Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

1. РАКЕТА ВИХОДИТЬ НА ОЗЕРО

— І все-таки, яка вона гарна, наша прекрасна Земля! — задумливо мовив інженер Вадим Сокіл. — От дивишся, можливо востаннє, на ці наші неозорі краєвиди… Згадуєш: багато щасливих хвилин дала вона мені!..

Він стояв на високій метеорологічній вишці, тримаючись обома руками за поруччя. А навколо справді було чудово.

Ліворуч, на заході — ліси, які раптово обривалися, звільняючи місце для великого майдану, де стояла велетенська споруда, що підносилася вгору розлогими своїми стінами, нагадуючи гігантський намет. На сході, за кілька десятків метрів від головних воріт споруди, починалася срібляста поверхня великого Іван-озера: спокійне й тихе воно розляглося, поки око сягало, зливаючись з далеким обрієм. Крізь відчинені ворота споруди видно було опуклі контури своєрідного літального апарата, трохи схожого на дирижабль. Очевидно, цей апарат стояв на рейках, що виходили з воріт і йшли далі, до озера, зникаючи там під його сріблястим дзеркалом.

Весь майдан навколо великої споруди і вздовж рейок був оточений вартовими; охоронялася й частина озера. А поза рівною лінією вартових шуміли, гомоніли люди, тисячі глядачів, що з’їхалися сьогодні до цього мальовничого кутка.

З самого ранку спеціальні поїзди і нескінченні потоки автомобілів привозили сюди делегації робітників, колгоспників, наукових діячів з усіх республік і країв Радянського Союзу. Люди були радісні і схвильовані тим, що вони стануть свідками нечуваної в історії людства події.

Високий, спокійно зосереджений мандрівник і мисливець Борис Гуро відповів Соколові не зразу. Він глянув на геолога гострими й холодними очима, акуратно прим’яв попіл у своїй незмінній коротенькій люльці, глянув удруге, і ледве помітна усмішка пробігла по його енергійному обличчю.

— Щодо надр Землі, — мовив він, нарешті, — заперечень немає. Їх ви добре знаєте, Вадиме. Здається, вас можна привести з зав’язаними очима до першої-ліпшої печери, будь-якого провалля у найглухішому закутку земної кулі, — і ви навпомацки визначите, що то за місцевість, які є там породи, шари й прошарки.

— Дякую!..

— Чекайте, я ще не скінчив. А ось щодо пригод і досвіду на поверхні нашої Землі, мені здається, я знаю більше вас. Що може бути різноманітнішим, ніж тваринний світ великого нашого Радянського Союзу?.. Білі ведмеді Арктики, дикі кабани Закавказзя, вовки середньоросійських степів, росомахи сибірської тайги, велетенські тигри Уссурійського краю… Слово честі, чимало мені довелося побачити на своєму віку! Мабуть, тільки з вашими допотопними чудиськами не мав нагоди зустрітися досі…

— От і матимете, нарешті…

— Сподіваюся принаймні. І, дозвольте знову пообіцяти вам, я охоче пополюю на тих страховищ, що їх, як ви запевняєте, ми здибаємо на нашій далекій сусідці. Ніколи ще, смію сказати, не доводилося мені влучати кулею в груди якогось там ігуанодона чи бронтозавра…

Вадим Сокіл повернувся до Гуро. Очі його під круглими окулярами палали, він пригладив рукою пасмо волосся, що спадало йому на лоб.

— Не про те, зовсім не про те мова, Борисе! — заговорив він. — Справа в тому, що ви аж ніяк не відчуваєте всієї краси цієї надзвичайної хвилини! Зрозумійте, нарешті, що сьогодні ми прощаємося з нашою Батьківщиною! Розлучаємося з нею хтозна на скільки! І перед довгою розлукою востаннє спостерігаємо ці розкішні краєвиди нашої Радянської Країни, її прекрасні ліси й гори, бачимо рідні обличчя наших товаришів, братів, сестер, які залишаються тут… Зрозумійте, нарешті, які це неповторні, урочисті хвилини! Адже весь радянський народ проводжає нас!..

— Весь радянський народ надсилає нас у цю відповідальну подорож, — підкреслено значуще зауважив Гуро. — Радянський народ довірив нам велике й складне завдання. І мені здається, з цього приводу не зітхати треба, а радіти, дорогий мій! Більше того, на мою думку, розумнішим було б думати не про розлуку, не про прощання, а про майбутнє повернення з перемогою, з блискучими наслідками. Отак я думаю, хоча певен, що такі думки дещо не відповідають вашому лірично-поетичному настроєві…

Здавалося, Сокіл не чув мисливця. Він захоплено роздивлявся навколо. Зрештою, він поглянув на Гуро майже з жалем:

— Ні, Борисе, ви суха людина! Немає в вас ліричності! Інакше б ви не проголошували тут отакі холодні фрази, а були б захоплені, як і я, красою рідної землі… яку ми надовго залишаємо…

Сокіл навіть глибоко зітхнув. Але Гуро тільки посміхнувся:

— А я сподіваюся ще завтра й позавтра спостерігати цю саму Землю, правда, з трошки іншої точки зору, — відповів він іронічно. — Чи ви забули про це, дорогий мій? Скажіть, хіба скло у вікнах нашої ракети не прозоре? Хіба, віддаляючись, ми не дивитимемося на нашу рідну Землю? Хіба… хм, хіба не слухатиму я ще багато ліричних зітхань одного мого доброго приятеля, зітхань за милою старою Землею, яка, мовляв, залишилася десь у глибинах космосу?..

— Можливо, і зітхну ще, і не один раз. Бо я всюди відчуваю красу. А ви, ви…

Гуро насупив брови:

— Можна було б і не розпалюватися так, Вадиме. Адже я погодився з вами, коли мова зайшла про друзів, товаришів. І коли б ви замість таких загальників, як ліси, небо і всякі там краєвиди, згадали, крім товаришів і роботи, ще, скажімо, вашу наречену, я ніколи не наважився б…

— І не рекомендую наважуватись. Я вам ось що хочу сказати…

Борис Гуро спинив геолога:

— Зачекайте, Вадиме. Відкладімо нашу розмову. Ви ще матимете час досхочу вилаяти мене. Ось Микола Петрович. Акуратний, як завжди. Зараз, мабуть, будемо починати.

Вітальні вигуки долинули до них знизу. Люди на березі побачили академіка Риндіна, який вийшов з автомобіля і поспішав до вишки. За ним ішов чоловік з фотоапаратам, на ходу щось записуючи у блокнот.

Микола Петрович швидко зійшов крутими східцями на вишку. Очі академіка задоволено спинилися на постатях двох його майбутніх супутників.

— Привіт, товариші! Здається, я не запізнився? Починаймо спробу! Вадиме, дайте сигнал!

Сокіл поклав руку на панель, натиснув на одну з кнопок. І зразу ж пронизливо завила сирена. Спинився всякий рух. Люди внизу застигли на своїх місцях, не відриваючи очей від великої споруди з широко відчиненими ворітьми. Навіть Гуро, завжди спокійний і стриманий мисливець, трохи захвилювався.

Сирена змовкла. Над майданом запанувала тиша. Не чути було жодного звуку внизу. Була хвилина урочистого мовчання. Мовчання це порушив тонкий сюрчок. Потім заскреготав якийсь механізм на березі озера.

Від рейок, що з’єднували розлогу споруду з озером, підстрибнули вгору сталеві троси. Досі вони непомітно лежали на рейках, а тепер лебідки натягли їх, як струни. Здавалося, троси мали тягти до озера всю споруду, бо йшли кудись в її широку пащу.

Тиша тривала, напружена тиша чекання. Її порушив глухий стукіт, немов велетенський вагон пройшов колесами по стику рейок. І знову тиша — глибоке мовчання багатотисячного натовпу, в якому, здавалося, кожен боявся не тільки промовити слово, а навіть дихати.

Ще один глухий стук. І десь далеко внизу, з натовпу, пролунав схвильований дзвінкий вигук:

— Іде!.. Іде!..

Фотограф, що стояв на вишці біля академіка Риндіна, клацнув затвором. Микола Петрович пробурмотів:

— Так… іде рівно…

З велетенської розлогої споруди повільно, — так повільно, що його хотілося підштовхнути руками, — виповзав гігантський літальний апарат, його довге тіло виблискувало, немов шліфоване срібло. Тупий опуклий ніс вийшов з споруди цілком. Він ніби ширшав, затуляючи широчезні ворота споруди. На його блискучій поверхні можна було розгледіти круглі великі вікна, які дивилися вперед, немов очі. З боків апарата відходили суцільні металеві виступи, що тримали на собі кожен по великій блискучій сигарі, скерованій тупим кінцем уперед.

Це була ракета, великий радянський ракетний корабель, який завтра мусив відірватися від Землі і полинути у всесвіт. Міжпланетний корабель академіка Риндіна!

Борис Гуро з погаслою люлькою в зубах дивився на ракету так само схвильовано, як і ті, що бачили її вперше. Навіть сам Микола Петрович Риндін, творець ракети, відчував якийсь неспокій, йому самому це було трохи дивно: адже все йшло саме так, як було передбачено, він уявляв не лише кожен рух ракети в майбутньому, він знав її до дрібниць, до найменшого гвинтика. Але видовище було таке грандіозне, що примушувало хвилюватись кожного.

Ось уже ракета повністю вийшла з ангара. Її довге сигароподібне тіло помітно звужувалося до кінця. Дві менші сигари по обох боках ракети закінчувалися великими отворами. Три рівні стабілізатори, як поплавці, закінчували головний, корпус. Один з них стирчав угору, два витикалися з боків, з помітним нахилом униз. Ракета, підтягувана сталевими тросами, повільно посувалася по рейках до озера.

— Мені здається, що вона зараз потоне, — дещо розгублено звернувся до Риндіна фотограф, який прийшов разом з ним, не перестаючи, проте, клацати апаратом. — Вона, напевно, така важка… Як може вона триматися на поверхні води?

Риндін усміхнувся:

— Цього не легко було досягти. Тому й довелося робити ракету з нового цікавого сплаву металів — супермагнію. Цей сплав легший від усіх знайомих нам досі металів і сплавів… Ось чому мій корабель не може потонути у воді, — звісно, якщо він не наповниться водою цілком. Але така можливість, як ви самі розумієте, мало ймовірна.

— Проте, чого вам обов’язково летіти з поверхні води? — не вгавав співбесідник. — Адже можна було б вирядити ракету, скажімо, з високого помосту, з естакади… ну, от як ту ракету, що ви виряджали на Місяць…

Академік Риндін не встиг відповісти. Вадим Сокіл обернувся до незнайомця:

— А там, на Венері, нам так само хтось збудує естакаду? Чи, може, на вашу думку, нам краще просто залишитися там, без найменшої можливості повернутись назад?

Гуро доторкнувся до руки Сокола і тихо сказав:

— Вадиме, чого ви так нервуєтесь? Незручно…

Сокіл знизав плечима і повернувся знову до поруччя. Микола Петрович тим часом з’ясовував:

— Перші ракети ми виряджали порожні. Вони не повинні були повертатись назад, крім останньої. Але ця остання облетіла навколо Місяця і, не спускаючись на нього, повернула назад і прилетіла знову на Землю. А тепер перед вами радянський пасажирський ракетний корабель. Ми спустимося, як ви знаєте, на Венері. Потім нам треба буде знову-таки вилетіти, щоб повернутися на Землю. А на Венері, як сказав ось товариш, естакади немає, ніхто її, на жаль, для нас не приготував. Отже, ми гадаємо стартувати й на Венері з водяної поверхні… якщо нам пощастить знайти її. А не буде води — тоді, звісно, доведеться стартувати просто з суходолу. Хоча це й не так безпечно, але ми готові й до цього. Мій корабель має сховані всередині механізми, які дозволяють поставити ракету на колеса. Розумієте? Щоб не було потреби в естакаді, ми й зробили наш ракетний корабель якнайлегшим.

— Он як!.. — вигукнув фотограф. Він подумав хвилинку і потім додав: — Ви знаєте, я так захопився вашою справою, що навіть провів кілька вечорів у обсерваторії… роздивлявся в телескоп Венеру. Чарівна зірка!.. Я не відривав очей, розглядаючи кожен її промінчик!..

Гуро пихнув, згаслою люлькою; в очах його промайнула посмішка:

— Уважно розглядали, товаришу?

— Певна річ, уважно.

— І як воно, за вашими спостереженнями, не помітно на поверхні Венери якихось штормів, бур тощо? Мені дуже цікаво було б довідатися про це. Боюсь, як би не завадили нам тамтешні атмосферні ускладнення.

Чоловік з фотоапаратом зніяковів, не знаючи, жартує чи серйозно говорить Гуро, бо обличчя мисливця було цілком спокійне. Микола Петрович розсміявся:

— Киньте жарти, Борисе! Дивіться краще: ракета вже наближається до води!

Справді, спідня частина корабля вже торкнулася до води. Поверхнею озера побігли широкі півкола. А ракета повзла далі. Ось вона вже зсунулася передньою частиною в озеро, ось заколивалася, гойднулася. Сталеві троси тягли її далі. Почувся плескіт.

— Пливе!.. Пливе!..

Це був той самий схвильований, молодий, дзвінкий голос, що сповістив уже всіх про вихід ракети з ангара. Борис Гуро підніс до очей бінокль і подивився туди, звідки лунав голос. Мисливець побачив невисокого хлопця в напіввійськовому одязі захисного кольору. Він торкав за плече дівчину, що стояла поруч нього, і вигукував:

— Дивись! Дивись! Пливе!..

Гуро опустив бінокль: ще один захоплений юнак серед тисяч таких самих ентузіастів, що недосипали ночей, мріючи про майбутній старт ракетного корабля… Скільки їх у цьому натовпі? І кожен мріє про те, щоб узяти участь у польоті, кожен пише захоплені листи Риндіну, Соколові, йому — Гуро, вимагає негайної відповіді, надсилає свої власні пропозиції і поради… Молодь, чудесна, життєрадісна, сповнена благородних поривань, радянська молодь!..

Чоловік з фотоапаратом перестав, нарешті, клацати затвором. Він дивився тепер на Риндіна, обмірковуючи, очевидно, ще якесь запитання. За всіма ознаками, йому дуже хотілося ще про щось запитати вченого, чиє ім’я повторювалося тепер по всіх країнах світу. Але академік не відривав очей від ракети, і чоловік звернувся до Бориса Гуро:

— Пробачте… кхм… кажуть, ніби там, на Венері, живуть всякі потвори… Мені… мені дуже цікаво було б довідатися, як саме ви озброєні на випадок зустрічі з страховищами, що їх ви, можливо, побачите там? — Він непевно показав рукою у небо.

— На Венері? — переклав люльку в другий куточок рота Гуро. — Можу вам сказати. Я особисто завжди віддавав перевагу автоматичній зброї. Отже, і в цьому разі я покладаю свої надії на таку тридцятизарядну гвинтівку. Коли додати, що в її магазині лежатимуть до того ж не звичайні, а розривні кулі, то…

Він посміхнувся і поклав руку на поруччя, його дужі пальці стиснули метал. Поруччя захиталося. Співбесідник з цікавістю і повагою глянув на руку, перевів погляд на самого Гуро, знову на його міцну руку. Мисливець тимчасом додав:

— Там, де треба, візьме розривна. Можливо, вживатиму і бронебійні. Взагалі, я думаю, якось упораємося…

Розкотисте «ура!» пролунало над озером. Ракета спинилась. Вона несподівано легко погойдувалася на поверхні води. Сталеві троси послабшали й упали у воду. Погойдавшись трохи, міжпланетний корабель спокійно застиг на воді.

— Якщо ми так само спокійно вилетимо завтра в ефір, я нічого більше не бажатиму, — сказав академік Риндін, обертаючись до товаришів. — Борисе, як вам здається? Вадиме, чого це ви посмутнішали? З Землею не хочеться розлучатися, чи що?

В голосі Риндіна прозвучала лагідна нотка.

— Ні, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл.

— А що ж тоді?

— Так, настрій якийсь такий… — Сокіл вагався.

— Він хоче сказати, Миколо Петровичу, що він лірично настроєний, — кинув з посмішкою Гуро. — Він і мені на це скаржився. Така вона, каже, наша мила Земля лагідна, така ніжна… просто лягай на неї і спочивай, замість летіти кудись там… Я спробував довести, що ми маємо надію не тільки побачити знов усю земну красу, а навіть милуватися і іншими, досі небаченими краєвидами. Та куди там!

Риндін спинив його:

— Не розумію вас, товариші, друзі мої. В такий відповідальний момент, напередодні нашого вильоту в невідомі міжпланетні простори, і ви… Не про це треба зараз думати…

І Борис, і Вадим зніяковіло переглянулись. А Риндін, як завжди, м’яко й лагідно, ніби не помітивши цього, говорив далі:

— Хто знає, в кому раніше прокинеться поет, коли ми опинимося в міжпланетному просторі. Відкладімо ж поки що ці маленькі сперечання, друзі мої. Ходімо! Треба ще раз все перевірити.

Вони вже спускалися східцями, як чоловік з фотоапаратом знову звернувся до академіка:

— Пробачте, Миколо Петровичу, я ніяк не зрозумію, як саме ваша ракета відірветься від землі. Крил у неї немає… як же?..

Вадим подивився на Гуро; той підморгнув йому. Але Микола Петрович обняв фотографа за стан і терпляче відповів:

— Навіщо нашому кораблеві крила? Адже це не літак. Ви, мабуть, забули про направляючу дію наших реактивних двигунів. Ми відштовхнемося від води так само, як могли б відштовхнутися від землі чи від повітря. Точніше сказати, нас відштовхнуть гази вибухової речовини. Ну, як діє звичайна ракета — ви знаєте. Спочатку ми попливемо по воді, як глісер, потім підстрибнемо над водою і полетимо в повітрі по геометричній дотичній лінії, потроху віддаляючись від Землі. А потім… потім випередимо Землю в її русі навколо осі — і все!

Бачачи, що співбесідник все ще не зовсім розуміє, Риндін додав:

— Про мету цієї подорожі, ви знаєте, я сьогодні доповідатиму всьому нашому радянському народові. А завтра… завтра прийдете сюди зафіксувати своїм апаратом наш старт. От і побачите на власні очі. Ну, бувайте! Я мушу поспішати.

І він, поплескавши співбесідника по плечу і всміхнувшись іще раз майбутнім своїм супутникам — Соколові і Гуро, швидко збіг східцями на майдан, де вже нетерпляче сигналили в машині, що чекала на нього.

Вітальні вигуки прокотилися по лавах людей, що стояли на березі. Мабуть, тут не було жодної людини, яка не знала б академіка Миколи Петровича Риндіна, творця радянського міжпланетного корабля, сміливого ініціатора цієї першої в історії людства міжпланетної подорожі. І сам він, академік Риндін, уславлений радянський учений, буде очолювати цю подорож між зірками!..

Автомобіль повільно їхав у широкому коридорі, утвореному натовпом. З усіх боків летіли квіти.

Гуро глянув на годинник:

— Еге, вже пів на дванадцяту! Ану, Вадиме, швидше! Маємо всього півгодини до початку доповіді.

2. ДОПОВІДЬ РАДЯНСЬКОМУ НАРОДОВІ

Радіохвилі оббігли навколо всієї земної кулі й повернулися назад. Їх повернення відзначили найточніші й найчутливіші прилади потужної Московської радіостанції. Черговий технік поглянув на годинник: так, до останнього сигналу залишилось ще п’ятнадцять хвилин. І хоч радіохвилі донесли всюди лише короткий, різкий звук дзвоника, не було, мабуть, на всій Землі людини, яка б, сидячи біля радіоприймача, не сказала собі те ж саме:

— Ще п’ятнадцять хвилин!

По всіх країнах, по всіх містах і містечках люди чекали на цей сигнал, що облетів Землю рівно о дванадцятій без чверті. Ті, хто був дома, востаннє старанно підстроювали приймачі на хвилю Московської станції. Люди, що проходили вулицями, шукали найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього й послухати.

Безперечно, за найщасливіших слід було вважати тих, хто мав можливість увімкнутися у велетенський людський потік, віддатися йому цілком аж до тієї секунди, коли цей потік внесе людину до гігантського Палацу Рад, посуне щасливця до місця на одному з незчисленних концентричних кіл найбільшої у світі головної зали і залишить його там. Проте для цього треба було бути в столиці великого Радянського Союзу, у славній Москві, де височів Палац, увінчаний велетенською сталевою постаттю Леніна.

Хвилини текли нестерпно повільно. Здавалося, вони обернулись на години. Вже не було жодного вільного місця в головній залі, від стола президії і до верху, до найвищих рядів крісел. Незвичайна тиша панувала в залі, дарма що тут зібралося близько п’ятдесяти тисяч чоловік, така тиша, яка панувала і біля кожного приймача, настроєного на Москву.

І ось минули останні секунди. Хвилинна стрілка накрила годинникову. Обидві разом вони вказали на цифру «12». І вся зала, весь радянський народ, усе людство, що чекало біля приймачів, біля репродукторів, — почули ще один різкий звук дзвоника. Останній сигнал!

За ним пролунали дванадцять гучних і протяжних ударів годинника. І поки було чути ці удари, засяяли екрани телевізорів, чіткими і ясними рисами виникли на них обриси великої зали Палацу.

В напруженій тиші розтанув останній удар годинника. І, мабуть, ніколи ще не вслухалася так Земля в тихе шарудіння атмосферної електрики, що долітало з гучномовців. Ще секунда… дві… три…

— Збори всесоюзного товариства міжпланетних сполучень оголошую відкритими! Слово має академік Микола Петрович Риндін.

Буря оплесків розірвала тишу. Люди в залі, люди по містах і містечках, люди, яким досі секунди здавалися нестерпно довгими, забули про час, намагаючись якнайгучніше, якнайдовше плескати в долоні.

І в цій бурі потонули всі інші звуки, і люди побачили, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі зали пройшла людина, як вона спинилася й уклонилась.

Майже водночас із різних боків спалахнуло біле проміння прожекторів. Проміння схрестилося на трибуні, залило своїм світлом малесенький здалеку силует людини. І вмить цей силует неймовірно зріс, перетворився на велетня, що сягав головою майже до стелі Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він був ніби в якоїсь напівпрозорої речовини, придивляючись, можна було бачити крізь нього протилежні стіни, що танули в далині. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлювані прожекторами дзеркала на трибуні відкидали вгору велетенський світовий силует, рельєфне зображення промовця.

Тепер уже кожний бачив знайомі риси обличчя академіка Миколи Петровича Риндіна, збільшені до гігантських розмірів. Ось характерна шапка його волосся, ось енергійні, навислі брови, рівний ніс, вуса і підстрижена борідка. Нова буря оплесків пронеслася по залі!

Але ось академік Риндін спокійно підняв руку. Вона, здавалося, пронизала стелю й зникла за нею. Академік вимагав тиші. Цього було досить: за кілька секунд зала змовкла так, що кожен міг чути дихання свого сусіда. Академік сперся зручніше на край трибуни.

— Шановні товариші! Моя місія сьогодні не дуже складна, і я спробую виконати її якнайшвидше — я мушу коротко й стисло? розповісти вам про те, що всі ви вже читали. Ви знаєте, що сьогодні ми зустрічаємося востаннє перед розлукою на довгий час.

Коротка, насичена тривогою пауза примусила всіх здригнутися. Невідомі небезпеки й труднощі чекають відважних радянських мандрівників у незнаних просторах космосу; а що чекає на них на далекій сріблястій планеті Венері?..

— Для чого ми покидаємо завтра нашу Землю, навіщо надсилає, нас Батьківщина у безмежні простори всесвіту? Відповідь дуже коротка, всього два слова: корозія і енергія! Спочатку про перше, — про корозію. Що таке корозія? Як ви знаєте, корозією називається руйнування металів під різними фізично-хімічними впливами. Іржа на залізі, зелений оксид на міді — все це корозія. Це великий злодій, що краде у нас неймовірну кількість металів. Людство щороку втрачає від корозії близько 30 мільйонів тонн різних металів… Тільки уявіть собі цю велетенську кількість втрачених металів: щороку з світового господарства зникає близько 30 мільйонів тонн металів! Ми боремося з корозією, ми винаходимо різні стійкі сплави металів, — з нікелем, з хромом тощо. Але цього мало. Злодій однаково краде метал: він підстерігає нас усюди. І ми хочемо остаточно перемогти його. Як?

Академік Риндін оглянув притихлу залу.

— Згадаймо відому таблицю елементів великого російського хіміка Дмитра Івановича Менделєєва, ім’ям якого пишається наш народ, як красою й гордістю передової російської науки. І, згадавши періодичну таблицю Менделєєва, ви відразу побачите, що вона закінчується в її теперішньому вигляді на елементі номер дев’яносто вісім, на так званому каліфорнії. Нагадаю вам, що відносно дуже недавно, на початку нашого сторіччя, таблиця Менделєєва була ще коротшою, вона закінчувалася на елементі номер дев’яносто два, на урані. Так, так, саме уран був тим останнім елементом, який вчені аж до цього часу спромоглися знайти у природному вигляді в корі нашої Землі, у вигляді хімічних сполук з іншими речовинами. Але після того наука широкими й переможними кроками посунулася вперед. Ви знаєте, що наука навчилася розщеплювати атомні ядра, звільняти внутріатомну енергію. Світ капіталістів намагався використати атомну енергію для війни, для руйнації. Наш світ, світ побудови комунізму, — поставив атомну енергію на служіння народу, його розвиткові, його мирним потребам. Ми збудували велетенські гідроелектростанції, ми зросили сотні тисяч гектарів посушливих земель, а останніми роками одержали нечувану в історії людства перемогу — повернули течію сибірських річок на південь! Проте я дещо ухилився від моєї теми, пробачте…

Академік Риндін щиро посміхнувся, почувши, як лагідним, привітним рокотанням відповіли йому тисячі слухачів, що жадібно ловили кожне його слово.

— Так от, відносно розширення таблиці Менделєєва. Працюючи з розпадом урану, вчені створили нові хімічні елементи, до того часу невідомі людству: плутоній, америцій тощо… як я вже сказав, таблиця Менделєєва на сьогодні закінчується елементом номер дев’яносто вісім, каліфорнієм. Все це — штучно створені людиною елементи. Чи означає це, що вони ніколи не існували раніше в природі? Аж ніяк. ЦІ елементи могли існувати — тоді, коли наша Земля була значно молодшою, коли вони не встигли ще розкластися, зруйнуватися. Давайте зробимо подальший висновок, чи поки що припущення. Чому нам не можна припустити, що таблиця Менделєєва ще ширша! Чому не подумати про можливе існування не тільки так званих трансуранових елементів від дев’яносто третього до дев’яносто восьмого, а й ще важчих, які ми можемо назвати умовно понадважкими елементами! Хто візьме на себе сміливість заперечити, що такі елементи не існували колись на нашій Землі, або не існують і на сьогодні десь у природі всесвіту?.. Ніхто не має права заперечувати таке. Чому ж наука їх не знає? А тому, що подібні елементи або самі повільно розкладаються, бо вони нестійкі (це стосується радіоактивних елементів), або, можливо, вони існують у надто малій кількості, та й то в зовсім неприступних поки що для нас у глибоких сферах земної кулі, скажімо, в її розпечених надрах. Подивіться сюди!

У блискучому світлі зі стелі спустилося велике полотнище, на якому кожен міг пізнати знайомі графи таблиці Менделєєва. Але ця таблиця мала трохи незвичайний вигляд. Її рівні рядки не закінчувалися каліфорнієм, елементом номер дев’яносто вісім. Ні, останній звичний рядок сьомого періоду йшов далі праворуч — аж до клітинки елемента номер сто вісімнадцять, останнього в цьому рядку. І одна клітинка, на якій червоними цифрами було позначено номер сто одинадцять, світилася, немов освітлена зсередини потужним променем. Академік Риндін показав на неї:

— Дивіться! Ми продовжили сьомий період таблиці елементів Менделєєва! Наука твердить, що в ньому, як і в попередньому, мусить бути тридцять два елементи, отож, він має закінчуватися елементом номер сто вісімнадцять, оскільки починається цей період францієм, елементом номер вісімдесят сім. Зараз нас не цікавлять всі елементи, з яких має складатися весь сьомий період таблиці. Але звернімо увагу на елемент номер сто одинадцять, який ми внесли б до отієї освітленої клітинки. Придивіться уважніше, який то мусить бути елемент? Якщо ви поглянете на верхній рядок, рядок шостого періоду, то в ньому якраз над клітинкою нашого невідомого ще елемента номер сто одинадцять — ви побачите давно знайоме нам золото, елемент номер сімдесят дев’ять! Отже, які висновки, чи які припущення ми можемо зробити відносно властивостей цікавого для нас елемента номер сто одинадцять? Якщо ми знаємо основні принципи побудови таблиці Менделєєва, то ми знаємо й те, що цей елемент мусить повторити в собі властивості елемента попереднього періоду, цебто — золота, тільки всі ці властивості в ньому мусять бути виявлені значно яскравіше. Ми маємо всі підстави гадати, що елемент номер сто одинадцять мусить бути найблагороднішим металом, який не лише сам не піддається корозії, але й врятовує від неї всі інші метали, якщо його домішати до них хоча б у найменшій кількості. Оце — наша можлива чудесна зброя проти корозії, цей надзвичайний елемент номер сто одинадцять, який ми умовно називаємо ультразолотом.

По залі пролинув тихий гомін. Ультразолото! Таємничий, загадковий, невідомий досі метал… І саме ультразолото дає, як каже академік Риндін, можливість надавати всім металам властивості благородного золота — не піддаватися корозії…

— Проте, де ж взяти цей уявлюваний метал, це ультразолото? Я вже казав, що на Землі нам досі не пощастило його знайти. Якщо воно й є на ній, то, виходить, воно ховається від нас десь у глибині Землі, в її розжарених, розтоплених надрах. Дістати його звідти ми поки не можемо, навіть озброївшися нашою могутньою сучасною технікою…

Аудиторія відповіла глибоким зітханням:

— На жаль, поки що не можемо…

— Втім, облишмо на хвилину ультразолото. Є ще одна дуже важлива для життя людства проблема. Це-винайдення нових і нових джерел енергії. Справа в тому, що людству потрібно дуже багато різної енергії. Ви знаєте, що з кожним роком ми вводимо в дію нові й нові джерела енергії. Таким чином, до старих джерел — вугілля, нафти, торфу тощо, — ми широко додали нові: біле вугілля — енергію води, блакитне вугілля — енергію вітру, жовте вугілля — енергію сонячного проміння. Але це далеко не все. Ми, радянські люди, з гордістю можемо сказати, що саме наш великий Радянський Союз уперше в світі розв’язав проблему мирного використання велетенської сили внутріатомної енергії. Згадайте, друзі мої, ще раз, який вражений був хижацький капіталістичний світ, коли атомна енергія почала покірно служити нашому мирному соціалістичному народному господарству! Там, у капіталістичних країнах, учені винаходили атомні бомби, призначені руйнувати, приносити смерть людству. А у нас, у Радянському Союзі, наука працювала для того, щоб атомна енергія служила народові, його щастю, його майбутньому. І ми досягли цього! У нас атомна енергія допомагає будувати гігантські канали, повертати течію річок, змінювати карту нашої країни. Проте все це ви добре знаєте, знаєте, як використовується в нашій країні для мирних потреб енергія урану і плутонію. Але це ще не все. Енергія урану і плутонію для свого мирного використання потребує великих промислових устаткувань, в яких ми руйнуємо атомне ядро. Між тим, коли б ми могли використати енергію якогось елемента, що сам, без нашого втручання, виділяє свою атомну енергію, — як це було б зручно! Ну, от, скажімо, коли б ми могли використати енергію чудесного елемента радію. Весь час руйнуючися, — але руйнуючися протягом тисячоріч! — радій звільняє свою внутріатомну енергію. На жаль, ми неспроможні широко використати її для наших потреб, бо, як ви знаєте, радій розкладається надто повільно і ми не володіємо засобами прискорити його розкладання. Енергію радію ми використовуємо лише для медичних потреб. Чи ж не може бути в природі якогось елемента, який розкладався б сам по собі як радій, але значно швидше? І де його шукати?..

Академік Риндін усміхнувся і знову вказав на велике полотнище з таблицею Менделєєва.

— Отут! Ви бачите, що наша нова таблиця Менделєєва не закінчується навіть уявлюваним елементом номер сто вісімнадцять, останнім елементом сьомого періоду. Ми припустили, що таблиця Менделєєва не обмежується взагалі сьомим періодом. Чому не можна припустити існування восьмого періоду, побудованого за тими ж законами й принципами, що й попередні сім? Отож, як бачите, ми сміливо продовжуємо таблицю і додаємо до неї початок восьмого періоду, — правда, всього кілька уявлюваних елементів. Але нам більше й не треба. Зверніть увагу на клітинку номер сто двадцять у рядку восьмого періоду! Придивіться, який елемент міститься вище, в сьомому періоді, в тій самій групі?.. Я кажу про елемент номер вісімдесят вісім, про радій! Так, так, про той самий радій, про який ми щойно говорили! Новий уявлюваний елемент номер сто двадцять у рядку восьмого періоду, — знову-таки, за загальними законами періодичної системи Менделєєва, мусить повторити властивості свого горішнього сусіди, радію, тільки виявити їх значно яскравіше. Цей новий уявлюваний елемент ми називаємо інфрарадієм! І вважаємо, що цей ще не знайдений нами практично інфрарадій — є найпотужнішим джерелом енергії. Інфрарадій мусить виділяти енергію в мільйони разів повільніше, ніж зруйноване атомне ядро, але в сотні тисяч разів бурхливіше, ніж радій. Ми обчислили: однієї десятої частки грама інфрарадію вистачить на те, щоб живити енергією великий завод протягом десяти років!

Глибока напружена тиша була відповіддю на сміливі твердження академіка Риндіна.

— Але й цей елемент, на превеликий жаль, нам і досі не пощастило знайти. Чи є він на Землі взагалі? Ми не знаємо. Можливо, він уже цілком встиг розкластися за мільярди років існування нашої планети. Але, можливо, що він, як і ультразолото, теж захований глибоко в розжарених надрах нашої Землі. Чи не він саме й підігріває досі ці надра? Цього ніхто не знає. Коли ми припустимо, що уявлювані нами елементи номер сто одинадцять і номер сто двадцять сховані від нас у глибинах земної кулі, то ми примушені визнати, що дістати їх звідти сучасна техніка поки що неспроможна. Отож нам недоступні на сьогодні найдорогоцінніші елементи, один із яких остаточно ліквідував би явище корозії, а другий — був би нам новим, додатковим і зручним джерелом енергії.

Академік Риндін випив води, його велетенський силует заколихався. Очі цілого світу стежили за його рухами на екранах телевізорів.

— Але не така наша радянська наука, щоб зупинитись і скласти зброю. Гаразд, ми не можемо поки що знайти ці елементи у глибинах нашої Землі. Але — чому б не пошукати їх у всесвіті? Адже є планети, молодші від Землі. На них інфрарадій, можливо, не встиг ще настільки розкластися, як на Землі, він не сховався так глибоко. Адже всі планети нашої сонячної системи мають одне спільне походження. Хімічний склад їх мусить бути однаковий — чи майже однаковий, залежно від віку тієї чи іншої планети і зв’язаного з ним процесу розкладання елементів. Найкраще зберегтися всі елементи мусили б на Сонці, цьому розжареному сяючому світилі.

Нове полотнище спустилося зі стелі. Тепер на ньому барвисто грали спектри — довгі різнобарвні смужки, на яких мінилися яскраві кольори.

— Насамперед наша радянська наука вирішила перевірити свої припущення на Сонці. І новий спектральний аналіз відкрив нам, що ці елементи — і ультразолото, і інфрарадій — є на ньому. Це сталося точнісінько так, як свого часу з елементом гелієм. Адже ви знаєте, що наука з допомогою спектрального аналізу знайшла цей елемент спочатку на Сонці і вже потім на Землі. Тому й названо цей елемент гелієм, бо стародавня грецька назва Сонця — Геліос. От у такий саме спосіб, з допомогою удосконалених спектроскопів, ми встановили, що ультразолото та інфрарадій є на Сонці. Але хіба ми можемо навіть мріяти про те, щоб дістати їх звідти? Безумовно, ні. Ми з вами — люди реального складу, ми мріємо лише про те, що можна здійснити, чого можна досягти хоча б і найсміливішими діями. І ось ми задумалися над новою проблемою. Наші дорогоцінні елементи можуть бути на інших планетах — чи є вони там?

У паузі було чути, як хтось закашляв.

— Ми встановили, що вони є на інших планетах! Насамперед на нашій сусідці — Венері. Вона молодша від Землі, вона зберегла ці елементи в зовнішніх своїх шарах. Ви всі чули про загадкове блакитнувате сяйво, що обгортає час від часу Венеру. Століттями вчені не могли розв’язати загадку Цього сяйва. Але ми знаємо спектр інфрарадію. І ми встановили, що це сяйво є наслідок бурхливого випромінювання інфрарадію. Ми розкрили цю таємницю нашими радянськими спектроскопами за допомогою потужних рефлекторів нашої Кримської обсерваторії імені Сталіна. Ми знайшли в цьому досі таємничому випромінюванні так само сліди газоподібних сполучень ультразолота. Ми впевнено кажемо: так, наші уявлювані елементи є на Венері! Тепер продовжимо нашу думку: якщо вони там є, ми, радянські вчені, мусимо їх дістати!.. Вони бо потрібні нашій Батьківщині, нашому радянському народові!..

Зала знову вибухнула оплесками. Напруження слухачів, вражених сміливими твердженнями Риндіна, мусило знайти собі вихід. Академік Риндін зачекав, посміхнувся і підняв руку:

— Та й справді, чому нам не вирушити на Венеру? Ми маємо такий надзвичайний засіб пересування, як ракетні кораблі, створені генієм нашого великого російського вченого і винахідника Костянтина Едуардовича Ціолковського. Саме він, наш славний співвітчизник, вперто і наполегливо розробляв і зрештою розробив перші проекти міжпланетних ракетних кораблів. Всі досягнення в цій галузі, які ми маємо на сьогодні, — всі вони є наслідком геніальних робіт основоположника теорії міжпланетних сполучень Ціолковського! Ми лише продовжуємо його передбачення, здійснюємо те, що раніше вважалося фантастикою. Тільки п’ять років тому ми відрядили наш перший ракетний корабель на Місяць. Правда, він летів без пасажирів, нам треба було лише перевірити свої розрахунки. Ми начинили його вибуховими речовинами, перетворивши його на гігантський снаряд, велетенську бомбу. І цей ракетний снаряд ствердив всі наші розрахунки. За передбачений нами час він долетів до Місяця і упав на нього — астрономи цілої земної півкулі бачили у свої телескопи блискавичний вибух на Місяці. То розірвався на супутнику Землі наш перший корабель-снаряд, подавши нам урочистий сигнал: міжпланетне сполучення відкрите!

Знову по залі пронеслася буря оплесків.

— Два роки тому другий радянський ракетний корабель вилетів з Землі. Він облетів навколо Місяця, згідно з нашими розрахунками, і, повернувши назад, прилетів на Землю. Всі ви знаєте про це. Ви бачили фотографії, зроблені автоматичним апаратом, що був у ракетному кораблі. Ці фотографії, між іншим, ще раз довели, що на Місяці немає й не може бути життя. Але не для того, звісно, був відправлений цей наш другий ракетний корабель на Місяць. Тепер, після двох польотів у міжпланетний простір, ми вже маємо великий досвід зореплавання, практичний досвід найпередовішої в світі радянської науки. І тепер ми можемо летіти на Венеру, щоб знайти там ультразолото та інфрарадій, взяти їх і привезти на Землю. Підкреслимо, що це наше завдання, певна річ, тільки попереднє. Адже хоч який би не був великий наш міжпланетний корабель, скільки ми зможемо привезти з собою нових елементів? Порівняно дуже невеличку кількість. Для експериментів цілком досить, для перших спроб, мабуть, теж вистачить. Але все одно цього буде дуже мало — порівняно з потребами великої нашої країни. Отже, наш політ буде лише початком регулярних міжпланетних сполучень. Ми прокладемо шлях, трасу в міжпланетному просторі — і інші радянські ракетні кораблі полетять тим шляхом!.. Ось чому так важливо передбачити все для нашої подорожі, щоб вона обов’язково принесла нам успіх. Кілька років готувалися ми до цього польоту. Ми обрахували все, ми зважили всі можливості, які тільки можна було передбачити. Ми озброєні знанням, досвідом, натхнені довір’ям до нас нашої великої радянської Батьківщини — і ми виконаємо наше завдання!

Знову оплески. Проте академік Риндін відразу ж спинив їх:

— Друзі мої, зачекайте! Краще збережіть ваші. оплески до того часу, коли ми повернемося. Перед нами — велика, трудна й довга подорож невідомим океаном всесвіту. З цього приводу мені пригадується красива стародавня казка, відомий грецький міф про аргонавтів. Пам’ятаєте його? Там розповідається про відважних казкових героїв, моряків, які на малесенькому кораблі вирушили в далеку подорож, шукаючи чудесне золоте руно, шкіру чарівного барана, яке, як вони гадали, могло творити чудеса. На своєму маленькому кораблі, що звався «Арго», ці моряки пропливли Егейським морем, перепливли невідоме їм до того часу Чорне море, яке здавалося мандрівникам безкраїм і загадковим. Стародавній міф каже, що ті моряки знайшли золоте руно, вийшли переможцями в небезпечному поєдинку з грізними силами природи. Красива казка, яку я завжди згадую, думаючи про нашу подорож… Адже й ми так само попливемо невідомим і безмежним океаном космосу, долаючи його бурхливі ефірні хвилі, можливі шторми й бурі ще незнаних нами стихійних сил, шукаючи наше ультразолоте руно…

Академік Риндін схвильовано спинився і подивився навколо.

— Проте, звісно, це лише поетичне порівняння. Друзі мої, сьогодні ми на довгий час прощаємось з вами. Як ви вже знаєте, завтра ми вилітаємо. Три чоловіка будуть пасажирами цього корабля. Я керую експедицією. Зі мною летить Вадим Сокіл, відомий інженер і геолог, що має завдання розшукати й здобути на Венері дорогоцінні елементи. Третій наш супутник — уславлений мандрівник і мисливець Борис Гуро. Я знаю, дехто з вас дивується — навіщо до складу експедиції увіходить мисливець? Зараз ви все зрозумієте. Насамперед товариш Гуро такий самий науковий працівник, як і ми з Соколом. Але, крім того, він має надзвичайно цінний досвід мандрівника, мисливця, людини, яка вміє не втрачати мужності під час найбільших небезпек. А наша експедиція мусить бути готова до всього. Навіть до зустрічі з тими доісторичними страховищами, які, можливо, існують ще на Венері. Ця молода планета настільки молодша від Землі, що там напевно тепер відбувається період, аналогічний земному юрському. Як і колись на Землі, там ще немає людини. Серед диких хащів папоротей та інших доісторичних рослин там, можливо, вільно блукають дивні страховища — напівфантастичні ігуанодони, бронтозаври, мегалозаври… Якщо так, — ми побачимо їх, зустрінемося з ними. І Борисові Гуро доведеться взяти на себе оборону своїх товаришів від небачених ніколи досі потворних хижаків. Ось чому він летить з нами. З його допомогою ми витримаємо можливий напад на нас страшних чудовиськ. Більше того, ми можемо лише шкодувати, що наш ракетний корабель не вмістить у собі якесь таке страховище, бо напевне Борис Гуро допоміг би нам спіймати, привезти сюди і показати вам, як зразок, хоча б одного мегалозавра…

Академік Риндін зачекав, поки спиниться викликаний його жартом сміх, і закінчив:

— Всі ми, пасажири нашого ракетного корабля, знаємо, любимо й поважаємо один одного. Наша велика ракета вмістить у собі все, потрібне нам під час подорожі. За сто сорок шість днів ми будемо вже на Венері, на цій молодій і невідомій ще нам планеті. Ми вивчимо її, ми дістанемо там потрібні нам дорогоцінні елементи і привеземо їх для нашої радянської Батьківщини. Я не хочу затримувати вашу увагу переліком наших спеціальних наукових завдань, як-от вивчення умов міжпланетної подорожі, впливу космічного проміння, вивчення фауни і флори Венери. Але я хочу підкреслити: ми щасливі довір’ям до нас Батьківщини і певні, що виконаємо всі наші завдання. До побачення, мої друзі і товариші, до побачення! Завтра старт нашої ракети. Завтра ми вилітаємо у всесвіт. До побачення, друзі й товариші!

І знов оплески розляглися по цілому Радянському Союзу. Академік Риндін сходив з трибуни, його гігантський силует сходив з ним разом, повільно розпливаючись у повітрі. Велетенська зала гула.

І так само гули всі радіоаудиторії світу, де щойно лунав голос академіка Риндіна, де його промову перекладали на чужоземні мови. Вже згасли екрани телевізорів, уже замовкли приймачі, а люди сиділи й сиділи, дивлячись на екрани, і немов чекали ще чогось.

Двадцять три години відокремлювали людство від великої, неймовірної події — виряджання радянської космічної ракети з трьома пасажирами на планету Венеру, на боротьбу з невідомими небезпеками, на здобування загадкових дорогоцінних елементів — ультразолота та інфрарадію.

Двадцять три години!

3. СТРИБОК У НЕВІДОМЕ

Тримаючись руками за краї верхнього люка, що виходив на дах ракети, Микола Петрович дивився на обрій. Легенький вітерець розвівав пасма його сивого волосся. З далекого берега до нього долинули приглушені звуки — немов там рокотав прибій. Микола Петрович подивився туди. Звуки трохи посилились. Десятки тисяч людей в біноклі і підзорні труби побачили сиву голову академіка Риндіна і гаряче вітали вигуками відважного командира ракетного корабля. Проте Микола Петрович не чув жодного слова: до берега було дуже далеко, все злилося в невиразний гомін.

Так! Микола Петрович розумів хвилювання Вадима Сокола, про яке йому вчора розповідав Борис Гуро. Справді, дивне почуття охопило і його зараз, коли він вийшов на дах ракети. Звісно, він був цілком певний в успіху подорожі, цієї великої мети свого наукового життя. Він знав, що летить разом із сміливими, відважними товаришами. І проте він почував якийсь неспокій, прощаючися з людьми, що вітали його. Тисячі друзів, тисячі товаришів! За кілька хвилин він із своїми супутниками мчатиме в космосі!.. Ракетний корабель понесе їх, відрізаних від життя Землі, в невідомі простори всесвіту, далі й далі в безкраї ефірні океани. Хвилювання? Сокола було цілком зрозуміле. Риндін залишав на Землі друзів, товаришів. А Сокіл, крім усього, залишав ще й наречену…

Неясне рокотання, що долинало з берегів, посилилося. Риндін підвів руку, відповідаючи на привітання. Погляд його впав на годинник-браслет на піднесеній руці. І враз зникли всі інші почуття, крім почуття відповідальності, почуття командира експедиції.

— Одинадцять сорок п’ять… через п’ятнадцять хвилин — старт, — мовив він і, кинувши останній погляд на берег, спустився всередину, зачиняючи за собою люк. Автоматичний механізм притиснув кришку люка до стіни, криві важелі вистрибнули з стіни і, впавши в свої гнізда, герметично замкнули верхній люк. Микола Петрович усміхнувся: автоматичне устаткування ракети почало діяти. Так, так! Якнайбільше автоматизації, якнайбільше вигод пасажирам — це було лозунгом академіка Риндіна при конструюванні й будуванні ракетного корабля…

Східці вели нижче, проходили ще через один люк. Микола Петрович, поминувши його, повернув рукоятку. Другий люк зачинився, як і перший, кривими важелями. Тепер ракета була справді закрита, ізольована від усього. Жоден струмок повітря не міг вийти з неї, жоден звук не долітав у середину корабля, до його великої центральної каюти, де чекали Миколу Петровича Вадим Сокіл і Борис Гуро.

— Через десять хвилин рушаємо, — звернувся до них Риндін, увіходячи в каюту, і спинився. Пильні очі його помітили стривоженість на обличчі в Сокола і похмурість у Гуро. Обидва стояли один проти одного; поява Риндіна, очевидно, спинила їхню розмову.

— Що трапилося, друзі мої? — підкреслено спокійно запитав Риндін, уважно оглядаючи, обох.

Помічники мовчали. Нарешті, Гуро заговорив:

— Я не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Саме про це ми й говорили з Соколом. Але… але мені здається, що це досить важлива річ. Я мушу сказати вам про неї. Дивіться!

Він простяг уперед руку. На його долоні лежав звичайний чорний ґудзик, відірваний від одягу разом із клаптем тканини захисного кольору. Риндін здивовано подивився на цю річ.

— Що це означає? — запитав він.

— Миколо Петровичу, цієї ночі в нашій ракеті хтось був, — підкреслено сказав Гуро. — Цього ґудзика я знайшов на підлозі. Ні в мене, ні в кого з нас немає такого костюма. Ґудзик залишив невідомий відвідувач, який, очевидно, за щось зачепився і обірвав його.

— Чи не могло це лишитися після кого-небудь з прибиральників? Адже вчора ввечері тут прибирали, — нерішуче висловив думку Сокіл.

Микола Петрович похитав головою. Похмуре обличчя академіка свідчило, що несподівана новина вразила його. Кілька секунд він мовчав, обмірковуючи становище. Нарешті він повільно, але рішуче сказав:

— Не буду приховувати від вас, що все це мені мало подобається. Проте у нас, друзі мої, зараз немає часу обговорювати подію. Поговоримо потім. Прошу на місця! Через дві хвилини старт. Адже ви знаєте, що час нашого старту точно обумовлений взаємним розташуванням планет, яке не повториться кілька років. Хвилина запізнення означатиме для нас потім важкі ускладнення і зрив розрахунків, зрив маршруту. Земля і Венера не чекають, дзвоник повідомить вас про перший вибух.

Він із задоволенням побачив, як слухняно виконали його наказ помічники, як спокійно вони підійшли до пневматичних гамаків, лягли в них, закріпилися широкими пасами. Пружини й гумові амортизатори гамаків натяглися.

— Ми готові! — пролунали водночас голоси Сокола й Гуро.

— Гаразд, — відгукнувся Риндін і вийшов до навігаторської рубки, що містилася в носовій частині ракетного корабля.

Десятки тисяч біноклів і підзорних труб з далеких берегів Іван-озера стежили за ракетою. Люди схвильовано чекали на перший рух міжпланетного корабля. Але ракета спокійно погойдувалась під подувами вітру на сріблястій поверхні води. Її довге блискуче металеве тіло фіксували в сталому напрямі на схід тонкі троси, закріплені на якорях. Міцності тросів вистачало тільки на це: перший раптовий і сильний рух ракети міг би обірвати їх, як нитки.

І знов, як напередодні, хвилинна стрілка нестерпно поволі повзла до дванадцятої. І знов люди схвильовано чекали першого вибуху… А хвилинна стрілка мов глузувала — вона, здавалося, втратила всю свою здатність рухатися… Час застиг, час ніби спинився…

Академік Риндін спокійно-зосередженим поглядом оглянув Ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Просто перед ним крізь двоє широких округлих вікон з товстелезного скла, яке не поступалося міцністю перед сталлю, — праворуч і ліворуч було видно чисте блакитне небо. Риндін підійшов до вікон, подивився на безкраю поверхню озера, що зливалася з далеким обрієм.

— Так, — мимоволі проговорив він, відходячи од вікна.

Широке, зручне пневматичне крісло прийняло його тіло в свої обійми. У цьому кріслі не було жодного виступу, жодної твердої частини. Опуклі, надуті повітрям м’які подушки оточували вченого з усіх боків. Створювалось враження, що Микола Петрович просто висить у повітрі, ні на що не спираючись. Це теж було передбачено академіком: хоч під час польоту у міжпланетному просторі непотрібні будуть не тільки подушки, а й взагалі речі для сидіння, — проте відчуватимуться поштовхи від прискорення руху, аж доки цей рух стане рівним. Сокіл і Гуро лежали, прив’язані пасами, у м’яких пневматичних гамаках, що приймали на себе всі поштовхи. Крісло мусило замінити Миколі Петровичу гамак і дати можливість вільно керувати апаратами.

Спокійним рухом Риндін поклав руки на похилий пульт з рукоятками, пересувками й кнопками керування ракетою. Правою рукою він пересунув до себе центральний важіль. Вихідні отвори ракетних труб, дюзи, відповідно пересунулися вниз, скеровані тепер під невеликим кутом до поверхні води.

Потім Микола Петрович поглянув на кнопку, зв’язану з автоматичними механізмами, які подавали до вибухових камер ракети потрібні порції атоміту — потужної атомної вибухової речовини, складеної інститутом атомної енергії спеціально для космічних ракет.

Тепер залишалося тільки натиснути її, оцю червону кнопку з написом «вибух». Микола Петрович підвів від пульта своє зосереджене обличчя. Погляд його спинився на циферблатах, розміщених у простінку між круглими вікнами. Три маленьких циферблати вгорі, вище них — прямокутний екран перископів ракети, що давав навігаторові змогу, коли він схоче, бачити проти себе все, що відбувалося навколо ракети; один великий циферблат посередині і ще три маленькі нижче. Швидким поглядом Риндін перевірив положення стрілок. Все було гаразд. Годинник показував одинадцяту годину п’ятдесят дев’ять хвилин і сорок п’ять секунд.

Рука Миколи Петровича повільно лягла на кнопки. Різкий звук дзвоника в центральній каюті сповістив Сокола й Гуро про старт. Обличчя Риндіна закам’яніло, очі примружилися, губи стиснулись. З цього моменту від нього, від його пильності і самовладання залежала дальша доля ракетного корабля та його пасажирів, його рука, що лягла на пульт і лежала досі нерухомо, ледве помітно здригнулася…

І майже водночас здригнулися тисячі людей на берегах Іван-озера. Крізь біноклі люди побачили тоненькі цівки диму, що з’явилися з обох бокових металевих сигар корабля. Спершу це нагадувало звичайний димок, який виривається з вихлопної труби автомобіля чи мотоцикла. Але це тривало лише одну мить. Суцільні туманні стовпи прозорого диму вирвалися з кінців сигар, завихрюючи спокійну до того поверхню води. Міжпланетний корабель повільно рушив уперед. Тонкі троси натяглися, як струни, і тієї ж секунди порвалися, звившись угору, і впали у воду. Стовпи диму перетворилися на велетенські вихорі. Від них завирувала вода. І, набираючи дедалі більшої швидкості, ракетний корабель помчався поверхнею води на схід.

Лише тепер до людей на берегах озера долинули громохкі звуки вибухів. У цьому громі, що розлігся навколо, змішалися водно: гуркіт, гудіння, тріск. Потім немов знявся ураган і вдарив в обличчя людей. Люди насилу втримали перед собою біноклі; зірвані капелюхи летіли назад. А навкруги, здавалось, розривалося на шматки небо, розпадалася земля, вибухали її надра… Глибокі водяні яри з крутими стінами виростали слідом за ракетою, що мчала на схід.

Ще секунда, дві — і ракетний корабель легко відірвався від водяної поверхні і ковзнув у повітря, як робить це звичайний гідроплан. Стовпи диму перетворилися на повітряні рейки, що ними ракета мчала вище й вище, у безкрає небо, кудись за обрій. Це був чудесний стрибок у невідоме.

Довгі сліди туманного диму ще якийсь час стояли у блакитному повітрі, зникаючи за обрієм і повільно розпливаючись у просторі.

Ракета вже зникла за небокраєм. Але її швидкість перевищувала швидкість звуку, і вона, невидима, ще довго гримотіла вибухами.

Та от, нарешті, завмер відгомін останніх вибухів. І стихло все. Високі хвилі води докочувалися до берегів озера, — і стихали тут. А люди все ще вдивлялися в задимлений обрій, посилаючи востаннє привіт трьом відважним синам Батьківщини….

Права рука академіка Риндіна міцно стиснула ручку регулятора швидкості і пересунула її далі. Микола Петрович відчув, як поважчало його тіло, як втиснулося воно в м’які подушки. Немов важив він зараз не звичайні свої шістдесят п’ять кіло, а принаймні кіло із сто-півтораста. Важка, немов свинцева, рука майже безсило лежала на регуляторі. Напруживши всю свою волю, Микола Петрович опанував себе, його мускули набрякли, руку він прибрав геть: адже так можна було випадково натиснути на інші кнопки керування і згубити все: ракету, товаришів… В голові стояв дивний шум, кров поштовхами ударяла в скроні.

Перед очима пливли фіолетові кола, розходячись, як жмурки на воді.

— Наслідок бурхливого прискорення руху, — прошепотів Микола Петрович. — Нічого не зробиш, скоро вже кінець. Проте як там почувають себе вони?..

Лівою рукою він натиснув крайню кнопку. Засяяла жовта сигнальна лампочка. Микола Петрович голосно запитав:

— Як почуваєте себе?

— Все гаразд, Миколо Петровичу, — відразу ж почув він голос Гуро.

Гучнотелефонна установка, що з’єднувала навігаторську рубку й центральну каюту, працювала бездоганно.

— Лежіть, лежіть, — розпорядився Риндін. — Ще трохи треба потерпіти. Маємо вже швидкість шість тисяч метрів на секунду… ні, тепер уже більше, — додав він, знов поглянувши на вимірник швидкості. — Тепер уже майже сім тисяч метрів.

— Близько до космічної швидкості, — відгукнувся Вадим Сокіл. — То ж то я почуваю, що немов свинцевим зробився…

Замість відповіді, Микола Петрович посунув ще далі ручку правого регулятора. І знов його тіло втиснулося в подушки. Немов хтось велетенською рукою шарпнув ракетний корабель уперед. Стиснувши зуби і напружуючи волю, Риндін стежив за стрілкою покажчика швидкості. Тремтяча стрілка перескочила з сьомого поділу на восьмий. Ще один рух ручкою — автоматичний механізм подавав до камер вибухів дедалі, більші порції атоміту. Нові й нові вибухи штовхали ракету вперед, перемагаючи силу земного тяжіння. Швидкість зростала. І ось стрілка повільно доповзла до цифри «11 000» — і спинилася на ній. Ще один рвучкий поштовх — і рука академіка Риндіна швидким рухом повернула регулятор назад, до вихідного стану. Від цього тіло Риндіна поточилось вперед. М’які подушки його крісла немов відразу розширилися, перетворилися на тугі пружини. Ці пружини раптом відштовхнули Миколу Петровича вгору. Він ледве встиг схопитися обома руками за шкіряні петлі в передній стінці рубки. Але все його тіло, незважаючи на це, вилетіло, відштовхнуте подушками.

Риндін перевернувся в повітрі і завис у неприродній позі. Він тримався руками за петлі і дивився з подивом на свій пульт, що, здавалося, раптом опинився над ним.

— А здорово виходить! — вигукнув він нарешті.

Микола Петрович заздалегідь передбачав усі ці відчування: вони були пов’язані з утратою ваги. Цілком зрозуміло: адже низ у людини буває там, куди скерована вага. Якщо немає ваги — низ завжди буде там, де ноги людини, інших даних нема. І все ж дивно!

Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи жодного руху і ні на що не спираючись. Ракета ніби спинилась і завмерла — жодної вібрації, жодного погойдування. Тиша і спокій.

Микола Петрович вперше весело всміхнувся. Пульт керування все так само висів над ним. Це було смішно. Однією рукою Риндін доторкнувся до сигнальної кнопки. І враз пролунав дзвоник. А разом з тим і пульт гойднувся і відплив убік. Власне, це відплив убік сам Микола Петрович, але здавалося, що рушив пульт, а не Риндін.

Начальник експедиції подивився у вікна рубки. За ними була ніч — чорна, глибока ніч, оксамитна ковдра якої була всипана блискучими іскрами сяючих зір. Космос! Всесвіт!..

Микола Петрович ще раз усміхнувся і голосно промовив:

— Можна вилізати з гамаків, товариші. Все гаразд. Ми — у міжпланетному просторі!

4. ЖИТТЯ БЕЗ ВАГИ

Коротка пауза. І лише після неї Микола Петрович почув трохи здивований голос Бориса Гуро, що відповідав йому:

— Не так-то легко вилізти з гамака. Він наче збожеволів, Миколо Петровичу. Підкинув мене вгору та й застиг у такому стані…

— Зараз, зараз, я допоможу вам, — відгукнувся Риндін.

Кинувши ще один погляд на вимірювальні прилади, Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти. Він узявся однією рукою за шкіряну петлю в стіні навігаторської рубки, підтягся до неї. Другою рукою взявся за дальшу петлю, — петлі йшли вздовж усіх стін, — і знов підтягся, ні на мить не випускаючи другої петлі, доки підплив у повітрі до неї так, що міг перехопити першою рукою третю петлю. Це скидалося на рухи плавця, що пливе вздовж берега, тримаючись руками за каміння.

Підтягшись до дверей, Риндін випустив з рук петлю й зробив руками рух, дуже подібний до того, який робить плавець, відштовхнувшись від води. Цього було досить. Микола Петрович повільно виплив на середину центральної каюти і спинився, легко погойдуючись у повітрі. Ноги його не спиралися ні на що, він немов лежав у густому в’язкому повітрі…

— А це навіть красиво, Миколо Петровичу, — озвався зацікавлений Гуро. Він лежав на гамаку — саме на гамаку, а не в ньому. Здавалося, що гамак виштовхував його з себе, неприродно вигнувшись. Микола Петрович, побачивши це, посміхнувся:

— Цілком зрозуміло. Так само й мене виштовхнуло крісло. Ну годі, випливайте сюди всі!

Першим спробував вилізти з гамака Гуро. Він відштовхнувся від гамака, а гумові амортизатори в свою чергу відштовхнули його від себе. Гуро вилетів, як куля. Він пролетів через усю каюту й вдарився об протилежну стіну.

— Ой! — пролунав його голос.

— За петлі тримайтесь, за петлі! — гукнув Риндін, ледве стримуючи сміх.

Але було пізно. Гуро, вдарившись об стіну, вже відлетів од неї. Він гойднувся назад, мов маятник. Завжди спокійне обличчя його на цей раз було роздратоване. Різким рухом Гуро схопився за край гамака і спинився, похитуючись, як човник на хвилях. Вадим Сокіл сміявся на весь голос.

— Ой, не можу!.. Ой, яка красива картина… Славнозвісний мандрівник, уславлений своїм досвідом, хитається в усі боки й не може знайти рівноваги!..

— Гаразд, гаразд! — пробубонів похмуро Гуро. — Вилазьте, шановний товаришу, побачимо, як це вийде у вас.

Втім, проти всіх його сподіванок, Сокіл легко залишив гамак і опинився біля нього. Він використав досвід Гуро і не повторив його помилок: рухи Вадима були обережні й повільні.

— Нічого, нічого, Борисе, — зауважив Риндін. — От побачите, зразу ж звикнете. Головне — повільність і плавність рухів.

Він простяг руку і взявся за дерев’яний стояк, що з’єднував підлогу й стелю каюти. Легко підтягшись до нього, Риндін опинився біля стінки. Вздовж неї, як і вздовж інших стін, пороблені були дерев’яні поруччя. Тримаючись за них, дуже легко було посуватися в бажаному напрямі. Риндін спинився біля стіни.

— Як бачите, зовсім не важко. Тепер, друзі мої, прошу вас приготувати сніданок. Таку урочисту подію, як утрата ваги, слід відсвяткувати. Я на хвилинку зайду до навігаторської, а ви тут зробіть усе, що треба.

Посуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович зник за дверима. Борис Гуро поглянув на Сокола.

— Ну, давайте влаштовуватись…

Роблячи непевні рухи, він наблизився до однієї із стін. Тепер він пересвідчувався, як дотепно сконструював усі дрібниці устаткування Риндін. Дерев’яні поруччя, шкіряні петлі, металеві ручки — все це давало змогу вільно пересуватися в бажаному напрямі.

Щоб перевірити себе, Гуро спробував не триматися за поруччя і стати на ноги. Відразу ж він відчув, що каюта повільно обертається навколо нього. Вона гойднулася в один бік, на хвилинку спинилася, гойднулася в другий. Це дратувало. Адже Гуро тепер знав, що це лише своєрідний обман почуття. Насправді гойдався він сам. Але, навіть розуміючи це, він не міг встановити такої дрібниці, де справді був верх, а де низ. Здавалося, не було нічого: ні верху, ні низу. Все переплуталося. Тільки одне лишалося певним: кожного разу низ був там, де в цю мить були його ноги. От і все.

Гуро знов схопився за поруччя. Здавалося, він ішов вертикально. Але замість підлоги під ногами Бориса була стіна…

— Чортове колесо якесь! — вилаявся він. — Вадиме, вам доведеться скласти гамаки, ви ближче до них.

— Гаразд.

Сокіл, який до цього часу уважно спостерігав усі рухи Бориса, очевидно, робив з його досвіду висновки і для себе. Не випускаючи поруччя з лівої руки, він натиснув правою рукою на кнопку в стіні. Відразу обидва гамаки підстрибнули вгору. Складна система тросів і амортизаторів підтягла їх і притиснула до стелі каюти. Стало просторніше.

Тимчасом Гуро готував сніданок. Все устаткування каюти було механізоване й автоматизоване. Від легкого повороту рукоятки частина стіни каюти беззвучно впала на важелях вниз, створивши невеликий стіл. В отворі стіни з’явився буфет, де на полицях стояли пляшки дивної форми, коробки і бляшанки з консервами. Пружинистими кільцями закріплювались на столі прибори — тарілки й чашки своєрідної форми. Так само спеціальні пристрої затискували виделки й ножі. Ложок не було зовсім.

Гуро вийняв з буфету дві пляшки, поставив їх у пружинисті кільця на. столі. Він оглянув критичним поглядом стіл.

— Ніби все гаразд. Як вам здається, Вадиме?

— Приємна картина! Зокрема — для мене, бо мені щось дуже хочеться їсти.

— Тільки незвично якось, що немає стільців… — додав Гуро. Але веселий голос академіка, що повернувся з навігаторської, заспокоїв його:

— Повірте мені, Борисе, що повітря буде вам за найм’якший стілець. Сідаймо, друзі мої, сідаймо до столу!

Це була дивна картина. З трьох боків стола у повітрі сиділи три мандрівники всесвіту. Щоправда, їхні пози не можна було вважати за пози людей, які насправді сидять. Певніше, мандрівники висіли в повітрі, не спираючись ні на що. Але це було так зручно, так вигідно, що через кілька хвилин про стільці ніхто й не згадував. Риндін попередив:

— Тільки треба обходитись без різких рухів, друзі мої. Пам’ятайте — дія дорівнює протидії. Натискуючи на щось, ви відштовхнетесь від речі з такою самою силою.

— Як Борис від стінки, — засміявся Сокіл.

Гуро всміхнувся й собі, згадавши, як його кидало по каюті.

— Ну, починаймо!

Микола Петрович узяв одну з пляшок. Вона була гумова, дивної грушовидної форми. Риндін відкрутив пробку, перекинув пляшку шийкою вниз. З неї, як і слід було чекати, не витекло ні краплини. Тоді Риндін підніс її до чашки, що звужувалася в верхній своїй частині. Він устромив в неї пляшку шийкою вниз і стиснув трохи. Чашка наповнилась вином, видавленим з пляшки. Так само зробив Микола Петрович і з чашками помічників.

— Наш перший тост за щасливий старт із Землі! — урочисто промовив він.

Кожен вийняв із пружинного затискувача скляну трубочку і крізь неї висмоктував вино з чашки.

Першим відірвався Сокіл.

— Дуже смачно! Дуже! — промовив він. — От тільки дратує ця трубочка. Мені значно більше сподобалося б пити вино просто з чашки, без неї.

— Спробуйте, — лукаво відповів Риндін.

Сокіл поклав трубочку просто в повітря. Вона хитнулася кілька разів — і спинилася, зависнувши в повітрі. Гуро з цікавістю стежив за рухами Сокола, який підніс чашку до рота, потяг з неї. Його руки здригнулися. Чашка хитнулась. І в ту ж мить із неї вилетіла куля червоної рідини. Коливаючись, вона пролетіла повз Сокола і подалася по каюті.

— Тримай, тримай! — вигукнув Гуро. — Вино полетіло!

Куля пливла в повітрі.

— Ну, ловіть тепер її, Вадиме, бо інакше вона розтечеться по першій-ліпшій речі, — сміючись сказав Риндін.

Сконфужений Сокіл кинувся навздогін за кулею з вина, але спіймати її було нелегко. Від найменшого руху повітря куля відхилялася вбік. Сокіл летів за нею, перехоплюючись руками за поруччя й петлі, але куля, немов жива істота, змінювала напрям, відштовхувана повітрям.

— Ротом, ротом ловіть! — сміявся Гуро.

Сокіл, певно, розгубився. Різким рухом руки він спробував спіймати кулю, забувши, що це — рідина, йому пощастило зачепити її, і враз куля зникла. Червоне вино обліпило руку Сокола, швидко розтеклося по пальцях, потекло в рукав. На сорочці в нього з’явилися червоні плями. Пальці були немов у червоній рукавичці — вино тонким шаром укрило їх.

Навіть Риндін засміявся, коли розгублений Сокіл повернувся до стола, витираючи руку хусткою.

— Тепер переконалися, що з трубочкою краще? — спитав Риндін.

Сокіл мовчки нахилив голову. Так, з трубочкою було певніше й безпечніше.

Гуро відкрив бляшанку з консервами. Тут несподіванок не було. Кілька хвилин мандрівники їли мовчки. Нарешті Гуро, який весь час щось обмірковував, звернувся до Риндіна.

— Миколо Петровичу, — сказав він, — значить, ми вже далеко від Землі? Якщо я нічого не важу… Я трохи не розумію… Чому я не відчуваю тяжіння?..

— Дуже просто, — відповів Риндін, продовжуючи їсти. — Наше тяжіння до Землі компенсується тією швидкістю, з якою ми летимо. Адже тепер ми пересуваємося в просторі з швидкістю понад одинадцять тисяч метрів на секунду. Це космічна швидкість. Ми віддаляємося від Землі. Коли наша ракета прискорювала швидкість, це прискорення створювало для нас перебільшену вагу. Тепер прискорення немає. Ми летимо або, коли хочете, падаємо у всесвіт по інерції, не зменшуючи і не прискорюючи швидкості. І за таких умов тяжіння Землі для нас не існує.

— Ми самі собі планета, — пожартував Сокіл.

— Коли хочете, то так. Наша ракета, звісно, має власну силу тяжіння. І, коли б ми викинули щось із нашого корабля, це «щось» тяжіло б до нього і летіло б разом з нами — внаслідок однакової з кораблем швидкості цього самого «чогось». Зараз ми нічого не важимо — практично принаймні. Але теоретичне тяжіння існує й для нас. Наприклад, коли б ми заснули в каюті, вільно повиснувши в повітрі, то відчули б до ранку тяжіння усієї нашої системи. Наші тіла поволі пересунулися б до центра ракети. Вранці ми опинилися б усі вкупі десь по середині каюти. Так само припливли б до центра каюти і всі речі, які ми забули б прикріпити до стіни.

— Складна механіка, — процідив Гуро. — Якось, знаєте, легше воно, звичніше на Землі, хоч там і є вага.

Він змовк і, відсунувши від себе прибор, щось обмірковував. Потім витяг із кишені свою люльку, набив її тютюном. Взяв люльку в рот, витяг сірники…

— Е, ні! — спинив його Риндін. — Мушу нагадати вам про нашу умову. Дві люльки на добу. Ми не можемо витрачати повітря на ваше куріння.

— Так я ще ж не перебільшив норми, — відповів Гуро. — Це сьогодні перша, принаймні, в ракеті.

Він запалив сірника, як завжди вичікуючи, поки згорить його голівка. Але, на його здивування, сірник, як тільки згоріла голівка, погас, хоч на нього ніхто не дмухав. Гуро запалив другий. Цей погас так само швидко. Гуро здивовано глянув на Риндіна. Він побачив на обличчі Миколи Петровича лукаву посмішку.

— Зачаровані вони, чи що? — сердито запитав він.

— Цілком нормальна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов вільно горить лише тому, що нагріте ним повітря підіймається вгору. Воно від нагрівання розширяється, стає легшим, підіймається, звільняючи місце навколо сірника для нового, свіжого, в якому ще не згорів кисень. А тут, у ракеті…

— …Нагріте повітря не стає легшим, бо ваги не існує! Воно залишається навколо сірника і не пускає свіжого кисню до полум’я. Ясно, що сірник гасне! — закінчив Сокіл.

— Так що ж мені треба робити? — розгублено запитав Гуро.

З таким дивним явищем уславленому мандрівникові довелось зустрітись уперше.

— Я думаю, треба легенько повійнути на полум’я сірника, постачаючи йому в такий спосіб свіже повітря.

— На жаль, у мене всього тільки дві руки.

— Ми допоможемо вам. До речі, тепер ми знаємо, що ви не зможете запалити люльку без нашої допомоги. Значить, можна контролювати, скільки люльок на добу ви палитимете.

Гуро запалив третій сірник, Риндін легенько війнув над ним рукою. Полум’я не згасло, а, навпаки, розгорілося яскравіше. Гуро обережно запалив люльку і з насолодою затягся.

Пахучий дим завис у повітрі. Зосереджене мовчання панувало в каюті. Кожен думав про своє. Сокіл від диму закашлявся і навіть чхнув. Гуро глянув на нього з усмішкою.

— Будьте здорові, Вадиме! — почав був Гуро і спинився: від протилежної стіни каюти відбилася, як здалося Гуро, луна, ніби іще хтось чхнув. Гуро здивовано запитав товаришів:

— Такі акустичні ефекти теж є наслідком утрати ваги? Звідки така гучна луна?

Йому відповідали не менш здивовані погляди товаришів. Ні, луною тут не можна було пояснити!

Гуро вийняв люльку з рота. Спокійно поклав її просто в повітря, де вона й залишилася висіти, погойдуючись і ще деякий час випускаючи з себе тоненьку цівочку диму. Потім притулив палець до рота і тихо рушив уздовж стіни туди, звідки долинула дивна луна.

У тій стіні була висока ніша, закрита згори донизу рухомою кришкою, які бувають на конторських столах. Всі знали: у ніші стояв удосконалений легкий скафандр з апаратом для дихання. Завбачливий Риндін узяв з собою в корабель три такі скафандри на випадок потреби працювати на Венері у воді або в атмосфері, непридатній для дихання. Ці скафандри стояли по окремих нішах, закриті кришками.

Гуро наблизився до ніші, прислухався. Тиша. Дві пари очей уважно стежили за його рухами. Сокіл не витримав і спитав:

— Що ви хочете?..

Гуро спинив його помахом руки. У нього були свої власні плани. Тримаючись за шкіряну ручку, він натиснув на кнопку в стіні. Риндін і Сокіл не зводили очей з ніші. Шторка легко впала вниз, відкриваючи нішу.

В ній, як і слід було чекати, стояв скафандр, прикріплений до стіни пасами. Сірий гумовий одяг з металевим шоломом. Великі скляні вікна шолома мертво дивилися на мандрівників. Крім скафандра, в ніші не було нічого.

Але Гуро й не шукав нічого. Так само тримаючись за ручку в стіні, він натиснув ще одну кнопку. Яскраве світло. електричної лампочки залило нішу.

За великими скляними вікнами шолома стало видно чиєсь молоде обличчя. Невідома людина широко відкритими очима 1 дивилася на мандрівників, — людина, що ховалася досі в скафандрі!

5. НЕСПОДІВАНИЙ СУПУТНИК

— Ой! — скрикнув Вадим Сокіл, енергійно протираючи очі.

Від несподіванки він аж підстрибнув, забувши про свою невагомість. І відразу його підкинуло вгору, аж під стелю. Він ударився головою і ледве встиг ухопитися рукою за шкіряну петлю. Але очі його не відривалися від обличчя незнайомого, який теж дивився на нього крізь скло шолома.

Микола Петрович Риндін вражено похитував головою: от так несподіванка!.. Проте Гуро, єдиний з усіх, що не втратив спокою, принаймні зовні, впевненим рухом узявся за шолом, підняв його вгору і ввічливо промовив:

— Прошу, шановний товаришу, прошу! Будь ласка, виходьте без церемонії.

Лише Риндін помітив, як права рука Бориса стиснулась в кулак, немов готуючись до можливих ще несподіванок. Втім, незнайомець не сперечався. Він слухняно корився. Вилазячи з металевого кільця скафандра, він надто різко відштовхнувся від нього — і полетів уздовж усієї каюти, вдарившись об стіну.

— Ой! — скрикнув він, немов копіюючи вигук Сокола, що дивився на нього згори.

Незнайомий незграбно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитись. Нарешті, сильна рука Гуро схопила його за плече й притиснула до підлоги.

— Ну, давайте знайомитися, чоловіче. Хто ви такий і чому опинилися тут? — грізно спитав Гуро, придивляючись своїми гострими очима до незваного гостя. — Десь я наче вже мав нагоду бачити вас…

За холодними сірими очима мисливця немов була схована фотоплівка. Борис Гуро мав своєрідну й рідкісну властивість: йому досить було лише раз побачити людину, щоб запам’ятати її назавжди. Він міг здибати цю людину потім, через кілька років, і відразу пізнати її, пригадати її одяг, ім’я, особливості. І йому зараз згадалось: ракетний корабель виходить на озеро… вони з Соколом і Риндіним стоять на вишці… людина з фотоапаратом… корабель легко поплив по воді… так, так! Напіввійськовий захисний костюм, підперезаний ременем, короткі штани, панчохи!..

Золоте волосся у юнака скуйовджилось, на високому лобі червоніла гуля, мабуть, від удару об стіну. Гуро свиснув:

— Еге, я знаю вас, шановний! Що ж ви, самі тут, чи в супроводі вашої супутниці, яка була з вами на березі Іван-озера?

Юнак здивовано дивився на нього, не розуміючи, очевидно, звідки Гуро знає його. Мандрівників теж це зацікавило.

— Звідки ви знаєте його, Борисе? — спитав здивовано Микола Петрович.

— Так, так! — багатозначно промовив Гуро, ще раз оглядаючи юнака з голови до ніг. Його проникливий погляд помітив на сорочці в юнака дірку — якраз там, де мав бути ґудзик. Юнак уважно стежив за поглядом Гуро. Він теж помітив дірку. Зніяковівши, юнак враз затулив дірку рукою.

— Нічого, нічого, — спокійно зауважив Гуро. — Цю невеличку ваду вашого костюма легко можна ліквідувати. Ось, прошу. — Чи не допоможе вам оцей ґудзик? Здається, ви власник його?'

На простягнутій долоні Гуро лежав ґудзик, відірваний з клаптиком тканини, — тієї самої тканини захисного кольору, з якої була зшита сорочка юнака.

— Виходить, вам було замало просто спостерігати, як виводили ракетний корабель на озеро? Адже саме ви, коли не помиляюсь, були тим юнаком, що весь час сповіщав натовп про стан корабля, вигукуючи всякі там «іде», «пливе» тощо? Не пам’ятаю тільки, щоб хтось дуже просив вас робити ці повідомлення… А потім ви пробралися навіть до корабля. Хм, здібна людина, здібна!..

Гуро повернувся до Риндіна й Сокола:

— Так ось хто був у нас в ракеті перед стартом! — загрозливо промовив він. — Я бачив цього приємного незнайомця з нашої вишки. Він був у натовпі з якоюсь дівчиною і привернув мою увагу тим, що весь час щось вигукував. Шкодую, що тоді я не зацікавився ним більше, шкодую… Так що ж, правду я кажу? То були ви? — звернувся він знов до юнака, що збентежено перебирав пальцями ремінь на сорочці. — Ви були на березі разом з якоюсь дівчиною? Та відповідайте, нарешті!

— Почекайте, Борисе, здається, ви зовсім його перелякали, — спинив мисливця Микола Петрович. — Відповідайте, юначе. Адже тепер ховатися нема чого. Чи ви боїтеся?

Юнак раптом підвів сміливо голову. Очі його виблиснули.

— Я нічого не боюся! Можу відповісти на ваше запитання. Так, я був на озері. Разом з дівчиною. То — моя сестра! І бачив, як виводили корабель. І тоді я остаточно вирішив здійснити те, про що мріяв весь час. От, коли побачив ракетний корабель, як він вийшов на воду, так і вирішив остаточно…

Він змовк на хвилинку, немов збираючись із силами. Доторкнувся рукою до гулі на лобі, знизав плечима, ніби звільняючи їх від якоїсь ваги. Обличчя його скривилося. Він зблід і похитнувся. Гуро підхопив його своєю міцною рукою:

— Що таке?

— Це від хвилювання, — сказав Сокіл, з жалем поглядаючи на бліде обличчя юнака.

— Ні… не тому… — відповів хлопець, через силу вимовляючи слова. — Просто… мене надто штовхало там… у скафандрі… товкло… І тепер мені трохи млосно…

— Вадиме, дайте йому вина! — сказав стурбовано Микола Петрович. — Хлопець зазнав на собі вплив прискорення руху ракети без ніяких полегшень. Товариші, адже він витримав усе це в скафандрі! Ви були в гамаках, я — у своєму кріслі… а він… Це було, мабуть, жахливо! — закінчив вчений, згадуючи про свої почуття під час того, як корабель прискорював рух.

Сокіл уже дав юнакові чашку з вином, трубочку. Той одпив трохи. На обличчі його з’явився рум’янець. Він збентежено глянув на Сокола, на Гуро, на Риндіна.

— Я, звісно, дуже винний перед вами, Миколо Петровичу…

— А ви знаєте, як мене звуть? — здивувався Риндін.

— Я знаю всіх вас! Вас, Миколо Петровичу, і вас, товаришу Сокіл, і вас, товаришу Гуро, — звернувся юнак до кожного зокрема. Щось схоже на усмішку промайнуло в його очах.

— Але чому ви тут, чорт візьми?.. — гримнув Гуро. — Чого вам тут треба? І що ви тут робитимете? Яка мета у вас була?

— Летіти разом з вами на Венеру, — спокійно відповів юнак.

Риндін знизав плечима:

— Цілком зрозуміло, що летіти. Не викинемо ж ми вас із ракети…

— І я сподіваюся, що не викинете, — підтвердив юнак.

— Спритний який! — гримнув знову Гуро. — Помиляєтесь! Можу викинути!

І він зробив дуже виразний жест. Проте Риндін спинив його.

— Друже мій, — мовив він, звертаючись до юнака, — досить похвально, що ви не втрачаєте мужності. Але — невже ви не уявляєте собі тих небезпек, що чекають нас і вас? Ви не уявляєте собі, як може відбитися на нашому загальному стані ваша несподівана поява тут. Ракета розрахована лише на трьох пасажирів. На трьох розраховані й усі наші запаси. Чим, наприклад, ми годуватимемо вас?

— Я, Миколо Петровичу, звик їсти дуже мало. Весь останній місяць я звикав їсти якнайменше… Мені вистачить крихітки, — переконливо відповів юнак.

Риндін не стримав посмішки: щось починало йому подобатися в цьому хлопцеві. Навіть оця наївна відповідь… «Він звик їсти дуже мало!..»

— Ну, про це потім, — сказав він. — Вас запитували, хто ви і чому опинилися тут?

— Звуть мене Василь Рижко. Мені сімнадцять років. Закінчив середню школу. Член комсомолу…

— І пішов на такий недисциплінований вчинок — потай заліз до корабля? Поставив під небезпеку успіх нашої експедиції? — докірливо мовив Риндін.

Рижко зашарівся:

— Миколо Петровичу, слово честі, я добре розумію свою провину! Але ж іншого виходу не було. Я писав вам, просив узяти мене з собою…

— Писали?

— Так, писав. І навіть відповідь одержав, що це неможливо. Від вашого секретаря.

— І це вас не спинило?

— Спочатку спинило. А потім я все підрахував. А коли побачив корабель на воді, то й зовсім вирішив, що… що полечу з вами до Венери і назад! — додав він по паузі.

— Чуєте? І назад! Далі!..

— І в мене не було іншого шляху, як потай сховатись у ракеті перед стартом. Було дуже важко пробратися сюди…

— Ще б пак! — ствердив Гуро, згадавши про охорону корабля.

— Ну, я їх перехитрив. Пробрався! І заліз у скафандр. А товариш Гуро знайшов мене… на щастя, коли ракета вже летить…

Риндін перезирнувся з своїми супутниками. Становище було таке, що й справді на Землю цього юнака не повернеш…

Рижко тимчасом задумливо крутив у руках ґудзика, якого дав йому Гуро. Він помітив, що на нього дивиться Риндін, і зовсім спокійно пояснив:

— Коли я ліз у скафандр, то дуже поспішав. Боявся, що ви прийдете. І, мабуть, відірвав ґудзик. Доведеться тепер пришивати….

Цей хлопчисько розмовляв так спокійно, так безтурботно, наче й справді він не зробив нічого загрозливого. Немов їхав у вагоні трамвая зайцем. Контролер знайшов його, примусив купити квиток — і все. Справа закінчена, можна згадати й про пришивання ґудзика, обірваного у натовпі. Саме так подумав Сокіл. Він сказав задумливо:

— Слухайте, чи розумієте ви справді, що наш ракетний корабель — це не вагон трамвая, куди можна пустити понад норму ще одного пасажира? Це ж ракета! Ракета, розрахована лише на трьох!

— І з якої вас тільки й лишається, що викинути! — додав безжалісно Гуро.

Навіть Риндін зауважив:

— І що в цій ракеті було місце лише для людей, цілком готових для важкої подорожі!

Рижко з готовністю відповів:

— Слово честі, я все це розумію! Але в мене не було іншого виходу. Я ж вирішив летіти на Венеру…

— Ні, чуєте? Він вирішив! Га? Він — вирішив! — безпорадно розвів руками Сокіл.

— їсти я буду дуже мало, — вів далі Василь Рижко, — я ж сказав, що добре тренувався. Важу я так само дуже мало. А за час подорожі ще схудну, от побачите, схудну. І до подорожі я так само підготовлений. Можу допомагати вам, Миколо Петровичу, вести спостереження над приладами. Вивчав це в обсерваторії.

— Що?

— Вивчав три місяці в обсерваторії. Ще перед тим, як написати вам листа. Моя мати працює в обсерваторії. От я й скористався з цього. Звісно, їй я нічого не казав про свій намір. Вам, товаришу Сокіл, допомагатиму шукати елементи на Венері. Хімія і геологія — мої найулюбленіші науки. Завжди мав у школі «відмінно». І вам, товаришу Гуро, допоможу: я снайпер…

Гуро взяв з повітря свою люльку, з великими труднощами запалив її знову, йому вже починав подобатися цей хлопець, що ледве помітно усміхався і дивився просто в вічі Гуро, з виразом рішучості на обличчі.

— І ще: я не курю. Отже, не витрачатиму на себе багато повітря, — додав юнак.

— Ну, що ви скажете, Миколо Петровичу? — теж всміхнувшись, поскаржився Гуро. — Він навіть глузує, цей хлопчисько!

— Почекайте, Борисе, — сказав Риндін. — Це все ж таки досить складна справа. Адже його треба буде годувати. Де ми візьмемо зайву їжу?

Але замість Гуро відповів знову Рижко.

— Ракета летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск до Венери ще, припустімо, п’ятнадцять днів. Разом — сто шістдесят один день. Продуктів ви маєте на п’ятсот днів, не враховуючи резервний недоторканий запас.

— Так, бо на Венері, можливо, діставати їжу буде важко, — підтвердив Риндін. — Проте звідки ви все це знаєте?

— Читав про всі ваші розрахунки, Миколо Петровичу. Усе, що друкувалося! Отже, продуктів вистачить і на мене.

Сокіл сердито глянув на Василя.

— А коли ми на Венері не поповнимо запасів? Адже може бути й так? Що тоді?

— Цього не може бути! — схвильовано сказав Рижко. — Адже на Венері ми зустрінемо страховищ такого розміру, що одного з них нам вистачить поповнити запаси. Я читав ваші статті про фауну Венери, про тварин, які живуть на ній, товаришу Сокіл.

Гуро засміявся:

— Ні, таки його справді нічим не дошкулиш. От упертий хлопець! Миколо Петровичу, у мене є пропозиція.

— Яка?

— Давайте перевіримо, що він дійсно знає. Хай кожен з нас запитає в нього щось із своєї спеціальності. І хай наш новий супутник відповідає. Чи доведе він свою підготовленість до подорожі? Вихваляється він добре, а на ділі?

Микола Петрович кашлянув, зібрав у кулак свою борідку, подивився скоса на Рижка і сказав:

— Е… побачимо, побачимо… Будь ласка, скажіть нам, яка відстань від Землі до Венери?

— Під час так званої сполуки, цебто, коли відстань між планетами найменша — сорок два мільйони кілометрів, — одним духом відповів Рижко.

— Хм… Правильно, га?

Микола Петрович поглянув на товаришів, немов демонструючи їм своє здивовання з такої відповіді. Потім перевів погляд на Рижка. Той тримав голову підведеною.

— Правильно, — повторив Риндін. — Тепер скажіть, чому дорівнює діаметр Венери?

— Дванадцяти тисячам шестистам кілометрам.

— Швидкість руху Венери по орбіті?

— Тридцять чотири і вісім десятих кілометра на секунду.

— А Землі?

— Двадцять дев’ять і сім десятих кілометра на секунду, — випалив Рижко.

— М-да… — хитнув головою Риндін. — Більше запитань не маю. Досить!

Тепер виступив Сокіл. Він поправив свої окуляри, зиркнув з-під них на юнака й запитав:

— Чи не доводилось вам чути щось про висоту атмосфери на Венері? Що ви можете сказати з приводу цього?

— За неповними даними, які ми ще маємо перевірити, атмосфера Венери трохи густіша, ніж атмосфера Землі, і тому мусить бути вищою від земної.

Гуро всміхнувся: просто молодець цей хлопець!.. Тимчасом Сокіл ще ставив запитання:

— Атомна вага радію?

— Двісті двадцять шість цілих і п’ять десятих.

— Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним?

— Юрський геологічний період, — блиснув очима Рижко.

Сокіл махнув рукою:

— Може ви, Борисе, щось знайдете у нього? Я зі свого боку змушений визнати, що цей громадянин дещо знає з хімії та геології.

Але Гуро, попихкуючи люлькою, лише всміхнувся:

— Немає в мене до нього запитань. Є тільки одна невеличка перевірка. Ви знаєте, хлопче, що це таке?

Він витяг з кишені маленьку річ, що нагадувала пістолет, але без курка. Рижко уважно оглянув цю блискучу нікельовану річ, що лежала на широкій долоні мисливця, потім підвів свої очі на Гуро й відповів:

— Такого ще не доводилося бачити. Це, мабуть, якийсь пістолет — електричний або пневматичний.

— Молодець! — міцна рука Гуро потиснула руку Рижка. — Так і є. Це електричний тренувальний пістолет. От зараз…

— Почекайте, Борисе, — втрутився Сокіл. — Але навіщо він вам, цей пістолет у ракеті?

— А навіщо ми маємо в ракеті бібліотеку з наукових книжок і довідників?

— Ну, бібліотеку, щоб поновлювати в пам’яті різні речі… щоб було де взяти довідку в разі потреби. Теж порівняли!

— Порівняв, бо пістолет мені так само необхідний, як вам той чи інший довідник. Справжній спортсмен-стрілець ніколи не пропустить нагоди потренуватися. Треба, щоб рука не відвикала тримати зброю. Я й вам із Миколою Петровичем раджу вчитися стрільби, — відповів серйозно Гуро. — Але про це потім. Ану, хлопчику, ходім! Ось тобі мішень.

Він прикріпив до стіни паперову мішень.

— Стріляй. Десять пострілів. От звідси, від цієї стіни, рівно п’ять метрів. Ану, побачимо, який з тебе снайпер!

Василь узяв пістолет. Гуро з цікавістю стежив за його рухами. Здавалося, юнак нітрохи не почував себе ніяково, немов саме на такий прийом він і розраховував. Василь став на вказане йому місце, ще раз уважно оглянув пістолет. Підвів очі на Гуро:

— Ви його пристрілювали, товаришу Гуро? Бо це ж небезпечна річ — складати іспит зброєю, яку до того жодного разу не тримав у руках…

— Стріляй, стріляй, — заспокійливо відповів мисливець. — Можу запевнити тебе, якщо не влучиш — пістолет не буде винний. Я його пристріляв.

Рижко, не поспішаючи, старанно прицілився. Всі уважно стежили за ним.

Постріл. Маленька кулька врізалася у чорне яблучко мішені. Але в ту ж мить і сам Рижко різко похитнувся і ледве втримався на місці, схопившись за дерев’яне поруччя.

— Ой! — скрикнув він. — Який сильний відбій!.. Ну й штовхнуло!

Риндін весело засміявся:

— Ні, друже мій, не відбій. Правдивіше, відбій, тільки не звичайний, а властивий нашому невагомому світові. Куля штовхнула пістолет і вас з такою ж силою, з якою вона відштовхнулася. На Землі ви б не помітили цього, а тут — бачите, який поштовх… Це тому, що ви нічого не важите. На щастя, маса вашого тіла дуже велика, порівнюючи з масою кулі. Інакше вас відкинуло б до самої стіни і навіть могло б дуже вдарити об неї… Ану, до речі, ще одне запитання: що треба зробити, щоб надалі уникнути такої неприємності?

Рижко задумався, опустивши пістолет; униз.

— Ай справді, що, робити? — задумливо промовив Гуро. — Вадиме, як ви гадаєте?

— Хм… зараз поміркую, — відповів той, зсуваючи окуляри на лоб. Але Рижко вже відповідав сам:

— Треба опертися спиною об стіну. І все.

Так він і зробив. І знову підвів пістолет.

Постріли пролунали один по одному. Коли хлопець закінчив стріляти, Гуро підніс угору прострілену мішень і подивився. Потім він глянув на Рижка. Мовчки потиснув йому руку і, звертаючись до Риндіна і Сокола, сказав:

— Радий буду, якщо за час подорожі і ви досягнете таких саме успіхів. Але для цього вам доведеться сумлінно попрацювати, потренуватись. Такі наслідки даються не зразу і нелегко. Бо цей хлопчик…

Він зробив багатозначну паузу:

— Цей хлопчик всадив усі десять куль, як одну, в саме яблучко. Жодного промаху, як і слід справжньому снайперові!..

6. НЕБЕСНИЙ МАРШРУТ

До вечора (власне, умовного вечора) Василь Рижко остаточно завоював симпатії мандрівників всесвіту. Щодо Гуро, то для нього авторитет Рижка став безсумнівним зразу ж після стріляння. Микола Петрович теж здався після ще однієї невеличкої розмови про ракети й міжпланетні подорожі. Навіть Сокіл, що ставився до Рижка з помітним упередженням, поглядав тепер на юнака з цікавістю.

Вечеряли вже всі разом. Рижко чесно виконував узяті на себе зобов’язання, намагаючись їсти якнайменше. Проте Риндін поставив перед ним велику бляшанку з консервами:

— Ану, їжте! У нас тут, знаєте, треба добре їсти, бо до Венери ми мусимо прибути міцними й здоровими. Отже, досить з мене ваших розмов про «голодне тренування».

— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — серйозно спитав Рижко.

— Розпорядження. А що?

— Ну, коли розпорядження, то я, звісно, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, то…

Проте Василь не закінчив, уткнувши носа в бляшанку.

Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуваннями, мандрівники спали міцно: Риндін, Сокіл і Гуро у своїх гамаках, Рижко на найм’якшому з пуховиків — повітрі, прив’язавшись до стіни. Він устиг ще спитати:

— Зрештою, навіщо ті гамаки?.. Адже саме так добре спати, як я — просто на повітрі…

На це Гуро відповів йому:

— Тільки внаслідок звички спати на ліжку людині приємніше проводити ніч хоча б у гамаку. Однаково ж вони є — чого ж їм висіти даремно?..

Василь мовчав, бо вже спав.

Академік Риндін прокинувся першим. Він розклав у навігаторській рубці рисунки й схеми, карти, розставив прилади, щоб перевірити шлях ракети. Супутники його ще спали, Микола Петрович не хотів будити їх. Він включив екран перископа, що дозволяв з допомогою складної системи дзеркал оглядати небосхил, і насамперед скерував перископ назад, туди, де залишилася планета Земля. На чотирикутному екрані перед ним світлими рисами позначилася своєрідна картина.

Темно-фіолетове, майже чорне бездонне небо. І на ньому — великий жовтувато-рожевий диск, укритий білими, неправильної, химерної форми плямами. Ці плями повільно, ледве помітно пересувалися по диску, то ховаючи під собою більшу частину його, то, навпаки, звільняючи окремі частини. І тоді за ними видно було знайомі обриси материків і океанів… Так, це була люба, рідна Земля, від якої ракета невпинно віддалялася, линучи складною кривою лінією до Венери…

Дивне, жодною людиною не бачене видовище!.. Ось покручені береги Європи… Піренейський півострів… Британські острови… вони лише майнули і зразу ж знову сховалися за хмарами, за тими білими плямами, що пливли, вкриваючи земну кулю. Ось Апеннінський півострів… Але — як же хочеться побачити рідну Радянську Країну!.. Де вона, Батьківщина, до якої весь час линуть думки й почуття її синів з далекого космосу?.. І раптом білі хмари немов розсунулися, відкриваючи виразні риси Кримського півострова, гострокутним ромбом врізаного на темному фоні Чорного моря. Батьківщина! Радянський Союз!..

Білі хмари то відкривали, то закривали риси рідної країни. Немов на великому глобусі, чітко було видно сріблясті ниточки річок, звивисті лінії морських заток на півночі й півдні… Рідна Батьківщино, чи ж скоро доведеться знову зустрітися з тобою тим, кого надіслала ти в небезпечну космічну подорож?..

Образ на екрані трохи здригався, коливався. Риндін повернув рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Образ пояснішав, застиг. Раптом веселий голос з-за спини Риндіна промовив:

— І як же красиво, Миколо Петровичу!.. Просто дивно… Правда, це Земля?

— Правда, правда, Василю! — відповів Риндін, не повертаючись. — Наша мила Земля, оповита хмарами, — відходить від нас, чи ми від неї — це однаково… Пізнаєте її?..

— Аякже! Це ж такий чудовий глобус, якого мені ніколи не доводилося бачити!

Риндін зосереджено викреслював на карті неба шлях ракети. Ось так, звідси він починається, цей шлях, від цієї точки земної орбіти… Ось він загинається ближче до Сонця…

Рижко глянув на рисунок. В голосі його забриніла благальна нотка:

— Миколо Петровичу!..

— Що таке?

— Миколо Петровичу… ох, і попросити ж вас про щось хочеться!..

— Та кажіть уже.

— А що коли б ви зараз думали вголос… щоб і я чув… дуже мені цікаво.

Риндін посміхнувся: цьому хлопцеві просто не можна було відмовити.

— Ну, гаразд, слухайте. Ось звідси починається шлях нашої ракети. Бачите? Що ви можете взагалі сказати про цей рисунок?..

Рижко уважно подивився. Два великі кола, суцільні й пунктирні лінії… Ага!

— Посередині, — не кваплячись відповів він, — позначене літерою «С», мабуть, — Сонце. Перше від нього, так би мовити, внутрішнє коло — орбіта Венери. Зовнішнє, більше коло — орбіта Землі. Кулька внизу, на більшому колі з знаком «З₁» — мабуть, Земля. Так?.. А тоді кулька на меншому колі, позначена «В₀» — Венера, Але чому на кожній орбіті по дві й по три кульки?..

Він замислився. Микола Петрович пояснив:

— Нижня кулька, позначена «З₁», — це Земля в той момент, коли з неї вилетіла наша ракета; «В₁» — Венера в той самий момент. Бачите шлях ракети? Він іде пунктирною лінією. Він збігається з орбітою Венери у точці «В₂». Отут, угорі. Зрозуміло? Ну, а тепер я думатиму вголос, слухайте. Якщо зрозумієте — буду радий.

Василь завагався: а що, коли він не зрозуміє? Ганьба! Та Риндін раптом сказав:

— Ні, треба-таки докладно пояснити вам.

Він узяв олівець:

— Слухайте! Ви, напевно, вже догадуєтесь, чому ми обрали такий довгий, на перший погляд, шлях від Землі до Венери, чому ми летимо не прямою лінією, що сполучила б «З₁» і, скажімо, «В₀», а довгим напівеліпсом, що позначений тут пунктиром і сполучає точки «З₁» та «В₂». Зрозуміло чому. Обравши такий «короткий шлях», ми мусили б весь час витрачати паливо, робити вибухи, весь час скеровуючи наш корабель. А тут ми користуємося притягальною силою Сонця, яка мчить нас цим півеліпсом, як комету, щосекунди наближаючи до мети. Підкоряючись притяганню Сонця, ми линемо тепер у космосі, не роблячи жодного вибуху. Досить було вилетіти з Землі у напрямі її руху, щоб набрати величезної швидкості, яка складається з звичайної швидкості Землі під час її руху по орбіті і тієї швидкості, з якою вилетіла з земної орбіти ракета.

— Так, — озвався Рижко. — Це так само, коли б я, скажімо, кинув пляшку з вікна вагона поїзда. Якби я кинув її уперед, вона полетіла б із швидкістю, складеною із швидкості поїзда та тієї швидкості, якої додатково надала пляшці моя рука…

І знов Микола Петрович переконався в кмітливості цього хлопця: приклад Рижка дуже просто пояснював справу.

— Ну, добре, — вів далі Риндін. — Отже, з того моменту як ми вилетіли з земної орбіти, ми самі перетворилися на маленьку комету, що мчить півеліпсом «З₁» — «В₂», весь час наближаючись до орбіти Венери. Нас везе своїм притяганням Сонце, його могутнє притягання, складене з нашою швидкістю, дає в сумі цей півеліпс.

— Так… — промовив Рижко.

— Тепер трохи розрахунків. З нашою швидкістю ми пролетимо півеліпс протягом ста сорока шести днів, опинившись після цього в орбіті Венери. Але де ж буде тоді планета Венера? Чи влучимо ми в неї, як куля в мішень?.. Залежатиме це виключно від того, в якому місці своєї орбіти була Венера в момент нашого вильоту з Землі. Припустімо, що вона була в точці «В₀». Що тоді? Земля рухається по своїй орбіті навколо Сонця повільніше, ніж Венера. Вона обертається навколо Сонця за триста шістдесят п’ять днів, за рік, а Венера за…

— Двісті двадцять чотири дні, — закінчив Рижко.

— Так. За 146 днів Земля пролетить скільки? Щодня вона пролітає 600°/365=0,987°. Отже, за 146 днів Земля пролетить 0,987°, взяті 146 раз, цебто — 144°. А Венера? Щодня вона пролітає 360°/224=1,607°. Отже, за 146 днів Венера пролетить 1,607°Х146=234,5°. Інакше кажучи, якщо в момент нашого вильоту з Землі Венера буде в точці «В₀», то ми вже не знайдемо її в точці «В₂», долетівши до тієї точки. Венера випередить за цей час Землю, вона опиниться в точці «В_x»… перегнавши Землю на…

— 234,5°-144°=90,5°, — відповів Василь. — І ми не влучимо в Венеру, — додав він по паузі. — Точно! Шкода яка… Ракета буде на «В₂», а Венера — аж на точці «В_x»…

Риндін усміхнувся:

— Нічого, є вихід. Щоб потрапити на Венеру, треба вилетіти з Землі трохи раніше — тоді, коли Венера буде ще на точці «В₁». Значить тоді, коли Венера на своїй орбіті буде позаду Землі на 234,5°-180°=54,5°, рахуючи в напрямі руху обох планет. І тоді за сто сорок шість днів Венера, переганяючи Землю, опиниться саме в точці «В₂», куди тимчасом примчить і наша ракета, як це показує пунктирна лінія на півеліпсі нашого рисунка. А Земля тимчасом відстане, вона долетить по своїй орбіті лише до точки «З₂». Зрозуміло? Земля відстане від Венери на 36°. Уявляєте собі, Василю?

— Цілком, Миколо Петровичу! Ми вилетіли з Землі в той день і годину, коли Венера відстала від Землі на 54,5°, і рисунок вказує на це: в час вильоту ракети Земля була в точці «З₁», а Венера — в точці «В₁». Все гаразд. Спіймаємо Венеру!..

Василь засміявся: такою веселою здалась йому думка про лови Венери. Але він відразу ж додав:

— Ми летимо, як комета. Дуже добре! Шкода тільки, що в нас немає такого красивого хвоста, як у комети. Було б на що подивитись з Землі.

Риндін заспокоїв його:

— На небі й без того є на що подивитись. Ось — хіба не прекрасне видовище!

І він показав рукою на екран перископа. Справді, це була феєрична, захоплююча картина.

З-за великого жовтувато-рожевого, вкритого блискучими білими плямами диска Землі, що сяяв на чорному небосхилі, почала випливати срібляста кулька. Щойно було видно лише краї її, а ось вона вже випливла наполовину. Срібляста кулька поспішала, немов намагаючись відірватися від великого диска Землі. На кульці було добре видно химерні візерунки, знайомі кожній людині, що хоч раз дивилася на небо місячної ночі.

— Місяць! — радісно скрикнув Василь.

— Так, Місяць, — схвильовано прошепотів Риндін.

Незмінний супутник Землі, схований до цієї хвилини за жовтувато-рожевим її диском, линув у ефірі по своїй орбіті навколо планети. Ось він ніби зовсім одірвався від Землі і поволі почав віддалятися. Так здавалося нашим спостерігачам. Звісно, це був звичайний рух Місяця навколо Землі. Але не можна було позбутися враження, що Місяць вирішив, нарешті, покинути свій звичайний шлях і пливти від Землі у безкраї простори всесвіту…

Як зачарований, стежив Василь за цим дивним видовищем, йому не хотілося говорити. Його широко відкриті очі не відривалися від екрана. Згадалося, як, спостерігаючи небесні світила, цілими годинами просиджував він біля телескопа обсерваторії, в якій працювала його мати. І він, мабуть, найбільше любив дивитися на Місяць, розглядати різко окреслені обриси його гір і долин, що ховалися в густих чорних тінях. Але ніколи раніше, навіть через найбільший телескоп, який був в обсерваторії, не доводилося йому бачити срібний Місяць таким прекрасним, як зараз. У телескопі Місяць завжди нерухомо і мертво висів поміж зірок на синявому фоні неба. Хоч іноді й здавалось, що він здригався, — Василь знав: це залежало від Коливання повітря земної атмосфери. І цілком зрозумілим було твердження, що Місяць мертвий і що на ньому, на його срібних горах і в чорних долинах, немає і не може бути життя. Місяць здавався тоді Василеві холодною, наскрізь промерзлою скляною кулею, яка потріскалась від лютого морозу.

Зовсім не так було тепер. На екрані перископа Місяць не здавався мертвим. Можливо, таке враження залежало від того, що він був близько до Землі, він не висів самотньо в небесному просторі, і Василеві не хотілося вірити в неможливість життя на Місяці.

Та от Місяць немов застиг, його рух уповільнився. Це закінчувався своєрідний ефект випливання срібного супутника Землі з-за її великого диска…

Риндін щось записував у книзі спостережень. Вчений не втрачав жодної хвилини, усі свої спостереження він занотовував у щоденнику подорожі. Проте цього разу було б що записати навіть і звичайному спостерігачеві: вперше в історії людства працівник науки бачив не з Землі, а з всесвіту, як сходить Місяць…

Василь Рижко дивився, як на чистій до того сторінці зошита один по одному з’являлися рядки записів. Він думав: який цікавий і цінний матеріал являтиме собою ця книга, коли її вивчатимуть на Землі! І як шкода, що ті вчені, читаючи книгу, не зможуть на власні очі побачити те, що він з Миколою Петровичем щойно бачив на екрані. Академік Риндін, немов вгадавши його думки, відірвався від записів і сказав:

— До речі, треба змінити плівку. Василю, дивіться, як я це робитиму. Вам треба навчитися самостійно міняти касети. Це ввійде до ваших обов’язків.

— Моїх обов’язків? — здивовано запитав Рижко.

— Звичайно. У кожного з нас є свої обов’язки, своя робота в нашому ракетному кораблі.

— Миколо Петровичу, я… — Василь не знаходив слів.

Адже найбільшою його мрією було брати участь у роботах експедиції. Микола Петрович помітив радість юнака:

— Гаразд, гаразд! Поки що я хочу доручити вам обслуговування деяких апаратів. Насамперед автомата, який фотографує небо через певні інтервали часу.

Кількома словами Риндін пояснив Рижкові, як міняти касети з плівкою, що закладалися в апарат. Василь намагався запам’ятати кожне слово.

— Миколо Петровичу, виходить, що автомат зафотографував і той чарівний вихід Місяця з-за Землі? — запитав він, коли Риндін закінчив свої пояснення.

— Звичайно. Ми дивилися, а автомат тимчасом робив своє діло. Для того, щоб краще зафіксувати це видовище, я навіть прискорив його працю, автомат робив значно більше знімків на хвилину, ніж звичайно. І тепер тут, у бляшанці, лежать наслідки його роботи: двадцять п’ять метрів знятої плівки майже цілком присвячені випливанню Місяця з-за Землі. Це буде непогана частка великої серії фотографій про космічну подорож. Буде на що подивитися нашим товаришам, коли ми повернемося на Землю… До речі, друже мій, а як поставляться батьки до вашого зникнення?

Запитання Миколи Петровича було зовсім несподіване. Василь збентежився: він весь час намагався не згадувати про це. А тут треба навіть і відповідати!..

— Бачите, друже мій, — продовжував Риндін, — я уявляю собі, як я сам турбувався б, коли б раптом зник мій син. Невже ваші батьки таки нічого й не знали про ваші наміри, про ваші думки?

— Ні, Миколо Петровичу! — Василь вирішив розповісти все цілком щиро й одверто. — Якщо мати досі нічого не знала, то тепер вона все вже знає. Я залишив дома листа. Крім того, моя сестра… ота сама, що з нею ми були на березі озера, коли ракетний корабель виводили на воду, вона теж знає. Я говорив їй. Вона весь час боялася, радила мені… кинути цю думку… Ну, а тепер вона, напевне, все вже розповіла матері. А мати моя хороша, вона все зрозуміє… вона завжди розуміла мене…

Але Микола Петрович дивився на Рижка занепокоєним поглядом: навряд чи мати його так спокійно поставиться до несподіваної звістки про політ її сина на міжпланетному кораблі.

— Що ж, — сказав він, нарешті, — будемо сподіватися, що ваша мати зрозуміє вас, хлопче. А тепер ось що. Ідіть, друже мій, до каюти. Якщо Гуро й Сокіл ще не прокинулися, збудіть їх. Треба починати роботу. Поснідаємо — і до праці. Хочете їсти, так?.. Чи, може, будете тренуватись далі?

Василь зашарівся. Він таки вирішив продовжувати своє голодне тренування, але водночас почував, як страшенно хочеться йому їсти. Безпорадно він похилив голову.

— Нічого, нічого, — посміхнувся Риндін, — Більше не нагадуватиму. Ідіть. Коли все буде готове, покличте мене. Я теж хочу їсти.

А коли Василь зник за дверима рубки, Микола Петрович лагідно подивився йому вслід і тихо сказав:

— Гарний хлопчина!.. Хе-хе, голодне тренування!.. Ну й вигадав!

І він заглибився в книгу спостережень.

7. «НЕВЕЛИЧКИЙ БРОНТОЗАВРИК»

З самого ранку в ракетному кораблі закипіла робота. І Сокіл, і Гуро дуже зніяковіли, побачивши, що старий академік встав раніше, ніж вони, і вже почав працювати. Адже в них було досить роботи.

Кожен з учасників експедиції мав серйозні, заздалегідь обмірковані завдання. Всі астрономічні спостереження мусив провадити Микола Петрович, як командир корабля. Він стежив за курсом ракети, перевіряв, чи не змінює вона свого напряму під впливом яких-небудь космічних сил. Це була дуже складна робота, що забирала у Риндіна майже весь час. Він відривався тільки для того, щоб поїсти, та й то після нагадувань Василя. Лише півгодини по обіді він погоджувався витрачати на відпочинок. Дисципліна насамперед! — таке було гасло старого вченого.

Сокіл досліджував інтенсивність космічного випромінювання. Загадкове проміння, що пронизує геть усе, проміння, що лине з безкраїх глибин космосу, досі залишалося не вивченим наукою. Розвиток науки допоміг людині опанувати висоти аж. до сорока тисяч метрів над поверхнею Землі. Але навіть останні надвисотні польоти в радянських стратопланах — чудесних літаках, що в межах атмосфери і початку стратосфери рухалися з допомогою звичайних моторів і пропелерів, а, дістаючись на висоту від двадцяти до п’ятдесяти тисяч метрів, летіли вже як ракетні кораблі, ще не допомогли науці зробити останні висновки про природу космічного проміння. Відомо стало лише, що чим вище над Землею провадиться дослідження, тим дія космічного проміння відчувається інтенсивніше.

Учені сподівались, що ракетний корабель академіка Риндіна допоможе, нарешті, остаточно з’ясувати природу цього загадкового випромінювання. Правда, дехто з учених висловлював побоювання, що, вплив космічного проміння в міжпланетному просторі може шкідливо відбитись не тільки на апаратах експедиції, але й на її учасниках. Проте це були лише побоювання. Ракетний корабель мав у собі запаси свинцю в листах. Це був конче потрібний матеріал для пакування інфрарадію, який Риндін із Соколом мали відшукати на Венері й привезти на Землю. Як відомо, випромінювання радію (отже, і інфрарадію) затримується саме свинцем. Космічне проміння теж у певній мірі затримується свинцем. І академік Риндін мав на увазі захистити апарати й людей, в разі потреби, тими свинцевими листами.

Так чи інакше, але досі ніхто з учасників експедиції не відчував ніяких змін, ніякого впливу космічного проміння на свій, організм, хоч корабель уже добу летів у міжпланетному просторі.

Сокіл уважно провадив свої дослідження, вимірюючи інтенсивність і напрямок потоків космічного проміння. Він працював із складними приладами, частина яких була розміщена зовні, на поверхні ракети. Василь з повагою поглядав на циферблати, де тремтіли чутливі стрілки, які показували інтенсивність проміння, що пронизувало ракету. Інші прилади; дозволяли встановлювати напрямки, в яких проміння линуло космосом. Річ у тому, що певна частина учених взагалі відкидала думку про якийсь переважний напрямок потоків проміння. І дослідження Сокола щохвилини приносили нові відомості науці, проливали світло на походження цього таємничого явища.

Сокіл нікому, крім Риндіна, не говорив про наслідки своїх спостережень. Лише академік мав право вільно підходити до інженера під час його роботи і дивитися в розрахунки й записи. Одного разу Василь почув таку розмову:

— Ви певні, що головний потік іде саме з боку Геркулеса? — запитав трохи стурбованим голосом Микола Петрович. Сокіл відповів, вагаючись:

— Поки що всі дані говорять за це, Миколо Петровичу. Але годину тому прилади відзначили зміну напряму на шість градусів. Може, то був вплив зміни напряму ракети? Ви не помітили?

— Доведеться негайно перевірити.

І Риндін пішов до навігаторської рубки. А Сокіл з головою поринув у складні розрахунки.

Найбільше подобалося Василеві допомагати Гуро, який стежив за численними приладами, що автоматично поновлювали запаси кисню в повітрі ракети та поглинали зайвий вуглець і шкідливі гази — залишки людського дихання. Василь за короткий час так добре ознайомився з головними приладами, що цілком міг заміняти Гуро. Він якось сказав про це Миколі Петровичу. Але академік попередив його:

— Друже мій, не втручайтеся. Автомати працюють самі. Гуро мусить лише наглядати за їх роботою. А ваша справа досить цікава й відповідальна. Я вже доручив вам автомати для фотографування, незабаром дам ще якесь навантаження. Хотів був доручити це Борисові, та він не в дуже добрих взаєминах з механікою… якщо не зважати на його любов до зброї.

І він весело засміявся, бачачи, як скривилося обличчя мисливця, що удав з себе ображеного. Це було під час обіду. Сокіл не почув нічого, захоплений своїми власними думками. Інакше він обов’язково додав би від себе на адресу Гуро якийсь дотеп. Така вже була звичка у цих двох давніх і випробуваних друзів — не залишати невикористаною жодної можливості пожартувати.

Замість чергового дотепу Сокіл захоплено сказав, немов роблячи остаточний висновок з того, над чим він так довго думав:

— Археоптерикс мусить бути. Неодмінно мусить бути!

Цього ніхто не заперечував. Тільки Гуро насмішкувато зауважив:

— А один мій добрий знайомий… ще вчора запевняв мене, що ми не зустрінемо археоптерикса. Мовляв, розвиток фауни на Венері не дійшов ще…

— Неправда, я такого не казав! — спалахнув Сокіл.

— Так я ж не про вас. Я про одного мого знайомого…

— Досить натяків, шановний товаришу Гуро, якщо можна ваші жарти назвати натяками. Так, учора я ще не вирішив остаточно. Для вас, бачите, питання про археоптерикса нічого не важить. Ну, що вам той археоптерикс?.. Зайва куля з вашої рушниці — та й годі.

— Не заперечую. Може, археоптерикс навіть менш цікавий як об’єкт для пострілу, ніж якась інша тваринка, — покірно погодився Гуро.

— А для геолога це питання має надзвичайну вагу. Що таке, зрештою, археоптерикс? Ну, скажіть!

Гуро, що іноді цікавився палеонтологією, скривив губи в посмішці:

— Хм… ну, такий собі птах… з отих ваших страховищ якоїсь там мезозойської чи плезозойської ери…

— Ха-ха-ха! — зареготав геолог. — Як ви кажете? «Плезозойської» ери? Ой, не можу! Ха-ха-ха! Любий Борисе… ой не можу, не можу, ха-ха-ха!.. Ви гадаєте, що від імені тварини плезіозавра можна виводити назву ери? «Плезозойська»? Ні, ви трішки помиляєтесь…

Тепер розсердився Гуро.

— Я не гірше, ніж ви, розуміюся на назвах усяких там ер, — сухо зауважив він. — Тільки зараз вони мене мало цікавлять. Моє діло — влучати без промаху, коли мені чи вам зустрінуться потвори першої-ліпшої ери. А якої саме ери буде та потвора, то ваше діло. На те ви й геолог.

Микола Петрович побачив, що йому час втрутитися в розмову. Він лагідно зауважив:

— На вашому місці, Вадиме, я не звертав би уваги на випадкову помилку. Цілком ясно, що Борис лише помилився. Зрозуміло, що він хотів сказати не «плезозойська» ера, а «палеозойська». Правда, Борисе?

— Мгм… — трохи непевно погодився Гуро.

Микола Петрович притамував усмішку і закінчив:

— А вам, Вадиме, крім того, не завадило б визнати, що й досі ви не почали вправлятись у стрілянині. Роблю вам зауваження. За час подорожі ви мусите навчитися стріляти не гірше нашого Василя.

— Я навчуся, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл.

— Так… І ще, я думаю, Вадиме, значно цікавіше було б, коли б ви обґрунтували нам вашу думку про археоптерикса. Забудьте на хвилинку всі суперечки і з’ясуйте. Це буде корисно всім нам, зокрема нашому юному товаришеві. — І він поглянув у бік Василя.

— Наш юний товариш, — відповів Сокіл, протираючи окуляри, — досить обізнана людина. Ми з ним розмовляли вже, і, якщо ви хочете, щоб тут пролунали лекції чи реферати, Миколо Петровичу, то дозвольте перше слово надати саме йому. Він упорається з цим завданням, запевняю вас.

Риндін помітно зацікавився:

— Ви так думаєте, Вадиме? Ану, прошу, Василю! Ми слухаємо.

Рижко зашарівся. Чомусь це нагадало йому іспити. Саме так, з такими словами, звернувся до нього викладач на іспитах, коли він закінчував школу: «Прошу, прошу, ми слухаємо!» Ну що ж, коли слухаєте, то слухайте! Василь Рижко задніх ніколи не пас. Зараз він покаже!

— Це, значить, про геологічний час? — запитав він на всякий випадок Сокола. І, діставши підтвердження, швидко заговорив:

— Історію нашої Землі ділять на два часи: догеологічний, тобто — неймовірно довгий період космічного розвитку нашої планети, і геологічний. Цей останній розподіляється на ери, ери розподіляються на періоди. Періоди — на епохи. Найстародавніші ери — архейська і еозойська. Вони не залишили нам майже ніяких ознак життя тварин чи рослин. Наші знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з найпершого її періоду — кембрійського. За ним ішли девонський, кам’яновугільний та пермський періоди тієї ж самої палеозойської ери. Після цього почалася мезозойська ера з її періодами: тріасовим, юрським і крейдяним. Далі — кайнозойська ера. Це вже наша ера. Її періоди — третинний і четвертинний. Все.

Він спинився, трохи захекавшись, як після бігу. Сокіл весело заплескав у долоні:

— Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хіба не чудесно? Стисло, конкретно і без помилок. А тепер можу дещо додати і я. Між іншим, це зокрема буде цікаво й для Бориса…

Гуро виразно пахнув люлькою.

— Ні, ні, я не про те, — лагідно пояснив Сокіл, — я про своє. Ви вже знаєте, що Венера настільки молодша від Землі, що там мусить зараз бути, за нашими розрахунками, щось подібне до земної мезозойської ери. Чому саме так — цілком ясно. Всі спостереження, що провадилися з метою вивчити атмосферу Венери, довели, що наша сусідка завжди укутана в суцільну ковдру хмар — від полюса до полюса. Це вказує на бурхливе паротворення на її поверхні. Далі, останні дослідження щодо складу її атмосфери показали дуже своєрідну картину. Я нагадаю вам трохи про це. Пам’ятаєте, Миколо Петровичу, про нашу бесіду з Акимовим, професором Московського університету?

— Так, так, — підтвердив Риндін.

— Ось я прочитаю висновки цього вченого. Я тоді записав їх.

Сокіл перегорнув кілька сторінок своєї записної книжки і голосно прочитав:

— «Надзвичайно густа атмосфера Венери помітна з першого погляду у формі світлого ободочка під час проходження Венери по сонячному диску. Я порівнював темні лінії у спектрі Венери з лініями, які діставав штучно в лабораторії, пропускаючи світло крізь прозору посудину з вуглекислим газом.

І мусив констатувати, що ті й другі лінії майже збіглися. Отже, можна запевняти, що в атмосфері Венери є дуже багато вуглекислоти. Я боюся помилитися, але мені здається, що в атмосфері Венери вуглекислоти майже в десять тисяч раз більше, ніж в атмосфері Землі. Ось чому я дуже радив би вам узяти з собою досить великий запас кисню для дихання…» Ну, далі вже зовсім спеціальні висновки. Проте і прочитаного досить.

— Так, цілком досить, — серйозно погодився Гуро. — В десять тисяч раз більше вуглекислоти, ніж на Землі… Цікаво, чим же дихають там усі ваші археоптерикси і бронтозаври?

— Це ще остаточно не перевірено, — тихо вимовив Риндін.

— А чим дихатимемо ми? — запитав у свою чергу Василь.

— Ми зможемо користуватися нашими скафандрами. Проте я ж сказав уже, що ці твердження не перевірені.

— Так, не перевірені, бо не було кому досі перевірити, — гаряче відгукнувся Сокіл. — Але я особисто надаю великої ваги твердженням професора Акимова. Це дуже серйозний науковий працівник. Ви пам’ятаєте, Миколо Петровичу, він спеціально прийшов до нас, щоб розповісти про наслідки своїх спостережень і попередити нас. Отже, хай Акимов навіть трохи перебільшує, хай на Венері значно менше вуглекислоти, ніж каже він. Та все одно, і тих даних, що я маю, буде досить для висновків. Надзвичайна вологість атмосфери, суцільні хмари, середня температура — досить стійка і без великих змін — приблизно 50° вище нуля, значно збільшений процент вуглекислоти в атмосфері — все це свідчить про те, що на Венері тепер триває не лише мезозойська ера взагалі, а навіть точніше — юрський її період.

Василь Рижко слухав Сокола з захопленням. Перед його очима вже виникали дивовижні картини життя Венери. Буйні ліси невиданих рослин — гігантських пальм, папоротей, дивних хвойних дерев… і серед тих хащів — неймовірні страховища, потвори, які так вражали, його на малюнках підручників та популярних книжок з геології… Брр!.. і страшно, і цікаво!

— А чому всі ці умови характерні саме для юрського періоду? — тимчасом питав зацікавлений Гуро.

— Це легко пояснити, дорогий товаришу. Підвищена вологість атмосфери, підвищена середня температура, — ось умови нашого земного юрського періоду. Це відомо. А коли додати збільшений процент вуглекислоти, то стає зовсім ясно, бо вуглекислота, цебто сполука вуглецю, дає рослинам зайвину матеріалу для будування клітинок. Така зайвина вуглекислоти може за певних умов бути лише корисною для рослин! Ось що!

— Ну, гаразд! — погодився Гуро.

— І коли ми погоджуємось, що на Венері тепер триває період, аналогічний нашому юрському, то доведеться погодитися й з існуванням на ній таких тварин, які існували під час юрського періоду на Землі. Коли були такі рослини, — були й тварини. Коли на Венері тепер є такі рослини, чому не бути і тваринам? Я, як ви, мабуть, помічаєте, іду шляхом звичайної аналогії. З цього виходить, що на Венері ми здибаємо динозаврів, бронтозаврів, атлантозаврів, диплодоків з категорії…

— Рептилій, закінчив Василь. Очі його палали, обличчя почервоніло від збудження. Сокіл задоволено глянув на нього і продовжував:

— Далі ми мусимо здибати на Венері хижаків типу…

— Цератозаврів, — знов не витримав Рижко. Він уже бачив перед собою ці страховища — з довгими шиями, зубатими пащами й великими гребінцями на спині. Страховища виповзають на грубих кривих лапах з лісу, вони сунуть на відважних мандрівників, що вийшли з реактивного корабля у своїх скафандрах. Потвори загрозливо роззявляють пащі… наперед виходить сміливий мисливець Борис Гуро, він спокійно прицілюється… стріляє! Одна з потвор падає, корчиться, загрібає лапами землю, ламає дерева. Але друге страховище тимчасом кидається на Бориса Гуро з іншого боку. А він, прицілюючись утретє, не помічає цього… не помічає! «Товаришу Гуро, небезпека!» — кричить Василь. Але Гуро не чує. Потвора суне на нього, вона вже ось-ось схопить його, розірве на шматки… і тоді Василь зважується. Він прикладає гвинтівку до плеча. Лунає постріл — влучний постріл юного снайпера. Куля з гвинтівки Василя Рижка вбиває потвору. Як і перше страховище, вона падає, вона звивається в корчах, з неї б є кров… Борис Гуро дякує Василеві… а він каже: «Це дрібниці!» і спокійно йде далі, його очі шукають ще якусь потвору!..

Захоплений своїми мріями, забувши, що він ще не на Венері, а в ракетному кораблі, Рижко завзято стукнув кулаком об стіл, біля якого за обідом точилася розмова.

І відразу ж злетів угору, підкинутий своїм власним ударом. Чашка з водою, яку він тримав, відлетіла в один бік, виделка — у другий. А сам Рижко, хапаючись за шкіряні петлі на стіні, з усієї сили брикав ногами, щоб знайти втрачене нормальне становище тіла. Він чув голосний сміх мандрівників, але дивитися на них не міг: такий сором, такий сором!.. Досі не призвичаїтися до умов життя в невагомому світі!

Легким рухом руки Гуро спіймав чашку і поставив її знову на стіл, затиснувши у пружинне кільце. Ще через секунду повернулась і виделка. Спокійним, іронічним голосом Гуро сказав:

— На жаль, Микола Петрович не передбачив у конструкції ракети таких самих потужних затискачів, щоб тримати на місці занадто експансивних пасажирів. Вам, Василю, доведеться вже якось самому сконструювати для себе спеціальний прилад… Інакше можна головою стелю ракети пробити…

Не підводячи очей, Василь примостився на своє місце край столу. Цього разу він не знайшов, що відповісти. Та тут, як завжди, лагідно озвався Микола Петрович.

— Годі, годі! Мені здається, що Вадим ще не закінчив. Ви спинились на цератозаврах…

— Сокіл спинився на цератозаврі, а Василь аж угору полетів на цій потворі, — не вгавав Гуро, сміючись. — Та ну, Василю, покинь журитись! Демонструй далі свої знання з палеонтології.

— Справді, Василю, ви ж можете доповнити те, що я казав, — зауважив Сокіл. — Скажіть, наприклад, які рептилії ми можемо зустріти на Венері? Знаєте, з тих, що призвичаїлися до життя в повітрі.

Рижко поволі опанував себе.

— Птеродактилів і рамфоринхів, — відповів він коротко.

— Так. Закінчую: зустрінемо ми на Венері ще такі потвори, як іхтіозавр — рептилія, що призвичаїлася жити у воді. І, нарешті, я певен, що ми знайдемо там і живих археоптериксів — цих дивних тварин, напівплазунів, напівптахів. Я навіть сподіваюся здійснити свою мрію…

Він на хвилинку спинився, щось обмірковуючи.

— Яку мрію?

— Привезти на землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже він такий маленький, і важить мало, і місця не займе багато. Він же завбільшки всього з ворону, — благальним тоном сказав Сокіл, глянувши на Риндіна.

— Спочатку давайте знайдемо вашого археоптерикса, а тоді вже вирішимо, що робити з ним, — заспокійливо відповів академік. Але Гуро удав, що він дуже незадоволений з такої пропозиції.

— Куди ж чи не потвора! — мовив він. — Ні, на мою думку, з такою дрібничкою не варт і зв’язуватись. Ну, на кого справить на Землі враження таке «диво»? Завбільшки з ворону, ха-ха! Ні. Не погоджуюся. Якщо вже везти з собою на Землю, так принаймні якогось там бронтозаврика… на ланцюжок його прип’ясти… може звикне, я його муштруватиму — навчу з рук їсти…

Дужий вибух сміху був йому відповіддю. Дійсно, це була цікава думка: привезти на Землю та привчити їсти з рук «невеличку» потвору завдовжки метрів щось з вісімнадцять!..

— Ви забуваєте, Борисе, що у нас ракета, а не океанський пароплав-велетень, — сміючись зауважив Риндін.

— Я не хочу брати багато тварин. Лише одного бронтозаврика. Ну, виберемо там маленького, так би мовити, бронтозавряче немовля. Воно встигне підрости на Землі, — жартував далі Гуро. Але людині, незвичній до його манери жартувати, могло б здатися, що мисливець говорить цілком серйозно: жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Тільки десь далеко в його гострих сірих очах стрибали малесенькі веселі іскорки.

— Гаразд, гаразд, — відповів Сокіл. — Можна буде там подивитись, вибрати. Вам — бронтозавряче немовля, мені — археоптерикса, Василеві — ще щось. Адже природа Венери така розкішна, її життя таке різноманітне, що…

Раптом щось загриміло і заглушило його голос; лунко загув метал, і корабель здригнувся, затремтів.

І зразу після цього стало чути якийсь тихий свист. Монотонний, одноманітний свист долітав звідкись згори. Що це?.. Василь Рижко глянув на вчених. Гуро міцно стискував у руці свою люльку. Сокіл прислухався із стривоженим обличчям. Брови академіка Риндіна зійшлися на переніссі. А свист усе не стихав. Василь через силу набрав у груди повітря. Він помітив, що і Сокіл дихає так само важко…

Раптом Риндін кинувся до дошки, де містилися рукоятки керування повітряними апаратами. Він повернув одну з них, другу. Свист не стихав. Риндін обернув до товаришів зблідле обличчя.

— Негайно одягти скафандри! Василь одягне мій. Я зачиняюсь у навігаторській рубці. Гуро, ви керуватимете роботами. У борті ракети пробоїна. І крізь цей отвір виходить у міжпланетний простір наше дорогоцінне повітря. Одягати скафандри! Негайно!

Монотонний, одноманітний свист не стихав. Риндін, швидко перебираючи руками петлі на стелі, пересувався до навігаторської рубки. Але перед тим, як зачинити за собою двері, він спинився на хвилинку і додав:

— Я думаю, це — метеорит. Будемо сподіватись, що він один. До роботи!

Двері глухо зачинилися за ним. Метеорит?.. Пробив стіну ракети?.. Василь нервово стиснув кулаки. На хвилинку він утратив уміння думати, здатність володіти собою.

Ще один удар струснув ракету. Цей удар ніби був сигналом: по металевих стінках ракети забарабанив рясний дощ дрібних ударів.

Метеорит був не один!..

8. ЩО НАРОБИВ МЕТЕОРИТ

Василь Рижко відчув неприємну слабість у ногах. Він закусив губу і поглянув на Гуро і Сокола. Вони вже були в скафандрах і тепер одягали шоломи. А він ще стоїть!..

Тут, у ракеті, це було дуже легко — адже скафандр і навіть металевий шолом нічого не важили. Ось уже все тіло в скафандрі… ось одягнено й шолом. Дотепний пристрій давав змогу загвинтити шолом зсередини, без сторонньої допомоги. Так. Тепер повернути оцю ручку, як показував Василеві ще позавчора Гуро. Готово! До шолома почав надходити кисень з циліндрів на спині, заряджених оксилітом. Так звалася чудесна хімічна речовина, що забирала з повітря в шоломі вуглекислоту і шкідливі залишки дихання людини, а замість них виділяла з себе кисень.

Крізь товсте, але прозоре скло шолома було видно, як Гуро наблизився до дошки керування повітряними апаратами і став вимикати прилади. Сокіл і Василь почули знайомий голос Бориса Гуро:

— Навіщо витрачати повітря? Однаково його витягає крізь отвір космічна безодня!

Звуки голосу вражали: його, здавалося, було чути крізь товсті стіни шолома. Але Василь не задумувався над цим. Його увагу прикувала маленька тремтяча стрілка барометра-анероїда, що висів на стінці каюти. Ця стрілка, яка показувала тиск повітря в каюті, раптом стрибнула ліворуч і швидко проскочила повз цифри. Василь Рижко із страхом дивився на неї: стрілка показувала, що повітря в каюті майже не залишилося. Воно вийшло крізь отвір у стіні ракети… Ось стрілка спиняється, падає, вона вже опинилася біля нуля… Вона здригається і зупиняється остаточно. В каюті, де щойно точилася жвава розмова, зовсім не залишилося повітря. Порожнява, мертва, холодна порожнява…

Василь помітив, як роздуло його скафандр. Рукава роздуло так само, як штани, мов їх розпирало зсередини. Та так воно й було, бо всередині скафандра залишався нормальний тиск. З мимовільним почуттям страху Василь помацав пальцями тканину скафандра: а що, як вона не витримає і розірветься? Що тоді? Кінець…

І знов почувся голос Гуро:

— Рекомендую товаришам увімкнути електричні грілки, бо так можна й замерзнути. Василю, ти не забув, як керувати грілкою?

— Ні!..

— Все ж таки нагадую тобі: на підборідді твого шолома є маленька рукоятка. Вона повертається праворуч. Дуже не повертай, бо враз стане жарко. Краще поволі. Ач, як температура впала! Ртуть у термометрі замерзла!..

Справді, в скляній кульці термометра ртуть лежала на самому дні нерухомою замерзлою грудкою.

Василь негайно повернув рукоятку грілки. Приємне тепло розлилося по скафандру. І знов юнак подумав: як це він чує голос Гуро? Адже справа не тільки в тому, що їх відокремлюють товсті стіни шоломів. Це ще так-сяк. Але, крім того, з каюти зникло геть усе повітря. А саме повітрям поширюються звукові хвилі. Немає повітря — значить і звуки поширюватись не можуть… як же…

— Он як чудово працюють установки. А ми побоювалися, що в порожняві радіохвилі поширюватимуться гірше. Чудесно чути! — знов пролунав голос Гуро. А ось Сокіл йому відповідає — і знов Василь чує все.

— Так, працюють бездоганно. Честь і хвала Миколі Петровичу. Це теж була його думка пристосувати до наших шоломів малесенькі радіоустановки. Втім, мене цікавить, чи й досі нашу ракету обстрілюють оті кляті метеорити? Хоч я певен, що це був один якийсь небесний мандрівник, оточений, можливо, лише хмаркою дрібного небесного ж таки пороху. Перший удар, що пробив стіну ракети, — удар самого метеорита. А далі ми чули вже легенькі удари дрібних порошинок.

— Цілком правильне міркування. Проте чи не час вам братися до роботи? — прозвучав знайомий голос академіка Риндіна. — Я ось уже кілька хвилин прислухаюсь до ваших розмов і все ніяк не почую того, що мене найбільше цікавить: де саме пробило стіну, яка дірка, як ви її закриєте?

Василь остаточно опанував себе. Спокійні, упевнені голоси його супутників свідчили про те, що навіть у цьому випадку, який здавався Рижкові таким небезпечним і страшним, для мандрівників не було нічого особливого і непередбаченого. Ось Гуро відчинив двері з великої каюти до проходу між зовнішньою і внутрішньою стінами ракети, ось він пішов праворуч, а Сокіл — ліворуч. Василь хотів і собі йти за ними, але почув голос Миколи Петровича. Академік немов бачив кожен його рух.

— Василю, вам треба залишитись у каюті. По-перше, ви недосить добре знаєте ходи між стінами, по-друге, вам доведеться стежити за приладами. Залишайтесь, хлопчику, тут.

Гуро тимчасом пробирався темним коридором, шукаючи пробоїну в стіні. Очевидно, вона була десь спереду. Яскраве проміння його електричного прожектора, що висів у нього на грудях, намацувало всі підозрілі місця. Гуро добре знав, що з другого боку назустріч йому простує Сокіл, знав, як стежить за рухом ракети Риндін. Знав і те, як чудово передбачив все академік, талановитий конструктор небесного корабля. Але все-таки саме тут, у цьому вузькому коридорі, Гуро відчув щось подібне до страху. Звідки взялось це почуття?..

Ось ліворуч, за супермагнієвою стінкою, міститься їхня каюта. Трохи далі починається навігаторська рубка. Там сидить Микола Петрович. А в загальній каюті — той хлопець, Василь Рижко. Там в обох каютах світло. Там хоч і немає зараз повітря, але все ж таки є життя. А праворуч?.. Праворуч, за двома шарами вовни й гуми, за зовнішнім шаром полірованого супермагнію — там мертва космічна безодня.

Мільйони і мільярди кілометрів в усі боки. Порожнява, незнана порожнява космосу, що в ній лине їхній корабель.

Як сказав Микола Петрович?.. «Аргонавти всесвіту»?.. Так, так…

І раптом Гуро спинився. Швидким рухом він вимкнув прожектор. Так, ось пробоїна. Крізь неї спокійним світлом сяє яскрава жовтувата зірка. Чудесне видовище — чорний небосхил і на ньому оця зірка, як великий діамант. Гуро наблизився до пробоїни, нахилився і зазирнув у чорну безодню, його шолом притиснувся до пробоїни, немов хтось натискував на нього ззаду.

— А, розумію, — посміхнувся Гуро. — І все ж таки дивно про все це думати, про цю порожнечу…

Вперше він відчув якусь непевність у рухах, його обличчя відділяло від міжпланетної порожняви лише товсте скло вікна його шолома. Дивно й страшно було думати, що за тим склом — температура абсолютного нуля, ніщо, таємнича порожнява космосу. І мисливець із захопленням дивився у пробоїну.

Тепер він бачив не саму лише велику зірку, яку він помітив спочатку. Чорна глибина була, здавалося, засипана іскрами і вогниками. Це не були ті зірки, до яких звикло око кожної людини на Землі. Вони не миготіли, не тремтіли, не коливалися: кожна сяяла рівно і кожна світилася своїм кольором. Око не встигало відзначити всі ті кольори; вони, не змішуючись, палали кожен сам по собі, сплітаючись у барвисті казкові візерунки: око мисливця пробігало по них, зупиняючись мимоволі на великих сліпучих зорях, що сяяли холодним спокійним світлом далеких гігантських світів.

Мисливцеві не зразу пощастило знайти кілька відомих йому сузір’їв. Та й то — хіба це були ті нескладні комбінації з кількох зірок, до яких здавна звикло людське око, віддалене завжди від чудових картин всесвіту товстим шаром земної атмосфери? Ті великі зірки були всього тільки канвою сузір’я. Космос лишив тепер навколо них примхливі й вибагливі узори, що відрізняли кожне начебто нове сузір’я від його Старої звичної форми не менше, ніж багатобарвна картина відрізняється від сухого малюнка олівцем.

Захопленим поглядом Гуро знаходив ці, забарвлені новими незліченними кольорами невідомі йому зірки, контури, сузір’я. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко від нього неправильний чотирикутник Ліри. Ще далі — вигнутий, наче готовий до стрибка, Дракон, біля нього, майже у згині його тіла, почалася така знайома з дитинства витягнута каструлька Малої Ведмедиці.

І знов неприємний холодок пробіг по руках і ногах мисливця. Що це за дивне почуття непевності, самотності і чогось навіть близького до страху? Адже такі відчування були надзвичайно рідкими для Гуро, уславленого своїми залізними нервами.

Мисливець посміхнувся. Він на ракетному кораблі, відділений від Землі і її життя, він мчиться у холодному міжпланетному просторі, він побачить нове життя незнайомої досі планетні А головне — він летить не один, а з своїми сміливими товаришами. І згодом вони повернуться назад, на Землю. Про який страх чи самотність може йти мова?! Думати про це — лише витрачати даремно час. Швидше до роботи, час не жде!

Він ще раз подивився крізь пробоїну на казкові чарівні вогники зір, із зусиллям відірвав від пробоїни немов прилиплий до неї шолом і знову ввімкнув прожектор. Так, роботи вистачить. Пробоїна була завширшки з дециметр. Нерівні краї діри показували напрямок, яким летів метеорит. Де ж він? За всіма ознаками, метеорит мусить бути десь тут, усередині, між зовнішньою і внутрішньою стінами ракети.

Яскравий промінь прожектора побіг уздовж стінок, шукаючи небесного гостя. Але знайти його було не так легко. В цьому Гуро швидко переконався. Перехрещений підпорками й переділками, коридор між стінками тягнувся далеко. Метеорит міг вільно проскочити куди завгодно.

Зрештою, це другорядна справа — шукання метеорита. Треба якнайшвидше залатати пробоїну. Для цього є скринька негайної технічної допомоги, яку обачний Микола Петрович сам приготував. Треба братися за діло.

— Вадиме, Вадиме! — гукнув Гуро. — Давайте сюди скриньку допомоги.

— А що, знайшли пробоїну? — почув він голос Сокола.

— Так! Несіть сюди скриньку. Миколо Петровичу, зараз залатаємо.

З темряви показався силует Сокола. Вірніше — його скафандра. Білий промінь прожектора прорізав темряву і схрестився з променем прожектора Гуро. Фантастичні постаті двох мандрівників всесвіту нахилилися коло пробоїни, розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з великою силою. Він пробив, як куля, чотири шари: супермагнію, вовни, гуми й електрично обробленого свинцю і, нарешті, тонкий шар металу, до якого кріпилася в цьому місці переділка.

— М-да… — промовив Сокіл. — Оце так удар! — Він акуратно виміряв діаметр пробоїни.

Дев’ять з половиною сантиметрів! Потім промінь його прожектора освітив скриньку. Сокіл знайшов у ній щось подібне до величезної плескатої пробки і виміряв її.

— Ні, тонша на сантиметр…

Він узяв другу:

— Підійде!..

Пробка ця була конічної форми. Тоншим кінцем Сокіл устромив її в пробоїну, і зразу ж вона втиснулася в пробоїну сама, майже на третину. Гуро зауважив:

— Отак присмоктувала пробоїна і мій шолом…

— Вплив порожняви, — охоче відгукнувся Сокіл, — вплив космічної порожняви. Вона висмоктує з нашої ракети всі залишки повітря і газів.

— Але барометр уже давно показував нуль.

— Це нічого не значить. Певна кількість газів збереглася ще в наших речах. Навіть і в металевих, не кажучи вже про тканини. Ось цей газ і висмоктує порожнява. А зараз замість газів вона втягла в пробоїну пробку.

За скринькою, що її приніс Сокіл, тягся м’який електричний кабель. Сокіл витяг із скриньки якийсь невеличкий прилад, з’єднаний з нею шнуром, притулив його до пробки і повернув вмикач. Зразу ж прилад почав стрибати, битися в його руках, як жива істота, вдаряючись об пробку. Це працював електричний молоток. Частими ударами він вганяв пробку в пробоїну, щільно закриваючи її. Через півхвилини Сокіл вимкнув молоток. Пробка щільно ввійшла в пробоїну.

— Тепер заварити краї…

В руках Сокола опинився другий прилад. Він нагадував Знайоме приладдя для автоматичного зварювання. Сокіл ввімкнув його. Спалахнув сліпучий вогняний язик. Легкими рухами Сокіл водив приладом навколо країв пробоїни. І там, де проходив вогняний язик, метал пробки розтоплювався і заливав стінку ракети, розпливаючись по ній. Пробка зварювалась з металевою стінкою. Ця операція потребувала так само небагато часу.

Василь Рижко, що покірно залишався в центральній каюті, раптом почув голос Гуро:

— Миколо Петровичу, уже можна вмикати повітряні апарати! Пробоїну закрито.

Але спокійний голос Риндіна заперечив:

— Рано ще, Борисе, бо двері до коридорів не зачинені. У нас не так багато повітря, щоб випускати його даремно. Повертайтесь назад, зачиняйте двері і тоді вже вмикайте.

Василь тимчасом з цікавістю вивчав свій скафандр. Зроблений він був продумано і дуже дотепно. Товстий шар якоїсь невідомої Василеві міцної і пружної тканини, насиченої гумою, вкривав руки, ноги й тулуб. Зовні цей шар був укритий ще тонесенькою металевою сіткою, що, мабуть, мала захищати тканину від ударів, пошкоджень тощо, — а в порожняві від надмірного роздування зсередини.

Великий круглий шолом з товстими скляними вікнами пригвинчувався до металевого кільця навколо шиї; кільце вільно лежало на плечах людини. Кілька трубок з’єднувало шолом з апаратом для дихання. Головні апарати прикріплені були за спиною, як ранець. Але частина містилася і спереду: то були резервні балони з оксилітом.

На грудях прикріплений був електричний прожектор, що кидав свій блискучий промінь просто вперед, незалежно від положення людини, яка могла вільно нахилятися і знов випростовуватись.

Руки вільно рухалися в рукавах скафандра. Пальці майже зовсім не відчували рукавичок з такої самої тканини, як і скафандр, але значно тоншої. Василь зовсім легко, навпомацки, знаходив потрібні йому речі. Він зразу, наприклад, знайшов ту саму рукоятку електричної грілки, ввімкнути яку порадив йому Гуро. Грілка ця була, мабуть, всередині тканини костюма, бо як тільки ввімкнув її Василь, приємне тепло рівномірно розлилося по всьому тілу — від кінців пальців на Руках до нігтів на пальцях ніг.

Що дуже хотілося Василеві знайти в скафандрі — так це радіоустановку, за допомогою якої можна було розмовляти з товаришами і навіть чути звуки, що лунали зовні, за скафандром. У шоломі мали бути мікрофон і телефон, якщо не гучномовець, а назовні так само виходив додатковий мікрофон. Це Василь розумів добре — недаремно ж він знався на радіотехніці. Але знайти все це йому не пощастило, очевидно, тому, що всі речі, як і ціла установка, були дуже маленькі і добре сховані в стінах шолома.

Раптом знову відчинилися двері. В них з’явились у своїх фантастичних скафандрах Гуро і Сокіл. Гуро акуратно зачинив двері, що автоматично притиснулися до стіни кривими важелями, перевірив ще раз, чи немає де щілинки. Потім він повернувся до Василя:

— Скучив, хлопчику? — ласкаво, хоч трохи й іронічно пролунав його голос. — Ну, нічого, вже кінець. Вадиме, впускайте повітря. Хочеться вже, нарешті, зняти цей костюмчик…

Василь захоплено стежив, як лився до каюти, просто до ніг мандрівників потік синюватої рідини з трубки балона із стисненим повітрям. Рідина ця наче вибухала, розплескувалася в усі боки, перетворюючись відразу на хмарку пари, що повільно танула. Стрілка барометра поволі поверталася назад, до показників нормального тиску. Але тепер вона не поспішала, як раніше, мляво проходила повз поділи на циферблаті.

— Скільки вже? — почувся голос Риндіна.

— Сімдесят, Миколо Петровичу.

— Зараз прийду до вас.

— Я одного не розумію, товаришу Соколе, — проговорив Василь. — Внутрішнє приміщення ракети нібито герметично закрите від тих коридорів, що відділяють його від зовнішньої стінки…

— Ну?

— А метеорит пробив лише зовнішню стінку…

— Так що?

— Значить, крізь дірку могло пройти лише те повітря, що було між зовнішньою і внутрішньою стінками ракети, в тих коридорах. Із внутрішніх герметично закритих приміщень повітря не мусило б вийти… А воно весь час виходило… і свистіло… Як це так?

— Причини в тому, що герметичність — поняття дуже неточне. Для земних умов наші внутрішні приміщення закриті герметично, і повітря не може проходити крізь двері тощо. Адже на Землі тиск повітря в коридорах між стінками мало чим відрізняється від тиску всередині ракети, а люки зовнішньої стінки були закриті вже зовсім, абсолютно герметично. А коли ось зараз, у космосі, метеорит зробив дірку в зовнішній стінці, то в коридорах тиск повітря відразу впав до нуля. І внутрішні наші, так звані, герметичні запори почали пропускати назовні повітря. Дуже повільно, але й цього була досить, бо надто великою стала різниця тиску. Коли б не герметичність запорів, то повітря зсередини ракети вийшло б відразу, і ми не встигли б навіть одягти скафандри… Але ось і Микола Петрович.

Двері навігаторської рубки відчинились. На порозі стояв Микола Петрович. Його обличчя було похмуре. Жестом Риндін показав: геть скафандри!

Швидкими рухами його супутники зняли шоломи, з приємністю втягуючи на повні груди свіже, холоднувате повітря, що пахло морозом. В каюті було холодно, мабуть усього градусів із п’ять вище нуля: обігрівання ще не встигло як слід підняти температуру після зникнення повітря.

— Ще щось трапилося? — збентежено запитав Сокіл.

Голос Риндіна звучав дуже спокійно — так підкреслено

спокійно, як буває це в час великої небезпеки. Академік пощипував свій вус:

— Метеорит збив нас із шляху.

Три тривожні обличчя дивилися на Миколу Петровича, який покручував сивий вус і говорив далі так само спокійно:

— Від удару метеорита, що летів нам назустріч, ми втратили певну частину швидкості. Але удар був не прямий, а збоку, і корабель від цього трохи змінив напрямок руху.

Василь помітив, як злегка тіпалася права брова Риндіна. Крім удавано спокійного голосу, це була єдина ознака, за якою можна було зрозуміти, що Риндін дуже збентежений.

— Що ж тепер робити? — запитав Гуро.

— Я ще не знаю. Ракета, притягувана Сонцем, летить кудись убік… Не до Венери, а, я думаю, до Меркурія чи ще кудись всередину сонячної системи. Я ще не перевірив остаточно…

9. ЩОДЕННИК ВАСИЛЯ РИЖКА

…Чому я вирішив вести щоденник?.. Не знаю й сам. Можливо, однією з причин було зауваження Миколи Петровича. Учора, відірвавшись від своїх розрахунків і потираючи запалені почервонілі очі, Микола Петрович сказав:

— А шкода, що ми не записуємо наших особистих вражень! Звісно, пригод у нас небагато. Значно менше, ніж, скажімо, у пасажирів корабля, що пливе по земному океану. Проте цікаво було б колись прочитати… Одне діло наукові записи, і зовсім інше — записи особисті. Як ви думаєте, Василю?

Він не чекав на мою відповідь і заглибився знов у свої розрахунки. Ось уже третю добу він майже не спить, не відпочиває, відриваючись лише на короткі хвилини, щоб поїсти. І разом з тим Микола Петрович всіма засобами намагається зберегти в нас добрий настрій. Наприклад, він запропонував нам влаштувати стрілецькі змагання з електричного пістолета товариша Гуро. Переможець, мовляв, дістане звання кращого стрільця ракети і Венери — оскільки, як запевняє Сокіл, ми не зустрінемо там людей, що сперечалися б з нами за таке звання.

Проте настрій наш не кращає, хоч ми й не виявляємо цього перед Миколою Петровичем. Винний у цьому, звісно, клятий метеорит. Так, той самий метеорит, що пробив стіну ракети і змінив силою свого удару напрям руху нашого корабля. Як це трапилось? Як ми наскочили на цього небесного мандрівника?

Адже кожному відомо, що такий випадок під час міжпланетної подорожі мусить бути винятковим і на небезпеку зустрічі з метеоритом практично можна не зважати. Добре, що завбачливий академік Риндін взяв з собою спеціальну «скриньку негайної технічної допомоги» з приладами на той випадок, коли стінку ракети проб’є метеорит.

Ми розмовляли про цей клятий метеорит із Соколом і Гуро. Ось як ішла наша розмова.

— Мені пригадується базікання деяких людей на Землі перед нашим вильотом, — похмуро зауважив Гуро, — коли вони пророкували нам неминучу загибель від якогось метеорита. Ви пам’ятаєте, Вадиме, яку відсіч дав тим боягузам Микола Петрович у своєму блискучому виступі в Колонному залі?.. Особливо побоювання тієї людини, що говорила про кількість метеоритів, щосекунди викидуваних космосом назустріч Землі?

— Атож, — озвався Сокіл, — аякже, пам’ятаю. Такий сухорлявий, в пенсне? От показати б йому наш метеоритик. Нашу нікелеву грудочку…

Я забув сказати, що, повертаючись зовнішнім коридором після полагодження аварії, Гуро знайшов метеорит, який упав недалеко від пробоїни. Це було щось подібне до великого каменя неправильної форми і досить важкого, як запевнив нас Сокіл.

— Звідки ви знаєте, що він важкий? — запитав я. — Адже метеорит у нас в ракеті, як і все інше, не важить нічого.

Сокіл пояснив мені, що у звичайних умовах метеорит був би важким хоча б тому, що він на 95 процентів складений з суміші нікелю й заліза. — Отже, наш корабель поранений залізо-нікелевим космічним снарядом… якби цим можна було втішитися! Але навіщо нам той нікель? Хіба для колекції…

Скажемо просто — нам дуже не пощастило. Наскочити на метеорит у космосі майже неможливо. За підрахунками астрономів, навіть у найгустіших потоках метеоритів, так званих Леонідах, — найближчі тверді частинки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів.

Більше того, я пам’ятаю навіть таку фразу з одної астрономічної книжки з бібліотеки моєї матері: «Кожен метеорит у потоці віддалений від свого сусіда принаймні на п’ятсот кілометрів».

В бібліотеці нашої ракети, у книжці професора Оберта, одного з учнів великого Ціолковського, я знайшов таке:

«Ракета мусить мандрувати всесвітом принаймні 530 років, доки зустріне хоча б один метеорит. З цього погляду подорож у міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка автомобілем. Доводячи це, вчені обчислили навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля — Місяць визначається співвідношенням 1:100 000 000».

Одна можливість із ста мільйонів!.. Один шанс із ста мільйонів — і цей шанс випав на нашу долю. Хіба не надзвичайне «щастя»?

Зрештою, все було б гаразд, коли б не зміна курсу ракети. Микола Петрович визначив, що наш корабель унаслідок зіткнення з метеоритом трохи змінив курс — кудись до внутрішніх орбіт, до Сонця, Якщо нарисувати півеліпс, яким мчить зараз наша ракета, то тепер він закінчиться не там, де мусив закінчитись. Він не зіткнеться з уявною лінією орбіти Венери тоді, коли на точці зіткнення буде ця планета. Ні, наш півеліпс звернув ближче до Сонця і тепер мусить підійти певніше до орбіти Меркурія, ніж орбіти Венери.

Звісно, і тут ще немає нічого страшного, бо ми завжди можемо змінити курс, виправити його з допомогою наших ракетних двигунів. Але, щоб зробити це, треба спочатку вирахувати, яка саме сталася зміна курсу, знайти поправки, перевірити — і лише після того повертати корабель. Адже у нас надто обмежений запас вибухового матеріалу, щоб ми могли витрачати його на експериментальні зміни курсу.

От чому Микола Петрович уже третю добу сидить у навігаторській рубці і вираховує потрібну зміну нашого курсу. Всі ми робимо тимчасом різні справи. Сокіл заходився точно вивчати хімічний Склад метеорита, і, здається, швидко вже закінчить цю роботу. Гуро, між іншим, розповів мені кілька історій із свого мисливського життя — дуже цікаві історії. Який це досвідчений мисливець! Справді, з ним не загинеш. Я дав собі слово навчитися стріляти не гірше від нього і бути завжди таким же спокійним і мужнім, як він.

Я за ці три доби ще краще ознайомився з нашим кораблем і приладами, які є в ньому. Тепер я сміливо можу сказати, що знаю ракету, — цей чудовий витвір Миколи Петровича. Спробую стисло записати тут, як побудовано наш корабель.

Велетенська блискуча сигара: завдовжки — понад тридцять метрів і завширшки у найширшій частині — сім з половиною метрів. До сигари з обох боків прикріплено ще по одній сигарці, значно меншій, метрів із вісім завдовжки. На хвості сигари плавці — три плавці, приблизно, такі, як у риби.

Оболонку сигари зроблено з найлегшого сплаву металів — супермагнію. Шліфований супермагній вкриває всю ракету. Це — зовнішній шар. Шліфовано його для того, щоб зменшити до мінімуму тертя в атмосфері під час підіймання і спускання. Під цим шаром іде шар гуми і шар повсті. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту крізь атмосферу і стратосферу ракета дуже нагрівається. Крім того, гума зможе прислужитися ще й у разі можливого падіння на поверхню Венери і при поверненні назад, на поверхню Землі.

Отака зовнішня оболонка ракети. На відстані з півметра від неї іде внутрішня стінка ракети. Зовнішня оболонка й внутрішня стінка з’єднані міцними переділками, як це роблять на морських кораблях та підводних човнах. Ніби одна ракета, менша, встромлена в другу, більшу. Це теж застережний захід на випадок якоїсь аварії. Уявіть собі, що було б, коли б Микола Петрович не передбачив внутрішньої стінки?.. Метеорит пробив би ракету, з каюти враз вийшло б усе повітря, і ми просто б задихнулися без нього, не встигнувши навіть одягти скафандри… Страшно й подумати про таку можливість! Тепер у космосі летіла б мертва, освітлена зсередини ракета… і в ній закляклі трупи мандрівників…

За внутрішньою металевою стінкою починаються наші приміщення. До речі, наші дві каюти (загальна й навігаторська) забирають найменше місця. Вони розташовані вгорі (я вживаю цей неточний вираз лише таму, що звик ним користуватись). Їх з’єднують двері з східцями до навігаторської рубки. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз, до приміщення, де складено наші запаси харчу, води, стисненого повітря тощо. Під навігаторською рубкою — склад вибухових речовин для нашої майбутньої роботи на Венері, інструментів, приладдя. Поруч із ним — склад недоторканих резервів харчу.

Ще нижче міститься наш машинний відділ. Там стоять машини, що переробляють зіпсоване повітря, відбираючи від нього залишки вуглекислоти та інших шкідливих газів та подаючи нові порції кисню. Там-таки міститься й наше енергетичне господарство. Воно заслуговує на те, щоб спинитися на ньому докладніше.

Всі наші машини, все наше автоматичне устаткування — електричні. Електрика — душа нашого корабля. Але — де взяти стільки енергії, щоб її вистачило на весь час подорожі до Венери й назад та ще на весь час життя на нашій сусідці? Правда, у нас величезна кількість акумуляторів. Зовсім мініатюрних акумуляторів, винайдених всього кілька років тому. Я думаю навіть, що без цих мініакумуляторів не можна було б побудувати так досконало, дотепно й економно всю нашу ракету. Але що то за акумулятори?

Відомо, що акумулятори відрізняються своєю ємністю, величиною свого електричного заряду. Досі людство звикло до незграбних великих акумуляторів старого типу. Вони були дуже незручні, ємність їх була мізерна. Іще на початку нашого сторіччя радянський академік Йоффе передбачив можливість існування акумуляторів іншого типу.

Уявіть собі акумулятор завбільшки з сірникову коробку. А ємність його така, що він може живити своєю електрикою машину в 25 кінських сил протягом 100 годин.

Ціла шафа таких мініакумуляторів стоїть у нас у нижньому поверсі, у нашому машинному відділі. Особливе устаткування автоматично вимикає акумулятор, як тільки він починає виснажуватися, і вмикає свіжий. Отже, наші машини спиняться лише тоді, коли виснажиться останній акумулятор. А коли це буде? Ясно, що навіть за умов велетенської ємності заряду наших акумуляторів їх не вистачило б на весь час нашої подорожі. Значить, їх треба заряджати. За рахунок чого? Де взяти потрібну для цього енергію?

Взяти паливо — бензин чи гас, чи ще щось інше, щоб рухати динамо-машини? Але, крім власної ваги палива й машини, а це чималенький вантаж, потрібно було б урахувати ще вагу й запаси стисненого повітря для горіння палива. Без повітря не буде горіти ніяке паливо, крім хіба вибухових речовин.

І академік Риндін винайшов цілком оригінальний і певний спосіб одержувати нову й нову енергію протягом усієї нашої подорожі, протягом усього нашого перебування в міжпланетному просторі. Це була думка, геніальна своєю простотою й дотепністю, бо ми одержуємо нашу енергію без будь-яких витрат і зусиль.

Вчені давно вже мріяли про створення двигунів, які використовували б для своєї роботи температурну різницю, скажімо, нижніх, холодних шарів океану, і верхніх, тепліших. Деякі дослідні установки такого типу було навіть здійснено. Але вони не давали великого ефекту, бо різниця температур поміж такими шарами води не дуже велика. Проте установки працювали.

Микола Петрович сказав:

— Хто заважає нам використати неймовірний спад температури між двома сторонами нашого корабля? Адже одна його сторона, освітлена яскравим і гарячим сонячним промінням, матиме температуру від сорока до ста градусів вище нуля. Вона матиме цю температуру весь час, бо жодна хмарка не затулить нас від Сонця протягом усього часу подорожі. А друга сторона ракети, тіньова, навпаки, матиме температуру, близьку до абсолютного нуля, до температури міжпланетного простору. Таким чином, весь час подорожі ми матимемо величезну різницю температур на двох стінках ракети, різницю, яка коливатиметься в межах двохсот-трьохсот градусів. Жодному конструкторові на Землі й не снилася така різниця. Ось де джерело нашої енергії.

Він мав рацію. Ця різниця дає нам енергію щохвилини.

І енергія ця не коштує нам жодної копійки, бо все йде за рахунок Сонця, яке невпинно нагріває ракету.

Всередині зовнішніх стін нашого корабля прокладено складну систему трубок, якими переливається спеціально виготовлена рідина з дуже низькою температурою кипіння. Власне, це не рідина, а скраплений газ, суміш газів. Рідина проходить трубками тіньової сторони ракети — і, ясно, охолоджується до краю. Потім вона потрапляє до трубок сонячної сторони, нагрітих Сонцем. І тут вона відразу починає кипіти, парувати. Пара, що бурхливо створюється в цих трубках, рухає прилади нашої динамо-машини.

А потім ця пара знову йде до трубок, які ведуть її до тіньової сторони. І тут пара під впливом дуже низької температури знову скраплюється, охолоджується. Потім знов до сонячної сторони — і так без кінця. Хіба не блискучий винахід? Адже ми маємо безкоштовне й стале джерело електричної енергії!

Ясно, що акумулятори, які щойно виснажились, зразу ж вмикаються до кола динамо-машини, і вона знову заряджає їх. Кільце замкнене!

Яке щастя, що той клятий метеорит ударив так, що не пошкодив жодної трубки з рідиною! От тоді була б справжня катастрофа, бо ми залишилися б на деякий час, до закінчення копіткого ремонту, без енергії…

Микола Петрович якось сказав:

— Наша електрична система мусить працювати точніше навіть, ніж людське серце.

Справді, від системи трубок з цією рідиною і зв’язаних з нею мініакумуляторів цілком залежить робота механізмів, що рухаються електрикою:

1) очищення повітря і механічна вентиляція наших кают;

2) освітлення і огрівання всіх наших приміщень;

3) діяння всіх допоміжних механізмів — автоматичних замків, дверей, гамаків, шаф, буфету, стола… все навіть перелічити важко;

4) діяння апаратів керування нашого корабля і, нарешті,

5) автоматичне діяння механізмів, що безперервно подають, в разі потреби, вибухову атомну речовину — атоміт — до камер згоряння. Але про це доведеться сказати окремо.

Спочатку мені страшно було уявити собі, що тут-таки, за нашими спинами, за тонкою стінкою загальної каюти, міститься багатотонний запас атоміту, цієї надзвичайної сили атомної вибухової речовини. Динаміт, піроксилін, навіть нітрогліцерин — все це не може йти ні в яке порівняння з атомітом. Цю речовину складено було всього два роки тому в Центральному інституті атомної енергії на замовлення академіка Риндіна, спеціально для його надпотужних ракетних двигунів.

Як без системи циркулюючої рідини і мініакумуляторів не можна було б забезпечити енергією ракету і сконструювати ці бездоганні механізми, що обслуговують всі наші потреби, — так без атоміту не можна було б взагалі вилетіти до Венери. Щоб зрозуміти це, треба трохи поміркувати ось над чим.

Чому досі не щастило організувати політ у далекий всесвіт? Чому досі відряджалися ракети тільки на Місяць, найближче до нас небесне тіло?.. Тому, що для цього потрібна була б неймовірна кількість старих вибухових речовин. Ось простий підрахунок.

Кожен пасажир — це певна вага, вага його самого, харчів, що становлять на добу не менше 600 грамів. Уявіть лише собі, яку масу харчів везе з собою ракета, що має летіти на Венеру.

А яку масу вибухових речовин спалить так навантажена ракета? Особливо, коли врахувати, що ракета мусить взяти з собою і вибухові речовини для другого старту, з поверхні Венери. Якби не було атоміту, конструктори примушені були б користатися порохом, або рідким воднем. Навіть при рідкому водні корисний вантаж ракети не перебільшував би однієї двадцятої частини її загальної ваги… Дев’яносто п’ять процентів мертвої ваги! Одне вже це зробило б політ неможливим!

Атоміт зразу змінив становище, його страшенна сила, сила атомної енергії дала можливість зменшити мертву частину загальної ваги на дві третини.

Ось що таке атоміт!

Уся задня частина нашого корабля — це велетенський склад атоміту. Він розміщений окремими порціями, ніби своєрідними таблетками, вкладеними у довгі трубки. Пружинні механізми пересувають автоматично таблетки вздовж трубок до камер згоряння. Таких камер три. Дві — по маленьких сигарах з боків ракети і одна — всередині самої ракети, запасна. Звичайно працюють лише дві керувальні бокові камери. Продукти вибуху атоміту — розпечені гази — вириваються з дюз (так звуться довгі труби, що виводять продукти згоряння з камер назовні) і штовхають камери в бік, протилежний отворам дюз. А це й є бажаний напрям польоту. Як бачите, найзвичайнісінький принцип ракети.

А камери, розміщені всередині маленьких керувальних сигар, в свою чергу, передають рух центральній частині корабля. Це дає легкий, плавний хід. Ось чому академік Риндін влаштував ці дві бокові сигари з ракетами.

Як керують нашою ракетою? В атмосфері й стратосфері керувати ракетою можна за допомогою плавців-стабілізаторів, розташованих на хвості корабля. У безповітряному просторі стабілізатори, певна річ, вже ні до чого, вони згодяться знову лише тоді, коли корабель долетить до Венери й потрапить до її густої атмосфери. У всесвіті ж ракетою керують іншим способом.

Припустімо, ми хочемо повернути праворуч. Якби ми були на човні, звичайному човні на річці, ми дуже натиснули б на ліве весло — і човен, підштовхуваний з лівого боку, повернув би вправо. Так само можна зробити і з гігантською ракетою. Якщо ми хочемо, наприклад, повернути ракету праворуч, то просто зменшуємо порції вибухової речовини, атоміту, що їх дістає права сигара, і, навпаки, збільшуємо порції атоміту для лівої сигари, і ракета, підкоряючись сильнішим поштовхам з лівого боку, негайно зверне вправо.

…Кінчаю писати, бо кличе Микола Петрович. Невже ж зараз будемо змінювати курс?..

Кілька днів я не брався до щоденника — було дуже багато важливих справ. Зате тепер, коли життя на ракеті ввійшло, як кажуть, у нормальну колію, — хочу надолужити. Микола Петрович сказав так:

— Досі, Василю, ваші обов’язки не були точно визначені. Хоча ви дещо й робили, але були все-таки вільнішим від усіх нас. Ось вам нове завдання — занотувати все, що стосується нашої мандрівки. Потім колись, поєднавши ваш щоденник із моїми науковими записами, ми матимемо цікавий матеріал. Чи не так?

І він усміхнувся. Яка приємна, лагідна усмішка у нашого Миколи Петровича! Очі його ховаються десь під дрібними зморшками й сивими бровами. І все обличчя таке рідне, що ти ладен зробити для нього все-все. А втім, я ухилився від моєї теми.

Так от, насамперед про те, як ми знову спрямували нашу ракету. Микола Петрович недаремно просидів кілька днів за підрахунками. Він точно визначив, що ракета відхилилась від правильного шляху на кілька градусів всередину своєї півеліптичної орбіти. Тут не можна вже говорити — на південь, чи на схід, або захід, бо ми не маємо сторін світу. Весь час велике сліпуче Сонце заливає нас своїм палким промінням зліва, з одного боку, не змінюючи ні на мить свого положення в небі. Далеко позаду нас бачимо нашу любу Землю: вона дедалі меншає і тепер уже перетворилася на спокійну блакитну яскраву зорю.

Немає для нас ні північного, ні південного зоряного неба, як буває це на Землі. Повертаючи дзеркала перископів, ми бачимо на небі перше-ліпше бажане сузір’я з такою яскравістю, з якою не доводилося його бачити жодному земному астрономові в найкращі, найсильніші телескопи. Це цілком зрозуміло: адже нам не заважає земна атмосфера. І ми встигнемо зробити безліч цікавих фотознімків неба — я сам брав у цьому участь.

Зате є у нас і ворог, з яким на Землі не доводиться зустрічатися, — принаймні, так близько. Це — космічне проміння, що проймає майже все на своєму шляху і йде відкілясь із космічних безодень.

З самого початку подорожі Сокіл провадив спостереження, вимірюючи інтенсивність цього таємничого випромінювання та напрямки його потоків. Адже ще й досі наука не має точних відомостей про його природу. І ось Соколові пощастило встановити, що зразу ж після того, як ракета відлетіла від Землі на віддаль щось із п’ятсот-шістсот тисяч кілометрів, космічне проміння набуло певної і сталої інтенсивності. Сокіл сказав тоді:

— Образно висловлюючись, ми летимо серед рівної дощової зливи цього таємничого проміння, яка ні на хвилинку не вщухає…

Так, у міжпланетному просторі, виходить, весь час ллє дощ космічного проміння. І ніякий зонтик не може захистити нас цілком від цього дощу, цієї загадкової електричної зливи. Правда, наша ракета під шаром супермагнію, що ним вона вкрита, має ще тонкий шар електрично обробленого свинцю. Микола Петрович передбачив небезпеку від космічного проміння. Цей свинцевий шар певною мірою захищає нас. Але космічне проміння проходить і крізь нього і дивно збуджує наші організми.

Вперше ми відчули вплив цього жахливого проміння зовсім несподівано, два дні тому, на двадцять третій день подорожі. Було це так.

Ми спокійно сиділи після вечері. Гуро запалив свою люльку; він дуже рідко робить це, заощаджуючи повітря.

І ми всі звикли вже до його манери двічі на добу, після обіду й після вечері, викурити по люльці. До того ж і тютюн у Гуро дуже добрий: він приємно пахне. Одне слово, ми звикли до цього, і ніколи люлька Гуро нікого з нас не дратувала.

Але цього разу, як тільки синій димок поплив у повітрі, Сокіл несподівано закричав:

— Під три чорти ваш тютюн! Мені він набрид! Не хочу!

Ми здивовано підвели на нього очі: це було так незвично, так дивно… Проте це був лише початок несподіванок, бо, завжди спокійний і витриманий, готовий у кожному випадку звести справу на жарт, Гуро цього разу підскочив, підвів руку й загрозливо відповів:

— Якщо не хочете втратити ваші окуляри, прошу, не чіпайте мене!..

Він був дуже страшний: очі його налилися кров’ю, щелепи зціплені, великий міцний кулак застиг над Соколом. Я дивився на обох, не вірячи своїм очам. І раптом Сокіл заплакав. Він заплакав, і сльози котилися в нього з очей, як у дитини. Не слухаючи нічого, він повторював:

— Мене ображають… загрожують…

Він поклав голову на руки і гірко ридав. А Гуро стояв біля нього, великий і страшний, також стискаючи кулак. Я поглянув з жахом на Миколу Петровича: що це?..

Обличчя Миколи Петровича було дуже серйозне й задумливе. Нарешті він непомітно зробив мені знак, щоб я не втручався: мовляв, нехай заспокояться самі. Потім він підійшов до мене й сказав:

— У кожної людини бувають такі моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискують враження від сильних переживань. Ми надто напружено працювали весь час. Це, мені здається, бурхлива нервова реакція…

Але я помітив, що він говорив це не дуже впевнено. Тимчасом Гуро нахилився до Сокола й гримнув роздратовано:

— Та що, хіба я обіцяв вам слухати ваші скарги й дивитися, як ви тут сльози проливаєте, як немовлятко, чи що? Я сказав вам, щоб ви мене не чіпали. Вставайте! Не ховайтеся за сльозами. Ось я вам зараз доведу!

Він схопив своєю міцною рукою комір піджака Сокола. Вадим не чинив опору. Не підводячи голови, він усе ще плакав. А Гуро торсав його за комір, і тіло Сокола гойдалося в повітрі.

Я не витримав:

— Та що ви робите, товаришу Гуро? Спиніться! Це ж божевілля!

Але Гуро похмуро поглянув на мене й так само загрозливо відповів крізь зуби:

— Мовчи! В мене залишається вільною ще одна рука. І її цілком досить, щоб примусити тебе не встрявати до чужих справ!

В одчаї я кинувся до Миколи Петровича. Він стояв з дивним виразом обличчя. Губи його ворушилися, і він, мов уві сні, шепотів:

— Звісно, переможе Гуро. Хай він переможе!.. А втім… подивимося, може, краще, щоб переміг Сокіл… подивимося, подивимося…

Я схопив його за руку:

— Миколо Петровичу, що з вами? Невже й ви… теж…

Далі я не зміг нічого сказати. Ще секунда — і я заплакав би так само, як Сокіл. Щось задушливе підступило мені до горла…

Микола Петрович уважно дивився на мене. Очі його прояснювались. Очевидно, він опановував себе. Він поглянув ще на Вадима, на Бориса — і раптом, провівши рукою по лобі, кинувся до них:

— Борисе, залиште Вадима!

Гуро мов не чув.

— Борисе, ви розумієте, що я вам кажу?

Гуро скляними очима подивився на Миколу Петровича. Він усе ще стискав рукою комір Сокола.

— Негайно залиште Вадима, Борисе! Я вимагаю цього. Як смієте ви не виконувати мого наказу?!

Гуро мовчав. Я з острахом дивився на нього: так може поводитися тільки божевільний. Сльози підступили мені до горла, я стискав кулаки, щоб не заплакати. Такі чудесні люди — і так поводяться… Як це прикро, цього просто не можна перенести.

— Борисе, залиште Вадима, я наказую вам!

Рука Гуро поволі випустила Сокола, який так і лишився висіти в повітрі в неприродній позі, поклавши голову на руки. Він не переставав плакати.

— Ідіть сюди, Борисе! — голос Риндіна набув надзвичайної для нього владності. — Ви не маєте права доторкатися до Вадима. Я наказую вам. Чуєте?

— Чую, — глухо відповів Гуро.

— Ви обіцяєте мені?

Мовчання.

— Обіцяєте, Борисе? — повторив Риндін наполегливо.

І лише тоді Гуро тихо і якимсь байдужим голосом відповів:

— Обіцяю.

Риндін озирнувся. Погляд його спинився на циферблатах приладів, з якими працював Сокіл, вивчаючи інтенсивність космічного випромінювання. Брови його зсунулись. Швидким рухом він наблизився до приладів, кілька секунд зосереджено вивчав положення стрілок на циферблатах — і раптом звернувся до мене:

— Василю, ви все розумієте?

Він не вірив, очевидно, й мені. Він боявся, що і я збожеволію. Стримуючи сльози, що душили мене, я відповів:

— Все, Миколо Петровичу! Я не знаю тільки, що саме тут у нас робиться…

Тоді Риндін кинув ще один погляд на циферблати, на Гуро, що стояв у кутку, беззвучно розмовляючи сам із собою, на Сокола, що все так само сидів у повітрі й гірко плакав; потім він подивився в стелю, немов шукаючи чогось, відповіді на якесь запитання, і зробив, нарешті, мені рішучий знак рукою:

— Ходімо, Василю. Не можна гаяти й хвилини!

Ми швидко спустилися з ним до складу. Микола Петрович відкрив якийсь великий ящик, дістав звідти сірі, матові рулони з тонкого металу і дав їх мені.

— Несіть нагору до каюти. Швидше, хлопчику, швидше!

І, взявши два рулони, він потяг їх слідом за мною.

В каюті Сокіл все ще плакав, а Гуро стояв у кутку, ні на кого не дивлячись. Він і справді наче збожеволів.

З наказу Миколи Петровича я розгорнув перший рулон і вкрив металом усю бокову стіну каюти. Потім поверх цього шару я поклав другий і третій. Сірий матовий метал укрив усе. Микола Петрович закріпив його гвинтами. Повернувшись До мене, він розпорядився:

— Давайте сюди Сокола.

Як дитину, ми перенесли Сокола до вкритої металом стіни, поклавши його зовсім близько від неї. Потім Микола Петрович лагідно звернувся до Гуро:

— Борисе, ідіть-но сюди…

Гуро люто поглянув у наш бік. Проте не виконати прохання Миколи Петровича він не міг.

— Сідайте тут, поговоримо.

Гуро сів. Через хвилину він провів рукою по голові, тріпнув нею, немов прокидаючись. Здивований, він повернувся до Миколи Петровича:

— Що таке? Я немов сп’янів…

Майже цієї ж секунди почувся й голос Сокола:

— Чого це в мене обличчя мокре?.. Що трапилося?..

— Друзі мої, треба бути обережнішими. На велике щастя, цього разу не трапилося лиха, — почувся стурбований голос Миколи Петровича.

Микола Петрович на мить змовк, провів рукою по своєму сивому волоссі — і я помітив, як тремтіли його пальці. Потім він продовжував:

— Наша ракета мало захищена від космічного проміння. Проходячи крізь неї, це проміння дуже збуджує нас. Як це не дивно, найяскравіше це позначилося на дужій натурі Бориса і нервовій — Вадима… На щастя, повторюю, я знайшов деякий захист. Ці шари електрично обробленого свинцю, — він указав на металеве вкриття стіни, — значно послаблюють вплив головного потоку космічного проміння. Як ми встановили вже, цей найінтенсивніший потік іде звідкись з цього боку. Свинцеві шари створюють тінь у потоці проміння, і лише це врятовує нас…

Кілька хвилин ми всі мовчали. Я із страхом думав: «А що, коли б Микола Петрович не знайшов цього способу захиститись від страшного впливу космічного проміння? Дедалі більший вплив проміння призвів би всіх нас до божевілля». І, немов відповідаючи мені, Микола Петрович сказав:

— Дуже прошу якнайбільше часу бути під цим захистом, у тіні від космічного проміння. І якщо хтось помітить ознаки збудження, — негайно ховатися сюди і сповіщати мене. Друзі мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї…

…Того ж таки дня ми вкрили стіну праворуч, звідки линуло до нас загадкове й небезпечне проміння, трьома шарами свинцю, знявши з неї всі прилади. Тепер я розумію: ми врятувались тому, що проміння линуло лише з одної сторони. Нашу ракету немов освітлювало з правого боку велетенським прожектором космічного проміння.

Наступного дня Микола Петрович разом з Соколом склав карту нашого шляху в міжпланетному просторі, відзначивши на ній положення ракети відносно напряму головного потоку космічного проміння. Як це нам прислужилося надалі! Адже єдине стале, що допомагало нам орієнтуватися легко і без вивчення положення зірок, — був напрям головного потоку космічного проміння. Він був весь час незмінний і постійний.

Цілком зрозуміло, що саме завдяки тій карті, нашому новому радникові, — Миколі Петровичу пощастило порівняно легко визначити розмір відхилення напряму ракети. Тепер треба було так повернути ракету, щоб правий бік її знову був освітлений потоком космічного проміння. Зробити це було вже не важко. Кілька вибухів з бокових дюзів — ї ракета, легко повернувшись, взяла правильний напрям.

Ми з Борисом Гуро кілька днів спостерігали Венеру — так наказав Микола Петрович.

— Протягом тридцяти шести годин треба стежити за найменшими змінами на Венері, — розпорядився він. — Прошу не зводити з неї очей. Для того я й призначаю одразу обох вас, щоб ви, чергуючи біля телескопа, стежили невідривно. Прошу вас зокрема відзначити, чи не знайдете десь блакитнуватого або рожевого сяйва.

Сам Микола Петрович не відривався від спостережень за шляхом ракети. Після першої зміни курсу треба було стежити весь час за приладами, які відзначали положення ракети відносно потоків космічного проміння. А Сокіл в інший телескоп вивчав поверхню Сонця — теж на завдання Миколи Петровича.

Я зазирнув був до його телескопа. Прекрасна, дивна й велична картина!

Хіба це те спокійне, м’яке й лагідне сонечко, що до нього ми звикли у нас на Землі?.. Нічого схожого! Бурхливий, велетенський вогняний диск. Він кипить, він викидає весь час із себе довгі фонтани сліпучого різнокольорового полум’я. Ці фонтани підносяться вгору, розсипаються гігантськими барвистими квітами з дивовижними пелюстками і падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, вкриваючи дивним, блискучим, химерним лісом золоту поверхню світила. А ось виривається вихор розжареної пари металів і газів — і золота поверхня Сонця, як легеньке вбрання, проривається тим вихором. Темна пляма неправильної форми надовго залишається на блискучому колі, і щось клекоче в ній, щось лютує там всередині, ніби хоче вистрибнути з безодні. Проте не варт і мріяти роздивитись, що саме відбувається в глибині сонячної плями, яка повільно покривається сяйвом полум’я…

Сокіл зробив багато фотографій Сонця. Це буде надзвичайна колекція, небачена на Землі. Він сказав мені:

— Навіть, коли б ми й не знайшли нічого на Венері, цих спостережень, фотографій і знятої кіноплівки вистачило б на те, щоб виправдати нашу подорож. От побачите, як зустрінуть їх на Землі, коли ми повернемось.

«Коли ми повернемось…» Проте ми ще й не думаємо вертатись, перед нами ще стільки роботи! Однак я знов відхилився.

Красиве видовище відкривається в телескопі Сокола, та не менш чарівну картину спостерігаємо в наш телескоп і ми з Гуро. Правда, тут немає таких жахливих вогняних бур, у нас все значно спокійніше. Зараз я спробую описати те, що ми бачимо ось уже другу добу.

В окулярі телескопа велике коло, немов запнуте густим чорним оксамитом. Воно лежить нерухомо. Якісь далекі-далекі вогняні іскорки сяють у глибині його. І, лише пильно придивившись, бачиш, що той оксамит іде ще далі в неймовірну глибину, за ті різнокольорові малесенькі іскорки-зорі. Але це коли придивишся. А на перший погляд — коло ближчає; оксамит ніби заволікає об’єктив телескопа. І на глибокому чорному фоні цього кола, як дорогоцінний блискучий камінь, нерухома й спокійна лежить Венера. Це вже не та вечірня чи ранкова яскрава зоря, яку ми звикли бачити на земному небосхилі. Це велике світило, що його ми зараз, на жаль, бачимо освітленим далеко не повністю. Через те воно має вигляд серпа з великими й довгими рогами, повернутими в бік, протилежний Сонцю. Серп охоплює зліва Венеру; ми бачимо її всю, але більша її частина не освітлена.

Ми стежимо по черзі за виглядом Венери. Микола Петрович якось зауважив нам:

— Темна частина Венери не менш цікава, ніж освітлена. Прошу не забувати і про неї.

Досі ми не помітили на темній частині нічого. Вона вся зовсім однакова — попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більш нічого. На блискучій частині поверхні, на серпі, я помітив якийсь непевний рух. Здавалося, що там пливли якісь тіні. Думаю, що це пересуваються великі масиви хмар в атмосфері Венери. Гуро приєднується до моєї думки. Але, крім цього, протягом першої доби ми не помітили нічого цікавого.

Після вечері, повернувшись до телескопа і змінивши Гуро, я знов припав оком до окуляра, намагаючись роздивитись найменші дрібниці. І майже тієї ж хвилини я здивовано протер собі очі: може, це мариться?.. Ні, не мариться. Це факт!

На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Наче тендітна квітка з найтоншими світлими пелюстками розквітла на густому кінчику ріжка. Вона коливалася, вона гойдалася на чорному фоні неба, немов боялась доторкнутись до попелястої поверхні темної частини Венери. Як зачарований, спостерігав я дивне видовище… Ще кілька секунд — і знов нічого немає. Сяйво зникло. Воно зникло так само раптово, як і виникло.

Я хотів був бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти про це явище, та згадав, що від телескопа не можна відходити, коли немає заміни. Я стояв на науковій вахті. І як добре, що я згадав про це! Бо за півхвилини нове, так само дивне видовище прикувало мою увагу.

Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, в напрямі, діаметрально протилежному тому, де виникло й зникло перше сяйво, щось неначе засвітилося. Спочатку я помітив, ніби під сірим попелом щось зажевріло, як це буває з багаттям, де під попелом залишаються жарини. На сірій поверхні виникла невеличка червона пляма. Вона світилася зсередини, немов просвічуючи крізь попіл. Ось вона стала яскравішою, ось поширшала. Наче червоний вогник спалахнув у центрі плями. Далі пляма вже не яскравішала. Залишаючись однаковою по силі свого світла, вона коливалася і по ній бігли темні тіні і світлі відблиски, як від пожежі.

Не відриваючись від окуляра, я закричав:

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть-но сюди!

— Що трапилось? — почув я біля себе голос Риндіна.

Микола Петрович кілька хвилин уважно дивився в телескоп. Потім він повернувся до мене. Обличчя його було замислене. Він знизав плечима:

— Не знаю, що й думати… Досі наука не мала відомостей про такі явища. Схоже на те, що на поверхні Венери відбувається вибух вулкана. Ми бачимо цей вибух крізь атмосферу планети, крізь хмари… А втім — перевіримо це!

Микола Петрович покликав Сокола:

— Вадиме, візьміть, будь ласка, інфрачервоний екран. Давайте його сюди. Так. Побачимо, побачимо. Я сподіваюся, що на такій відстані він уже працюватиме.

Я знав: інфрачервоний екран дає можливість бачити речі, які віддалені від спостерігача водяним туманом або хмарами. Але він діяв лише на певній відстані. З Землі, скажімо, Венеру крізь нього спостерігати не можна було. Виходить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми наблизились до Венери, можна при допомозі екрана побачити, що ж саме світиться під хмарами.

Та ось Микола Петрович відірвався від спостережень. Обличчя його було збентежене.

— Ні, — сказав він, — ні. На жаль, і звідси нічого не виходить. Те жевріння стало лише трохи яскравішим — і все. Василю, — додав він, звертаючись до мене, — я, здається, не помилився. Вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило побачити вибух вулкана на Венері!

…Як часто ми шкодуємо, що в нас увірвався зв’язок з нашою рідною Землею! Проте я забув, що й досі ще не записав до мого щоденника, як це сталося. Заповнюю цю прогалину.

Конструюючи свій міжпланетний ракетний корабель, Микола Петрович Риндін, певна річ, думав і про радіозв’язок, який весь час з’єднував би нас з Батьківщиною. Зрештою, з того часу, як було встановлено, що ультракороткі радіохвилі можуть відносно легко линути в міжпланетний простір, це завдання не було надто важким. Адже ще в п’ятдесятих роках нашого сторіччя вчені, використовуючи радар, кілька разів відправляли радіосигнали з Землі до Місяця — і навіть одержували відповідь. Звісно, ніхто на Місяці не відповідав, а просто радіохвилі віддзеркалювалися від поверхні Місяця і приходили назад на Землю, де їх і вловлювали чутливі радіоприймачі. Якщо радіохвилі дійшли до Місяця, — чому б їм не доходити і до нашої ракети під час її космічної подорожі?..

Отож, з самого початку нашої небесної подорожі потужні радари на Землі весь час надсилають у простір, у напрямі нашого ракетного корабля безперервні повідомлення на коротких радіохвилях. Ці повідомлення мусив приймати наш спеціальний чутливий радіоприймач — і зв’язок був би сталим і постійним, принаймні, в тому розумінні, що ми чули б голос Землі. Так передбачалося…

Але зовсім не так сталося. Чому? Знов-таки через це кляте космічне проміння…

Повідомлення з Землі ми приймали дуже недовгий час. Вже на другу добу нашого польоту ми ледве чули голос диктора крізь безперервний дрібний стукіт — немов якийсь невгамовний барабанщик весь час безнастанно бив у маленький барабан, заглушаючи такий рідний голос, що дедалі слабше долинав до нас з Землі.

Спочатку ми не розуміли, що сталося. Довго шукали причину того тріску й стукоту в самому приймачі. Але він Працював добре. Вже наприкінці третьої доби польоту голос диктора з Москви остаточно зник у тому тріску. І все ж таки ми ще не знали остаточно, в чому річ.

І тільки після жахливого випадку з впливом космічного проміння, про який я вже розповів, — Микола Петрович якось увечері (звісно, вечір ми відзначаємо тільки за годинником, за звичкою, і тоді говоримо, що ми вечеряємо!) сказав:

— Здається, тепер можна знайти пояснення й дивній поведінці нашого радіоприймача…

— А саме? — підвів на нього запитливі очі Гуро. Адже саме йому, що мав доручення стежити за радіозв’язком, було найбільш неприємним те, що ми нічого не чули з Землі.

— Певна річ, я не можу ручитися, — вів далі Микола Петрович, — бо це тільки моє припущення. Але іншого в мене немає, це поки що єдине можливе пояснення. Винне космічне проміння! Ми летимо у дуже інтенсивному потоці того проміння. І воно своєю силою зводить нанівець всі спроби земних коротких радіохвиль дістатися до нас… Заглушає радіохвилі і замість них немов насичує наш радіоприймач отими трісками й барабанним стукотом… Така, на мою думку, причина того, що ми не чуємо Землю…

Всі ми мовчали. Пояснення було досить переконливе. Але воно неспроможне було щось виправити. Кляте космічне проміння обірвало можливість чути Землю, чути Батьківщину!.. Хто знає, що воно може ще принести нам, які неприємні несподіванки…

Проте я не закінчив ще про всі засоби нашого зв’язку з Землею. Якщо потужні земні радари могли випромінювати такі міцні радіосигнали, що вони линули далеко у всесвіт, у глибини космосу, то зрозуміло, що ми не мали можливості надсилати на Землю подібні сигнали. Де ж ми на нашій ракеті взяли б такі потужні джерела електрики?.. Для цього не вистачило б ніяких наших запасів мініакумуляторів.

Отож, з свого боку ми мусили подавати повідомлення про себе іншим засобом, не за допомогою радіосигналів. Микола Петрович розробив дуже цікаву систему.

У нас є чотири маленькі ракети-листоноші. І ці невеличкі прилади ми бережемо, як скарб. За планами Миколи Петровича, першу ракету-листоношу маємо відрядити на Землю тоді, коли будемо наближатися до Венери. Другу ми надішлемо до Землі після того, як опинимося на Венері. Третю — перед поворотним вильотом. І четверту — з міжпланетного простору, по дорозі до Землі. Четверта ракета пережене нас і сповістить про точний час нашого прибуття.

До пуску першої ракети-листоноші залишилося ще день-два. Ми наближаємося до Венери. Перший етап нашого шляху закінчується. Венера сяє, як ніколи. Вибух вулкана давно закінчився — і вся поверхня темнішої частини планети знов стала однаковою, попелястою.

Я знаю, Миколі Петровичу хочеться скоріше надіслати на Землю ракету з відомостями про наш політ. Але він людина суворої дисципліни і терпляче чекає строку, коли випуск ракети передбачено планом. А поки що ми розмовляємо на різні теми, зокрема, і про зв’язок з Землею.

Людині на Землі навіть трудно було б уявити собі, як болісно ми тут, у ракетному кораблі, відчуваємо відсутність повідомлень з Землі, з рідної нашої Москви! Я вже сказав якось? — напівжартома, звісно:

— Яка шкода, що на Землі не знають про цю нашу неприємність! Ну що б їм не випустити слідом за нами отаку саму ракету-листоношу? Наздогнала б вона нас, привезла б нам свіжі газети, листи… От весело б було!..

Так само жартуючи, Сокіл відповів мені:

— Цікаво довідатися, як би ви ловили в космосі ту ракету-листоношу, Василю? Наш корабель здається тут мізерною порошинкою, а що ж казати про таку ракетку!..

Так чи інакше, а відсутність зв’язку з Землею на нас впливає дуже неприємно — тим більше, що ми на. нього твердо сподівалися. І мушу зізнатися, що мені просто не хотілося вірити поясненням Миколи Петровича відносно того космічного проміння. Адже виходило, що ми аж до самого повернення нічого не знатимемо про справи на Землі, в нашій рідній Радянській Країні…

Ось чому час від часу я на дозвіллі (хоч, правду кажучи, його в мене було дуже обмаль!) порався біля радіоприймача, намагаючися відшукати в ньому ще якусь причину, якусь несправність, — не вірив, що знайду, а все ж таки шукав…

Гуро (я помітив це) іноді з співчуттям придивлявся до того, як я крутив ручки приймача. І одного разу навіть сказав мені:

— Ану, давай, Василю, попрактикуємося. Ти лишайся біля приймача, а я, скажімо, з навігаторської рубки буду подавати тобі сигнали нашим радіопередавачем. Слухай мій голос і відзначай, в якій мірі його глушитиме цей наш ворог, космічне проміння!..

Сказано — зроблено. Ми з Гуро дістали радіостанцію, і він пішов з нею до навігаторської рубки, подавати звідти сигнали. А я лишився біля приймача, тримаючи якнайточнішу настройку на встановлену нами коротку радіохвилю — ту саму, на якій працювали земні радари, що надсилали нам повідомлення, заглушені космічним промінням.

Вже через кілька хвилин довелося визнати, що припущення Миколи Петровича було правильним. Перебуваючи від передавача на відстані всього метрів шість-сім, я ледве приймав на навушники сигнали, які надсилав мені Гуро. А в умовах земної атмосфери цей передавач забезпечував зв’язок на відстані до тисячі кілометрів…

Покрутивши ще кілька хвилин ручки настроювання, я хотів уже зовсім кинути цю марну справу і вимкнути приймач. Але Гуро продовжував подавати сигнали. Я розбирав його слова, що ледве чутно дзижчали в навушниках:

— Алло… алло… говорить… говорить… слухайте… слухайте… раз-два-чотири-п’ять… слухайте… слухайте…

Голос то зовсім зникав, то, навпаки, дужчав.

— Слухайте… слухайте… говорить… слухайте… слухайте, ракета… слухайте, слухайте, ракета… говорить Земля… ракета Риндіна, слухайте нас…

Що за жарти? Чому Гуро говорить так, ніби він не з нами разом, не в ракеті!? І ще — чому передавач раптово почав так змінювати його голос? Це ж просто дивно, це зовсім не його голос…

— Слухайте, слухайте, ракета Риндіна! Говорить Земля, говорить Земля! Алло, говорить Земля…

Може, я збожеволів? Може, це якийсь новий прояв впливу того страшного космічного проміння?.. Адже це не голос Гуро, це… це — Земля!..

— Василю, що з вами? Ви зблідли! На себе стали не схожі!

До. мене підійшов стурбований Микола Петрович. Не відповідаючи ані жодним словом, я ввімкнув другу пару навушників і подав йому. Микола Петрович здивовано глянув на мене, але надів навушники. Я з острахом дивився на нього: може, мені все це примарилося, може, це й справді жарти космічного проміння…

Але ось на обличчі Миколи Петровича з’явився вираз безмежного здивовання. Обома руками він щільніше притиснув навушники до вух. Він жадібно слухав. Значить, мені не мариться? Так, я й далі чув:

— Говорить Земля, говорить Земля! Ракета Риндіна, слухайте нас, слухайте. Дуже турбуємось за ваш стан. Найпотужніші телескопи загубили вас з поля зору. Побоюємося, що ракета змінила напрям. Перевірте напрям польоту, перевірте напрям. Надсилайте негайно ракету-листоношу. Алло, говорить Земля з допомогою потужних радарів… Алло, говорить Земля. Ракета Риндіна, слухайте нас…

Це повідомлення повторювалося знов і знов. Адже на Землі не знали, чи почули ми його. Вони повторювали весь час те ж саме. А ми слухали, як зачаровані, голос Землі, не маючи сили відірватись від навушників…

— Що ви слухаєте? Адже я вимкнув уже передавач, — здивовано мовив Гуро, з’явившись у каюті.

Микола Петрович рішучим рухом скинув із своєї голови навушники і простяг їх Борисові. Очі Гуро полізли на лоба. Він завмер, прислухаючись до голосу Землі. А Микола Петрович уже розпоряджався:

— Вадиме, готуйте листи! Через півгодини випустимо ракету.

Яка це радість — слухати далекий голос з рідної радянської Батьківщини! Голос у навушниках повторював те ж саме повідомлення. Проте в спокійному, чіткому голосі диктора іноді вчувалася стурбованість. Вони кажуть, що найпотужніші телескопи загубили нас з поля зору… це, мабуть, у зв’язку з тим, що метеорит збив нас тоді з шляху… Любий дикторе! Коли б ти знав, з якою насолодою ми слухаємо тебе тут, у міжпланетному просторі.

Микола Петрович і Гуро внесли до каюти невеличку ракету-листоношу. Це була блискуча металева сигарка з отвором на довгому вузькому хвості. Гуро відкрутив гвинти в її боці. Відчинилися невеличкі дверцята, за якими видно було скриньку. Микола Петрович тимчасом перевіряв механізм ракети, розправляючи малесенькі металеві крила на товстій частині сигари.

Вадим приніс заклеєну й перев’язану пачку паперу. Це були приготовлені заздалегідь листи і доповіді для Землі.. І тут я наважився.

— Миколо Петровичу, дозвольте мені… — звернувся я до Риндіна.

— Що таке?

— Дозвольте мені покласти туди невеличкого листа… до матері… щоб вона заспокоїлася…

Лагідна усмішка осяяла обличчя Миколи Петровича:

— Гаразд, пишіть, тільки швидше. А я поки що перевірю розрахунки напряму.

— Та мені всього кілька рядків.

Ось що я написав:

«Любі мої, мамо й сестро! Все гаразд, не турбуйтеся, ми тут з Миколою Петровичем не пропадемо. Передайте хлопцям, що привезу їм з Венери подарунки, яких вони ніколи не бачили. Подорож іде чудово. Наближаємось до Венери. Міцно цілую. Ваш Василь Рижко».

Листа мого було покладено разом з великим пакетом… Гуро знову загвинтив кришку. Ракета була готова до польоту.

— Борисе, одягайте скафандр! — пролунав голос Миколи Петровича, що й собі почав одягати скафандр.

Через кілька хвилин вони разом вийшли через люк, виносячи з собою ракету. А ще через кілька хвилин ми відчули ледве помітний поштовх: то від нас відірвався листоноша й полетів на Землю.

Протягом півгодини ми ще бачили в телескоп маленьку блискучу зірку, яка швидко віддалялася від нас. Листи летіли до Землі. Там, влетівши в найрозрідженіші шари стратосфери, ракета автоматично випустить з себе парашут і повільно опуститься на Землю. Наш листоноша не може не влучити, — все одно його притягне до себе Земля, навіть Коли б він, відхилившись убік, пролітав повз неї.

Але ось зникла наша зірочка. І лише приймач на столі нагадував нам про несподівану й дивну подію, що трапилася сьогодні. Та в навушниках все ще звучав голос диктора, який передавав те ж саме повідомлення. Ми по черзі слухали цей голос, що став уже знайомим. Милий, любий голос рідної Землі, голос нашої Батьківщини, Москви!..

Вже лягаючи спати, я запитав Гуро:

— Товаришу Гуро, скажіть, будь ласка, як ви пустили ракету-листоношу? І як ви самі не відірвалися від корабля? Адже можна було той… залишитись десь там у просторі!..

По його голосу я відчув, що Гуро посміхається.

— Ну, винесли ракету через зовнішній люк… Розумієш, це було досить легко, бо ракета нічого не важить. Поклали її там…

Сокіл насмішкувато зауважив:

— У світлі попередніх повідомлень не зовсім зрозуміло. Як можна було покласти її, коли вона нічого не важила.

— Хм… ну, не те, щоб просто поклали. Я притиснув її до стінки корабля, а Микола Петрович трохи поправив напрямок, включив ракетний двигун, і вона полетіла від нас… назад, у зворотному від нашого корабля напрямі. Оце й усе.

Він трохи помовчав. Потім додав:

— А чи знаєш, Василю, мені трохи моторошно стало, коли та ракета штовхнула мене хмарою газу, що вирвався з її дюзи… До речі, це й є відповідь на друге твоє запитання. Розумієш, я похитнувся, мене відштовхнуло від корабля. І я почув, що потроху віддаляюся від нього. Немовби хтось відтяг мене від нього. І не падаю я, а потроху відпливаю… і схопитися нема за що, і пливти — не впливеш! Бо це ж тобі не вода, а ефір… Це було страшно! Правда, ми вийшли з люка прив’язані, і мене тримав біля ракети міцний тонкий трос. Отже, віднести далеко від ракети мене не могло. Проте одна справа розуміння цього, а інша — почуття. Ні, мабуть, ніколи я не забуду цього!..

Дивно, але цього разу Сокіл не відповів жартом чи дотепом. Він одверто сказав:

— Мені теж здається, що це страшно. От, уявляю собі: я там, зовні. Щось штовхнуло мене… і обірвався чомусь цей трос…

— Такого не може бути. Адже це конструкція Миколи Петровича, перевірена ним, — зауважив я.

— Та ні, я певний, що трос не обірветься, але припустімо, що він обірвався. І ось людина в скафандрі все віддаляється від корабля, падає в чорну холодну безодню… без найменшої надії врятуватися…

Це було й справді страшно. Самотня людина в безмежному холодному й темному просторі… Фу, навіть виступив піт на лобі! Ні, краще подумати про щось інше. І я голосно запитав Гуро:

— Але все ж таки — чому ми раптом почали чути Землю? Чому цей наш лютий ворог, як ви кажете, те космічне проміння, тепер не заглушає земні радіохвилі?.. Чи, може, на Землі збільшили потужність радарів?..

Гуро знизав плечима:

— Важко відповісти, Василю… Може, Микола Петрович якось пояснить це. Миколо Петровичу, що ви думаєте з приводу цього? Чи ви вже спите?

Голос Миколи Петровича звучав задумливо, коли він відповідав:

— Ні, Борисе, не сплю… Не спиться мені щось після того радісного хвилювання, коли ми так несподівано почули голос Батьківщини, яка невтомно піклується про нас. Чи зрозуміли ви, друзі мої, що радянська людина навіть у безмежних просторах космосу не може відчути себе відірваною від своєї великої країни, від свого народу?.. Де б ми не опинилися, Батьківщина турбується про нас, думає про нашу долю, пам’ятає про нас… Як це прекрасно, друзі мої!..

Він змовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам старого академіка. Та й ми самі були не менше схвильовані, ніж він. Батьківщина знайшла нас у космосі, ми почули її голос!

Але ось Микола Петрович заговорив далі:

— А відносно вашого запитання, Василю, то відповідь на нього не така вже складна, як вам здається.

— Як так? — не витримав я.

— А ось як. Потік космічного проміння, до якого ми потрапили, вилетівши з Землі, поширюється, очевидно, не всюди. Довгий час ми були, так би мовити, в його гущавині. А тепер, як я гадаю, ми вилетіли з найбільш інтенсивної частини потоку. Тут, у цій частині міжпланетного простору, космічне проміння вже не таке міцне. Воно менш заважає земним радіохвилям. Хоч космічне проміння і продовжує тріскотіти і чи не на половину заглушає голос диктора, але все ж таки земні радіохвилі можуть доходити До нас. Ну, можливо, й на Землі збільшили потужність радарів, як ви самі щойно припустили… Власне, це все мої здогадки: хіба хтось з нас може сказати тут щось певне?.. Так чи інакше, а ми чуємо голос Батьківщини — і це найголовніше для нас, чи не так? А тепер — спати, друзі мої, спати! Досить розмов!

…А вранці ми знову почули веселий голос Миколи Петровича:

— Годі спати, годі, друзі мої! Ось вона, наша красуня! Ось планета Венера! Можете по черзі підходити до телескопа. Я встановив інфрачервоний екран, і тепер він діє. На ньому видно якийсь великий океан. А втім, навіщо зараз екран, коли планету видно просто у вікно навігаторської рубки? Ходімо, ходімо! Аргонавти всесвіту, перший етап нашої мандрівки в космосі закінчується.

Аргонавти, цебто ми, — швидко одяглися й поспішили до навігаторської. У великому вікні просто перед нами застигла Венера. Велетенський диск стояв перед нашими очима. Майже третя частина його сяяла білим світлом, немов укрита суцільною сніговою хмарою. Це — ліворуч. Дві третини диску були іншого кольору. Над цією частиною планети снували густі хмари. Раз у раз з них утворювалася суцільна глуха, непрониклива для людського ока ковдра, яка вкривала таємничу планету. Що ховають під собою ці хмари?..

Я підійшов до інфрачервоного екрана подивитись на поверхню Венери. Микола Петрович мав рацію. Екран, правда, діяв, але хмарна ковдра на планеті залишалася і була помітна на екрані як легкий туман. Через хмари було видно великі темні плями. Одна з них займала майже половину Венери. Мабуть, про неї і думав Микола Петрович, кажучи про океан. Океан на Венері!

Проте годі було й думати побачити щось таке, що сказало б мені про життя на Венері. Для цього ми були ще надто далеко від неї. Які ж страховища, які дивні тварини існують на поверхні Венери під загадковою завісою цього туману?.. І мимоволі перед моїми очима проходили образи страшних потвор, про яких я багато чув ще на Землі і до зустрічі з якими готувався безстрашний Борис Гуро. Ігуанодони, бронтозаври, птеродактилі… археоптерикси… Ах, хоч би на кілька хвилин зазирнути туди… тільки б одним краєчком ока!..

Але ще надто далеко. Пересуваються суцільною завісою густі білі хмари, не залишаючи жодного просвіту… І даремно ми намагаємось побачити щось на інфрачервоному екрані, крім тих великих плям. Наша ракета мчить. Скільки ж залишилося ще до Венери?

Микола Петрович подивився на прилади. Узяв олівець, записав щось у журналі спостережень. Виключив автоматичний апарат, що фотографував Венеру з цієї відстані. Потім його погляд спинився на нас.

— Час почати гальмування. За годину влетимо до зони притягання Венери, почнемо знову відчувати вагу.

А й справді, дивно, що доведеться знов ходити, як усі люди, робити зусилля, піднімати щось, міркувати, чи важка ця річ, чи не важка… Микола Петрович розпорядився:

— До гамаків, друзі мої, до гамаків! Ви, Василю, лягайте в мій. Він вільний.

Ми вийшли з навігаторської рубки. Я виходив останнім, і, оглянувшись, побачив, як Микола Петрович поклав руки на важелі й рукоятки керування ракетою. Постать його випросталася, і тільки сиве волосся свідчило, що перед пультом керування сидить не молода людина, а старий вчений.

Я трохи заздрив його спокоєві. Зараз ми троє були лише пасажирами небесного корабля. Ми могли тільки чекати, коли наш корабель прибуде на Венеру. А Микола Петрович вів корабель. В його руках була доля всіх нас. Правда, Сокіл міг би замінити його, скажімо, коли б Микола Петрович захворів. Таку можливість Риндін теж передбачив. Але — навряд чи хтось зумів би залишатись таким спокійним і витриманим біля пульта міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення до спуску, коли почався найнебезпечніший етап нашої подорожі.

Микола Петрович тримався спокійно і впевнено. Наближався час спуску на Венеру!

10. ЕЛІПСИ НАВКОЛО ВЕНЕРИ

Коли б цієї хвилини хтось мав можливість збоку спостерігати наближення небесного корабля до Венери, цей «хтось» побачив би дивну, ні з чим незрівнянну картину.

Холодний, Прозорий, як кристал, простір. Порожнява без кінця й краю. Вона заповнює собою все і йде в усі боки, перетворюючись на далекий чорний фон, на якому розкидані незліченні ясні алмази, багатобарвні самоцвіти всесвіту.

Буйно розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна помітити, чи стоїть на місці ця вібруюча вогняна куля, чи рухається вона кудись, така вона неймовірно велика. Зате в потоках гарячого сонячного проміння видно, як мчить у порожняві інша велетенська куля, темна, закутана в білі хмари. Вона повільно обертається навколо своєї осі і мчить, мчить безупинно, щосекунди пролітаючи в просторі близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова планета, що ховає свої таємниці під густою завісою хмар.

Поряд планети, і ніби навперейми їй, мчить металева порошинка, блискуча, як іскорка, і ця іскорка немов намагається перетяти шлях Венері. Та де там! Іскорка робить одинадцять кілометрів на секунду, велетенська планета наздоганяє її, повільно обертаючись у просторі. Мільярди зірок дивляться з цікавістю на це ніколи не бачене змагання; навіть Сонце, блискуче й горде Сонце, поглядає сюди з цікавістю.

Іскорка мчить упевнено й непохитно. Людський розум керує нею. Крихітна сигарка летить своїм шляхом.

І ось з одного її боку виникає малесенька хмарка диму, що повільно тане в холодному просторі…

Академік Микола Петрович Риндін, націлюючись усією ракетою, не зводячи очей з велетенського диска планети, натиснув на важіль вибухів. Заряд атоміту вибухнув: вогонь і розжарені гази вилетіли з правої дюзи ракети. Корабель здригнувся, трохи змінив напрям убік.

Хмарка диму розтанула в холодному просторі. Її вже немає. Металева сигарка майже не змінила свого шляху. Вона продовжує мчати до обгорненої хмарами планети.

Над гамаками центральної каюти сяяв великий екран перископа. Великий світло-сірий диск Венери яскраво відбивався на ньому. Очі трьох мандрівників, пасажирів загальної каюти, невідривно стежили за ним. Диск більшав, ледве вміщуючись на екрані. Сірий таємничий диск, укритий суцільною ковдрою хмар.

Відстань між планетою і ракетою меншала. Здавалося, що вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і малесенька ракета розіб’ється, перетворившись на порох, на ніщо. Та ось знову хмарка диму з’явилася, біля ракети.

Академік Риндін відчув, як краплини поту вкрили його лоб… Вирішальний момент наблизився. От сюди, сюди… Якраз понад хмарами, не вище й не нижче, мусить пролетіти ракета, щоб від тертя в атмосфері Венери почалося гальмування. Інакше спуск буде неможливий. Сюди, сюди… Легко посунувся важіль. Вибух атоміту знов струсонув ракету. На мить Риндін заплющив очі. Зараз з’ясується все.

Металева сигарка ринулась в туманний шар, що оточував велетенську планету. В атмосферу планети… Зорі блимнули на небі…

На великому екрані перископа в центральній каюті відбилися сірі хмари, що майнули з блискавичною швидкістю зовсім близько від ракети. І через півсекунди вони віддалилися знову. Але дивно, диск немов повертався до схвильованих глядачів, відкриваючи перед їх очима нові й нові потоки сірих і білих хмар.

Ні, це не загибель! Блискуча сигарка проскочила над планетою, трохи не зачепивши її хмарної ковдри. Здавалося, в тумані, що коливався над хмарами, залишився слід сигарки. А сама вона мчала вже далі по еліпсу навколо планети, що захопила її в своєму русі і несла тепер з собою в космосі, як супутника.

У центральній каюті лунав посилений гучномовцем голос Миколи Петровича:

— Парабола нашого польоту перетворилась на еліпс! Ми летимо навколо Венери. Ми вступили в перший еліпс! Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ по еліпсу навколо Венери, доки не опинимось на тому самому місці, де влетіли до її атмосфери. Розрахунки вірні!..

Сміх, радісний і веселий, був йому відповіддю. Перемога, перемога! Атмосфера планети гальмує ракету. Василь Рижко з радощів аж застрибав. Він стрибнув з гамака і відразу спинився, здивований. Він не плив у повітрі. Він стояв на підлозі. Щоправда, вага його була ще невелика, але це вже була вага. Він коливався, похитувався, проте стояв.

Кілька годин металева сигарка мчала навколо Венери, весь час немов намагаючись відірватись від неї, податись знов у безкраї простори всесвіту. Але, досягнувши найбільшої, Здавалося, віддалі, сигарка слухняно почала сама собою повертатися, виписуючи криву, що знову вела до планети, до її хмар. Перший еліпс закінчувався. Ракета поверталась до тієї самої точки над хмарами, де вона пролітала вперше.

Микола Петрович застиг, поклавши руки на важіль. Так, розрахунки були вірні, це довів перехід ракети з параболи на еліпс. Але хіба можна заспокоїтись на цьому? Хіба не бувають несподіванки? Треба бути готовим до всього.

І в центральній каюті настала тиша. Наближався другий вирішальний момент. Ракета знову влетить в атмосферу, атмосфера ще раз трохи загальмує її, еліпс зменшиться… Чи буде так?

Високо над хмарами промчала ракета з такою ж самою блискавичною швидкістю, як і раніше — принаймні, так здалося всім. І потім хмари так само почали віддалятись. Ракета перейшла у другий, менший еліпс. Микола Петрович стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, що відзначав зміни температури оболонки ракети. Як і слід було чекати, оболонка розжарилася. Термометр показував триста градусів вище нуля. Це не було загрозливим, бо така температура нормальна для тіла, що пронеслося крізь густу атмосферу з швидкістю в десять кілометрів на секунду. Тепер швидкість знову поменшала внаслідок нового гальмування — тертя в атмосфері.

Підвищення температури оболонки могло б погано позначитися на системі рідини в трубках. Але ще перед першим гальмуванням Микола Петрович наказав відкрити для рідини шлях до внутрішніх резервуарів. Тепер труби були порожні.

Риндін повідомив супутників:

— Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години.

— Виходить, — другий еліпс вдвоє менший від першого? — запитав Василь.

— Навіть ще менший, бо летимо ми повільніше. Незабаром нам доведеться шукати придатне місце для посадки. Ще три еліпси — і ми робитимемо посадку, — напівсерйозно, напівжартома відповів Микола Петрович.

І справді, легко було сказати «шукати місце для посадки»!

Скільки сягало око, поверхня Венери вкрита була все тими самими густими хмарами. Вони хвилювались, утворюючи безмежне сіре море; хмари, як хвилі, пересувались одна над одною. Здавалося, планету вкривало кілька шарів хмар. І коли у верхньому шарі утворювався розрив, в який зазирали з нетерпінням чотири пари очей, то під цим розривом видно було лише ще один шар хмар, ще густіший, ще непроникливіший.

— Миколо Петровичу, давайте знову на наш перископ інфрачервоний екран, — запропонував Сокіл. — Ми вам знайдемо все, що треба.

Як і раніше, коли Василь вперше глянув на цей екран, хмари над Венерою майже зникли, перетворилися на прозорий туман… І під ними, на поверхні Венери…

— Нічого не можна розібрати, — з жалем мовив Гуро. — Не допомагає екран…

Справді, навіть з цієї відстані екран мало додавав до тієї картини, яку Василь уже бачив. Ось той океан. Він немов побільшав. Нерівні краї суходолу… Далі нібито великий острів на тому океані… Покручена лінія на суходолі — мабуть, якась річка. І більш нічого. Зображення коливалося, час від часу його закривав сірий туман, що хвилями проходив по екрану. Ні, екран не допомагає!.. Чому?..

Але на це запитання ніхто не міг відповісти. Тимчасом ця обставина була загрозливою. Адже саме з допомогою екрана Риндін розраховував спостерігати крізь хмари поверхню планети перед посадкою. Не можна ж знижуватися наосліп, просто в густі хмари. Ракета могла розбитися, могла впасти на скелі…

Василь побачив, як змінився настрій академіка. Правда, Микола Петрович не хотів показувати цього. Але голос зраджував його, коли він, намагаючись бути спокійним, говорив:

— Ну, що ж. Давайте придивлятися без екрана. Певно, що-небудь знайдемо… якийсь майданчик…

Рижко тихо запитав у Сокола:

— Чому це могло трапитись? Хіба інфрачервоне проміння не однакове всюди?

Сокіл знизав плечима:

— Хто його знає… Можливо, щось зіпсувалося в апараті… Можливо, поверхня Венери відбиває надто мало інфрачервоного проміння, або існує ще якесь невідоме проміння, яке шкідливо впливає на роботу екрана, як-от було з космічним промінням.

Василь сердито дивився в перископ. Що криється під тими хмарами? Куди скеровуватиме ракету Микола Петрович? Може — внизу бурхливе море; може — там якась пустиня; може — гори й скелі?.. А інфрачервоний екран тільки заважав, бо він усе дужче затягався хвилями сірого туману, в якому тремтіло зображення. На нього не можна було покладатися, краще вже було дивитися в перископ, хоч у ньому, крім хмар, так само нічого не було видно.

Лише одного разу Василеві здалося, що він побачив між хмарами щось зелене. Великий розрив верхнього шару хмар відкрив нижній шар. І в ньому немов… немов якась дірка. Що там? Дірка з’явилась на невловиму мить і зникла. Але там щось було — зелене!

Василь з надією поглянув на сусідів. Сокіл напевно не помітив нічого. Обличчя його було похмуре й напружене. Він щось обдумував. Проте Гуро не менш уважно поглянув на Василя. Помітивши схвильованість юнака, він спитав:

— Щось помітив, хлопчику?

Василь вагався: може, це тільки здалося?

— Та кажи, кажи!

— Здається мені, що помітив…

— Зелене?

Василь здригнувся: невже й Гуро бачив?

— Так, зелене. Але лише на одну секундочку. І я не певен.

— Я теж бачив, — задумливо сказав Гуро. — Ну, що ж, подивимось іще…

Так минали години. Микола Петрович весь час не сходив з свого місця в навігаторській рубці. Він не почував утоми. Велике збудження охопило його. Аргонавти всесвіту наближалися до своєї мети. Пройдено майже весь шлях. Залишається тільки зробити посадку. Тільки… Але скільки небезпек у цьому «тільки»!

Ракета, підкоряючись притяганню Венери, плавно пройшла другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Це вже не було новиною. Микола Петрович знав, що все йде як слід. Хвилювання, яке щойно охопило академіка, потроху зменшувалось, поступаючись упевненості і рішучості. Ракета швидко майнула над хмарами і віддалилася від них… Але тепер термометр показував усього двісті п’ятдесят градусів вище нуля. Поверхня Венери немов не відходила далеко; здавалося, що ракета робить рівне коло навкруг неї.

Так, уже третій еліпс. Микола Петрович тихо мовив:

— Через дві години п’ятдесят чотири хвилини четверте гальмування…

Втома дала себе відчути всім, крім нього. Одноманітна картина сірого моря хмар викликала у Василя сонливість. Із зусиллям він примушував себе не заплющувати очей, але повіки злипалися. Негостинно зустрічає Венера відважних аргонавтів всесвіту, негостинно… Обважніла голова Василя схилилася. І йому здалося, що майже тієї ж самої хвилини він знову підвів її. В перископі ті самі хмари, ніякої зміни. Але чому таке стурбоване обличчя у Гуро? Чому Сокіл нервовим рухом руки пощипує свої маленькі вуса? Що трапилось?

В каюті було жарко. Василь відчув, що його руки спітніли.

— Що таке? — запитав він.

— Закінчилось останнє гальмування атмосферою, — відповів Гуро. — Ми знижуємося.

— Куди?

Замість відповіді Гуро тільки знизав плечима. І справді: під ними була все та сама густа завіса хмар.

Микола Петрович зрозумів, що в таких умовах посадки ракетний корабель має всі шанси просто розбитись. З останнього гальмування ракета вийшла з швидкістю в сім з половиною кілометрів на секунду. Це значне зменшення початкової швидкості, проте…

Звичайний підрахунок показував усю серйозність становища. Літак на Землі сідає з швидкістю близько ста кілометрів на годину. На годину! І це вважається за велику посадкову швидкість. Посадка — найвідповідальніший момент польоту.

Ракета летіла тепер із швидкістю сім з половиною кілометрів на секунду, цебто — двадцять сім тисяч кілометрів на годину, у двісті сімдесят разів швидше літака. Ракета облетіла навколо Венери за годину і тридцять шість хвилин…

Але вибору не було. Інфрачервоний екран не діяв. Треба знижуватися без його допомоги, бо тепер на екрані не видно було навіть великого океану Венери. Весь екран був укритий сірою запоною. Очевидно, на Венері таки було якесь невідоме проміння, що псувало роботу чутливого екрана.

Рука Миколи Петровича пересунула важіль на боковій стінці пульта. Задзеленчав сигнал тривоги. І відразу тіло Риндіна сіпнулося вперед. Він із зусиллям утримався на місці, в своєму пневматичному кріслі.

Ззаду ракети вилетів довгий сталевий трос, потім на ньому з’явилося шість розкритих пружинних парашутів — один за одним. Але це не були звичайні парашути: їх конуси були скеровані вістрям уперед, щоб гальмування було дуже повільним. Інакше їх просто зірвало б. Ракета різко зменшила швидкість. Вона йшла вже понад самими хмарами…

На екрані перископа, скерованого назад, Микола Петрович побачив, як полум’ям спалахнули два найближчі конусоподібні парашути. Вони зайнялися від тертя в повітрі. Швидким рухом Риндін посунув важіль далі. Ззаду вилетів ще один трос, на ньому так само було шість парашутів. Знов різкий поштовх струсонув ракету — і вона сховалася в хмарах. Вже нічого не було видно в жодному з перископів. Наче густе біле молоко залило все.

Сокіл збліднув. Гуро зовні зберігав спокій. І тільки стиснуті щелепи показували схвильованість цієї залізної людини. Василь чув, як стугонить його серце і пальці мимоволі чіпляються за краї гамака щоразу, коли ракету хтось немов?сіпав назад.

Микола Петрович вів ракету вниз. Він працював, як налагоджений механізм, його мозок автоматично відзначав те, що показували прилади. Швидкість — шість кілометрів на секунду, п’ять… чотири… хмари не розвіюються. Вони на Венері, мабуть, стеляться зовсім низько. Швидкість — три… два кілометри на секунду. Ракета повільно скеровувалась хвостом униз, троси з парашутами тимчасом автоматично пересувалися вздовж неї до передньої опуклої частини. Тепер вона летіла вже хвостом уперед.

І враз розвиднилося. Вигук здивовання вирвався з уст Василя. Широко розкритими очима дивився він на екран перископа.

Хмари лишилися вгорі. Зелений килим буйної рослинності вкривав поверхню Венери. Що то було: хащі первісного лісу, чи кущі, чи трава? Але цей килим укривав собою все — всю нерівну поверхню, скільки сягало око. Он сріблиться вода… і скелі, гострі скелі підіймають свої вершини в ореолі буйної зелені. Ракета мчить повз них…

Микола Петрович рвучко натиснув на кнопку, що була зв’язана з камерами вибухів. Три вибухи один за одним ударили вниз, затримуючи падіння ракети. Пружна стальна спіраль висунулась з нижнього, хвостового кінця корабля. Вона була готова прийняти на себе удар об ґрунт. Від вибухів ракета підстрибнула вгору і потім знову полетіла вниз. Ще натиск на кнопку, ще вибухи… Корабель уповільнював своє падіння, але все ж ґрунт наближався з неймовірною швидкістю. Риндін зробив ще одну спробу зменшити силу падіння ракети: він вирішив змінити напрям польоту. Він схопив лівою рукою рукоятку керування стабілізаторами-плавцями. Корабель повернув убік. Тепер він уже не просто падав, він ніби ковзався під кутом до ґрунту. Ще вибухи, ще…

Василь бачив гострі вершини скель, які немов готувалися пронизати ракету. Вони ніби летіли вгору, назустріч ракеті, що здригалася від вибухів і не могла спинити свого падіння.

Микола Петрович відкинувся на спинку крісла й заплющив очі — вперше за весь час наближення до Венери, вперше за весь час зниження. Тепер він нічим не міг допомогти справі. Вибухи тривали один за одним. Ще залишалася спіраль. Вона допоможе, якщо ракета впаде, як він розраховував, хвостом униз і торкнеться ґрунту міцною широкою спіраллю, що робила хвіст ракети важчим за ніс. Та поки що кінця польоту передбачити не можна було. Риндіну, очевидно, не пощастить посадити ракетний корабель на водну поверхню. Однак — хто міг сподіватися, що інфрачервоний екран відмовиться працювати? Хто міг сказати щось заздалегідь про ці невідомі таємничі коливання, які впливали на нього?..

Дужий поштовх струсонув ракету. Василь відчув, як навколо все задзвеніло. Щось упало, розбилося. Гамак, в якому він лежав, прогнувся вниз і знову штовхнув його вгору. Ракета підстрибнула і знов упала. Це, мабуть, діяла спіраль. Один за одним відчувалися важкі поштовхи, удари об ґрунт. В перископах все крутилося, нічого не можна було розглядіти. Ракета котилася кудись униз, перекидаючись і б’ючись об каміння.

Все змішалося в очах Василя: стеля, підлога, стіни. Більше він не пам’ятав нічого…

11. НЕВІДОМИЙ СВІТ

Бліде фіолетове світло пробивалось крізь вікна перископів та ілюмінатори центральної каюти. У напівтемряві перед очима Василя повільно пропливали великі блакитні, червоні й зелені кола. Страшенно боліла голова.

Що трапилось? Чому так темно?

Василь напружено пригадував: здається, він знепритомнів. Але він пам’ятав, що свідомість уже поверталась до нього після падіння ракети. Чи, може, то марилося йому?

Ні, він добре пам’ятає. Було так: він розплющив очі, і дивний спокій, дивна тиша вразила його. Здається, в каюті тоді було трохи світліше. Василь обвів поглядом каюту, шукаючи товаришів. Погляд його тоді спинився на великому екрані перископа.

Екран світився, на ньому гойдалося зелене верховіття дивних рослин — немов вітер пробігав тим верховіттям. Ліс на Венері?.. Але не встиг Василь тоді дати собі відповідь на це запитання, як очі його широко розкрилися від здивовання, і він застиг, ухопившись руками за краї гамака.

З-за верховіття небачених рослин з’явилась голова якоїсь потвори. Немов велетенський казковий дракон плазував серед хащів, підносячи над вершинами дерев свою потворну, жахливу голову. Великі, наче погаслі, нерухомі очі сиділи на краях голови. Гігантські зігнуті щелепи рухалися, розсуваючись і змикаючись, схожі на гострі криві шаблі. Потвора посувалася ближче, ближче, за її головою тяглося блискуче жовто-коричневе тіло. Ще мить — і все зникло.

А може й не зникло, можливо то Василь сам схилив стомлену голову, ховаючись від страшного привида? Але на екрані перископа вже не було нічого. Бліде, фіолетового відтінку фантастичне світло заповнювало великий екран. На екрані повільно пропливали світлові хвилі та брижі.

Чи справді бачив Василь ту страшну потвору, чи то було марення? Ніхто не міг відповісти на це. Василь підняв руку, його вразило відчуття ваги: рука немов була налита свинцем. Так, усе приходило в норму. Ось цілком повернулося відчуття ваги. Цікаво!.. Він ледве помітно всміхнувся, але зразу ж таки спіймав себе, що тепер він з острахом дивиться на екран перископа. Що то за дивні хвилі пробігають по ньому?

Тихий далекий стогін почувся серед глибокої тиші. Василь швидко підвів голову, прислухався. Як це він не подумав про товаришів? Хто це стогне? У півтемряві він помітив Гуро і Сокола. Мандрівники лежали у своїх гамаках, немов спали. Хто ж стогнав?

Тривожна думка майнула в голові Василя: що з Миколою Петровичем? Хлопець швидко розстебнув пряжки ременів, які прив’язували його до гамака, зіскочив на підлогу. Дивно, він похитувався, лише на превелику силу переступав з ноги на ногу. Тіло, вже звикле до невагомості, до надзвичайної легкості рухів, було неслухняним, обважнілим. Проте все це дрібниці. Швидше до Миколи Петровича!

Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. Микола Петрович лежав на боці, перехилившись через пульт керування. Руки його звисли, одна нога була на кріслі, друга безпорадно звисала з пульта, не торкаючись підлоги. Час від часу Микола Петрович тихо стогнав.

Василь зблід. Він відчув, як затремтіли в нього пальці.

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? — промовив він, обережно торкаючись до руки Риндіна.

Старий академік лише тихо простогнав:

— Води…

І враз Василь знову став спритним, швидким і моторним юнаком, яким він був раніше. Почуття відповідальності, потреба допомогти Риндіну подолали млявість.

Він обережно підняв Риндіна й посадив його у крісло. Голова Миколи Петровича безсило відкинулася на м’яку спинку. На лобі Риндіна запеклася кров; глибокий поріз проходив через увесь лоб. Очі Миколи Петровича розплющилися. Погляд спинився на юнакові. Губи ворухнулися:

— Води… — почув Василь.

Як блискавка, метнувся хлопець до каюти і приніс Риндіну чашку з водою. Вчений хапливо випив її до дна. Тепер академік дихав рівніше. Він уважно дивився на Василя, намагаючись щось у нього спитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Василь зрозумів запитання відразу, як тільки Микола Петрович почав:

— А як…

— Здається, все гаразд, Миколо Петровичу, — швидко відповів Василь, — зараз я вам усе скажу. Всі живі, здорові. Тільки сплять. Ось зараз!

Він знов повернувся до центральної каюти. Вже з дверей він побачив, що Гуро підвівся і стоїть, розправляючи руки.

— Товаришу Гуро, — звернувся до нього Рижко, — з Миколою Петровичем не гаразд. І я не знаю, що з Соколом…

Але тихий голос Сокола заспокоїв його:

— Зі мною нічого. Просто, кволість якась. А що з Миколою Петровичем?

— Годі лежати, Вадиме, — сказав Гуро. — Вилазьте з гамака. Василю, ходімо до Миколи Петровича.

Через кілька хвилин вони знали, що трапилось з Миколою Петровичем. Старий академік, керманич небесного корабля, весь час був на своєму посту. Останній удар ракети об ґрунт виштовхнув його з крісла й кинув на пульт, на рукоятки. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але думати про це було ніколи. Наосліп Риндін вимкнув рубильник, щоб випадкове замикання струму не наробило лиха. Потім, відчувши, що ракета спинилася й лежить нерухомо, Риндін спробував підвестися. Але не зміг. Дивна кволість охопила його. Він знепритомнів. Скільки часу він пролежав так, він не пам’ятав.

— Мені здається, — сказав академік, — що годинник показував під час нашого падіння тридцять чотири хвилини на першу. А скільки зараз?

Погляди всіх спинилися на циферблаті головного годинника. І загальний вигук здивовання пролунав у каюті: годинник показував вісімнадцять хвилин на десяту!..

— Щось не так, — похмуро сказав Гуро. — Не уявляю собі, щоб ми всі пролежали непритомні близько дев’яти годин.

— Без сумніву, так, — ствердно відповів Сокіл. — Дивна лише, що знепритомніли всі разом. І майже водночас до всіх нас повернулася свідомість.

Риндін мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті він сказав:

— Факт лишається фактом. Ми лежали непритомні приблизно дев’ять годин. Я думаю, що така довга й загальна непритомність є реакція людського організму на раптову появу ваги.

— Ваги?

— Так. Інших причин я поки що не бачу. Поява ваги — неабиякий фактор. Я ще й зараз відчуваю велику кволість. Мені важко поворухнути і ногою і рукою.

На доказ цього Риндін повільно підняв руку, розглядаючи її немов щось нове й незнайоме.

Василь несподівано вигукнув:

— Так чи не так, а ми — на Венері! Ура, ура, ура! Він відступив на крок і продовжував, з радістю помічаючи, як з’являються перші усмішки на стривожених обличчях його товаришів: — Дозвольте вітати вас, дорогі товариші, з прибуттям. Це — знаменна подія. Шкодую лише, що до нас іще не завітали…

Він змовк, розгублено потираючи лоб рукою.

— Що таке, Василю? Чому спинилася ваша промова? — запитав його Сокіл, посміхаючись. — Такий красномовний початок — і ось тобі!

Але Василь уже не посміхався. Він згадав своє дивне марення — потворну постать дракона. Страховище так чітко уявилось йому, що він навіть здригнувся.

— Що з тобою, хлопчику? Що трапилось? — збентежився вже й Гуро.

— Зараз поясню, — відповів Рижко.

Він стисло розповів про вигляд потвори, її голову, вигляд дерев, лісу, не забувши навіть про вітер. Всі слухали його уважно. Коли Василь скінчив, Сокіл спитав:

— Ви певні, що бачили оті гострі криві щелепи?

— Так, певен, — відповів юнак.

Сокіл знизав плечима:

— Поки що наука не знає нічого про такі потвори. Те, що розповів Василь, не нагадує мені жодної з істот юрського періоду.

— Так що з того? — нетерпляче перебив його Гуро. — Ви вважаєте, що коли серед відомих вашій палеонтології тварин не було такої потвори, то вона аж ніяк не може існувати тут, на Венері?

— Я не сказав цього. Просто мені здається, що такої тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її й серед велетенських ссавців.

— Чому?

— Голова, що її так докладно змалював Василь, може належати лише якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся. Саме для них типові отакі шаблюваті щелепи.

— Отже, ви хочете сказати, що це була комашка? — іронічно спитав Гуро.

— І цього я не хочу сказати, — стримано відповів Сокіл. — Насамперед я говорив «комаха», а не «комашка». Але справа не в цьому. На мою думку, якщо хочете, це не була ні комаха, ні ящер, ні будь-що інше.

Він витримав паузу і так само стримано, але впевнено закінчив:

— Це — плід буйної фантазії Василя. Скажімо, це йому примарилося — та й годі, — вів далі він, мов не помічаючи ображених поглядів, які кидав, на нього юнак. — Дуже цікаво, звісно, з погляду психологічного: як створюється в уяві людини фантастичний образ, складений з різних, зовсім неоднакових за походженням частинок. Мабуть, колись на Василя справив велике враження вигляд якоїсь комахи під збільшувальним склом, чи не так? — зробив свій висновок Сокіл і насмішкувато поглянув на Василя.

Але юнак, трохи зашарівшись, відповів:

— Не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах…

Сокіл засміявся.

— Значить, ви певні, що це не примарилося вам?

— Не знаю. Тільки не пам’ятаю, щоб я колись бачив таке раніше, хоча б і під збільшувальним склом.

Гуро підняв руку:

— Досить, Вадиме. Можу додати дещо від себе. Дуже дивно, але мені теж примарилася така потвора. Зовсім така. Примарилася сьогодні. Розумієте? Очевидно, водночас з Василем…

Обличчя його було таке серйозне, що Соколові й на думку не спало покепкувати. Він знизав плечима:

— Тоді просто не знаю.

Тимчасом Риндін, важко підвівшись, підійшов до шафи з приладами, взяв звідти вигнуті складні трубки і лагідно сказав:

— Не варт сперечатись, друзі мої. Ми ще встигнемо дізнатися про все. Мені здається, несподіванок у нас тут буде далеко більше, ніж можна собі уявити. А тепер перше, що ми мусимо зробити, це проаналізувати склад повітря Венери. Вадиме, я попрошу вас зробити це.

Сокіл узяв скляні трубки й вийшов. Гуро обняв Василя за плечі й ласкаво сказав йому:

— Хлопчику мій, все це тобі не марилося. Я не хотів запевняти в цьому всіх, щоб не турбувати. Але я так само бачив твого дракона. І дуже шкодував, що був відділений від нього склом і через те не міг випробувати кулею міцність його шкіри. Зараз ми більш не говоритимемо про це. Не варт. Встигнемо ще, як сказав Микола Петрович. А зараз ходімо, подивимося на дослідження складу повітря.

У центральній каюті Сокіл працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого виходили в стіну. Це був автоматичний насос, що нагнітав повітря до скляних резервуарів. Складний механізм дозволяв відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети. Повітря, всмоктуване насосом, проходило трубками з атмосфери і стискувалось у резервуарах. Геолог неуважно поглянув на Гуро й Василя і продовжував роботу. Та ось він озирнувся ще раз. Легка усмішка з’явилась на його обличчі. Не відриваючись від апарата, він іронічно сказав, підморгуючи Гуро:

— Еге… так дракон, кажете?

Гуро змовчав; лише щелепи його вилицюватого обличчя стиснулися. Тимчасом Сокіл закінчив набирати повітря, він обережно викрутив скляні резервуари й поніс їх до навігаторської. Проба повітря Венери: що вона дасть?

Аналіз повітря тривав усього кілька хвилин. Микола Петрович устиг тільки перев’язати поранений лоб бинтом, коли Сокіл із похмурим обличчям вже подав йому аркушик паперу з висновками. Риндін глянув на аркушик. Брови його зсунулися над очима. Гуро й Василь дивилися на нього з запитанням. Риндін поклав аркушик у кишеню.

— Трохи згодом перевірю сам, — сказав він. — Особисто перевірю. Проте… друзі мої, з корабля, мабуть, нам доведеться виходити тільки в скафандрах.

У скафандрах? На свіже повітря — одягати скафандри? Василь не розумів нічого. Але Риндін пояснив:

— За попередніми висновками аналізу — в атмосфері Венери не якісь там частини процента вуглекислоти, як на Землі, а… так, друзі мої, близько п’ятнадцяти процентів вуглекислоти! Цього забагато для нас. Людина не може вільно дихати таким повітрям.

Тривожне мовчання запанувало в каюті. П’ятнадцять процентів вуглекислоти… як же працювати в такому повітрі? Як шукати невідомі елементи?!.

Риндін ще раз розгорнув аркушик паперу з аналізом, перевірив цифри. Та навіщо було це робити? Хіба помилився б такий досвідчений дослідник, як Сокіл? Все було правильно. Гуро розлючено вдарив кулаком об стінку:

— Однаково, ми зробимо… — почав він, але раптом зупинився і, як і всі інші, прислухався.

Ракета здригалася від важкого шкрябання. Хтось, напружуючись, немов силкувався її перекинути на бік. Ось вона трохи піднялася і знов стала на місце. Це міг зробити лише якийсь велетень. Металева оболонка щоразу відповідала на це шкрябання дзвоном. Василь бачив близько біля себе бліде обличчя Сокола, зведені над переніссям брови Риндіна, стиснуті щелепи Гуро. Микола Петрович мовчки підняв руку й показав на вікно над пультом керування. Василь мимоволі схопився за плече Гуро.

Неясна туманна тінь затулила собою все вікно. Щось швидко промайнуло за ним. Потім велетенська лапа дряпнула по кварцовому склу, стиснутому сталевою рамою. А ще за мить за вікном розлилося примарне блакитнувате світло, невиразне вібруюче сяйво. Ближче, ближче…

Велетенські очі — зеленуваті, блискучі очі невідомої потвори тупо дивилися у вікно. Не видно було ні носа, нічого, крім тих очей та зморшкуватого великого рота, вкритого твердими наростами. Блакитнувате сяйво розливалося саме від рота. Широко розходилися й загрозливо змикалися криві зубчасті щелепи, схожі на дві гострі шаблі.

Це тривало одну лише мить. Потім за вікном знову стало порожньо. Страшна потвора зникла в глибокій фіолетовій пітьмі, що загадково ховала в собі таємниці цього невідомого світу.

12. ПРАПОР НА ВЕНЕРІ

Двоє людей у скафандрах з круглими металевими шоломами вийшли з отвору ракетного корабля. Люк зачинився за ними. Перша людина несла в руках якусь згорнуту річ; друга тримала в руці коротку автоматичну гвинтівку. Це були Риндін і Гуро.

Микола Петрович легко зіскочив на ґрунт, озирнувся навколо себе. Розкішний вологий і теплий ранок зустрічав їх. Вони стояли в урвищі. Гострі скелі, вкриті буйною рослинністю, підносилися вгору праворуч і ліворуч від них. Високо над скелями повільно пливли важкі хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, ніколи не пробивало їх своїм промінням. Але світла було досить навіть тут, у цьому глибокому міжгір’ї, де лежав ракетний корабель.

Гуро пильно оглядав скелі. Після нічних пригод він не довіряв Венері. Хто знає, може, отут, за найближчою скелею, ховається ще якась потвора? Треба бути напоготові. І міцна рука Гуро тримала гвинтівку.

Риндін дивився на вершини скель. Гуро почув його голос:

— Здрастуй, невідома країно, дивна плането! — урочисто казав старий академік, простягаючи вперед руки. — Здрастуй, плането несподіванок та таємниць, на яку ще ніколи не ступала людська нога! Ми перші прийшли до тебе — і ми відкриємо твої таємниці!.. Ходімо, Борисе. Ота висока скеля — найбільш придатна для нашої мети.

Швидкими кроками він попростував уперед, до вказаної скелі. Гуро йшов за ним, пильний і напружений. Він зиркав в усі боки, придивляючись до всіх підозрілих місць. Так, академіка Риндіна було кому захистити!..

Вадим Сокіл і Василь Рижко стежили за товаришами через ілюмінатори каюти. Вони заздрили Риндіну й Гуро, бо їм теж хотілося вийти на ґрунт Венери. Але покидаючи ракету, Микола Петрович сказав:

— Вадиме, ми не можемо залишати ракету без догляду. Зате обіцяю вам, що наступного разу залишусь я сам, а ви втрьох підете.

Що залишалося робити Соколові й Рижкові, як не виконати це розпорядження? Що залишалося їм тепер, як не стежити за кожним рухом людей у скафандрах, що йшли схилом міжгір’я!..

Ось Риндін спинився. Він нахилився і уважно глянув собі під ноги.

— Чи бачили ви коли-небудь таке? — спитав він у Гуро.

— Ні, — відповів той, переступаючи з ноги на ногу.

Весь ґрунт під ногами мандрівників у цьому місці вкритий був міріадами комах. Найрізноманітніших форм — різної величини, довгі, короткі, округлі, довгасті, з шістьма, десятьма, з сотнями ніг, завбільшки з муху і завбільшки з великого жука-рогача, — комахи швидко пересувалися одним суцільним потоком. Цей потік спускався з одного схилу, перетинав міжгір’я і піднімався на другий схил. Комахи бігли одна за одною, немов хтось їх гнав. Жодна не відхилялася вбік, ніби це було постійне річище потоку живих істот.

Гуро обережно поставив ногу в гумовому чоботі в цей потік. Він відчув, як хрустять і розчавлюються комахи під його чоботом. Але це не зупиняло потоку, що посувався далі й далі.

— Дивна річ, — промовив мисливець. — Втім, це не перепона для нас.

І він кількома кроками перейшов через цю живу річку, майже по коліна вгрузаючи в неї. Микола Петрович ішов слідом за ним.

Група високих дерев, що нагадували пальми з широкими віялами довгого зеленого листя, перетяла їм шлях. Микола Петрович показав на них Гуро:

— Здається, Сокіл мав рацію, коли запевняв нас, що на Венері ми зустрінемося з чимось подібним до нашого земного юрського періоду. Бачите, Борисе? Це типові для юрського періоду дерева.

— Не можу сперечатися щодо рослинності, — відповів мисливець. — А от тварини тутешні щось не зовсім такі, як змальовував нам Вадим… Подивіться на це чарівне створіння!

Рука Гуро показувала кудись між стовбурами дерев. На товстих блискучих нитках велетенського павутиння, що суцільною ковдрою заснувало весь просвіт між двома деревами, сидів великий, ситий, волохатий павук. Він був завбільшки з людську голову, з довгими кривими лапами. Маленькі оченята його дивилися на мандрівників. Павук перебирав лапами павутиння — і не знати було, чи хоче він втекти, зляканий, чи навпаки, готується стрибнути на людей.

— Як він вам подобається? — спитав Гуро Риндіна, на всякий випадок тримаючи напоготові рушницю.

— Огидна тварина… — відповів Микола Петрович. — Але існування такої тварини зовсім не спростовує тверджень Вадима. Цілком можливо, що павуки існували і серед земних юрських тварин.

— А отаке страховище, що заглядало сьогодні вночі до нашого вікна?

Микола Петрович не відповів. Справді, нічна потвора нічим не нагадувала жодної тварини юрського періоду. Це змушений був визнати й Сокіл…

— А це що? — вигукнув Гуро, відступаючи на крок назад.

З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара комах. Комахи з дзижчанням обліпили шоломи й скафандри. Гуро бачив, як вони звивалися, як вигинали свої довгі тіла, намагаючись ужалити товсте скло шолома, бачив, як вигиналися їхні гострі жала, сковзаючись по склу, як витікали з жала малесенькі краплинки прозорої жовтуватої рідини. На щастя, навіть найміцніші жала комах не спроможні були проштрикнути скафандри з гуми, вкритої зверху ще тонкою металевою сіткою щільного плетіння.

Відбиваючись рукою і гвинтівкою, Гуро відступив з тіні від скелі на світло. І зразу ж комахи зникли. Зацікавлений Гуро підійшов знов до скелі, у глибоку її тінь. І комахи знов обліпили його.

— Миколо Петровичу, — гукнув мисливець Риндіну, який все ще відбивався від комах, не зрушивши з місця, — ідіть сюди! Вони дуже не люблять світла. Вони нападають лише в тіні!

Він продемонстрував Миколі Петровичу ще раз, як комахи обліплюють його в тіні і як негайно зникають з освітленого місця.

— Добре, — відповів Риндін. — Але як же нам все-таки пройти далі? Тут, у проході між скелями, ці комахи. Там, між деревами, павук.

— Дуже просто, Миколо Петровичу, — відповів Гуро. — Можна було б іти, не звертаючи уваги на комах, бо їм однаково не пощастило б проштрикнути ні скафандри, ні шоломи. Але, з вашого дозволу, я прочищу шлях крізь павутиння. Я здавна не люблю павуків…

І він націлився гвинтівкою на ситого павука.

— Одну мить, Борисе, — спинив його Риндін. — Це дуже рідкісний екземпляр.

Він вийняв свій малесенький фотоапарат і сфотографував павука, що все так само перебирав лапами.

— Тепер можете.

Сухий звук пострілу пролунав у повітрі. Павук підстрибнув і впав. Власне, впав уже не павук, а роздерті шматки його тіла. Гуро не врахував, що його гвинтівка заряджена розривними кулями. Струс повітря розірвав павутиння, що, відкривши шлях, звисало клоччям з обох стовбурів.

Тепер мандрівникам ніщо не заважало. Вони пройшли поміж стовбурами й опинилися біля підніжжя тієї самої скелі, що сподобалась Миколі Петровичу. Ще кілька хвилин — і обидва стояли на її вершині. Звідси відкривався ширший краєвид, ніж знизу.

Ракета лежала у вузькому міжгір’ї між скелями. Міжгір’я це завглибшки метрів з п’ятдесят-шістдесят, нагадувало висохле старе річище. Але, якщо тут і протікала колись річка, то, мабуть дуже давно, бо зараз уже міжгір’я було вкрите деревами, що росли всюди між скелями. Це були дивні дерева, подібні водночас і до пальм, і до велетенських папоротей. Частина з них високо підносила своє зелене верховіття, інші дерева, навпаки, були розлогими, мов плазували по ґрунту, обвиваючи скелі.

Микола Петрович похитав головою:

— Поганеньке місце обрали ми собі для посадки… Як-то ми звідси виберемось?.. Адже тут ніякі колеса не допоможуть. І стартувати з цього міжгір’я невесело… Ач, скільки скель!..

— На жаль, нам не довелося вибирати, скільки я пам’ятаю.

— Це так, але… Ну, гаразд. Про це потім. Часу в нас ще вистачить. Цікаво, чи бачать нас товариші?

— Звісно, Миколо Петровичу. Адже ми на самій вершині.

Дійсно, Сокіл і Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Гуро й Риндін зникли з їхнього поля зору. Це було тоді, коли на мандрівників напали летючі комахи. Потім Василь і Вадим бачили, як Гуро стріляв.

— От уже й є для Бориса втіха. Вже полює, — сказав Сокіл.

— Значить, побачимо здобич. Може, якийсь заєць чи щось подібне. Покуштуємо, покуштуємо, — засміявся Василь.

Тепер вони бачили Риндіна й Гуро на вершині скелі, що піднімалась над усім міжгір’ям. Гуро, здавалося, розбивав щось киркою. Риндін розгортав річ, яку він приніс із собою. За кілька хвилин Микола Петрович поставив на скелі щось подібне до широкої товстої трубки. Від неї відходили дротини. Гуро акуратно прив’язав їх до вбитих у скелю кілків.

Тоді Микола Петрович повернувся до ракетного корабля й помахав рукою, звертаючи увагу товаришів. Гуро теж дивився у той бік.

— Та бачимо, бачимо! — сказав Василь, вдивляючись у вікно.

Микола Петрович нахилився. Він щось робив із тією товстою трубкою, що стирчала тепер з ґрунту. І враз ця трубка почала зростати. Здавалося, вона витягалася вгору, як підзорна труба, коліно з коліна. Так воно й було. Труба зростала, дедалі тоншаючи. Але верхня її частина була все-таки широкою. Ось труба піднялася на чотири-п’ять метрів, застигла так, і на її верхівці замайорів великий червоний прапор. Прапор Радянського Союзу, великий шовковий прапор з золотим серпом і молотом! Трубка-щогла похитувалась, підтримувана дротяними відтяжками.

Радянський червоний прапор майорів на високій скелі Венери!..

Це була урочиста хвилина. Микола Петрович і Борис Гуро стояли на вершині скелі під прапором, мов вартові. Василь схопив руку Сокола:

— Як гарно! Радянський прапор, товаришу Сокіл! Наш прапор!

Юнак заспівав урочистий гімн Радянського Союзу. Він співав його голосно, випроставшись на весь зріст. Сокіл підхопив. Гімн лунав у каюті корабля, але здавалося, що то лунають звуки з міжгір’я, що співає все — і скелі, і дерева, і густі кущі…

Спів скінчився. Хвилинку в каюті панувало мовчання. Сокіл показав Василеві на небо:

— Здається, заходить великий дощ. Дивіться, яка хмара.

Справді, з-за гори повільно випливала велика темна хмара. Вона сунула низько-низько, майже торкаючись своїм важким тілом верховіття дерев. Очевидно, її помітили й Риндін з Гуро, бо, перевіривши ще раз кріплення щогли, вони поспішили вниз із скелі. Хмара повільне вкривала все небо.

Ось уже впали перші важкі великі краплини. Вони прокотилися по склу ілюмінаторів, залишаючи на ньому широкі мокрі стежки. І майже зараз по тому дощ линув, як з ринви. Це не був звичайний дощ, в якому можна побачити окремі краплини. Здавалося, що згори, з неба, вода ллється просто великими бурхливими струменями, мов хтось там, угорі, просто перекидав одну за одною велетенські бочки, наповнені водою. Враз великі потоки води ринули поміж скелями вздовж схилів міжгір’я.

— Як то наші дістануться до корабля? — стурбовано мовив Василь. Сокіл, не відповідаючи йому, прислухався: йому здалося, що він чує, як відчиняється зовнішній люк.

— Ідуть, ідуть! — радісно скрикнув Василь.

Через хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Гуро й Риндін. Вода збігала з них на підлогу. Василь кинувся допомогти Риндіну скинути шолом.

— А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, — збуджено говорив він, зазираючи у вікно шолома.

— Еге, дощ чималий, — відповів йому Гуро. — Мені не доводилося бачити такого навіть під тропіками… Он бачите, що робиться!..

Схили міжгір’я перетворилися на великі суцільні водопади. Вода мчала з них униз, створюючи на дні міжгір’я бурхливу річку.

— Може, ця вода винесе нас звідси? — сказав Гуро. Але, не чекаючи відповіді, махнув рукою: — Та де там! Варт лише згадати, як низько лежить ракета…

Василь дивився й собі у вікно. Якщо навіть Гуро не бачив раніше такого дощу, то Василь і поготів. Адже ні в тропіках, ні в субтропіках юнакові не доводилося бувати. Ой, який дощ!.. Від одного погляду на нього людині ставало холодно. Василь відчув, що й справді в нього ніби змерзли кінчики пальців на ногах. І потім ліва нога враз якось дивно затерпла. Це що за новина?..

Мимоволі Василь помацав рукою ногу біля коліна, де вона, здавалося, трохи набрякла, і скрикнув. Його пальці намацали якусь гулю завбільшки з кулак.

— Що таке, Василю?

Василь злякано дивився на ногу. Біля коліна на штанах сиділо дивне створіння. Воно було округле, як півкуля, темно-червоного кольору. Воно не рухалося, короткі його лапи вп’ялися в штани.

— Помахай ногою, Василю. Воно звалиться!

Ні, це не допомагало. Огидна тварина цупко трималася… Гуро взяв шомпол, яким він чистив гвинтівку, і спробував зштовхнути тварину з ноги. Але вона не відпадала. І тут Гуро впізнав, що це таке.

— Товариші, це кліщ! — вигукнув він. — Він насмоктався крові і тому отак набряк. Стій, Василю!

Шомполом він відірвав одну по одній лапи огидної істоти, не даючи їй вчепитися знову. Нарешті, кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Блідий Василь обмацував коліно; як це він не відчув, коли кліщ вп’явся, в нього?..

Гуро закотив штани Василя, обдивляючись ранку. На тілі було виразно видно червону цятку. Звідси кліщ ссав кров.

— І ви не чули нічого? — здивовано спитав Риндін.

Василь мовчки похитав головою.

— Нічого дивного немає, — сказав Гуро, обмиваючи ранку Василя спиртом. — Цілком можливо, що ця порода кліщів насамперед впускає в тіло якийсь свій сік, що робить тіло нечутливим.

— Нога в мене затерпла… тому я й звернув увагу, — промовив нарешті Василь.

— Ото ж воно й є, — зауважив Гуро. — Ну, будемо сподіватись, що цей кліщ не отруйний. Здається, вони ніколи не бувають отруйними. Тепер мене цікавить, звідки він узявся тут? Не з Землі ж ми його з собою привезли?..

— Проліз крізь люк, коли ви виходили або поверталися, — висловив свою думку Сокіл.

— Не схоже на це… та годі, Василю! Чого ти такий, мов прибитий? Ну, кусав тебе кліщ, ну, зняли його. І все. В житті ще не таке трапляється. Треба не звертати уваги на подібні Дрібниці, — заспокоював Гуро. — Кинь, хлопчику, не звертай уваги!..

— А ви, Борисе, зверніть увагу на вашу праву ногу. Здається, там такий самий сидить, — зауважив Сокіл.

Гуро підстрибнув:

— Де? Де?

Він люто ляснув себе рукою по нозі. Обличчя його скривилося. З-під руки бризнула кров. Дужа рука Гуро розчавила кліща.

— Фу, яка гидота! — мовив він.

— Не звертайте уваги, Борисе. Це ж дрібниця! Ви щойно саме так говорили Василеві, — насмішкувато озвався Сокіл.

Гуро сердито глянув на нього, але змовчав. А Сокіл вів далі:

— Хіба ви не говорили? Здається, я добре чув… На мою думку, треба уважно оглянути скафандри. Очевидно, ви принесли кліщів на них.

Пильний огляд скафандрів підтвердив думку Сокола. На одному з скафандрів сиділи аж три кліщі, на другому — один. Вони були негайно знищені.

Дощ ущухав. Мандрівники з цікавістю поглядали у вікно. Бурхливі водопади все ще мчали схилами міжгір’я, але вже не так нестримно, як раніше. Микола Петрович сказав:

— Увага, товариші! Слухайте дальший план. Нам треба визначити дві речі: перше — чи зможемо ми звільнити ракету із скель, використавши такий дощ. Очевидно, дощі бувають тут частенько. Друге — треба оглянути цей район Венери. Я пропоную зробити так. Я залишаюсь цього разу в ракеті. Ви підете всі разом — Борис, Вадим і Василь. Гадаю, що всім треба бути озброєними. Єдине моє прохання до вас — цього разу не розходитися, а триматись укупі. Це буде перша наша серйозна розвідка.

— Можна збиратись, Миколо Петровичу? — враз схопився Василь. Юнак горів бажанням якнайшвидше опинитися поза стінами ракетного корабля.

Микола Петрович щиро засміявся:

— Ви хочете просто отак, під дощем, Василю? Ні, зачекайте. Така мандрівка, боюсь, не дасть нам бажаних наслідків.

— Та дощ уже вщухає…

— От коли вщухне зовсім, коли збіжить уся вода, тоді й вирушите. Здається, ще трошки води є?

Василь глянув у вікно і безнадійно похитав головою:

— Вона ще кілька днів збігатиме…

Але він і сам розумів, що Риндін таки має рацію. Не можна було й думати про розвідку, доки зійде вода, що бурхливими потоками мчала із схилів міжгір’я, розмиваючи нові й нові рівчаки між кам’яними скелями. Лишалося тільки чекати…

13. ХАЩІ ЮРСЬКОГО ПЕРІОДУ

— Ракета застряла хвостовою частиною!..

— Стабілізатори цілі й непошкоджені!..

— У правої дюзи пом’ятий бік!..

Василь говорив ці уривчасті фрази, повертаючи маленький вмикач у себе на грудях. Цим самим він щоразу вмикав переносний передавач, що був у нього на спині. Радіохвилі несли його слова до ракети, де уважно слухав біля гучномовця Микола Петрович. Так, Василь разом із Соколом і Гуро не міг розповісти нічого втішного академікові… Ракета, впавши на поверхню Венери, котилася по скелях. Про це свідчили всі пошкодження її. Правда, вони були не великі, не загрозливі — зовнішня стінка ніде не була пробита, але вм’ятин було чимало.

Тепер корабель лежав у кам’яних обіймах. Повернення додому, на рідну Землю, дуже ускладнювалось. Розв’язати цю проблему буде, напевно, не легше, ніж знайти елементи, по які вони прилетіли сюди.

Троє людей у скафандрах оглядали ракету, вивчаючи стан, в якому опинився їх корабель. Це була перша вилазка Сокола й Василя. Гуро поводився як людина, що вже дещо знає на Венері. Він розповів товаришам про зустрічі з комахами, з павуком тощо. Проте і без цієї розповіді мандрівники звернули б увагу на те, що поверхня Венери була густо населена комахами. Вони кишіли, роїлися всюди.

— Можливо, наше міжгір’я чомусь особливо подобається комахам?.. Може, це найулюбленіше їхнє місце? — задумливо сказав Сокіл. — Інакше — чим це пояснити?..

Досвід нічних пригод і зустрічей Гуро і Риндіна з павуком не минули марно. Тепер всі були озброєні. Гуро рішуче сказав перед виходом з ракети:

— Треба бути готовими до всяких несподіванок.

Сам Гуро взяв свою улюблену автоматичну гвинтівку, в магазині якої було тридцять зарядів — тридцять свинцевих смертоносних джмелів, готових першої-ліпшої хвилини вилетіти туди, куди їх скерує міцна рука мисливця. Василь теж був озброєний автоматом на двадцять п’ять зарядів. І лише Сокіл, і без того навантажений знаряддями геолога — молотком, киркою, лопаткою, обмежився тільки великим пістолетом, що висів на його поясі в шкіряній кобурі.

Спочатку було вирішено так: враховуючи, що вода ще не зійшла цілком, мандрівники оглянуть лише ракетний корабель і відразу повернуться назад. Але потім Микола Петрович погодився-таки на інший варіант: щоб мандрівники хоча б трохи ознайомились з районом, куди потрапив корабель. Василь узяв із собою переносний передавач, а через те що постійний передавач на ракеті при падінні трохи зіпсувався, розладився, то Микола Петрович попередив:

— Розмовляти з вами, друзі мої, я не зможу. Тільки слухатиму те, що розповідатиме мені Василь. Якщо ж буде потрібно, щоб ви негайно повернулись, то я дам сигнал двома невеличкими вибухами. За цим сигналом негайно повертайтесь. А тепер ідіть. Бажаю успіху!

Ледве вийшовши за двері ракети і ступнувши на ще вогкий від недавнього дощу ґрунт Венери, мандрівники спинилися вражені. Спинився навіть Гуро, що вже виходив із корабля. Адже тоді картина була не така, ні, не така!

Злива освіжила весь краєвид, і він блищав всіма кольорами веселки. Очі мандрівників, звиклі до сутінок каюти, до одноманітних сіруватих фарб усього, що було з ними на кораблі, мимоволі заплющувались тепер під склом шоломів, засліплені буйною барвистістю незайманої природи. Ніде й ніколи ніхто не бачив такого. Венера була ніби суцільною велетенською оранжереєю з теплим і вологим повітрям під хмарним дахом!

Гігантські вічнозелені дерева, подібні до араукарій, підносили високо вгору яскраві шапки свого верховіття, що похитувалося під подувами вітру. Здавалось, чути було шелестіння їх великого лускуватого листя, серед якого виднілися здоровенні шишки завбільшки з дві-три людські голови. Ось із найближчої араукарії відірвалася одна з таких шишок. Величезна коричнева куля пролетіла в повітрі, ламаючи на своєму шляху гілля, і покотилася схилом повз ракету.

Василь мимоволі відступив на крок і озирнувся: чи не готує ще якесь дерево отакий несподіваний подарунок, здатний убити на місці необережну людину?..

Великий незайманий ліс оточував ракетний корабель з усіх боків і тягся аж до самого обрію. Де-не-де понад лісом височіли зелені волохаті шапки араукарій на довгих струнких стовбурах. Іноді виднілися яскраві довгасті конуси якихось рідних братів земних кипарисів, і високо підносилося, похитуючись у прозорому повітрі, розлоге віяло — листя своєрідного й красивого дерева, що нагадувало рідке на Землі дерева гінгко. Високі стовбури араукарій стояли оддалік один від одного, і весь простір між ними вкривали густі, непролазні хащі рослин, які майже нічим не відрізнялись від пальм.

Це були справжні цикадеї з їх товстими, невисокими стовбурами, вкритими великою лускою. Просто із стовбурів цикадей буйною розлогою мітлою розходилося в усі боки довге пір’ясте листя, переплітаючись із сусідами, ледве знаходячи собі місце. Через кілька хвилин звикле око вже почало відрізняти цикадеї від їх сусідів — доісторичних бенетитів, теж схожих на пальми, але з листям то пір’їстим, як у цикадей, то простим і рівним.

Ще нижче, під пір’їстими мітлами цикадей, в густій вологій тіні розкинулися хащі папоротей найрізноманітніших форм. Під їх примхливо розрізаним листям не росло вже і нічого, бо ті рослини утворювали постійну сутінь, закриваючи своїм листям сонячне світло.

Але й тут, у напівтемряві, буяло кипуче й жорстоке життя. Міріади найрізноманітніших комах метушилися тут, кидалися одна на одну, жерли одна одну. Василь задоволено дивився на свої гумові чоботи, вкриті густою металевою сіткою, на міцні непроникні рукавички, на цупкий скафандр. Все це захищало його від огидних, ненажерливих комах, якими були переповнені і кущі, і дерева, і ґрунт, і повітря. Ніколи і ніде не бачив Василь такої сили-силенної представників комашиного царства…

Хащі навколо мандрівників стали зовсім непролазними. Доводилось час від часу удаватись до сокири, що її захопив із собою Гуро: мисливець зробив висновки з ранішньої прогулянки з Риндіним.

Ось Гуро спинився і поклав руку на плече Сокола:

— Щось подібне до цього довелося мені бачити в сибірській тайзі, — сказав він. І його голос, відтворений передавачем шолома і прийнятий приймачами Сокола й Василя, звучав для мандрівників так близько й природно, ніби на їх головах не було ніяких металевих шоломів з великими скляними вікнами.

Василь здивовано глянув на Гуро: до чого тут сибірська тайга? Та Гуро вже продовжував, пригадуючи:

— Отакі самі непролазні хащі… Правда, не з таких рослин, але не менш густі та дикі. І новака завжди попереджають, щоб він не пробував ходити по таких хащах сам, бо навряд чи пощастить йому викараскатися назад…

Незайманий ліс спускався схилом униз, до дна міжгір’я, де лежала ракета. Безумовно, це було старе висхле річище. Згори нависали великі скелі, по яких де-не-де окремими кущами й деревами зеленіли рослини. Але дедалі нижче дерева зникали, залишались спочатку тільки цикадеї, а потім і самі папороті. Внизу було вогко й темнувато порівнюючи з світлом тут, нагорі.

Ракетний корабель скотився аж сюди вниз, перекидаючись по скелях і ламаючи на своєму шляху дерева. Його слід було видно: поламані пальми, кілька зламаних кипарисів, подавлена папороть, що тільки починала розкривати знову своє різьбляне листя, освіжене дощем.

Ракета лежала, затиснута між двома скелями в самому низу міжгір’я. Дві сірувато-зелені скелі стояли під кутом одна до одної; ракета немов навмисне втиснулася поміж ними хвостовою частиною. На її почорнілих від нагрівання боках яскраво виднілися свіжі подряпини: це були сліди гострих скель.

— Застряли!.. — висловив загальну думку Сокіл, оглядаючи ракету. — І як-то доведеться витягати її звідси?..

Гуро похитав головою в шоломі. І від цього шолом теж похитнувся разом з верхньою частиною цілого скафандра. Це було так смішно, так незграбно, що Василь не стримав усмішки. Недоладна потвора з круглим шоломом замість голови, і це — спритний, моторний мисливець і мандрівник Гуро!

— М-да-а, не легко буде, — сказав нарешті Борис, — мабуть, доведеться висаджувати скелі, хоча б частинами. Іншого способу не бачу. Так застряла, що ай-яй!..

Він зробив такий помах рукою, наче хотів почухати потилицю.

— Товариші, — вигукнув Василь, — є інший спосіб, не висаджуючи скелі!

Сокіл і Гуро обернулись до нього. Їхні очі запитливо дивились крізь скляні вікна шоломів на жвавого юнака. Але той продовжував:

— Подивіться, куди скерована ракета? Куди дивиться її ніс? Га?

Два шоломи знов слухняно повернулися до ракети. Нижня частина її була стиснута скелями. Але вся вона лежала на ґрунті під кутом. Ніс її скерований був угору.

— Хіба це не нагадує вам трамплін? — збуджено говорив Рижко. — Так, так звичайнісінький трамплін, як ото буває по гімнастичних залах. Ви тільки уявіть собі, як це буде. Ракета скерована вгору під кутом. Якщо Микола Петрович дасть вибухи потрібної сили, цілу серію вибухів, то ракета полетить угору по дотичній до ґрунту. Полетить точнісінько так, як піднімалася вона з поверхні озера на Землі. І все. Не треба нічого висаджувати, це ж готова естакада.

І знову два шоломи повернулись до ракети, немов зважуючи те, що говорив Рижко, та перевіряючи його висновки. Потім шоломи повернулися один до одного, один з них хитнувся так само незграбно, як і раніше. А після цього шолом повернувся до Рижка, міцна рука потиснула його руку, і суворий голос Гуро проговорив:

— Хлопчику мій, я не шкодую, що ти опинився в нашій ракеті!

Його сірі холодні очі цього разу дивилися на Рижка з помітною і незвичною ласкою.

— Так, Василю, це чудесна думка, — відгукнувся Сокіл. — Обов’язково треба буде її здійснити. Сьогодні обговоримо її з Миколою Петровичем.

От тепер Василь розгубився. Він відчув, як кров заливає його обличчя. Як чудово, що крізь скляні вікна шолому це непомітно!..

Вони йшли далі. Дійшовши до підніжжя скелі, на якій було установлено прапор, Гуро на хвилинку сів на камінь й озирнувся назад. Перед його очима було дивне видовище..

На невеличкому клаптику ґрунту, у вузькому і глибокому міжгір’ї немов навмисно зібралися представники різних епох, розвитку живої природи.

Високо вгорі тягся густий ліс, незаймані хащі юрського періоду, де вільно росли, зеленіли й буйно квітли рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить Земля. На Землі вони давним-давно вже вимерли, поступилися своїм місцем іншим видам, знайомим сучасному людству. А в цих незайманих хащах напевне ховаються дикі небачені тварини, потворні істоти, схожі на драконів, ящери, птахи. Десь там, у хащах, вони притаїлися і чекають на здобич.

Стрімкі скелі спускалися від первісного лісу сюди, ближче До яру. На одній з них сиділи під великим червоним прапором з золотими серпом і молотом троє людей у скафандрах. Виблискувало товсте скло шоломів, матовими плямами грало світло на темних металічних приладах скафандрів.

А ще нижче, серед скель, нерухомо лежала довгаста металева сигара, міжпланетний корабель аргонавтів всесвіту — найновіше досягнення людського розуму, що принесло сюди, на чужу й далеку планету, перекинуло в хащі юрського періоду чотирьох представників найкращої частини людства — радянського суспільства.

Араукарії, цикадеї, бенетити — і автоматизовані скафандри з радіообладнанням! Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель.

Всі відчували це — і ніхто не здивувався, коли Сокіл замріяно сказав:

— Яка чудова картина! Наче у фантастичній машині часу ми опустилися вниз, у далеке минуле природи — і тепер спостерігаємо те, чого ніколи не бачила жодна людина. Дикий, буйний, страшний краєвид. Але як він приваблює око! Хочеться дивитись, дивитись без кінця-краю…

Шолом Гуро повернувся до Сокола. З хвилину мисливець придивлявся до товариша. Крізь товсте скло Гуро бачив замріяне обличчя Сокола. Геолог був лірично настроєний…

Мовчки Гуро підвівся з каменя.

Один за одним мандрівники рушили вгору між великими, ще мокрими від недавнього дощу скелями. Соковите листя папороті ламалося в них під ногами. Чоботи час від часу грузли в зогнилому листі, що встилало ґрунт. Гуро уважно придивлявся: йому дуже хотілося показати товаришам щось подібне до потоку комах, який вони з Миколою Петровичем зустріли першого разу. Але, очевидно, це і на Венері було рідкісним видовищем! Щоправда, комах вони бачили дуже багато. Навіть зазнали нападу тих самих летючих комах, що атакували лише в тіні і боялися світла. Проте ці комахи водилися нижче, тільки по схилах гір.

Гуро посувався вперед швидкими, але розміреними кроками, весь час тримаючи напоготові свою гвинтівку і уважно оглядаючись на всі боки. Він вибирав дорогу між кущами, іноді відламував гілля і складав його купками на дорозі. Василь, що так само тримав гвинтівку напоготові, почув його тихий голос:

— Треба забезпечити собі можливість швидкого повернення додому, щоб потім не блукати. Я дуже радий, що нам ніщо не перешкоджає, Вадиме. Але дивно, чому ми не бачимо нічого схожого з вашими юрськими потворами? Де вони всі поділися? Скільки я пригадую всі міркування — і ваші, і ваших товаришів-геологів, — тут мусило б бути чимало тварин. А ви послухайте — тут навіть тихо, якщо не зважати на дзижчання комах…

Кожен з товаришів увімкнув додатковий мікрофон, який було виведено назовні скафандра, біля грудей, — і всі прислухалися. Справді — тихо. Нічого, крім одноманітного шелесту листя, рівних подувів вітру, що хитав верховіття дерев, та настирливого дзижчання комах. Сокіл задумливо відповів:

— Не знаю… Може, населення Венери не любить денного світла й показується лише вночі?..

Ніхто не відповів йому, бо Гуро враз спинився і, стискуючи гвинтівку, прислухався. Усі почули, як десь далеко щось гуркотіло. Це нагадувало гуркіт літака — розмірений, рівний, на дуже низьких нотах. Гуркіт гучнішав, потім так само повільно, як наростав, почав стихати і, нарешті, стих зовсім. Здавалося, що десь праворуч пролетів і зник великий багатомоторний літак. Гуро запитливо глянув на супутників:

— Ну?

Але всі мовчали, і він рушив далі. Ніхто не міг дати пояснення цьому дивному звукові — першому потужному звукові, що його вони почули на Венері.

Через кілька хвилин мандрівники остаточно вибралися нагору. Серед лісу здіймалася висока скеля. Гуро попрямував до неї. Василь зрозумів: з тієї скелі буде добре видно все навкруги.

Сподіванки справдилися. Проте нічого нового не побачили мандрівники і з скелі. Ті ж самі неосяжні ліси, над якими підносилися гордовиті вершини араукарій і кипарисів. Правда, далеко виблискувала сріблом річка — широка, ясна смуга серед зеленого моря хащів. Гуро показав на неї:

— Скільки води, га?

— І ми не можемо її використати для безпечного зворотного старту! — з жалем сказав Сокіл.

— Дивіться! — вигукнув Василь.

— Що? — перекинув гвинтівку до плеча Гуро.

За річкою, над лісом, майже торкаючись верховіття дерев, повільно пролітало щось дивне, з великими крилами, довгим тулубом. Швидким рухом Гуро опустив гвинтівку вниз і підніс до очей бінокль. Але, щоб побачити крізь вікна шолома, треба було добре приладити бінокль. Тимчасом потвора повільно спустилась нижче й зникла за хащами.

Гуро роздратовано кашлянув:

— Не встиг. Що це було?

— Літак, — сказав Василь.

— Летючий ящер, — заперечив Сокіл.

Але дискусія, ледве почавшись, раптово обірвалась. Далеко знизу, з того боку, звідки прийшли сюди мандрівники, тривожно пролунали два короткі гучні вибухи. Люди в скафандрах застигли. Невже це сигнали небезпеки… Так, нічого іншого не може бути. Це — сигнали. Їх подає Микола Петрович, який залишився в ракеті. Що трапилось?

— Униз, за мною! — скомандував Гуро і кинувся бігти.

Перестрибуючи через каміння, гілки, ламаючи на своєму шляху соковите листя папороті, ледве помічаючи купки гілля, які поклав перед тим Гуро, люди в скафандрах бігли вниз, до ракети, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича.

14. «ВАСИЛЮ, ВІДГУКНИСЯ!..»

Залишившись в ракеті, Микола Петрович уважно слухав усе, про що розповідав йому Василь. Щоправда, жвавий юнак іноді, починаючи говорити, забував вмикати передавач. А бувало й так, що, раптово схопившись, Василь згадував про передавач і вмикав його, вже почавши говорити. Та Риндін розумів хвилювання юнака і не гнівався.

Так тривало, аж доки мандрівники в скафандрах не почали своєї подорожі вгору, на скелю. Тоді Василь, вкрай захоплений враженнями від незвичайної мандрівки, просто забув про свою обіцянку акуратно сповіщати Миколу Петровича про все бачене.

Микола Петрович ще раз усміхнувся й зітхнув. Яка то чудесна пора життя — юність!.. Час, коли все здається зовсім не таким, як пізніше, коли людина стає цілком зрілою і, особливо, коли вона починає старіти.

У Миколи Петровича боліла голова. Різкий удар головою об пульт, коли ракетний корабель падав на Венеру, дався взнаки.

Риндін поправив пов’язку на голові. Нічого, ще доба-дві, і все буде гаразд. Що ж його робити, поки Василь знову розповідатиме по радіо про все побачене?

Найбільше турбував Миколу Петровича аналіз складу повітря на Венері. Чи не трапилося все-таки якої-небудь помилки з цим аналізом? Адже п’ятнадцять процентів вуглекислоти — це така важлива обставина, яка може дуже й дуже ускладнити всю роботу мандрівників. Ось чому академік особисто заходився провадити аналіз удруге.

Це відібрало в нього близько півгодини напруженої праці. Закінчивши роботу, Микола Петрович відкинувся на спинку крісла і задумливо постукав пальцями по столу. Нічого втішного, нічого…

Правда, в повітрі Венери не було якихось особливих домішок, невідомих людині. Ті самі, що й в атмосфері Землі, кисень, вуглекислота, азот, зовсім незначні домішки аргону, неону, криптону. Все це так. Але біда була у вуглекислоті.

Повітря Землі має у своєму складі тільки 0,03 процента вуглекислоти. Три сотих… В повітрі ж Венери, як остаточно встановив Риндін, було 15,5 процента. Неймовірна, нечувана кількість!.. Значить, людина може дихати таким повітрям лише дуже обмежений час. Риндін прикинув у думці: дихаючи повітрям Венери, людина весь час почуватиме нестачу кисню. Це примушуватиме її робити глибокі, майже конвульсійні вдихи й видихи. Так триватиме хвилин із п’ятнадцять. А потім… потім організм людини, якому весь цей час не вистачало кисню, почне виявляти ознаки отруєння вуглекислотою. З’явиться так звана асфіксія — задушення. Спочатку затуманиться розум, чутливість, згаснуть рефлекси, спиниться дихання і, нарешті, припиниться діяльність серця.

Схиливши голову на руки й неуважно поглядаючи у вікно навігаторської рубки, Риндін думав. Звісно, вийти з ракети без скафандра на кілька хвилин можна. Людина тільки важко дихатиме. Але на довший час виходити без скафандра небезпечно. Значить, всі роботи зовні треба провадити в скафандрах. Це, безумовно, дуже ускладнить розшукування елементів.

Микола Петрович машинально відзначив про себе: Сокіл не помилявся, коли так точно передбачав, що на Венері мусить відбуватись щось подібне до земного юрського періоду. Рослинність Венери майже така сама, яка була на Землі за часів юрського періоду. Щодо тварин — тут справа трохи інша. Скільки відомо геології й палеонтології, на Землі за тих часів не було такої велетенської кількості комах. Проте це, звісно, лише припущення. А може й на Землі було так?..

Цілком можливо, що надмірна кількість вуглекислоти в повітрі Венери позначається й на розвитку тваринного життя. Адже тварини так само дихають. Отже, їхні організми, пристосовуючись до цієї надмірної кількості вуглекислоти, мусили якось змінитися; цілком імовірно, що й самі тварини набули Форм, відмінних від земних. Хіба не доказ цьому та нічна потвора, що заглядала у вікно ракетного корабля?

— Ой! Що це таке?..

Розсуваючи величезні гілки дерев, нещадно ламаючи на своєму шляху зелену папороть і низькорослі пальми, схилом міжгір’я плазувало дивне величезне створіння. Передня його коричнева й блискуча частина нагадувала велетенського рака. Довгі тонкі вуса нервово вигиналися, шукаючи чогось у повітрі. Чорні блискучі очі поверталися в усі боки. Вони сиділи у заглибинах твердого панцира, що вкривав голову й усю передню частину потвори. Панцирник з головою рака — ось на що було схоже страховище!

Широкі лапи, як гребінці, ніби намагалися розчесати ліс; ставши на ґрунт, вони виверталися, кожна у свій бік, глибоко розриваючи землю і вириваючи з неї рослини. Але такими були тільки передні лапи. Задні були значно менші, вони ледве виднілися з-під довгастого жирного тулуба, що закінчувався третьою парою довгих лап з гострими пазурами на кінцях. Потвора плазувала вниз, до ракети.

Стиснувши руками краї пульта, Микола Петрович стежив за страховищем. Здавалося, воно було завбільшки з два слони:

— Метрів із десять завдовжки, — прошепотів він.

Потвора наближалась. Вона чогось шукала. Довгі вуса її невпинно ворушились, вигинаючись у повітрі. Доторкнувшись до якогось стовбура, вуса відкидалися вбік і знову щось шукали. Аж ось жахливе створіння змінило напрямок свого руху, його вуса потяглися до ракети. Ще мить — і потвора зникла з поля зору Миколи Петровича, зайшовши кудись праворуч за вікно.

Риндін швидко повернувся, щоб перевести важелі керування перископа, і побачив страховище знов. Але не встиг він цього зробити, як сильний поштовх відкинув його назад, у крісло. Раз у раз щось било по хвостовій частині корабля. Наче гігантський молот обрав собі ракетний корабель за ковадло.

І після кожного такого удару ніс ракети опускався нижче й нижче, як ніс корабля, що повільно поринає у воду.

Роздратована чимось потвора шалено била по ракеті лапами, намагаючись розтрощити її. Іншого пояснення не могло бути.

Ще кілька секунд — і Риндін опанував себе. Треба було щось робити, якось рятуватися. Але як?

Викинутий з крісла, чіпляючись за петлі, б’ючись об стіни й двері, майже падаючи від важких поштовхів, Микола Петрович добрався знову до пульта керування. Кілька швидких рухів, кілька поворотів рукоятками. Ввімкнуто струм, подано невеличкі порції прототротилу до бокових дюз. Ще мить — два вибухи один за одним струснули корабель. І відразу стало тихо. Риндін включив бокові перископи.

На екрані перископа стало видно, як далеко вже від ракети швидко плазувала вгору перелякана потвора. Одна з її задніх лап безсило тяглася по ґрунту, правий бік її гладкого тулуба почорнів. Вогонь і розпечений газ з дюз обпалили страховище й поранили його. Ще кілька секунд — і потвора зникла. Тільки поламані дерева та потолочена папороть вказували шлях, яким вона втекла.

Полегшено зітхнувши, Микола Петрович повернувся до пульта керування. І тільки тепер він помітив, що ракетний корабель змінив своє положення. Раніше його ніс був піднятий вгору, а хвіст опущений вниз. Тепер же, навпаки, хвіст був піднятий вгору, а ніс майже зарився в ґрунті. Потвора зрушила ракету з місця.

— Так, — пробубонів Микола Петрович, — цікаві новини для товаришів… чи сподобаються тільки вони їм?..

І він спинився: адже тими двома вибухами він викликав своїх товаришів назад. Два вибухи один за одним — це ж сигнал небезпеки. А коли вони, повертаючись назад, здибають роздратоване чудовисько?.. Проте з ними Борис Гуро, він зуміє захистити і Сокола, і Василя. Нічого, хай поспішають назад. Поки що Микола Петрович подивиться, чи не пошкодила потвора механізмів ракети.

Але Риндін не встиг нічого перевірити. Він почув, як відчинилися двері, почув важкі кроки в коридорі, що вів від зовнішнього люка до кают. Мандрівники вже повернулися. Швидко відкриті внутрішні двері пропустили до каюти двох чоловіків у скафандрах. Крізь скляні вікна шоломів на Миколу Петровича дивилися стурбовані Гуро і Сокіл.

Гуро говорив — це було видно крізь вікна шолома. Він намагався щось спитати в академіка.

— Не запитуйте, Борисе, — з усмішкою сказав Микола Петрович. — Адже все одно я не чую вас. Ви мене чуєте, чи не так? Ну, звісно, чуєте. Ви ж маєте мікрофон на шоломі. Він передає вам усі звуки ззовні. Так ось: нічого страшного, крім того, що на ракету наскочила якась потвора. Вона намагалася розтрощити наш корабель. Ну, я не погодився на Це. Зробив два вибухи, прогнав налякане страховище. От і все. Навіть не збирався вас викликати. А де ж Василь? Чого він не йде?

Гуро і Сокіл переглянулись. Потім Гуро щось сказав.

Сокіл кивнув головою і почав скидати свій шолом. А Гуро, не гаючи часу, повернувся і вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

— Що трапилось? — стурбувався Микола Петрович. — Де Василь?

Сокіл зняв шолом. З округлого вирізу скафандра з’явилася його голова з скуйовдженим волоссям. Він поправив окуляри, кашлянув, нервово потер руки.

— Годі мовчати, — розсердився Риндін. — Що трапилось?

— Миколо Петровичу, ми дуже поспішали, коли почули ваш сигнал, — почав непевно Сокіл. — Дуже швидко бігли вниз. Там, знаєте, скелі і всяке коріння під ногами переплітається… і слизько після дощу… і подекуди дуже стрімкі схили. Василь біг другим, за Борисом, переді мною. І раптом він упав — мабуть спіткнувся. Саме там був стрімкий спуск. І він покотився вниз… просто до ракети. Ми бачили, як він котився, перекинувся… а коли збігли вниз, то його ніде вже не було видно.

— Ну?

— Ми вирішили спочатку довідатись, що трапилося з вами. Адже ми чули ваші сигнали. А зараз Борис пішов шукати Василя. Він знайде, Миколо Петровичу! Не турбуйтеся — все буде гаразд. Просто, ми дуже поспішали. Можливо, Василь упав, забився, знепритомнів… От і я піду шукати на допомогу Гуро. Так ми й домовилися з Борисом, що я розповім вам — і піду…

Сокіл знов швиденько натяг шолом, загвинтив його і вийшов. Риндін не затримував: треба було негайно розшукати Василя. Якщо юнак при падінні розбив хоча б одне скло в шоломі, це могло скінчитися смертю після двадцятихвилинного перебування в повітрі Венери. Адже весь кисень з шолома виходитиме в атмосферу… Василь дихатиме вуглекислотою… асфіксія… задушення…

Старий академік сів у крісло. Він відчув неприємну слабість. Таке нагромадження небезпек вкрай його знервувало. Надалі доведеться бути дуже й дуже обережними. Але раніше треба розшукати юнака.

Сокіл, ледве відійшовши від ракети, почув вигуки Гуро:

— Василю! Де ти? Відгукнися!

Але все навкруги мовчало. Тільки й чути було тихий шелест гілля на деревах та настирливе дзижчання міріадів комах. І ця тиша непокоїла мандрівників.

— Василю! Відгукнися!.. — пролунав знову голос Гуро.

Орієнтуючись на цей голос, Сокіл пішов уперед, до Гуро, як йому здавалося. Але тієї ж хвилини він збагнув: адже він чує не природний голос, а радіо. Не можна орієнтуватися на нього, радіо він буде чути однаково, куди б він не звернув.

Тому Сокіл вигукнув:

— Борисе! Я вийшов. Де знайти вас?

— Ось я.

З-за кущів папороті вийшов Гуро.

— Немає? — запитав Сокіл.

— Немає, — похмуро відповів мисливець. — Будемо обшукувати всі закутки. Здається, я вже знайшов місце, де він упав.

— Як?

— Потолочена папороть, — коротко відповів Гуро.

Через хвилину вони оглядали невеличку ділянку, над якою нависли скелі. Ось зламана, потолочена папороть. Очевидно, сюди Василь упав згори.

— Коли б він упав, забився і знепритомнів, то ми знайшли б його тут, — міркував Гуро. — Але його тут немає. Значить, він не знепритомнів, не забився. Він підвівся і кудись пішов. Куди?

Мисливець уважно оглянув рослини. Він посувався вперед повільно, вивчаючи кожен слід, кожну зламану рослину.

— Тут він упав… бачите, чимало поламаної папороті. Потім він підвівся й пішов… очевидно, сюди. Звісно, сюди, ось сліди його чобіт на грузькому ґрунті. Він ішов сюди… так, ось ще зламана папороть… Стійте, а це що?

Гуро спинився вражений. Не менш здивований був і Сокіл.

Сліди Василя привели їх на невеличку галявину. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Наче танк пройшов тут, ламаючи все на своєму шляху. Сліди Василя зникли під ущент знівеченими рослинами, вдавленими в ґрунт.

Одна думка водночас промайнула в обох розвідачів: це був слід потвори, що нападала на корабель. Злякана, вона мчала тут, роздушуючи все. І тут же закінчувалися сліди Василя…

Сокіл з жахом дивився на цю картину суцільної руйнації. Очі Гуро повільно звужувались, він стискав свою гвинтівку.

О, коли б він зустрів був разом з Василем цю потвору, тоді справа напевне обернулася б інакше!.. А тепер — що сталося з юнаком?..

Сокіл боявся сказати те, що мучило його. Він переводив погляд з поламаних рослин на товариша, знов на рослини — мовчав. Ця думка пригнічувала. Гуро похилив голову. Невже й він думає так? Сокіл не витримав:

— Ви думаєте, Борисе, що…

І він знову спинився. Надто страшною була ця думка, щоб її висловити. Але Гуро, підвівши голову, суворо й безжалісно сказав:

— Так, і в мене майнула думка про те, що потвора захопила з собою Василя й понесла його кудись. Інакше важко зрозуміти його зникнення. Коли б вона вбила його, ми знайшли б принаймні якісь сліди… Але — немає нічого. Та все ж не хочу припускати…

— Ви гадаєте…

— Я ще нічого не можу сказати. Щоб зрозуміти все, треба поговорити з Миколою Петровичем, з’ясувати всі обставини. Ходімо, Вадиме. Не можна гаяти жодної хвилини.

Розмова з Риндіним була короткою. Микола Петрович розповів про вигляд потвори, розповів, як швидко вона тікала від корабля, перелякана вибухами, як тягла вона задню лапу, обпечену газами. Гуро похитав головою.

— Я не припускаю й думки, щоб вона могла в такому стані, вкрай перелякана, захопити з собою Василя.

— Але ж потвора, крім всього, була дуже роздратована.

— Значить, вона могла його вбити на місці. Але нести з собою… Ні, це неможливо.

— Тоді де ж він?

— Ще не знаю. Ми знаємо, де він упав. Там не було ні слідів крові, ні шматків скафандра чи одежі. Я старанно оглядав це місце. Василь сам пішов звідти — ми ж бачили його сліди, Вадиме?

— Так!

— На тому місці, де його сліди зникли, теж не залишилося жодної речі. Потвора не вбила його, бо тіла його там немає. Вона навіть не вдарила його, бо там теж немає жодної речі, яку Василь міг би загубити, падаючи. Лишається ще одне…

Він на мить змовк. Риндін і Сокіл з острахом дивилися на нього.

— Потвора могла зжерти його. Але й це неможливо, бо знов-таки щось та залишилося б від нього. Значить… значить… Василь живий, десь у невідомому нам місці. Миколо Петровичу, на скільки часу вистачить йому кисню в приладі?

— Заряду оксиліту вистачає на дванадцять годин. Але…

— Що таке? — запитливо поглянув на Риндіна Гуро.

— Нічого, нічого! Це я про інше. Ідіть, друзі мої, на розшуки. Ідіть, не гайте часу.

Сокіл і Гуро вийшли.

Академік сумно похитав головою, йому надто важко було висловити побоювання, що в шоломі Василя могло розбитись якесь із вікон. Гуро не знайшов уламків скла. Та досить тріщинки, щоб кисень почав виходити з шолома. І в такому разі ні про які дванадцять годин не могло бути й мови… тоді бідного юнака не могло врятувати ніщо, він напевно був уже тепер задушений вуглекислотою…

Хвилини минали у тоскному чеканні. Ось хвилинна стрілка обійшла навколо циферблата. Година. Стрілка рухалася далі.

І коли вона пройшла ще половину кола, двері знову відчинились. Риндін кинувся назустріч прибулим.

— Ну? Що? Знайшли?..

Ні, Гуро й Сокіл повернулись без Василя. Сокіл обережно поклав на стіл якийсь прилад. Риндін пізнав: то був переносний передавач, що його Василь узяв із собою, виходячи з ракети з товаришами. Передавач, з допомогою якого Рижко сповіщав академіка про наслідки огляду ракети.

Риндін боявся навіть запитувати. Він мовчки дивився на передавач. Щось підступало йому до горла, щось заважало дихати…

Гуро поволі зняв шолом. Обернувся до Миколи Петровича. Знов відвернувся, витяг з кишені люльку. І, вже набиваючи її тютюном, сказав крізь зуби:

— Це все, що нам пощастило знайти. Прилад лежав на краю глибокої печери, провалля. Там закінчувались сліди потвори. Ремені на передавачі були розстебнуті!

15. ПОТВОРНИЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ

Зачепившись на бігу за рослину, Василь втратив рівновагу, впав і покотився вниз. Він летів повз пальми, папороть, перекидаючись і марно намагаючись схопитись за щось, щоб зупинитися. Все крутилось навколо нього: папороть, трава, ґрунт. Різкий удар — і все навколо спинилося.

Василь лежав на потолоченій, поламаній папороті. Над юнаком схилилося широке мережане листя дивних рослин, ховаючи його під собою. Віддихуючись, Василь спробував поворушити рукою, ногою. Ні, ніби він нічого не ушкодив… Правда, глухий біль розтікся по лівій нозі. Але це була, звісно, дрібниця.

«Де ж я? — подумав Василь. — Мабуть, упав просто під кручу, випередивши в такий спосіб товаришів. Треба знайти їх і поспішати до ракети. Адже з Миколою Петровичем щось трапилось, йому потрібна допомога».

Василь підвівся, зробив кілька кроків убік, але в ту ж мить знову присів. Дивний шум вразив його. Чути було гучне сопіння, тріщало гілля, наче хтось безжалісно ламав його. Цей шум наближався, сильнішав. Сховавшись за кущами папороті, Василь визирнув і відсахнувся.

На відстані метрів із сто просто на нього швидко сунула страшна потвора, розлючено розкидаючи в усі боки поламані рослини. Її широкі лапи, як велетенські гребінці, розсували гілки дерев. Довгі тонкі вуса обмацували все на своєму шляху. Щелепи розсувалися й стискалися, як ківш екскаватора. Потвора рухалася швидко. Ось один з її вусів, звиваючись у повітрі, майнув зовсім недалеко від Рижка.

Василь здригнувся. Руки його стиснули гвинтівку. Але що можна було зробити гвинтівкою проти такого чудовиська? Він відступив на крок, ще на один, намагаючись відійти вбік. Василь побачив, як страховище й собі змінило напрям — рушило туди, куди відступав він.

Назад, назад! Відступати! Може, потвора ще зверне кудись!..

Потвора раптом спинилась. Вона продиралася крізь дерева, що шкрябали їй боки. Мабуть, це її дратувало. Використати час! Василь круто обернувся і стрибнув убік!

— Ой! — скрикнув він.

Несподівано він знов втратив ґрунт під ногами. Немов прірва розкрилася перед ним. Він вдарився спиною об камінь і полетів униз, у темряву. Щось під ним тріснуло, немов обірвалося. Світле небо, зелене буяння рослин залишилося вгорі. Василь падав, не випускаючи з рук гвинтівки.

М’який ґрунт спинив його падіння. Юнак вдарився не дуже боляче, бо, впавши на похилий ґрунт, прокотився іще кілька метрів. Він знову лежав, не знаючи, де він, куди потрапив.

Густий морок оточував його. Далеко вгорі виднівся світлий отвір: мабуть, звідти він і впав. Природна життєрадісність юнака взяла гору. Він подумав:

«Мабуть, вже набуваю звички падати й не розбиватися. Це ж тільки подумати: двічі за кілька хвилин упасти з таких круч!.. Але — що це за печера?»

Обома руками Василь обмацав навколо себе ґрунт і стіну. Пухка, волога поверхня, кілька камінців. Доведеться, очевидно, ввімкнути електричний прожектор на скафандрі. Але очі юнака вже звикли до темряви. Чи то розвіявся морок? Чому стало краще видно?

Здивованими очима Василь глянув навколо себе. Чому він тепер бачить майже все навкруги? Що трапилось? Звідки взялось це дивне блакитнувате сяйво, що виповнює печеру?..

Нерівні стіни підносилися вгору. На ґрунті — кілька уламків гілля, гниле листя. І просто перед ним починався широкий тунель, що вів кудись у надра. Блакитнувате сяйво розливалось від стін, воно пливло вздовж тунелю. Здавалося, це сяйво випромінювалося камінцями, подекуди повкраплюваними у стіни й ґрунт. Як тисячі світляків, світилися ті камінці.

Ще раз Василь глянув угору. Не можна було й думати повернутись на поверхню тим шляхом. Круті стіни немов сходилися вгорі. Очевидно, лишалося тільки посуватись вздовж тунелю, куди б він не привів.

Обережно, легко ступаючи, юнак пішов уперед і пильно придивлявся, тримаючи гвинтівку напоготові. Вмикати прожектор не було рації: він не допоміг би тут. Тим більш, що блакитнувате сяйво дедалі сильнішало, заливаючи все навколо.

Весь час тунель залишався таким саме широким, як і спочатку. Лише подекуди його стіни трохи сходилися, проте й тут ширина його була не менш ніж два з половиною метра.

«Хто викопав його? — подумав Василь. — Адже цей дивний хід не міг виникнути сам собою, внаслідок якоїсь гри природи».

Ось із стіни стирчить товсте коріння. Воно, напевне, перетинало цей хід — і тепер на ньому легко помітити глибокі подряпини, неначе хтось роздирав його міцними щелепами.

«Безумовно, нора або хід якоїсь велетенської тварини, — знову подумав Василь. — Чи не потраплю я отак просто до її пастки?»

На хвилинку він спинився. Але назад шлях був відрізаний. Тільки вперед, тільки вперед! Іншого виходу не було.

Раптом тунель роздвоївся. Одне його коліно звертало праворуч і йшло вниз; друге — ліворуч, поступово підіймаючись вгору. Василь міркував недовго: йому треба було вибратись на поверхню, докладне вивчення надр Венери не входило в його найближчі плани. Ліворуч, ліворуч, угору!

Минав час. Тунель звивався гадюкою, повертаючи в різні боки. Але весь час він лишався так само широким, весь час лишався сповненим блакитнуватого сяйва. Тепер Василь зрозумів: світилися оті камінці.

Не спиняючись, він виколупав із стіни кілька таких камінців і поклав їх у сумку, що висіла у нього збоку. І враз тривожна думка охопила Василя: чому він не почуває ваги переносного радіопередавача, що висів у нього за спиною?.. Василь помацав рукою. Передавача не було.

Тільки тепер Василь відчув, що він злякався. Адже без цього передавача він не зможе подати звістку про себе. І друга думка: чому він не використав цю можливість, коли був ще на дні ями, куди він упав? Хіба треба було йти цим тунелем? Адже він міг розповісти товаришам по радіо про те, що опинився в ямі, і вони врятували б його. Що передавач зірвався у нього під час останнього падіння, Василь був певний. Значить, він лежить там, на гіллі, яке застилало дно ями…

А може він загубив передавач десь уже в тунелі? Ні, такого не могло трапитись, він би помітив, відчув би падіння апарата. Може, повернутись назад, пошукати передавач на дні тієї ями?..

Рижко спинився, обмірковуючи становище. Так, краще було б пошукати. Зворотний шлях він пам’ятав. Тунель лише один раз подвоївся, лише один раз. Повернутися?

Глибока тиша, що оточувала досі юнака, порушилась. Далеко ззаду почулося важке, уривчасте сопіння. Василь здригнувся: це дуже нагадувало звуки, які робила страшна потвора, що ледве не наскочила на нього там, на поверхні. Швидше вперед! Куди б не привів його цей тунель, тільки б не зустрітись із страховищем!

Рижко кинувся бігти. Ноги його чіплялися за каміння, він спотикався, мало не падав. Але біг далі й далі, спиняючись лише, щоб прислухатися, чи посувається за ним та страшна мара.

І щоразу він чув те саме сопіння. Страховище, очевидно, не відставало від нього. Чи чуло воно його? Чи переслідувало воно незваного гостя у своїй норі, чи просто посувалося до якихось своїх підземних склепів? Василь не знав цього. Але йому лишалося тільки тікати — швидше, швидше!

Здавалося, що потвора наздоганяє Василя. Щоразу, як він спинявся прислухатись, сопіння немов наближалося. І щоразу з новою силою Василь кидався вперед, забуваючи про втому. Гвинтівка обважніла в його руці. Але розлучитись з єдиною своєю зброєю Рижко, звісно, не міг. І, стискаючи її в руці, він мчав далі й далі.

Сяючі камінці в стінах бігли назустріч йому, повз нього, миготіли світловими рисками, що зникали у нього за спиною. Тунель звивався — можливо, лише це й врятовувало юнака, бо потвора не бачила його за крутими поворотами. І раптом, немов у казці, тунель обірвався.

З усього розгону Василь ускочив у велетенську печеру, що відкрилася перед ним за останнім поворотом. Печера лежала трохи нижче тунелю і спочатку здалася Василеві проваллям. Тут так само було напіввидно, так само розливалося блакитнувате сяйво. Але тому що воно розходилося головне від стін і стелі, внизу, на дні печери, було значно темніше. Широко розкриті очі юнака помітили якийсь рух у глибині її. Немов хтось ворушився там… ні, не хтось, — кілька невеличких тварин.

А ззаду знову наближалося сердите сопіння: потвора теж просувалася до печери.

Часу на роздумування не лишалось. Василь кинувся швидко ліворуч, вздовж стіни. Брили та великі купи ґрунту, що лежали тут, заважали йому. Бігти не можна було. Рижко повз, ховався за тими купами. Далі, далі від отвору тунелю! Ось велика брила. За нею його зовсім не буде помітно. Швидше, швидше!..

І ледве юнак устиг лягти, вірніше, впасти додолу, ховаючись за брилою, як гучне ревіння довело йому, що потвора так само спинилась у печері. Назустріч їй пролунав тонкий, радісний зойк тварин, що ворушились по середині печери.

Ледве дихаючи, Василь визирнув з-за брили: адже він мусив знати, що робиться навколо нього. Здаватись так просто Василь не думав. В його гвинтівці було двадцять п’ять куль. Хоч яке велике й жахливе було страховище, — він ще побореться з ним!

Потвора проплазувала на середину печери і тепер щось там робила. Що саме — Василь роздивитися не міг; синій туман закривав від нього середину печери. Власне, то був не туман. Блакитнувате сяйво від камінців, повкраплюваних у стіни, не сягало далеко від стін і залишало центр печери у напівтемряві. Якісь тварини ворушилися там. Їх було кілька. Вони пищали, вони немов зустрічали страховище.

«Я потрапив до лігва цієї тварини, — подумав Василь. — А це її діти. Погану матусю вони собі вибрали, погану…»

Але від цього висновку йому не стало легше.

Василь згадав про жахливий вигляд потвори, про її криві, гострі щелепи — і здригнувся. Що робити?.. Рухатися з місця, поки потвора тут, — значить іти на загибель. Чекати, доки вона знову піде на поверхню, й тоді вибратися самому?

Але — скільки доведеться чекати? Чи вистачить кисню в апараті, що дає йому можливість дихати?..

Юнак, намагаючись зберегти спокій, підраховував, не зводячи очей з потвори. Вони мандрували по Венері, сходили на гору й потім бігли назад. Це тривало приблизно годину. Потім він упав, покотився. Зустріч із потворою. Друге падіння. І мандрівка тунелем, і ще в печері. Все це тривало близько двох-трьох годин.

Додати до цього перебільшену витрату кисню, бо хлопець майже весь час біг, споживаючи значно більше, ніж звичайно, кисню… а оксилітний апарат, працюючи автоматично, поновлював кисень відповідно до потреб дихання. Треба гадати, що витрачено приблизно половину запасу. Залишилося ще на шість годин.

Всього шість годин! Коли йому не пощастить за шість годин повернутися до ракетного корабля, — кінець. А скільки ця огидна потвора залишатиметься в печері? Адже їй напевне поспішати нема куди…

Думки переплутувалися. Проекти врятування, один за одний фантастичніший, з’являлися і швидко відкидалися Василем. Вбити потвору, стріляти в неї. Кинутися тікати і пробувати відстрілюватися в тунелі… Ні, це все безглуздя! Радіо…. ах, як він міг загубити передавач!..

…Мати його, мабуть, уже одержала листа. І сестра напевне розповіла їй все-все: і як Василь мріяв про міжпланетну подорож, і як він готувався до неї, і чому він так захопився астрономією, що, вивчаючи її, просидів в обсерваторії кілька місяців. Мати! Вона повірила, що він вирішив стати астрономом, і охоче допомагала йому знайомитися з інструментами і складними приладами обсерваторії. А сестра? Як зворушливо вона умовляла його покинути цей марний, на її погляд, намір!.. І як важко було умовити її тримати його, Василеві, плани в секреті. Коли б вона тільки знала, до якої пастки потрапив її брат!..

Микола Петрович теж пожалів би його. Що з ним самим трапилося там, у ракеті? Чому це він подавав тривожні сигнали? Ах, як Василь погано все це зробив! Замість того, щоб допомагати любому Миколі Петровичу, він потрапив до цієї нори і примушує всіх товаришів турбуватися про його долю. Адже вони нічого не знають про нього…

Цікаво, що це за сяюче каміння? Василева рука намацала; коло себе один такий камінець. Юнак підніс його до очей. Звичайна грудка, навіть крихка, розсипається, коли притиснути пальцями. І світиться. І, здається, навіть трохи тепла. Чи це тільки здається? Пальці не відчувають тепла. А от коли піднести ближче до очей, то вони відчувають тонке і приємне тепло. Дивні камінці!.. Треба буде обов’язково показати Миколі Петровичу й Соколові.

Думки, уривчасті й безладні, випереджали одна одну.

Як би допоміг йому переносний передавач, коли б він не загубив його!.. Товариші врятували б… Проте хіба… хіба ж немає ще однієї можливості? У скафандрі є невеличкий передавач, з допомогою якого мандрівники зв’язувалися під час першої вилазки, розмовляли один з одним. Може, він визволить? Дати якнайбільшу напругу… щоб на більшу віддаль було його чути… Справді, може хтось із товаришів і почує?..

Навпомацки Василь знайшов малесеньку рукоятку в себе на грудях. Вона вмикала мініакумулятор, від якого працював передавач. Повернути рукоятку праворуч — струм збільшиться. Отак, ще… ще… до краю…

— Товариші, чи чуєте ви мене? — голосно скрикнув Рижко, вкладаючи в ці нескладні слова всі свої надії.

Мовчання.

— Товариші, це я, Василь, товариші… — почав Василь удруге.

І раптом змовк.

Тремтливе яскраве блакитнувате сяйво залляло печеру. Кожен камінець, що перед тим світився рівно й спокійно, як світляк, — тепер гонив від себе яскраві вібруючі хвилі блакитного світла. Це світло тремтіло, воно мінилося, воно немов відповідало на слова Василя. Кожне слово юнака викликало нові й нові світлові хвилі. Ось Василь змовк — і камінці по стінах і стелі, незліченні блакитні ліхтарики, заспокоїлись, випромінюючи м’яке світло.

Зацікавлений цією картиною, Василь проговорив ще раз:

— Товариші!..

Каміння знов спалахнуло, хвилі блакитного світла пронеслися по печері, освітивши всі її закутки. Василь ясно побачив те, що робилося в середній її частині.

Там лежала велетенська потвора, розкинувши лапи. Вона повільно ворушила довгими тонкими вусами. А біля неї було з десяток створінь, завбільшки з велику собаку. Вони трохи нагадували ведмежат — такі ж жовтуваті, гладкі, округлі. Але ось хвилі світла зникли — і дивна родина потвор знову вгорнулася в пітьму, ще більш непроглядну після блакитного світла.

— Товариші!.. — голосно повторив зацікавлений Василь. Він забув про небезпеку, йому хотілося ще подивитися на тих тварин.

Знов яскраве світло залляло печеру, блакитні хвилі, затремтівши, прокотились по ній і затихли. І, мов у відповідь на це, величезна потвора тривожно заворушила вусами. Василь почув її грізне гарчання. Потвора підвела голову, оглядаючись.

— Е, ні, досить, — вже тихо сказав Василь, забувши, що кожне його слово спричиняється до нового бурхливого випромінювання із стін і стелі.

Камінці знов відповіли на ці слова неспокійними світловими хвилями. Здавалося, що каміння світилося не все зразу, а по черзі, плавними поштовхами, як хилиться під подувом вітру пшениця в полі.

Із лютим ревом чудовисько підвелося. З хвилину воно ворушило високо піднятими вусами, потім повільно повернулось і поплазувало вздовж стін печери. Потвора обмацувала стіни вусами. Широкі лапи страховища загрібали під себе крихкий ґрунт. Василь помітив, що одна з задніх лап потвори безсило тяглася за тулубом; огидна тварина не ступала на неї.

Становище ставало безнадійним. Посуваючись вздовж стін печери, потвора відрізувала Василеві останні шляхи відступу. Ще кілька хвилин — і вона наблизиться до юнака.

Дивний спокій огорнув Василя. Зникло хвилювання, мов рукою зняло страх, який відчував раніше Рижко. Він добре розумів, що порятунку не можна чекати нізвідки. Ну, що ж! Життя він продасть недешево.

Розміреними, спокійними рухами, як у тирі, Василь ліг зручніше, підклав під дуло гвинтівки плоский камінь, прицілився. Ні, він не збирався стріляти, доки потвора далеко від нього. Треба заощаджувати кулі. Треба чекати зручного моменту.

Потвора посувалася. Здавалось, вона починала відчувати наближення до чужої істоти. Вуса її ворушились ще загрозливіше, широкі лапи енергійно прогортали ґрунт, з-під них летіло каміння. А щелепи… Вони весь час рухались, немов силкувались щось схопити, розчавити, розтерти на порох.

«Щоб отака гидота схопила і вбила? Ні, цьому не бути!»

Василь прицілився ще уважніше. Він обрав собі точку посередині голови потвори, між лютими її очима. Юнак розраховував: коли йому пощастить влучити в голову тварини, буде найкраще. Гвинтівка в усякому разі дозволить протягом кількох секунд випустити не менш десятка куль… А тоді…

Потвора наближалася — її віддаляло від юнака всього метрів з п’ятнадцять. Василь завмер. Око його спіймало пряму лінію, що з’єднувала мушку гвинтівки і обрану точку на голові страховища. Тепер хай стане трохи світліше, під час пострілу треба добре бачити.

— Стривай, чортяко! — гучно крикнув він.

Яскраві світлові хвилі попливли по печері. Так, ціль вибрано вірно. Все добре видно.

Як на навчальному стрілянні, Василь акуратно натиснув на спуск. Сухий постріл пролунав раз — і відгукнувся незчисленними лунами в печері. Щось ударилося об брилу поруч із Василем, впало біля нього разом з відбитими скалками каменя.

Василь озирнувся і похолонув. Це була його куля! Деформована, сплющена, — але це була вона. Значить, куля не пробила голови потвори, вона відскочила від неї… На страховищі — панцир?..

Будь-що-будь! У нього є ще кулі, він знайде, куди їх всадити. Не може бути, щоб потвора була вся в панцирі!

Постріл… ще й ще… І щоразу кулі відлітали від потвори, бризкали кам’яними скалками навколо Василя. А жахлива тварина з грізним ревом посувалась уперед, украй роздратована, розмахуючи вусами й розкидаючи лапами ґрунт. Її щелепи загрозливо клацали, хапаючи повітря. Ось вона вже на віддалі якихось трьох-чотирьох метрів…

Одна з широких, мов закутих у панцир, лап піднеслася високо в повітря, ніби замахуючись на Василя. Ще мить…

Руки юнака похолонули. Гвинтівка здалася важкою, такою важкою, що він не мав сили підняти її і націлитись знову на ворога. Це було надто жахливо — страховище, одягнене в панцир, який не може пробити куля автоматичної гвинтівки!

Василь знесилено схилив голову на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вирвався з його вуст.

І, відповідаючи на нього, неспокійними, тремтячими, сяючими хвилями засвітилося каміння по стінах і скелі печери, освітлюючи нерухому постать людини в скафандрі і піднесену над нею панцировану лапу потвори….

16. СЛІДАМИ ВЕЛЕТНІВ

Борис Гуро в задумі стояв перед отвором у ґрунті. Сюди чи не сюди? Він озирнувся. За кілька кроків виднівся другий отвір. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Здавалося, це були початки великих підземних ходів. Але — куди йти? Де шукати Василя?

У розмові з товаришами Гуро намагався втішити їх, вселити в них упевненість в тому, що Василь живий і непошкоджений і перебуває десь у невідомому ще їм місці. Можливо — він ховається від якоїсь небезпеки, можливо — він не має сил, щоб повернутися. Так думав Гуро, коли він ще не знайшов на краю провалля Василевого переносного передавача.

Тепер становище здавалося трохи іншим. Гуро не хотів говорити про це Риндіну і Соколу, щоб не позбавити їх останньої надії, але сам він бачив речі у дуже невтішному світлі. Василь упав у цю яму. Це було ясно. Коли б він не розбився, він почув би, як гукав його Гуро. Коли б він був унизу, навіть непритомний від падіння, — і тоді його можна було б побачити згори, освітивши дно ями прожектором. Куди ж зник юнак?

І знову Гуро згадав про висловлену Соколом думку відносно потвори, яка нападала на ракету. Василь упав, на дні ями його немає — лишається припустити, що його схопила й понесла з собою та потвора. Адже і її сліди — поламані дерева і папороть — кінчилися біля одного з отворів у ґрунті.

Тривожні думки позбавляли мисливця спокою, так потрібного саме тепер. Але Гуро добре володів собою; отже, і цього разу він розігнав неприємні думки і знов почав міркувати.

Передавача він знайшов тут, біля цього отвору. Але цей хід менш глибокий, ніж другий. І сліди потвори зникли не тут, а біля другого — ширшого. Спробувати хіба ще раз гукнути? Зазирнути ще раз, освітивши прожектором?

Нахилившись над отвором, Гуро гукнув:

— Василю! Де ти? Відгукнися!..

Але, як і весь час перед тим, він не дістав відповіді. Сліпучо-яскравий промінь прожектора забігав по стінках у темряві провалля. Ні, там нічого не видно. Проте гостре око мисливця помітило неглибоку ямку у дні провалля — немов слід від якоїсь важкої речі, що впала згори. Цей слід міг залишити Василь. Але куди ж він зник?

Треба було зважуватись. Гуро перевірив ще раз свою зброю, прилади. Гвинтівка з розривними кулями, запасний резервуар з оксилітом — отже, йому вистачить кисню на вісімнадцять годин: дванадцять — в основних резервуарах і шість — у запасному. Три ручні гранати на поясі — це добра зброя. Запасний мініакумулятор. Переносний передавач на спині, який дасть йому змогу тримати радіозв’язок із ракетою. Нібито все гаразд. Вперед!

— Я рушаю на розшуки у підземний хід, — сповістив він голосно, ввімкнувши мікрофон передавача.

Потім Гуро прив’язав до стовбура ближчої пальми тонкий міцний мотузок і з допомогою його почав спускатись у провалля.

Ось воно, м’яке, вкрите гнилим листям і поламаним гіллям дно. Нагорі вже сутеніло, а тут яскравий промінь прожектора відбивався від стін, від каміння, що виступало з ґрунту, і освітлював все так добре, що Гуро навіть зменшив силу його світла.

Підземний хід не йшов на велику глибину. Мабуть, він тягся весь час не більше як метрів з п’ять від поверхні. Про це свідчив і пухкий вогкий ґрунт, і численне коріння дерев, що звисало із стін.

Даремно Гуро шукав сліди юнака. Їх тут не було: на ґрунті коридора безконечно тяглися широкі сліди чогось подібного до величезної мітли, що замела всі сліди.

«Безперечно, нора якоїсь тварини, — подумав Гуро. — Добре, якщо хід не матиме розгалужень, бо інакше я не знатиму, куди йти».

Він ішов швидко, але не кваплячись. Так ходить людина, що звикла багато ходити, не витрачаючи ні крихітки енергії марно. Коли б зараз хтось спробував іти поруч з мисливцем, то скоро відстав би. Але спокійний крок Гуро дозволяв йому добре роздивитися й помітити всі дрібнички, що, безумовно, лишилися б поза увагою іншої людини, йому стали в пригоді звички досвідченого мандрівника і мисливця.

Ось Гуро на хвилинку зупинився і підійшов до великого кореня, що звисав, мов обірваний, із стіни. Він похитав головою і мовив сам до себе.

— Таку тваринку я зовсім не бажав би здибати…

Досвідчене око мисливця зробило висновки з слідів, що виднілися на перегризеному корені. Невідома тварина не точила грубий корінь, вона просто перекусила, перервала його. Так рвати дерево могли лише щелепи велетня.

Через хвилину Гуро спинився перед кількома дивними камінцями, що стирчали з ґрунту біля стін. Він аж присів, уважно розглядаючи їх. Потім вимкнув прожектор на грудях і присвиснув від здивовання.

— Оце так світляки… Цікаво, цікаво!..

Але час не ждав. І, ввімкнувши знов прожектор, Гуро рушив далі.

Його пильне вухо насторожено ловило найтихші звуки. Проте мікрофон на шоломі не міг впіймати нічого, крім легкого шуму кроків самого Гуро.

Найбільше турбувала мисливця відсутність слідів на ґрунті. Коли б тут не було все так чисто заметене якимсь підземним двірником, сліди були б помітні. Адже от сліди самого Гуро ясно позначаються на пухкому ґрунті. Їх можна легко помітити на відстані кількох метрів. Невже потвора дійсно несла з собою бідолашного хлопця?..

І знову Гуро відігнав від себе такі думки.

Хід тягся без краю. Вже двічі Гуро поглядав на годинник. Подорож під землею тривала близько години, але вигляд ходу не змінювався.

Ті ж самі стіни з пухкої землі, з подекуди повкраплюваними камінцями, таке ж коріння, що утворювало іноді на стіні складне мереживо. І ніяких слідів, крім одного гігантського сліду величезної мітли. Але тепер Гуро вже твердо вирішив, що саме ця мітла була вірним слідом. Безперечно, це слід потвори, що тягла за собою свій тулуб і ним згладжувала м’який ґрунт.

Що це за тварина? Що обіцяє зустріч з нею?

Спокійним, розміреним кроком Гуро простував уперед. Вже два рази йому траплялося розгалуження підземного ходу, але щоразу в пригоді йому ставав слід тварини. Цей слід повертав завжди тим ходом, що вів униз.

Раптом Гуро спинився і прислухався. Якийсь неясний тихий звук привернув його увагу. Ніби щось пересипалося, ледве чутно шипіло. Ось впало кілька камінців, вони покотилися по землі. Кожен звук розповідав про щось, а все сплетіння звуків малювало перед його уявою таку картину:

«По норі десь попереду повзе якась тварина. Повзе повільно й обережно. Поки що важко сказати, щоб вона повзла від мене, бо звуки не слабшають. Не можу сказати так само, що вона наближається до мене, бо звуки не посилюються. Значить… вона повзе дуже повільно».

Думки ці вмить промайнули в його голові. Гуро вимкнув прожектор і, користуючись непевним туманним світлом загадкових світляків-камінців, повільно рушив уперед, тримаючи гвинтівку напоготові. Тепер Гуро немов забув про звичку ходити швидким вільним кроком. Він пробирався вздовж стіни, ховаючись за її виступи.

Гуро повинен був урятувати Василя і хоча б завдяки цьому мусив бути обережним і не мав права на будь-який необґрунтований риск.

Крок за кроком мисливець просувався вперед. Загадкові звуки не зникали. Вони тепер були трохи виразніші, бо Гуро наблизився до того місця, де вони виникали. Таємнича тварина й справді немов лишалася на одному місці. Ось знов виразно чути: упав камінь, покотився. І знов те ж саме, ледве чутне, шипіння. Що ж це таке?

За поворотом ходу Гуро, нарешті, помітив якесь велике тіло, що перетинало тунель. Мисливець спинився. Палець його правої руки упевнено лежав на спуску гвинтівки. Очі вивчали ціль холодним, спокійним поглядом.

Перетинаючи тунель, лежало якесь округле тіло. Воно ніби складалося з окремих кілець, що невпинно ворушилися. Це тіло було схоже на обрубок великої колоди, вкопаний своїми кінцями в обидві стінки тунелю. Але цей обрубок був живий, весь час вібрував, рухав своїми коричнево-червоними кільцями. І від цього руху з стіни зривалося, падало каміння, котилося вниз.

Очі Гуро не відривались від дивної тварини. Що вона робить? Що за незрозуміле положення впоперек тунелю? Звикаючи до напівтемряви, Гуро помітив, що кільця, з яких складалось тіло тварини, немовби повільно виходили з однієї стіни і входили в другу. Але, може, це лише помилка зору?

Та мисливець помітив на одному боці тварини невеличку чорну пляму. Ця пляма повільно рухалась разом із своїм кільцем. Ось вона наблизилась вже зовсім до стіни. Ось доторкнулася до неї… зникла.

Так, помилки не може бути. Гуро бачив лише невеличку частину довжелезної потвори, що плазувала, вилазячи з одної стіни тунелю і зникаючи в другій. Кільцювате тіло було, очевидно, дуже довгим; воно загороджувало шлях.

Гуро опустив дуло гвинтівки, ввімкнув прожектор. Яскраве світло залляло дивну тварину, вірніше, ту частину її тіла, що була в тунелі. Так ось вони, ті кільця! Тепер видно дуже добре. Можна підійти ближче.

Ніжне, прозоре, червонуватого забарвлення тіло. Воно, здавалося, невпинно пульсувало, пересуваючись, і з помітним зусиллям підтягало свої кільця. Всередині цього тіла, в зворотному напрямі, рухалася якась чорна маса. Правдивіше, ця маса не рухалася — вона немов стояла на місці, а прозоре тіло посувалося по ній, ніби натягувалося на чорну палицю.

Гуро доторкнувся дулом до потвори. Її бік здригнувся, вздовж нього пробігли жмури. Відступивши на крок, Гуро замислився, спостерігаючи, як повільно проповзала потвора.

Дивні речі спали йому на думку. Перебування мандрівників на Венері приносило їм несподівані зустрічі з дивовижними тваринами. Це не були страховища юрського періоду, про які стільки розповідав Сокіл. Досі вони не бачили ніяких бронтозаврів, археоптериксів, ігуанодонів. Може, тут, на Венері, життя розвивалося іншими шляхами, відмінними від земних? Цілком можливо. Дивно лише, що передбачення Сокола відносно рослинності на Венері, цієї багатющої флори юрського періоду, — здійснилися цілком, а припущення відносно фауни, світу тварин, не ствердилися ні в якій мірі. Ось тепер ця зустріч із живою прозорою колодою завдовжки з десятки метрів, що все ще плазує від стінки до стінки. Що це за тварина?

І раптом Гуро підморгнув хитро самому собі. Йому відома ця тварина! Мисливець ще раз легенько торкнув червонувате тіло потвори дулом гвинтівки. Вздовж тіла знову пробігли жмури, тварина немов намагалася уникнути дотику невідомої речі. Гуро засміявся хрипким, трохи нервовим сміхом:

— Я знаю, що ти таке, — сказав він, звертаючись до мовчазного, вібруючого тіла. — Ти — черв’як. Ти — дощовик, ось хто ти!

Це звучало неймовірно. Оця потвора, завтовшки півтора метра, черв’як-дощовик?.. Дощовик такого химерного вигляду?

Проте мисливець не вагався більше. Він ударив гвинтівкою напівпрозоре тіло. Кільця, що складали його, заворушилися швидше;. потвора намагалася якнайскоріше сховатися в землю, втекти.

— Пролазь, пролазь, — промурмотів Гуро, — не заважай. В мене часу немає. Дощовик, хм… та скільки ж ти ще тягтимешся?..

Велетенський дощовик, здавалося, не мав кінця. Він загороджував своїм тілом шлях, між ним і стелею тунелю залишалося всього з півметра.

Гуро виставив уперед гвинтівку і швидко, не цілячись, вистрелив. Сухий звук розтанув у повітрі, його поглинули пухкі стіни. Куля пронизала тіло дощовика. На ньому залишилася малесенька крапка та й годі. Кільця посувалися вперед з такою самою швидкістю. Гуро закусив губу:

«Може, я помиляюся, — подумав він, — Може, я зарядив гвинтівку не розривними кулями?»

Він перевірив магазин. Ні, там лежали саме розривні кулі. Що ж трапилося? Чому куля не розірвалася? Так… так… Куля не розірвалася тому, що не зустріла достатнього опору. Вона пройшла крізь тіло дощовика, не завдавши йому шкоди, як пройшла б крізь кисіль.

Гнів охопив мисливця, йому треба поспішати, кожна секунда запізнення може коштувати життя Василеві, а він стоїть тут, не знаючи, коли звільнить шлях цей мерзенний дощовик. Розрубати його, знищити!.. Рука мисливця вже намацала ручку короткого гострого кинджала, що висів у ножнах на його поясі. Але Гуро роздумав:

«Ну, добре, я розрубаю цю гидоту надвоє. Але це ж дощовик. Він однаково не спиниться, плазуватиме, ще більш загороджуючи шлях. Ні, рубати не можна».

Залишався тільки один спосіб — перелізти через огидне тіло, протиснутись між ним та стелею тунелю. Гуро відступив на кілька кроків назад, розігнався і стрибнув угору. Руки його потрапили на тіло дощовика, він упав на нього грудьми, ноги його коліньми вдарилися об бік слизького холодного тіла. Мисливець відчув, як дощовик затремтів від удару. Дощовик напружився, звиваючись і намагаючись скинути з себе тягар.

Проте Гуро уже злазив на нього. Ще мить — і він легко зіскочив, протиснувшись під стелею над тілом дощовика, що люто звивався. Не озираючись, він швидко пішов тунелем уперед, примушуючи себе не слухати легке шарудіння позаду, що нагадувало йому про гидкого черв’яка.

Але ось нові звуки, значно гучніші й загрозливіші, притягли до себе увагу Гуро. Якийсь рев, хрипкий і жахливий, долітав здалеку, йому відповідали тонші звуки, що нагадували скавучання цуценят. Забувши про небезпеку, Гуро прискорив крок. Рев дужчав. Так могла ревти лише якась вкрай розлючена потвора, нападаючи на ворога.

«Швидше, швидше, — вистукувало серце мисливця. — Як я міг затриматися біля дощовика?.. Швидше, швидше!..»

Йдучи навпомацки, Гуро перевірив свою зброю. Рев усе наближався і дужчав. Тунель ще раз круто повернув — і перед Гуро відкрився темний отвір. Промінь прожектора потонув у глибині його, нічого не вихопивши з мороку. Це була велетенська печера.

Гуро почув, як пролунав постріл. У відповідь на постріл рев розлігся з новою силою. Потім пролунало ще кілька пострілів з різними проміжками часу між ними. І знову грізний рев.

Далі виразно почувся глухий стогін. Гуро вже вбіг у печеру, що чорним проваллям лежала нижче тунелю. Мов у відповідь на стогін, велетенська печера наповнилася мінливим; блакитним сяйвом, яке лилося з усіх боків. Промінь прожектора Гуро вихоплював з пітьми окремі шматки скель, брили землі, якихось дивних тварин. І нарешті Гуро побачив те, що шукав.

На віддалі десяти-п’ятнадцяти метрів від нього внизу, коло стіни печери, на брилі лежала людина в скафандрі. Вона безсило схилила круглий шолом на руки, поруч із нею лежала гвинтівка. Людина лежала нерухомо, як мертва. Це був Василь.

І вздовж тієї ж стіни до завмерлого, мабуть, непритомного юнака підповзала велетенська потвора. Довгі, тонкі вуса звивалися в повітрі над Василем. Ось піднялась передня лапа з гострими страшними зубцями, схожа на велетенський гребінь.

Тонкий, довгий вус торкнув нерухому постать у скафандрі.

І широка гребенеподібна лапа з блискавичною швидкістю майнула в повітрі…

17. БІЙКА БІЛЯ РАКЕТИ

Микола Петрович, нарешті, підвів голову від складного рисунка, який він довго й старанно креслив на папері. Сокіл, що весь час уважно стежив за рухами руки Риндіна, перевів погляд на академіка.

— Отже, — непевно проговорив він, — виходить…

Риндін задумливо поглянув на нього, на рисунок, знов на Сокола. І лише після цього повільно відповів:

— Нічого втішного не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного!

Він неуважно зробив олівцем кілька широких рисок біля рисунка, немов випробовуючи олівець. І продовжував, водночас проводячи олівцем по паперу такі ж самі риски, наче підкреслюючи свої слова:

— Ось мої висновки. Ракета стояла раніше непогано. Василь… — Академік важко зітхнув. — Василь правильно помітив, що з того положення стартувати було просто. Дати кілька вибухів, почати рух — і ракета пішла б угору. Правда, тут був би певний риск, старт не можна було б назвати безпечним, але в усякому разі це було можливо. Тепер, після візиту потвори, що надумала бавитись нашим кораблем і перекидати його з боку на бік, ракета змінила положення. Вона загрузла носом у ґрунт, підняла хвіст угору. Дюзи дивляться в небо. Зробити вибухи — значить загрузнути ще більше в ґрунт. Розумієте?

Сокіл мовчав.

— Звісно, нам ще рано думати про відліт. Ми нічого поки що не знайшли… хіба що загубили. Поживемо — побачимо. Може, ще якесь страховище побажає погратись кораблем і поставить його як слід, — пожартував Микола Петрович. Але Сокіл навіть не всміхнувся.

Він сидів нерухомо і крутив пасма волосся, що спадало йому на лоб. Ось він взяв свої окуляри, протер їх, надів і уважно подивився на Риндіна.

— Миколо Петровичу, — мовив він, нарешті, — а чи не можна буде, скажімо, підкопати ґрунт під ракетою… розбити його, щоб ракета стала рівніше? Хочете, я подивлюся?

Риндін уважно поглянув на Сокола.

— Чи не завчасно, Вадиме? Повторюю, нам поспішати нема куди. Ще встигнемо. Чи вас уже назад, на Землю тягне?

Сокіл завагався:

— Ні, не те… не те, Миколо Петровичу.

— А що ж?

— Я скажу вам відверто. Мені здається, що я не роблю всього, що міг би зробити. Ну, так би мовити, працюю не на повну потужність… Ви скажете — наукові завдання? Знаю, розумію… Але цього замало тепер, коли Гуро зайнятий розшуками Василя, і на вас звалилося стільки різних обов’язків… хіба я не бачу?..

Сокіл помітно хвилювався. Він підвівся, пройшовся по кімнаті, знову сів на місце — і знову підвівся:

— Ну, от, скільки ви, Миколо Петровичу, вже не спите ночей, шукаючи засобів звільнити ракету з-під скель? Ні, Миколо Петровичу, не заперечуйте, не треба, адже я прекрасно бачу, як вам трудно! А мені — здоровому, міцному, молодшому від вас, ви залишаєте тільки наукову роботу?..

— Хіба вона не важлива, Вадиме? — лагідно зауважив Микола Петрович. — Хіба це не найголовніше наше з вами завдання — відшукати й привезти на Землю інфрарадій і ультразолото?

— Та хто ж заперечує, Миколо Петровичу! Все дуже важливе! Але, скільки я розумію, вся наша наукова робота може стати марною, якщо ми не знайдемо засобу звільнити ракету, відкрити їй шлях у небо, щоб вона могла привезти додому, на Землю, на Батьківщину те, що ми знайдемо тут для нашої країни, для нашого народу. А становище з ракетою дуже складне, тут не може бути двох думок. І я хочу, прошу вас, наполягаю, щоб ви, Миколо Петровичу, використали й мою допомогу, цілком і повністю використали мої сили — від розрахунків до практичних спроб. А наукова робота — будьте певні, з нею все буде гаразд, я не послаблю її! Я ж не на курорт прилетів, встигну ще відіспатися… ну, благаю вас, Миколо Петровичу, навантажуйте мене чим завгодно!

Риндін слухав Сокола уважно і спокійно. Він помовчав хвилинку.

— Сідайте, Вадиме, — відповів він. — Я розумію вас. Ви — щира, хороша людина. Справжній товариш. Але хвилюватися немає підстав. Я поділюся з вами своїми думками. Можливість звільнити ракету є!

— Яка?

— У мене є свої плани. Пізніше я познайомлю вас із ними. Треба ще поміркувати, зважити все. В усякому разі у своїй доповіді, що її ми мусимо надіслати на Землю, я не пишу, що наше становище безнадійне. Навпаки, я певний, що ми щасливо повернемось назад. А якщо вже говорити про те, що є головнішим у нас на сьогодні, так це розшуки нашого Василя! До речі, після того, як Борис сповістив, що спускається під землю, ви нічого більше не прийняли від нього по радіо?

— Ні.

— Оце найбільше турбує мене. І все ж таки я твердо вірю, що Борис знайде Василя. А тимчасом давайте відправимо другу ракету-листоношу. У нас уже готові листи для неї. Одягайте скафандр, виносьте ракету. Я вийду слідом за вами. Тільки спробую відшукати Сонце. Сподіваюсь, що хоч на цей раз наш інфрачервоний екран допоможе нам.

Вже виходячи, Сокіл запитав:

— Ви сказали, що вийдете слідом за мною? А як же ви підете? Адже у нас нема четвертого скафандра. Чи ви хочете без нього?

— Авжеж, я піду без скафандра, — відповів Риндін, дивуючи Сокола. — Не хвилюйтесь, одягайте ваш. Шкода тільки, що я не зможу вас чути. Ви-то будете чути мене, а я вас — ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємось. Одягайтесь.

— А коли нападуть летючі комахи?

— Вони, як ми вже встановили, нападають лише в глибокій тіні. А зараз сонце ще високо. Одягайтесь!

Сокіл не пробував сперечатись далі. Якщо Риндін сказав — треба було виконувати. До того ж, і час мине швидше. Як важко чекати, поки повернеться Гуро… і які звістки він принесе?.. Ах, Василю, Василю, невже ж Гуро повернеться без тебе?..

Микола Петрович провів Сокола до дверей у коридор.

— Прошу виходити. Трохи почекайте на мене. Та не забувайте прислухатись до моїх слів.

Сокіл чудово чув усе, що говорив Риндін. Він зачинив за собою двері, пройшов до камери, де лежали ракети-листоноші, взяв одну з них і через силу потяг її до виходу. Тепер ця робота була значно важча, ніж тоді, коли вони випускали листоношу в міжпланетному просторі. Через кілька хвилин люк знову відчинився і з корабля вийшов старий академік. Він спинився на порозі люка.

— Яке чудове, напоєне пахощами повітря, Вадиме! І яка шкода, що ним не можна дихати довго. Який чудесний краєвид, різноманітні фарби, мальовничі рослини! І скільки таємниць ховається під красою цього краєвиду!..

Він замовк. Згадка про Василя, про бідолашного юнака виникла в його голові, як тільки вирвалися в нього слова про таємниці Венери. Що з ним? Де він?

Свіжий, холоднуватий вітер розвівав його сиве волосся і торсав поли піджака. Просто перед ним розкинулися буйні хащі, що піднімалися схилом вгору. Далеке скрекотіння, якесь мелодійне цвірінькання долинуло до слуху Миколи Петровича. Він повернув голову до Сокола:

— Чуєте, Вадиме? Це — звуки тутешнього життя.

Риндін зійшов на ґрунт, витяг свої записки і, поглядаючи на них і на компас, встановив у потрібному напрямі на міцній тринозі ракету-листоношу. Перевірив, чи щільно зачинені дверці сигарки.

— Відійдіть, Вадиме… Я пускаю.

Він пересунув маленький важіль, що був на ракетці, і відстрибнув убік з несподіваною жвавістю. З дюзи ракети виринуло полум’я і синій газ. Металева сигара з гуркотом злетіла в повітря і, оповита димом, зникла в хмарах. Тільки густа синя хмарка залишилась від неї.

— Полетів наш другий вісник, — задумливо промовив Риндін. — Чи скоро доведеться виряджати третього? Адже його черга наступить перед нашим поворотним стартом… Втім, я маю небагато часу. Ходімо, Вадиме, оглянемо ракету…

Вони йшли поруч — Сокіл у непроникному скафандрі, в круглому шоломі з великими скляними вікнами, чистісінько водолаз, якому не вистачало лише важких свинцевих підошов та грузила на шиї, і Риндін, у звичайному сірому піджаку і довгих штанях, без шапки, з срібним своїм волоссям, що маяло під подувами вітру, із схвильованим обличчям. Він був першою людиною, яка хоч і важко, але дихала повітрям Венери!

Вони обходили навколо ракети. Висновки Миколи Петровича були цілком вірні. Ракета зарилася в ґрунт носом, піднявши вгору хвіст. Дюзи дивилися в небо. Не можна було й думати про те, щоб вирівняти її за допомогою вибухів. Це тільки погіршило б становище.

Сокіл уважно стежив за Миколою Петровичем, що не пропускав жодної дрібнички. Ось Риндін підійшов ближче до ракети і помацав рукою подряпини, зроблені потворою, яка намагалася перекинути корабель.

— Непогані пазурі, га, Вадиме? — сказав він.

І зразу його обличчя посмутнішало. Мабуть, він знову згадав про Василя.

Вони йшли далі. Сокіл бачив, що старий академік дихає не так, як завжди. Він робив глибокі вдихи й видихи, немов дуже втомлений. Жестом Сокіл показав йому на обличчя, розкрив широко рот, копіюючи дихання Риндіна. Микола Петрович махнув рукою:

— Ну, так, трохи не вистачає кисню… чи, вірніше, забагато вуглекислоти. Але це дрібниця. Хвилин на п’ять ще вистачить. А потім треба повертатись, потім стане небезпечно. Ходім, ходім!

Тепер Сокіл поглядав весь час на Риндіна: його непокоїло важке дихання академіка. Він думав: «Нам Микола Петрович не дозволяє виходити без скафандра, а сам… ні, треба стежити, як би чого не сталося».

А Риндін ішов далі, закінчуючи огляд ракети. Ось він спинився перед великою кам’яною брилою, що схилилася над кораблем, затиснувши його. Між нею та ракетою тільки знизу залишався просвіт, де можна було пройти. Риндін доторкнувся до брили:

— Цікава порода! Як вам здається, Вадиме? Ану, відбийте вашою киркою скалку. Вивчимо в каюті.

Сокіл виконав бажання Риндіна. Відбитий спритним ударом кирки уламок брили заграв на зламі різнокольоровим блисками.

— Цікава порода, — повторив Риндін, задумливо ховаючи уламок в кишеню. — Ну, тепер ходімо додому, Вадиме. Мені стиснуло груди. Більше не можу…

І він легким рухом протиснувся у просвіт поміж скелею і ракетою. Сокіл зачекав, поки Риндін звільнить прохід, щоб пройти й собі слідом за ним, і почув здивований вигук Миколи Петровича:

— Це що таке?

Сокіл кинувся в прохід. Його кирка зачепилася за брилу, впала на землю. Поспішаючи, Вадим не підняв її. Він глянув туди, куди дивився Риндін, і почуття огиди охопило його.

Просто на стіні ракети, на зовнішньому її люці, через який вони виходили й мусили повернутись назад, сиділа страшна потвора, схожа на велетенського павука. Завбільшки вона була з вівцю. Округлий, кошлатий тулуб її буй вкритий чорного шерстю, по якій проступали білі й жовті смуги. Волохата голова потвори, простягнута вперед, насторожилась: спідлоба дивилися холодні, злі очі; щось подібне до двох дзьобів, злитих в одну хижу пащу, стирчало на тій голові. Паща загрозливо розтулялася, показуючи зубчасті свої краї. П’ятьма парами волохатих ніг цей велетенський павук міцно тримався на стіні ракети. Так, це безперечно був павук. Він люто дивився на людей, його ноги ледве помітно тремтіли від напруження. Здавалося, він першої-ліпшої секунди готовий був кинутись на мандрівників.

— Яка огидна… тварина… Ой! — почув Сокіл голос Риндіна.

Старий академік насилу говорив. Здавалося, він задихався. Сокіл швидко глянув на нього. Микола Петрович хитався. Обличчя його, перед цим почервоніле, тепер набуло якогось зловісного синюватого відтінку. Сокіл розумів: Риндіну немає чим дихати, він помалу отруюється вуглекислотою. Але — що ж робити? Адже він, Сокіл, не виконав прохання, суворої вимоги Гуро — не виходити з ракети без зброї…

Микола Петрович ледве проговорив:

— Вадиме, женіть його… цього павука… та обережніше… він може бути отруйний…

Сокіл безпорадно зиркнув на павука. Той сидів поки що нерухомо, мов вивчав сили супротивника. Але ось його ноги ворухнулися. Він трохи посунувся вперед. Дзьоб його загрозливо розтулився. Голова глибше втиснулася в тулуб. Павук ставав у бойову позу, вирішивши, очевидно, що перед ним якісь невідомі, але все одно його жертви.

«Треба спробувати його злякати, — подумав Сокіл. — Адже нам тільки й потрібно, щоб він зійшов з люка…»

Не зводячи очей з павука, Сокіл зробив крок назад і, присівши, намацав позаду себе кирку. Це була його єдина зброя. Ждати будь-якої допомоги не можна було. Зібравши всі сили, Сокіл з диким вигуком стрибнув уперед, забувши, що потвора однаково його не почує.

Павук трохи відсунув назад тулуб. Але ноги його не зрушили з місця. З широко розтуленого страшного дзьоба вирвалося загрозливе сичання. Довге волосся на його тулубі наїжилось. Потвора не здавала позицій.

Сокіл оглянувся на Риндіна. Старий стояв, зіпершись на «скелю, і важко хапав повітря відкритим ротом, його очі були заплющені, груди конвульсійно підіймалися й опускалися. На лобі блищали великі краплини поту.

Не тямлячи себе, Сокіл схопив з землі великий гострий камінь і кинув у павука. Камінь потрапив у голову, вище дзьоба, відскочив і впав. Над дзьобом виступила біла густа рідина. Потвора була поранена.

Стиснувши закляклими руками кирку, Сокіл бачив, як павук підняв загрозливо пару лап і на решті чотирьох парах швидко посунув уперед. Страшні волохаті лапи з гострими пазурами на кінцях рухалися в повітрі, готові схопити йото і підтягти до жахливої пащі.

Сокіл забув про страх. Але потвора була така гидка, що він мимоволі відступив на крок назад. Він почував, як вкривається потом його лоб, як пальці робляться вогкими й липкими. Павук повільно, розраховуючи кожен рух, посувався вперед, не опускаючи передніх лап і тримаючи їх напоготові.

Глухий стогін донісся до Сокола. То стогнав Микола Петрович. Мабуть, павук так само почув цей стогін, бо раптом змінив напрям і посунув просто до академіка, наміряючись схопити його безсиле тіло своїми пазурами.

І знов Сокіл забув про все, навіть про огиду. Щось вигукуючи, зціпивши зуби, він кинувся вперед на павука, замахуючись на нього киркою. Павук спинився. Його лапи майнули в повітрі, намагаючись схопити Сокола. Дзьоб широко розтулився. В ньому з’явились густі жовтуваті краплини.

«Отрута! — блискавично промайнуло в голові Сокола. — Ну, хай буде й отрута!»

З усієї сили він ударив павука киркою по голові. В ту ж саму мить Сокіл відчув, як щось схопило його за боки. Він знав, що то були передні лапи павука. Сокіл щосили сіпав назад кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла і не виймалась. Міцні обійми потвори стискали Сокола і повільно, але впевнено підтягали його до пащі.

Сокіл відчув, що ноги його відриваються від землі. Він висів у повітрі, затиснутий лапами потвори, не випускаючи з рук держака кирки і намагаючись витягти її. Ось перед очима його, перед скляними вікнами шолома майнув страшний дзьоб. Потвора, нарешті, підтягла його голову до себе. Дзьоб розтулився ширше й схопив шолом. Почувся скрегіт. Гострі краї дзьоба ковзали по рівній поверхні шолома, неспроможні зламати його металевої стінки.

— Тільки б витримало скло, тільки б витримало скло, — шепотів побілілими губами Сокіл.

Скрегіт дзьоба подужчав. Потвора намагалась розгризти шолом. Жовті потоки густої рідини потекли по склу шолома: мабуть, це була отрута, яку випускали з дзьоба отруйні залози потвори.

Сокіл позбавлений був можливості щось бачити крізь враз пожовкле скло. Він ще раз спробував витягти кирку. Кирка похитнулася, але не витяглася.

Раптом скрегіт припинився. Дзьоб вгризся в щось. І ось у вухах Сокола пролунав різкий тріск. Потім в ніс йому вдарив сморід, такий неприємний, що на очі набігали сльози.

«Мабуть, розірвалися з’єднувальні трубки кисневого апарата!» — з одчаєм подумав Сокіл і, зібравши всю силу, ще раз сіпнув держак кирки. Він з радістю відчув, що вона подалася. Ще зусилля — і кирка звільнилась. Тоді, звиваючись у міцних обіймах потвори, Сокіл почав бити киркою, куди прийдеться, майже нічого не бачачи, лише відчуваючи кожен раз, що вістря кирки поринає в тіло страховища.

Скільки ударів він завдав — він не пам’ятав. Але ось обійми павука послабшали. Люті удари дзьоба об шолом припинилися. Ще мить — і Сокіл відчув, що він падає. М’який удар об землю. Сокіл сидів на ґрунті, протираючи скло рукою. Він побачив, як павук, шкутильгаючи, повільно відповзав від ракети до скель. З багатьох його ран витікала густа біла рідина.

«А Микола Петрович?..» — раптом згадав Сокіл.

Риндін лежав біля скелі. Він не ворушився. Сині губи його безсило відтулилися, груди не підіймалися. Він був або непритомний, або…

Швидким рухом Сокіл підвівся. Гострий біль у боці примусив його відразу зігнутися. Пересилюючи цей біль, Сокіл схопив тіло старого академіка впоперек тулуба, підняв його і поніс до люка. Аж тут він знову похитнувся; щось мов ножем різало йому бік. На превелику силу геолог відчинив люк і звалився разом з своєю ношею всередину ракети.

Підвестися тут у нього не вистачило сили. Повзучи на руках і ногах, Сокіл тягнув за собою Миколу Петровича. Ось, нарешті, внутрішні двері, що ведуть до центральної каюти. Останнім зусиллям він відчинив їх, вповз в каюту, втяг тіло Миколи Петровича.

Двері з м’яким скрипом автоматично зачинилися за ним.

Тремтячими руками Сокіл відкинув з голови шолом і, не знімаючи увесь скафандр, нахилився над Миколою Петровичем.

Старий академік нерухомо лежав на підлозі. Жодної кровинки не було на його обличчі. Посиніле, воно байдуже дивилося вгору своїми напівзаплющеними очима…

— Миколо Петровичу… Миколо Петровичу!.. — з одчаєм покликав його Сокіл.

Мовчання.

— Миколо Петровичу!.. — ще раз скрикнув Сокіл, злегка торснувши старого і боячись дивитися в його обличчя.

Риндін нерухомо лежав на підлозі…

18. НЕСПОДІВАНА ДОПОМОГА

Василь ясно відчував, як в його ліву скроню бив малесенький гострий молоточок: тук… тук… тук… Спітнілий лоб торкався холодного скла шолома. Юнак знав: ось ще секунда — і кінець. Грізне гарчання наблизилось до нього. І піднесена лапа з зубчастими краями… невже це останнє, що доведеться йому побачити в житті?..

Наче розірвана кінострічка пронеслася перед його очима. Окремі кадри на мить спинилися, затримались і потім помчали далі, звільняючи місце для інших. Скільки людина може згадати за кілька секунд? За кілька секунд Василь встиг побачити майже все своє життя, і побачив його так яскраво, ніби все воно стояло у нього зараз перед очима.

Ось він, Василь, маленький, заліз до шафи, де зберігалися завітні й пам’ятні речі старого Василевого дідуся, учасника громадянської війни. Ніхто не помітив цього, — і за п’ять хвилин Василь з’явився перед родиною в будьонівці, із шаблею, що тяглася за ним по підлозі. І які він проливав сльози, коли мати відібрала в нього ці надзвичайні речі!..

А от іспити в школі. Василь — відмінник. І раптом, відповідаючи, він забув формулу води. Смішно, але забув і не міг згадати, аж доки викладач, зрозумівши, що хлопець хвилюється, відпустив його на місце заспокоїтись. А згодом, через кілька хвилин, Василь блискуче довів свої відмінні знання!

Маруся… Його чорноока сестра, разом з якою він обмірковував можливості своєї подорожі в міжпланетному кораблі Риндіна… тепер вона, напевне, згадує про нього, мила, дорога Маруся…

Всього кілька секунд — і стільки спогадів, стільки думок!.. І раптом Василь почув різкий звук пострілу. Юнак здригнувся: це мариться йому, мариться!..

Але слідом за тим пролунав другий постріл, зовсім близько від його голови. Чи то був уже не постріл, а вибух? Дике ревіння відповіло на цей постріл.

— Допомога? Звідки? Хто?

Рвучким рухом Василь підвів голову, але зразу ж схилив її. Він пізнав спокійний, владний голос Гуро:

— Юначе, не ворушіться! Лежіть так само, як лежали досі. Жодного руху. Я впораюся сам.

Гуро вже сидів на виступі, що звисав у верхній частині печери, на протилежному її боці. Він тримав у руках свою коротку автоматичну гвинтівку, з якої тяглася тоненька цівка диму, помітна в яскравому промені електричного прожектора, скерованого вниз. Униз дивився й мисливець.

Страшний велетень, що вже заніс над Василем лапу, безпорадно помахував тепер нею в повітрі. Спритний мисливець в одну мить прицілився, вистрелив і розтрощив лапу потвори. Розривна куля його гвинтівки натрапила на опір і довела, на що здатні ці малесенькі снаряди. Тверда оболонка лапи була пошматована, але м’язи ще трималися на жилах. Потвора люто ревла: мабуть, їй було дуже боляче. Потвора вагалася. Щойно перед нею був ворог, який стріляв, тепер цей ворог лежить нерухомо. А небезпека виринула з іншого боку.

Забувши про першого ворога, потвора шукала цю другу напасть. Її довгі вуса, мов винюхуючи, швидко рухалися й звивалися у повітрі. Саме цього й хотів Гуро.

— Ану, подивись сюди! Я тут, тут, голубонько! Іди, нападай на мене, — мурмотів Гуро крізь зціплені зуби, — іди, іди сюди. Та ось я!

З останніми словами він скерував на потвору яскраве проміння свого потужного прожектора. Потвора ревнула і, зовсім забувши про Василя, рішуче повернулася до Гуро. Вона повільно посувалася через печеру, не зводячи з мисливця лютих очей. Очевидно, їй заважали поранені лапи; вона тягла за собою довгий важкий тулуб.

— Сюди, сюди, отак, ближче, — повторював Гуро. — Василю, друже, можеш тепер дивитись. Тільки не висувайся з-за брили, бо я боюся зачепити тебе. Як себе почуваєш?

Василь підвів голову й визирнув. Він побачив гострий, як ніж, промінь прожектора, що, здавалося, з’єднував темну постать на високому виступі і велетенську потвору, яка плазувала до того виступу.

— Так що ж ти не відповідаєш? — знову долинув до нього спокійний голос Гуро. — Як почуваєш себе? Чи розучився розмовляти, га?

Василь здивовано поглянув на темну постать на виступі, який спокій, яка впевненість! Готуватися до бійки з такою потворою і спокійно розмовляти…

— Все гаразд, товаришу Гуро, — відповів він якомога веселіше, намагаючись потрапити в тон мисливцеві. — Тільки от ця тварина…

— Ось ми зараз поставимо їй крапку…

— Ви обережніше, вона, ця тварина, той…

— А ось побачиш. Ну, ти, ворушись!

Останні слова мисливця стосувалися вже потвори, що дісталася стіни і спинилася. Виступ затулив від неї постать мисливця. Вуси обмацували стіну, одна лапа щосили шкребла стіну, відриваючи велике каміння, скидаючи його вниз.

— Е, ні, так мені незручно, — промовив Гуро. Він посунувся ближче до краю виступу, виставив униз гвинтівку й натиснув спуск. Гучний постріл розлігся в печері, потім гримнуло вдруге: то вибухнула розривна куля в тілі потвори.

Цього було досить. Роздратоване вкрай страховище кинулося вгору, чіпляючись лапами й щелепами за ґрунт і викараскаючись до виступу, на якому був Гуро. Гучний рев, що переривався гарчанням, виповнив печеру. І знизу, немов допомагаючи й співчуваючи, завищали маленькі потвори — діти страховища.

Василь бачив, як Гуро спокійно відклав убік гвинтівку, відчепив лівою рукою у себе з пояса гранату і підняв її у правій руці високо над головою.

— Ну, Василю, тримайся! — почув Рижко його голос.

Мисливець змахнув рукою і в ту ж мить сховався за виступом, бо голова страховища вже наближалася до нього. Велика сіра хмара диму, прорізана вогненними язиками, вкрила потвору. Лютий рев відразу зник, немов розчинившись у громоподібному вибухові. Згори посипалось каміння, струшене хвилею повітря, яка штовхнула й Василя.

Гуро знову сів на виступ і придивлявся.

Велетенський тулуб потвори важко осідав униз. Лапи конвульсійно сіпались. Два довгі відростки на кінці тулуба стулялися і знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів зовсім і завмер. Хмара диму розходилась клубами під стелею, розпливаючись у повітрі і осідаючи на стелю й стіни.

— Бачив, як ставиться крапка? — спитав Гуро.

Так, Василь добре бачив. Там, де досі була грізна панцирна голова страховища, де клацали щелепи, ворушилися довгі вуса, — тепер стирчали окремі шматки хітинового панцира, якісь жили, шматки м’яса. Граната зробила своє.

— Рушаймо тепер, юначе, — почувся знов голос Гуро. — Там, у ракеті, дуже турбуються за тебе. Як би тебе перетягти сюди, до мене?.. А, ось… Стривай, стривай.

Мисливець зручніше влаштувався на виступі і розгорнув моток тонкої шворки, що перекинутий був через його плече. Він поглянув туди, де був Василь, і крутнув мотком у повітрі.

— Тримай! — вигукнув він.

Моток шворки, розкручуючись у повітрі, полетів до Василя. Другий кінець був у руках Гуро.

— Так, — промовив мисливець, побачивши, що Василь спіймав шворку. — Тепер обв’яжи себе. Та якомога міцніше, щоб не розв’язалося. До речі, оті тваринки, що верещать унизу, вони не завадять тобі?

Старанно обв’язуючи себе, Василь поглянув на середину печери.

— Здається, ні, — відповів він, — вони як ведмежата, тільки дуже великі.

Впираючись гвинтівкою, він рушив уперед. Спритні руки Гуро підтягали в той же час шворку, що з’єднувала обох. Раптом Василь спинився:

— Товаришу Гуро, чи помітили ви, як відповідають нам ці дивні камінці? Як тільки скажеш щось, вони світяться. Та ви вимкніть ваш прожектор, буде яскравіше.

— Насамперед бачу, що ти зовсім уже став на ноги, — відповів Гуро. — Навіть розмовляєш про сторонні речі. Ну що ж, непогано. Ану, що з тими камінцями?

Він вимкнув прожектор. Блакитнувата півтемрява наповнювала печеру.

— Дивіться! — вигукнув Василь.

Мов відповідаючи йому, камінці по всіх стінах засяяли блакитним сяйвом. Воно переливалося, воно хвилями пропливало по стінах.

— Так, цікаво, — мовив Гуро задумливо. — Мабуть, світло прожектора не давало мені помітити це раніше. — І в ту ж саму мить камінці пролили нову хвилю світла, що починалася ближче до Гуро і прокотилася вздовж стін печери до Василя.

— Ну, годі розважатися, — наказав Гуро. — Іди, хлопчику, швидше.

Василь повільно вибирав шлях між брилами ґрунту і камінням, що ним усіяна була печера. Він наближався до дивних, подібних до ведмежат тварин. Мабуть, і вони побачили його, бо скавучання подужчало. Василь пильно подивився вперед і махнув гвинтівкою.

Злякавшись, штовхаючи одна одну, тварини поплазували вбік, звільняючи шлях Рижкові.

— Так, так, хлопчику, жени їх, — пролунав голос Гуро. — А от далі тобі буде важче. — Справді, дальший шлях загороджувало велетенське тіло страшної потвори. Воно все ще здригалося, все ще корчилося.

Василь розгублено спинився. Але Гуро знайшов вихід:

— Забудь, хлопчику, що це потвора. Вона не може тобі пошкодити. Звісно, не треба потрапляти під її лапи. Лізь на неї, а я підтягатиму тебе за шворку.

Нічого іншого не залишалося. Тіло потвори утворювало крутий схил від виступу, на якому стояв Гуро, до дна печери. Василь не вагався більше. Зціпивши зуби, він стрибнув на м’яке волохате тіло страховища. Воно здригнулося під його ногами. Василь відчув, що це тіло все ще живе, що життя не покинуло його цілком. Воно звивалося, немов намагалося скинути хлопця з себе.

Міцна шворка владно підтягла Василя вгору, полегшуючи йому путь. Ноги плуталися в кошлатій шерсті, що вкривала потвору. А це огидне тремтіння велетенського тіла! Василь відчув, як підгиналися в нього ноги. Він похитнувся.

— Сміливіше, хлопчику, — підбадьорював Гуро, що уважно стежив з гори за кожним кроком Василя, — Пам’ятай, що тобі залишилося вже небагато.

Ще десяток кроків, і Василь опинився під самим виступом. Гуро міцніше обперся ногами об каміння і потяг до себе шворку.

— Чіпляйся за ґрунт, за каміння, хлопчику!

Крутячись у повітрі, Василь наближався до Гуро, який спритними сильними рухами підняв його. Ось ноги Василя торкнулися стіни. Ось руки схопилися за краї виступу.

— Так, так, вилазь, — чув він голос Гуро.

Через хвилину Василь сидів поруч на кам’яному виступі і міцно потискував руку мисливця. Василь був дуже вдячний своєму рятівникові. Адже без допомоги Гуро він давно був би вже мертвий… Проте, дивлячись в енергійне, мужнє, мов виточене з каменя, обличчя мисливця, Василь відчував, що слова подяки не потрібні. Тому він лише потиснув руку Гуро, і в цей потиск намагався вкласти всі свої почуття. Але ось він, соромлячись, відвернув голову: йому здалося, що на очах його виступили сльози.

Гуро поклав руку на плече юнака.

— Нічого, нічого, хлопчику. Так іноді буває, що після гострих переживань нерви людини не витримують. Тобі треба відпочити. Але як ти сюди потрапив?

Василь стисло розповів про все. Гуро мовчки слухав, похитуючи за звичкою головою. Очі його неуважно стежили за камінцями в стінах і в стелі печери, що весь час займалися блакитним сяйвом, світилися, згасали в паузах розповіді Василя і знов розливали з себе світло, особливо яскраве тоді, коли Василь підвищував голос.

— Це, — сказав, нарешті, мисливець, — серйозна пригода. Звісно, все це сталося тому, що ти забув про свій передавач. Коли б ти відразу сповістив нас по радіо, що впав у яму, — хіба б ми не витягли тебе?.. До речі, ось він, твій передавач, — показав він собі за спину. — Пізнаєш?

— Де ж ви його знайшли? — здивувався Василь.

— Біля того підземного ходу, що ним я пішов. І взяв із собою, щоб тримати зв’язок з ракетою.

— Однаково ви не дістанете відповіді. Адже передавач ракети зіпсований, — зауважив Василь.

— Зіпсований, але не цілком. Він може подавати імпульси, що ми їх з тобою будемо чути, як коротке різке рипіння. Я так і умовився з Соколом, що він відповідатиме мені такими імпульсами на кожне моє повідомлення. Як бачиш, все-таки зв’язок, — усміхнувся Гуро.

— Звичайно, — радісно погодився Василь.

Гуро ввімкнув радіоапарат і голосно, чітко мовив:

— Товариші! Спішу порадувати вас. Ось, поряд зі мною Василь, живий і здоровісінький. Усе гаразд. Вирушаємо додому. Сокіл, прошу ствердити, що ви мене почули. Чекаю.

Обидва — і Гуро, і Василь — напружено чекали відповіді, умовних сигналів. Минали хвилини… Тиша. Не було чути жодного сигналу. Василь розгублено глянув на Гуро:

— Може, вони не чують?

— Не може бути, — різко відповів Гуро. — Виходячи з ракети, я сам ввімкнув приймач і гучномовець. Кожне моє слово лунає там, у центральній каюті. Ану, скажу ще раз.

Він так само чітко вимовив те саме, що й раніше.

І знов минали хвилини. Передавач ракети мовчав.

— Що там скоїлося з товаришами, як ви думаєте?

Мисливець мовчки дозарядив магазин гвинтівки: одним з його звичайних правил було, рушаючи в дорогу, мати в гвинтівці повний запас зарядів. Потім він ще раз ввімкнув передавач, сказав кілька слів у мікрофон і прислухався. Тиша… ледве чутне потріскування атмосферних розрядів було йому відповіддю.

Гуро вимкнув передавач, поклав руку на плече Василя і серйозно подивився на нього.

— Хлопчику мій, — сказав він схвильованим голосом. — Хлопчику мій, я ще нічого не знаю. Коли я виходив з ракети, Микола Петрович і Вадим були в каюті. Я певен, що всередині ракети їй ніщо не загрожує. Виходити вони теж ніби не збирались. Але, якщо передавач корабля не відповідає, це значить…

— Їх немає на кораблі?

— Це єдине пояснення. Давай думати так. Вони напевно вийшли з ракети і ще не встигли повернутись. От і все.

— Але ж у них тільки один скафандр.

— Значить, хтось вийшов без скафандра. Микола Петрович казав, що без скафандра в атмосфері Венери можна пробути не більш як п’ятнадцять хвилин. А ми тут значно довше…

Василь помітив, як враз похмурнішало обличчя мисливця.

— Ходімо, хлопчику! — сказав рішуче Гуро. — Наші здогади однаково нічому не допоможуть. Хто знає, що чекає нас там…

Виразний помах руки, скерований вгору, закінчив його думку.

Василь піднявся, щоб іти, але враз скрикнув од болю.

— Що таке? — озирнувся Гуро.

— Не знаю… мені пече стегно й бік… — відповів Василь.

— Де?

Василь показав на ліве стегно.

— Ти забився?

— Ні.

Гуро задумався. Спритними рухами він обмацав усю ногу юнака, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Василь тамував стогін, закусивши губу: щось пекло його немов жариною, коли рука мисливця торкалася стегна.

— Всередині ноги нічого… нічого не болить, товаришу Гуро, — пояснював він. — Болить немов зовні, на шкірі…

— Дивно… що ж з тобою робити?.. Адже я не можу подивитись на твою ногу, вона в скафандрі… — Гуро все ще обмірковував. І ось він згадав щось. — Слухай, юначе, яку ногу тобі вкусив той кліщ? Пам’ятаєш, у ракеті? Чи не ліву?

— Ліву. Отут, — показав Василь трохи вище коліна.

— Хм… а тепер болить стегно і бік?

— Так.

— Невже кліщ був отруйний? Ну, все одно, треба якнайшвидше повертатись до корабля. Там подивимось. Ти зможеш іти?

— Спробую.

Пересилюючи біль, кульгаючи на ліву ногу, Василь пішов. Сильний пекучий біль не зникав. Гуро підтримував Рижка під руку; він примушений був посуватися повільно, відмовившись від своєї звичайної швидкої і спокійної ходи.

Василь намагався тамувати стогін, що іноді проривався. Тоді Гуро міцніше підтримував його і підбадьорював:

— Будь мужнім, хлопчику! Вже недалеко!

А навкруги блакитним сяйвом світилися, спалахували й згасали камінці — ще одна загадка таємничої природи невідомої планети, яка на кожному кроці готувала мандрівникам нові й нові несподіванки…

19. ЩО ТАКЕ ІНФРАРАДІЙ

Все пливло і гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича. Ніби він у ракеті, ніби біля нього Сокіл, що тривожно поглядає на нього, і Гуро… Але що робить Гуро, навіщо він тягне його руки, якось дивно розправляє їх?.. А он і Василь… значить, він повернувся? Але чого він лежить і теж так тривожно дивиться?..

— Почекайте, — кволим голосом сказав Риндін. — Що таке?

Думки плуталися. Проте Риндін згадав:

— Василю, друже мій, — скрикнув він схвильовано, намагаючись підвести голову й простягти руки до Рижка. — Ви тут? Значить, усе гаразд? Як хороше!..

Він знову заплющив очі. В усьому тілі почувалася така кволість, така втома, яка буває хіба що після важкої хвороби.

Заспокійливим голосом Гуро промовив:

— Все, все гаразд, Миколо Петровичу. Ми з Василем щойно повернулися. Зустрілись в одній печері, куди він упав.

— А чого ж так довго? — втомлено спитав Риндін.

Гуро всміхнувся:

— Там, знаєте, були деякі неприємності. Трохи довелося побитися з однією твариною. Ну, ми її подолали і ось повернулися.

Риндін ворухнув кінцями пальців. Лагідна усмішка з’явилась на його стомленому обличчі.

— І в нас з Вадимом було дещо подібне… і в нас… Мабуть, він уже казав вам про того павука…

Василеві вперше довелося бачити Миколу Петровича в такому стані. Юнак забув про свій біль, який дедалі дужчав. Він ледве стримував себе, щоб не кинутись до Риндіна — так хотілося допомогти старому, полегшити його страждання. Але Василь пам’ятав слова Гуро:

— Микола Петрович дуже втомився — такі пригоди не минають легко для людини похилого віку. Будь ласка, поводьтеся з ним так, ніби нічого й не трапилось.

Так сказав Гуро ще тоді, коли старанно розтирав нерухоме тіло Риндіна. Перед тим мисливець суворо мовчав, енергійно роблячи Миколі Петровичу штучне дихання. Василь пам’ятав, як тремтіли руки Сокола, що подавав Риндіну кисень з балона. Лише часом Гуро коротко кидав:

— Більше кисню! Так. Ще! Так, будь ласка, швидше. Треба було думати про можливість цього раніше. Хіба я не просив вас не виходити з ракети без зброї? Ще кисню!

Так тривало довго. Здавалося, що вже не пощастить повернути Миколу Петровича до життя. Василь боявся дихати, бачачи перед собою синє, з заплющеними очима обличчя академіка. Про свій біль він забув. Та й що таке був цей біль, коли перед ним, не дихаючи, лежав любий Микола Петрович.

Він пам’ятав ще, як раптом йому довелося зібрати всі сили, щоб перемогти конвульсійне тремтіння підборіддя й не дати ринути сльозам. Але потім…. Як хотілося Василеві стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича повільно почала зникати зловісна синява, коли вперше ворухнулись його губи, ледве помітно розплющилися очі… Микола Петрович оживає!

Потім радісна мить, коли Гуро полегшено зітхнув і промовив:

— Досить кисню. Годі!

Ще кілька хвилин — і ось Микола Петрович заговорив.

На обличчі академіка грала втомлена посмішка. Все, все було гаразд! Всі живі, здорові, всі тут. І головне — Василь.

— А я мало не задихнувся був, товариші, — сказав він після того, як впевнився, що Василь вдома.

Гуро подумав: «Мало не задихнувся!..» І це говорить людина, якій майже протягом години довелося робити штучне дихання!

— Зате тепер усе йде чудово, Миколо Петровичу, — відповів він.

І задумався: про що б таке нейтральне поговорити із старим? Про таке, що не турбувало б Миколу Петровича, а, навпаки, примусило б його забути про всі небезпеки?

Він недбалим рухом витяг з кишені люльку й запалив. Дим тютюну цього разу здався йому надзвичайно смачним і приємним. Нічого дивного: адже він не курив цілу добу. Спочатку не до куріння було, потім подорож під землю, в примарному світлі тих загадкових блакитнуватих камінців… Ага, ось вона, тема для легкої і цікавої розмови з Риндіним.

— Миколо Петровичу, — почав Гуро, з насолодою пихкаючи люлькою й випускаючи клуби диму, — я щось хочу розповісти вам. Тільки чи не втомить це вас? А, може, вам заважає дим?

— Ні, ні, прошу. Я охоче послухаю. Мені навіть приємно чути запах вашого тютюну, він такий ароматний. — Микола Петрович ще раз усміхнувся: як, справді, приємно відчувати цей солодкуватий дим, чути голос людини!..

— Так от. Коли ми з Василем були в тій печері, нас дуже вразила одна річ. Уявіть собі, що там, у глибині, зовсім не темно. Власне, не всюди, а лише там, де в стіну чи в ґрунт повкраплювані отакі маленькі камінці. Вони сяють блакитним світлом, як світляки.

— Флуоресценція, — мовив Риндін.

— Я теж так думав, але Василь звернув мою увагу на одне цікаве явище. Ви знаєте, ми з ним розмовляли. І от, коли хтось із нас говорив, то камінці по всій печері, мов відповідаючи, світилися значно яскравіше. Мені здавалося, що печерою пропливають яскраві світлові хвилі. Змовкнеш — і хвилі зникають, почнеш говорити — з’являються. І тоді печера дуже добре освітлюється. Що воно таке — я так і не розумію; Василь так само не спромігся пояснити цей факт.

Риндін зацікавлено поглядав на обох. Не менш зацікавлений був і Сокіл: що за дивне явище?

— Кажете — світилося під час розмов? Дивно, — пожвавішав Микола Петрович. — Це дуже своєрідне явище. Значить… хм…

Він задумався. Каміння світилося інтенсивніше під час розмов. Значить, тоді, коли випромінювання передавача на шоломі було найсильнішим, коли воно було дуже активним… Цікаво, цікаво!

Микола Петрович глянув на товаришів. Тільки тепер він помітив, що Василь лежить у гамаку. Ця спокійна поза так не пасувала взагалі до жвавого характеру юнака, що Риндін здивувався. Так, Василь лежить у гамаку, немов хворий.

— Що з вами, Василю? У вас щось болить?

Гуро стурбовано глянув на Василя, на Миколу Петровича: ну, от і не вийшло спокійної розмови. Старий академік обов’язково хвилюватиметься, довідавшись про стан Рижка.

— Трохи болить бік, Миколо Петровичу, — відповів Рижко. — Щось пече шкіру, мов вогнем… Почервоніло…

— Це ви забилися, падаючи?

— Ні, Миколо Петровичу, — озвався Гуро, — це зовсім не від того. Я думаю, що то наслідки укусу кліща. Пам’ятаєте, як кліщ укусив Василя за ногу? Мабуть, отрута розійшлась і піднялася вище.

Риндін недовірливо похитав головою.

— Скільки я пам’ятаю, кліщ укусив Василя біля коліна. А болить в нього не там… Друже мій, ідіть сюди. Покажіть мені це місце. Хоч я й не лікар, але нам треба згадати старе морське правило: під час подорожі капітан корабля в разі потреби мусить бути і лікарем. Хіба я не капітан нашого корабля? Ідіть сюди, показуйте.

Рижко насилу виліз із гамака і пошкутильгав до Миколи Петровича, ледве стримуючи стогін. Біль розливався ширше й ширше, немов на боці у юнака лежали жарини.

Старий академік уважно подивився на шкіру. Вона була червона і трохи припухла.

— Нагадує сліди свіжого опіку, — задумливо сказав він. — Ви твердо пам’ятаєте, друже мій, що ви не вдарилися цим боком?

— Твердо.

— А куди вас укусив кліщ?

Василь показав. На тому місці була лише маленька темно-червона цяточка — і більш нічого. Не можна було й думати про зв’язок дивного червоного опуху на боці юнака з цією цяточкою. Це зрозумів і Гуро.

Обличчя Миколи Петровича стало похмурим.

— Ні, здається, я помилився, — сказав Гуро. — Я хочу вас заспокоїти, Миколо Петровичу, — раптом жваво додав він, бажаючи відвернути увагу академіка. — Все це дрібниці. Василь виявив себе дуже мужньою людиною; він не тільки добре дійшов до ракети, але йому навіть на думку не спало позбутись додаткового тягаря, який він ніс із собою. І це все для того, щоб порадувати вас новинами.

— Якими? — зацікавився Риндін.

— Та я все про ті ж таки камінці. Василь набрав їх із собою повну сумку, щоб показати вам і Вадимові. Він сподівається, що зробив якесь відкриття в печері.

— Ви принесли ті камінці, Василю? — жваво спитав Сокіл.

Гуро засміявся:

— Нашого геолога хлібом не годуй, тільки покажи якесь камінюччя!..

Мисливцеві, очевидно, дуже хотілося розважити Риндіна, хоч би з допомогою жартів. Але обличчя академіка не веселішало. Він стурбовано подивився на Гуро, на Василя і спитав:

— Ви несли ці камінці в сумці, Василю?

— Так. У сумці, — відповів юнак.

— І сумка була на лівому боці?

— На лівому.

Риндін повільно підвівся, сів на ковдрі, спираючись на одну руку. Другу він підняв і вказав нею на бік юнака:

— Ваш біль, друже мій, є наслідок різкого впливу якоїсь радіоактивної речовини, очевидно, тих самих камінців, що їх ви несли в сумці. Це було дуже необережно…

Гуро тихо свиснув: мовляв, он як обертається справа! Василь здивовано перевів погляд із свого червоного опуху на Миколу Петровича, на Гуро: значить, він обпікся радіоактивною речовиною?..

Раптом Сокіл підстрибнув і ляснув себе руками по стегнах. Це вийшло так кумедно, що навіть Риндін посміхнувся:

— Вадиме, що трапилося? Чого це ви стрибаєте?

Але Сокіл, забувши про все, кинувся до Василя й Гуро:

— Світло блакитнувате? Камінці невеличкі? Повкраплювані у ґрунт? Кожен окремо?

Гуро, вдаючи, що він перелякався, відступив на крок і простяг до Сокола руки, немов боронячись:

— Блакитнуваті, невеличкі, в ґрунт, кожен окремо. Будь ласка, не підходьте ближче, я людина нервова, можу злякатися. Ви, товаришу геолог, здається, знову потрапили під вплив космічного проміння? Заспокойтесь!

Сокіл схопив сумку, не слухаючи нічого. Він витяг з неї камінці, глянув на них і, здавалося, зовсім збожеволів. Він підбіг до Риндіна:

— Миколо Петровичу, це, мабуть, він! Він! Дивіться!

На його долонях лежали невеличкі зеленувато-сірі камінці неправильної форми, схожі на малесенькі картоплинки. Нічого незвичайного не було в їх вигляді. Відзначалися вони лише порівняно великою вагою.

Дивно, але й Микола Петрович помітно хвилювався. Він через силу сидів на ковдрі, тримаючи обома руками один з камінців, взятий у Сокола. Обдивившись його з усіх боків, він віддав камінець геологові:

— Перевірте, Вадиме. Мені здається, що ви не помиляєтесь. Спробуйте зробити розріз і проаналізувати.

— Друзі мої, — сказав Микола Петрович, звертаючись до Василя й Гуро. — Ви й самі ще не розумієте, яке величезне відкриття ви зробили. Василю, ви постраждали, вам, напевно, дуже боляче, але…

В цей час в каюту повернувся Сокіл. Він ніс один із камінців, що його він встиг розрізати надвоє. Зсередини цей камінець був зовсім інший, ніж ззовні. Темно-синій зріз, здавалося, тремтів і мінився. По ньому виникали й зникали дрібнесенькі золотисті іскорки. Зріз повільно затягався такою самою зеленувато-сірою плівкою, якою був укритий і весь камінець.

Гуро низько нахилився над камінцем: йому дуже сподобалися оті золоті іскорки. Але враз відхилив голову й заплющив очі, потираючи їх рукою. Василь здивовано глянув на нього.

— Не знаю, що воно таке і з чим його їдять, — сказав мисливець, відходячи вбік. — Може, це й надзвичайно цінна знахідка, але впливає вона дуже неприємно. В мене відразу заболіли очі, наче хто перцю насипав.

Микола Петрович не звернув уваги на слова Гуро.

— Бачите? — схвильовано звернувся Сокіл до академіка. — Це безумовно — він!

Микола Петрович урочисто сказав:

— Вітаю вас, друзі мої! Вітаю вас, мої товариші, що знайшли на Венері той самий загадковий інфрарадій, по який ми подорожували сюди!

— Інфрарадій?.. Це він? Оці камінці — інфрарадій?.. — Василь і Гуро розгублено дивилися то на Риндіна, то на Сокола. — Інфрарадій? Не може бути, щоб ці скромні камінці були могутнім і невідомим інфрарадієм, який ховає в собі незліченні запаси енергії.

— Так, це інфрарадій, — продовжував старий вчений. — Друзі мої, я навіть мріяти не дозволяв собі, що ми так швидко знайдемо його, та ще в такій кількості. Ви ж кажете, що там, у печері, чимало такого каміння? — спитав він у Гуро.

— Скільки хочете, — підтвердив мисливець, його люлька погасла, але він не помічав цього.

Василь все ще дивився розгублено на скромний камінець, зріз якого вже затягся зеленувато-сірою плівкою. Зникли золоті іскорки. Камінець знову став цілком звичайним.

Василеві було і радісно і водночас шкода чогось. Чого? Звісно, дуже добре, що інфрарадій знайшовся так швидко і несподівано. Перша частина завдання, що стояло перед ними, виконана, але… Хіба це той інфрарадій, що про нього мріяв Василь?.. Оці непоказні камінці?.. Ах, яким чудесним, красивим і навіть страшним ввижався Василеві цей інфрарадій ще на Землі. Тоді фантазія хлопця малювала чудесні картини.

…Вони довго, цілі місяці копають шахти. Вони пробивають скелі, вони в скафандрах спускаються в підземні озера.

І знов копають ґрунт. Складні прилади показують, що шукачі на певному шляху. Дедалі підвищується в шахті температура. Ось уже не можна працювати через спеку. Мабуть, вони наблизились до центрів підземного вогню, — тільки там можна знайти загадковий інфрарадій, тільки там, у глибині надр Венери, ховається він від наполегливих людей. І спека, спека… Хтось падає, непритомний, його виносять з шахти, а Василь не кидає роботи. Він знає, що саме він мусить вести перед і бути зразком відмінної, ударної роботи. Він умивається потом, у голові в нього невпинно гуде, очі заплющуються від утоми, але він уперто працює. Ще хтось знепритомнів, Василь залишився один. Від нього, і тільки від нього, залежить успіх дальшої роботи. Він знає це — і працює. І ось лунає щось подібне до вибуху. Золота розтоплена рідина, вогненна й блискуча, сліпуча й дорогоцінна, ллється по шахті. Це — інфрарадій, який здобув Василь!..

Або ще не так — інфрарадій може бути і не рідиною. Хай! Тоді перед очима юнака виникає інша картина.

…Знов робота в шахті. Обов’язково в шахті, бо загадковий інфрарадій мусить ховатися десь глибоко в надрах. І знову втомлені товариші кидають роботу, вони змушені відпочити, їм не вистачає сил, це обов’язково: ніхто не може бути таким упертим і витривалим, таким наполегливим і стійким, як він, загартований, рішучий юнак. І звісно, таки він, Василь, робить останній удар киркою. Відкривається велика-велика печера. І по середині її, заливаючи все своїм чарівним світлом, як велетенський самоцвіт, що в ньому буяє розтоплене золото й вогонь, граючи всіма барвами райдуги, лежить ясний і блискучий інфрарадій. До нього не можна наблизитись, він обпікає вас, блискавки пролітають в усі боки від нього, сині, зелені, червоні блискавки… Ось яким мусить бути інфрарадій!

— Чого ви так дивитесь, Василю? — звернув на нього увагу Риндін. — Не задоволені, що знайшли інфрарадій? Що таке?

Хлопцеві стало ніяково. Проте він не звик ховатися з своїми думками від Миколи Петровича. Він розповів Миколі Петровичу все, що думав. Риндін усміхнувся:

— Зовсім не обов’язково, щоб наш інфрарадій був таким, як ви його собі уявляли, Василю. Навпаки, це було б дуже погано. Ну, як тоді б ми повезли його з собою?

— Миколо Петровичу, все це, звісно, так, — погодився Василь. — Але як можуть такі-ось камінці давати, як ви говорили, енергію цілому заводові? Де та енергія? Звідки візьметься вона в цій каменючці?

Риндін пояснив:

— В цьому непоказному камінці ховаються незліченні запаси енергії. Деякий вияв цієї енергії ви вже відчули на собі, мій друже. Ваш опік — наслідок величезної активності інфрарадію. На щастя, ви не дуже довго перебували під його впливом, і цей опік легко буде вилікувати. Ви змажете його маслом і лежатимете в гамаці добу-дві…

— Ой! — скрикнув незадоволено Василь. — Аж дві доби?

— Можливо, доведеться полежати й більше, бо опік від радію дуже небезпечний, — продовжував Риндін, ніби не помічаючи незадоволення Василя. — І ваше щастя, друже мій, що ви несли ці камінці, коли були в скафандрі. Металева сітка, що вкриває його гумову тканину, трохи нейтралізувала вплив інфрарадію… Власне, не інфрарадію навіть, а якоїсь його солі, цебто значно менш активної речовини. Бо ці камінці, безперечно, не є чистий інфрарадій, а лише якась його хімічна сполука.

— Тільки сполука?

— Цього нам цілком вистачить. Сполуки інфрарадію для нас навіть безпечніше, бо вони, повторюю, менш радіоактивні. Я не знаю, яким способом могли б ми нейтралізувати чистий інфрарадій.

Він змовк, немов обмірковуючи цю можливість. Але, згадавши про запитання Василя, продовжував.

— Щодо енергії, то в цих непоказних камінцях стільки її, що ви, Василю, просто не можете собі уявити. Та навіщо я говоритиму все це? Вадиме, — звернувся він до Сокола, — принесіть, будь ласка, з хімічної шафи пробірку з слідами радію. Так, так, ту саму, що нею ми користувалися, вивчаючи інтенсивність космічного проміння. Давайте її сюди.

Старий академік насилу підвівся, спираючись на Гуро. Він узяв один з камінців, відділив від нього малесеньку, ледве помітну оком крихітку й поклав її на мармурову дошку.

— Зараз я, друзі мої, активізую цю хімічну сполуку інфрарадію з допомогою слідів звичайного радію. Ми поставимо їх один коло одного. Тільки… як би це найти спосіб вмить роз’єднати їх, якщо буде потреба? Ага, ось що! Борисе, ви можете пожертвувати для нашого досліду один з ваших шомполів? Скажімо, оцей?

Риндін показав на тонкий мідний прут.

— Прошу, звісно, Миколо Петровичу, — з готовністю озвався Гуро.

— Добре! Тут, у цій пробірці, навіть забагато залишків радію для нашої мети. Нам вистачить і такої порції…

Під зацікавленими поглядами товаришів Риндін занурив кінець мідного прута в пробірку і зразу ж витяг її назад.

— Це все. Будь ласка, Вадиме, покладіть пробірку на місце. Не варт залишати її тут, у небезпечному сусідстві з солями інфрарадію. А ми зачекаємо на вас.

Коли Сокіл повернувся, Микола Петрович наказав винести стіл з ракети назовні.

— Тут провадити дослід небезпечно, — пояснив він.

Мандрівники одягли скафандри і вийшли з ракети. Сокіл схотів вийти без скафандра, і Микола Петрович дозволив це йому.

Микола Петрович став на віддалі від мармурової дошки, тримаючи в руці довгий мідний прут.

— Увага, товариші! Прошу відійти всіх подалі.

Скоряючись йому, всі відійшли, зацікавлено поглядаючи на стіл, де на мармуровій дошці лежала загадкова крихітка. Голос Риндіна набув звичної владності.

— Увага!

Риндін простяг прут до мармурової дошки і приклав його до крихітки.

Враз наче сонце спалахнуло на столі. Блискуче сяйво, як від найпотужнішої вольтової дуги, засліпило очі Василеві. Мимоволі він підніс до обличчя руки. Сухий жар, як від розтопленого чавуну, проник крізь скафандр.

— Досить, Миколо Петровичу! — вигукнув Гуро. — Дивіться, стіл займається!

Почувся дзвінкий тріск: то луснула мармурова дошка, не витримавши жару. Від стола підіймалася синя цівка диму: навіть у вогкій атмосфері Венери дерево почало жевріти.

Різким рухом Риндін відсмикнув мідний прут. Сяйво враз погасло. Здавалося, надворі відразу стало темно. Тільки світився розпечений до білого кінець мідного прута, з якого стікали розтоплені важкі краплини, та гарячим жаром пашіло від розколотої дошки.

— От тобі й жар! Оце так крихітка! І надовго її вистачить, Миколо Петровичу, якщо вона так палатиме, отака крихітка? — спитав Гуро.

Риндін задумливо відповів:

— Вона не палає. Тут відбувається інше. Я не сказав би навіть, що інфрарадій розжарюється сам. Можливо, він лишається холодним і нагрівається лише механічно від речей, які розжарюються навколо нього.

— Лишається холодним? А ця спека, це сяйво?

— Наслідок звільнення енергії. Під впливом радію інфрарадій починає розкладатися бурхливіше, ніж звичайно. Радій: активізує його. І ми бачимо, як звільняється його внутріатомна енергія. Через те, що ми наблизили до нього лише наймізерніші сліди радію, то в даному випадку ми мали лише скромний світловий і тепловий ефект. Коли б ми наблизили більшу кількість залишків радію (я не кажу вже про можливість наблизити чистий радій), то ми мали б жахливий по силі та наслідкам ефект. І чим тісніший буде контакт між інфрарадієм та радієм, цими двома радіоактивними елементами, тим активніше інфрарадій розкладатиметься. Щодо вашого запитання, Борисе, то я думаю, що в умовах контактування з цими мізерними слідами радію наша крихітка інфрарадію сяяла б отак років із сто…

Василь не стримав вигуку здивовання.

Всі стояли біля стола. Василь поглядав на почорнілу мармурову дошку. Ну, й сила!

— Так, так! Це дуже тривалий процес, — спокійно продовжував Риндін. — Ну, досить експериментів. Внесімо стіл до ракети. Бачите, як важко дихає Вадим. Там я скажу вам дещо.

— Вадиме, — сказав академік, коли всі ввійшли до ракети, — будь ласка, зберіть всі ці «каменючки», як їх зневажливо називає Борис, і покладіть до якоїсь із наших свинцевих шаф. Я зовсім не хочу, щоб хтось із нас наслідував приклад Василя і примушений був лікувати опіки.

— Першу частину нашого завдання виконано, — промовив Риндін, коли всі знову зібрались навколо стола, — інфрарадій нам пощастило знайти. Пригоди, що їх пережив Василь, дали несподівано щасливі наслідки. Справа тепер у тому, щоб зібрати потрібну нам кількість інфрарадію і скласти його в шафи ракети. Не хочу ховати від вас, все це досить небезпечно. Переносити інфрарадій доведеться в свинцевих скриньках, які нейтралізуватимуть його шкідливий вплив на людський організм. Цілком зрозуміло, що зайва вага свинцевих скриньок дуже ускладнить роботу. Але іншого способу я не бачу. Скляні вікна в шоломах наших скафандрів зроблені з свинцевого скла. Отже, це нам допоможе. На роботу доведеться одягати додаткові свинцеві рукавички…

— Так, не зовсім зручно, — зауважив Гуро, пихнувши люлькою.

— Нічого не поробиш. Це все стосується збирання інфрарадію. Але не менш небезпечне і його зберігання. Згадайте про те, як інтенсивно світилося каміння під час ваших розмов у печері. Це на інфрарадій впливали радіоколивання з малесеньких передавачів шоломів. Нам доведеться вжити заходів, щоб найкраще ізолювати наші запаси інфрарадію. Інакше можуть трапитися різні неприємні несподіванки… Ще раз вітаю вас, друзі мої, — інфрарадій у нас є. Чи швидко нам пощастить знайти ультразолото? Не знаю, але певен, що ми знайдемо. Отже, до роботи, товариші! І ось ще одне моє побажання: давайте надалі будемо обережнішими! Щоб не траплялося у нас таких випадків, як з Василем… Добре?

— Єсть, — відповів за всіх Гуро. — Єсть обережніше, єсть до роботи!..

20. ПРИГОДИ БІЛЯ СКЕЛІ

День у день ішла тепер уперта, важка робота мандрівників. Щодня вранці з ракетного корабля виходило троє людей у скафандрах — Гуро, Сокіл і Василь. На щастя, опік на боці юнака загоївся швидко, і він через два дні зміг разом з усіма брати участь у загальній роботі.

За плечима. в них висіли великі шкіряні сумки з свинцевими скриньками. Шукачі інфрарадію один за одним спускалися в підземний хід, проходили там з кілометр до покладів інфрарадію, видобували із стін і ґрунту дорогоцінні камінці, складали їх у свинцеві скриньки і поверталися тим самим ходом до ракети.

Через велику вагу свинцевих скриньок і самого інфрарадію ця робота затяглася і відбирала багато часу у мандрівників. Гуро знищив дитинчат страшної потвори, і за весь час роботи ніщо не завадило мандрівникам.

Одне питання лишалося у Василя нерозв’язаним. Інфрарадій, що так опік його шкіру, зовсім не впливав на потвору, яка жила в печері з цілими покладами інфрарадію, — потвора не тільки не вмирала від того, а, мабуть, нічого й не відчувала. Інакше, хіба вона обрала б це місце для свого лігва? А її дитинчата? Ну, припустімо, що інфрарадій не впливав на потвору завдяки її хітиновому панциру, від якого відлітали навіть звичайні кулі з гвинтівки. Але ж дитинчата не мали такого панцира, на них була лише волохата шкіра. Чому інфрарадій не впливав на них?

Василь поділився своїми думками з Гуро й Соколом.

— Хто знає, — відповів мисливець. — Знаєш, Василю, різні тварини по-різному призвичаюються до важких умов життя. Це я помічав не один раз. Очевидно, і тут так.

Василь був невдоволений з цієї відповіді: одна справа — різні там умови, хоча б і найважчі. І зовсім інша справа — вплив інфрарадію, який, мов огонь, опікає шкіру. Ні, тут щось не так!

Та цього разу і Сокіл підтримав Гуро.

— Я думаю, що тут має значення закон пристосування, — сказав він. — Борис мав рацію. Але сказати «призвичаюються» — замало. Коли б ми припустили, що якась земна потвора потрапила випадково до насичених інфрарадієм надр Венери і «призвичаїлася» до умов життя в цих надрах, — це звучало б просто наївно. Пристосування тварин — справа дуже довгого часу. З роду в рід більшість тварин не витримувала якихось умов, умирала. Залишалися тільки найміцніші тварини. З їхніх нащадків знов-таки вмирали всі, які не могли витримати умов, що змінювалися. І це тривало тисячі й мільйони років. А внаслідок такого пристосування до умов і залишалися окремі тварини, окремі породи, що вільно переносять якісь особливі умови.

— Можливо, їм у печері було навіть приємно? — спитав Василь.

— Цілком можливо, що й приємно і зручно. Не знаю, може, ця тварина в теперішньому її стані розвитку навіть потребувала того, щоб якесь джерело тепла підігрівало її з дитинчатами. І коли б хтось примусово перевів нашу потвору до іншого лігва, де не було б інфрарадію, то вона і дитинчата, можливо, не витримали б цього і загинули.

Мандрівники складали інфрарадій у центральній каюті і йшли знов по нього. Тимчасом Микола Петрович теж працював. Він сортував інфрарадій, переносив його до складів У нижній частині ракети і пакував там у свинцеві ящики. Кожен повний ящик він закривав ще додатково панциром з таких самих аркушів свинцю, що захищали мандрівників у міжпланетному просторі від впливу космічного проміння… Микола Петрович цілком справедливо зазначив:

— Ми не маємо ніяких даних, що гарантували б нам спокійну поведінку інфрарадію в зоні найбільшого впливу космічного проміння. Хто знає, де межа впливу того проміння? А що, коли воно активізуватиме інфрарадій і спричиниться до бурхливого його розкладання?.. Це загрожує такою небезпекою, що її важко навіть уявити собі. Для нашого особистого захисту від космічного проміння нам цілком вистачить шару з трьох свинцевих листів. Всю решту свинцю — на ізолювання інфрарадію!

І він старанно вкривав ящики свинцевими листами. Інфрарадій збирали весь час до обіду. Після обіду по інфрарадій ішли вже тільки Гуро й Василь. Сокіл залишався біля ракети. За вказівками Риндіна, він вивчав ґрунт і скелі міжгір’я, в якому лежала ракета, затиснута кам’яними брилами. Микола Петрович розповідав товаришам, і досвідчений геолог Сокіл ділком погоджувався з його міркуванням:

— Наше міжгір’я дуже й дуже своєрідне. Геологічно — це розколина в корі Венери. І чимало порід, які звичайно ховаються глибоко під поверхнею планети, тут майже вийшли на поверхню. Цілком можливо, що й поклади інфрарадію опинилися так неглибоко під поверхнею лише внаслідок геологічного зміщення шарів. Так само, я сподіваюся, стоїть справа і з ультразолотом…

Гуро й Василь слухали старого академіка як зачаровані. Для них Риндін був майже чудодієм, який розкривав перед ними дивні таємниці, розповідаючи про ці таємниці своїм спокійним, лагідним голосом, мов про звичайні речі. Кожне явище, кожну подію Риндін умів поставити на певне місце в ланцюгу інших явищ. І виходило, що ніщо не було випадковим, що все цілком обумовлювалось попередніми подіями й просто не могло не трапитись. Треба все передбачати, бути до всього готовим, — цей лозунг старого академіка не міг бути ніде більш важливим, більш дійовим, ніж в умовах перебування на незнаній планеті.

— А щоб бути до всього готовим, треба прагнути дізнатись якнайбільше, не минаючи жодної нагоди поповнити свої знання, — говорив Микола Петрович.

Інші обов’язки мандрівників, крім збирання інфрарадію та розвідок ультразолота, розподілилися самі собою. Василь під керівництвом Риндіна вивчав рослинність Венери, збирав зразки і створював найрідкісніший гербарій рослин юрського періоду, який тільки можна було собі уявити. Кожен внесок, який робив Василь до гербарію, збагачував не тільки ботаніку, але й палеоботаніку — науку про стародавні, доісторичні рослини.

Адже досі наука мала лише закам’янілі рештки подібних рослин. Ці рештки знайдено було в глибоких шарах Землі. А тепер це були справжні рослини, зірвані Василем особисто, справжні квіти, справжні бруньки. Наукова цінність цих зразків була неосяжна. Це розумів і сам Василь і ставився до своєї колекції з великою любов’ю, щиро радіючи, коли йому щастило принести рідкісний зразок і дістати похвалу Миколи Петровича.

Сокіл, як і слід було чекати, взяв на себе геологічну колекцію. Зразки найрізноманітніших порід з ґрунту Венери, знайдені ним у міжгір’ї, підтверджували думку Миколи Петровича щодо походження цього велетенського яру з стрімкими схилами. Сокіл говорив:

— Збирати таку колекцію мені дуже легко, бо наше міжгір’я само по собі є величезною колекцією. Я просто-таки не певний, що десь іще на Венері можна відшукати якісь значні додатки до цієї багатющої геологічної колекції…

Бориса Гуро найбільше цікавив тваринний світ Венери. Проте він був незадоволений: йому не пощастило за весь час відшукати будь-яку тварину, яка не була б представником комах або черв’яків чи чогось близького до них.

— Це просто жах, — скаржився він. — Вже годі й згадувати всяких там бронтозаврів, ігуанодонів тощо. Але — хоча б єдину теплокровну тварину зустріти! Самі комахи, самі огидні павуки й черв’яки… Неприємна планета Венера! Справжньому мисливцеві тут нема чого робити. Коли б мені хтось на Землі сказав, що я перетворюся на мисливця за комахами, я ніколи б не повірив!

— А оті підземні потвори? — спитав у нього Василь. — Хіба вони не варті тигра чи якогось іншого велетенського хижака?

— Ти не розумієш, хлопче мій. Хіба можна порівняти ту потвору, наприклад, з благородним тигром?.. Фу, і як тільки в тебе язик повернувся сказати таке! Тигр — це ж красень, у нього закохатись можна. А та потвора, з її лапами, тулубом, черевом? Тільки божевільна природа Венери могла вигадати таке, не інакше…

Проте Гуро був дисциплінованим. Микола Петрович висловив бажання привезти на Землю колекцію зразків тваринного світу Венери. І Гуро старанно виконував це бажання. Його колекція була чи не найбагатшою з усіх. Василь, лютий ворог комах, не міг без огиди дивитись на ту колекцію, але це було його особистою справою.

Крім того, і Василеві доводилося так чи інакше звикати до комах. Микола Петрович саме на нього поклав обов’язки головного фотографа експедиції. Василь мусив знімати все: кожну рослину, кожну тварину. Треба було зафіксувати справжній вигляд кожного живого представника флори чи фауни Венери.

Сам Микола Петрович, крім загального керівництва всіма роботами, провадив метеорологічні і кліматичні спостереження. Зокрема, він був дуже радий, коли повторилася злива, не менша від тієї, що трапилась у перший день їхнього перебування на Венері. Микола Петрович вимірив її.

— На Землі не буває таких дощів, — сказав він потім. — Тутешній дощ кількістю опадів перебільшує майже вдвоє всі річні земні максимуми, його важко вимірювати земними засобами. Але це добре, що тут трапляються такі дощі. Вони допомагають Вадимові й мені робити висновки про породи міжгір’я.

Справді, величезні водопади, що бурхливо проносилися схилами міжгір’я, змивали цілі шари ґрунту, перекидали гігантські кам’яні брили. Водопади відкривали нові шари, нові породи. І після дощу Сокіл мав таки багатющий матеріал для вивчення!

Тиждень тому Микола Петрович під час вечері якось сказав:

— Ми маємо всі ознаки того, що ультразолото мусить бути десь близько. Всі оці зразки породи, — показав він на скриньку, помічену двома хрестами, де зберігалися найцікавіші й найцінніші зразки порід, — всі вони, починаючи від того осколка, який Вадим відбив для мене від скелі в день бійки з павуком, свідчать про таку близькість. Запевняю вас, товариші, це зовсім як у дитячій грі — схована річ лежить поблизу, майже дивиться на нас і сміється з нас, що ми досі не можемо її знайти. Отак і з ультразолотом. Шукаймо, Вадиме, шукаймо! Не можна дозволяти навіть ультразолоту глузувати з нашої експедиції. Це просто нечемно з його боку.

Ця промова була вкрита оплесками.

Сокіл старанно шукав. Він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, він простежив усі виходи жилок-попутників, які свідчили про близькість ультразолота. Але дорогоцінний елемент усе ще ховався. Він був десь тут — це було ясно. Але де саме?

Іноді з ракети виходив сам Микола Петрович. Після випадку з павуком, після того пам’ятного дня, навіть Сокіл, що не дуже полюбляв зброю, виходив з корабля тільки захопивши з собою великий автоматичний пістолет з розривними кулями.

Такий самий пістолет висів на поясі під піджаком Миколи Петровича. Це дуже не пасувало до мирного вигляду старого академіка, до його сивого волосся. Але — що поробиш? Небезпека нової зустрічі з якоюсь невідомою потворою весь час почувалася. Щохвилини з хащів могло вистрибнути яке-небудь незнане люте створіння.

Ось чому Сокіл, навіть захопившись роботою, інколи тривожно оглядався. І почував він себе найкраще, коли біля нього був ще хтось з товаришів.

Цього разу Микола Петрович вийшов з люка, подивився на Сокола й гукнув йому:

— Вадиме, я пішов до складів. А Гуро й Василь мусять незабаром повернутися з печери. Ви поки що залишаєтесь тут один. Майте це на увазі.

Сокіл обернувся до академіка і красномовно показав на, свій заряджений пістолет:

— Будьте спокійні!

Микола Петрович пішов. Люк зачинився за ним. Сокіл повернувся до роботи. Сьогодні, здавалося, геолог майже зовсім спіймав «за хвіст» таємниче ультразолото. Воно було зовсім близько, воно мусило бути просто за кілька кроків від шукача. Жилка породи-супутника вказувала прямо на велику кам’яну брилу, що звисала на схилі урвища. Ультразолото мусило бути десь під брилою, Сокіл був певний цього.

Сокіл замислився. Звісно, найлегше було б висадити в повітря цілу брилу. Правда, осколки від неї легко могли б ушкодити стінки ракети. Висаджувати брилу окремими шматками? Надто довго, та й невідомо, на якій саме глибині ховається під нею загадковий елемент.

Зітхнувши, Сокіл знов узявся за кирку. Цілком можливо, що самородки ультразолота знайдуться десь тут, біля підніжжя брили. А що ультразолото мусить траплятися саме у вигляді самородків, Сокіл був теж певний. Про це говорив йому весь досвід бувальця-геолога.

Він устиг зробити всього кілька ударів киркою, як відчув якусь неприємність. Щось зв’язувало йому рухи, йому здавалося, що позаду нього хтось стоїть і пильно, настирливо дивиться йому в спину. Сокіл сказав роздратовано:

— Що то за звичка — прийти й стояти мовчки?

І відразу в нього майнула думка: щось надто швидко повернулися товариші з печери! А що на його слова не було жодної відповіді, то Сокіл нетерпляче озирнувся — і закам’янів.

Дивна, жахлива потвора наближалась до нього. Сокіл мимоволі відсахнувся і обперся спиною об брилу. На нього дивилися холодні прозорі очі, що вліплені були в коричневий панцир голови. З боків потвори повільно звивалися довгі жовті щупальці. Велетенські щелепи, схожі на криві гострі шаблі, готові були схопити й розірвати надвоє свою жертву.

Сокіл здригнувся: йому здалось, що це той самий немовби дракон, про якого розповідав Василь, коли вони щойно опритомніли після падіння на Венеру.

Так, ніде й ніколи палеонтологія не знаходила в шарах юрського періоду подібної тварини. Проте хіба всі інші потвори, до велетенського павука включно, були відомі палеонтології?

Звідки він узявся тут, цей дракон? Напрям його руху розкривав цю загадку. Очевидно, він плазував з хащів, чимось зацікавившись у міжгір’ї. Плазував безшумно, як справжній хижак.

На добрий десяток метрів за потворою тяглося її тіло, як у химерної гадюки. Але гадюка не має ніг. А тут на тілі, складеному з багатьох сегментів, звивалося безліч ніг. Тіло тварини повільно посувалося, вуса звивалися в повітрі, і щелепи немов націлювалися, розтулюючись ширше й ширше.

Нарешті Сокіл зрозумів, що це за потвора. Закляклими пальцями, відстібаючи кришку кобури, де був у нього автоматичний пістолет, геолог прошепотів:

— Сколопендра… гігантська сколопендра!..

Так, це була велетенська багатоніжка, одне з найотруйніших створінь, що вбиває жертву з одного укусу. Так ось яку потвору бачив Рижко двічі з вікна ракети, ось який дракон зазирав тоді ввечері до них!..

Сколопендра посувалася до Сокола. Вона не поспішала, але й не змінювала напряму. Здавалося, що її широко розкрита паща весь час націлюється, щоб певніше схопити людину. Сокіл, нарешті, вихопив пістолет.

Зіпершись спиною об брилу, що позбавляла його можливості відступу, він спробував націлитися просто в голову страховища. Але ніколи в житті не був він пристойним стрільцем, ніколи не захоплювався стрілянням, і навіть постійні нагадування Гуро не впливали на нього. Особливо не годився він у стрільці тепер, коли заважало хвилювання, і дуло пістолета танцювало перед його очима.

Сокіл схопив праву руку лівою, щоб спинити її тремтіння. Але не допомагало й це. Тоді він, не цілячись, з одчаєм натиснув на спуск пістолета. Він забув, що автоматична зброя стріляє безупинно, як кулемет, випускаючи кулі одну за одною, коли натиснуто її спуск.

Частий дріб пострілів пролунав у міжгір’ї. Сокіл опам’ятався лише тоді, коли пістолет перестав стріляти.

«Що я наробив… більше ж немає зарядів!» — з одчаєм подумав Сокіл. Пістолет в його руці був тепер нікчемною іграшкою. Він не міг допомогти.

Геолог безпорадно озирнувся. Нема куди тікати. Велика брила перетинала шлях. Вона з трьох боків замкнула Сокола своєю вигнутою кам’яною поверхнею. Тільки внизу залишалася вузька щілина, куди можна було залізти сховатися. Та хіба не знайдуть його й там гострі щелепи сколопендри?..

Потвора поволі наближалась. Її довге блискуче тіло звивалось, ним немов проходили плавкі хвилі, що підіймали по черзі сегменти від далекого хвоста, який закінчувався двома гострими відростками, до широкої плескатої голови із страшними щелепами. Очі не відривалися від людини, вони стежили за нею, немов намагалися загіпнотизувати її. Так діє удав на свою жертву.

Сокіл щільніше притиснувся до заглибини брили, намагаючись врости в неї. Він почув, як треться метал його шолома об камінь. І водночас він виразно почув, як із скреготом клацнули щелепи потвори метрів за два від нього.

— Що робити?.. Що ж робити?.. — шепотів Сокіл, стискаючи свою єдину зброю, яка залишилася в нього — кирку.

Але якщо ця зброя і була придатна проти велетенського павука з його м’яким тілом, то що вона могла зробити проти гігантської сколопендри, закутої в панцир з хітину?..

Щелепи страховища знов розтулилися й стулилися. Сколопендра немов перевіряла свою огидну й жахливу зброю, її відділяло від Сокола всього півтора метра.

Геолог ще раз озирнувся в розпачі, подивився вгору. Над ним звисала скеля. І раптом, не вірячи своїм очам, він побачив на тій скелі постать людини в скафандрі. Людина схилялася повільно вниз, тримаючи руку високо піднесеною. Хто це?

— Лягайте! Лягайте! — почув Сокіл дзвінкий голос Василя.

Навіщо лягати?.. Але роздумувати було ніколи, бо щелепи потвори ще раз клацнули в повітрі біля геолога. Сокіл, як мертвий, упав на ґрунт і втиснувся в вузьку щілину під брилою.

Секунда загрозливої тиші — і гримучий вибух струснув його тіло. І знову стало тихо. Ні, не тихо: ось зовсім близько біля себе Вадим знову почув зловісне клацання жахливих щелепів. Ніщо не допоможе, зараз сколопендра схопить його!

«Кінець!» — блискавично подумав Сокіл.

Але ніщо не доторкалося до нього. Він несподівано почув радісний, схвильований голос Василя:

— Кінець! Вилазьте, товаришу Сокіл! Вилазьте! Кінець!

І знову клацання щелепів. Сокіл нічого вже не розумів: ось зовсім біля нього цей хижак, гігантська сколопендра, а Василь кличе його вилазити…

Василь наполягав:

— Та вилазьте ж, нарешті! Чи ви знепритомніли там?

Сокіл насилу примусив себе висунути голову — і зразу ж відсахнувся. Просто перед ним була голова потвори, жива й загрозлива. Щелепи її раз у раз змикалися й розмикалися. Але — дивно! Вони ні на міліметр не посувалися ближче. І очі потвори дивилися вже не на нього, як раніше, а кудись убік.

Обережно, боком, щоб не зачепити тих щелепів, не потрапити в них, Сокіл виповз із щілини, підвівся, все ще тримаючись за брилу. І тільки тепер він зрозумів усе.

Гігантське тіло потвори корчилося за кілька метрів від нього. Замість голови на кінці тулуба була широка рвана рана, з якої повільно витікало щось тягуче. Одірвана голова потвори лежала осторонь, біля нього. Чудовисько не вмерло відразу, хоч влучно кинута граната й одірвала йому голову. Тулуб його з незліченними ногами жив своїм життям, голова — своїм. Голова потвори ще клацала гострими й кривими велетенськими щелепами, немов ще й досі намагалася схопити, вбити й перетерти між щелепами жертву, на яку вона полювала хвилину тому.

— От живуча тварина! — знов пролунав голос Василя, що спускався схилами міжгір’я до Сокола. — Дивіться, голову їй відірвало, а вона живе… Тільки ви не підходьте близько, товаришу Сокіл, ач як вона рота роззявляє… Зараз її треба сфотографувати, це ж буде чудове фото для нашої колекції! Ех, шкода, що не було часу зняти її цілою й непошкодженою. Ну й дракон, ну й чудовисько!..

Але Сокіл уже не дивився на потвору. Від вибуху гранати скеля тріснула, розвалилась надвоє. Частина її біля самого підніжжя розсипалась великими й дрібними уламками.

І серед тих уламків тьмяно виблискували якісь металеві грудки, повкраплювані в каміння. Їх було чимало. Немов раніше вони лежали всі вкупі, а тепер після вибуху розсипалися в усі боки. Металеві грудки!

Забувши про сколопендру, про її щелепи, про все, що тільки-но сталося, Сокіл кинувся туди, до загадкових металевих грудок.

— Обережніше… обережніше… голова!.. — вигукнув Василь.

Голова сколопендри, ніби роблячи останнє зусилля, підстрибнула вгору й обернулася щелепами назад, туди, де нахилявся до ґрунту Сокіл. Щелепи ще раз клацнули в повітрі, немов намагалися схопити людину. Марне зусилля! Вони змогли лише вихопити з рук геолога держак кирки.

Почувся різкий тріск. Щелепи перетерли, як сірник, дубовий держак кирки і потім завмерли. Сокіл збентежено подивився на голову, на кирку, немов уперше побачив сколопендру. Але погляд його знов упав на металеві грудки. Він вигукнув розлючено:

— Моя кирка! Вона зламала її!

Він нахилився до щелепів і схопив кирку з одгризеним держаком. Потім повернувся назад і вибив киркою із скелі одну з матових металевих грудок.

— Та що там у вас? — дивувався Василь.

Але Сокіл не чув нічого. Він витирав пальцями шматок металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки в руку. Ось він обернувся в той бік, де було світліше, і пильно почав розглядати метал, який виблискував жовтуватим кольором.

— Вадиме, що трапилось? — почув Василь голос Риндіна.

Микола Петрович вийшов з корабля і здивовано поглядав на Сокола.

Геолог не чув. Він закохано дивився на металеву грудку.

— Вадиме, що з вами? Очманіли? — пролунав голос Гуро.

Мисливець підійшов до них з сумкою за плечима. Він зняв сумку, важко поклав її на ґрунт, подивився на вбиту потвору, незліченні ноги якої все ще корчилися, і сказав Василеві:

— Бачу твою роботу, мій хлопчику. Це ти її гранатою? Добре влучив… Здається, це той самий дракон, якого ми бачили на екрані перископа? Вадиме, тепер у вас уже, здається, немає жодної підстави запевняти, що дракон лише примарився нам? А тебе, Василю, ще раз вітаю. Прекрасно зроблено!

Василь зашарівся. Йому завжди ставало ніяково, коли його хвалили.

На щастя, Сокіл звільнив його від потреби відповідати. Він прожогом кинувся до Риндіна, вигукуючи:

— Миколо Петровичу! Ультразолото! Це мусить бути воно! Я певен, що це воно!

Геолог остаточно забув про всі ті страхіття, які він щойно пережив. Він не звертав уваги на забиту потвору, він просто перестрибнув через її довге тіло і подався до Риндіна. Академік здивовано поглянув на нього. Він знову вийшов без скафандра і, звісно, не чув нічого, що говорив Сокіл. Але, коли він побачив металеву грудку в руці геолога, він зрозумів, про що йде мова. Ще мить — і він нахилився над рукою геолога.

Гуро подивився на Василя, підморгнув йому:

— Бач, яка новина! Шкода, що Микола Петрович нічого не чує. Адже він не в скафандрі.

— Та він і без того розуміє.

— Напевне! А цікаво все-таки. Піду подивлюся на цю знахідку. Василю, а ти захопи, будь ласка, мою сумку, коли закінчиш фотографувати цю тварину, — сказав мисливець.

— Гаразд.

Гуро швидко рушив до ракети. Василь залишився біля потвори і зробив ще кілька знімків. Він чув схвильований голос Сокола. Геолог зовсім забув, що Риндін не чує його слів, і радісно пояснював академікові:

— Це ж самородок! І ясно, що це не звичайне золото. І який же метал може мати ще такий вигляд? Воно тут, під цією скелею, як ми думали. Я ще сьогодні зранку встановив напрямок жилки-супутника. От зараз я побіжу до корабля, проаналізую, щоб остаточно визначити…

І раптом Василь стурбовано підвів голову, йому почулося, що десь за скелями знов лунає той дивний гуркіт, який вони чули в перший день перебування на Венері, в хащах над міжгір’ям, звук, що нагадує гуркіт багатомоторного літака.

Цей гуркіт наближався з-за скель, він гучнішав, наче й справді із-за лісу летів потужний літак.

Василь не встиг нічого сказати, не встиг нічого вирішити, як з-за високих скель вилетіло щось велике, оточене дивним сріблястим сяйвом. Прозорі та довгі крила цієї істоти маяли й сріблилися в повітрі. Одна мить — і дивна химерна постать застигла в повітрі вже над ракетним кораблем. Істота робила велике коло над ракетою. В неї було довге тіло, велика голова з велетенськими очима й великі прозорі сітчасті крила, що швидко мерехтіли в повітрі, зливаючись в одне сріблясте сяйво.

— Бабка! Гігантська бабка! — закричав Василь.

Бабка, дзижчачи, помчала далі. Люди завмерли від несподіванки. Тіло бабки було завдовжки принаймні з чотири метри. Розмах її крил досягав метрів п’яти-шести. Міцні сухі лапи з гострими пазурами звисали вниз.

Ось бабка пролетіла зовсім низько, обвіявши Василя подувом вітру від своїх блискучих прозорих крил. Василь відсахнувся і схопився за гвинтівку. Але бабка вже пронеслася над ним. Вона летіла знову до ракетного корабля, знов описувала широке коло. Василь прицілився в неї, але його гвинтівка кілька секунд безпорадно похитувалась — швидка істота легко змінювала напрямок і зникала з-під мушки.

Один постріл, другий… І ось бабка, не зменшуючи швидкості, як камінь упала згори вниз. Її гучне дзижчання заглушило всі інші звуки.

«Невже влучив?» — забилося серце в юнака. Він опустив гвинтівку вниз.

Бабка, падаючи, випустила, простягла довгі свої лапи. Тільки тепер Василь помітив, що бабка падає просто на Гуро, який швидко біг до ракети.

— Товаришу Гуро, стережіться… Вона падає на вас!.. — гукнув на весь голос Рижко.

Але було вже пізно.

Бабка впала вниз, як шуліка. Вона не була поранена, вона падала не тому, що її зачепили кулі Рижка. Бабка кидалася на здобич, обравши собі самотню постать людини, що бігла схилом міжгір’я.

Впавши згори на Гуро, бабка схопила його своїми міцними лапами впоперек тулуба, підтягла до себе й блискавично звилася знов у повітря, несучи мисливця з собою і виповнюючи міжгір’я нестерпним для людського вуха шумом.

Василь знову приклав гвинтівку до плеча. Але що міг він тепер зробити? Адже куля легко могла влучити і в мисливця, що звисав під тулубом бабки…

— А, проклята! — застогнав з люттю юнак, опускаючи гвинтівку.

Широко відкритими очима, не рухаючись, люди дивилися з небо. Бабка поволі оберталась на маленьку чорну крапку. Ще мить — і вона зникла за скелями, за хащами. І тільки могутнє її дзижчання вчувалося ще довго-довго.

Нарешті стихло й воно…

21. НАД ХАЩАМИ ВЕНЕРИ

«Гвинтівка… моя гвинтівка лишилася біля ракети!» — це було перше, про що згадав Гуро.

Схоплений міцними жилавими лапами впоперек стану, він висів під самим тулубом бабки. Руки й ноги його були вільні, він міг рухати ними — зовсім як людина, яку почепили за пояс до стелі кімнати. Гуро робив руками й ногами непевні рухи плавця, наче намагаючись зберегти рівновагу. Звісно, це було ні до чого; бабка міцно тримала його.

Як трапилось, що бабка схопила його без будь-якого опору? Гуро визнавав, що не чекав на напад летючого хижака. Йому думалось, що бабка просто пролетить над міжгір’ям і зникне. Потім ці постріли Василя… Мисливець вирішив, що юнак влучив у бабку, і вона падає, поранена.

Вийшло ж зовсім не так!

Він зрозумів своє становище лише тоді, коли побачив згори ракетний корабель, міжгір’я, червоний прапор на високій скелі, товаришів. Вітер віяв йому назустріч, він знав це, чуючи невпинний свист у мікрофоні на шоломі, свист, що змішувався з набридлим дзижчанням бабки. Хижак співав якусь йому самому лише зрозумілу пісню задоволення.

Все це трапилось так блискавично, так несподівано… Удар по плечах, потім щось рвучко смикнуло вгору — і все.

Його охопила страшенна лють. Його, досвідченого, бувалого мисливця і мандрівника, схопила, як сова мишу, велетенська бабка, ця нещасна комаха, і несе тепер у повітрі собі на сніданок! Це трапилось на очах у товаришів. Ганьба! Що робити тепер?

Задихаючись від гніву, Гуро перевірив свою зброю. Кинджал був з ним, його короткий широкий кинджал. На поясі висіли дві гранати. В кобурі залишився маленький автоматичний пістолет, заряджений розривними кулями.

Швидким рухом Гуро витяг пістолет. Першою його думкою було випустити кілька куль в тулуб і в голову бабки. Але майже відразу він збагнув, що цим він негайно позбавив би життя самого себе. Вбити бабку можна; коли не вбити, то принаймні злякати пострілами так, що вона випустить з своїх лап здобич. Але…

Він поглянув униз. Під ним повільно пропливало верховіття високих дерев, густі хащі тропічних рослин. Он з хащів висунулася гостра скеля, ще, ще… Бабка летіла на висоті метрів з двісті. Впасти з такої висоти, — ні, на це він не згоден!

Гнів зникав, зміняючись тим холодним спокоєм, який завжди з’являвся в Гуро, коли він почував справжню й серйозну небезпеку. Мозок напружено працював, відзначаючи найменші зміни положення тіла, найнепомітніші рухи хижака.

Мисливець почував, як часом стискаються лапи бабки, немов хижак перевіряв, чи ціла його здобич. Нічого не поробиш. Треба чекати. Головне, щоб бабка не дуже цікавилася ним під час польоту. Сяде ж вона колись. Тоді… о, тоді Гуро не забариться поговорити з нею як слід! А поки що треба зберігати повний спокій, не дратувати хижака, вдавати з себе мертве тіло.

Гуро вільно пустив руки й ноги. Він не ворушився. Вся енергія його переключалася на роботу мозку.

Хотілося ще раз подивитись на ракету, на товаришів. Але корабля вже не було видно, він зник між скелями глибокого міжгір’я. Тільки червона крапка прапора ще виднілася вдалині.

Саме міжгір’я Гуро бачив добре. Він пізнавав його по високих скелях, що стирчали вгору, як п’ять розчепірених пальців. Так ось як воно тягнеться, це міжгір’я… Справжнє річище висохлої річки, глибоке й нерівне.

Міжгір’я звивалося серед лісу. Воно утворювало неправильне півколо. Високі нагромаджені скелі закривали один його вихід. За скелями яскравим сріблом виблискувала велика ріка. Вона текла майже поряд із міжгір’ям. Далі, праворуч, ріка впадала в велике озеро. І туди ж спускалися круті схили міжгір’я.

Лапи бабки щільніше притиснули мисливця, підтягуючи його ближче до велетенської голови. Гуро не опирався, пильно спостерігаючи крізь скляні вікна шолома, як повільно поверталася до нього голова бабки. Ось він побачив зціплені зуби хижака, що кількома гострими різаками сходилися до отвору рота. Ось голова ще повернулася. Бабка хотіла роздивитися свою здобич.

Лапи її посунули людину вперед, ще ближче до голови. Гуро побачив, як повернулося до нього гігантське зелене й прозоре око. Власне, це було навіть не око, а безліч маленьких оченят, опуклих і ясних, в кожному з яких віддзеркалювався його блискучий шолом. Всі оченята, складені як щільник, утворювали одно велетенське око.

Бабка повертала голову праворуч, ліворуч, розглядаючи Гуро. Здавалося, вона була вражена виглядом своєї здобичі. Напевне, ніколи ще в її лапах не було людини, та ще одягненої в скафандр із круглим металевим шоломом.

— Ех, коли б я тобі так само був не до смаку, як ти мені, — промовив стиха мисливець, дивлячись просто в очі хижака. — Напевне, тоді б ти й не доторкнулася до мене…

Але цим і обмежилося його реагування на рухи бабки. Ноги й руки мисливця, як і раніше, нерухомо звисали вниз; він вичікував. Він твердо вирішив: ніякої боротьби в повітрі.

Великі прозорі сітчасті крила швидко маяли чад ним. Бабка збільшувала швидкість.

Під мисливцем все так само пропливали ліс, хащі, подекуди перерізані струмками й озерцями. Одна пляма внизу звернула на себе увагу Гуро. Серед суцільної зеленої ковдри, що вкривала поверхню Венери, було дивно бачити цю темну, майже чорну пляму. Це було схоже на сліди пожежі. Але як могла трапитися тут пожежа? Хіба що блискавка вдарила… Та й то це не зовсім нагадувало сліди пожежі. Бо тоді б пляма була чорною. А тепер Гуро виразно бачив коричневі стовбури дерев навіть з гіллям. Дивний колір залежав тільки від того, що ці дерева були, здавалося, без листя.

Нова пляма серед лісу. Це вже щось подібне до галявини. І цього Гуро не доводилося бачити раніше. Він гадав, що хащі Венери ніде не мають жодної галявини — хіба тільки там, де скелі і кам’янистий ґрунт не дають нічому зростати. А тут була справжня зелена галявина, вкрита буйною травою… і незрозумілими крапками… немов на ній лежали купи каміння, кимсь старанно зібрані.

Але ось, пролетівши ще кілька хвилин, бабка різко змінила напрямок, зробила велике півколо над лісом і почала знижуватись.

Гуро відчув, як сильно забилося його серце: наближався чає вирішальної боротьби. Він знов обережно поклав руку на кобуру пістолета. Проте через кілька секунд він подумав:

«Що дасть мені постріл? Бабка — це комаха. Навіть коли я вцілю їй у голову, вона так само міцно триматиме мене лапами. Її кінцівки підкоряються не голові, зовсім не голові. Нервові центри комах лежать десь у грудях». Він згадав усе, що вчив у школі про бабок.

Лишивши пістолет у лівій руці (він стріляв лівою рукою не гірше, ніж правою), Гуро не менш обережно витяг свій короткий, широкий кинджал.

Тимчасом бабка знайшла собі місце. З переможним дзижчанням вона спускалася на вершину великого старого дерева, яке підносилося над лісом неначе велетенська свічка. Тепер мисливця тримали знов лише дві передні лапи. Дві задні лапи витяглися вниз, готові схопитися за дерево. Крила майже нерухомо звисли в повітрі, утворюючи над Гуро намет, що виблискував всіма кольорами.

Напружившись, мисливець чекав. Ясно, що бабка не зробить з ним нічого, поки не сяде.

І ось бабка легко сіла на вершину. Задні її лапи вхопилися за гілля. Воно загойдалося під вагою велетня. Бабка переступила лапами кілька разів, зручніше вмощуючись. Гойдання гілок поволі меншало. Бабка сиділа зручно й трималася цупко.

Її голова повернулась знову правим оком до Гуро. Хижак націлювався на свою здобич. Рот повільно розтулявся. Передні лапи, що все так само цупко тримали Гуро, трохи повернули його й почали підносити вгору, головою до рота.

Просто над собою Гуро побачив груди хижака, вкриті прозорим шаром хітину. Окремі сегменти й платівки хітину з’єднувалися тонкими смужками шкіри, що дозволяли їм рухатися. Якраз над ним була така смужка. Під тонкою шкірою щось ритмічно рухалося, переливалося.

Настав час діяти. Мисливець був уже під самим ротом хижака, підтягуваний ближче й ближче.

Одчайдушним блискавичним рухом Гуро крутнувся в лапах бабки. Тепер він лежав на спині, повернувшись грудьми до тіла хижака. Бабка, здивована несподіваним рухом, стулила рот, але відразу ж знову розтулила його і знову потягла людину до пащі.

Смужка між двома товстими платівками хітину була тепер просто перед очима Гуро. Мисливець ще раз швидко націлився і міцним ударом загнав кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкіру і пройшло глибоко в тіло. Руку Гуро обдав потік зеленуватої рідини. Але він так само швидко повернув кинджал у рані й швидким помахом руки розпоров груди хижака надвоє.

В ту ж саму мить він відчув, як здригнулися лапи, що тримали його.

Очевидно, він ушкодив нервові центри. Крила бабки шалено забилися, підіймаючи великий вітер. Бабка підстрибнула, вона намагалася знов полетіти, не випускаючи людини з лап.

Гуро підняв пістолет і випустив підряд кілька куль у хижака, в його розпороті груди, в голову, в тулуб. І кожен постріл відповів йому коротким вибухом: то розривалися всередині бабки розривні кулі. Тепер Гуро вже нічого не бачив. Скляні вікна його шолома були заліплені зеленуватою масою, що вилітала після кожного вибуху розривних куль з розшматованих грудей хижака. Але лапи все ще цупко тримали мисливця.

Та ось вони знов здригнулися. Одна з них безсило звисла. Гуро залишився притиснутим до потвори тільки однією лапою. Ось розправилась і ця. Перекидаючись у повітрі, нічого не бачачи, не випускаючи з рук зброї, Гуро котився вниз, крізь густе гілля велетенського дерева.

Густий зелений морок поглинув його. Він чув тріск гілля, що ламалося, відчував удари об гілки, але не міг нічого зробити, не міг схопитися за гілки. Ще удари, вже м’якші. Почувся вже не тріск, а соковите хрумтіння, немов ламалися кавуни чи гарбузи. Ще мить — і падіння припинилося. Мисливець лежав на чомусь м’якому й вогкому.

Згодом він поворушив руками, помацав свої ноги. Ноги й руки були, на щастя, цілі. Жодного перелому, жодного вивиху. Тільки боліло плече від різкого удару об якусь гілку.

Навпомацки Гуро знайшов широке м’яке листя і протер ним скло шолома. Тепер він уже бачив.

Густі хащі папороті. М’який вологий ґрунт. Окремі стовбури дерев поринали в хмари зеленого листя, — такі густі, що крізь них майже ніде не видно було неба. Поранена, якщо не вбита, бабка залишалась там десь, угорі. Тут, унизу, було тихо й спокійно. Гуро був вільний, він міг повертатись додому.

Це було легко сказати. Як повертатись, куди? Ніякий компас не міг допомогти мисливцеві. Клята бабка змінювала напрям польоту. Гуро міг бути тепер на відстані кількох кілометрів від міжгір’я, де лежав ракетний корабель. Але ця відстань могла виявитись і значно більшою. Проте не сама відстань ускладняла справу, не вона була головною перешкодою.

Куди йти — ось питання. Всюди однакові хащі, всюди ліс. Зв’язатись з товаришами по радіо? Але малесенький передавач у шоломі Гуро забезпечував зв’язок на відстані п’ятсот-шістсот метрів — не більше. Проте Гуро спробував-таки озватися:

— Товариші! Чи чуєте ви мене?

Як і слід було сподіватись, йому ніхто не відповів.

Гуро сів зручніше, збираючись з думками. Справді, що ж робити? Куди б він не пішов, який би напрямок не обрав, однаково в дев’яносто дев’яти випадках із ста він не знайшов би ракети. Ждати тут? Чого, кого? Хто знайде його тут, хто вирушить за ним, хто знає, куди понесла його бабка? Чекати так само було безглуздо.

Нова, страшна думка промайнула у Гуро: на скільки часу йому вистачить кисню?

Він змінив резервуар з оксилітом сьогодні вранці. Після того він навіть не скидав шолома. Втім, ні. Скидав, коли обідав. На обід пішло щось із годину. Тепер — він поглянув на годинник — пів на п’яту. Почалась робота о десятій. Значить, п’ять з половиною годин він витрачав запаси свого кисню. Залишалось ще шість з половиною годин дихання. Небагато, зовсім небагато в його становищі.

— Шість з половиною годин, а потім кінець, — півголосом мовив Гуро. — Добре було б покурити…

Становище було безнадійне. Гуро уважно стежив за тим, як погойдувалося перед ним мережане листя папороті. І в міжгір’ї, де лежить ракетний корабель, листя папороті гойдається так само байдуже, як і тут. Яка нісенітниця! Врятуватись від небезпеки, визволитись із пазурів велетенської бабки, можна сказати, видертись з її щелепів, щоб загинути тут, у хащах, задихнутись від нестачі кисню?.. І це тоді, коли їм пощастило вже цілком виконати завдання: знайдено і інфрарадій, і ультразолото… Нісенітниця!

Краще, ніж будь-хто інший, Гуро розумів, що отаке роздумування нічого не дає, тільки шкодить, бо забирає дорогий час. Зокрема, це було погано в його становищі. Кожна хвилина дихання забирає якусь частину кисню з резервуарів скафандра. І коли він не витрачає цю хвилину розумно, свідомо, не використовує її для врятування, то він сам відбирає у себе життя.

Гуро розумів усе це.

— Стоп, товаришу, — сказав він собі. — Треба вирішити, що робити.

Звісно, треба. Але — що саме? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може спробувати визначити, де в неї південь і північ, схід і захід, зробити звідси висновки й рушати кудись. Що міг зробити Гуро? Хіба він знав, в якому напрямку лежить ракетний корабель? Ні, він не знав нічого. Південь був для нього такий самий, як північ, як схід і захід. Всюди було невідоме, загрозливе, непевне, вороже. Ці велетенські дерева, пальми, папороть, це невпинне дзижчання незліченних комах — все було чуже, дивне, все підкреслювало його відірваність від товаришів, друзів.

Великий синьо-червоний метелик покружляв коло його голови і сів на лист папороті, його ніжні крила тремтіли, незрівнянний малюнок на них зібрав у собі найкрасивіші фарби з палітри природи. Метелик повільно посувався вздовж листя, немов чогось шукав. Гуро мовчки дивився на нього кілька секунд і раптом здригнувся. Йому здалося, що з-за дерева, яке створювало глибокий коричневий фон для ніжних фарб метелика, щось визирнуло. Мисливець схопився за пістолет.

Але за деревом не було нічого. Мабуть, випадковий порух папороті під подувом вітру обдурив мисливця. Зляканий рухом людини, метелик знявся з папороті й полетів. Гуро простежив за ним, поки метелик зник за деревами, і криво посміхнувся:

«Нерви, товаришу, у вас не в порядку, — сказав він собі. — Вам уже починає ввижатись усяке чортовиння… Спокійніше, інакше ви собі не допоможете…»

І раптом ніби хтось покликав його на ймення. Мисливець здригнувся. «Я божеволію», — з острахом подумав він… Він здригнувся і несподівано зовсім виразно почув людський голос.

— Чи чуєте ви нас, товаришу Гуро? — питав цей голос. — Прислухайтесь, прислухайтесь, ми турбуємось, бо у вас може не вистачити кисню… Прислухайтесь, ідіть до нас, ми допоможемо вам знайти шлях… Ми певні, що ви врятувались, товаришу Гуро…

Це був голос Василя, він лунав, ніби хлопець був зовсім близько, поряд:

— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте. Нам пощастило ввімкнути й настроїти потужний радіопередавач, ми шукаємо вас по радіо, товаришу Гуро…

«Ні, це не мариться. Це справді говорить Василь!»

— У вас у шоломі, товаришу Гуро, є рамка. Її треба витягти й поставити так, щоб її площина була скерована просто вперед, куди дивляться ваші очі. Тоді повертайтесь, повертайтесь повільно. Моя мова то тихшатиме, то голоснішатиме. Знайдіть такий напрям, коли мій голос буде якнайгучнішим, і ідіть на нього, щоб він весь час звучав рівно й гучно. Це буде той самий напрям, яким вам треба повертатись додому. Я говоритиму весь час, весь час ви матимете змогу перевіряти напрям. Не забувайте, що треба йти вперед лише тоді, коли мій голос буде якнайгучнішим. Ідіть швидше, бо у вас не вистачить кисню. Товаришу Гуро, ми сподіваємось, що ви чуєте нас. Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте…

Таким самим стурбованим голосом Василь продовжував говорити весь час, викликаючи Гуро і не знаючи, чи чує мисливець його, чи ні…

Гуро випростався. Знервованості його мов і не було. Він навпомацки знайшов на шоломі маленьку висувну рамку.

Так. Він поставив її просто перед собою. Почав повільно повертатись. Голос Василя спочатку потихшав, потім почав гучнішати. Далі, далі, ось він, напрям!

Тепер голос Василя дзвенів просто біля вух, цей приємний, рідний, стурбований голос юнака. Любий Василю! Того разу тебе врятував Гуро; тепер ти врятуєш мисливця!

— Пеленгуйте нас, пеленгуйте, товаришу Гуро! Я говоритиму весь час, весь час ви зможете перевіряти напрям. Поспішайте, бо ми дуже турбуємось за вас, хоча й певні, що ви врятувались…

— Вперед! Здається, все так як слід. Голос Василя чути якнайкраще. Помилки бути не може.

Хащі замикались щільним кільцем навколо людини в скафандрі, дикі рослини перетинали їй шлях, комахи з дзижчанням пролітали повз неї, папороть чіплялась за ноги, заважала йти. Але Гуро йшов уперед і вперед.

Він поспішав. Уся увага його була скерована на голос Василя.

І тільки раз він спинився на півхвилини, побачивши того самого синьо-червоного метелика, який вже раз підлітав до нього. Метелик летів перед ним кілька хвилин, потів сів на лист папороті, і Гуро подумав:

«Бувай здоров, друже! Ти про мене не згадаєш напевне. А я тебе й твої барвисті крила пам’ятатиму довго».

І, вимахуючи кинджалом, Гуро рушив далі швидкою ходою, обираючи собі шлях поміж папороттю й стовбурами дерев і весь час прислухаючись до стурбованого голосу Василя, який кликав його і вказував йому шлях.

22. ЗУСТРІЧІ БОРИСА ГУРО

Ліс здавався нескінченним; та хіба не був він таким і насправді? В цьому Гуро пересвідчився ще тоді, коли летів у пазурах велетенської бабки. Але тоді цей величезний, неосяжний ліс був для мисливця просто об’єктом для спостережень. Тепер ліс обернувся на хитрого, підступного ворога, що насунув на Гуро враз з усіх боків. Ліс дивився на мисливця тисячами очей своїх невидимих мешканців, ліс був переповнений несподіванками й таємницями, які чигали на людину на кожному кроці, перетинали їй шлях, заважали, затримували.

Самі великі дерева, увінчані буйними зеленими шапками листя, мало заважали Гуро. Він вільно обминав їх, весь час перевіряючи напрям, в якому лунав голос Василя. Але частенько ліс улаштовував перед мисливцем справжні загорожі.

Цупкі повзучі рослини переплітались складним мереживом, зітканим із живих міцних канатів. Ці канати звисали з великих дерев, перекидались з одного на одне. Такі перепони тяглись по сотні метрів, утворюючи суцільну непролазну стіну. Обходити їх було б надто довго, і мисливцеві доводилось шукати заховані під великим грубим листям отвори, тонші рослини розрубувати своїм кинджалом, щоб через десять-п’ятнадцять хвилин опинитись перед новою загорожею, ще щільнішою, ще вищою.

Нерівна місцевість, перерізана ярами, перетята горбами, то вела Гуро вгору, де, здавалося, під самими хмарами вільно зростали прекрасні пальми і кипариси, то зводила його вниз, до густих заростей папороті, грузьких трясовин, що засмоктували ноги, наче взували враз мандрівника в свинцеві чоботи.

Але траплялись і легкі ділянки, де Гуро швидко посувався вперед, наспівуючи навіть якусь нікому невідому мелодію.

Вже не раз Гуро радів з того, що цю важку подорож він відбуває у скафандрі. Тільки це врятувало його в багатьох випадках і дозволяло йому йти без затримки, не звертаючи уваги на безліч перепон.

Вперше він зрозумів це, вибираючись з драглистої низини, нещадно ламаючи ситу велику папороть і викараскуючись угору схилом глибокого яру. Щось несподівано майнуло перед його очима в’юнкою яскраво-зеленою стрічкою, впало йому на ногу, обкрутилось круг неї і спинило його.

Гуро похолонув: це була здоровенна зелена гадюка. Роздратована мисливцем, що сполохав її, гадюка обвилася круг його ноги. Вона звивалась і сичала, намагаючись вкусити, її довгі вигнуті зуби впиналися в тканину скафандра, змочуючи його отруйною рідиною.

«Якщо прокусить скафандр, то вже ніщо не врятує!» — подумав Гуро, націляючись у гадюку кинджалом. Але в ту ж мить він згадав про металеву сітку, яка захищала від ушкоджень гумову тканину скафандра. Це заспокоїло його. Ніякі гадючі зуби неспроможні прокусити металеву сітку. Гуро був певний цього. Поклавши кинджал у ножни, він спокійно схопив гадюку рукою впоперек тіла, віддер її від ноги, перехопив ближче до хвоста. Розмахнувся нею в повітрі й розтрощив плескату голову об стовбур дерева.

Вдруге він оцінив скафандр, коли шлях йому перетяло довге, хоч і неглибоке озерце. В ньому буяло життя. Дивні тварини заселяли його, вони вистрибували з каламутної мулкої води навздогін одна одній, поринали назад у воду, хлюпалися в ній. Хіба що неспокійна фантазія якогось примхливого художника здатна була б вигадати такі форми, такі неймовірні риси й сполучення властивостей, які бачив перед собою здивований Гуро. Ось поплив великий чорний жук, за ним тягнеться довгий жовтуватий хвіст із сегментів. Хвіст, загрозливо піднятий вгору, закінчується гострим кривим жалом, як у скорпіона, і так само, як у скорпіона, загрожуючи, напружено звивається в повітрі.

Ось зелена жаба завбільшки з людську голову. Але, замість широкого жаб’ячого рота, в неї твердий дзьоб між великими круглими очима. І це робить жабу схожою на сову… Ось вона дзьобнула якусь тварину, що пливла повз неї, розтерла твердим дзьобом і проковтнула. У її широко розтуленому дзьобі вражений Гуро помітив гострі й нерівні зуби.

Коричнева гадюка з маленькими ніжками й високим гребінцем, звиваючись, вистрибнула на поверхню, скинулася в повітрі й стрілою впала на зелену жабу із совиним дзьобом. Вона обвила її широку шию і тієї ж секунди вжалила в спину. Жаба з зойком перекинулась на спину, дриґаючи лапами. Вона була ще жива, коли коричнева гадюка вже почала її жерти.

Гуро на хвилину навіть забув, що він не має часу на спостереження. Він застиг на березі озерця і дивився на цю боротьбу, на це буяюче й жорстоке життя.

Але зразу ж схаменувся: треба було йти. Як бути? Обходити довкола — надто довго, це забере принаймні з півгодини. Іти просто через озерце? А всі ці тварини, що можуть напасти на нього, як ота гадюка?..

«Хай спробують!»

І, взявши в праву руку пістолет, а в ліву фотоапарат, Гуро сміливо ступнув у воду. Грузьке дно, вкрите мулом і рештками рослин, не дозволяло йти швидко. Потворні химерні тварини вистрибували з води перед ним, сичали на нього, загрожували своїми жалами й зубами, але жодна не насмілилася напасти.

Вода підіймалась вище й вище. Ось вона вже доходить до живота, ось уже до грудей. Гуро йшов обережно, щоразу намацуючи ногою місце, куди ступнути. І враз він відчув, як щось затримало його. Ніби чиясь рука вхопила його ліву ногу й не пускала далі. Посуватись уперед можна було лише на превелику силу. На щастя, другий берег був уже близько.

«Та що воно таке? Наче під водою й не мусило б бути чогось великого… Адже озерце порівняно неглибоке, тут нема де вміститися великій тварині…» — думав Гуро. Але зробити він нічого не міг.

Напружуючи всі сили, він викараскався на берег. Його ліва нога тягла за собою щось незграбне, безформне, блискуче від води. Мисливець поклав апарат у кишеню, пістолет у кобуру і нахилився, щоб роздивитись.

Чорна, пухка, здоровенна п’явка присмокталась до його ноги. Вона була завбільшки з сома, сита й блискуча. П’явка присмокталася не лише передньою своєю частиною, не лише ротом, вся нижня половина її довгого тіла була вкрита круглими присосками, кожна з яких міцно трималася ноги. Ось чому так важко було вибиратися з води. Огидна істота навіть тут, на березі, не хотіла покинути свою здобич. Вона звивалася, притискуючись до ноги, пересувалася усе вище й вище, шукала собі більш придатне місце.

— Не вийде, не вийде, — мовив Гуро.

Він витяг кинджал і спритним помахом розрізав п’явку вздовж.

Один за одним відпали присоски, і чорне блискуче тіло п’явки, звиваючись, упало на ґрунт. І враз на неї накинулись інші водяні істоти, що немов тільки цього й чекали.

— Поспішайте, товаришу Гуро, ми дуже турбуємось, що У вас не вистачить кисню… — нагадував йому голос Василя.

Гуро глянув на годинник. Кисню в резервуарі було ще на три години. Чи встигне він дійти за цей час до ракети?..

Мисливець прискорив ходу. Цей відрізок шляху був порівняно легким. Місцевість підіймалася вгору, вона була вкрита лише великими старими деревами, що закривали світло густими шапками свого листя. Тільки папороть могла рости тут, інші рослини гинули. Гуро швидко йшов угору. Три години… три години… чи вистачить їх?..

— Поспішайте, поспішайте, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас уважно, перевіряйте весь час напрям!..

Хлопець, мабуть, украй стомився повторювати весь часте саме. Ось уже близько трьох годин він викликає Гуро, близько трьох годин він веде його своїм стурбованим голосом до ракети, до порятунку. Гуро уявляв собі: Микола Петрович і Сокіл працюють, вони заклопотані ультразолотом. Це не означає, що вони забули свого товариша. Вони раді були б зробити все для його порятунку. Але вони безсилі допомогти. І вони працюють — можливо й тому, щоб не такою нестерпною була тривога, щоб заповнити чим-небудь час. А Василь сидить біля передавача і викликає… викликає… він знає, що без нього Гуро напевне зіб’ється з дороги… Любий хлопче, яка то важка праця — сидіти отак і викликати, не знаючи, чи чують тебе, чи справді ти допомагаєш, чи лише марно витрачаєш сили!..

Гуро вгадав. Василь таки не відходив від апарата. Він сидів стомлений і блідий. Але невпинно повторював те ж саме:

— Пеленгуйте нас, товаришу Гуро, пеленгуйте! Ми дуже турбуємось за вас, поспішайте, перевіряйте напрям…

І Борис Гуро ішов вірним напрямом. Голос Василя звучав у його вухах, мисливець часом повертав голову, перевіряв чутність, перевіряв напрям. Все було гаразд. Він уже звик легкими ударами кинджала перерізати перепони з товстого павутиння, яке мов навмисне розпинали на його шляху великі ситі павуки, — рідні брати павука, що його мисливець убив у перший день свого перебування на Венері. Він звик по невловимих ознаках знаходити непомітні отвори в загорожах із повзучих рослин. Він уже звик не звертати уваги на великих гадюк, що з сичанням тікали від нього чи, навпаки, кидались до нього. Все це стало звичним, все це було дрібним.

Тільки одного побоювався Гуро — зустрічі з якою-небудь велетенською потворою, як отой дракон-сколопендра або підземна панцирована істота, що мешкала в інфрарадійовій печері. А хіба тими двома потворами обмежується тваринний світ цих диких хащів? Хіба не може кожної хвилини з-за першого-ліпшого стовбура визирнути ще якесь чудовисько?

Навіть у диких хащах Уссурійського краю Борис Гуро почував би себе краще, спокійніше. І це було зрозуміло. Адже всі найстрашніші мешканці хащів були заздалегідь відомі. Можна бути готовим до зустрічі з тигром, знаючи його звички, манеру нападати тощо. Але як бути готовим до зустрічі з незнаним чудовиськом, якого ти собі навіть уявити не можеш? До того ж хіба можна назвати справжньою зброєю цей іграшковий пістолет або цей кинджал? Правда, були ще дві гранати. Але — тільки дві! Головне, не було звичної автоматичної гвинтівки, яку Гуро залишив біля ракети.

Ще невеличкий підйом між велетенськими кипарисами.

Швидкими кроками мисливець підіймався, поглядаючи на небо, яке тут було видно. Кипариси росли оддалік один від одного. Гуро турбувало, чи скоро почне сутеніти. Правда, його прожектор працює бездоганно, а радіоколивання поширюються незалежно від дня або ночі. Але значно краще йти цим лісом удень, значно краще… День на Венері майже дорівнює земному, — він триває трохи більше земного, щось із шістнадцять годин, як встановив Микола Петрович. За його підрахунками доба Венери дорівнює двадцяти семи годинам, — всього на три години більше, ніж на Землі.

«Це залежить від того, що Венера повільніше обертається навколо своєї осі, — пояснив Риндін товаришам. — І земна наука буде нам дуже вдячна за ці спостереження, бо час обертання Венери був досі невідомий на Землі. Хмарна ковдра нашої сусідки не давала змоги астрономам точно визначити це. Існували найрізноманітніші припущення. Досить сказати, що частина астрономів відстоювала двадцятичотиригодинну добу на Венері, а інша частина запевняла, що доба на Венері дорівнює цілому земному рокові».

Тепер Гуро шкодував, що Венера так швидко обертається навколо своєї осі. Краще було б, коли б вона оберталася повільніше: тоді нескоро почало б сутеніти.

Узгір’я закінчилось. Ось останні кроки вгору. Чому так світло за тими крайніми кипарисами? Невже кінчився ліс?..

Перед очима Гуро відкрилася дивна картина.

Величезне плато було вільне від лісу. Він відходив праворуч і ліворуч, широким колом обіймаючи це плато ген на обрії. Тільки трава — густа зелена трава — вкривала тут ґрунт, рівний і твердий. Було дивно — поверхня Венери, вільна від лісу!

Але не це вражало на тому рівному плато.

Якісь дивні фантастичні споруди виднілися там і тут на траві, химерні, незрозумілі, жовтуваті, коричневі, напівпрозорі, туманні. І всі вони були рухомі. Так, вони не стояли на одному місці, вони повільно пересувались, підходили одна до одної, наближались, розходились, розламувались і знов зростали. Це було як у казці, як уві сні!

— Та що я — сплю, чи що? — мовив вражений мисливець.

Споруди гойдалися й розпадалися, змінювали свої форми.

Здавалося, вони були складені з геометричних тіл — куль, циліндрів. І кожна така куля, кожен такий циліндр з округлими краями рухався, пересувався, чіпляючись на мить за інші і відпадаючи від них. Ось золотава споруда з довгих пухких тіл, наче з напівпрозорих ковбас. Купа цих тіл лежить на траві. І ось ця купа ворушиться, вона посувається вбік, зустрічається з купкою зеленавих кульок і падає на них, розпадається, вкриває кульки. Ще кілька секунд — і знов виникає висока куля з пухких округлих циліндрів, але немов уже товстіших. А кульки? їх немає, вони зникли.

«Тварини? Але чому вони громадяться такими купами? Комахи? Не схоже…» — міркував мисливець, не наважуючись вийти з лісу на рівне плато.

Він зрозумів: кульки, оті зеленаві кульки не просто зникли — їх пожерли пухкі циліндри. Напали на них — і пожерли. Але як?

Рух дивних споруд не припинявся. Він був напрочуд легкий; здавалося, що всі ці кулі, циліндри й ковбаски нічого не важать, що їх вільно переносять подуви вітру.

— Поспішайте, товаришу Гуро, поспішайте! У вас може не вистачити кисню, — повторював застережливий голос Василя. — Перевіряйте напрям!

Напрям лежить просто через це плато, від краю й до краю заселене дивними живими істотами, для яких немає назви. Обходити плато — ген-ген куди треба було б іти!.. Ні, звертати не можна. Треба йти. Кинджал в одну руку, пістолет в другу. Вперед!

Дивні істоти не звертали ніякісінької уваги на людину в скафандрі, що наближалася до них. Вони лишалися спокійними й байдужими. Та не таким спокійним був Гуро.

Тепер він бачив виразно ці істоти. Вони були здебільшого напівпрозорі. Блискуча зморшкувата плівка одягала їх. Не було в них нічого: ні голів, ні кінцівок, навіть рота. Вони вільно лежали одна на одній, мов купка великих пухирів. Але вони не лежали нерухомо, вони весь час обмінювалися місцями, вони ковзалися одна по одній. Мабуть, саме так вони й пересувалися по плато.

Здалеку ці купки здавалися невеличкими. А тепер Гуро бачив, що найменша з них була йому по плече. Відстань між окремими купами то збільшувалась, то зменшувалась, і лишалися тільки вузькі проходи між ними. Треба було пробігати цими проходами в той час, коли купи дивних істот відсувались убік і трохи поширювали їх.

Гуро швидко біг повз ті купи, щосекунди змінюючи напрям руху, шукаючи вільний шлях. Одного разу він не розрахував — і велика купа рожевих куль насунула на нього.

— Ти дивись! — здивовано вигукнув мисливець і відстрибнув.

Істоти зовсім не були такими легкими, як здавалося. Навпаки, вони мали неабияку вагу. Вони були мов наповнені водою, такі важкі. І відштовхнути від себе таку купу не зміг би навіть найміцніший силач.

На щастя, купа рожевих куль тільки штовхнула Гуро. Мисливець відстрибнув убік і побіг далі. Але він помітив, що купи дивних істот почали рухатися швидше. Вони перекидалися, вони повзли в різні боки, вони, здавалося, шукали щось. Проходи між ними стали небезпечними.

Іншим часом Гуро охоче спинився б, відійшов осторонь, і з інтересом спостерігав би це казкове видовище. Дивні, істоти були немов чимсь знервовані. Їх забарвлення змінювалось, переходячи з одного блідого кольору в інший. Вони метушились, швидко перекидались, стикались. Ось кілька куп з’єднались в одну велику, широку й нетривку. За півхвилини величезна купа знову розпалась на окремі, менші.

Але мисливець не мав часу спостерігати, його більше непокоїло те, що тепер стало важче протискуватись між купами цих істот. Кожна з тих куп ніби чекала його наближення щоб перекинутись на Гуро всією вагою. Два чи три рази Борис ледве уникнув цього, купи перекинулись з чверть метра, — позаду нього.

«Здається, ролі змінилися. Тепер вже не я мисливець, а це чортовиння полює на мене», — подумав Гуро, криво всміхаючись.

Він не помилявся. Дивні істоти немов чули його наближення, купи їх намагалися перетяти, загородити йому шлях. Вони посувались до людини звідусіль, вони рухались швидше й швидше. Щойно мисливець знаходив просвіт і кидався в, нього, як прохід зникав: назустріч Гуро котилися, перекидалися дивні кулі й циліндри. Він відстрибував убік, до іншого проходу; але враз закривався і цей прохід — і знову Гуро бачив химерні кулі й циліндри, які насувалися на нього суцільною рухливою стіною.

Гуро на мить спинився. Це ставало загрозливим. Ось уже добрих чверть години він витратив на цю біганину, майже не подолавши нічого з тієї відстані, яка віддаляла його від лісу.

Що робити? Стріляти? Але їх усіх не перестріляєш. Рубати кинджалом? Теж марна річ. Кулі й циліндри насувалися, котилися хвилями, вони ось-ось задушать його, і він не встигне й поворухнути рукою. Пробити собі шлях гранатами? Але за поясом Гуро були лише дві гранати. І розлучатися з цією єдиною справжньою зброєю Гуро не хотів.

Відстань між ним і передньою частиною великої рухливої хвилі дивних істот зменшилась. Стояти на місці не можна було. Мисливець відстрибнув убік, але й звідти котилися назустріч йому кулі й циліндри. Куди тікати? Вже не залишилося жодного проходу.

І враз найближча велика рухома купа розсипалась. Синюваті кулі покотилися по траві під ноги Гуро. Ще, ще… Вони котилися швидко, вони штовхали його з усіх боків. Зблідлий, спітнілий Гуро, стиснувши зуби, відбивався ногами, розбиваючи найближчі кулі. Вони репалися з тріском, укриваючи траву й ноги мисливця в’язким холодцем, що ним були наповнені їхні блискучі зморшкуваті оболонки. За кілька секунд лютої боротьби ноги мисливця посковзнулися на слизькій, вкритій тим холодцем траві. Змахнувши в повітрі руками, Гуро впав.

Десятки, сотні важких і м’яких куль і циліндрів покотились на нього згори. Він рвав їхні оболонки руками, шматував кинджалом. Він був увесь залитий тим в’язким холодцем, що заважав рухатись, він знищував кулі й циліндри десятками, — але на нього напосідали нові й нові сотні. Дальша боротьба ставала безглуздою. Гуро на хвилинку спинився і, не пручаючись, простягся на слизькій траві. Чого їм треба? Що вони можуть зробити з ним? Зжерти?.. Ні, він — непридатна їжа для цих істот. Що ж тоді?

Тимчасом тіло мисливця стискалось під величезною вагою сотень вібруючих куль і циліндрів. Він майже не міг ворушитись. Не варт було й думати про те, щоб продертися попід істотами, плазуючи по траві. Товстий шар їх на тілі мисливця дедалі збільшувався, важчав. Стало важко дихати.

«Вони задушать мене так!» — з одчаєм подумав Гуро.

Крізь скафандр він відчув холод. Істоти були холодні, як лід. Вони гнітили важче й важче.

«Задушать!..»

І раптом нова думка прорізала мозок Гуро. Хвилина загрозливої небезпеки, як завжди, прояснила розум. Немов десь близько-близько біля себе почув він голос Миколи Петровича. Так, так, це було ще на Землі, коли Риндін пояснював Гуро всі деталі апаратів у ракеті. Дійшла черга до скафандрів. Микола Петрович показував:

— Скафандри мають своє власне обігрівання. Поверніть рукоятку. Цим ви пускаєте струм у металеву сітку, що призначена захищати гумову тканину від механічних пошкоджень. Вона нагрівається і рівномірно зогріває ваше тіло. Але — звертаю вашу увагу! — це не можна робити довго, не можна давати сильний струм. Бо сітка легко може перегрітися і тоді вона пошкодить гуму. Отже, не повертайте рукоятку до краю, будьте обережні!..

Рука Гуро, зробивши велике зусилля, дотяглась до шолома, намацала там маленьку рукоятку і повернула її до кінця. Майже зразу рівномірне тепло обгорнуло все тіло мисливця. Скафандр помітно нагрівався. Ось уже стало жаркувато. На чолі Гуро виступив піт.

«Все одно як лазня, — крізь силу посміхнувся він. — Побачимо, як реагуватимуть на це мої вороги…»

Скафандр розігрівався, як електрична пічка. Раптом Гуро відчув міцний поштовх. Ще, ще… Кулі й циліндри енергійно рухались, вони штовхали його без упину чи, може, відштовхувалися від нього…

Найбільше припікало руки. Цілком зрозуміло: тканина на рукавичках була значно тоншою, вона легше пропускала тепло.

«Обпечуся…» — подумав Гуро, ворушачи пальцями в рукавичках. І ось він відчув, що руки його рухаються майже вільно.

У вікнах шолома стало світліше. Так, так, кулі й циліндри відкотилися від нього. Вони не витримали. Розжарена металева сітка зробила своє діло. Ось на траві лежить кілька істот: вони здригаються, вони вже не рухаються так, як раніше. На них помітно плями опіків.

Гуро був врятований. Дивні істоти відступили. Вони відкочуються від нього, вони бояться.

Гуро повернув рукоятку назад. Він ледве дихав, він обливався потом. Але відпочивати часу не було. Швидкою ходою мисливець пішов через плато. Добре, що ці істоти не пошкодили рамки на шоломі… Ось він, голос Василя:

— Перевіряйте, перевіряйте напрям, товаришу Гуро…

Швидше, швидше з цього небезпечного плато! До лісу було вже недалеко, коли Гуро почув за собою легкий шум. Він швидко озирнувся.

Сотні й тисячі тих самих дивних істот, наздоганяючи його, котилися слідом. Вони немов аж підстрибували, вони поспішали за мисливцем.

Хутким поглядом Гуро зміряв відстань до лісу, до хвилі істот. Ні, він не встигне добігти до дерева!.. А ще раз борюкатися з цими живими купами — ні! Гаразд, він спинить їх. Поки що треба виграти відстань.

Гуро побіг до лісу. Ось уже між ним і найближчими деревами залишилося метрів двадцять. А холодцювата хвиля вже майже наздогнала його. Стоп! Не можна припустити, щоб вони знову збили його з ніг.

Мисливець обернувся назад. Кулі й циліндри не тільки мчали просто на нього. Частина їх заходила з флангів, ліворуч і праворуч, утворюючи широке півколо.

— Підходьте, підходьте! — промовив Гуро.

Його очі звузилися, він не зводив погляду з хвилі, що наближалася. Дивні, дивні істоти! Здається, ніколи людське око не бачило нічого подібного… нічого!

Проте ні. В уяві Гуро виникло маленьке, яскраво освітлене коло. І в ньому повільно пливли, пересувалися отакі кулі, коми, ковбаси й округлі палички. Де це було? Він пам’ятає цю картину… Так, він твердо пам’ятає: це було кілька років тому. Гуро колись зацікавився мікроскопом. І його приятель-лікар охоче показав йому в мікроскопі культуру якихось бактерій. В світлому колі рухалися ті кулі, коми, палички… Вони збиралися ціпками, купками… зовсім так, як оці… Виходить це бактерії? Гігантські бактерії?!

Хвиля куль і округлих циліндрів наближалася. Ось уже їй залишалося тільки метрів десять.

— Ну, тримайтеся!..

Раптовим помахом руки Гуро жбурнув у хвилю гранату. Граната зробила в повітрі широку дугу і впала серед дивних істот. І враз сіра хмара диму оповила перші купки. Хмара виринула зсередини, вона підстрибнула вгору — і разом з нею в повітря полетіли розшматовані кулі й циліндри. Мисливець не дивився далі. Він повернувся і знову побіг до лісу. Він чув, як у гуркоті вибуху щось лускало, щось тріщало. Але він біг далі, не обертаючись. Ось перші дерева. Глибше, глибше!.. В гущавину лісу!

Тільки тепер Гуро міг перепочити. Густі дерева й кущі захищали його. Він був увесь мокрий від поту. Погляд його впав на годинник. Жах: у нього залишалося не набагато більше години дихання… Нема часу відпочивати, швидше додому.

І знов почалася мандрівка лісом. Тепер Гуро не звертав уваги ні на що. Все залежало від того, чи встигне він вчасно дійти до ракети. Він швидко йшов між деревами, іноді починав бігти. Це зумовлювало підвищену втрату кисню, але компенсувалося більшою швидкістю. Гуро згадав: він бачив з лап бабки ту зелену галявину, де темніли камінням крапки. То й було плато з гігантськими бактеріями. Що ж іще чекає на нього в цьому пекельному лісі?

Він біг з горбка вниз. Потім, перестрибнувши через невеличку трясовину, знову почав викараскуватись угору. Ліс був тут не такий густий. Вдалині видно було небо. І на його світлому фоні Гуро раптом побачив прозоре голе гілля. Тонкими темними візерунками воно вирисовувалось на рожевому небі. Невже це та ділянка чорного, немов обгорілого лісу, що його бачив Гуро з повітря? Гаразд, там не може бути нічого страшного, там, навпаки, все добре видно, ніщо не завадить, можна буде прискорити ходу. Вперед, вперед!

Ні, це не були сліди пожежі. Правда, на деревах зовсім не було листя, жодної травинки не було на ґрунті; тільки коричневі голі стовбури, мертве сухе гілля та голий бугруватий ґрунт. Мертва ділянка, така незвичайна серед буяючої, квітучої, вічнозеленої природи Венери. Що трапилося тут? Чому всі дерева голі?

Спостережливе око Гуро помітило якийсь рух на голому гіллі. На гіллі щось сиділо. Невже є птахи на Венері? Перша зустріч із справжніми теплокровними тваринами?..

Між дерев Гуро помітив кілька величезних гусениць — кошлатих і гладких. Вони повільно повзали, не звертаючи уваги на людину. То й краще: ці гусениці були великі, як колоди, боротьба з ними відібрала б чимало часу.

Гуро поспішав. Він спіткнувся об каміння і схопився за ближче дерево, щоб зберегти рівновагу. Дерево струснулося — і Гуро відсахнувся: йому здалося, що стовбур загув, загуркотів. Що таке? Що за дивні дерева?..

Це гуло не дерево. З верескливим, пронизливим дзижчанням з його гілля злетіло кілька істот, яких досі мисливець вважав за птахів. Вони були неоднакового розміру — від маленьких, з кулак, до великих, з півметра завдовжки. Вони дзижчали й крутились навколо Гуро.

— Знову кляті комахи! — сказав сердито мисливець. — Ну, хай, мені ніколи.

Але потворні істоти кружляли над головою Гуро, немов збираючись напасти на нього. Ситі тулуби з довгими відростками на кінцях, великі м’які крила, довгі задні ноги, як у коників, — все це було б не страшне. Але химерні їхні голови здатні були будь-кому вселити жах.

Два роги з відростками стирчали на голові кожної величезної комахи. Дві пари щупальців звивалися в повітрі. Щелепи, схожі на серпи, намагалися вхопити Гуро. І настирливе, пронизливе дзижчання!..

Мисливець розумів небезпеку. Навіть коли ці щелепи не здатні були б прокусити скафандр, величезні комахи могли затримати його.

Ховаючись за стовбурами, Гуро швидко перебігав від одного дерева до другого. Він уникав сутички, він шкодував на це час. Але потвори, що літали, не відставали від нього. Ось одна з них сіла на шолом і вчепилася в рамку. Гуро почув, як рамка здригається.

— Ні, це не годиться. Геть!

Він махнув кинджалом, щоб скинути з шолома комаху. Проте цієї затримки було досить, щоб його обліпили інші потвори. Вони насідали на нього, вони впиналися в тканину скафандра, їх м’які крила били в вікна шолома. Гострий і широкий кинджал мисливця миготів у повітрі, вражаючи комах одну за одною. Гуро біг поміж деревами, відбиваючись від нападу. Комахи не відставали.

Ось дві великі потвори впали з верху на мисливця, ледве не збивши його з ніг. Гуро зрозумів: треба щось зробити, інакше він не відіб’ється. Якщо він міг вражати кинджалом менших, то ці більші могли звалити його самого. Він зіперся спиною об стовбур дерева і витяг пістолет.

— Ну, що ж, давайте!..

Навіть не прицілюючись, він натиснув на спуск. Постріл заглушив дзижчання. Одна з великих потвор, майже в половину самого Гуро, впала. Ще постріл, ще… три комахи лежали на ґрунті. Безпосередня небезпека минула. Тепер можна бігти далі, менші комахи не зіб’ють його з ніг.

Далеко за голими деревами відкривався знову зелений краєвид. Що це? Може, він помиляється?.. Ні, це так. Над далеким зеленим лісом, на скелі майорів червоний прапор. Він здавався дуже маленьким, далеким, але це був він.

Міжгір’я!.. Товариші!..

Дихати стало важко. Невже він не розрахував, помилився? Швидше, швидше…

Новий удар у спину. Гуро озирнувся. Ще дві величезні комахи напали на нього. Прокляті! Вони затримають його, йому не вистачить кисню!..

Два постріли розляглися один за одним. Тільки тепер Гуро відчув, що він украй стомлений, що йому не вистачає повітря і він втрачає сили. Впала тільки одна комаха. В другу він не влучив, він — уславлений стрілець!..

— Так от же тобі, от, от!

Три постріли зробили з комахи безформну купу на землі.

— Товаришу Гуро, поспішайте. Ми на вас чекаємо, поспішайте, товаришу Гуро!.. — лунав у радіотелефоні голос Василя.

Тепер той голос проходив мов крізь вату. Чи це Гуро став гірше чути? Голова немов наллята свинцем, б’є у скронях. Швидше, швидше! Невже він упаде тут, за кілометр від товаришів, бачачи червоний прапор, що майорить на скелі?

Ні, вперед! Хай спотикаються ноги, хай важчають руки, хай безсило хилиться голова, все одно — вперед!

Хитаючись, хапаючись руками за гілки, мляво відмахуючись від комах, мисливець через силу йшов далі. Він не чув уже голосу Василя, він не чув дзижчання огидних комах, він не чув і не бачив нічого, крім маленької червоної крапки прапора вдалині. Ця червона крапка росла на його очах, кликала його, підбадьорювала, вливала в нього сили. До неї, до неї!

Мисливець повільно посувався вперед. Кинджал випав з його руки і він не підняв його: він не міг нахилитися. Спотикаючись, він брів до міжгір’я, до товаришів, не зводячи очей з червоного прапора на високій скелі.

23. ПЛАН З ПОВІТРЯ

— Хлопець не хоче відходити від мікрофона, Миколо Петровичу, каже: я ще зможу чергувати. Так і поїв, не відходячи від мікрофона. І ось знов сидить.

Сокіл показав рукою на Василя. Риндін відмахнувся:

— Хай чергує. Це все-таки дає якусь надію допомогти Борисові. Коли я чую цей голос, мені здається, що Борис ще може повернутись. Ніби є якийсь зв’язок з ним. Хоч я майже певен, що все це тільки ілюзія, але…

Він відхилив голову. І стільки суму було в його словах, що Сокіл не знайшов що відповісти. Він мовчки надів скафандр і вийшов: так чи інакше, не можна було гаяти часу. Найкращий спосіб забути про горе — працювати. Сокіл добре пам’ятав це правило.

А роботи було ще багато. Правда, інфрарадію вони вже добули достатньо. Проте ультразолота (знайдений Соколом метал був саме ультразолотом) ще було мало. Геолог тільки почав приносити до ракети самородки.

Поклади ультразолота, як визначив Сокіл, були дуже багаті. Скеля, що розсілася від вибуху гранати, розкрила багатюще гніздо. Наче хтось навмисне приготував тут велику кількість самородків ультразолота. Гніздо це було довгасте і зникало далі під скелею. Сокіл зібрав усі самородки, що опинилися зовні, і тепер готував щілину, щоб підірвати скелю далі. Тоді залишиться тільки збирати самородки, вибиваючи їх з породи киркою або лопатою.

Василь сидів біля вікна каюти. Перед ним, почеплений до рами, висів мікрофон. Ось уже шість годин підряд юнак повторював свій заклик до Гуро. Чи чув його мисливець? Василь твердо вірив у це. Інакше не могло бути. Він, Василь, допоможе Гуро знайти шлях до ракети. І юнак не відходив від мікрофона, він нікому не дозволяв зайняти це місце.

— Товариш Гуро вже звик до мого голосу. Не треба, не треба, я посиджу ще, я витримаю, — відповідав він товаришам.

Микола Петрович похмуро працював, приводячи до порядку склад для ультразолота. Старий академік механічно, як машина, переставляв ящики, звільняв місце, складав перші самородки. Але все це він робив мляво, неенергійно.

Вперше за весь час подорожі він підупав духом. Це вже був не той бадьорий Риндін, що досі вселяв усім віру в успіх. Утрата чудового товариша й помічника, занесеного велетенською бабкою, якось вибила Миколу Петровича з колії. І водночас він добре знав, що цього аж ніяк не можна було виявляти. Він намагався бути бадьорим, іноді навіть силкувався жартувати.

Він відганяв від себе думку про загибель мисливця. Але завжди розсудливий і вдумливий, він добре розумів, як мало шансів було на те, що їм доведеться ще побачити Бориса. Проте він не спиняв Василя, він сам з надією прислухався до його закликів. Хвилинами він так само щиро, як і Василь, вірив, що Гуро все чує і поспішає до ракетного корабля. Але так було тільки в окремі хвилини.

Частіше, як-от зараз, старий академік заздрив цьому юнакові з його невичерпною вірою в повернення Гуро. Варт було лише прислухатися, як вимовляв Василь слова, чи побачити, як дивився він у вікно на знайомий йому краєвид. Василь щиро вірив у повернення Гуро. Він знову й знову повторював:

— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро. Поспішайте, бо ми дуже турбуємося за вас!..

Сотні разів хлопець повторював ці слова. Очі його невідривно стежили через вікно за близьким обрієм, на якому вимальовувались скелі міжгір’я. Він стежив за кожним кущем, немов чекаючи появи Гуро. Василь сподівався: ось іще хвилина мине, дві, три — і Гуро вийде з-за кущів. Адже саме в цьому напрямі понесла його бабка. Тільки б не завадили сутінки. Щастя, що день на Венері довший!..

Риндін збирався вийти з каюти, коли почув за собою збуджений вигук Василя:

— Він! Ось він! Іде!

Микола Петрович не встиг нічого спитати, як Василь уже вискочив у двері і швидко протупотів коридором. Потім грюкнув зовнішній люк. І стало тихо.

Схопившись рукою за груди, де скажено стугоніло серце, немов готове ось-ось вистрибнути, Микола Петрович несміливо підійшов до вікна. Він боявся повірити цьому, щоб потім гірко не розчаруватись.

Ось краєвид міжгір’я. Нічого не видно. Може — це лише примарилося Василеві? Хлопець надто довго сидів біля вікна, стомився, знервувався вкрай, йому примарилось… А серце все ще стугоніло, очі все ще прогортали поглядом кожен кущ.

І раптом Микола Петрович ледве не впав у крісло, що стояло біля вікна. Ноги його затремтіли, він відчув, як очі його стають вологими.

Там, далеко, на високому гребені міжгір’я, він помітив маленьку фігурку. Так, так, це була людина в скафандрі, це був Гуро! Борис повернувся, це він, він іде до ракетного корабля, живий, врятований!..

Сльози котилися по щоках Миколи Петровича — і він не помічав їх. Хіба він хоч на хвилинку втрачав віру в повернення Бориса, відважного, сміливого й рішучого Бориса?..

Проте — чого Борис хитається? Чого він не йде рівно? Він майже падає… Так утомився?..

Микола Петрович догадався: мисливцеві не вистачило кисню в резервуарах. Він задихається, задихається. Безглуздя, жах — задихнутися за кілька сотень метрів від товаришів…

Вчепившись руками в раму вікна, Риндін бачив, як Гуро впав. Він упав на схилі і ледве затримався, щоб не покотитися вниз. Очевидно, він був майже непритомний. Руки його чіплялися за каміння. Ось він сів, спираючись руками об ґрунт. Намагається підвестися… Знову падає… Його шолом хитається з боку на бік, немов у Гуро не вистачає сили навіть сидіти…

— Він задихається, задихається!.. Вадиме!.. Василю!..

Знизу повільно (чи, може, це тільки звідси здавалося, що повільно?) підіймався до Гуро Василь. Юнак був без скафандра. Він поспішав, він видирався на крутий схил, бо не хотів витрачати час на обхідний шлях, де не було так круто. А ще нижче підіймався навздогін Василеві Сокіл, одягнений в скафандр.

Чи встигнуть вони? Гуро задихнеться, поки вони наблизяться до нього й принесуть до ракети…

Гуро впав знову. Ні, підводиться… Спирається на руки. Голова його звисла. Він уже не йшов, він повз до великої скелі. За півхвилини він був біля неї, сів, зіпершись спиною. Непевними рухами почав скидати з себе шолом. Що це значить?..

— Так, так, Борисе! — прошепотів Микола Петрович. — Навіть вуглекислотне повітря Венери краще, ніж отруєні гази всередині шолома…

Від Василя до Гуро залишалося не більше як метрів із двісті. Правда, ці двісті метрів припадали саме на кручу.

Гуро, нарешті, скинув шолом. Він поклав його біля себе і хапав повітря широко розкритим ротом. Він бачив допомогу, що наближалася до нього. Він, знесилений, махнув рукою назустріч Василеві. Здавалося, він щось хотів вигукнути, але видно було, що в нього на це не вистачає сили. Ось він підвівся, взявши шолом у руку, і знову рушив униз. Він усе ще хитався і хапався вільною рукою за скелі, але йшов.

Василь щось гукав йому знизу, махав рукою. Гуро не відповідав.

— Швидше, швидше, Василю… — шепотів Микола Петрович.

І ось Гуро впав знов, його насичений вуглекислотою організм вимагав свіжого повітря, вимагав кисню. Кисню не вистачало. Організм відмовився працювати. Гуро нерухомо лежав на скелі. Голова його безсило звисла, ще мить — і він скотиться вниз, на гострі скелі, розіб’ється…

Микола Петрович до болю закусив губу:

— Та невже ж… невже ж…

Сокіл наздоганяв Василя, що вже нахилився над Гуро, намагаючись підняти його. Ось Сокіл узяв нерухоме тіло мисливця за ноги, Василь — за плечі. Вони понесли його вниз.

Тепер Микола Петрович не дивився більше у вікно. Він вистилав підлогу ковдрою, вмощував подушку, щоб було куди покласти Гуро. Він вніс в каюту запасний циліндр із рідким киснем, приготував трубку, якою кисень йтиме через рот Гуро до легенів. Раз у раз поглядав у вікно — чи далеко?

Ні, вони були зовсім близько. Вже сутеніло — швидко, як завжди сутеніло на Венері. Тепер Микола Петрович бачив у вікні самі силуети. Грюкнув зовнішній люк. Важкі кроки почулися в коридорі. Відчинилися внутрішні двері.

— Швидше, швидше, сюди! Я приготував усе!

Першим увійшов Василь. Обличчя його посиніло, він важко, уривчасто й глибоко дихав, хапаючи повітря широко розкритим ротом.

— Сюди, сюди, на ковдру!

Очі в Гуро були ніби скляні. Бліде, як полотно, обличчя, стиснутий рот — все це не віщувало нічого доброго. Проте Микола Петрович не гаяв часу марно. Він підніс до вуст Бориса трубку від циліндра з киснем і з радістю помітив, що губи ледве помітно ворухнулися.

Все ще важко дихаючи, Василь високо підняв і опустив руки Гуро: він добре запам’ятав, що робив Гуро колись з Миколою Петровичем…

Груди Гуро підіймались і опускались в такт широким і повільним рухам Василя. Сокіл стояв біля циліндра і регулював потік кисню. Микола Петрович, стоячи навколішках, підтримував трубку. Губи мисливця непевно ловили цівку кисню, що з легким шипінням витікала з трубки.

Так минали хвилини. Всі мовчали. Чути було тільки важке дихання Василя та шипіння цівки кисню. Нарешті новий звук прилучився до нього.

То вперше глибоко зітхнув Гуро. З обличчя його поволі збігала зловісна синява. Очі розплющувались і заплющувались знову. Щось подібне до усмішки з’явилося на його обличчі. Гуро жив, Гуро відчував, Гуро всміхався!

Більше того, він спробував сісти. Не розплющуючи очей, він напружувався, спирався руками об підлогу.

— Ні, ні, не треба, Борисе! — схвильовано сказав Микола Петрович.

Але залізний організм мисливця одужував значно швидше, ніж можна було сподіватись. За хвилину він все-таки сів. Гуро з вдячністю і любов’ю глянув на Василя.

Ще через силу вимовляючи, Гуро сказав:

— Хлопчику мій… ти врятував мене…

Василь зніяковіло мовчав.

Потім Гуро підвівся. Похитуючись, спираючись на Василя, він підійшов до стола, сів у крісло. Сили повертались до нього з кожною хвилиною, з кожним новим подихом.

— Покурити хочеться, — посміхаючись, сказав він через кілька хвилин. — Майже добу не курив…

З двох боків до нього присунулися люлька і сірники: люльку подавав Василь, сірники — Сокіл.

— Дякую, дякую, — говорив Гуро. — Слово честі, я й сам уже все можу. Втім, до тебе, Василю, в мене є прохання. Дай мені аркушик паперу… та не дуже маленький! І олівець…

За мить перед Гуро лежав великий аркуш паперу. Василь сів біля мисливця і дивився на нього закоханими очима. Гуро задумливо взяв у руку олівець, покрутив його в пальцях.

Перше, про що згадав мисливець, — були дивні кулі й циліндри, що полювали на нього на плато. Невідомо, що йому нагадало про це. Можливо — олівець, можливо — ще щось.

— Я хочу спочатку розповісти вам про деякі мої сьогоднішні зустрічі, — сказав Гуро.

І він коротенько розповів про дивних мешканців плато і про голий коричневий ліс із мертвих дерев.

— Щодо перших, до тих куль і циліндрів, то я тут дійшов певних висновків. Мені здається, що це були гіпертрофовані бактерії. Вони поїдали одні одних, вони жили купами… Мені тепер навіть здається, що я бачив, як вони розмножувалися… просто ділячись надвоє… Чи може бути таке, Миколо Петровичу?

Старий академік відповів непевно:

— Коли б мені хтось на Землі сказав про таке, я не повірив би. Не можна уявити собі бактерії, нижчу форму живого буття, у вигляді таких великих істот, як ви їх змалювали. Але тут, на Венері… Після того, як ми бачили всі ці потвори, я не знаю… тут, здається, можливо все. І мені лишається приєднатись до ваших висновків.

Вадим теж погодився з таким припущенням. Венера приготувала мандрівникам надто багато несподіванок, щоб заперечувати будь-яку з них, хоча б і найнеймовірнішу…

— Так, — продовжував Гуро, — тепер про ліс. Цього я не розумію досі. Чому він був такий голий? Це не пожежа, бо все гілля було ціле. Куди поділося листя папороті, все зелене?..

— Ну, це зовсім просто, — сказав Сокіл. — Я навіть дивуюся, що тут ви, Борисе, не зрозуміли самі. Ви ж кажете, що бачили гусінь?

— Так. Величезна гусінь повзала під деревами.

— І бачили тих велетенських комах?

— Бачив, — погодився Гуро.

— Очевидно, це був період, коли гусінь оберталася на дорослих комах. Гусінь, любий Борисе, об’їла весь ліс, усе листя, вона пожерла й папороть, і траву. А після того вона перетворилася на дорослих комах. От і все.

Гуро задумався.

— Вірно, — сказав він нарешті. — Це єдине пояснення. І до того ж цілком імовірне. Василю, це тебе влаштовує?

Рижко кивнув головою.

— Тоді переходимо до дальшого пункту нашого порядку денного, — засміявся Гуро. — Виникла в мене одна думка, товариші. — Він глибоко затягся з люльки. — Нібито все в нас гаразд тепер. І інфрарадій ми знайшли, і ультразолото. Чи не так, Вадиме?

— Не тільки знайшли, а вже й почали складати його в ракеті, — з гордістю відповів той.

Гуро продовжував:

— Так чи не час нам, товариші, подумати про повернення до Батьківщини. Що ви так дивитеся на мене? Слово честі, я не збожеволів. Так далеко справа не зайшла. Я чудово пам’ятаю, що наш корабель застряв у скелях, що у нас немає засобів визволити його тощо. Про це все ми чимало говорили. У мене є інша думка.

— Повернутися без ракети?

— Ні, Вадиме, ні. Ось, прошу, подивіться.

Олівець у руці Гуро рисував якусь грубу карту, якийсь план. Всі уважно стежили за ним, схиливши голови.

— Оце — наше міжгір’я, — говорив спокійно Гуро. — Воно тягнеться отаким півколом і закінчується тут нагромадженням скель. Бачите? З протилежного боку воно робить ще два коліна, вздовж нього протікає невеличкий струмок… Я думаю, це буде приблизно в трьох кілометрах від того місця, де перебуваємо ми з вами. І цей струмок вливається у велике озеро. Я можу нарисувати тут лише край його, бо це озеро надто велике навіть для твого великого аркуша паперу, Василю.

Гуро нарисував велике півколо. Три пари очей здивовано подивилися на нього: звідки він може все це знати? Але ніхто не висловив цієї думки. Невідомо, чи помітив Гуро ті трохи недовірливі погляди, але він спокійно продовжував:

— Це ще не все. До того ж таки озера вливається чималенька бурхлива річка. Дуже цікаво, знаєте: її річище просто паралельно нашому міжгір’ю. Воно, те річище, тягнеться отак…

Олівець мисливця накреслив і це річище.

— В цьому місці, де починається наше міжгір’я, річку відділяє від нього тільки оте нагромадження скель, що виникло, я гадаю, внаслідок землетрусу. Більше того, я маю підстави думати, що наше міжгір’я, ця геологічна розколина, і було колись старим річищем отієї річки. Тільки після землетрусу, що нагромадив скелі й перетнув річці шлях, вона повернула й потекла іншим річищем.

Риндін, що досі уважно слухав Гуро, раптом поклав руки на папір. Очі його запитливо дивилися на мисливця:

— Борисе, якщо все те, що ви розповіли нам і накреслили на цьому папері, вірно…

— Все вірно до останньої риски на цьому плані, — відповів Гуро.

— Тоді ми вільні! Тоді… — Микола Петрович не знаходив слів.

Василь, все ще не розуміючи нічого, здивовано поглядав на нього.

— І я так думаю, Миколо Петровичу. Ось чому я й вирішив розповісти вам усе це, — радісно ствердив Гуро.

Риндін вихопив у нього олівець.

— Досить лише знищити оцю перепону, — він перекреслив олівцем нарисоване Гуро нагромадження скель у вершині міжгір’я, — і вода з річки рине в міжгір’я. Вона піде своїм старим річищем, вона наповнить наше міжгір’я, вона винесе нас звідси, ми опинимося на озері і…

— І дамо старт нашій ракеті, — закінчив за нього Гуро. — Саме так я й думав, Миколо Петровичу.

— Борисе, ви надзвичайна людина! Я просто не знаю, як це чудово! Розв’язано останнє завдання, що стояло перед нами. Друзі мої, чи розумієте ви, що ми полетимо?

Микола Петрович звертався до всіх по черзі. Очі його сяяли, з обличчя не сходила радісна усмішка. Старий академік, забувши про всі неприємні переживання, про все, що трапилося з мандрівниками за останні дні, радів і сміявся, як дитина.

Гуро затягся з люльки й поклав її на стіл.

— Ну, радий ти, хлопчику? — спитав він Василя.

— Та хіба ж ви не бачите самі? — відповів Василь, стискаючи мисливцеві руку.

— Одну хвилинку, Борисе, — недовірливо сказав Сокіл, що уважно розглядав карту. — Я не розумію лише одного. Здається, майже весь час ми були вкупі…

— Добре, що ви згадали оте «майже», — зауважив Гуро.

— Жодної розвідки ми не організували, — продовжував Сокіл. — Звідки ви довідалися і про те озеро, і про річку, і про нагромадження великих скель у вершині нашого міжгір’я?.. Звісно, я дуже радий почути про все це. Але я не розумію, не уявляю собі тих джерел, якими ви користувалися, рисуючи цей план.

— А ви подумайте, Вадиме, — всміхнувся Гуро.

Василь і собі замислився: справді-бо — звідки Гуро міг довідатися про все це? Навіть Микола Петрович із сумнівом подивився на мисливця.

— Я сподіваюся, що ви не жартували, Борисе? — стривожено спитав він.

— Ні, ні, — весело заперечив Гуро. — Я охоче поясню все. Тільки ось, може, Сокіл догадається сам? Ану, Вадиме, доведіть свою догадливість. Це ж так просто, що не можна не догадатися.

— Мені нема чого доводити. Я не знаю. Здається, тут, на Венері, немає ще довідкових агентств, де ви могли б розпитати про все. І карт Венери я в продажу ще не бачив. Навіть не певний, що їх устиг тут хтось скласти до нашого прильоту…

Гуро голосно засміявся:

— Так, так. Я думаю, що оця карта, — він поклав руку на свій план, — поки що перша… Що ж, на вашу думку, я даремно літав у пазурах цієї бабки? Мені ж однаково не було чого робити в повітрі. А коли людина вільна, вона завжди шукає розваги. Ото я й роздивлявся з пташиного… чи, пробачте, бабчиного польоту, з висоти в двісті-триста метрів на все, що було внизу. Ну, я бачив і міжгір’я, і ті скелі, і озеро, і річку. А з того зробив, як ви бачите, деякі висновки…

Він лукаво посміхнувся, додавши:

— Не міг же я, справді, не використати такого чудового спостережного пункту! Слово честі, це було б злочином!..

24. РИСКА ЗНИКАЄ В ХМАРАХ

Минали дні, і ніколи ще мандрівники не працювали з такою наполегливістю за весь час подорожі й перебування на Венері. Добування ультразолота відібрало всього три дні. Сокіл з допомогою Гуро підірвав велику кам’яну скелю далі й розкрив чимале залягання ультразолота. Тут його було більше, ніж могли з собою повезти мандрівники.

Так само, як раніше Василь і Гуро були мобілізовані на добування інфрарадію, так і тепер вони разом працювали на покладах ультразолота. Робота значно полегшувалася ще й тим, що ультразолото не доводилося носити здалека. Адже поклади його були біля самого ракетного корабля.

Микола Петрович тимчасом перевіряв розрахунки Гуро. Але цього замало: треба було вивчити річку, рівень води в ній, всі природні умови скелястої греблі, що не давала досі воді текти міжгір’ям. Залишалося нерозв’язаним головне питання: чи вистачить у річці води, щоб підняти ракету й винести її до великого озера?

За чотири дні озброєний загін вирушив у похід до горішньої частини міжгір’я. Рада аргонавтів, як жартуючи назвав загальну бесіду мандрівників Василь, вирішила:

— Не відкладаючи, вивчити нагромадження скель в міжгір’ї і, якщо умови будуть сприятливі, негайно зробити в скелях щілини для атоміту. Протягом тижня мусять бути закінчені всі роботи і зроблені вибухи. Інакше взаємне положення двох планет — Землі й Венери — вже не буде сприятливим для старту.

Спостереження Миколи Петровича свідчили про те, що в цьому поясі Венери незабаром мусив початись період злив. Зміна пір року на цій планеті нагадувала зміни під земними тропіками. Наближалася пора злив, коли з ракети просто не можна буде вийти, не рискуючи життям.

Щодня важко хмарилося небо, вже кілька разів проходили невеличкі грози.

Звичайно, на дні міжгір’я ніяка блискавка не дістала б ракети. Проте Микола Петрович таки турбувався:

— Кожна блискавка — це не тільки красиве, ефектне видовище. Кожна блискавка — це складне й загрозливе електричне явище. Самої блискавки я не боюся. Але під час грози з’являються вільні блукаючі електричні заряди. Вони проносяться в повітрі й можуть спричинитися до неприємних несподіванок. Адже наш склад, товариші, повний інфрарадію…

— А ваше ультразолоте панцирування, Миколо Петровичу? — спитав Гуро.

— Зайва обережність ніколи не завадить, Борисе, зокрема, коли ми не знаємо остаточно всіх властивостей наших нових елементів. Хіба ми можемо передбачити, що скаже наш інфрарадій в зоні найбільшого впливу космічного проміння? Ні! Отже, треба вжити всіх заходів.

Ультразолоте панцирування було новою ідеєю академіка. Риндін вирішив, що цей важкий метал може не менш, ніж свинець, захищати від шкідливого впливу космічного проміння. А що ультразолото було дуже м’яке, то відповідна обробка його не завдала мандрівникам ніяких труднощів.

Біля корабля встановили невеличке ковадло, на електричні молотки приладнали широкі наконечники. Кожен самородок ультразолота розбивався, розплющувався молотком, перетворювався на плоский диск. І Микола Петрович обкладав тими дисками скриньки з інфрарадієм. Тепер космічне проміння мусило пройти крізь товстий шар ультразолота, шар електрично обробленого свинцю — і лише після того могло досягти інфрарадію. Безперечно, це значно зменшувало небезпеку активізації інфрарадію в міжпланетному просторі.

Перша подорож до вершин міжгір’я дала якнайкращі наслідки. Насамперед мандрівникам пощастило не здибати на своєму шляху жодного страховища, якщо не зважати на зустріч з велетенським дощовиком, який сам дуже злякався й поспішив утекти від невідомих і страшних для нього істот у скафандрах.

Гуро не помилився.

Дійсно, шлях великій і бурхливій річці перетинало нагромадження скель. Мабуть, землетрус, що відбувся давно, зруйнував у цьому місці гору, вона розсипалася і загатила річку. Але воді треба було знайти собі шлях. І річка, зробивши велике півколо і створивши широке озеро, обминала високу греблю і протікала стороною, пробиваючись між горбів.

Василь вперше бачив на Венері таку кількість води. Він у задумі сидів на березі глибокого озера і дивився в прозору чисту воду. Навіть на якесь запитання Гуро він відповів не в лад, чим дуже здивував мисливця.

— Що з тобою, хлопче? Чого це ти замислився?

Як міг пояснити Василь, що вигляд цієї води, цього широкого озера викликає у нього бажання викупатись, поплавати. Згадалися часи, коли він завойовував першість на шкільних змаганнях плавців!.. Він схилив голову й мовчав. Гуро розсміявся:

— Ну, нема чого критися! Мені й самому хотілося б поплавати. Але доведеться потерпіти до повернення на Землю. Тут не можна.

— Чому?

— Хлопче мій, після того, як я побачив у невеличкому ставку отих страховищ, вони мені всюди ввижаються. Хто знає, які істоти ховаються під цією сріблястою поверхнею… Ходімо, ходімо! Подивимось, як працює Вадим!

Сокіл старанно вибрав місця для зарядів атоміту. Три щілини зробили мандрівники в самому підніжжі скель. За підрахунками Сокола потужні заряди атоміту мусили розбити скелі на дрібненькі уламки.

— Саме на дрібненькі, — підкреслив він. — Ці скелі дуже тверді. Бачите, як важко бере їх перфоратор?.. Значить, вони становитимуть великий опір для атоміту. А він відповідає на опір збільшенням розривної сили. Така властивість цієї вибухової речовини. Все це тільки на користь нам, бо після вибуху вода рине тут з велетенською силою і понесе з собою всі уламки, рештки скель. Ці уламки битимуться об нашу ракету. І врятує нас тільки те, що прототротил розтрощить камінь на найдрібніші шматочки. Інакше, звісно, якась брила, кинута бурхливим потоком, могла б дуже пошкодити наш корабель. А маленькі уламки не страшні ракеті. Висновок: треба не шкодувати атоміту!

Микола Петрович, вислухавши ці міркування, теж погодився з Соколом.

Друга подорож до вершини міжгір’я відбувалася умовах надзвичайної обережності. Кожен із мандрівників ніс за плечима металеві циліндри з атомітом. Це був небезпечний і грізний вантаж.

Василь цілком довіряв Миколі Петровичу, який заспокоював їх перед виходом. Атоміт, казав Риндін, можна підпалити тільки електричною іскрою. Інакше він не вибухне. Але поштовхи й удари не були страшні лише до певної міри. Недаремно ж, міркував Василь, у ракетному кораблі запаси атоміту були ізольовані від поштовхів особливими гумовими подушками. А тут ця жахлива атомна речовина висить за плечима Василя в металевому циліндрі. І хоч як вірив Василь Риндіну, — однаково він не міг позбутись якогось неприємного почуття.

Нарешті атоміт був перенесений до скелі. Сокіл мовчки перевірив щілини. Він узяв перфоратор, щоб розчистити їх востаннє. Василь сидів, відпочиваючи, на березі озера і дивився на його дзеркальну поверхню. Облямоване високими скелями, що надавали місцевості дикого й суворого вигляду, озеро було спокійне, жодної хвильки не з’являлося на його поверхні. Дивно було б припустити, що це — та сама бурхлива річка, яка кипить і мчить свої води між горами. В цій широкій луці не помітно було навіть течії.

Василь думав: невже ж і під цією сріблястою поверхнею існують якісь потвори? Невже й вода на Венері населена неймовірними й жахливими страховищами? Який це сповнений небезпек, дивний світ…

Красивий метелик пролетів над його головою, тріпочучи в повітрі широкими барвистими крилами. Василь стежив за його польотом. Метелик покружляв біля берега, мов не зважувався вилетіти на озеро. І потім полетів-таки над водою, то здіймаючись вище, то спускаючись майже до води. Він летів далі й далі. Ось він став уже ледве помітним.

— Красиве створіння! — промовив Василь, дивлячись услід метелику.

І раптом Василь випростався, йому здалося, що там, далеко від берега, де летів ледве помітний метелик, на воді з’явилися жмури. Що таке?

Розбризкуючи воду, над озером з’явилася плеската голова з рогом між очима. Вона блискавично вистрибнула з води, клацнула в повітрі щелепами — і метелик зник.

— Товариші! — вигукнув Василь. — Товариші!

Вадим Сокіл, не випускаючи з рук перфоратора, яким він працював, глянув у бік Василя. В руках Гуро враз опинилася гвинтівка. Тихо клацнув запобіжник.

Величезна істота пливла над озером. Довга-довга шия мов складена з окремих кілець. Широкий тулуб був схований під водою. Чудовисько пливло спокійно, роздивляючись навколо себе своїми великими очима. Тонкий хвіст із відростками здіймався часом над поверхнею води. Та ще можна було помітити широкі товсті плавці.

Гвинтівка Гуро повільно підіймалась. Та Сокіл, підскочивши, схопив мисливця за руку:

— Не треба, Борисе, не треба стріляти!

— Чому?

— Наша робота наближається до кінця. Невідомо, може ваш постріл викличе з води ще якихось тварин… це завадить нам… не дасть закінчити сьогодні… не стріляйте, хай вона собі пливе!

Сокіл мав рацію. Гуро поклав гвинтівку на скелю. Він з жалем стежив, як неквапливо пливла далі й далі дивна тварина. Гарний об’єкт для полювання, гарний!..

Дивна істота зникла. Гуро повернувся до Василя:

— Так що, хлопчику, викупаємось? Побавимось з цими симпатичними тваринками? — рука його показала на озеро…

Сокіл закінчив розчищати щілини. З допомогою товаришів він заклав у щілини циліндри з атомітом і забив їх кам’яними пробками. Тільки чорний просмолений шнур, в якому ховався тоненький провід, виходив із щілин і, в’ючись поміж скелями, показував шлях до циліндрів.

Товстіший шнур, що увібрав у себе тонші, тягся дном міжгір’я щось із півтора кілометра до самого ракетного корабля. Цей шнур увіходив всередину ракети і кінчався біля пульта керування — командирського місця академіка Риндіна.

Лише одна ніч відділяла тепер мандрівників від найвідповідальнішої хвилини, яка могла принести їм визволення або поховати ракету під водою. Про цю небезпеку Микола Петрович чесно розповів товаришам.

— Я не хочу нічого ховати від вас, — сказав він увечері. — Безперечно, сподіваюся, що вода винесе ракетний корабель із собою і ми випливемо в озеро. Ракета легша від води, скелі не так міцно стискають її, щоб вода не могла підняти наш корабель. Особливо — перший, найміцніший поштовх велетенської хвилі, що рине міжгір’ям. Все це так…

Три пари очей дивилися на старого академіка з німим запитанням: так що ж?.. І Микола Петрович почував ці погляди, розумів усю свою відповідальність, коли закінчив:

— Але не виключена, строго кажучи, й інша можливість. Можливість того, що вода не зможе викинути на поверхню наш корабель і ми залишимося внизу, під водою. Тоді… тоді буде погано… доведеться, мабуть, скориставшись з скафандрів, підривати скелі, які триматимуть ракету.

Він змовк. Загальну мовчанку обірвав дзвінкий голос Василя:

— Гірше не буде, Миколо Петровичу! Ми не маємо інших засобів визволитися. Ми готові рискувати.

— Василь правильно сказав, — підтримав Гуро. — Нам нема на що чекати, Миколо Петровичу, ми з вами!..

Але довго ще ніхто з мандрівників не міг заснути тієї ночі. Кожен думав про своє. Соколові ввижалися далекі краєвиди любої, рідної Землі — ті самі краєвиди Іван-озера, якими він милувався з вишки перед стартом. Чиєсь миле рідне обличчя вимальовувалось перед ним. Хай небезпечна буде спроба визволитись з кам’яних обіймів міжгір’я, хай це риск! Та він же наближає їх повернення, прискорює зустріч з тими, кого вони покинули на Землі!.. Швидше б минала ніч, швидше б ранок!

Гуро чомусь згадував свій невеселий політ у пазурах велетенської бабки, — політ, під час якого він побачив річку за міжгір’ям і надумав цей рискований план визволення ракети. Думки його весь час поверталися до зустрічі з дивними гігантськими бактеріями. Як шкода, що він не зміг сфотографувати їх!..

А Василь?.. Василя весь час непокоїла одна думка, вона цілком оволоділа ним і зараз не давала йому спати. Нарешті, він кашлянув і звернувся до Гуро.

— Товаришу Гуро, — несміливо спитав він, — я хотів би дещо у вас спитати. Можна? Звичайно, якщо ви не дуже хочете спати.

— А що саме?

— От ми не раз говорили про тваринний світ Венери. Ми всі сподівалися здибати тих допотопних страховищ — ігуанодонів, бронтозаврів тощо. Одне слово, подібних до вимерлих земних. А вийшло не так.

— Зовсім не так, хлопчику.

— Замість тварин юрського періоду ми зустріли тих страшних і химерних сколопендр, бабку, дощовика, всяких комах. Саме комах — і нічого іншого. Так?

— Звісно, так. Ну, далі?

— Навіть ота тварина, що випливла з озера, і вона була величезною комахою. Це не був ящер.

— Правильно, Василю, зовсім не ящер, — підтвердив і Сокіл, що прислухався до розмови.

— От я й думаю, чому це на Венері рослинність зовсім така, яка була на Землі за часів юрського періоду, а тваринний світ такий своєрідний і не подібний до земного. Це ж ціла проблема.

— Яку не так легко розв’язати.

— І от я думаю…

— Цікаво. Товариші, — сказав Гуро, і голос його зазвучав урочисто, — слово надається практичному дослідникові, товаришеві Рижко. Увага!

— Ні, я не жартую, товаришу Гуро, я серйозно.

— І я серйозно. Ми слухаємо, товаришу Рижко.

— Я думаю, що все це від вуглекислоти…

— Що?

— Через те, що в повітрі Венери забагато вуглекислоти…

— Та з’ясуй, будь ласка, як слід!

— Ну, от. Тут забагато вуглекислоти в повітрі. Так багато, що цим повітрям не можуть вільно дихати теплокровні тварини. Не можемо дихати ми — значить, не можуть дихати й теплокровні тварини, які так само потребують для свого життя багато кисню. Адже так?

— Поки що правильно. Далі.

— Я колись бачив і сам робив такі досліди… ще коли хлопчиком був… ми клали в банку з вуглекислотою мишу й таргана. Миша вмирала, а тарган жив. Він робився трохи млявішим, але все-таки жив і не вмирав. Вони, ці комахи, можуть жити в повітрі, де забагато вуглекислоти для миші або якоїсь ще тварини.

— Хм… Ну, закінчуй.

— От я й думаю, що зайвина вуглекислоти в повітрі Венери не давала вільно розвиватись тваринам взагалі, крім багатоніжок і до них подібних. Ці істоти, навпаки, розвивались, пристосовувались добре… як ота підземна потвора пристосувалась до інфрарадію. Комахи плодились, жерли одна одну. Частина, сильніші, зростала. Ну, от вони й набули таких розмірів. А, може, їм таке вуглекислотне повітря навіть корисне? Ми ж цього не знаємо… Ну, от і все!

Тепер, згарячу висловивши свій погляд, Василь раптом зніяковів: а що, коли він заплутався і наговорив нісенітниць?.. Але Сокіл сказав:

— Знаєте, Борисе, хлопець правильно міркує. Адже інших пояснень цього дивного явища в нас немає. І, як гіпотезу, я погоджуюся прийняти цю дотепну думку нашого молодого дослідника.

Гуро засміявся:

— Приймайте, приймайте, Вадиме. Але ви мусите визнати, що Василь вигадав її самостійно, без будь-чиєї допомоги. Честь відкриття належить йому — більш нікому. Не намагайтеся навіть увійти в компанію, — в моїй особі Василь має живого свідка свого відкриття. Ой, Василю, Василю, бути тобі колись академіком!..

Але Василь, зніяковілий, вже сховався під ковдрою.

Скоро він заснув, йому снилося, що він гордо й спокійно йде по Венері. Всі ці страховища виглядають з-за дерев, з повагою дивляться на нього. Він іде гордо і впевнено, він указує рукою на тварин і визначає:

— Ти — комаха, і тобі корисне повітря з вуглекислотою. Ти — багатоніжка. Ти — дощовик. Ти — сколопендра, і знай своє місце. Хоч ти й зросла дуже великою, але однаково залишалася тільки сколопендрою. Ану, хто там ще? Виходьте — я подивлюся!..

Але хто це кличе його? Чий це голос повторює:

— Вилазьте! Вилазьте з гамаків, друзі мої! Вставайте! Час не жде!

Василь розплющує очі. Біля нього стоїть Микола Петрович. Він командує:

— Швидше снідати, друзі мої! Сьогодні вирішується наша Доля! Швидше, швидше! Василю, не ховатися під ковдру. Ану, вилазьте!..

Сніданок пройшов в урочистому мовчанні. Василь поглядав крізь вікно на скелі, папороть, пальми. Йому згадувалося, з яким подивом він дивився на цей краєвид у день прильоту. Яке тоді все було нове, незвичне, цікаве! А тепер… тепер хотілося якнайшвидше вибратись з цієї планети потворних комах, повернутися до рідної Батьківщини!..

Сніданок закінчився. Голос Миколи Петровича пролунав особливо урочисто, коли він сказав:

— По гамаках, друзі мої! По гамаках! І прошу прив’язати себе якнайміцніше.

Потім він додав так лагідно, як міг говорити тільки він один, старий Микола Петрович Риндін:

— Не знаю, що жде нас за кілька хвилин. Будемо готові, любі друзі мої!..

Його пильний погляд перевірив усе в центральній каюті: чи все на місці, чи все прив’язане й зачинене. Він ще раз глянув на товаришів і вийшов до навігаторської рубки.

Мандрівники мовчали. Просто перед Василем був широкий екран перископа. Крізь нього було видно скелі, шматочок неба, пальми, що похитувались під подувами вітру, два великі кипариси… і прапор, червоний прапор на високій щоглі!

Почувся легкий скрегіт. Підкорюючись автоматичному механізмові, вікна закривались металевими віконницями. Міцні сталеві щити висувалися з стін і закривали вікна. В каюті стало темно. Тільки великий екран перископа світився в центрі скелі перед очима мандрівників.

Скелі на екрані ніби пересувалися. Очевидно, Микола Петрович регулював перископ. І ось картина застигла. Василь пізнав ці скелі. То була вершина міжгір’я, звідки мусила прийти велика водяна хвиля.

— Увага! Вмикаю струм! — пролунав суворий голос академіка.

Задзеленчав сигнальний дзвоник. Починається!

Та було все так само тихо. Жодного звуку, жодного руху. Очі мандрівників невідривно дивились на екран. Василь мимоволі лічив нишком:

— Раз, два, три… п’ять… вісім… дванадцять…

І хоч цього всі чекали — якось зовсім несподівано, раптово над скелями з’явилась чорна хмара. Вона швидко розходилася в усі боки, закриваючи небо. Василь догадався: то був дим і порох від страшного вибуху атоміту.

Але юнак не встиг промовити й слова, як між скелями, там, де міжгір’я звертало праворуч, — блиснула вода, яскрава, як срібло. Майже вертикальна водяна стіна виросла в міжгір’ї від одного боку до другого.

Ця стіна на мить завмерла на близькому обрії — і враз ринула до ракетного корабля, ринула з неймовірною швидкістю. Василь забув рахувати. З завмиранням серця він дивився на екран. Ось верхня частина водяної стіни, заввишки метрів з десять-п’ятнадцять, наче обвалилася кипучим водопадом униз. Але не встигла перша хвиля водопаду впасти й до середини водяної стіни, як та стіна знову вигнулася вперед і з іще більшою швидкістю стрибнула, здавалося, на екран.

— Ой! — не стримав вигуку Василь.

Міцний удар струснув ракетний корабель. Немовби хтось ухопився за його хвіст і дужими поштовхами намагався підняти ракету, поставити її сторч, на голову. Вже нічого не було видно на екрані. Туман вкрив його.

Ракетний корабель увесь тремтів. Гумові троси, що тримали гамаки з мандрівниками, товсті амортизатори то розтягались, то скорочувались. Гамаки виписували в повітрі криві. З буфету в стіні випала й покотилася пляшка. А корабель гойдався, він ніби напружувався, намагаючись стрибнути.

«Невже не виштовхне вгору?» — подумав Василь.

І ось почувся неприємний тягучий скрегіт. Ракетний корабель повільно рушив з місця. Він терся металевими боками об скелі, він продирався між ними. Рвучко зупиняючись і знову посуваючись, ракета повільно повзла. Припинилися різкі поштовхи знизу вгору, замість них з’явилися інші — ззаду наперед.

Раптом корабель спинився. Оглушливий скрегіт перейшов у гуркіт. Ракета не посувалася далі. Вона тремтіла, кожна річ у каюті вібрувала і дзвеніла. Вода не виштовхнула корабель, він знов лежав, затиснутий скелями…

— Під водою… під водою… — дзвеніло у вухах Рижка.

І знову важкий удар. Щось грюкнуло по стінці ракети — десь біля бічної дюзи. Цей удар гучним дзвоном пролунав у каюті — і стих.

Василь почув стурбований голос Сокола:

— Таки вдарив якийсь уламок скелі!..

Ракетний корабель знов гойднувся. Мабуть, цей міцний удар зрушив ракету з місця. Знову почулися повільні поштовхи ззаду наперед. Поштовх, зупинка, знов поштовх… Немов жива істота, повзла ракета між скелями, шукаючи собі у воді шлях. Раптом вона різко шарпнулась, ще раз спинилась, немов ударилась об щось. А потім усе змішалося перед очима Василя.

Каюта крутнулась, стеля її раптом стала підлогою. Гамак виписував плавну дугу. Потім Василь відчув, що він висить униз головою і догори ногами. Ракета обернулася хвостом угору… З секунду вона стояла так, ніби чекаючи чогось — і важко впала знов, уже на спину. Тепер її мчало хвостом уперед, розгойдуючи дедалі більше.

На екрані перископа щось майнуло. Блиснуло світло.

— Небо! Небо! — радісно гукнув Василь.

Так, це було сіре, хмарне небо. Невисоко над водою проносились важкі хмари, з яких готова була щохвилини ринути злива. Але це було справжнє небо. Ракета визволилася з кам’яних обіймів скель, вона пливла поверхнею нової бурхливої ріки, що котила хвилі давнім своїм руслом — міжгір’ям, у якому ще недавно лежала ракета.

— Ура! Ура! Ура! — вигукував Василь, не пам’ятаючи себе від радості. — Пливемо, пливемо, річкою пливемо.

Сокіл і Гуро схвильовано потиснули один одному руки.

Гойдання ракети почало зменшуватись. Корабель заспокоювався на поверхні річки. Василь відчув, що його груди розпирає радість. Їй треба було знайти вихід, треба було щось зробити. Він не витримав.

Забувши про суворі накази Риндіна, про сталеву дисципліну на ракеті, Василь відстебнув ремені, що прив’язували його до гамака, стрибнув униз, на підлогу, і, ледве зберігаючи рівновагу, широко розставляючи ноги, як роблять матроси на палубі пароплава під час качки, кинувся до навігаторської рубки, вигукуючи «ура!»

Услід йому лунали вигуки здивованих Сокола й Гуро:

— Василю, куди ви?

— Хлопчику, ти що?..

Але Василь не чув нічого.

Як куля, він влетів до навігаторської рубки, підбіг до здивованого Риндіна, який даремно намагався зробити суворе обличчя, ухопив його за шию обома руками і міцно поцілував у щоку гарячим дзвінким поцілунком. Риндін, усміхаючись, похитав головою:

— Ой, пустун! Ой, недисциплінований хлопчисько! От я тобі…

Але в нього самого очі стали вологими. Він не вичитував хлопцеві, а обняв його за шию рукою і разом з ним дивився на екран перископа, на якому швидко пропливали незнайомі скелі й кручі берегів, увінчані зеленими кущами, мережаним листям папороті й дивовижними розлогими деревами.

Ось береги почали відступати. Річка, здавалося, ширшала.

Ракетний корабель, тихо погойдуючись, плив уже поверхнею величезного озера, срібло якого зливалося з далеким обрієм.

Лагідні хвилі м’яко гойдали ракету, що пливла вперед і вперед, гордо піднявши ніс. Дюзи її дивилися під кутом у воду. Хід ракети помітно повільнішав. І ось вона спинилася зовсім.

Риндін обернув до себе схвильоване обличчя Василя:

— Хлопчику мій, іди до каюти. Скажи товаришам, що я даю старт. Я не знаю ще, в який бік ми полинемо — на північ чи на південь, на захід чи на схід. Однаково, хмари надто густі, навіть інфрачервоний екран неспроможний нам показати, де зараз Сонце. І ми не можемо виконати наш обов’язок: надіслати на Землю третю ракету-листоношу. Бач, які хмари?

Він показав на небо. Непроникна темно-сіра ковдра обгорнула його від краю і до краю.

— Нічого, Миколо Петровичу, ми випустимо листоношу з міжпланетного простору, відразу, як вилетимо з Венери! — бадьоро відповів Василь.

— Гаразд, гаразд, там побачимо. Так от, іди до каюти, кажи товаришам, що ми піднімемось наосліп. Будемо шукати шлях, орієнтуватись уже понад хмарами, в міжпланетному просторі. Іди до каюти, хлопчику! Ми починаємо нашу подорож до Землі!

Коли Василь відійшов на крок і озирнувся, академік Риндін сидів біля пульта, знову такий самий зосереджений і серйозний, його рівна постать свідчила про силу й енергію. І тільки сиве волосся виказувало, що в кріслі перед пультом керування сидить не юнак, не молода, сповнена сили людина, а старий академік.

Повільно, з легким скреготом, відсунулися вбік і сховалися в стіні металеві віконниці. У вікна вдарило фіолетувате світло Венери — примарне, тьмяне світло планети, населеної химерними страховищами. Чи ж востаннє зазирнуло це світло до ракетного корабля?..

Голос академіка Риндіна пролунав знову суворо:

— По гамаках, друзі мої, по гамаках. За хвилину даю старт!

— Миколо Петровичу, попрощатися треба з планетою, — зауважив Гуро. — Чи побачимо колись її ще?

— Як не побачимо ми, побачать наші товариші. Наша подорож не остання, а перша. На планеті майорить наш рідний радянський прапор. Шлях до Венери відкритий радянською експедицією — і цим шляхом полетять десятки міжпланетних кораблів, — відповів Риндін. — На місця, товариші!

Руки Миколи Петровича лежали на важелях і рукоятках пульта керування. Все було готове, щоб ракетний корабель рушив у політ. Микола Петрович глянув востаннє на сіре, важке, хмарне небо Венери. Пальці його натиснули кнопку.

— Даю старт!

…Стривожена громоподібними вибухами, що лунали над великим озером, знепокоєна хвилями, що буйно билися в береги, над верховіттям вічнозелених дерев, над незайманими хащами піднялася плеската голова дивної потвори.

Великими булькатими очима голова подивилася на озеро, глянула на небо, безтямно подивилася на малесеньку чорну риску, що блискавично мчала небом, поринаючи в свинцеві хмари, і, нічого не зрозумівши, сховалася знову за дерева в хащі, в темряву вологого первісного лісу…

ЕПІЛОГ

Земля чекала…

Астрономи не виходили з обсерваторій; вони відривались від телескопів тільки для того, щоб заглибитись в обчислювання, відривались від обчислювань тільки для того, щоб знов припасти до окулярів телескопів. Щодня, щогодини, щохвилини в полі зору телескопів і рефлекторів могла з’явитись блискуча риска — міжпланетний корабель Миколи Петровича Риндіна.

Не лише вчені, а й усі, хто цікавився долею експедиції Риндіна, всі читачі газет і журналів пам’ятали кожне слово з листів, одержаних на Землі від старого академіка та його товаришів.

Три ракети-листоноші з чотирьох досягли Землі. Одна з них, остання, або не встигла долетіти до Землі, або зникла, загубилась десь у міжпланетному просторі. Але люди вірили: корабель академіка Риндіна вилетів у поворотну путь, він тепер наближається до Землі, він везе чудесні елементи, по які відряджена була експедиція.

Кожен астроном, кожен спостерігач небесних просторів хотів першим помітити блискучу риску серед нерухомих зірок. Ось чому астрономи не відходили від телескопів, ось чому знову й знову перевіряли вони розрахунки.

І ще одне цікавило всіх: де спуститься ракетний корабель? Чи можна буде побачити цей спуск, чи пощастить побачити, як відчиняться двері ракети, як з’явиться в них знайома постать Риндіна, фігури його товаришів, серед яких і той хлопець, що опинився несподівано в ракеті, переніс разом з експедицією всі труднощі польоту й перебування на Венері?..

Люди чекали.

І в цьому напруженому чеканні, як постріл, пролунала перша звістка. Говорила потужна московська радіостанція:

— Алло, алло! Кримська обсерваторія з допомогою нового великого телескопа знайшла в небесному просторі міжпланетний корабель академіка Риндіна. Корабель помітний тільки в найпотужніші телескопи. Він наближається до Землі. За підрахунками обсерваторії, корабель мусить почати спуск на Землю через дванадцять днів…

І протягом цих дванадцяти днів не було людини, яка б щоночі не дивилася вгору, не намагалася б побачити в темному небі нову блискучу рухому зірочку. Звісно, всі знали, що це неможливо, — але знову й знову дивилися в небо, знову й знову шукали.

Минали дні. Щодня радіо сповіщало:

— Корабель академіка Риндіна наближається. Він помітний уже в звичайні телескопи. Кримська обсерваторія весь час спостерігає його наближення. Напевне корабель почне спуск трохи раніше, бо астрономи помітили вибухи, які він робить, очевидно, з метою прискорити повернення на Землю. Останніми днями швидкість корабля збільшилась. Головний астроном Кримської обсерваторії, товаришка Рижко, запевняє, що корабель почне спуск на два дні раніше, ніж передбачалося.

І всі знали, що за наближенням корабля академіка Риндіна невідривно стежить з допомогою найпотужнішого в світі радянського телескопа ніхто інший, як астроном Рижко, мати Василя, про долю якого було стільки розмов. Мати не зводить очей з крихітної блискучої зірочки, яка несе до неї любого Василя.

Нове повідомлення:

— Корабель академіка Риндіна вже біля Землі. За всіма спостереженнями, корабель починає гальмувати. Він робить перший еліпс навколо Землі, гальмуючись об земну атмосферу. Спостерігайте міжпланетний корабель Риндіна, що перетворився тепер на супутника Землі. Корабель можна бачити щоночі в такі години…

Радіо сповіщало про години, коли корабель наближався до Землі, коли він знов віддалявся і знов наближався, описуючи свої еліпси. Тепер корабель бачило чимало людей. Кожен хто мав хоч невеличку астрономічну трубу, навіть гарну підзорну трубу, — міг знайти його на небі, користуючись вказівками обсерваторії.

Далеко-далеко, немов серед зірок, рухалась у небі малесенька блискуча зірочка. Вона повільно пропливала небосхилом. Близько до обрію вона була ледве помітна. Потім вона підіймалася вище й вище, до зеніту — і весь час яскравішала. В зеніті її можна було помітити навіть у добрий бінокль. А далі вона спускалася до протилежного обрію, затьмарювалася, ставала дедалі непомітнішою і, нарешті, зовсім зникала за обрієм.

Міжпланетний корабель зменшував швидкість. Його еліпси скорочувались. І прийшов день, коли радіо сповістило.

— Еліпси корабля Риндіна перетворились на кола. Корабель облітає Землю на рівних правильних колах. З хвилини на хвилину можна чекати зниження.

Тепер цікавилися лише одним: куди саме спуститься корабель? Чи може старий академік вибирати місце, чи йому доведеться сідати де-небудь серед океану?.. Адже це буде найбезпечніший спуск! Але тоді ніхто цього не побачить у безмежних просторах Атлантичного чи Великого океанів!..

Астрономи говорили:

— Риндін спускатиметься тільки в океані. Інший спосіб був би надто небезпечним.

Астрономи не врахували того досвіду керування ракетним кораблем, якого набув його командир, академік Риндін!

Ввечері цього ж таки дня радіо схвилювало всіх несподіваною звісткою:

— Одержано радіоповідомлення від академіка Риндіна. Микола Петрович сповіщає, що він зробить посадку міжпланетного корабля на те ж саме місце, звідки він стартував, на поверхню великого Іван-озера. Погода дозволяє академіку Риндіну дуже добре бачити землю й вибирати бажане місце для посадки. Корабель піде на посадку завтра біля десятої години ранку. Можна сподіватись, що він опиниться на поверхні озера біля одинадцятої години ранку.

Поїзди неспроможні були вмістити всіх, хто хотів цієї ночі виїхати до Іван-озера. Дороги вкриті були безперервними стрічками автомобілів. Здавалось, ціла країна вирушила цієї ночі, щоб до ранку опинитись на берегах уславленого Іван-озера. З усіх сторін мчали сюди люди. Летіли автомобілі, мотоцикли, мчали поїзди, линули в повітрі літаки й дирижаблі. Стратосферні літаки приносили людей з далеких кінців Радянського Союзу, з Сибіру, з Середньої Азії, з Хабаровська й Камчатки. Швидкохідні літаки блискавками мчали гостей з Пекіна, Праги, Софії, Берліна.

Ранкове сонячне проміння осяяло береги великого Іван-озера, вкриті десятками тисяч людей. Береги змінили свій звичайний вигляд. Не видно було жовтого піску, не лишилося зеленої трави. Було безліч людей, схвильованих, збуджених; і над ними майоріли, палахкотіли червоні прапори. Видатні вчені, відомі всій країні академіки прибули з Москви на швидкохідних автожирах о дев’ятій годині ранку. Автожири спустилися на плоский дах великої споруди на березі, тієї самої споруди, з якої свого часу виводили на поверхню Іван-озера ракетний корабель.

Урочисте чекання тривало. Напружено стугоніли серця, одна думка хвилювала всіх: чи не занадто рискує академік Риндін, обираючи для посадки поверхню Іван-озера? Чи не краще було б йому все-таки обрати безкраю поверхню океану?.. Кожен розумів, що Микола Петрович хотів опуститися в межах Радянського Союзу, кожен радів з цього, але кожен і турбувався, чи впорається Риндін із цією посадкою?

В чистому синьому небі не було ні хмаринки. Золоте Сонце нерухомо висіло над срібною поверхнею озера. Ледве помітні прозорі жмури набігали на берег і зникали на ньому. Ракета Риндіна вже почала посадку. Але де вона? Звідки вона з’явиться? Якщо зважати на знайомий уже рух маленької зірочки, яка вночі повільно пливла в темному небі, то ракета мусить з’явитись зі сходу. Тисячі очей стежили за обрієм на сході озера, шукаючи ракету.

Але на небі нічого не було помітно. Ніщо не порушувало його синяви.

— Де ж ракета?

І враз усі здригнулись: загула сирена. Це означало — ракету помічено, треба бути обережними. І водночас із сиреною спільне зітхання сколихнуло людську масу. «Он вона! Он ракета Риндіна!»

Крихітна темна рисочка з’явилась далеко-далеко в небі, ледве помітна над обрієм на сході. Вона з секунду нерухомо висіла, ніби застигла над далекими лісами, а потім усі виразно побачили, що рисочка почала підійматися. Вона злітала вище й вище, здавалося, вона ось-ось зникне в небі. І разом з тим вона повільно більшала. Значить, вона не віддалялася, а, навпаки, наближалася…

Рисочка закінчила свій підйом у небо. Вона змінила напрям і тепер мчала якимсь повітряним, не помітним для ока, схилом до озера. Ось уже видно її як малесеньку сигару. Тільки — що це тягнеться за нею, мовби кілька малесеньких трикутничків?.. Так, так. Це парашути, якими Риндін гальмує корабель! Все гаразд.

Сигарка наближалася. І знову люди глибоко зітхнули. Вони схвильовано дивились, як сигарка немов перевернулася в повітрі. Тепер вона наближалася хвостом уперед. Навіщо це?

Невже аварія?..

Ні, це останнє гальмування. Хмарки диму оповили сигару; прорізаючи їх, ракета мчала до озера, до його спокійної поверхні. Нові вибухи, нові хмари диму, все більші, темніші. І кожному було помітно, як наближалася ракета. Як швидко вона падає!

Ще мить — і разом з останніми вибухами ракета сховалась у воді. Вона упала в неї, як падає бомба з важкого літака, — і враз зникла під поверхнею озера. Озеро підкинуло в повітря високий стовп води, велетенський фонтан, що піднісся в повітрі і повільно розсипався на дрібні бризки. Де ж ракета?

Фонтан на кілька секунд притяг загальну увагу, а ракета уже швидко пливла поверхнею озера, гойдаючись і розпліскуючи хвильки в найдрібніші бризки. Від неї підіймалась пара. Вона вся була оповита парою. Вода кипіла навколо ракети. Ракета була гаряча, вона розжарилась від тертя в повітрі.

Помітно уповільнюючи хід, ракета описала на воді широке півколо. Вона наближалась до берега, до високої споруди, з трибуною. Ще хвилина, і ракета зупинилась.

Гримнула музика. Могутні звуки лунали над озером. Але їх заглушила буря радісних вигуків, шторм оплесків, якими люди зустрічали космічний корабель.

І ось на спині цієї велетенської металевої сигари щось ворухнулося. Відчинився верхній люк. Люди на березі змовкли. Лише радісна, урочиста музика лунала в повітрі! Зараз… зараз з’являться учасники експедиції!

Люк відчинився. Але з нього ніхто не з’являвся. Люди на березі завмерли. Стихла й музика. Стало тихо, так тихо, що чути було, як хлюпочуться хвильки біля металевих боків ракети.

З верхнього люка міжпланетного корабля швидко висунулась розсувна щогла. Вона здіймалась вище й вище…

Широке червоне полотнище повільно пропливло вздовж щогли вгору. Великий червоний радянський прапор з золотим серпом і молотом замайорів над ракетою. На прапорі було написано:

«Привіт рідній радянській Батьківщині!»

Знов буря вигуків і оплесків пронеслася вздовж берегів і враз ущухла. Над люком з’явився Микола Петрович Риндін. Вітер куйовдив його волосся. Риндін підіймався на дах корабля з піднесеною на знак привітання рукою. А за ним ішли його супутники й товариші: Сокіл, який поправляв окуляри, — намагаючись приховати хвилювання, незмінно спокійний Гуро і Василь Рижко з радісним, веселим обличчям.

І тепер уже нічого не можна було почути: ні музики, що даремно намагалася прорватися крізь ураган вигуків і оплесків, ні самих привітальних вигуків, — нічого! Все змішалося, все гуло, все злилося в один суцільний могутній крик радості.

Радянська Країна зустрічала своїх героїв, відважних переможців космосу, завойовників Венери, зустрічала гідних синів радянського народу, сміливих, безстрашних аргонавтів всесвіту!

1935–1951