Академія Аматерасу

Розділ 1 Закс Нортон іноді просить вибачення

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

Аматерасу заколола останню шпильку — з червоним, як кров, камінцем на верхівці — і вдоволено похитала головою. Бажання надягнути всі його подарунки на випускний вечір здавалося їй природним, хай навіть Діта сміється з цієї ідеї. Вона прискіпливо подивилась на відображення в дзеркалі — біла-біла шкіра, ледь торкнута рум’янцем на високих вилицях, бездоганно укладене волосся, вимережане квітами. Чудово. Все як і належить Зірці Академії.

Дівчина рвучко підхопила пишний поділ сукні та крутнулась перед дзеркалом. Легка тканина розліталась розкішними яскраво-червоними хвилями, які оторочували білосніжні хвилі мережива, достоту морська піна.

— Чи не занадто прямолінійно? — Діта підійшла нечутно.

Аматерасу озирнулась, одразу ж гордо випрямляючись. Подруга стояла, притулившись плечем до мармурової колони, білої, як і її шкіра з рожевуватим сяйвом, яке ніби пробивалося зсередини. Небесні очі лукаво усміхались, напівприкриті, наче подруга оцінює Аматерасу з інтересом, але водночас бореться з сонливістю. Руки Діти, схрещені під грудьми, мимоволі виділяли її високі перса. Їх не дуже приховувала блакитна сукня, котра на позір спадала вільно, але теж підкреслювала всі вигини.

— Прямолінійно? — перепитала Аматерасу, мимоволі тягнучись руками до шпильок.

Діта відштовхнулась від колони плечем і перекинула важку косу за спину.

— Ама-мі, червоні квіти, червона сукня, червоні губи…

— Як і личить Зірці. Зате ти бездоганна, як завжди, — запевнила її дівчина, втім Дітин погляд тепер прискіпливо блукав по власному відображенню.

— Ми ж зустрінемось після випуску? — раптом спитала богиня кохання.

— Звичайно! — Ама звела брови, вловлюючи в голосі однокурсниці раптовий і зовсім не притаманний їй страх. — Все буде добре. Це проходили сотні студентів до нас.

Діта нарешті відірвалася від дзеркала.

— Знаєш, сьогодні ж наш випускний, а його навіть не буде. Аррі залишився на границях.

— Він там, щоб твій випуск був спокійним. Ти ж знаєш, — Аматерасу накрила руку Діти своєю долонею. — Час наприкінці найбільш неспокійний. Можуть виникати аномалії, може прийти хтось із тіньового боку.

— Знаю. Аррі каже, що не створюватиме світу, а залишиться викладати і стерегти свої любі границі. Я певна, що тільки стерегти границі, — Діта закотила очі, втім, помітно пожвавилася. — Тож і я навідуватимуся до Академії часто.

— А я не думаю, що повернуся сюди. Адже Крон мене точно ненавидітиме: зіпсувала найкращого студента, ще й виборола першість із усіх предметів! А коли ми із Зеусом створимо дуальний світ, то не зможемо бути в Тріаді.

— Не турбуйся, в нас достобіса кандидатів і без вас двох, — запевнила Діта. — Гаразд, ходімо — початок скоро.

…Велика зала дзвеніла вогнями, як одне неймовірне вогнище. Високу стелю підпирали колони, повиті світильниками, сипалися спалахи феєрверків. У повітрі тремтіла втома літнього вечора. Вітражні куполи скидалися на калейдоскоп у цьому мерехтінні. Між колонами майоріли полотнища, розшиті стародавніми Словами: про кожного, хто сьогодні переходив останній ліміт, вирощував намистину і вирушав у Всесвіт з легкої руки Хранительки Намиста, щоб доєднатись до вічного танцю… Усі веселилися, танцювали, пили, сміялися надто голосно і надто заливчасто, щоб тільки не показувати свого хвилювання.

— Ама-мі, Діто, як же ви довго! — до дівчат повільно наблизилась Нут.

— Краса вимагає часу, — Діта накрутила золотаве пасмо на палець і підморгнула подрузі. — Маєш гарний вигляд!

Довга вузька сукня Нут у тон до її темно-синього волосся нагадувала глибоке нічне небо, помережене смугами зірок.

— Краса вимагає раціонального розподілу часу й організованості, а також систематичного догляду за собою, — наче словами з підручника, відповіла Афіна, кидаючи зверхній погляд у бік Діти. Вона підійшла одразу за Нут, хоча й не виявляла зовні ентузіазму чи радості.

Діта нахилилась до Афіни:

— Маєш чудовий вигляд. Білий — твій колір! Такий же безбарвний, як і твої почуття.

Афіна ладилася щось відповісти, але натомість лише вбивчо зиркнула на Діту й умисно недбало поправила шаль на плечах. Її дрібні світлі кучері випиналися вгору, схоплені двома стрічками.

— Що ж, сьогодні особливий день, — Аматерасу усміхнулась, сподіваючись пригасити вічні суперечки між подругами. — Сьогодні, дівчата, ми почнемо щось надзвичайне.

— До речі, про надзвичайне, — Афіна кивнула вбік, і всі простежили за її поглядом.

Діта пирхнула. Віддалік Крон Осс розмовляв із Гекатою. Директор Академії важко переживав появу студенток-жінок, але ще важче він сприйняв той факт, що одна з них була богинею чаклунства — жахливої, ірраціональної, на думку директора, речі. Проте зараз директор, здавалось, був цілком вдоволений життям. Геката підливала вина в келих Крона Осса, і темно-мідні кучері розливались по її плечах, як піна кривавого прибою.

— Нині свято ж, — стенула плечима Нут, і важка металева пектораль на її грудях дзеленькнула. — Може, пан директор теж хоче відпочити від своєї вічної ненависті до нас.

— Нічого, скоро він побачить, які ми чудові богині, — Аматерасу пробігла поглядом по залі в пошуках знайомої золоченої чуприни. Проте Зевса ще ніде не було видно.

— Та прийде він, просто хоче ефектно з’явитися, — Діта легенько штурхнула Аматерасу ліктем, а тоді голосно заявила: — Та-ак, вина мені! Сьогодні богиня кохання і краси питиме до скону!

— Не до скону, — тихо відповіла Нут. — Я встановила обмеження на алкоголь, який може взяти одна особа. Тобі ще іспит складати завтра.

— А я б охоче подивилась на цю комедію, — зауважила Афіна і довірливо схилилась до богині кохання. — Якщо хочеш, моє вино — твоє.

— Я теж тебе люблю, — хмикнула Діта і вигукнула: — Індра-а, забери свою подружку, вона, безсовісна, мене споїти хоче!

Афіна різко відступила і зашарілася.

— О, ви вже тут! Красуні! — смаглявий хлопець із сонячними очима й ще сонячнішою усмішкою підбіг до гурту і поклав одну руку на плече Діти, а іншу — на Афінину талію. — Дівчата, я викраду у вас наймудрішу богиню Академії! Афі, вперед — потанцюймо, доки не почався ритуальний танок!..

— Афі, — пирхнула Діта, щойно вони зникли з поля зору. — Ні, Ама-мі, чула це — Афі!

— Вона навчила його читати, то, може, він навчить її веселитися, — пробурмотіла новоприбула.

Білявка озирнулася, проте на місці, де щойно стояла подруга, тепер опинилась Лакшмі, загорнута в шовки з ніг до голови, як дорогоцінна статуя.

— Привіт, — вона тепло всміхнулась і поправила зелену шаль, котра закривала її шоколадні кучері і спускалась через плече. — Чудовий вечір для здійснення мрій, правда ж?

Смоляні коси Аматерасу, нашпичені золотими прикрасами й червоними квітами, майнули біля виходу на терасу.

— Правда, — кивнула Діта, підозрюючи, що зникнення Ама-мі означає одне: Зевс нарешті прийшов.

— Тепер вам відомо про все, — твердо відповіла Аматерасу. — Дякую за розповідь про візит до Сансари Іґґдрасіль. Ви обоє проявили себе як справжні боги Академії.

Рен машинально кивнула. Вона змовчала лише про Хамсіна — це була та частина історії, яку їй найбільше праглося обговорити з Амоном. Наодинці. Подалі від чіпких очей директорки. Наразі вистачало вже новини, що візит, який здався їм з Енлілем кількома годинами, розтягнувся у світі Академії на два місяці. Та й усе інше, про що розповіла Аматерасу, виявилося раптовим, загрозливим і зовсім не спонукало до радості.

— Пані директорко, — спохмурнів Енліль. — Сансара не забуде вчинку Амона. Навіть якщо ви й допомогли йому втекти зараз. Ця втеча і обман можуть коштувати Академії всього. Буквально — всього.

— Кандидате, поки ви не бачите повної картини, не раджу вам казати мені, що чого коштує, — Аматерасу напрочуд вдоволено посміхнулась. — Я йду на ризик і знаю про це. Але поки що ми вбезпечені. Стовпи, звичайно, дуже сильні, проте навіть вони, як і Мойри, підкоряються певним законам. Отож, щоб потрапити сюди, їм потрібно пройти велике коло… і це триває довго. Дуже довго. Кожен із них перетинає безліч світів, відстежує баланс енергій там, і це — першочергова робота, якої великі й милостиві не покидають ніколи. До всього, вони повинні оберігати Колиски Душ. На тлі вселенських справ дрібна помста їх довго не дійматиме. А щодо Колеса Долі, то її мінливість може взяти і стерти ту дрібку гніву, котра привела її сюди. Тож, якщо не знайдеться жодної лазівки, яка дозволила б їм пришвидшити свій візит, то ми в безпеці. А якщо шлях і виникне — що ж, нам нема звідси втечі. Ми не відступимося.

Рен промовчала. Вона чомусь була певна, що Сансара ніколи не забуде про те, що забрав у неї Амон. Хай скільки Аматерасу твердить про те, що це було того варте.

— А як може виникнути лазівка? — поцікавився Енліль.

— Коли хтось порушить початкові закони, — повідомила Аматерасу.

— Пані директорко, я волів би дізнатися детальніше.

Очільниця любовно торкнулась золотої шпильки, яку їй повернула Рен, і лише тоді відповіла:

— Лазівки, кандидате, відкриваються тільки під впливом напрочуд сильного втручання в тканину реальності. Усе, що виходить за рамки початкових законів, — це наче «дірки» на старій тканині, яка протерлась від часу, і якщо її в правильний момент у правильному місці розірвати, вона не витримає. Як приклад, візьмемо час. Один з головних законів полягає в тому, що не можна змінювати минуле…

Перед очима Рен миттю виникли підвали Академії і худорлявий студент на ім’я Гермес, який мав нещастя зустріти їх з Енлілем. Вона покосилась на кандидата в Тріаду і зрозуміла, що він думає про те саме: Енліль рідко мав насуплений вигляд, але зараз скидався на грозову хмару, достоту як Одін.

Проте жоден із них не встиг повідомити, що лазівка, найімовірніше, вже існує. Бо Аматерасу владно підняла обидві руки і зі стриманою усмішкою повідомила, що задля загальної безпеки, Діонісового порятунку і втілення його великого плану мусить позбавити їх деталей цієї історії.

А тоді взяла — і позбавила.

Коли Рен вийшла з кабінету директорки, її заполонило єдине бажання: подрімати хоч годину. А краще — тиждень. Тіло нило, голова розколювалась, і перед очима час від часу спалахували кольорові плями, які добряче впливали на орієнтацію в просторі. Дівчина поняття не мала, чому слабкість на неї отак зненацька накотилася, та не могла нічого вдіяти.

Директорка впевнено роз’яснила, що велика і милостива Сансара Іґґдрасіль не навідається до Академії — а коли й зробить це, то ще зовсім-зовсім не скоро. За словами Аматерасу, Колесо Долі поєднувала в собі кілька персоналій, які чергуються між собою, тож, очевидно, одна з них вирішила зазирнути з несподіваним візитом та поспілкуватися зі студентами, обраними навмання. І добре, що обійшлося без жертв…

Судячи з тиші й порожнечі в коридорах, усі були на заняттях. Рен підійшла до високого вікна і визирнула надвір. Внутрішнє подвір’я Академії теж зустріло пусткою. Просто посередині неочікувано знайшлися три височенні арки з білого каменю — дівчина достеменно пригадувала, що взимку їх не було, і не бачила жодного розумного пояснення, чому і звідки вони тут узялися за час її відсутності. З тіні арки ліворуч виринули Нікта з Амоном. Рен не могла роздивитись їхніх облич, але, судячи з жестикуляції, друзі гаряче сперечалися. При тому, що Амон узагалі рідко з кимось сперечався, а Нікта останнім часом уникала спілкування з першим красенем Академії і вдавала, що його не існує. Утім, «останнім часом» для Рен було ще вчора, а для одногрупників — два місяці тому. І все ж, повернення Амона після таємничого доручення Аматерасу тішило…

«Амон» — клацнуло щось усередині. «Мені потрібен Діоніс» — казав незнайомий голос. Але тут спогад заступила біла пляма.

Амон. Світло спалахнуло — і згасло…

«Треба виловити його й дізнатися, куди зникав», — подумала дівчина, спираючись на підвіконня, бо ноги вперто вимагали відпочинку. Врешті вона вмостилася на розігрітий сонцем камінь, спиною впираючись у віконне скло.

— З поверненням, Савітрі.

Рен озирнулась і з полегшенням зрозуміла, що їй не причулося. Закс стояв неподалік, нерішуче переминаючись із п’яток на носки. Він тримав руки в кишенях сірих штанів і похитувався, наче не знав, чи варто робити крок уперед.

— Привіт, Нортоне, — Рен прослідкувала, щоб у її голосі не лунало забагато радості.

Лунки в долоні, залишені його нігтями, раптом почали пощипувати.

— Можна сісти? — ввічливо поцікавився хлопець, закладаючи за вуха незвично довге волосся.

— Так, будь ласка, — Рен завбачливо відсунулась до краю підвіконня, залишаючи Закові надміру багато простору.

Він примостився з іншого краю, сплів руки в замок і глибоко вдихнув:

— Рендалл, це може прозвучати з біса дивно.

— Чимало речей, які я від тебе чула, звучали саме так.

— Тоді слухай. До візиту цієї Сансари я вважав, що тобі просто подобається проводити час із Енлілем, тому ти так невпинно наражаєшся на небезпеку поруч із ним і не слухаєш застережень…

Рен здвигнула бровами й перебила:

— Але мені справді подобається проводити час із ним, Заку. Хоча, мабуть, не в тому сенсі, як ти собі надумав.

— Саме так. Я встиг вигадати багато нісенітниць, погризтися з тобою і далі грати в ігнор, аж… аж коли прийшла Сансара, я зрозумів, що це — ахінея. Що це ідіотизм, цілковитий і абсолютний. Що ти можеш любити кого завгодно, бути з ким завгодно, навіть якщо то не я. Головне — аби ти була в безпеці, щаслива й задоволена, Савітрі… — Закова рука обережно діткнулася її долоні. — Ну ось і все.

— Мене тішать твої висновки. Та я справді залишалася поруч із Енлілем, аби знайти шлях позбутися його прокляття. І я робитиму це надалі. Попри всі загрози.

— Розумію.

— Закс Нортон і розуміння?

— Не іронізуй, коли я вибачаюся.

— А це ти вибачаєшся?

— Так. Вибач мені, — Закс мовив це, наче слова пропалювали в його горлі дірки.

— Гаразд.

Хлопець шумно видихнув і раптом діткнувся чолом до стіни. І завмер так.

Рен майже бачила ті напнуті між ними дроти, по яких біжить струм. Якщо торкнутися, то вдарить, попече і прошиє наскрізь. Але якщо не торкнутися, тоді доведеться шкодувати про це до кінця всіх світів. Тому вона подалася ближче і занурила пальці в Закове волосся.

— О боги, Нортоне, коли це воно встигло так відрости?

— І це найголовніше, що ти хочеш сказати мені після тріумфального возз’єднання? — тепло всміхнувся хлопець.

— Ні, — Рен нахилилася вперед і притулилася чолом до Закового чола, щоб він не надумав знову битися головою об стіну. — Тепер ти слухай. Коли Сансара прийшла, мені здавалося: ось і смерть. Кістки тріщали, кров текла і здушувала горло. Мені подумалося, що шкода отак загинути і не виростити твою мрію. А ще шкода було йти з нею, з великою й милостивою божевільною панночкою, і не сказати тобі правди.

— І яка твоя правда? — або Рен здалося, або Заків голос справді здригнувся.

— Річ у тому, що ми з тобою геть не особливі. Коли я слухала Сансару та її слова, коли уявляла цю вселенську картину, всі ці століття, розсип світів, які кружляють у вічності, переходи душ… Ми — лише пісня на вітрі, Заку. Я не знаю, що чекає попереду, не знаю свого минулого, але ми — лише пісня. І в момент, коли вона могла обірватись, я думала про тебе. Оце й усе, що важить, — видихнула Рен і поцілувала його першою.

Опісля Зак, сповнений незвичного ентузіазму, розповів, що вони тут уже надумали свято з нагоди її повернення. Рен не покидало відчуття втоми, та раптово вона зрозуміла, що взагалі-то зможе протанцювати ще всю ніч, якщо випаде така нагода.

— Хочеш покликати й Енліля? — спитав хлопець без тіні іронії.

— Ні. Я б воліла сьогодні краще зібратись суто нашим гуртом, — усміхнулась дівчина. — А Енліля й Адіті запросимо іншого разу. І твою помічницю Нефтіду тоді годиться закликати теж.

— І Медею, якщо вона вже позбулася маніакальних нахилів і стає на шлях істини.

— І Баст, вона обожнює свята і неодмінно притягне кошенят. Не розумію чому, та всі люблять кошенят.

— І Тесса! Треба ж, щоб хтось дивився за Медеєю. Про всяк.

— І Бальдра!..

Зак раптом опустив погляд, і його усмішка згасла.

— А, ти ще не знаєш: Бальдр пішов.

Розділ 2 Чому завжди потрібно мати в запасі хорошу історію

Протанцювати всю ніч виявилось важче, ніж Рен думала до того. Ще важче було прийняти новину про те, що студент, котрий завжди сидів за першими партами, не пропускав занять і тепло усміхався, тепер пішов і живе собі простою людиною, десь недосяжно далеко звідси. Але так чи інак — Бальдрове життя тривало.

Зустрітися з одногрупниками домовилися в кав’ярні, де колись — наче вічність тому — Амон умовив дівчину прикинутися Медеєю для зустрічі з таємничим Істориком. І цього разу Діоніс прийшов найпершим: Діке відмовилася через погане самопочуття, Нікта і Зіґфрід мали ще вечірнє заняття в Тота, а Зак і Ньєрд — у Торарея, котрий безмірно тішився їхніми успіхами, тому навантажував значно сильніше, ніж інших.

— Привіт, люба Рендалл! Як же я скучив, — Амон розпростер руки, і Рен захотілося здолати останні кілька метрів, що їх розділяли, бігом та впасти в обійми друга.

Що вона й зробила, тішачись, адже Амонова аура, як завжди, паленіла сонцем, а руки випромінювали заспокійливе тепло.

— Я скучила не менше, — видихнула вона й відсторонилася, щоб роздивитися чорнявця.

Зелені очі яскріли, але темні кола під ними видавали втому. Друг сильно схуд. На його шиї красувалася тепер прикраса з чорних та помаранчевих сегментів, бездоганно припасованих один до одного.

— Як ти?

Дівчина відступила ще на крок, бо незрима голка шпикнула її зсередини, оживляючи неприємне відчуття: ти забула щось, Рендалл. Ти забула щось вагоме, Рендалл. Але це відчуття бувало з нею надто часто після аварії, тож вона не вважала цей укол за щось важливе.

— Я краще, ніж до того, — відказав Амон. — Хочеш винця?

— Ні. Розкажи, куди ти зникав.

— Ох, давай не за кавою і не наспіх. Зараз же всі зберуться! Ви із Заком уже владнали свої негаразди?

— Певною мірою, — ухильно відповіла Рен, відчуваючи, що Амон дуже хоче змінити тему розмови.

— Я радий, — напрочуд серйозно відповів він. — Адже Закі страшенно згризав себе ці два місяці. Директорка якимось чином уловлювала те, що ви з Енлі живі, та й вона не знала, чим це закінчиться.

— Але все закінчилося добре, — відмахнулася Рен і зловила ще один укол і білу пляму в пам’яті. — Та зараз понад усе я хочу Енліля вилікувати. Тож допоможи мені!

— Якби знати як, люба Рендалл, — розвів руками Амон. — Але навіть я, попри свої виняткові вміння й таланти, знаю не все.

— Розумію, любий, — усміхнулася Рен і м’яко торкнулася його руки. — Тоді знайди мені того, хто знає все.

— Ой ні, — спробував заперечити хлопець, непомильно вловивши її думку.

— Ой так, — наполягла Рен. — Історик допоможе мені. Знайди його.

— Він жадає вагомої плати за свою поміч, — хлопець спохмурнів. — До того ж ніколи не знаєш, чи принесе вона користь.

— Мені відомо про плату. Я маю про запас неповторну історію, яка неодмінно спокусить твого знайомця. То що ж? Влаштуєш нам зустріч? Я вірю в тебе, чудовий і неповторний Діонісе! Ти не відмовиш, бо любиш мене, і до всього — я достатньо довго покривала твої таємничі справи без зайвих розпитувань! Тож до роботи.

Темно-синій атлас приємно холодив шкіру — Рен обрала вечірню сукню, коли отримала запрошення від Історика. Цього разу Амонів знайомець запропонував зустрітись у дорогому ресторані, тож дівчині хотілося вписуватися в атмосферу закладу.

Утім, щойно розпорядник залу підвів її до столика, де на неї вже чекали, дівчина зрозуміла, що Історик формальностями не цікавився. Він обрав столик на терасі й сидів там, упівоберта до входу, недбало відкинувшись назад. Шкірянка з шипами зовсім не личила до тутешньої атмосфери. Темні очі чоловіка з інтересом вивчали зоряне небо, ніби читали там захопливу історію, проте він уловив наближення Рен і перевів погляд на неї.

— Я радий тебе бачити, Медеє Надаль… чи радше — Рендалл Савітрі, — широка усмішка Історика не змінилася з їхньої першої зустрічі.

— І я рада. Розкішний заклад. Я так розумію, що ви платите? — Рен опустилась у крісло, дбайливо відставлене вбік розпорядником, і відкрила меню.

— Дотепниця! Можна на «ти», — Історик поплескав долонею по мереживній скатертині, і келихи загрозливо дзенькнули. Очі чоловіка звузились, і він перейшов на шепіт: — Мушу розчарувати, та платиш ти. Діоніс розповів, що на мене чекає щось цінне.

— Звичайно, — Рен звела брову. — Але я цікавилася, хто платить за вино.

Історик дістав з кишені товстий гаманець і видобув з нього кілька монет: старі, надщерблені, зі стертими гербами, вони розсипалися по стільниці.

— Не певна, що тобі вийде ними розрахуватися, — зауважила дівчина.

— Справді? — Історик спантеличено покрутив у пальцях одну з монеток. — Але ж це чисте золото. Їхньої ваги досить, щоб перекрити витрати на розкішний бенкет! Чи ціни зросли?

— Не та епоха, — тихцем роз’яснила Рен.

— А оці? — чоловік розклав на столі зо два десятки кредиток. З вигляду вони були новісінькі.

— Згодяться. Якщо на них є гроші, — підтвердила дівчина, роздумуючи над тим, чи цей чоловік справді не знає, чим варто розраховуватись у світі Академії, чи це виявляється його специфічне почуття гумору. Що Історик нетутешній, вона зрозуміла вже давно.

— Чудово! Ні в чому собі не відмовляй, юна Рендалл! Хороші історії не гоже слухати на голодний шлунок, — зрадів співрозмовник.

— Отож почнімо з аперитиву, — Рен нахилилася вперед і стишила голос. — Кілька місяців тому я з кандидатом у Тріаду Енлілем подорожувала в минуле.

— Он як. Іронічно склалося, — Історик намагався надати своєму обличчю байдужого вигляду, але дівчина вже помітила яскраві іскри в його очах, котрі видавали невгасимий інтерес…

— Ти, Рендалл Савітрі, й не усвідомлюєш, які важелі ви могли зрушити. Та не мені в це втручатися… — Історик швидко опанував себе і спитав: — То що бажаєш у віддяку за цю неймовірну розповідь?

— Що зроблено — те зроблено, — спокійно відповіла дівчина. — Амон мав попередити тебе про моє бажання.

— Вирішити проблему кандидата в Тріаду, так…

— Ти можеш зробити це?

— Правду кажучи, ні. Бо твій дорогий друг сам вирішив цю проблему.

— Як? — сторопіла Рен. — Я змін не помітила. Його друга сторона оживає й змушує Енліля нападати на всіх, хто трапляється під руку. Найчастіше на мене. Мовляв, я його притягую після перетворення.

— Звичайно, притягуєш. Ти ж його вивільнила. Та не бійся, перший — він теж був двояким… — Історик ковтнув вина і замислено подивився на дно келиха, наче там перед ним відкривалися картини минулого і майбутнього. — Але скоро ти побачиш результат його старань.

— То що ж мені робити, поки Енліль ще найнебезпечніша особа в Академії?

— Найнебезпечніша? Це ж не всерйоз? — пирхнув Історик, ледь не розхлюпавши вино. — Та ти нічого не знаєш про Торарея в гніві! — погляд чоловіка загорівся, і дівчина передчувала, що зараз буде історія про Торарея в гніві. Проте Історик умить заспокоївся і додав: — Хороша історія не залишиться без віддяки, — він підморгнув і сягнув до кишень шкірянки. — Перше! — чоловік видобув на долоню салатовий м’ячик. — Якщо Енліль усе ж втратить себе, то постарайся поцілити ось цим у його перенісся. Не поцілиш — просто кидай і тікай. М’ячик своє діло знає.

— Я такими в дитинстві бавилася, — Рен покрутила обновку в пальцях.

— Не зовсім такими, — усміхнувся Історик змовницьки. — Друге!

Тепер у руках дівчини опинилась колбочка, наповнена золотавим сяйвом. Чиста енергія. Не надто багато, але цілком достатньо для невеликого завдання. Рідкість неймовірна.

— Це як? Як ви її здобули?

Рен умить забула про м’ячик і обережно торкнулася золотавого сяйва. Отримати чисту енергію, яка не позначена нічиєю аурою, можна лише у того, хто помирає та віддає свою силу самовільно.

— Неважливо як, важливо інше: часом крапля енергії буває вирішальною, тому використай її на щось хороше. І третє! — Історик простягнув Рен рекламну брошуру, яка повідомляла, що «У «Меделін» — найсмачніші коктейлі до свят!» З фото на брошурі всміхалися люди у плетених шарфах та з помаранчевими чашками в руках. Адреси Рен не впізнала.

— Бо вона не тут. Вона, кав’ярня ця, в іншому світі, — усмішка співрозмовника здалася ледь смутною. — Коли відчуєш, що впираєшся в стіну, запропонуй навідатися туди. Шлях знайде той, хто вміє мандрувати.

«Це про Зака», — зрозуміла Рен. Бо хто ж іще міг знати шлях в інший світ?

— Дякую, — кивнула вона, ховаючи подарунки в крихітну синю сумочку. — Це все?

— Ні, я думаю, є ще дещо, про що ти повинна дізнатися, юна Рендалл. Коли ми вперше зустрілися, те, що виміняв у мене Амон Діоніс на твою історію, — це і був артефакт для подорожі в минуле. Той, який йому вже не допоможе. Бо прокляття — а з ним і силу для мандрівки — використали ви з Енлілем.

— На богів… чому Амон хотів у минуле? — ледь чутно шепнула Рен. — І чому ми з Енлілем…

Укол. Пробіл. Невимовлене на споді.

— Бо ви розділили прокляття Сансари Іґґдрасіль, яке мав отримати Діоніс. Як іронічно! Не перестаю дивуватися… — Історик подався вперед і тихо продовжив: — Є речі, котрі можуть статись лише за певних умов. Я дав артефакт Діонісові. Артефакт міг спрацювати, лише якщо наш бог вина отримає прокляття від однієї зі Стовпів. І мій дарунок відреагував на вас із Енлілем, юна богине, бо ви вдвох виконали цю умову.

Рен заплющила очі. Пригадала: аудиторія з мріями. Розмова з Енлілем. А тоді вона зістрибнула з парти й відчула порожнину під паркетом. І — провал.

Амон казав, що інколи буває в тій аудиторії. Він міг сховати там артефакт. Міг залишити до потрібного моменту…

— Ти знаєш, навіщо Амонові здалося те минуле? — Дівчина мимоволі стиснула край мереживної скатертини кінчиками пальців, хапаючись за порожнечу в пам’яті, за важку запону, яка відбирала в неї вагомі моменти й не віддавала нічого натомість.

— Навіщо? Щоб урятувати всіх, звичайно. Діоніс завжди відзначався альтруїзмом і бездумністю, — Історик потер кінчик довгого носа і замислено подивився в меню. — Парфе з фруктами наче звучить привабливо, але я маю сумніви. А що таке ось цей бісквіт?

— До біса бісквіти! — обурилася дівчина. — Отже, ми завадили Амонові. І що тепер буде? Поясни. Будь ласка.

— Якби я знав… Напевне, все буде погано. Або ні. А може, вишневе желе?

— Ти ж знаєш усе.

— Ну-ну, не переоцінюй мене, юна богине. Потрібне знання приходить у потрібний момент. Цей момент — не тепер… То що на десерт?

— Дякую, нічого. Я піду, — Рен не хотілося залишатись у компанії Історика довше, ніж вимагала справа.

— Чому ж так холодно? — чоловік схопився на ноги. — Гаразд, забудь про десерт! Але я не відпущу тебе, доки не подаруєш мені одного танцю!

— Я подарувала тобі історію. Ти не вирішив мою проблему. І туманно пророчиш нові біди. А я досі не знаю, як перемогти.

— Це був торг, юна Ніко…

— Мене звуть Рендалл.

— І то правда. Вибачай, сплутав із давньою знайомою, вона така ж уперта. Отож це був торг, юна Рендалл, а тепер — задоволення!

Чоловік прочинив скляні двері з тераси в зал, і плетиво мелодії влилося в прохолодне вечірнє повітря.

— Дозволиш? — Історик уклонився і простягнув дівчині руку.

— Якщо ти цього так сильно бажаєш, — Рен підвелась назустріч тому, хто знає все, і подумки попросила вищі сили, аби він так само знав і наступний танець.

— Пізно ти! — зауважила Нікта, не відриваючись від книги, коли Рен повернулася після зустрічі з Істориком. Було близько півночі.

— Вечір видався важкий, — поскаржилась дівчина, знімаючи туфлі.

— На ось печиво, — подруга підштовхнула до Рен мисочку з поламаними зірочками в шоколаді. — Розповіси, а я заллю тобі какао?

— Якщо коротко: я хотіла зробити як краще, але нічого не досягла і дізналася, що, можливо, зробила все гірше.

— Пф-ф, умію, знаю, практикую, — золоті очі подруги зблиснули у світлі лампи. — Завтра покращає.

— Слухай, Нікс… Амон не розповідав тобі, де він був весь той час, коли зник звідси? — спитала Рен, помітивши, як смикнулися плечі богині ночі. — Мені це не дає спокою. А ви з ним наче гарно спілкуєтесь останнім часом.

— Що, і ти будеш мені допікати тим, що ми спілкуємося? — Нікта відклала книгу і провела рукою по волоссю, забираючи мідні пасма назад. — Ні, мені він не розповідав нічого. Але, знаєш, сприймай це простіше. Я ж сприймаю. Мабуть, тому що роками приховувала свою силу. Та це не означало, що я гірше ставилася до тих, хто мене оточував. Мовчання — один із методів захищати також.

— А хто захистить його самого, поки він відмовчується? — спитала Рен, пригадуючи розмову з Істориком, який недвозначно натякнув, що біди Амона Діоніса ще не вичерпалися.

Нікта перевернулася на спину, її золотаві лінзи розгорілися в темряві, і богиня ночі видихнула без жодних сумнівів:

— Я. Його захищу я.

Розділ 3 Зустрічі на споді

Смак крові розливався в роті після невдалого падіння. Рен уже встигла пошкодувати, що замість виспатися півночі теревенила з Ніктою про справи сердечні і безсердечні. Ноги нили й горіли, наче після кількагодинного забігу, руки періодично скручувало від болю, а найгірше було спині. Спина почувалась так, ніби з неї от-от проростуть крила. Гострі й металеві.

В уяві Рен політ був легким завданням — вона, не без допомоги Хамсіна, краще поладнала з повітряною стихією і сподівалася, що це дозволить їй опанувати і нове завдання.

Та виявилося, що Торарей досі не навчився нічого адекватно пояснювати, крім як «ви маєте це відчути!» А відчути щось, окрім страху, доволі важко, коли стоїш на тонкій лінії арки — то ось навіщо арки у дворі! — десь на рівні десятого поверху, і під руками жодної опори, а зрадницький вітер кидає волосся просто в очі, мовби підсміюється з тебе. А опісля заняття м’язи від дикої напруги горять вогнем…

Рен повела плечима, силкуючись скинути з них біль після заняття, і пробігла пальцями по корінцях книжок на полиці — вона шукала бодай щось про часову компресію, хоч бібліотекарка стверджувала, що не знає жодної книжки на цю тему в їхніх фондах.

Часова компресія, яку практикували в епоху директорства Крона Осса, не полишала думок і завжди муляла, як камінець, котрий потрапив у кросівку і перекочується там. Часова компресія могла стати дивом у поєднанні з вирощуванням мрій — Рен знала це. Так само, як і знала, що втручатись у плин часу — майже самогубство. Що колись професорка Лакшмі спробувала це зробити, але все закінчилось погано. Та дівчина переконувала себе, що немає нічого злого в тому, щоб вивчити теорію, про яку вона ніколи не чула у своєму коледжі.

— О боги, ви направду повернулися! — голос Бентен Акай спалахнув подивом.

Рен озирнулась: одна з книг, які тримала нова студентка, вислизнула на підлогу, проте та не зреагувала на це жодним чином.

— Ви повернулися, — повторила дівчина. — І ви, богине Савітрі, і кандидат у Тріаду Енліль…

— А що — ти хотіла, щоб ми не повертались? — розсміялася Рен, проте різко урвала сміх, коли побачила вираз обличчя Бентен: ні сліду усмішки, ні сліду радості. Здавалося, студентка зараз просто опуститься на підлогу і розридається.

— З тобою все гаразд? — насторожено спитала Рен.

— Так, — стрепенулася та і за звичкою вклонилась. — Я просто подивована цим усім. Прихід однієї зі Стовпів став таким потрясінням. Тут уже не вірили у ваше повернення, богине Савітрі.

— Але я знову тут. Тож усе буде гаразд. Як твої справи?

— О, все чудово. Мій координатор порадив трохи книг, щоб зрозуміти останні теми з пана Одіна — я не вельми вдатна до занять зі світотворення. А ось пані Лакшмі хвалила мене нещодавно. Я на кілька днів відлучилася, то й не знала про ваше повернення… А що шукаєте?

— Та ось намагаюся дізнатися про часову компресію, — зізналася Рен. — Але бібліотекарка каже, що нічого у відкритому доступі для студентів нема. То, може, хоч на дотичні матеріали натраплю…

— Навіщо це вам? — спитала Бентен з придихом. — Ви ж знаєте, що це заборонено. Ви знаєте. Не можна втручатися в плин часу! Ви ж мали це вивчати одразу по приході сюди.

У голосі дівчини пробилося неприховане обурення.

— Бентен, спокійніше, — присадила її Рен. — Я не збираюся втручатись у плин часу. Це лише для загального розвитку: мене цікавить усе, на що ще здатні мрієрости.

— Пообіцяйте мені, — нова студентка зиркнула на Рен спідлоба. — Пообіцяйте, що не будете використовувати свою силу, щоб змінювати минуле. Покляніться богами першої Тріади.

— Не тямлю, навіщо це тобі. Бентен, ти дійсно в порядку?

Із виразу лиця студентки скидалося, що ні.

— Пробачте. Пробачте, шановна Савітрі, — дівчина стрепенулась і, мов механічна лялька, зігнулася в поклоні. — Я дозволила собі зайве. Я геть не при тямі.

Плечі її дрижали.

Не встигла Рен розпитати детальніше, що ж за оказія затуманює думки юної мрієрости, як та розвернулась і чкурнула між стелажами до виходу з бібліотеки. Повагавшись, дівчина вирішила, що бігати за ошалілими новенькими вона не буде. Ще й пошуки інформації не дали результату, але Рен мала запасний план — аж два. По-перше, щось могла знати Інанна, а по-друге, Закс проводив у бібліотеці стільки часу, що вже точно прочитав половину її вмісту.

Вона вирішила розпочати із зустрічі з Хранителькою Намиста. За дверима бібліотеки зустрів порожній коридор — і не дивно, адже більшість студентів пішла на лекцію Тота, яку Рен безсовісно пропускала. Врешті, думала вона, на тлі двох місяців пропусків ще одна лекція нічого істотно не змінить.

— Обер-решно! — прошипів хтось неподалік. — Обер-решно.

Акцент — ось що здивувало дівчину. Адже в Академії всі їхні мови підлаштовувалися під одну, аби між студентами завжди було порозуміння, незалежно від світів, із яких вони сюди потрапили. І все ж голос, який пролунав зовсім поруч, відрізнявся — шерхітливий і глухий, він нагадував про вкрадливий тон Медеї, приправлений гортанним, подовженим «р». Рен роззирнулася, проте поглядом не знайшла нікого.

— Ану, ти йохо вдар-риш, — відповів дівочий голос, куди мелодійніший, та не позбавлений чужинських нот.

— Тихше, Єрі-іш, — наказував третій, низький і басовитий.

«Заплющ очі!» — стрепенувся внутрішній голос, тож Рен послухалася — він іще не підводив її своїми порадами. Та щойно вона опустила повіки, як побачила не м’яку темряву, ні — а все той же коридор Академії. Лиш кольори обернулися — білі колони стали чорними, потемніли стіни, а за вікнами полудневе небо заливала біло-червона барва, і хмари скидалися на мазки на полотні, зроблені живою кров’ю.

Помітила Рен і тих, кому належали шелесткі голоси: просто перед нею, за кілька кроків від повороту, завмерли троє хлопців і дівчина. Точніше, завмерли двоє хлопців і дівчина, а третього, непритомного, вони несли на руках. У всіх шкіра відливала сірістю, волосся темніло, мов графіт. У дівчини, котру кликали Єріш, воно спускалось нижче плечей, заплетене в безліч дрібних кіс. Одяг незнайомців — темний, з однаковими гострими візерунками — наводив на думку про уніформу. Проте фігуру дівчини підкреслювала сріблиста сукня, обтисла, мов друга шкіра, і схожа на зміїну луску. Очі в усіх трьох сяяли, як темні краплі бурштину. Вони невідривно стежили за Рен, не ворушачись, здається, навіть не дихаючи, мовби очікували, що вона піде і їх не помітить. На біду, вона надто добре всіх бачила, аби вдавати, що ні.

Коли ж дівчина перевела погляд на непритомного, то примружила очі, щоб пересвідчитись у своїй здогадці. Таки-так: четвертий — Сет Морт. У цьому вивернутому світі його волосся здавалося сивим, шкіра посіріла теж і напнулася, мовби насильно натягнута на кістки. СВІТ на шиї студента пульсував, наче сигнальний вогонь, що сповіщав про загрозу.

— Відпустіть Сета, — випалила Рен. — Негайно. Він хворий!

— Помітила-таки… — видушив найвищий хлопець і тут же глибоко вдихнув, наче до того затримував дихання, щоб не видати себе.

— Прибрати її? — похмуро сказав другий, низький і кремезний. Рен помітила, що в нього з-за спини визирали два ефеси.

— Я тобі приберу. — Дівчина схрестила руки на грудях, а подумки спитала: «Хамсіне, ти зі мною?»

«Завжди з тобою, богине».

«Приведи когось на підмогу. Та швидко».

Хамсін шурхнув геть, сколихнувши її волосся.

Троє незнайомців мовчали й вичікували, не зводячи очей із Рен, ніби теж подумки вирішували між собою, як діяти далі. Дівчина підозрювала, що їхня мета — утекти з Академії непомітно. Бо для чого ж іще використовувати таке дивовижне маскування, яке приховує від чужого ока? Одіж та прикраси незнайомців не виказували наявності в них СВІТу, отже — не студенти, отже — Рен вірила — вона матиме перевагу в разі сутички.

— Ми не хочемо нічохо поганохо, — примирливо відказав найвищий хлопець, очевидно, лідер. — Давай р-розійдемося спокхійно, якщо ти не хочеш дізнатися, чи твоя душ-ша лехша від пір’їни на терезах Аменті.

— Залюбки. Щойно ви відпустите Сета, — кивнула дівчина, сповнена рішучості не відступати й на крок, поки однокурсник у руках незнайомців.

— Р-різкіше давай, — втрутилася Єріш. Сукня-луска зблиснула на її стегнах, обвішаних короткими серпиками. — Прикриття не є вічним…

— Прибрати її? — вдруге спитав кремезний. Рен задумалась, чи знає він ще якісь слова.

— Цитьте! Не мош-шна залишати с-слід, — прошипів лідер, спідлоба роззираючись.

— Тоді візьмемо її із с-собою? — у погляді Єріш майнув сумнів.

З тону їхньої розмови не скидалося, що троє незнайомців вважають раптову зустрічну загрозою.

— Якщо ви ризикнете до мене підійти, — Рен намагалась говорити впевнено, — то точно звідси не вийдете.

Вона лише на мить розплющила очі, підкорившись інстинктивному пориву, а коли замружилася знову, то тільки й устигла, що відхилитись від удару серпа. Тонка сталь у руці Єріш проїхалася повз вухо, черкнула волосся — та Рен уже прикликала вітер, уявляючи, як його потоки пронизують світ довкола, і відштовхнула нападницю.

— Вона пройш-шла стихійний поріх! — обурилася та.

— Нема часу, — кивнув лідер другому хлопцеві.

Вони опустили Сета на долівку й діткнулися до зброї за плечима.

«Блок!» — наказала Рен, сплітаючи потоки повітря перед собою. Та незнайомці не встигли напасти.

Хамсін врізався стрімкими обіймами, торкаючи її вухо губами:

«Вибач, та він перший, хто мені трапився!..»

«Вибачаю! Дякую!»

— Заплющ очі! — кинула дівчина червоноокому Енлілеві, який повільно підійшов до них і поки ще бачив тільки Рендалл.

Мить — двоє нападників віддихувалися, хапаючись за горло, — блок не спрацював так, як Рен хотілося, та однаково віднадив. Кандидат до Тріади завмер, коли його гранатові очі перебігли зі знайомого лиця на гурт прибульців.

— Савітрі! Як же я скучив! — Він розпростер руки, наче хотів її обійняти, але різко опустив їх і залився сміхом. — Ти знаєш, що ти — зануда? — Він зблиснув усмішкою і раптом заступив дівчину, повертаючись до незнайомців: — А от у вас трьох вигляд багатообіцяльний.

— Двох за собою не потях-хнемо, — похитав головою лідер.

Відбулось усе блискавично: незнайомці, не змовляючись, із трьох боків кинулися на Енліля. Він змів Єріш однією рукою. Дівчина зойкнула та припала до підлоги. У другу руку кандидата до Тріади впився кинджал кремезного незнайомця, лідер тим часом дістав із сумки на поясі маленьку чорну кульку, приклав її до губ і шепнув щось нечутне. Густий туман упав і закрив від Рен усе й усіх.

— Енлілю! — Вона спробувала змести стіну туману вітром, але замість того, щоб розвіювати його, потоки енергії лише розчинялися.

— Я тут. — Шорстка рука лягла на плече, і дівчина мимоволі здригнулася.

Та коли вона придивилась, очі Енліля набули знову чистого небесного кольору. Дихав він важко, праву руку над ліктем розтинала глибока рана. Кров капотіла з кінчиків пальців.

Туман розвіявся, оголюючи порожній коридор. Рен пробувала знову заплющувати і розплющувати очі, та дарма. Не було більше ні викривлених барв, ні дивних незнайомців із шелесткими голосами.

— Утекли… — видихнула вона. — Хто це такі, Мойри б їх забрали?

Енліль слабко всміхнувся:

— Якби я знав усі відповіді, життя стало б куди простішим, та не таким цікавим.

— Гаразд. Я до директорки, — кивнула дівчина, змахуючи з плечей обітнуте лезом Єріш волосся. — Вони забрали Сета!

— Зажди, — хлопець потер перенісся здоровою рукою. — Поки є така нагода, розповім тобі першій: я замирився з другим.

— Із маніяком? — уточнила Рен недовірливо.

Енліль кивнув.

— Я давно собі думав: коли він — прояв моєї душі, то ми порозуміємося. Намагався достукатися, коли той, другий, брав гору. Він був не в захваті спершу, — зізнався хлопець. — Але я пообіцяв, що не дам йому нудьгувати і постачатиму цікаві події. Тож тепер усе владналось. А зараз, з твого дозволу, Рендалл, навідаюся до Керна, — він поворушив пораненою рукою і скривився.

— Це аномалія, — буденно відказала Аматерасу. — Аномалій зараз багато, а буде ще більше, бо ваші сили після зняття лімітів приваблюють їх. Непояснимі видива, химерні створіння та агресивно налаштовані фантоми — їх буде безліч. Для цього й запровадили чергових, Савітрі. Боротися з цими проявами завихрень сили. Крапка.

— Але вони забрали Сета, — повторила Рен, спідлоба дивлячись на директорку, котра мовби не чула жодного її слова.

— Він досі в ізоляторі. Як хочете — можете пересвідчитися в цьому, — Аматерасу постукала нігтями по столу. — Тільки позбавте мене своєї присутності та надміру фантазії.

Рен хотіла розповісти про викрадачів ще, проте директорка, незвично роздратована сьогодні, змахнула рукою, і незрима сила відтіснила студентку просто до дверей, наочно демонструючи, що хай там знадвору хоч кінець світу розгоряється, та Аматерасу нині не має настрою на все це.

…Сет Морт справді лежав в ізоляторі — на білому ліжку, оточеному прозорими стінами з усіх боків. Блідий і стомлений, як і того дня, коли Рен бачила його востаннє. Після дуелі з Зіґфрідом.

— Та аномалія, яку я перестріла, — сказала Рен, намагаючись визнати, що директорка таки права, — Морт у ній видавався геть сивим. Із сірою шкірою.

— Таке можливо. Адже аномалії — те, чого не може й не повинно бути, химерні творіння, сповнені агресії, — сухо відповіла професорка Нут, котра супроводила дівчину до ізолятора.

Вона дивилася на студента за скляною стіною з відстороненим виразом на лиці, лише пальці викладачки неспокійно гладили пектораль, яка завжди лежала на її грудях і видавалася страх важкою, як і масивні сережки, що визирали з-під короткого каре.

— Пані професорко, а давно він тут?

— Від дня дуелі.

— І не приходить до тями?

— Приходив. Але ненадовго.

— А коли востаннє…

— Не знаю, Савітрі. Лікуванням займається професор Керн, не я.

Рен прихилилась чолом до скла і задивилася в обличчя Сета, а тоді раптова думка прорізала її свідомість.

— Зніміть захист, — попрохала вона.

— Це не в моїй компетенції, — Нут явно не бажала залишатися тут довше.

— Зніміть, будь ласка. Лише на хвилину.

— Якщо пані директорка…

— Я їй не скажу, — наполягала Рен. — Прошу вас як богиня Академії. Бо мушу пересвідчитися.

Нут клацнула язиком, проте прозора стіна розсипалася іскрами за наказом професорки, і Рен швидко наблизилась до ліжка хворого. Синці під очима Сета в’їлися так глибоко в запалу шкіру, наче він тижнями не спав. Дівчина приклала руку до Сетових грудей. Спробувала намацати пульс на зап’ясті. Але шкіра студента обпікала холодом незгірше від статуї.

— Та він мертвий, — прошепотіла Рен, обмацуючи хлопцеве тіло в нестямі. Вона не знала, що шукає, аж доки не наткнулася на згаслу намистину СВІТу, котра підтверджувала її здогад краще за згасле серцебиття. — Він мертвий, пані Нут. Сет помер тут. Сам-один. А ви — ви всі — навіть не помітили цього.

Вона вчепилася обома руками в край ліжка, щоби встояти на ногах.

Професорка опустила окуляри, і в її очах — чи не вперше на пам’яті Рен — сколихнулися здивування та тривога.

— Ідіть звідти, Савітрі, — наказала Нут, повернула товсту оправу на перенісся, і, щойно дівчина ступила крок назад, скляна стіна повернулася на місце. — Я повідомлю про все директорці. Ми з’ясуємо, що тут сталося. Наразі не поширюйте жодної непідтвердженої інформації, будьте розважливою.

— Я знала, що ви це скажете. Мовчанка і брехня. Як завжди. Усе задля безпеки студентів, так? Щоб відновити якомога швидше це Намисто, яке возз’єднає вас із вашими друзями? — не втрималася дівчина. — Щоб Аматерасу знайшла свого палкого коханця? Щоб ви могли радо бігати одне до одного на гостину?

Нут звела брови так високо, що Рен стало совісно від власного нахабства, але, заради богів, що важать ці слова, коли ось, поруч, лежить студент — і він мертвий, і ніхто, трясця, ніхто про це ні сном ні духом!

— Основне завдання Намиста — підтримувати рівновагу, — мовила Нут завчено. — І повірте, що швидше ми його відновимо, то безпечнішою стане Академія. А це — у ваших інтересах.

Кроки професорки стихли в коридорі, а Рен досі безтямно дивилась на хлопця, котрий лежав за скляною стіною, і на своє відображення, котре накладалося на синюшне Сетове лице. Волосся досі спускалося по спині, але частину пасом криво зрізало лезо Єріш, тож вони тепер закручувалися на рівні обличчя, потребуючи негайного втручання перукаря.

Рен подумала, що могло бути й гірше, і здригнулася: вона щойно констатувала смерть однокурсника, а за хвилину вже переймалася своїм волоссям.

1 рік 8 кроку Колеса Долі

Усе виявилося складнішим, ніж вони думали спочатку. Поки ще нові студенти не прибували дуже часто, та однаково належало відбудувати хоч один корпус. На кордонах між світами — їх тут називали старовинним словом «границі» — виникало забагато аномалій. Ніхто про це не згадував уголос, тільки Торареєва шкіра вкривалась шрамами як відзнаками переможця. А він твердив, щоб робили свої справи. Шрами залишав на пам’ять, хоч Діан примовляв, що міг би їх зцілити. Свою розтрощену ногу Діан зліпив докупи трохи зле, але казав, що хай так і буде. Бачте, хотів мати собі нагадування про загибель Іштар і довіку каятися, що не був поруч неї того вечора, коли все сталося.

Приймати всіх, як вони собі постановили, виявилось важко. Студенти сварились і ділилися на групи, здавались і опускали руки. І зникали. Одного дня сила, що змішувала їхні мови в одну, зрозумілу всім, зламалась, і ніхто не міг зрозуміти нікого. То була істерія.

Хранителька, яка прийшла на заміну загиблої Іштар і назвалась Інанною, виявилась мовчазною і нещасною. Вона днями сиділа перед порожньою стіною в Залі Намиста — стіна вціліла попри все — і ридала. Діан ожив, коли зустрів її — Інанна мала достеменно лице його любої Іштар, — та нічого більше.

Лакшмі боялася застосувати щонайменші дрібки сили. «Вони кричать у моїй голові», — казала вона. Ніхто не перепитував, хто кричить: жертви експерименту з часовою компресією чи всі, хто загинув у ніч випускного свята. І тих, й інших було надто багато.

— Я не знаю, що мені робити, — роздратовано заявила Ама-мі вранці, перш ніж Одін устиг вставити бодай слово.

— Що трапилося? — спитав він, новоспечений перший заступник, із готовністю підставити їй плече, простягти руку чи розпластатися над прірвою, щоб вона безпечно перейшла на інший бік.

— Сам бачиш же: вони приходять, але стількох перемагає божевілля, — Аматерасу махнула руками, червоні рукави майнули в повітрі, і вишиті птахи на них мовби ожили. — Де ми помилились, Одіне? Чому все — отак? Я геть не знаю, що з ними робити… — безсило видихнула вона, бо перший заступник був єдиним, перед ким директорка визнавала свою неспроможність вирішити й залагодити все.

— Ми можемо звернутися до великих і милостивих. Можемо попрохати в них Еру тиші, щоби ніхто не приходив у наші стіни, — запропонував Одін, проте директорка хмикнула.

— І щоб ми відтягували відновлення Ниток якомога далі? Ні, спасибі. На поклін до Сансари я не піду.

— Нитки розірвані, Ама-мі. Стабільність порушена, і мусимо пережити. Самі ж накликали це на себе.

В очах Аматерасу майнули блискавки, достоту як колись горіли вони в очах її єдиного, неповторного Зевса.

— Хочеш сказати, що правда — за Мойрами? За цими ницими, підлими, самозакоханими тварюками?

— Ні, — уточнив Одін, машинально посмикуючи довгий хвіст на плечі. Нут стверджувала, що він так висмикає собі все волосся. — Я не думаю, що правда їхня. Але це Герес впустила Мойр у Зал Намиста. Одна з нас. Вони не змогли б самі потрапити туди — ніхто без СВІТу не зміг би. Якби ви з Герес не сварилися через Слова…

— То тепер я винна. Дякую. Ти завжди такий чуйний, Одіне. — Директорка сіпнула бровами і склала руки на грудях.

— Я завжди чуйний і терплячий, Ама-мі. Одного дня ти це помітиш, — буркнув він у відповідь.

Хоча насправді іноді Одін хотів опустити руки і гаркнути на неї: «Та роби що хочеш!» Проте чорні намистини очей навпроти завжди вимивали це бажання з його думок, як висока хвиля, котра накочується на берег і зносить усе начисто. Аматерасу підступила впритул до нього — ледь не вдвічі нижча — і зажебоніла:

— Я не знаю, чого хотіли Мойри. Не знаю, яке майбутнє вони бачили чи що налякало їх, щоб зважитися на таку руйнацію. Мені до снаги оцінювати це лише звідсіль, із цього місця, де я стою ногами на землі. І звідси я бачу: Слова все руйнують. Отож тепер ми зруйнуємо їх. Кожен, хто прийде до Академії, знайде тут притулок. Я обіцяю… чуєш, Одіне: якщо до нас завітає хоч породження первісного Хаосу, яке зможе знищити все одним порухом пальця, — я радісно прийму і це божество.

Аматерасу тепер усміхалася широко й щасливо, наче вже чекала, що на порозі з’явиться породження Хаосу. Одін волів би, щоб воно там не з’являлось ніколи. Проте перший заступник розумів, що зараз йому треба бути лише гарним першим заступником, тому шанобливо схилив голову:

— Обіцяю підтримувати тебе на цьому шляху, Ама-мі.

Ця відповідь молоду директорку задовольнила.

— Чудово. Отож. Передусім мусимо закрити доступ до Слів. Хай він буде у викладачів та Хранительки, а студентам — зась. Ніхто не знатиме нічого наперед. Ніхто не знатиме, чи він був великим богом, чи слабким. Оригіналів зі спогадами завше мало. Слово «зникальник» мусимо забути й викинути з нашого лексикону взагалі.

— А як ти хочеш пояснити студентам усе, що з ними відбувається?

— Хвороба зникнення спричинена невпевненістю в собі й негативом. Це ж правда. А загалом — вони сюди прийшли, отже, тут їхнє місце. Решта — наші турботи, — махнула рукою директорка. Останнім часом цей жест став для неї звичним, наче вона весь час щось відкидала вбік, звільняючи собі шлях. — Почнемо сьогодні ж!

— Люблю, коли до тебе повертається впевненість.

— Вона — лише на позір. Але я мушу щось змінити. Надто багато небезпек обступило Академію, поки в нас нема сили Намиста й Тріади. Ми повинні якомога швидше стати на ноги. Бо є Мойри, Одіне. Мойри, Хранительки Гармонії. Великі Стовпи. Перші й Істинні Слова. Вони всі будуть проти того, що я роблю.

— Гаразд. Та перш ніж змінювати світи, ти могла б теж дочитати те, що не встигла пройти. Я чудово пригадую твої нульові бали в професора Шіви.

— Я тепер директорка, Одіне. Надалі мушу вдавати, що знаю все.

— О, справді? Що ж, тоді надалі зви мене професором, і так — я заплющу очі на твої пропуски та сумнівну компетентність.

Розділ 4 Висока напруга

— Чому ти так давно мовчиш, друзяко?

— Вгадай із першого разу. Мені нічого тобі розповісти.

— Ну хоча б про пошуки. Я ж зацікавлена сторона. Ти вділяєш на них вдосталь часу? Є зрушення?

— Немає. Я нипаю в темряві.

— Послухай мене. Я знаю, чому ти почав це. Та якщо ти одного дня зрозумієш, що ці пошуки не мають сенсу, то скажи мені про це, й ми покінчимо з усім.

— Не дочекаєшся. Я спробую все. І ти мені не завадиш — угода є угода.

— Дійсно. Угода є. І я так довго чекав на того, хто зможе витримати, хто візьме все це у свої руки, що не біда почекати ще трохи. Але не я тобі стану на заваді, друзяко, не я — а завершення навчання. Ти не зможеш і далі приховувати все від Ама-мі.

— Завершення нескоро.

— Та й твоя ціль неблизько.

— Ти не можеш цього знати.

Атмосфера в тренувальному корпусі наелектризувалася до краю. Ще б пак! Про погану вдачу Закса Нортона Академією ходили легенди, як і про його неприязнь до Енліля через зв’язок того з Рендалл Савітрі. Хоча ніхто достеменно не знав, що їх пов’язує, окрім двомісячного зникнення волею однієї зі Стовпів, але що менше відомо, то більше чуток.

Золочене коло, яке відмежовувало зону для дуелянтів, поблискувало в променях полудневого сонця. З одного боку Енліль перемовлявся з Адіті. Зірка заклопотано поправляла шпильки, якими хлопець прибирав волосся з-перед очей, щоб не заважало під час сутички. Сам же кандидат у Тріаду нанизував на пальці персні — артефакти підсилення, так необхідні в битві. Кількість прикрас демонструвала, що Енліль сприймає суперника всерйоз.

Закс Нортон уособлював повну противагу спокою: він зловісно посміхався, похрускуючи пальцями, ніби уявляв, як переламує ребра суперника.

— Кажу вам, цей Нортон геть ненормальний… — шепнула Нанна, схиляючись до одногрупників.

Нікта пирхнула й перезирнулася з Рен, мовляв: «Та що вони про його ненормальність знають!»

— Думаю, Енліль подолає його, — Веретрагна потер підборіддя. — Сили землі ховають багато підступів.

— Енлілеві не потрібні підступи для перемоги, — втрутилась Баст. — Згадайте: його першим обрали до Тріади.

— Першим, другим — яка, на богів, різниця? — Нефтіда підійшла до гурту і подивилася на Зака без тіні колишньої захопленості. — Нортон переможе. Ви й поняття не маєте, що йому до снаги.

— Савітрі! — кинув Зак не озираючись.

Дівчина наблизилася до золотого кола і завмерла за крок від межі.

— Руку, — хлопець мигцем зміряв її поглядом і опустив у долоню кулон зі СВІТом. — Подивися за ним поки.

Тоді він натягнув чорні рукавиці, пошиті з тонкої шкіри, і кілька разів стиснув та розтиснув кулаки, наче перевіряв, чи зручно ворушити пальцями.

— Навіщо вони? — спитала Рен, розглядаючи Закову обновку.

— Суто практична деталь. Захист. — Хлопець криво всміхнувся і перещіпнув ремінці на правому зап’ясті тугіше. — Не хочу обсмалитися.

— Ясно, — кивнула дівчина, проте замислилася. Амон, який керував вогнем та пекельним світлом сонця, робив це завиграшки, мовби розважався. Ньєрд жодного разу не відморожував собі пальців. Тому дивно, що в Зака викликали пересторогу власні сили. Хоча, можливо, йому просто подобались ті рукавички.

…Коли доцент-стихійник дозволив розпочати дуель, Рен очікувала побачити стіну вогню: Нортон завжди кидався в атаку з головою, іскри аж сипались — і в прямому, і в переносному значеннях. Проте зараз хлопець стояв нерухомо, і тільки розчепірені пальці, між якими пробігали іскри, видавали його напругу.

— Нортоне? — Енліль приязно усміхався. З його зап’ясть звисали ланцюги з тягарцями, що ритмічно похитувались. — Чогось чекаємо?

— Знаку з Олімпу.

Тиша застигла, і в ній народжувалося нечітке клацання.

Секунда.

Дві.

Три.

Брин-нь!

Зак зірвався з місця. Там, де він стояв щойно, врізався в кам’яні плити загострений тягарець Енлілевого ланцюга. Він глухо вібрував тепер, мовби невдоволений тим, що випустив ціль. Енліль і сам змістився вбік — випалена пляма на місці його ніг красномовно засвідчувала, що перша атака Нортона виявилася потужною, хоч і невдалою.

Енліль розсміявся:

— Трясця, а не вдалося покінчити одним ударом!

Суперник не огризнувся, бо саме розтирав доріжку крові, що збігла з його розсіченої губи.

Тишу знову прорізало приглушене клацання. Обидві руки Закса спалахнули, і він кинувся, як завше, прямолінійно у бік кандидата в Тріаду.

Енліль раз по раз вправно уникав суперникових випадів і тихо щось примовляв. Рен не могла розчути що, проте Нортон паленів щоразу сильніше. Врешті він втратив рівновагу, а один із ланцюгів довершив справу — і рудий загримів на підлогу. Вогонь згас. Суперник не став очікувати, доки вогневик прийде до тями, і нашпичив довкола нього кам’яні шпилі, мов частокіл.

— Думаєш, це мене стримає? — Закс сперся на лікоть і сіпнув браслет на зап’ясті.

— Якби я так думав, то дуже недооцінював би тебе.

Мить — у Заковій руці зайнялося вогняне лезо. Воно розтрощило частокіл і врізалося в кам’яну стіну, що здійнялась перед Енлілем та спинила атаку вогневика. Лезо розсипалося іскрами, а тоді шугнуло в руки хлопця, мов розгарячена лава, щоб негайно повернути собі форму.

Ще удар — і стіна впала. З Енлілевої руки посипалися уламки перснів.

Закс рухався швидко й поривчасто, його суперник — теж швидко, але дуже виважено: збоку скидалося на те, що він уникає зайвих рухів.

— Хоче вловити момент… — припустив Зіґфрід, який уважно слідкував за перебігом двобою.

— Чекає, доки Закс стомиться, — не погодилася Нікта.

— Закс — і стомиться? Та він тільки розкочегарився! — втрутився Амон.

Тут Енліль перехопив Закову руку ланцюгом і спробував відсмикнути вбік. Проте він зачепив браслет — і Рен чітко як ніколи почула, що намистинки стикаються між собою. Вона знала, що не може чути цього на такій віддалі, проте звук був явним і яскравим. Глухе клацання озивалось, стираючи інші звуки.

Зак, мов обпечений, відсахнувся і гаркнув:

— Геть, негайно!

Та Енліль не встиг відійти: спалах накрив і його, й Нортона. Коли світло згасло, між пальцями вогняного бога, на яких тліли шкіряні рукавиці, пробігали іскорки струму. А кандидат у Тріаду лежав біля його ніг. Із кутика Заксових губ стікала свіжа цівка крові. І губи його тремтіли.

Дуель Енліля і Нортона завершилася перемогою останнього, хоча багато студентів вважали це несправедливим: очікували, що вогневик атакуватиме вогнем, а не оглушуватиме непояснимою сумішшю енергій, які навіть не належали до його профільних умінь. Нортон огризався, що це реакція його сил на металеві сплави в Енлілевих ланцюгах.

Смерть Сета Морта офіційно списали на аномалії. Рен не вірила в це ні миті. Директорка сказала, що поняття не має, що з ним сталося насправді. Рен не вірила в це теж: вона що далі, то більше переконувалася, що справжнього Сета забрали троє незнайомців. Трійця, яка мала щось дотичне до іншої сили. До сили, яку впізнала Нікта після дуелі Сета й Зіґа.

Наступного дня після дуелі Одін вигнав Закса із заняття, бо той читав під партою чергову книгу про навігацію Намистом, виконуючи практичне завдання абияк. А по обіді Ньєрд скликав збори групи й оголосив неочікувану новину: директорка зарахувала Нортона до кандидатів у Тріаду.

— Кандидат у Тріаду? — Зіґфрід здивовано опустив окуляри на кінчик носа, і кутики його тонких вуст сіпнулись угору.

Зак вдоволено всміхнувся, наче знав новину наперед.

— Ой не можу, пане кандидате! — першою розсміялась Нікта. — І як вас тепер величати? І взагалі — коли ти встиг? Одін ще вранці погрожував вигнати тебе з лекцій на наступне півріччя!

Хлопець пробіг пальцями крізь вогняні пасма й осміхнувся:

— Слухайте, якщо вас так дивує моя крутість, то тримайте цю думку при собі. А взагалі — мали б уже звикнути!

— І тепер ти покинеш нас, щойно Ама вирішить, що час випуску для кандидатів настав, і тоді світ, створений тобою, буде якомога ближче до Академії, висотуючи з тебе безліч сил, щоб це місце трималося купи, — пробубнів Зіґфрід. — Вітаю, ти нарвався.

— І зауважте: я достатньо крутий, щоб нарватися на це!

— Згодна, — прошепотіла Рен, обіймаючи Закса з-за спини. — Ти — найкращий.

Вона вперлася чолом у його плече і застигла з бажанням не ворушитись і не відпускати цього моменту, та хлопець, незвичний до проявів уваги на людях, акуратно виборсався і шепнув:

— Рендалл, до тебе прийшли.

І справді — до гурту наближалася Бентен, яка із захватом перевела погляд із Рен на Закса.

— Вітаю з великим досягненням! — прошепотіла вона до нового кандидата в Тріаду і, як звично, вклонилася, а тоді відкликала Рен убік від гурту.

— Я хотіла б показати вам один зі своїх експериментів із вирощуванням, — прошепотіла студентка, коли вони відійшли на достатню відстань для довірчої розмови. — Тільки він відбудеться не в Академії, а там, де я мешкаю зараз. Ось адреса, — дівчина простягнула зіжмаканий папірець. — Ви ж зможете прийти? Приходьте надвечір, після занять.

— Без проблем, — кивнула Рен, згадуючи, чи нема в неї важливих справ. Їх не було.

Бентен вклонилася на прощання й задріботіла геть. Щойно Рен повернулася до гурту, як до неї підійшла Діке й прошелестіла:

— Що хотіла ця Акай?

— Щоб я зазирнула до неї ввечері. Щось стосовно мрій.

— Он як, — Діке схилила голову набік і раптом додала: — Я піду з тобою.

Адреса, яку дала Бентен, завела їх далеко від Академії. Майже за межу міста.

— То чому тебе це зацікавило? — спитала Рен у координаторки дорогою, бо вдень та не відповіла.

Калюжі після нещодавнього дощу вкривали тротуар блискучими плямами. У цих плямах зблискувало небо, тож виникало відчуття, що десь існує зворотній світ, і він проглядає крізь воду.

— Ця студентка, Бентен Акай, — Діке зробила коротку паузу, мов шукала щось у власних спогадах. — Вона сьогодні збрехала тобі. Але це таке мимобіжне відчуття. Важко пояснити, краще впевнитися. Я просто чула це навіть у її аурі, хоч не дослухалася до слів. Надто явно.

— Напевне, добре, коли маєш можливість уловлювати брехню, — усміхнулась Рен, перестрибуючи калюжу.

— Коли як. Та це незручне й дороге задоволення, яке працює, як йому забагнеться, — коротко відказала координаторка і підібрала поділ довгої спідниці. — До того ж останнім часом у мене забагато проблем через це вміння. Потрібно відпочити від нього.

— А ти можеш? — обережно спитала Рен. Зазвичай Діке була неговіркою, особливо коли це стосувалось її вмінь, чи її справ, чи її самої.

— Коли як… Скажи краще, котра година?

— Не знаю, — Рен машинально кинула погляд на зап’ястя, хоча там не було годинника. — Близько десятої?

— У мене мало часу. Треба вирішити все швидко.

Стосовно таємничих нічних справ Діке в Рен було кілька теорій, проте жодну з них досі не поталанило підтвердити. Знала лише: координаторка ніколи не залишалась на ночівлю в Академії, першою тікала з вечірок, і на пам’яті Рен не було й дня, коли б Діке затрималась після півночі — крім ночі балу, але тоді коїлося стільки всього…

— Здається, це тут поруч, — Рен окинула поглядом старі будинки, які в сутінках нависали над ними, як кам’яні гіганти, оброслі балконами, трубами й антенами.

Діке кивнула. Адреса на папірці збігалася з написом на табличці, яка висіла на розі пошарпаної будівлі з обдертими цегляними стінами. Рен підійшла до великих оббитих металом дверей і прочинила їх з натужним скрипом. Довгий коридор вів просто до дверцят в іншому кінці, де приглушено блимало жовте світло.

— Бентен? — покликала Рендалл, переступаючи поріг. Підлога, вкрита пощербленою плиткою, віддавала холодом.

— Не знаю, про що збрехала твоя нова знайома, та місце неприємне, — зауважила Діке.

— Це просто старий будинок, — відповіла Рен і швидко рушила вперед. Блок поперед себе вона виставила інстинктивно.

Двері скрипнули, світло лампи вдарило в очі.

Складна схема вирощування, накреслена крейдою, вкривала всю підлогу. Під ногами щось квацнуло. Рен опустила погляд, уже знаючи, що побачить там. Кров підступала до підошов.

Вона заповнювала кожен елемент схеми вирощування, і Дерево Життя обернулося символом смерті. Біля основи Дерева хтось лежав. Хоча ні, не хтось — то була достеменно Бентен. Нудота підступала зсередини, поки Рендалл здолала останні кроки й побачила її лице. Дівчина лежала без руху, тільки груди повільно й важко здіймалися, помережані битим склом.

— Що тут відбувається, Акай? — погляд Діке швидко бігав кімнатою.

— Це схема вирощування. Дуже складна, — пояснила Рен першою і опустилася біля Бентен на коліна, розтираючи візерунок ногами.

— О, богине Савітрі… ви прийшли… — охриплим голосом прошепотіла дівчина, притискаючи уламки до грудей.

Уламки скла. Порізані пальці. Сфера мрії. Ну звичайно. Прокляті «вселенські» мрії, про які Бентен весь час твердила. «Є честь у жертві задля вищої мети».

— Не ворушися, — Рен підозрювала, що вже пізно що-небудь виправляти, але не хотіла здаватися передчасно. — Не говори.

— Ви досі не вірите? — Бентен далі жебоніла. — Великі мрії треба вирощувати… Я вам кажу. Це майже як створювати світ, — вона усміхнулась і повела невидющим поглядом угору. — Світ, він такий…

Рендалл швидко силкувалась згадати пари Діана Керна — ті, на яких їх учили лікувати, а не ламати кістки з почуттям любові, — і спробувала спрямувати тонкий потік енергії просто в груди Бентен. Енергія — майже зрима — розбилась на сотні крапель і впала донизу. Нічого не змінилося.

— Діке, що робити?

— Нічого, — координаторка присіла навпочіпки, опустивши поділ спідниці в калюжу крові, проте не звернула на це уваги. Її довгі пальці уважно пробіглись по руці студентки вгору, тоді торкнулись грудей. — Нічого не зробити. Вона вся витекла, її сила. У цю твою схему. А те, що не витекло, вже висотують знаки, і процес не спинити.

Бентен повела очима вбік.

— Тут ще хтось?

— Діке.

— А… — дівчина зітхнула й замовкла.

Рен зціпила зуби. Чого були варті всі ті місяці навчання, коли вона не могла, просто не могла повернути життєву силу Бентен, яка лежала перед нею. Не могла повернути втраченого в тіло, котре ще конвульсивно трималося, але за хвилину чи дві мало втратити божественну душу, яка чіплялася за нього, і обернутися спорожнілою оболонкою.

— Спершу Гермес, тепер ти… — прошепотіла Рен здушено. — Чому це переслідує мене? Я ж не богиня смерті.

— Гермес? — перепитала Бентен. Її голос наче поглинало щось ізсередини — щось, що обтинало ниточку за ниточкою. — Отож ви вже були в минулому? Хоч я й казала вам…

— Так, була, а звідки ти… о боги, не час для цього.

— То я спізнилася…

— Зажди. Я зв’яжуся з кимось із Академії… Аматерасу, Керн, хтось… Хамсіне! Допомогу. Поклич допомогу! — вигукнула Рен, розуміючи, як далеко Академія. І які холодні пальці Бентен.

Діке натомість торкнулася її чола:

— Що ти сказала щойно, Акай? Чому «спізнилася»? Кажи правду.

Відповіді не було.

— Котра година? — перепитала Діке, повертаючись до Рен.

Та кинула погляд на великий годинник на стіні — стрілка завмерла на позначці близько десятої.

— Богине Савітрі, вибачте. Так наказала велика Герес… Вона знає: всі помруть. Вона не хотіла цього… — Бентен лепетала все тихше, все нерозбірливіше. — Заберіть рештки моєї енергії. Використайте їх на добру мрію. Перш ніж усе… розтане…

Вона потяглась угору руками, ніби хотіла обійняти когось невидимого чи вітала його, радо й усміхнено, а тоді її тіло обм’якло і руки безвольно впали. Хоч якою була мрія, здійснена тут, вона взяла собі не лише кров мрієрости, а й її життя. Рен була певна, що це надто висока ціна за будь-чиє бажання.

— Твій вітер скоро передасть повідомлення? — тихо мовила Діке, підводячись.

— Яка тепер різниця? — відповіла дівчина, переборюючи бажання розридатися: не було на це часу.

Останнє бажання Бентен належало здійснити негайно. Тож вона приклала долоні до закривавлених грудей загиблої, проказала кілька церемонних слів і заплющила очі, щоб не бачити, як по зап’ястях почали витися тонкі цівки енергії, зблискуючи, мов міріади зірок, які народжувались, горіли і згасали в цьому Всесвіті.

Рен здавалось, що наступні кілька хвилин — годин? — днів? — пройшли повз неї. Хтось підходив, хтось термосив її за плечі, намагаючись підняти на ноги. Очі відмовлялися бачити, що відбувається, і довго-довго перед ними стояли лише кров та чиста енергія, котра в’ється вгору по руках. Рен зібрала її всю і помістила в колбу, як і ту енергію, котру подарував Історик.

Коли прийшли Аматерасу з Одіном, дівчина нарешті отямилася й зрозуміла, що досі сидить на холодній долівці, на напівстертих слідах схеми вирощування, де засохла чорною кіркою кров Бентен. Хамсін повернувся до неї легким поколюванням у зоні ребер і поцілував біля кожного вуха, щоб хоч якось підбадьорити.

— Савітрі, — Аматерасу вивищувалась над нею, як обеліск, закутаний у темно-червоний атлас. — У вас є два речення.

— Ми прийшли. А вона вже вмирала, віддаючи все своїй схемі, — видушила з себе Рен.

— Дякую за версію. Діке, ви були тут?

— Так.

— Розкажете?

Діке з готовністю підвелась, і раптом її обличчя побіліло ще сильніше, ніж завжди.

— О боги, Рендалл, ти ж казала, що ще десята! — координаторка, яка підвищувала голос раз у ніколи, скорчилася, хапаючись за груди.

Рен позирнула на годинник — там дійсно була майже десята. Досі. Стрілки не рухалися.

— Оце я дурепа… — видихнула Діке. І повалилася на підлогу.

Рен мов ошпарили. Вона кинулася до координаторки, але напоролася на щит.

— Спокійно, Савітрі. Це минеться, — буркнув Одін, котрий накривав тіло Бентен тонким покровом.

— Що значить — минеться? Пустіть мене. Діке!.. Хамсін зв’язався з вами? Він розповів?

— Ні. Та я отримала іншу звістку, — відказала директорка. — А ось і хранителька справедливості. З поверненням, Діке!

Дівчина за лічені секунди перестала задихатися, швидко звелася на ноги й випросталася, мовби нічого й не сталося. Вона окинула кімнату відсутнім поглядом, наче не розуміла, як тут опинилася та що відбувається. Кілька секунд уважно дивилася на Аматерасу, тоді на свої пальці, на спідницю в крові. Відтак різким рухом відкинула волосся за спину і склала руки в захисній позиції.

— Я — Аматерасу но Мікамі, директорка Академії, — мовила очільниця повільно й тихо.

— Пані директорко, — Діке ледь схилила голову, і її плечі опустились розслаблено, а руки тут же розімкнули замок.

— Тут загинула студентка Бентен Акай. Ви та студентка Рендалл Савітрі — єдині свідки цієї трагедії, — продовжила Аматерасу. — Розкажіть мені, що сталося. Якщо можете.

— Не зможу, — відрізала дівчина. Вона кинула погляд на Рен, на тіло Бентен, накрите покривалом. Як фотокамера, котра фіксує моменти і не вловлює їхнього значення. — Вибачте. Я втрачаю щоразу більше. Зараз я не можу торкнутися правди.

— Шкода. Бо я отримала доволі неприємне повідомлення від Бентен Акай. Воно й привело нас сюди. — Аматерасу перевела погляд на Рен. — Знаєте, що там було? «У моїй смерті звинувачуйте тільки Рендалл Савітрі та Енліля». Але ось біда — Енліль поїхав у справах на кілька днів. За моїм наказом — разом із паном доцентом. Доведеться спілкуватися лише з вами.

Розділ 5 Мене звуть Нік Ньєрд

Рен не розуміла, як, на богів, це сталося, та факт залишався фактом: Діке нічого не пам’ятала про те, як вони знайшли Бентен. Діке спершу поняття не мала, хто така Рендалл Савітрі. Діке дивилася на неї, як на порожнє місце. І це було не найгіршим.

— Хтось іще може засвідчити, що Савітрі не брала в цьому участі? — Аматерасу вперто дивилася на чорнявку, ігноруючи Рен.

— Пані директорко, у мене немає змоги надати достовірні докази. Якщо ж я ще раз принесу жертву, це може мати гірші наслідки. Тому прошу вас пошукати інших шляхів, щоб виправдати Савітрі.

— Розумію. Савітрі, а ваші думки?

— Хамсін, — відповіла Рен, згадавши про вітра. — Вас мав сповістити про цю ситуацію вітер. Високий такий, плечистий, із пісочними кучерями. Я послала його, щойно ми знайшли Бентен.

Вона подумки звернулась до Амонового друга.

«Вибач, сонячна Рендалл, та я розминувся з Аматерасу…» — ожив той.

Теплі руки матеріалізувалися на її плечах, а Хамсін видихнув у вухо:

— Не бійся нікого, моя богине.

Аматерасу окинула вітра поглядом, і тільки її тонкі брови, котрі сіпнулися вгору, видавали здивування.

— Вітер. Одіне, ти бачиш це? Вітер — у нас. Стародавній дух, про яких розповідав професор Вішну… Він справжній!

— Найсправжнісінький! — Хамсін приклав руку до чола, тоді до вуст, тоді до грудей і глибоко вклонився.

— Як ви тут опинилися? — спитала Аматерасу.

— Злився з силою богині Савітрі нещодавно, коли не було іншого виходу, аби врятувати її та власне життя… До того — жив в іншому світі, дуже далеко звідси.

— Вітри непевні й не заслуговують на довіру — так написано в усіх книгах, — озвався Одін.

— Книги, хах! Знайшли в що вірити! — Хамсін впер руки в боки, гордо випростуючись. — Таке писали і про богів тіньової сторони, дітей Хаосу, а подекуди ще й про богинь. Чи я не правий, пані директорко?

Аматерасу смикнула плечима.

— Якщо ми вважатимемо, що ви заслуговуєте на довіру, вітре, то викличемо. Діке, ви вільні, повертайтесь додому. Одіне, тіло Бентен Акай треба перенести в Академію й поховати за всіма ритуалами. Рендалл Савітрі, заберіть вашого вітра. Поки триватиме розслідування, ви перебуватимете в ізоляторі. Кандидат Енліль опиниться там само після свого повернення.

Рен, яка все ще не могла до кінця осягнути безглуздя ситуації, прошипіла:

— Я не причетна до смерті Бентен Акай. І Енліль теж. Аматерасу, — дівчина вперше назвала очільницю на ім’я без ввічливої приставки, — ви знаєте це. Вона сама зробила це. Тут схема, за яку вона вмерла.

Директорка не відповіла.

Слова Бентен клубочилися в голові Рен. Перед очима все пливло. Дорогу до Академії вона не пригадувала.

Ізолятор нагадував скляний куб без замків і ґрат, проте був такий само гнітючий, як і камера в підземеллі, де замкнули Гермеса. Дзеркальна стіна відмежовувала щось на кшталт ванної кімнати, а біля стіни тулилося ліжко. Першої ночі Рен не могла заснути, а коли під ранок її здолала втома, вперше з’явилися голоси.

«Сатьяване! Сатьяване!» — жебоніли голоси, як перегук струмків.

— Сатьяване, Сатьяване… — Рен смакувала дивне слово, яке виринало в пам’яті. Воно було гарячим, далеким і пахло прянощами, визволяючи її зі скляної в’язниці.

Коли дівчина заплющила очі, то побачила, наче крізь брудну шибку, лапате зелене листя з прожилками, білу колонаду, повиту вогняно-червоними квітками, і напівпрозорі запони з легкої тканини, які розвівались від подихів теплого й ароматного вітру. Вітер, здавалось, жив тут і вдихав життя в кожнісіньку складку занавісок. Геть як Хамсін, теплі обійми якого Рен відчувала крізь сон.

— Сатьяване, Сатьяване! — кликав незнайомий глибокий голос. — Мені личить, Сатьяване?

Тоді Рен помітила чоловіка, який стояв спиною до неї. Перед ним кружляла в новому вбранні ставна дівчина. Що вбрання нове, Рен не сумнівалася. Вона піймала себе на думці, що ось-ось зможе точно сказати, звідки і коли обновки привезли. Багряна краса нагадувала одіж Адіті — червоне з золотом, багата вишивка і шаль, перекинута через плече. Руки дівчини вкривали вигадливі візерунки, наче плетиво золотисто-мідної павутинки. Темне волосся вабило погляд, з вух спускалися вигадливі сережки, проте роздивитись обличчя ніяк не вдавалося.

Чоловік схвально кивнув і відказав:

— Ти чарівна, мов квітка лотоса, Савітрі!

Коли Рен прокинулась, її оточували прозорі стіни. Хамсінове тепло зникло без сліду.

«Хто ти, Савітрі?..» — знущально продзвеніли голоси і розтанули в ранковій тиші. Чи полуденній. Чи вечірній. Дівчина не знала, яка пора дня. Зіґфрід колись давно — наче в іншому житті — казав не слухати голосів. Та її несподівано вабив шанс торкнутися давньої і, мабуть, важливої історії, котра розгорталася в житті принцеси Савітрі. Тієї, яка дала їй свої ім’я та душу.

Не минуло й кількох хвилин, як прийшла Аматерасу: вислухати історію від «головної підозрюваної». Головна підозрювана була певна, що директорка ламає комедію.

— Попросіть Діке вислухати мене, — запропонувала Рен очевидний варіант. — Адже, попри проблеми з пам’яттю, їй до снаги розрізняти, де правда, а де брехня.

— Вона наразі не може застосовувати своє напрочуд помічне вміння, — відрізала директорка. — Та вихід ми однаково знайдемо. Витрачайте час із користю, поки не можете відвідувати заняття.

Витрачати час із користю не вдалося: оскільки було заборонено будь-кому навідувати Рен без особистого дозволу директорки, то в «головної підозрюваної» навіть книг не знайшлось, аби почитати. Дівчина спробувала відправити Хамсіна до Нікти з вісточкою. Проте вітер не зміг покинути ізолятор, і йому це вельми не сподобалось.

Надвечір — за мірками Рен — зазирнула Діке.

Вона підійшла до скляної стіни впритул і стиха привіталася. На обличчі координаторки боролися бентежні емоції, геть не притаманні їй. Тонка долоня лягла на скло.

— Привіт. Скажу одразу: я давно мала підозру, що в тебе коїться щось дивне з пам’яттю, — Рен вирішила розповісти це одразу ж, щоб розвіяти тривогу Діке. — Але, коли це тебе турбує, то я знайду шлях порозумітися з Аматерасу. Вона не дурна, і я теж.

Чорнявка мовчки кивнула, тоді поклала і другу долоню на скло, ніби планувала протиснути його наскрізь, і спитала:

— Якщо ти вже дізналася про мою проблему, то хочу поставити кілька питань. Коли можна. Ми ж давно знаємося, правда?

— Так. Майже два роки. Ти й цього не пам’ятаєш?

— Довго пояснювати. Але я про це знаю, не хвилюйся.

— Гаразд, — Рен підійшла до скляної стіни зі свого боку і приклала руку навпроти тонкої долоні координаторки. — Можеш не критися. Мені добре відомо, як воно — не мати спогадів і чіплятися за уривки, розсипані всередині.

Вуста Діке торкнула усмішка.

— Тоді скажи, Рендалл: чи ми друзі?

— У певному розумінні.

— І ти не вбивала Бентен Акай?

— Ось дурниць не питай.

— Гаразд. Тебе виправдають — тебе й Енліля. Я суддя. Я — найкраща суддя. Мій професійний обов’язок — досягти того, щоб тебе звільнили. Але мені доведеться зважитися на зміни. Чи зможемо ми й тоді підтримувати товариський зв’язок? У певному розумінні.

— Не знаю, — Рен стенула плечима, подивована тим, що Діке — незворушна Діке — сама заговорила на цю тему. — Май на думці, що серед моїх найближчих друзів — богиня ночі, яка може знищити нас порухом пальця; бог вина, котрий постійно приховує щось; кандидат у Тріаду з роздвоєнням особистості, одна з яких хоче вбивати… О, а ще я кохаюся з найбільш неврівноваженим вогневиком в Академії.

— Що ти маєш на увазі? — здивувалася Діке, котра іронії не вловила і тепер лупала прекрасними очима на свою підопічну.

— Хоча б те, що в моєму колі спілкування предостатньо дивних осіб. Тому я не вірю, що ти змінишся настільки, аби я не захотіла мати з тобою справи, — усміхнулася Рен. — Ти пішла зі мною до Бентен. Ти відчула, що вона має на думці щось замовчане. Не знаю, як я тримала б себе в руках, якби тебе не було поруч, коли ми знайшли її.

Діке вдивлялася в лице Рен так довго, що дівчина відчула, як червоніє від незвичної відвертості. Та координаторка врешті усміхнулася.

— Гаразд, Рендалл Савітрі. Таке відчуття, наче після твоїх слів мені неодмінно вдасться перемогти.

Рен не уточнила, кого чи що Діке хоче перемогти, бо координаторка негайно пішла геть, покинувши її наодинці зі скляними стінами і роздумами про вчинок Бентен.

Дівчині дуже хотілося пригадати схему, котру вибудувала покійниця, адже це могло наблизити її й до відповіді про те, яку мрію вирощувала та. Однак події минулої ночі стали надто сильним шоком, а деталі схеми плуталися перед внутрішнім зором, як і прощальні слова Бентен. Вона говорила про те, що спізнилася. Про смерть Гермеса і мандрівку в минуле. Про те, що…

«Усі загинуть», — тонкий голос ожив у думках, і мурашки сипонули по спині.

Рен сперлася спиною об тверду стіну і спробувала пригадати все.

Чого хотіла Бентен? Вона виростила велику мрію. Віддала задля цього життя. Звинуватила її, Рендалл Савітрі, у своїй загибелі. Щоб її ув’язнили тут і…

І тоді вона з Енлілем не потрапила б у минуле, як того боялася Бентен.

І не стала би причиною Гермесової смерті.

Бентен була до останнього певна, що цього ще не сталося. Та це не так. Тому — спізнилася. Тому…

Шматочки історії затанцювали, вибудовуючи візерунок.

«Так наказала велика Герес».

Велика Герес, яка разом із Гекатою зустрічалася в підземеллях Академії з Мойрами та уклала з ними угоду, що призвела до розтину Ниток. Велика Герес, яка дійсно могла наказати своїй підопічній, юній та наївній богині, пожертвувати життям задля того, щоб убезпечити свою діяльність від зайвих свідків.

Проте найбільше тривожила думка про те, що такого могла зробити їхня зустріч у підвалах Академії в далекому минулому, щоб могутні богині згадували про неї дотепер. Чим загрожувала ця мандрівка, окрім того, що Енліль та Рен викрили давніх студенток?

Єдина особа, котра знала бодай частину відповідей, — Бентен — уже не могла відповісти.

«Звідки ти, Савітрі? Хто ти така? Що ти забула тут?..» — прошелестіли голоси.

— Тож як ми до цього докотилися? — озвався інший, цілком сущий голос, і Закс Нортон наблизився до скляної стіни. Біле світло, що падало згори, відкидало густі моторошні тіні на його лице.

— Так, геть неприємна ситуація, — усміхнулася Рен, котра, хоч і втратила лік часу, була певна, що вже за північ.

Зовні ніщо не видавало Заксового хвилювання щодо того, що він пробрався в ізолятор посеред ночі та явно без дозволу директорки. Кінчики волосся хлопця диміли, а отже, він щойно застосовував стихійну силу. Дівчина вирішила, що проникнення сюди видалося не простим.

— Як день? — спитала Рен.

— Доволі продуктивно, — хлопець розчепірив долоню і почав загинати пальці: — Посварився з Одіном, Ама і Нут. Я молодець?

— І що, ти досі кандидат у Тріаду?

— Певна річ. Адже це не стосується мого навчання: ми обговорювали твою ситуацію.

— Мені вже осточортіло її обговорювати. Це абсурд. Сам знаєш.

— Та всі це знають…

— І все ж Ама тримає мене тут, як… Ох, я ж до неї на індивідуалки ходила. Вона мене знає як облуплену! А Енліль — найдобріша душа серед усіх тут. Він і мухи не скривдить. Та ще замирився з темним своїм… Тут два варіанти: чи це я здуріла і чогось не розумію, чи Аматерасу.

— Я щось придумаю, — Зак говорив на диво заспокійливо.

— Знаю. Я теж маю кілька ідей. До того ж, у Діке проблеми. Щойно виберуся звідси, треба вирішити, чим їй зарадити.

— У всіх проблеми, Рен. Дивуюся тому, звідки в тебе бажання шукати вирішення для всіх.

— Професійна деформація мрієростів. Щойно бачу проблему — вже думаю, як її позбутися.

— Цікаво мені, які ж проблеми були у Бентен Акай, що вона вирішила вкоротити собі віку, — спохмурнів Зак.

— Вона не сама вирішила — їй наказали. Бентен хотіла вирощувати вселенські мрії і вірила, що ми, мрієрости, можемо все. І що можна заподіяти собі смерть задля вищої мети. Вона… — раптом Рен відчула, як думки вислизають із голови, а перед очима ожила картина вчорашньої ночі: закривавлена схема і худорляве тіло на підлозі. І скляні уламки.

Губи задрижали, хоч як Рен силкувалася стримати хвилю гіркоти, яка накотилася на неї, та Зак однаково помітив це. Він спохмурнів і тихо наказав:

— Савітрі, знаєш, я тут подумав: годі з тебе. Відійди до протилежної стіни.

Дівчина послухала його, але аж ніяк не очікувала, що Закс оживить свій вогонь, і — всупереч усім законам — скло посипалося додолу, мовби хтось розкришив його. Надривність сирени змусила здригнутись. А хлопець лише примружив одне око і покрутив пальцем у вусі.

— Ми звідси звалюємо, — заявив він упевнено і схопив Рен за руку. — Ух, та ти змерзла!

— Заку, зараз прийде Ама і…

— І я скажу їй усе, що про це думаю.

На виході з ізолятора їх перестріли — та не директорка, а професор Одін. Він перепинив шлях утікачам і спокійно спитав:

— Кандидате в Тріаду Нортоне, ви розумієте сповна, що робите?

— Цілком.

— Тоді поверніть Савітрі до ізолятора. Нічого їй там не станеться. Тільки-но ми розберемось у цій ситуації, то…

— У вас же немає способу дізнатись правду про той вечір, так? — спитав хлопець. — У вас є лист Бентен Акай — більше нічого. Віддалений дім, заблокований від проникнення ваших сил — ідеальний майданчик для вбивства, так? Але це Бентен покликала Рендалл прийти туди. Я свідок того, що вона приперлась побалакати саме напередодні. Вона перша. Рен не вибирала цього місця, вона, відповідно, не могла підготувати всі ці блоки. А якби й могла… В ім’я Зевса, не могла ж! А Енліль узагалі не в місті. Схаменіться вже.

— Нортоне, — почав заступник директора повільно. — Ми все вирішимо. Якщо тут справді немає провини Савітрі й Енліля…

— То я про це дізнаюся, — до розмови влився четвертий голос, і з темряви коридору вийшла Діке.

Дівчина вдихнула і видихнула, а тоді дістала з кишені срібні ножиці. Рен одразу ж упізнала їх — цими ножицями подруга обрізала по одному пасму щоразу, коли їй потрібно було дізнатися про те, чого вона знати ніяк не мала б, чи непомильно відкрити правду.

— Мені знадобиться Ніколас Ньєрд, — Діке перевела погляд на Одіна. — І я зможу безумовно точно відтворити події минулої ночі.

— Студентко, — спохмурнів професор, — директорка попереджала, що це вміння надто виснажило вас і не варто…

— Та в ім’я справедливого суду! Мені не потрібні ваші застереження — мені потрібен Ніколас Ньєрд. Негайно.

Перше пасмо впало на підлогу, і Діке відчула, як щось відривається і від її серця. Так було завжди. Волосся належало обрізати невеликими пасмами, бо якщо зітнути все зразу — вона можевигоріти. Вигоріти — це назавжди. Ті, хто вигоряє, більше ніколи не кажуть і слова, і ніхто не знає, куди мандрують їхні душі, котрі покидають тіла чи ховаються десь на споді. Але що є життя без ризику?

Нік робив усе правильно. Повільно й виважено. Ніч в Академії, і пуста аудиторія, і Нік, котрий обрізає її волосся на її ж прохання. Якщо то буде останнє перед тим, як вигоріти, вона й не проти.

Діке зіщулилася на широкому твердому стільці. Поки ще нічого не змінилося, але після півночі — після півночі тепер може статися все. Адже саме на стику двох діб усе зникає. Сила чи прокляття — вона не думала про це. Такої жертви вимагала велика Феміда, і жоден суддя не міг відмовитися від своєї ноші. Діке була зразковою суддею. Але — вдома. А сьогодні все мало закінчитися.

— Ніку, ти ображаєшся на мене? — тихо спитала вона після того, як ще кілька чорних пасом упали на землю мертвими зміями.

— За що? — тон голосу Ньєрда ні краплі не змінився. Як добре.

— За те, що я роблю. За те, що попросила тебе зробити це. Я ж не впевнена в результаті. — Вона подивилась на свої схрещені на колінах руки, і вони видались їй надто тонкими, як і ниточка надії на успіх. — Можливо, я згадаю все, а можливо, зітру. Та я ж навіть не знаю, ким буду цього ранку!

Вона глибоко вдихнула. Озвучувати свої страхи теж було дивно. Але так вони наче маліли і втрачали вагу.

— Як наче ти раніше знала себе, — хлопець опустив ножиці, взяв у долоню довге пасмо і пропустив його крізь пальці.

…Коли Ньєрд закінчив стинати її волосся, Діке провела пальцями по потилиці й намацала короткі пасма.

— І… і що ти думаєш зараз? — у Ніковому голосі проступило хвилювання. Зовсім трохи.

— Те, що й раніше. Ефект проявиться після півночі. Але поки в нас є дрібка часу, пообіцяй мені дещо.

— Я розгляну твої пропозиції, — хлопець простягнув Діке її ножиці — могутній артефакт, що відтинав спогади та емоції від свідомості, розділяв правду і брехню, а понад тим — приносив своїй власниці стільки проблем.

Діке відчувала, що говорити вголос набагато важче, коли знаєш, що не забудеш сказаного завтра. Ні завтра, ні післязавтра — ніколи взагалі. Вона зробила два короткі вдихи й усміхнулася:

— Пообійцяй, що будеш поруч, коли я стану іншою. І в разі чого скажеш мені… ким була Діке-суддя.

452 рік 8 кроку Колеса Долі

— Моя сестра вчинила непоправне, — голос Ніколаса Ньєрда відбивався від стін у повній тиші.

— Саме так. Я співчуваю вам, проте Брюнгільди вже немає з нами, — у голосі Аматерасу співчуття не було, бо вона знала, що це не зарадить нічим. — Ваша сестра спробувала скористатись давнім закляттям. Наслідок: фізичне тіло знищене, а душа розділена. Я тут безсила.

— Розумію, — кивнув студент, мов неживий. — Та у мене є прохання. Пані директорко, я б хотів позбутися емоцій.

— Тобто? — перепитала Аматерасу.

Студенти часто висловлювали дивні прохання, та до сьогодні Ніколас Ньєрд нічого не просив і ні на що не скаржився. Крім хіба що ранкових пар. Але на них Аматерасу й сама б із радістю поскаржилась, якби тільки не була директоркою.

— Мені важко описати свій стан, — погляд хлопця блукав по стіні.

— Спробуйте все ж, — Аматерасу намагалась примусити хлопця говорити. Найгірше, коли вони тримають усе в собі, не говорять, а потім зникають.

— Я не певен, що зможу жити далі без Брюн. Я покінчу з собою, якщо мої думки надалі існуватимуть у такому вигляді, як зараз.

Він говорив упевнено і спокійно, мовби справді збирався завтра стрибнути з даху. І це вже не підлягало зміні. І навіть не лякало його.

— Зробіть щось із цим. Заморозьте мої емоції, — вдруге попрохав хлопець.

Директорка окинула його поглядом. Ньєрд завжди мав трохи недоладний вигляд: надто високий, надто худий, надто блідий, із надто яскравими очима і незвичною барвою волосся. З надто гострими кісточками, котрі виступали на фалангах пальців. Зараз уся ця недоладність була ладна зламатися під вагою горя.

— Ви повинні розуміти: я не маю права цього зробити. Проте якщо хочете, я трохи занижу ваш поріг емоційності.

— Я згоден на будь-який варіант.

Якщо просто залишити Ньєрда в такому стані, він дуже скоро згасне — Аматерасу бачила це без будь-яких сил. Один погляд у його холодні й сумні очі запевняв: Ніколас цей досі стоїть на ногах лише тому, що невиховано скулено лежати у присутності директорки.

— За те, що я зроблю вам послугу й остуджу ваші переживання, ви повинні зробити послугу і мені, — додала вона, скоряючись раптовому рішенню.

— Я вас уважно слухаю, — по сріблистих очах важко було сказати, чи це справді так.

— Ви ж не плануєте складати випускні іспити цього разу, так?

— Так. Я не готовий.

— Гаразд. Ваші ліміти ми повернемо. Почнете заново, — Аматерасу сплеснула в долоні. — А про допомогу: до нас завітала Діке, богиня справедливого суду. Дуже перспективна. Проте — вона зі світу Феміди, богині правосуддя. Працювала там, як ви могли здогадатись, у суді. Через тамтешні звичаї в неї стираються емоції та деякі спогади стосовно людей, яких вона знає. Не повністю, на щастя, але все одно це викликає безліч проблем з огляду на наше навчання. Я не можу зупинити цей процес. І вона — за її словами — не може. Проте Діке нам потрібна. Вона володіє унікальними силами, зокрема непомильно розрізняє правду і брехню. Їй буде важко тут, тому ви, Ньєрде, уважно слідкуватимете за нею, підтримуватимете і допомагатимете. А згодом я розподілю вас в одну групу, щоб було зручніше.

— Як скажете, пані директорко.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли, — додала Аматерасу тихше. — Її сила допоможе всім студентам. Я зможу запобігти таким випадкам, як із вашою сестрою та Ніктою Ромі.

— Я розумію, — Нік поправив окуляри. — Докладу всіх зусиль.

Аматерасу всміхнулася. Якщо її розрахунки правильні, тоді вдасться розв’язати дві проблеми одразу. Корисна, проте проблемна підопічна Феміди матиме гарний нагляд. А Нік Ньєрд відвернеться від думок про самогубство і ревно захищатиме новеньку, спрямовуючи на це всі свої зусилля, як до того він спрямовував їх на щастя й усмішки Брюнгільди. Це мало спрацювати.

Кляті люди. Звідусіль. Надто багато. Надто шумні.

Щойно її проминув високий рудий хлопець, який читав на ходу. Судячи з записів: Закс Нортон, дуже непередбачуваний та емоційний, а поза тим старанний студент. На щастя, він чкурнув повз неї не спиняючись — на краще.

— Привіт, новенька! — промайнули двоє дівчат.

— Привіт, — шепнула вона, намагаючись зрозуміти, хто ці двоє. Невисока й міднокоса — достеменно Нікта Ромі. А ось поруч із нею… Діке не встигла роздивитися лиця, лише помітила русяве волосся і квіткові шпильки. Певно, Астарте чи Ашторет — на щастя, близнючок плутали всі.

Треба було йти швидше. Надто багато. Кляті люди.

— Як тобі в Академії? — студент перепинив їй шлях.

Довготелесий і з блакитним волоссям, він вивищувався над Діке, поки вона розглядала його руки, аби не дивитися в очі. Худорляві руки, гострі фаланги пальців. Не надто красиві.

— Усе чудово, — відповіла завченою фразою і мимоволі випросталася.

— Добре, — однокурсник схилив голову і пішов геть.

То був Нік Ньєрд. Діке запам’ятала його легко, бо такий зріст і волосся, а ще очі мов місяць уповні — ні з ким не сплутати, хоч після приходу сюди її сила стала поводитися непередбачувано й стирати більше, ніж раніше.

— Як тобі в Академії? — спитав однокурсник.

— Чудово, — Діке звела тоненькі брови.

З нею рідко починали розмову. Образ холодної і неприступної вдавалося відігравати бездоганно.

То був Нік Ньєрд. Його волосся ледь завивалось і тремтіло, наче в ньому заплутався вітер.

— Якщо в тебе виникнуть проблеми, звертайся до мене. Я тут давно, — кинув він абсолютно байдуже.

— Дякую, у мене не виникає жодних проблем. — Вона ковзнула поглядом по його обличчю й помітила почервоніння над бровою. Там сяяла сережка, срібне кілечко.

— Щойно проколов, — відповів однокурсник, уловивши її погляд.

— Он як. В Академії я бачила багатьох хлопців із проколотими вухами, а ось пробита брова — вперше.

— Я хотів виділятися. Щоб мене було легше запам’ятати.

— Ясно. А звідки взялася ця традиція — хлопцям носити сережки?

Ньєрд стенув плечима:

— Я читав, що колись СВІТи так носили, тож усім неодмінно проколювали вуха. І врешті це стало місцевою модою.

— Як тобі в Академії? — блакитне волосся, сережка в брові, височенний зріст. На щастя, Ніка Ньєрда було дуже легко впізнати.

— Багато вчити, проте загалом чудово, — відповіла Діке, насторожено спостерігаючи за однокурсником. Він будив у ній дивні відчуття: мовби давній друг, якого вона забула. Друг, який видавався байдужим і тому не тривожив.

— Я знаю про твою особливість, — відповів хлопець зненацька. — Я Нік Ньєрд, приємно познайомитися.

— Ми вже знайомі.

— Так. Але ж ти цього не пам’ятаєш.

— Пам’ятаю.

— Лише зрідка. Директорка розповіла мені все.

— Чого ти хочеш?

— Нічого. Просто знай: можеш мені довіряти.

Він говорив це рівно й байдуже, мовби й не вбачав у її особливості нічого дивного чи неправильного.

Цього разу першою пішла Діке.

— Як тобі в Академії?

— Прекрасно. Мене призначили координаторкою новенької.

— Радий чути. До речі, я — Нік Ньєрд.

— Я знаю.

— Звичайно. І все ж… як тобі в Академії?

— Мені дико самотньо, — раптом мовила Діке і закрила рот рукою.

З чого б це їй говорити таке — якомусь Ньєрдові? Хто такий цей Ньєрд? Паніка розбіглася всередині, проте на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Розумію, — сказав він.

Нік Ньєрд, котрий, якщо вірити записам у щоденнику, завжди виражав емоції приблизно так само активно, як і письмовий стіл, раптом усміхнувся.

— Я все знаю. Тебе покидають спогади та емоції. А в мене — скрижаніння почуттів. Ми ідеальні в тандемі… Давай домовимося: я приходитиму до тебе вранці — щодня. Приходитиму найпершим і зустрічатиму тебе, коли ти спантеличено збиратимеш себе докупи. Я казатиму, що все гаразд, і можу розповідати тобі щось із необхідного.

— Це доволі погано для тривалості твого сну, — строго зауважила дівчина, дивлячись у сріблисті очі. — Я прокидаюсь завжди на світанку.

Вона досі не могла зрозуміти, чому говорить із ним так відверто.

— Нічого, — Нік зиркнув на годинник. — Лягатиму спати раніше.

— Я можу не пам’ятати тебе іноді, не щодня. Моя «особливість» в Академії трохи дивно працює… — додала Діке обережно.

— Теж нічого, — хлопець стенув плечима. — Я ж знаю тебе давно. Цього вистачить. Навіть якщо ти не згадаєш, твоя підсвідомість пам’ятатиме. Хіба не так?..

— Ти ж не ходиш на перші пари, — це був її останній аргумент.

— Я й не ходитиму. Зустріну тебе — і далі спати. Хоча, може, тепер ходитиму. Треба ж мені колись таки закінчити цю Академію, — з обличчя Ніка вона не могла зчитати, жартує він чи ні.

— То чому ти досі не закінчив її?

— Мені було ліньки.

— Брехня, — відрізала Діке.

Тонка брудна плівка на поверхні води. Вона з’являлась щоразу, коли до чужих слів примішувалась неправда.

— Точно. Ти ж маєш це… відчуття правди і брехні? — Ньєрд зсунув окуляри на кінчик носа.

— Так.

Сріблисті очі не виражали особливого зацікавлення. Мабуть, тому він і не відлякував. Нагадував тихий прибій на березі океану. Чисту-чисту блакитну воду, яка ритмічними хвилями накочується на берег і повертається потім на своє місце…

— Я була суддею, — додала Діке тихцем. — Удома. У минулому житті. Мусила не думати про свої зв’язки з людьми, щоб не порушувати справедливості. Точніше, й не заводити ніяких зв’язків.

— Але ж це було до вступу в Академію.

— Так.

— Ще.

— Що — ще?

— Є щось іще.

Діке здвигнула бровами.

— Гаразд. Коли так хочеш дізнатися, то я боюся людей. Якщо знатиму про них надто багато… як з ними спілкуватися? Як терпіти їхні перехняблені емоції, їхні каскади інтриг і брехні? Як відчувати до когось тепло, коли вони всі — каламутна вода, і я не знаю, що на дні? І ніколи не знатиму?..

Вона спинила себе, відчуваючи, що наговорила забагато. Проте Нік Ньєрд лише солодко потягнувся і додав:

— Світ не ідеальний. І люди. І ти. Та якщо тобі знадобиться допомога…

— Я покличу тебе. Ти на позір скидаєшся на чисту воду.

— Лише на поверхні, — осміхнувся хлопець.

Коли пробило північ, у глибокій тиші Діке намагалась впорядкувати думки. Думок було так багато, що голову розпирало. Але краще цей біль, ніж порожнеча.

Усі зустрічі. Кожен день. Кожна мить. Кожна усмішка. Кожне питання. Кожна відповідь. Усе виструнчилося і зайняло місце в її свідомості.

Коли вона відчула, що не вигоріла, а таки звільнилась, усе змінилося. Діке сховала срібні ножиці в найглибшу шухляду і захряснула її.

Розділ 6 Світло і тінь

Здається, навіть сама Діке не вірила до останнього, що все складеться так, як воно врешті склалося. Рен дізналася всю історію вже опісля, уривками: Діке звільнила свої спогади про ніч загибелі Бентен. А заразом — і всі інші свої спогади, які до того приховувала так глибоко на споді, що не могла їх торкатися. Звичайно, це трохи вивело незворушну дівчину з рівноваги, спричинило хвилі ридань, істеричного сміху та інших атрибутів кардинальних потрясінь, проте врешті вона розповіла директорці та викладачам достовірну версію усіх подій. І їй вони повірили.

— Як я і думала, — Аматерасу розслаблено опустила плечі, коли Діке завершила розповідь, і відповіла тій церемонною фразою: — Хранителька справедливості не оскверняє води правди.

— Хранителька справедливості не оскверняє води правди, — фразу достеменно зрозуміла сама лише Діке, яка зосталася дуже задоволеною, коли почула ці слова.

— У нас досі залишається відкритим питання мотивації Акай, — докинула Нут.

— З вашого дозволу я подумаю над цим, коли випаде така нагода, бо зараз мої спогади ще не зовсім спокійні та впорядковані, — відказала Діке.

— Чекатимемо вашого звіту, — Аматерасу підкотила широкі рукави сукні, сплеснула в долоні й усміхнулася втомлено: — Отже, усі звинувачення зі студентів Савітрі та Енліля знято. Діке, допоможіть мені ще раз: повідомте одногрупницю про це.

— Пані директорко, заждіть! — двері в кабінет Аматерасу різко розчинились, і туди залетіли Нікта й Амон.

— Ромі й Діоніс, — Аматерасу подивилась на них зацікавлено. — Можу я поцікавитись, що ви робите тут посеред ночі, ще й такого важливого, що вважаєте за належне заходити без стуку?

— Ми… — засапано почала дівчинка.

— Ми прийшли виправдати Рен, — закінчив Амон.

Судячи з його голосу, вони щойно пробігли чималу відстань. Судячи з їхньої блідості — бігли через тіні.

— Савітрі вже… — прогуркотів Одін, та Аматерасу підняла долоню, і перший заступник негайно замовк.

— Продовжуйте, — директорка присіла на край столу і наготувалася слухати.

— Ми з Діонісом побували на місці смерті Бентен Акай і помітили там дещо цікаве. Те, що ви всі могли б випустити з уваги.

— Там був слід енергії, з якою я близько знайомий, — Амон криво всміхнувся і провів рукою по шиї, ніби шукав там давній шрам. — Сили з тіньового боку. Тіньові мають стосунок до загибелі Бентен. Це напевне.

— Тіньовий бік, — Нут потерла перенісся, наче їй різко розболілася голова.

— Я піду перевірю прогнози… — озвалася Лакшмі.

— Гаразд. Випадок із Сетом — не одноразова дія. Вони знову вирішили відкрито створювати нам проблеми, — Аматерасу тріпнула руками: від кінчиків рукавів пробігла хвиля вогню — і ніжно-рожеве мереживо змінилось криваво-червоною тканиною, наче сукня — то її стяг, і зараз він знаменує війну. — Діто, ти негайно їдеш до Аррі, попередь його про можливих гостей. Лакшмі, до Інанни. Розкажи їй. Одіне, перевір нову студентку. Шанси мізерні, та не хочу, аби вона виявилася небажаною гостею з вдалим прикриттям, як свого часу Геката. Прогнози залишмо на Тота. — Аматерасу зиркнула на студентів. — А ви тут до ранку стовбичитимете? Якщо спізнитеся на першу лекцію, жоден тіньовий бік вас не захистить.

Що більше Діке розповідала, то легше й легше лилися слова: про її роботу вдома, про обов’язок судді, про навантаження в Академії, через які все складніше доводилося, аж доки вміння відділяти брехню від правди не почало вислизати з її тонких пальців. Тож вона пішла на ризик і позбулася волосся до колін, яке дивним чином було «скарбницею» її пам’яті і водночас — замком на ній. І звільнилася.

— А могло не вдатися? — спитав, як завше, практичний Закс.

— Могло, — кивнула Діке з дивним спокоєм. — У найгіршому випадку я просто стерла б свою свідомість. І стала б чимось дивним і порожнім.

— Ти так ризикувала через мене, — спохмурніла Рен, проте координаторка похитала головою:

— Не через тебе, Рендалл. Ти, загибель Бентен і несправедливі обвинувачення стали поштовхом до дії, бо ж я відчувала, що мушу втрутитись. Але понад тим, я зробила це у подарунок собі самій. А тепер нарешті спробую жити, не тікаючи від людей.

— Спробуй. Тобі сподобається, — додав Закс.

— Закі! — Амон і Нікта підбігли до них, щойно помітили в кінці коридору. — Директорка розповіла, що ти винуватець тріумфального звільнення Рендалл!

— О так, — відповіла Рен. — Вельмишановний кандидат у Тріаду вирішив, що досить з мене відпочивати у скляному акваріумі, та зруйнував його.

— Овва! — Ніктині очі розширились. — А по ньому й не скажеш, що він здатен на це! Такий напрочуд спокійний, стриманий, милий юнак.

— Ромі, в тебе надто гарний настрій? — огризнувся герой вечора. — А де Зіґфрід?

— У госпіталі, має кілька дрібних проблем, от і ночує там сьогодні, — Нікта примружила очі і з викликом зиркнула на Закса.

— Пропоную нам усім спробувати виспатися, — втрутився Амон. — Хто зі мною?

— Я б пожартував, — хмикнув Зак. — Але хаотична панна пропалить мене поглядом.

— Рен… — Діке покликала її вбік, поки інші перекидалися підколами. — Я пригадала все про ту ніч. Але, хоч скільки перебирала свої спогади, так і не зрозуміла, чому Бентен звинуватила тебе. І що то було — про Гермеса, про минуле?

Холод заповз під одіж.

— Це історія, — мовила Рен пошепки, — яку я саме силкуюся зібрати докупи.

Аматерасу дуже раділа, що Діке звільнилася від своєї ноші, успадкованої з дому. Рен підозрювала: директорка й так достеменно знала, що Савітрі й Енліль жодним чином до смерті Бентен не причетні, але однаково сподівалася, що ця ситуація спровокує Діке, яка й без того дійшла до краю. І врешті так і сталося. Честь судді не витримала того, що вона не могла довести нічого, хоч була головним свідком. З огляду на несправедливе звинувачення, Рен домоглася-таки того, про що думала давно: Аматерасу пообіцяла допомогти Брюн Ньєрд — бодай аби її могли бачити й чути інші.

І директорці вдалося. Звісно, після довгих суперечок, відмов, умовлянь Рен і заперечень Аматерасу, яка твердила, що Брюн і це не надто зарадить, а ціна буде вищою — і то якщо щось вийде.

Коли Брюн повернулася, вона не змінилася анітрохи.

— Дякую, що допомогла врятувати мене — тоді, в підземеллі. Коли Медея тримала лезо біля мого горла, — усміхнулася Рен, коли вперше зустріла примару після — страх подумати — понад року мовчанки. — Минуло надто багато часу, перш ніж випала нагода сказати це.

— Нічого, — продзвеніла та, обережно і сторожко, мовби боялася, що це все видиво, яке зараз зникне. — Ніколи не буває надто пізно для слів подяки.

Рен хотіла допомогти їй іще чимось, вдивляючись у мимолітну усмішку на примарному лиці. Та не знала чим і пошкодувала, що у веремії своїх турбот не спитала про це Історика. А нової неймовірної розповіді для обміну з ним вона не мала.

— Я знаю, що ти хотів вирушити в минуле, — повідомила дівчина Амонові, щойно вичепила вільну мить і його — нарешті наодинці. — Це розповів Історик, і звучить схоже на правду. І коли це та річ, яку ти так ревно ховав, то вітаю, тепер я знаю твою велику таємницю.

— Так і є, — зізнався хлопець зненацька. — Ти сповна мене викрила: я хотів врятувати Нитки.

Рен двічі кліпнула, силкуючись зрозуміти, якого біса він так довго замовчував це і вивертався від відповідей, а тепер ось клац — і визнав усе.

— А як же заборона на зміни в минулому? — пробурмотіла вона, спираючись на підвіконня обома руками. Протяг знадвору дихав холодом.

— На той момент я думав, що знаю, як буде краще, — Амон осміхнувся, мовби кепкуючи з себе колишнього, і вперся поглядом у туманне плетиво за вікном. — Тобі знайоме відчуття, коли ти хочеш здійснити щось велике, щось неймовірне? Мене засліпило бажання… величі чи що. Уявляв себе рятівником усього сущого. Ну чи не дурень?

— Чешеш, — клацнула язиком дівчина, хоча натхненний вираз не зійшов з Амонового лиця. — У тебе ніколи не було шалених амбіцій, кому ти розповідаєш, Діонісе.

— Он як. Гаразд. А що ж тоді сказав Історик?

— Нічого певного: мовби ти хочеш урятувати всіх.

— Бачиш, йому мої амбіції дивними не видаються.

Рен повагалася мить чи дві, але зрозуміла, що далі тягти не можна.

— Що б ти зробив, якби дізнався, що твоїм шансом на ту мандрівку скористалася я?

— А ти скористалася? — Амон застиг і зиркнув на неї здивовано.

— На питання відповідай.

Хлопець глибоко вдихнув, сперся спиною до шибки і спитав на позір спокійно:

— Коли це сталося?

— Перед тим як до нас навідалася Сансара. Я й Енліль — ми провалилися в минуле обоє, оскільки…

— …розділили моє прокляття. А щоб мені човен Ра втопився… — в Амоновому голосі забриніли гіркота й утома. — Що ж, мабуть, це на краще. Однаково мій прекрасний задум не приніс би нічого доброго. То як, Історик розповів тобі щось іще? Щось корисне? Певен, навіть для нього ця історія стала несподіванкою.

— Якби розповів, я б не говорила з тобою зараз. Зате він мені дав кілька помічних речей і штукенцію, яка має розділити дві сутності Енліля, якщо той злетить з котушок знову. Але наш кандидат до Тріади поладнав зі своїм темним боком. Історик розповів і про це, а ту штуку дав однаково.

— Який молодець… — Амон зовсім похнюпився. — Слухай, Рен. Тримай дарунки Історика при собі. Він не дарує нічого даремно чи випадково. Чуєш мене?

— Чую. Але поглянь. Ця мандрівка — як думаєш, ми могли щось зрушити? Щось вагоме?

— Скажу так: якщо ви могли і зрушили, то зараз уже пізно скаржитися. А якщо все минуло без сліду, то найбільше, що ви зробили, то трішки торкнули тканину реальності. Я не вельми в цьому розбираюся, але певен, що нічим страшним нам це не загрожує. Найгірше — візит Сансари — ми обоє пережили, так?

— Так, — машинально кивнула Рен, силкуючись пробитися крізь наплив білих плям, який припорошив її спогади.

Мандрівку в інший світ Зак затіяв, щойно минуло два тижні після смерті Бентен, тож емоції — і гіркі від прощання з Акай, і радісні від видужання Діке — врешті почали влягатися.

У невідомому засніженому місті святковий дух шелестів у повітрі сумішшю обгорткового паперу, гірлянд і сніговії. Ліхтарики розсипали різнобарвне світло в серці святкового ярмарку. Десь дзвеніла пісня на багато голосів, звідусіль сипалися вітання. Люди обіймалися, сміялись, пили щось паруюче і, мабуть, алкогольне з паперових горняток, крізь натовп пливла дівчина-продавчиня кольорових льодяників. Рен тільки-но задивилась на цукерки, як відчула удар у спину.

— Ой, вибачте! — Повз неї прошмигнула дівчина в шапці набакир. — Геть вас не помітила!

— Не біда, якщо кістки цілі, — Рен стенула плечима, перевіряючи стан своєї спини, і відповіла: — Наче цілі.

— Чудовенько! — незнайомка сяйнула усмішкою і покликала когось голосно й протяжно: — Іґні-ісе! Та зажди, Мойри б тебе забрали!

Почувши про Мойр, Рен блискавично озирнулась, але незнайомка наступної миті вже зникла в натовпі, а дівчині залишилося гадати, чи то їй причулося, чи й у цьому випадковому світі знають про Трьох Гостей. Вона роззирнулася в пошуках Закса: полум’яні патли майоріли неподалік і дуже швидко змінювали місце перебування. Рен швидко проштовхалась поміж людей, здолала відстань між ними і піймала Заксову руку. Попри мороз, його пальці зберігали затишне тепло — ознака всіх богів, пов’язаних вогнем. Торарей усе погрожував, що їм час братися за освоєння всіх стихійних сил. Проте більшість студентів виявляла стійке бажання користуватися тією силою, яку обрали спочатку.

— Якщо мої розрахунки правильні, то ми повернемось серед ночі, — повідомив Закс, звіряючись подумки з відомими лише йому розрахунками.

— Ох, я вже бачу, що ми робитимемо в Академії посеред ночі.

— Мені перерахувати всі можливі варіанти? — Заксова усмішка красномовно свідчила, що він готовий фантазувати на цю тему.

— Ні, спасибі, я й так знаю, що ти запланував! — хмикнула Рен, видихаючи хмарки пари.

— І що ж?

— Допастися до бібліотеки і читати все, до чого встигнуть дотягтися твої руки, доки бібліотекарка не прожене тебе вранці геть із закритих відділів зі старовинними рукописами, доступ до яких можливий лише з письмовим дозволом Одіна!

— Пф-ф, як передбачувано, Савітрі!

— А що, здивуєш мене?

— Дивувати тебе — мета мого життя на наступні кілька років!

— Боги Тріад, скільки пафосу! А що ж ти робитимеш, коли минуть ці кілька років суцільного дивування Рендалл Савітрі?

Закс промовчав, проте на його губах блукала дивна усмішка.

Півтемрява, яку освітлювали лише тонкі свічки й гірлянди надвходом, здавалась Рен неймовірно красивою. Закс бавився з вогнем — гасив пучками свічку на їхньому столику, а потім запалював її знову, надаючи полум’ю іншого кольору.

— Буду вельми вдячна, якщо розповіси, що ми тут робимо, — зауважила Рен після третього тістечка і другої кави. — Не конкретно тут — а загалом. Я ж помітила, що куди б ми не потрапили, там неодмінно зима і свята. Збіг?

— Ти сильно розчаруєшся, якщо скажу, що на це є важливі причини? — Закові пальці тепер скручували серветку в трубочку, мовби йому ні миті не сиділося спокійно.

— Ніскільки, — безтурботно відказала Рен. — Я ж чудово знаю, що Закс Нортон пальцем об палець не вдарить, якщо не матиме на це вагомих, важливих і серйозних причин. То ти рятуєш світ чи що?

— Ні. Лише намагаюсь поєднувати приємне з корисним. А приємне, між іншим, це час із тобою.

— Мене більше цікавить корисне.

— Я в пошуках. Кожна наша мандрівка — це ще одна спроба. Та я не знаю, в якому світі мій пошук завершиться з успіхом.

— І що буде, коли ти знайдеш? — спитала Рен, проте Зак замовк.

Він довго-довго дивився на неї, і в цьому погляді ховалася відповідь — не буде їй відповіді. Бо є турбота, яка в словах, а є — яка в мовчанці, як казала Нікта. А Зак ось цей Нортон, скільки вона його знала, був певен, що мовчанка — найкращий вибір.

Хлопець замислено подивився на свічку, що майже зотліла, і змінив колір її полум’я на фіолетовий.

— Усе колись догорить, — прошепотів він раптом. — І я, і ти, Рендалл, і сонце над Академією, і сама Академія, і найважливіше стане наймізернішим, а крізь камінь проросте трава. Ти знаєш, що тоді зостанеться від наших бажань та бід?..

Запитання й напруга горіли в кармінних потемки очах. І Рен інстинктивно подалася вперед, навіть не опускаючи повік, бо вона не знала відповідей на ці питання, не знала відповіді на те, хто така богиня Савітрі, але знала, що коли її тепло може розтопити його тривогу, то вона так і вчинить. Після короткого поцілунку Закс швидко хитнувся назад і продовжив:

— А нічого. Не залишиться абсолютно нічого. І якщо пам’ятати про це, Рендалл, тоді легше приймати складні рішення.

— Якщо ти завжди користуєшся цим методом, — осміхнулася дівчина, — то я не дивуся, чому тебе вважають безцеремонним хамом.

— І я теж тебе достобіса обожнюю, — хижа посмішка освітила Закове лице. Але поза тим його задума нікуди не зникла, і навіть спроби віджартовуватися не приховували її.

Наступного разу, коли директорка покликала до себе Рен, Аматерасу мала дуже втомлений вигляд — утім, вона тепер майжезавжди мала такий вигляд, наче невидимі нитки висотували з неї енергію. Аматерасу опустила повіки, підкреслені в кутиках червоними тінями, і після вітання стиха попросила Рен описати їй трійцю незнайомців, які кілька тижнів — мовби вічність тому — забрали з собою Сета. Дівчина, підбадьорена шансом дізнатися правду, кинулася згадувати найменші деталі.

— Що ж, Савітрі, ви були праві. Це не аномалія, — хмикнула Аматерасу, коли оповідь закінчилася. — Скидається, до нас справді навідалися гості з тіньового боку. Я вже прийняла рішення розповісти студентам про наших сусідів, а вам пощастило перестріти їх першою.

— Підозрюю, що вони не дуже приємні сусіди? — дівчина несвідомо діткнулася волосся, обітнутого серпом Єріш.

— Ті, хто в тіні, — мов наше дзеркальне відображення. Ми сильно залежимо одні від одних. Є місця, де зв’язок міцніший, — границі. Але насправді студенти з тіньового боку не повинні були до нас потрапити, бо перетнути границю — якщо в тебе нема особливої сили — дорого коштує. За моїм планом, ви жили б спокійно і без здогаду про той бік, як і більшість попередніх випусків. Та мої плани ламаються один за одним.

— Вони прийшли по Сета? — Рен пригадала його дуель із Зіґфрідом, чорноту, яка наповзла наприкінці, й тривогу Нікти, котра Мортову силу визначила як «те, чого тут не має бути».

— Так. Сет мав би опинитися на їхньому боці з самого початку. Але часом трапляються збої — і я зважилася на експеримент. Зарахувати його до нас і поглянути, що з цього вийде. Та коли експеримент завершився невдачею, якій передували численні зриви, Морт надто яскраво заявив про свої сили тут. Його відчули по той бік — і тамтешні студенти прийшли по Сета.

— Студенти? — Рен пригадувала схожу уніформу трійці тіньових.

Аматерасу більше не всміхалася. Її вуста стиснулись, мовби директорка мріяла змовчати і не казати наступних слів:

— Студенти, так. По той бік є інша Академія. У якій, Савітрі, нас ненавидять.

Рен повторила собі це подумки, стараючись охопити значення того, що десь — за тоненькою гранню — є щось достоту схоже на це місце. Схоже і відмінне.

— Вони ж із нами й не спілкувалися ні разу. То звідки нахапалися ненависті? — здивувалася дівчина, ще осмислюючи новину.

— З давнього протистояння, певна річ. Раніше студентів з тіньового боку, які випадково приходили в нашу Академію, проганяли. І вони гинули. Це не робить нам честі, але в ті часи я не була керівницею і не могла нічого вдіяти. Тож тіньові тримають на нас велику образу. Нині директором у них мій брат. Великий бог, з котрим я прийшла в Академію, але мене прийняли як першу жінку-богиню, а його викинули геть. Я багато років вважала його загиблим. Проте потім виявилося, що Цукійомі живий-живісінький, ще й на посаді директора. І жодних сентиментів до нашого боку а чи до мене він не має.

— А якщо студенти з нашого боку випадково потрапляли в тіньову Академію? Їх приймали туди? — Рен передчувала, що й тут ховалося щось нехороше.

Аматерасу спохмурніла.

— Наші студенти, Савітрі, не можуть вижити там довго. Жоден бог з нашого боку не може. Вони просто задихаються від ваги тіні. Є лише кілька студентів, які б могли оселитися за гранню. Думаю, ти вже здогадалася хто… Перша — Нікта Ромі.

— А друга?

— Другий, — виправила директорка. — Амон Діоніс. Унікальна навичка — він може безборонно переходити на той бік. Так сталося, що тінь приваблює душі, в котрих більше темряви. Вони відрізняються від нас, і жодні зустрічі з тамтешніми представниками миром не завершуються.

— А ви не можете домовитися з їхнім директором? Провести переговори, угоду про ненапад укласти? Це ж ваш брат.

Аматерасу хмикнула:

— У мене з ним уже є одна домовленість. Та вони надто дорогі, а мені нічим розплачуватися. Ось і вся історія, Савітрі.

— Ама-мі! — у кабінет влетіла професорка Лакшмі, шаркаючи босими ногами по підлозі. — У нас невеликий Вихор орієнтовно через десять хвилин! Тот уже сповіщає студентів…

— Вихор! — Аматерасу розкинула руки, її довгі рукави заграли барвами свіжої крові та плавленого золота. Утома тут же збігла з блідого обличчя. — Тот молодець, помітив вчасно. Одіна до мене. Аррі поставте у дворі на випадок аномалій. Чергових скасувати. Усім студентам зібратися в аудиторії Керна, там найбільше місця. Хто не встигає — в госпіталь. Керна теж у госпіталь, хай прослідкує там!

— Слухаюся, — Лакшмі тріпнула короткими кучерями і побігла геть.

— Савітрі, не чули, чи що? Вихор іде! — Директорка зручніше вмостилася в кріслі, і над її долонями почали загорятись маленькі білі сфери. Одну з них вона простягла Рен. — Тримайте ось, але не загубіть. Вона розвіює туман.

— Вам допомогти чимось? — із готовністю спитала дівчина.

Проте тут двері розчинились і повз неї пробігли Енліль з Адіті. Вони, не питаючи нічого, схопили кожен по кілька жаских сфер і підкинули їх у повітря. Сфери на мить завмерли в падінні, а тоді полетіли в коридор.

— Савітрі, йдіть до групи! — наказала Аматерасу. — Агні, на тобі праве крило. Енлілю, ліве!

…Коли впав Вихор, коридори Академії заливало біле світло, й туман довкола них танув. Ніхто не постраждав. Рен сиділа з іншими студентами в аудиторії Діана Керна, затиснута між Ніктою та Амоном. Вона вдивлялась у стіну туману, котра клубочилась біля дверей, проте далі не проходила через стіну вогнів Аматерасу.

«Хто ти, Савітрі?..» — спитав туман, перш ніж розтанути.

Розділ 7 Нікта каже «ні»

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

До Свята Сонця залишались лічені дні, і хвилювання шурхотіло в повітрі. Свято! Випуск! Іспит! І… і що буде далі насправді, знали лише Герес із Гекатою.

Герес лежала на темно-вишневих подушках, котрі пропахли ароматами свічок, і то був рідкісний момент, коли велика богиня не переймалась тим, що про неї подумають.

— Пощастило, що ти на моєму боці, — пробурмотіла дівчина, коли вони проглянули всі деталі плану.

— Я на боці правди, — відказала Геката. — Згадай, коли ми вперше зустрілися, я відкрила тобі: у нас спільні цілі. Лиш Ама псує всю картину.

— Розкажеш більше? — Герес довірливо повернулась до подруги і поклала голову на руки. Горіхові очі виражали всі її думки так виразно, що іноді це було навіть смішно. Ображена на життя і весь світ, котрий так несправедливо прийняв її у своє лоно тоді, коли омріяний, виписаний їй Словами Зевс уже був цілковито у владі іншої, ох-ох.

Геката тріпнула кучерями.

— Це особиста справа. Мій друг надто захоплений Аматерасу. Вона йому життя зруйнувала, а він однаково мріє лише, щоб вона повернулась до нього. Я поклялася врятувати його.

— Захоплений Ама — то Одін, певна річ. Але — твій друг? — темні брови Герес ледь піднялись: Геката трималась на віддалі від усіх.

— Він здалеку, — вона махнула рукою, аби прогнати з-перед очей образ. Аби забути вугільне волосся, шкіру, що блідістю може перевершити лик місяця, тонкі губи, стиснуті в гіркому усміхові. Брат, котрий не може жити без сестри.

Геката закусила губу. Він був надто зайнятий стражданнями за далекою Аматерасу і ніколи не помічав її. І коли вона втекла з безпечної, рідної Академії, коли витратила море сил, щоб перейти границю, і ще більше, щоб змішатися з місцевими студентами, — це все мало привернути його увагу, але навіть тепер вона не була певна, що Цукійомі згадує могутню чаклунку Гекату. Та він згадає. Коли вона знищить Намисто, він згадає, що в цьому світі є ще хтось, крім його дорогоцінної сестри, хто вартий уваги.

— Показники слід записувати без найменшого відхилення від графіка. Кожну зміну — занотувати і в разі надзвичайної ситуації — передати напряму до директорки, першого заступника, професора стихійних сил або чергових… — голос професора Тота, монотонний і незвично суворий, відлунював від стін.

Три місяці спокою. Умовного спокою. Проте Рен не могла позбутись відчуття передгрозової задухи, яке переслідувало її весь час. Щонайменше тому, що про тіньовий бік офіційно розповіли — як і обіцяла Аматерасу. Ніхто більше не навідувався звідти, але новина про другу Академію сколихнула всіх щонайменше усвідомленням власної неунікальності й сумнівної всемогутності. Іншою причиною її гризот стала більша біда: вона, хоч як силкувалася, не могла більше вирощувати мрії. Варто було уявити бодай початок схеми чи торкнутися чужого бажання, як перед очима розпливалися плями крові, і худе тіло Бентен Акай здригалося останніми словами. І все сипалося Рен із рук.

— Звіти щодо стандартних прогнозів передавати мені або професорці Нут. Усе зрозуміло? — професор Тот окинув студентів поглядом, вишукуючи серед них тих, хто неуважно слухає або всім виглядом демонструє, що це надто складно. Проте таких не виявилось. — От і чудово!

Викладач клацнув пальцями — перед ним розгорнулася мапа, всипана вогнями. Вона скидалася на півпрозоре покривало, яке висить просто в повітрі й розкинулося на кілька метрів ушир та вздовж. Умовні позначки горіли ліхтариками жовтого, синього та білого кольорів, відзначаючи, де та що відбувається в околицях Академії. Тонкі пунктирні лінії прокреслювали теоретичний напрямок руху Вихорів та аномалій. Завихрення на карті збиралися складками, прогнозуючи загрози. Сама Академія вивищувалась як маленька модель, виткана з туману, а над найвищим шпилем оберталась крилата емблема, оточена блиском намиста, — те, на думку Рен, нагадувало імбирне желе, яким Зак пригостив її на минулому побаченні.

— Пане професоре, яка вірогідність похибок у прогнозах мапи? — спитала Діке, уважно розглядаючи кожен елемент, наче прагнула вкарбувати в пам’ять геть усе.

Врешті, це вона вміла чудово. Нехай розрізняти правду і брехню координаторці Рен тепер було не так легко, і вона вже не могла торкатися подій минулого, але феноменальна пам’ять її не покинула.

— Похибки? — перепитав Тот, поправляючи окуляри. — Побійтеся Стовпів Всесвіту, тут немає місця для похибок. Звісно, помилковими можуть бути ваші звіти й трактування, але я вірю, що спільно ми досягнемо найкращого результату, еге ж?

Аномалії, сподівані чи ні, падали відголосами битв і навалами чудовиськ, туманами, що сіяли паніку, накочувалися в тінях і зримих образах — так невпинно, мовби хтось за межами Академії боявся її і прагнув роздушити, змести, стерти на попіл.

Після того як до аномалій, що падали на Академію ледь не щодня, додалася загроза проникнення з тіньового боку, нагляд за територією значно посилився. Професор Тот вирішив поділитись зі студентами своїми методами прогнозування загроз, щоб хтось, окрім нього та Хранительки Намиста, робив це у вільний від навчання час. Тим більше, Інанна покладалась виключно на своє «чуття», а викладач морщив довгого носа при слові «чуття» і бурмотів про абсолютні ненауковість і ненадійність такого методу.

— А що це за позначка? — Дітріх обережно торкнувся крапельки на мапі, яка щойно виникла і стрімко розросталася. Після дотику студента вона набула обрисів білої осяйної брами.

— Це… — викладач схопив ротом повітря. — Це, студенте Дітріх… це вже цілковито неможливе!

Тот розвернувся так різко, що окуляри зірвалися з його носа і повисли на срібному ланцюжку. Професор клацнув пальцями, прошепотів щось і розчинився в повітрі. Адіті спохмурніла й вибігла в коридор. Певна річ, інші студенти кинулися за нею.

Біла арка вже танула, коли студенти висипали на подвір’я. Тот попередньо оточив їх захистом, проте це виявилось зайвим — не знайшлося перед головним корпусом жодної непередбачуваної аномалії. Там стояла жінка — й діловито озиралася.

Рен бачила її вперше, та аура незнайомки викликала підозру, що гостя — з Академії. Горда постава і точені риси уподібнювали її до статуї.

— Чи це Академія богів? — спитала жінка обережно, ступаючи вперед. Колосальна енергія, яка струменіла від неї, була майже видимою, проте не тиснула.

— Це Академія Аматерасу, перше пристанище молодих богів перед їхнім виходом у танець Всесвіту, — церемонно сказав Тот, не відриваючи погляду від обличчя незнайомки.

Проте за мить уся його церемонність зникла, і викладач ледь не з розпростертими руками кинувся до жінки. Вона хитнулася вбік, уникла обіймів професора і вказала рукою в бік головного корпусу, розсипаючи з очей гнівні блискавки:

— І хто спроектував оце одоробло?

Тот обсмикнув рукави піджака і знічено відповів:

— Що ж… і я радий бачити тебе, Афіно Паллас.

Жінка вдруге зиркнула на шпилясті вежі й хмикнула.

— Хто директор зараз? Як просувається відновлення Намиста? Як… — Тут обличчя гості застигло. — Як, заради вершечка Олімпу, я сюди потрапила?

— Афіно, ти в нас богиня мудрості, — зітхнув Тот. — Кому, як не тобі, знати, як ти сюди потрапила?

— З’явилася брама. Незнайомі координати, жодних супутніх сповіщень. Я відчула, що мушу піти, тож пішла. І ось я тут, — вона розвела руками. — Не знаю. Справді.

Раптовий здогад вихопився в Рен, і вона вийшла вперед зі студентського гурту.

То була химерна теорія, та дівчина помітила його — слід, який залишився на місці воріт ледь помітною цяткою енергії і вплітався в ауру Афіни. Сила, котру Рен не могла ні з чим сплутати, — сила мрієрости. А отже — можливо — незнайому богиню привела в Академію вирощена мрія. А що Рен знала, хто три місяці тому пожертвував життям заради здійснення дуже складного, протиприродного при розірваних Нитках бажання, то картина врешті склалася в одне ціле. І пробудила млосне відчуття власного безсилля, про яке Рен тепер повсякчас нагадували невдалі спроби торкатися мрій.

— Я й не знала, що Бентен здатна на щось таке… — Рен сиділа, підібгавши ноги, на підвіконні та сьорбала чай із великого смугастого горнятка. Після того як Тот і Афіна привели її до кабінету директорки, дівчина озвучила свою теорію: Бентен Акай виростила мрію, що відкрила цей перехід. Адже та схема, котра вартувала їй життя, була спрямована на щось неймовірне, таке, що виходило за межі дозволеного. Далі Рен з інтересом спостерігала за здивуванням, із яким викладачі зазирали до кабінету і бачили гостю. Афіна ж не виказувала особливих емоцій. Найбільше — вона звела брову, коли почула, що Аматерасу— чинна директорка.

Лакшмі висловила слабку надію на те, що перехід, пробуджений Бентен, цілком можливо, став першим кроком до того, що Нитки починають налагоджуватись. Аматерасу на мить дуже втішилась новині, проте тут же згасла, мов її виснажував навіть прояв радості. Афіна, як виявилось, ні сном ні духом не відала про жодну Бентен Акай. Натомість вона розпитувала про життя Академії: цікавилась зникальниками, предметами, успішністю… Вона говорила швидко і багато, згадуючи імена, котрих Рен не знала.

Але врешті під вечір біла брама повернулась у двір Академії, і гостя вирішила, що це знак їй іти.

— Рендалл Савітрі, — сказала вона, минаючи дівчину, — ти певна?

— Щодо чого?

— Що ти — Рендалл Савітрі?

Говорила Афіна не так, як голоси. Без знущання, без настирливості, проте мурашки на спині все одно з’явилися.

— Так, я певна, — відказала Рен.

— Що ж, а мені мигцем здалося, що ти схожа на іншу, — Афіна всміхнулась сухо і, не озираючись, щезла під аркою, котра зникла тієї ж миті, як білий шлейф сукні майнув на вітрі.

Переповідаючи надвечір цю історію Нікті, Рен не згадала останніх Афіниних слів.

— Це все цілком непогано. Поштовх до відновлення Намиста, ура… — подруга стенула плечима.

Здавалось, її не особливо хвилюють ані вселенські зміни, ані тіньові загрози.

— Про що думаєш? — спитала Рен, завваживши її задуму.

— Та багато всього… Останнім часом мені здається, що я втратила точку опори. І якщо не віднайду її, то кранти, — Нікта любила з усмішкою говорити такі речі, щоб було важко зрозуміти, чи їй насправді сумно, чи це жарт такий.

— Якщо вірити Діанові, втрата точок опори — це частина шляху, — відказала Рен.

— Якщо вірити Діанові, то я мала б «возлюбити ближнього свого» без огляду на його мудакуватість. Ох, а взагалі, всі ситуації можна списати на «частину шляху», захованого у тіні…

— Нікс, — пригадала дівчина, — Аматерасу розповіла мені, що ви з Амоном могли б вижити на тіньовому боці.

Нікта повільно кивнула.

— Так. І ось іще один факт, який нас об’єднує з цим Діонісом.

— Як думаєш: ви могли б домовитися з тамтешніми студентами про замирення з Академією?

Нікта хмикнула й розсміялася.

— А ти могла б змінити світ клацанням пальців? Думаю, що ні. І про мир — теж ні.

— Дякую за нагадування, я зараз навіть не можу виростити мрію, — з осудом мовила Рен і зручніше вмостилася на підвіконні. — А щодо тіні — з чого така певність?

— Я чула багато від людини, котра побувала там. Їх виховали в ненависті до нас, а це річ, котру важко викоренити без обопільних зусиль. Зусиль ніхто докладати не хоче, бо надто багато вже закладено в те, аби живити неприязнь. До всього, це так легко: вважати інших гіршими.

— Ти це не від Амона раптом чула? — зрозуміла Рен, пригадуючи його унікальну навичку.

— А від кого ж іще?

— А він що — і там тусувався?

— Мені важко уявити, чи є у Всесвіті місце, де наш любий Діоніс не тусувався… — Нікта закотила очі.

— Я серйозно, Нікс.

— А я теж. Він побував у неймовірних місцях перед тим, як потрапив до Академії. Думаю, коли захоче — розповість… Знаєш, із нього нічого не витягнути, якщо він затявся мовчати! Посміється, на позір обійме, заговорить — і ні слова про те, що питали! — Нікта розтяглась на ліжку і подивилась у стелю: — Іноді я прокидаюся вранці, і мене переслідує відчуття, що сьогодні прийду в Академію, а його там нема. І не було ніколи. А тоді — білі плями. Мовби щось зле коїться, а мені не відкривають цього. І що він, Діоніс клятий, — у центрі всього.

— Він не зникне, — спробувала заспокоїти Рен.

— Уже ж зник одного разу… Ну гаразд. Піду я.

— Куди? Ніч надворі!

— А я богиня ночі взагалі-то. Тож гуляти в такий час — це саме в моєму стилі! А хто ти, Савітрі?..

Нікта

Повітря зберігало в собі рештки тепла. Нікта перев’язала шарф із гнівним ентузіазмом, ніби він був у чомусь винен. Адже її з’їдало почуття, що все неправильно: ці теплі руки, ці смарагдові очі, які завжди дивляться так, наче знають про тебе все. Це було неправильно — і все ж це було. І якби цього не було, їй захотілося б померти.

— Знаєш, коли я спала в темряві, дечого мені шалено бракувало, — шепнула вона, мов зізнавалась у смертних гріхах.

Тільки з настанням ночі такі слова й звучали правдиво, бо вдень, у світлі, обростали зайвим пафосом.

— І чого ж? — Амон нахилився зовсім близько.

Дівчина глибоко вдихнула.

Довгі місяці — і ось зараз ця неправильність дійшла до межі, котрої не можна перетинати. Не мож-на. Нікта сама дивувалася, як це вона опинилася в цій ситуації.

Спочатку він просто не викликав у неї емоцій, крім дріб’язкового роздратування чи інтересу: був яскравим, веселим, товариським і сонячним. Він тішив, обіймав, лив вино, зігрівав своєю аурою. Він кидався допомагати, жартував, розвіював смутки й сумніви. Казав, що розуміє її темряву і що його власна — ще глибша. І так — крок за кроком — підтримування контракту з лицарем-драконоборцем ставало дедалі важчим.

Але він, Амон Стовпи б його забрали Діоніс, нічого не робив! Просто наближався, піджартовував, називав її «коханою» і з усмішкою, вартою тисячі сонць, розчинявся в натовпі, щоб піти на зустріч із кимось іншим. Інших не можна звинуватити — його любили всі. І це теж дратувало.

А тоді він зник. Коли він зник, усе стало таким явним і зрозумілим, що неправильність ситуації відійшла на другий план. Нікта зіщулилася. Ламати і любити — ці два слова починалися з однієї літери. У її житті вони позначали тотожні поняття. Сім’я Ромі. Зіґфрід Драконоборець і Брюнгільда Ньєрд. Ніч балу. І його вона зламає, і його знищить…

Нікта відвела погляд.

— Якщо я скажу це зараз, то шляху назад не буде, Діонісе.

Амонові губи торкнулись її зап’ястя з внутрішнього боку.

— Зробимо так: ти можеш обирати будь-який шлях, незалежно від того, що зараз скажеш.

Вона хитнулась на п’ятках. Холод проникав крізь плетиво вовняних панчіх і короткі шорти.

— Мені бракувало… сонця, — Нікта винувато підвела погляд і провела рукою по закручених пасмах Амонового волосся. Деякі з них на кінцях червоніли чи золотились, як промені на обрії.

— Ох, ні-і… — вона різко відсмикнула руку, мов обпечена, і затулила долонями обличчя, похитуючи головою.

Амон спокійно, впевнено взяв її за зап’ястя і змусив відірвати руки від лиця.

— Ні, — повторила Нікта. — Ні, Стовпи б тебе забрали!

Амон не вагався. Він усміхнувся й видихнув:

— Так, Стовпи б мене забрали, Ромі Хаотична, так!

Розділ 8 Більше божевілля

Тижні тяглися. Мрії не корилися. Схеми розсипалися в думках. Кров Бентен горіла перед внутрішнім зором. Запитання вчувалися звідусіль. «Хто ти, Савітрі?» — це кожен говорив, і кожен забував про це. Брюн, Нікта, Афіна, Зак… Кожен — окрім Рен, яке не могла забути і не могла відповісти.

Повітря, просочене паморочливими ароматами, затоплювало — гаряче, важке й вогке. Сни то накочувалися хвилями, кожна з яких здавалася ще реальнішою за попередню, то зникали на кілька днів чи тижнів, але щоразу поверталися.

Цього разу Рен опритомніла на підлозі, викладеній візерунчастою плиткою, й одразу ж відчула вбивчу втому. Тіло нило, хоча вона не вловлювала певного джерела болю. Дівчина звелася на ліктях. Шаль спадала з плеча та кілька разів обіймала за талію.

— Що з вами, пані? — наляканий голос змусив звестися швидше, хоч вона й плуталась у шарах тканин.

До неї підлетіла смаглява дівчинка.

Погане передчуття захльоскувало. Рен приклала руку до лоба, вогкого і спітнілого: тиснула спека.

— Мій чоловік ще не повернувся? — спитала вона, здригаючись від сенсу цих слів.

Погане передчуття поглибилося.

— Ні, пані, я одразу ж повідомлю, коли він повернеться, пані.

— Можеш іти, — Рен обсмикнула шаль.

Повітря нагадувало загусле желе, і перше, що дівчина побачила в крихітному дзеркалі, — намисто з крапель поту на чолі. Над переніссям виднілася кругла цятка кривавої барви. Чуже перенісся, чужа цятка, та й лице, коли на те пішло, — теж чуже.

«Це сон, а у сні трапляється все», — вирішила дівчина, розглядаючи незнайоме лице з довгим масивним носом, чуттєвими губами й очима таких розміру та глибини, що їм би позаздрила й Діта. Обличчя важко було назвати красивим за звичними мірками, проте воно вабило погляд. Смаглява шкіра виявилась гладенькою на дотик. Смарагдовий шовк підкреслював її теплий тон і холодну смолу волосся.

— Де мій чоловік? — зворухнулися губи Рен. — Що з ним сталося?

«Хто ти, Савітрі? Що ти забула тут, Савітрі?» — відгукнулися голоси.

— Пані Савітрі, я ж не відаю… — озвалася дівчинка-служка.

«Хто така Савітрі?»

— Мені конче треба до лісу, — відповіла дівчина в дзеркалі вустами Рен, темними, як найкраще з вин Діоніса.

— До лісу? — уточнила спантеличена служка.

— До лісу? — перепитала Рен сама себе, спантеличена не менше.

«Куди тобі насправді треба, Савітрі?» — втрутилися голоси невгамовним хором.

«Це не я!» — закричав внутрішній голос у відчаї.

Було надто спекотно.

Рен заплющила очі і ступила вперед, але сон обірвався. Вогке від поту простирадло ще довго відгонило ароматами пахощів, які курилися в домі принцеси Савітрі.

— До дна, шановне товариство! — Діоніс, у кучерях котрого сьогодні вилися виноградні лози, застрибнув на стілець і підніс келих так високо, що ледь не гримнув його об люстру.

— До дна-а! — відгукнулося шановне товариство, і бокали зіткнулися в повітрі. Шановне товариство тепер раділо кожній можливості відволіктись від постійної війни з аномаліями, внутрішніми голосами та практичними Одіна.

— Боги всіх світів, він крутий, — тихо й мляво шепнула Нікта, спостерігаючи за Амоном з-під напівопущених повік.

Вона лежала у великому м’якому кріслі, закинувши ноги в мереживних панчохах на одне бильце.

— Такий, як звично, — Зіґфрід замислено розглядав свій келих крізь скельця окулярів, наче сумнівався, пити чи ні.

— Тоді він завжди крутий.

— Це все чудово, але завтра у нас перша пара в Керна, — тихо відповів Зіґ, не відриваючи погляду від келиха.

— Передаси йому мої вибачення, я нині планую веселитись і пропустити заняття, — Нікта закинула голову і розсміялась аж надто голосно.

Сидячи поруч із ними, Рен почувалась незручно, наче підслуховувала чужу розмову, де неприємні напівтони важать більше, ніж самі слова.

Вино смакувало, а підсвідомість підкидала видиво незнайомої вулиці, де на розі притулилася кав’ярня. На вікнах яскріли мозаїчні підсвічники, плетені подушки та сови, пошиті з клаптиків тканини. Падав дрібний дощ. На одному зі столиків лежали розсипані намистинки чорної барви — достеменно такі ж, як Рен бачила колись дуже давно. Вони падали донизу і глухо клацали об підлогу.

А тоді дівчина опинилася біля підніжжя сходів, які тягнулись крізь зоряне небо. Далеко попереду виднілася постать. Біла одіж тріпотіла на вітрі. За спиною незнайомця чи незнайомки — радше незнайомки — розкривались розкішні крила. Пір’я здійнялося з них і заступило всю картину…

Тоді знову танцювала Савітрі. Принцеса Савітрі, у темно-вишневій, як почорніла кров, сукні. Та коли танець закінчився, щось клацнуло — і ось вона продиралася крізь ліс, який дихав і зеленів довкола в найяскравіших барвах. Але Савітрі помічала лише задуху і стрекотіння комах, котре схрещувалося в думках із панікою. Принцеса затято рухалася вперед і врешті вийшла до берега річки. Там, біля коріння гігантського дерева, лежав чоловік, котрий з’являвся в її снах-видіннях.

Здається, його звали Сатьяван. Здається, він чоловік принцеси. Здається, він мертвий.

Савітрі, перечепившись через товсту лозу, впала, а тоді підповзла до чоловіка й розридалася. Сатьяванові груди не здіймались — і Рен відчула, як це усвідомлення пропікає всередині неї діру… А далі прийшов біль. Такий дикий і шалений, наче сама Сансара Іґґдрасіль вирішила ввірватися сюди і поквитатись.

Видиво розчинилось у вихорі голосів, котрі тероризували Рен питаннями про те, хто вона така…

Коли дівчина опритомніла, то над нею схилялися два обличчя: Закове — розгніване — й Амонове — розгублене. Судячи зі стелі, були вони в сусідній аудиторії. Судячи зі звуків музики, вечірка ще не закінчилася. Судячи зі сміху, вона минала весело.

— Ти відключилася, — повідомив Закс, наче це персональна провина Рен.

— Сонечко, як почуваєшся? — Амон приклав руку до її чола і дбайливо відгорнув волосся.

— Чудово…

Рен спробувала ривком сісти, але голова закрутилась, і перед очима вмить потемніло. Сатьяван помер. Сатьяван мертвий. Десь там — на березі річки, під величезним деревом. Усередині все замлоїло.

— Настільки чудово, що не встоїш на ногах? — спитав Закс, підтримуючи Рен за спину.

— Вечір вдався, — шепнула дівчина і силкувалась усміхнутись, але як усміхатися, коли Сатьяван мертвий?.. — Діонісове вино сьогодні дивно на мене подіяло.

— Угу, я помітив, Савітрі.

— Не називай мене Савітрі. Я не знаю, хто вона.

— Боги, оце ти напилася…

Смак кави з медом — тепло-тепло-солодкий — тепер стійко асоціювався з однією рудою особою. Рен розмішала мед у чашці і спідлоба подивилась на цю особу, котра саме сиділа навпроти. Після вечірки Амона Зак повідомив, що глінтвейну не братиме, тож вони грілися кавою. Рен уперто відштовхувала від себе думки про те, що її чоловік мертвий, і не менш уперто запевняла себе, що ось він, ось він — її Зак Нортон. Але голоси не вірили в це.

— І що — тобі подобається? — хлопець насторожено дивився на каву, наче не вірив у її смакові якості.

Він видавався пригніченим, немовби втечі з Академії перестали тішити. Але про причини своєї затятої похмурості Зак мовчав, певна річ, затято й похмуро теж.

— Так, смачнюща, — кивнула дівчина. — Як тобі ведеться після зняття ліміту?

— Зі мною все гаразд, — Закс поглянув на свої пальці і наче для перевірки цілості стиснув їх. — Якщо хочеш знати, це не вплине на характер чи почуття. Хіба що спогади з попередніх життів виявляться надто сильними. Та мені це не загрожує.

— Он як… — замислено протягнула Рендалл, ховаючи свою задуму в чашці з медовим напоєм.

«Хто ти, Савітрі?» — бубоніли голоси невлад.

— А чому всі впевнені, що це спогади з попередніх життів? — спитала дівчина після хвилинної мовчанки, коли було чутно лише, як Зак смикає за браслет на зап’ясті і чорні намистини стикаються з глухим стуком. — Що коли це пробивається справжнє життя? Просто інше, далеке звідси…

— Ти теж щось згадувала? — непомильно вгадав друг.

— Ні.

Заперечення злетіло з уст Рен швидше, ніж вона подумала про це.

— Бреше і не червоніє, — похитав головою Закс. — Моя інтуїція підказує, що Савітрі надто цікавиться цим питанням. Тому раджу не дурити недовірливого та проникливого мене і все розповісти. Отож?

Дівчина опустила чашку, переборюючи раптове запаморочення, але руки задрижали, і кава пролилася на серветки.

— Савітрі? — Зак перехилився через стіл.

Чашка вислизнула з пальців, хряснула на підлогу і розбилася на друзки. На скатертині розпливалися темними озерами плями. Рен здалось, що час уповільнився і краплі з оглушливим стуком розбиваються об паркет: тук-тук-тук. Вона приклала руку до шиї, щоб упевнитися, що СВІТ ще там, і спитала:

— Хто така Савітрі?

Дорогою назад Рен відчувала напругу Закса, проте щось усередині казало: мовчи. Бо він не допоможе тут, і ніхто інший не допоможе.

Упродовж цих місяців бували моменти, коли вона думала, що божеволіє. Та хтось нашіптував їй цю історію, бо цей хтось знав, що вона повинна довідатися її до кінця, щоб знайти втрачене. Втрачене ще до її народження чи після. Втрачене перед тією дивною аварією. Втрачене Рендалл Савітрі, чи богинею Савітрі, чи ще кимось, схованим у тінях думок. І вона мусить здолати цей шлях самотужки, інакше — ніяк. Тож вона брехала в очі Зака Нортона, твердячи, що все гаразд, і він бачив це. А коли не бачив, то підозрював щонайменше.

«Він не чує нас, — озвалися голоси. — Він думає, що ти є. Але насправді тебе немає. Хто ти? Знаєш? Розповіси? Хто ти, Савітрі?..»

Дівчина зціплювала зуби, але знала: треба дістатися до кінця — інакше вона не вибереться ніколи.

Наступними днями Рен уже не намагалася пручатись і зупиняти потоки видив, які розколювали її голову. «Я втрачаю глузд…» — вона тицьнула пальцями в парту, щоб відчути її справжність. Голос професора Тота долинав наче з іншого світу, і дівчина ніяк не могла зосередитись на лекції.

— Савітрі, не спи! — кінчик ручки Нортона нетерпляче затанцював спиною.

Проте їй не хотілося реагувати.

Туман перед очима погустішав, а за ним накотилася темрява. «Тунель…» — зрозуміла Рен, роздивившись каміння на землі й рідку суху траву, яка стриміла подекуди, присипана чимось подібним до попелу. Уже знайома зі снів дівчина простувала попереду — вся в білому, без звичних дзвінких прикрас. На босих ногах принцеси Савітрі червоніли порізи й подряпини — вона йшла довго.

— Тобі не можна далі, жінко! — громовий голос залунав із темряви попереду. Він гуготів із глибин, наче промовляла сама земля.

Проте Савітрі не зупинилася.

— Жоден живий… — зловісний голос стих, темрява відступила, і Рен побачила перед собою невдоволене обличчя професора Тота. Шпилька-місяць у його волоссі блиснула.

— Савітрі, богине, у вас проблеми? Чи ви просто заспали? — викладач нахилився вперед і уважно свердлив її поглядом крізь скельця окулярів.

— Друге, — спробувала всміхнутися Рен. — Я дуже погано сплю.

Вкрита попелом дорога йшла донизу. Рен утратила ниточку реальності, тож не знала, коли пірнула в сон. Ноги її були збиті в кров, усе боліло, але мусила йти. Дихала важко від задухи, а стіни тунелю здавлювали. По стінах вилися всохлі рослини. Перед очима все пливло, окрім тіні попереду — висока й велична, тінь рухалася повагом. Віяло від неї могильним холодом.

Рен знала, що то — бог смерті. Рен знала, що він просив її зупинитись і не йти далі, бо далі живі не ходять. Рен знала, що вона — що Савітрі — не зупинилася, бо Сатьяван ішов із богом смерті, а отже, їй теж треба простувати за ними.

Сон обірвався, і день після того був довгим, нудним і безбарвним, наче дівчина спостерігала за ним через брудне скло і світ довкола обернувся вигадкою, а світ у снах проступав дедалі реальнішим.

Провалля наступного видива повернуло Рен у тунель, де троє — Савітрі, Сатьяван і безіменний бог смерті — рухались до царства, куди живим немає входу.

— Я благословляю тебе, найбільша мрійнице, — громовий голос промовляв урочисто. — Повертайся назад і проживи щасливе життя. Наступного разу я прийду по вас не скоро, але тоді поведу з собою обох.

Савітрі вклонилась і завмерла так, наче хотіла сказати ще щось. Рен відчувала її напругу, як власну. Гострі голочки танцювали шкірою.

— Тут легенда закінчується, принцесо, — бог смерті, мабуть, умів читати думки. — Ти житимеш довго та щасливо — поруч зі своїм коханим, за яким ішла так уперто й відважно. Ти станеш гордою правителькою, яка ніколи не здається. Та далі — не можна. Далі — мертві й вищі.

Принцеса, проте, похитала головою і приклала руку до грудей.

— Отут… — її голос лився тихо, проте впевнено. — Отут, у глибині, я не хочу йти назад. І мрію дізнатися, що далі, значно далі — за гранню нашого світу.

— Людині не дано осягнути цього, — відказав бог смерті. — Ти повернула те, що належало тобі, й тепер воно твоє. Ти сміливиця, але — людина.

— Але якщо…

— Смертна не піде далі, принцесо.

Запала мовчанка, в якій вчувалося, як краплі води розбиваються об кам’яну долівку, присипану попелом.

— Твоя легенда закінчується тут, — нарешті відповів бог. — Якщо наступний поворот Колеса Долі дасть піти іншим шляхом — ти дізнаєшся відповіді.

— Я мріятиму про це, — Савітрі всміхнулась, а тілом Рен пробіг струм.

Вона відчула: це кінець.

Історія, котру розповідали голоси, закінчувалась тут. Мала закінчуватися. Вона знала все, що далі. Принцеса з легенди повернула свого коханого до життя і правила поруч із ним довгі роки, захищена благословеннями богів. А потім померла. А потім переродилась у ній, у Рендалл, і прийшла в Академію з даром мрієрости.

Але щойно історія добігла завершення, налетіли голоси.

«Ти не богиня, Савітрі, — щебетали вони. — Бачиш, ми знаємо. Принцеса. Маленька буремна принцеса. Але не богиня. Ходімо до Сатьявана, Савітрі. Чи хто ти? Ходімо!..»

Несподівано всередині стрепенулося бажання погодитись. Погодитись на все це — на тепло і затишок, на мірне життя десь там — де вона вже була.

«Що за дурниці? — запротестував внутрішній голос. — Ти тільки хотіла дізнатись до кінця свою історію! Але тепер — час на нову сторінку».

«Час іти!» — наказали голоси.

«Я нікуди не йду!» — озвався внутрішній голос, але його заглушили.

Рен відчула: тіло наповнює незвичайна полегкість. Усе правильно і тепло. Усе явно і просто. Усе очевидно.

Не богиня. Не богиня. Принцеса. Маленька буремна принцеса. Вони весь цей час казали їй правду. Ось чому їй було так важко. Ось чому вона не могла нічого. Ось чому була такою слабкою на тлі інших.

«Сатьяване, мені личить?»

Сукні, котрі розлітались від її танцю. Квіти лотоса. Шовки. Смарагди. Золоте шиття. Візерунки на руках. Червоні квіти. Білі квіти. Жовті квіти. Дзвінкі браслети.

«Де мої браслети? Де мої браслети, Сатьяване? Ті, які ти подарував мені».

Дзелень.

Холодні на дотик золоті намистини на Ніктиних зав’язках. Срібна брошка від Енліля.

«Це твої прикраси! Отямся!»

Блиск сліпив, музика лилася.

Рен здалось, що зараз у ній дуже багато Рен, одна з яких Савітрі, інша видавалася кимось незнайомим, а тієї, котра була би власне Рендалл, не існувало. І голоси вчепилися в це, бо бачили її наскрізь, бо чули все те, що завихрювалося в ній.

«Хто ти? Ти тут ніхто. Тебе немає тут. Ти маєш бути принцесою. Ти ж бачила».

Невідома сила виштовхнула її вперед — і Рен побачила дійсність. Каштанове волосся, розметане на подушці. Зблідла шкіра і страшні синці під очима — на противагу смаглявій Савітрі з чуттєвими вустами. Рен здригнулася: ця бліда оболонка лежала в госпітальній палаті. Коли вона там опинилася? Як давно вона там? Коли сон став реальністю, а реальність — сном?

«Бачиш, тебе вже немає», — промовили голоси майже урочисто.

«Е ні. Ось вона я».

«Тебе немає. Ти помилка».

Дівчина, яка лежала на ліжку внизу, здавалася знайомою і незнайомою водночас. Але смаглява красуня у вишитих шовках теж була незнайомкою.

«Є лише Савітрі», — пролунало всередині з новою силою.

«Може, й так, — погодилася та, що була всередині й зовні водночас, розірвана між спогадами і світами. — Та я — це я, Мойри б вас забрали. І я тут. Більше ніщо не має значення».

«Ти повинна перемогти! — наказав внутрішній голос раптово голосно й чітко. — Вони намагаються тебе зламати — вони так з усіма роблять…»

«Савітрі-Савітрі, — перервали голоси. — А де Сатьяван? Невже ти забула Сатьявана? Забула, як ішла за ним до загробного світу? Як вимолювала його у Ями? Це ж твоя любов, більша за життя!..»

«Не забула. Це те, що не забувається, але…»

«Чи це була не ти?»

«Я не знаю!»

«Дайте їй спокій! — внутрішній голос, здавалось, збунтувався. — Закликаю вас припинити це знущання, бо, іменем великої богині, я переможу, а значить, переможе і Рендалл!»

Голоси замовкли — лише на хвилину. Від вікна заструменіло свіже повітря.

Хамсін! Рен пригадала солодкі обійми свого вітра і обіцянку, яку дала йому. Не померти. Не розтратити його силу. Вона не могла просто так піти.

«А як же Сатьяван?» — зашепотіли голоси обережніше й тут же здиміли, бо внизу відчинилися двері, і туди влетів вихор вогню.

З вихору вийшов Закс. Він сів на краю її ліжка. То ж було її ліжко. Навіть спостерігаючи збоку, Рен розуміла, що на білих простирадлах унизу лежить вона — бліда, як труп. І Нортон говорить до неї, не чутно, що саме, і це, мабуть, на краще. Але він дуже-дуже невдоволений. Очі горять, рухи різкі… Треба швидше повернутись і пояснити йому, що вона й не думала зникати. Що вона тільки хотіла дізнатися, де початок її історії. Адже всім людям, які одного дня втратили пам’ять, конче хочеться знати, що було до появи тієї пустки всередині. Та щоб сказати це, вона мусила повернутися. Бо він прийшов до неї. І вона хотіла прийти до нього. Зараз і негайно.

Голоси помилялись — Рен тепер знала це. Голоси, які так довго її мучили, ставали тихішими, наче хтось вимикав їх один по одному чи гасив свічки у великому-великому свічнику.

«Я не знаю Сатьявана», — відповіла дівчина твердо, хоч і побачила його — тепер чітко — такого високого, ставного. Побачила чорне волосся, сильні руки, які відкривались їй назустріч з обіймами. Бачила сліпучу усмішку. Але очей не було. І навіть коли вона силкувалася згадати всю історію принцеси Савітрі, очей на Сатьявановому лиці не могла роздивитися.

«Сатьяване-без-обличчя, вибач, але я не знаю тебе, — усміхнулась вона до його образу і нагадала собі правду. — Юнак, котрого я покохала, інакший. У нього тонкі зап’ястя, шкіра бліда, а волосся охоплене вогнем. Він спалахує швидко, а ще шукає когось — і я мушу допомогти. Бо це його мрія. Бо хто, коли не я? Бо в мене є вітер, і він чекає мене з розпростертими обіймами. Бо хочу порятувати кожного, до кого зможу дотягтися. Бо коли я хоч трохи, хоч на дрібку твоя безстрашна Савітрі, то не можу, не маю права спинятися на півшляху…»

Сатьяван не відповів їй. Ніхто не відповів. Бо нікого тут і не було. Бо всі, хто був із нею, залишилися по той бік.

«Час повертатися», — мовив внутрішній голос.

І Рен погодилася.

Рен-із-під-стелі і Рен-на-ліжку об’єднались. На неї навалилася вага власного тіла. Плечі боліли. Ліву ногу натерли незручні нові туфлі. Брошка Енліля впиралась гострим крилом у долоню. Голова розколювалась, наче стягнута металевим обручем.

— Що зі мною сталося, Заку? — Вона приблизно уявляла, що сталося, проте було б непогано почути повну версію з уст когось більш… прив’язаного до реальності.

— Не пам’ятаєш? Відключилась просто на парі. — Потемнілий погляд Зака злякав її, але за цим гнівом билася страшна тривога. — Я був на індивідуалці, от щойно дізнався і прийшов. Наші ошиваються в коридорі — Керн їх звідси випер, сподіваючись, що ти таки не дременеш в інший світ.

— Їх немає, — заявила Рен, відчуваючи, кого бракує. — Їх немає, Заку. Тепер усе гаразд.

— Кого немає? — насторожився він, явно впевнений, що вона збожеволіла.

— Голосів! Жодного! Я поладнала з ними.

— Так і знав. Не вірити ж було у твоє «все гаразд», — його очі тепер палахкотіли жаринками.

— А що б ти зробив? — спалахнула Рен у відповідь. — Що б ти міг зробити, якби я розповіла тобі?

— Не дав би тобі забути, хто ти така!

— Я й не забувала. Просто дізналась трохи більше. Я потребувала цієї мандрівки.

— О так. Мандрівка — так це тепер називається…

Раптом холод пробіг від кінчиків пальців по всьому тілу.

Голос. Один-єдиний голос. Він озвався і прошепотів: «Закс. Зак Зак Зак Нортон. Його теж немає».

— Заку, а ти колись чув голоси?

— Я? Ні, жодного разу. У мене в житті не виникало сумнівів щодо своїх цілей чи планів, — хлопець роздратовано сіпнув головою.

«Його немає».

«Ви брешете», — твердо сказала Рен подумки, а вголос додала:

— Тоді, мабуть, ти дуже сильний бог, кандидате в Тріаду.

«Тебе немає, — не менш твердо повторив останній голос. — І Закса Нортона теж немає. Ні-де».

І зник.

За вікном сяяло сонце. День здавався щонайменше теплим. Але Рен відчула гостре бажання сховатися під покривалом.

— Я — сильний бог? Без сумніву, — Зак звично поторсав браслет на лівому зап’ясті. — Без сумніву.

Розділ 9 Найкращі коктейлі до свят

Узимку Рен з Ніктою виїхали зі своєї квартири й оселилися в гуртожитку. Наполягла Нікта. Рен погодилася, бо, врешті, квартира за межами Академії колись була її прихистком, який не давав згубити себе на тлі всієї цієї божественної катавасії. Проте тепер вона не відчувала потреби в прихистках чи маячках. Як і в тому, щоб сумувати за стертим минулим.

Зате відчувала зміни в собі та інших. Голову групи вони бачили тепер зрідка: Торарей уподобав забирати Ньєрда з Тессом на границі. Ньєрд був не в захваті від цього, як і від будь-якого додаткового навантаження. Та стихійник не вимагав від нього захвату — він не потребував навіть згоди. Подейкували, що примирення з тіньовим боком здатне згладити навалу аномалій, та далі, ніж чутки, справа не рухалася. По той бік теж мовчали.

Діке й надалі допомагала директорці з дрібними справами і залюбки слідкувала за мапою в очікуванні загроз. Нікта переважно віялася десь із богом вина і розваг. Він же веселив і веселився так, наче завтра мав настати кінець світу. Виснаження та турботи зникли з його обличчя, і звичний сонячний настрій повернувся вповні. Зіґфрід непомітно для інших так підняв успішність, що деякі викладачі пропонували його на кандидата в Тріаду. Але лицар-драконоборець скромно відмовлявся через проблеми зі здоров’ям.

Було ще дещо, неймовірне й вирішальне для всіх. Про це говорили зачарована усмішка Діти, поривчасті рухи Тота, незвична енергійність Одіна і тиха радість в очах Лакшмі…

«Процес пішов…» — так сказали пошепки, незадовго після приходу Афіни через браму, котру назвали Брамою Бентен. «Процес пішов», — поправляла важку оправу окулярів Нут, наче не вірила в ці слова. «Процес пішо-ов!» — шепотів Діан Керн самими губами, і його сухорляві пальці переплітались, наче в молитві. «Процес пішов, — морщилася Діта, перекладаючи пишну косу з одного плеча на інше. — Тому вчитися, вчитися, дорогенькі мої!» «Процес пішов!» — захоплення гуготіло в очах Торарея, коли він видобував із-за спини зброю, зважував її в руці і замахувався на невидимого суперника.

«Процес пішов» — і це означало, що набагато раніше за очікуваний час Нитки почали зростатися. Жертва Бентен Акай і вирощена нею мрія не канули в Лету, а стали потужним поштовхом. Одна лише директорка на позір не видавала радості від того, що Нитки відновлюються, наче це й не було її найбільшим бажанням.

Рен думала, що байдужість та виснаження директорки могли спричинити аномалії — життя Аматерасу було міцно пов’язане зі світом Академії, як твердила Хранителька Намиста. Тож і всі удари вона так чи інак брала на себе.

Ще виявилося, що кілька місяців тому, після загибелі Бентен, поки Рен боролася з голосами і втратою реальності, в Академію прийшла нова студентка. Дівчина вирішила не спускати з неї очей, бо одного випадку з новоприбулою їй уже вистачило. Поза тим, Гільда — так звали новеньку — виявилася тихою і сумирною. Вона ніколи не знімала делікатних дзеркальних окулярів, тихцем сиділа на всіх лекціях і загалом мала вигляд особи, котра опинилась в Академії цілком випадково.

Рен і не думала зіставити нову студентку з кимось зі своїх знайомих аж до моменту, коли вони зіткнулися в одному з коридорів. Що бігати коридорами — це погана думка, Рен знала давно, та вчасно здолати відстань між тренувальним корпусом і аудиторією в головному, де Одін Його Величність Ненависник Запізнень проводив наступну лекцію, інакше ніж бігом було б важко. Гільда з’явилася з дверей аудиторії, мов примара. Рен зачепила її плечем. Худорлява дівчина похитнулася, дзеркальні окуляри зіслизнули з носа і брязнули об паркет. Вони ховали за собою величезні очі кольору плавленого срібла. Ньєрдові очі.

Шанс видавався Рен таким мізерним, що вона побоялася говорити щось самій Гільді, лише попрохала її про зустріч під бібліотекою надвечір. А тоді попрямувала до Інанни, котра могла підтвердити чи спростувати її здогад, адже саме вона знала все про душі, котрі приходять в Академію…

Коли всі заняття закінчилися, Рен поспішила на зустріч, озброєна шаленою теорією. На її подив, Закс не забажав скласти компанію в поході до бібліотеки — він понуро заявив, що не має особливого бажання вчитися. Іншого дня це насторожило б, проте сьогодні дівчина була настільки захоплена власною ідеєю, що тільки стенула плечима і попрямувала на зустріч із Гільдою.

«Брюн, ти потрібна мені!» — вигукнула Рен, сподіваючись, що примара її почує, та першою прийшла Гільда, котра сторожко роззиралася, мабуть, подивована тим, як старша студентка виглядає щось, роздивляючись стелю.

«Рендалл, ти кликала?..» — голос Брюн озвався за хвилину.

«Так. Вийди, будь ласка!» — Рен непомильно помітила срібні промені, які окреслили фігуру примари. Та нашорошено спиралася на віконну раму в правому кутку.

— Хто це? — здригнувся Гільдин голос.

— Зніми окуляри, будь ласка.

«Розповіси їй? Чи почну я?» — спитала Рен у примари, проте та сама спустилася донизу і зависла супроти Гільди, не торкаючись ногами підлоги.

Волосся Брюн вилося неспокійними хвилями. Волосся Гільди спадало рівними пасмами. Брюн видавалась ледь нижчою, та її обличчя мало доросліший і серйозніший вигляд. Світло-срібні очі зустрілися з очима нової студентки і тут же розширились, наче їм обом водночас відкрилося щось якнайменш очікуване. Рен за мить зрозуміла, що вони обмінюються думками, і не могла проникнути в їхню розмову, проте не минуло й хвилини, як Гільда затулила рот руками і з її очей потекли сльози.

— Рендалл Савітрі, — продзвеніла примара, не відриваючи погляду від Гільдиного обличчя, — я думаю, ти принесла мені найбільшу радість, яка тільки може існувати.

— Ти знаєш її? Я правильно здогадалась? — спитала Рен, затамувавши подих.

Брюн повільно кивнула.

— Я не знаю її в тому розумінні, в якому знайомляться між собою двоє людей. Бо вона — друга половина моєї душі. Тож я знаю її як саму себе.

— І тепер ти зможеш стати колишньою?..

Кучері Брюн розлетілись від того, як швидко вона хитала головою.

— Ні-ні, навряд чи. Я досі примара, а Гільда вже пройшла коло і переродилася…

— Мені байдуже! — раптом шепнула крізь сльози нова студентка. — Стільки років! Порожнеча, провали в пам’яті, невідомі Ньєрди, незнайомі імена, уривки спогадів, лікарі, лікарі, лікарі… І ось — це правда. Ти — правда, — вона обійняла себе за плечі. — Тільки не залишай мене зараз!

— О, певна річ, не залишу, сестричко, — Брюн легко пурхнула вище за Гільду та обвила її руками, не торкаючись, аби нагадувати собі, що вже не має тіла і не може розділити жодного дотику.

Незабаром по тому, як віддзвеніли зимові свята, Аматерасу скликала збори викладачів і оголосила, що з таким станом речей Академії — постійні атаки аномалій не припинялися — необхідна нова Тріада, аби її сила стала на шляху загроз. Мовляв, щойно найсильніші боги створять свої світи якнайближче до Академії, це стане підтримкою для неї також і краще розподілить баланс сил, суміш яких у цих стінах зашкалює. Тож викладачі вирішили провести випускний іспит для кандидатів навесні, а тоді й визначитися, хто ввійде до найвищої трійці.

Аматерасу наполягла на тому, що, крім Адіті Агні, Енліля та Закса Нортона, їм потрібні ще кілька кандидатів, бо вона б не хотіла, аби Зірка покидала ці стіни. Здається, Зірку ці слова застали зненацька, та вона, звична коритися наказам директорки, промовчала. Натомість розбіглися чутки, що Аматерасу задумала покинути Академію, шукає собі заміну і тому така виснажена, роздратована та геть хвора на вигляд. Але сама очільниця не підтверджувала жодних чуток.

Новина про випуск, здавалося, вбила Закса на місці. А Рен з усією повнотою відчула, як тікає її час виростити його мрію. Сила мрієрости — хоч скільки дівчина силкувалася її практикувати — ледь-ледь почала озиватися. Її все ще глушила кров у ніч смерті Бентен.

А він же, Зак, якщо складе випускні іспити навесні, то хто-зна, коли побачиться з нею знову: нехай між новоствореними світами зв’язки й пробиваються, та ніхто з випускників ще не може навідувати Академію. У глибині душі Рен думала, що Заків смуток спричинений цією невідомістю попереду, проте за кілька днів після новин про Тріаду він повідомив їй, що це не так.

— Я повинен устигнути зі своїми пошуками до випуску. А не маю уявлення, куди рухатися, — Зак занурив обидві руки у волосся. — А час, щоб його, не чекатиме.

— Давай, може, залучимо інших. — Дівчина погладила його по спині.

Їй шалено захотілося, щоб Зак заявив щось на кшталт: «Припини, Савітрі! Я чудово впораюся самостійно, бо це ж великий я!» Але він потупився і вивчав візерунки на підлозі.

— Кого залучимо? Ніхто більше не здатний мандрувати між світами, Рендалл. А я сам, як ти розумієш, не встигну зазирнути в кожну шпарину. Тільки не дивись оцим співчутливим поглядом. Не хочу, аби ти запам’ятала мене таким.

— А ти не говори так, наче збираєшся кудись іти, — хмикнула дівчина й спробувала віджартуватись: — І — о ні, я запам’ятаю тебе як нестерпну, нахабну і мою улюблену божественну заразу.

— Мушу зауважити: це не зовсім те, чого б я хотів.

— Ця людина, яку ти шукаєш, — нагадала Рен. — Я її знаю?

— Ні. Та вона колись навідувалася до Академії.

— Як її звуть?

Закс подивився важким поглядом за вікно і мовив тихо, наче слова розтинали йому горло.

— Ґайя.

Смакуючи ім’я, Рен намагалася згадати, де чула його раніше, бо ж чула, достеменно, і то не раз — але зараз спогади вислизали з думок. Натомість дівчина відчула, як її безжурний супутник Хамсін зворухнувся, і його руки — незримі ще, але вже теплі — зімкнулися довкола неї.

«Ти забула, моя богине..» — прошепотів вітер їй у ліве вухо, цілуючи його під мочкою. «Та я нагадаю тобі…» — видихнув він у праве, і дотик вітру пробігся по її конспектах і видобув з одного рекламну брошуру, яка повідомляла, що «в «Меделін» — найкращі коктейлі до свят!» Один із трьох дарів Історика. Жоден із них ще не став у пригоді, але ось цей — Рен пригадувала достеменно — таємничий чоловік радив використати в момент, коли вона опиниться перед стіною. І лише мандрівник — Зак — зможе привести її туди.

— Якось ти казав, що поруч зі мною відчуваєш наближення перемоги. Тож не питай і просто повір: сьогодні нам необхідно потрапити в «Меделін». Це в іншому світі. Зможеш? — Рен тицьнула хлопцеві під носа брошуру з адресою.

Червоні очі блимнули зі здивуванням, але тоді Зак смикнув плечима, хлопцева рука зімкнулася на зап’ясті Рен і вже шарпала її у вир нової мандрівки.

Вони прибули, як звично, в лютий снігопад. Різка зміна температури примусила Рен зіщулитись — светр і темні джинси раптом виявилися напрочуд тонкими, а найменший порив вітру пробирав до кісток. На щастя, всього за кілька метрів попереду, на першому поверсі старовинного будинку, світились яскраво-жовтим вогнем усі вікна, а на розі виднілась дерев’яна вивіска, яка сповіщала, що «Меделін» — тут. Навпроти кав’ярні барвистий бус, обвішаний гірляндами, вселяв радість самим своїм виглядом.

Рен стріпнула з волосся сніг і потягла хлопця до дверей, де чекало рятівне тепло.

За кілька хвилин Закс уже займався улюбленою справою: гасив і запалював свічку на столі, час від часу змінюючи колір її полум’я. Малинові, салатові, сині та сріблясті вогники танцювали в його очах.

Рен мовчки надпила каву — цього разу з медом і корицею. Помаранчева чашка гріла руки.

— Вирішуй, що спершу: ти розповідаєш, що ми тут робимо, чи замовляєш десерт? — спитав Закс, коли полум’я набуло помаранчевого, як і його волосся на сонці, кольору.

— Десерт, — із ентузіазмом заявила Рен, розгортаючи меню, бо вона й сама не знала, навіщо вони тут, і що це принесе, і чи принесе взагалі будь-що, але ж Історик казав… — Отож мені оцю шоколадну штуку. І таке з желейкою. Або… Заку, ти слухаєш?

Але він не слухав. Дівчина підвела погляд і зрозуміла: щось погане сталося. Хлопець позирав повз неї. Обличчя його зблідло, очі розширилися, пальці потягнулись до браслета на зап’ясті.

Рен і собі озирнулась, очікуючи побачити біля входу щонайменше Сансару Іґґдрасіль з почтом. Проте там не було нікого зі Стовпів, ані Мойр, ані розгніваного Одіна. У кав’ярню щойно зайшли хлопець із дівчиною — з вигляду типова собі пара — і шукали, куди б присісти, бо «Меделін» не тішив наявністю вільних місць цього вечора.

— Можна до вас? — безпосередньо спитала дівчина, підійшовши до їхнього столу на чотирьох.

— Звичайно, — відповіла Рен і вказала на два вільні стільці.

Хлопець допоміг супутниці зняти брунатне пальто та сіро-синій шалик, і вони вмостилися вивчати меню, прихилившись чолом до чола, а тоді вдвох рвонули робити замовлення.

— Заку, що сталося? — Рен легенько наступила другові на ногу.

Губи хлопця заворушились, але з них не злетіло жодного звуку.

— Що сталося, Нортоне? Прийди до тями, — прошепотіла вона вдруге.

— Це… — він безсило опустив голову на руки і видихнув так, наче скинув важелезний вантаж. — Це нереально…

Незнайомці небавом повернулися з двома чашками чаю і весело перезирнулись.

— Познайомимось, може? — запропонувала дівчина.

Вона всміхалась сонячно та мовби казала всім своїм виглядом, що знає велику таємницю. Волосся кольору ясної міді, каро-червонясті очі — відкриті, жваві, проте з лукавинкою.

— Я Рендалл.

— А я Ґайя!

Рен втягнула повітря носом, сподіваючись, що ніхто не помітить її збудження. Шанс, що це та сама Ґайя, — який він? Судячи з реакції Закса, високий.

— Еміліуш, — сухо додав її супутник — блідий чорнявий хлопець із настороженим поглядом у близько посаджених очах.

— Закс, — видихнув Зак ледь чутно.

— Як-як? — Ґайя перехилилася через стіл. Вона взагалі рухалася весь час, наче їй зовсім не сиділось на місці: то шарпала потріпаний шалик, то поправляла довге волосся свого друга.

— Закс. Нортон.

— О, Нортон! — мідноволоса дівчина сплеснула в долоні, і Зак аж здригнувся, а тоді з надією подивився на неї. — Я, певно, десь чула це прізвище! — Ґайя задоволено заплющила очі і сьорбнула чай. Здавалось, вона насолоджується кожним ковтком, кожним вдихом і кожним словом.

— Десь чула? — луною повторив Зак.

Супутник Ґайї кивнув і пояснив:

— Не розпитуйте, будь ласка. У неї…

— Геть не обов’язково про це всім казати! — дівчина штурхонула чорнявця і всміхнулась. — Ну, в мене трохи проблеми з запам’ятовуванням імен… Іґнісе, лише поглянь на цю триповерхову шоколадну красу! — дівчина повернулась до свого друга і захоплено тицьнула пальцем у меню.

— Еміліуш, — шепнув він із притиском.

Ця невизначеність із іменами теж насторожувала. Погляд Рендалл ковзнув у бік Зака. Той втупився в свою помаранчеву чашку і не казав ні слова. І тоді вона врешті зрозуміла — а радше пригадала.

Далекого першого дня в Академії директорка обурювалася Нортоновою поведінкою, а Нут казала, що в його сестри були виняткові результати. Виняткові настільки, що про неї Рен згодом читала в підручниках. Легендарна Зірка Академії, попередниця Адіті Агні. І нездійсненні мрії Закса, які він так ревно оберігав від інших. І ці постійні подорожі в інші світи: завжди взимку, завжди схожі між собою кав’ярні, мовби в нього ось тут призначена зустріч, про яку одна зі сторін забула. Як вона забула і власне прізвище.

Ґайя Нортон, Закова старша сестра, — ось хто сидів поруч.

— Гей, Заку… — Рен діткнулася його руки. — Усе гаразд. Усе. Ти знайшов. Перемога.

Він зітхнув. Замружився і розсміявся — голосно та заливчасто. Іґніс-Еміліуш і Ґайя зиркнули на нього з пересторогою.

— Ох, ще одні психи, — шепнув чорнявець без злості в голосі.

— Від такого чую! — Ґайя взяла його за руку — природно, наче робила це часто.

— Ґайє, ви живете в цьому місті? — спитав Зак зацікавлено, коли вгамував сміх.

Рен піймала себе на думці, що в житті не бачила на його обличчі такого інтересу.

Ґайя та Іґніс перезирнулися, відповів хлопець:

— Ні. Ми, власне, постійно подорожуємо.

— І ви — разом?

— Ти певен, що доречно допитуватися про особисте життя в перших зустрічних? — хмикнув хлопець, і Рен примітила, що й він має потужну ауру — але геть відмінну від тих, які вона відчувала повсякчас в Академії.

Закс неуважно провів рукою по волоссю і повернувся до сестри.

— Ґайє, ти… щаслива? У тебе все гаразд? Ти задоволена життям?

— Ти що — з якоїсь секти? — Іґніс здивовано звів брови.

— Ану помовч! — обурилася сестра Закса.

— А може, вони стежать за нами, — пробурмотів її супутник.

— Ні.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, і все. Ми маємо з ними поговорити.

Рен розсміялася.

— О ні, ми не з секти. Будьте певні.

— Авжеж, — кивнула Ґайя і повернулася до Зака: — А щодо твого питання, то так. У мене все чудово. Ми з Іґнісом багато бігаємо, але загалом усе гаразд. А в тебе, Нортоне?

— Теж чудово. У мене скоро випуск з університету.

— О, молодець! — Ґайя сплеснула в долоні. — Щось мені підказує, що ти найкращий студент.

— Саме так, — кивнув той і взяв Рен за руку. — Що ж, нам уже час іти…

— Уже? — здивувалася дівчина. — І ти нічого більше не скажеш їй?

— Скажу, — Заксові очі горіли. — Іґніс-Еміль чи як тебе там, щоб оберігав її ціною свого життя.

— Що за ідіотські замашки? Без твоїх порад знаю, що робити, — гонорово заявив чорнявець і поплескав себе по кишені. У ній щось дзеленькнуло, наче в’язка ключів.

— Ґайє… — Закс перевів погляд на сестру, мов прагнув увібрати її образ у свою пам’ять до найдрібнішої рисочки. — Неодмінно згадай, хто ти.

— Неодмінно, — кивнула дівчина, так само зосереджено розглядаючи Закове лице, а тоді додала з широкою усмішкою: — Ще колись перестрінемось!.. Ой, Рен Савітрі, зажди! Ледь не забула — у мене для тебе щось є…

— У тебе — для мене? — перепитала та.

Ґайя кивнула впевнено:

— Так. Раніше я цього не знала, але тепер бачу явно. Це саме для тебе!

З цими словами вона видобула з внутрішньої кишені пальта тонку, потерту брошуру, бережно загорнула її у дві серветки та обв’язала стрічкою, котру теж дістала з однієї з кишень.

— Тобі! — вона простягла імпровізований пакунок Рен, усе ще всміхаючись.

Після повернення в Академію Закс був задуманий і відсторонений, тож Рен вирішила його не чіпати. Врешті хлопець зняв з руки браслет — нитку чорних намистин, з якими він ніколи не розлучався, — і безмовно обмотав його довкола зап’ястя Рен.

— Довіряю тобі своє життя, — видихнув хлопець і торкнувся губами її руки.

Чорні намистинки були теплі і гладенькі на дотик. Рен подумки поклялася, що ніколи-ніколи не зніме прикраси. Бо за два роки спостережень їй здалося, що браслет — єдине, чим Закс дорожив і з чим не розлучався ніколи.

— Не будеш носити — і на тебе впаде кара небес, — додав він звичним знущальним тоном.

— А якщо загублю?

— Його важко загубити — втрутиться особлива магія, — Закс криво усміхнувся і, випереджаючи наступне питання, сказав: — Так, і розірвати його теж нелегко.

— Тобі не цікаво, що дала мені твоя сестра? — Рен намацала згорток у кишені.

— Ні, — похитав головою хлопець. — Вона дала це тобі… Що ти хочеш у віддяку? За те, що знайшла Ґайю.

— Нічого. Я ж із першого дня в Академії хотіла виростити цю твою мрію.

— Ось ти й зробила це.

— Не так, як планувала, — Рен поторсала сережку з крейдою.

— Однаково — ти привела мене до неї.

— А ти привів мене назад до Академії. Тоді, коли голоси… Коли я пірнула в історію свого минулого. Це була важка мандрівка, але мені вдалося повернутись, бо я побачила тебе і зрозуміла, де моє місце.

Рен пробіглася пальцями по браслету. Зак і далі всміхався. Момент щастя застиг — такий явний і простий, що хоч вставляй його в рамку і зберігай назавжди.

— Скоро весна, — видихнула дівчина, і з цими словами відчуття щастя вивітрилося під вагою змін, які мали настати.

Весна. Випуск Тріади. Усе закрутиться. Усе розірветься. Або — зростеться. Рен не знала.

— Я маю сказати тобі щось, — прошепотів Зак. — Я звідси не піду.

— Це ж як? А випуск?

— Ама про це ще не знає. Але є причини. Вони переконають її. Вони — вагомі. — Хлопець сховав руки в кишені і втомлено всміхнувся. — Тож не турбуйся щодо весни. Я буду тут із тобою.

— Це чудово, — впевнено видихнула Рен, заразом визнавши, що вона таки не хотіла, щоб він залишав ці стіни.

— Так. Це чудово, — погодився Зак. — Це куди більше, ніж я міг розраховувати.

Коли вдома Рен розв’язала стрічку і розгорнула серветки, брошура від Ґайї Нортон випала на стіл і розгорнулася на першій сторінці. Під стертою і розірваною в кількох місцях синьою обкладинкою ховалися сторінки пожовклі, місцями поплямлені. Вигадливий шрифт повідомляв, що ця книга належить студентам Академії.

Рен прочитала назву, і серце забилося сильніше. Бо виявилося, що автор — великий бог часу, іменем першої Тріади уповноважений директор Академії богів, професор Крон Осс. Брошура звалася «Компресія часу: теоретичні аспекти та практичне застосування».

Рен знала, що не мусить вивчати компресію. Аматерасу не прагнула від неї здійснення своєї мрії. Намисто вже зросталося, сила мрієрости поверталася повільно й рідко озивалась у ній… Та було в цьому бажанні щось таке ірраціональне і привабливе, що дівчина кинула всі сили на освоєння науки Крон Осса.

Історик, який одного дня підказав їй, куди йти, щоб зустріти Ґайю. Ґайя, яка віддала їй брошурку колишнього директора Академії. Не могло це бути випадковістю. Не могло це бути просто збігом, який зовсім не потрібен Всесвітові.

Коли настала весна, здавалося, що все остаточно стане добре. Навчання сяк-так піддавалося, Зак знай усміхався, ніхто з тіньового боку більше не приходив, і складалося враження, що навіть утомлена Аматерасу жвавішає.

Проте одного ранку на подвір’ї Академії з’явилась річ, якої там раніше не було. На місці мармурового фонтана здіймалася прямокутна брила, вища за дах. Усі її грані були вимережані геометричними візерунками, котрі вгризалися глибоко в камінь. Коли промені сонця торкнулися поверхні колони, на ній проступили слова, наче невидима рука випалювала їх:

«Великі Хранителі Всесвіту та Стовпи всіх Світів, Носії Гармонії і Справедливості, Милостиві правителі та Обереги Колиски — Град Богів, Гора Вічності, Древо Десяти, Колесо Долі — повідомляють: ми йдемо. Грішники мусять загинути».

Розділ 10 Хранителі і грішники

Рен знала їх поіменно. Колесо Долі, велика й милостива Сансара Іґґдрасіль, найстрашніша з усіх Стовпів, ішла до них у супроводі своїх соратників. Дівчина наблизилась до колони-брили і повільно обійшла її, щоб знайти на гранях хоч якесь пояснення, крім зловісних слів.

Коли Аматерасу з’явилася в арці дверей та вибігла у двір, її бліде й без того обличчя геть посиніло.

— Як? Скажи мені, як? — гаркнула вона, наче шукала підтримки в когось невидимого. — Як це могло статися?

А тоді директорка впала навколішки біля підніжжя колони, вдарилася чолом об землю, і з-під шарів її червоних шовків і смоляних кіс почулося здушене ридання.

Був ранній ранок, студенти тільки почали збиратись. Проте директорка, розпростерта на землі, не могла не привернути уваги всіх і кожного.

— Що сталося, Ама-мі? — Одін, як завжди, поспішав до неї, проте зараз мав такий безпорадний вигляд, наче сльози Аматерасу вимивали землю в нього з-під ніг.

— Ось, — директорка кивнула на колону, розтираючи червоні тіні на повіках, від чого її очі видавались запаленими. — Як цю гігантську каменюку можна не помітити!

— Я думав, Торарей щось готує до практичного.

— Не буде практичного. — Директорка гірко розсміялася і шарпнула шпильки у волоссі — вони посипалися на землю. — Усе просто. Процес пішов, Нитки відновлюються, стільки радості, все буде добре, ми все зможемо, так, Ама-мі, так, усе буде добре, так… Р-розмріялася… — вона прохрипіла останнє слово, ламаючи нігті об землю і загрібаючи її пальцями. — Усе просто, Одіне, вони йдуть — якимось триклятим чином — вони йдуть сюди. І нас уб’ють. О-о-о, тепер нас усіх вб’ють… Щоб ти згорів у полум’ї тіней, Діонісе… Щоб ти…

Вона шипіла ще щось, не звертаючи уваги на студентів, котрі збиралися поблизу. Проте Одін підхопив Аматерасу на руки і, попри її спроби виборсатись, забрав — геть від студентів, зловісної колони та усвідомлення того, що все безповоротно зламалося.

Пари скасували. Рен з одногрупниками зібрались у порожній аудиторії: усі, крім Амона, якого знову кудись мов вітром здуло. Мовчанки спершу ніхто не порушував. Закс попросив Рен повернути браслет і смикав його. Темні намистини стукались одна об одну, і навіть цей звук видавався зловісним. Зіґфріду, здавалось, було взагалі байдуже до всього: він замислено дивився в одну точку десь між ліктем Ньєрда і стіною.

— Ми ні в чому не винні, — вимовила Рен повільно, щоб ця лунка тиша в голові заповнилася хоч чимось. — Ми нічого не зробили.

Зіґфрід усміхнувся криво.

— Якщо вірити записам про приходи Стовпів, — прошелестіла Діке, — то їм байдуже, що думаємо ми. Якщо ти винен з їхньої точки зору, то винен.

— Та на богів, яка тепер різниця! — Нікта відвернулася від дверей. — Коли вони прийдуть, Ама доведе, що… Ама порозуміється з ними. Це просто… ахінея якась. Помилка. Нічого забороненого ніхто не вчинив.

— Мене не особливо хвилює, що сталося чи чого не сталося з погляду Стовпів, — відказав Зіґфрід, який до того сидів мовчки. У його голосі бряжчав гнів. — Я не збираюся опускати руки чи здаватись, коли вони прийдуть, — хлопець підвів голову, і темні очі блиснули недобрим вогнем. — Я хочу розірвати контракт.

— Зіґу… — слабко вимовила Нікта, наче прагнула втримати хлопця на місці одним лише словом.

— Ти знаєш, Нікс. І я знаю. Коли вони прийдуть, зробимо це.

Не минуло й години, коли почалося. Першим упав тренувальний корпус. Він розсипався в порох, коли стіни охопило безбарвне полум’я.

То був знак: вони тут.

Студенти зібралися біля входу — так наказала директорка. Вона вже не ридала, а холодні примружені очі не видавали думок. Коли стіни корпусу перетворювалися на пил, Рен зрозуміла, що діалогу не вийде. Згадуючи Сансару, вона зрозуміла це ще краще. «Велика й милостива» Колесо Долі часом любила потеревенити, якщо це могло розвіяти її вічну нудьгу. Та в інших випадках вона нападала нестримно, знаючи про свою колосальну перевагу й насолоджуючись нею. Тому — за настановою директорки — студенти не витрачали енергії на захист. Проти Стовпів у них не було шансу. Усі стояли перед входом, збиті докупи тривогою та викличним бажанням дивитися загрозі в очі. Викладачі оточили студентів. Аматерасу височіла попереду всіх.

Амона в гурті не було.

Небажані гості з’явилися — всі разом, чотири постаті, — вони вийшли з Брами, і Брама натужно заскрипіла, ніби хтось тиснув на неї надто сильно, а тоді зім’ялася, мов то було не коване плетиво, а паперова витинанка.

Вони прийшли в білому, наче несли саме лише світло й добро. Браслети Сансари подзвонювали на різний лад. Рен зіщулилась від цього звуку, непрохано згадуючи, як вона минулого разу опинилась у владі Колеса Долі. Страх пробирався всередину, і дівчина майже могла побачити їх — ці хвилі, котрі проти волі впліталися в її світовідчуття і намертво сковували рухи. «Але я не мушу їм піддаватись», — повторила Рендалл собі кілька разів і подумки відрізала хвилі паніки потоками вітру, а тоді розвіяла. Наче допомогло.

— Дотримуйтеся церемоній, — нагадала Аматерасу.

І всі опустили голови, бо одне з перших правил стверджувало, що дивитися на Стовпів Всесвіту без їхнього дозволу заборонено. Директорка вклонилася до землі, і її чорне волосся розметалося на кам’яних плитах.

— Вітаємо вас в Академії богів, о великі Хранителі Всесвіту, — мовила Аматерасу так, як вимагала церемонія.

— Ви обдурили нас! — відрізав один з новоприбулих — високий і суворий, із сивиною над чолом. Його плащ оторочували срібні візерунки, які нагадували переплетені ланцюги (Рен бачила розмите відображення у воді, котра залила всю площу після того, як брила розтрощила фонтан). — Ви сховали в себе грішника і не видали його Колесові Долі!

— Ніхто не здатний обдурити хранителів найдавнішої мудрості, о великий Граде Богів, — найсмиреннішим своїм тоном мовила Аматерасу.

Проте тут дзвін розлігся в повітрі, й одна з фігур, чиє обличчя приховувала біла вуаль, вийшла наперед.

— Він тут, — мовила Сансара. — Тепер я чую його чітко, як ніколи. А це означає, що ви обдурили нас. І ось кара прийшла: ви всі помрете. Першим згорить грішник, котрий зневажив усі закони й тікав від справедливої покари надто довго. Амоне Діонісе, настав час відповісти за свій злочин. Ходи до мене, — останні слова Сансари звучали, мовби поклик до любого коханця.

Білі плями заворушились у свідомості Рен. І стерлись, оголюючи правду.

Вона вже приходила сюди, велика й милостива. «Мені потрібен Діоніс», — ось що вона сказала минулого разу.

Амон Діоніс.

Амон Діоніс, хто ж іще.

Амон усі прокляття на його голову Діоніс.

Чому раніше цього спогаду не було? Чому ні вона, ні інші студенти не знали, що Стовпи прийшли по Амона? Чому Амон мовчав про це завжди і вдавав, що нічого не трапилося? Рен гірко всміхнулась, розуміючи, що чергове знущання з її пам’яті, очевидно, викривило ці спогади, але зараз був явно не той момент, щоб заглиблюватись у деталі…

Аура Аматерасу сповнилася напруги, хоч директорка досі замітала косами землю в шанобливому поклоні, котрий мав тішити самолюбство гостей.

— Великі й милостиві Хранителі знають, як важливо для нас оберігати кожного студента…

— Що ти хочеш зробити, Аматерасу, перша Зірко Академії? — шепнув один з новоприбулих. — Думаєш викупити своє життя цими облудними словами?

— Ні, о велике Древо Десяти, — Аматерасу почала розгинатися з поклону, і маска покори спадала з її красивого лиця. — Та наші зірки варті майбутнього. Ніхто з присутніх тут не знав, що грішник — Діоніс. Ніхто не знав, що він ховається в наших стінах і в чому полягає його гріх. Ніхто, крім мене. Тому я згодна прийняти покару за те, що сховала його і приховала це від інших.

Стовпи мовчали кілька секунд, і за цей час Рен відчула себе скам’янілою під їхніми поглядами.

— Ми милостиві, — почала Сансара. — Тож подаруємо вам порятунок за чесне зізнання. Якщо видасте нам Амона Діоніса на заході сонця, тоді Великі Стовпи подарують життя кожному десятому студентові та всім кандидатам у Тріаду, які необхідні для виживання Академії. Це великий дар, директорко. Якщо ж ви вирішите знехтувати нашою милістю і переховуватимете грішника, тоді ніхто не виживе в Академії цієї ночі. Задля того, щоб відмежувати студентів від вашого згубного впливу та дати їм прийняти правильне рішення, жоден викладач не повинен брати участі в передачі Діоніса цього вечора. Про це подбає моя сила. І знайте: я чую грішника тут, тож якщо він спробує втекти — почую це теж.

— Дякуємо за вашу доброту, — відповіла Аматерасу з бездоганною ввічливістю. — Смиренно просимо дати час, щоб відшукати грішника й передати його для справедливого суду.

— Хай буде так. Час пішов, — прогримів голос того, кого директорка назвала Градом Богів.

Стовпи зникли, проте аура їхньої сили впала згори і, мов ударна хвиля, розтеклася в обважнілому повітрі.

Колесо Долі Сансара Іґґдрасіль. Град Богів Асґард Тіамат. Древо Десяти Олімпус Сефірот. Гора Вічності Вальгалла Меру. Імена, знайомі з підручників та лекцій, тепер гуготіли в голові неперервним потоком.

Час до заходу сонця тікав стрімко. По тому, як Стовпи виголосили свій вирок і зникли, студенти спершу зберігали глибоку мовчанку й не ворушились, а тоді всі одночасно вибухнули схвильованими розмовами. Аматерасу наказала нікому не покидати будівлю головного корпусу, а викладачів зібрала в себе.

— Думаю, нам є про що поговорити з Діонісом, — сказав Ньєрд, коли вони опинилися в коридорах Академії, переповнених студентами.

— На голову не налазить: Ама змусила всіх забути про це! Минулий прихід Сансари був через Діоніса!.. Вона щось вигадала і його не віддасть, — спохмурніла Нікта. — Не віддасть же!

— Піду до директорки, — прошелестів Ньєрд.

У повітрі довкола тремтіло збудження, а не страх. Рен відчувала, що стояти, схилившись у поклоні перед Стовпами, було набагато страшніше, ніж готуватись до вечірньої зустрічі з ними. Навіть якщо на перемогу нема надії. Це відчуття було неочікуваним, проте правильним.

«Хамсіне, знайди Амона!» — наказала Рен вітрові, який лоскотав її плечі, проте в цьому не було потреби. Діоніс сам наближався до гурту. І були в його рухах така легкість і впевненість, наче зовсім не смерть чекала попереду.

Нікта обхопила Амона руками і заховала обличчя в його помаранчевому светрі.

— Де ти був? — у голосі дівчини прозвучали істеричні ноти, наче всі туманні століття свого хаотичного життя вона шукала саме цього хлопця зі смарагдовими очима й кучерями, чорними, як рідна їй ніч.

— В Аматерасу, — відказав він тихо.

— Вона ж не хоче видати тебе? — Ніктині очі блукали обличчям друга в пошуках відповідей.

— Ти маєш що розповісти, — Ньєрд загрозливо виступив уперед, наче намірявся вдарити одногрупника. — А ми маємо право знати, за що нас усіх планують убити. Уже вдруге, як виявилося.

— Так, — Амон поклав руки на плечі Нікти й рішуче відсторонив її. — Ходімо кудись сядемо. І я розповім вам усе, що зараз важить.

— Мене звуть Діонісом, — мовив Амон. Важкі штори закривали вікна, і красиве обличчя бога вина підсвічували лиш енергетичні сфери, якими він бавився, запалюючи їх у долонях. — Теренс Діоніс — перше ім’я моє. Бог-п’яниця, бог розваг, бог-винороб. Якщо починати спочатку, то… Народився в заможній родині. Природно, був упевнений у своїй вищості ще до того, як згадав про божественну історію, — Амон опустив голову і продовжив тихше: — Світ, де я жив, переповнювали магія та дивовижні сили. Я з дитинства товаришував з вітрами, з духами землі й небес, — Амонів погляд став замріяним. — Уявіть безкраї поля. Безкра-аї поля, — він розкинув руки, — сонце торкається обрію — криваво-червоне і величезне, наче от-от розіб’ється. Лози в’ються, мов живі, і їхнє листя просвітлює проти сонця, а грона такі важкі, ніби торкнись — і відгукнуться глухим дзвоном, у якому переливається пісня дощу і неба, пісня першого танцю і свята врожаю, тремтіння зимових ночей і хлюпіт рівчаків, де русалки полощуть свої коси… — Хлопець замовк і втягнув повітря носом. — То був недарма світ див: виявилось, що сусіди наші — Колиски Стовпів, де спочивають душі. Від них усе довкола тихцем змінювалося — як кола по воді йдуть від кинутого каменя… Я був щасливцем — познайомився зі Стовпами. Мене зустріла Сансара. То була чергова її примха: знайти смертного і розважитись. Але — ось вам іронія — я виявився не простим смертним. І більше, я порушив закон: забрав собі ще одну душу, яка до того спала.

— Амон. Ти забрав із Колиски душу Амона! — здогадалася Рен.

— Так, — хлопець посміхнувся криво. — Амон-Ра, величний сонячний бог, попросив мене про допомогу, і я, як бовдур останній, погодився. Він дав мені свою силу, а я натомість підписався на найбільшу авантюру у своєму житті.

Закс заусміхався ширше.

— Щойно ми з Амоном домовилися, я втік з дому. Я тікав крізь різні світи — з допомогою своїх друзів-вітрів і унікальних навичок, — вів далі Амон, клацаючи пальцями. — І врешті потрапив до Академії, сподіваючись, що тут, серед безлічі божественних душ, мене не помітять Стовпи, що, безумовно прагнули моєї загибелі на той момент. Але коли ліміти почали знімати, то сили Діоніса й Амона засяяли, наче маяк. Я не міг покинути Академію, і Сансара знайшла мене…

— І вирішила принагідно знищити нас, — перебив Закс, повільно киваючи. — А я все думав, де бракує шматочків для цілісної картини. Коли це закінчиться, я планую натерти твою пику на дрібній тертці, щоб знав, як підставляти всіх. Але поки що треба вирішити, як розгребти ситуацію з найменшими втратами. Я так розумію, Ама тебе не видасть, так?

— Так, — погодився Амон. — Вона налаштована дуже рішуче.

— Налаштована на що? — поцікавилась Діке, розсуваючи штори.

— Померти. Вона зробить усе, щоби врятувати нас і померти. Ми з Аматерасу обговорили все. Ми зможемо перемогти. Якщо мій ризик виправдає себе.

— Ох, Діонісе, як добре, що я не одна, через кого на Академію точать зуби! — просяяла Нікта.

Амон знервовано провів пальцями по волоссю.

— Я мав задумку, як відвернути катастрофу з минулого, щоб виправдатись перед Стовпами за свій учинок. Дурний був задум, але так вийшло, що мій шанс використали інші. Ті, хто нічого не знав. Рен і Енліль, — хлопець тихо зітхнув, переводячи погляд на дівчину. — Ще дещо, про що ти повинна дізнатися зараз: Стовпи змогли прийти в Академію, бо ти відправилась у минуле з кандидатом до Тріади. Це й створило парадокс-лазівку. Я наївно вважав, що ця мандрівка не вплине ні на що. Але Ама розвіяла мої здогади.

— Отож вона вплинула, і дуже помітно, — дівчина втягнула повітря носом. Перед очима затанцювали темні кола.

— Мандрівка в минуле? — шелесткий голос Діке приховував краплю здивування. — Та сама, про яку говорила Бентен?..

— Це мав бути я. Мав відправитись у давні часи, зупинити богів, котрі спричинили руйнацію Намиста, і повернутися переможцем. Це мав бути мій «золотий квиток», щоб вимолити прощення у Стовпів і завершити все це, — пояснив хлопець швидко. — Проте я геть не врахував, що змінювати минуле не можна. Тому навіть на краще, що склалось по-іншому. Та поза тим, я підвів Амона і вас усіх.

— Отже, це моя провина, — відсторонено відповіла Рен. — Тепер зрозуміло, що хотіла зробити Бентен. Від чого застерігала Медея. Я справді принесу всім загибель.

— Савітрі! — Закс прикрикнув на неї. — Якщо ми зараз почнемо шукати помилки минулого і звинувачувати себе чи одне одного, то краще вже лягти й померти, не чекаючи, доки Стовпи відберуть кожного десятого.

— Згодна. Пропоную витратити час на речі, котрі зараз актуальні, — Діке сплеснула в долоні. — Діонісе, у вас із директоркою є ідеї щодо того, як викрутитись?

— Так. Передусім треба потягти час. Зосередити сили так, щоб студенти змогли вистояти трохи… — Амон схрестив руки на грудях. — Стовпи можуть пригашувати божественні сили, тому найдієвіший варіант — зібрати всю енергію в одну-дві хвилі атаки. Це може якщо не похитнути їх, то принаймні трохи вивести з рівноваги. До того ж вони люблять пафосно побалакати, перед тим як знищувати грішників. Будемо вірити, що це спрацює… Бо якщо ні, то Амон мені не пробачить.

— Я доволі багато читав про душі богів, — відказав Зіґфрід, поправляючи окуляри. — Про злиття душ, які рідко, та все ж трапляються. Сказано, що, коли будь-яка з душ протестує проти цього, йде жорстке відторгнення. Та коли я дивлюся на тебе, то бачу, що Амон і Діоніс не проти товариства одне одного.

— Годі сентиментів. Ти так і не розповів, що саме потрібно зробити, — зауважив Закс.

— Ще не час.

— Амоне… час є тільки зараз. Можливо, ми не доживемо до ранку, — втрутилася Рен. — Адіті й Енліль не сильно поступаються Тріадам минулого, які вже чинили спротив. Ми можемо використати їхню силу, і самі теж щось можемо.

— Не забувайте про мене! — озвалась Нікта. — Якщо вивільню хаотичні сили, то не думаю, що Стовпи зможуть зі мною легко розібратися.

— Зможуть, — похитав головою Амон. — Сили Хаосу на них майже не діють, бо вони — втілення гармонії. Я не певен, як це працює, але вони, кохана, це як багато Нікт Ромі — тільки з силами, абсолютно протилежними твоїй.

— Пхе, — дівчина зітхнула. — Хаос існував задовго до Гармонії, я певна, що зможу себе круто проявити!

— Боги Тріади, боги Тріади… — повторив Закс, смикаючи браслет на зап’ясті, а тоді підвів погляд на Рен.

Вона усміхнулася.

— Що, Заку?

— Нічого. Раптово подумав: нас обіцяють знищити, а ти стоїш тут і усміхаєшся до мене.

— Це погано? — звела брови дівчина. — Я ще можу сумувати, бо Стовпи проникли сюди через мене. Але це нічого не змінить. Тепер я чудово пригадую, як намагалась розказати про все Аматерасу після повернення від Сансари, але директорка підтерла нам з Енлілем пам’ять і позбавила шансу розповісти про лазівку, бо навіщось прикривала Діоніса.

— Навіть якби Аматерасу дізналася раніше, то це вже нічого не змінило б. Усе одно Стовпи прийшли б. Усе одно я не мав би куди втекти. Тож нічого не змінилось… — осміхнувся Амон.

— Отже, так: Адіті й Енліль, вони нам потрібні! — загорівся Закс. — Без них ми й хвилини не вистоїмо. А третім піду я. Якщо дійде до битви. Є ще козирі, про які наші гості не знають. Так що повірте: ми сьогодні здобудемо блискучу перемогу.

— Один не розповідає, що хоче зробити, другий не розповідає, що хоче зробити… Яка в нас злагоджена командна робота! — Нікта потерла скроні вказівними пальцями.

— Нікс, ти, до речі, мені теж потрібна, — додав Амон.

— Я завжди тобі потрібна, — втомлено відказала вона.

— Давайте знайдемо Ньєрда, а потім підемо на дах, — запропонував Зіґфрід, мружачись від косих променів за вікном. — Обговоримо самовбивчі плани на свіжому повітрі. Але перед цим я б хотів поговорити з богинею ночі.

Нікта здригнулася, наче її вдарили.

— Рен, сонечко, — Амон покликав дівчину вбік, поки вони чекали в коридорі на Нікту й Зіґфріда.

Діоніс сидів на підвіконні, спираючись спиною об шибку. Розслаблена фігура геть не нагадувала про те, що за лічені години його чекає смерть, якої — дівчина знала точно — уникнути буде надзвичайно важко.

— Рен, сонечко, — повторив він. — Знай: я тебе дуже люблю. І вибач, що через мене ти опинилася в цій ситуації.

— Вибачення прийнято.

— До справи. Ти обіцяла мені носити при собі артефакти, які подарував тобі під час останньої зустрічі Історик. Той, що він дав для Енліля, — з тобою?

— Так, ось, — Рен дістала з кишені маленький салатовий м’ячик, що — за словами Історика — міг приборкати темну сторону Енліля, але так і не знадобився.

Очі Амона загорілися.

— Він тобі потрібен? — здогадалась Рен і з готовністю простягнула артефакт другові. — Тоді використай його правильно.

Амон бережно сховав м’ячик у нагрудну кишеню жилетки, а тоді зістрибнув з підвіконня, схилився в глибокому поклоні і поцілував руку Рен.

— Я скоро повернуся.

Шепнувши це, він пірнув за ледь відчинені двері сусідньої аудиторії.

За хвилину Амон вийшов, водячи гребінцем по лискучому волоссю, наче причепуритись зараз було найважливішою справою його життя.

Кілька слів. Кілька ритуальних обіцянок. Кілька речей, котрі потрібно сказати, — і все.

— Контракт розірвано, — мовив він, стискаючи її долоню.

— Контракт розірвано, — усміхнулась вона, дивлячись на нього так незвично знизу вгору.

Аудиторія, де вони розділили стільки обіймів і стільки суперечок. Їхня аудиторія. Нікта стримувала сльози й відчайдушно усміхалася.

— Це був довгий шлях, — Зіґфрід відкинув з обличчя відросле волосся.

— Дуже довгий, — погодилась Нікта, закушуючи губи. — І все ж ми дійшли до кінця. Дійсно — дякую. Без тебе я б не стояла тут.

— Навзаєм.

— Звучить, як дивний та незвичний обмін люб’язностями. Припиняй. І… я не звикла тебе таким бачити, але ти крутий!

— Гаразд. Але тепер, повелителько ночі, прошу твого благословення, щоб продовжити свій шлях іншою дорогою, — Зіґфрід церемонно опустився на одне коліно, як велося робити всім Хранителям Півночі ще в найдавніші часи, задовго до перших сторінок історій.

Нікта провела рукою по очах, а тоді ледь торкнулась Зіґфрідового чола:

— Я скажу це лише один-єдиний раз. Хай буде з тобою благословення у світлі і в тіні. У кожному світі, де ти знайдеш мене, і в кожному світі, де я знайду тебе, поки Стовпи підпирають небо і зірки освітлюють темряву. Якщо ж згаснуть усі зорі, тоді приходь до мене в пітьму — і я сховаю тебе там, Зіґфріде.

Коли лицар підвівся, вона усміхнулася.

— Ми неймовірні. Гарно почали цю історію і гарно її закінчуємо. Це така рідкість.

— Ти ж знала, що мій шлях інший.

— Знала. Але я не вірю в Слова. Я вірю у свій вибір.

— Ніч і сонце! До кінця не повірив би…

— Знаєш, я все одно не можу позбутися відчуття, що в мене вирвали серце.

— Це скоро мине. Ми дорослі люди, Нікто. Можливо, навіть надто дорослі для всього цього, бо довго прикидалися дітьми… Та хай там як, я не покину тебе до кінця.

— І я вдячна тобі за це, — Нікта Ромі присіла в реверансі і розсміялась.

— Можна, — голос Зіґфріда був незвично хрипким. — Заходьте!

Коли двері прочинилися, всі зрозуміли, що насправді незвичним був не лише голос. Блиснула сталь, на якій вогняною лінією вималювався чорний дракон. Величезний конусовидний щит палахкотів так, наче його щойно зняли з вогню.

— Торареїв чи що? — шепнув Амон зачудовано.

— Мій, — тон Зіґфріда переповнювало торжество.

Здійнявся дим стіною, а коли він розвіявся, Закс присвиснув здивовано.

Величезний щит упав на землю, а за ним поважно стояла незнайома постать. Осяйний обладунок перерізали глибокі сліди від ударів, які нагадували шрами від кігтів дракона. І знов-таки дракон красувався на грудях лицаря, розчепіривши чорнющі крила, окреслені мідною крайкою. Лицар ривком зняв шолом, і по плечах розсипалися довгі чорні коси.

— Зіґ? Що, справді Зіґ? — насторожено спитав Амон.

Знайомий незнайомець усміхнувся і кивнув. На його переніссі вже не було окулярів, проте очі — ялиново-зелені— не змінилися.

— Ґрамр, — тихо мовив лицар, і меч із іскор упав йому просто в руки. — Ось і все.

— Зізнавайтесь, хто ще підготував сюрпризи, як Зіґ? — Амон озирнувся на друзів, проте всі зберігали мовчанку. Або не хотіли розказувати про таємниці передчасно.

— Тепер ходімо на дах? — спитала Діке.

— Вперед! — Нікта вибігла першою.

Коли всі вже вийшли, Рен залишилась. Здогад її не відпускав — аура довкола Зіґфріда змінилась, але було в ній щось неприродне.

— Зіґу, — покликала вона. — Що з тобою насправді?

Незвично високий хлопець криво всміхнувся і примружив очі. Він клацнув пальцями — обладунок зник, а його замінили темно-зелений светр і сірі штани. Тоді Зіґ обережно повернувся спиною до Рен, і вона побачила, як пульсує світіння у формі липового листка між лопатками. Світіння поширювало зловісну ауру, котра і привернула її увагу.

— Я вмираю, Рендалл.

— Як? — машинально перепитала вона, шукаючи на обличчі Зіґфріда ознаки фатальної проблеми.

Проте обличчя не вельми змінилося: бліде, з загостреним підборіддям, ямочками на щоках і гострими очима.

— У мене голка в серці, — у вустах Зіґфріда це прозвучало як «У мене тістечко з ягодами на десерт».

— Тоді марш до лікаря. Керн тебе вилікує! Я думаю, голка в серці — це для нього щось на кшталт роздробленого коліна, не більше.

— Ти не розумієш, — похитав головою хлопець і сховав руки в кишені. — Це не те, що Діан може вилікувати, це не те, що взагалі можна вилікувати. Пам’ятаєш ніч балу?

— Так, звичайно, спробуй її забути…

— Ну ось. Коли Мойри «вбили» мене, пам’ятаєш?

— Так.

— Чудово, — дівчині здалось, що очі Зіґфріда потемніли. — Чудово, Рендалл. Так ось, я невразливий. Ти знаєш це. Я — непробивний лицар-драконоборець. Та є одна лиш точка, яку можна уразити. І її уразили. Тієї ночі. Мені в серце втрапила голка. Не та, якою Мойри фіктивно поранили, щоб спровокувати нашу буремну богиню. А дрібка Ніктиної сили, абсолютне зернятко Хаосу. І воно досі там… Викладачі захищали всіх вас, тому ніхто не постраждав, — вів далі хлопець, вдивляючись у видиму лише йому темряву. — Адіті, яка билася з Ніктою, просто пощастило. Мене ж не захопив жоден захисний щит. Крапля Хаосу вбиває мене, Рендалл, і я зовсім недовго зможу триматися. Тому вирішив звільнити свою силу та використати її сьогодні. Я здивований, що ти помітила таку дрібницю.

— У мене хороше чуття на проблеми. І я вже давно хвилююсь за тебе.

— На все воля долі.

— Скажи їй! — рішуче відповіла дівчина. — Це ж Ніктина сила, вона зможе тобі допомогти.

— Не зможе, — з обличчя Зіґфріда не сходила усмішка, наче він вважав це все вельми кумедним. — І, забігаючи наперед, Рен, у жодному разі не кажи їй. Я сам розберуся.

— Думаєш, вона буде рада, якщо ти загинеш, ні слова не сказавши?

— Ні, звичайно, — відповів Зіґ із тією ж божевільно спокійною усмішкою в кутиках вуст. — А ти думаєш, що Нікс буде рада дізнатися, що формально це вона мене вбила?

У довгій паузі, яка запала між ними, Рен не знаходила слів.

— Я люблю Нікту і зроблю все, щоб їй не було боляче, — повторив хлопець на тон вищим голосом.

— Але все одно буде, — заперечила Рен, — ти наче не розумієш.

— Усім нам буде боляче, — Зіґфрід зітхнув. — Життя без болю взагалі не буває, знаєш, навіть у богів і героїв. У них, думаю, навіть більше бід, бо таким ніколи не щастить на спокій.

— У тобі є сталева стійкість, Зіґу. Якби я зрозуміла, що скоро помру, я б, мабуть, бігала в паніці і чіплялась за будь-яку ниточку для порятунку.

— Та ні, — хлопець поправив окуляри, котрі видобув з нагрудної кишені, і діловито додав: — Коли твоя смерть буде поруч, певен, ти зберігатимеш спокій.

— І все ж… невже — ні шансу?

— Рен…

— Якщо спробувати виростити твою мрію…

— Рен.

— Я б могла…

— Рендалл Савітрі, — Зіґ поклав долоню на її плече і слабко стиснув. — Усе добре. Впливати на фізичні об’єкти не треба — це, якщо не помиляюсь, дуже небезпечно для тебе. Усе під контролем. Справді. Я поговорив з Ніктою. Ми давно розійшлися. Нині ще розірвали контракт. Нас нічого не пов’язує.

— Але ж тобі всього двадцять…

— …п’ять. Не так і мало як на студента Академії, — Зіґ знову криво посміхнувся. — А тепер забудь цю розмову і повір у мене. Ходімо. Дах. Сьогодні красивий захід сонця.

Розділ 11 День, коли розірвався браслет

Спустившись після споглядання заходу сонця на даху, група Ніка Ньєрда опинилась у веремії, яка нагадувала підготовку до свята. Настрій, щоправда, відрізнявся — насичений хвилюванням та іскрами сумнівів, а не веселощами. То там, то тут спалахували суперечки, але викладачі або голови груп гасили їх. Аматерасу найперше пояснила, що головне питання не підлягає обговоренню: вони не здаються і не здаватимуться за жодних умов.

— За захист відповідають Одін та Діта, — повідомив Ньєрд після останнього візиту до директорки.

— Захист? — брови Закса сіпнулися. — Ми начебто збираємося тягти час і нападати.

— Так, та оскільки викладачі не зможуть брати участі в протистоянні, вони бодай виділять силу нам на щити, — Нік повів друзів за собою крізь натовп. — Група Фрігг залишається в підтримці, — Ньєрд вказав рукою в бік гурту, котрий сидів півколом біля високої колони і палко щось обговорював.

Фрігг помахала їм і повернулася до своїх. Нік же поспішив уперед.

— Савітрі, ходи сюди! — Медея покликала Рен убік.

Дівчина підійшла, але несвідомо виставила блок. Чаклунка дістала з кишені крихітне лезо без руків’я і надрізала собі безіменний палець.

— Ти віриш мені? — спитала.

— Тобі передбачувану відповідь чи наївну? — хмикнула Рен.

— Повір мені. Один цей раз. Вибач уже, що не вказівні, але вони мені ще потрібні. Ти не знаєш, звичайно, але кров із вказівних дає кращий ефект при заклинаннях. Коротше… Сила за силу, — Медея провела закривавленим пальцем по губах Рен і заспокійливо додала: — Це маленький дарунок підсилення, на який я ще здатна…

— Медеє, годі базікати! — озвався Тесс.

— Біжу! — чорнявка тріпнула кучерями.

— Зітри це, і негайно, — Зак показав на закривавлені губи Рен, щойно вона доєдналася до гурту.

— Де ви хочете залишитися? — спитав Ньєрд у всіх, коли вони нарешті знайшли вільний куток.

— Я вже сказав. Я, Енліль та Адіті — основна ударна сила, — Закс склав руки на грудях із виглядом людини, котру ніхто не зможе переконати в протилежному.

— Атака я, — знизала плечима Нікта. — У підтримці з мене нуль сенсу.

— Те саме, — Зіґфрід кивнув замислено. — Думаю, найкраще приєднаюсь до основної трійці. Врешті, мені теж пропонували долучитися до Тріади.

— Я можу спиняти тиск Стовпів, — додала Діке.

— Я з Тессом співпрацював на границях. Будемо діяти в тому ж напрямку, — додав Нік. — Амоне, Рендалл?

— Загалом справа така: я йду на тіньовий бік, — видихнув чорнявець. — Це наказ Аматерасу.

— Але директорка певна, що ми мусимо вистояти. Чому вона відсилає тебе? — Ньєрдові брови смикнулися вгору.

— Вона певна, що я зможу зробити те, заради чого ризикує вся Академія. Привести допомогу: тамтешню Тріаду.

— На богів, як вони нам допоможуть у боротьбі проти Стовпів? — хмикнув Зак. — І ще — з якої радості? Після всіх цих історій про взаємну ненависть…

— Ама вірить, тож маємо вірити й ми. У неї є домовленість із братом. Вистійте, скільки вийде. Я вирушив… вирушу негайно, як зможу. Нікс, відкриєш прохід назад потім? Я подам тобі сигнал.

— Так, звичайно, — кивнула Нікта, не відриваючи стурбованого погляду від Амонового лиця.

— Чому не йдеш негайно? — озвався Закс.

Чорнявець закотив очі:

— Бо не все залежить від мене, Нортоне ти допитливий. Я можу перейти на тіньовий бік, проте щоб опинитися там у правильний момент у правильному місці, треба і вийти звідси в правильний момент та у правильному місці. Місце — у нашому дворі. Час — коли сонце зникне за обрієм. Я вийду до Стовпів з вами, але встигну вчасно піти. У нас є ще найбільший козир.

— Це ж який?

— Аматерасу. Цукійомі, тамтешній директор, не допустить, щоб рідна сестра загинула… Принаймні щоб вона загинула не від його рук. Словом, у них складні сімейні стосунки. Ваше завдання — дочекатися.

— А тепер варто розглянути ще один, дуже ймовірний варіант, — втрутився Ньєрд. — Варіант, що й без того дірявий план Діоніса й Аматерасу провалиться.

— Тоді я звільню всі свої сили, і побачимо, чия візьме, — насуплено відповіла Нікта, замахуючись уявною косою.

Рен за цей час подумки перебрала всі варіанти, в яких вона могла б бути корисною, і врешті тихо сказала:

— Я атакуватиму з вами…

— Ти триматимешся на відстані, — перебив її Закс і усміхнувся. — Власне, хотів би я так сказати й гарантувати тобі безпеку. Але не можу ні того, ні іншого. Тож давай викладемося на повну… Піду пошукаю Енліля й Адіті. Треба з ними все узгодити. Зіґу, ти зі мною?

Вони пішли вдвох швидко, і Рен помітила, що Зіґфрід тепер майже одного зросту із Заксом, проте її думки перервав вигук на два голоси:

— Савітрі!

Ці двоє були, як завжди, сповнені оптимізму. Брюн Ньєрд зависла в повітрі над плечем Гільди. Дівчата усміхалися, мов на святі.

— Брюнгільдо, тут скоро стане небезпечно, пошукай собі затишний куточок, — зауважила Рен, розглядаючи сестру — чи радше сестер — Ніка Ньєрда.

— Знаю, — примара посерйознішала. — Але ми з Гільдою разом у радощах, тож хіба я можу її кинути, щойно попереду виникає небезпека? Ні, Рендалл, ні, так у нашій сім’ї не чинять!

Вона мить повагалась, а тоді підпливла до Ньєрда і провела рукою по його блакитному волоссю. Принаймні спробувала провести, але її пальці пройшли наскрізь, не ворухнувши світлих пасом.

— Я люблю тебе, братику, — пробурмотіла Брюн, ні краплі не розчарована поведінкою своїх пальців.

— Угу. І я тебе, Брюн, — Ньєрд відповів їй усмішкою.

Примарна дівчинка просяяла і защебетала:

— То, коли все закінчиться, давайте зустрінемось і поговоримо втрьох!

— Гаразд. Але поки що я зайнятий, — м’яко відповів Нік. — Бережи себе і простеж, щоб Гільда була в безпеці. Покладаюся на тебе.

— Неодмінно! — голубе волосся хитнулось, і примара попливла над юрбою, а Гільда майнула за нею.

Сонце майже зайшло, відраховуючи останні хвилини спокою. Рен защепила волосся Енлілевою шпилькою.

«Я підтримаю тебе всіма силами», — озвався Хамсін, торкаючись долонь дівчини миготливим тонким дотиком.

«Ми повинні перемогти», — додав внутрішній голос, якого ніколи не долали страхи й сумніви. І Рен йому повірила.

Ця битва була програна ще до того, як почалася. Просто вони за безмовною згодою вирішили стояти до останнього.

Випалена земля у дворі здіймалася чорними валунами, які кровоточили лавою й смолою, як величезні струпи. Холодне зазвичай вечірнє повітря переповнював важкий дим, який виїдав очі і не давав дихати. Стовпи любили похизуватися — цього разу руйнацією, котру принесли з собою.

— Ось і грішники! — Град Богів широко всміхнувся, коли безладні на перший погляд гурти вийшли надвір. На згарище.

Захисна енергія незримими щитами двигтіла довкруж. Та Аматерасу і її колеги волею Стовпів зникли без сліду і не могли втрутитись. А якби й могли — що вони вчинили б?..

Кожен знав, що їх чекає смерть, якщо тільки опустити руки. Проте якщо не опускати їх, вона все одно маячила поряд так яскраво, наче сама богиня погибелі прокралася в ряди студентів. Щоправда, Аматерасу обіцяла: допомога прийде. Скоро. Вчасно.

— Ми прийшли обрати тих, хто стане богами, і тих, хто завершить свій шлях тут і зараз, — повідомила білява панна, наймовчазніша зі Стовпів, котра носила ім’я Вальгалла Меру.

Ніхто вже не вклонявся і не вдавав покори.

Амон досі не пішов у тінь — натомість заціпеніло спостерігав. Його яскраво-помаранчева футболка сяяла, як язичок вогню.

— Якої Мойри він ще тут? — шепнула Нікта, позираючи на бога вина.

Рен стенула плечима. Але тут студентська хвиля сколихнулась — у повітря злетіли стиснуті кулаки, іскри енергії. Брязкіт металу прорізав тишу.

Рука Закса лягла на плече Рен.

— Не відходь від мене. Чула? — струм уколов її плече.

Червоний із золотом шовк, у якому завжди красувалась Адіті, промайнув ліворуч. Енліль, випромінюючи непояснимий спокій, зайняв свою позицію праворуч від Зака. З його зап’ясть звисали, повільно розхитуючись, ланцюги з тягарцями.

Позаду виросла хвиля морозного вітру, і — р-раз — їдкий дим розвіявся від подиху Ньєрда. Волосинки на шкірі стали дибки, але легені перестали горіти.

«Ми не програємо».

Стовпи не зважали на метушню «грішників». Вони недбало сиділи на уламках арок і спостерігали: хто з усмішкою, хто байдуже. У них був увесь час світу.

— Діоніс із вами? — мовила Сансара.

Амон ступив із натовпу вперед і приречено підвів погляд на Колесо Долі.

— Діоніс із нами і завжди з нами буде. Така відповідь богів Академії! — відгукнулася Адіті й шепнула до себе: — Танцюй, полум’я Агні…

Золоті нитки виткали спис у її руці за лічені секунди; рубіни спалахнули, як сигнальні вогні.

— Ми приймаємо вашу відповідь, — кивнула Сансара і повернулась до своїх супутників. — Грішники вичерпали свій час на роздуми і прийняли неправильне рішення, за яке відповідатимуть своїми життями.

«Ми не програємо».

— Боги! — Адіті кинула погляд за спину. — Академія не здається! І я, перша імені цього богиня Всесвіту і першопричинного полум’я, Адіті Агні, не здамся!

На її заклик відгукнулися десятки голосів. Тихі, гучні, хрипкі, дзвінкі, вони злилися в один вигук, за яким почала здійматися хвиля енергії. Рен не бачила її, але могла відчувати. Кожен відкривав свої потаємні сховки, бо зараз — і тільки зараз — треба було віддати себе всього. Щоб дати Діонісові час.

Але Діоніс стояв на місці. Наче чекав чогось. Наче присуд в очах Сансари не давав йому зворухнутися.

«Хамсіне, прийди». Зірочка енергії затанцювала всередині, а тоді холодним потоком збігла до кінчиків пальців, і незримий, та відчутний, вивільнив свою силу Хамсін, друг Діоніса.

Хранителька справедливості, як колись назвала її Аматерасу, стояла зовсім неподалік, поміж Баст, довкола якої шурхотіли іскри, і Персі, який стискав руків’я меча. Сила Діке додавала впевненості, змивала страх, залишала думки кришталево-чистими. Як і спалах Закового полум’я, яке горіло рівно, затуляючи Рен від мороку, погляду Стовпів і всього зла світу.

«Ми не програємо».

Клац-клац.

Відчуття сили переповнювало й клекотіло.

— Давайте вкладемо найбільше у перший удар, — шепнула Адіті, глянувши в бік Закса, Енліля і Зіґфріда.

— Згоден. Якщо ми зараз не шокуємо їх, тоді вважайте, що гру закінчено, — відповів Зіґ.

— Тоді на рахунок «три»… — видихнув Закс, і повітря задвигтіло від жару.

— Два… — відрахувала Адіті.

Довкруг неї зайнялося золото.

— Три! — Енліль звів руки, і з-під них нашпичилися сотні списів, наче вони тільки й чекали моменту для цього.

Суголосний крик злився з морем атак і стрімко полетів уперед.

«Ми не програємо».

Рен замружила очі і влилася в потік — влила все, що могла зібрати для цієї хвилі. Кілька довгих секунд їй здавалось, що довкола — всі струни землі, води, повітря й вогню, всі їхні неймовірні переплетення, усі можливі химерні візерунки, котрі переповнюють, набухають, розростаються і…

Віра в можливість перемоги підсилювала у стократ. Але тоді хвилі енергії наткнулися на перепону, щит, стіну — міцнішу за все, що Рен будь-коли відчувала, схожу на столітні пласти льоду, котрі сковують води північних океанів і не тануть ніколи. Скидалося на те, що колосальна сила, зібрана студентами, просто струменить у порожнечу, котра не має дна, тож байдуже, скільки ти туди ллєш.

І тоді — нарешті — стало лячно. Лячно до тремтіння в колінах. Рен здалося на мить, що вона сама опинилася в серці тієї невичерпної порожнечі. Зовсім одна. Що холодні срібні промені обплутують її, розтинаючи, роздушуючи, шматуючи.

Вона розплющила очі — Стовпи все ще стояли попереду. Від болю, котрий не давав дихати, вони видавались просто білими плямами, випалюючи довкола себе все живе, стираючи енергію так легко, наче вона є не найбільшим поривом душ молодих богів, а просто візерунками на заморожених шибках.

А тоді щось тріснуло — достоту як тонка крига.

Сили, які шаленіли довкола, розчинилися в іскрі надламаного крику. І не залишилося нічого.

Рен блискавично озирнулася на крик. Але щось важке вдарило в голову. Погляд затуманився. «Я не знепритомнію, ні…».

Та однаково вона впала на землю. Щось невидиме врізалося в кістки, вигинаючи назад, протиприродно і потужно, будячи жаский вогонь у спині — хребет, здавалось, переламається, як сірник. Біль розсікав заживо, наче лезо меча, хоча слідів на тілі не було, і тоді Рен відчула: незриме щось видирає її з її ж тіла. Усе всередині стиснулося супроти цього ґвалтівного пориву, руки пекли, наче з них здирали шкіру, і…

Все обірвалося.

Вдихнула, наче не дихала вічність. Очі запливли сльозами. Крізь пелену бачила: коліна і руки обдерті до крові. Але…

«Ми не програємо!»

…найгірше — здавалося, що всю її випили, вишкребли, винесли геть — до дна, до краю, до крапки. Що в тілі Рендалл Савітрі не залишилося нічого.

«Ми не програємо!» Голос — єдиний, хто не покинув її тіла. Упертий, набридливий, дзвінкий голос, який вірив в успіх у найтемніші моменти.

Дівчина спроквола підвелася. Озирнулась — те саме робили й інші. Побиті і закривавлені, студенти, які щойно іскрилися силою своєї певності та гордості, тепер ледь підводилися з кіптявого попелища. А хтось і не підводився. Медея зовсім поруч сипала прокляттями, впираючись чолом у землю, наче вірила, що сама земля підніме її на ноги.

— Я стер вас, — прогудів Град Богів, розтираючи між пальцями щось невидиме.

«Ми не програємо».

Рен підвела погляд, аби знайти їх там. Стовпи не зрушили з місця. Тільки один із них неуважно здмухував з руки павутинку диму. Сансара стояла поруч із ним, худенька і тонка проти кремезного супутника.

Закс стояв навколішки, його плечі дрижали. Вогняне волосся вкрилося кіптявою й диміло, роздерті рукави сорочки звисали обвугленими клаптями. Рукавички дивом уціліли. Але саме в цей момент він здавався неймовірно величним, неймовірно яскравим.

У повітрі двигтіла важка тиша. Допоки її не прорізав крик. Не крик навіть, ні — з Амонового горла видиралися нелюдські волання.

Рен відшукала його поглядом, та запізно: на місці, де щойно стояв одногрупник, палахкотіла гігантська свічка. Постать у серці полум’я заламувала руки й осідала на землю.

— Це ж вогонь! — у відчаї гукнув хтось. — Діоніс же вогняний бог! Він не повинен йому шкодити!

— Це не той вогонь, — тихо мовила Діке.

— Чому він не пішов? — видихнула Рен, намагаючись угамувати тремтіння тіла.

Амон не пішов на тіньовий бік. Він упав на коліна — як ламається гілка. І полум’я осіло з дивним, диким хрускотом, наче сотні галузок ламалися всередині цієї миті. Хтось, у кого ще була дрібка сили, шугонув водою в його бік, проте напівпрозорі потоки випарувалися.

— Така доля грішника, — пролунало з висоти в унісон, на різні голоси, наче Стовпи репетирували цю фразу дуже довго. — Гріх спалив його зсередини, і жодній воді несила згасити це полум’я очищення.

Тиша, яка запала, щойно Амонів крик стих, була найглибшою і найзловіснішою на пам’яті Рен. На місці, де щойно стояв юний бог, завжди повний життя й нестримної енергії, зависла в повітрі лише одинока іскра. Вона тремтіла і здригалась від вітру. І згасла.

Нікта шарпнулась уперед, але Зіґ силоміць потягнув її до себе. Дівчина перечепилась через його ногу і впала. Поли її вбрання розлетілись, мов крила.

— Амон!

З побитих Ніктиних колін засочилася кров.

— Амона поверніть!

Клац.

Ніхто інший не озивався.

Клац.

Мідний блиск щез із Ніктиного волосся, поступившись місцем сріблу. Стовпи вичікували і спостерігали за нею. Вона звільнялася.

«Хаос їх не лякає», — знала Рен. Недавня впевненість у тому, що вони зможуть перемогти, вислизала з думок. Натомість там ожив глухий стукіт: клац-клац-клац.

— Отже, не прийде до нас жодна допомога, — Зак сміявся.

Ніктине волосся стрепенулось угору від невловного вітру. У руці виросла тонка коса — зброя богині з первозданного Хаосу, якої ніхто не бачив з ночі балу.

— Не смій! — Зіґфрід спробував її стримати, але його лише відкинуло вбік.

Клац-клац.

— Нортоне, Агні, Енлі, всі! — крикнула Нікта і, прошмигнувши вперед, занесла косу над головою. — Ще раз! Ви можете!

Вона легко відштовхнулась від землі й опинилася просто перед обличчям Граду Богів, котрий спалив Амона.

Студенти кинулись урізнобіч. Рен відчула, що довкола знову наростає хвиля енергії, а тоді… р-раз — і вона зникла.

Клац.

— Така доля грішників, — шепнув Град Богів, роздушуючи в руках медову сферу енергії — силу всіх їхніх сукупних атак. Він мовив щось іще — богиня ночі похитнулася. Пролунав хрускіт. Чорна коса тріснула навпіл.

Нікта схопила ротом повітря.

Вона падала на землю довго-довго.

Град Богів послав навздогін за нею чорну кулю. Але останньої миті Зіґфрід вистрибнув уперед, затуляючи Нікту, і прийняв удар на себе. Його лати задиміли.

— Усі, хто повстає проти порядку, помруть.

Нікту піймали кілька рук. Зіґ не підводився.

— Тут і зараз ви заплатите нам сповна.

«Це неправильно».

Клац.

Тепер Рен знала, що то був за глухий звук: чорні намистинки на Заковому браслеті стикались, і між ними пробігали іскри.

Група підтримки лежала розбита. Фрігг не ворушилась, хоч її біле волосся брижилося, наче морська поверхня. Спис Адіті слугував їй опорою. Права рука Енліля чорніла, обвуглена ледь не до кісток, і він важко дихав, тримаючись за плече.

На місці, де загинув Амон, досі тремтіли відзвуки його аури, хоч там уже не було життя.

— О, Зіґ… — шипіла Нікта, ковтаючи сльози.

Клац-клац.

Хаотична богиня лежала на руках Дітріха, хапаючи ротом повітря, наче не могла ніяк його вдихнути.

Стовпи — такі близькі, але такі недосяжні — зібрались гуртом і про щось перемовлялися.

— Вони що — вирішують, як нас краще вбити? — здавлено мовив Персі.

— Замовкніть! Триматись! — гаркнула Баст. — Якщо ми й помремо, наші душі легші від пір’їни!

Лицар-драконоборець таки не підвівся. Нікта ридала.

— Атакуємо ще! — Адіті роззирнулась. — Усі, хто може, давайте…

Вона спиралася на одну ногу, бо другу розтинала рана й заливала кров.

— Ваша сила не торкає нас, недобоги, — похмуро сказав сивий Стовп, якого Аматерасу вранці звала Древом Десяти. — Ви не змогли прийняти цього одразу, але тепер бачите — чинити спротив даремно.

— І справді…

Закс Нортон захихотів. Він уже стояв на ногах. Попри кіптяву і подряпини, серйозних ушкоджень хлопець не отримав.

Клац-клац.

Він пішов уперед, привертаючи увагу Стовпів. Ті перервали свою нараду й подивилися на самотню постать рудого студента, котрий поводився надто нахабно для того, хто зараз загине.

— Я ж наче всі сили забрав у вас, грішники, — зауважив найвищий з-поміж Стовпів.

— Звичайно. Тому ви такі неймовірні і непереможні, — Закс похитувався з п’яток на носки, як робив завжди, нервуючи, а тоді раптом сплеснув у долоні, наче згадав щось надзвичайно цікаве. — Але все ж був випадок, коли вам добряче дісталось від богів Академії. Від Тріади… Чорт! — хлопець іще раз сплеснув у долоні й подмухав на них. — Не думав, що це буде так боляче!

А тоді він зареготав.

— З’їхав з глузду від переляку? — протяжно спитала Сансара.

— Завершуймо, — запропонував Град Богів.

— Так. Завершуймо, — сміх Зака стих так раптово, як і спалахнув. Він сплеснув у долоні втретє, і між долонями щось промайнуло з гучним скреготом.

Клац-клац-клац.

Нитка порвалася.

Браслет зісковзнув із зап’ястя.

Рен побачила тільки, як чорні намистини розсипаються. Чорні намистини з браслета, який не міг, не мав порватися. Чорні намистини, як у всіх її страшних снах, у всіх видивах. Вони посипалися градом до Закових ніг, а він заволав:

— Громовержцю, пробудись!

Наступної миті спалах сотень блискавок розітнув небо, засліпив усіх, і світ втратив свою форму.

Розділ 12 Сімейні проблеми Хранителів Всесвіту

Світло вирувало і влягалося неквапом, мовби пручалося з усіх сил, щоб не зникати.

Перше, що Рен побачила, підводячись із землі, — Зак відступив на кілька кроків назад і скинув рукавички. Він хитався, мов захмелілий. Чорні намистинки лежали довкола. Обличчя хлопця просвітліло, коли він повернувся до Рен. Кутики губ здригнулись і смикнулися вгору, і дівчина негайно подумала, що це найзворушливіша усмішка, яку вона будь-коли бачила. Неймовірно щаслива. Неймовірно сумна.

— Я скоро помру, — мовив Зак, опускаючись на коліна. Його слова були повні цілковитої певності й усвідомлення.

Він узяв обличчя Рен у свої долоні — обдерті, обгорілі — і поцілував в обидві щоки.

— Я тобі помру! — дівчина піймала його долоні і стиснула. — Поговори ще тут…

Зак осміхнувся слабше, проте тут їхню увагу відвернули. Світло довкола розтануло. Розряди струму витанцьовували на камінні. Стовпи, ошелешені й відкинуті неочікуваною атакою, приходили до тями. Сансара більше не усміхалася. Колеса в її косах переламалися та стирчали, мов іржава арматура. Проте ні вона, ні жоден із її супутників про людське око не постраждали, коли не враховувати шоку на їхніх обличчях і дрібних порізів, які сочилися червоною, геть людською кров’ю.

— Він мав сильніше їх уразити, Громовержець — він же був і в тій легендарній Тріаді з минулого, коли ще Ніка… — пробурмотів Закс вражено, а тоді залився сміхом. — Оце пощастило: розіграв останню карту — і нульовий ефект! Ми таки приречені…

— Ну ти й видав, Нортоне, — Енлілеві очі розширились і сяяли від збудження. — Це було блискуче! Але — що це було?

— Таємний козир. Більше я так не зможу.

— І немає сил більше продовжувати атаку, — шепнула Адіті.

— Достатньо переконати їх у нашій змозі вистояти — настільки, щоб вони відступили, — відказав Закс. — Громовержець бодай вивів їх із рівноваги, потрібно довести діло до кінця. Ми можемо. Ми мусимо.

— Грішники пручаються! — громовий голос Граду Богів був уже не таким зверхнім і спокійним, як спершу. У ньому клекотіли обурення і злість.

— Не можна чекати, — шепнув Закс до інших кандидатів у Тріаду. — Якщо є сенс атакувати, то зараз. Щось нашкребете?

— Самогубці, — констатувала Адіті, проте золотий спис у її руці почав розгорятися на вістрі. — Передати всім. Готуємо третю хвилю…

— Думаю, саме час попрощатися? — Рен смикнула Закса і силкувалась усміхнутися.

— Зі здоровим глуздом ми давно попрощалися, — хмикнув хлопець. — Із чим ще?

— Із тобою, любове моя. Зустрінемося в наступному втіленні — як богиня Савітрі і бог Закс?

— Немає бога Закса, — відказав бог Закс із сумною посмішкою, котра розгубила всю іронію.

Рен не знала, що це означає. Рен не знала, як вони помруть. Вимучене тіло вимагало лягти на спопелілу землю, задерти голову до неба і відшукувати в ньому зорі, аж доки це скінчиться. Але біль, який заповзав у її кістки, м’язи та кровоплин, — зрадницький біль, який підкорявся наказам Стовпів, а не її захисним блокам, — починав криваву справу зсередини, і замиленим поглядом Рен бачила, як посміхається Сансара, вимальовуючи знаки в повітрі. Як кожен цей незримий знак випікає діру в її, Рен, шкірі, в її нутрощах. Але страху не було більше. Страх вивітрився десь поміж тими моментами, коли згорів Амон, коли Закові намистинки посипалися на землю, коли Зіґфрід прийняв на себе смерть богині ночі…

— Стійте! — верескнула раптом Нікта і вибігла вперед, стискаючи обома руками відновлену косу, наче мовчазні хвилі болю, котрими обдаровувала Сансара, її не торкалися. — Іменем усіх законів — заждіть!

— Ми не будемо з тобою вести перемовин, породження Хаосу, — відповів Древо Десяти. — Не затримуй свого кінця.

На кінчиках його пальців розгорілися сфери, повні вогню. Нікта відсахнулася — вона впізнала цей вогонь. Той самий, що спалив Амона — і її серце.

— Ромі, назад! — наказала Адіті, проте богиня ночі вже опанувала себе — вона всміхнулась і розсікла косою повітря попереду.

Лезо, здавалося, розтинає незримий камінь, так натужно воно скрипіло та іскрило. Повітря затремтіло, як штори, які приховують таємну кімнату за сценою. Щось незриме розчахнулось — увірвався свіжий вітер, увірвався туман, увірвались іскри на межі, де тканина реальності розійшлася.

— Унікальна навичка богині ночі, — повідомила Нікта, і захисні лінзи впали, оголюючи чорноту її очей. — Ама нарекла його Інь-Ян!

Дівчина змахнула косою вдруге, навскіс — і проріз став явним. Проріз у повітрі відкривав темряву по той бік.

І з темряви виступили четверо.

Рен затамувала подих, вдивляючись у невиразні силуети новоприбулих, котрі вимальовувались дедалі чіткіше, але її відволік переможний скрик Нікти.

Тріада з боку тіні, з Академії Цукійомі, була тут — як і очікувала Аматерасу. Рен не вірила власним очам. Вона не знала, чи зможуть ці інші студенти допомогти їм, коли вони вичерпали майже всі сили, але сам факт, що вони тут!.. Адже Амон загинув! Хто ж тоді передав повідомлення? Хто вмовив їх на мить забути про ненависть до Академії і прийти на допомогу, а радше — на вірну смерть?

Рен протерла очі від раптових сліз і роздивилася їх. Першою йшла Єріш, струнка, зграбна, у тій самій короткій обтислій сукні, що сяяла, як луска, з розсипами серпів на поясі. Очі — вузькі й загострені — оцінювали картину. За Єріш неспішно ступав Ану — високий, суворий, із довгим жезлом на плечі. Третім був кремезний і низький бог, імені якого Рен не знала, проте одного погляду на нього вистачало, аби зрозуміти, що з ним краще не сперечатись. А четвертим… Вона підвела погляд на постать, що ховалася за спинами інших, і скрикнула. Четвертим шкутильгав, припадаючи на ліву ногу, Амон. Його волосся горіло наполовину чорними, наполовину золоченими пасмами, шкіра посіріла, але в усьому іншому це був достеменно Амон Діоніс.

Нікта зойкнула і, не зважаючи на всіх Стовпів, студентів чи новоприбулих, підбігла до Амона та з розгону впала в його обійми, пожбуривши свою криву косу вбік.

— Мені одному здається, що він не вмре, навіть якщо його порізати на дрібні шматочки й пустити їх у плавання — кожен в окремій коробці з-під сірників? — спохмурнів Закс, спостерігаючи за Амоном.

— Сонце щовечора вмирає на заході, та щоранку воскресає на сході, — шепнув Діоніс, бережно проводячи пальцями по срібних пасмах Ніктиного волосся, наче це єдине, що привертало зараз його увагу.

— Грішник повернувся, — прошипіла Сансара Іґґдрасіль, порушуючи тишу. — Грішник, котрого не бере невгасимий вогонь. Ми цінуємо твій непокірний порив розважити нас, Діонісе. Та на цьому — годі.

Амон підвів голову і з викликом подивився вгору, де Стовпи щонайменше заінтриговано розглядали тіньову Тріаду і воскреслого Діоніса.

— Я не грішник! Я дію на благо всіх світів! — заявив він.

Прибульці з тіньового боку виступили вперед.

— Великі й милостиві, — відрізала Єріш без краплі поваги в голосі. — Як богиня тіньового боку, велика і могутня Ерідія, сьома імені цього богиня справедливої помсти, я вимагаю своє законне право говорити!

— Ти не маєш прав тут, породження тіні! — гримнув Град Богів.

Єріш не схилилась перед ним. Здавалось, вона взагалі ніколи ні перед ким не схилялась. Рен майже бачила, як струменить живлюща енергія довкола новоприбулих богів, нехай ця енергія й видавалася чужою тут. Вони змінилися з часу, коли востаннє завітали в Академію, — вони разюче змінилися, ці боги тіньової Тріади. Вони розгорілися.

— Іменем Першого договору між Стовпами світлого і темного боків, я виступаю нині як представниця тіні, — випалила Єріш із готовністю і, не чекаючи згоди Стовпів, продовжила: — Молодий бог Амон Діоніс близько року тому отримав захист із нашого боку і вплів тінь у свою душу. Ви посягнули на життя бога, котрий наполовину наш, і вбили частину його душі незворотним вогнем. Проте відтепер і навіки ми надаємо йому захист. Діонісе, доведи, що наша угода чинна!

Амон покірно вийшов уперед, тоді зняв із шиї прикрасу, котру носив увесь цей рік, — сплетіння чорних і помаранчевих сегментів. Під нею ховався страшний випалений шрам, котрий перетинав його горлянку.

— Я був на тіньовому боці, коли ви вперше прийшли по мене. Моя кров пролилася там — і я прийняв у себе кров тіньових богів. Жодна зі сторін тепер не може претендувати на мою душу повністю. І так, ви вбили одну частину моєї сутності, проте друга — тут. Друга частина — це я. Єдиний бог сонця, який може жити по обидва боки.

Він розкинув руки, ніби чекав удару. Стовпи мовчали. Тишу порушила Сансара. Голос її скрипів, ніби коліщата іржавого механізму:

— Навіть якщо все так, як ти кажеш… Навіть якщо ти порушив усі можливі й неможливі закони, хапаючись за порятунок свого ницого життя, нас однаково обдурили в Академії. Усі понесуть за це кару. Навіть якщо твоє життя не в наших руках, ми знищимо тих, хто повстав проти нас…

— Отак чинять великі й милостиві Хранителі Всесвіту? — втрутився Ану, який до того стояв мовчки. Його усмішка нагадувала оскал дикого звіра. — Четвертий імені цього бог потойбічних сил, суддя з глибин Аменті, Анубіс, — представився він сухо й продовжив: — Знищення Академії Аматерасу було і нашою метою довгі роки, але нам відкрили істину: її руйнація порушить рівновагу, а це позначиться і на нашій домівці. Кому, як не вам, про це знати.

Сансара вислухала його мовчки, проте потім вона всміхнулась і додала:

— У твоїх словах є сенс, тіньовий прибульцю. Та це не має значення. Ми робимо все на благо Всесвіту. Непокірні боги блага не принесуть. Наша вічність довша за вашу. Ми бачимо далі. Ми бачили світи тоді, коли Академії ще не існувало. Скажу тобі — й заразом усім вам: ми знищимо грішників не тому, що того палко бажає моя душа. А тому, що піклуємося про добро…

— Привіт, сестро.

Ці два слова примусили Сансару спершу почервоніти, тоді побіліти.

За спиною Ерідії, Анубіса і третього студента з тіні з’явилося ще кілька постатей. Рен не знала їх, але в голові зародився дуже-дуже химерний здогад.

«Привіт, сестро», — це сказав чоловік у темному плащі. Власне, всі новоприбулі були в темних плащах — відрізнялися лише мідяні візерунки, що оторочували поділ і горловину їхнього одягу. Шкіра чоловіка була сіруватою, високі вилиці й темно-бурштинові очі не виявляли схожості з Сансарою. Та аура — чиста смерть — виказувала їхній глибинний зв’язок.

— Ви не могли, — шепнув Олімпус Сефірот, Древо Десяти, і його суворе обличчя залив гнів.

— Могли, — різко і глухо відповів Сансарин брат і повернувся до студентів, котрі не менш спантеличено спостерігали за ситуацією. — Я — Іґґдрасіль Сансара, велике Колесо Долі з тіней.

Його супутники — трійця — зняли плащі. Вони усміхались, хоч від тих усмішок нападали дрижаки. Теж четверо. Теж Стовпи — всі Стовпи тіньового боку прийшли в Академію світла.

— А тепер, дорога родино, припиняйте видовисько і валіть звідси, — заявив Іґґдрасіль, впираючи руки в боки.

— І негайно, — погрозливо додала висока чорнявка біля нього.

Довкола її ніг почали витися чорні нитки, котрі нагадували змій, — і щось запевнило Рен, що дотик до такої загрожує найгіршою з можливих смертю.

— Не втручайтеся в наші справи, — обурилася Гора Вічності. — Маєте свій бік — там і ваша влада, — голос її видавав краплю переляку.

— Ваші справи? — погляд Іґґдрасіля посуворішав, і він гаркнув на весь голос: — Ваші справи, ха! Минулого разу «ваші» справи нас так струсонули, що довелось усе ледь не заново зводити!.. Рахую до п’яти, молодші, і ви валите. Раз.

— Ви виходите за межі своїх повноважень на цій стороні, — заперечив громовим голосом Асґард, Град Богів.

— А ви надто занурились у гру і забули, коли час припиняти, — огризнувся Іґґдрасіль. — Та коли діти втрачають межу між грою і реальністю, залишається тільки покликати Батька. Ось він і пояснить, хто насправді вийшов за межі своїх повноважень. Іменем первісного Хаосу, з якого ми народжені. Іменем Великого Батька і Великої Матері… Два.

При згадці про Батьків світлі Стовпи раптом принишкли.

— Нас вчасно повідомили студенти Цукійомі — слава богам усіх Тріад, що в них вистачає клепки на це, а не лише на свої криваві змови, — заявила чорнявка і клацнула язиком. — Що ви тут розвели? — вона виступила вперед і тупнула об землю. З-під її підборів випорснули чорні змії, рвонули вгору та обплутали руки двох світлих. — Олімпусе! Вальгалло! Хто наглядає за Колисками, поки ви забавляєтесь?

Гора Вічності скривилася, стріпуючи чорних змій, які залишали опіки на її мармурових руках, а тоді відповіла:

— Колиски в безпеці. Ніхто… ніхто не потрапляв туди вже…

— Вальгалло Меру! — чорнявка гримнула так, що сестра втягла голову в плечі. — Тут стоїть наочний приклад того, як ви оберігаєте наші скарби, — вона кивнула в Амонів бік. — Ще раз таке повториться — і навіть братове заступництво не врятує.

Кілька секунд стояла тиша, в котрій не дихав, здавалось, ніхто.

— Отож? — Іґґдрасіль підвів погляд, і його аура наповзала на всіх, мов нездоланний покров, що вистуджував кров у венах.

— Ми згодні. Ми підемо, — тихо й покірно відповіла Сансара. — Не кличте Батька.

— Ви підете і ніколи не повернетеся по Діоніса чи будь-кого з цього випуску, — втрутилась Адіті, все ще стискаючи спис обома руками. — Вимагаю цього як Зірка Академії і заступниця директорки.

— Ти попіл, а не Зірка, паскуднице… — прошипіла Сансара, проте її перебила чорнявка, котра стояла поруч з Іґґдрасілем.

— Іменем Хранительки Другого Стовпа Меру Вальгалли обіцяю: якщо наші світлі родичі спробують зашкодити кому-небудь, я особисто передам Батькові інформацію про те, хто чотири століття тому напоумив Мойр розрізати Намисто і приніс страшний колапс по обидва боки світла і тіні, наслідки котрого досі тривожать нас.

Сансара, здавалось, зараз упаде і знепритомніє.

— Мойри здійснили це на благо, — слабко озвалася Вальгалла. — Вони самі бачили, що в майбутньому Академія збочить зі шляху. Приймати породження Хаосу, шукати порозуміння з тіньовим боком — є лише один шанс, що це увінчається успіхом. І незмірна кількість шансів, що світло і тінь змішаються та зруйнують усе. Вони не можуть, не мають права шукати шляхів дотику. Вони не повинні порозумітись — і на сторожі цього ми стоїмо.

— Але шанс на замирення є, — хрипко мовив той із тіньових, хто мав би бути Сефіротом.

— Та й ваші хвалені Мойри не шукають блага, — прошипіла Меру. — Вони бояться, що коли темрява і світло знайдуть точки дотику, то їм самим доведеться ділити свій вплив на нитки долі з Норнами. Бо будь-яка зміна лякає їх, закостенілих і впевнених у тому, що є лише їхня правда.

— Батькові, безумовно, ця історія неймовірно сподобається, — губи Іґґдрасіля викривила негарна посмішка.

Інші тіньові Стовпи підтримали його гучним реготом.

— Вам лише пощастило народитися старшими, тому Батько до вас прислухається, — зауважила білява Вальгалла. — Темрява була першою — та це не ставить її вище.

Град Богів жестом зупинив білявку і вийшов уперед. Він вивищувався над Іґґдрасілем.

— Ви принизили нас перед очима грішників. Ви не дали нам помститися за глибоку образу. Але гріх однаково вчинено: Діоніс викрав душу Амона з Колиски. Ми не підемо, доки не отримаємо душу у відплату. Хтось покине це місце. Хтось із них, — він розвів руками, окреслюючи коло студентів.

Адіті спохмурніла:

— Я правильно розумію? Ви залишите нас у спокої, якщо хтось зі студентів погодиться померти і повернути свою душу?

— Саме так, — заявив Асґард. — Так має бути.

Повітря вихололо і мовби не доходило до легень Рен. Хтось із них мав вийти вперед. Хтось із тих, кого вона знає. Це було несправедливо. Вона помітила краєм ока, як Адіті сіпнулась, але рука Енліля твердо лягла їй на плече, стримуючи. Кандидат у Тріаду хитнув головою. «Ти потрібна тут», — казав його рух. Зірка Академії, спадкоємиця Аматерасу й найкраща студентка.

Раптом тишу прорізав короткий сміх, котрий нагадував передзвін. З натовпу вийшли двоє. Точніше, одна вийшла, а друга — випливла. Дівчина з блакитним волоссям і славнозвісна примара Академії.

— Ми згодні! — щасливо усміхаючись, заявили Брюн і Гільда.

— Ми — первинно одна душа, діва-валькірія Брюнгільда. Розділені через давню трагедію.

— Жодна з нас не може жити сповна, — додала Брюн. — Тому ми з радістю повернемося в Колиску.

— Щоб стати знову собою.

— Якщо ви згодні на це.

Вони склонилися обоє в церемонному поклоні.

— Хай буде так, — мовив Древо Десяти і розвів руки в сторони, ніби намірявся обійняти обох дівчат.

Але натомість вони розчинились у світанковому повітрі, і на місці, де щойно стояли сестри Ньєрда, залишився тільки туманець, і його розвіяв вітер.

Далі все відбувалося так швидко й дивовижно, що Рен не встигала це осмислити. Стовпи з тіні повернулися до себе — через перехід, котрий відкрила Нікта своєю унікальною навичкою. Стовпи на чолі з Сансарою теж пішли — попередивши, що, попри урочисті клятви, вони без докорів сумління знищать будь-кого, хто спробує внести цей епізод у підручники з історії та виставить їх у негативному світлі. Сансара урочисто, хоч і зі зціпленими зубами, повідомила, що «великі й милосердні» не навідуватимуть Академію, доки звідси не піде останній бог, котрий пам’ятає про їхній сором. Навряд чи для когось це стало поганою новиною.

Тіньова Тріада коротко розповіла, що в них були великі сумніви щодо цього задуму. Проте директор Цукійомі сказав, що коли вони провалять це завдання, то можуть не повертатися. Єріш зауважила, що для неї особисто аргументами стало те, що Діоніс наполовину їхній, і те, що в Академії Аматерасу навчається хаотична богиня, — це явно означало, що туди прийшли позитивні з погляду тіньових зміни. Врешті студенти покинули їх, і Нікта закрила перехід.

Викладачі повернулися, щойно зникли Стовпи. Вони здавалися спантеличеними без міри і не могли повірити в те, що досі живі. Проте за кілька хвилин усі прийшли до тями — потрібно було негайно допомогти пораненим. А що поранених знайшлося куди більше, ніж здорових, то знадобилися сили всіх, хто ще міг стояти на ногах.

— Розповідай, — наказала Нікта, щойно закрила перехід.

Її посріблене волосся розсипалось по плечах, а чорні очі уважно стежили за кожним порухом Амона.

— Може, не зараз? — зітхнув він стомлено.

— Негайно, — тон богині ночі не залишав шляхів до відступу.

— Приєднуюсь до побажання почути все, — Закс сів на уламок плити зручніше, всім своїм виглядом демонструючи, що його ніхто не підніме з місця, доки він не почує історію до кінця.

— Про те, що я вкрав душу Амона, — щира правда, — Діонісові очі зблиснули. — А те, чого я вам не розповів… Амон сам попросив мене зробити це. Він — один з великих богів, який бачив майбутнє, і там було два шляхи. Шлях до єднання з тіньовим боком, який принесе перша хаотична студентка в Академії. Або шлях розрухи… який принесе перша хаотична студентка в Академії. Амон не раз приходив сюди, щоб знайти її, але завжди не знаходив…

Нікта безмовно видихнула.

— Я думала, що ти…

— Кохана, зажди, — хлопець підняв руку, закликаючи до тиші. — Спершу я закінчу. Амон сказав, що я можу стати її порятунком і порятунком усіх світів. Я — разом з ним. Отже, мені дісталася б сила сонячного бога, а йому — порятунок омріяної богині та мир із тіньовим боком. Усі щасливі, і все таке. Але Амон не передбачив, що для свого порятунку богиня вже обрала іншого. А я… а я прийшов і все одно безповоротно закохався.

— Тобто… все те, що ти почав… зближення оце… — Нікта підійшла до нього і, здавалось, намірялася вдарити. — Ти це все робив, бо А… Амон наказав?!

— Ні! Тобто так — спершу. Але потім я дізнався, яка ти.

— Ти-и, виродку, ти-и… — Ніктині кулаки стиснулися на руків’ї коси.

Амон позирнув на неї, сумно і вибачливо.

— Тільки ми вдвох зможемо стати тими, хто змінить ситуацію, — повторив він. — Перша хаотична богиня в Академії і перший бог сонця, котрий може жити в тіні. Я б розповів тобі про це, коли б настав час. Але знай: спершу був поруч, аби виконати наказ Амона. А потім — бо ти щастя моє. Оце й усе.

Нікта зітхнула, і прогіркла усмішка ожила на її губах. Рен була певна: далі богиня ночі опустить косу і неодмінно прийме його, цього буремного Амона Діоніса, у своє завжди відкрите серце. Якщо досі ще не прийняла…

Сама ж Рен піймала себе на думці, що не може підвестися. Вона сиділа на уламку плити, розглядаючи посічені порізами руки, і важко дихала. Хоча з моменту, коли Стовпи щезли, збігла заледве година, дівчині здавалося, що між учорашнім вечором і світанком, який насувався, пролягла така глибоченна прірва, що їй не вдасться переметнутися ще довго між «тоді» і «потім».

— То що, друзяко, приїхали? — незнайомий голос пролунав нізвідки.

Закс Нортон, який так само у втомленій знемозі сидів поруч із Рен, задер голову і шепнув:

— Приїхали… друзяко.

Розділ 13 Обіцянки треба виконувати

— Я не жартував, коли сказав, що помру, — глухо мовив Закс.

Рен не вірила власним вухам. Не хотіла вірити. Її тіпало, і всі слова проходили повз. У голові дзвеніло лише те його спокійне твердження: я скоро помру. Вони сиділи на уламках плит, і ніхто не підходив, очевидно, думаючи, що Нортон і Савітрі потребують часу наодинці. Що вони не наодинці, а втрьох із безтілесним голосом, знали тільки Закс і Рен.

— Я шукав Ґайю, — здушеним тоном почав Зак. — Ти вже знаєш це.

Рен мовчки кивнула, проганяючи думки, що вони щойно вирвались із кігтів неминучої смерті, а для Зака це вже нічого не означає.

— Вона пішла в Академію. І зникла. Ну, ти в курсі — щезла з нашого світу. Я мав її знайти. І отоді — мов у відповідь на моє бажання — тоді з’явився він. Пообіцяв мені свою силу, щоб я міг піти по слідах Ґайї в Академію богів. Академія богів — це навіть звучало тоді неймовірно! Я отримав можливість навчатися тут і паралельно шукати сестру чи бодай її сліди, але після того, як здійсню свій задум… далі час допомогти йому. Є один ритуал. Ота книга, що колись потрапила в руки Медеї. Ритуал, який міг відкрити йому шлях сюди, — Зак провів пальцями по зап’ястю, але браслета там уже не було. — Він дав мені все. І оту могутню силу верховного бога — Громовержця. Після того як я використаю її, настає мій час допомагати.

— І… як? — видихнула Рен, хоча знала єдино правильну відповідь.

— Ритуал мав пройти в стінах Академії. Я — жертва. Бога на ім’я Закс немає і ніколи не було.

— І весь цей час…

— Весь цей час я казав тобі, що не можу зближуватись ні з ким. Який сенс у цьому, коли ти однією ногою в могилі?

— Ні. Не те. Весь цей час ти тримав це в собі? — Рен подивилась на Закову напружену постать. — Нитки вже зростаються. Все, його бажання здійснено. То як вашу угоду скасувати?

— Ніяк. Я скоро маю померти. Після того як розірвався браслет, пішов відлік, аби не було спокуси втекти.

— То збери його назад, свій браслет!

— Не можу. Тільки Зевсові це до снаги. А він не може потрапити сюди, — Зак занурив пальці у волосся й потупився.

— Не вірю, — Рен теребила сережку з крейдою. — Має знайтися лазівка. Для всіх завжди знаходиться!

— Це не гра, Рен. Це не практичне Діти чи Одіна.

— Має. Бути. Щось.

Закс схопився на ноги.

— О, то це славнозвісна мрієроста Савітрі? — третій голос знову зазвучав нізвідки.

Хлопець зблід і пролепетав:

— Як тобі вдається тримати контакт із цим світом?

— Друзяко, після того як цілковито ненормальна кількість енергії побувала тут, Стовпи обох сторін і ще тіньова Тріада пробігали, здається, я маю більше шансів пробитися хоч голосом.

— Ти — Зевс Громовержець? — холодно спитала Рен.

— Блискуче! Так, молода богине Савітрі.

«Той самий Зевс. Один із найсильніших випускників Академії. О бо-оги…»

— Чудово. Як врятувати Зака від вашої домовленості? — Хоч він і не міг їх бачити, Рен склала руки на грудях.

— Ох, яка ти запальна. Одразу до справи?

— Зевсе, замовкни! — Закове лице розчервонілося. — Інакше я…

Проте голос не послухав його.

— Взагалі-то, шанс іще є. Якщо ти, юна мрійнице, допоможеш мені.

— Зевсе, не втягуй її.

— Куди не втягуй? — насторожилась Рен, сповнена рішучості зробити що завгодно.

— Друзяко, спокійно. Отож…

— Зевсе!

— …Савітрі, якщо ти виростиш мрію для мене та Ама-мі…

— Ні. Я — твоя жертва. Тільки я, — Закс стиснув кулаки так, що кісточки на фалангах побіліли.

— …то я зможу дістатися сюди і вчасно відновити браслет, який містить у собі життя твого безцінного Нортона. І він не помре. І все буде добре.

— Давай-но вгадаю, Зевсе, — хмикнула Рен. — Це нездійсненна мрія?

— Саме так! — гаркнув Закс, не чекаючи відповіді свого покровителя. — Тому забудь про це.

— Це можливо, — з тугою в голосі повідомив Зевс. — Але дуже важко, бо знадобиться більше сил, ніж має одна душа, навіть наймогутніша.

— Ясно-ясно. Так одну жертву ви заміните на іншу, — Рен усміхнулася з полегшенням. У голові вже будувалася схема, котра мала задовольнити всі умови цієї божевільної мрії. — Але, по-перше, Зевсе, ти повинен пообіцяти, що врятуєш життя Заксові, а по-друге…

— Рен!

— Заку, заради всіх богів, припини свої намагання померти дочасно! — Дівчина спаленіла і підійшла впритул до хлопця, тицяючи йому пальцем у груди. — А тепер. Ти. Повір. У мене. І ми здобудемо блискучу перемогу. Та спершу — до Аматерасу.

— Компресія часу, — рішуче повідомила Рен. — Я вивчила її. І зможу застосувати.

— Савітрі, поясніть.

Погляд директорки не відривався від Закса, який сидів віддалік, роздратований і розчервонілий. Певна річ, про Громовержця Аматерасу вже дізналася.

Рен зняла сережку мрієрости з вуха і затиснула її в долоні.

— Усе просто насправді. Природне відновлення Ниток потребує багато часу, так? Так. Але поштовх уже дали: Брама Бентен спровокувала процес, він іде природним шляхом. А я можу зробити цей процес швидшим. Набагато швидшим. Якщо застосую компресію. Це не порушення законів. Інакше кажучи, це стосуватиметься лише Ниток, і процес відновлення полетить бадьоріше. Якось так.

— Це навіть звучить як безумство, — докинув Закс.

— А як же заборона на втручання в плин часу? — вимогливо поцікавилась Аматерасу, проте на її обличчі вже займався інтерес. — Поразка Лакшмі вас нічого не навчила?

— Нитки — не фізичний об’єкт. Це має спрацювати, — вперто відповіла Рен, схрещуючи руки на грудях. — До того ж, ви самі цього бажали, хіба ні?

Аматерасу проігнорувала запитання і почала закидати іншими:

— А як же витрати енергії, що знадобляться? Це випалить ваше життя.

— Тут мені теж допомогла Бентен. У мене є її енергія, яку можна застосувати. І ще один цінний дарунок від друга. Я вирахую все дуже уважно, тож знатиму, як розподілити кожну краплю, щоб мені вистачило на використання компресії часу.

— Це навіть звучить надзвичайно, — слабко видихнула Аматерасу, ніби боялася, що її голос зруйнує магію і Рендалл відмовиться від свого задуму.

— Саме так, — мовила та. — Бо я — богиня Савітрі. Пані директорко, ви наказали мені вивчити про Нитки й Академію все, ви відправили мене до Інанни, щоб я зробила це одного дня. Хіба ж ні?

— Так, але Інанна казала, що ти слабка. Що ти не зможеш…

— А я кажу, що зможу. Так, без додаткових сил я просто загинула б, якби втілювала таку схему. Але зараз усе вдасться.

— Якби два роки тому мені розповіли, що Рендалл Савітрі рятуватиме Нитки й майбутнє Академії, я б не повірила в це…

— Я не рятую Нитки і ваше майбутнє, — заперечила Рен. — Я рятую Закса Нортона, який втрапив у велику проблему з вашим коханим, пані директорко. А ще планую зробити те, що я пообіцяла Бентен перед її смертю: використати її силу на добру мрію.

— А коли щось піде не так? — похмуро озвався Зак, який сидів, утупившись в одну точку, наче не міг зрозуміти, живий він чи мертвий.

— Коли щось піде не так, Нортоне, то я розберуся з цим. Врешті-решт, я найкраща випускниця коледжу мрієростів. Навіть якщо й не пригадую свого навчання там.

— А як сталося взагалі, що ти при здоровому глузді поставив на кін своє життя? — розпитувала Рен, вимальовуючи в блокноті схему, щоб не тримати все в голові, і вираховуючи витрати енергії.

Колби з силами Бентен і подарунком Історика лежали у внутрішній кишені. Хоча власні сили підводили її останнім часом, але тепер вона відчувала, як усе виструнчується. Усе було правильно.

Хлопець склав руки на грудях і осміхнувся.

— Бо я не був певен, що я при здоровому ґлузді, — Заксова усмішка здригнулась. — Бо вдома ніхто не знав, хто така Ґайя Нортон. Ні фото, ні документів, ні єдиного спогаду. Я вирішив, що це поганий жарт. Потім закралися підозри: поїхав дахом. Батьки навіть хотіли мене до відповідної лікарні відправити, але злякалися скандалу. Тоді він і з’явився…

— Щоб ти точно вирішив, що здурів?

— Ага. Вимучений і розгублений, я погодився на все тоді. Бо пам’ятав її — а цього ж не мало б бути. А я пам’ятав. І він сказав: я якимось клятим чином сприйнятливий до всіх цих божествених сил. І зможу все. Але коли прийшов сюди, скориставшись силами Зевса, то Ґайї в Академії вже не було. Ми розминулись. А мене зарахували — брат Зірки! Потенційний талант!.. На щастя, коханець Ама не був скінченою сволотою і пообіцяв, що я матиму стільки часу на її пошуки, скільки забажаю, — хоч до випуску.

— То ось чому випуск тебе так налякав.

— Частково. До всього, я не знав, куди рухатися. Я лише одного разу натрапив на відзвук Ґайїної аури — і шукав її в усіх світах неподалік від першого відзвуку, обираючи час і точки, де вона теоретично могла б опинитися згідно з усіма цими мудрованими правилами. А ще — хай як смішно це звучить, я був певен, що вона зазирне на каву. Вона не стримається. Тому й ходив із тобою в усі ті гарненькі заклади, які впали б їй в око. Хоча був певен, що її аура задзвенить мені так голосно й чітко, аж почую її й на іншому кінці міста…

— Ґайя рада була тебе зустріти, — усміхнулася Рен, пригадуючи сповнену енергії дівчину з гострими червонястими очима.

— Та вона навіть не пам’ятає мене, — зашарівся Зак. — І ошивається з якимось патлатим бовдуром, схожим на серійного вбивцю.

— Він про неї подбає. Образ серійного вбивці непогано відлякує недоброзичливців. А тебе вона пам’ятає. У глибині душі. Інакше не прийшла б у ту кав’ярню, не сіла б до нас. Вона достеменно відчувала щось.

— Так, запах улюблених тістечок вона відчувала… — хмикнув Зак і стишив голос: — Але слухай, Рен, я не хочу, щоб ти робила це.

Вона ледь стрималася, щоб не нагримати на нього.

— Життєва сила Бентен Акай, — Рен продемонструвала Закові довгасту колбу, заповнену сяючою золотою субстанцією, а тоді дістала іншу ємність: — Іще одне джерело енергії. Корисне. Вір мені.

— Нортоне! — Адіті стрімко йшла до них з іншого кінця коридору. — Нортоне, тебе хоче побачити директорка.

— Я ж щойно звідти! — невдоволено зауважив хлопець, хоч під час минулого візиту Аматерасу ні словом не обмовилась про Громовержця. — Рен, зачекай мене. Я швидко… — Зак кинувся за Адіті, проте ще кілька разів зиркнув через плече, доки вони не дійшли до кінця коридору.

— Я буду тут! Повертайся швидше.

Рен підбадьорливо всміхнулася, бо й сама відчувала себе на диво спокійною. Думки вже не плутались, паніка відступила. Розум підказував, що нічого поганого статися не може. А отже, треба вибудувати схему, здійснити бажання — і все буде позаду.

Що буде попереду, вона не знала.

Холодний коридор не відлунював кроками. Дівчина підозрювала, що більшість студентів зараз у госпіталі, в Керна. І добре — ніхто не відволікатиме. Вузли й лінії перепліталися в думках та на папері, вибудовуючи сильну, безпрограшну структуру, де не було місця для невдачі.

Віддалений крик пролунав знадвору.

Рен вирішила, що хтось радіє перемозі надміру експресивно.

Наступний скрик не скидався на радість. Дівчина списала його на лікувальний процес професора Діана. Вона пригадувала кожен раз, коли він повертав її до тями. І то був переважно болісний досвід.

Коли нерозбірливі вигуки озвалися вже ближче, Рен вирвалася зі своїх креслень — і саме вчасно: коридором наближався Ньєрд. Він був без окулярів, із чола сочилася кров, а сріблисті очі горіли, як у лихоманці.

«Нічого поганого вже не може статися. Стовпи пішли», — подумки заспокоїла себе Рен і спитала:

— Ніку, що відбувається?

— Аномалії. На нас повсюдно накинулись аномалії.

— Торарею, ми можемо на тебе покластися? — спитала Аматерасу тихо. — Прихід Стовпівта їхніх віддзеркалень шалено порушив рівновагу. Якщо зараз не вгамувати напливу аномалій…

— Я впораюся, — кивнув той.

— Аррі, зажди! — Діта вже вчепилася в доцентове передпліччя. — Трясця, скільки століть мине, перш ніж ти допетраєш важливість командної роботи… Ама-мі, я з ним! — Вона помахала директорці і, міцно тримаючи Торарея попід руку, поволокла його до дверей.

Ама провела їх поглядом, поки ще могла стояти на ногах. Знала: хвилина-друга, і її звалить безтяма. Як і під час кожного Вихору. Як і під час кожної біди. Окрім викладачів, боротися з аномаліями не було кому: студенти знесилилися ще в сутичці зі Стовпами.

— Ви кликали? — Закс Нортон ввалився до кабінету негайно, коли його покинули Аррі й Діта.

— Так, — Аматерасу зміряла його поглядом, шукаючи бодай натяк на зв’язок із Зевсом, але часу на розпитування не було. — Відповіді на мої питання ви можете дати й пізніше. У нас вторгнення аномалій і загроза дуже серйозної руйнації. Чи ви знайдете сили для ще однієї битви? Маю надію, останньої на сьогодні.

Закс Нортон дістав з кишені пошарпані шкіряні рукавички і кивнув ствердно.

Шибки в кабінеті тріснули під натиском вибухової хвилі.

Ньєрд обдарував Рен найпотужнішим захисним щитом і наказав не рватися в битву з аномаліями. Вона й не рвалася: намагалась зосередитись на своєму основному завданні, пам’ятаючи, що час Зака спливає. Проте скоро вибухи і крики стихли. «Загроза позаду!» — вирішила дівчина і повернулась на звук кроків — коридором до неї рухалися двоє.

Цього разу із Ньєрдом прийшла ще Адіті. Зірка шкутильгала з перев’язаною ногою, котру нашвидкуруч зцілив Керн. І щось було з ними не те.

— А де Закс? Він мав підійти сюди, — спохопилася Рен.

Тиша замість відповіді. Але він мав прийти — вона ж чекає тут.

Тож Рен перепитала. Раптова мовчанка друзів злякала більше, ніж крики до того.

— Савітрі, потім. Не забувай свою справу, — потягла її за рукав Адіті, та дівчина різко відсмикнула руку.

Певно, Аматерасу вже розповіла Зірці про задум щодо зрощення Ниток. Звичайно, для Агні це стало першочерговою метою.

— Потім не буде, — процідила Рен.

— З ним не все гаразд, Савітрі, — Адіті зіткнулася з нею поглядами. — Коли цей наплив аномалій почався, то було шаленство. Ми не готувалися до такого…

— Він помирає, — сухо перебив Ньєрд, який не любив і не вмів прикрашати дійсність. — Ходімо, я проведу.

Рендалл відчула, як земля вислизає з-під ніг. Нік підхопив її під руку і майже силоміць поволік кудись.

Там мав бути Зак.

Коридор здавався неймовірно довгим. І незнайомим. І нестерпно порожнім.

Коли він нарешті закінчився і Нік відчинив двері аудиторії, Рен побачила білі-білі штори, які зірвали з вікон і постелили на столі. На них квітнули вишневі плями, відвойовуючи собі все більше простору довкола тіла.

«То не Зак, — Рен чіплялася за тремтливу ниточку надії. — То може бути будь-чия кров».

Але то був Зак.

Щойно Рен упевнилася в цьому, як втратила слух. Схвильовані обличчя Ніка, Адіті та Нікти, яка до того сиділа біля пораненого, а тепер підстрибнула мов ошпарена, злились у потік змитих плям.

Кров розпливалася на його сорочці. Зяяла чорна припалена рана. Груди здригались, ледь-ледь піднімаючись, і було важко зрозуміти, де межа між розідраною тканиною і кривавим місивом.

Тиша в голові Рен перетворилася на важкий гул.

А ще за мить тиша розкололася.

— Я не помру, Савітрі.

Рен підвела очі, і плями довкола зникли. Адіті, Нік і Нікта зникли теж. Штори, кров, розламані ґудзики і страшна чорна рана розчинилися. Залишились тільки очі навпроти. Червонясті, повні іскор.

У його хрипкому голосі було стільки певності.

Пошерхлі безкровні губи ледь ворушились, а проте хотілось вірити словам, які з них злітали.

— Він це вже двічі повторив, — зітхнула Нікта, і реальність довкола повернулася. Закові повіки сіпалися.

— Це кінець, — тихо і твердо сказала Адіті. — Але якщо ти хочеш врятувати інших, то час іти… Рендалл, час. Вперед.

— Угу, — дівчина кивнула. Рука потягнулась до вогняного волосся, яке налипло до гарячого чола.

— Якби Діан… — Нікта зціпила зуби.

— Професор Керн віддав надто багато для постраждалих у битві. Він лежить непритомний. Не має сил на зцілення більше.

Повітря виходило з його легень з ледь чутним хрипом.

— Амон припік рану. Але це надто… — Нікта не знайшла слів і опустила погляд. — Ми намагалися накладати якісь блоки, щоб відтягнути смерть. Але його тіло виснажене Громовержцем.

— Угу. Я розумію, — Рен знову кивнула, пестячи руді пасма.

Вона знала ще дещо, невідоме їм: він ніколи не був богом, він не міг довго це зносити. Браслет порвався. Час витікав.

Усе було надто просто і ясно.

— Звичайно, ти не помреш, Заку, — вона відгорнула волосся з його чола і торкнулась губами зблідлої, спітнілої шкіри.

Тоді зняла з правого вуха сережку, де ховалася крейда з коледжу, і роздивилась уважніше. Дістала з кишені колбу, наповнену золотистим сяйвом, — останній подарунок Бентен Акай. Енергії мало вистачити. Звичайно, тепер ні краплі про запас. Але вона і так знала, що до цього дійде.

«Знала…» — глибоко вдихнула Рен. Просто не хотілося говорити. Собі. Закові. Іншим. І вголос. Але тепер сумніви і страхи зникли.

— Адіті, Ніку, Нікто, ідіть. Я маю зробити хоч щось.

— Що, наприклад? — обурилася Зірка. — Ти забула про своє завдання для Академії?

Але Нікта смикнула її за руку і наступила водночас на ногу Ньєрда, який збирався щось сказати.

— Тобі… тобі ж забракне сили! — очі Адіті розширились від розуміння. — Ти порушиш закони! Якщо спробуєш зцілити його, а потім узятися за головну справу…

Рен похитала головою:

— Ні. Все бездоганно. Все — до краплі. Вір мені.

— Але тоді ти…

— Іди звідси! — Нікта щосили потягнула Адіті геть, відчайдушно сапаючи носом. — Ти не розумієш, Агні? Чого ти ніколи нічого не розумієш? Вона кохає його… кохає!

— Саме так, — Рен спокійно усміхнулася. — Тому йдіть. Усе буде добре.

Розділ 14 Куди приводять мрії

— Рендалл, подруго Діоніса, важка ніч видалася, чи не так? — Очі Хамсіна зігрівали, але усмішка була сумною і трохи розгубленою.

— Ти знаєш, навіщо я тебе викликала, — прошепотіла Рен, стискаючи в одній руці сережку і обидві колби з енергією, а в другій — кулон із пір’їнами.

— Підозрюю, — кивнув вітер, ховаючи руки в кишені світло-синього джинсового комбінезона.

Рен подумала, який же він милий, і симпатичний, і добрий. І негайно пошкодувала, що знаходила мало часу, щоб спілкуватися з ним раніше — окрім тих напівсвідомих дотиків, якими вони постійно проростали одне в одного. Та пізно вже.

— Хамсіне, ти повинен покинути мене. Я розриваю нашу домовленість. Сансара Іґґдрасіль більше не шукатиме Діоніса, тож ти в безпеці.

Вітер опустив голову і зиркнув на неї спідлоба.

— А як же наша обіцянка бути завжди і всюди разом?

— Твій друг Діоніс тепер не потребує допомоги. Але мій друг Нортон — потребує. Я збираюся вчинити заборонене. Після цього я помру, Хамсіне. Тому ти повинен покинути мене і врятуватися.

Очі вітра розширились.

— Ні, моя богине, ти не мусиш іти на таку жертву…

— Звичайно, не мушу. Та бувають випадки, коли ти робиш щось — і це неправильно, і це нічим хорошим для тебе не закінчиться… Але ти однаково робиш це і почуваєшся щасливим супроти всякої логіки. Як ось зараз.

Хамсін підійшов до неї і без зайвих слів обійняв, згрібаючи волосся Рен.

— Боги свідки, Рендалл Савітрі, я люблю тебе, і я хотів провести з тобою ще половину вічності…

— І я люблю тебе. Тож запам’ятай наш час удвох. Запам’ятай мене. Не як богиню Савітрі, а як студентку Рендалл. Саме цю Рендалл, котра була тут і тепер.

— Звичайно, — видихнув вітер, цілуючи її м’яко й ніжно. — Як же я забуду тебе? Як же?..

Його цілунки лягли на чоло, щоки, кінчик носа — і Рен усміхалася, відчуваючи, як ці квапливі дотики додають їй того, що вона сприймала за належне: його тепло і любов, його підтримку й заступництво, його силу і солодкий аромат, який вплітався у волосся. Як же далі — без нього — як же?..

Хамсін поправив коси Рен і розчинився в повітрі безслідно, беззвучно. Кулон у долоні охолов і розсипався попелом біля її ніг.

Сила тікала значно швидше, ніж Рендалл сподівалася. Вона розраховувала, що зможе залишатися при тямі до самого кінця, проте цей розрахунок скидався на помилковий — на щастя, лише цей.

Після того як дівчина виростила вперше і востаннє власну мрію, порушуючи при цьому всі заборони, то пересвідчилася, що рана Зака на очах маліє, а його дихання вирівнюється. А тоді відшукала Залу Намиста — на щастя, Хранителька доєдналася до інших викладачів і залишила своє пристановище.

Без енергії Бентен, яку випив порятунок Зака, як і половину сили Рендалл, схема мрії Зевса та Аматерасу означала кінець. Проте навіть якби й зоставалося вдосталь сили, щоб виборсатися та залишитися по цей бік життя, то згодом неминуче впала б віддача за вплив на фізичний об’єкт — на Закове тіло. А до того ще — віддача за вирощування власної мрії та порушення природного ходу подій. Бо Зак мав загинути. Але Рен, тверезо оцінивши свої перспективи, вирішила вкластись у все і порушити все, бо, хоч яка там віддача насувається, жодна біда вже не досягне цілі, якщо вона з власної волі впаде мертвою з хвилини на хвилину. З погляду професійної мрієрости, все складалося сприятливо для втілення завдання.

«Нічого, принцесо Савітрі, нічого … — заспокоювала вона ту, іншу, креслячи якнайбездоганнішу варіацію Дерева Життя. — Колись ти відродишся, прийдеш в Академію і, можливо, тебе навіть тривожитимуть спогади про таку собі Рендалл, котра в житті не зробила нічого корисного, препогано вчилась і єдине, що вміла, — вирощувати мрії».

Принцеса Савітрі мовчала. Але це було на краще. Рен не мала сил на розмови.

Коли крейда виводила останні елементи схеми, гостра скалка впилася в серце зсередини. Перед очима потемніло, а потім усе залилось густо-червоною барвою, по якій танцювали жовті кола.

Поки тонкі лінії наливались її життєвими силами, дівчина сконцентрувалася на своїй цілі: мрії Зевса, Аматерасу і багатьох інших богів. Об’єднати Намисто. Відновити Нитки і провести їх до кожного-кожнісінького світу, який коли-небудь був створений.

Крейдяні лінії, прокреслені зверху кров’ю, почали займатись білим-білим іскристим вогнем. Енергія, котру давала віра інших у цю мрію, була колосальною…

«Ось воно, Бентен! — зраділа Рендалл. — Ось вона — твоя вселенська мрія!»

Бентен не відповіла. Хоч зараз Рен так хотілося б почути підбадьорливий та захоплений голос дівчини-мрійниці, яка б сказала, що все буде до…

Р-раз.

Голка вгризлася в серце знову. Цього разу світ втратив барви, але біле світіння Дерева Життя проступало навіть у повній темряві.

«Аматерасу. Зевс. Герес…» — Рен подумки повторила імена кандидатів до Тріади, які стали причиною катастрофи.

«Афіна. Індра. Іштар…» — вона шепотіла імена давніх богів, як сильні заклинання.

«Вони хотіли бути поруч. І досі хочуть. Понад усе. Тож хай це станеться…»

Рен розчепірила пальці і притиснула їх до коріння схеми, а тоді різко провела обома долонями вперед, закликаючи компресію часу спрацювати на повну. Обдерта шкіра сповзала з новими приступами болю. У скронях озивалася тупа пульсація, чорнота заколисувала, але біле сяйво миготливо, мов феєрверки, підсвічувало підлогу і скидалося на чарівну картину, висипану піском чи сіллю.

Ще укол.

«Терпи».

Як на парах Діана Керна. Зціплюй зуби і терпи. Люби цей світ, цей біль і терпи. Люби цю мрію і терпи. Недовго ще.

Картина перед очима почала розгойдуватися.

Схема палала вже незгірше за святкову гірлянду. Білі іскри розсипалися щедрими пучками, і дрібне тремтіння пробігало від кінчиків пальців угору по руках, до плечей.

Коли всередині щось перемкнулось і Рен упала навзнак на свою схему, десь поміж основними вузлами підтримки, все довкола зайнялося білосніжним полум’ям.

Встигла подумати, що це дуже красиво. А тоді відчула, як болять стерті до м’яса пальці, і побиті коліна, і затерпла спина. Як важко дихати, як з хрипом виходить повітря з легень, як засихає її кров довкола, перетворюючись на чорну ламку кірку. І яка вона вся зламана та порожня. Шалено хотілося б ще побачити обличчя Зака, але перед очима стояв тільки розпливчастий туман з іскор, і кожен наступний елемент розростався вгору, задіюючи нову лінію Дерева.

«Це була гарна мрія, Бентен».

Коли останній елемент схеми загорівся, дівчина, яка до того була Рендалл Савітрі, лежала біля коріння і не дихала. Білі іскри падали на її вії, і волосся, і одяг, і зранені руки, як вишуканий мережаний саван, і жоден порух не порушував їхнього тремкого сяйва.

Розділ 15 Інша Тріада

«Це була гарна подорож, подруго».

«Безумовно, подруго».

«Вона нас чує?»

«Мала б уже… Рендалл?»

Світло, тепле і яскраве, пробиралося навіть під опущені повіки.

Коли очі звикли до світла, то помітили, що їх двоє. Одну Рен знала вже — принцеса Савітрі. У яскравій одежі та золоті, з квітами в чорному волоссі. З усмішкою в завше теплих очах.

Другу Рендалл бачила вперше. Та була нижча і худорлявіша, ніж принцеса. З хвилястим волоссям, укладеним нагору, в золотій короні. Очі незнайомки, темно-блакитні, зовсім такі, як у принцеси, — глибокі й усміхнені. З білих плечей струменіла біла сукня.

— Доброї зустрічі, Рендалл! — мовила та, друга.

І Рен упізнала її: внутрішній голос.

— Вітаю тебе! — принцеса Савітрі усміхнулася ширше, відвертаючи увагу від непояснимого болю, який затоплював від самого погляду на ту, іншу. — Говоритиму швидко, бо небажано тобі й перебувати тут, власне. Ти молодець! Радію, що пройшла цей шлях з тобою. Але тепер настав момент попрощатися — можливо, до наступного повороту Колеса Долі… Ти віддала наше життя заради неймовірної мрії, — Савітрі схилила голову і продовжила: — Далі звідси піду я. Хай моє життя стане платою для Всесвіту. А ти, люба Рендалл, ти повинна дізнатися…

Не договоривши, Савітрі кинула погляд на свою супутницю.

— Вітаю тебе… знову, — білявка наблизилась повільно. — Я — Ніка. Я — богиня перемоги.

За її спиною розпустились важкі срібно-сірі крила. І Рен одразу ж пригадала їхні зустрічі: довгі сходи в небеса, далеку крилату постать зі снів, котра йшла вперед, серед зірок, світів і сяйва.

Ні-ка.

«Щось не те з твоєю аурою. Наче сама ти багатошарова», — казав колись Енліль.

Ніка, богиня перемоги.

Ніка — так помилково назвав її Історик під час нещодавньої зустрічі.

«Ти впевнена, що ти Савітрі?» — спитала Афіна, коли прийшла в Академію.

«Тебе немає!» — переконували голоси божевілля. І виявилися праві.

Ніка.

Усе проясніло, і Рен діткнувся спокій.

— Хтось із вас двох усе мені пояснить?

Савітрі похитала головою, а тоді поправила довгу шаль:

— На жаль, я вже мушу піти. Хтось мусить піти, аби ти повернулася.

— Савітрі… — тільки й устигла сказати Рен, простягаючи до неї руку, проте принцеса з давньої легенди загадково всміхнулась, заперечно похитала головою і сміливо повернулася до світла попереду.

Вона пішла вперед, похитуючись у такт лише їй чутній музиці. Вона щасливо сміялася, коли кликала Сатьявана, і квіти розпускались у її волоссі, і дзенькіт браслетів завмер у повітрі навіть тоді, коли найбільша мрійниця розчинилась у білому-білому, як початок усього сущого, світлі…

— Вітаю, юна богине! — цей голос прозвучав раптово, щойно Савітрі зникла, але Рен не здивувалась ні краплі.

Ніка легко кивнула і звіялася, мов вітер…

— Я майже очікувала нашої зустрічі, — Рен подивилась у темні очі, котрі завжди горіли незбагненним інтересом, і зітхнула. — То що — може, сьогоднівирозкажете мені захопливу історію?

Історик усміхався. На його плечах була та сама шкірянка з шипами, що й минулого разу.

— Рендалл Савітрі, радий бачити тебе цілою і неушкодженою, — заявив він, широко розкриваючи руки для обіймів, проте дівчина не зрушила з місця.

— Я померла, — повідомила вона. — Це не найприємніше, що зі мною ставалося, тож залиште ці жарти при собі.

— Вибач. І давай знову на «ти», — Історик наблизився й уважно подивився на Рен, наче намагався роздивитись щось у ній.

— Савітрі, Ніка, Рендалл, — мовила дівчина тихо. — Давай. Розповідай. Для чого ж ти тут?

— Я записую історію…

— Чи твориш її?

— Юна богине, ти…

— Я — хто? Чи що? Я взагалі коли-небудь існувала?

— Це дивна і заплутана історія, — чоловік зітхнув. — Принцеса Савітрі жила дуже давно. Її душа чекала свого часу в Колисці. А от Ніка, богиня перемоги, мала переродитися найближчим часом, але… не можна було дозволити їй цього.

— Чому? Це порушення правил.

— Я тих правил не встановлював. Просто богиня перемоги, вона мовби… Вона притягує успіх до себе та до всіх, хто її оточує. Викривляє реальність так відчутно, що…

— Я не притягувала жодного успіху, — заперечила Рен. — Та я була однією з найслабших.

— Саме так. Та якби Ніка переродилась і прийшла в Академію відкрито, то цей випуск був би приреченим на успіх.

— А що в цьому поганого?

— Те, що таке везіння в усьому — протиприродне, — голос Історика звучав так, наче він вибачався. — Це унікальна навичка богині перемоги. Пригадай-пригадай, ти відчувала це — і не кажи, що не так! Ви могли б… наприклад, убити Стовпів Всесвіту чи Мойр і принести страшну руйнацію та порушення гармонії. Ви ж вивчали це: колись в Академії дали відпір Стовпам, бо з богами тоді була Ніка. Чи Вікторія. Я вже не пригадую деталей.

Рен зіщулилась. Вона згадала, як колись Зак сказав, що бере її в інші світи, бо відчуває, наче вона принесе йому перемогу.

— Але вони теж могли б убити нас. Знищити безліч душ. Зруйнувати Академію. І задля чого? Задля дрібної образи?

— Бачиш, вони остерігаються того ж, чого й Мойри. Що ви, темні і світлі, переступите через свою споконвічну ненависть, зіткнення енергій приведе світи в шаленство і втопить їх у Хаосі.

— Сефірот сказав, що в нас є шанс. Та, власне, нас не вбили тільки через заступництво тіньових.

— Бо світлі і тіньові споконвіку протистояли одні одним. Бо надто схожі і водночас надто різні. Знаєш, як це дратує: бачити своє віддзеркалення й усвідомлювати, що воно від тебе ліпше?

— Поняття не маю.

— Просто уяви. Та це протистояння — воно необхідне, Рендалл. Бо в ньому зароджуються живлющі іскри, які спонукають і тих, і інших до дії. І все рухається, і колесо обертається… Якби ж усі знали, що в тобі спить Ніка, тоді вони б розуміли, що їхні задуми здійсняться. Аматерасу знала б, що зможе зростити Нитки й зустріти Зевса. Амон знав би, що знайде дочку Хаосу і зможе розпочати місію, котру він доручив Діонісові… А так не має бути. Бо горіння ваших душ сповнює вогнем усі світи. І щоб ці душі палали, потрібні…

— Давай угадаю. Страждання. Поразки. Смерті?

— І щастя теж. І щастя, неодмінно. Але що більше різних емоцій, то краще…

— Навіщо? Навіщо це знущання? Навіщо їм, богам, ці людські життя, сповнені болю?

— Бо так було в усі часи. Вони, найперші, прагнули діткнутися людського життя і відчути його смак. Вони повинні приходити, Рендалл, повинні страждати, повинні всотувати біль і проживати його. Інакше їм не вдасться вижити — інакше жоден зі світів не виживе. Інакше вони будуть надто далекі від того, щоб відчувати неймовірне і минуче, збайдужіють і не забажають творити й виходити за рамки.

— І тому ти жорстоко і знущально кидаєш їх у рамки людського життя, а потім видираєш із них?

— Не варто переоцінювати мою роль. Так, я втручаюся. Так, я знаю більше, ніж хотів би. Та уяви, яка це шалена спокуса: втрутитись і… і зробити вас ляльками. Зробити все добре. Позбавити вас кроків за межами визначеності.

— Сансара якось сказала мені: для Стовпів усе визначено. Для них не існує збігів чи несподіванок. Тому їм так нудно.

— Що ж, одну несподіванку я зараз бачу перед собою. І скажу тобі так, Рендалл: дослухатися до слів Сансари — це не найрозумніше. Та повернімося до Ніки — нам допомогла Савітрі. Вона об’єдналася з душею перемоги. І ось…

— Коли? Коли вона об’єдналася?

— Перед твоїм вступом. Аварія сталася, щоб списати на неї твою амнезію і дати двом душам час зростися. Ніхто про це не знав — навіть найвищі, великі й милостиві.

— Тобто до вступу в Академію, до аварії я була геть іншою людиною?

— Якоюсь мірою це була не ти.

— Чудово. Чудово. Далі? — Рен укотре відчула, що втрачає землю під ногами. Але, врешті, землі там не було, а вона і так померла, то що вже.

— Савітрі дала тобі силу вирощувати мрії. А Ніку доволі вдало приховали, щоб її сила не дала про себе знати зарано.

— А те, що я вчилась у коледжі мрієростів, — це вигадка?

— Так. Твої спогади трохи підретушували.

— А ця сережка, моя відзнака?

— О, то моя робота. Красива, правда?

Рен промовчала.

— А тепер Савітрі виростила ту шалену мрію і віддала за неї своє життя — як вона й хотіла, — Історик усміхнувся.

Рен розгнівала його усмішка.

— І що тепер? Хто я тепер?

— Рен… Рен, спокійно.

— Як я можу «спокійно», якщо виявляється, що мене не існує?!

Дівчина крутила в руках сережку, і гіркота розливалася всередині. Адже вона так пишалася, що отримала відзнаку як найкраща студентка коледжу… де ніколи не була.

— Існуєш, — запевнив Історик. — Ти існуєш. Тут і зараз. Ми самі вирішуємо, хто ми. Самі обираємо, ким нам бути. Згадай зникальників — кожен, хто пішов, і кожен, хто залишився, зробив складний вибір.

— А в мене що, є вибір?

— Так. Можеш обрати смерть і повернутися в Колиску. Точніше, душа Ніки може.

— Але тоді Рендалл зникне, так? Тоді у наступному переродженні це знову буде тільки богиня перемоги?

— На жаль, богині Рендалл у нашій історії ще не було, — Історик опустив погляд, наче почувався винним за це. — Або ж ти обереш життя і йтимеш уперед так, як вважаєш за потрібне.

— Я обираю другий варіант, безумовно. Але — хочу відправити Ніку в Колиску, — твердо відказала Рен.

Історик спохмурнів:

— Ти не можеш так вчинити, юна богине. Це ж твоя божественна сутність. Якщо позбудешся її, то втратиш усе, що мала.

— І помру?

— Ні. Не одразу принаймні. Якщо відверто, навіть я не певен, що станеться.

— Тоді відправте Ніку в Колиску — і подивимось. Але залиште мені достатньо її сил для того, щоб я могла вижити. У мене ще є плани в цьому світі і в багатьох інших, тож божественні сили знадобляться. Я знаю, ви можете здійснити це, — Рен клацнула пальцями. — А, головна наступна умова: ви не посмієте ніколи більше вчиняти такого ні з Нікою, ні з Савітрі. У будь-якому з майбутніх перероджень ви не приглушуватимете їхніх сил. Бо Колесо Долі повинне обертатися, чи не так?

Чоловік дивився на неї довго-довго. Так довго, що Рен злякалася його відмови. Але він прошелестів:

— Нехай твоє бажання здійсниться так, як ти того хочеш, — Історикові очі загорілися ясніше. — Твоя історія — мабуть, моя улюблена в усій цій епопеї…

Довгі сходи, котрі розчинялись у зоряному небі, плавною лінією тяглися вгору. Дівчина йшла, притримуючи довгу білу сукню, а крила за її спиною тріпотіли від вітру.

— Ніко! — закричала Рен, стоячи біля підніжжя сходів. — Ніко!

Дівчина озирнулася, мимобіжна усмішка заграла на її губах. Постать її видавалася тонкою і легкою, проте ступала вона впевнено. Твердо. Переможно.

— Ніко, дя-акую! — прокричала Рен услід їй і відчула, як усередині розливається щось гірке й сумне. Бо ж щось безцінне відкраяли від неї, і душа перемоги зникала тепер у зоряному небі, де зірки, зірки, зірки загорялись, пломеніли, падали і гаснули протягом тисяч і тисяч віків.

Коли дівчина розплющила очі, то спробувала згадати, де вона. І хто вона. Сонячне світло, котре лилося з високих вікон, сліпило. Стеля навпроти була забарвлена темною фарбою і золотими візерунками. Тіло нило і вкривалося мурашками. Полежавши кілька хвилин, дівчина обережно почала зводитися на ліктях. У голові паморочилось, але вона намацала холодний мармур, на якому лежала, й констатувала, що це схоже на постамент.

— Це Академія богів, — пробурмотіла самими губами, силкуючись згадати, звідки у неї це знання. — Я Рендалл Ніка Савітрі.

Вона роззирнулася — по всій залі були такі ж постаменти. Подекуди горіли свічки. Подекуди вилися квіти. Напис на найближчому камені повідомляв: «Тут спочиває Бентен Акай, третя імені цього богиня щастя і добробуту, творець Брами Бентен. Її душа покинула Академію внаслідок трагедії».

Могила. Отже, це все поховання. Давні, як світ, і нові поховання богів, які знайшли тут спочинок. «Зіґфрід, перший імені цього лицар-драконоборець, кандидат у Тріаду, Меч Півночі, названий Хранитель замків Хаосу. Його душа покинула Академію в битві проти великих і милостивих Стовпів Всесвіту» — слова на іншій могильній плиті вкололи серце. Ім’я «Зіґфрід» озивалося чимось знайомим.

Дівчину скував переляк. Тут було тихо, холодно, порожньо і страшно — серед вкарбованих у камінь імен, що колись горіли життям, а тепер нагадують тільки відзвуки минулого. Але вона знала, що боятись треба живих, а не мертвих. Тому обережно спустила ноги на підлогу, і холод обпік її, остаточно повертаючи до тями.

Неподалік, на підвищенні, лежала сережка у формі довгого чорного каменя, обплетеного сріблом. Сережка переламалася рівно посередині, відкриваючи футляр, вибілений крейдою. Поруч лежала шпилька у формі пари крил. Чорна гумка із золотистими кульками, схожа на дитячу, примостилась тут же. Дівчина підозрювала, що всі вони належать їй.

Наступне, що вона побачила, — медову кульку на чорній стрічці. Кулька жевріла теплом, усередині неї танцювали зірки. На атласну стрічку хтось почепив ще чорну намистину — дівчину охопило нездоланне бажання її торкнутися, тож вона простягла руку. Між її пальцем і намистиною проскочила іскра струму.

— Мене збиралися поховати тут, — сказала вона самій собі.

Тіло відмовлялося підкорятись, наче заморожене, перед очима стелилась напівпрозора пелена, і зір час від часу втрачав чіткість, ніби вона намагалась прокинутись, проте ніяк не могла…

Аж до моменту, коли двері — височенні чорні двері — відчинилися.

Силует завмер на порозі. Блідий як смерть незнайомець зі зраненими руками, відчаєм на обличчі й вогнем у волоссі.

І тут же Рендалл Ніка Савітрі згадала геть усе, що сталось до того, як вона прокинулась на власній могильній плиті, в гробниці богів Академії, за кілька годин до початку свого урочистого, як і личить рятівниці Ниток, похорону.

Ноги її підкосились, але незримі крила за спиною не дали впасти.

— Ти тут!

«О боги, боги, боги, я згодна ще раз померти і воскреснути, щоб почути цей голос!» — тільки й устигла подумати Рен, перш ніж він підбіг і обхопив її обома руками. Нігті зсудомлено вгризались у шкіру навіть через одіж. Гарячі пальці, здавалось, зараз пропалять наскрізь. Не могла ні дихати, ні говорити, ні поворухнутись. Тільки легкий дрож пробігав тілом, і ноги по-зрадницьки прагнули розм’якнути й зовсім не тримали. Але тримав він. Міцно, до болю. Його серце стукотіло гучно. Важке, збите дихання обдавало теплом її праве плече, в яке він уперся і не ворушачись завмер. Наче боявся сказати хоч щось, крім того першого, надривного «Ти тут!». Наче боявся випустити, розчепити пальці на мить… навіть підвести погляд на неї — наче боявся.

— Заку…

Його пальці безладно згребли її волосся зі спини, смикаючи його так сильно — до сліз на очах. Так, наче волосся відділяло його і не давало наблизитись повністю, а він хотів.

— Мене повернули, — пробурмотіла вона, згадуючи, як треба говорити вголос.

Перед очима переливались у світлі сонця руді пасма, помережані золотими відблисками. Найчарівніша картина.

«Ворушись! — наказала Рен тремтячій руці. — Ворушись!» Заціпенілі пальці не хотіли ворушитись, але дівчина знала, що зможе.

— Повернули? Але ж ти не підеш назад? — налякано спитав Зак.

— Не піду.

— О боги. Бо коли я прокинувся… Рен, вони сказали… Знаєш, я…

— Знаю. — Квола усмішка прорвалась назовні. Слова полилися легше. — Я все знаю. Я згадала, як хотіла бути з тобою. Завжди-завжди. Від самого початку. З того першого дня, коли Ама не пустила тебе на заняття, а в мене не було форми. Якось не випадало це казати тоді. Точніше, я тоді й не знала ще, але…

Раптово вогняні пасма в неї перед очима перетворились на розпливчасті плями. Сльози побігли по щоках, непрошені і такі легкі. Рука невагомо лягла на його плече, наче була створена тільки для того, щоб лежати на його плечі. І в цей момент з-під лавини рудого волосся вирвалося нестримне ридання.

Розділ 16 Р. Н. С

Зіґфрід Драконоборець. Фрігг Дін. Баст. Дітріх… Список імен був недовгим, проте кожне з них Рен знала. Список загиблих у ніч протистояння з великими й милостивими Стовпами Всесвіту. Її ім’я, ім’я Закса Нортона та ще Амона Діоніса повинні були опинитися там.

Після того як Рен опритомніла, виявилося, що вона лежала мертвою менш ніж дві доби. Похорон запланували на ранок її пробудження. Як з’ясувалося згодом, вона здійснила неможливу річ — дякую, Ніко! — і з її подачі Нитки стали зростатися так стрімко, що в Академію вже навіть навідались перші гості.

Першими гостями були Зевс Громовержець та його партнерка з дуального світу Герес Деа Юн. Рен радісно побачила, що браслет із чорних намистин обвиває зап’ястя Закса, зберігаючи цим і його життя. А значить, Зевс дотримав обіцянки.

Після пробудження в залі з надгробками й зустрічі з Заком, який виклав їй події останніх двох днів у скороченій версії, Рен раптом розгубилася. За словами хлопця, Нікта й інші одногрупники ще лежали в лікарні. Власне кажучи, там були майже всі.

— І тобі варто зазирнути до Керна, — сказав Закс тихо, все ще розглядаючи її як неймовірне диво, котре можна випадково зламати.

— Спершу я навідаю Аматерасу: повідомлю, що не потребую могильної плити.

— Як хочеш. Тепер усе, як ти захочеш.

І вони пішли до Аматерасу, залишаючи позаду тиху, холодну залу, наповнену скорботою і — надією на майбутнє.

Коридори зустрічали пусткою. Рен визирнула з вікна — сонячне світло заливало руїну в дворі, і скидалося на те, що Академії дісталося гірше, ніж вона думала.

— Аматерасу зараз зосереджує наші сили на лікуванні постраждалих, — пояснив Закс, слідкуючи за її поглядом.

— Звичайно, — кивнула Рен. — Ми спокійно переживемо кілька днів без клумб…

Дівчина одразу впізнала Герес у кабінеті директорки. Хай та й відрізнялася від тієї студентки, яку вона пам’ятала з мимобіжної зустрічі в підвалах.

Коли Рен і Закс з’явились у дверях кабінету, на обличчі Аматерасу вималювалось таке щире здивування, що білі щоки директорки вкрились червоними плямами.

— А тепер ви що-небудь зможете мені пояснити, Нортоне? — вона звернулась до Закса, очевидно, вважаючи, що Рен їй привиділась.

— Я можу пояснити все сама, — дівчина ступила вперед. — Почнімо з того, що… Вам щось каже ім’я Ніка, богиня перемоги?

Червоні вуста Аматерасу привідкрилися. Рен почала розповідь — про все, що сталося після того, як останній подих покинув її. За винятком, може, деяких деталей…

— Що ж, вітаю вас із поверненням до життя, студентко Савітрі, — коли оповідь завершилась, Аматерасу вгамувала свій подив. — А тепер, Герес, продовжимо нашу розмову?

Рендалл і Закс присіли на крісла біля дверей і прислухались.

— Після розриву Ниток ми опинилися в дуальному світі з Зевсом, як і обіцяли Мойри, — почала гостя, позираючи вгору. — Слова не справдились для мене, Ама-мі. Він не полюбив, навіть коли ми опинилися в одному світі, відрізані від усіх інших… Згодом таємно від Зевса я почала розробляти Браму. Хотіла виправити ситуацію, — Герес на мить замовкла. — У далекому минулому двоє прибульців прийшли сюди з майбутнього. Вони дізналися про мою змову з Гекатою та Мойрами. І порвали тканину реальності, бо пройшли крізь час. Спочатку я мріяла їх знищити, щоб вони не порушили моїх планів. Але потім виявилося, що їхня подорож набагато небезпечніша для Академії в майбутньому. Бо утворилася лазівка… Коли Сансара проходила крізь численні світи в пошуках свого грішника, я дізналася, що цією лазівкою можуть скористатися Стовпи, щоб знищити вас. Тож відправила Бентен Акай сюди. Вона мала випробувати Браму. Вона мала померти для моєї справи… І — вона мала зашкодити Рендалл Савітрі, бо другий мандрівник був важкою ціллю. Але поки Бентен збирала сили та заточувала свої вміння, поки чекала потрібного моменту на відкриття Брами — вона спізнилася. На жаль, її сили навіть з артефактами від Гекати виявилось недостатньо, тож я не змогла скористатися переходом, не змогла попередити. Натомість він дозволив завітати до вас тій богині, яка виявилась найближче до світу Академії.

— Афіна Паллас, — прошепотіла Аматерасу.

— Так. Але Геката теж мала допомогти. Вона казала, що пришле свого спадкоємця в Академію.

— Покровителька чаклунства, — Рен одразу ж пригадала, про кого йшлось. — Вона виконала свою обіцянку. Її учениця двічі мене мало не вбила. До іншого мандрівника в часі вона злякалася підступатися, бо він надто могутній.

— Вона хотіла як краще, — скорботно відказала Герес.

— Ні, — відрізала Аматерасу. — Вона хотіла справити враження на Цукійомі. На мого брата. Ось тільки Геката не знала, що розірвані Нитки не закривають ходу на тіньовий бік. Вона програла, сама відрізавши себе від світу Цукійомі.

— Дивні речі відбуваються, — обережно мовила Герес. — Я не можу уявити, щоб тіньові прийшли на допомогу.

— Перш за все, це підопічний Зеусу всіх нас здивував, — Аматерасу всміхнулася. — Ти могла б узагалі уявити, що Громовержець передасть свою силу хлопчиськові, якого навіть немає в Словах? А те, що богиня перемоги буде весь цей час у нас під носом? А те, що студенти стануть на бій зі Стовпами Всесвіту? Або що в нас зустрінуться богиня ночі і бог сонця, котрі покохають одне одного? А як щодо того, що тіньові не просто прийдуть на допомогу, а ще й приведуть Стовпів зі свого боку?.. — Усмішка Аматерасу ставала все ширшою, і врешті вона додала: — Ми живемо в надзвичайні часи, Герес!

Після цього Аматерасу попросила Закса і Герес залишити її наодинці з Рен. Вона вийшла з-за столу, вперла руки в коліна — зовсім як це робила Бентен — глибоко вклонилась. І подякувала.

— Я пішла на ризик перед першим візитом Сансари, — повела директорка далі. — Попросила брата заховати Діоніса так, щоб його ніхто не знайшов. Бо хто вирішить шукати в тіні бога сонця? Ніхто. Цукійомі погодився з однією умовою: я повинна після закінчення цієї історії прийти до нього. І залишитися.

— Але ж ви не можете, — заперечила Рен, уже розуміючи, чому усмішка на устах Аматерасу така сумна. — Тіньовий бік уб’є вас.

— Саме так. Але брат завжди прагнув володіти мною, бути поруч. Тож я вирішила, що це не така вже й велика ціна. Діоніс розповів мені про своє завдання від Амона, і я повірила в нього. Бо тільки двоє богів, які мають у собі як темряву, так і світло, зможуть стати надійним мостом, — вона плеснула в долоні й розсміялася. — Того дня, коли Діоніс зрозумів, що Колесо Долі майже наздогнало його, він виклав мені геть усе. Він сказав, що згоден здатися Сансарі й загинути як грішник, якщо я так накажу. Отоді я й зрозуміла, що коли щось у моєму житті має сенс, то ось він — момент, коли я можу зробити справді важливий крок.

— А як же ваша мрія? Про Намисто і про Зевса?

— Моя мрія здійснилася. Нитки і він. Вічність і секунда — це насправді одне й те саме. Знай: я дякую тобі. І піду на той бік, сповнена радості й гордості за своїх студентів. Сповнена любові і спокою. Знай: твоя жертва не була марною. Ти здійснила мою найбільшу мрію, Рендалл Ніко. Ти перемогла.

Наступні кілька днів Ренпам’ятала уривчасто. Коли вона зазирнула в госпіталь до Нікти, замість емоційного вітання вічна ніч кивнула з розумінням, наче запрошувала на довгу-довгу розповідь. І Рен почала. Чомусь здавалося: Нікта повною мірою здатна зрозуміти метання принцеси Савітрі разом із Нікою.

— І хто ти тепер? — спитала подруга, коли вислухала все.

— Історик сказав, що мені самій це вирішувати, — Рен поправила волосся. — Думаю, я все та ж сама персона. Принаймні змін не відчуваю. Лише варто офіційно додати Ніку до свого імені. Хоч на пам’ять.

— Тобі личитиме. Раніше я думала, що до твого імені додасться «Нортон», але «Ніка» теж нічого.

— А в тебе що та як?

Дівчина закотила очі.

— Зіґфрід віддав за мене життя. А я його… скажемо прямо: зрадила. Діоніс віддав за мене півжиття. А потім виявилося, що це через пророцтво, яке нашепотів йому Амон. Взагалі, я тепер не розумію, хто він, але вже люблю його більше за всі світи. Я пропаща богиня?

— Не мені судити, — тихо і твердо відповіла Рен, згадуючи останню розмову із Зіґфрідом. — Думаю, вони обидва люблять тебе дуже сильно. Любов — це не те, що можна вимагати. Не те, за що можна звинувачувати. Тобі зараз залишається тільки бути відвертою і робити те, що правильне для тебе. Одне я маю додати: те, що зробив Зіґфрід, — на це були вагомі причини.

— Мовби я не знаю! Яка плаксива стала без лінз… — знічено відповіла Нікта, витираючи червоні очі.

В інших справи йшли на лад швидко. Меланхолійний Ньєрд попросив зняти його блок емоцій, і раптом виявилося, що він здатний чарівно всміхатися. Білі бинти закутували його ледь не з ніг до голови, проте Ніколаса це, здавалось, не хвилювало. Діке годувала Ньєрда яблуками, доки йому не розбинтували руки. «Я знала, що твоя смерть не була правдою», — шепнула вона, коли вперше побачила Рен. Адіті й Енліль, навіть лежачи в госпіталі, досліджували всілякі плани та договори Академії, бо на їхні плечі відносно скоро мала лягти важка ноша — заміняти Аматерасу. Адіті сприйняла новину з готовністю. Енлілеві, очевидно, було підготоване місце першого заступника.

Амон зізнався, що вижити йому допомогла салатова кулька — подарунок Історика, котрий мав силу розділяти дві сутності. Тож одна сутність дводушного бога залишилась в Академії, щоб відвертати увагу Стовпів, і загинула, а інша — пішла в тінь. І врятувала їх усіх.

Медея вибила в директорки дозвіл застосовувати свої чарівницькі сили знову. Головна чаклунка Академії з ентузіазмом допомагала з налагодженням справ, зробила клуб зникальників офіційним і разом з Тессом проводила в ньому лекції на кшталт додаткових пар.

Закс Нортон не позбувся звички смикати браслет, коли думав над чимось чи нервувався. Проте тепер нервувався він значно менше. До того ж хлопець нарешті розповів, що його пов’язувало з Нефтідою: вона була найкращою універсалкою і допомагала йому пригашувати сили Зевса, про котрі ніхто в Академії не мав передчасно дізнатись.

Новина про те, що Аматерасу но Мікамі покине Академію, шокувала всіх. Сама ж директорка здавалася сповненою енергії та ентузіазму більше, ніж довгі місяці до того. Рен могла її зрозуміти, адже спершу очільниця безсило надіялась на відновлення Ниток і чекала на зустріч із Зевсом. Потім уклала угоду з братом, котра мала принести їй смерть, а одразу після цього виявилося, що Нитки таки відновлюються. Проте тепер Зевс був тут — і Аматерасу сяяла, наче кожна секунда поруч із ним була вічністю. У день її відходу виявилося, що Громовержець піде на тіньовий бік теж.

Зевс на прощання пояснив Заксові, що надалі достатньо його сили зберігатиметься в браслеті, даючи йому можливості значно ширші, ніж у звичайних людей.

— Ви дві аномалії, — хитав головою Діан Керн, досліджуючи стан Савітрі й Нортона на прохання директорки. — Але за сприятливих умов проживете ще довго — так, за нашими мірками, довго…

Урочисте прощання з директоркою не мало сенсу. Жодного. Аматерасу не відводила погляду від Зевса, він не звертав уваги ні на кого іншого. Вони стояли одне навпроти одного, як смішні і сумні підлітки. Врешті в долоні верховного бога опинилася шпилька, обрамлена золотавими промінцями.

— Шістнадцята! — видихнула Аматерасу, тремтячими руками заколюючи прикрасу у волосся.

— Ти скаржилась, що я надто часто дарую тобі шпильки, але…

— Раз на кілька століть можна. — Директорка опанувала себе, випросталась і царствено взяла Зевса за руку. — Пане Зеусу, маю вас повідомити, що ми вирушаємо негайно. Шановне товариство, — Аматерасу озирнулася, — ми прямуємо налаштовувати міжнародні зв’язки! Ромі, Діонісе, чекатиму вашого візиту!