаючи своїх драконів. Така сама коротка морда, такі самі ікла. Ось чому скіфи боялися Діани! Ось чому ніхто з них навіть не насмілювався підійти до собаки, не те, щоб торкнутися до неї.

— Правильно, Артеме! — радісно сказав Дмитро Борисович. — Ви дійсно спостережливі! Дракон… дракон… От, цікаво! Поскіна… в перекладі з грецької означатиме — така собака… хм… справді, грецькі слова. Виходить… Хм… історія знає й грецькі впливи на скіфів, і скіфські на греків, це був обопільний процес…

Археолог бурмотів іще довго, але Артем не слухав його. Він сяяв від задоволення. Розв’язана загадка. Розум звільнився від дратуючої неясності, тепер усе стало на місце!..

Тимчасом вони наблизились до великого намету, значно більшого від усіх інших, що стояв осторонь. На його верхівці, на жердині височіло чимале металічне зображення птаха з розгорнутими крилами. Відкинуті в сторони повстини, що утворювали вхід, були пофарбовані в червоний колір.

— Мабуть, резиденція старого вождя, — мовив археолог. — Так і є.

Вождь за допомогою молодого воїна зліз з коня. Але перед тим як увійти в намет, він ще раз жестом запросив чужинців і тільки після того зник у наметі. Слідом за ним увійшли його супутники. Залишився тільки кривобокий молодий скіф. Він уклонився чужинцям, чемно схиливши голову, й поважно сказав щось. Він скоса глянув на Ліду і по його обличчю пробігла ледве помітна усмішка, така швидка, що її не помітив ніхто, крім Артема.

— Не подобається він мені, — сказав юнак тихо.

— Мені теж, — відповіла Ліда.

— І все ж таки треба заходити. Правду сказати, мені кортить глянути своїми очима, що є всередині в цьому великому наметі, — відгукнувся Дмитро Борисович. — Тільки подумати: побачити умови життя стародавніх скіфів! Таке може хіба приснитися.

— Так, може, ми й справді спимо, Дмитре Борисовичу, — розсміявся Іван Семенович. — Як інакше пояснити цю чортівню?

— Не знаю, — сухо відрізав археолог. — Можу лише сказати, що я радий був би так спати якнайдовше, щоб якнайбільше встигнути тут побачити!..

Велика, округла й висока конусоподібна кімната — ось який був усередині намет скіфського вождя. Світло проходило в намет крізь великий отвір угорі. Вся підлога була застелена товстими килимами. Вздовж стін на килимах лежали невеличкі подушки. Такі ж подушки лежали й на двох скринях, оббитих бронзовими бляхами й широкими шпугами.

Вождь сидів, відпочиваючи, на м’якому килимі. Без свого бронзового шолома він не здавався вже таким суворим, як раніше. А може — суворість його зникла ще й тому, що тепер він посміхався, його жести були легкі й позбавлені тієї урочистості, яка була притаманна йому, коли він сидів на коні. Біля вождя стояв молодий скіф. Це був той самий чоловік з єдиним золотим значком на шоломі, з яким вождь лагідно розмовляв раніше. Артем цілком поділяв симпатії вождя до цього чоловіка. Молоде, енергійне його обличчя з маленькими темними вусами й борідкою, ясні відверті очі і високий лоб — все це привертало до нього симпатії. Артем навіть глянув на Ліду — як ставиться вона до цього нового знайомця. Але Ліда була зайнята.

Побачивши на жердині, яка стояла серед намету і виходила в отвір угорі, невеличку блискучу бронзову пластинку, Ліда перша зрозуміла призначення цієї речі. Вона заміняла скіфам дзеркало. І Ліда, стоячи перед ним, уже поправляла волосся.

— Та гарна, гарна й так, — усміхнувся Артем.

Ліда зашарілася й швидко опустила руки, але старий вождь помітив і собі, як милувалася вона перед бронзовою пластинкою. Він засміявся і сказав кілька слів до молодого скіфа. Ліда остаточно зніяковіла й відійшла вбік, ближче до своїх.

Старий вождь, так само посміхаючись, запросив гостей сідати на килим. Вони охоче посідали, бо втома давалася взнаки.

— Добре. Але як же ми порозуміємося? На мигах дуже незручно, — сказав Іван Семенович. — Дмитре Борисовичу, може, ви спробували б вашою грецькою мовою?

— Та я майже забув її…

— Спробуйте. Це нам може стати в пригоді.

Дмитро Борисович погодився. Насилу підшукуючи слова, він повільно вимовив фразу. Старий вождь і молодий скіф були страшно вражені. Вони прислухалися. Археолог повторив свою фразу. Очі молодого скіфа радісно блиснули.

— Розуміють! — вигукнув Артем.

Молодий скіф уже відповів археологові. Дмитро Борисович сказав ще щось — і розмова зав’язалась. Не дуже легко, з великими паузами, коли замість слів доводилось говорити жестами, але все-таки розмова. Через кілька хвилин археолог, витираючи рясний піт з лоба, доповів товаришам:

— Старого вождя звуть Сколот. Цього приємного молодого чоловіка — Варкан. Вони обидва нам симпатизують і цікавляться нами.

Почувши свої імена в чужій мові, обидва скіфи по черзі кивнули головами. Потім вождь хлопнув у долоні. Через півхвилини служники внесли велику бронзову чашу і кілька маленьких чаш. Вождь урочисто вказав на чашу, запрошуючи гостей.

— Просить пити, — сказав Дмитро Борисович. — Цікаво, що там таке?

В чаші було вино, солодкувате й густе, міцне й запашне. Дмитро Борисович пив по краплині, намагаючись встановити його походження. Нарешті, він сказав:

— Безумовно, це не виноградне вино.

— А хто у цьому сумнівається, — відгукнувся Артем. — Коли ж виноградне вино бувало такого білуватого кольору?

— Артеме, не заважайте. Я думаю, що це та сама оксюгала, про яку є згадки в стародавніх істориків. Оксюгала — своєрідно оброблений і підсолоджений кумис.

— Чому кумис? — здивувалася Ліда.

— Цілком ясно. Такі племена, як оце, що належали до скіфів-кочівників, мали великі табуни коней. Та ми й тут бачили ці табуни. Скіфи-кочівники їли кінське м’ясо й пили кобиляче молоко. Готували з молока іппаку — такий сир. І з молока ж таки готували свої напої — наприклад, оксюгалу, яку ми, очевидно, і п’ємо зараз.

— Що ж, мені ваша оксюгала подобається, — витер губи долонею Іван Семенович. — Тільки, товариші, прошу не налягати на неї. Невідомо, чи не надто п’янюча вона!..

Зовні почулися голоси — стурбовані, тривожні. Вождь підвів голову. Молодий скіф, Варкан, швидко вийшов з намету. Але майже відразу повернувся і щось доповів вождеві Сколотові. Дмитро Борисович озирнувся на товаришів, його обличчя було серйозне й нахмурене.

— Варкан каже, що віщун там щось мудрує. Знов виголошує прокляття. Він, Варкан, піде подивитися. Сколот просить нас не турбуватися.

Науковці обмінялись поглядами. Ця новина не обіцяла нічого приємного! Варкан надів свій шкіряний шолом і вийшов. Артем глянув йому вслід, похитав головою:

— Цікаво й мені взнати, в чому річ.

І з цими словами Артем вислизнув з намету слідом за Варканом — раніше, ніж хтось устиг його спинити.

7. В КОЛІ СПИСІВ

Варкан скочив на коня, що стояв біля намету, і разом з кількома іншими скіфами поскакав. Артем подумав:

«Мабуть, старий шахрай вигадав щось серйозне! Інакше Варкан не поспішав би так. Проте що ж мені робити?..»

Рішення прийшло зразу. Треба збагнути самому, що мудрує старий віщун. Варкан поскакав у тому напрямі, звідки вони прийшли. Це Артем пам’ятав.

«Значить, підемо й собі. Звісно, на коні воно швидше й зручніше, але нічого не вдієш, підемо пішки… Втім, як швидко посутеніло! І хмари потемнішали…»

З-за лісу випливала велика чорна хмара. Вона посувалася низько-низько, повільно облягаючи й без того низький небосхил. Це від неї спадали на землю темні сутінки, бо хмара закривала собою все небо. Жовтувато-рожевий колір рослин помітно змінився, він набув фіолетуватого відтінку. Все здавалося дивним і неприродним у цьому загадковому світі. Здаля пролунав загрозливий глухий гуркіт. Гроза?.. Грім?..

Артем прискорив ходу. Що вигадав старий віщун? В якій мірі це стосувалося їх? Перед очима Артема поставало люте обличчя, пронизливі гострі очі віщуна. Огидне обличчя жорстокої людини, яка не задумається ані на хвилину перед тим, як убити!

— Чи не це воно? — сказав стиха Артем і спинився.

За поворотом він побачив велику юрбу, від якої до нього долітали вигуки й гомін. Попереду юрби крутилося кілька вершників, натягуючи поводи коней, але роздратований чимсь натовп уперто відштовхував їх і посувався вперед. Ось коні звилися дибки. Один з вершників ледве утримався на коні, так несподівано й раптово звився його кінь.

«Та чи не Варкан це?» — подумав Артем.

Вершники трохи відступили. Між ними та юрбою опинилася невисока постать людини з загрозливо піднесеними руками. Артем зразу взнав старого віщуна, який наступав на вершників, кричав, закликав своїм хрипким голосом. Віщун показував на небо, на велику чорну хмару й шалено вимахував руками.

«Лякає! — вирішив Артем. — От старий крутій!»

Один з вершників (Артем пізнав у ньому Варкана) виїхав наперед. Але решта вершників не підтримувала Варкана. Він залишився сам. Віщун ще раз підняв руки, щось вигукнув. Мов виконуючи його наказ, передня частина юрби насунулась на Варкана. Ще мить і його скинули б з коня. Але Варкан швидким рухом натягнув поводи, кінь раптом стрибнув і виніс його з натовпу до решти вершників. Не спиняючись, Варкан крикнув своїм товаришам кілька коротких слів, і вершники помчали від натовпу галопом, поспішаючи до намету Сколота.

Натовп з радісним гомоном сунув услід за вершниками. Попереду біг сам віщун, слідом за ним кілька його помічників (Артем пізнав і їх, це були ті самі, що ховалися від нього за жертовником), а далі вже вся юрба.

— Е, мені це діло не подобається, — пробурмотів Артем. — Якщо вони помітять мене… і сховатись нема куди…

З найближчих наметів уже вибігали люди, які почули вигуки натовпу. Становище Артема дедалі гіршало. Тепер йому вже зовсім нема куди тікати. Саме в цю мить Артем побачив вершників, що мчали повз нього.

— Варкан! — гукнув він щосили.

Скіф озирнувся. Він побачив Артема. З губ його зірвався вигук здивування. На скаку він раптово спинив коня, примусивши його звитись дибки, і обернувся. За мить кінь був уже коло Артема. Варкан простяг йому руку й допоміг стрибнути на коня позаду себе. А ще через кілька секунд Варкан знову мчав галопом, наздоганяючи інших вершників.

Артем сидів позаду нього на крупі коня, тримаючись обома руками за вершника. Позаду лунали люті вигуки. Артем озирнувся: величезний натовп посувався за ними. Його очолював старий віщун з помічниками.

«Чи не по наші це душі?» — майнуло в голові Артема.

За кілька хвилин вершники спинилися біля намету вождя… Артем зіскочив з коня і вбіг у намет.

— Товариші, — мовив він, відсапуючись, — сюди йде ціла юрба на чолі з тим віщуном!

Він помітив, як зблідла Ліда, як стиснув щелепи Іван Семенович, як здригнулася борідка Дмитра Борисовича. Старий Сколот запитливо поглядав на нього. Проте Варкан уже розказував вождеві. Обличчя Сколота стало суворіше. На жаль, Дмитро Борисович не розумів Варкана, бо той говорив зараз скіфською мовою. Перебивши Варкана, Сколот узяв і надів свій бронзовий шолом. Рука його лягла на важкий меч. Але він не підвівся, а лишився сидіти на своєму стільці, лише показавши Варканові рукою на гостей.

Варкан повернувся до них. Він швидко заговорив — тепер уже грецькою мовою, звертаючись до Дмитра Борисовича. Археолог слухав його, уважно слухав, погладжуючи стурбовано борідку.

— Що він говорить, Дмитре Борисовичу? — запитав геолог.

— Він говорить, що віщун підбурив скіфів вимагати від Сколота, щоб вождь віддав нас віщунам… і вони ідуть сюди… головний віщун загрожує скіфам небесною карою… лякає їх грозою, що насувається… блискавкою… і камінням, що падатиме з неба… каже, що боги гніваються на скіфів за те, що нас не принесли в жертву!..

Артем зрозумів: хитрий шахрай використав наближення грози!

— Правда, Іване Семеновичу, насувається гроза. Все небо облягли чорні хмари.

— Варкан каже, що скіфи полякались, що вони бояться того каміння. Не знаю, історичні джерела вказують, що скіфи не боялися грози. А тут… — Дмитро Борисович розвів руками.

— Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови — свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно падає з неба, хіба це не привід боятися грози?

Ліда здивовано глянула на геолога:

— Яке каміння? Хіба під час грози падає каміння?

— Трапляється… якщо зважити, де саме ми з вами перебуваємо… електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння… Хіба ви забули, що ми в підземній глибині, в печері?

Це звучало дивно. Але Іван Семенович говорив серйозно й незаперечно. Печера… і скіфи… і дивна рожева рослинність… і гроза під землею… як поєднати все це?..

Проте саме зараз часу на міркування не залишалося. Діана, що досі лежала на килимі, раптом підвелася й підбігла до виходу з намету. Вона загрозливо загарчала. Зовні долинули вигуки. Сколот повільно підвівся і вийшов з намету, тримаючи руку на держаку меча. За ним вийшов і Варкан. Тоді вирушили і вчені. Стиснені щелепи і зсунуті брови Івана Семеновича не обіцяли нічого доброго. Дмитро Борисович стискав кирку. На блідому обличчі Ліди горіли її зеленуваті очі, вона прикусила губу.

— Ти боїшся, Лідо? — спитав Артем.

— Ні. Я готова до всього, — відповіла вона. Голос її тремтів, але вона трималася твердо.

Збуджений гомін тисячного натовпу вщух на хвилину, коли з намету вийшов старий Сколот у супроводі Варкана, оточений іншими воїнами у бойових шкіряних і металічних шоломах. Але як тільки з намету показалися чужинці, натовп загув знов. Роздратовання, лють, ненависть відчувалися в вигуках. Натовп посувався ближче і ближче до намету, до Сколота.

Раптом Сколот поважно ступив крок наперед і щось вигукнув, не знімаючи руки з держака меча. Натовп змовк одразу. Передні навіть трохи подалися назад, відступаючи перед Сколотом, так гнівно виблискували з-під золотого шолома його очі. І жодна людина в натовпі не насмілилася вимовити хоча б слово.

— Наш Сколот має авторитет, — прошепотів Артем Ліді.

Проте дівчина не слухала його. Її увагу привернула огидна постать кривобокого чоловіка, що був схожий на Сколота, який знову з’явився біля них. Кривобокий виглядав з-за спини Варкана. Здавалося, він чогось ждав, когось вишукував. Обличчя його було напружене, хитрі очі приплющені, він весь нахилився наперед, опустивши майже до землі свою ліву руку, що була значно довша за праву. Ліда тихенько вказала на нього Артемові:

— Звідки він узявся? Досі його тут не було…

Знов пролунав голос Сколота. Старий вождь немов запитував натовп про щось. І вслід за цим прогуркотів далекий грім. Ніби велика хвиля прокотилася по натовпу, почавшись десь позаду й закінчившись тут, біля намету. Ця хвиля викинула з натовпу старого віщуна, що досі стояв десь серед юрби. З високо піднесеними руками, дивлячись на чорну хмару, він повільно йшов до Сколота. Старий вождь не відступив. Він стояв нерухомо, лише рука його міцніше стиснула держак меча.

Ліда бачила, як радісно й зловісно блиснули очі кривобокого. І після цього вони згасли: цей потворний чоловік ніби відчув, що на нього хтось дивиться. Він скоса глянув на чужинців і байдуже одвернувся від них. Почуття огиди охопило Ліду, щось подібне до того, як бувало з нею, коли вона доторкалася до павука. Вона добре знала: у неї не було ще ніяких справжніх підстав ненавидіти цю людину, але підсвідомо дівчина відчувала у кривобокому підступного й хитрого ворога…

Не опускаючи рук, віщун почав говорити. Голос його лунав загрозливо, він чогось вимагав, показуючи на чорну хмару. Ось він спинився, зробив паузу, як досвідчений актор. І в тиші знов почувся гуркіт грому — тепер уже ближче. Віщун закричав не своїм голосом. Він повернувся до натовпу, він звертався тепер до нього, а не до вождя. Безладні вигуки відповідали віщунові з усіх кінців.

«Чого ж він хоче?» — спитав сам себе Артем.

Проте вимоги віщуна були зрозумілі. Старий зробив виразний жест у бік чужинців, мов відбираючи їх від Сколота й віддаючи натовпу. Потім він показав на хмару. Руки його швидко рухалися, він мов ламав ними щось невидиме, руйнував — і на кожен його рух збуджений натовп відповідав галасом і вигуками.

Сколот заперечливо похитав головою. Він простяг руки до вчених, мов захищаючи їх. Але віщун ступив крок наперед і несамовито вигукнув довге закляття. Чи встиг він закінчити його чи обірвав — не можна було зрозуміти. Але останні слова його пролунали під яскравим світлом блискавки, яка прорізала сутінки. Натовп злякано завмер. Цю неприродну тишу сповнив неймовірно гучний гуркіт грому. Він котився з одного краю небосхилу до другого, він сповнював собою все.

Артем бачив злякані, розгублені обличчя найближчих скіфів. Він бачив, як тремтіли від жаху старики, перелякані блискавкою, громом і закляттям віщуна. Бракувало тільки того каміння, про яке говорив Варкан. А й справді, хіба не могли від цього грому обірватися з стелі цієї велетенської печери глиби каменю?.. Мимоволі Артем глянув угору. Так, старий віщун вибрав слушний момент, щоб захопити в свої руки чужинців!

Ще грізніше залунав голос віщуна. Він махнув руками і, наче великий чорний птах, рушив уперед, до чужинців. Він ішов, мов не помічаючи Сколота і тих, що стояли біля нього. Слідом за ним сунув переляканий і шалений натовп. Ліда схопила руку Артема. Сколот зробив рух, щоб захистити, врятувати своїх гостей. Але водночас з цим до нього нахилився Варкан і інші воїни. Вони вказували йому на натовп, вони стримували його… А кривобокий скіф дивився на все це з холодною цікавістю.

— Захищатися, товариші! — одчайдушно вигукнув Дмитро Борисович, замахуючись киркою на скіфів.

Але захищатись було неможливо. За мить десятки рук вчепилися в кирки, єдину зброю товаришів, і вирвали їх. Артем відчув, як його штовхають у саму гущину натовпу.

— Діана! Сюди! — вигукнув він.

Щось велике й біле майнуло в повітрі. З лютим ричанням Діана стрибнула поверх людей на допомогу Артемові. Всією своєю вагою вона впала на двох ближчих до Артема скіфів і збила їх з ніг. Ще мить — і бульдог вп’явся гострими зубами в руку скіфа, що штовхав Артема. Злякані вигуки залунали з усіх боків:

— Поскіна!.. Поскіна!.. Поскіна!..

А Діана крутилася біля Артема, вишкіряючи ікла й кидаючись то на одного, то на другого скіфа. Навколо Артема утворилося вільне місце. Він був наче центром зачарованого кола, якого не насмілювалися переступити скіфи, бо воно було цілком перекрите блискавичними стрибками страшного бульдога, «поскіни», таємничої для них істоти.

— Так, — мовив Артем. — Так! Тепер будемо посуватися до своїх. Діано, сюди, люба моя поскіночко!

Але Діана й сама поривалась до інших друзів. Як розумний, сміливий боєць, бульдог то лякав когось своїми міцними іклами, то кидався вперед, пробиваючи шлях, то, мов покликаний, стрибав назад, відбиваючи напад ззаду. Дивно: ніхто не насмілювався навіть наблизитись до собаки. Це був якийсь священний страх перед Діаною! Навіть ті з скіфів, кого Діана кусала, просто тікали від неї, забувши про свою зброю.

— Поскіна!.. Поскіна!..

— Діано! — пролунав дзвінкий, радісний голос Ліди.

Товариші знов були разом. Четверо, вони стояли один біля одного, захищені тільки собакою. Чи надовго?..

Навколо них щільною стіною зімкнувся натовп розлютованих і збуджених скіфів. Чому вони не вживали свою зброю: списи, луки, стріли?..

Іван Семенович прийняв рішення.

— Товариші, — сказав він. — Припинимо на час опір. Так треба. Майте на увазі, що вони можуть вжити списи й стріли. Тоді Діана не допоможе…

— Як, виходить — не захищатися?..

— Не хвилюйтесь, Артеме. Я знаю, що кажу. Я цілком певний тепер, що віщун не має наміру зразу вбити нас. Він надумав, очевидно, щось інше. Інакше ми вже не розмовляли б. Розумієте?

Ще раз прогуркотів грім. Але на цей раз він був значно слабший. Скіфи стояли навколо чужинців, не відходячи, але й не наближаючись. Діана насторожено озиралася, видно, не довіряючи ворогам.

— Що ж буде далі? — тихо спитала Ліда.

Мов у відповідь їй, почувся голос віщуна. Але сам віщун не показувався.

— Спокійно, товариші! — нагадав Іван Семенович.

Кільце скіфів трохи звузилось. Вірніше, воно звузилось лише тому, що перший ряд скіфів з одного боку підійшов уперед, виставивши перед собою довгі списи. Діана спробувала була стрибнути на ворогів, але списи зупинили її… Скіфи наступали. Ось кінці списів торкнулися вчених. Діана кидалася всюди — і всюди її спиняли вістря списів, десятки списів, скерованих всередину кола. Але в той самий час, коли вістря списів з одного боку невпинно насувалися на вчених, з другого вони відступали, звільняли місце для відступу.

Намір скіфів був зрозумілий. Вони вирішили натискати на полонених з одного боку, примушуючи їх відступати в потрібному напрямі.

— Товариші! — сказав ще раз геолог. — Пішли.

За хвилину полонені йшли майже зовсім вільно серед великого кола скіфів. Списи вже не торкалися їх, скіфи зрозуміли, що чужинці не роблять опору. Діана теж скорилася наказам Івана Семеновича і йшла поруч нього. Це зовсім нагадувало б попередню процесію, коли товариші йшли слідом за Сколотом, якби не коло озброєних людей круг них.

— Але як це Сколот погодився віддати нас? — збуджено казав Артем. — Адже він перед тим говорив, що ми перебуваємо під його захистом…

— А що йому лишалося робити? — відповіла Ліда. — Ти ж бачив, як підбурив натовп старий віщун? Як він налякав скіфів.

— Ліда має радію, — ствердив Іван Семенович.

— Тільки одне для мене неясно, — додача Ліда задумливо.

— Що?

— Що то за кривобокий?

Цього не знав ніхто. Дійсно, яка роль цього чоловіка? Хто він?

Вони проходили тим самим шляхом, яким ішли раніше до намету Сколота, тією вулицею, створеною з возів і наметів. Ось, випереджаючи натовп, повз них на коні з багатою збруєю проїхав сам старий віщун. Він з холодною люттю глянув на полонених. Цей погляд не обіцяв нічого приємного! І подумати лише, що тепер вони цілком підвладні цій людині!..

Далі за натовпом, на бугрі, полонені науковці побачили невелику юрбу людей в змішаному одязі. Мабуть, це були ті, що їх сьогодні привели сюди, ті втомлені, змучені люди. Проте напевне цього не можна було сказати, бо вони стояли далеко.

І знов Артем бачив, як за бугром і за лісом, і далеко за полем підносились високо вгору круті кам’янисті урвища. Немовби вся ця місцевість була оточена високими горами. Гори підіймалися з усіх боків, вони заходили аж у хмари, ховалися серед них. Тепер краєвид зовсім скидався на звичайне міжгір’я, бо в сутінках зникло дивне жовтувато-рожеве забарвлення рослинності. Гори, гори, всюди гори!.. Чи може це й не гори, а стіни велетенської печери? Адже так говорив Іван Семенович… І понад цими хмарами кам’яниста скеля печери… дивно, дивно…

Тим часом процесія наблизилась до чорних наметів, оздоблених незрозумілими химерними малюнками. Були тут і дракони-поскіни, були й птахи й інші звірі. Все це було намальоване грубими рисами на повстяних наметах.

— Очевидно, все це має релігійне значення, — зауважив археолог.

Скіфи спинилися. Біля великого чорного намету стояв старий віщун. Тепер на ньому був довгий червоний плащ, теж оздоблений химерними малюнками звірів. Віщун стояв в урочистій позі, наче ждав прибуття полонених.

— Старий шахрай дає зрозуміти, який він поважний птах, — пробурмотів Артем. — Ех, не моя тут сила, а то я б йому…

— Тихше, Артеме. Не забувайте, що ми в його руках, — зауважив геолог.

Старий віщун урочисто вигукнув коротке закляття, вказуючи то на намет, то на полонених. Найближчі скіфи відступили на кілька кроків назад, ніби побоюючись торкнутися полонених. На їх обличчях помітно позначився страх.

Віщун закінчив закляття. Не дивлячись на чужинців, він одійшов. Але тепер наблизились його помічники. Тримаючи в руках кинджали, вони вказали полоненим на намет.

— Очевидно, треба іти туди, — пояснив Дмитро Борисович, поправляючи окуляри. — Доведеться йти, Іване Семеновичу.

— Вибирати нема з чого, — відповів той.

І він перший увійшов у намет, відкривши шматок повсті, що правила за двері. Ліда йшла останньою.

Вже увійшовши, вона озирнулась. І те, що вона побачила, примусило її спинитись біля входу і з-за шматка повсті придивитися до скіфів.

Серед натовпу вона побачила кривобокого. Наблизившись до віщуна, він щось говорив йому, поглядаючи на намет. Кривобокий збуджено жестикулював. Не розуміючи жодного слова, Ліда збагнула: кривобокий вимагав від віщуна, щоб той віддав йому щось з намету. Віщун, видно, не погоджувався. Але потім він погодився, махнувши рукою. Обличчя кривобокого скривилося в задоволеній посмішці. Він пильно подивився в бік намету. Очі його виблискували. Цей погляд був такий гидкий, що Ліда здригнулася. Їй здалося, що очі кривобокого знайшли її за повстю і спинились на ній..

Далі вона нічого не бачила. Натовп зрушився і закрив від неї і старого віщуна й огидного кривобокого скіфа.

— Лідо, чого ви затримались там? Ідіть сюди, тут є новини! — почула вона голос Івана Семеновича.

Швидким рухом Ліда повернулась, подивилася на товаришів і застигла від здивування. Ні, цього вона ніяк не сподівалась.

Її товариші, посідавши на підлозі, розмовляли… з Варканом, що сидів біля краю намету так, що його постать була майже закрита повстю. Видно було тільки його голову в шкіряному шоломі. Він посміхнувся Ліді, побачивши, як вона здивувалась.

8. ПРОПОЗИЦІЇ СТАРОГО ВІЩУНА

— Та йдіть-но сюди, Лідо! Чого ви злякалися? — засміявся Іван Семенович.

— Але… як Варкан опинився тут? — спитала Ліда.

— Це все пояснить нам Дмитро Борисович. На жаль, він єдиний серед нас, що може порозумітися з Варканом. Дмитре Борисовичу, ми чекаємо.

У напівтемному наметі, куди присмеркове світло проходило лише крізь круглий отвір угорі, точилася своєрідна бесіда. Четверо людей могли порозумітися з п’ятою тільки за допомогою одного Дмитра Борисовича. Крім того, Артемові було доручено стежити за входом до намету. Це було перше, чого вимагав Варкан. Він лежав на долівці, майже цілком закритий повстю. В разі тривоги він міг накрити й голову і таким чином залишитися не поміченим для скіфів, які б увійшли до намету.

Варкан тихо й швидко розповідав. Зрідка Дмитро Борисович спиняв його і просив повторити те, чого він не зрозумів одразу. Кожні дві-три хвилини Дмитро Борисович перекладав товаришам розповідь Варкана. Поспішаючи, він ковтав цілі слова й допомагав собі жестами своїх рухливих рук. Потім знов слухав Варкана і знов перекладав.

— Сколот тоді нічого не міг зробити, — говорив Дмитро Борисович, перекладаючи. — Віщунові пощастило скористатися наближенням грози, він налякав скіфів тим, що боги кидатимуть з-за хмар каміння, як трапляється тут під час грози…

— Цілком зрозуміло, — зауважив геолог.

— І всі скіфи вимагали того ж від Сколота, вимагали, щоб вождь віддав нас віщунові. А тут іще почався грім… Сколот примушений був скоритися, бо побоювався, що між віщунами та його дружиною виникне бійка. І тепер ми в руках старого віщуна, який наклав на нас закляття. Тепер ніхто не сміє наближатися до нас, крім його, віщунових, помічників. Своєрідне «табу». Ми — власність богів. А що віщунові ми дуже не до душі, то Варкан каже навіть, що нас, пробачте на слові, можуть принести в жертву богам.

— Я категорично проти! — вигукнув обурено Артем.

— Я теж, — посміхнувся археолог. — Але можливість треба передбачити. Варкан каже, що старий віщун дуже хитрий. Мабуть, він спробує використати нас краще, ніж просто вбити. Скіфи, бачите, вважають, що ми теж віщуни й чудодії. Зокрема — Артем.

— Будьте певні! — ствердив юнак.

— Варкан каже, що наше становище не зовсім безнадійне. Справа лише в тому, щоб скіфи заспокоїлись. Бачите, віщун їх дуже налякав. Ага, ось про що треба ще спитати!

Дмитро Борисович звернувся до Варкана, старанно підшукуючи слова. Варкан уважно слухав його, схиливши голову.

— І ще спитайте, Дмитре Борисовичу, хто цей кривобокий, що весь час поглядає на Ліду, — попросив Артем, стоячи біля входу.

— Гаразд.

Вислухавши археолога, Варкан почав відповідати. Очевидно, він розповідав про дуже складні речі, бо Дмитро Борисович раз у раз перепитував.

Раптом Артем гучно кашлянув і озирнувся на товаришів, швидко махнувши рукою. Сигнал був зрозумілий. Варкан блискавично зник під повстю, а Іван Семенович навіть сперся на ту повсть, удаючи, ніби відпочиває.

Двоє скіфів, озброєних кинджалами, увійшли в намет. Вони несли дерев’яні блюда з великими шматками вареного м’яса. Зверху на м’ясі лежав хліб. Слідом за ними увійшов третій скіф — з череп’яним глеком. Мовчки вони поставили все це на долівку, не наближаючись до полонених, і так само мовчки вийшли.

Артем ще дивився їм услід, як почув схвильований голос археолога:

— Скіфський хліб!.. Товариші, скіфи пекли саме хліб, а не якісь коржі!

Він хутко підбіг до їжі, схопив хліб і почав розглядати його. Він одламав шматок, понюхав його, покуштував, схиляючи голову й прицмокуючи. Можна було подумати, що в руках у нього не звичайний чорний хліб, а якісь надзвичайні ласощі!

— Справжній хліб! — бурмотів він. — На дріжджах, мабуть, не солодкий. Цікаво, як вони печуть його… обов’язково треба довідатись…

— Привозять борошно на хлібозавод вантажними машинами, включають електрику — і все. Маєте хліб, — відповів уїдливо Артем.

— І зовсім недотепно, Артеме. Ви не розумієте, що це дуже важливо…

— Дмитре Борисовичу, може, ми поки що відкладемо справу з хлібом? Адже ви й досі не переклали нам останню розповідь Варкана?

— Варкана?.. Ах, так, так, Варкана. Правильно, Іване Семеновичу, я зовсім забув. Це ж так важливо — скіфський хліб! Справжній скіфський хліб! Пробачте, забув…

Варкан, що встиг уже скинути повсть з голови, з цікавістю дивився й собі на дивну з його погляду поведінку археолога. Він, посміхаючись, вимовив кілька слів. І ці слова остаточно збентежили Дмитра Борисовича. Він заперечливо похитав головою, поправив окуляри і заговорив:

— Справа в тому… Артеме, Варкан, між іншим, просить вас не забувати про ваші обов’язки біля входу! Так от, справа в тому, що, як каже Варкан, отой кривобокий, що цікавить вас, — син Сколота!

— Що? — вихопився загальний вигук здивування.

— Син Сколота, і зветься він — Гартак. Він з дитинства хворий і тому не може бути мисливцем, не може бути воїном, як усі скіфи знатного походження. Гартак дуже недобра людина, він заздрить усім, хто чимсь відзначається. Він побоюється, що після смерті Сколота йому не доведеться стати вождем через каліцтво. Та й сам Сколот його дуже не любить, — головно тому, що Гартак дуже зблизився з Дорбатаєм, отим старим віщуном…

— Симпатичні приятелі, — зауважив Артем.

— А між Сколотом і Дорбатаєм давні погані взаємини. Вони брати по батькові — і Дорбатай ніколи не міг помиритися з тим, що вождем став Сколот, а не він. І вже давно, майже з самого юнацтва, Дорбатай заходився впливати на скіфів з іншого боку. Він став головним віщуном, представником богів…

— В чому ми й встигли пересвідчитися…

— Дійсно, встигли! Так от, Дорбатай став головним віщуном і набув дуже великого впливу на скіфів, залякуючи їх весь час богами. Він завів собі помічників-віщунів, створив цілу віщунську касту, якщо можна так висловитися. А Сколот, навпаки, зібрав навколо себе своїх прихильників. І між цими двома таборами точиться велика ворожнеча… ну, висловлюючись по-нашому, я сказав би, що тут два угрупування знатних і багатих скіфів борються за владу, за право самостійно, без перешкод пригноблювати трудящих скіфів… а хто з них кращий, я навіть не наважився б і сказати!

— Хм… складна механіка, — мовив Іван Семенович.

— А чому ж тоді Сколот поставився до нас краще, захищав нас від Дорбатая? — запитала Ліда.

Дмитро Борисович знизав плечима:

— Я думаю, що Сколотові хотілося б використати нас для своїх цілей так само, як і Дорбатаєві. Сталося ж так, що ми з самого початку, завдяки палкому серцю Артема, виступили проти Дорбатая… ну, зрозуміло, це на руку Сколотові. От він і хотів, щоб ми були під його орудою. А Дорбатай, ясно, зрозумів, що це йому некорисно, і вирішив в свою чергу захопити нас у свої руки… що йому і вдалося…

— Так, — задумливо мовив Артем, — так… Виходить, ми опинилися в становищі якоїсь зброї, яку хоче використати і те, і друге угруповання, як ви висловилися, Дмитре Борисовичу? Ну, а коли я не хочу бути такою зброєю? І

— Не лише ви, Артеме, а й ніхто з нас, напевне, не хоче, — відповів Іван Семенович. — Справа лише в тому, щоб нас звільнили. Для цього треба використати всі можливості. Дмитре Борисовичу, яка ж тоді тут роль цього Варкана? Він представник Сколота, чи що? Адже нам треба вирішити, як надалі поводитись. Не личить нам пасивно ждати, якій саме групі — Сколота чи Дорбатая — пощастить використати нас для зміцнення своєї влади…

— Щодо цього, то Варкан каже, що він опинився тут і з доручення Сколота, і з своїх власних міркувань, — пояснив археолог.

— Цебто? З яких таких власних міркувань? — здивувався Іван Семенович.

— Тут знов складна картина, — відповів Дмитро Борисович, потираючи вухо. — Бачите, сила й міць Сколота в його бойовій дружині, так само, як сила Дорбатая — в його численних віщунах. Дружина Сколота складається з різних, людей. Є в ній чимало молодих знатних скіфів, але є чимало й такої молоді, що сама уславилась хоробрістю. Сколот, зацікавлений в тому, щоб його дружина була дуже міцною, охоче приймає таких воїнів і мисливців, хоча б вони були й незнатного походження. Саме такий — Варкан. А що Дорбатай з своїми віщунами дуже пригнічує скіфів….

— Ви хочете сказати, що Сколот, навпаки, дуже їх любить? — насмішкувато перебив Іван Семенович. — Тоді це буде, мабуть, перший в історії зразок владного багатія, який витирає сльози тим, кого пригноблює…

— Я радив би вам насамперед дослухати, а вже потім робити висновки, — розсердився Дмитро Борисович. — Між іншим, коли ми будемо говорити в такий спосіб, то мені ніколи не пощастить розповісти вам усе, що я ледве зрозумів сам.

— Пробачте, Дмитре Борисовичу! Продовжуйте, прошу!

— Тут, я сказав, складна картина. Варкан розповів мені, що великі сутички між двома тутешніми владущими таборами виникали вже не раз. Оце ми бачили, як привели назад полонених рабів. Так це теж має свою історію. Справа в тому, що тут недавно повстали раби проти скіфських багатіїв та старшин. Повстання закінчилось нещасливо для рабів, бо багатії та старшини перемогли. Частина повсталих утекла. Тоді дружина Сколота наздогнала утікачів і повернула їх назад. Ну, ми й потрапили якраз на те повернення дружини з рабами…

— Так, — тихо сказав Іван Семенович. — До речі, що то за чоловік, який заспокоював полонених? Пам’ятаєте, той, якого ви тоді вперше зрозуміли?

— Пам’ятаю, аякже. Зараз спитаю.

Археолог знов звернувся до Варкана. Молодий скіф уважно вислухав його й весело посміхнувся, відповідаючи. Товаришам довелося почекати, бо цього разу відповідь Варкана була досить довгою. Але одне слово здалося Іванові Семеновичу знайомим.

— Зачекайте, — мовив він, — що це за слово? Здається, я чув його десь. Роніс… Роніс… хм…

— Це ім’я, Іване Семеновичу. Так звуть того чоловіка, що зацікавив вас. Але те, що розповів мені щойно Варкан, дуже цікаво.

— А саме?

— Це цікава й довга історія, відома мені як археологові почасти й без Варкана. Вона стосується взаємовідносин між численними скіфськими племенами та грецькими колоністами, які оселилися на узбережжі Чорного моря й заснували свої укріплені міста — Ольвію та інші. Ви ж чули про Ольвію?.. Так от, спочатку як звичайні мирні торговці, а потім як жорстокі експлуататори тубільного трудящого населення, грецькі колоністи вкрили своїми факторіями скіфські землі. Хитрі й підступні грецькі купці-багатії проникали все далі й далі на північ, вони підкоряли своєму торговельному впливові деякі скіфські племена, зокрема землеробські. Адже саме скіфський хліб ішов тоді великими партіями в Грецію. Поступово грецькі купці стали хазяями в країні. Вони широко запроваджували рабство, перетворювали скіфів на рабів…

— Мало того, що прийшли на чужі землі, так ще й рабами робили тубільців! — вихопилося в Артема.

— А звісно. Що ж, вільні скіфські племена, особливо кочівники, відступали на північ і билися з греками. Це було нелегко, бійки закінчувалися з різним успіхом. Найчастіше грецьке військо забирало знов і знов чимало скіфів у полон і перетворювало їх на рабів. Скіфи і собі теж нападали на грецькі колонії. Варкан говорить, що його плем’я колись робило такі наскоки. Але найчастіше ці наскоки не мали великого успіху, бо греки побудували міцні укріплення, які було дуже важко взяти приступом. Чимало скіфів було вбито, велику кількість їх греки забирали в полон, продавали на ринку і перетворювали на рабів у своїх колоніях. Але іноді, в окремих випадках, і скіфам щастило брати в полон греків. Звісно, як стукне, так і гукне: скіфи теж перетворювали тоді полонених греків на своїх рабів, тільки не продавали їх і не купували. Та й траплялися такі випадки дуже рідко. А втім, саме так було, — каже Варкан, — з його племенем. Колись дуже давно йому пощастило взяти в полон греків, вони так і залишилися з скіфами, мало чим відрізняючись від звичайних рабів. Все це було дуже давно, і згадки про той час залишилися тільки в легендах, — каже Варкан. — Хоч, між нами кажучи, все це відповідає історичній дійсності, товариші, проте я хочу розповідати те, що говорив Варкан. Він каже, що з того самого далекого часу його плем’я загубило з невідомих причин шлях до греків — і більше ніколи не бачило їх, не воювало з ними…

— Цілком зрозуміло, якщо згадати про те, де перебуває це плем’я, — зазначив Іван Семенович. — Але які то були причини?..

— Не знаю. Так от, греків вони більш не бачили, а грецькі раби в племені залишилися. Довгий час греки-полонені жили серед скіфів. Багато з них поріднилися з скіфами. Греки перебрали в скіфів деякі звичаї, а замість них передали скіфам дещо з свого побуту. Історичний взаємовплив, так би мовити, — усміхнувся Дмитро Борисович. — Проте нащадки полонених греків зберегли в якійсь мірі свою мову й деякі ознаки в одязі. Взаємини між скіфами й нащадками колись полонених греків залишалися добрими. Так було, доки почав діяти Дорбатай…

— Знов старий шахрай! — вигукнув Артем.

— Так, Дорбатай змінив становище. Він весь час намагався збільшити свій вплив на скіфів. І от, спритно використовуючи релігійні забобони, Дорбатай зумів збудити в скіфів ненависть до греків. Звісно, в цьому Дорбатаєві допомагали не тільки його підручні віщуни, а й знатні старшини, скіфи-багатії, які зацікавлені були в тому, щоб якнайбільше визискувати трудящих. Та й Сколот не мав нічого проти. А скіфська маса, народ — засліплені Дорбатаєм та його помічниками. Хоч, зрозуміло, прості скіфи й не мають від усього цього ніякої користі, але вони бояться богів. А Дорбатай весь час нагадує скіфам, що греки назавжди прокляті богами, і весь час нацьковує скіфів на греків. От яка хитра робота!

— От тобі и симпатичний Сколот! — з серцем вихопилося в Артема. — Зовні симпатичний, а всередині такий самий, як і Дорбатай!..

— А ви що ж, хотіли, щоб він був другом рабів? — посміхнувся Іван Семенович. — Адже він рідний брат Дорбатая… не лише по народженню, а й за іншими ознаками…

— Але як же самі раби миряться з цим? — не міг заспокоїтись Артем. — Та я б на їх місці…

— Вони не миряться, Артеме. Я вже казав вам, що недавно вони повстали. Але… ви ж знаєте, що з того вийшло…

— А чому трудящі скіфи піддаються Дорбатаєві, а не допоможуть рабам? Хіба в них не однакові інтереси — проти Дорбатая, проти Сколота, проти багатіїв? Спитайте ось про це у Варкана! — не вгавав палкий юнак.

Археолог переклав Варканові запитання Артема. Скіф уважно подивився на Артема й нахмурив брови, мов обмірковуючи вислухане. Потім, трохи подумавши, відповів, не зводячи очей з юнака:

— Він каже, що ви, Артеме, багато ще чого взнаєте тут. Колись Варкан охоче відповість вам на ваше запитання. А поки що він просив сказати вам, що він, наприклад, Варкан, має чимало друзів серед греків. Скажімо, той самий Роніс, що зацікавив Івана Семеновича, — один з його кращих приятелів. І з цього він просить вас зробити деякі висновки.

Тепер замислився Артем. Відповідь Варкана, хоч і дуже коротка, була багатозначущою. Очевидно, молодий скіф не вважав за потрібне прямо відповісти Артемові. Проте і того, що він сказав, було досить. Він, Варкан, приятелював з греками… дуже, дуже цікаво і..

Всі мовчали.

Тимчасом Артем вирішив, що вже час зацікавитись їжею. М’ясо пахло дуже приємно, та й скіфський хліб виглядав зовсім непогано. А що в череп’яному глекові було свіже й запашне молоко, в цьому Артем уже встиг пересвідчитися.

І він взявся до їжі. Він їв з таким апетитом, що, спостерігаючи це, не витримали й товариші. Через хвилину почали їсти всі. Варкан дивився на чужинців і посміхався. Сам він не брав участі в вечері, хоч Дмитро Борисович і запросив його.

Аж коли вчені, повечерявши м’ясом і хлібом, взялися запивати молоком, Варкан заговорив знов. Дмитро Борисович уважно слухав.

— От що, товариші, — нарешті, сказав він. — Варкан каже, що до ранку нам, на його думку, не загрожує нічого. Завтра Дорбатай влаштовує велику відправу. Тоді, можливо, він вирішить щось. Але Сколот має намір відкупити нас у нього. Старий віщун жадібний. Варкан сподівається, що він віддасть нас за якісь коштовності.

— Хіба ми крам якийсь, щоб нас купувати? — спалахнула Ліда. — І зрештою, хіба Сколот не такий самий гнобитель, як Дорбатай? Звісно, Дорбатай явно вороже ставиться до нас. Але обидва вони однакові, як ви довели, Дмитре Борисовичу.

— Стійте, Лідо, — зауважив Іван Семенович. — Нам треба свідомо вирішити, що робити. І те, що Варкан сказав про свої зв’язки… з тим Ронісом, — це має своє значення, зокрема для нас. Дещо я починаю тут розуміти.

— І я теж, — додав Артем, переможно глянувши на Ліду.

— То й добре, — погодився геолог. — От чому я думаю, що нам краще триматися й надалі Сколота… власне, не його, а…

Він не закінчив. Проте його погляд у бік Варкана був досить зрозумілий для всіх. Тільки сам Варкан, не розуміючи жодного слова, ждав. Раптом він здригнувся. Очі його недовірливо, боязко дивились на Діану, що підвелася з килима і підійшла до хазяїв, нюхаючи повітря.

— Е, товариші, погано! Самі понаїдалися, а собака? Забули про Діану? — мовив з докором Іван Семенович. Він узяв залишки м’яса і віддав їх собаці. Варкан мовчки дивився на Діану, яка спокійно їла. Потім він звернувся до Дмитра Борисовича, вказуючи на собаку. Археолог засміявся:

— Ні, ні, друже! Це — звичайний собі собака. Хороший собака, відданий, але тільки собака. Нічого надзвичайного в Діані немає. Товариші, — повернувся він до своїх, — от, дивіться! Навіть така розвинена людина, як Варкан, і то не може подолати свого страху перед Діаною. Він запитав мене, чи не з’їсть коли-небудь нас цей дракон? Він думає, що Діана — дракон!

Це, справді, було трохи смішно. Але розмова враз увірвалася, бо за наметом почулися чиїсь кроки. Артем швидко схопився на ноги:

— Тсс!

Голова Варкана зникла під повстю. Діана вороже загарчала.

— Діано, лежати! — суворо наказав Іван Семенович.

Чиясь рука відкинула широку повсть входу. Заблимало світло. До намету увійшов скіф з каганцем. Це була невеличка чаша, в якій горів гніт. Скіф спинився біля входу. За ним поважно увійшов старий віщун у своєму червоному плащі. Він уважно оглянув намет, полонених. Вираз його обличчя був сухий і холодний. Під тремтливим світлом каганця на його плащі виблискували металічні оздоби, безліч нашитих на нього золотих бляшок різної форми, з різними малюнками. Такі ж бляшки були нашиті й на башлику старого віщуна, що ховав під собою довгі пасма сивого волосся.

— Чого йому від нас треба? — тихо спитав Артем.

Віщун стояв у владній, упевненій позі. Але ось він ледве помітно махнув рукою. До намету шмигнула маленька чорнява людинка. Вона низько вклонилася віщунові і стала поруч нього, з цікавістю розглядаючи полонених. Біля входу ще стояли якісь темні фігури.

Не повертаючи голови до чорнявої людинки, мов не помічаючи її зовсім, віщун почав говорити. Його слова злітали з губ кожне окремо, спокійно, рівно, не забарвлені жодним виразом. Мовби він говорив щось таке, що зовсім не стосувалося полонених. Проте як тільки він спинився, чорнявий почав перекладати. Саме для цього він був покликаний, щоб перекладати слова віщуна на грецьку мову. Звідки знав віщун, що один з полонених знає цю мову? Це залишалося загадкою.

Чорнявий говорив, Дмитро Борисович вдруге перекладав його слова товаришам. Ось що казав чорнявий, перекладаючи слова віщуна.

— Він, славетний і улюблений богами Дорбатай, не має злоби проти чужинців. Вони з’явилися з лісу з своїм білим драконом — і Дорбатай тоді ж узнав, що вони послані богами. Бо жодну звичайну істоту не може супроводити дракон, ця зла й підступна потвора.

— Це він так про тебе, Діаночко, — шепнув собаці Артем.

— Славетний Дорбатай, — продовжував чорнявий, — пересвідчився ще раз у тому, коли з рота й носа молодого чудодія йшов дим. Жодна звичайна істота не зможе зробити такого…

— Це вже про мене, Діаночко…

— Артеме, залиште! — сказав Іван Семенович суворо.

— Єсть, залишити! — скорився Артем.

Старий віщун мов не чув нічого. Аж коли чорнявий перекладач скінчив і низько вклонився йому, — він знов почав говорити.

— Славетний Дорбатай не хоче сваритися з чужинцями, не хоче робити їм лиха. Він бажає дати їм достойне заняття, бажає, щоб вони були його друзями. Ніхто не насмілиться торкнути їх. Він, Дорбатай, охоронятиме їх. Вони матимуть усе, що їм захочеться. Матимуть кращу худобу, кращих коней, краще збіжжя, кращий намет, скільки завгодно рабів. Для цього треба тільки виконувати те, що говоритиме їм славетний Дорбатай…

— Хм, чого ж він хоче від нас? Послухаємо, — мовив Іван Семенович.

— Якщо чужинці обіцяють славетному Дорбатаєві, що вони виконуватимуть його волю, жоден волос не впаде з їхньої голови. Вони житимуть, як вожді, і Дорбатай дасть їм усе. Бо Дорбатай могутній і всевладний…

У чорнявого перекладача аж очі засяяли — такими принадними здавалися йому обіцянки віщуна.

— Що ж потрібно від нас твоєму Дорбатаю? — спитав Дмитро Борисович.

Вперше за весь час старий віщун виявив, що він щось чує. Як тільки археолог вимовив його ім’я, Дорбатай хутко зиркнув у його бік. Щось подібне до ледве помітної усмішки з’явилось на його обличчі. Але це тривало тільки якусь невловиму мить. Так само спокійно й холодно віщун заговорив знов.

— Умови славетного Дорбатая такі. Чужинці сумлінно виконуватимуть його волю. Вони зобов’язуються не показувати жодного чуда народові без дозволу Дорбатая. І, навпаки, вони будуть допомагати чудесам Дорбатая під час його відправ. Вони будуть його помічниками. Дівчина ж, що мала велику честь сподобатися синові великого вождя Гартаку, одержить ще більше: вона стане четвертою, улюбленою дружиною наступника великого вождя…

— Що?

— Дружиною?

— Четвертою?

— Я?..

Ці чотири вигуки пролунали одночасно. Ліда — четверта дружина Гартака? Вона «одержить» це право?..

— Хтось з нас збожеволів, — запально вигукнув Артем. — Тільки чомусь я певний, що збожеволів саме Дорбатай. Скажіть йому, що в нас спочатку запитують дівчину, чи бажає вона вийти заміж за когось, а вже потім можуть обговорювати такі справи. А дозвіл взагалі нікому не потрібний. Ось що!

— Та хай він провалиться з своїм Гартаком! — гукнула обурена Ліда.

— Правильно, Лідо! — ствердив Артем. — Хай той Гартак зайде сюди, хай не ховається! Я сам особисто покажу йому, де раки зимують! Ти, старий шахраю, давай мені сюди твого Гартака. Я йому все чисто поясню!

Артем готовий був кинутися на Дорбатая. І лише суворе застереження Івана Семеновича стримало його. Проте він все ж таки закінчив:

— Я певний, що він десь тут ховається, твій Гартак. Скажи йому, щоб був обережніший. Бо я людина запальна… Чуєш?.. Е, а це хто?..

Край повстини, що закривала вхід, відхилився. Старий віщун хутко озирнувся. Чиясь постать шугнула в пітьмі. Ліда скоріше вгадала, ніж побачила: це була постать кривобокого Гартака!

— Це Гартак! — гукнула вона. — Він підслухував!

— То й краще, — сказав спокійно Іван Семенович. — Може, він зрозумів, як ми ставимось до пропозицій Дорбатая. Так от що, Дмитре Борисовичу. Скажіть нашим відвідувачам таке: ми не погоджуємось на ці пропозиції й відкидаємо їх. Ми не будемо виконувати волю Дорбатая, бо не хочемо разом з ним обдурювати народ. От і все. Правда, товариші?

— Правильно!

— Вірно!

— Інакше й не може бути!

Дорбатай уважно слухав, що переклав йому з численними поклонами чорнявий. Жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі, немовби в цій відповіді не було нічого несподіваного для нього. Але, вислухавши переклад, він заговорив сам — і в його голосі відчувалось незадоволення.

— Старий, здається, сердиться, — поділився Артем своїми враженнями з Лідою. Вона лише нетерпляче знизала плечима.

— Славетний Дорбатай не сказав іще всього до кінця, — така була відповідь старого віщуна, двічі перекладена чорнявим греком і Дмитром Борисовичем. — Славетний Дорбатай додає: якщо чужинці не погодяться на його умови, вони будуть позбавлені життя завтра ж таки ранком. Завтра ранком відбудеться велика відправа з жертвами. Цими жертвами будуть чужинці. Хай вони вибирають: або почесті й багатство разом з славетним Дорбатаєм, або смерть завтра вранці.

— Знов-таки, перекладіть йому, що ми не боїмося загроз, — спокійно відповів Іван Семенович. — Нам немає про що говорити. Подивимося ще, чи пощастить йому завтра!..

Обличчя Дорбатая перекривилось від гніву. Чорнявий перекладач зігнувся вдвоє, побоюючись, що гнів віщуна впаде на нього. Але Дорбатай стримався. Він повернувся й вийшов з намету. Слідом за ним вийшов і скіф з каганцем. Перекладач вийшов останнім, обвівши полонених здивованим поглядом: їм пропонують такі вигоди, а вони відмовляються!..

Знов у наметі стало темно. З хвилину тривало мовчання. Потім Дмитро Борисович спитав трохи розгублено:

— Що ж воно буде далі, товариші?

— Докладно познайомимося з релігійними звичаями скіфів, — відповів Артем. — Це дуже інтересно. З археологічного погляду, я думаю.

— Артеме, я серйозно питаю. Мені здається, що умови для жартів у нас не дуже сприятливі, — з докором сказав археолог.

— Я думаю ось що, — втрутився Іван Семенович. — Ми ще встигнемо поговорити, товариші. А тим часом треба попросити Варкана, чи не зможе він приставити нам сюди до ранку наші сумки, які залишилися в наметі у Сколота.

— Варкан обіцяє це зробити, — відповів археолог, запитавши скіфа. — Сумки будуть тут до світанку.

— Гаразд. Але… зовсім забув. Попросіть ще Варкана, Дмитре Борисовичу, щоб він розказав, кому зможе, про нашу спроможність протистояти віщунові. Можна?

— Безумовно!

— Це все.

За хвилину, коли Варкан тихо вислизнув з намету, піднявши повсть коло землі, Артем звернувся до геолога:

— Ви говорите про те, що ми перебуваємо в велетенській печері, Іване Семеновичу. Я не розумію… звідки ж тут скіфи?.. І потім, які це скіфи, коли вони вже тисячі років не існують взагалі…

Іван Семенович посміхнувся. Він обвів товаришів поглядом; хоч він і не бачив облич, але був певний, що всі дивляться на нього.

— Чи, може, нам все це сниться? — додала Ліда.

— Ні, не сниться, — відповів, нарешті, геолог. — Я думаю, що ми бачимо справжніх стародавніх скіфів, хоча, може… може, трохи законсервованих.

— Як ви сказали? Законсервованих? — запитали разом Ліда й Артем.

Це звучало дуже дивно. Законсервовані люди… коли це не жарт, то, принаймні, досить незрозуміло!

— Бачу, товариші, що ви встигли розучитися сміятись, — вів далі Іван Семенович. — Я думав, що ви хоч посміхнетесь, а ви, бачите, замість того — вражені. Ну, я поясню. Звісно, я не маю на увазі звичайні консерви. Я зовсім не хотів сказати, що хтось узяв і поклав скіфів у бляшанки, щоб зберегти. Ні, не так. Ви самі мали змогу пересвідчитись, що наші нові знайомі далеко не такі мирні… І все ж таки, вони — законсервовані!

— Іване Семеновичу, досить загадок, — озвався Дмитро Борисович.

— Гаразд. Говорю цілком ясно. Ми з вами спустилися під землю принаймні на триста метрів, поки нам перетяв дорогу той завал. Так?

— Не менш.

— Потім трапилось оте з газом. Через другий отвір ми потрапили до чудного лісу, звідки почалися наші пригоди серед скіфів. Вірно?

— Цілком!

— Ну, виходить, що той отвір був, так би мовити, вікном до дивного світу стародавніх скіфів. Де ж міститься цей світ? Очевидно, теж під землею, теж у велетенській печері. Власне, це навіть не можна назвати печерою. Ми маємо тут велетенський підземний простір, відрізаний з давніх-давен від земної поверхні.

— А як же скіфи?

— Був колись, дуже-дуже давно, такий період, коли цей підземний простір сполучався, очевидно, з поверхнею землі. Це моє припущення. Колись, знов-таки дуже давно, якесь плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору. І залишилося тут, бо вихід назад цьому племені загородив великий завал. Скіфи залишилися жити під землею. Вони законсервувалися, так би мовити, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них. І тепер ми потрапили до цього племені. От все, що я можу сказати, товариші!

— Але, Іване Семенович, жодне плем’я скіфів, на якій би стадії розвитку воно не було, від кочівників до землеробів, ніколи не жило під землею, — зауважив Дмитро Борисович. — Скіфські племена — це були природжені степові мешканці. Історія просто не може уявити собі скіфське плем’я, відірване від його степових звичаїв. Ніколи жодне з скіфських племен не жило не тільки під землею, а навіть і не користалося ніякими печерами. Факт!

Іван Семенович спокійно вислухав заперечення археолога і відповів:

— Ви не так зрозуміли мене, Дмитре Борисовичу. Я зовсім не кажу, що якісь скіфські племена віддавали перевагу життю під землею. Ні, не про це мова. Я підкреслюю: одне з скіфських племен кочівників рятувалось тут від великої небезпеки, від дуже численного ворога, наприклад, ймовірно це?

— Погоджуюся.

— Добре. І цілком випадково це плем’я опинилося перед величезним отвором у землі. Скажіть, могло воно спробувати сховатися там від ворогів?

— Могло.

— Плем’я пройшло далі під землею, бо воно потрапила до велетенського підземного простору… до якого, між іншим, зовсім не треба було тоді діставатися нашим заплутаним шляхом. Ні, тоді, мабуть, цей шлях був дуже коротким, інакше скіфи-степовики не пішли б ним. Ну, а далі вже зрозуміло. Повторюю, завал відрізав їм шлях назад. І скіфи залишилися жити під землею. Вони зберегли всі звичаї, побут, лад, — що ми й бачимо.

Всі мовчали. Дійсно, це було єдине пояснення, хоч і досить фантастичне. Підземний простір, відрізаний від земної поверхні… велике плем’я скіфів, що зайшло сюди навіть із своїми рабами… і залишилося тут жити, бо не мало звідси виходу…

— Але яких же розмірів мусить бути цей підземний простір, що він справляє враження просто-таки країни? — запитав далі сам себе геолог. І тут-таки відповів: — Очевидно, він вимірюється десятками, якщо не сотнями кілометрів. Що ж, наука знає дещо подібне на землі. Правда, значно менші зразки, але… тепер ми маємо оце незрівнянне явище в земній корі.

— І ліси, і степи, і гори тут є, — зауважив Артем.

— Власне, то не гори. То — стіни, які замикають підземний простір. Адже так чи інакше цей простір можна уявити лише як велетенську печеру. Її стіни підносяться на десятки метрів. Вони здаються нам горами з крутими урвищами. Стелі печери не видно, бо вона закрита низькими хмарами, які, очевидно, тут ніколи не зникають. І життя в печері триває з віку в вік без змін, цілком ізольоване від загального земного життя, в своїх власних рамках.

— Іване Семеновичу! — вигукнув раптом Дмитро Борисович. — Я згадав! Ваша думка може бути цілком правильною! Я згадав одне місце з Геродота. Там говориться, що скіфи дуже бояться землетрусів, що вони вважали це за щось неймовірно страшне, бо землетруси траплялися в них дуже рідко. І мені здається, що цей страх міг бути викликаний саме такою подією. Що, не розумієте? Слухайте. Погодимось цілком з вашою думкою. Якесь плем’я зникло, залишившись жити під землею. Такий велетенський завал міг трапитися тільки внаслідок землетрусу. І от, решта племен, не мігши пояснити зникнення одного племені, зв’язала це з землетрусом. Мовляв, під час землетрусу плем’я провалилося крізь землю.

— Можливо, — знизав плечима геолог.

— А поки що нам залишається тільки старанно вивчати звичаї й побут скіфського племені, яке збереглося тут. Правда, Артеме?

Юнак тільки похитав головою: звичаї й побут скіфів — речі цікаві, але непогано було б подумати й про те, як повернутись на землю… Він почухав лоба й запитав:

— Іване Семеновичу, я одного не розумію. Гаразд, хай все буде по-вашому. І підземний простір, і все інше. Але звідки ж тут це освітлення? Адже це не сонце… і не електрика… і не місяць, цілком зрозуміло.

Геолог розвів руками:

— На жаль, це мені теж незрозуміло. Звісно, я можу зробити деякі припущення. Але всі такі припущення залишаються гадками. Ну, от, наприклад, чому б не пояснити це світло якимсь радіоактивним випромінюванням з стелі цього підземного простору?.. Воно й освітлює все. А нагадує денне світло, бо воно розсіяне, його джерела затінені хмарами. Створюється враження суцільних сутінків…

— Добре. А як-от настає вечір і ніч? — не вгавав Артем.

— Ви надто багато хочете від мене, Артеме. Адже я був тут не довше за вас, здається. Проте продовжимо моє припущення. Світіння радіоактивної речовини може мати певну періодичність. Можливо, що ця речовина випромінює світло лише тоді, коли поверхня землі в цьому районі перебуває під сонячним промінням. Заряджається, так би мовити. Ну, зовсім так, як добре відомі нам світні фарби. Попереджаю, я нічого не матиму проти, якщо вам пощастить відшукати інше, краще пояснення. Здається, часу в нас вистачить… Що, і ви, Лідо, хочете запитувати мене? Та що я, довідник вам, чи що? — напіврозсердився геолог. — Ну, гаразд, тільки щоб це було останнє. Слухаю.

— Я, Іване Семеновичу, про цей дивний колір рослинності… Як це може бути — трава й листя не зелені, а жовтувато-рожеві? Чому це?..

— Добре. Зараз знайду пояснення і цьому. Від чого залежить зелений колір на землі? Від хлорофілу. Що таке хлорофіл? Зелена фарбуюча речовина, що поглинає світлову енергію сонця й перетворює цю енергію на хімічну, без чого не могли б існувати рослини. Так?

— Безумовно!

— Це все — під сонячним світлом. Тут сонця немає. Що ж робили б усі рослини? Загинули б? Ні, природа завжди пристосується. І тутешні рослини пристосувалися теж. Вони використовують енергію підземного світла. Мабуть, саме тому на зміну звичайному хлорофілові, який не може утворюватися тут, рослини поступово виробили нову, іншу фарбуючу речовину з такими чи подібними властивостями. Вона вже не зелена, а жовтувато-рожева, пристосована не до яскравого сонячного світла, а до м’якої сутінкової підземної радіації. Життя пристосувалося до нових умов… Це все, що я можу сказати. І додаю: досить наукових припущень. Нам треба подумати ще про Дорбатая.

Іван Семенович кашлянув, вийняв свою люльку, натоптав її тютюном, закурив. У непевному світлі вогника химерно вирисувалось його обличчя. Він заговорив повільно, мов зважуючи кожне слово:

— Звісно, наш шлях лежить не в сторону Дорбатая і його віщунів. І не в сторону самого Сколота, бо він сам по собі мало чим відрізняється від свого брата Дорбатая. Обидва вони хочуть використати нас в своїх інтересах. Наш шлях — до трудящих скіфів, обдурених віщуном, до пригноблених рабів. Ось з ким ми можемо й повинні порозуміватися. Хіба ми не радянські люди? Хіба може в нас бути інший шлях?

— Ні, — одностайно вихопилося в товаришів.

— Здається мені, що нам треба добре придивитись до Варкана. Він сказав нам поки що далеко не все, що міг сказати. Але я думаю, що він і його товариші, такі самі молоді скіфи, мисливці і воїни незнатного походження, стануть нам у пригоді. А всі вони — в дружині Сколота. Значить, нам тимчасово доведеться триматися ближче до цієї дружини, а, виходить, і до Сколота…

— Маневр, Іване Семеновичу? — посміхнувся весело Артем.

— Що ж, в нашому складному становищі досягти чогось можна лише хитрим маневром, — погодився геолог. — Але Дорбатая ми переможемо. Старий шахрай зробив помилку: він відкрив нам свої карти. Ми знаємо, на яких козирях він вирішив грати. Добре! Використаємо це. Все залежить від того, товариші, наскільки успішно нам пощастить здійснити завтра те, що я задумав. Зокрема, Артемові. А задумав я ось що…

У темряві спалахувала коротенька люлька Івана Семеновича. Товариші слухали його, не пропускаючи жодного слова. Дмитро Борисович пощипував борідку й іноді нервово потирав руки… Ліда обхопила коліна руками, поклала на них голову й невідривно слухала. Артем аж підстрибував від захвату. План Івана Семеновича подобався йому надзвичайно. Юнак не мав жодного сумніву щодо його успішного здійснення. Він дивився на геолога майже закохано.

І ще одна пара очей дивилася на Івана Семеновича з абсолютною готовністю виконати перше-ліпше його доручення. Ці очі були напівзаплющені, вони дивилися навіть лінькувато, в їх глибині ледве помітно відбивався вогник люльки. Але вони бачили все. І якщо Діана й не розуміла того, що говорив Іван Семенович, то вона, напевне, добре відчувала тривожність цієї дивної, сповненої небезпеки ночі, за якою наближався не менш турботний ранок.

9. ДВА ЧУДОДІЇ

Артемові снився табір. Хлопці й дівчата розійшлися хто куди, і барабанщик скликає їх. Гуркітні звуки барабана лунають над табором, вони скликають усіх, усіх. Але ніхто щось не збирається. Вдруге, втретє лунає барабан. Він звучить настирливо, він дратує Артема. І ось звуки барабана ближчають, наче барабанщик шукає саме його, хоче розбудити цими пронизливими звуками. Артем розплющив очі.

Звуки барабана все ще лунали. Але Артем тепер зрозумів, що це був не звичайний барабан. Це — щось інше. Ніби барабан і бубни разом. Звуки, дійсно, лунали настирливо. Ось до них додався ще й свист, наче хтось вигравав на дудках нескладну мелодію з кількох нот. За повстяними стінками намету чути було рух, там швидко кудись ішли люди. Артем підвівся.

Дмитро Борисович ще лежав на своїй повстині, обіперши голову на руки й прислухаючись. Іван Семенович походжав по намету, заклавши руки за спину. Обличчя його було нахмурене. А Ліда? Ліда ще спокійно спала.

— Доброго ранку, Артеме, — спинився біля нього геолог. — Як спали? Як настрій? Час уже готуватися.

Артем схопився. Він схилився до сумок, принесених ще до світанку Варканом. Тим часом прокинулася й Ліда. Вона розгублено дивилась на товаришів, на Діану, що збентежено ходила попід стінками намету. Ранкове світло лилось крізь круглий отвір угорі.

— Так усе це не сон? — нарешті сказала дівчина. — А я сподівалася прокинутися вдома!..

— Зовсім не сон, Лідо, — озвався Артем. — Уставай, мабуть, скоро підемо.

— Так, так, готується невеличка вистава, — посміхнувся й Іван Семенович. — Нічого, Лідо, не турбуйтеся, ми легко не здамося!

Повсть широко відкинулася. Озброєні кинджалами скіфи, помічники віщуна, підтримували її. Ще два помічники увійшли в намет і спинилися біля входу. Оглядаючись на Діану, в намет прослизнув учорашній чорнявий перекладач. Уклонившись, він зразу почав:

— Чужинці мусять вийти з намету. Мусять іти на відправу. Якщо вони відмовляються йти самі, їх…

— Ніхто не відмовляється. Ми готові, — перебив його археолог.

Чорнявий уклонився ще раз. Очевидно, він теж трохи побоювався дивних чужинців, бо одступив убік і притулився до стінки намету, але гострі очі його стежили за полоненими. Далі він знов сказав:

— Славетний Дорбатай доручив мені нагадати чужинцям про його пропозиції. Славетний Дорбатай говорить, що…

— Нам не цікаво знати, що говорить Дорбатай, — відповів Дмитро Борисович. — Учора ми відповіли віщунові все, що треба було. Пішли!

Приглушений гомін зустрів товаришів зовні. Великий загін вершників ждав їх. А позаду виднілися сотні піших скіфів, що дивились на полонених здаля, не насмілюючись наблизитися. Десяток помічників віщуна з кривими ножами в руках оточив чужинців. Навколо них зімкнувся загін вершників — і процесія вирушила. Куди?

— А Дорбатая не видно, — зауважив Артем.

— Він надто поважна особа, щоб іти разом з нами, — пояснила Ліда.

— Ще побачимо, побачимо його, — задумливо мовив археолог.

Знов залунали барабани й бубни. Тепер Іван Семенович бачив музикантів. Один з вершників тримав у руках великий тимпан, що нагадував бубон, і бив у нього. Другий бив у барабан. А ще троє тримали білі довгасті дудки й свистали в них. Дудки були кістяні.

Дмитро Борисович дивився й собі на скіфських музикантів. Він торкнувся плеча Івана Семеновича:

— Нічого собі дудочки, га? — тихо сказав він. — І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав…

— Не розумію.

— Дуже просто. Я хочу звернути вашу увагу на матеріал, з якого зроблено оці дудки…

— Ну?

— Гомілкові кістки людини, Іване Семеновичу!

— Ви певні?

— Цілком. Адже наявність таких інструментів у скіфів давно вже була встановлена наукою. Точилися лише суперечки про спосіб використання цих кісток. А тепер ми можемо в цьому пересвідчитись.

Справді, сумніву не могло бути — характерні вигини гомілкової кістки… та й розмір саме такий…

— Шлях закінчився, Іване Семеновичу, — мовив раптом Артем. — Мабуть, ми вийшли в степ. Бач, яка трава!

Коло вершників помітно розсунулось. Можливо, це було випадком, можливо, цьому причиною була Діана, що перебігала то направо, то наліво. І щоразу вершники відступали, натискуючи на сусідів, щоб бути далі від бульдога.

Здаля пролунали ще тимпани. Це був сигнал, бо передні лави вершників швидко помчали в степ. Тепер відкрився краєвид.

Так, процесія вийшла в степ, дивний жовтувато-рожевий степ. Рівне, широке міжгір’я, обрамлене праворуч великим, неприродно рожевим лісом, за яким десь далеко височіли круті урвища гір. Верхівки тих гір ховалися в сірих хмарах. Але гори підносились не лише за лісом, вони оточували весь степ, всю місцевість. Артем згадав нічну розмову. Гори ці були стінами велетенського підземного простору… цікаво було б узнати від скіфів, чи сходив хто-небудь з них на ці гори?

Процесія посувалась рівним степом. Тільки в одному місці, саме там, куди помчали вершники, виднівся похилий горбок з чудною спорудою на ньому. Це не був храм, не був дім або навіть намет. Ніби це була просто чорна купа, що мала форму грубої піраміди. А круг неї, на всіх схилах горбка, були люди. Вершники, піші, чоловіки, жінки, навіть діти — мабуть, усе чисто населення скіфського становимща зібралось тут. Гостре око Артема помітило осторонь юрбу рабів. А зовсім близько від чорної піраміди сидів на коні сам Сколот у своєму бронзовому шоломі, з почтом…

Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога.

— От стоїть Дорбатай! І недалеко від нього той противний Гартак!

— Не хвилюйся, все буде гаразд, — озвався бадьоро Артем. Але й сам він відчував неспокій. Хтозна, як пощастить їм сьогодні…

Процесія наближалась до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу — урочистий жертовник скіфів. Щодо цього Дмитро Борисович не мав сумніву. Він добре бачив навіть вузьку драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав лезом…

Коло драбинки стояв Дорбатай у червоному плащі з золотими бляшками, його холодні, ворожі очі дивились на чужинців, шукаючи на їхніх обличчях ознак страху, вагання. Даремна надія! Вчені спокійно оглядали споруду, самого Дорбатая, його помічників, високих, дужих молодих скіфів з кинджалами й кривими ножами. А от ці помічники, дійсно, хвилювалися, поглядаючи на чужинців.

Сколот був серед свого почту, оточений дружиною. Він теж не був таким спокійним, як учора. Мабуть, він побоювався, що Дорбатай до кінця використає своє становище владаря дивних полонених, не погодиться віддати їх йому, Сколотові. А в спритних руках старого віщуна полонені чаклуни могли стати небезпечною для нього зброєю…

І ще одна людина не могла приховати неспокою. Це був Варкан. Артем зразу розшукав його мужню постать серед дружини Сколота, яка помітно розділялася на воїнів, одягнених дуже пишно, і значно скромніших, в одязі яких майже не було коштовних оздоб. Варкан був серед другої групи. Але з першого погляду було помітно, що серед цієї групи неродовитих воїнів Варкан посідає якесь центральне місце. Чому? Хіба не всі воїни в дружині були рівні? На це питання поки що не було відповіді.

Недалеко від Дорбатая, між помічниками віщуна й дружиною Сколота, на багато прибраних конях сиділи знатні старі скіфи, пихаті й гордовиті. Тримались вони дуже незалежно. Вони дивилися на чужинців неприховано вороже.

А нижче, на схилах пагорка, гомоніли піші скіфи. Там не видно було оздоб на одязі, око не спинялося на комусь одному. Безладна юрба товпилася й нижче, біля підніжжя пагорка.

В ній змішалися й скіфи, і раби, які не мали права підійматися вище.

Ліда час від часу поглядала на Гартака, який сьогодні, на знак свого високого походження, теж сидів на пишно вбраному коні. На Гартаку був теж бронзовий шолом, при поясі в нього висів меч. Але все це виглядало штучно й смішно. Здавалося, важкий меч ще більш скривлював його немічну постать, бронзовий шолом примушував схиляти голову. Та й на коні Гартак сидів криво, боком.

Товариші стояли майже зовсім вільно. Біля них лишились тільки помічники віщуна. Та ще неподалік четверо дужих помічників тримали двох рабів із зв’язаними руками. Артем згадав ще раз загрози Дорбатая: «Відправа… жертви…» Мабуть, і ці нещасні мають стати такими самими жертвами! Він рішуче повернувся до Івана Семеновича:

— А що, коли він починатиме з них?

Старий віщун підніс руки вгору. Разом з ним піднесли руки всі молоді віщуни, його помічники. Високим, рипучим голосом Дорбатай заспівав. Він уклонявся купі хмизу, уклонявся великому почорнілому мечу на ній, він простягав до нього руки й розводив ними в повітрі. Так само робили його помічники. І раптом мелодія пісні змінилася. Всі змовкли, крім Дорбатая, що проспівав кілька фраз один. Потім він знов змахнув руками, і пісню підхопили всі віщуни. Дмитро Борисович нахилився до геолога:

— Ці кілька речень, Іване Семеновичу, він проспівав мішаною мовою, в якій було чимало грецьких слів. Я зрозумів зміст.

— Цікаво…

— Він сказав приблизно таке: «Ми принесемо вас у жертву богам, чужинці, якщо ви не скоритеся. Ще є час. Скажіть, що ви згодні. Інакше смерть чекає вас, смерть, яка на ваших очах забере спочатку рабів».

— І це все?

— Все.

— Боюся, що відповіді від нас він не діждеться. Проте тепер ми знаємо, що він хоче починати з рабів. Гаразд!

Пісня закінчилася. Дорбатай востаннє прокричав кілька слів. Він закликав, він збуджував скіфів. І у відповідь на цей заклик залунали вигуки, задзвеніла зброя, натяглися луки, засвистали в повітрі стріли.

Два помічники піднесли Дорбатаю велику золоту чашу і довгий кам’яний ніж з золотою рукояткою.

— Священні речі скіфських віщунів, — прошепотів Дмитро Борисович.

Дорбатай узяв чашу й ніж. Він підніс їх угору й голосно закричав. Дмитро Борисович переклав:

— Він сказав знов мішаною мовою: «Хай прихідці подивляться, що станеться з ними за кілька хвилин! Хай вони скоряться!»

Іван Семенович мовчки похитав головою.

Дорбатай опустив ніж лезом до землі. Це був сигнал. Помічники віщуна, що тримали зв’язаних рабів, потягнули їх до нього. Пролунав зляканий крик одного з рабів, що намагався опиратися. Знову з натовпу скіфів долинув збуджений гомін. Артем зблід. Він гукнув:

— Вони вб’ють їх, Іване Семеновичу! Це неможливо!

Брови геолога зсунулися. Він тримав Артема за плече:

— Зачекайте, Артеме. Зараз, зараз буде наша черга!

Помічники тягли рабів до Дорбатая. Старий віщун ждав, його погляд на мить спинився на чужинцях: перемога й загроза були в тому погляді. Раб уже не кричав. Він ніби втратив голос. Він тільки хрипів, закинувши голову назад. Збуджений гомін у натовпі внизу зростав. Чути було, як лементувала якась жінка. Іван Семенович легко підштовхнув Артема:

— Вперед, юначе! І хай з вами буде щастя!

Одним стрибком Артем опинився біля Дорбатая, що здригнувся і відступив на крок назад. Помічники віщуна не встигли затримати Артема, не встигли навіть ворухнутися, — настільки несподіваний був його вчинок. А тепер він стояв уже перед самим віщуном, поклавши руки на боки. Коло нього загрозливо вишкіряла зуби Діана.

Мертва тиша запанувала в степу. Все спинилося. Все ждало — що ж буде далі, що зробить старий віщун. Адже він відступив перед чужинцем!

Дорбатай збагнув, що, відступаючи, він утрачає свій авторитет. Він гукнув щось до помічників, показуючи кам’яним ножем на Артема. Але помічники не насмілювалися підійти до чужинця. Повторювалася вчорашня історія: віщун примушений був залишатися з сміливим юнаком сам-на-сам.

— Слухай, старий шахраю! — закричав Артем просто в обличчя віщунові. — Твоє царство скінчилося. Я викликаю тебе на змагання. Покажи, на що ти здатний. Взнаємо, хто з нас могутніший! Давай сюди перекладача!

Дорбатай не зрозумів його слів, тому Артем додав:

— Зараз я тобі поясню все. Варкан! Егей, Варкан!

Варкан штовхнув коня і за мить опинився коло свого друга. Артем продовжував:

— Дмитре Борисовичу, скажіть Варканові, хай він перекладе цьому шахраєві й усім скіфам те, що я сказав.

Варкан уважно слухав те, що говорив йому археолог. А ще за хвилину голос його лунав гучно, перекладаючи почуте. Гомін знявся над степом. Натовп захвилювався. Обличчя Дорбатая похмурніло. Але тепер у нього не лишалося шляхів для відступу. Весь натовп ждав його відповіді, весь натовп дивився на нього. І ось віщун відповів. Хриплим, загрозливим голосом він прокричав щось.

— Він каже, що боги спалять вас, Артеме, — переклав археолог.

— Невже? От побачимо. Ану, починай. Хай вони спалюють мене!

Артем вільно й невимушено стояв перед Дорбатаєм. Старий віщун зрозумів, що сказав зайве. Тепер натовп ждав здійснення загрози віщуна. Кожна мить була на користь юнакові. Не випускаючи з рук священних чаші й ножа, Дорбатай почав свої закляття. Він вигукував їх з таким напруженням, що на шиї в нього понапинались жили; він переходив на зловісний шепіт, він вимахував руками, мов скликаючи всі сили природи на злочинця-юнака. Але той стояв спокійно й навіть посміхався.

Натовп, що був змовк, коли віщун почав свої закляття, тепер знов загомонів. І це був уже зовсім інший гомін. Артем почував, що настрій скіфів змінюється не на користь Дорбатаєві. Юнак вирішив використати цей слушний момент. Він сміливо виступив наперед і підійшов до самого віщуна, який люто вимахував чашею й ножем.

— Ну, не виходить? — запитав глузливо Артем. — Щось я не помічаю, щоб мене палило. Ану, геть звідси! Тепер моя черга!..

— Артеме! — тривожно гукнула Ліда.

Блискавичним рухом Дорбатай кинувся на юнака, піднісши свій ніж. Ще мить — і Артем упав би під ударом кам’яного ножа, що націлювався йому в груди. Але Дорбатай не вдарив юнака. Він відсахнувся назад, хоч Артем не зробив жодного руху. Уважна Діана стрибнула назустріч віщунові, її зуби клацнули біля самого його горла. Тепер Діана спинилася. Наїжена шерсть та вищирені зуби свідчили про те, що вона тільки жде наказу.

— Так он ти який? — мовив Артем. — Вогонь не бере мене, так ти вирішив зарізати? Не вийде, не вийде. Проте надійшла, кажу, моя черга. Дивись.

Спокійно Артем вийняв цигарку, закурив її. Настала тиша. Тисячі очей стежили за рухами Артема. Він відчував це і, не поспішаючи, затягнувся й випустив дим просто в обличчя Дорбатая, який мимоволі відступив.

— Що? Не подобається? Я тобі ще покажу. Варкан, перекладай йому, що зараз я зіб’ю його з ніг, навіть не доторкнувшись до нього. Навіть не підійду, а він не встоїть на ногах.

Варкан переклав, вислухавши перед тим Дмитра Борисовича. На обличчі Дорбатая з’явилась люта гримаса. Він виставив одну ногу наперед і став міцніше, всім своїм виглядом показуючи, що не боїться загрози юнака.

— Приготувався? Ну, чекай!

Артем вийняв з кишені якусь малесеньку річ і підніс її до рота, з якого стирчала запалена цигарка. За мить малесенька річ задиміла, зашипіла. Тоді Артем високо підняв її й жбурнув під ноги віщунові.

— Дивись, старий! Зараз узнаємо, чи втримаєшся ти на ногах!

Дорбатай ледве стримав себе, коли побачив біля своїх ніг цю загадкову річ, яка шипіла, від якої здіймався легенький димок. Але він розумів, що відступати зараз — означає втратити всю свою силу, весь свій вплив на натовп. І він залишився стояти, переступаючи з ноги на ногу.

— Зараз, зараз, — мовив Артем. — Тримайся, старий!

Ледве він скінчив, як під ногами Дорбатая щось гучно стрельнуло. Наче вогонь вистрибнув з-під землі біля ніг віщуна й підкинув його в повітря. І невідомо було, чи то старий віщун упав від вибуху, чи просто від переляку, побачивши вогонь та почувши грім. Але, неприродно й смішно махнувши руками, він підстрибнув і впав на спину, випустивши з рук чашу й ніж. Ось він перевернувся з спини на груди й залишився так лежати, наче боявся підвестися. Гробова тиша зайшла над степом. Скіфи боялися дихати, вони дивились на Артема як на щось остаточно незрозуміле й страшне.

Артем підійшов до чаші й ножа, підняв їх з землі, уважно оглянув. Жоден з помічників віщуна не насмілився перешкодити йому.

— Да, — сказав Артем, — непогані речі! Коли б мені пощастило знайти їх у нашій печері, я був би дуже радий. Ну, гаразд. Гей, ви, звільніть цих хлопців!

Не випускаючи з рук чаші й ножа, він підійшов до помічників віщуна, які й досі тримали двох зв’язаних рабів. Вони слухняно відійшли, скоряючись виразному жестові Артема. Але раби не наважувались ворухнутися. Вони божевільними очима дивилися на Артема, мов благаючи порятунку. Артем зрозумів: раби вважали його за такого самого віщуна, як Дорбатай, і думали, що він хоче вбити їх. Адже він тримав у руках священні речі.

— Та не бійтеся, друзі, — мовив Артем лагідно. — Цим ножем я робитиму зовсім не те, що ви думаєте. Ось!

Він хутко перерізав мотузки, якими були зв’язані раби.

— Можете йти до своїх. А хто вас зачепить, матиме діло зі мною!

Він злегка підштовхнув рабів. І враз вони кинулися бігти, не оглядаючись, шалено розмахуючи руками. Артем подивився їм услід і повернувся до Дорбатая:

— Ну, вставай, старий. Годі тобі лежати. Адже й підстав для цього немає. Один якийсь пістон біля нього вибухнув, а він удає, мов цілий снаряд влучив у нього… Вставай!

Дорбатай повільно підвівся. Обличчя його було забруднене, сиве волосся скуйовдилося. Очі спідлоба дивилися на Артема — люто й вороже. Але зробити щось віщун не наважувався. Помовчавши, він схилив голову й вимовив тихим голосом кілька слів.

— Добре, добре, — розсміявся Артем, почувши переклад тих слів. — Гаразд, визнаємо, що я дужчий за тебе. Хоч ми це знали й без тебе. Але тепер хай знають усі!

Він озирнувся. Весь натовп прислухався до його слів, намагаючись зрозуміти їх. В очах скіфів він, Артем, був чудодієм. Людина, що дихає димом; людина, що викликає з-під землі вогонь і грім; людина, що збила з ніг славетного Дорбатая; людина, яку оберігає страшний білий дракон… Тисячі очей дивилися на Артема, дивилися з пошаною і страхом.

І тільки дві пари з них дивилися на нього непримиренно й люто. Перша належала старому віщунові, що втратив сьогодні свій авторитет. Друга — кривобокому Гартакові, який був розбитий у цій боротьбі вщент, хоч і не брав, нібито, в ній участі. Навіть купка знатних скіфів-багатіїв не трималася тепер так гордовито, як раніше. Бородаті багатії про щось жваво розмовляли: чи не обговорювали вони те, щоб оголосити молодого чудодія головним віщуном?.. Артем засміявся, подумавши це.

Дмитро Борисович щиро потиснув руку Іванові Семеновичу:

— Мушу сказати, що ви все це чудово вигадали!

— Чому я? Артем брав у цьому таку ж участь. Крім того, йому належить і честь виконання, хіба ж не так?

— Ну, з Артемом ми окремо поговоримо. Що ви скажете, Лідо?

Дівчина ледве стримувала сміх. Це була реакція після нервового напруження цього ранку. Тепер, коли грізна небезпека розвіялась, Ліда рада була б стрибати, бігати, чимсь розряджати нервовість.

— Ну, як, непогано вийшло? — спитав збуджено Артем, підійшовши до товаришів. — Принаймні я певний, що раніше вони такого не бачили. До речі, Дмитре Борисовичу, що робити з тими священними речами? — вказав він на чашу й меч.

— Віддати помічникам віщуна, — сказав Іван Семенович. — Коли ми їх залишимо в себе, це буде образою. Ні, ні, Дмитре Борисовичу, я розумію, що вам хотілося б залишити їх, але не можна. Подивіться, коли хочете, — і віддамо.

— Ех, шкода… — пробурмотів Дмитро Борисович, якому дуже не хотілося розлучатися з цікавими речами. — Такі купи хмизу звикли до зовсім інших видовищ. Свідки цьому — ці речі. Чи уявляєте ви собі, товариші, як усе відбувалося? Оцим кам’яним ножем Дорбатай перерізував горло жертви, яку тримали його помічники. Кров жертви стікала в цю золоту чашу. Тоді Дорбатай або котрийсь з його помічників відрубував ще жертві праву руку й кидав її в повітря. А кров у чаші ніс сам на верхівку купи й поливав нею священний меч. Такою, скільки я знаю, і була стародавня скіфська відправа з жертвами… І цією відправою Дорбатай загрожував нам!

Розмова раптом увірвалася. До науковців під’їздив Сколот. Його обличчя цього разу посміхалося. Голос звучав лагідно й дружньо. Він казав:

— Сколот вітає чужинців з перемогою над Дорбатаєм. Сколот хоче сказати вам, що він не припустив би, щоб віщун здійснив свої загрози. Але так вийшло краще, бо все обійшлося без бійки. Тепер ніхто не може торкнутися вас. Сколот запрошує вас до себе. Ви будете його шановними гостями.

Так, принаймні, звучали його слова після подвійного перекладу Варкана, який переклав на грецьку мову, і Дмитра Борисовича, що перекладав уже остаточно, з грецької. Іван Семенович виступив наперед:

— Я хочу сказати Сколотові ось що. Мене й моїх товаришів дуже дивує, чому ми чуємо ці щирі запрошення лише від нього самого. Адже в нього є молодий син, Гартак. Чому не запрошує нас і Гартак? Хіба він, Гартак, вороже ставиться до нас?..

Це був хитрий і рішучий хід у складній, заплутаній грі. Якщо Гартак теж запросить товаришів бути його гостями, то він уже не матиме права чимсь шкодити їм. Священні скіфські звичаї не дозволяли цього.

Сколот слухав те, що перекладав йому Варкан, і його брови нахмурювались. Артем стежив за обличчям Гартака, який наче ховався серед почту Сколота. Він бачив: кривобокий одразу зробив був такий рух, наче бажав утекти, щоб не запрошувати. Але це було неможливо. Гартак зіщулився, увібрав голову в плечі. Очі його бігали по сторонах, уникали погляду чужинців, зокрема — Ліди. Але ось почувся голос Сколота. Старий вождь говорив урочисто і владно; і тільки вимовивши останнє слово, він глянув на сина. Цього було досить.

Кланяючись і вимушено всміхаючись, Гартак заговорив, розводячи руками. Навіть без перекладу було зрозуміло, що він просить пробачити йому і запрошує чужинців бути його гостями.

— Гаразд, — відповів Іван Семенович, — тепер ми погоджуємося і приймаємо запрошення. Ми будемо гостями Сколота й Гартака! І незабаром з’ясуємо все, що нам треба.

10. БРОНЗА І ЗОЛОТО

— Непоганий, зовсім непоганий вершник вийшов з нашого Артема, — жартував Іван Семенович.

— Що там я! — так само жартівливо відповідав Артем. — Може, я з самого дитинства мріяв бути кавалеристом. От, подивіться краще на Ліду. Це справді клас! Сидить на коні, наче ніколи з нього і не злазила!

— А про мене забули? — поскаржився Дмитро Борисович. — Адже, слово честі, ніколи в житті досі не їздив верхи!

— А Іван Семенович — наш справжній командир. Мабуть, він зможе вийти на змагання з першим-ліпшим скіфом, — закінчив обмін жартами Артем, — хоча б і з нашим другом Варканом, що їде поруч з нами.

Молодий скіф радий був виявити свої симпатії до вчених. Це він сам напросився бути їх супутником під час огляду становимща. Він узяв з собою ще двох скіфів, своїх приятелів. Тепер Варкан охоче розповідав усе, що цікавило товаришів, і навіть навчився вимовляти кілька слів їхньою дивною для нього мовою.

Четверо вчених їхали на конях, подарованих їм Сколотом. Варкан сам привів їх і навіть розподілив між товаришами. Найдужчого вороного коня з пишним хвостом одержав під загальні оплески Іван Семенович. Артем був цілком задоволений своїм гнідим тонконогим конем. Дмитро Борисович і Ліда одержали двох спокійних кобил, причому археолог трохи стурбовано спитав Варкана:

— Оця не підведе мене? Вона справді спокійна? Бо я не хотів би сваритися з нею…

Тільки коли Варкан ствердив, що кобила — одна з найспокійніших в усьому великому табуні Сколота, — археолог наважився сісти на неї.

З великою цікавістю оглядали товариші скіфське становимще. Вони бачили високі й пишні намети знатних скіфів, які й самі сиділи біля них, оточені служниками й рабами. Бачили намети звичайних мисливців, які жили з того, що пощастить їм вполювати в лісі, вимінюючи потім шкіри звірів на їжу в знатних скіфів, що мали великі табуни коней. Бачили намети, в яких товпились раби, ті самі люди, що про них розповідав Варкан. Проте хіба не такими самими фактичними рабами були й усі трудящі скіфи, цілком залежні від багатіїв? Адже вони не мали майже ніякого майна, крім намету та злиденного хатнього начиння. Ціле їх життя, їхня праця — були для багатіїв, для знатних скіфів, яким вони пасли худобу, для яких полювали… В цьому науковці теж швидко пересвідчилися, оглядаючи становимще.

Лише дехто з молоді, хто відзначився одвагою та мужністю, завойовував собі відмінне життя. То були дружинники Сколота, та частина дружини, яка складалася з молодих вихідців з трудящої маси. Родинно зв’язані з бідними скіфами, вони не втрачали тих зв’язків і перебуваючи в дружині. Вони не любили знатних скіфів, пихатих і гордовитих, — це було помітно зразу по поведінці Варкана та його друзів. Становище в дружині давало їм можливість триматися дещо незалежно. Проте знатні скіфи відплачували їм такою самою нелюбов’ю, ставились до них навіть презирливо, бо деякі з молодих дружинників навіть поріднилися з нащадками грецьких полонених.

Дійшовши цього висновку, Артем знов згадав відповідь Варкана на його запитання, поставлене в наметі тієї пам’ятної ночі. Чому Варкан уникав ясної відповіді?.. Обов’язково треба буде допитатися в нього!.. Тільки, очевидно, не тепер.

Очі археолога палали, і Варкан ледве встигав відповідати на запитання Дмитра Борисовича, який збуджено пояснював:

— Дуже цікаво, дуже. Бачите, Артеме, в них, у цих скіфів, зберігся цілком той лад, що його описував іще Геродот. Стародавній грецький історик писав, що скіфи складаються з різних племен, причому ті племена неоднаково розвинені, отже, відрізняються громадським ладом і звичаями. Деякі племена перебувають в стадії кочівників, інші стали хліборобами. От ми з вами тепер знаходимось у племені кочівників — мисливців і воїнів. Варкан каже, що неподалік живе підлегле відгалуження цього племені, що займається хліборобством та примушене обмінюватися з племенем Варкана своїми виробами. Надзвичайно! От встигнути б усе побачити, все вивчити!..

Становимще розгорталося перед товаришами, як ціле містечко. Вздовж нього йшла одна велика головна вулиця, вірніше, широкий шлях, який потім повертав і йшов поруч лісу.

Переважна більшість наметів і великих возів стояла геть далі від того шляху. І там уже не було ніяких вулиць. Гострі конуси наметів підносились і праворуч, і ліворуч; подекуди між ними залишалися тільки вузькі проходи. Подекуди окремі намети стояли мов серед невеличкого майдану. Здебільшого це були намети знатних скіфів, старшин.

Ці намети стояли не просто на землі, а на возах, подібних до величезних барок, поставлених на масивні громіздкі колеса. Тільки невеличкі намети бідних скіфів з грубої прядивної тканини стояли на землі. Таких було найбільше, але вони тісно тулилися один до одного. Зовсім окремо стояли великі намети з повсті червоного кольору. Вони належали найбагатшим скіфам. Навколо них, на певній віддалі, звичайно стояло багато маленьких наметів і возів, де жили родичі знатного скіфа, його служники й раби.

Окремі намети були ще й оздоблені різними прикрасами. Кольорові стрічки маяли біля входів та на верхівках наметів. Металічні бляхи нашиті були на повсть. Дрібний і великий посуд різної форми висів на стовпах. Чим багатший був власник намету, тим коштовніший був посуд.

І ще одна дивна прикраса біля намету привернула увагу Артема.

Це були два стовпи, між якими протягнений був шкіряний мотузок. А на ньому гойдалися на вітрі малесенькі різнокольорові шкірки — чорні, біляві, руді. Наче то сушилися хутра якихось маленьких звірів. Що воно за звірі?

Артем повернув коня, щоб краще роздивитися. Варкан одразу наблизився до нього, готовий допомогти. Забувши про те, що Варкан не розуміє його, Артем запитав, показуючи рукою:

— Що то за дивні хутра висять? Що за тваринки?

Варкан простежив за його поглядом, усміхнувся і вказав на вуздечку свого коня. Здивований Артем побачив на ній такі самі шкірки.

— Ці самі, Варкан, ці самі, — ствердив він. — Що це таке?

Розумний скіф не вимагав перекладу. Він підніс руку до своєї голови, швидко обвів рукою навколо верхньої її частини і немовби щось зірвав з неї. Артем дивився на нього, не розуміючи цих жестів. Варкан повторив своє пояснення вже на голові Артема. Він навіть легенько сіпнув його за волосся і знов показав на зморшкуваті шкірки на поясі. На обличчі його грала широка посмішка.

Артем почав догадуватись. Невже?.. Він подивився на Варкана, на шкірки. Потім покликав Дмитра Борисовича.

— Що таке? — відгукнувся археолог.

— Я не знаю, чи правильно я зрозумів Варкана, Дмитре Борисовичу. Мене зацікавили ці шкірки. А він так пояснює, ніби це скальпи. Чи може таке бути?

— Не лише може, а так воно й є. Тільки, звісно, для Варкана це не скальпи, бо це слово латинське. Для скіфа — це шкіра з голови його ворога, вбитого ним у бійці…

— Хіба не все одно? — здивувався Артем.

— Практично все одно, але скіфські звичаї значно старіші, і немає потреби хоча б назвою поєднувати їх з пізнішими індійськими традиціями. Справа в тому, Артеме, що скіфи мали такий звичай — знімати шкіру з голів убитих ворогів. Скальп на вуздечці скіфського воїна — це була ознака мужності, відваги. Такий звичай, як бачимо, зберігся і в цього племені. Варкан гордий цими ознаками. Він, мабуть, навіть дивується, що в нас немає таких шкір, бо він поважає нас. От я зараз перевірю.

Археолог звернувся до Варкана. Скіф жваво відповідав. Потім він одв’язав від вуздечки одну шкірку і простягнув її Артемові.

— Що таке? — щиро здивувався юнак.

Дмитро Борисович голосно розсміявся:

— Ну, це просто чудово! Варкан щиро хоче подарувати Артемові одну з своїх шкірок. Мовляв, у мене багато, а в мого молодого друга немає. То хай він візьме одну й почепить її на вуздечку свого коня! Ха-ха-ха, Артеме, це надзвичайно! Майте на увазі, що це — дуже благородний вчинок. Варкан розлучається з великою коштовністю в його розумінні, щоб зробити приємність своєму другові. Ну, Артеме, приймемо подарунок?

Юнак відмахнувся:

— А що я з ним робитиму, Дмитре Борисовичу? Я розумію, що для Варкана це почесна оздоба. Але навіщо це мені?.. Ні, Дмитре Борисовичу. Скажіть Варканові таке. В нашій країні, мовляв, звідки ми прибули, немає звичаю носити такі шкірки. Отже, я йому дуже дякую і прошу залишити подарунок собі. Це буде зрозуміло йому?

— Сподіваюся. Зараз перекладу, Артеме.

Вони їхали далі. І серце Дмитра Борисовича, серце ентузіаста-археолога, раділо більше й більше. Ну, хіба ж він міг хоч мріяти про те, щоб побачити справжнього зубного лікаря скіфів, та ще під час роботи?

Вся група спинилася біля одного з наметів, де зібралася купка скіфів. Люди розступилися перед вершниками; потім, пізнавши Варкана, весело й радісно вітали його. Артем подумав: Варкан має велику популярність серед скіфів!

Перед наметом навколішки стояв старий бородатий скіф. З очей його котилися сльози, але він мужньо тримав рот відкритим. Другий скіф, що, видно, мав якесь відношення до віщунів, бо на ньому був коротенький червоний плащ, схилився над першим, щось намацуючи великими кліщами в роті. Обличчя лікаря було спітніле, на лобі його зібралися великі краплі поту. Мабуть, операція тривала вже довгий час, бо й пацієнт і лікар встигли втомитися.

Пацієнт, стоячи навколішки, тільки мичав і стогнав, зрідка підпираючи підборіддя рукою. Лікар суворо й навіть злісно наказував йому мовчати, ліктем відштовхуючи його голову назад.

— Ну й піклування про хворого! — сказала Ліда.

— Дивно не те, — озвався археолог, — Мене дивує сам цей факт лікування зубів у племені кочівників. За всіма ознаками кочівники не мусили б знати цього. Це належить уже до ознак більшої розвиненості племені… хм…

Нарешті щось хруснуло, в кліщах був уламок зуба. Лікар уважно оглянув його, незадоволено покрутив головою і, пригрозивши хворому, який збирався вже вставати, знову встромив йому кліщі в рот. Операція ще не закінчилася!..

— Досить, досить цього видовища! — скомандував Іван Семенович. — Поїхали далі! — Він повернув коня, подивився вперед і гукнув:

— Оце мені здається цікавішим, товариші! Подивіться, як весело й невимушено обідає ця компанія!..

Чоловік шість скіфів сиділо на землі біля вогнища. Вони зняли свої шкіряні й повстяні башлики, поклали їх біля себе й забули про все на світі, крім їжі. Кожен з них тримав у руці по величезному куску паруючого м’яса. Скіфи роздирали м’ясо зубами і запивали його кислим кобилячим молоком, по черзі схиляючись над великою посудиною, що стояла посередині.

Вони їли мовчки, зосереджено, наче робили якесь священне діло. Варкан гукнув їм кілька слів, ніби вітаючи. Скіфи підняли голови, на мить перестали їсти й відгукнулися, привітно запрошуючи Варкана і його супутників до себе.

— Який гостинний народ, — зауважив Дмитро Борисович. — Дивіться, адже це зовсім не багаті скіфи. М’ясо в них, видно, буває не часто. І от — запрошують, раді поділитися…

Артем помітив, що й чоловіки і жінки, яких вони зустрічали, найбільше дивувалися з Ліди. Траплялося, що хтось із скіфів просто спинявся, роззявивши рота, і дивився на дівчину, не помічаючи інших чужинців. І це було зовсім не тому, що Ліда їхала на коні: їхні жінки вміли їздити верхи не гірше за чоловіків. Чому ж таке здивування?

Артем сказав про це Ліді, незрозуміло розводячи руками. Але дівчина відповіла, не замислившись і на мить.

— Та це ж дуже просто! Скіфські жінки всі в отих шапках, схожих на кокошники. А в мене на голові нічого нема, я простоволоса.

— Так що з того?

— Для їхнього ока це все одно, як для старого турка побачити жінку без чадри, з відкритим обличчям. Розумієш?

Дзвінкий і важкий стукіт, мов по ковадлу, увірвав їхню розмову. Група наближалась до невеличкої кузні. Здоровенний, до пояса голий скіф у широкому шкіряному фартуху кував розпечену металічну штабу, повільно згинаючи її.

Можна було замилуватися з його чітких, розмірених, дужих рухів. Червоні відблиски від горна падали на його спітніле обличчя. Стальні м’язи надималися під блискучою шкірою рук. Невеличкі бруски металу лежали поблизу горна. Коваль працював, не звертаючи ніякої уваги на глядачів.

Варкан вагався. Він здивовано переводив погляд з коваля на своїх супутників, не розуміючи, що знайшли цікавого його друзі в цьому цілком звичайному для його ока видовищі?.. Але далі він здивувався ще більше, бо Іван Семенович не задовольнився простим спостеріганням кузні. Він раптом зіскочив з коня і підійшов до коваля.

Геолог наблизився до горна і взяв у руки один з холодних брусків металу. З хвилину він мовчки розглядав його, повертаючи в руках. Потім, не дивлячись на коваля, який поклав молот на ковадло і роздивлявся на дивного відвідувача, Іван Семенович так само мовчки поклав брусок на місце й повернувся до свого коня. Товариші запитливо дивилися на нього: Іван Семенович скочив на коня, взяв у руки поводи. Серйозно глянув на супутників і сказав:

— Я згадую наші розмови про печеру і можливості використати скіфські пам’ятки для визначення, чи була в Гострому бугрі руда. Так от, Дмитре Борисовичу, оті бруски, що лежать коло ковадла, — справжня бронза. Цікаво було б узнати, де беруть мідну руду скіфи? Якщо десь поблизу, то…

— Зараз, зараз! — Археолог звернувся до Варкана з запитанням. Потім збуджено заговорив: — Так і є! Скіфи самі видобувають цю руду. Зовсім, каже Варкан, недалеко звідси. Він пропонує, якщо ми хочемо, поїхати туди.

— З великою охотою, — погодився геолог, запрошуючи рукою скіфа показувати дорогу.

Варкан круто повернув свого коня вбік, пригнувся до його шиї і помчав. Товариші ледве встигали за ним.

Вони мчали між наметами й возами через усе становимще. Варкан, мабуть, стомився, ждучи весь час перед тим своїх супутників, що частенько спинялися й розглядали вози, намети тощо. Тепер він вирішив трохи розважитися швидкою їздою.

Пригнувшись до шиї коня, він мчав. Іван Семенович з насолодою попустив поводи: його кінь не хотів і сам відставати від Варканового, він зразу перейшов на галоп. Так само зробили й інші коні. Артемові було трохи страшнувато, але визнати це перед товаришами він соромився. Ліда закусила губу, міцно тримала поводи, але не спиняла свою кобилу.

І всі вони лише через кілька хвилин згадали про Дмитра Борисовича. Де він? Археолог зник!

Вони давно вже виїхали з становимща і тепер мчали степом. Широкими грудьми коні розгортали високу жовто-рожеву траву. Де ж Дмитро Борисович? Як це він загубився?..

— Варкан! Варкан! — голосно гукнув Артем.

Скіф спинив коня. Він озирнувся, показуючи своє енергійне, веселе обличчя й важко дихаючи після швидкої їзди.

— Дмитра Борисовича загубили! — вигукнув Артем.

— Справді, де він? — озирнувся й Іван Семенович.

— Дмитре Борисовичу! Дмитре Борисовичу! Егей!

Звідкись здалека долинула ледве чутна відповідь:

— Я тут…

— Рушайте сюди!

Вдивляючись туди, звідки долинав голос Дмитра Борисовича, Артем бачив лише, як гойдалася висока густа рожева трава.

— Під’їжджайте до мене!.. — гукнув археолог.

Іван Семенович дозволив кивком голови — і Артем поскакав назад. Що там трапилось з Дмитром Борисовичем?

Перше, що Артем помітив серед густої трави, була голова кобили археолога. Вона піднялася на мить з трави, озираючись, і знов сховалася: в цій рожевій траві легко могла сховатися навіть коняка. А ось і сам Дмитро Борисович! Обличчя його сердите, в голосі чути роздратовання.

— Ця проклята коняка зовсім не така спокійна, як ви запевняли мене. Я спиняв її, щоб не скакати так шалено, а вона погнала за вами, як вітер. Я спиняв її, благав, тягнув за поводи щосили… ногами стискував її боки, кричав, щоб спинилася. Де там! Клята тварина мчала степом, намагаючися скинути мене…

— Та це вона просто йшла галопом…

— Мовчіть, кажу! Галоп я знаю, бачив. Це коли кінь скаче і людина ритмічно підстрибує разом з ним. А тут хіба можна було ритмічно підстрибувати, коли ця потвора весь час намагалася скинути мене?..

Артем аж заходився сміхом.

— Нарешті я вхопився руками просто за її шию. Я випустив поводи, загубив попону, що править тут за сідло… Нічого, до речі, смішного тут нема, Артеме!

— Я… я слухаю, Дмитре… Дмитре Борисовичу.

— І от, коли я тримався руками за шию, я спробував ще раз вплинути на цю скажену тварину, — гнівно зиркнув на спокійну кобилу археолог. Кобила смирно паслася, соковита степова трава хрумтіла в неї на зубах. — Я просто у вухо їй крикнув: «Стій, чортяко!» І що б ви думали, вона зробила?

— Спинилася?

— Звідки ви знаєте? — підозріло запитав археолог. — Ну да, спинилася. Тільки спочатку скинула мене з себе… Ось що… То чого ви регочете? Нічого смішного немає…

Нарешті Артем угамувався. Намагаючись бути зовсім спокійним, він запитав:

— А чому ж ви не хотіли їхати до нас тепер, коли ми кликали?

Археолог сердито глянув на нього поверх окулярів.

— Ви думаєте, так легко умовити цю тварину, щоб вона дозволила знов сісти на себе? Вона й слухати не хоче. Я до неї, а вона від мене.

— А ви б її за поводи взяли.

— Спробуйте самі зробити це. В неї спереду, між іншим, зуби є. А ззаду — копита. А збоку нема за що вчепитися…

Артем відчував, що на нього накочується новий напад сміху. Це остаточно образило б археолога. Тому він мовчки зіскочив з свого коня, підійшов до кобили Дмитра Борисовича, взяв її за поводи й підвів до археолога:

— Сідайте, Дмитре Борисовичу!

Археолог підозріло дивився на юнака: надто безстрашно він діяв! Але їх уже гукали, треба було поспішати. Дмитро Борисович видряпався на кобилу. Артем стрибнув на свого коня. Через хвилину вони вже під’їхали до товаришів. Кількома словами Артем розповів причину затримки, і група вирушила далі. Тепер їхали повільно, і Дмитро Борисович незабаром повеселішав. Він навіть знов почав перекладати те, що пояснював Варкан, показуючи на схил горба коло самого урвища.

— От на цьому схилі добувають руду. Виносять її з ями корзинами. Тут таки недалеко й витоплюють метал. Керує роботами друг Варкана, Роніс, той самий, що зацікавив нас першого дня.

Ось уже виразно стало видно схили, від яких один за одним ішли люди. Вони несли руду в великих корзинах від схилу до великої, зробленої в землі печі. З її труби виходив чорний важкий дим.

— Тут працюють раби і найбідніші скіфи, — пояснював Дмитро Борисович, слухаючи Варкана. — Зараз нам принесуть зразок руди, я попросив зробити це. Крім того, Варкан каже, що він викликав сюди Роніса.

Іван Семенович уважно роздивлявся навколо. Такі самі схили, як і всюди. Кам’янисте урвище… А ось і руду принесли! Гарна руда, навіть без значних домішок.

— Тепер ми маємо всі докази, що скіфи самі вміли добувати метал, — переможно мовив археолог.

— Але чи пощастить нам розказати комусь про наші відкриття, — тихо зауважив Артем.

— Ти що ж, гадаєш, що ми не повернемось на поверхню? — спитала Ліда.

Артем збентежився. Він не знав, що відповісти. Власне, він ще не думав про це. Але… Йому не довелось відповідати.

Почувся тупіт кінських копит. Всі озирнулися. На низенькому кошлатому коні до них під’їжджав той самий чоловік, від якого вони вперше почули тут грецьку мову. Роніс… В мішаному напівгрецькому, напівскіфському одязі, чорнявий, безбородий і тому дуже відмінний від бородатих скіфів, керівник робіт справляв дивне враження. Товариші вже знали, що Роніс — такий самий нащадок полонених, як і всі інші. Але цього не відчувалося ні в його постаті, ні в манері розмовляти. Він поводився з самоповагою, його розумні великі чорні очі дивилися на співбесідників спокійно й сміливо. На чисто виголеному обличчі грала ввічлива посмішка, яка наче підкреслювала, що цей нащадок полонених, цей майже раб — знає собі ціну й не турбується за свою долю.

Роніс поважно вклонився чужинцям, щиро й дружньо привітався з Варканом, який зразу почав жваво розмовляти з ним. Видно було, що вони — давні друзі, які розуміють один одного з півслова, довіряють один одному. Роніс слухав Варкана, трохи схиливши голову, поглядаючи на чужинців, його зіркі очі перебігали з однієї постаті на другу. Ось він на хвилинку з цікавістю спинив погляд на Ліді. Це тривало кілька секунд, бо Роніс зразу ж таки перевів погляд на Дмитра Борисовича. Але Ліда помітила цей уважний дружній погляд і запам’ятала його. Ця людина викликала до себе симпатії.

Варкан закінчив розмову, Роніс відповів йому дуже коротко і звернувся тепер безпосередньо до Дмитра Борисовича. Але очі його безупинно перебігали з одного чужинця на другого, наче він хотів цим підкреслити, що його слова стосуються всіх. Він говорив жваво, невимушено. Мова його текла плавно, він не підшукував слів. Дмитро Борисович іноді навіть забував про потребу перекласти товаришам, з таким задоволенням слухав він округлі фрази грека.

— Мені дуже приємно, — говорив Роніс, — розповісти про мою роботу мудрим і освіченим чужинцям. Я готовий до послуг і намагатимуся задовольнити всі вимоги моїх шановних співбесідників. Їм, мабуть, цікаво подивитися на видобування руди? Тоді я попросив би їх вирушити зі мною на огляд, під час якого я дам усі потрібні пояснення.

Огляд цей тривав недовго. Мабуть, він цікавив більше, хоч це й може здатися дивним, не Івана Семеновича, а Дмитра Борисовича. Втім, і справді, що могло цікавити досвідченого інженера-геолога в цих старих засобах добування руди? Іван Семенович цікавився тільки напрямками та величиною жил.

Цікавість Дмитра Борисовича була ширшою. Він звертав увагу на кожен молоток, кожну лопату, деталі одягу робітників — на все-все. Ніщо не пройшло повз його увагу. І вже не перший раз Артем чув його зажурене зітхання — весь час однакове й безнадійне:

— Коли б мені фотоапарат!.. Коли б фотоапарат!.. І як це я загубив його в тій проклятій печері!..

Але апарата не було — і Дмитро Борисович готовий був затримуватись біля кожної речі, щоб замалювати її в своїй записній книжці. Артема мучила інша думка: чому ім’я Роніса здається йому таким знайомим? Звідки це?

Тим часом вони повернулися до того місця, де зустрілися з Ронісом. Він розповідав тепер про себе — так само стримано й спокійно, хоч зрідка в його голосі проривався смуток.

— Звичайно, я народився тут. Але ніколи в житті я не забував того, що розповідалося в нашій родині! Я завжди пам’ятатиму це. Мої далекі предки були взяті скіфами в полон в Ольвії під час перемоги скіфів над греками. І скіфські вожді зробили їх рабами! Моїх предків!

Варкан, що неуважно слухав Роніса, підвів голову й посміхнувся:

— А коли б мої предки, Роніс, потрапили в полон до твоїх, як багато інших скіфів, то тоді ви зробили б їх рабами в Ольвії…

Раптом вони перейшли на скіфську мову. Дмитро Борисович використав цю хвилину:

— Звісно, правильно. Цілком ясно, що скіфам, які найчастіше самі потрапляли в полон до греків, жилося значно гірше… Історія, наприклад, пам’ятає безліч повстань серед грецьких рабів. Грецькі багатії жорстоко гнобили своїх рабів, переважно — скіфів. Ще дві тисячі років тому скіфи під проводом раба Савмака повстали проти своїх гнобителів і навіть захопили владу в свої руки. Але греки придушили це повстання з допомогою свого війська, що прибуло з-за моря… Згадати про знамените Боспорське царство, згадати про всі ті колонії греків… про ту ж таки відому Ольвію… Про це чимало цікавого можна розповісти. Колись потім нагадаєте мені, я вам розкажу безліч цікавих речей… Проте наші друзі знов перейшли на грецьку мову. Послухаємо!

Співбесідники сперечалися. Нарешті Варкан гукнув:

— Роніс, я не розумію одного. І ось питаю тебе про це. Скажи, як ти можеш жити в мирі з Дорбатаєм? Я знаю тебе, знаю чимало такого, чого не знають інші. Чимало в нас є спільного — і коли б Дорбатай знав про це, він би не помилував нас. Але Дорбатай на мене й не дивиться, він мій ворог — і я його ворог. Він і твій ворог, я знаю. Чому ж він до тебе прихильний? Відповідай!

Роніс гірко посміхнувся:

— Так, Дорбатай нібито добрий до мене. Але хіба це тому, що він мене любить?

— А як же це зрозуміти?

Очі в Роніса заблищали гнівом.

— Так слухай, Варкан! Слухай! Ми з тобою друзі. Я скажу тобі, в чому тут річ. Чи знаєш ти, що я купую в Дорбатая його прихильність до мене? Вона мені потрібна, щоб ніхто не насмілювався заважати мені в моїй роботі… про яку ти добре знаєш… Заради моєї мети я готовий віддати все моє життя, і ти знаєш це. Але для того, щоб досягти її, мені насамперед потрібна широка воля. І я купую її в старого віщуна!

— Я не розумію тебе, Роніс.

— Слухай! У моїй родині є стара легенда про якогось далекого мого прапрадіда. Ця легенда пошепки передавалася від батька синові, від сина внукові й правнукові. Вона дійшла й до мене. Я розкажу тобі про неї, Варкан. Слухай, ось вона. Колись давно, коли саме — я не знаю, один з моїх прадідів знайшов у горах золоті поклади. Вони були такі багаті, що золота не треба було видобувати. Людина могла просто приходити й брати золото голими руками. Вона лише нахилялася — і брала з землі самородки. І протягом цілого життя не могла б людина чи кілька людей вибрати ті поклади, винести всі самородки. Мій прадід нікому нічого не сказав про ті поклади. Він сховав таємницю глибоко в своєму серці. Тільки його старший син узнав про це. Такий був заповіт прадіда: передавати таємницю з уст у вуста, від батька до старшого сина. Так таємниця дійшла і до мене… Правда, частина тих покладів давно вже втратила свою цінність…

— Вибрали все золото?

— Ні, зовсім не те. Бач, мій прадід знайшов два поклади золота. Один дуже великий, а другий значно менший. Я розробляю менший. Але й з нього я щотижня даю в скарбницю Дорбатая багато золота. Цим я й купую в старого віщуна мою волю. Він дізнався, що лише я один знаю місце, де ті поклади. І він не хоче шкодити мені, доки я даю йому золото. А золота мені вистачить на все моє життя, хоча б я жив триста років! Старий Дорбатай, звісно, хотів би сам узнати про те місце. Але він добре знає, що я не скажу нічого, хоча б він катував мене місяцями…

— Ти кажеш, він знає? Звідки? — перепитав Варкан.

Замість відповіді, Роніс відкинув широкий рукав верхнього одягу й закачав рукав сорочки. На руці вище ліктя було ясно видно великі й глибокі шрами, наче хтось шматками повирізував звідти м’ясо.

— Це — сліди того, як Дорбатай дізнавався, Варкан. Але він скоро збагнув, що таким способом нічого не доб’ється, що я швидше помру, ніж скажу йому хоч слово. І він відпустив мене, але за це я щотижня мусив приносити йому золото. Потім він вирішив вислідити мене. І з того теж нічого не вийшло. Бо я не дитина. Це поки що моя єдина зброя. І я не випущу її. Мені треба жити, бо переді мною велика мета. Ти знаєш, Варкан, яка!

Він замовк. Варкан схопив його руку й щиро потиснув її:

— Не сердься, друже мій, Роніс! Пробач, що я образив тебе. Мені треба було з’ясувати…

— Ні, Варкан. Це краще, що ми з тобою поговорили. Погано лише, що ми затримали нашою розмовою чужинців.

— Ні, ні, нам було дуже цікаво слухати, — заперечив Дмитро Борисович. — І, якщо ви нічого не маєте проти, нам було б цікаво взнати одну річ.

— Прошу, — відповів охоче Роніс.

— Чому ви берете золото лише з менших покладів? А більші?

— Більші відрізав великий завал. Ніхто не може дістатися до них тепер. Ніхто не знає навіть, де вони розташовані. Це знав тільки мій прадід. Він докладно описав, як знайти ті більші поклади, описав у своєму заповіті. Але він сховав той заповіт в замурованій підземній печері… і ту печеру так само відрізав завал, разом з покладами…

Дмитро Борисович стрепенувся: заповіт прадіда, відрізаний завалом у замурованій печері!

Роніс продовжував:

— Але мені вистачить, як я сказав, і малих покладів. Навіть коли б Дорбатай і знайшов колись заповіт мого прадіда — адже й я не знаю, де він схований! — все одно, старий віщун ніколи не зможе знайти самих великих покладів. За це я ручуся. Ніхто з нас ніколи не знайде їх!

— Чому? — серйозно запитав Іван Семенович.

— Мені відомо тільки, що до тих великих покладів прадід дістався далеким шляхом. І той шлях іде аж поза горами, — вказав він на кам’яні урвища. — А гори ті такі високі, жодна людина не змогла ніколи перейти їх по той бік…

«Цілком зрозуміло, — подумав Артем, — коли взяти до уваги, що це зовсім не гори, а стіни велетенського підземного простору, які сходяться з стелею…»

Іван Семенович, трохи нервуючись, потирав руки. Нарешті, він знов звернувся до Роніса:

— Це справжнє ваше ім’я — Роніс? Мені здається, що воно звучить якось не так. Куди б милозвучніше було, скажімо, говорити — Проніс!

Дмитро Борисович помітно хвилювався, перекладаючи це запитання. Він розумів, що воно означає. Ось чому ім’я Роніса здавалося знайомим!

— Це наше родинне ім’я, — відповів Роніс. — Воно, дійсно, чергується з ім’ям Проніса. Пронісом звали мого далекого прапрадіда, який вперше знайшов золоті поклади. А його сина звали вже Ронісом. Онука називали знов Пронісом… І так, чергуючись, це ім’я дійшло й до мене. Мого батька звали теж Пронісом. А сина свого, коли б він у мене був, я назвав би теж не інакше, як Пронісом. Така родинна традиція…

Все стало на своє місце. Тепер не залишалося сумнівів. Особа, яка писала таємничий заповіт на знайденому в печері пергаменті, була далеким прапрадідом Роніса… Кожне слово в розповіді Роніса надавало нової ваги знайденому пергаменту. Проніс, далекий Проніс, хіба міг він думати, що навколо його заповіту розгорнуться такі дивні події?..

11. ПОБРАТИМИ

Вони наближалися до перших наметів становимща, коли Дмитро Борисович, який весь час розмовляв з Варканом, спинився.

— Є інтересна пропозиція, товариші, — мовив він. — Здається мені, що вона найбільш сподобається нашій молоді. Хочете послухати?

— Просимо, Дмитре Борисовичу, — відгукнувся Артем.

— Варкан говорив приблизно таке: «Чи не цікаво було б моєму молодому другові взяти участь у полюванні на дикого кабана? Разом з моїми товаришами ми знайшли стежку, якою великий дикий кабан ходить на водопій. Сколот буде радий почастувати своїх гостей рідкою стравою, смаженим м’ясом дикого кабана. І він наказав мені вбити того кабана, коли гості побачать усе, що вони хотіли. Мій товариш проведе славетних чужинців до намету Сколота. Вождь бажає показати їм дещо з своїх скарбів. А я з кількома мисливцями вирушаю на полювання. І коли мій молодий друг хоче взяти участь у ньому…»

— А я? — незадоволено запитала Ліда.

— Це стосується й до вас, Лідо. Правда, Варкан? — і Дмитро Борисович звернувся до молодого скіфа. Той вислухав його і радісно кивнув.

— Щось мені здається, що Варкан ставиться до Ліди в усякому разі не менш прихильно, ніж до Артема, — сказав з лукавою посмішкою археолог. — Та ви не червонійте, моя люба, це цілком зрозуміло. Я тільки боюся, як би не вийшло через це якихось сперечань. Самі розумієте, Гартак цікавиться вами, Варкан теж… трошки цікавиться. Ну, а на світі є ще… юнак, який теж не хоче відступитися від вас…

— Дмитре Борисовичу!..

— Гаразд, гаразд! Це тільки між нами. Так от, що відповісти Варкану?

Що відповісти? Та хіба не ясно само собою, що відповісти?..

— Я з радістю, — відповів Артем.

Ліда на хвилинку задумалася. Їй було цікаво й подивитися на скарби Сколота, і взяти участь у полюванні. Проте скарби не зникнуть. І Ліда теж відповіла рішуче:

— Я теж з охотою!

— Добре. Тоді ми тут розлучаємося. Іван Семенович і я повертаємось до становимща, а ви з Варканом вирушаєте в іншому напрямі. От тільки, як ви з ними будете розмовляти?

— Нічого, Дмитре Борисовичу, під час полювання розмовляти ніколи, — відповів Артем. — Там діяти треба!

— А з якою ж зброєю ми полюватимемо? — запитала Ліда.

Справді, коли Варкан і товариші його були озброєні довгими списами, луками й короткими мечами, то в Артема й Ліди ніякої зброї поки що не було.

— Хм… дійсно, в мене є тільки одна зброя, — вийняв Артем з кишені свій маленький ножик. — Але на кабана вона не дуже…

— В мене й такої немає, — додала Ліда.

Зрозумівши, в чім річ, Варкан подав знак двом воїнам.

Вони зняли з себе короткі мечі й передали їх Артемові й Ліді. Артем підперезався шкіряним поясом, на якому висів меч. З Лідою було гірше. Її тоненьку талію довелося обкрутити поясом двічі. Варкан тим часом розмовляв з Дмитром Борисовичем.

— Варкан каже, — переклав археолог, — що це лише про всяк випадок. Звісно, він дав би вам і лук, і стріли, і списи. Але я запевнив його, що ви не звикли до такої зброї. Правда? А як же вам, Лідо, пасує такий меч при боці!

— Спокійно, — голосно скомандував Артем. — Слухати мою команду! Товариш Ліда, шаблі вгору!

Клинки виблиснули в повітрі.

— Рубай!

І Артем крутнув мечем над головою. Проте Ліда не підтримала його.

— Нам поки що нема кого рубати, товаришу командир.

— Правда, Артеме, побережіть ваші сили, — посміхнувся й Іван Семенович. — Бачите, час уже вирушати.

Варкан віддав наказ воїнам. Артем сховав меч у ножни.

— Добре… Почекаю, поки знайдемо дичину!

Група розділилася. Іван Семенович, Дмитро Борисович і один з воїнів вирушили далі, до становимща. Решта на чолі з Варканом швидко помчала степом в напрямі лісу.

Артем їхав поруч з Лідою. Він бачив, як вона спокійно і впевнено трималась на коні. Золоті її кучері розвівалися, вона міцно тримала поводи і, видно, втішалася з швидкої їзди. Висока жовто-рожева трава била по колінах — добрі коні мчали слідом за Варкановим великим жеребцем. Ось Варкан озирнувся, глянув на Ліду, Артема і схвально кивнув головою. Артем крикнув Ліді:

— І де ти тільки навчилася так їздити верхи? Не знав, що ти ще й це вмієш!

— Раніше за тебе вміла, — задерикувато відповіла дівчина. — Ще два роки тому склала іспити на звання кавалериста!

— Ач яка!..

Коні мчали просто до лісу. Ось зразу закінчилася висока степова трава. Вершники спускалися в долинку, що розкинула свій тьмяний і м’який жовто-рожевий килим перед лісом. Варкан щось гукнув, високо підняв довгий, тонкий спис і повернув убік.

— Що таке?

Коні Артема й Ліди, звичні триматися гурту, звернули й собі. Артем вдивлявся вперед: невже почалось полювання? Але де ж той кабан?..

— Заєць!.. Заєць!.. — гукнула Ліда.

Варкан, пригнувшись на коні, мчав навздогін за зайцем. Сіра звіринка, притиснувши довгі вуха до спини, тікала до лісу великими й нерівними стрибками. Вона кидалася в сторони, поверталася й мчала, мчала…

«Та хіба ж він наздожене? — подумав Артем. — Заколоти зайця списом… Це ж неможливо!..»

Але Варкан мав на меті зовсім інше. Високо тримаючи спис, він чекав лише, щоб заєць опинився на якійсь уявній прямій лінії, вздовж якої мчав кінь скіфа. Тоді Варкан з силою кинув уперед спис. Тонке ратище під час польоту здригалось, наче само шукало свою ціль, повільно опускаючись вниз вістрям. Заєць мчав, заклавши вуха. Ось він стрибнув ще один раз, і в цю мить спис наздогнав його. Вістря пронизало тваринку наскрізь і приштрикнуло її до землі. Ратище стирчало вгору.

Ліда здивовано глянула на Артема:

— Ти бачив колись що-небудь подібне?

— Ні, — визнав Артем.

Це була дивна влучність: Артем читав у книжках про австралійських тубільців, що влучають у ціль бумерангом. Читав про полювання з допомогою ласо, що, кинуте мисливцем, немов саме зашморгує тварину. Але все це було дрібницею, порівняно з влучністю Варкана. Влучити в зайця списом на віддалі не менше як за двадцять метрів! Ні, коли б Артемові хтось розповів про це, така історія здалася б йому неймовірною.

Тим часом Варкан доскакав до зайця, легко підхопив спис, що стирчав із землі, разом з тваринкою, зняв зайця й причепив його до пояса. Артем і Ліда стежили, мов зачаровані, за кожним його рухом. І коли б Варкан зараз кинув свого списа в хмари, а спис повернувся б звідти з великим птахом на собі, — Артемові здавалося, що він не здивувався б. Випадок з зайцем довів йому, на що здібний скіфський мисливець.

Варкан помітив враження, яке він справив на своїх супутників. Він посміхнувся і махнув рукою в напрямі лісу: мовляв, там буде цікавіше!

Ліс зустрів товаришів приємною прохолодою. Варкан мчав далі й далі. Спочатку товариші їхали між пахучих струнких дерев, більшість яких нагадували сосни. Далі цих дерев стало менше й менше. Нарешті вони зникли зовсім. Залишилися самі листяні дерева, теж якоїсь невідомої породи. Та й вони були невисокі. Ґрунт помітно знижувався, повітря ставало вогким. Вже кілька разів з-під копит коней бризкала вода. Ліда мовила:

— Наближаємося до річки чи до болота…

Нарешті Варкан спинив коня. Він обернувся, приклав пальця до рота. Цей жест був цілком зрозумілий — треба було їхати повільно й обережно. Варкан прислухався й заглядав у кущі. Ще кілька хвилин — і молодий скіф легко зіскочив з коня. Він виразно махнув рукою, запрошуючи Ліду й Артема теж злізти з коней. Обличчя його було зосереджене, він весь час прислухався до якихось, лише йому самому чутних, звуків. Другий скіф прив’язав коней до дерева. Варкан тихо щось сказав йому й подивився на Артема. Юнак знов зрозумів. Він приклав пальця до рота. Варкан кивнув головою і, обережно ступаючи, пішов уперед, його супутники йшли за ним.

Попереду блиснула вода. Це був невеличкий ставок, береги його напівзаросли травою. Кілька великих дерев схиляли свої віти над його спокійною поверхнею.

Помахом руки Варкан спинив супутників. Він підійшов до самого берега, нахилився. Артем придивився з-за його спини: якась важка тварина залишила тут свої сліди, прим’явши і зламавши соковиту траву й кущі. Невже кабан?

Варкан повернувся. Він ішов тепер поруч із слідом важкої тварини, не наступаючи на нього. Ось скіф одв’язав від пояса забитого ним зайця і поклав його на траву-якраз на сліду. Потім він повернувся до товаришів. Він уважно подивився на Ліду й Артема, наче зважуючи, чи зрозуміють вони його. Очевидно, Варкан вирішив, що зрозуміють, бо відразу пояснив жестами, що саме мало відбутися. З молодого скіфа вийшов би непоганий актор — настільки виразно він показував руками й обличчям те, що мусило відбутися тут незабаром.

Ось кабан важко виходить з-за кущів. Він іде своїм старим слідом. Він бачить зайця, спиняється й хапає його. Тоді Варкан вбиває кабана списом. Все було зрозуміло, весь план мисливця. Але що саме робитимуть у цей час Артем і Ліда? Варкан пояснив і це. Він указав на високе дерево: треба вилізти туди й залишатися там. Артем відповів на це гримасою незадоволення: хіба це називається брати участь у полюванні? Вилізти на дерево й дивитися звідти? Але Варкан знов показав на дерево, обличчя його стало суворіше. Він прислухався.

Може, це тільки почулося Артемові, але до нього немовби долинули дивні звуки. Десь, зовсім поблизу, кущами йшов великий звір. Він важко дихав, сопів; тріщало гілля, шелестіло листя.

Тепер на сперечання не лишалося часу. Артем допоміг Ліді вилізти на дерево: дівчина опинилася на товстій гілці, майже непомітна знизу в густому жовто-рожевому листі. Через кілька секунд Артем і сам був на дереві, його гілка схилялася ближче до сліда кабана, на якому лежав забитий заєць. Варкан і другий скіф зникли, сховалися. Тільки згодом Артем розглядів, що Варкан стоїть за товстим стовбуром дерева, тримаючи напоготові спис.

Сопіння наближалося. Гілля тріщало гучніше. Але звір не поспішав. Він посувався повільно. Рука Артема мимоволі цупко стискала держак меча, він пильно дивився туди, звідки чулись звуки. Коли б сюди одну добру рушницю! О, тоді Артем показав би, як він володіє рушницею! Але рушниці не було. І юнакові доводилось сидіти тут на дереві, з цим незграбним мечем, і тільки дивитися на те, що відбувалося внизу.

Ось він! З-за кущів показалась довга руда голова кабана. Маленькі люті червоні очі озиралися, з величезної пащі стирчали ікла, довга руда щетина росла на голові. Кабан незадоволено зарохкав і став озиратись на всі боки, чимсь занепокоєний.

Артем стежив за його рухами, мов зачарований. Який розкішний лютий звір! Могутнє сухоребре його тіло було метра півтора завдовжки; міцні м’язи ворушилися під рудою шкірою, вкритою рідкою довгою щетиною.

— Ех, рушницю б мені!.. — беззвучно прошепотів Артем.

Кабан побачив зайця, що лежав на траві. Він загрозливо засопів і спинився, обнюхуючи звіринку. Не повертаючи голови, Артем бачив, як безшумно вислизнув з-за дерева Варкан. Спис був піднесений над його головою. Кілька секунд Варкан націлявся. Зараз, зараз…

Спис здригнувся в руці молодого скіфа. Рука блискавично викинулася наперед — і тієї ж самої секунди нога Варкана посковзнулася на слизькому корінці. Скіф похитнувся. Спис вискочив з його руки, як жива істота. Він перевернувся в повітрі і вдарив кабана по голові.

— Ах! — не стримала зляканого вигуку Ліда.

Варкан, намагаючись утриматися на ногах, змахнув руками, щоб зберегти рівновагу. Але було пізно. Лютий звір помітив Варкана, стрибнув прямо на нього і збив його з ніг.

— Варкан! Варкан! — вигукнула Ліда. — Допоможіть йому! Кабан розірве його! Артем!

Прямо під собою Артем побачив величезне руде тіло кабана. Під ним лежав Варкан, який даремно намагався підвестися. Кабан роздере йому груди своїми гострими іклами!.. Щось закипіло в горлі Артема, невиразний вигук вихопився в нього. Не думаючи більш ні про що, юнак з мечем у руках стрибнув униз.

— Ой, Артеме! — почув він ще голос Ліди.

Юнак не пам’ятав нічого. Він бачив перед собою тільки широку могутню спину кабана. Як Артемові пощастило втриматися на ногах, він не знав і сам. Але він стояв на землі з піднесеним мечем. Не вибираючи, не націлюючись, він з усієї сили вдарив мечем по горбу кабана. Почулося люте ревіння. З розітнутої спини бризнула кров. Кабан підстрибнув і повернув голову до Артема. Юнак побачив його червоні маленькі очі, роззявлену пащу з довгими жовтими іклами.

«Ну, тепер він візьметься за мене! — майнуло в голові Артема. — Аби тільки мені влучити його в голову!»

Меч знов блиснув у повітрі. Але вдарити Артем не встиг, бо кабан одним стрибком збив його з ніг. Гострий біль обпік ногу юнака. Прямо над собою він бачив жовто-рожеве листя дерев, чув розлютоване рохкання звіра. Тривало це якусь невловиму мить. Потім рохкання припинилося, щось густо забулькотіло. Стало тихо.

Ні, не тихо. Ось голос Ліди:

— Артеме, що з тобою? Артеме! Відповідай!

Другий голос щось говорить. Це голос Варкана. Як, він живий?.. Кабан не вбив його?..

Чиїсь руки підводять Артема.

— Артеме, милий, що з тобою?..

Яка вона кумедна й гарна, та Ліда?

— Зі мною… нічого… тільки нога болить, — відповів Артем.

Він знов бачив усіх. Ліда із стурбованим обличчям підтримує його голову. Варкан у розшматованому одязі, без шолома, дивиться на нього з тривогою, змішаною з любов’ю. Другий скіф тримає в руці свій шолом — і з нього часто капотить вода.

— Та що ви всі такі, наче ховати мене зібралися? — образився Артем. — Я живий і здоровий. Просто, кабан трохи прим’яв мене… і більше нічого… Хіба тіль… ох!

Він застогнав від гострого болю в нозі.

Варкан підійшов до Артема. Він став перед ним на коліна, взяв обома руками його руку й приклав її собі до чола.

— Що таке, Варкан? — здивувався Артем.

Все ще тримаючи руку юнака на своєму чолі, скіф дивився на Артема щиро і вдячно. Він дякував Артемові за допомогу, без якої кабан, напевне, забив би його.

— Яка шкода, що ми не можемо розуміти один одного, — зітхнув Артем. — Я б тобі, друже, пояснив, що тут нема за що дякувати. Хіба міг я зробити інакше? От, шкода, рушниці не було. Вона певніша за твій спис… навіть з твоїм умінням кидати його…

Швидкими рухами Варкан, черпаючи воду з шолома, промивав рану на нозі Артема. Кабан неглибоко роздер іклом шкірку й зачепив верхні м’язи на нозі. Потім Варкан так само швидко й уміло перев’язав ногу, приклавши до рани якесь листя. А тоді, поплескавши Артема по плечу, допоміг йому встати.

— Болить, Артемчику?

— Коли згадую, Лідо, то болить. А якщо не думати, то можна й забути.

Шкутильгаючи, Артем підійшов до забитого кабана. Як це сталося, що кабан кинув його? Він нахмурив брови, намагаючись пригадати. Ні, він пам’ятає лише, як кабан стрибнув на нього, потім цей гострий біль у нозі, потім… потім нічого не можна пригадати, аж доки він не почув голоси Ліди й Варкана.

Ось на горбі кабана кривавий слід від удару мечем. Це його, Артемів, удар. А ось слід другого удару, дужчого. Цей другий удар розвалив кабанові голову. Хто це вдарив?

— Лідо, ти бачила, як це трапилось?

— Як ти стрибнув униз?

— Ні, це я й сам знаю. От, коли я впав… хто це розвалив голову кабанові? Це ж не я, бо я вдарив по спині…

— Отой другий скіф. Коли ми полізли на дерево, Варкан щось сказав йому — і він подався назад, у той бік, де залишились наші коні. А потім, потім я побачила, як він біжить сюди… це вже тоді, коли ти стрибнув з дерева… а коли ти впав, то Варкан ще не встиг підвестися, як той скіф вихопив свій меч і вдарив кабана по голові. Кабан упав, задриґав ногами, захрипів. А ти лежав нерухомо… і я думала, що… що…

— Ну, добре, добре, — ніяково спинив її Артем. — Страх не люблю, коли дівчата забагато переживають… Дивись, Варкан хоче забрати з собою дичину!

Разом з другим скіфом, Варкан тягнув тушу забитого кабана ближче до дерева. Час від часу він поглядав на Артема й Ліду, мов довідуючись про їх настрій. Обличчя його було веселе і приязне. Нібито нічого й не сталося, не було ніякої смертельної небезпеки. Просто, пополювали на кабана, вбили його без ніяких труднощів — от і все.

Ліда й Артем з цікавістю дивилися, як Варкан швидко розрізав черево звіра, викинув тельбухи. Потім другий скіф привів коней. На одного з них поклали тушу кабана, прив’язали її. Варкан стрибнув на другого коня. Його приятель сів на коня позад Варкана. Подано знак: поїхали!

Коні пішли з місця легкою риссю. Артем їхав слідом за другим конем, на якому лежала туша. Навіть тепер звір все ще здавався страшним. Широко роззявлена паща з жовтими іклами все ще ніби загрожувала. Артем згадав ту мить, коли ця паща повернулася до нього. Які страшні були тоді ті малесенькі люті червоні оченята! Як горіли вони злістю! І коли б не наспів товариш Варкана, то навряд чи довелося б тепер Артемові вивчати голову страховища…

— Мені здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артеме, — сказала Ліда. — Пам’ятаєш, як він зворушливо приклав твою руку до свого чола? Це, мабуть, така скіфська манера дякувати.

— Тоді я мусив би так само дякувати його товаришеві…

— Але як ти наважився стрибнути на кабана з дерева?

— Зовсім я нічого не наважувався. І не думав про це. Хіба тоді був час обмірковувати?

Ліда знизала плечима. Проте у виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не пізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла під час роботи в експедиції. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але зовсім такий, як і багато інших. Тепер, у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мов якісь нові риси пробудилися в ньому під впливом нових обставин. Але що саме змінилося в ньому? Зовні він залишився таким самим Артемом. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, трохи сумні очі… а от вчинки його стали зовсім інші… і нічого кумедного не залишилося в його поведінці…

Закінчився ліс. Вони знов їхали дивним рожевим степом. Пронизливими металічними голосами стрекотали коники, десь угорі, аж під низькими хмарами, співали жайворонки… Від високої трави підіймалися в повітря солодкі медові пахощі. Далеко на горбі виднілася священна купа хмизу. Вона здавалася звідси зовсім маленькою. В сутінках далекі кам’яні урвища наче присунулися ближче й нахилилися, затискуючи між собою й степ, і ліс, і становимще.

Здалека долинуло кінське іржання. Варкан застережливо махнув рукою супутникам і круто завернув убік. Слідом за ним завернули й інші. Це було зроблено цілком вчасно, бо через хвилину з високої трави виринули перші коні великого табуна. Вони мчали галопом — десятки й сотні коней, вони мчали суцільною масою, лавою. Від глухого тупоту здригалася земля, коні мчали, не вибираючи шляху. З десяток рабів гнало цей табун, вигукуючи, вимахуючи руками. Товариші спинилися подивитись. Дійсно, Варкан мав підстави звернути з шляху. Навіть тут, на певній віддалі від табуна, коні під вершниками збуджено іржали й поривалися до табуна.

Артем згадував розповіді Дмитра Борисовича, які він слухав вечорами біля вогнища, після роботи в експедиції. Так, тепер перед його очима були живі ілюстрації тих захоплюючих оповідань!

Ось воно, багатство кочівників, табуни коней! Живі, рухливі запаси їжі скіфського племені пробігали мимо юнака. Він знав, що кінське м’ясо, кобиляче молоко — головна їжа кочівників. Але чому табуни зосереджені в руках скіфських, багатіїв? Адже всю роботу коло табунів роблять раби й служники. Он, і цей табун погнали теж раби… Ні, все це не гаразд!..

Вже давно промчав табун коней, вже знов спокійно їхали товариші широким степом, а Артем все ще думав. Ліда схилила голову: втома відчувалася всіма.

Варкан гучно свиснув. Вони наближалися до становимща. Назустріч їм мчав вершник, вимахуючи списом. Він підскакав до Варкана. Коротка розмова. Варкан озирнувся. Його очі спинилися на втомленій постаті Ліди, потім він перевів погляд на Артема. Юнак розвів руками: нічого не поробиш, дівчина дуже стомилася!

Тоді Варкан щось сказав вершникові, який одразу повернув коня й галопом помчав назад. А сам Варкан через кілька хвилин спинив коня біля невеличкого намету. Він зіскочив на землю й допоміг Артемові зняти з коня стомлену Ліду. Дівчина ледве трималася на ногах. Слідом за Варканом, підтримувана Артемом, вона увійшла до намету й безсило опустилася на м’який килим. Варкан швидко сказав кілька слів старому скіфові, який був у наметі. За хвилину перед Лідою й Артемом стояли високі глеки з холодним молоком, лежало смажене м’ясо і хліб. Варкан сидів біля них і щиро запрошував пити й їсти.

З кожним ковтком цього холодного і запашного молока до Ліди поверталися сили. Ось дівчина вже посміхнулася. Їй самій було соромно за свою кволість. Але ніхто не нагадував їй про це. Артем з апетитом їв м’ясо, запивав молоком. Старий скіф стояв осторонь і дивився на них.

— Звісно, з виделкою було б зручніше, — висловив свою думку Артем, розриваючи пальцями м’ясо. — Але можна й так. Навіть більше пасує до загального стилю. А це що таке?

Висока жінка в вишиваному кокошнику внесла бронзову чашу. Варкан узяв її й поставив між собою та Артемом. Юнак зацікавлено поглянув на скіфа, не перестаючи їсти. Варкан вийшов з намету й повернувся з шкіряним міхом, повним вина.

«Що це буде?» — міркував Артем.

Варкан спинився серед намету в урочистій позі. Він розповідав старому скіфові й жінці в кокошнику про полювання на кабана. І хоч Ліда й Артем не розуміли жодного слова, — розповідь Варкана була для них цілком зрозумілою, так мальовничо ілюстрував він своє оповідання жестами.

Ось він закінчив, підійшов до Артема і знов приклав його руку до свого чола. Артем остаточно зніяковів.

— Та годі вже, — бурмотів він, вириваючи руку, — годі!

Варкан відпустив його, взяв чашу й поставив перед Артемом. Він чемно уклонився юнакові й заговорив знов. Жести допомагали зрозуміти його.

Молодий скіф хотів віддячити Артемові за врятування життя. Він показав на чашу, на вино, закачав рукав і хутким помахом гострого ножа надрізав шкіру на руці. З порізу в бронзову чашу впало кілька краплин крові.

— А далі? — спитав Артем.

— А далі тобі треба зробити те ж саме, — відповіла Ліда.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо глянув на неї Артем.

— Згадала. Колись читала про такі звичаї. Бач, навіть деталі пам’ятаю, — засміялась вона. — Це називається побратимство!

— Тобто?

— Ти мусиш також надрізати собі руку, щоб і твоя кров була в чаші. А тоді ви разом з Варканом вип’єте цю кров…

— Мені здається, це не дуже смачно…

— Пробач, забула. В цю чашу ще буде налито вино. І ви вип’єте це вино разом з кров’ю.

— Це вже не так страшно, хоч все-таки й не дуже вабить мене.

— А після того ви з Варканом станете побратимами. Це покладе на вас обох певні обов’язки.

— Як брати?

— Ні, більш. Я не пам’ятаю добре, але, здається мені, побратими — навіть рідніше, ніж просто брати. Та ти спитаєш у Дмитра Борисовича, він тобі все це пояснить.

Варкан ждав з чашею в руках, прислухаючись до незрозумілої йому бесіди. Артем все ще вагався:

— Ну, а коли я не хочу всієї цієї історії? Що тоді?

— Я не знаю. Але я думаю, що це буде велика образа для Варкана. Ти тільки уяви собі — він такий вдячний, що пропонує побрататися з тобою, а ти візьмеш і відмовишся?..

— Ну, на чортів ота кров? — буркнув іще Артем.

Але він розумів уже, що його відмовлення і справді буде образою для Варкана. Треба було погоджуватись. І він простягнув Варканові свою руку.

Таким же хутким помахом молодий скіф надрізав руку Артемові. Юнак скривився: от, які звичаї бувають!

Кілька краплин крові з Артемової руки впали в чашу й змішалися з кров’ю скіфа. Варкан урочисто й високо підняв чашу. Ліда з цікавістю спостерігала цей стародавній звичай. Старий скіф узяв міх, розв’язав його і налив у чашу вина. Тоді Варкан сів поруч з Артемом і підніс йому чашу.

— Пий, Артеме, — посміхнулась Ліда. — Потім розкажеш, чи смачне!

— А ну тебе! — відмахнувся Артем.

Він припав губами до чаші. Варкан обняв його вільною рукою за плечі, нахилив чашу і теж припав до неї.

— Разом, разом з ним треба пити! — сказала Ліда.

Вино було густе й запашне, і Артем не відчував ніякого неприємного присмаку. Та дійсно, хіба можна було відчути смак кількох краплин крові, що розчинилися в великій чаші вина? Артем тягнув вино, скоса поглядаючи на Варкана: може, годі?.. Але скіф пив далі й далі, не відриваючись. «Мабуть, справді треба пити до кінця, — подумав юнак. — Ну, гаразд, я йому доведу, що й я можу пити, не переводячи духу!»

І він чесно випив півчаші, яка припадала на його долю. Варкан відставив порожню чашу, щиро обняв Артема й поцілував його в губи. Каштанова кучерява борідка скіфа залоскотала підборіддя Артема.

— Ну, як? — поцікавилась Ліда.

— Нічого. Смачне, приємне вино. От і все.

Він відчув, що трохи сп’янів. Скільки це він випив? Мабуть не менш, як півлітра. І не відриваючись. А звідки це в наметі взялись нові люди? Он кілька воїнів… чи мисливців, все одно… і жінки… Мабуть, зайшли, поки він пив. Хороше вино, смачне! Так тепер він з Варканом — побратими? Цікаво, гарний цей звичай, дуже гарний!..

Скіфи, що зайшли в намет, слухали нову розповідь Варкана. Він знов розказав про полювання, показуючи то на Артема, то на себе, то на Ліду. Ось він підстрибнув, показуючи, як Артем зіскочив з дерева і вдарив мечем кабана. Схвальні вигуки слухачів свідчили, що скіфам сподобалась поведінка молодого чужинця. Вони з пошаною дивились на Артема. Проте тепер юнак уже не соромився. Вино таки вплинуло на нього. Він сидів на своєму місці зовсім невимушено і в свою чергу придивлявся до скіфів. Ось високий бородатий воїн у шкіряному шоломі, з важким мечем. Артем, здається, навіть бачив його вже десь. Але хіба згадаєш, коли протягом двох днів довелося бачити стільки нових облич?.. А от той старий скіф, що спочатку приніс їм молоко й їжу, а тепер знов слухав Варкана, — чи не батько це нового Артемового побратима? Він дуже подібний до Варкана. Таке ж саме тонке обличчя, високе чоло, рівний ніс. Тільки що старий, зморшкуватий. Жінки теж уважно слухають Варкана, поспиравшись підборіддям на долоні.

Зовні раптом почулися чиїсь голоси. Краї намету розгорнулися, і Артем здивовано побачив Дмитра Борисовича. Археолог увійшов і зразу напівсердито почав лаяти Артема й Ліду.

— Чого це ви тут розляглися? Ми ждемо їх у Сколота, а їм і байдуже… Вставайте, пішли! Та ви, Артеме, підпили трохи, я бачу? Що це таке?

— Він побратався з Варканом, Дмитре Борисовичу, випив вина з кров’ю, — пояснила Ліда.

— Як побратався? І без мене? Артеме, це нечесно! Як ви насмілилися робити це, коли мене тут не було? Такий цікавий звичай, а я й не бачив!.. Ай-яй-яй, як погано з вашого боку! Ну, пішли, по дорозі розкажете. Тільки докладно, все, як було. Не пропускайте жодної дрібнички. Адже цей звичай дуже характерний для ступеня розвитку цього скіфського племені. Починайте, я слухаю!

І вони в супроводі Варкана вийшли з намету.

12. БЕНКЕТ СТАРОГО СКОЛОТА

Великий утоптаний майданчик перед наметом Сколота був укритий килимами й циновками з конопляного прядива. Великі вози й менші розміром криті повстю кибитки оточували цей святковий майданчик суцільною стіною. Далі поза ними підносились інші намети, більші й менші. Все разом нагадувало дивний амфітеатр, краї якого дедалі ставали вищими.

Посередині, на підвищенні, вкритому повстю та різнобарвними килимами, сидів сам Сколот. Поруч нього напівлежав на килимі Іван Семенович. Геолог розмовляв з старим вождем з допомогою жестів. Що кожен з них розумів з тієї бесіди, було невідомо; але зовні вони обидва були цілком задоволені один одним. Недалеко від Сколота сидів Гартак. Він був пишно одягнений. Але ніщо не могло прикрасити цю людину.

І не тому, що Гартак був калікою. Це було найменшою причиною.

Неприємне, лихе його обличчя, завжди чимсь незадоволене, скривлене в презирливу і разом з тим заздрісну гримасу; очі, які ніколи не дивились прямо в обличчя людині, а завжди бігали по сторонах, уникаючи зустрічі з поглядом співбесідника; сухі, стиснені губи, з-під яких іноді визирали нерівні дрібні зуби; нещира, вимушена посмішка, яка іноді з’являлася на зеленувато-сірому його обличчі, щоб одразу по тому знов перетворитись на звичну неприємну гримасу, — всіх цих рис не могло приховати найкраще вбрання.

Навколо підвищення Сколота розмістилися найстаріші уславлені його дружинники й мисливці. Довге сиве пожовкле волосся спадало з-під їх високих шкіряних шоломів, оздоблених золотими прикрасами. Тільки вони, довговусі й сивобороді воїни й мисливці, мали право перебувати поруч з Сколотом на його килимах.

Трошки далі сиділи старшини та знатні скіфи-багатії. Вони трималися осторонь, не змішуючись з воїнами й мисливцями, так само, як і з простими скіфами. Вони гордовито дивились навкруги і тихо розмовляли між собою.

Ще далі розмістилися звичайні, прості скіфи. Вони сиділи тісно, один поруч одного. Ті, хто встиг відзначитися під час останнього полювання, хто виявив себе кращим мисливцем, — займали ближче до центра місце. А позаду на кінських шкірах або просто на землі, далеко, аж біля возів та кибиток, містилася молодь, нічим не уславлена, яка тільки мріяла про подвиги та славу…

Жінки стояли окремо, осторонь. Вони не мали права брати участі в бенкеті. Вони стояли окремими купками, прислухалися до розмов, але не втручалися в них.

Стриманий гомін пробіг по майданчику, коли з’явились чужинці. Всі розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід, який вів прямо до підвищення Сколота. Сам старий вождь трохи підвівся, вітаючи прибулих. Він вимовив кілька слів, указуючи на місце коло себе.

— Сколот запрошує нас усіх зайняти місце, — сказав археолог.

— А як урочисто! — мовив Артем, оглядаючись.

— І тому нам треба бути досить серйозними й поважними. Майте на увазі, що сотні очей стежать за кожним нашим рухом. Зокрема ота купка, — непомітно вказав на знатних скіфів Іван Семенович.

Справді, якщо дружинники, воїни, мисливці й прості скіфи лише з цікавістю дивились на чужинців, то купка знатних багатіїв була настроєна явно вороже. В цьому не було нічого дивного. Адже чужинці недоброзичливо поставились до Дорбатая. А це віщувало погані взаємини і з тими, на кого він спирався. Кожен з товаришів добре розумів це.

На товстому пухкому килимі було дуже зручно сидіти. Артем з насолодою випростав ноги: справді, тут приємно було відпочити. Від сп’янілості вже майже нічого не залишилося, голова знов була свіжа.

Сколот плеснув у долоні — раз і другий. І враз з усіх боків з’явилися служники. На високо піднятих руках вони несли їжу — варене й смажене м’ясо, від якого здіймалася густа пара. Інші служники несли великі казани з паруючою юшкою. Все це вони ставили на циновки й килими, серед груп скіфів. Здавалося, вже не залишилося місця для страв, а служники все несли й несли їжу. Уже молоді скіфи почали їсти м’ясо, жадібно розриваючи його на шматки; але старші воїни й мисливці, довговусі поважні діди й батьки не починали їсти, чогось ждучи. Ще незалежніше трималася купка старшин-багатіїв, які навіть і не дивилися на їжу. Вони тихо перемовлялись, спідлоба поглядаючи на чужинців.

— Чого це у вас, Артеме, перев’язана нога? — спитав геолог.

— О, Іване Семеновичу, це ціла історія, яка досить дивно закінчилася, — жваво відповів Артем. — Внаслідок усіх сьогоднішніх пригод я став братом Варкана!

— Що таке?

— Ну, як не братом, то, принаймні, побратимом.

— Не «принаймні», Артеме, — втрутився археолог. — Бо брати можуть стати ворогами. От як, скажімо, Сколот і Дорбатай. А побратим для скіфа — це більше, ніж брат. Це людина, з якою ви зв’язані на все життя. От що.

Артем задумливо відповів:

— Так мені й Ліда казала… Чудно якось…

— Нічого чудного немає. Це витікає з усього ладу такого племені, яке ще перебуває на родовому ступені розвитку. Родинні зв’язки — дуже важливі в таких умовах. І коли скіф братається з вами, він цим підкреслює, що ви стаєте для нього найближчим, кревним родичем. Розумієте?

— Розумію, — зітхнув Артем.

— І ще одне. Тепер ви мусите не рискувати своїм життям.

— Чому?

— Тому, що за законами побратимства, коли вмирає один побратим, то мусить умерти й другий. Такий звичай, який ще більше підкреслює важливість цього обряду.

— Ну й ну, — розвів руками Артем. — Оце так зв’язали мене!

— Як сіамські близнята! — пирснула Ліда.

Артем сердито глянув на неї. Проте Іван Семенович спинив його:

— Тихше, тихше! До речі, он служники несуть останню страву!

Чотири служники внесли на майданчик смаженого дикого кабана — того самого, якого сьогодні вбили в лісі. Артем одразу пізнав довгу голову й великі ікла. Але тепер кабан утратив свій лютий вигляд. Він мирно лежав, підібгавши під себе ноги і простягти голову, як і личить підсмаженій туші.

Кабана поклали на килим перед Сколотом. Очевидно, це була найулюбленіша скіфська їжа, бо тепер сивоусі воїни й мисливці присунулися ближче, видно, цікавлячись кабаном. Сколот подав знак Варканові. Молодий скіф вихопив з ножен широкий і короткий кинджал і спритно розкраяв смажену тушу на великі шматки. Служники розносили їх гостям. Але вечеря все ще не починалася.

Лише коли сам Сколот узяв у руки кусень м’яса і почав його їсти, тільки тоді почали їсти і всі інші. Вони їли жадібно, розриваючи м’ясо руками, лише дехто розрізував його ножем. Гарячий сік стікав по обличчях, плямував одяг, бруднив килим. Але цього ніхто не помічав, всі були надто захоплені їжею. Навіть пихаті скіфські багатії на цей час забули про свою гордовитість. Вони їли м’ясо так само жадібно, як і всі інші.

А служники все бігали й бігали. Тепер вони носили міхи з вином, клали їх перед гостями. Задзвеніли чаші. Запашне вино, вже знайома ученим скіфська оксюгала, лилося з міхів.

І знов Сколот подав знак починати пити. Він узяв дві зв’язані докупи золоті посудини, служник налив у них вина. Сколот високо підніс цю дивну подвійну посудину і простягнув її до чужинців, вітаючи їх.

— Це він п’є за наше здоров’я, — шепнула Артемові Ліда.

Потім Сколот повільно підніс посудину до рота і, не відриваючись, спорожнив її, кинувши потім на землю. Вітальні вигуки залунали на майданчику. Гості підносили свої чаші і спорожняли їх одну за одною. Від кибиток долинула пісня, її співали жінки. Урочиста й протяжна, ця пісня, здавалось, розповідала про якісь сумні події.

Тим часом Варкан подав Сколотові велику золоту чашу. Служник, що тримав обома руками міх, налив у неї вина… Найстаріший, найуславленіший з мисливців з сивою головою підійшов до вождя. Він узяв у нього з рук чашу й випив вино. Це була особлива честь — пити вино, взяте з рук вождя. Таку честь діставали тільки ті з гостей, хто мав найбільші заслуги перед вождем, кого вождь шанував. По черзі до Сколота підходили його воїни й мисливці й пили вино з тієї чаші.

Тепер вино пили вже всі. Безладний гамір знявся над майданчиком. Раз по раз спалахував громоподібний регіт. Але ось старий Сколот підвів урочисто руку.

— Дивіться, дивіться, який старезний дід! — вигукнула Ліда.

Підтримуваний двома молодими скіфами, серед юрби повільно проходив, наближався до підвищення Сколота старий-старий дід. Він був у білому довгому одязі, очі його нерухомо дивилися вгору. Він ішов мовчки, обидві його руки лежали на плечах супутників. І там, де він проходив, замовкали розмови. Скіфи з пошаною дивились на старого, відсувалися, звільняючи йому шлях. А він повільно йшов і йшов; видно було, що він ледве мав силу рухатися, цей старий дід у білому одязі й білому башлику.

— Та він же сліпий, — тихо сказав Артем.

Очі діда все ще дивилися вгору, коли він наблизився до Сколота, який дружньо і шанобливо вітав його. Старий відповів. Дивно, його голос був міцний і глибокий. Дідові допомогли сісти на килим на підвищенні. Старий не опускав очей, губи його беззвучно рухались. Враз пролунали тимпани, їх дзвін пронісся над майданчиком і змовк. На зміну йому залунав свист кістяних дудок. Всього кілька нот, що нагадували воєнний сигнал. Майданчик залляла тиша. Вщухли розмови, припинився сміх. Скіфи повернулися всі до підвищення, на якому сидів старий. А він так само беззвучно ворушив губами, ніби читав йому одному відому молитву.

Дмитро Борисович нахилився до Варкана:

— Хто цей дід?

— Це найстаріший і найповажніший серед усіх скіфів чоловік. Ім’я його Ормад. Коли він народився — ніхто не знає, бо живе він дуже давно. Він сам пам’ятає наших батьків і дідів, коли вони були ще хлоп’ятами. Ормад був великим воїном і мисливцем. А тепер він живе в пошані в своєму наметі. І лише на свята виходить з нього, щоб розказати народові про минуле.

— Оце він і зараз розповідатиме? — спитав археолог, і очі його заблищали.

Варкан кивнув головою:

— Тимпани й дудки сповіщали всіх, що старий Ормад незабаром почне.

— Варкане, друже мій, я попрошу вас негайно перекладати мені все, що говоритиме Ормад. Згода? — з благанням мовив археолог.

Варкан охоче погодився, як погоджувався досі робити все, що цікавило його друзів.

В кількох словах Дмитро Борисович пояснив товаришам, зацікавленим не менш від нього, що сказав Варкан.

— Хм… значить, Варкан перекладатиме вам, Дмитре Борисовичу, а ви негайно будете перекладати нам, — усміхнувся Іван Семенович. — Так?

— Це досить важко, — пробував сперечатися археолог. — Адже так я потім не згадаю всього для себе, розпорошиться увага…

— Нічого, ми всі потім нагадаємо вам те, що ви забудете. Адже все це залишиться відразу в чотирьох головах замість одної, — заперечив геолог.

І Дмитро Борисович примушений був скоритися.

Так почався цей подвійний переклад повільної, неквапливої урочистої розповіді старого Ормада. Дід перестав без звучно ворушити губами. Він підняв кволу руку, провів нею по довгих своїх пожовклих від часу вусах. Всі замовкли. І він почав.

— Слухайте мене, старого Ормада, слухайте, що я розповідатиму вам. Слухай, уславлений вождь Сколот, слухай молодий син вождя Гартак! Слухайте мене, старі й молоді воїни й мисливці, знатні й незнатні, багаті й бідні. Слухайте мене й ви, дивні чужинці, що прийшли сюди з невідомих країв. Слухайте й знайте, бо ніхто, крім мене, старого Ормада, не розкаже вам про славетні подвиги народу сколотів. Ніхто не знає про них, ніхто не пам’ятає, крім старого Ормада…

Він спинився, мов пригадуючи. Артем шепнув археологові:

— Чому він називає скіфів сколотами? Що це за назва така?

— Тому, що так, сколотами, називав себе сам цей народ, Артеме. Це його справжня назва. А скіфами називали їх греки. І від греків наша мова перейняла цю назву. А Ормад вживає своє слово, свою назву — сколоти. Але тихше. Він знов починає.

Справді, Ормад уже говорив:

— Я розкажу вам сьогодні про славетну війну народу сколотів проти війська могутнього перського царя Дарія, що пішов великим походом проти сколотів. Слухайте мене, старого Ормада, згадуйте разом зі мною про славу сколотських воїнів!..

Голос Ормада, урочистий і глибокий, лунав над майданчиком. І дивно було думати, що цей свіжий, міцний голос належав старезному дідові, який не міг уже рухатися без сторонньої допомоги…

— Великий і грізний цар Дарій завоював майже весь світ. Він вогнем і мечем підкорив собі чимало країн — і ніхто не наважувався стати проти його волі. Залишалася тільки одна країна, яка не була підвладна цареві Дарію — і та країна була сколотська. Бо хоробрі й відважні були її воїни, і ніякий народ не міг її подолати. Тоді Дарій вирішив оголосити війну сколотам і підкорити їх. Його полководці були проти цієї війни, бо чували про силу й відважність сколотських воїнів. Але цар Дарій був засліплений успіхами, він не слухав полководців. Зібрав цар Дарій величезне своє військо і сунув проти сколотів разом з підвладними йому народами. Ішло перське військо — і небо тьмарилось, бо огортала його курява; ішло перське військо — і річки зникали за ним, бо випивало їх військо до самого дна; ішло перське військо — і гола земля залишалася за ним, бо з’їдали коні всю траву і все зело…

— І цар Дарій оглядав з гордістю своє військо й говорив: «Якщо кожен з моїх воїнів візьме камінь і кине його в сколотів, і коли четверо не влучать, а тільки п’ятий камінь упаде на сколота, — і тоді не залишиться їх жодного живого!» І він дивився вперед і шукав сколотський народ, щоб розбити його і підкорити…

— А сколотські вожді бачили, що замало в них воїнів, що не сила їхня ставати на відкритий бій з великими перськими полчищами. Тоді вирішили сколотські мудрі вожді розділити своїх воїнів на два великі загони і відступати з своїми отарами й табунами все далі й далі. А щоб перському війську важче було посуватися, то вирішили сколотські вожді засипати після себе землею всі криниці й джерела, знищувати, спалювати траву й рослини…

— На північ відступали сколоти; поперед них ішли отари й табуни, вози з старими дідами, жінками й дітьми. Воїни йшли за ними, прикриваючи відступ. Так діяв один із сколотських загонів…

— А другий загін виступив на південь, назустріч персам, затримати їх і вигадати час, щоб устигли відступити безпечно на північ ті, хто йшов з жінками, дітьми й худобою. Відважні сколотські воїни знали, яке дуже військо царя Дарія, знали, що з ним боротись нелегко. Але вони напали на персів уночі — і перси подумали, що, нарешті, вони зустрілися з сколотами, що ось тепер буде бій. Тоді цар Дарій спинив своє військо, і воно стало готуватися до бою. Сказав цар Дарій: «Один день бою — і ми підкоримо сколотів, і владі моїй тоді не буде краю!»

— Але зовсім не так думали відважні й мудрі сколоти. Ще перед ранком вони швидко відступили назад, на північ, засипаючи землею криниці і підпалюючи суху траву. Прокинулось перське військо, готове до бою, але не побачило перед собою сколотів. І сумно каркали ворони, марно шукаючи поживи.

— Розгнівався цар Дарій і пішов з військом слідом за сколотами. А сколоти відступили на північ і не хотіли ставати на бій з персами. І тепер уже не позаду перського війська висихали криниці й річки, а попереду, бо сколоти засипали їх землею; і не позаду персів зникала трава, а попереду, бо сколоти палили її за собою… І тільки небо так само тьмарилось у куряві, що її здіймали перські великі юрби…

— Сунуло перське військо на північ — і не бачило перед собою ворогів. Шукало перське військо бою — і не мало з ким битися, бо весь час відступали сколоти. Розпалювалося люттю перське військо, готове було знищити все на своєму шляху — і не мало чого нищити, бо проходило пустинною землею…

— А сколоти обійшли всі землі з півночі й вернулися назад, до своїх країв, уникнувши сутички з військом Дарія. Грізний перський цар вирішив відступити на захід, бо чимало його воїнів померло в поході від голоду та спраги, не дочекавшись бою. Дарій ішов на захід — і не знав, що поперед нього, за два дні дороги, посувалися сколотські загони. Аж через кілька днів узнав про це Дарій і віддав наказ гнатися за скіфами, щоб примусити їх до бою…

— Проте мудрі сколотські вожді мали свою мету. Вони відступали так само швидко, як поспішали за ними перси. І круки відлітали від перського війська, не діждавшись їжі, бо не сталося й тепер бою…

— Тоді вже зовсім розлютився грізний цар Дарій і надіслав вершників на кращих царських конях до сколотських вождів з такою мовою:

«Чого ви, дивні люди, весь час тікаєте від мене? Адже ви можете вибрати одне з двох. Коли ви вважаєте, що маєте силу стати на бій зі мною, то спиніться, не тікайте і ставайте на бій. Коли ж ви вважаєте себе слабшими за мене, — так само спиніться й підкоріться, і зустрічайте свого володаря Дарія, якщо не хочете, щоб я, Дарій, зруйнував цілу вашу землю і знищив усе на ній!»

— Але найстаріший сколотський вождь Іданфірс відповів йому таке:

«Отакий у мене звичай, персе, і я поясню його тобі. Ніколи я ні від кого не тікав з переляку, ні від кого не тікаю й тепер. Мій народ робить те саме, що робив і до того, як ти сюди прийшов, і що робитиме, як ти звідси підеш. Мій народ кочує, як робить це завжди. І я зовсім не поспішаю битися з тобою, бо в мене і без тебе є чимало діла. В нас, сколотів, немає міст, немає засаджених деревами земель, нам нема чого захищати і побоюватись, що ви, перси, щось знищите. Чого ж нам поспішати битися з тобою? Коли ж ти хочеш прискорити бій, то ось тобі моя порада. Єдине, що в нас, сколотів, є — це гробниці наших предків. Спробуй, розшукай їх, щоб знищити. От тоді побачиш, чи станемо ми на бій з тобою. А до того й не шукай бою, його не буде!..»

— І ще додав сколотський вождь:

«Незабаром я тобі, персе, надішлю такі подарунки, яких ти гідний. А за те, що ти в образу називаєш себе моїм володарем, я ще розквитаюсь!»

— Тим часом воїни царя Дарія вмирали від хвороб і втоми, вмирали від голодування. І знов перед великим перським військом з’явились жадібні круки. Чорними хмарами кружляли вони над перським військом і не покидали його, бо тепер вони мали вдосталь їжі. Але це були не трупи забитих персами ворогів, а самі мертві перси…

— Саме тоді сколотські вожді надіслали подарунки цареві Дарію. І цар Дарій зрадів. Він готовий був уже помиритися з сколотами, аби тільки повернутися додому без ганьби. Він подививсь на подарунки — і гнівно відштовхнув їх і розгнівався ще більше. Бо сколоти надіслали йому птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. І цар Дарій не знав, що це означало…

— Довго міркував цар Дарій над подарунками і, нарешті, сказав:

«Сколоти віддаються під мою владу разом з своєю землею, водою й табунами коней. Ось що означають ці подарунки. Бо миша живе в землі й живиться земними плодами, тими самими плодами, які їсть людина. Жаба живе у воді, без якої не обходиться ні людина, ні тварина. Птах швидкістю свого льоту подібний до коня. А стріли — то знак, що сколоти передають володареві Дарію і його війську свою воєнну відважність!»

— Але наближені та воєначальники не погодилися з царем Дарієм. Вони розтлумачили подарунки так:

«Якщо ми, перси, не відлетимо, як птахи, в небо, або не сховаємось, як миші, в землю, або, наче жаби, не поскачемо до озер, — тоді ми не повернемось додому й загинемо від сколотських стріл!»

— Тим часом цареві Дарію доповіли, що невловимий досі ворог, нарешті, перестав тікати. Дарій вийшов сам подивитися. І з горба він побачив, що сколоти справді вистроїлись до бою недалеко від табору персів. Озброєні сколотські воїни загрожували здаля персам списами й мечами і викликали їх на бій. І цар Дарій вирішив прийняти цей бій, бо його військо ще було численне і міцне.

— Але як тільки він почав віддавати наказ своєму війську, то зразу помітив якесь безладдя серед сколотів. Він дуже здивувався й, нарешті, побачив, що недалеко від сколотів пробіг заєць. І всі сколоти забули про персів і про майбутній бій — і кинулись полювати на зайця…

— Тривога пойняла серце перського царя Дарія. Він покликав своїх полководців і сказав їм у розпачі:

«Тепер я пристаю на вашу думку, мої наближені, що нам треба поспішати звідси. Дійсно, подарунки сколотів означали те саме, що ви казали. Сколоти ставляться до нас зовсім зневажливо. Вони настільки певні своєї перемоги над нами, що навіть забули про нас, коли побачили маленьку тварину — зайця. Якщо вони такі дужі, то хіба можемо ми вийти битися з ними? Давайте швидше повертатися додому!»

— Так сказав цар Дарій — і тієї ж ночі перське військо потай вирушило на захід, кинувши своїх поранених і хворих, кинувши напризволяще всіх слабих воїнів.

— Слухайте мене, старого Ормада, слухайте! Так тікав від сколотів великий і грізний цар Дарій з залишками свого незчисленного війська. Йому пощастило врятуватись, бо втікав він, як наляканий заєць. Але всю свою славу залишив він у сколотських широких степах. І сколотські воїни дістали багату здобич, і стали сколоти уславленими серед усіх народів, бо вони перемогли грізного царя Дарія, володаря майже всіх країн на землі. Слава хоробрим сколотським воїнам, слава!..

Старий Ормад закінчив свою розповідь. Він ще хитав стомленою головою, ще шепотів, а вже з усіх кінців лунали радісні вигуки, дзвеніла зброя. Захоплені героїчним оповіданням, збуджені скіфи нестримно виявляли свій запал. І знов піднеслися вгору чаші з вином, задзвеніли тимпани, засвистали кістяні дудки. Буйна веселість охопила всіх.

Сколот власноручно налив вино в золоту чашу й підніс Ормадові. Дід поважно прийняв чашу, підніс її до губ. Руки його тремтіли, вино розхлюпувалось. Але він випив цілу чашу, не відриваючись. Аж потім голова його безсило впала на груди, він схилився набік і задрімав, ніби й не чув гомону й вигуків круг себе.

Дмитро Борисович, збуджений не менш за скіфів, говорив:

— Старий Геродот був правий! Він усе записав правильно, крім кількох дрібниць. А дехто сперечався, брав під сумнів цю сторінку історії, цей нещасливий похід Дарія… Товариші, це надзвичайно! Чуєте, Артеме, Лідо, тепер ясно все. Ви розумієте?..

— Розумію, Дмитре Борисовичу, — співчутливо ствердив Артем.

Але археолог уже забув про нього й Ліду. Він знов звернувся до Варкана, про щось запитував його й жадібно вслухувався у відповіді молодого скіфа.

Івана Семеновича не захопила ця атмосфера веселості. Щось непокоїло його. Що саме — він не знав. Але він мав довгий і багатий життєвий досвід. Він умів якимсь шостим чуттям відчути наближення небезпеки. Проте, звідки все ж таки вона, та небезпека, могла взятися? Становище вчених було нібито певне. Їх поважали, особливо — після змагання біля священної купи хмизу. Дорбатай — хитрий і підступний старий віщун — утратив свій вплив, його навіть не було тут, на бенкеті. Сколот добре ставився до вчених. Залишався тільки Гартак та ще оця купка старшин, багатіїв-скіфів, що, очевидно, була одної думки з Дорбатаєм…

Вже не перший раз Іван Семенович крадькома придивлявся до сина старого вождя. І щоразу він пересвідчувався, що Гартак поводиться не так, як інші. Він ледве доторкався до їжі, випив маленьку чашу вина — від цього його сіре обличчя трохи порожевіло, очі забігали ще швидше. Здавалось, що Гартак когось шукав тими очима — і не знаходив ніде. Але він не кидав своїх шукань. Навіть під час розповіді старого Ормада Гартак весь час неспокійно оглядався. Один раз його погляд потрапив на Івана Семеновича. Очі Гартака миттю сховалися, він схилив голову, вдаючи, що уважно слухає Ормада. Але через кілька секунд він знов крадькома позирнув на чужинців. В очах його була прихована лють, хоч він і маскував її якоюсь жалюгідною подобою посмішки.

«Ворог, ворог… і дуже небезпечний… — подумав Іван Семенович. — Але ж він не насмілиться нічого зробити тут… ми його гості…»

Сумніви й підозріння турбували Івана Семеновича. Проте зараз не можна було нічого вирішити. До речі, увагу його привернули нові вибухи гуркітливої скіфської, музики — тимпанів і дудок. Тепер це була весела, бистра мелодія, що час від часу переривалася брязкотом мечів. Найближчі до підвищення Сколота скіфи поспішно відсувалися, звільняли місце. І зараз же троє скіфських юнаків хутко пробігли між ними, спинились на вільному місці перед підвищенням і почали своєрідні танці.

Спритні танцюристи змагалися: вони то легко й граціозно наче пливли по килиму, ледве торкаючись його носками своїх маленьких чобіт, то високо підстрибували в повітрі, то йшли навприсідки. Грали тимпани, свистіли дудки, лунали вигуки глядачів, які в такт мелодії вдаряли чашею об чашу або мечем об меч.

Ліда, яка спочатку була захоплена цим видовищем, запитала:

— Дмитре Борисовичу, а чому не танцюють жінки? Бачите, вони весь час стоять осторонь і тільки дивляться…

Але археологові було не до розмов. Захопленими очима він дивився на танцюристів, не слухаючи Ліду. Дівчині відповів Іван Семенович:

— Я думаю, що все це традиції, Лідо. І, можливо, тут відбилися ознаки походження скіфів.

— Тобто як? — здивовано підвела на геолога очі дівчина

— Відомо, що скіфи — азіатського походження. Ну, а на Сході жінки завжди грали пасивну роль. Вся ініціатива, вся активність належала чоловікам. І це відбилося на танцях.

— Мушу заперечити, Іване Семеновичу, — раптом заявив Дмитро Борисович. — Ви забули, що таке матріархат, і який він міцний був саме серед азіатських народів.

— Будь ласка, — знизав плечима Іван Семенович, — не заперечую, це тільки моє припущення…

Музика раптово увірвалася. І разом з останніми звуками тимпанів танцюристи застигли, мов прикипіли до місця. Це був своєрідний ефект: підкреслена нерухомість після бурхливого танцю! Сколот подав знак, і служники піднесли танцюристам чаші з вином. Молоді скіфи, ще важко відсапуючись, випили вино, знов уклонились і побігли з майданчика.

Іван Семенович ще раз подивився на Гартака. Той тримав у руках чашу з вином, але не пив. Геолог помітив, як здригають руки Гартака. Ось він опустив чашу; очі його пильно дивилися кудись ніби за межі майданчика. Іван Семенович простежив за його поглядом: між двома кибитками відбувався якийсь рух. Наче якась група наближалась сюди. Хто це?

Він ще раз пильно глянув на Гартака, і в нього не лишилося жодного сумніву: то наближались люди, яких Гартак ждав весь час. Він нервово стискав пальці, на перекривленому обличчі його нестримно сіпався м’яз. Він не відривав погляду від людей, що йшли сюди.

Почувся стурбований голос Ліди:

— Товариші, сюди йде Дорбатай!

— І його помічники, — додав Артем.

— Що їм тут потрібно? — запитав Дмитро Борисович.

Старий віщун поважно проходив поміж скіфами. Він не звертав уваги на вигуки, на сміх сп’янілих мисливців. Він ішов прямо до підвищення Сколота. Довгий його червоний, плащ волочився по землі, високий шолом, оздоблений фігурками звірів і птахів, насунутий був до самих брів. У руках віщуна був довгий посох з золотою фігуркою сови зверху.

Сміх і розмови вщухали там, де проходив Дорбатай. А за ним ішли його помічники, одягнені в святкові короткі плащі з оздобами.

Ось пролунали вітальні вигуки. Купка знатних скіфів, старшин та багатіїв, вітала віщуна. Варкан, який збентежено дивився на прибулих, сказав:

— Це дуже дивно. Дорбатай дуже рідко з’являється на святах. І тут його ніхто не ждав… хіба лише оті пихаті…

Сколот гордо випростався; спершися рукою на килим, він ждав, коли наблизиться старий віщун. Дорбатай ніби не помічав, як збентежилися скіфи. Він пішов до Сколота, низько вклонився і заговорив. Варкан зараз же переклав його слова Дмитрові Борисовичу.

— Славетний і улюблений богами Сколот! Привіт тобі! І разом з тим — привіт вславленим і могутнім чужинцям, які: сидять поруч з тобою. Вони могутні і всесильні — інакше не могли б вони зайняти почесне й священне місце поруч з вождем, яке за законом не сміє зайняти ніхто, крім найхоробріших найуславленіших сколотів. Вони могутні, ті чужинці, бо разом з ними поруч тебе сидить дівчина, хоч ніяка дівчина не має, за законом, права сидіти на підвищенні поруч з вождем сколотів. Це — образа богів! Але боги мовчать. Значить, чужинці могутні і можуть робити, що забажають. Вони можуть ламати наші закони і звичаї. Гаразд, я, скромний віщун Дорбатай, вітаю могутніх чужинців…

В голосі віщуна легко було помітити приховану загрозу. Дорбатай не здався, він прийшов сюди боротися!.. Це було ясно.

Іван Семенович тихо сказав Артемові:

— Пам’ятайте: жодного необережного руху. Але будьте напоготові, бо над нами збираються хмари. Увага, Артеме, увага! Небезпека може захопити нас зненацька!

13. «ІМ’ЯМ БОГІВ І НЕБА!..»

Цього не чув ніхто, крім Артема. Юнак трохи розгублено подивився на геолога: його вразило таке несподіване застереження.

— Ви думаєте, Іване Семеновичу… — почав Артем.

Але геолог уже не дивився на нього, наче нічого йому й не казав. Тільки губи його ледве помітно ворухнулися, і Артем почув іще тихше, ледве чутне:

— Будьте напоготові, Артеме…

Що хотів сказати цим Іван Семенович? Чому він нічого більше не пояснив? Невже старий Дорбатай замишляє щось зробити тут-таки, під час свята? Відповіді на ці запитання не було. Проте вигляд старого віщуна справді не обіцяв нічого доброго.

Перед Сколотом тепер стояв не той зляканий старик, який тремтів тоді після своєї поразки. Ні, владний і впевнений, поважний віщун урочисто виголошував тепер незрозумілі, загадкові слова, сповнені прихованої загрози. Артем бачив, чув, як загальна веселість скіфів змінилася раптом на мовчазну тривожність. Мовби й не сміявся ніхто щойно перед появою Дорбатая, мовби й не дивився приязно в бік чужинців. А як загрозливо гомонять у тій купці знатних скіфів! А ось Варкан: чому він став раптом такий серйозний, чому рука його лягла на держак меча?

— Артеме, він задумав щось погане! — почув юнак збентежений голос Ліди.

— Чому ти так думаєш? — Артем спробував удати безтурботність. Але це вийшло штучно, і Ліда зразу відчула нещирість.

— Навіщо ти прикидаєшся? — з докором мовила вона. — Хіба треба щось приховувати від мене?..

Артем тільки знизав плечима: що він міг відповісти?

Дорбатай нерухомо стояв перед підвищенням Сколота, спираючись на свій посох. Він переждав кілька секунд і заговорив далі:

— Я вітаю й тебе, шляхетний Гартак, син вождя! Я бачу, ти єдиний, хто не сміється, хто відчуває грізне дихання богів. Привіт тобі, майбутній вождь! Тебе люблять боги, ти свято виконуєш старі звичаї, щасливі дні й роки принесеш ти свого часу народові сколотів!..

Тепер тихий гомін прокотився по всьому майданчику. Скіфи витягли шиї, щоб побачити Гартака, який намагався прибрати гордовиту позу, яка личила б похвалам Дорбатая. Але це в нього не виходило, голова його звично кривилась набік, очі боязко опускалися й тривожно виглядали з-під брів.

Мабуть, хтось із мисливців сказав стиха щось непохвальне на адресу Гартака. Бо Дорбатай раптом озирнувся, підняв посох і владно вигукнув:

— Хто насмілюється сперечатися зі мною? Хай пам’ятає така людина, що вона сперечається з богами! Я, віщун Дорбатай, свідчу перед лицем неба, що я чув сьогодні голос богів, які сказали мені: «Іди і скажи народові, і хай народ чує, знає й пам’ятає наше благословення мудрому Сколотові і його синові Гартаку!»

— Чи не з моєю допомогою сказали йому це боги? — в’їдливо зауважив Артем.

— І я прийшов сюди, — продовжував Дорбатай, — бо хотів разом з усіма послухати розповідь старого й мудрого Ормада. Я не почув її, але хочу тепер розповісти те, що нагадали мені сьогодні боги. Я хочу розповісти також про славетне минуле народу сколотів. І коли мудрий Сколот дозволить, я почну. Бо так сказали мені боги…

Він підвів руки вгору й залишився на хвилинку в такій позі.

— Добре грає свою роль старий шахрай! — відзначив Дмитро Борисович. — Правда, Іване Семеновичу? Цікаво, що ж він скаже?

Геолог промовчав. Дорбатай, нарешті, опустив руки й запитливо подивився на Сколота:

— Я чекаю твоєї відповіді, о вождь!

— Розповідай, — мовив Сколот, не дивлячись на віщуна. Ніби випадково, його погляд упав на Варкана. Молодий скіф виразно поклав руку на меч. — Розповідай, що сказали тобі боги.

Дорбатай сперся на посох. Він стояв так, ніби звертався і до Сколота і до всіх скіфів. Зрозуміло було, що він розповідає, головне, тим десяткам і сотням слухачів, що сиділи й стояли на майданчику. Сухі пальці віщуна стискали посох, рипучий голос звучав жорстоко й непримиренно. Він почав.

— Мудрий Ормад розповів про те, як відважний сколотський народ переміг могутнє перське військо та як тікав з наших земель гордий цар Дарій. Сколоти перемогли, бо з ними було благословення богів. І боги говорили з вождем Іданфірсом, і вчили його, і він переміг Дарія. А що сталося з родичем Іданфірса, Анахарсісом? Що сталося з людиною, яка забула богів? Я нагадаю вам, сколоти, про долю Анахарсіса, — і хай кожен з вас пам’ятає, що саме чекає людину, яка відступилась богів!

— Хитро підходить старий! — зауважив Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича зі слів Варкана.

— Анахарсіс, родич Іданфірса, був мудрою людиною, але він хотів стати ще мудрішим. Анахарсіс поїхав до інших країн, бо йому здавалося, що, побувавши там, він стане наймудрішим. Він об’їхав чимало країн і вирішив повертатися додому. Але повертався він уже не таким, яким залишив рідний край. Він забув про сколотських богів, захопився іншою вірою. Він повернувся додому і почав молитися чужій богині. Він навчав цьому й інших сколотів. Він ішов до лісу, одягав грецьке вбрання, грав на литаврах і молився. А разом з ним молилися й інші сколоти. Що зробив вождь Савлій, коли взнав про це? Він пішов з воїнами в ліс, побачив, що відступники моляться чужим богам, і власноручно вбив їх. Бо на це благословили його старі боги сколотського народу. Ось що зробив Савлій, який був хоробрим воїном і мудрим сколотським вождем!

Голос Дорбатая зазвучав переможно — і останні слова він кинув у бік Сколота.

— Бо вождь Савлій був мудрий. Він знав, що щастя й багатство сколотське — в руках богів. І не можна ображати богів, не можна нехтувати їх законами. Чи пам’ятають про це сколоти тепер? Чи пам’ятає це сам наш мудрий вождь Сколот? Мабуть, пам’ятає.

— Але про що ж нагадали тобі боги? — незадоволено вимовив Сколот.

— Зараз мудрий Сколот почує. Були колись важкі роки для сколотського народу. Річки висохли і не давали риби, листя на деревах посохло ще влітку, і звірі повтікали невідомо куди, і сколотам не було чого полювати. І коні здихали цілими табунами від невідомої страшної хвороби. І не допомагали ніякі молитви, бо боги відвернули своє вухо від сколотів і не прислухалися до їхніх молінь. Сухі вітри віяли день і ніч і спустошили країну. І тільки сам вождь Скіл та його наближені жили безтурботно, не звертаючи уваги на те, що народ бідував. А Скіл не був природним сколотом, бо матір’ю його була жінка з чужої сторони, і вона навчила його грецьких звичаїв та грецької мови. Тому Скіл не любив сколотських звичаїв, а схилявся до греків, до їхніх богів та їхньої розпусти. Воїни ж сколотські, і мисливці сколотські, і віщуни сколотські не знали цього…

Голос Дорбатая знизився й зазвучав загрозливо:

— Та Скіл бажав знищити сколотські звичаї і завести замість них грецькі! Він наблизив до себе грецьких купців, він потай ходив із ними в грецькому одязі до грецького міста Борісфенеса, поринав там у розпусту, вчився грецьких звичаїв і молився грецьким богам… Все це робив Скіл — і наближені його ховали вчинки вождя від народу сколотів. А потім Скіл вирішив навіть присвятити себе грецькому богу Вакху і побудував собі в грецькому місті великий дім. Сколоти не знали й цього… Але сколотські боги застерегли Скіла. Вони вдарили в цей дім вогненною стрілою, і дім Скіла згорів, і сам Скіл ледве встиг вибігти з нього… та сколоти знов не знали про це! Але Скіл не хотів і після того прислухатися до богів, він все-таки присвятив себе Вакхові, хай буде прокляте його погане ім’я! І ніхто з сколотів не знав цього, аж поки це не виявилось у розмові між сколотськими віщунами і грецькими купцями, які приїхали до сколотів. Сколоти докоряли грекам:

«Як можете ви, греки, поклонятися поганому богові Вакху, п’яниці й розпусникові? Хіба це бог?.. Ви вірите, що Вакх втілюється в вас, коли ви п’яні. Ми, сколоти, не визнаємо таких богів, наші боги суворі й поважні!..»

— А грецькі купці відповіли глузливо:

«Як можете ви, сколоти, сміятися з нас і нашого бога Вакха? Ми не хочемо навіть сперечатися з вами й захищати наших грецьких богів. Але як насмілюєтесь ви говорити, що сколоти не визнають таких богів, коли нам відомо, що ваші найголовніші люди моляться нашому Вакхові?..»

— Але сколоти не вірили грецьким купцям. І тому купці сказали:

«Коли ви не вірите нам, то ми можемо сказати, хто ці найголовніші люди. Це ваш вождь Скіл. Він поклоняється Вакху і вірить, що Вакх втілюється в нього, як і в усіх, хто молиться йому».

— Та сколоти знов не повірили тим купцям. Тоді греки запропонували сколотам, глузуючи:

«Якщо ви не вірите нам, о сколоти, то йдіть за нами. І ми покажемо вам вашого вождя Скіла в грецькому одязі, як він молиться Вакхові».

— Сколотські старшини пішли з греками, і греки посадили сколотів у потайне місце, і сколотські старшини побачили, як прийшов до греків вождь Скіл у грецькому одязі, і молився з греками, і пив вино з ними, і був п’яний на честь Вакха, хай буде прокляте ім’я його…

— Тоді сколотські старшини обурилися вкрай. Вони повернулися додому і розповіли про це народові. І вони говорили:

«Вождь Скіл зрадив сколотських богів і сколотські звичаї. Він хоче, щоб і ми поклонялися поганим грецьким богам. Він дозволяє грекам володіти нами, греки приїздять до нас, знущаються з нас, і Скіл боронить їх. Грецькі чудодії обдурюють нас, і Скіл тільки сміється. Проженемо Скіла, бо він зрадник!..»

— І весь народ погодився з старшинами. Бо не можна бути вождем сколотів людині, яка схиляється на сторону греків чи інших чужинців! Боги покарають такого вождя і разом із ним усіх сколотів. Вождь мусить захищати священні сколотські звичаї, а не зраджувати їх!.. І коли він не робить цього, коли підпадає під руку чужинців, — горе всьому народові, горе всім сколотам! Вогняні стріли готові впасти на них з хмар, і спалити їх, і покарати страшною смертю!..

— Щось це звучить надто загрозливо, — швидко додав Дмитро Борисович, пильно поглядаючи на старого віщуна. — Чи не нас він має на увазі?..

Іван Семенович мовчав. Він помітив, як Дорбатай, не стримавшись, люто зиркнув у бік чужинців, що сиділи поруч із Сколотом. Він здаля заходив, старий підступний віщун; але Іван Семенович уже наперед знав, куди прийде, нарешті, Дорбатай наприкінці свого оповідання. Це було зрозуміло. Інше турбувало геолога. Він помітив, що під час оповідання Дорбатая до купи старшин та знатних скіфів підходили якісь люди, як старики з тієї купки віддавали тим людям тихі, нечутні накази — і люди зникали так само непомітно, як і з’являлися. Оце було загрозливим!

Голос Дорбатая звучав дедалі урочистіше:

— Сколоти погодилися з віщунами й старшинами і обрали новим своїм вождем славетного Октамасада. А Скілу вони одрубали голову! Вони одрубали йому голову і принесли зрадника в жертву богам! І жоден сколотський воїн, жоден сколотський мисливець не виступив проти такої кари зрадникові, бо знав, що боги вже приготували вогняні стріли і тримають їх напоготові в своїх руках, щоб метнути у відступників!..

Лише на хвилинку спинився Дорбатай, підніс високо вгору свій посох з золотою фігуркою сови і закінчив гучним, урочистим і загрозливим голосом своє оповідання:

— Так зробили сколоти з зрадником Скілом! І боги задоволені були такою жертвою! І настали для сколотського народу щасливі дні. Так само мусять сколоти робити завжди, карати зрадників, які забувають священні звичаї, хоча б ті зрадники й були найславетнішими людьми. Слухайте мене, воїни та мисливці, слухайте віщуна Дорбатая! Я розказав вам те, що наказали мені розповісти боги. Пам’ятайте і знайте: ніколи наші суворі боги не дарують зради й знущання з священних звичаїв!..

Оповідання віщуна закінчилося. Воно справило на слухачів велике враження — про це свідчив гучний гомін на майданчику. Археолог схилився до Івана Семеновича:

— Ви мали рацію! Те, що говорив Дорбатай, скероване проти нас. Старий шахрай перекрутив історію на свою користь…

— Як саме?

— Це щодо Скіла та його загибелі. Історія остаточно з’ясувала це питання. Багато джерел доводять, що Скіл був убитий скіфами-сколотами зовсім не за зраду звичаїв. Відомо, що Скіл був тубільним гнобителем, ніби прикажчиком греків-колонізаторів. Греки використовували Скіла в своїх колонізаторських інтересах. Саме за це Скіл і заплатив життям.

— Ну, а Дорбатай перекрутив усе це так, щоб скерувати, підбурити проти нас скіфів. Ви гляньте тільки, як змінився настрій!.. Гляньте, вже старшини й багатії не тримаються окремою купкою, вони змішалися з мисливцями, вони підбурюють їх…

Справді, купка багатіїв мов розтала серед дружинників і простих скіфів. Звідусіль чути було загрозливий гомін, ворожі очі поглядали на чужинців. Не було вже ніякого сумніву, що Дорбатай разом з багатіями розигрує заздалегідь обмірковану гру… все було підготовлене так само, як і хитро побудоване проти чужинців оповідання віщуна.

Дорбатай тим часом повернувся знов до Сколота і вклонився йому, наче в його оповіданні не було жодного натяку на старого вождя. Неохоче, силкуючи себе, Сколот узяв золоту чашу з вином і подав її віщунові. Звичай вимагав, щоб вождь нагородив оповідача вином з почесної чаші. І як би не ставився Сколот до віщуна, він мусив виконати звичай.

Але Дорбатай не взяв чаші. Він заперечливо похитав головою, ще раз уклонився Сколотові й сказав:

— Славетний і мудрий брат мій Сколот пам’ятає, що чорний крук пролетів між нами. Я не бажав цього, і мудрий Сколот теж. Але крук пролетів. Він зачепив своїми крилами наші душі й затьмарив їх. Ми дивилися один на одного не так, як раніше. Я хочу сказати: забудьмо, мудрий брате мій Сколот, про все минуле! Я прийшов сюди, щоб забути про того крука. Забудьмо про нього разом! Налий і собі чашу, брате мій Сколот, ми вип’ємо разом і втопимо в наших чашах згадки про чорного крука. І хай він ніколи більше не пролітає між нами!..

Цей щирий тон збивав з пантелику: невже, справді, старий віщун прийшов, щоб помиритися з Сколотом? Адже вся його попередня поведінка свідчила про інші наміри… Треба було визнати, що Дорбатай — чудовий актор. Стільки щирості було зараз у його голосі, стільки суму, так проникливо говорив він, що йому нібито й не можна було не вірити!..

— Може, він справді хоче миру? — нерішуче сказала Ліда.

— Тільки не з нами, — відповів Артем.

— Налий свою чашу, Сколот, — повторив Дорбатай. — Перед лицем всіх відважних мисливців і воїнів, перед лицем неба й богів, я хочу закінчити сьогодні згадки про минулі сперечання. Я приніс тобі цей подарунок, священне зображення сови, мудрого й загадкового птаха. Налий свою чашу, брате мій Сколот!

Знов схвальні вигуки пролунали на майданчику. Дорбатай уміло вів свою гру! Чи вірив Сколот віщунові, чи ні, але він не міг відмовитися від цього запрошення. Служник, що стояв біля вождя, налив вина в другу золоту чашу. Тим часом Дорбатай зняв з свого посоха золоту фігурку сови і простягнув її Сколотові:

— Хай це священне зображення завжди нагадує тобі, мудрий і відважний брате мій Сколот, про любов до тебе усіх мисливців, усіх воїнів, усіх скотарів, усіх віщунів — і про мою любов до тебе. Прийми цей подарунок!

Сколот простяг руку вперед. Дорбатай нахилився до нього, подаючи золоте зображення. Але раптом нога його мов зачепилася за згортку килима, старий віщун похитнувся і випустив зображення з рук. Золота фігурка впала прямо в чашу Сколота. З тупим звуком зникла вона у вині. Дорбатай сплеснув руками:

— Який я необережний! Проте і в цьому є воля богів, Сколот! Бачиш, боги хочуть, щоб ти випив спочатку вино, як доказ нашої дружби. І з дна твоєї чаші ти візьмеш священне зображення. Вип’ємо, брате мій Сколот! І хай ніщо не затьмарить ніколи нашої дружби, яку благословляють небо й боги!..

Він узяв свою чашу, підняв її. Так само зробив і Сколот. Сотні очей дивилися на них. У глибокій мовчанці два брати піднесли до губ свої чаші й спорожнили їх, не відриваючись. Вибухнули радісні крики: скіфи вітали замирення. Дивно було лише те, що найгучніше кричали саме старшини та багатії. Чого вони так раділи?

— Значить, мир? — прошепотів Артем.

Дорбатай повільно опустив свою чашу. Він дивився просто в обличчя Сколота, який узяв з своєї чаші золоту фігурку сови і розглядав її. Віщун дивився пильно, не зводячи очей. Щось хиже майнуло в виразі його сухого, жорстокого обличчя. Потім він перевів погляд на Гартака, і холодна посмішка скривила його губи.

— Дивіться, Гартак тремтить, наче його трусить пропасниця! — вигукнув здивований Артем.

Гартак справді тремтів. На обличчі його позначився переляк, він нервово стискав руки, сіпав головою, мов відганяв настирливу муху. Дорбатай презирливо дивився на нього, доки Гартак опанував себе. Тоді віщун звернувся знов до Сколота:

— Чи задоволений ти, Сколот, моїм подарунком?

Сколот підвів на нього очі:

— Задоволений… якщо подарунок був від щирого серця…

Дорбатай сухо засміявся:

— Я подарував тобі священне зображення перед лицем неба й богів, перед усіма твоїми гостями. Хіба може такий подарунок бути нещирим?

— Добре, хай так. Але що ти, Дорбатай, бажаєш тепер одержати від мене? — запитав Сколот. — За звичаєм, я не можу ні в чому відмовити тобі. Але пам’ятай, що є деякі речі… чи люди… яких я не радив би тобі просити в мене, бо…

Вождь не закінчив. Але в голосі його була глибоко прихована загроза. Це відчувалося виразно. Дмитро Борисович тихо мовив:

— Бачите? Це, мабуть, про нас!

Дорбатай гордо випростався:

— Я не хочу просити в тебе, брате мій Сколот, нічого коштовного. Мені, скромному віщунові, це не личить. Але боги наказали мені розповісти сьогодні тобі і всьому народові про долю зрадника Скіла. Боги наказали мені помиритися сьогодні з тобою і подарувати священне зображення. І боги сказали мені й про те, що саме я мушу вимагати від тебе, Сколот. Ти не можеш відмовити мені, бо такий звичай і така воля богів…

Старий вождь похитав головою:

— Не будемо заздалегідь сперечатися, Дорбатай! Я попередив тебе. Кажи тепер, чого ти бажаєш?

Сухий голос Дорбатая пролунав різко й загрозливо:

— Боги хочуть, щоб ти віддав їм чужинців!

Його суха витягнена рука вказала на вчених.

— Цього я не зроблю, — твердо відповів Сколот.

І в відповідь на це виразний голос ремства пролунав над майданчиком. Скіфи, збуджені Дорбатаєм, підбурені багатіями, не схвалювали цієї відповіді.

Дорбатай, не обертаючись, показав рукою на майданчик:

— Подивися, брате мій Сколот, прислухайся! Спитай у старшин, спитай у народу. Що скаже він? Ти чуєш його голос — він проти тебе!

Сколот подивився круг себе. Він побачив скеровані на нього запитливі, чекаючі погляди натовпу. Скіфи прислухалися до суперечок між двома могутніми братами. Вони ждали, вони не знали ще, хто саме вийде переможцем. Ясно було одне: той, в чиїх руках опиняться чужинці, подола другого. І на це Сколот погодитись не хотів. Він рішуче хитнув головою:

— Ні!

— Боги вимагають цього! — закричав раптом віщун. — Боги вимагають цієї жертви! Боги загрожують народові сколотів вогняними стрілами! Я чув сьогодні голос богів! Чужинці споганили священний жертовник, вони знущалися з богів! Тільки їхньою кров’ю можна змити таку образу. Віддай чужинців, Сколот, інакше гнів богів упаде на тебе!

Голос його зірвався, перейшов на лютий, пронизливий вереск. Він, здавалося, ошаленів. Він вимахував руками, сива голова його тряслася, з губ зривалася слина, він тупотів ногами й кричав:

— Віддай чужинців, що осквернили наші святині!

— Ні, — похитав головою вождь.

— Боги вб’ють тебе, Сколот! Згадай про Скіла! Ти зраджуєш. богів! Спинися, Сколот! Віддай чужинців!

— Ні!

Несподівано Дорбатай вигукнув серед тривожного мовчання:

— О боги, великі й суворі боги! Слухайте мене!

Він звичним жестом підніс руки вгору. Голос його стишився, вигуки змінилися на пристрасне шепотіння, яке було чути все-таки на весь майданчик:

— Великі й грізні боги, прислухайтесь до голосу вашого смиренного служника Дорбатая! Я переказав Сколотові те, що ви говорили мені. Я попереджав його, я зробив усе, що міг. Мені важко думати про вашу страшну кару, суворі боги. Хай не зачепить вона мене й відважний сколотський народ! Хай упаде лише на того, хто порушує ваші закони, хто зневажає вищі веління!..

Іван Семенович помітив: Дорбатай на мить спинився, швидко зиркнув у сторону Сколота, мов перевіряючи щось. І заговорив знову, то шепочучи, то переходячи на неприємний надірваний вереск:

— Про одне лише благаю вас, о боги! Відведіть вашу кару від неповинних людей, не торкайтеся їх вашим спопеляючим гнівом! Коли ж гнів ваш такий страшний, то скеруйте його проти того, хто єдиний винний перед вами!

Він змовк, його піднесені вгору руки тремтіли. Напружена тиша обгорнула майдан. В цій тиші з натовпу пролунав чийсь збуджений, мов переляканий вигук:

— Віддай чужинців богам, о Сколот! Віддай!

І враз почулися інші вигуки з різних боків:

— Віддай, віддай, Сколот! Боги гніваються, віддай!..

Вигуки то вщухали, то гучнішали: кілька голосів кричали, не вгаваючи. Це були голоси старих, поважних багатіїв, які забули про свою пиху і галасували дужче за всіх, збуджуючи решту скіфів:

— Послухай Дорбатая, Сколот! Віддай, віддай чужинців богам!..

Рвучким рухом старий Сколот підвівся. Він стояв, високий і суворий, проти Дорбатая і гнівно говорив:

— От яке твоє замирення, Дорбатай! Ти знов сієш розраду у моєму народі! Ти не облишив твоїх звичок! Гаразд! Ти не злякаєш мене. Слухайте, відважні мої воїни та мисливці, слухай мене, народ сколотів! Я відкрию вам таємницю Дорбатая, слухайте…

Голос його раптом увірвався. Сколот, підвів руку до горла. Він важко дихав, йому не вистачало повітря. Він розкрив рот і дихав жадібно, він розривав рукою комір свого святкового одягу.

Очі старого віщуна радісно блиснули. Несамовитим голосом він зарепетував:

— Боги карають Сколота! Дивіться, воїни та мисливці, дивися, народ! Боги не дали Сколотові говорити! О суворі й грізні боги, покарайте відступника, але залиште невинних!.. Боги, покарайте порушника священних звичаїв!..

Обличчя Сколота мертвенно зблідло. Зловісна синювата тінь з’явилася на ньому. Він похитнувся, намагаючись ухопитись за щось, щоб не впасти. Через силу Сколот мовив:

— Зачекайте… зараз… я… скажу…

Його слова заглушив переможний вигук Дорбатая:

— Боги карають Сколота! Боги проти нього!

Скіфи схоплювалися з місць, штовхали один одного, просувалися вперед; але ніхто не насмілювався наблизитись до підвищення, перед яким стояв і репетував Дорбатай.

Ще раз спробував заговорити Сколот і знову не міг. Видно було, як він бореться сам з собою. Ось він через силу випростався, звів руку, відкрив рот — і не сказав нічого. Ноги його зомліли, і старий вождь важко поточився й упав на землю. Кілька воїнів кинулись до нього, щоб допомогти. Але вони спинилися під владним окриком Дорбатая:

— Стійте, нерозумні! Стійте, якщо не хочете, щоб гнів богів упав на вас! Не наближайтесь до покараного богами!

Воїни стояли, нерішуче поглядаючи то на Дорбатая, то на Сколота, який майже нерухомо лежав на землі. Бронзовий шолом старого вождя впав з його голови. Руки розкинулись по землі, очі на синюватому блідому обличчі закотилися вгору. Руки безсило здригалися.

— Він умирає, умирає! — прошепотіла Ліда. — Що ж це таке, товариші?..

Тепер на допомогу вождеві кинувся Варкан. Але його зустріли мечі й кинджали помічників віщуна. Всі події, всі можливості були заздалегідь передбачені підступним віщуном і його прихильниками, що потроху сходились біля підвищення й спинялися круг нього. Помічники віщуна тимчасом оточили вчених і разом з ними Варкана.

Молодий скіф спинився: він неспроможний був битися з десятком озброєних помічників Дорбатая. А Сколот уже не рухався, його тіло завмерло. Ось іще раз звелися груди, ще раз ворухнулися руки. І все. Старий вождь помер.

— Товариші, що тепер буде? Товариші! — збентежено шепотіла Ліда. — Адже ми тепер опинились під владою Дорбатая…

— Чому вмер Сколот? — стиха мовив Дмитро Борисович. — Я не розумію.

— Дорбатай отруїв його, — так само тихо відповів Іван Семенович.

— Отруїв?.. Коли?.. Як?..

— Подаючи Сколотові золоте зображення сови, Дорбатай ніби випадково впустив його в чашу з вином.

— Так що?

— У фігурці сови була отрута, яка швидко розчинилася в вині. Сколот випив отруєне вино. І Гартак знав про це заздалегідь. Все це було підготовлене до останнього жеста Дорбатаєм і його табором. Подивіться на них.

Підтримуваний двома помічниками віщуна, Гартак стояв на підвищенні. Він тремтів від хвилювання, обличчя його сіпалося. Очі неспокійно бігали, уникаючи дивитись на труп Сколота. Гартак намагався триматися поважно, але це виходило в нього погано. Він швидко переводив очі з одного скіфа на іншого, весь час озираючись на Дорбатая, мов шукаючи в нього підтримки.

Старшини й знатні скіфи оточили підвищення, не даючи простим скіфам змоги наблизитися.

Артем люто дивився на Гартака; його кулаки стискалися.

— Негідник! Вбивця рідного батька! — мовив він.

Мабуть, Гартак почув голос Артема у тривожній тиші, що панувала на майданчику, його очі швидко зиркнули в бік Артема і так само швидко сховалися знов, мов стрілою пронизавши юнака.

Дорбатай урочисто зійшов на підвищення, назустріч Гартакові, все ще підтримуваному помічниками віщуна. Старий шахрай чудово грав свою роль. Він повернувся до скіфів і заговорив гучним, схвильованим голосом:

— Відважні, хоробрі сколоти, старшини, мисливці й воїни! Слухайте мене, я перекажу вам те, що я почув щойно від богів. Дихання богів торкнулося мене, воно обпекло мій розум і примусило його чути й розуміти голос богів. Слухайте мене, сколоти, слухайте голос богів! Підійди до мене, славетний Гартак, син вождя і сам вождь.

Шкутильгаючи й спираючись на помічників віщуна, Гартак наблизився до Дорбатая. Він стояв тепер поруч із старим віщуном і перед ними обома лежав труп отруєного Сколота. Старшини й знатні скіфи стояли перед підвищенням, мов стіна поміж зляканими, збудженими мисливцями і Дорбатаєм.

— Слухай, народ! Суворі й грізні боги покарали Сколота. Як свого часу покарали вони Скіла, так тепер вони спрямували гнів свій на Сколота, бо він порушив наші священні звичаї. Він захищав чаклунів-чужинців і не хотів віддавати їх богам. Сколот помер, покараний богами! Але він помер вождем, і ми поховаємо його, як вождя. Так сказали мені боги, і так кажу я вам!..

Шум збуджених голосів відповів йому. Скіфи погоджувались з Дорбатаєм: Сколот був хоробрим мисливцем і уславленим вождем. Він заслуговує на те, щоб поховати його урочисто… О, старий віщун бездоганно вивчив свою роль, він знав, на яких струнах грати!..

Дорбатай підвів руку:

— Слухайте мене далі, відважні воїни та мисливці! Боги сказали мені це, і я запитав їх: хто мусить бути тепер вождем сколотського народу?.. Хто має право надіти цей бронзовий шолом, ознаку влади й пошани?..

Він указав на шолом Сколота, який лежав біля його ніг. Один з помічників віщуна швидко підняв шолом і подав його Дорбатаєві.

— Хто носитиме цей шолом, який переходить від одного славетного вождя сколотів до другого? Хто єдиний гідний цієї ознаки влади, гідний за походженням, гідний через любов до нього богів?.. Я запитав про це богів, і боги відповіли мені, і я скажу вам їхню відповідь. Слухайте, сколоти!..

Він високо підняв бронзовий шолом:

— Є лише одна людина, яку люблять боги, яку боги благословили і через яку дадуть щасливе життя народові. Це — благородна, мудра людина. Вона ще молода, але вона віддана богам і шанує священні звичаї та наші святині. Ця людина…

Дорбатай зробив ефектну паузу і закінчив урочисто:

— Ця людина — благородний, улюблений богами Гартак!

Глухе ремство почулося серед мисливців. Мабуть, це було найважче місце в огидній комедії, яку розигрував Дорбатай. Треба було негайно діяти.

— Скажіть мені, сколоти, чи хочете ви мати вождем Гартака? — владно запитав Дорбатай.

І враз гомін мисливців приглушили голоси старшин і знатних скіфів, які оточили підвищення. Вони кричали, вони вигукували ім’я Гартака. Дорбатай тільки й ждав цього:

— Підійди сюди, шляхетний Гартак, — гукнув він. — Боги благословляють тебе владою вождя. Сколоти вітають тебе. Чи чуєш ти їхні голоси, які закликають тебе бути вождем?.. Прийми цей бронзовий шолом і подякуй богам. І хай усі сколоти моляться разом з тобою!

Не гаючись, він швидко надів на голову Гартака бронзовий шолом. Урочистий головний убор був надто великим і важким для Гартака; він сидів на голові, закриваючи брови. Але Дорбатаєві це було байдуже.

— На коліна, сколоти! Моліться разом з благородним Гартаком і зі мною, моліться нашим суворим і страшним богам!

Рипучим своїм неприємним голосом він заспівав протяжну молитву. Її враз підхопили помічники й знатні скіфи. А через кілька секунд пісню співав уже весь натовп. Це була та сама мелодія, яку вперше почули вчені, прокинувшись у лісі. Протяжна й сумна, повільна й сувора, — пісня лунала як загроза, як засторога…

Артем глянув на Ліду. Дівчина трималася твердо, хоч ясно було, що вона дуже боялася. Адже тепер Гартак, який несподівано перетворився на владного вождя скіфів, був господарем становища. Той самий Гартак, який бажав узяти її дружиною… Цей огидний, кривобокий чоловік, безумовно, не облишив свого наміру. Навіть тепер, коли обставини були такі напружені, Ліда помітила, як Гартак кілька разів глянув на неї. І від цих поглядів дівчині робилось моторошно.

Хто допоможе тепер їй та її товаришам? Хоч і до того обидва брати, і Сколот, і Дорбатай, дивилися на чужинців лише як на можливу зброю в своїй запеклій боротьбі, але тепер стало ще гірше. Дорбатай переміг Сколота, він гордо стоїть над трупом свого вбитого, отруєного брата. Тепер йому нема чого грати в піжмурки. Його влада безроздільна, бо Гартак буде лише іграшкою в його руках. Ще невідомо, чи доцільно Дорбатаєві залишати чужинців живими… адже вони поставились до нього зовсім неприхильно…

Як і решта товаришів, Ліда відчувала, що Варкан був єдиною поки що людиною серед скіфів, яка ставилася до них щиро, дружньо. Правда, й інші молоді дружинники, друзі Варкана, теж виявляли до чужинців дружні почуття. Проте чи не пояснювалося це лише тим, що Варкан, як встигла помітити Ліда, посідав серед своїх друзів-дружинників якесь почесне місце, користався повагою? Так чи інакше, але тепер і Варкан з своїми друзями навряд чи міг допомогти, його взаємини з Дорбатаєм були погані. Старий віщун знав це, а він, напевне, не збирався нічого дарувати своїм недругам.

Дмитро Борисович, хоч і турбувався, як і кожен з його товаришів, хоч і відчував усю небезпеку нового становища, яке створилося після наглої смерті Сколота, але не міг зараз думати про це. Він захоплено спостерігав скіфів, які стояли навколішки й співали свою молитву. Очі археолога хотіли ввібрати в себе все, що бачили; розум його намагався занотувати в пам’яті кожну риску, кожну деталь. Скіфи під час молитви!.. Надзвичайно! Ніколи й ніхто не бачив такої картини, ніколи й ніхто не був свідком цієї церемонії проголошення нового скіфського вождя! А ще ж має відбутися урочисте поховання Сколота! Ні, для археолога зараз було замало однієї пари очей, однієї пари вух!..

— Дивіться, дивіться, Артеме! — шепотів археолог. — Я не певен, що будь-коли в житті ви ще побачите таке!..

— Я теж не певен цього… бо не знаю, чи довго триватиме моє життя… так само, як і ваше, — сердито буркнув Артем.

— Га?.. Що?.. — неуважно перепитав Дмитро Борисович. — Ні, ви тільки погляньте, яка урочистість! Яка бучність!

Іван Семенович уважно вивчав становище. Група вчених разом з Варканом була вже оточена помічниками віщуна. Вони тримали напоготові свої кинджали й мечі. Далі, між ученими й мисливцями, стояли старшини й інші знатні скіфи, а навколо них їхні служники й прибічники. Коли раніше ще можна було сподіватися пробитись назовні, то тепер сама така думка була безглуздою. Шукати захисту не було в кого. Дорбатай встиг вплинути на скіфів, встиг упередити їхні думки. Тепер на допомогу кожному з помічників віщуна зведуться мечі й списи багатьох мисливців і воїнів. Це було ясно. Розум Івана Семеновича гарячково працював. Де шукати порятунку? Що може допомогти? Правда, був ще — цей малесенький шанс: вони вважалися гостями Гартака. Але цього було надто мало. Дорбатай не зважить на це, він щось вигадає…

— Артеме, чи немає у вас при собі ще пістонів?

— Ні.

— Чому?

— Частину я витратив там, біля жертовника, як ми умовились…

— А решта?

— Решта в сумці… я поклав туди… адже я не знав…

Юнакові не можна було докоряти. Якщо сам Іван Семенович не подумав про це, як міг бути ще більш завбачливим Артем?

Пісня закінчилася. Скіфи підводились. Тепер Дорбатай міг бути певним: жоден з мисливців не насмілиться висловити незадоволення тим, що Гартака обрано вождем. Недаремно віщун спритно перевів діло на молитву. Після молитви Гартак був для скіфів уже повновладним вождем. Тепер лишалося тільки якось закінчити з полоненими чужинцями. Дорбатай був готовий до цього. О, ні, старий віщун зовсім не мав на меті просто вбити своїх ворогів! Це було б негідно його ефектної гри. Вони помруть, звісно, ці чужинці, але не так просто!.. Вони помруть, за винятком цієї вродливої дівчини, яка ще потрібна буде Дорбатаєві, щоб тримати в руках Гартака.

Голосно, щоб його було чути навіть в останніх лавах скіфів, Дорбатай звернувся до Гартака, звернувся з підкресленою пошаною:

— Тепер, благородний Гартак, могутній вождь сколотів…

Він спинився на мить. Це була ледве помітна іронічна пауза, яка ще підкреслювалась навмисне урочистим тоном звернення. Цю жалюгідну іграшку в руках своїх, що покірно, як пес, з готовністю прислужитись, дивилася в очі віщуна, — Дорбатай називав «благородним і могутнім вождем»!.. Так, це була майже неприхована посмішка; проте вона була зрозуміла тільки для вчених.

— Тепер благородний Гартак, могутній вождь сколотів, тобі треба виконати веління богів. Слухай мене, Гартак! Ім’ям богів і неба я вимагаю від тебе проклятих чужинців. Чи погоджуєшся ти віддати їх?

Ще раніше, ніж Дорбатай закінчив, Гартак відповів:

— Так, погоджуюсь!

— Але вони зараз твої гості, — продовжував Дорбатай з жорстокою посмішкою. — За священними звичаями, ми мусимо потурбуватися про гостей, поки вони залишаються гостями. Ми потурбуємося про це. Жоден волос не впаде з їхніх голів, доки вони наші гості. Але ми не залишимо їх на волі, бо ці чаклуни можуть покликати своїх богів і пошкодити нам. Ми зв’яжемо цих чужинців. І завтра, коли вони вже не будуть нашими гостями, ми вирішимо їхню долю. Чи чуєте ви мене, мисливці і воїни? Чи погоджуєтеся зі мною?

Безладний гомін відповів йому, гомін, в якому найгучніше чулися голоси знатних багатіїв:

— Так, так! Твоя воля, Дорбатай!

Віщун віддав наказ своїм помічникам:

— Зв’язати їх!

Обережно, пильно стежачи за рухами вчених, помічники стали наближатись до них. Вони все ще трохи боялися дивних чужинців, що вміли викликати полум’я з-під землі. А може, помічники побоювалися, чи не з’явиться страшна поскіна, самий вигляд якої жахав їх?

Проте Діана не могла з’явитися, вчені знали це добре. Адже ще перед тим, як відряджатися на огляд становимща, Артем власноручно прив’язав собаку в своєму наметі. Вчені вирішили тоді, що вигляд собаки може лише дратувати скіфів. Ось чому Діану не взяли з собою. А перед бенкетом уже не було часу одв’язати її.

Помічники віщуна наближалися повільно, але невпинно. Схвальний гомін старшин підбадьорював їх. Вони тримали напоготові мотузки, вони посувалися, наставивши наперед кинджали й короткі мечі.

Вчені тулилися один до одного. Вони були беззахисні.

Артем глянув на Дорбатая. Його люте обличчя посміхалося, посміхалося зловісно й глузливо.

Старий віщун святкував перемогу!

14. ТІКАТИ, АРТЕМЕ, ТІКАТИ!

Помічники віщуна наближалися. Вони тепер неприховано загрожували чужинцям своїми кинджалами. Ліда, що була найближче до них, повільно відступала назад. Але відступати далеко не доводилось, бо позаду вчених була така сама суцільна лава кинджалів.

— Товариші! — повторила дівчина. — Що ж це буде? Що це буде?..

Один з молодих віщунів спробував схопити Ліду за плече. Вона рвучко відсахнулась. Артем стрибнув наперед і опинився між віщуном і дівчиною. В ту ж мить він відчув коло себе ще чиєсь плече. То був Іван Семенович. Геолог стояв поруч з Артемом із стиснутими кулаками. Юнак почув його напружений голос:

— Треба захищатися… гаразд, дужче, Артеме!

Про який захист можна було говорити? Що могли вони вдіяти проти численних ворогів, не маючи ніякої зброї?

Віщуни спинилися. Вони не сподівались такого впертого опору. Двоє з них озирнулись на Дорбатая. Артем використав цей момент. Він заклав пальці в рот і з одчаєм, що мав сили, свиснув, кличучи Діану.

Дорбатай владно й уривчасто сказав кілька слів. Мабуть, це був наказ схопити чужинців будь-що. Мечі блиснули в повітрі, готові впасти на товаришів. Тепер зникла всяка наді на порятунок. Значить, здаватися?.. Виходить, кінець?..

Ось між озброєними віщунами з’явилися ще двоє — без зброї, але з довгими шворками, зав’язаними петлею. Наближалася хвилина безнадійної поразки. І в цю саму мить Артем почув якийсь звук — ще далекий, але виразний. Це вона, вона!.. Не може бути сумніву!..

— Іване Семеновичу, вона!

Тепер почулося вже зовсім виразне уривчасте, загрозливе гакання. Вона, вона! Що мав сили, Артем закричав:

— Сюди, сюди, Діано! Поскіна! Поскіна! Сюди! Поскіна!

Мечі здригнулися в руках віщунів. Поскіна?.. Страшний білий дракон?

— До мене! Поскіна! Діана! Поскіна! — гукнув Артем.

Гавкання змовкло. І зараз же злякано загув увесь майданчик. Скіфи відсахнулися в сторони, не встигши навіть вихопити зброю. А між ними, як метеор, пролетів великий білий бульдог. Діана бачила тепер своїх друзів, вона не гавкала більше. Блискавичним стрибком вона промайнула над головами враз скам’янілих віщунів і опинилась біля Артема та Івана Семеновича. Очі її вмить знайшли і інших друзів, вона зразу ж помітила небезпеку, яка загрожувала її хазяям.

Коротко загарчавши, Діана кинулась на віщунів. Вона ніби не помічала піднесеної зброї, вона наїжилась і напосідала на них. І знов повторилася вже знайома товаришам картина. Віщуни злякано відступали перед собакою. Вони не наважувались навіть замахнутися на Діану кинджалами або мечами. Вони відступали, вони перелякано вигукували:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Іван Семенович мовив Артемові:

— Вона перервала мотузку, почувши свист…

Дійсно, на шиї в собаки метлявся уривок шворки, завдовжки сантиметрів десять.

— Чудесна, люба Діано! — гукнула Ліда. — Вона врятує нас.

Іван Семенович мовчки знизав плечима: він був зовсім не певний цього…

Дійсно, радіти було передчасно. Знов почувся владний голос Дорбатая. Видно було, що старий віщун виробив собі певний план дій. Тепер він був підготований до всього, ніщо вже не могло захопити його зненацька. Він вигукнув кілька слів. І внаслідок цього наказу становище знов змінилося. Це був уже знайомий прийом.

Знов довгі списи висунулися з-за віщунів. Скеровані проти Діани, ці списи не давали їй тепер змоги кидатись на скіфів, треба було відступати. Але куди?..

Артем хутко озирнувся. Що це?.. Вони були вже не в колі мечів і списів. За їх спинами відкривався прохід до возів і наметів. Віщуни й мисливці розступилися. Це був своєрідний коридор, з живих стін якого стирчали вістря списів. Намір скіфів був зрозумілий: під загрозою списів учені мусили відступати вздовж цього коридора. Що ждало їх там? Яка нова пастка?

Списи насувалися. Товариші відступали крок за кроком: Ліда з Дмитром Борисовичем, за ними Іван Семенович і Артем. І перед самими вістрями списів, спиняючись на кожному кроці, відступала відважна Діана.

Тим часом зовсім смеркло. Куди віщуни примушують відступати вчених? Адже в темряві боротися з озброєними віщунами буде зовсім неможливо… Знов чути голос Дорбатая: що він говорить, що наказує? Хоч би Варкан переклав, краще вже знати, що чекає на них. Але де ж Варкан?..

Артем збентежено озирнувся. Варкана не було!

— Дмитре Борисовичу, де Варкан?

— Тільки що був тут…

— Ви не бачили, куди він подівся?

— Ні…

Це було зовсім незрозуміло. Коли б Варкана схопили віщуни, то цього не можна було б не помітити. Значить, не те. Що ж тоді? Варкан кинув їх, утік?

— Невже він злякався і втік? — почув Артем нерішуче запитання Ліди.

— Цього не може бути, — відповів він.

— Але де ж він тоді?

Звісно, цього не знав ніхто. Варкан зник непомітно. Ніхто не звернув на це уваги, бо сам Варкан, мабуть, вибрав такий момент, коли ніхто на нього не дивився. Становище робилось зовсім безнадійним. Довгі списи відштовхували товаришів назад і назад, уздовж коридора з озброєних роздратованих скіфів. Суворі бородаті обличчя під металевими й шкіряними шоломами дивилися на вчених вороже. Куди поділися дружні обличчя, дружні погляди, які зустрічали товаришів ще годину-дві тому? Підступна промова старого віщуна, отруєне шепотіння впливових багатіїв зробили своє. Залякані богами, запаморочені віщуном, пригнічені наглою смертю вождя, мисливці й воїни бачили тепер у чужинцях своїх ворогів. Вони, вони, ці чужинці, зневажали скіфські звичаї, вони були причиною того, що суворі боги вбили Сколота, який підпав під їхній вплив! Хіба мудрий Дорбатай не сказав цього? Чужинці — чаклуни, вороги, вони мусять умерти! Мудрий Дорбатай наказав не вбивати їх зразу, але порятунку їм не буде!..

Все це можна було прочитати на кожному обличчі. Неприхована ворожість оточувала вчених, що відступали далі й далі під натиском списів. Опиратись було недоцільно, це відчував кожен. Тільки Діана все ще уривчасто та непримиренно гавкала щоразу, коли до неї наближались вістря списів, примушуючи її відступати. Лише це уривчасте гавкання, та ще голос Дорбатая, що стежив за подіями з підвищення в центрі майдану, порушували тишу, сповнену загрози й небезпеки.

— Тримайтеся разом, товариші! — пролунав голос Івана Семеновича.

— Вони зв’яжуть нас! — збентежено мовила Ліда.

— Не дамося! Будемо боронитися! — запально відповів Артем.

— Чим? — коротко зауважив Дмитро Борисович.

Справді, чим битися? Якщо раніше в товаришів були хоча б їхні кирки, які можна було використати як зброю, то тепер єдиною зброєю можна було вважати хіба що кишеньковий ножик Артема. Чим боронитися?

Артем лютував. Найбільше на експансивного юнака впливало загадкове зникнення Варкана. Не хотілося припускати й думки, що Варкан міг просто втекти. Не таким він здавався. Але коли б Варкан не втік, він мусив би щось сказати, якось попередити… Ах, Варкан, Варкан, ти забув навіть про те, що став недавно побратимом юнака!..

— А ви, Дмитре Борисовичу, казали, що побратим — ще більше, ніж брат! — з докором мовив Артем.

Археолог зрозумів, про що думав юнак. Він знизав плечима:

— Я просто не знаю, що сказати…

— А я не вірю, що Варкан злякався і тому зник! — рішуче зауважила Ліда. — Цього не може бути. Він не може зрадити!

— То де ж він?

— Чому він нічого не сказав? — додав Артем.

Живий коридор закінчився. Тепер учені опинились поза межами майдану. Тут вони не були вже гостями Гартака: ось, мабуть, чому віщуни за наказом Дорбатая відтиснули їх сюди, Іван Семенович розумів це. Але що тепер лишалося робити?..

Далеко позаду, десь біля підвищення запалав великий факел. Ще через хвилину кілька факелів запалало ближче. Безнадійно, безнадійно!.. Зброя віщунів виблискує в цьому хиткому полум’ї, віщуни наближаються, наближаються… ось уже знов між ними з’явилися ті двоє з шворками, готові кинутись та в’язати. Артем стиснув кулаки. Голос його задзвенів одчаєм, коли він запитав:

— Що робити? Іване Семеновичу, що робити?..

Він і сам знав, що Іван Семенович безсилий дати якусь пораду. Але так хотілося до когось звернутися, почути бадьоре слово, знайти якийсь вихід!

— Що робити, Іване Семеновичу?..

Діана гавкнула ще раз. Тепер вона стояла біля геолога. Розумна Діана теж ніби ждала наказу. Ось вони, віщуни із шворками! Вони ждуть слушного моменту, вони напоготові!

Загрозливі вигуки пролунали з-за наметів. Почулося кінське тупотіння. Все ближче, ближче, здається, кілька вершників мчало сюди. Ще вигуки, нові голоси. І тупотіння ближчає… Чий це голос? Знайомий, гучний голос…

— Варкан! Варкан! — вигукнув Артем.

Розпихаючи найближчих віщунів своїм вороним конем, Варкан влетів у коло мечів і списів. Він тримав за поводи кількох коней без вершників. За ним примчало ще кілька молодих мисливців із списами в руках. Вони рішуче розштовхували віщунів конями. Безладні вигуки залунали над натовпом. Але в галасі почувся гучний голос Варкана:

— Ратман! Ратман!

Його товариші повторювали:

— Ратман! Ратман!

Незрозуміле слово безупинно лунало в повітрі. Тим часом Варкан виразним жестом показав Дмитрові Борисовичу й Артемові на коней. Перепитувати не було чого. Цілком ясно: Варкан пропонував сідати на коней! А його товариші, звиваючись, мов в’юни, відштовхували віщунів, не давали їм наблизитись до вчених. У безладному гаморі лунало те саме слово:

— Ратман! Ратман!

Дивно, чому тепер натовп мисливців і воїнів знов завмер? Здається, віщуни спиралися на весь натовп; здавалося, що всі, рішуче всі скіфи були проти чужинців. Але ось Варкан з його кількома товаришами явно відбиває чужинців у віщунів — і ніхто з великого натовпу не допомагає віщунам. Що змінилося? Адже Варкан був би безсилий щось зробити, коли б не помітне мовчазне співчуття натовпу, не ця пасивна допомога мисливців, які не втручалися до справи і тим самим допомагали Варканові. Що сталося?

— Ратман! Ратман!

Артем швидко глянув на Івана Семеновича. Той кивнув головою. І юнак вмить опинився на коні. Він кричав:

— Сюди! Лідо, Дмитре Борисовичу! На коней! На коней!

Ближче за всіх до нього був археолог. Артем схопив його рукою за комір і допоміг видряпатись на коня. Тримаючись обома руками за шию коня, Дмитро Борисович напівлежав на ньому. Тепер черга була за Лідою та Іваном Семеновичем.

— Сюди! На коней! — гукнув ще раз Артем.

Його вигук потонув у безладному гомоні. Віщуни опанували себе: адже їх було принаймні вчетверо більше, ніж спільників Варкана. Тепер вони нападали на них. Молоді скіфи захищалися, б’ючи віщунів мечами плазом. Чомусь вони не хотіли по-справжньому вживати зброю. Тим часом віщуни напосідали. Ось чути голос Дорбатая — владний і пронизливий. Коли старий віщун встиг опинитись тут? Він підбадьорював своїх помічників, командував їхнім наступом.

При світлі факела Артем побачив, як звилася в повітрі зашморгом шворка і оповила Івана Семеновича. Другий зашморг обплутав Ліду. Віщуни використали свою перевагу, вони відтиснули і розділили чужинців: Ліда й Іван Семенович залишилися самі.

— Іване Семеновичу! Лідо!!! — гукав Артем, намагаючись пробитися до товаришів конем.

Та це були марні спроби: віщуни щільною стіною оточили їх. Ось вони кинулися вже на самого Артема і вхопили за поводи його коня. Раптовий удар гарячим болем пронизав ногу юнака. В’юнкою гадюкою повз його обличчя майнув мотузяний зашморг. Артем ледве встиг одхилитися від нього Ще мить — і його стягли б з коня…

— Діано! Діано! — гукнув юнак.

Він ледве почув гарчання Діани. Вона кидалася то на одного віщуна, то на другого, вона кусала, рвала їх, збивала з ніг. Проте ніхто не наважився вдарити її. Віщуни відбігали, вони падали, збиті собакою, підводились і знов обступали відрізаних учених. Артем побачив, як збентежено озирався Варкан. Ось він схопив за поводи коня Дмитра Борисовича, гукнув товаришам. Звівши свого коня дибки, він врізався в натовп віщунів. Не до Івана Семеновича, не до Ліди, а в бік, геть від них.

— Варкан! Куди ти? — закричав Артем.

Варкан озирнувся. Він крутнув головою. Це могло означати тільки одне: «Геть звідси!»

— А товариші?

Варкан пробивався крізь натовп, не випускаючи з руки поводів коня Дмитра Борисовича. Два його товариші відбивалися од віщунів, захищаючи Артема. Юнак розгубився: он Іван Семенович і Ліда в руках ворогів, їх схопили, їх в’яжуть… Варкан з Дмитром Борисовичем тікають… що робити йому?.. Адже він безсилий допомогти… Знов зашморг звився над ним. Він уже падав йому на голову, коли ближчий до Артема молодий скіф, Варканів товариш, схопив і відкинув його геть. У гаморі Артем почув голос Івана Семеновича:

— Артеме… тікайте… негайно… тікайте… це єдиний шанс!..

— А ви, Іване Семеновичу?

Юнак не міг наважитись тікати. Товариші, його товариші в небезпеці, а він тікатиме?.. Іван Семенович, Ліда…

— Тікати… Артеме… Тікати… Наказую… тікати…

Це був уже наказ. Артем сіпнув за поводи коня. Той звився дибки. Хтось упав, хтось залементував. Кінь Артема всією вагою впав грудьми й копитами на ближчих віщунів. Вперед, вперед!..

Чиясь рука схопила була Артема за ногу. Він бачив при світлі факела, як звився над ним спис. Брязнув метал об метал. Молодий скіф, що пробивався разом з ним, відбив своїм мечем той спис. Ось уже віщуни залишилися позаду. Далеко спереду Артем ледве розрізняв обриси темної фігури. Він міг тільки догадуватись, що то Варкан. Двоє на конях мчали перед ним, двоє були позаду, товариші Варкана. Чути було ще розлютований голос Дорбатая, чиїсь іще вигуки, гавкання Діани… і ось знову наче голос Іван Семеновича — далекий, уривчастий, але виразний:

— Візьміть Діану… Артеме!.. Візьміть… Діану!..

Не спиняючи коня, Артем пронизливо свиснув. Ще раз, ще… Він знав, що Діана не може не послухатись, вона мусить негайно ж бігти до нього, як і до Івана Семеновича, коли він так свище. Але озирнутись назад не було часу. Молодий скіф, що скакав поруч з ним, раптом пригнув голову Артема вниз. І майже в ту саму мить над головою юнака з легким свистом пролетів спис. Він просвистів над Артемом і встромився у землю недалеко попереду.

«Спасибі!» — подумав Артем.

Тепер він озирнувся. Метрів за п’ятдесят позаду він побачив світло багатьох факелів, рухливий збуджений натовп у тому світлі, що гудів і метушився, наче роздратований рій бджіл. І від того натовпу до нього щодуху мчала Діана. І ще побачив Артем, як метушились люди, сідаючи на коней.

— Погоня!

Куди мчали вони з Варканом, Артем не знав. А втім, зараз це було байдуже. Головне — втекти від розлютованих віщунів. Артем пригнувся до шиї коня. Повітря свистіло в вухах, било в груди. Кінь мчав щодуху, стелячись над землею. Поруч з Артемом скакали молоді скіфи. Їх було двоє. Вони не випереджали юнака і не відставали. Повернувши голову вбік, Артем помітив недалеко від себе силует Діани. Вона догнала й скакала тепер поруч.

«Як там Дмитро Борисович почуває себе на коні? — подумав Артем. Але турбуватися за Дмитра Борисовича не доводилося. Поруч із ним був такий чудовий вершник, як Варкан. — Де вони? Чи не зіб’ється Артем з шляху? Адже нічого не видно…»

Проте коні йшли певно, та й молоді скіфи, мабуть, добре знали шлях.

Ззаду долинули гнівні вигуки. Молоді скіфи як по команді озирнулися і вдарили коней. Так само зробив і Артем. Тепер він розумів, що все залежить від швидкості коней. Безумовно, погоня була численніша за втікачів; ясно, що скіфи не спиняться перед тим, щоб убити і Артема, і Дмитра Борисовича, і Варкана, і його товаришів.

«А коли кінь спіткнеться, тоді що? — майнула в Артема думка. Він враз одігнав її. — Звісно, тоді кінець. Але про це не треба думати. Головна небезпека була позаду них, але вона могла й наближатися. Чи не доганяє їх погоня? Скільки там людей?»

Артем озирнувся, але не побачив нічого. Ніч сховала все. Було тільки чути вигуки та тупотіння коней по сухій землі. Час від часу те тупотіння мов зникало — і Артем радів, гадаючи, що погоня відстала. Але через хвилину тупотіння лунало знов і, здавалося, вже ближче. Це створювало враження, що погоня наближається, наздоганяє. Тоді Артем щільніше пригинався до шиї коня і стискав його боки ногами, зливаючись з конем в одне ціле.

— Давай!.. Давай!.. Давай!.. — у такт галопові шепотіли його губи.

Кінь мчав щодуху. Ось Артем і його супутники злетіли на невисокий пагорок, копита коней зацокотіли по камінні. І знов степ, знову висока трава. Її не було видно, але вона безупинно била Артема по колінах. Одна тільки думка залишилася тепер в голові юнака: куди вони мчать? Адже в степу не було безпечного місця, де не знайшли б їх віщуни. Значить, залишається тільки тікати й тікати, сподіваючись, що втомлена погоня спиниться, відстане й загубить їхні сліди…

На це було мало надії, бо погоня не відставала. Ось зацокотіли копита коней на тому пагорку, на якому Артем із супутниками був лише хвилину тому. І чому б, справді, погоня мала відстати? Коні ж були такі самі свіжі, як і в них. Заморяться вони не раніш, ніж кінь Артема. Тоді… до чого ж усе це?.. Адже, крім усього іншого, погоня, що мчала за ними, була добре озброєна. В неї були, напевне, мечі й списи… саме списи, що їх скіфи так спритно вміють кидати і влучати в ціль. Ще добре — ніч, темрява…

Артем згадав, як Варкан проштрикнув списом зайця, і неприємний дрож пробіг по тілу. Він озирнувся назад: ні, погоні не видно, чути лише невпинне глухе тупотіння коней. А попереду?.. Уважно придивившись, Артем, помітив спереду два темні силуети. Здавалось, відстань до тих силуетів зменшувалась. Що це означає? Варкан з Дмитром Борисовичем спиняли коней. Щось затримувало їх.

Ні, вони не спинилися. Вони просто чомусь їхали тепер риссю, а не галопом. Але ж так і їх і Артема незабаром наздожене погоня! Що сталося?

Ось уже дві постаті на конях зовсім близько, вони мусять почути Артема, якщо він гукне. Здається навіть, що один вершник озирнувся.

— Дмитре Борисовичу! — гукнув Артем. — Що таке? Чому ви спинилися?

— Мій кінь зашкутильгав, він не може далі скакати галопом.

— Але ж погоня… — почав Артем і раптом змовк: навіщо було говорити про це археологові? Адже все одно не допоможе. Проте було пізно.

— Яка погоня? — збентежено запитав Дмитро Борисович.

— За нами женуться. Мабуть, віщуни. Вони недалеко, — пояснив Артем.

Кінь Артема теж перейшов на рись, як тільки наздогнав передніх коней. Тепер вони бігли поруч. Артем не бачив обличчя археолога, але відчув збентеженість у голосі Дмитра Борисовича:

— Що ж робити? Мій кінь не може…

Артем не відповів. Він прислухався до рівного голосу Варкана, який про щось радився з товаришами і показував рукою наперед. Артем почав придивлятися, йому здалося, що він бачить спереду якусь чорну смугу. Невже ліс?

— Що ж робити, Артеме? Чому ви мовчите? — перепитав археолог.

Замість Артема, йому щось сказав Варкан. Всього кілька слів. Артем ще прислухався: тупотіння виразно наближалося. Треба щось робити!

— Що вам сказав Варкан, Дмитре Борисовичу?

— Він сказав, щоб я їхав до лісу. І ви теж мусите їхати зі мною. Варкан затримає погоню.

— Е, ні! — заперечив юнак. — Ви мусите їхати, бо ваш кінь зашкандибав. А я наздожену вас разом з Варканом.

— Але, Артеме…

— Зараз не час сперечатися, Дмитре Борисовичу. Їдьте!

— У вас немає зброї, Артеме…

— Помиляєтеся, є. Їдьте!

З задоволенням Артем побачив, що археолог виконав пораду Варкана. Постать Дмитра Борисовича помалу розтала в пітьмі, він поїхав до лісу. А тупотіння ближчало, ближчало…

Рука Варкана торкнулася плеча Артема. Скіф легко підштовхнув його вслід за археологом.

— Ні! Я залишаюся тут! — рішуче й виразно відповів Артем.

Він відчув, як його кінь нервово затупцював на місці. Почувся брязкіт: Варкан і його товариші добули мечі з ножен. Зовсім близько пролунали загрозливі голоси: мабуть, віщуни помітили втікачів.

Наближався нерівний бій. Незважаючи на всю свою відважність, Варкан і його товариші неспроможні були битися з численним загоном віщунів. А чим міг допомогти Артем?

Діана? Ні, добра Діана, безумовно, захищатиме Артема — і тільки його одного. Навряд чи вона може зрозуміти різницю між Варканом і іншими скіфами, щоб допомагати одним проти інших… Зброї у Артема не було. Проте юнак теж готувався до зустрічі з ворогами.

Вже кілька хвилин тому він вирішив, як буде захищатися. У нього таки була деяка зброя. Правда, вона мало чим нагадувала меч або спис. Швидше це була зовсім не бойова річ, цілком мирна. Але Артем покладав на неї більше надії, ніж на меч Варкана і списи його супутників. В усякому разі, зараз він не проміняв би її на меч.

Коні їхні ішли рівною риссю. Два рази вже кінь Варкана нетерпляче переходив на галоп, але скіф стримував його. Треба було вигадати час для кривого коня Дмитра Борисовича, але скільки можна уникати бою з погонею. Така була тактика Варкана.

Артем заждав ще кілька секунд. Голоси ворогів лунали зовсім близько. Тоді юнак рішуче спинив коня. Враз спинив свого коня й Варкан, придивляючись до Артема. Він не розумів вчинку побратима. Чому він спинився?..

Артем сказав, ніби Варкан міг його зрозуміти:

— Чекай! Я спробую сам!

Варкан, мабуть, зрозумів виразний помах руки юнака, що визначав «чекай!» і залишився на місці. Тоді Артем хутко зскочив з коня, не звертаючи вже уваги на здивування Варкана і його товаришів. Він пригнувся, щоб сховатися в траві, і швидко пробіг кілька кроків назустріч погоні. І спинився.

— А, ви звикли битися на конях? — збуджено бурмотів він. — Ви гадаєте взяти нас мечами й списами? Чекайте, чекайте, я вам покажу!..

Він притаївся в траві й ждав. Він виразно бачив уже передніх вершників, які скакали просто до нього. Мабуть, вони бачили перед собою вершників, які нерухомо стояли. Бо ось вони звели мечі. Люті вигуки розтинали повітря. Це було те саме, чого сподівався Артем.

Він виставив руку наперед. В руці була невеличка річ.

— Маєте!

І враз вигуки обірвалися, змінилися здивованим мовчанням. Не тільки Артем, а й Варкан з товаришами ясно бачили тепер, як раптово спинили коней здивовані вершники. Проте, якби вони не зробили цього, злякані коні спинилися б самі.

Сліпуче біле світло засяяло перед приголомшеними віщунами. Воно заливало їх своїм промінням — і вони не бачили нічого позаду цього проміння. Яскрава сліпуча точка загорілася над травою, нічого не запалюючи, але ховаючи за своїм сяйвом тих, за ким гналися віщуни. І темрява за сліпучою вогняною точкою враз стала глибокою і непроникною…

Віщуни вражено й розгублено дивилися на несподіване загадкове холодне світло, що таємничо виникло на їхньому шляху. Вони бачили один одного, як удень, бачили своїх коней, бачили траву перед собою. А далі все зникло за загорожею з цього блискучого чарівного світла.

— Ага, спинилися? — зловтішно шепотів Артем. — Спинилися? А що ви робитимете далі, хотів би я знати?..

Рука його тремтіла. Але він невпинно натискав кнопку свого електричного ліхтарика. Яке щастя, що він згадав про нього!

Раптом розгубленість змінилася люттю. Передній, літній віщун у шкіряному шоломі щосили вдарив коня, штовхаючи його вперед. Але зляканий кінь лише звівся дибки і не рушав. Вершник знов ударив його. Кінь не йшов. Тоді скіф швидким рухом вихопив свій спис, підніс його вгору, прицілився в сліпучу точку й кинув. Разом з цим залунала люта лайка чи закляття.

— Не вийде! — бурмотів Артем, відхиляючись. — Коли б ти не націлився, то, можливо, я й не встиг би… а так… будь ласка!

Спис пролетів недалеко від юнака. На мить Артем відпустив кнопку ліхтарика і стрибнув убік. Потім він знов натиснув кнопку. І знов віщунів залило біле холодне світло. За інших обставин Артем, напевне, посміявся б з роздратованих і розгублених облич віщунів. Але зараз йому було не до сміху.

— Можете кидати ще, — тихо мовив він. — Тільки не забувайте націлитися. Це мені дуже потрібно, бо інакше я не встигну відбігти. Тихше, Діано! Лежати спокійно, бо вони можуть влучити випадково в тебе!..

Одразу два списи полетіли в його бік. Артем упав на землю. Списи просвистіли над ним.

— Ах, так? — зловісно мовив він. — Гаразд, зараз я вам…

Він швидко відступив назад і намацав один з списів, що стирчав у землі. Не перестаючи світити, Артем хутко перекинув ліхтарик у ліву руку, розмахнувся правою і кинув спис у віщунів:

— Ловіть! Зараз буде й другий!

Спис вилетів із пітьми в світло, мов викинутий самою землею. Артем не націлявся. Але віщунів було багато, влучити було легко. Вороги не встигли й поворухнутися, як спис долетів до них і встряв у плече одному з віщунів. Вони дивилися на спис з тривогою і здивуванням. Пролунали злякані вигуки. Поранений повернув коня й поскакав геть від страшного холодного вогню, що кидає списи. Це було надто страшно!

— Маєте другий! — веселіше сказав Артем, кидаючи ще списа.

Тепер уже юнак не боявся нападу.

Другий спис влучив у груди коневі переднього віщуна, того самого, що першим кинув спис у страшний вогник. Цього було досить. Списи, що самі повертаються назад з пітьми і влучають у людей та коней… чаклун, що ховається за таємничим незрозумілим світлом, від якого відскакують кинуті списи, — цього віщуни не могли витримати. Як по команді, весь загін повернув коней і щодуху помчав назад. Артем бачив, що ніхто з віщунів навіть не оглядався. Вони пригнулися до коней — і тікали, тікали!

Юнак нервово засміявся:

— Я ж казав, що в мене є зброя! І непогана зброя в таких умовах!..

Він ще дивився вслід наляканим втікачам. Вони вже зникали за пагорком. Артем погасив ліхтарик і повільно рушив до товаришів. Після ясного світла темрява здавалась тепер ще густішою. Але через хвилину він уже бачив свого коня, що мирно пасся в траві. А ось і Варкан з товаришами.

— Ну, все гаразд!

І Варкан і його товариші дивились на Артема з пошаною, його незрозумілі для них вчинки вразили їх. Вони чудово бачили все, що відбувалося в смузі світла, не маючи уявлення про самий ліхтарик.

Артем скочив на коня:

— Поїхали, друзі! А то Дмитро Борисович може ще заблудитись. Діано, до мене! Що, собако, цього разу обійшлося без твоєї допомоги? Нічого, нічого, ти ще станеш мені в пригоді!

Сказавши це, юнак замовк. Велике нервове збудження давалося взнаки. Артем тепер відчував страшенну втому. Боліла поранена нога.

Варкан перемовився кількома словами з своїми товаришами, і вони теж змовкли. Маленька група їхала мовчки.

Ліс виріс перед ними майже несподівано, мов вистрибнув з пітьми. Варкан припинив коня й гукнув, приклавши долоні ребром до рота. Зовсім близько відгукнувся Дмитро Борисович:

— Я тут, тут!

Темний силует археолога вийшов з-за дерева й наблизився до них. Дмитро Борисович тривожно придивлявся, він наче рахував вершників. Ось він пізнав Артема й кинувся до нього:

— Артеме, Артеме мій! Я так турбувався за вас!..

15. ТАБІР У ЛІСІ

— А коли ви втекли, то Дорбатай остаточно ошаленів… Він був настільки певний своєї перемоги, що ваша втеча вразила його, як грім. А тепер він з своїм табором багатіїв почуває себе непевно…

— Чому?

— Бо народ поділився на дві половини — і за нього й проти нього. Вже давно Дорбатай готувався до бійки з Сколотом. Але він весь час відкладав, бо боявся Сколота, знаючи, що його вплив на скіфів був ще досить великий. Так воно було, аж поки не з’явились ви. А після поразки біля жертовника Дорбатай зрозумів, що Сколот відбере в нього його вплив. Тоді Дорбатай вирішив діяти. Він умовився про все з тими знатними скіфами, що підтримували його, і добре обміркував усе. І тепер плем’я зовсім несподівано опинилося під владою Гартака. Але ж усім ясно, що вся влада — в руках Дорбатая. Проте старшини цілком погодились на це — навіть і ті, що колись були на стороні Сколота. Їм корисніше мати вождем Гартака, а владарем Дорбатая, ніж переживати їх ворогування, бо багатії ще й побоюються заколоту бідноти та рабів. До того ж вони знають, що живий Варкан. А за Варканом велика сила.

— Яка?

— Заждіть трохи, скажу, — посміхнувся Роніс. — Мабуть, вам доведеться зважити й на це. Ну, і ще — Дорбатай боїться вас. Адже ви зовсім несподівано для нього втекли… І потім, серед скіфів тільки й балачок, що про чарівне світло, яке виникло з-під землі, спинило погоню й відкинуло назад списи віщунів, влучаючи в них без промаху…

— Гм-гм… — кашлянув Артем.

— Залишається ще ваш білий дракон, ваш великий собака. Одне слово, я певний, що Дорбатай не від того, щоб замиритися з вами… коли б ви погодились.

— Ні, цього не буде! — відповів Артем.

Роніс глянув на Артема і з його рішучого вигляду збагнув, що він сказав.

— Я й не умовляю вас, повірте, — гірко всміхнувся Роніс. — Не гірше за вас я знаю, чого варті обіцянки Дорбатая!

— Ми турбуємось про долю своїх товаришів, — зауважив археолог.

— Поки що їм не загрожує небезпека. Мені так здається. Дорбатай, напевне, боїться можливої помсти з вашого боку. До того ж, Гартак надто зацікавлений вашою дівчиною… Мені здається, що Дорбатай тримає Гартака в руках зокрема й тому, що обіцяв йому як нагороду не лише шолом вождя скіфів, а й вашу дівчину. І тепер ваші товариші перебувають в окремому наметі під охороною віщунів. Вони, звісно, не вільні, але життя їх у безпеці. Вони недоторкані для скіфів, бо оголошені власністю богів.

Щоб заспокоїти Артема, Дмитро Борисович сказав йому останні слова Роніса.

— Це добре, — зауважив Артем. — Хай би вони й залишалися весь час такою власністю богів… це найменш небезпечно, скільки я розумію.

Роніс поцікавився зауваженням Артема і, коли Дмитро Борисович переклав йому його слова, Роніс відповів:

— Найменш небезпечно, доки… доки Дорбатай не схоче використати власність богів для своїх потреб. Але він не встигне цього зробити…

— Чому? — зацікавився Дмитро Борисович.

— Тому що мусять відбутися деякі події, — тихо мовив Роніс, глянувши на Варкана.

Молодий скіф кивнув головою. Він, не перестаючи вирізувати стрілу, яку тримав весь час у руках, мовив:

— Розповідай, Роніс. Доля зв’язала нас з тобою в боротьбі проти нашого головного ворога Дорбатая і його мерзенних прибічників… Розповідай, Роніс, нехай наші друзі знають усе.

— Добре, Варкан. Хай вони знають усе і вибирають свій шлях, — погодився Роніс.

Археолог схвильовано повідомив Артема про те, що Роніс має сказати. Зараз мусило відкритися перед ними те, що весь час було таємницею. Вони бачили, що Варкан грає серед скіфів якусь незвичайну роль, бо чим інакше можна було пояснити його популярність серед простих скіфів і нелюбов до нього з боку старшин, віщунів і Дорбатая? Але з яких причин? Цього вчені досі не знали.

— Слухайте, друзі! — так почав Роніс. — Вже давно серед рабів готувалося повстання. Але замість того, щоб добре його підготувати і скинути старшин-багатіїв, — серед рабів знайшлися занадто гарячі, які не схотіли ждати довго, і передчасно повстали. Це нічого не дало… Чимало тоді вбили рабів, чимало закатували…

Роніс важко зітхнув.

— Я весь час вважав, що не так треба робити. Вожді племені, зокрема Дорбатай, та й знатні старшини не такі, щоб мирно погодитись на визволення рабів. Тут потрібний рішучий бій, загальне повстання. Але як поставилися б до цього мисливці й скотарі? Отут було головне питання. Проте старшини й віщуни самі допомогли нам. Старшини мають великі табуни, рабів, служників. Але їм мало цього, вони визискують і пригноблюють простих скіфів — мисливців і скотарів, що не мають великого майна і примушені коритися багатіям, працювати на них. Віщуни запровадили закон, за яким мисливці мусять віддавати їм частину того, що вони вполюють. Скотарі мусять віддавати віщунам частину своєї худоби. Старшини-багатії і віщуни міцно взяли простих скіфів у пазурі. Хто міг перешкодити їм? Отже, Дорбатай з своїми віщунами зробив так, що ніхто з скіфів — мисливців і скотарів не насмілювався одверто щось сказати проти старшин і віщунів. Кожне сказане проти них слово вважалось зрадою священних звичаїв і каралося жорстоко.

— Дорбатай міг просто відібрати все майно в такого скіфа, оголосивши, що воно піде в жертву богам, — гірко додав Варкан.

— Так. Але до богів те майно не доходило, а лишалося віщунам і старшинам, — продовжував Роніс. — Чимало скіфів боїться Дорбатая, віщунів і старшин. Вони скоряються. Вони ремствують потайки, так, щоб це не дійшло до старшин і віщунів, інакше їх жде сувора кара. Так було. Але з деякого часу це незадоволення стало надто великим і серед скіфів. Особливо зросло воно серед молодих дружинників, мисливців і воїнів, які поступово змовилися в дружині Сколота. Вже досить давно ці дружинники задумалися про те, щоб об’єднатися проти старшин, багатіїв і віщунів. І головним серед тих мисливців і воїнів був…

— Варкан! — вигукнув Дмитро Борисович. — Безумовно, Варкан!

— Так, — погодився Роніс, — це був Варкан. Саме він з кількома своїми товаришами підготували виступ проти віщунів і старшин. А я з моїми товаришами підготували повстання рабів. Усе це робилось окремими шляхами, аж доки ми з Варканом погодились, що мета у нас одна, отож, і сили наші мусять бути з’єднані. Через деякий час ми мали почати діяти. Але старшини, на чолі з Дорбатаєм, випередили нас. Дорбатай отруїв Сколота і об’єднався з усіма багатіями. Він сподівався захопити Варкана і його друзів, бо давно підозрівав їх. Але так не вийшло. Варканові пощастило врятуватися. Друзі його один по одному приєднуються до нього, а деякі залишаться там і підготують інших мисливців. На щастя, Дорбатай і віщуни нічого не знають про мою роль серед рабів. Інакше Дорбатай відмовився б від того золота, яке я приношу йому, аби тільки знищити й мене…

Роніс змовк. Мовчали і його слухачі, схиливши голови. Вони сиділи коло вогнища на лісовій полянці. Варкан зовні зовсім спокійно продовжував вирізувати стрілу, наче це оповідання його не стосувалося. Лише зрідка він скоса поглядав на чужинців і знов схиляв голову, старанно працюючи ножем.

Дмитро Борисович жадібно слухав усе, що говорив Роніс, не забуваючи, проте, перекладати не менш зацікавленому Артемові. Цей невідомий стародавній світ остаточно відкривався перед очима археолога. Все це було таким важливим, таким цікавим! Кожна дрібничка, кожна деталь проливала яскраве світло на загадкові досі питання побуту й життя скіфського племені.

Мертві до того, застиглі постаті скіфів з археологічних пам’ятників, з ваз і барельєфів, з описів стародавніх істориків, жили тепер і рухались, боролися, страждали й ненавиділи, перетворилися на справжніх людей з тіла і крові перед очима археолога.

Не менш схвильований і збуджений був і Артем. Юнак не задумувався, як Дмитро Борисович, над археологічними проблемами. Зараз вони всі відступили для нього на другий план. Інші думки хвилювали його.

Насамперед — доля товаришів. Вони — під владою Дорбатая і Гартака; вірніше самого Дорбатая, бо Гартак сам по собі нічого не важив. Але Гартак бажав зробити Ліду своєю дружиною! Артем стиснув кулаки: про це огидно було навіть думати!.. Але не згадувати теж не можна було. Бо коли Гартак зацікавився Лідою, то Дорбатай не завдасть їй ніякої шкоди. Щодо Івана Семеновича… залишалося тільки повірити Ронісові, що Дорбатай побоюється помсти з боку Артема й Дмитра Борисовича. Більше реальних надій не було, Артем розумів це добре.

Тепер оця боротьба, про яку розповідав Роніс. Інакше й не могло бути: Варкан, хороший, чесний і прямодушний Варкан, мусив бути ватажком пригноблених мисливців і скотарів. Це личило йому, це викликало в Артема ще більше пошани до свого побратима. Роніс, виявляється, ватажок рабів, які готують повстання?.. Добре, цей чоловік здається Артемові теж дужим і стійким. Згадати хоча б його оповідання про золото, як Дорбатай катував його, і як Роніс, незважаючи на це, не здався!..

Шляхи вчених і цих двох ватажків зійшлися. Варкан правильно сказав. Сили треба об’єднати. Власне, які сили вчених? Просто дві людини, які хочуть визволити своїх товаришів?.. Ні! Це було б неправильно! Він, Артем, мусить зробити все, щоб допомогти повстанню пригноблених проти гнобителів. В цій боротьбі Артем не може залишитися осторонь. Він віддасть усе, що має, все, що може зробити, на користь повсталим. Справа тільки в тому, які саме плани у Варкана й Роніса. Симпатії Артема — з пригнобленими, з рабами й бідними, заляканими мисливцями та скотарями. Разом з ними він піде проти Дорбатая, проти віщунів, проти старшин, запалений загальною ненавистю, запалений бажанням допомогти справедливому ділу, знищити владу багатіїв і віщунів!.. Це єдиний шлях, який може обрати Артем. А що той шлях збігається з боротьбою за врятування товаришів, то це тільки краще!..

Тихо шелестіло листя на деревах, потріскувало гілля у вогнищі. Діана лежала біля Артема, поклавши голову на лапи й уважно зрідка поглядаючи на юнака. Час від часу вона нашорошувала вуха, прислухаючись до якогось звуку в лісі. Недалеко стояли прив’язані коні. Кілька скіфів у повстяних башликах дрімали біля них; товариші Варкана в усьому покладалися на нього.

Роніс рвучко підвів голову.

— Отже, що ви скажете на відповідь мені? — запитав він у Дмитра Борисовича. — Я розказав вам усе. Який шлях вибираєте ви?

Археолог подивився на нього незрозуміло:

— Як так — «який шлях» ми вибираємо? Перед нами лише один шлях — з вами, з пригнобленими, проти віщунів і багатіїв. Правда, Артеме? — повторив він юнакові свою відповідь.

Артем мовчки взяв руки Варкана й Роніса й міцно потиснув їх. Це була красномовна, хоча й мовчазна відповідь. Вперше молодий скіф не схилив знову голову, а дивився просто в очі Артемові — з любов’ю і пошаною. Артем зрозумів, що весь час, коли Роніс розповідав, Варкан побоювався, що його друзі відмовляться приєднатися до нього. Юнак весело посміхнувся:

— Перекладіть Варканові, Дмитре Борисовичу, що про все це йому не варт було й питати нас. Усе ясно. В мене є ще одне запитання до Варкана й Роніса. Ось воно. Я зрозумів, що в них є чимало спільників у становимщі. Це так?

— Так, — ствердив Варкан.

— Чому б їм, тим спільникам, не допомогти Івану Семеновичу й Ліді втекти від Дорбатая так само, як втекли ми з Дмитром Борисовичем? Адже, з’єднавшися, ми могли б тоді більше користі принести справі. Крім того, життю наших товаришів тоді не загрожувала б лиха воля Дорбатая…

Варкан вислухав переклад Дмитра Борисовича й запитливо глянув на Роніса. Грек рішуче похитав головою:

— Про це зараз і думати не можна, — відповів він. — Віщуни так охороняють ваших товаришів, що ніхто не міг би навіть наблизитися до намету, в якому вони перебувають. Звільнити ваших товаришів можна буде тільки під час загального повстання. Можна сподіватися, що тоді про них забудуть…

— Гаразд, я розумію це, — вигукнув нетерпляче Артем. — Але коли саме почнеться це повстання? Адже Роніс каже, що він давно вже готує його. Чому він відкладає? Хіба тепер, після вбивства Сколота, не слушний момент, щоб розкрити очі скіфам на підлу гру Дорбатая і знатних старшин?

Очі юнака палали, він весь горів бажанням прискорити справу, і Дмитро Борисович мусив перекладати лише головну думку, щоб прискорити розмову між Ронісом і Артемом.

— Є кілька причин тому, що повстання не можна піднімати зараз… — відповів Роніс.

— Які причини? — не вгавав Артем. — Адже Роніс сам сказав, що незадоволення і серед рабів, і серед мисливців та скотарів зростає весь час. Чого ж ще ждати?

— Отак говорили й ті запальні люди, що зняли передчасне повстання, — відповів похмуро Роніс. — Вони жорстоко заплатили за свою гарячковість. Нам треба поповнити запаси зброї — це перше. Поки що її замало. Старі дружинники та їхні слуги озброєні краще. Крім того, їх об’єднує страх перед повстанням рабів і бідноти… вони об’єднані, — повторив Роніс.

— Так що з того? — спалахнув Артем. — Хіба народ не може об’єднатися так само, ще міцніше? Все це залежить від вас обох, від ваших спільників. Треба все пояснити народові, відкрити йому очі на підлість Дорбатая, розказати, як саме віщуни вбили Сколота… озброїти народ, підняти його, запалити… тоді перемога забезпечена! — додав він захоплено.

Роніс з цікавістю глянув на нього:

— Все це правильно, — відповів він. — Але саме зараз не варт починати рішучих дій. Скіфи поки що перебувають під впливом Дорбатая. Віщун добре зіграв свою гру. Скіфи бояться богів і вважають, що саме боги покарали Сколота… Але незабаром стане не так…

— Коли саме?

— Це залежатиме від того, коли скіфи вирушать у жалобний похід. Це викликане смертю Сколота. Я не знаю, чи відомо вам, що такі уславлені скіфські вожді, як Сколот, мусять бути поховані в священній місцевості, де поховані й інші скіфські вожді. Та місцевість називається…

— Гери! — вигукнув Дмитро Борисович. Він забув про свою роль перекладача. Нові думки заполонили археолога. Звісно, про це він колись читав ще в Геродота, старогрецького історика: найвидатніших своїх вождів скіфи ховали в Герах, загадковій місцевості, про яку ніхто, крім самих скіфів, нічого не знає. Чи не про ці саме Гери згадував скіфський вождь Іданфірс, коли глузливо радив перському цареві Дарію: відшукати гробниці скіфських предків?..

Але так урочисто і в Герах ховали тільки вождів так званих «царських скіфів», могутнього племені. Так писав і Геродот. Чому ж якесь, порівняно невеличке, плем’я, плем’я кочівників Сколота, теж мало цей звичай? Мабуть, це плем’я кочівників, залишившись ізольованим, перебрало собі ті звичаї головного племені «царських скіфів», про які чуло з давніх-давен. Це було єдине можливе пояснення археолога.

Тим часом Роніс дивився на нього, здивовано підвівши брови: звідки цей чужинець знає назву священної місцевості скіфів? Але відповів він так само спокійно, наче й не був вражений:

— Так, Гери. Мало хто знає, де саме розташована ця місцевість. Але відомо, що там протікає ріка Борісфенес…

— Наш Дніпро… — тихо додав Дмитро Борисович.

Роніс говорив далі:

— Сьогодні вже починають бальзамувати тіло Сколота. Через кілька днів усе становимще зніметься з місця й вирушить у жалобну подорож до Гер. Разом з усім населенням становимща вирушать і раби. Бо під час поховання у Герах мусять відбутися великі відправи з людськими жертвами… і Дорбатаєві треба мати великий запас рабів для тих жертв…

Роніс змовк, схиливши голову. Помовчавши з хвилину, він знов заговорив:

— Пробачте мені, ці думки погано впливають на мене. Дорбатай приноситиме в жертву безвинних людей… лише для того, щоб задурити скіфів і примусити їх боятися його…

— Може статись так, що йому не пощастить зробити цього, Роніс, — зауважив Варкан.

— Я теж сподіваюся, — нахмуривши брови, відповів Роніс. — Бо саме там, коли процесія прибуде в Гери, мусить спалахнути наше повстання. Під час подорожі друзі Варкана розкажуть усе, що треба, всім мисливцям і скотарям, на яких можна покластися. Мої товариші зроблять усе потрібне серед рабів. Тим часом табір Дорбатая і старшин ослабне, бо під час подорожі скіфські родини неминуче перемішаються, і багатії не будуть так об’єднані. Повстанцям буде значно легше ще й тому, що Дорбатай не матиме до Гер ніякого опору, отже, вважатиме, що все заспокоїлось…

Артем зрозумів, що план Роніса й Варкана був дійсно складений добре. Що ж, заперечувати нема чого. Головне тільки, щоб Дорбатай не вирішив чогось небезпечного відносно Ліди та Івана Семеновича до часу повстання. Чи може хтось поручитися за це?..

Наче відповідаючи на його думки, Роніс знов заговорив:

— Мені здається, що ця жалобна подорож стримає Дорбатая, і він не робитиме шкоди вашим товаришам. Про дівчину зовсім нема чого турбуватись, коли згадати про зацікавленість Гартака. А ваш товариш теж може не боятися. Припустімо навіть, що Дорбатай має на меті вбити його…

— Приємне припущення! — вихопилось у Дмитра Борисовича.

— Навіть у цьому випадку віщун не робитиме нічого до поховання тіла Сколота. Бо для нього корисніше принести вашого товариша в жертву під час похорону, щоб додати урочистості…

Роніс міркував точно і спокійно. З одного боку, неприємно впливала якась бездушність у тих його міркуваннях, наче говорив він зовсім не про живих людей, а про якісь ляльки. З другого боку, заспокоювала його твердість і впевненість. Відчувалося, що ця людина намагалася передбачити все, врахувати все — і вже потім довести справу до кінця.

— Ти вважаєш, Роніс, що мені не треба з’являтися в становимщі? — запитав Варкан.

— Безумовно. Все потрібне там зроблять без тебе, Варкане. Повір мені, я добре зважив. Немає потреби рискувати твоїм життям і датися в руки старшинам, які можуть спіймати тебе. Крім того, до тебе сходитимуться всі, кому загрожує небезпека від Дорбатая і знатних старшин. Таких буде чимало. З свого боку, я переправлятиму тобі весь час запаси зброї на конях. Цими днями становимще вирушить у подорож. Цілком зрозуміло, що водночас вирушите й ви. Тільки становимще йтиме степом, а ви лісом, так, щоб ніхто не бачив вас. До Гер приїдемо в один час. Я навідуватимуся до вас, повідомлятиму про підготовку. Добре?

— Добре, Роніс, — відповів Варкан і знов узявся до стріли.

Здалека, з степу, з сторони становимща, долинули приглушені звуки тимпанів і дудок. Всі прислухалися. Скіфи, що дрімали біля коней, посхоплювались. Діана підвела голову, нашорошила вуха.

— Чергова відправа, — мовив Роніс. — Можливо, відправа з жертвуванням. Адже Дорбатаєві треба зараз якнайбільше задурити голови мисливцям і воїнам, щоб усі вірили в його могутність.

І, не кажучи більше жодного слова, він скочив на коня і зник за деревами. Артем подивився вслід Ронісу, прислухався ще до звуків тимпанів і дудок, які бриніли в повітрі. Відправа з жертвуванням… Ліда й Іван Семенович там, під владою віщунів… і він безсилий одразу врятувати їх, не має навіть змоги зв’язатися з ними, сповістити їх про свої плани, довідатися про їх стан, їхні думки…

Діана підійшла ближче до юнака, поклала голову йому на коліна й жалісно заскиглила. Певно, вона скучила за Іваном Семеновичем та Лідою.

— Не тільки тобі нудно, Діано, нам усім хотілося б побачитись, — погладив її по голові Артем.

І враз нова думка майнула в нього. Хіба ж він не може зв’язатися з товаришами? Дурниці, може! Як він міг забути про це?

Похапцем Артем дістав з кишені олівець, свою записну книжку й похапцем почав писати. Дмитро Борисович здивовано поглядав на нього. Ось що прочитав археолог, зазираючи через плече юнака.

«Ми щасливо врятувалися, дорога Лідо. Ніхто з нас не пошкоджений, ми перебуваємо в лісі і готуємося визволити вас. Турбуємось про вашу долю. Ми чули, що Дорбатай позбавив вас волі, але наклав на вас «табу», і тепер ніхто не сміє доторкнутися до вас. Роніс запевняє, що ні тобі, ні Івану Семеновичу ніщо не загрожує — принаймні найближчим часом. Обов’язково напиши, що і як. Надалі ми листуватимемося теж цим способом. Відповідай докладно. Роніс сказав, що незабаром усе становимще вирушить до священної місцевості Гер, де ховатимуть тіло Сколота. Саме тоді ми й сподіваємося звільнити вас. Ти й не знаєш, яку тут заварено круту кашу! Нам сьогодні усе розказали Роніс і Варкан. Між скіфами точиться така боротьба, що вона, мабуть, розв’яжеться тільки справжнім повстанням. Ну, сама розумієш, що ми осторонь не залишимось. Згодом розповім усе. Дивись тільки, щоб з вами усе було гаразд. Між іншим, май на увазі, що раби на нашому боці. Негайно відповідай на мій лист. Артем».

Він закінчив, акуратно вирвав густо списані сторінки з записної книжки й почав складати їх. Дмитро Борисович здивовано дивився на нього:

— Яким способом ви думаєте надіслати цього листа, Артеме? — запитав він. — І як одержите відповідь? Роніс уже поїхав… та й навряд чи зміг би він зробити це… Хіба ви забули про пильну охорону, яку поставив Дорбатай біля Ліди та Івана Семеновича?

Артем хитро посміхнувся й підморгнув Дмитрові Борисовичу:

— Ні, я й не думав про Роніса. У мене є інший листоноша. Він пробереться крізь усі охорони. І ніхто йому не перешкодить. І він принесе мені відповідь, от побачите. Дивуюся тільки, як я раніше не догадався про нього. Це ж так просто!

— Не розумію, Артеме!

— А от, дивіться… Діано, сюди! Сюди, моя люба Діано!

Дмитро Борисович і Варкан з цікавістю дивились, як Артем одігнув нашийник і засунув складені аркушики паперу в щілину між ремінцями. Потім він легенько штовхнув собаку:

— Біжи, Діано, біжи! Розумієш, до Ліди! До Ліди! Де Ліда, га? Шукай!

Діана радісно завиляла обрубком хвоста. Вона коротко гавкнула, мов даючи знати, що зрозуміла наказ.

— До Ліди, Діано! Де Ліда? Шукай Ліду! Біжи швидко, швидко!

Через кілька секунд Діана зникла за деревами, хутко простуючи в степ, до становимща. Артем повернувся до товаришів. Він радісно посміхнувся:

— Це ж просто! Ми й раніше отак листувалися з Лідою. З ділянки на ділянку надсилали з Діаною листи й відповіді. Спочатку жартуючи і сперечаючись, чи вистачить у собаки розуму. Потім просто використовували цей зв’язок. Діана звична до цього. А скіфи її не займатимуть, вони бояться нашої поскіни. Правда, Дмитре Борисовичу?

Археолог тільки руками розвів. А Артем уже перейшов до дальших справ:

— Тепер треба подумати про наш багаж. Варкан, мені потрібні наші сумки. Їх треба приставити сюди за всяку ціну. Слухай, що я тобі скажу. Та перекладайте ж, Дмитре Борисовичу!..

16. ГАРТАКОВА НАРЕЧЕНА

Що сталося з Іваном Семеновичем і Лідою, які залишилися в руках віщунів?

Розлютований втечею Дмитра Борисовича й Артема, Дорбатай наказав перевести зв’язаних полонених у свій намет. Оточені озброєними віщунами, освітлені полум’ям факелів, ішли Іван Семенович і Ліда, тривожно прислухаючись, чи не повертається погоня, що вирушила за втікачами. Загрозливе мовчання навколо полонених тільки зрідка порушувалось вигуками віщунів. Дорбатай мовчав, але його люте обличчя, на якому грали відблиски червоного полум’я факелів, не віщувало нічого доброго.

Дорбатай заговорив аж у своєму наметі. Він не дивився навіть у бік полонених, що сиділи у кутку із зв’язаними руками і стежили за кожним його рухом, намагаючись угадати свою долю. Дорбатай заговорив з Гартаком. Тепер у його поведінці не лишилося й тіні тієї урочистої пошани до нового вождя, яку він так старанно удавав на майданчику серед скіфів. Навпаки, Дорбатай владно наказував, а Гартак лише слухняно схиляв голову. Тільки один раз Гартак спробував щось заперечити. Тоді Дорбатай махнув рукою, не бажаючи слухати його, і Гартак знов схилив голову.

Весь час до намету заходили віщуни. Дорбатай вислухував їх, наказував щось — і вони зникали. Змісту цих розмов полонені не могли, звичайно, розуміти. Так само невідомим для них лишилося й те, що розмовляв Дорбатай з кількома поважними й пихатими старими скіфами, які теж зайшли до намету. Ця розмова несподівано урвалася. Зовні почулися гучні збуджені голоси. І зараз же в намет вбігли віщуни. В одного з них було закривавлене плече. Він говорив захекавшись, уривчастим голосом, допомагаючи собі жестами. І обличчя Дорбатая, люте й без того, хмурнішало дедалі більше, коли старий віщун слухав цю людину.

Іван Семенович нахилився до Ліди й тихо сказав:

— Розумієте, Лідо? Це вернулася погоня. Наших не спіймали.

— Ой, Іване Семеновичу!.. — радісно вигукнула Ліда, але зразу замовкла, помітивши застережливий погляд геолога.

Тим часом заговорив знов Гартак. Він показував на Ліду, на Івана Семеновича, показував кудись назовні. Дорбатай мов і не слухав його, спершись головою на руку. Але цього разу Гартакові пощастило в чомусь його переконати. Дорбатай подав знак рукою. Один з віщунів вибіг назовні й повернувся з тим самим чорнявим чоловіком, що приходив раніше до полонених з пропозиціями Дорбатая. Він низько вклонився Дорбатаєві, вислухав кілька його уривчастих слів, повернувся до зв’язаних полонених і влесливо, виразно заговорив. Проте, звісно, ні Ліда, ні Іван Семенович не зрозуміли його: адже тут не було Дмитра Борисовича, який міг би перекласти слова чорнявого.

Іван Семенович тихо сказав:

— Мабуть, це знов якісь пропозиції… Які саме — я не знаю. Але стан у нас з вами, Лідо, такий, що ми не можемо ні від чого відмовлятися. Нам треба за всяку ціну вигадати час. Розумієте?

— Погоджуватись на все? — боязко запитала Ліда.

— Так!

— Рішуче на все?.. — голос Ліди уривався. Дівчина добре пам’ятала, що Гартак хотів зробити її своєю дружиною. Але Іван Семенович твердо відповів:

— На все… до певного ступеня…

— Але звідки ми взнаємо, де той ступінь? Ми ж нічого не розуміємо з його слів, Іване Семеновичу!

— Будемо придивлятися. Головне — вигадати час. Це найважливіше.

І він став слухати чорнявого чоловіка, наче добре розумів його. А коли той скінчив, Іван Семенович трохи подумав, мов вирішуючи щось, — і стверджуюче кивнув головою. Це справило велике враження на скіфів. Навіть сам Дорбатай трохи здивовано глянув на геолога: мабуть, старий віщун не сподівався, що полонені так відразу погодяться на його вимоги. Гартак знову жваво заговорив з ним. Дорбатай, замість відповідати, вказав на Ліду і знизав плечима. Іван Семенович знов схилився до Ліди:

— Вам, дівчинко, теж треба буде погодитися… ну, кивнути головою, чи що…

Саме в цей момент чорнявий перекладач, виконуючи наказ Дорбатая, звернувся до Ліди. Що залишилося робити дівчині? Губи її тремтіли, вона нервово стискала зв’язані за спиною руки. Але вислухала чорнявого, намагаючись удавати спокій, і потім схвально кивнула головою. І тоді для неї все стало ясно. Вона цим дала згоду стати дружиною Гартака, що враз зрадів і швидко заговорив з Дорбатаєм. Дівчина схилила голову. Вона боялася, що знепритомніє. Голос Івана Семеновича допоміг їй взяти себе в руки:

— Лідо, не хвилюйтеся. Від нашої умовної згоди до її виконання — велика віддаль. Не хвилюйтеся: цим ми вигадуємо час і даємо товаришам змогу визволити нас.

— А коли він просто звідси забере мене до свого намету? Що тоді буде зі мною? Що я робитиму тоді?..

Дівчина мало не плакала. Іван Семенович заспокоював її, намагаючись вкласти в свої слова якнайбільше бадьорості:

— Все це не робиться так швидко, Лідо. Не забувайте, що Гартак тепер вождь. І одружитися з вами він міг би тільки з великою урочистістю. А до того ми матимемо чимало часу… Та й Артем з Дмитром Борисовичем не сидітимуть даром…

Так чи інакше, іншого виходу не було. Ліда розуміла це й сама. Проте вона не мала сили подолати в собі почуття моторошності. На щастя, чорнявий перекладач, виконуючи дальші накази Дорбатая, виразно запросив обох полонених вийти з намету. Ліда відчула, що їй стало легше дихати: головне, не бачити огидного обличчя Гартака!

Чорнявий супроводив полонених, залишаючись з ними в кільці озброєних віщунів. Він весь час говорив, певний, що чужинці розуміють його. І, справді, дещо вони зрозуміли — хоча б з його жестів. Їх можна було перекласти на звичайну мову приблизно так:

«Тікати не можна, ви ж бачите, скільки навколо вас озброєних людей. Навіть не пробуйте, бо вас тоді заб’ють!»

Така ж велика охорона була і круг намету, куди привели полонених. Тут на великому килимі перед полоненими поставили їжу і розв’язали їм, нарешті, руки. Геолог похмуро посміхнувся:

— Бачите, Лідо, це перші наслідки того, що ми погодились на пропозиції Дорбатая. Звісно, краще було б знати як слід, в чому саме вони полягають. Проте ми з вами встигнемо ще це зробити. А з розв’язаними руками навіть і думати якось зручніше, га?

Дівчина мовчки схилила голову: вона дуже-дуже втомилася…

До ранку полонених ніхто не турбував, не заходив у намет. Тільки охорона й нагадувала про те, що Дорбатай і Гартак цього разу вирішили якнайпильніше оберігати чужинців.

А ранком Іван Семенович спокійно й виразно сказав Ліді, мовби справа йшла про якісь зовсім звичайні речі:

— Слухайте мене, Лідо. Наше гасло — витримка і обережність. Нічим не дратувати Дорбатая й Гартака. Хай вони будуть певні, що ми цілком скорилися…

— Навіть на те, щоб я стала дружиною Гартака?

— Зрозумійте, Лідо, поки що ми безпорадні. Поки що… не надовго, я певний. Я чекаю звістки від товаришів.

Вдень полонених повели на відправу. Вона відбувалася поблизу тієї самої священної купи хмизу, де Артем переміг Дорбатая. Тепер Дорбатай святкував свою перемогу, хоч відправа відбувалася й на честь померлого Сколота. Старий віщун зовсім не збирався позбавити Сколота тієї пошани, на яку він мав право, бувши вождем племені. Навпаки, урочиста церемонія лише мусила довести скіфам, що братерська любов Дорбатая до Сколота примушує його, незважаючи на наглу смерть вождя, поховати тіло померлого за всіма священними звичаями. Боги покарали Сколота — хай! Але він був великим вождем, тому він мав право на всі урочисті церемонії, які, до речі, привернуть до себе всю увагу народу. Похорон провадитиме головний віщун Дорбатай, він говоритиме з суворими богами, він керуватиме всіма пишними обрядами, — наскільки все це мусило збільшити його вплив, його силу!

Не гаючи часу, Дорбатай уже починав свою дальшу гру, підготовку до поховання. На честь померлого вождя Сколота приносилися людські жертви. Цього дня під ножами віщунів загинуло троє рабів. Натовп скіфів мовчки стежив за кривавою церемонією. Полонені чужинці стояли серед почту Гартака. Збираючи всі сили, Іван Семенович підтримував Ліду, що сховала голову на його плечі, затуляла вуха і лише час від часу здригалась.

Ця жорстока церемонія справила на дівчину гнітюче враження; принаймні з годину після неї вона лежала в наметі, майже непритомна. Іван Семенович вирішив дати Ліді спокій і навіть не пробував утішати її. Так було найкраще.

Проте несподівано залунали гучні вигуки віщунів і всієї охорони, що була коло намету. Мовби всі віщуни й воїни чогось злякалися. Раптом Ліда підвела голову, очі її заблищали.

— Діана! Діана! — вигукнула вона. — Іване Семеновичу, це Діана!

Справді, тепер уже виразно чути було гарчання Діани. Вона підбігла ближче до намету, загарчала ще раз — і опинилася в наметі. Віщуни не насмілилися затримати її. Діана кинулась до Івана Семеновича, до Ліди, радісно лизала руки своїх друзів. Сміючись, іще з сльозами на очах, Ліда цілувала Діану. А Іван Семенович, мов заздалегідь знаючи, помацав нашийник Діани, витягнув звідти клаптик паперу, подивився на нього і, посміхаючись, подав Ліді:

— Вам лист, люба дівчинко. Нібито від нашого Артема…

— Чому мені? — здивувалась Ліда.

— Цього вже не знаю, — знов посміхнувся геолог. — Проте дуже прошу вас, принаймні, переказати мені його зміст… звісно, зовсім оминаючи особисті справи…

Ліда зашарілася. Але цікавість до листа переважила — і, не відповідаючи на жарт, дівчина почала вголос читати лист від Артема.

— Так, — мовив Іван Семенович, вислухавши. — Треба відповісти. Прошу, Лідо, беріть оцю мою записну книжку, пишіть. Розкажіть Артемові про те, що сталося з нами… ну, і додамо ще дещо.

Ліду не треба було підганяти. Через хвилину вона старанно писала якнайдрібнішим почерком, розповідаючи Артемові все, що могло вміститися на двох аркушиках паперу. Лист її закінчувався так:

«І вже коли писали тобі, довелося увірвати, бо до нашого намету зайшов сам Гартак з кількома рабинями. Він намагається бути поважним, у бронзовому шоломі вождя, але такий самий гидкий, як і без шолома. Раби принесли коштовні речі — золоті оздоби, килими, чаші та різне вбрання. Поклали переді мною й пішли. А Гартак указав мені на них рукою — мовляв, усе де для мене. Це були його подарунки!

Я не встигла щось сказати, як Іван Семенович мовив:

— Прийміть, Лідо! Удавайте, наче все це вас дуже цікавить і ви задоволені, навіть захоплені подарунками!

Наскільки зуміла, я виконала наказ. Здається, Гартак пішов задоволений. А як це противно! Адже він дивиться на мене, як на свою майбутню дружину, Артеме! Мерзенний убивця свого батька!..

Проте Іван Семенович каже, що все йде як слід:

— Чим більше Гартак віритиме, що ви, Лідо, погодилися, тим менше перед нами буде небезпек. Головне — ждати і відтягувати події!

Тепер щодо Гер. Я кілька разів чула це слово в розмовах віщунів. Звісно, я не знала, що воно означає. Але, мабуть, і справді така подорож відбудеться. Я й сама помітила, що скіфи неначе збираються кудись. Бачила, як лагодять вони вози і складають намети, знімають з них усякі оздоби. Я тільки не знаю, коли саме вони вирушать. Але, мабуть, незабаром, бо інакше навіщо було б зараз готуватися?..

Ти кажеш, Артеме, що раби — наші друзі і обіцяєш все пояснити згодом. Та хіба це новина? Адже з самого початку нашого перебування тут, під землею, ми твердо встановили наш шлях, який вів до народу, до пригноблених. Адже ми радянські люди — і іншого шляху в нас не могло бути. А тепер, коли йдеться про повстання, — як хочеться нам обом з Іваном Семеновичем бути на волі, щоб узяти справжню участь у тому повстанні! Ось чому Іван Семенович (і я теж) дуже просимо тебе сповістити докладно про все, що робиться в цьому напрямі. Іван Семенович каже, що йому треба знати; у нього є якісь свої міркування. Щодо мене — ах, Артеме, мерщій зроби щось, щоб звільнити нас!

Ну, здається, все. Артемчику, любий, не відкладай! Мені дуже страшно тут, а, крім тебе, нам ніхто не допоможе звільнитися!..

Ліда».

…Артем дочитав останні рядки й замовк. Мовчав і Дмитро Борисович. Тепер усе було ясно. Гартак вважав Ліду своєю майбутньою дружиною, надсилав їй подарунки. Дорбатай ніби забув про існування дівчини й Івана Семеновича. Невідомо на який час, але поки що він їх не чіпає. Іван Семенович вів правильну тактику: погоджуватись на все й не дратувати Дорбатая і Гартака. Вірно, так. Але що буде, коли Гартак схоче здійснити свої наміри?..

Самої цієї думки було досить, щоб Артем відчув, як кров приливає йому до голови. Адже Ліда цілком беззахисна, вона фактично в руках тих мерзотників! І Іван Семенович — адже він теж нічим не може допомогти дівчині, він сам-один, без зброї, позбавлений волі!.. Тільки вирішальний бій допоможе справі.

Віддалік від товаришів під товстим деревом сиділи скіфи. Вони перебирали кінську збрую і щось тихо співали, чекаючи, поки вернеться Варкан, який кудись пішов. Діана лежала біля ніг Артема, зрідка поглядаючи на юнака. В лісі було тихо, часом потріскувало гілля та цвірінькали птахи.

Артем мовчки дивився на згасле багаття. Пальці його механічно ламали на десятки частин гілочку, яка опинилася в його руках. От коли б сюди стільки друзів, стільки товаришів, скільки частинок можна наламати з цієї гілочки!

Нарешті він підвів голову і прислухався. Здаля долинуло кінське тупотіння. Скіфи, що досі мирно сиділи під деревом, враз звелися на ноги. Шум наближався. Ще секунда — і на полянці опинився Варкан. Він був верхи, його вороний жеребець важко дихав. З-за дерев показалося ще кілька скіфів, теж верхи. Крім того, вони вели за поводи з десяток коней.

Варкан ще не встиг злізти з коня, як Артем радісно вигукнув:

— Сумки! Сумки!

До пояса Варкана були прив’язані дві сумки вчених. Варкан виконав те, про що просив його Артем, він дістав сумки й приставив їх сюди!

— Як це Варканові пощастило так швидко розшукати їх, Дмитре Борисовичу? Це ж просто чудово, чудово! — приказував Артем, беручи від Варкана сумки.

— Дуже просто, — скромно відповів Варкан Дмитрові Борисовичу на його запитання. — Ці дві сумки лежали в наметі небіжчика Сколота. І про них усі забули. Я зустрів оцих моїх друзів, і вони непомітно винесли їх і приставили мені. Але після того вони не схотіли вже повертатися назад. Отже, я вирішив привести їх сюди. А щоб нам не бракувало коней, то ми захопили кількох з табуна і взяли з собою. Ці коні нам не завадять. І зброї трохи взяли… це теж не завадить…

— Чудово, чудово… — бурмотів Артем, заглядаючи в сумки. — Маємо дві карбідки, маємо консерви… так, так… ось і пістони з шнуром… дуже добре! А от де динамітні шашки? Вони ж мусили бути в сумках!.. Зокрема, вони мусили бути в моїй… де ж вони?..

Раптом він спинився. Ну, звичайно, він сам винний! Ах, нащо він так зробив?.. Яка неприємність!

— Що таке, Артеме? Чого ви спинилися? Знайшли? — запитав археолог.

— Не знайшов, бо тут динамітних шашок немає. Одна сумка Ліди, в ній їх і не було. Друга моя…

— Але ж у вашій вони були!

— Так, були, але я вийняв їх. Пам’ятаєте, перед тим, як вперше йти на відправу? Та після тих пропозицій Дорбатая, щоб не було зайвої небезпеки, я всі динамітні шашки з своєї сумки переклав у сумку Івана Семеновича. Там вони й залишилися… і його, і мої!..

Він незадоволено крутнув носом:

— Така дурниця! І треба ж було Варканові захопити саме ці сумки, а не інші!.. Спитайте в нього, де ті дві?

Варкан знизав плечима: йому не було з чого вибирати. В наметі Сколота було всього дві сумки. Їх і взяли їх друзі. Де решта — він не знає.

— Неприємна історія, — похмуро мовив Артем. — Я стільки покладав надії на ті шашки… це ж була б у нас єдина справжня зброя, бо для нас з вами, Дмитре Борисовичу, всі ці сокири й описи не дуже зручні, чи не так?.. Ну, нічого не вдієш, доведеться шукати…

Він акуратно склав у сумки всі речі, залишивши тільки пістони і шнур.

— Так, вийшло не зовсім добре, не того мені хотілося… Що ж, давайте тим часом опановувати скіфську зброю, Дмитре Борисовичу! Як вам подобається отаке?

Артем вибрав з купи зброї двогострий меч з великим держаком, перекинув його з руки в руку:

— Важкувата річ! Доведеться довгенько звикати… ану цю!..

Це була своєрідна бойова сокира з вигнутим закругленим лезом.

— Нічого, легше. І тримати її якось зручніше! Та вибирайте, Дмитре Борисовичу, яка вам придатна. Такий час, що треба вчитись орудувати зброєю.

Варкан і його товариші, що спочатку просто з цікавістю спостерігали, як Артем вибирає зброю, тепер не могли стримати сміху. Дмитро Борисович цілком серйозно взявся до роботи. Він пробував вимахувати мечем, сокирою, списом. Тільки лук і стріли не привертали його уваги: то була надто складна річ. Окуляри археолога виблискували, він вимахував сокирою на довгому держаку, мов націлюючися у ворота, краяв повітря направо й наліво, хекав, випробовував іншу сокиру.

— Так, так, — похвально говорив Артем. — Не можу сказати, щоб у вас взагалі був надто бойовий вигляд, Дмитре Борисовичу, але з цією сокирою — слово честі, ви справжній воїн! Навіть злякатися можна!..

— І злякаються… І буде з мене воїн!.. От побачите… — відповідав археолог, не припиняючи войовничих помахів. — Час уже й мені брати участь у серйозних воєнних справах!..

Нарешті він поставив сокиру біля себе й сів на землю, витираючи піт: справи з сокирою далися йому взнаки.

— Так будемо битися, Дмитре Борисовичу, як справжні скіфи, мечами й сокирами?.. — почав Артем.

Він глянув на Варкана й спинився. Молодий скіф стояв з мечем у руках, його товариші мовчки прислухалися, теж тримаючи зброю напоготові. Ось Варкан застережливо підвів руку. Що таке?..

Артем не чув нічого, крім звичайного шелестіння листя, крім цвірінькання птахів. Ось тріснула гілка… і знов тихо.

— Що трапилось?.. — почав був Дмитро Борисович, але Артем враз приклав руку йому до рота.

Варкан і скіфи безшумно подалися вбік, за дерева. Біля коней залишився тільки один мисливець.

Уже сутеніло. Чи здалося Артемові, чи було це насправді. Але Варкан на мить спинився, озирнувся й виразно махнув рукою. Це могло означати тільки одне — прохання лягати на землю. Артем хутко пригнув археолога, примусив його лягти. І коли той ліг, незадоволено щось шепочучи, Артем тихенько поповз услід за Варканом і його товаришами.

— Артеме!.. — почув він тихе шепотіння Дмитра Борисовича.

Але не спинився. Юнак бачив за кілька кроків перед собою друзів-скіфів, що тепер теж поповзли, ховаючись між деревами й кущами. Це була якась серйозна небезпека. Але яка? В чому річ?

Варкан спинився. Він почув, що Артем шарудить: незважаючи на всю свою спритність, юнак не міг повзти так безшумно, як робили це скіфи. Артем махнув рукою — не звертай, мовляв, уваги, рушай далі!

Ще кілька секунд минуло в напруженій тиші. І тепер Артем почув цілком виразно чиїсь грубі голоси. Вони розмовляли по-скіфському, вони не залишались на одному місці, вони рухалися. А ще за півхвилини Артем побачив кількох скіфських воїнів, що обережно посувалися до того місця, де залишився Дмитро Борисович і коні. Озброєні скіфи рухались повільно, тримаючи напоготові списи й луки. Зрідка вони перемовлялися кількома короткими фразами.

«Невже це вони простують до нашого табору? — подумав Артем. — Значить, Дорбатай не забув про нас! Хоче таки виловити…»

Становище було невтішне. Варкан, Артем і кілька товаришів Варкана — проти кількох десятків озброєних воїнів… Так, так, он на віддалі метрів двадцяти показалися ще озброєні скіфи! Ціла експедиція посувалася сюди!

Артем побачив, як озирнувся й похитав головою Варкан: очевидно, у нього було теж мало надії на успіх.

Артем зрозумів усе. Скіфські воїни готувалися несподівано напасти на табір утікачів, щоб захопити їх зненацька. Але навіть знаючи про напад, утікачі не мали засобів захищатися. Кілька — проти десятків! Досить було ворогам помітити когось з товаришів Артема, як вони одразу опинилися б під дощем стріл і списів. Значить, відступати? Але куди? Позаду був Дмитро Борисович, один мисливець і коні. Невелика допомога…

А скіфський загін вже посувався вперед. Можна було думати, що вони напевне знають, у якому саме місці в лісі ховаються втікачі. Це було схоже до полювання, коли загін мисливців оточує лігво вислідженого звіра. Погано було лише відчувати себе тим звіром!..

Варкан і його товариші відступали вбік, ховаючись за кущі. Вони уникали бійки. І це зрозуміло: то була б не бійка, а справжнє самогубство. Але ж позаду Дмитро Борисович, він беззахисний, він нічого не знає…

«Що буде, те й буде!» — подумав Артем.

Вибору не залишалося. В юнака був лише один засіб. Артем знав, що він небезпечний, що перед тим, як він встигне вжити його, ворожий загін помітить його… стріли, списи… проте, хай!

— Що буде, те й буде! — прошепотів знову Артем.

Не підводячись, він помацки приготував усе, що було йому потрібне. Потім зручніше вмостився навколішки, готовий кожну мить скочити на ноги і стрибнути. І ще він устиг помітити, що Варкан здивовано поглядає на нього.

«Ех, друже, дивись не дивись, все одно, іншого виходу немає. Або добути, або дома не бути… — подумав Артем, одвертаючись від Варкана. — Хоч би сірник не зрадив!..»

Кожна мить важила тепер більше, ніж іноді цілі години. Але сторонньому спостерігачеві здалося б, що Артем, принаймні, збожеволів. У хвилину такої небезпеки, коли кожну мить можна сподіватися смерті, коли треба було ховатися, щоб не помітили скіфські воїни, юнак швидкими, але спокійними рухами… закурював! Ось у сутінках за кущем спалахнув вогник сірника, освітивши обличчя Артема й цигарку, що стирчала з рота. Сірник згас. Тепер лише жевріла цигарка, яку Артем старанно розкурював. І очі його невідривно дивилися на ворогів, які спочатку остовпіли від несподіванки. Справа була тепер лише в одному: протягом кількох секунд вони опанують себе настільки, щоб напасти на юнака і його товаришів. Адже вони побачили їх!

Цигарка розгорілася. А скіфи не встигли ще ворухнутися. Аж тепер вони виявили ознаки життя. Високий, огрядний старшина в оздобленому блискучому бляшками одязі вигукував щось, показуючи на Артема. І враз ліс наповнився безладними вигуками. Але Артем устиг виграти ту крихітку часу, яка була йому потрібна. Швидким рухом він підніс до цигарки шнур, який зразу зажеврів. Тоді Артем жбурнув його в бік скіфського загону і враз відстрибнув під захист товстого стовбура. Це було якраз вчасно, бо три чи чотири списи пролетіли в тому місці, де він тільки що стояв.

— Ну, тепер тримайтеся! — вигукнув Артем.

Вибух пістона під ногами воїнів примусив їх знову остовпіти. Застигли зведені руки з списами, тятиви в луках залишилися натягненими. Бородатий поважний воїн, біля ніг якого вибухнув пістон, упав навколішки; боячись підвестися, він рачкував назад. З його сагайдака висипались стріли, меч чіплявся за траву й гілки. Це й був єдиний прояв руху серед усього скам’янілого від несподіванки загону.

Іншим разом Артем щиро сміявся б, побачивши таку картину. Але зараз у нього не було часу на розваги. Розкурюючи цигарку скільки вистачало дихання, юнак підносив до неї один за одним приготовлені пістони з коротенькими шнурами, запалював їх і кидав на скіфів.

Ще оглушливий вибух… ще, ще… Спалахи вогню освітлювали скіфський загін, воїнів, які спочатку рачкували назад, а потім, забувши про все на світі, про найсуворіші накази Дорбатая, про свою численність, тікали від самотнього юнака, що стояв тепер між деревами, зовсім не ховаючись.

Артем держав у зубах напівзгорілу цигарку. Він не запалював більше шнури — його справа була закінчена. Він криво посміхався нервовою усмішкою, він відчував, як тремтіли його руки. Але це була перемога, справжня перемога!

Скіфський загін тікав. Списи, луки, розкидані стріли лежали на траві, забуті воїнами, які тікали без пам’яті.

Артем дивився їм услід. Змішані почуття охопили його. З одного боку, йому пощастило позбавитись небезпеки, воїни тікали. З другого боку, йому було соромно перед самим собою. Він, студент, освічена людина, і примушений вживати отакі засоби впливу на скіфів, примушений обдурювати їх, лякати тим, що, безумовно, здавалося скіфам чудесами… Незручно й соромно! Але нічого не вдієш, іншого виходу він не мав. Це безсумнівно. І, подивившися ще туди, де зникли перелякані вороги, Артем промовив:

— Нічого, нічого, прийде ще час, я поговорю з вами серйозно, по-дружньому. Аби тільки Роніс з Варканом швидше все організували, щоб покінчити з Дорбатаєм, Гартаком і отими пихатими старшинами… все зрозумієте, до всього дійдете!..

До нього підійшов Варкан. Обличчя його було схвильоване. Молодий скіф щиро обняв Артема. Його товариші вже збирали зброю, залишену загоном втікачів. Вони трохи боязко поглядали на Артема. І знов почуття сорому охопило його:

— От яка неприємність, — пробурмотів він. — І ці теж мене за чаклуна вважають… доведеться цілу роз’яснювальну роботу провести! Але це потім. Треба йти до Дмитра Борисовича. Необхідно перебиратися на якесь інше місце. Мені не подобається, щоб Дорбатай і далі знав, де саме ми переховуємося…

Збентежений Дмитро Борисович кинувся назустріч Артемові. Звільнена ним Діана стрибала навколо них: вона теж хвилювалася, коли чула вибухи. Але їй не було дозволено рухатись, і вона лежала весь час біля археолога.

— Артеме, дорогий мій, там був справжній бій? — стурбовано розпитував археолог, весь час поправляючи окуляри, які вперто сповзали з носа — вірна ознака хвилювання Дмитра Борисовича.

— На щастя, обійшлося без бою, — відповів Артем.

— Але вигуки… вибухи, нарешті!..

— Ну, спочатку вони трохи напали на мене… обстріляли з луків…

— А потім?

— Потім я трохи напав на них. Ну, примушений був відповісти. Кинув кілька пістонів. Налякав їх. От і все.

— Вони втекли?

— Якби не втекли, то ми б з вами не розмовляли зараз так спокійно…

— Ах, юначе, хіба так розповідають? Я тут хвилювався за вас, а ви…

— Дмитре Борисовичу, просто нам треба переїжджати кудись, бо це місце стало тепер небезпечне для нас. Слово честі, все розкажу згодом. А зараз треба їхати… Е, а це ще хто?

У напівтемряві пересувалися якісь тіні. Це були вершники, вони вели за собою навантажених коней. Що це, ще вороги?.. Але тоді б Варкан не розмовляв так дружньо з ними…

— Роніс! — гукнув радісно Дмитро Борисович.

Огрядна людина злізла з коня й підійшла до археолога й Артема. Це дійсно був Роніс. Він ввічливо уклонився археологові:

— Я дуже радий, що воїнам Дорбатая не пощастило захопити вас зненацька. На жаль, я не встиг попередити вас, бо взнав про наказ Дорбатая лише півгодини тому…

— Який наказ?

— Вислати загін, який мусив вистежити вас, і…

— Вбити?

— Ні, якби пощастило — захопити вас живими. Але Дорбатай наказав начальникові загону не спинятися перед тим, щоб і вбити вас.

— Не пощастило ні перше, ні друге, — відповів Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича.

— Але може пощастити іншим разом, якщо ви залишитесь тут, — серйозно зауважив Роніс. — Скіфи знають тепер, де ви перебуваєте.

— Це правильно, — зауважив археолог.

— А я мушу визнати, що це дуже завадило б здійсненню наших планів, — посміхнувся Роніс. — Тому я думаю, що ми зразу ж таки вирушимо в інше місце. Варкан уже придумав куди. Він добре знає цей ліс.

Артем сів на свого коня. Дмитро Борисович після кількох невдалих спроб, нарешті, теж опинився на коні. В сутінках видно було, що Варкан уже вирушив. Слідом за ним посувалися люди, що привели навантажених коней. За ними їхав Роніс з ученими. Похід замикали скіфи — товариші Варкана.

Роніс продовжував:

— Становимще вирушить в жалобну подорож, може, й завтра. Труп старого Сколота вже набальзамований…

— Набальзамований? — перепитав Дмитро Борисович. В ньому знов прокинувся дух запального археолога. — Яка шкода, що я не бачив цього! Це ж так цікаво! І так швидко зробили?

— Бо це досить нескладна операція, — відповів Роніс.

— А саме? — ухопився за нього Дмитро Борисович.

— Дуже просто. Віщуни розітнули Сколотові черево, вийняли всі нутрощі й напхали різними пахощами тощо. Потім зашили знов тіло й обмазали його воском.

— І це все?

— Все. Тепер становимще вирушає.

— Коли?

— Завтра або позавтра. Вози вже готові, навіть складено з половину наметів. Дорбатай поспішає.

— Чому?

— За законом Гартак стане повноправним вождем лише після того, як поховають тіло Сколота. До того часу, мовляв, душа Сколота перебуває в становимщі і ніхто інший не може бути вождем. Так вірять скіфи. А Дорбатай хоче закріпити положення. Крім того, і сам Гартак хоче якнайшвидше позбавитися тіла Сколота, яке нагадує йому про його участь у вбивстві.

Він змовк. Потім, наче згадавши, заговорив знов:

— Гартак, крім того, мріє одружитися з вашою дівчиною… він ладний зробити ще якийсь злочин, щоб прискорити це… Він надіслав їй подарунки, як майбутній дружині… і тепер добивається згоди Дорбатая на одруження…

— Треба врятувати їх швидше! — вихопилося в Артема.

Роніс уважно подивився на Артема і спитав Дмитра Борисовича, що він сказав.

— Коли Дорбатай погодиться, — продовжував Роніс, — то одруження мусить бути незабаром. Раби, що прислужують Гартакові, кажуть, що він тільки про це й думає. І мені здається, що Гартак… випросить у Дорбатая цей дозвіл.

— А чому потрібний дозвіл Дорбатая?

— Поки поховають тіло Сколота…

Дмитро Борисович рвучко повернувся до Артема:

— Артеме, а що, коли й справді Дорбатай дасть Гартакові дозвіл взяти Ліду за жінку до поховання Сколота? Що тоді?..

Артем мовчав — похмуро й люто. Ліда була в руках Дорбатая і Гартака. Що можуть вони, Артем і Дмитро Борисович, зробити? Чим можуть вони допомогти?.. Вони й самі примушені поки що переховуватися від переслідувань воїнів Дорбатая… Прокляття! Викрасти Ліду?.. Але ж це неможливо… адже Роніс розповідав, під якою сильною охороною перебувають полонені… та й сама Ліда писала про це в листі…

Думки стрибали одна за одною, всі невтішні, всі однаково сумні. Немає, немає виходу…

Роніс, який весь час придивлявся до вчених, стримав свого коня. Тепер вони їхали зовсім близько, майже торкаючись один одного. Роніс попросив Дмитра Борисовича переказати Артемові таке:

— Слухайте, мені здається, що вашій дівчині не дуже подобається думка про те, щоб одружитися з Гартаком?

— Про що питати! — запально відгукнувся Артем.

Роніс посміхнувся:

— Тоді прислухайтеся до того, що я скажу. В мене є одна думка. Здається, вашим друзям справді можна допомогти. Принаймні, на певний час, доки нам пощастить здійснити наші загальні наміри…

І, схилившись до Дмитра Борисовича, грек тихим голосом, ледве чутно, почав розповідати про свій план.

17. ЖАЛОБНА ПОДОРОЖ

Важкі вози хиталися й рипіли. Їхні великі колеса повільно оберталися, котилися вздовж слідів, залишених безкінечною процесією. По шестеро, по восьмеро коней тягнуло ті вози; але настільки важкі вони були, що на узвозах навіть коні приставали, знесилені. Скіфи безжалісно підганяли їх, коні хропли, вкривалися піною. Іноді коні витягали віз, іноді скіфам доводилося допомагати їм. Купки зморених, спітнілих рабів бігли від воза до воза, з хеканням налягали на товсті спиці коліс, бич свистів у повітрі, падаючи на спини коней і загрожуючи тим самим замахом ударити по голих плечах рабів.

Третій день становимще посувалося своїм шляхом. Вози спинялися тільки на півгодини на обід та на ночівлю. Щоранку запрягали свіжих коней з великих табунів, що їх гнали позаду. Стомлених коней виганяли на відпочинок у табуни. Зовсім зморених або пошкоджених різали, білували й варили або смажили їх м’ясо.

Шлях, яким весь час рухалося становимще, ішов уздовж великого лісу, за яким здіймались кам’яні урвища. Подеколи цей шлях віддалявся від лісу на півкілометра чи на кілометр. Потім знов наближався, ішов поруч з лісом. Артем іноді навіть дивувався: невже скіфські старшини, та й сам Дорбатай, зовсім кинули думати про них, забули про існування втікачів?.. Адже ніхто не робив більше спроби розшукувати лісовий табір. Очевидно, Дорбатай вирішив, що втікачі залишилися десь коло місця старої стоянки.

Так чи інакше, Артемові з товаришами було легко спостерігати пересування становимща. Юнак уважно відзначав усі ознаки шляху. Хтозна, чи не доведеться їм потім, коли пощастить звільнити Ліду й Івана Семеновича, повертатися самим назад, на старе місце, де вони могли б сподіватися знайти можливість повернутись на поверхню землі?..

Проте одне явище дуже зацікавило Артема. Як сказано було раніше, становимще посувалося весь час вздовж кам’яних урвищ попід лісом. Тих урвищ, які були насправді природною стіною між підземним простором, де жили скіфи, і сталактитовою печерою, що привела сюди вчених.

Спочатку Артемові здавалось, що становимще посувається просто на захід. І думка про це лякала його. Адже кожен кілометр віддаляв їх усе більше від місця, де завал перетяв їм тоді шлях назад. Проте на другий день Артем помітив, що напрям, у якому посувалося становимще, ніби змінився. Замість того, щоб вести прямо на захід, він повернув праворуч, трохи на північ.

Артем поділився своїм спостереженням з Дмитром Борисовичем.

— Треба перевірити за компасом. Це дуже важливо, — відповів той.

Артем перевірив — і не один раз. Дійсно, напрям руху становимща відхилявся на північ!

Щодня перевіряв тепер юнак це явище — і щодня пересвідчувався, що становимще весь час повертає праворуч. Здавалося, урвища ішли широким півколом з півдня на північ.

І становимще, яке весь час посувалося вздовж урвища, обходить це півколо.

Це було надзвичайно важливим спостереженням. Виходить, що товариші зовсім не віддалялися від сталактитової печери, відокремленої від них велетенською стіною урвища. Навпаки, вони обходили стіну з півдня на північ, залишаючись весь час поблизу печери!

Гаразд. Але чи пощастить їм знайти таке місце в стіні, яке можна було б пробити їх силами, хоча б з допомогою Варкана і його товаришів? Не можна було припустити, що сталактитова печера має багато отаких місць у своїх стінах, де однієї динамітної шашки вистачить для того, щоб пробити стіну!

Артем думав про всі ці можливості лише між іншим. Головне, що не покидало його думок, це було визволення товаришів і пов’язане з цим майбутнє повстання. Щодня до них приєднувались нові й нові мисливці, яким загрожувала помста Дорбатая та знатних старшин. Багатії зводили тепер рахунки з усіма, хто мав свого часу сміливість виступати проти них…

Роніс і Варкан не поспішали. Видно було, що вони вирішили зібрати всі сили й бездоганно підготувати повстання перед тим, як починати його. Артем вітав таку завбачливість, вона дуже подобалась йому. Але з якою охотою він узяв би участь в негайній боротьбі, яка допомогла б звільнити Ліду і Івана Семеновича сьогодні ж таки!..

Поки що Артем стежив за пересуванням жалобної процесії тільки здаля. Аж увечері, коли становимще спинялося на відпочинок, на ночівлю, Артем з Варканом наважувалися підходити ближче до скіфського табору. Юнак не залишав прихованої надії використати якийсь випадок визволити товаришів. Але жодного разу йому не пощастило навіть наблизитись до возів, серед яких був той єдиний, що цікавив його.

Артем навіть запам’ятав його ознаки. Два чи три рази юнак здаля бачив червоне вкриття того воза. Одного разу здалося йому, що він побачив навіть золотаву голівку Ліди, яка виглядала назовні. Проте… було цілком ясно, що Артем не мав змоги зробити щось рішуче. Доводилось чекати, стиснути кулаки до болю — і чекати.

Єдиною втіхою Артема були листи від Ліди. Раби майже щоночі приставляли юнакові маленькі аркушики паперу, густо списані дрібним поквапливим почерком Ліди. Артем читав їх і перечитував, намагаючись уявити собі всі думки й почуття дівчини. Він схиляв голову, попускав поводи коневі, що квапливо пробирався між деревами вслід за кіньми Варкана і його товаришів. І тоді Артем мов насправді бачив — важко хитаючись, рипить віз, колеса його одне за одним перекочуються через рівчаки і ями. Цей великий безмежний степ не мав шляхів, їх прокладають колеса попередніх возів. І тільки праворуч, на півночі видніється смуга нескінченного лісу, який підіймається до урвищ. Ось віз їде по рівному, немає ні вибоїв, ні рівчаків, не чути нічого, крім гучного рипіння, яке лунає ззаду, спереду, з боків. Ліда сидить у своєму возі, вона виглядає з нього, вона невідривно дивиться на далеку смугу лісу. Вона знає, вона певна: там недалеко від неї посуваються Артем, і Дмитро Борисович, і Варкан, і їхні товариші… Ліда дивиться на ліс, зітхає, знов дивиться — з надією і палким бажанням помітити щось серед далеких дивних жовто-рожевих дерев. Але нерухомі дерева, нічого не можна помітити між них… ніколи жоден вершник не виїжджав з того лісу, мовби й не було там ніколи Артема з його товаришами… Тоді Ліда знов схиляється й швидко-швидко пише… це той самий лист, що зараз у руках Артема…

«Любий, любий Артеме!

Ти просиш мене не хвилюватися, бути спокійною… Ах, про все це я пам’ятаю! Але як тоскно ждати!.. Єдина моя розвага, — це писати тобі листи. Ти просив, щоб я докладно описала тобі все, що сталося з часу нашого виїзду. Гаразд, зараз я все опишу тобі.

З самого початку наш віз поїхав разом з почтом Гартака, недалеко від жалобної колісниці з тілом Сколота. Я бачила все. Це дуже велика споруда, ця колісниця з повстяним балдахіном, пофарбованим у червоний колір. Десятеро білих коней запряжено в цю колісницю. А вздовж їхніх спин і боків проведені теж червоні смуги. На таких самих білих конях їдуть і віщуни, що супроводять труп Сколота…»

Артем знов заплющив очі. Так, цей виїзд він бачив і сам, на власні очі. Це було дуже урочисте видовище.

Велетенська колісниця з тілом Сколота. Віщуни в білому з червоним одязі несли священні зображення золотих птахів і драконів. Найзнатніші старшини їхали перед ними й везли бойові значки померлого вождя, везли почесні ознаки його доблесті й відваги. І кожен скіф, який бачив ці ознаки, мусив згадувати хоробрість Сколота.

Віщуни тужливо співали жалобну пісню — чи, може, то була якась молитва. Гойдалися в повітрі священні зображення. Повільно йшли білі коні, важко котилася гігантська червона колісниця. За нею їхав великий віз. На ньому сиділа стара жінка Сколота. Вона сиділа нерухомо, закривши сухе обличчя руками; і два такі ж старі віщуни сиділи поруч неї на возі, охороняючи вдову вождя, яка мусила супроводити його в могилу…

А під повстяним балдахіном на великій червоній колісниці лежало мертве тіло Сколота в розкішному одязі, в бронзовому шоломі, з широкими золотими браслетами на складених на грудях руках. Біля старого вождя лежав важкий його меч. Закриті очі справляли враження, що Сколот спить; з обличчя його збігла напруженість, зник вираз страждання, які були на ньому, коли вождь умирав, отруєний Дорбатаєм. Тепер обличчя було спокійне. І коли б не блискучий шар воску, що вкривав обличчя й руки, можна було б подумати, що Сколот не вмер, що він відпочиває або міцно спить…

І ніхто з простодушних мисливців і скотарів, які з побожністю дивились на цю колісницю, не догадувався, що Сколот просто вбитий Дорбатаєм і його прихильниками.

…Процесія посувалася далі й далі, не порушуючи ладу. Дорбатай у довгому червоному плащі й високому головному уборі, що нагадував і шолом і башлик, їхав поважно та урочисто, як цілковитий переможець. Незчисленні золоті оздоби та бляшки, нашиті на його плащі, побрязкували в такт рухам коня. Очі Дорбатая дивилися кудись поверх жалобної червоної колісниці. Здавалося, старий шахрай не бачив і не чув нічого, заглиблений у молитви за померлого вождя. І простодушні скіфи з повагою дивилися на цього лицеміра…

Гартак теж намагався зберігати урочистий і поважний вигляд. Він гордо випростувався на коні, неуважно брався рукою під бік, задирливо оглядався. Але через хвилину голова його стомлювалася під вагою великого золотого шолома, вона схилялася, руки нервово та боязко тримали поводи. Видно було, що Гартак дуже непевно почуває себе на коні і боїться впасти з нього…

— Поганий виродок! — не стрималася й тихо мовила Ліда.

Гартак наче почув її голос! Він швидко озирнувся і спинив на дівчині погляд. На обличчі його з’явилася посмішка. Ліді здалося, що він навіть насмілився підморгнути їй! Але цього вона вже не витримала і хутко відкинулася в глиб воза.

Знов вона виглянула лише тоді, коли проїхала жалобна колісниця, проїхала вдова Сколота, Дорбатай, Гартак, старшини, воїни — і тоді вирушив особистий почет Гартака, нового вождя, його майно, його раби, служники, дружини. Іван Семенович указав дівчині:

— Бачите, Лідо, той великий віз? Звідти виглядають жінки, вони зазирають в наш бік. Це, я певний, дружини Гартака. Їм цікаво поглянути на нову наречену їхнього чоловіка…

— Як ви можете, Іване Семеновичу!.. — образилася Ліда.

Але геолог продовжував:

— Повірте, Лідо, що мені теж не дуже приємно згадувати про це. Але… краще весь час пам’ятати про небезпеку, ніж хоча б на хвилину забути про неї та припустити, щоб вас захопили зненацька. Я навмисне нагадав вам… бо хочу, щоб ви добре володіли собою та стримувалися від необережних вчинків. Розумієте?

Що ж могла відповісти Ліда?..

…І ось уже третій день тривала подорож. Третій день вози посувалися до тих невідомих священних Гер. Єдиною втіхою дівчині були записки Артема, які свідчили про те, що товариші весь час турбуються про долю двох полонених, думають про них. Ліда виконала прохання Артема й вивчила напам’ять останню його записку, написану за порадою Роніса, хоч і не зрозуміла її змісту. Ця частина записки була написана грецькою мовою, тільки що українськими літерами. І незабаром ця записка відіграла свою роль.

Це було після полудня. Вони спинились на обід; незабаром полоненим мусили знов принести незмінну конину, про яку Ліді було гидко згадувати. І їла вона її тільки тому, що на цьому настоював Іван Семенович. Ще вчора, наприклад, між ними відбулася така невеличка розмова. Іван Семенович наполягав, щоб Ліда не відмовлялася й їла. Дівчина відповіла йому:

— Мені гидко, Іване Семеновичу! Я просто не можу дивитися на м’ясо!

— І не треба дивитися. Заплющте очі — і їжте!

— І від нього тхне кінським потом…

— Затуліть носа — і їжте!

— Та й смак у нього такий, що…

— Сховайте язик — і їжте. Ні, я не жартую, Лідо. Треба їсти. Ми не можемо дозволити собі слабшати. Перед нами ще чимало труднощів, і ми мусимо бути підготованими до них. Зрозумійте це, дівчино! Що сказав би Артем, коли б побачив, що ви нічого не їсте?..

Ліда зашарілася і не знала, що відповісти…

І сьогодні після полудня коло воза полонених знову залунали чоловічі голоси, — мабуть, принесли їжу. Так подумали Ліда й Іван Семенович. Може, навіть хтось з рабів приніс і чергову записку від Артема. Ліда визирнула з-за повсті і зомліла.

Біля воза стояв Гартак. Кілька служників супроводили його, навколо верхи спинилися старшини. Два служники приставили до воза драбинку, вкрили її червоним килимом, щоб приготувати шлях вождеві.

— Іване Семеновичу, це він, Гартак! — прошепотіла Ліда. — Що йому потрібно?

— Одне можу сказати, Лідо: спокійно! Тільки одне, — крізь зуби мовив Іван Семенович.

Він одхилився в глиб воза і звідти дивився, як відкинулась повстяна завіса, як з’явилася кривобока постать Гартака, як він увійшов, впевнено посміхнувся Ліді і, мабуть, в ознаку найвищої прихильності, незграбно уклонився, чого з ним досі не траплялося.

Дівчина притулилася до стінки воза і звідти дивилася на Гартака, ждучи, що буде далі.

Гартак заговорив по-скіфському. Його скрипучий, неприємний голос звучав тут особливо дратуюче. Що саме він говорив, лишалося, звісно, незрозумілим. Але, мабуть, він вважав свої слова за щось приємне, бо кілька разів посміхнувся, показуючи нерівні пацючі зуби.

Але ось він закінчив і показав рукою на вихід, наче запрошував Ліду. Дівчина мовчала й не рухалась. Тоді Гартак підійшов до неї і, вхопивши її за плече, підштовхнув до виходу. Забувши про всі умови, Ліда не стрималася й різко відштовхнула його. І враз почула тихий голос Івана Семеновича:

— Він хоче, Лідо, щоб ви йшли за ним. Мабуть, наблизився той час, про який писав Артем. Очевидно, Гартак одержав дозвіл Дорбатая. Ну, що ж, треба виконати наш план. Починайте, Лідо!

Тепер Ліда зрозуміла все. Гартак, розгубившися від її опору — адже він вважав, що дівчина давно на все погодилась! — дивився то на неї, то на Івана Семеновича. Час був слушний — і Ліда чудово виконала свою роль.

Поважно вона виступила вперед, підвела руку вгору й почала говорити. Ах, як важко вимовити слова, змісту яких зовсім не знаєш. Проте Ліда намагалася говорити якнайповажніше: так попереджав її Артем у своїй записці.

Дівчина не знала, що не лише вона, а й Артем не розумів тих слів, бо записав їх з голосу Роніса. Він знав лише загальний зміст. Дмитро Борисович переклав його приблизно так:

— «Слухай мене, Гартак! Я — дівчина іншого племені. У нас інші закони та звичаї. За нашими законами вождь не може взяти собі нову дружину, аж доки не доведе свою відважність у бою. А бій він не має права починати, доки поховають старого вождя. Я погоджуся бути твоєю дружиною, але тільки тоді, коли ти виконаєш звичаї мого племені. Гартак! Відійди і залиш мене, доки виконаєш те, що я сказала».

Оце саме, не розуміючи слів, говорила Ліда Гартакові. Таке було здійснення нового плану, запропонованого Ронісом. Він побоювався, що Гартак, ще до закінчення жалобної подорожі, одержить дозвіл Дорбатая одружитися з дівчиною, яка так сподобалась йому!..

Дівчина говорила ці незрозумілі слова так поважно, що й сама була трохи здивована: ніколи вона не думала, що з неї може бути акторка! І, вже закінчуючи, вона помітила, що її промова дуже вплинула на Гартака. Він розгублено озирнувся. Мабуть, він ніяк не сподівався на щось подібне. В наметі було чути, як приглушено, але збуджено гомоніли його супутники зовні, які теж чули голос Ліди. Адже вона говорила досить гучно. Добре, це теж було непогано!

Гартак не сказав більше жодного слова! Він вийшов з воза, віддав якийсь наказ, сів з допомогою служника на свого коня і зник за іншими возами. Ліда подивилась на Івана Семеновича, він на неї. Обоє вони боялись вірити, що все обійшлося так легко. Але це був факт!

Цього разу Ліда забула навіть свою огиду до кінського м’яса і не відмовлялася їсти його. А по обіді відбулися нові події.

Щодня Дорбатай справляв великі урочисті тривалі відправи з людськими жертвами. І щодня він збільшував кількість тих жертв, щоб збільшити й страх скіфів перед богами та перед ним, головним їх служником. Невідомо було, чи помітив він, як впливало це на Ліду. Можна було думати, що помітив, бо вже два дні, як полонених не примушували виходити з їхнього воза й стояти під час відправи в почті Гартака. Ліда й Іван Семенович залишалися в своєму возі. Але тепер під час кожної відправи вози розташовувались навколо місця, де відбувалося жертвування.

І як би не закривав Іван Семенович повстяні краї, як би не ховала свою голову Ліда, намагаючися не чути нічого, страшні звуки лунали всюди.

Події цього дня, напружена розмова з Гартаком остаточно знервували дівчину. Спочатку вона лише тремтіла від страху, потім уже не могла стримати сліз. Вони лилися з очей, змочуючи руки; Ліда кусала пальці, щоб стриматись, і не могла.

Знервований був і Іван Семенович. Перший час він сподівався, що Ліді пощастить перебороти себе, як це бувало раніш. Він мовчки сидів у своєму кутку, не дивлячись на дівчину. Але плач Ліди перетворювався на нервовий припадок. І тепер Іван Семенович не знав, що йому робити.

А Ліда плакала гіркими слізьми, ховаючи голову в подушки, її плечі здригалися, обличчя було мокре від сліз.

— Я не можу, не можу, Іване Семеновичу, — схлипувала вона, — не можу чути цього!.. Що вони роблять, що вони роблять…

— Не варт було дивитися, ось що. Ви надто знервувались, Лідо, — похмуро відповів геолог. — Ну, ось що, дівчино. Спробуйте заснути. Це найкраще з того, що ви можете зробити.

— Я не можу… не можу!..

Ліда всіма силами намагалась сховатися від вигуків, від туркоту тимпанів, від пронизливого свисту дудок.

— Ну, заспокойтеся, Лідо! Не можна ж так, слово честі!

— Який жах!.. Який жах!..

Дівчина тремтіла всім тілом.

Раптом тимпани залунали ще гучніше. Здавалося, їх стало вдвоє більше. Вигуки долинули з новою силою.

Ліда підвела голову:

— Що це?.. Іване Семеновичу, я не можу, в мене розривається голова… Я побіжу туди, я не припущу цього! Чуєте? Не можна залишатися тут, не можна… я біжу!..

Вона дійсно схопилась і рвонулася до виходу. Але геолог схопив дівчину за плече і з силою посадив знов на килим. На мить він задумався, мов обмірковував. Потім Ліда почула його суворий голос:

— Мовчіть! Чуєте, мовчіть! Ви не допоможете… Ми тільки зіпсуємо справу. Мовчіть! Досить істерики! Чуєте? Мовчіть!.. Бо інакше я…

Ліда злякано дивилася на піднесену руку Івана Семеновича. Ніколи вона не бачила його таким. Стиснені зуби, люте обличчя з нахмуреними бровами. Глибокі зморшки прорізали щоки. Примружені очі загрозливо дивились на неї.

— Іване Семеновичу… ви не вдарите мене… я…

— Мовчіть, я кажу!

Кусаючи губи до крові, Ліда знов сховала голову. Це було надто страшно. Але вона мовчала. Тільки час від часу десь зсередини проривалися в неї схлипування. Та сльози рясно лилися з-під тремтячих повік.

До неї долинали шалені вигуки, чиїсь одчайдушні крики, все це змішувалось з звуками тимпанів і свистом дудок. Але на першому місці було загрозливе обличчя Івана Семеновича, що ввижалося їй. Вона мов бачила над собою його піднесену руку з стисненим кулаком — і мовчала. Ніколи в житті вона не почувала себе такою нещасною й самотньою…

А Іван Семенович постояв ще трохи біля Ліди, дивлячись на її спину, що здригалася від ридання. Його піднесена рука повільно опустилася, майже торкнулася золотого волосся дівчини. Але Іван Семенович стримав себе: не можна було втішати, хоч би як йому хотілося зробити це і хоч як важко було йому самому так загрожувати любій дівчині. Адже тоді знов може статися цей нервовий припадок, Ліда може вибігти з воза, накоїти такого, що… Він глибоко зітхнув. Ця сцена коштувала йому багато. Він і сам відчував, як здригається його рука, як підступає до горла гаряча хвиля…

Він дивився на Ліду, йому було безконечно жаль її, цієї чудесної дівчини, яку він щойно лякав, збираючи всі свої сили, щоб стриматись самому. Але що він міг зробити інше? Треба було вплинути на Ліду, спинити її будь-що…

Іван Семенович ще трохи постояв біля неї.

«Здається, заспокоюється поволі», — подумав він. Повільно й тихо він одійшов, сів під стіною і закурив свою люльку.

Вигуки зовні стихали. Ще лунали тимпани, але й вони немовби втомилися. Іван Семенович сильно затягнувся. Приємно було відчувати, що люлька потроху заспокоює. А Ліда?.. Як вона?

Дівчина лежала нерухомо. Плечі її вже не здригалися. Тільки зрідка чулось її глухе схлипування. Але рівне дихання свідчило про те, що сильне нервове збудження змінилося сном: дівчина надто стомилася.

Люлька давно погасла, вже й віз сунув з місця, чути було голоси скіфів, що поганяли коней, вже шелестіла під колесами суха трава, а Іван Семенович все ще сидів мовчки й дивився крізь отвір у повсті. Він бачив далеку жовту смугу лісу, за якою підносились круті кам’яні урвища. Як і завжди, верхньої частини урвищ не можна було розгледіти, вона ховалася серед низьких хмар. І дивно було уявити собі, що над тими сірими хмарами простягається кам’яна стеля, сотні метрів кам’яної породи… і тільки ще вище, далеко-далеко, існує справжня сонячна земля, з якої вони потрапили сюди мимо своєї волі…

Там, у лісі, під урвищем, десь ховаються товариші, Артем з Дмитром Борисовичем. Як там їхні справи? Як почуває себе Дмитро Борисович? За Артема Іван Семенович не турбувався, хлопець міг постояти за себе, він уже не раз довів це.

Чиїсь руки раптом обняли шию Івана Семеновича. Він здригнувся від несподіванки, хутко озирнувся: то була Ліда.

Її зеленуваті очі з благанням дивилися на геолога, вона ніяково всміхалася. Дівчина хотіла щось сказати й не насмілювалася.

— Коли це ви встигли прокинутись, що я й не помітив? — мовив Іван Семенович якнайлагідніше.

Хтозна, чи не надто суворо він нагримав на неї, коли вона плакала?..

— Іване Семеновичу, пробачте мені… я така дурна… не змогла подолати себе… Мені тепер так соромно, що я й не знаю…

— Та киньте ви про це. Минулось — і гаразд. Дивіться ось краще — де ви бачили таке красиве небо? Га? Які чудові хмарки, правда?

Дівчина пустотливо махнула рукою:

— І небо звичайне, сіре, і хмарок ніяких нема, між іншим. Сама сіра безнадійна ковдра. Де ви побачили хмарки?

— А й справді, нема. Я ж їх тільки що бачив… Навіть милувався ними.

— Та тут їх взагалі не буває, Іване Семеновичу!

— Можливо, можливо…

— Ви не згадуватимете про це, Іване Семеновичу?

— Про що? Про хмарки?

— Та ні! Ну, ви знаєте, про що…

— Коли ви зараз не облишите цих балачок, то згадуватиму щодня, і навіть по десять разів на день. І Артемові розкажу, ось що!

— Ой, не буду! Не буду!.. А це хто?

В отворі показалася жіноча голова. Рабиня принесла кисле молоко. Вона поставила череп’яний глек, озирнулася назад, глянула на всі боки.

— Що таке?

Рабиня дістала з-під одягу малесенький папірець. Подала його Ліді й жестом показала, щоб Ліда дала їй теж… для тих, хто, мовляв, перебуває там, далеко-далеко, в лісі, куди вона вказала пальцем. Потім вона тихо сіла на краю воза спиною до середини.

— Записка від Артема! — радісно вигукнула Ліда.

— Що ж він пише?

— «Чому давно немає відповіді? Турбуємось. Як справи з Гартаком? Роніс каже, що він одержав від Дорбатая дозвіл одружитися тепер-таки. Негайно відповідай — і докладно. Зокрема, на попередній лист, де я говорив про деякі мої особисті…»

Ліда раптом спинилася і закашлялась.

— Ну, далі? — подивився на неї підозріло геолог.

— «…про деякі мої особисті справи». Все, Іване Семеновичу.

— Так таки й усе?

— Ну, є ще одна малесенька дрібничка, але вона…

Ліда густо зашарілася й схилила голову.

— Ну, якщо вона така малесенька, та дрібничка, то хай уже залишиться вам самій, — заспокоїв дівчину Іван Семенович. — Що ж, треба негайно відповідати, чи не так? Здається, там, у моїй записній книжці, ще лишилося кілька чистих сторінок?

— Звісно! Зараз, зараз я напишу йому про все! Де ж це олівець?..

Іван Семенович опустив голову, щоб Ліда не помітила його хитрої веселої посмішки, і уважно напихав тютюном люльку.

18. КЛЯТВА ВАРКАНА

Минали дні — одноманітні, схожі один на один. Великий похід скіфів повільно рухався до легендарних Гер, розтягнувшись більше як на кілометр. Ця повільність процесії дуже дратувала Артема, який, нетерпляче ждав вирішальних подій.

Варкан і Роніс заспокоювали його. Дмитро Борисович перекладав їхні слова:

— Ця повільність нам допомагає. Ваші товариші перебувають у безпеці. Сили Дорбатая й старшин потроху зменшуються, а наші сили, навпаки, весь час зростають. Все йде гаразд!

Роніс ще додав:

— Можу сказати, що нам навіть корисніше було б, якби подорож затяглася ще на деякий час. Нам значно легше було б тоді добитися справжньої перемоги… і бій був би коротший…

Артем здивовано глянув на нього.

— Так, так, — посміхнувся Роніс. — Пам’ятаєте, я казав вам, що вся ця подорож послабить сили Дорбатая й знатних старшин? Я мав на увазі ось що. Раніше старшини й їхні воїни трималися разом, вони були весь час зв’язані. Тепер, коли скіфські воїни втомилися, коли процесія так розтяглася, все змішалось. А наші сили, навпаки, зросли. Ми не марнуємо часу. Ми багато чого навчилися!..

Роніс стиснув кулак і стукнув ним по стовбуру:

— Цього разу старшинам не буде так легко! Ми добре пам’ятаємо пролиту ними кров наших пригноблених братів!

Варкан спокійно додав:

— Коли б Дорбатай та старшини знали щось про нашу діяльність, — вони не поводилися б так з бідними мисливцями. Адже останніми днями Дорбатай наче навмисне збуджує проти себе мисливців і скотарів. Разом із знатними старшинами він ставиться до них так само, як до своїх рабів. Отож частина мисливців і тікає до нас; а решта теж на нашому боці й допоможе нам під час повстання. Саме тому я й вирішив не приймати до нашого загону нікого з мисливців, починаючи з вчорашнього дня. В нас сили вистачить; краще хай вони залишаються там і готують інше…

Артем з насолодою слухав усе це. Наближається, наближається час повстання! Ще день-два — і воно спалахне. А тоді!.. Тоді розв’яжеться все-все!

Загін Варкана невпинно слідкував за походом племені. Поступово в загоні Варкана опинилися всі молоді дружинники. Після смерті Сколота вони швидко пересвідчились, що Дорбатай та його спільники не збираються нічого дарувати наближеним небіжчика Сколота, своїм старим ворогам.

Сколот умер, його оточення втратило підтримку. Кожен, хто якоюсь мірою свого часу підтримував його, кожен, хто навіть просто висловлювався колись проти віщунів або старшин, відчував тепер небезпеку, що нависла над ним.

Дорбатай не дарував нічого. Його зіркі очі немов завжди бачили перед собою довгу чергу людей, яким треба було помститись. Щодня він проклинав когось із своїх ворогів, відбирав їхнє майно, яке б мізерне воно не було.

Проте відібрання майна й прокляття — було не найстрашнішим із вчинків Дорбатая. Старий віщун охоче влаштовував ефектні сцени, щоб ще більше залякати народ.

Троє мисливців, друзів Варкана, вже загинули протягом кількох найближчих днів після того, як Дорбатай отруїв Сколота. Всі троє раніш виступали проти віщунів, глузували з них. Вони без пошани ставились і до старшин. Дорбатай розправився з ними з холодною жорстокістю.

Перший з них був обвинувачений у неповазі до священних звичаїв і в глузуванні з віщунів. Його привели під охороною до Гартака. Новий вождь сидів на пишному підвищенні. Біля нього стояв холодний і суворий Дорбатай. Старшини стіною стояли круг підвищення. А навколо юрмилися скіфи, розуміючи, що обвинувачений заздалегідь приречений.

Гартак, який виконував волю старого віщуна, запитав молодого мисливця серед мертвого мовчання натовпу:

— Чи визнаєш ти свою провину? Чи визнаєш, що зрадив священні звичаї? Чи визнаєш, що образив святого віщуна?

Мисливець сміливо відповів:

— В мене немає провини, в якій мене обвинувачують. Я ніколи не зраджував звичаїв. Я не ображав святих віщунів. Я лише заступився за дівчину, яку обдурив віщун, відібравши в неї худобу. Віщун сказав, що відбирає худобу з волі богів. А потім зарізав коня на м’ясо і з’їв його сам. Якщо він зробив таке — хіба він святий?

Натовп загув, бо чимало скіфів знало, що це правда. Але Дорбатай знав, що йому робити. Загрозливо піднявши руку, він мовив:

— Віщун виконав волю богів. Ти образив його, а разом з тим образив і богів. Мовчи, не сперечайся! Ми спитаємо великих богів, вони скажуть нам усю правду. І так, як вони скажуть, ми вчинимо з тобою. Гей, ворожбитів сюди! Хай вони запитають великих богів!

Троє дідів у чорному одязі з пучками лозинок у руках підійшли до підвищення. Вони поклали лозинки на землю, помолились. Потім почали одну по одній перекладати лозинки й ворожити. Натовп мовчав. Обвинувачений глузливо дивився на ворожбитів: що можуть додати їхні лозинки, коли про ганебний вчинок віщуна знало чимало скіфів?..

Але ось ворожбити закінчили. Найстаріший з них виступив наперед:

— О великий вождь Гартак! О мудрий і святий Дорбатай! Боги сказали нам усе. Вони сказали нам усім однаково: цей чоловік винний. Він образив святого віщуна, він образив богів. Боги гніваються, бо він зрадив священні скіфські звичаї, як зраджував їх і до того!

Обвинувачений зблід. Але коли Гартак знов запитав його, чи визнає він тепер себе винним, скіф відповів уперто:

— Ні! Вони брешуть, ці ворожбити! Я не винний!

— Привести інших, — наказав Дорбатай спокійно. — Виконаємо наш звичай!

Тепер прийшло шість ворожбитів, — вдвоє більше, ніж першого разу. Так вимагав звичай, якщо обвинувачений опирався й не визнавав того, що сказали перші троє ворожбитів.

Ці шестеро, повороживши, сказали:

— Він винний! Він цілком винний, — так кажуть боги! І боги вимагають суворо покарати його!

І знову скіф відкинув обвинувачення. Тоді прийшло дванадцять ворожбитів — знов удвоє більше. І ці дванадцять підтвердили:

— Він винний! Так кажуть боги. Боги вимагають кари!

Цього було вже досить. Звичай був виконаний. Дорбатай махнув рукою, і віщуни підвезли заздалегідь приготований віз, наповнений сухим хмизом. У віз запряжені були люті бугаї. Молодого скіфа поклали зв’язаного у віз, заткнули йому рота, накрили хмизом. Потім запалили хмиз і вдарили бугаїв. Злякані тварини побігли в степ, увозячи за собою рухоме вогнище, де в горящому хмизі лежала жива людина, яка не могла ні крикнути, ні ворухнути зв’язаними руками й ногами…

А Дорбатай, простеживши поглядом вогняний шлях воза, підвів руки вгору й наказав молитися богам і дякувати їм за те, що вони вказали злочинця.

Двоє інших мисливців загинули не так урочисто. Одного з них уночі зарубали віщуни. Вони сказали потім, що то був злочинець, який потай молився грецьким богам. Другий загинув під час полювання від списа, який, мовляв, сам упав з неба. Так говорили перелякані учасники полювання. Але Дорбатай добре знав про цю участь богів… бо він сам віддав наказ одному з віщунів сидіти на дереві і ждати наближення мисливця, щоб кинути в нього списа…

Не мали в цьому сумніву й Варкан з його товаришами. Зрозуміло, що загін у лісі весь час збільшувався. До нього приходили всі ті, кому безпосередньо загрожувала небезпека помсти Дорбатая і старшин. Поодинці Дорбатай міг повбивати їх усіх — своїх ворогів; а тут, усі вкупі, вони створювали вже значну силу, яка, крім того, спиралася на багатьох мисливців і скотарів, що потай нарікали на вчинки віщунів.

Проте поповнення загону не обмежувалося цим. Щоправда, Варкан твердо вирішив уникати будь-яких сутичок з силами Дорбатая і старшин до слушного моменту. Треба було берегти свої власні сили і приспати пильність старого віщуна. Єдине, що дозволяв собі Варкан, це час від часу відбивати вночі коней від табунів та худобу з отар.

Ця програма виконувалась бездоганно. Правда, Варканові допомагали й інші обставини. За священними звичаями скіфів, не можна було воювати ні з ким, доки тіло померлого великого вождя не буде поховане. Скіфи мали право тільки захищатися в разі якого-небудь нападу. Але загін Варкана не поспішав нападати.

Артем жартував:

— Все одно, як у тій легенді, що її розповідав на бенкеті Сколота старий Ормад. Цей великий похід скіфів — як великі юрми перського царя Дарія. А ми тут — як тодішні скіфи, що уникають бою і обмежуються тільки наскоками… Бачите, Дмитре Борисовичу, як допомагає досвід? Обов’язково треба було б віддячити старому Ормадові…

Артем і Дмитро Борисович вже трохи навчилися орудувати скіфською зброєю. Артем зацікавився луком і стрілами. Йому дуже подобалася ця зброя. На дозвіллі, коли загін відпочивав, Артем безупинно тренувався. Тепер він влучав у стовбур дерева на віддалі п’ятнадцяти метрів. Це був успіх, але юнакові було ще далеко до вправності Варкана або когось із скіфських мисливців чи воїнів. Вони без промаху влучали в той самий стовбур з віддалі тридцяти і сорока метрів. Крім того, Артем стріляв влучно лише тоді, коли ніщо не заважало йому. Досить було юнакові хоч трохи хвилюватися, бачачи перед собою не стовбур дерева, а якусь живу мету — зайця чи лисицю — як стріли його починали летіти далеко від цілі.

Дмитрові Борисовичу подобалася сокира. Та сама сокира на довгому держаку, яку він уперше взяв у руки перед несподіваним нападом воїнів Дорбатая на лісовий табір. Тепер Дмитро Борисович рубав нею майже бездоганно, його худорлява постать, його довгі сухі руки ще подовжували держак сокири. Коли археолог, виблискуючи окулярами, викликав на учбовий бій Варкана, той примушений був захищатися цілком серйозно. Блискуча сокира в руках Дмитра Борисовича була справжньою й загрозливою зброєю.

— Тільки одне мені не подобається, Дмитре Борисовичу, — жартував Артем. — Надто ви з цією сокирою подібні до славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського… того самого, що захищав прекрасну Дульцінею.

— Що? — образився археолог.

— Та ви не сердьтеся, це ж правда. Такий самий ви довгий, як Дон-Кіхот, такий самий незграбний… ні, ні, пробачте… я не те хотів сказати, слово честі, не те! — враз змінив Артем свій тон, бо побачив, що довга й суха рука Дмитра Борисовича ладнається схопити його за вухо. Це було б надто образливо: перед очима у всіх товаришів — і ось тобі, за вухо!..

Тому Артем замовк і тільки глибше насунув шолом. І він, і Дмитро Борисович носили тепер металеві скіфські шоломи. На цьому наполіг Варкан; і Роніс підтримав його:

— Навіщо рискувати? Найулюбленіший скіфський удар — це в голову. Треба носити металевий шолом, тоді буде набагато менш небезпеки… адже не знати, що може трапитися.

День у день великий скіфський похід посувався до Гер і день у день загін Варкана посувався слідом за ним. Загін то йшов позаду, то виходив убік і йшов паралельно великому походові, схований у високій рожевій траві. Це було потрібно зокрема й для того, щоб не переривати налагоджений зв’язок із спільниками Варкана й Роніса в процесії. Та й Артем радів, що не уривався його особистий зв’язок з Лідою та Іваном Семеновичем.

Тепер цей зв’язок здійснювався без допомоги Діани. Не варт було посилати страшну для скіфів поскіну й нагадувати їм про себе. Зв’язок підтримували раби. Гартак приставив до Ліди двох рабинь. Він і гадки не мав, що ці рабині значно уважніше прислухалися до наказів Роніса та його помічників, ніж до його власних. Раби брали листи Ліди від рабинь і передавали їх в лісовий табір уночі. Зв’язок був сталий і певний.

…Розмова тривала далі. Тільки що Варкан закінчив переговори з двома мисливцями, які розповідали йому про те, що робиться в таборі Дорбатая. Варкан вислухав їх, порадився з Ронісом, віддав накази. Обличчя його було похмурим. Але ще похмурішим був Роніс. Мисливці розповіли, що Дорбатай готує нову велику відправу з жертвами. Тепер він влаштовував такі відправи майже щодня, і щодня гинули раби, яких віщуни приносили в жертву.

Роніс з сумом дивився в багаття, де спалахували рухливі вогники. Варкан підійшов до нього, поклав руку на плече:

— Заспокойся, друже, — сказав він. — Вже не довго лишилося ждати. Ще день-два. І тоді не буде більше такого. Чи віриш ти мені?

Роніс підвів голову. Великі очі його блиснули.

— Я вірю тобі, Варкане, інакше не був би тут з тобою! І я твердо вірю в те, що ми переможемо. Але іноді я відчуваю, що в мене надто багато ненависті до Дорбатая і його віщунів!..

— Хіба це погано, Роніс? — здивовано запитав Варкан.

— Це заважає мені, Варкане, — зітхнув Роніс. — Я забуваю тоді про загальну справу і мрію лише про жорстоку помсту Дорбатаєві… помсту за всіх моїх братів, яких він закатував. І я думаю… коли Дорбатаєві пощастить врятуватися від моєї помсти… Тоді я не буду задоволений!

— Він не врятується, Роніс!

— Так, не врятується… поки я живий!

Роніс рвучко випростався. Голос його задзвенів:

— А якщо я загину?.. Ні, ні, Варкане, я не боюсь нічого! Проте може трапитись так, що мені не пощастить зустрітися з моїм старим і найненависнішим ворогом. Це може бути. Випадкова стріла… чи сокира… і я, вбитий чи поранений, не зможу здійснити те, що палить мені груди. Такі думки лякають мене, я втрачаю спокій, мені хочеться негайно ж власними руками розірвати горлянку старого злочинця!.. Слухай, Варкане! Чи друг ти мені?

— Навіщо ти питаєш? — з докором відповів Варкан.

— Слухай! Я ніколи ні про що не просив тебе. Але тепер я хочу, щоб ти урочисто обіцяв мені виконати моє прохання. І коли я помру, а ти не виконаєш, — хай покарає тебе доля! Чи згодний ти, Варкане?

— Я слухаю тебе, Роніс.

— Єдине в мене є прохання до тебе, єдина вимога! Якщо я впаду в бою поранений чи вбитий, якщо не пощастить мені стати месником за всіх убитих моїх братів… якщо доля не дозволить мені самому вбити моєю власного рукою кривавого, лютого звіра, наймерзеннішого хижака й ката, Дорбатая, — вбий його ти, Варкане! Убий його! Виконай моє найпалкіше бажання!

Непримиренна ненависть бриніла в голосі Роніса. Він потрясав у повітрі стисненими кулаками, він перейшов на палкий пристрасний шепіт, і той шепіт уривався з судорожними зітханнями, наче грекові бракувало повітря.

— Убий його!.. Убий, Варкане! Поклянися мені!..

Варкан поклав руку на держак меча. Обличчя його було суворе й рішуче:

— Клянусь тобі, Роніс, що це буде так! Я ненавиджу Дорбатая не менше, ніж ти. Всі мої товариші ненавидять його. І тільки тоді ми заспокоїмось, коли, нарешті, сконає наш спільний ворог! Клянусь тобі, Роніс!

Хвиля запального збудження помалу сходила з Роніса. Здавалося, він сам трохи соромився своєї нестриманості, такої незвичайної для нього. Він витер долонею чоло, глянув на вогники в багатті. Потім міцно стиснув руку Варкана.

— Я вірю тобі, Варкане! Більше я не думатиму про це. Ти благородна, чесна людина. І я щиро хочу, щоб ти став вождем скіфів.

Варкан знизав плечима, але не відповів нічого.

До вогнища підійшло кілька скіфів. Вони вирушили в нічну подорож — по коней, по худобу. Варкан віддав короткі накази, скіфи зникли в темряві. Здалека пролунали звуки тимпанів. Вони долинули звідти, де на ночівлю спинився великий похід племені.

— Останні ночі, — тихо мовив Роніс. — Мабуть, уже післязавтра будемо в Герах… Так кажуть старі люди, що бували тут.

Всі мовчали. Наближався вирішальний час. Незабаром кожному, хто сидів біля вогнища, доведеться важити своїм життям.

Артем не відчував ні страху, ні навіть побоювання. Навпаки, почуття певності охопило його. Якщо в юнака й були досі якісь сумніви, якісь побоювання, то вони зникли сьогодні ввечері. Вперше за весь час перебування тут він виразно побачив усю силу великої людської ненависті!

Артем знав і раніше, що Варкан — смілива, відважна, щира людина. Він знав, що Роніс має глибокий, тверезий і гнучкий розум, що цей чоловік по праву став ватажком — так само, як по праву Варкан очолив повсталих мисливців, воїнів і скотарів.

Але вперше сьогодні вони з такою повнотою розкрили перед враженим юнаком свої найглибші почуття, всю силу своєї лютої ненависті до спільного ворога. Так, вони любили один одного, Варкан і Роніс! Злютовані тривалою дружбою і взаємною пошаною, вони стали тепер перед Артемом на весь свій зріст. І він поважав їх. Він поважав глибоку, правдиву й непоборну ненависть Роніса до кривавого ката Дорбатая. Артем захоплений був прямотою Варкана, який щиро прийняв пристрасну вимогу Роніса й поклявся здійснити її.

Це були справжні люди, що вміли глибоко відчувати, гостро ненавидіти й гаряче любити. І з цими людьми Артемові не страшне було ніщо. Вони мусили перемогти, вони не могли не перемогти! Бо за ними була правда пригноблених, правда рабів і бідняків. За ними була чесність і відважність.

Ніколи ще все це не було таким виразним для Артема, як зараз, коли він побачив пристрасність Роніса, серйозність Варкана. Вперше за весь час стриманий Роніс вибухнув і не міг оволодіти собою. Велика ненависть спалювала цю людину, прекрасна ненависть!

Так, Артем гордився своїми друзями — і тому не здивувався, коли Дмитро Борисович схвильовано сказав йому:

— Ми переможемо, Артеме! Правда?

Археолог протирав окуляри. Але обличчя його було ясне й сповнене рішучості.

— Інакше не може бути, Дмитре Борисовичу! — відповів Артем.

Роніс підвівся:

— Ну, я вирушаю до табору, — мовив він.

І голос його знов був цілком спокійний, тверезий, навіть трохи насмішкуватий. Наче це зовсім і не він тільки що хвилювався, не знаходячи потрібних слів для своєї пристрасної мови; ніби це зовсім не він тільки що задихався від збудження, закликаючи свого друга до помсти, якщо йому не пощастить здійснити її самому.

— Довідаюся востаннє, як почувають себе шановні Дорбатай та Гартак, — казав Роніс з неприхованою посмішкою. — Мабуть, не побачуся з вами, друзі, аж до самого бою. Здається, ми все вияснили, Варкан? Ти пам’ятаєш всі умовні сигнали?

— Так, — ствердив Варкан.

— Тоді бувайте.

Він зник.

Кілька хвилин панувало мовчання. Вогнище потроху згасало, звідусіль насувалися глибокі нічні тіні, ледве чутний вітрець час від часу пробігав по густій високій траві. Артем підвів голову.

Холодні вогкі хмари низько пливли над землею. Ось одна з них мов опустилася ще нижче. Вона повільно йшла на захід. Артем мовчки стежив за хмарою кілька секунд. Він думав: може, й Ліда так само цієї хвилини дивиться на небо, бачить оцю хмару, стежить за її рухом?.. Ліда, Ліда, як хотілося б Артемові почути зараз її голос, побачити її очі, відчути дотик її руки — так, як клала вона руку на плече Артема, коли просила його зробити щось для неї!..

19. ЧАС ВЖИТИ ЗБРОЮ!

Звідси, з верхівок невисоких скель біля підніжжя урвища, все було видно чудово. І загальна відстань до місця, де розгорталися події, була не більша від кілометра, в цьому Артем був певний. Разом з тим, вони самі залишалися непомітними для тих, хто був унизу. Хоча, коли б навіть скелі й не прикривали їх так добре, все одно скіфи внизу були так заклопотані своїми справами, що навряд чи роздивлялися б по боках.

Прозоре повітря не тільки відкривало для очей спостерігачів кожну деталь видовища, а доносило до них і звуки. Артем чув, як лунала журлива пісня, що не замовкала вже кілька годин.

З самого ранку юнак разом з Дмитром Борисовичем і Варканом лежали тут на скелях, дивилися, чекали. Позаду розташувався напоготові весь загін, в якому нараховувалось тепер понад півтораста воїнів. Було вирішено, що Роніс подасть умовний сигнал: час його залежав від того, коли ватажкові рабів пощастить зібрати свої сили так, щоб ударити на воїнів Дорбатая і старшин з тилу.

Дмитро Борисович знов забув про свою сокиру, забув що має брати безпосередню участь у наступних подіях. Вся його увага була там, унизу, де відбувалися сцени, при спогляданні яких серце старого археолога мало не розривалося з досади: ну, як так вийшло, що він загубив там, у печері, фотоапарат!.. Це ж просто злочин — не зафіксувати всього цього на знімках, залишити тільки туманні спогади в пам’яті.

Поховання скіфського вождя, справжнє поховання за всіма звичаями! Це видовище було надзвичайно цікавим для нього, для археолога, що ніколи в своєму житті не міг і мріяти про такий випадок.

Артем, як відомо, не був археологом. Але і його захопило це грандіозне видовище.

Похорон відбувався на великому майдані, який однією своєю стороною наближався до скель урвища, а з другого боку замикався великою й широкою річкою. Це, на думку скіфів, і був легендарний Борісфенес. Та Дмитро Борисович пояснив Артемові:

— Справжній Борісфенес — це наш Дніпро. А те, що ми бачимо тут, — просто велика підземна річка, яка мусить вливатися в якесь теж підземне озеро, можливо, дуже велике. Проте звісно, що це не Понт Евксінський, не Чорне море, рівень якого, як ви й самі розумієте, лежить значно вище цієї річки…

Це було цілком зрозуміло. Археолог пояснював далі:

— Стародавнє плем’я скіфів-кочівників, яке випадково потрапило сюди, під землю, і примусово лишилося тут жити (нам доводиться тільки приєднатися до думки Івана Семеновича!), відрізане завалом від земної поверхні, зберегло, мабуть, свої скромні географічні знання та уявлення. Стародавні скіфи знали про Борісфенес. Їхні нащадки пам’ятають давню легенду про казкову річку. І вони готові вважати за Борісфенес підземну річку, на яку вони колись тут натрапили. От і все. А перебравши собі також звичаї урочистого поховання, наше плем’я кочівників почало здійснювати цей звичай тут, на березі підземної річки.

— Все це дуже добре. Я цілком певний, що так воно і є, — відказав Артем. — Але мене непокоїть зовсім інше…

Проте, поглянувши на Дмитра Борисовича, він вирішив не продовжувати своєї думки. Археолог не чув його, не слухав, захоплений спостереженнями.

Правда, зовсім інше турбувало Артема. Ну, добре, припустімо, що внаслідок цього повстання, якого він там нетерпляче ждав, Ліда й Іван Семенович будуть звільнені. Гаразд. А далі? Варкан дуже хороша людина. І Роніс теж. Науковцям, звісно, нічого не загрожуватиме. Проте… чи не час буде подумати про повернення на землю?.. Чи не досить цих напівказкових пригод, цього жовто-рожевого оточення?..

Як знайти зворотний шлях? Це кляте урвище всюди було однакове. Усюди підносилось воно вгору, усюди стирчали його кам’яні скелі, ховаючись верхівками аж у сірих хмарах. З якого боку доведеться штурмувати його? Де знайти найтонше місце стіни, яка відокремлювала вчених, вимушених мандрівників цього світу, від сталактитової печери?..

З люттю Артем ударив ногою по скелі. Кляте каміння! Проте цей рух примусив юнака повернутися до більш невідкладних справ. Насамперед — визволення товаришів, а всякі інші думки потім.

Юнак знов придивився до великого майдану, де мало відбутися поховання. Все населення становимща зібралося навколо величезної могили. Її оточили віщуни на чолі з самим Дорбатаєм. Тільки Гартак і з ним найзнатніші старшини були коло самої ями. Тут-таки на вільному місці стояла велика червона колісниця з тілом Сколота, віз його вдови та інші вози з майном померлого вождя, яке мали поховати разом з ним. Чудовий вороний жеребець Сколота в багатій золотій збруї стояв теж біля могили. Він нервово перебирав ногами, тупцював, неспокійно підводив голову, витягуючи довгу шию.

— І його теж? — не повертаючи голови, запитав Артем.

Варкан мовчки кивнув, йому було шкода цього красеня, найкращого коня з скіфських табунів, якого чекала смерть. Проте Варкан знав, що це неминуче: за повір’ям скіфів, старий Сколот і на тому світі мав їздити на своєму улюбленому коні…

Велике коло простих скіфів і представників підвладних невеличких племен стояло круг могили. Воїни, мисливці, скотарі, жінки, діти — всі змішалися в одну юрбу. Майже нікого не лишилося біля возів та нашвидку поставлених наметів становимща. Тільки раби були ще там. Але й вони потроху сходились позаду юрби скіфів. Раби збиралися купками, одна недалеко одної. Здавалося, вони були чимсь збуджені. Але хіба не зрозуміло це було в таку годину, коли відбувалося поховання вождя? Та й хто звернув би на це увагу?..

Артем все-таки помітив, що купки рабів збиралися чомусь з одного боку юрби, далі від скель. Виходило так, ніби випадково вони опинилися на стороні, протилежній тій, звідки мав ударити загін Варкана. Юнак посміхнувся: Роніс чудово орієнтувався! Крім того, саме звідти було ближче до центра могили, де скупчились віщуни та старшини…

Варкан теж з задоволенням дивився на скупчення рабів, його зірке око помічало навіть, що плащі рабів не звисали так вільно, як завжди. Немовби кожен з рабів мав при собі якийсь вантаж… Це свідчило про те, що Роніс встиг роздати зброю. Поки що вона була захована…

Молодий скіф повернувся до Артема. Мовчки він узяв камінець і накреслив на скелі між собою й юнаком коло. З одного боку він намалював стрілу, що впиналася вістрям у коло. Потім швидким помахом він нарисував ще одну, з другого боку. І раптом наче схопив обома руками те коло і стиснув його. Очі його гостро дивились на Артема.

— Правильно. Так і буде! — ствердив юнак.

Журлива пісня гучнішала. Тепер її, здавалося, співали всі. Дорбатай підвів руки вгору, як і завжди робив під час відправ. Але цього разу то був сигнал. Відразу віщуни підійшли до колісниці Сколота, підняли набальзамоване тіло небіжчика й понесли його до могили.

Вони спустилися в яму й поклали там тіло на розіслані килими. Пісня то гучнішала, то вщухала, але не змовкала. Дорбатай застиг з високо піднесеними руками. Широкі рукава його одягу звисали з боків, як крила великого зловісного птаха.

Інші віщуни безупинно несли до могили майно Сколота: золоті чаші, оздоби, шолом, зброю — в тому числі і великий його меч з золотим держаком. Все це клалося навколо тіла старого вождя, на килими.

— Скільки дорогоцінностей! — прошепотів Дмитро Борисович.

— Для археологів готується, — відгукнувся Артем.

Тим часом до могили несли й несли інші речі. Великі казани з їжею, цілі туші забитих овець і кабанів, великі міхи з вином — все знаходило собі місце в надрах велетенської могили. Сколот і на тому світі мусив мати гідне себе майно й запаси харчів і зброї — так вірили скіфи.

Нарешті, перенесення майна ніби закінчилось. Вже не було вільного місця навколо тіла небіжчика, вже, здавалося здаля, не можна було й підійти до нього через велику кількість дорогоцінностей, зброї та їжі.

Варкан легенько підштовхнув Артема і вказав йому на той бік юрби. Тепер майже всі раби зібралися там. Може, це тільки здалося Артемові, але він ніби помітив в натовпі рабів виблиск зброї…

«Наближається, наближається, — подумав він. — Чому ж Роніс не подає сигналу?.. І де все ж таки Ліда з Іваном Семеновичем?..»

Нова думка майнула йому: видно, Роніс тому й не подає сигналу, що товариші Артемові перебувають десь у незручному місці.

Раптом Артем почув, як коротко і схвильовано гавкнула Діана, що лежала на скелі поруч з ним. І в той самий час його схопив за руку Дмитро Борисович:

— Ось вони! Ось!

Кілька віщунів привели до могили Ліду й Івана Семеновича. Вони йшли вільно, ніщо не заважало їм, крім, хіба, того, що вони бачили навколо себе вартових віщунів. Ліда оглядалась на всі боки, мов шукаючи когось. Іван Семенович кілька разів глянув поверх голів вартових сюди, в бік скель, де лежав загін.

— Знає, знає, звідки ми прийдемо! — з радістю відзначив Артем. — От молодець Роніс! Встиг повідомити!..

Ліда й Іван Семенович спинилися недалеко могили. На щастя, вони були недостойні стояти всередині, там, де скупчилися всі віщуни й старшини. Це полегшувало визволення: так, принаймні, подумав Артем.

Два старі воїни вели тепер до могили вороного жеребця Сколотового. Кінь ішов неохоче, він кидався в сторони. Але його міцно тримали за поводи. Ось він спинився внизу, біля майна Сколота. До нього підійшов поважний віщун з кинджалом. Блискавичним ударом він увігнав кинджал у струнку шию коня. Бризнула кров, кінь упав на передні ноги й забив задніми.

— Такий красень, такий чудовий кінь! — прошепотів Артем.

Ще кілька ударів — і кінь залишився лежати нерухомим.

Старий Сколот міг вільно їздити в царстві тіней верхи на своєму улюбленому жеребці!..

Віщуни підійшли до колісниці, на якій сиділа стара вдова Сколота. Вона тремтіла, вона не віднімала рук від обличчя. Так, з закритим обличчям її й повели до могили.

— Як? Живу жінку? — спалахнув Артем.

Сумніву не було. Віщуни вели нещасну жінку зовсім так, як тільки що воїни вели любимого коня небіжчика. Вони міцно тримали її під лікті. А слідом за ними йшов ще один віщун з мотузкою в руках. Це був священний кат, який мусив задушити вдову померлого вождя, щоб і вона пішла за своїм чоловіком на той світ.

Раптом Артем побачив, як біля одної з кибиток вгору звився сивий димок. Мовби хтось розклав там маленьке вогнище, і димок від нього звився в тихому повітрі.

— Сигнал Роніса! Час вирушати!

Але юнак спізнився. Варкан уже подав знак своєму загонові. Спритно, як мавпи, воїни почали повзти по скелях униз, до маленького гайка, що був на дорозі до юрби скіфів, до місця, де відбувалось поховання.

— Ну, Дмитре Борисовичу, почалося. Я пішов униз! — сказав Артем.

— А я що ж?..

І археолог, захопивши свою сокиру, теж рушив униз, його довге тіло через силу зберігало рівновагу, очі його ніяк не могли відірватись від поховання. Але обов’язок був над усе. Товариші ждали допомоги там, унизу!

Одчайдушний жіночий крик долинув до них. Обидва разом здригнулися. То кричала стара вдова Сколота. Вона крикнула востаннє в житті…

Вони швидко спустилися вниз. Воїни Варкана були вже в гайку. Артем знав: це був лише перший сигнал, тепер треба ждати, доки раби в тилу скіфів не почнуть бою. Тільки це дасть можливість силам Варкана наблизитись. Інакше їх зустріне дощ стріл і списів, зірветься весь напад! Роніс з озброєними рабами мусив відтягти на себе увагу, прийняти перший бій.

З гайка натовп біля могили видно було значно гірше. Але чути було навіть краще. Тужлива пісня не вщухала. Проте тепер до неї домішувались жіночі вигуки. Артем з острахом прислухався, йому вчувалося, що то кричить Ліда…

Воїни Варкана лежали в гайку, вони ховалися поза деревами і ждали. Найменша необережність могла зіпсувати все.

Тиша. Тільки від могили долинає та пісня та ще дратуючі жіночі крики. Якби не було цього, то можна було б почути удари власного серця. Воно стукотить, воно, здається, заповнило цілі груди… Ні, не можна хвилюватися, треба бути цілком спокійним! Це легко сказати і важко виконати.

Тиша. Чому не чути нічого? Чому Роніс не починає?.. Артем чув, як важко дихає поруч з ним Дмитро Борисович. Руки археолога стискали сокиру на довгому держаку. Ледве чутний голос Дмитра Борисовича прошелестів над вухом юнака:

— А ваша зброя, Артеме? Не з голими ж руками йти в бій!..

Артем показав на свій меч. Проте хіба на це покладав надії Артем? Звісно, ні. Головна його зброя була тут, у кишені. Вона готова, треба тільки заждати слушного моменту, коли саме її вжити.

Пронизливі вигуки примусили Артема припинити дихання. Невже почалося?

Ще вигуки, ще… Тепер чути загальний гомін. І пісня увірвалася. Ось уже її немає! Шалені, люті вигуки лунають у повітрі. Почалося! Раби підняли повстання!

— Вперед! Вперед! — вигукнув Артем.

— Вперед! — відгукнувся Дмитро Борисович.

Разом схопившись на ноги, вони бігли між деревами в напрямі до місця поховання. Але хоч би як швидко вони бігли, воїни Варкана були попереду. Артем бачив тільки списи, що миготіли між деревами; він біг щодуху, він вимахував мечем і кричав:

— Вперед! Вперед!

А позаду нього мчав Дмитро Борисович, який остаточно забув про свої археологічні спостереження і перетворився на бійця. Артем чув вигуки Дмитра Борисовича, але до його свідомості це не доходило.

Гайок кінчався. Вони бігли полем. Артем бачив воїнів Варкана, чув шалені вигуки, що лунали над полем. Ось уже близько могила. Невже їм пощастило без бою наблизитись до своїх? Невже Роніс привернув до себе всю увагу старшин і їхніх воїнів?..

Ліворуч і праворуч по полю розбігались перелякані жінки й діти. Ними ніхто не цікавився. Вони тікали геть від несподіваних воїнів, що з’явилися в гайку. Ближче, ближче до могили!..

Тепер Артем побачив. Передні лави воїнів Варкана врізалися в коло ворогів — воїнів старшин і віщунів, що швидко вибігали з могили. Забрязкотіла зброя, мечі вдарились об мечі. Але найбільша небезпека минула — вороги не встигли вжити луків, не зустріли несподіваних гостей з гайка дощем метких стріл!.. А тепер можна битися, віддаль від гайка до могили пройдена без ускладнень.

Артем почув гарчання. Так, це була Діана. Він зовсім забув про неї. Навіть не озираючись гукнув:

— Вперед, вперед, Діано! Нас ждуть!

Передні лави воїнів Варкана завзято билися. Але де ж сам Варкан? А, он де. На нього напало відразу кілька старшинських воїнів. Він одважно б’ється проти них сам-один. На допомогу!

Але Артема випередили. Кілька чоловік напали на ворогів Варкана зразу з двох боків. Два ворожі воїни впали з порубаними головами, третього зарубав сам Варкан. Наступ тривав!

Звідусіль лунав брязкіт зброї, стогнали поранені, голосно перегукувались бійці. Воїни Варкана напосідали, вони тіснили ворогів. Віщуни відступали. А де ж Ліда? Де Іван Семенович?..

Головний фронт бою розтягся від могили вбік. Віщуни й воїни старшин повільно відступали перед натиском загону Варкана. Вони відкривали могилу. Артем спинився. Чомусь йому здавалося, що віщуни відступають надто швидко. Чому це? Адже з другого боку на них, це він знав, напосідають раби? Чи, може, наступ рабів ще не дійшов сюди, може, щось затримало там сили Роніса?.. Нічого невідомо, все змішалося в метушні, в брязкоті зброї та вигуках! Де товариші? Невже віщуни встигли забрати їх з собою?

Виступ могили… ось вхід до могили… перші вози… он велика червона колісниця, на якій був труп Сколота… товариші мусять бути десь поблизу!.. Швидше туди, треба скористатися з відступу віщунів!

Щось свиснуло біля самого вуха Артема. Ще… ще…

— Ах! — скрикнув Дмитро Борисович.

Стріла вдарила його в шолом.

— До могили! — крикнув Артем.

За виступом могили ховалося кілька віщунів з луками. Позад них Артем помітив червоний плащ Дорбатая. Чи не там Ліда й Іван Семенович?.. Віщуни повільно відступали до середини могили. Як перетяти їм шлях? Чи там товариші?

Раптом Артем почув дзвінкий голос Ліди:

— Діано! Діано! Сюди!

Собака затремтіла. Вона дивилась на Артема, наче запитуючи дозволу.

— Так, так, біжи, Діано! Мерщій!

Собака покаже, де товариші! Діана приведе Артема до них! Голосно, що мав сили, він закричав:

— Поскіна! Поскіна!

Дмитро Борисович здивовано дивився на нього. Але Артем усе кричав:

— Поскіна! Поскіна!

Він попередив скіфів, що на них мчить страшна поскіна. Цими вигуками він захищав Діану від стріл: віщуни не могли стріляти в священного дракона, вони мусили тікати від нього!

Діана великими стрибками мчала до купи віщунів, що залягла за виступом могили. Товариші там! Туди, мерщій!

— Вперед! — вигукнув Артем.

Випереджаючи Дмитра Борисовича, він біг до могили. Тепер він не боявся стріл, не боявся нічого. Тільки мерщій! Скіфи мусили відступити від страшної поскіни, Артемові залишається не відставати від Діани. Поскіна захистить і його.

Артем біг і бачив, як Діана опинилась біля віщунів, як вона вп’ялася зубами в горло одному з них, звалила його, кинулась на другого. Віщуни побігли, вони не витримали. Поперед них біг Дорбатай у довгому червоному плащі. І ще одна постать, кумедна й огидна, шкутильгала вслід за Дорбатаєм: Гартак!

Але не на них дивився Артем. Він з радістю побачив, як з-за виступу могили назустріч йому біжить струнка дівчина, простягаючи до нього руки. За нею чоловік, Іван Семенович…

— Лідо! Лідо!

Ще мить — і вона опинилась біля нього. Руки її обвились навколо його шиї, гарячий поцілунок обпалив йому губи.

— Артеме! Любий!

— Лідо!

— І мерщій до скель! Мерщій! — пролунав голос Івана Семеновича. — Нам дорога кожна секунда. Подивіться назад!

Звідси, з підвищення, було видно, що повсталі раби не гаяли часу. Вони безупинно натискали з свого боку. Воїни старшин і віщуни відступали звідти до могили. Але, відступаючи, вони в той же час загрожували вченим.

Швидко глянувши, Артем оцінив становище. Вони з Дмитром Борисовичем надто захопилися і одірвались від загону Варкана. Тепер вони були майже відрізані. Віщуни й воїни старшин, відступаючи під натиском рабів, перетяли шлях до людей Варкана. Дорбатай і Гартак уже не тікали за могилу; навпаки, вони посувалися всередині своїх воїнів сюди, ближче до вчених. Ось Дорбатай вказав віщунам на чужинців. Враз кілька стріл свиснуло в повітрі і впало біля товаришів.

— Діано! — гукнув Іван Семенович. — Назад! Сюди!

Тепер лишалося тільки відступати назад, до скель: можливо, воїни Варкана в свою чергу нападуть на віщунів і примусять їх спинитися.

Учені швидко бігли назад, до скель. Віщуни й воїни старшин не відставали. Головні їх сили билися з повсталими рабами, якими керував Роніс; але й тут їх було досить, щоб знов захопити, якщо не вбити чужинців. Стан значно ускладнювався. Не можна було й думати про опір — ворогів було надто багато.

Несподівано нові звуки домішалися до вигуків віщунів. Артем озирнувся. З правого боку, з флангу віщунів показався Варкан з десятком товаришів. Хоробрий скіф згадав про своїх друзів, про свого побратима. Він зрозумів усю небезпеку, в якій опинились відрізані друзі. Варкан пробився крізь щільну стіну ворогів і тепер, разом з своїми товаришами, біг до вчених на допомогу.

— Варкан з нами! — гукнув Артем. — Тепер буде легше!..

Учені на хвилинку спинились. Ось він, Варкан! Важко дихаючи, він спинився на мить і зразу вказав рукою на скелі:

— Відступати! Треба вигадати час, поки ворогів розіб’ють в тилу! Там для них немає порятунку, вони мусять посуватися тільки сюди!..

Іван Семенович, Дмитро Борисович і Ліда знов побігли до скель. Артем з Варканом і його товаришами прикривали відступ. Артем охоче спинявся через кожні кілька кроків і випускав стрілу з лука, який він підібрав на землі. Так само відстрілювався й Варкан з його товаришами. Проте це допомагало мало: віщунів і воїнів старшин було набагато більше.

«Так тобі! — думав Артем. — Треба ж, щоб отаке трапилось: опинитись на шляху, яким відступають ці чортові віщуни й старшини… адже в них, дійсно, іншого шляху немає… і тому вони переслідують нас… ну, добре, ось уже гайок. Зараз, зараз, ще випущу кілька стріл…»

Артем бачив знов червоний плащ Дорбатая, бачив жалюгідну постать Гартака серед віщунів і дорого дав би за те, щоб влучити в них.

— Зажди, зажди, може, ось зараз! — шепотів він, націляючись з-за дерева.

Але до ворогів було не близько. І значно більше було шансів, що якийсь з віщунів поранить Артема, раніше ніж Артем дострелить до ворогів з лука.

— Не затримуйтесь, Артеме! — гукнув Іван Семенович.

Варкан незадоволено говорив щось своїм товаришам-воїнам. Він указав на могилу, звідки сунули ще й ще віщуни. Вони відступали. Було цілком зрозуміло, що Роніс перемагав. Але в цих умовах ученим це тільки шкодило, бо віщуни відступали сюди, до скель, до урвища. Куди відступати ученим?..

Іван Семенович на ходу сказав Артемові:

— Воїни Варкана… ті, що лишились там… надто захопилися бійкою і дозволили відрізати себе, замість напасти самим на віщунів звідти… от і ускладнилося становище!

Мабуть, саме тому був незадоволений і Варкан. Артем озирнувся на нього і відповів геологові:

— Все одно, перемога буде за Варканом і Ронісом! І ми ще відсвяткуємо ту перемогу….

— Не поспішайте з висновками, Артеме! Ще невідомо, чи братимемо ми участь у тому святкуванні…

— Чому?

— Чи не пощастить віщунам знов захопити нас… і тоді вони вже не подарують нам життя… Адже нам нема куди тікати від них…

— За скелями є коні.

— Туди треба ще добратися. Швидше! Вороги не відстають!

Новий дощ стріл, випущених віщунами, просвистів у повітрі. Впав один з воїнів Варкана. Артем почув стриманий стогін. Це стогнав Варкан. Не спиняючись, він витяг стрілу з свого лівого плеча. Кров стікала по його руці.

— Варкан поранений!

Але скелі були вже перед ними.

— Вгору!

Це відібрало всього півхвилини. Проте за цей час і вороги опинилися зовсім близько. На щастя, тепер скелі закривали вчених від стріл. Іван Семенович спинився:

— Де коні?

— Ліворуч, під боковим спуском, прив’язані до дерева, — відповів Артем.

— Заждіть хвилинку. Треба пересвідчитись, чи немає там когось.

Обличчя Варкана було бліде, йому пощастило витягти стрілу, але кров бігла цівкою. Він туго перев’язав руку ременем, але й це не допомогло. Прикусивши від болю губу, він оперся на скелі.

Артем уважно шукав щось у своїй сумці. Він не бачив, як над скелею тихо підвелась голова у шоломі. Вусатий скіфський старшина, тримаючись іще руками за край скелі, озирнувся. Ближче до нього був Артем, який не помічав його. Так само тихо старшина підвів довгий спис, націлився. Це тривало якусь невловиму мить.

— Артеме! — скрикнув Дмитро Борисович, що помітив небезпеку.

Юнак підвів голову. Прямо перед собою він побачив спис, що націлювався на нього. Артем здригнув.

«Кінець!» — майнуло у нього в голові.

Але майже водночас він побачив, як щось велике й темне промайнуло перед ним. Це був Варкан. Самовідданий скіф помітив небезпеку, що загрожувала його побратимові. Блискавичним рухом він стрибнув на воїна, який націлявся списом. Проте Варкан не встиг.

Спис відірвався від руки і полетів. Він описав у повітрі дугу. Артем бачив його літ — і враз Варкан опинився між юнаком і списом.

Пролунав важкий стогін.

Варкан упав на землю перед Артемом. У той самий момент блискуча сокира Дмитра Борисовича впала на голову старшини в шоломі, що не встиг ще сховатися назад, за скелю. Махнувши руками, старшина з розрубаною головою впав униз.

Та ніхто не дивився в його бік. Варкан, хоробрий Варкан, лежав на землі! З грудей у нього стирчав довгий спис, призначений ворогом Артемові. Кров широким струменем стікала з рани.

— Варкан, Варкан, навіщо?.. — ледве вимовив Артем.

Він нахилився до голови свого відважного побратима. Рожева піна показалась на губах Варкана. Він ледве посміхнувся, його рука знайшла напомацки руку Артема. Скіф стиснув її. Сльози виступили на очах Артема. Допомогти, допомогти Варканові!.. Але як?.. Юнак почув похмурий голос Івана Семеновича:

— Пробито легені… Ми нічого не зможемо зробити…

Знизу доносились люті вигуки віщунів. Здаля було видно, як посуваються сюди, напосідаючи на воїнів старшин, озброєні раби та залишки загону Варкана. Безумовно, вони розіб’ють ворогів. Але чи не встигнуть віщуни за цей час дістатись до вчених?.. Ось голос Дорбатая. Він щось наказує. Що вони готують?..

Товариші Варкана зайняли місця на краю скель. Їх не можна було вразити знизу, а самі вони були в дуже вигідному становищі. Знизу можна було вибиратися сюди лише поодинці, потрапляючи при тому під удар тих, хто був нагорі. Віщуни вже спробували зробити це. Двоє чи троє з них лежали внизу з порубаними головами. Решта не насмілювалась лізти вгору.

Іван Семенович тихо сказав Артемові:

— Вважайте, що коней у нас немає…

— Чому?

— Віщуни встигли пройти туди раніш за нас… поки ми сиділи тут… чи, може, ще раніше. З того боку теж вороги!

Тепер учені були ніби в пастці. Спереду і з боків були непримиренні вороги. Ззаду височіло урвище. Воно загибалося ще й праворуч. Правда, в такій самій пастці опинилися й віщуни з старшинами, бо шляхи відступу були їм відрізані повстанцями. Але для вчених це була подвійна пастка, бо вороги навіть випадково не могли послабити своє коло, не могли кудись відійти самі. До того ж Дорбатай, мабуть, уже й собі оцінив вигідне розташування цієї кам’яної гряди, за якою переховувались чужинці. Коли б віщуни опинилися тут, вони мали б змогу краще опиратися проти повстанців…

Ліда підтримувала голову Варкана. Хоробрий товариш, щирий друг знесилювався з кожною хвилиною. Він не міг уже тримати рівно голову. Очі його напівзакрилися. Він важко, уривчасто дихав.

— Ах, Варкан!.. Навіщо ти…

Скіф почув ці слова свого побратима, його рука ще раз стиснула руку Артема. Ледве помітна посмішка ще раз з’явилась на його обличчі. Очі шукали Артема.

— Я тут, Варкане, тут!..

Артем тримав руку скіфа. Він не знаходив слів і тільки безпорадно і жалісно кліпав, дивлячись другові в очі:

— Варкане! Любий Варкане!..

Варкан застогнав, його рука безсило підвелась до чола. Він побачив Ліду, побачив її сумне обличчя, почув її голос:

— Як, Варкане? Може, вам краше?..

Варкан, видно, напружував усі сили. Очі його шукали інших друзів. Ось він побачив Дмитра Борисовича з його сокирою в руках; Івана Семеновича, що пильно вдивлявся в скелі, які круто обривалися вниз. Подивився ще раз на Артема: юнак не зводив з нього очей. Любов і щирість світилися в цьому погляді. Тепер уже справжня посмішка з’явилася на обличчі Варкана. Всі його друзі були тут, ніхто навіть не був поранений. Губи його ледве чутно прошепотіли:

— Я радий… радий, що ви… ви всі…

Далі він говорити не міг. Голова його закинулася назад, обличчя враз зблідло, рожевувата піна знов з’явилася на губах. Груди рвучко піднялися, і це було останнє зітхання відважного молодого скіфа. Він завмер. Голова безсило і нерухомо лежала на сагайдаку. Він був мертвий…

Ліда мовчки закрила лице руками. Вона відчула, як гарячі сльози потекли між пальцями. Дівчина плакала і не соромилася своїх сліз, бо перед нею лежав мертвий вірний, благородний друг її товаришів, хороший Варкан, що не пошкодував свого життя заради Артема, заради їх усіх!.. Витирав очі, відвернувшись, і Дмитро Борисович. Артем намагався не дивитись на нерухоме тіло скіфа. Він весь час повторював:

— Тільки увага… не можна розкисати… увага… вони можуть з’явитися з хвилини на хвилину.

І йому здавалося, що якась важка рука стискає його серце, гарячі хвилі заливають голову, очі. Але він уперто казав:

— Увага… тримати себе в руках… увага… не може цього бути… ні! Невже ж можливо, щоб цей хоробрий воїн, цей чудовий товариш отак і не сказав більше нічого, вмер тут, на цих скелях, не підняв більше голови?.. Це неможливо, неможливо…

Але Варкан не рухався. Артем перевів безпорадний погляд на Івана Семеновича. Той опустив очі. Дмитро Борисович відвернувся теж. Обом було важко дивитись на Артема.

Повільно Артем відсунувся від тіла свого друга. Він подивився на його обличчя ще раз.

— Прощай, Варкане! — сказав він похмуро, але твердо. — Прощай, самовідданий товаришу мій!..

Над скелями з свистом пролетів спис. Він, розгойдуючись, упав і брязнув об камінь між Артемом і Варканом. Вороги переходили в наступ. Мабуть, вони вимушені були наступати, щоб, вибивши звідси вчених, зайняти самим цю зручну позицію й захищатися далі від повсталих, що наближалися сюди?.. Так чи інакше, це був наступ. Ще два списи впали біля друзів, на щастя, не зачепивши нікого.

Кілька воїнів Варкана, що охороняли підступи, нерішуче озирнулися. Вони дивились на нерухоме тіло Варкана. Вони перемовились між собою й кинули свої місця та зникли в тому напрямі, де стояли коні. Один з них, обернувшись, покликав учених, махнувши рукою: мовляв, ідіть за нами!

Артем нерішуче дивився їм услід: може, й справді, варт було б спробувати ще раз пробитися?.. Але Іван Семенович поклав руку йому на плече:

— Недоцільно, Артеме, — мовив він, мов розуміючи думки юнака. — Припустімо навіть, що нам пощастило б захопити коней. А далі?.. Це ж значить дати можливість Дорбатаєві та віщунам зайняти наше місце тут і, можливо, відбитися від повстанців. Хіба ми можемо припустити це?

— Звісно, ні. Це було б зрадою з нашого боку.

— Так от, — говорив далі Іван Семенович, — нам треба затримати тут старшин і Дорбатая, навіть відбити їх можливу атаку. Немає сумніву, що повстанці, впоравшись там, — він махнув рукою в напрямі могили, — поспішать сюди. І коли вони затиснуть тут, під скелями, Дорбатая з віщунами, — ми сумлінно допоможемо нашим друзям завершити перемогу… до речі, звільнимося остаточно й самі, — додав він весело.

Очима геолог тим часом вивчав місцевість.

— Думаю, що це розуміють і наші вороги. Ось чому я певний, що вони зроблять спробу атакувати нас, щоб захопити нашу дуже зручну для оборони позицію. Так. Напасти вони можуть тільки звідси й звідси, — показав він два напрямки. — Я беру собі цю точку. А ви, Артеме, беріть цю. Закуримо, Артеме! І щоб у вас була напоготові запасна цигарка. Настав час вжити нашу зброю!

20. СКАРБНИЦЯ ПРОНІСА

Майданчик серед скель, на якому засіли науковці, мав завдовжки метрів п’ятнадцять. Товариші скупчились на одному його краю, де скелі утворювали щось подібне до своєрідної колиски з кам’яними стінами. Перед товаришами, за невисокою стіною, була круча, під якою юрмилися вороги. Позаду височіло кам’яне урвище. Єдиний шлях відступу, на який раніше сподівався Артем, похилий боковий спуск, був відрізаний. Коней, приготованих для поранених, захопили вороги. Мабуть, так само захопили вони й кількох воїнів Варкана, що намагалися пробитись тим боковим спуском.

Вороги знизу не нападали. Чекали і вчені нагорі. Для них кожна хвилина затримки була корисна. Вдалині, внизу, в напрямі до могили, було видно, як шалено захищалися проти повстанців воїни старшин. Тепер доводилось визнати, що повстання відбувалось не так, як бажалося. Старшини встигли згуртуватись і билися на всю силу, бо бачили, що інакше загинуть. Повстанці повільно тіснили їх, старшини з своїми воїнами відступали сюди, до скель, під якими зібралися віщуни. Свята армія Дорбатая не билася разом з старшинами і їхніми воїнами; вона воліла краще відсиджуватись тут, далі від жорстокого бою — і лише в крайньому разі нападати на чотирьох чужинців…

— Думаю, все ж таки, що вони підуть на штурм, — сказав Іван Семенович. — Давайте, Артеме! Діано, лежати. Тихо!

Собака лежала, поклавши голову на лапи. Вуха її безнастанно ворушилися, вона прислухалась до звуків бою, що доносились здаля, та до голосів віщунів під скелею.

— Звідси вони спочатку не бачитимуть нас, — указав Артем на край майданчика. — Нас захищають скелі. Може, хай наблизяться?.. Тоді буде певніше, Іване Семеновичу…

— Тсс! — прошепотів геолог. — Тсс!.. — Він вказав рукою на той самий край майданчика, про який казав щойно Артем.

Над ним повільно висувався металевий шолом. Ніби хтось хотів зазирнути на майданчик.

Дмитро Борисович схопив свою сокиру. Але Іван Семенович спинив його:

— По-перше, це тільки шолом. Не варт бити його. По-друге, Артем має рацію. Хай вони підійдуть вище. Ви готові, Артеме?

Артем показав кілька динамітних шашок, що лежали біля нього. До шашок були прикріплені коротенькі шматки бікфордового шнура.

— Добре. Обережно з цигаркою, але щоб вона була напоготові.

— Єсть!

Металевий шолом, що висувався з-за краю майданчика, зник.

— Вони хотіли дізнатись, чи ждемо ми їх, чи вартуєм біля краю скель, — пояснив Артем. — Хай думають, що ми зникли або не бачимо їх… Ех, коли б швидше наступали повстанці!

— Навряд чи це буде для нас легше, Артеме, — зауважив Дмитро Борисович. — Бо тоді проти нас будуть не лише віщуни, а й розлютовані воїни та старшини.

— Це вірно, — погодився й Іван Семенович.

Гомін внизу вщухав, його змінило загрозливе мовчання, яке порушувалось тільки брязкотом зброї та вигуками бійців удалині. Там бій не вщухав. Іван Семенович невідривно дивився на крайні скелі. Брови його зсунулися.

— Тепер потрібна увага і спокій, — попередив він. — Ні в якому разі не поспішати. Артеме, ждіть моєї команди!

Артем ждав. Він уважно дивився на скелі. З хвилини на хвилину можна було опинитися під новим дощем стріл і списів. Віщуни, очевидно, приготувалися. Наближався час одчайдушного нападу: віщуни хотіли вибити чужинців з кам’яної колиски і зайняти цю позицію самим. Раптом Іван Семенович простягнув руку до Артема:

— Тсс!.. Увага!..

З-за краю скелі показалося відразу кілька шоломів. Потім міцні руки вхопилися за каміння. З-під шоломів визирнули обличчя віщунів — бородаті, люті й загрозливі. Віщуни обережно заглядали на майданчик, готові першої-ліпшої хвилини зскочити назад.

Діана тихо загарчала. Але рука Івана Семеновича притиснула голову собаки до землі.

Віщуни оглядали майданчик. Вони не бачили на ньому нічого, крім трупа вбитого воїна. Втікачі, що ховалися в кам’яній колисці, були для них не помітні

Ось один з віщунів, мабуть, пересвідчився остаточно, що небезпеки немає. Він перегнувся назад і гукнув до своїх. І враз десятків два віщунів у шоломах і башликах з’явились на краю майданчика. Вони були озброєні не лише своїми короткими й широкими кинджалами; у них були списи, мечі, сокири і луки. Вони спинились на краю, але не наважувались рушити вперед. Видно, їх дивувало незрозуміле зникнення чужинців…

Раптом знизу пролунав рипучий голос Дорбатая. Можна було зрозуміти, що старий віщун про щось питає. Той самий віщун, що гукав раніше, відповів йому. І за кілька секунд над краєм скель показалась голова самого Дорбатая в його своєрідному священному головному уборі. Так само, як і інші, старий віщун оглянув майданчик. Холодні й жорстокі його очі пильно придивлялись до кожного камінця, до кожного виступу.

Артем уважно стежив за Дорбатаєм. Йому здалося, що очі старого віщуна на хвилинку спинилися на стінках їхньої кам’яної колиски. Тільки на хвилинку — і потім перейшли далі. Але Артем не міг позбутися враження, що Дорбатай устиг побачити його і всіх товаришів.

— Дуже хочеться покінчити з ним… — шепнув він Іванові Семеновичу. — Ви не знаєте, Варкан дав Ронісу клятву вбити Дорбатая… але він умер… а проклятий Дорбатай…

— Тсс!.. — спинив його геолог.

Дорбатай знов уважно подивився на скелі, за якими ховалися вчені, його обличчя скривилося, і Артем, не вірячи своїм очам, побачив, що старий віщун, дійсно, показує рукою в їх сторону. Це було так несподівано, що створювало враження, наче Дорбатай справді побачив чужинців крізь каміння…

Так чи інакше, але озброєні віщуни вже сунули до кам’яної колиски, тримаючи напоготові свої мечі й списи… Артем відчув, як напружились його руки. Увага, увага! Чи не забув він про цигарку? Ні, вона горить. Віщуни посувалися повільно й обережно, але рішуче. Чому мовчить Іван Семенович? Чому не подає команди? Віщуни наближаються, ось уже до них залишилося всього метрів десять…

— Кидайте, Артеме!

Одна лише мить потрібна для того, щоб піднести кінець бікфордового шнура до цигарки. Шнур зашипів, заіскрився. І шашка разом з ним перелетіла через кам’яну стінку.

Але Артем кинув її надто сильно. Шашка пролетіла над головами віщунів і впала десь позаду них… чи, може, навіть за майданчиком.

— Ще одну!

Знову ті ж самі рухи, тільки ще швидші. Шашка звилася в повітрі і впала безпосередньо біля ніг передніх віщунів. Вона диміла, бікфордів шнур іскрився. Віщуни спинилися і злякано дивилися на цю дивну незнайому їм річ, що нагадувала маленьку сердиту тваринку.

— Лягати! — гукнув Іван Семенович, оглянувшись на товаришів. — Хіба ви самі не розумієте цього?

Почувся стривожений голос Дорбатая: старий віщун пізнав це шипіння, воно нагадувало йому його поразку біля священної купи хмизу. Артем побачив, як Дорбатай відстрибнув назад, плутаючись у своєму довгому червоному плащі. Але було пізно.

Страшенний гуркіт струсонув скелі. Хмара чорного диму звилася вгору. Десь угорі майнула постать віщуна, що летів у повітрі, розмахуючи руками. Велика брила каменя зірвалася з місця і впала на майданчик, розбившись на дрібні скалки. Мов у відповідь цьому гуркоту, знову пролунав новий, другий вибух. То вибухнула перша, кинута Артемом шашка.

Ще одна хмара диму повільно звилася над краями майданчика. І Артем побачив, як на ній, мов на шапці чорного велетенського гриба, пливла фігура людини в червоному широкому плащі. Фігура перевернулась, безпорадно розкинула руки. Щось дивне й страшне було в тій постаті.

Артем відчув, як кров відливає в нього з обличчя. Чомусь стало зразу холодно. Так, це була постать Дорбатая, віщун не встиг утекти, вибух знизу підкинув його мертве вже тіло знов на майданчик.

Знов і знов перевертаючись у повітрі, тіло віщуна почало падати. Червоний плащ звивався на ньому, як крила химерного птаха. Кам’яні скалки посипалися згори на вчених. Але ховатись не було часу. Артем почув голос Івана Семеновича:

— Ще шашку! Артеме, ліворуч, ліворуч!

Зліва показались ще голови віщунів. Вони штурмували майданчик з усіх боків. Розмахуючи мечами й списами, віщуни видряпувались на кам’яний майданчик. Ще кілька секунд — і вони кинуться в атаку. Тоді…

Але протягом цих секунд Артем запалив і кинув одразу дві шашки. Залишаючи по собі димний слід, шашки полетіли до віщунів і впали серед них.

— Зараз… зараз… — стугоніло серце Артема.

Шашки диміли. І раптом один з віщунів нахилився, схопив одну з шашок, широко розмахнувся й кинув її назад, на майданчик.

— Ах! — скрикнула Ліда.

Цього не сподівався ніхто. Кинута товаришами зброя оберталась проти них же самих. Закам’янілі, вони дивилися, як той самий віщун знов нахилився. Він уже простягнув руку за другою шашкою. Але цього разу він не встиг. В хмарі диму й кам’яних скалок віщуни, як неживі речі, злетіли з скель униз… А перша шашка?..

Товариші бачили, як вона пролетіла над ними, повільно падаючи на скелі урвища. На мить шашка зникла за скелями. Тільки димок указував місце, де вона лежала. І враз гримнув вибух. Скелі розсілися. Вони хитнулись, наче застигли на секунду в повітрі.

Широко розкритими очима дивились товариші на картину руйнації. Кожен боявся ворухнутися. Ось зараз, зараз скелі впадуть униз, вони роздушать, поховають усіх під своїми важкими уламками!..

Скелі почали падати. Вони схилялися, вони розходилися в сторони, обсипалися по краях майданчика, оточуючи вчених безладним колом уламків. І видно було, що вибух пошкодив скелі не тільки зовні. Якийсь процес відбувався ще всередині урвища.

Спочатку відкрилася темна розколина. Урвище ніби розпалося на дві половини, відкриваючи за собою глибоке провалля. Потім ця розколина поширилася, дві великі скелі, що утворювали провалля, зійшлись верхівками, і каміння перестало падати. Перед товаришами відкрився темний отвір, що нагадував початок печери.

Іван Семенович швидко озирнувся. Знизу лунали люті вигуки. Ясно було, що віщуни не спиняться, що вони підуть знов атакувати майданчик. А далека бійка між старшинами й повстанцями все ще тривала. Сподіватися на допомогу не доводилось. Що ж, вибирати не було з чого!

— Товариші! — гукнув геолог. — За мною!..

І він кинувся першим до темного отвору. Що б не чекало на них там, все одно, це буде краще, ніж потрапити в руки розлютованим віщунам.

Артем бачив, що скелі, які підтримували склепіння отвору, хитаються. За секунду вони могли не витримати, звалитися, і тоді товариші навіть не встигнуть пробігти під ними… Мерщій, мерщій!..

Попереду біг Іван Семенович, за ним Дмитро Борисович з Лідою. Артем з Діаною замикали відступ. Вони бігли щосили, спотикаючись об каміння, перестрибуючи через великі уламки.

Ще мить, і темний отвір мов проковтнув товаришів. І якраз вчасно, бо позаду, по краях майданчика вже показалися нові купки віщунів. З дикими вигуками, несамовито вимахуючи списами й мечами, віщуни видряпувались на майданчик і бігли за вченими.

Але ті були вже в темній печері. За ними тьмяно світився великий отвір, його стіни підносилися вгору майже вертикально, сходячись десь далеко вгорі. Але ж куди бігти далі? Чи не наздоженуть їх вороги?

Першим спинився Іван Семенович, ударившись з розгону об великий камінь. Ні, бігти далі було безглуздям! Віщуни наздоженуть їх і спіймають, як у пастці!

Засапавшись, ледве вимовляючи слова, Іван Семенович сказав:

— Артеме, давайте… давайте мені останню шашку!.. Товариші, пробирайтеся далі… залиште мене тут…

— Але як же… — почав був Артем.

Проте геолог гримнув на нього:

— Ви чули, що я сказав? Вперед! І без балачок!

Він вихопив шашку в Артема з руки й побіг назад, до отвору, з-за якого вже лунали вигуки віщунів. Шашка диміла в його руці. Він спинився на мить і озирнувся: так, товариші вже далеко. Тоді Іван Семенович розмахнувся й кинув шашку в отвір. Простежив, як вона летіла в повітрі — малесенька чорна крапка, повернувся й побіг в глиб печери, навздогін товаришам.

Вибух страшної сили штовхнув його. Геолог мало не впав. Він біг, стрибаючи через каміння, аж поки не звалився на якийсь камінь.

А позад нього немов грім перекочувався серед скель. Уже зникло світло, яке пробивалося до того крізь отвір. Чорний дим і порох закрили його. Скелі, що стримували тиск верхньої частини урвища, впали, зрушені вибухом. Вони впали, закривши собою отвір, а на них падали інші, створюючи безладну велетенську купу уламків, що накопичувались більше й більше. Тепер печера, в якій опинились товариші, була відрізана. Віщуни залишилися зовні. Небезпека нападу минула. Гуркіт від падіння скель потроху вщухав. Тільки далека луна ще котилася під склепінням печери.

Нарешті стало тихо. Жодного звуку не долинало ззовні, цілковита тиша запанувала всередині печери. Темрява огорнула Івана Семеновича.

Він звівся на ноги, витер піт з чола, зітхнув. Де товариші?..

Годі було придивлятися. У чорній густій темряві не видно було нічого, не можна було помітити навіть власної руки перед очима… Де товариші?..

І враз вдалині спалахнув яскравий язичок полум’я. Карбідка! Її світло освітило скелі, що підносились високо вгору… та це ж не скелі! Ні, ні, це зовсім не звичайні скелі!..

Блискучі і стрункі підносились навколо геолога вгору конусоподібні сталагміти. Зверху звисали велетенські сталактити. Що це? Сталактитова печера? Така сама, як та, в якій вони опинилися перед зустріччю з газом, на початку всього цього?..

Геолог здивовано озирався. Так, сталактитова печера. Та чи ж та — невідомо. Проте це гігантська печера, якій не видно кінця-краю, крім височенної стіни позад нього. Стіни, в якій щойно закрився отвір, зроблений вибухом. Тепер замість того отвору безладно накопичені великі кам’яні уламки.

— Іване Семеновичу!.. — долинув до нього далекий вигук. Це був голос Артема. — Іване Семеновичу!..

— Чую, чую, — відгукнувся геолог і вперше широко посміхнувся.

Він швидко пішов у напрямі яскравого світла карбідки. Він проходив повз сталагміти, він нашвидку обдивлявся їх: такі самі, точнісінько такі самі, як і в тій печері!..

Першою Іван Семенович побачив Діану, що мчала йому назустріч, як метеор. Вона радісно облизала все його обличчя, і геолог не встиг перешкодити їй. Потім він побачив Артема, який тримав на довгому скіфському списі прив’язану карбідку. Тепер він опустив її. Адже Іван Семенович уже був близько.

Ось Ліда в скіфському жіночому вбранні. Ось Дмитро Борисович у скіфському металевому шоломі, з сокирою в руках. Все гаразд! Всі живі, всі врятувалися! Тільки чого це вони всі такі сумні, стурбовані — всі, крім, звісно, Діани?

— Що з вами, товариші? — звернувся до них геолог. — Хіба ви не раді, що ми врятувалися? Адже минули всі небезпеки! І віщуни тепер нас не дістануть навіть стрілами…

Він помітив, що його жарт не справив ніякого враження на товаришів. Вони були засмучені.

— Та в чому річ? — запитав він знову. — Що сталося? Я питаю вас, — що з вами? Ми врятувалися, час би радіти, а ви… ех!.. Дмитре Борисовичу, ну?

Археолог знизав плечима:

— Звісно, від віщунів ми врятувалися, але… що робити далі?

— Як — що робити? — щиро здивувався Іван Семенович. — Шукати вихід.

Дмитро Борисович запитливо подивився на нього:

— Хм… а де його, на вашу думку, шукати той вихід? Ми ж не знаємо напряму… і взагалі, нічого не знаємо про цю печеру.

Іван Семенович голосно засміявся. Сміх його віддавався гучною луною між сталактитами.

— Дорогі мої товариші, я не пізнаю вас! — мовив він, нарешті. — Ми з вами врятувалися від головної небезпеки, від мечів і списів віщунів. Ми повертаємось додому. А ви, замість радіти, в розпач упали? Сором, сором який! Можна сказати, ми опинилися знов на нашій землі…

— Вірніше, досить глибоко під землею, — похмуро зауважив археолог.

— Та що з того, що під землею? Хіба ми з вами не звикли до підземних розвідок? Артеме, Лідо, де ваша бадьорість? Слово честі, я можу припустити лише, що ваші нерви остаточно розладнались після великого напруження там, на майданчику. Прокиньтеся, друзі, все гаразд!

Але товариші дивились на нього так само невеселими очима. І Іван Семенович додав:

— Добре, зараз я все поясню вам. Сідайте тут і дивіться.

Він вийняв з кишені аркушик паперу, розіклав його на колінах, показуючи товаришам. На аркушику був накреслений якийсь дивний рисунок, що нагадував план. Три голови з жадібною цікавістю схилились над рисунком.

— Слухайте і дивіться. Ах, Артеме, я не пізнаю вас! Така кмітлива голова — і от, на тобі! Не помітити такої простої речі. А скільки я вчив вас орієнтуватися на ходу?.. Ну, відповідайте мені, куди вирушило наше становище насамперед?

— На захід, — слухняно відповів Артем.

— І цей напрям не порушувався?

— Порушувався. Похід весь час ухилявся на північ.

— Добре. Виходить, ви помітили це? Але як же ви не зробили з цього висновку? Ну, спробуйте поміркувати самі!..

Артем думав. Очі його не відривалися від рисунка. Проте першою відгукнулась Ліда:

— Ми весь час обходили з лівого боку кам’яну стіну нашого урвища!

— Правильно, Лідо. Так що з того, все-таки?

Ліда теж задумалась. Дійсно, які висновки треба зробити?

— Весь час похід ішов вздовж урвища, — пояснював геолог. — Добре. І водночас він неухильно повертав праворуч. Спочатку він посувався на захід, потім цей напрям потроху звернув на північ, потім так само поволі звернув на схід і, навіть, як бачите, трохи на південь. Отак, як позначено на рисунку. Дивіться!

Лінія шляху, що його пройшло становимще, описувала на папері довгу криву, яка нагадувала майже замкнене коло.

— Не забувайте, що той напрям звернув, нарешті, на південь, — продовжував Іван Семенович. — Зрозумійте, Артеме. Ну?

І враз Артем зрозумів. Мов блискавка освітила перед ним цей незрозумілий спочатку рисунок. Так, так! Вони зробили коло — і…

— Іване Семеновичу! — вихопилося в нього. — Іване Семеновичу, все ясно!

— Ну?

— Ми зробили коло навкруг нашої сталактитової печери! І тепер знов опинилися в ній. Це наша, наша печера! Та сама, де нас захопив газ! Як же я сам не зрозумів цього раніше?.. Адже я з самого початку помітив зміни в напрямі процесії і весь час навіть відзначав їх. Дмитре Борисовичу, та хіба ви не пам’ятаєте наших висновків з приводу цього? Ну, скажіть!

Дмитро Борисович похитав головою:

— Розмови з цього приводу пам’ятаю. А от висновків такого порядку — не пригадую…

— Але ж це правильно, Іване Семеновичу? Правильно? — не вгавав Артем.

— Цілком! — підтвердив геолог. — Ми повернулись до нашої сталактитової печери, тільки не в тому місці, де покинули її, а в іншому, далі на північ. За моїми підрахунками, нам залишається пройти всього два-три кілометри, щоб опинитися на тому самому місці. Звісно, якщо мій компас не зіпсувався. Але думати про таке немає підстав. Проте давайте, Артеме, звіримо. Дайте ваш компас.

Артем подав. Стрілки обох компасів показували однаковий напрямок.

— Отже, пішли, — скомандував Іван Семенович. — Часу в нас не так багато, щоб марнувати його. Та й запаси карбіду не дуже великі… тільки й вистачить, щоб дійти до того місця, де залишилися ще три карбідки.

Вони вже рушали, коли Артем спинився:

— Але… Іване Семеновичу, там же той газ… Як же ми…

Геолог махнув рукою:

— Ми встигнемо помітити його здаля, той газ. Звісно, якщо він не розчинився ще і не розклався сам.

Вони швидко йшли між сталактитами, весь час перевіряючи напрям за компасом. Попереду йшов Іван Семенович. За ним Артем з карбідкою.

Тепер він ясно уявляв собі все.

Той величезний південний простір, до якого вони були потрапили, підземна порожнява, де жило скіфське плем’я кочівників, не була, звісно, безконечною. Підземний простір мав форму неправильного кола. Чи, може, не кола, а півкола. Це півколо оточувало собою немов гігантський стовп з кам’янистих порід. Жалобний похід скіфського племені пройшов довгий шлях навколо того стовпа.

А всередині стовпа через дивну гру природи була їхня сталактитова печера! Як просто — і в той же час, як складно!

По відношенню до головного підземного простору сталактитова печера була мізерною. Але це не заважало їй бути велетенською в звичайному розумінні слова. І тепер вони простують у цій печері до того самого місця, з якого почалися їхні неймовірні пригоди… Коли б тільки не помилитись напрямком! Проте Артем не пам’ятає, щоб Іван Семенович з його пильним оком колись помилявся.

Але… але ось іще одна загадка, досі не розв’язана. Чи, може, Іван Семенович уже розв’язав і її, тільки не встиг сказати про це?

— Іване Семеновичу, — сказав неголосно Артем, — у мене є одне запитання.

— Яке саме? — не повертаючись, озвався геолог.

— Ота історія з газом. Звідки він узявся? Не з скіфського ж світу?..

— Я теж думаю, що не звідти.

— То як же пояснити все-таки, звідки?

— Поки ми не вивчили складу того газу, я, звичайно, не можу сказати напевне. Але думаю так: внаслідок якихось хімічних процесів, можливо, — органічних, у невеликій печерці, відокремленій від головної сталактитової і від велетенського підземного простору, утворився невідомий нам задушливий газ. Він створювався віками, не маючи виходу. Згадайте, які міцні кам’янисті породи навколо нас! Так от, газ той зберігався природою дуже довго — аж доки ми не звільнили його, пробивши отвір до його сховища. Газ вийшов звідти…

— І мало не задушив нас… — зауважив Дмитро Борисович.

— Так, це була неприємна історія, — погодився Іван Семенович, в той же час знов звіряючи напрям за компасом. — Але вона вже позаду.

— Якщо ми знову не опинимося в тому газі…

— Ай, які страшні побоювання! — засміявся геолог. — Закладаюся, що ми не знайдемо тепер і решток того газу!..

— Чому?

— Тому, що гази такого порядку дуже нестійкі і швидко розкладаються, змішавшися з звичайним свіжим повітрям.

— І тепер ми зможемо пройти до того, першого отвору? — запитав Артем.

— Безумовно! Не лише ми, а й ті, хто прийде слідом за нами.

Знов товариші йшли мовчки. Дмитро Борисович спіймав себе на думці, що всі їхні пригоди були неначе сном, настільки чудними й неймовірними здавалися вони тепер. Але цей важкий металевий шолом на його власній голові — це ж не сон? І сокира на довгому держаку в його руці — теж не сон, а цілком реальна річ!

І дивне примарне життя скіфського племені кочівників у підземній порожнечі — цілком реальне життя, яке він-таки, Дмитро Борисович, ще зможе вивчити, повернувшись знов до того скіфського світу. Неймовірно! Нечувано! Адже це відкриття, зроблене ним і його товаришами, створить цілий етап у розвитку археології!

У Дмитра Борисовича обертом ішла голова: перед ним відкривалися надзвичайні, казкові перспективи! Він не витримав:

— Іване Семеновичу, ви тільки подумайте! Адже ми тепер зможемо повернутися знову до скіфів. Ми повернемось до наших друзів…

Він раптом змовк. Перед його очима постало бліде обличчя мертвого Варкана.

— Друзів… — повторив Артем. — Так, друзів… крім нашого бідного Варкана, який залишився там убитий…

Артем зітхнув. Хороший, самовідданий Варкан, який загинув, захищаючи свого побратима. Ніколи більше не побачить його Артем, ніколи не стисне його мужню руку!..

Раптом пролунав радісний вигук Івана Семеновича:

— Маєте! Ось воно, місце нашої зустрічі з газом!

Він не помилявся. Знайомі сталагміти, знайомий неширокий отвір у стіні… той самий отвір, з якого колись била міцна цівка невідомого сірого газу. Тепер з того отвору ніщо не витікало, він відкривав перед науковцями вільний прохід з сталактитової печери, темний, глибокий прохід…

Ось стоїть згасла карбідка Ліди. Все залишилося таким самим, як було тоді. Тільки газ зник. Мовби і не трапилось нічого.

Мовчки роздивлялися товариші навколо себе. Артем перевірив свою карбідку: пальне в ній кінчалося. Тому юнак запалив другу. Тепер можна було не заощаджувати світла.

Першим заговорив Іван Семенович.

— Що ж, товариші, мабуть, час рушати назад, додому? Як ви гадаєте? Здається, дальше вивчення можна й відкласти?..

Артем подивився на геолога і помітив іронічний вираз його примружених очей. Чому це він посміхається? Невже знов вигадав щось? Що саме?..

Він озирнувся навколо. Сталагміти, кам’яна стіна… отвір…

— Ні! — вихопилося в нього раптом. — Ні! Ще не все!

Дмитро Борисович незрозуміло подивився на нього. Здивувалася й Ліда: чого ще хоче невгамовний Артем? Тільки Іван Семенович спокійно дивився на юнака, наче цілком розумів його.

— Не все, товариші! — продовжував Артем. — А про найпершу мету нашої підземної розвідки забули? Про вказівки пергаменту забули? Про заповіт Проніса? Про те, що розповів нам Роніс?..

Іван Семенович розсміявся:

— Я-то не забув. А от Дмитро Борисович і Ліда забули. Та й наш Артем теж уже зовсім готовий був повертатися…

— Ні, ні, я просто той… ну, забув на хвилину… — доводив Артем. — Проте не в мені справа, Іване Семеновичу. Давайте вже перевіримо все до кінця! Адже для цього треба пройти через отвір, він мусить бути зовсім близько, Іване Семеновичу!

— Згода, товариші? — звернувся до решти геолог.

Проте не варт було питати. Артем був уже біля отвору.

— Пішли!..

Артем зник в отворі, присвічуючи собі карбідкою. Іван Семенович подивився йому вслід, похитав головою:

— От, запал який! Нічого не поробиш, доведеться і нам іти слідом за ним!

За отвором відкривався новий підземний хід. Артем був уже на кілька метрів попереду. Видно було, як він оглядав стіни. І ось пролунав його переможний, радісний голос:

— Бачите? Бачите? Так, як і сказано в заповіті Проніса!

Він показував на чіткий, вирізьблений в стіні малюнок.

Це була голова скіфа. Та сама п’ята голова, про яку говорилося в пергаменті, знайденому вченими в скіфській скриньці. Глибокими рисами на камені була зображена голова скіфа в шкіряному шоломі. Обличчя дивилося кудись убік.

Але це обличчя не було схоже на ті обличчя, що їх товариші вже бачили по стінах печери. Ті, попередні зображення були страшні своєю суворістю. Цей малюнок був м’якшим, обличчя здавалося зовсім не суворим. Кого нагадував малюнок?

Першою догадалась Ліда:

— Товариші, мені ця голова нагадує… нагадує нашого бідного Варкана…

З хвилину дивилися товариші на зображення. Ще раз спогади про хороброго скіфа-друга захопили всіх. Але ось Іван Семенович сказав:

— Час, час! Ми ще встигнемо повернутися сюди… Згадати про Варкана… і навіть побувати на тому місці, де ми розлучилися з ним. Вперед, товариші!

— Так, далі! — сказав і Артем.

Він повернув у малесеньке вузьке відгалуження, біля якого було вирізьблене маленьке зображення кабана. Це теж збігалося з словами пергаменту. Але ніхто не дивився на те зображення.

Бо через кілька кроків карбідка Артема освітила надзвичайне, неймовірне видовище. Юнак спинився. Карбідка в його руці здригнулась. І так само мовчки спинились товариші.

Вузьке відгалуження несподівано розширилось. Вся долівка в ньому була засипана округлими жовтуватими камінцями. Вони тьмяно виблискували під світлом карбідки. І так само тьмяно виблискувала безліч інших жовтуватих камінців, повкраплюваних у стіни відгалуження, яке перетворилось тут на щось подібне до кімнати неправильної форми. Стародавня лопата лежала серед камінців.

Іван Семенович зробив крок уперед, нахилився, підняв один з камінців, уважно оглянув його і зважив на руці. Потім перевів погляд на Артема:

— Це золоті самородки, друзі мої! Це поклади, знайдені колись Пронісом, ті самі більші поклади, до яких потім був загублений шлях…

— Велика скарбниця, про яку нам розповів його потомок Роніс! — захоплено додав Артем.

Геолог обвів поглядом печеру, її долівку й стіни.

— Це нечуване багатство, — мовив він враженим голосом. — Велика жила золота проходить тут. І вона розсипалась саме на цьому місці безліччю самородків… Цілий підземний золотий фонд! Друзі мої, за цим варто посилати експедиції! Я вже не кажу нічого про наукову цінність нашого відкриття, про той підземний простір, бо то вже справа археології. Стільки золота в одному місці! Стільки золота одразу!.. Друзі мої, це буде гідний внесок нашій великій радянській Батьківщині…

— Скарбниця Проніса… — тихо повторив Дмитро Борисович.

— Скарбниця, яка ждала нас тисячі років, — додав Артем.

Іван Семенович подивився ще на засипану самородками долівку:

— Товариші, давайте повертатися! Всі ми втомлені. Відпочинемо трохи, сюди ми завжди зможемо повернутися, а, крім того, треба негайно телеграфувати про наше відкриття. Артеме, голубчику, візьміть з собою два-три самородки, як зразок… щоб ця надзвичайна печера не здалася нам потім, на поверхні, сном. — Голос його був схвильований…

Вони вийшли з відгалуження. Хід вів просто до сталактитової печери. З кам’яної стіни на них дивилося зображення, дивилось обличчя скіфа. Артем пішов повільніше. Він переждав, поки товариші випередили його, і ще раз подивився на вирізьблену голову. Так, вона справді нагадувала його побратима…

— Варкан, Варкан!.. — прошепотів він засмучено.

Юнак приплющив очі. Вогнище в лісі… вони з Дмитром Борисовичем слухають розмову, палкі сперечання Роніса й Варкана… відблиски від вогнища блукають по рухливому обличчі молодого скіфа… ось Роніс пішов, Варкан залишився з ними сам… тиша… важкі непроникні хмари на неприродному підземному небі… і тихий голос Варкана, хороброго, самовідданого Варкана!..

— Артеме! Чого ви там затримались? Доганяйте! — долинув здалека голос Івана Семеновича.

Артем стрепенувся:

— Зараз, зараз, товариші!

Яскраві плями світла від карбідки стрибали по нерівному кам’янистому склепінню печери. Артем швидко наздоганяв товаришів.

1939

ЗМІСТ

Аргонавти всесвіту

1. Ракета виходить на озеро 5

2. Доповідь радянському народові 13

3. Стрибок у невідоме 25

4. Життя без ваги 32

5. Несподіваний супутник 39

6. Небесний маршрут 48

7. «Невеличкий бронтозаврик» 56

8. Що наробив метеорит 65

9. Щоденник Василя Рижка 74

10. Еліпси навколо Венери 100

11. Невідомий світ 107

12. Прапор на Венері 114

13. Хащі юрського періоду 123

14. «Василю, відгукнися!» 130

15. Потворний переслідувач 137

16. Слідами велетнів 147

17. Бійка біля ракети 154

18. Несподівана допомога 162

19. Що таке інфрарадій 169

20. Пригоди біля скелі 180

21. Над хащами Венери 192

22. Зустрічі Бориса Гуро 201

23. План з повітря 213

24. Риска зникає в хмарах 222

Епілог 235

Нащадки скіфів

Частина перша 243

1. Перша скіфська голова 243

2. Несподівана знахідка 255

3. Заповіт Проніса 264

4. Шлях під землею 276

5. Дивний світ 287

Частина друга 304

6. Полонені і віщун 304

7. В колі списів 317

8. Пропозиції старого віщуна 326

9. Два чудодії 143

10. Бронза і золото 353

11. Побратими 368

12. Бенкет старого Сколота 381

13. «Ім’ям богів і неба!» 393

Частина третя 412

14. Тікати, Артеме, тікати! 412

15. Табір у лісі 425

16. Гартакова наречена 435

17. Жалобна подорож 449

18. Клятва Варкана 461

19. Час вжити зброю! 469

20. Скарбниця Проніса 484

Редактор С. Мішура

Художники А. Бондарович, О. Фаєрчук

Техредактор А. Вовк

Коректор К. Євреїнова

В. Владко. Аргонавты вселенной. Роман. Потомки скифов. Роман.

(На украинском языке).

Бф 02841. Здано на виробництво 3/1 1952 р. Підписано до друку 1/VII 1952 р. Папір 60х84¹/₁₆=15³/₄ паперових, 28,67 друк. арк., 31,0 обл. — вид. арк. Зам. № 761. Тираж 30.000.

Надруковано з матриць 4-ї поліграффабрики Укpпoлiгpaфвидaву, м. Київ, у друкарні Науково-технічної книги, Укрполіграфтресту, Львів, Чайковського, 27.

Книгу повернув українському читачеві бібліограф

Микола Ковальчук (2013)