Третя одіссея

Розділ 1. Роки, що спинили свій біг

– Як на сімдесятирічного чоловіка, ви в надзвичайно гарній формі, – зауважив доктор Глазунов, відірвавши погляд від останнього видруку від «Медкому», медичної служби армії США. – Я не дав би вам більше ніж шістдесят п’ять.

– Радий це чути, Олегу. Тим більше що мені сто три – як вам чудово відомо.

– Ну от, ізнову ті самі гості в ту саму хату! Можна подумати, що ви ніколи не читали книжки професорки Руденко.

– Старенька люба Катерина! Ми ж планували погуляти разом на її сотий день народження. Мені було дуже шкода, що вона не дожила до цього – ось що буває, коли надто багато часу проводиш на Землі.

– Звучить досить іронічно, бо саме вона і створила той знаменитий слоган «Тяжіння несе старіння».

Доктор Гейвуд Флойд задумливо споглядав мінливу панораму тієї прекрасної планети, яка була лише за якихось шість тисяч кілометрів від них і на яку йому ніколи вже не судилося ступити знову. А найіронічнішим у цьому було те, що, завдяки одному найбезглуздішому в його житті нещасному випадку, він усе ще мав відмінне здоров’я, тоді як практично всі його старі друзі вже були давно мертві.

Якраз минув тиждень після його повернення на Землю, коли, попри всю свою обережність та глибоку переконаність, що нічого такого з ним ніколи не може трапитись узагалі, він з відкритого балкона третього поверху вийшов не в той бік. (Звісно, він тоді встиг трохи «відсвяткувати», але мав на це право, бо став героєм у тому новому світі, куди повернувся був «Леонов».) Численні переломи призвели до ускладнень, з якими можна було впоратися як слід лише в космічній лікарні імені Пастера.

Це було 2015-го. А тепер – він ніяк не міг повірити в це, але на стіні висів календар – ішов 2061-й.

Сила тяжіння в цій лікарні, яка становила лише одну шосту від земної, не тільки уповільнила біологічний годинник Гейвуда Флойда, але й засвідчила те, що двічі за його життя фактично він ішов у протилежному напрямку. Хоча дехто з авторитетних фахівців і заперечував це, та серед широкого загалу тепер вважалося, що гібернація, тривала сплячка, робила щось більше, ніж просто зупиняла процес старіння: вона стимулювала омолодження. І Флойд дійсно-таки дещо помолодшав під час своєї подорожі до Юпітера й назад.

– То ви справді вважаєте, що мені цілком безпечно туди летіти?

– Ніщо в нашому Всесвіті не безпечне цілком, містере Гейвуде. Усе, що я можу сказати, це те, що фізіологічних протипоказань ви не маєте. Зрештою, на борту «Юніверсу»[4] все навколо вас буде майже таке, як і тут. Можливо, й не все там відповідає стандартам… е-е… того першокласного медичного обслуговування, до якого ви звикли в «Пастері», але доктор Магіндран досвідчений спеціаліст. І якщо виникне якась проблема, з якою йому не вдасться впоратися, то він переведе вас ізнов у стан гібернації і, так би мовити, «післяплатою» відправить назад до нас.

Це був саме той вердикт, на який Флойд і сподівався. Однак його радість дещо затьмарювало відчуття смутку, бо це ж йому доведеться на багато тижнів залишити місце, яке на майже пів століття стало для нього рідною домівкою, а також своїх нових друзів, які з’явилися тут у нього за останні роки. І хоча «Юніверс» – розкішний космічний лайнер проти простенького «Леонова» (що як один з головних експонатів музею Лагранжа «висить» тепер собі на місці високо над «темним» боком Місяця[5]), та все-таки в будь-якій тривалій космічній подорожі завжди є певний елемент ризику. Особливо якщо така подорож стосується дослідницької роботи, до якої Гейвуд саме й мав намір узятися.

А втім, це, мабуть, було саме те, чого він прагнув навіть у свої сто три (або ж, згідно зі складними геріатричними розрахунками покійної професорки Катерини Руденко, у сповнені моці та бадьорості його шістдесят п’ять). Протягом останнього десятиліття він відчував дедалі більший неспокій та якесь незрозуміле невдоволення життям, що виявилося для нього занадто комфортним та організованим.

Однак, попри всі захопливі проєкти, утілення яких у життя відбувалося в цей час по всій Сонячній системі, – відродження Марса, створення бази на Меркурії, озеленення Ганімеда, – він так досі й не вибрав собі до душі справи, яка могла б по-справжньому його зацікавити і в яку він міг би вкласти свою доволі ще потужну енергію. Років за двісті з гаком до цього, у XIX столітті, один із перших поетів доби Науково-технічної революції, промовляючи вустами Одіссея-Улісса, доволі точно описав те, що відчував тепер Флойд:

«Три літа», аякже! Насправді їх минуло вже аж понад сорок, Уліссові було б за нього соромно. Але останні рядки цього вірша, які Флойд знав дуже добре, для опису його становища підходили ще краще:

«Шукай, знайди…» Ну що ж, тепер він знав, що збирається шукати та знайти, бо точно розумів, де саме це буде. І якщо не станеться якогось катастрофічного форс-мажору, то ніщо інше не завадить йому зробити це.

Досі він не ставив перед собою такої мети свідомо й навіть тепер не зовсім тямив, чому вона так раптово заволоділа його розумом. Завжди був упевнений, що застрахований від цієї лихоманки, якою знову заразилось усе людство – уже вдруге на його пам’яті! – та, схоже, він помилявся. Або могло так статися, що то несподіване запрошення приєднатися до списку обраних і стати одним із почесних гостей на борту «Юніверсу» розпалило в ньому таку уяву та пробудило такий ентузіазм, на які Флойд від себе навіть не сподівався.

А могло бути й іще одне пояснення. По всіх цих довгих роках він і досі пам’ятав, яким глибоким розчаруванням для широкої громадськості виявилася тоді ота зустріч 1985-1986 років. І ось тепер з’явився шанс, останній для нього та перший для людства, влаштувати нову зустріч як слід, не давши більше жодному розчаруванню жодного шансу.

Ще у XX столітті космічні об’єкти можливо було досліджувати лише за допомогою прольотів повз них спеціальних дослідних зондів. Цього ж разу відбудеться справжня посадка – така ж новаторська по-своєму, як і перші кроки Армстронга та Олдріна поверхнею Місяця у 1969-му.

І доктор Гейвуд Флойд, ветеран місії на Юпітер 2010-2015 років, у своїй уяві полинув у відкритий космос, назустріч тій примарній гості, що знову поверталася до них із глибин Усесвіту, секунда за секундою набираючи швидкість, готуючись пройти навколо Сонця. А між орбітами Землі та Венери ця найвідоміша з усіх комет має зустрітися з іще не до кінця укомплектованим космічним лайнером «Юніверс» під час найпершого його польоту.

Де саме мало статися це рандеву, ще не визначено, але Гейвуд Флойд своє рішення вже ухвалив.

– Ну що ж, комето Галлея, я йду… – прошепотів він.

Розділ 2. Перше спостереження

Це неправда, що для того, щоб гідно оцінити істинну велич усипаних зірками небес, треба покинути Землю. Навіть у відкритому космосі зоряне небо має вигляд аж ніяк не чарівніший, ніж коли зовсім безхмарної ночі дивитися на нього десь із високої гори, далеко від будь-якого джерела штучного освітлення. Утім, навіть попри те, що за межами земної атмосфери зірки світять яскравіше, людське око не в змозі реально відчути цю різницю, і жодне оглядове віконце чи ілюмінатор не дозволять вам насолодитися таким приголомшливим видовищем, яке ви зможете спостерегти, коли лише одним-однісіньким поглядом охопите за раз аж половину небесної сфери.

Одначе Гейвуд Флойд був цілком задоволений і тим зоряним краєвидом, який відкривався з ілюмінатора його каюти, а особливо в ті моменти, коли житлова зона опинялася на тіньовому боці космічної лікарні, що не тільки рухалася навколоземною орбітою, а й без упину дуже-дуже повільно оберталася довкруж власної осі. І тоді в прямокутній рамці ілюмінатора не було зазвичай нічого, крім зірок, планет і туманностей. А іноді, засліплюючи собою все інше, там яскраво палало незмигне око Люцифера, нововиниклого суперника Сонця.

Зазвичай хвилин за десять до настання такої штучної ночі Флойд повністю вимикав у себе в каюті все освітлення – і навіть отой сигнально-аварійний червоний вогник, – щоб заздалегідь цілком адаптуватися до темряви. І хоча, як на космічного інженера, дещо запізно у своєму житті він пізнав був насолоду від спостереження за зірками простим оком, зате тепер умів миттю розпізнавати практично будь-яке сузір’я, навіть побачивши мигцем лише якусь його маленьку частинку.

У травні, коли комета мала якраз перетинати орбіту Марса в бік Сонця, мало не кожної «ночі» Флойд шукав її на «зоряних картах» свого ілюмінатора. І хоча її було б легко помітити, скажімо, у якийсь хороший бінокль, та Флойд уперто відмовлявся скористатися чимось подібним: для нього це була така собі маленька гра, мета якої полягала в тому, щоб перевірити, як добре його старі очі зможуть упоратись із цим завданням. Нехай там двоє якихось астрономів із Мауна-Кеа[7] і стверджували, що спостерігали вже комету візуально, та їм ніхто не вірив, а до подібних заяв з боку інших постійних мешканців «Пастера» Флойд ставився ще скептичніше.

Але сьогодні вночі, згідно з розрахунками, яскравість її мала вже зрости до шостої зоряної величини, а отже, можливо, йому пощастить нарешті ту комету побачити. Він провів подумки лінію від Гамми до Епсилона та почав пильно вдивлятись у вершину уявного рівностороннього трикутника, основою для якого ця лінія і стала, – так, наче одним тільки зусиллям волі от-от прониже своїм зором усю Сонячну систему наскрізь.

І ось вона! Така ж сама, якою він уперше був побачив її сімдесят шість років тому: малопомітна, але добре впізнавана. Якби не знав точно, куди треба дивитися, то навіть і не помітив би її чи сприйняв би за якусь віддалену туманність.

Для голого ока вона здавалася лише крихітною, ідеально круглою туманною цяточкою, і хоч як би він напружував зір, але так і не побачив нічого схожого на хвіст. Утім маленька флотилія космічних зондів, яка багато місяців супроводжувала комету, вже зафіксувала перші викиди пилу та газу, що невдовзі утворять на тлі зірок яскравий плюмаж, спрямований якраз у протилежний бік від свого творця, Сонця.

І ось, коли комета зайшла у внутрішню частину Сонячної системи[8], Гейвуд Флойд, як і всі інші, звернув увагу, як трансформувалося її холодне, темне – ні, скоріше навіть чорне, – ядро. Після сімдесяти років перебування в «космічному морозильнику» складна заледеніла суміш води, аміаку та інших речовин почала танути й кипіти. Летюча гора, за формою – та розміром – приблизно з острів Мангеттен, робила повний оберт на невидимому космічному рожні за п’ятдесят три години; тепло Сонця проникало всередину крізь ізолювальний льодовий наст, і назовні під тиском виривалися пароподібні гази, роблячи комету Галлея схожою на дірявий паровий котел. Струмені водяної пари, змішані з пилом та відьомським варивом з органічних сполук, виривалися з пів десятка маленьких кратерів, найбільший з яких – завбільшки десь із футбольне поле – регулярно починав вивергатися щоразу десь години за дві після настання «світанку» на кометі (тобто в той час, коли той кратер починало освітлювати Сонце). Тоді він мав вигляд точнісінько такий самий, як той знаменитий гейзер на Землі, у Єллоустонському національному парку в США, тож його швидко охрестили так само – «Старим Служакою».

Флойд уже уявляв собі, як стоїть на обідку того кратера, чекаючи, поки Сонце «зійде» над темним покрученим краєвидом, добре відомим йому із зображень, отриманих від космічних зондів. Щоправда, у контракті нічого не йшлося про те, чи дозволять пасажирам, на відміну від екіпажу та наукового персоналу, виходити з корабля, коли той пристане до поверхні комети.

Та, з іншого боку, там навіть найдрібнішим шрифтом ніде не сказано й про заборону робити це. «Їм доведеться добряче постаратися, щоб мене зупинити, – подумав Гейвуд Флойд. – Я впевнений, що пречудово впораюся зі скафандром. А якщо ні, то…»

І тут він пригадав цитату одного з відвідувачів Тадж-Магалу, що якось зазначив: «За мить таку не жалко і померти». Флойд, безперечно, сказав би так само й про комету Галлея.

Розділ 3. Повернення

Навіть якщо не брати до уваги той, згаданий уже, нещасний випадок, то для Флойда повернення на Землю і само з себе було дуже непросте.

Перше потрясіння він відчув уже невдовзі по пробудженні, коли після тривалого сну його привела до тями доктор Руденко. Обіч неї якось невпевнено м’явся Волтер Кернов, і тоді Флойд, навіть перебуваючи в напівсвідомому стані, зрозумів, що тут щось не те: їхня радість від його пробудження була аж надто перебільшена і, попри їхні зусилля, не змогла приховати певного напруження. І лише аж по тому, як він повністю одужав, вони повідомили його, що доктор Чандра вже не з ними.

Десь за Марсом, так непомітно, що навіть сенсори не змогли визначити точний час, він просто перестав жити. Його тіло, залишене дрейфувати у відкритому космосі, за інерцією довго ще продовжувало вперто триматися орбіти «Леонова», поки не було нарешті притягнуте Сонцем та поглинуте його протуберанцями.

Причину смерті точно не встановили, але Макс Брайловський висловив здогад, який, хоч як би це ненауково тоді пролунало, не спробувала спростувати навіть головний корабельний лікар Катерина Руденко.

– Він не зміг жити без Еала, – промовив тоді Брайловський.

А на додачу виклав своє міркування і Волтер Кернов:

– Цікаво, як сприйме це Еал? – запитав він. – Бо щось там іззовні, без сумніву, перехоплює всі наші радіоперемови. І рано чи пізно він дізнається.

А тепер і Кернова не стало – як і всіх інших, окрім маленької Жені. Він не бачив її двадцять років, але акурат на кожне Різдво отримував від неї вітальну поштівку. Остання з них і досі була приколота в нього над столом. На ній зображено навантажену подарунками кінну трійку, яка щодуху мчить крізь сніги російської зими, а за нею спостерігали кілька вкрай голодних на вигляд вовків.

Сорок п’ять років! А іноді здавалося, що лише вчора «Леонов» повернувся на земну орбіту, до рідної планети, де весь рід людський вітав його команду оплесками. Але ті оплески, хоч і сповнені пошани, були якісь навдивовижу стримані, позбавлені справжнього ентузіазму. У загальному підсумку ота їхня місія на Юпітер виявилась украй успішною; вона відкрила скриньку Пандори, повний уміст якої ще не досліджено.

Коли на Місяці, у кратері Тихо Браге, відкопали той Чорний Моноліт, відомий тепер як Магнітна Аномалія Тихо Один (МАТ-1), про його існування знала тільки жменька людей. І тільки після злощасної подорожі «Діскавері» до Юпітера весь світ дізнався, що, виявляється, десь чотири мільйони років тому в нашій Сонячній системі побувала одна позаземна цивілізація та залишила тут свою візитну картку. Ця новина стала одкровенням, але не сюрпризом: чогось подібного земляни чекали вже давно.

І все те відбулося ще задовго до появи роду людського.

І хоча «Діскавері» й спіткала якась незбагненна аварія на навколоюпітеріанській орбіті, та конкретних доказів того, що причиною її стало щось інше, а не несправність космічного корабля, не було. Попри те що теоретично МАТ-1 і мала для людей надзвичайно важливе значення, та на практиці людство на той час усе ще зоставалося самотнім у Всесвіті.

Однак нині це вже не відповідало дійсності. Нині людству стало відомо, що лише за якихось кілька світлових хвилин від нього – а в масштабах космосу це наче на відстані кинутого камінчика – існує одна позаземна цивілізація, яка на власне бажання і з метою, зрозумілою тільки їй, здатна створити зорю і знищити цілу планету, у тисячу разів більшу за Землю. А ще зловіснішим виявилося те, як ота цивілізація продемонструвала, що знає про існування людства, коли за мить до того, як на навколоюпітеріанській орбіті вогняним народженням Люцифера знищено «Діскавері», вона надіслала з борту того корабля повідомлення землянам:

Тоді та яскрава нова зірка, яка прогнала ніч, за винятком кількох місяців на рік, коли вона опинялася за Сонцем, принесла людству і надію, і страх. Страх – тому що те Невідоме, особливо коли воно, як виявилося, було таке всемогутнє, просто не могло б не викликати такого первісного почуття. А надію – через трансформацію, яку воно викликало в глобальній політиці.

У ті часи нерідко подейкували: єдине, що дійсно зможе коли-небудь об’єднати людство, це загроза з космосу. Чи був загрозою Люцифер, ніхто не знав, але, безумовно, він став для людства викликом, випробуванням. І цього, як з’ясувалося, для об’єднання було досить.

Гейвуд Флойд стежив за тими геополітичними змінами зі свого вигідно розташованого спостережного пункту в «Пастері», але без особливого інтересу, наче був просто стороннім спостерігачем. Спершу він зовсім не збирався на віки вічні залишатись у космосі та нетерпляче чекав, коли повністю одужає. Однак, на диво його розгубленим і неприємно враженим лікарям, лікування забрало невиправдано тривалий час.

Пізніше, озираючись у минуле з висоти спокійно прожитих років, Флойд нарешті зрозумів, чому його кістки так не хотіли зростатися. Він просто не прагнув повертатися на Землю: для нього там, унизу, на тій сліпучій синьо-білій земній кулі, яка затуляла собою повністю небо перед ним, усе стало чужим. Бували навіть моменти, коли він, здавалося, починав добре розуміти, чому Чандра втратив бажання жити.

Те, що колись Флойд не полетів був зі своєю першою дружиною разом до Європи, було чистісінькою випадковістю. Тепер же Меріон зосталася десь у минулому, яке наче вже й не зовсім його власне минуле, і дві їхні спільні доньки стали для нього просто милими сторонніми людьми, що давно вже мають власні родини.

Але Керолайн він утратив із власної вини, хоча, правду кажучи, у тій ситуації у нього й не було реального вибору. Вона так і не зрозуміла (та й чи зрозумів це по-справжньому він сам?), задля чого він залишив тоді їхнє, яке вони створили разом, прекрасне сімейне гніздечко, сімейне вогнище, щоб на багато років стати добровільним вигнанцем у крижаних обширах космосу, десь далеко від Сонця.

І хоч іще до того, як місія була наполовину виконана, він знав уже, що Керолайн не чекатиме, та все одно відчайдушно сподівався, що хоча б Кріс йому пробачить. Але навіть у такій маленькій радості йому відмовлено: його син занадто довго був без батька. До того часу, коли Флойд повернувся, Кріс уже знайшов собі іншого батька – у тому чоловікові, що посів його, Флойда, місце в житті Керолайн. Відчуження виявилося повним; Флойд навіть думав, що ніколи не переживе цього, та, звісно, пережив – певною мірою.

Його тіло підступно змовилося з його ж таки підсвідомими бажаннями. Отож, коли нарешті після затяжного видужування в «Пастері» Флойд був повернувся на Землю, у нього відразу ж з’явилися такі тривожні симптоми, зокрема щось підозріло схоже на некроз кісток, що його негайно повернули на орбіту. І там, на борту тієї космічної лікарні, що, як завжди, без поспіху курсувала собі навколо Землі, якщо не рахувати кількох екскурсій на Місяць, він увесь час і залишався відтоді, повністю пристосувавшись до життя при гравітації від нуля до однієї шостої проти земної.

Він не був відлюдником – аж ніяк. Навіть під час лікування постійно надиктовував свої звіти, свідчив перед нескінченними комісіями та давав інтерв’ю представникам медій. Він був людиною дуже знаменитою, і його вельми задовольняла така ситуація – поки вона тривала. Це допомагало йому гоїти душевні рани. Перші десять років – від 2020-го по 2030-й – промайнули, здавалося, так швидко й непомітно, що тепер йому важко було згадати про них щось конкретне. Ну, траплялися там щодня якісь кризи, скандали, злочини, катастрофи, особливо запам’ятався Великий Каліфорнійський землетрус, за наслідками якого Флойд, наче загіпнотизований, із жахом спостерігав на екранах станційних моніторів. Тоді за максимального збільшення та сприятливих погодних умов на них було видно навіть окремі людські постаті. Але з тих «божественно-небесних висот», де перебував Флойд, неможливо було відчути по-справжньому те, що відчували в ту мить оті живі цяточки на екрані, що поспіхом тікали з охоплених полум’ям міст. Усю глибину істинного жахіття того, що тоді відбувалося, могли розкрити лише камери, розташовані безпосередньо на поверхні Землі.

Протягом усього того десятиріччя (хоча результати цього стали очевидними не відразу) політичні тектонічні плити рухалися своїм курсом так само невідворотно, як і геологічні, – щоправда, у протилежному напрямку, ніби для політики час побіг назад. Інакше кажучи, ще на початку часів на Землі був єдиний суперконтинент Пангея, який за еони існування планети розколовся був на частини, а от людська цивілізація навпаки: тепер її незліченні й колись роз’єднані племена та народи стали зливатися в одне ціле, а споконвічні мовні та культурні відмінності між ними почали згладжуватися.

Поява Люцифера лише прискорила цей процес об’єднання, що розпочався багато десятків років тому, з настанням ери реактивного транспорту, який спричинив був справжній вибух усесвітнього туризму. І майже водночас (і це, звісно ж, не було випадковим збігом обставин) супутники та оптоволоконні системи звершили справжню революцію в засобах зв’язку. А з історичним скасуванням високої плати за міжміські та міжнародні телефонні розмови 31 грудня 2000 року, коли кожен такий телефонний дзвінок став оплачуватися за значно нижчим – місцевим – тарифом, уже весь рід людський зустрічав нове тисячоліття як одна величезна сім’я, де всі без упину знай собі теревенять одне з одним.

Як і в значній більшості сімей, у цій також не все й не завжди відбувалося тихо та мирно, але суперечки між окремими її членами вже не загрожували існуванню всієї планети. У другій, тобто останній, ядерній війні атомних бомб використали не більше, ніж у першій: так само дві. І хоча в кілотоннах їхня потужність була куди більша, однак жертв виявилося куди менше, бо обидві бомби скинули на нафтові устави в малонаселених районах. І тоді відразу ж Велика Трійка супердержав – Китай, США та СРСР[10] – відреагувала з гідною схвалення швидкістю та мудрістю, ізолювавши зону бойових дій до часу, поки ті браві бійці, що вижили після бомбардування, не охололи та не прийшли до тями.

До 2020 року масштабний збройний конфлікт між великими державами став так само немислимим, як і війна між Канадою та США в минулому столітті. Це не було пов’язане ні з якимось надзвичайним покращенням людської природи, ні взагалі з будь-яким іншим чинником, окрім того, що нормальні люди просто ставили життя вище за смерть. Більшість соціальних механізмів і структур, призначенням яких було збереження миру, зазвичай ніхто навмисне навіть не створював, і, перш ніж політики починали розуміти, що сталося, виявлялося, що ті механізми перебували саме там, де треба, і працювали як слід…

Щодо громадського руху «заручників миру», то його створили і не державні діячі, і не ідеалісти всіляких мастей; і сама його назва з’явилась аж після того, як хтось звернув увагу, що, виявляється, у будь-який окремо взятий момент у Сполучених Штатах постійно перебуває близько ста тисяч російських туристів, а в Радянському Союзі – з пів мільйона американців, більшість із яких традиційно зайняті своєю улюбленою справою, тобто висловлюванням скарг на роботу громадських убиралень. А найбільшої уваги, ймовірно, заслуговувало те, що обидві ці групи завжди містили в собі непропорційно велику кількість украй важливих осіб: синів і дочок багатіїв, знаменитостей та вагомих політиків.

Тож навіть якби хтось цього й забажав, то спланувати широкомасштабну війну було вже неможливо. А тут іще й Епоха Прозорості настала в 1990-х роках, коли заповзятливі медії стали запускати фотосупутники, фотоапаратура на яких мала роздільну здатність, не гіршу за ту, що була на апаратурі, яку протягом трьох десятиліть перед цим мали в розпорядженні лише військові. Пентагон і Кремль були розлючені, але не могли вже протистояти таким інформаційним агентствам, як Ройтерз та Ассошіейтед Пресс, а також недремним камерам Орбітал Н’юз Сервіс, які працювали двадцять чотири години на добу.

Отже, до 2060 року світ, хоч остаточно ще й не позбувся зброї масового знищення, але фактично вже втихомирився, а останні на Землі п’ятдесят ядерних зарядів були під міжнародним контролем. Коли ж першим планетарним президентом обрали одного досить популярного монарха, Едварда VIII, то, як це не дивно, тоді з цим рішенням не погодився лише з десяток держав. Вони відрізнялись одна від одної розмірами та своїм авторитетом на міжнародній арені: від, як завжди, уперто нейтральної Швейцарії (що, утім, не завадило її ресторанам і готелям приймати представників нової планетарної адміністрації з розпростертими обіймами) до ще фанатичніше незалежних Фолклендських островів, які тепер чинили шалений опір будь-яким спробам роздратованих британців та аргентинців не дуже чесним способом підсунути їх одні одним.

Ліквідація величезної та цілковито паразитарної індустрії озброєнь дала безпрецедентний поштовх для розвитку світової економіки (хоча в окремих випадках наслідки були руйнівні). Украй важливі сировинні ресурси та блискучі інженерні таланти не зникали тепер у якійсь віртуальній «чорній дірі», як і не застосовувалися більше у створенні засобів нищення, що було ще гірше. Натомість тепер їх можна було використати, щоб дати, нарешті, лад тому, що століттями було занедбане й зазнавало руйнівного впливу гонитви озброєнь, для перебудови цього світу.

І для побудови нових. Фактично людство знайшло собі, врешті-решт, і «рівнозначний моральний замінник війні», і гідне випробування, здатне відтягнути на себе мало не всю надлишково-гіперактивну енергію роду людського, до того ж ще й протягом такої кількості майбутніх тисячоліть, про яку ніхто не наважився б і мріяти.

Розділ 4. Магнат

Вільяма Цунґа, коли той народився, назвали «найдорожчою дитиною у світі»; та він утримував цей титул всього-на-всього два роки, перш ніж той перейшов до його молодшої сестри. Вона й досі володіла цим званням, яке тепер, коли закони про сім’ю були скасовані, вже ніхто й ніколи не зможе оскаржити.

Їхній батько, легендарний сер Лоренс, народився, коли Китай відновив суворе правило: «одна дитина – одна сім’я», і завдяки цьому його покоління сповна забезпечило психологів та соціологів матеріалом для нескінченних досліджень цієї теми. Жити, не маючи ні братів, ні сестер – а часто ні дядьків, ні тіток, – це було щось унікальне в людській історії. Мабуть, уже неможливо буде встановити, чи була в тому заслуга життєздатності роду людського, чи пальму першості слід віддати моделі «великої сім’ї» по-китайськи, фактом залишилося те, що діти того дивного часу були максимально позбавлені глибоких душевних ран; щоправда, вони, безумовно, не були аж зовсім невразливі, і тому сер Лоренс зробив усе можливе, аби його дітлахи не відчули тієї самотності, яку пережив він сам у свої дитячі роки.

Коли у 2022 році народилася його друга дитина, процедура видачі дозволів на малюків перетворилась уже на закон. Ви могли мати стільки дітей, скільки бажали, але лише за умови, що заплатили за це відповідну суму державі. (Ті нечисленні комуністи старого гарту, котрі дожили до того часу та ще зоставались у парламенті, були не єдиними, хто вважав таку схему абсолютно неприйнятною, проте їхні прагматичні, хоча й менш досвідчені, колеги, яких на зборах Народно-Демократичної Республіки[11] виявилася більшість, під час голосування перемогли.)

За дитину номер один і два батьки не платили нічого. Дитина номер три коштувала б їм мільйон солів. Номер чотири – два мільйони. Номер п’ять – чотири мільйони, і так далі в геометричній прогресії. А той факт, що теоретично в комуністичному Китаї капіталістів нібито не було, та й бути не могло, із превеликим задоволенням проігнорували.

Молодий містер Цунґ (звісно ж, це було ще до того, як король Едвард зробив його лицарем-командором, нагородивши орденом Британської імперії 2-го ступеня) ніколи й нікому не відкривав своїх намірів, і, коли народилася п’ята дитина, його все ще вважали відносно небагатим мільйонером. Але йому було лише сорок, і коли купівля Гонконгу забрала не так уже й багато його капіталу, як він спершу побоювався, то виявилося, що в його гаманці залишилася ще ціла купа грошей.

Так говорить легенда, проте, як і в багатьох інших розповідях про сера Лоренса, відокремити правду від вигадки тут нелегко. Як-от, напевне, не повною мірою відповідають істині й уперті чутки про те, що він нібито незаконно заробив свої перші по-справжньому серйозні статки завдяки знаменитому піратському виданню Бібліотеки Конгресу США, такому мініатюрному, що могло вміститися повністю в коробці з-під черевиків, бо вся ця афера з модулем молекулярної пам’яті відбулася поза межами Землі й у певному сенсі земним законам не суперечила, тому що стала можливою лише через відмову самих-таки Сполучених Штатів підписати Місячну угоду.

Дарма що сер Лоренс не був мультимільярдером, комплекс створених корпорацій зробив його найбільшим фінансовим авторитетом у світі – не таке вже й маленьке досягнення як на сина скромного вуличного торговця відеокасетами в районі, і досі відомому під назвою «Нові Території»[12]. Він, мабуть, і не помітив оті вісім мільйонів, викладені за Дитину Номер Шість, або ж навіть тридцять два – за Номер Вісім. Шістдесят чотири, які він мав викласти за Номер Дев’ять, принесли йому світову славу, а після Номера Десять ставки, зроблені на його можливі майбутні плани щодо зміцнення своєї династії, вже помітно перевищували ті двісті п’ятдесят шість мільйонів, у які йому могла б обійтися наступна дитина, Номер Одинадцять. Однак у цей момент леді Джесмін, у якій просто ідеально поєднувалися жорсткість сталі та ніжність шовку, вирішила, що династія Цунґ і так уже зміцнилася достатньо.

Те, що сер Лоренс особисто зацікавився космічним бізнесом, сталося цілком випадково (якщо можна так сказати). Звісно, його дуже цікавило все, що стосувалося морських та повітряних перевезень, але цим безпосередньо займалися п’ятеро його синів та їхні компаньйони. Справжньою ж любов’ю сера Лоренса були медії: газети (ті нечисленні, які ще залишалися), книжки, журнали (паперові та електронні), а над усе – глобальні телевізійні мережі.

Тоді він придбав собі розкішний старий готель «Пенінсьюлар», який бідному китайському хлопчикові здавався колись справдешнім символом багатства та влади, та й перетворив його на свою резиденцію і головний офіс. Він оточив його прекрасним парком, місце для якого знайшов, просто запхавши прилеглі величезні торговельні центри під землю, а його щойно створена тоді «Корпорація лазерних земляних робіт» заробила йому на цьому ціле багатство, а для багатьох інших міст навіть стала взірцем для наслідування.

Одного разу, милуючись незрівнянними на тлі неба обрисами міста по інший бік гавані, він вирішив, що тут треба ще дещо вдосконалити. Вид із нижніх поверхів його «Пенінсьюлара» десятиліттями псувала одна велика будівля, схожа на розчавлений м’ячик для гольфу. І сер Лоренс вирішив, що ця споруда має зникнути.

Одначе директор Гонконгівського планетарію – одного з п’ятірки найкращих планетаріїв світу – мав щодо цього іншу думку, і дуже скоро сер Лоренс із превеликим, як не дивно, задоволенням виявив, що знайшов людину, яку неможливо купити ні за які гроші. І ці двоє чоловіків стали справжніми друзями, от тільки, коли згодом доктор Гессенштайн улаштовував у своєму планетарії до шістдесятого дня народження сера Лоренса спеціальну презентацію, він і гадки не мав, що змінить цим усю подальшу історію Сонячної системи.

Розділ 5. З-під льоду

Через понад сто років після того, як у 1924 році Цайсс створив у Єні найперший прототип, у планетаріях і досі використовували його оптичні проєктори, які так ефектно маячіли над глядацькою аудиторією. Але ще багато років тому Гонконг відмовився від такого проєктора третього покоління на користь набагато універсальнішої електронної системи. Уся величезна баня планетарію, по суті, була гігантським телевізійним екраном, складеним із тисяч окремих панелей, здатних показати будь-яке мислиме зображення.

Та презентація відкрилася, як, звісно ж, і слід було очікувати, відданням належного невідомому винахідникові ракети, що жив собі десь у Китаї ще в XIII столітті. У перші п’ять хвилин був коротесенький історичний огляд, у якому, ймовірно, менше, ніж належало, ушановано російських, німецьких та американських першопрохідців в освоєнні космосу, – напевне, щоб зосередити більше уваги на досягненнях доктора Цяня Сюесеня[13]. Але, зважаючи на час і місце події, його землякам можна було б і вибачити за те, що в історії розвитку ракетної техніки вони відводили йому не менш важливе місце, ніж Ґоддарду, фон Брауну чи Корольову. І вони, безумовно, мали всі підстави для обурення через його арешт у Сполучених Штатах за сфабрикованим звинуваченням, коли той, після того як допоміг створити знамениту Лабораторію реактивного руху та став найпершим серед професорів Калтеху[14], що дістав призначення до «Ґоддарду»[15], вирішив повернутися до себе на батьківщину

Про запуск першого китайського супутника ракетою-носієм «Лонґ Марч 1» у 1970 році оповідач згадав лише кількома словами, імовірно, тому, що в той час американці вже гуляли по Місяцю, а досягнення китайців на цьому тлі мали скромний вигляд. Після цього ще кілька хвилин виділено решті XX століття, а тоді почалася розповідь про 2007-й та про будівництво космічного корабля «Цянь».

Оповідач (треба віддати йому належне) не надто зловтішався, розповідаючи, в яке заціпеніння були впали інші космічні держави, коли китайська космічна – навколоземна, як вони гадали, – станція раптом зірвалася з орбіти й попрямувала до Юпітера, щоб обігнати російсько-американську місію, яка на борту корабля «Космонавт Олексій Леонов» була вже на півдорозі туди. Розповідь і сама собою була така захоплива, але й трагічна, що оповідачеві не було жодної потреби якось додатково прикрашати її своїм красномовством.

На жаль, автентичного візуального матеріалу для ілюстрації розповіді виявилося дуже мало, тому організаторові презентації довелося значною мірою покладатися на спецефекти та на відтворення подій за допомогою знімків, зроблених пізніше «далекобійною» космічною фоторозвідкою. Під час свого короткого перебування на крижаній поверхні Європи екіпаж «Цяня» був надто зайнятий, щоб знімати телевізійні документальні фільми чи навіть просто поставити автономну камеру.

Однак і самих лише слів, сказаних у ті хвилини, виявилося цілком досить, щоб передати весь драматизм тієї найпершої висадки людини на одному із супутників Юпітера. Радіокоментар, переданий Гейвудом Флойдом з борту «Леонова», який саме наближався до Юпітера, чудово відтворив побачене ним, а безліч архівних знімків Європи доречно проілюстрували його слова:

«Цієї самої миті я дивлюся на неї [на Європу] у найпотужніший з корабельних телескопів: при такому збільшенні вона вдесятеро перевищує за величиною наш Місяць, коли ви споглядаєте його простим оком. І це прямо-таки фантастичне видовище!

Загалом її поверхня рожева й усіяна брунатними плямами. Вона помережена тонкими лініями, які химерно закручуються та переплітаються в усіх напрямках. Фактично це дуже схоже на малюнок у якомусь медичному підручнику, де зображено схему розташування вен та артерій.

Деякі з цих структур мають завдовжки сотні чи навіть тисячі кілометрів і схожі швидше на ті ілюзорні канали, які Персівал Ловелл та інші астрономи початку XX століття нібито бачили на Марсі.

Але канали Європи – не ілюзія, хоча, звісно ж, вони і не творіння чиїхось рук. Ба більше, вони дійсно містять у собі воду або принаймні лід, бо цей супутник майже повністю вкритий океаном, у середньому кілометрів на п’ятдесят завглибшки.

А що Європа так далеко від Сонця, то температура на її поверхні надзвичайно низька: близько ста п’ятдесяти градусів нижче від нуля. Тому хтось міг би навіть припустити, що її єдиний океан – це суцільна брила льоду.

Утім, як не дивно, це не так, бо всередині самої Європи діють припливні сили, які постійно виробляють значне тепло, – це ті самі сили, які періодично збуджують і велетенські вулкани на сусідній Іо[16].

Тож і виходить, що лід постійно тане, ламається та знову замерзає, утворюючи тріщини й розводдя, як це відбувається із шаром плавучої криги в наших власних полярних регіонах. І ось саме зараз я дивлюся на це складне, ажурне плетиво тріщин. Більшість із них темні й дуже давні на вигляд – можливо, їм мільйони років. Але деякі з них майже бездоганно білі. Це зовсім нові тріщини, які з’явилися недавно, і льодова кірка на них завтовшки лише кілька сантиметрів.

“Цянь” приземлився просто обік одної такої білої борозни – півтори тисячі кілометрів завдовжки, – яку охрестили Великим Каналом. Очевидно, китайці мають намір заповнити водою свої паливні баки, після чого полетять далі досліджувати супутники Юпітера, а потім повернуться на Землю. Це може бути непростим завданням, але вони, напевне, дуже ретельно заздалегідь вивчили місце посадки, тож мусять знати, що роблять.

Тепер зрозуміло, чому вони пішли на такий ризик і чому заявляють свої права на Європу. Як місце дозаправляння вона може стати ключем до всієї Сонячної системи…»

«Та не так сталося, як гадалося», – подумав сер Лоренс, відкинувшись назад і напівлежачи у своєму розкішному кріслі дивлячись на вкритий борознами та плямами диск, який цілковито заповнив собою штучне небо планетарію. Із причин, що досі залишалися таємницею, океани Європи все ще були для людства недоступні. І не тільки недоступні, а й невидимі: Юпітер став тепер сонцем, обидва його внутрішні супутники вкутували хмари зі щільної пари, що утворилася від нагрівання їхніх поверхонь та надр теплом нової зірки. Лоренс бачив Європу на небі планетарію такою, якою та була 2010 року, – зовсім не такою, якою вона була насправді тепер.

Хай тоді, у 2010-му, коли був іще хлопцем, щоправда, не таким уже й маленьким, він усе одно й досі пам’ятав гордість, яку відчув тієї миті, коли дізнався, що його земляки, хоч як сильно й засуджував їхні політичні переконання, збираються першими висадитися на незайману планету.

Звісно, жодної камери, яка записувала б ту посадку, у той час там не було, але реконструкцію виконано на «відмінно». Лоренсові дуже реальними здалися ті кадри, де приречений на недобру долю космічний корабель спускається в повній тиші з чорного, як смола, неба на суцільно обледенілу Європу та завмирає біля брудно-білої смуги не так давно замерзлої води, яку астрономи найменували Великим Каналом.

Що сталося далі, знав кожен. І, ймовірно, це було мудре рішення: не намагатися відтворити подальші події візуально. Натомість кадри з Європою повільно згасли, а замість них з’явився портрет, знайомий кожному китайцеві, як кожному росіянинові був знайомий портрет Юрія Гагаріна.

На цій, першій, світлині зображено Руперта Чанґа в день його випуску 1989 року: з неї дивився дуже серйозний молодий науковець, який нічим тоді не відрізнявся від мільйонів інших, таких самих, і зовсім навіть не підозрював про те, що визначила йому історія вже за два десятки років.

На тлі приглушеної музики коментатор коротко виклав основні етапи кар’єри доктора Чанґа, аж до його призначення на посаду науковця на борту «Цяня». На світлинах, дібраних у хронологічному порядку, обличчя доктора Чанґа поступово ставало дедалі старшим – і так аж до останньої фотографії, зробленої безпосередньо перед місією.

Сера Лоренса заспокоювало те, що в планетарії панувала темрява: і його друзі, і його вороги були б вельми здивовані, побачивши, як його очі наповнювалися вологою, коли він слухав повідомлення, з яким доктор Чанґ звертався до екіпажу «Леонова», що орієнтовно пролітав у ті хвилини десь поблизу, не знаючи, чи буде воно отримане:

«…знаю, що ви на борту “Леонова”… схоже, часу в мене обмаль… направляю антену свого скафандра, де, як я думаю…»

Сигнал зник на кілька нестерпно болісних секунд, потім відновився і став набагато чіткішим, хоча гучність залишилася практично та сама:

«…передайте цю інформацію на Землю. “Цянь” знищений три години тому. Вижив лише я. Використовую радіопередавач свого скафандра. Не маю уявлення, чи дійде до вас його сигнал, але це мій єдиний шанс. Прошу вислухати дуже уважно. НА ЄВРОПІ Є ЖИТТЯ. Повторюю: НА ЄВРОПІ Є ЖИТТЯ…»

Далі сигнал знов ослабнув:

«…невдовзі після півночі за місцевим часом. Ми продовжували помпувати воду, і наші баки були вже майже наполовину повні. Доктор Лі та я вийшли назовні, щоб перевірити цілісність труб. “Цянь” стоїть… стояв… приблизно метрів за тридцять від краю Великого Каналу. Труби ведуть навпростець від корабля та вниз крізь лід. Дуже тонкий – ходити по ньому небезпечно. Піднімання теплих глибинних вод на поверхню…»

Знову тривале мовчання, а потім продовжилося:

«…без проблем – на корабель навішано освітлювального приладдя аж на п’ять кіловатів. Як на різдвяну ялинку – дуже красиву, потужне світло від якої легко просвічувало лід. Було так яскраво, так колоритно… Лі першим помітив крізь лід, як із глибини на поверхню стала підніматися якась величезна темна маса. Спочатку ми подумали, що то був риб’ячий косяк – занадто велике було воно, як на окремий живий організм, – а потім той нібито “косяк” почав проламувати собі крізь лід шлях назовні, до нас.

…було схоже на величезні пасма мокрих водоростей, які повзли по засніженому льоду. Лі побіг назад на корабель, щоб узяти камеру, я залишився спостерігати та повідомляти про все через радіо. Та штука рухалася так повільно, що я без зусиль міг її обігнати. У ті хвилини збудження опанувало мене набагато сильніше за відчуття тривоги. Мені здавалося, що я знаю, що то таке: я бачив фотографії так званих “лісів водоростей” біля берегів Каліфорнії, але виявилося, що я геть-чисто помилявся…

Я сказав би, що та “водорість” сама себе загнала в халепу. Вона не могла вижити при температурі на півтори сотні градусів нижчій за температуру звичного їй середовища. Продовжуючи рухатися далі вперед, вона замерзала дедалі сильніше – від неї постійно відламувалися заледенілі шматочки, схожі на скло, але вона вперто просувалась у бік нашого космічного корабля, наче чорна хвиля припливу, біг якої кожної наступної миті ставав чимраз повільнішим.

Я все ще був такий здивований тоді, що не міг розмірковувати тверезо й не міг навіть уявити, що та штука збиралася робити далі.

…видиратися на корабель, вибудовуючи собі щось схоже на крижаний тунель, яким “водорість” просувалася дедалі вище. Імовірно, той тунель захищав її від холоду – наче як у термітів, що захищаються від пекучого сонячного світла, споруджуючи для себе маленькі коридорчики з багнюки, яка потім швидко сохне.

…на корабель цілі тонни льоду. Першими повідривалися радіоантени. А потім я побачив, як посадкові опори починають згинатися – і все так уповільнено, наче вві сні.

Що саме намагалася зробити та штука, я зрозумів тільки після того, як наш корабель почав завалюватися набік, але було вже надто пізно. Ми могли б урятуватися, якби лише здогадалися вимкнути оте освітлення.

Можливо, та “водорість” – фототроп[17], і біологічний цикл її запускається сонячним світлом, яке час від часу пробивається крізь лід. Або ж її просто привабило наше світло, як світло свічки приваблює нічного метелика. Європа, напевне, досі не бачила нічого яскравішого за наші прожектори.

А потім наш корабель упав і розбився. Я побачив, як уздовж його корпусу з’явився розрив, і з нього вилетіла ціла хмара сніжинок, на яку через різке охолодження перетворилося тепле вологе повітря, що миттєво вийшло ізсередини. Усі ліхтарі згасли, крім одного, який погойдувався туди-сюди на кабелі за кілька метрів над землею.

Що було відразу по тому, я не знаю. Наступне, що пам’ятаю, це як я стою під прожектором, біля розтрощеного корабля, а все навколо мене запорошене дрібним свіжим снігом. І на ньому чітко видно сліди від моїх підошов… Напевне, я залишив їх, коли підбіг до місця трощі. Відтоді минула, мабуть, тільки хвилина або дві…

Але “водорість” – а я й досі подумки називав ту штуку “водоростю” – не рухалася. Скидалося на те, що під час падіння вона зазнала ушкоджень: повсюди, мов поламане гілля, валялися великі – завтовшки з людську руку – її заледенілі відколені шматки.

Та ось за якусь хвилину основна частина тієї “водорості” заворушилася і знову почала рухатися. Вона відірвалася від корпусу загиблого корабля і стала повзти до мене. І саме тієї миті я й переконався остаточно, що ця штука чутлива до світла: я ж бо стояв безпосередньо під лампою на тисячу ватів, яка на той момент уже припинила розгойдуватися.

Уявіть собі дуб, а ще краще – баньян з його незліченними стовбурами та розгалуженим корінням, який гравітацією приплющило до землі, і він намагається кудись повзти. “Водорість” зупинилася метрів за п’ять від джерела світла, під яким я стояв, а потім почала охоплювати його собою зусібіч, поки навкруг мене не утворилося ідеальне коло. Припускаю, що для неї то була крайня межа, яку вона не могла перетнути, – точка, далі якої світло вже не приваблювало, а відштовхувало. Після цього кілька хвилин нічого не відбувалося. Я навіть почав був думати, що “водорість” уже мертва – промерзла, нарешті, наскрізь.

Аж тут на багатьох гілках почали з’являтися та буквально в мене перед очима виростати величезні бруньки, так наче я дивився знятий покадрово й показаний тепер у прискореному темпі фільм, де квіткові бутони набухають і розпускаються за якісь секунди. Я й справді тоді подумав, що то бутони якихось квітів, і кожен був завбільшки десь із людську голову.

І коли їхні ніжні та казково-мальовниче забарвлені пелюстки почали розпускатися, то мені спало на думку, що досі жодна людина – взагалі жодна жива істота – ніколи не бачила таких кольорів. Їх просто не існувало, поки в цьому світі не з’явилися ми з нашими прожекторами – нашими фатальними прожекторами.

На тих квітах слабко погойдувались якісь чи то вусики, чи то тичинки… Я підійшов до живої стіни, яка мене оточувала, щоб краще розгледіти, що саме відбувається. Ні тоді, ні в будь-який інший момент я не відчував ані найменшого страху перед тим створінням. Був упевнений, що воно не бажало свідомо заподіяти мені зло – якщо взагалі мало свідомість.

Тих доволі величеньких квіток на різних етапах розпускання там було безліч. Тепер вони скидалися на метеликів, які щойно повилізали зі своїх коконів… і їхні крильця були ще пом’яті, не до кінця розправлені та кволі на вигляд… Здавалося, ще мить – і я пізнаю істину.

Але ті метелики стали замерзати, гинути, щойно з’явившись на світ. Вони один за одним випадали зі своїх материнських бутонів і ще кілька секунд билися на льоду, наче витягнута з води риба, – і тоді я нарешті збагнув, чим саме вони були. Уже згадані пелюстки зовсім не були такими – насправді то були пливці, як у риби, або щось у цьому роді. Самі ж оті метелики виявилися водоплавними личинками так званої “водорості”. Вона, ймовірно, більшу частину свого життя проводить, укорінившись на морському дні, а в певний час відправляє своє мобільне потомство на пошуки та освоєння нових територій. Майже так само, як корали земних океанів.

Я став на коліна, щоб ближче глянути на одну з тих маленьких істот. Казкові кольори її тепер меркли, перетворюючись на щось одноманітно тьмяно-брунатне (як її мати, “водорість”). Деякі пелюстки-пливці встигли повідламуватися, перетворившись на морозі на подобу крихких черепків. Але істота так-сяк іще могла рухатись, і коли я наблизився, то спробувала втекти. Мене зацікавило, яким чином вона відчула мою присутність.

І тоді я звернув увагу, що її тичинки, як я їх назвав був раніше, мали на кінчиках яскраво-блакитні цяточки. Вони були схожі на крихітні блискучі сапфіри або блакитні оченята вздовж мантії устриці – чутливі до світла, але нездатні сприймати повноцінне зображення. Поки ж я роздивлявся, яскраво-блакитний колір померк, і ті сапфіри перетворилися на звичайні темнуваті камінці…

Докторе Флойде або хтось інший, хто слухає, у мене не так багато часу: Юпітер скоро заглушить мій сигнал. Та я майже закінчив.

Я зрозумів тоді, що маю зробити. Кабель, який вів до тієї тисячоватної лампи, звисав майже до землі. Я посмикав за нього, і світло згасло під зливою іскор.

Протягом кількох хвилин нічого не відбувалося, і я вже почав був думати, що спізнився. Отож підійшов до тієї стіни із переплетеного гілля, що мене оточувала, та копнув її ногою.

Поволі, наче з неохотою, “водорість” почала розплутувати свої відростки й відступати назад до Каналу. Світла було цілком досить, і я чудово все бачив: у небі світилися Ганімед і Каллісто, Юпітер теж підсвічував у вигляді величезного тонкого світлого півмісяця, а на нічному боці гіганта у верхніх шарах атмосфери ще й вирувало грандіозне полярне сяйво, викликане впливом близько розташованої Іо. Отже, вмикати ліхтар на шоломі потреби не було.

Я йшов слідом за тією істотою аж до води, знов і знов спонукаючи її до руху штурханами, щойно вона сповільнювалась, і відчував, як у мене під підошвами постійно хрустять льодові скалки… Що ближче вона підповзала до Каналу, то, здавалося, сильнішою та енергійнішою ставала, так ніби знала, що повертається до рідного свого природного середовища. І я подумав: чи виживе вона, щоб розпуститися знову?

“Водорість” зникла під водою, залишивши на ворожій для неї поверхні ще кілька – останніх – мертвих своїх личинок. Вода у вільній від льоду ополонці кипіла ще кілька хвилин, поки ізолювальний шар нововиниклого льоду не запечатав її нарешті наглухо, відділивши від вакууму над нею. Після цього я пішов назад до розбитого корабля, щоб подивитися, чи можна там іще щось урятувати… та я не хочу про це говорити…

Докторе, у мене до вас є лише два прохання. Коли біологи-систематики класифікують цю істоту, я сподіваюся, вони назвуть її на мою честь.

І… коли наступний космічний корабель ітиме поблизу курсом додому… попросіть їх забрати наші кістки назад до Китаю…

Юпітер перерве зв’язок за кілька хвилин. Шкода, що я не знаю, чи мене хтось чув. Та, у всякому разі, ще раз повторю це повідомлення, коли ми знову опинимось у полі зору один одного, якщо тільки система життєзабезпечення мого скафандра витримає стільки».

Відразу ж потому, майже без паузи, ішов запис обіцяного повтору повідомлення. Він був зовсім короткий:

«Увага, це професор Чанґ! Я зараз на Європі! Повідомляю про загибель космічного корабля “Цянь”. Ми сіли біля Великого Каналу та встановили помпи на краю льод…»

Сигнал різко перервався, з’явився на мить, а потім остаточно зник за шумами. Після цього жодного іншого повідомлення від професора Чанґа ніхто й ніколи вже не отримував, але й цього виявилося досить, щоб перенаправити всі амбіції Лоренса Цунґа на космос.

Розділ 6. Озеленення Ганімеда

Рольф ван дер Берґ виявився саме тією людиною, що опинилась якраз у тому місці та якраз у той час, що й треба, жодна інша комбінація тут би не спрацювала. Напевне, саме так історія здебільшого й твориться.

Саме тією людиною він виявився, бо був африканером-біженцем у другому поколінні, а на додачу ще й добре навченим геологом, – і обидва ці фактори виявилися однаковою мірою визначальними. Місце, де він опинився, стало якраз тим тому, що це був найбільший із супутників Юпітера – третій за віддаленістю від нього в послідовності, яку утворювали собою Іо, Європа, Ганімед і Каллісто.

Щодо якраз того часу, то це не було так критично, бо саме та, що треба, інформація, чекаючи своєї пори, наче бомба з годинниковим механізмом «цокала» собі спокійно десь у нетрях баз даних щонайменше років десять. Ван дер Берґ випадково наткнувся на неї у 2057-му, та навіть після цього йому знадобився ще рік, щоб переконатися, що він не з’їхав із глузду. І тільки аж у 2059-му всю оригінальну документацію, яка стосувалася справи, він тишком-нишком з бази даних вилучив і прибрав собі до рук, аби ненароком ніхто більше не додумався до того ж, що й він. А вже лише після цього без поспіху зосередився на головному питанні: що ж робити далі?

Усе почалося, як це часто трапляється в подібних випадках, із цілком тривіальних «польових» досліджень, які взагалі навіть не стосувалися прямих службових обов’язків ван дер Берґа. Його завданням як члена робочої групи з питань планетарної інженерії була геологічна розвідка та каталогізація природних ресурсів Ганімеда, і йому було якось нецікаво марнувати свій час на заборонений супутник у сусідстві.

Але той супутник, Європа, був загадкою, яку ніхто – ну принаймні всі його найближчі сусіди так точно – не зміг би ігнорувати нескінченно довго. Що сім днів той проходив між Ганімедом та яскравим мінісонцем, яке було колись Юпітером, і створював затемнення, що могли тривати цілісінькі дванадцять хвилин. У найближчій від Ганімеда точці Європа здавалася трохи меншою за Місяць, якщо на той дивитись із Землі, але коли вона опинялася на протилежному боці своєї орбіти, то її видимий розмір становив лише чверть від уже згаданого.

Часто ті затемнення були просто разючі: за мить до того, як почати велично пропливати між Ганімедом і Люцифером, Європа перетворювалася на зловісний чорний диск, оточений кільцем криваво-червоного вогню, створеного світлом нового сонця – світлом, що проходило крізь атмосферу, народжену теплом нововиниклої зірки.

Менше ніж протягом половини середньої тривалості життя людини Європа повністю переродилася. Льодова кірка на тій півкулі супутника, яка завжди була повернута до Люцифера, розтанула, утворивши другий за розміром океан у Сонячній системі. Років із десять він пінився та кипів, випаровуючись у вакуум, що був над ним, поки нарешті не встановилася певна рівновага між тиском під поверхнею води та над нею. Тепер Європа мала тонку, але цілком придатну для життя – щоправда, не для людського – атмосферу, яка складалася з водяної пари, сірководню, двоокисів вуглецю і сірки, азоту та ще багатьох інших, рідкісніших газів. І хоча не зовсім правильно пойменований так званий «темний бік» супутника досі залишався скутий кригою, та на «світлому боці» була вже суша завбільшки з Африку, помірний клімат, рідка вода, а крім того, ще й кілька розкиданих на великій площі островів.

Оце і все, що змогли розгледіти дослідники в телескопи, розташовані на навколоземній орбіті. А коли 2028 року до чотирьох найбільших, «галілеївських», тобто відкритих іще Галілео Галілеєм супутників Юпітера відправили першу повномасштабну експедицію, Європу вже щільною мантією огортала суцільна завіса з хмар. Ретельне радіолокаційне зондування показало, що під тими хмарами супутник з усіх боків практично гладенький, наче більярдна куля: з теплого боку містився доволі величенький і майже рівний за висотою континент, оточений невеликим і спокійним океаном із приземистими острівцями де-не-де, а з холодного – майже так само рівний крижаний панцир. Європа й далі продовжувала утримувати за собою славу небесного тіла з найпласкішою поверхнею в усій Сонячній системі. Але за десять років це вже не відповідало дійсності: з Європою сталися кардинальні зміни. Тепер на ній височіла самотня гора – заввишки майже з Еверест, – яка на самісінькому краю «світлого боку» супутника, у сутінковій зоні, ніби проросла крізь лід. Імовірно, то якась вулканічна активність, подібна до тієї, що постійно відбувається на сусідній Іо, виштовхнула цю масу твердої речовини назустріч небу. А до цього міг привести потужний потік тепла, який ішов тепер від Люцифера.

Однак з таким нібито цілком очевидним поясненням виникли деякі проблеми. Гора Зевс (як її назвали) була не звичним у таких випадках вулканічним конусом, а неправильною пірамідою, і радіолокаційне сканування не показало жодного характерного для вулкана потоку лави. Деякі не дуже високої якості світлини, зроблені крізь короткочасні розриви у хмарах за допомогою телескопів, розташованих на Ганімеді, дали можливість припустити, що та гора, як і весь крижаний ландшафт навколо неї, складається з льоду. Та хоч би яким було пояснення, а виникнення гори Зевс стало справжнім потрясінням для світу, над яким вона тепер височіла, бо весь той божевільний візерунок, що на «темному боці» супутника утворювала собою хаотично потріскана крига, нині змінився повністю.

І тоді один ексцентричний науковець висунув теорію, що гора Зевс – це «космічний айсберг», фрагмент комети, який упав на Європу з космосу. Для прикладу він наводив побиту метеоритами Каллісто, що мало слугувати достатнім доказом того, що подібні метеоритні обстріли вже не раз траплялись і в далекому минулому. Серед потенційних колоністів Ганімеда, що й так уже мали задосить інших проблем, ця теорія, звісно, симпатії не викликала.

Тож їх вельми заспокоїло, коли ван дер Берґ переконливо спростував цю теорію, заявивши, що будь-яка брила льоду такого розміру під час зіткнення просто розбилася б – а, навіть якби цього й не сталося, сила тяжіння Європи, хоч і незначна, швидко ту брилу зруйнувала б. На додачу радіолокаційні виміри показали, що хоча насправді гора Зевс поступово тоне, однак її загальні обриси залишаються цілковито незмінними. Отже, з усього виходило, що гора не льодова.

Проблему, звісно ж, можна було б легко розв’язати, відправивши крізь хмари на поверхню Європи лиш один-однісінький дослідний зонд. Та, на жаль, хоч би що там містилося під тим майже непроникним хмарним покривом, воно не викликало бажання проявляти цікавість.

Це останнє повідомлення, передане з космічного корабля «Діскавері» за мить до його загибелі, не було забуте, але тлумачень його існувала незліченна кількість. Приміром, оте «висадитися» стосувалося також і роботизованих зондів чи тільки транспортних засобів, пілотованих безпосередньо людьми? А як щодо звичайних прольотів поблизу – пілотованих чи безпілотних? Або стосовно повітряних куль, які літають у верхніх шарах атмосфери?

Науковці дуже хотіли це з’ясувати, проте широка громадськість явно занепокоїлася, бо вважала, що не варто жартувати із силою, здатною підірвати найбільшу планету Сонячної системи. Та й без того знадобляться ще цілі століття, щоб дослідити та освоїти Іо, Ганімеда, Каллісто та десятки менших супутників, а Європа може й зачекати.

Тому ван дер Берґу не раз казали не марнувати свій дорогоцінний час на дослідження, які не мали жодного практичного значення, тоді як і на самому Ганімеді ще треба було багато чого зробити. («Де взяти вуглець-фосфор-нітрати для гідропонних ферм? Чи стабільний Схил Барнарда? Чи залишається ще небезпека грязьових зсувів у Фригії?» І так далі, і таке інше…) Але він заслужено успадкував від своїх предків-бурів славу людини впертої: навіть працюючи над численними своїми різними іншими проєктами, він не забував повсякчас поглядати через плече й на Європу.

І от одного дня, і то лише на кілька годин, небо навколо Зевса очистив сильний вітер із «темного боку».

Розділ 7. Приготування до далекої подорожі

«Прощай усе, що будь-коли я мав…»

І з яких глибин пам’яті сплив цей рядок? Гейвуд Флойд заплющив очі та спробував поринути в минуле. Ясна річ, що це з якогось вірша, але з моменту закінчення коледжу він ледве чи прочитав бодай рядок з якого-небудь поетичного твору. Та й тоді ще, під час навчання, дуже мало, якщо не рахувати одного коротенького семінару, де на прикладі віршів навчали правильного розуміння англійської мови.

Щоб без додаткових підказок відшукати цей рядок в огромі англійської літератури, бортовому комп’ютерові може знадобитися чимало часу – можливо, хвилин десять[18]. Але це з його боку було б шахрайством (до того ж дорогим), і Флойд вирішив за краще особисто прийняти такий виклик своєму інтелекту.

Авжеж, вірш про війну – але про яку? Їх так багато було у XX столітті.

Він усе ще блукав десь у туманах своєї пам’яті, коли до нього, рухаючись із легкою, неспішною грацією людей, що давно вже мешкають за сили тяжіння в одну шосту від земної, стали прибувати гості. На «світське товариство» «Пастера» сильно впливало так зване «відцентрове розшарування» суспільства: деякі постояльці цієї лікарні ніколи не залишали центральної її частини, «маточину» гігантської центрифуги, якою по суті й була космічна станція, з її нульовим прискоренням, а дехто, хто сподівався одного дня повернутися на Землю, віддавав перевагу майже земному гравітаційному режиму на самісінькому «ободі» цього величезного диска, який повільно обертався навколо власної осі.

Найдавнішими та найближчими тут друзями для Флойда стали Джордж і Джеррі, що було дуже дивно, адже мав з ними вкрай мало спільного. Озираючись на свій власний, подеколи мінливий і неспокійний, життєвий шлях: два шлюби, троє офіційних заручин, двоє неофіційних, трійко дітей, він частенько відчував заздрість до тривалих і стабільних взаємин цих двох людей, на які, очевидно, аж ніяк не впливали відвідини їхніх «племінничків» із Землі чи Місяця, що траплялися час від часу.

– А ви ніколи не думали про розлучення? – якось він запитав їх насмішкувато.

І, як завжди, Джордж, чиє просто-таки акробатичне, але при цьому дуже вдумливе, диригування значною мірою посприяло відродженню популярності класичної оркестрової музики, по слово до кишені не поліз.

– Про розлучення – зроду, – була його миттєва відповідь. – Про вбивство – постійно.

– Упевнений, він ніколи на це не піде, – моментально вставив Джеррі. – Себестьєн усе розпатякає.

Себестьєн – то був красивий та вельми балакучий папуга, якого ця парочка «імпортувала» на станцію після тривалої боротьби з лікарняним начальством. Той умів не тільки розмовляти, але й майстерно відтворював перші такти скрипкового концерту Сибеліуса, виконанням якого – не без допомоги скрипки Антоніо Страдіварі – ще пів століття тому Джеррі й здобув собі славу.

І от настав час прощатись із Джорджем, Джеррі та Себестьєном, можливо, лише на кілька тижнів, а можливо, й назавжди. З усіма іншими, влаштувавши їм кілька вечірок, які серйозно спустошили винне сховище станції, Флойд уже встиг попрощатись, і тепер усі його думки були зайняті лише цими трьома.

Арчі, його робот-секретар – застаріла модель, але й досі в ідеальному стані – уже був запрограмований Флойдом опрацьовувати всі вхідні повідомлення, належним чином на них відповідаючи самостійно або пересилаючи термінову та особисту інформацію йому на борт «Юніверсу». Після всіх цих років, проведених на «Пастері», Флойдові здавалося дещо дивним, що він тепер не матиме можливості, як раніше, поспілкуватися, з ким захоче. Однак у віддяку за це він буде також позбавлений і спілкування з небажаними відвідувачами. За кілька днів у дорозі їхній космічний корабель опиниться так далеко від Землі, що розмови в режимі реального часу стануть неможливими, і все спілкування обмежиться записаними заздалегідь повідомленнями або телетекстом.

– А ми думали, що ти нам друг, – поремствував Джордж із докором у голосі. – Зробити нас розпорядниками свого майна було дуже негарно з твого боку, тим паче що ніякого майна ти нам не залишаєш.

– Може, я вас іще приємно здивую, – усміхнувся Флойд на всі зуби. – Про всі деталі, хоч би що там сталося, подбає Арчі. А стосовно вас, то я просто хотів би, щоб ви приглядали за моєю поштою – на випадок, якщо Арчі не зможе з чимось розібратися.

– Якщо він сам не зможе з чимось розібратися, то ми й поготів. Ну що ми знаємо про ті твої наукові товариства і все таке інше?

– Вони й самі за себе подбають. А ви, будь ласка, подивіться тут, щоб прибиральники під приводом прибирання не надто сильно попсували мої речі, поки мене не буде… А якщо раптом не повернусь… там є кілька особистих речей, які я хотів би, щоб ви потім доправили… переважно членам моєї сім’ї.

Сім’я! За своє довге життя він пізнав і чимало болю, і цілком достатньо щасливих моментів, пов’язаних із нею.

Минуло шістдесят три – аж шістдесят три! – роки, відтоді як Меріон загинула в тій авіакатастрофі. І цієї миті його охопило почуття провини – за те, що він ніяк не міг воскресити в пам’яті навіть крихти того горя, яке, поза всяким сумнівом, тоді пережив. У кращому разі тепер то був уже не повноцінний спогад, а лише якась його штучна реконструкція.

Що вони означали б одне для одного, якби вона була ще жива? Їй би оце якраз виповнилося сто років.

А тепер оті дві малесенькі дівчинки, його донечки, яких він колись так любив, перетворилися на двох сивих, нехай і доброзичливих, але все-таки чужих йому людей років під сімдесят, у яких і в самих давно вже є діти – і навіть онуки! – їхні власні. Загалом же в їхній гілці його сімейного дерева тепер разом з ними було аж дев’ятеро його, Флойда, кревних родичів. І якби не Арчі, то він би давно заплутався в їхніх іменах. Але принаймні на Різдво всі вони його згадували – через відчуття як не любові, то хоча б обов’язку.

Спогади про його другий шлюб, звісно, були виразніші, як пізніший текст у середньовічному палімпсесті[19]. Той шлюб теж дійшов до свого завершення – ще п’ятдесят років тому, коли Флойд перебував десь між Землею та Юпітером. Хоча він і сподівався тоді на примирення з дружиною і сином, проте серед нескінченних урочистих церемоній, де його вітали з поверненням на Землю, у нього, перш ніж нещасний випадок запроторив його до «Пастера», знайшовся час лише на одну коротеньку зустріч із ними.

Тоді та зустріч закінчилася нічим, як і друга, що коштувала йому значних грошей та чималих зусиль і була влаштована на борту цієї самої космічної лікарні – прямо в цьому самому приміщенні. Крісові тоді виповнилося двадцять, і він щойно одружився. Якщо й було щось на той час, що ще об’єднувало Флойда та Керолайн, то це несхвалення ними вибору їхнього сина.

Однак насправді Гелена виявилася для нього надзвичайно вдалою партією: вона стала пречудовою мамою для Кріса Другого, що народився всього лише через місяць після одруження. А потім, коли Гелена, разом із багатьма іншими молодими дружинами, унаслідок «Коперніканської катастрофи» в одну мить овдовіла, то у відчай не впала і ясності розуму не втратила.

Те, що і Кріс Перший, і Кріс Другий утратили своїх батьків у космосі, хай і зовсім по-різному, здавалося якоюсь просто дикою насмішкою долі. Потім Флойд якось був ненадовго повернувся до свого, восьмирічного вже, сина, устигнувши стати для нього зовсім чужою людиною. Тим часом Кріс Другий, перш ніж утратити свого батька – і то назавжди, – знав його принаймні перші десять років свого життя.

А де ж Кріс Другий був тепер? Здається, ні Керолайн, ні Гелена, які нині встигли стати найкращими подругами, навіть не уявляли, на Землі він був чи десь у космосі. Але така ситуація була звична, лише поштівки зі штампом «БАЗА КЛАВІЙ» повідомили якось його родичів про перший політ Кріса на Місяць.

Та поштова картка, що її отримав тоді Флойд, і досі висіла на видному місці в нього над столом, прикріплена ізоляційною стрічкою. Кріс Другий мав не тільки гарне почуття гумору, а й відчуття історичного моменту. Ту поштівку, з відомою нині всьому світу, зробленою на місці розкопу в кратері Тихо Браге фотографією Моноліту, який височіє над фігурками у скафандрах, що стоять навколо, Кріс надіслав своєму дідові ще понад пів століття тому. Усі інші, крім нього, члени тієї групи відійшли вже в кращий світ, та й самого Моноліту на Місяці вже не було. У 2006 році, після запеклих суперечок, його доставили на Землю та встановили на площі перед головною будівлею ООН, від його надприродної подібності до якої в людей просто мурахи бігли спиною. Там Моноліт мав собою нагадувати родові людському, що той більше не сам-один у Всесвіті, а вже за п’ять років потому, коли в небі засвітився Люцифер, таке нагадування стало зайвим.

Коли Флойд обережно відклеював оту поштівку та засовував її до своєї кишені, пальці якось не дуже добре його слухались – у якийсь момент йому здалося навіть, що його права рука має власну волю і йому не підкоряється. Ця поштова картка, коли він сідатиме на «Юніверс», стане чи не єдиною його особистою річчю, яку він візьме з собою.

– Двадцять п’ять днів – ти повернешся ще до того, як ми помітимо, що тебе нема, – сказав Джеррі. – І, до речі, це правда, що з вами на борту буде Дмитрій?

– А-а, той козачок! – озвався Джордж, зневажливо та гучно пирхнувши носом. – Колись, іще у двадцять другому, я диригував його Другою симфонією.

– Це не тоді, коли під час виконання ларго[20] перша скрипка виригала?

– Ні, тоді грали Малера, а не Михайлóвича. І саме в той момент вступила «мідь»[21], так що ніхто нічого й не помітив, крім нещасного виконавця, що грав на тій самій тубі[22], в яку наблювали. Наступного дня він продав свій інструмент.

– Та ти щойно вигадав це!

– Авжеж. Та все ж переказуй старому пройді мої найщиріші вітання та запитай у нього, чи пам’ятає він той вечір, який ми провели у Відні?.. А хто ще з вами на борту?

– А я от чув нехороший поголос про рекрутерів, які у ваш екіпаж вербують людей обманом чи примусом, – задумливо промовив Джеррі.

– Той поголос – несусвітнє перебільшення, можу тебе запевнити. Усіх нас дібрав сер Лоренс особисто – за інтелект, тямущість, привабливість, харизму або ж іще за якусь позитивну чи корисну рису.

– Тобто не як «гарматне м’ясо», на один раз? А що в разі загибелі?

– Ну, якщо про це зайшла мова – нам усім довелося підписати один дещо принизливий юридичний документ, який обмежує наші права та звільняє «Космічні лінії Цунґа» від будь-якої можливої відповідальності. І, звісно ж, у тій їхній теці з документами є також і примірник, який підписав я.

– А чи є в нас шанс отримати якусь компенсацію за тебе, коли що? – з надією запитав Джордж.

– Ні, мої адвокати кажуть, що ту угоду обійти неможливо. Згідно з нею, Цунґ бере на себе зобов’язання лише доправити мене до комети Галлея та назад, забезпечити їжею, водою, повітрям і каютою «з виглядом на море», так би мовити.

– А що за це?

– Після повернення я мушу якнайкраще розрекламувати майбутні такі подорожі, з’явитися кілька разів на телебаченні, написати кілька статей – це цілком прийнятно за таку можливість, яка випадає раз за все життя. А-а, от іще: у дорозі я також маю розважати своїх колег-пасажирів, а вони – мене.

– Як? Піснями й танцями?

– Ну-у, я сподіваюся помучити нещасних слухачів вибраними місцями зі своїх спогадів. Проте не думаю, що мені вдасться скласти справжню конкуренцію професіоналам. Приміром, чи відомо вам, що на борту буде сама Іва Мерлін?

– Що-о? Як вони її вмовили полишити свою монастирську келію на Парк-авеню?

– Та їй, напевне, вже років сто, і… ой, вибач, Гею.

– Їй десь сімдесят, плюс-мінус п’ять.

– Який там мінус! Я був іще малюком, коли на екрани вийшов «Наполеон»!

По цих словах повисла довга пауза, бо вся трійця враз поринула в спогади, пов’язані з тим знаменитим фільмом. Хоча деякі критики і вважали найкращою її роллю роль Скарлетт О’Гари[23], але для широкої громадськості Іва Мерлін (уроджена Івлін Майлз, яка з’явилася на світ у Кардіффі, що в Південному Уельсі) і досі ототожнювалася переважно з Жозефіною[24]. Тоді, майже пів століття тому, той суперечливий епічний кінофільм на історичну тему, який зняв Дейвід Ґріффін, привів був французів просто у захват і вельми розлютив англійців, хоча тепер обидві сторони беззаперечно визнавали, що в той час режисер усе-таки дозволив своїй артистичній натурі доволі легковажно обійтися з історичною правдою, а особливо в разючих кінцевих кадрах зі сценою коронації імператора у Вестмінстерському абатстві[25].

– Це неймовірна удача для сера Лоренса, – задумливо промовив Джордж.

– Гадаю, за це слід похвалити й мене. Її батько був астроном і свого часу встиг попрацювати на мене, а вона завжди дуже цікавилася наукою. Тож я і зробив кілька відеодзвінків.

Гейвуд Флойд не вважав за потрібне додати, що він, як і значна частина представників роду людського, був закохався в Іву відразу ж, як на кіноекрани вийшов римейк «Звіяних вітром».

– Звісно ж, – продовжив він, – сер Лоренс був у захваті. Щоправда, спершу мені довелося його переконувати, що її інтерес до астрономії зовсім не дилетантський – інакше під час подорожі вона не знайде спільної мови з іншими пасажирами та членами екіпажу, а це буде катастрофа.

– І це мені нагадує, що… – озвався Джордж, дістаючи невеличкий пакунок, який він не дуже вдало ховав досі за спиною, – у нас тут для тебе є один малесенький подаруночок.

– Чи можу я його відкрити прямо зараз?

– Гадаєш, хай відкриває? – схвильовано запитав Джеррі в Джорджа.

– Ну, тоді обов’язково відкрию, – заявив Флойд, розв’язуючи яскраву зелену стрічку та розгортаючи папір.

Усередині в красивій рамці була репродукція картини. Хоча Флойд і не дуже знався на мистецтві, він пригадав, що бачив її й раніше. І, дійсно, хто ж таке забуде?

На ній був зображений імпровізований, збитий із того, що опинилося під рукою, пліт, який немилосердно підкидало на морських хвилях, а на ньому було повно напівголих людей, що рятувалися після кораблетрощі. Дехто з них, майже без ознак життя, готувався вже постати перед Творцем, а хтось відчайдушно махав якомусь судну десь на горизонті. Нижче був підпис:

А ще нижче красувалася приписка Джорджа та Джеррі: «Добратися туди – це тільки половина розваги». (Мовляв, не забудь потім, Флойде, добратися й назад.)

– Ви – просто пара справжнісіньких бестій! Як же я вас люблю! – схвильовано проказав Флойд, обнімаючи їх. І цієї миті на клавіатурі в Арчі жваво заблищала кнопка з написом «УВАГА» – час було йти.

Тиша, в якій його друзі залишили каюту, пролунала красномовніше за слова. І Гейвуд Флойд востаннє окинув оком це тісне приміщення, що майже половину його життя було для нього цілим Усесвітом.

Раптом він пригадав, як закінчується той вірш:

«Я жив щасливо і щасливо вмру».

Розділ 8. Зоряний флот

Сера Лоренса Цунґа не можна було назвати сентиментальною людиною. Він був надто великий космополіт, щоб серйозно сприймати патріотизм, хоча ще студентом останнього курсу якийсь час, зовсім недовго, і носив штучну, стилізовану під традиційну китайську, чоловічу кіску, як то було популярно за часів Третьої культурної революції. Проте реконструкція катастрофи «Цяня», яку Лоренс побачив у планетарії, зворушила його до глибини душі та спонукала перенаправити значну частину свого надзвичайно потужного впливу й енергії на космос.

Невдовзі він уже подорожував у вихідні дні на Місяць, а також призначив свого сина Чарлза (того, що коштував йому тридцять два мільйони солів) віцепрезидентом «Цунґ естрофрейт». Новостворена корпорація мала тільки дві невеликі ракети, які в чистому вигляді (без палива, пасажирів та будь-якого іншого вантажу) важили менше ніж тисячу тонн, запускалися спеціальною катапультою та мали прямоточні повітряно-реактивні двигуни, що працювали на водні. Уже скоро вони застаріють, але доти за їхньою допомогою Чарлз устигне накопичити певний досвід, що – як від початку був глибоко переконаний сер Лоренс – стане просто необхідним у наступні десятиліття. Космічна доба врешті-решт наставала по-справжньому.

Братів Райтів із їхнім першим у світі вдалим, хоч і коротким, польотом на допотопному літачку від настання ери дешевих і масових авіаперевезень відділяло всього лише трохи більше ніж пів століття; щоб упоратись із набагато важчим завданням – підкорити простори Сонячної системи, часу знадобилося десь удвічі більше.

Коли ще в 50-ті роки XX століття Луїс Альварез разом зі своєю командою відкрив каталізований мюонами синтез[26], це здавалося не більше за лабораторну цікавинку, яка становить лише теоретичний інтерес, без жодної практичної користі. Подібно до того, як свого часу великий лорд Резерфорд зневажливо був поставився до перспектив атомної енергетики, так і сам Альварез засумнівався, чи матиме коли-небудь практичне значення той «холодний термоядерний синтез». І дійсно, так і було аж до 2040 року, поки несподіване та цілком випадкове синтезування стабільних мюонно-водневих «сполук» не відкрило новий розділ в історії людства, точнісінько як відкриття нейтрона започаткувало колись Атомну еру.

Завдяки цьому в людства з’явилася можливість створювати невеличкі пересувні атомні електростанції з мінімальними вимогами до антирадіаційного захисту. Однак на той час у традиційні атомні електростанції були вкладені вже такі величезні кошти, що на світову енергосистему це вдосконалення спочатку не вплинуло, а от на космічних подорожах воно позначилось одразу ж. Його можна було порівняти хіба що з революцією в авіаперевезеннях, яку за сотню років перед тим спричинило винайдення реактивного двигуна.

Тепер, ставши енергетично незалежнішими, космічні апарати могли досягати значно більших швидкостей. Наприклад, тривалість польотів у Сонячній системі вимірювалася тепер тижнями, а не місяцями чи навіть роками, як раніше. Але мюонний двигун суттю своєю все ще залишався реактивним – такою собі поліпшеною ракетою, яка в загальних рисах нічим не відрізнялася від своїх «хімічних паливних» попередників. І цій ракеті для створення тяги потрібна була «робоча рідина». А найдешевша, найчистіша та найпідхожіша для цього з усіх «робочих рідин» була… звичайна вода.

«Пасіфік спейспорт», здавалося, браку цієї корисної субстанції не відчував. Але вже в наступному після нього порту заходу – на Місяці – ситуація складалася зовсім інакше. Жодна з місій: ні «Сервейор», ні «Аполло», ні «Лýна» – не виявила там навіть сліду води. Якщо на Місяці й була коли-небудь хоча б якась своя вода (найпевніше, звісно ж, у вигляді льоду), вона – через безперервне бомбардування метеоритами протягом минулих еонів – давно вже випарувалась і розпорошилась у просторах космосу.

У всякому разі, у це вірили селенологи, однак іще відтоді, як Галілей колись націлив був свій перший, зроблений власноруч, телескоп на Місяць, люди періодично помічали там докази протилежного. Деякі місячні гори впродовж кількох годин після настання світанку на самому Місяці блищали так сліпуче, немов були вкриті сніговими шапками. Найвідоміший випадок, пов’язаний із цим, трапився був, коли Вільям Гершель, батько сучасної астрономії, спостерігаючи якось удень за Місяцем, видима з Землі частина якого була саме оповита «місячною» ніччю, звернув увагу на неймовірно яскраве світіння на обідку величного кратера Аристарха й вирішив, що то вивергається вулкан. Та він помилявся: те, що він тоді побачив, було світлом із Землі, відбитим від тонкого та нестійкого шару паморозі на Місяці, що з водяного конденсату щоразу утворюється там за ті триста годин, протягом яких та ділянка поверхні супутника періодично буває у крижаному мороці.

Відкриття величезних покладів льоду під поверхнею ґрунту в долині Шретера, звивистого каньйону, який ішов від кратера Аристарха, докорінно зменшило кошторис космічних перельотів. Відтепер Місяць перетворювався на своєрідну заправну космічну станцію – і саме там, де це було потрібно: на самісінькому краєчку гравітаційного поля Землі, на самісінькому початку далекої подорожі до інших планет.

«Космос», найперший зореліт у космічному флоті Цунґа, передовсім був призначений для перевезення вантажів і пасажирів за маршрутом Земля – Місяць – Марс, а також – після доволі непростих та хитромудрих домовленостей, досягнутих із десятком організацій та урядів, – для тестування мюонного двигуна, який на той час усе ще залишався експериментальним. Побудований на космічних верфях, розташованих таки ж на Місяці, у Морі Дощів, той космічний корабель мав цілком достатню тягу, щоб без вантажу відірватися від поверхні супутника. Надалі ж він тільки літатиме від орбіти до орбіти й ніколи вже не торкнеться поверхні жодного небесного тіла. Маючи одвічну схильність до самореклами, сер Лоренс облаштував усе так, щоб перший політ його зорельота відбувся 4 жовтня 2057 року – на соту річницю запуску першого штучного супутника Землі.

За два роки до «Космосу» приєднався ще один зореліт – його сестра. Її назвали «Ґалексі»[27], і вона призначалася для польотів за маршрутом Земля – Юпітер. Цей зореліт мав уже достатню тягу, щоб сідати й злітати безпосередньо з будь-якого із супутників Юпітера, однак ціною значного жертвування корисним навантаженням. У разі потреби «Ґалексі» могла навіть повернутися на свій причал на Місяці для ремонту. Поза сумнівом, вона була найшвидшим транспортним засобом, який будь-коли створювала людина: якби, скажімо, «Ґалексі», наче в екстатичному та нестримному нападі оргазму, спалила, прискорюючись, ураз увесь запас свого палива, то досягла б швидкості тисячі кілометрів на секунду, яка перенесла б її від Землі до Юпітера за тиждень, а до найближчої зірки лише трохи більше ніж за десять тисяч років.

Третій корабель цього зоряного флоту – справжня відрада й гордість сера Лоренса – поєднував у собі все найкраще, що було застосоване під час будівництва двох його попередників. Але «Юніверс» від початку будували не для вантажоперевезень. Головним його призначенням було насамперед стати першим пасажирським круїзним лайнером на космічних лініях, що мали простягнутися аж до Сатурна, перлини всієї Сонячної системи.

Для першого польоту цього зорельота сер Лоренс запланував дещо ще приголомшливіше, але затримка з його будівництвом, спричинена суперечками з Місячним відділом Реформованої профспілки водіїв вантажного транспорту, ці його плани порушила. Часу залишалося тільки для проведення попередніх льотних випробувань та для сертифікації у Страховому товаристві Ллойда наприкінці 2060 року, після чого «Юніверс» одразу ж покинув навколоземну орбіту та вирушив на рандеву з кометою Галлея, яке вже от-от мало статися: комета ж бо нікого чекати не збиралася – навіть самого сера Лоренса Цунґа.

Розділ 9. Гора Зевс

Дослідницький супутник «Європа 6» перебував на орбіті вже майже п’ятнадцять років, значно перевищивши термін своєї придатності. І з цієї причини серед невеликої наукової спільноти Ганімеда точилася серйозна дискусія щодо того, чи не час нарешті той супутник замінити.

На супутнику був звичайний набір пристроїв для збору даних, і серед них – майже непотрібна нині система передавання зображення, бо тепер вона, хоча й перебувала досі в ідеальному робочому стані, зазвичай показувала Європу лише як суцільне хмарне місиво. Раз на тиждень команда науковців на Ганімеді, яка й без того мала багато іншої роботи, проглядала дані з того супутника «по діагоналі», упівока, після чого в неопрацьованому вигляді «відфутболювала» їх далі на Землю. І, правду кажучи, вони відчули б величезне полегшення, якби «Європа 6», нарешті, остаточно вийшла з ладу, і нестримний потік нікому не цікавих гігабайтів висох би остаточно.

Та ось, уперше за багато років, супутник передав щось украй цікаве.

– Орбіта сімдесят один дев’ятсот тридцять чотири, – сказав заступник головного астронома, звертаючись до ван дер Берґа, якого він покликав, щойно проглянувши отриману з того супутника чергову доволі велику купу даних. – Ось він підходить із «темного боку»… прямує простісінько на гору Зевс. Однак ми нічого не побачимо ще секунд десять.

Екран монітора, на якому відтворювався відеозапис, поки що залишався чорним, але ван дер Берґ і без того чудово уявляв собі крижаний пейзаж за тисячу кілометрів унизу під дослідницьким супутником «Європа 6», попід хмарною ковдрою навколо Європи, супутника Юпітера, який тепер уже й не Юпітер, а Люцифер. Уже за кілька годин те крижане царство освітить далеке Сонце, бо Європа робила повний оберт навколо власної осі приблизно за сім земних днів. «Темний бік» правильніше було б назвати «сутінковим», бо половину того часу він був доволі-таки непогано освітлений, але не зігрітий. Одначе ця неточна назва до тієї (завжди відвернутої від Люцифера) половини Європи прилипла намертво, тому що ґрунтувалася на відчуттях: «темний бік» Європи періодично бачив схід Сонця, проте ніколи не бачив сходу Люцифера.

А схід Сонця, тисячократно прискорений швидким переміщенням дослідного зонда назустріч світилу, ставав дедалі ближчим. І от ледве помітна смуга світла розділила екран монітора на дві частини – то із темряви проступив обрій.

Спалах світла на екрані був такий несподіваний і яскравий, що ван дер Берґу на мить здалося, ніби він спостерігає вибух атомної бомби. За якусь лише частку секунди (в міру того, як Сонце піднімалося над обрієм) той спалах приміряв на себе всі кольори веселки (по черзі, один за одним), а далі, коли Сонце «вистрибнуло» з-за гори вже повністю, набрав однорідно білого забарвлення – після чого згас, бо на оптичній системі увімкнулись автоматичні фільтри, які обмежували надмірний потік світла.

– Оце й усе. Шкода, що саме в ті хвилини на чергуванні не було оператора: він міг би направити камеру нижче й зняти надзвичайно чудову відеопанораму тієї гори, коли зонд пролітав над нею. Але я знав, що ти захочеш це побачити – хай навіть це й спростовує твою теорію.

– Як так? – запитав ван дер Берґ, більше розгублений, ніж роздосадуваний.

– Коли проглянеш цей запис іще раз і повільно, то побачиш, про що я. Усі оті розкішні веселкові спецефекти породжені не атмосферою, а самою горою. Таке може витворяти тільки лід. Або скло – що здається малоймовірним.

– Чому ж малоймовірним? От, приміром, вулкани пречудово можуть виробляти природне скло, щоправда, воно зазвичай чорне… Авжеж!

– Прошу? – не зрозумів астроном.

– Е-е… скажу точніше, коли перевірю всі дані. Але, гадаю, то міг би бути гірський кришталь – прозорий кварц. Із нього виготовляють чудові оптичні призми та лінзи. А є шанс побачити це ще коли-небудь?

– Боюся, що ні. То виявилося чисте везіння. Сонце, гора, камера – усе опинилося на одній лінії та в найпідхожіший час, коли над горою не було хмар. Таке не трапиться знову й за тисячу років.

– Однаково дякую… Надішлеш мені копію? Можеш не квапитись – я якраз вирушаю в експедицію до Перрайни[28] і все одно не зможу переглянути цей запис аж до повернення.

По цих словах ван дер Берґ видав короткий, наче винуватий, сміх і продовжив:

– А знаєш, якби то дійсно був гірський кришталь – то був би цілий статок, що міг би навіть допомогти нам повністю розрахуватися з боргами…

Але то, звісно ж, була абсолютно нездійсненна мрія. Хоч би які там чудеса чи скарби таїла в собі Європа, останнє повідомлення з «Діскавері» закривало людям доступ до них, схоже, назавжди. І за ті п’ятдесят років, які минули відтоді, ніщо не вказувало на те, що та заборона взагалі колись буде знята.

Розділ 10. Корабель дурнів

Перші сорок вісім годин подорожі Гейвуд Флойд усе ніяк не міг повірити власним очам, з яким комфортом та без обмежень у просторі була облаштована житлова зона на «Юніверсі» – просто якесь безглузде марнотратство, доведене до крайнощів. Одначе ж більшість його супутників сприймали це все як належне. Ті, хто раніше ніколи не покидав Землі, припускали навіть, що геть усі космічні кораблі саме такими й мають бути.

І тоді, щоб глянути на все це неупередженим оком, він пригадав історію повітроплавання. Упродовж свого життя йому випало бути свідком, точніше, учасником справжньої революції, яка вершилася в небі планети, що в ці хвилини поступово зникала за кормою лайнера. Між незграбним старим «Леоновим» та витонченим «Юніверсом» пролягло рівно п’ятдесят років. (Його відчуття просто відмовлялись у це повірити, але з арифметикою не посперечаєшся.)

І так само лише п’ятдесят років відокремлювало колись братів Райтів від перших реактивних авіалайнерів. Іще на початку того пів століття перші безстрашні авіатори у своїх величезних захисних окулярах, овіяні всіма скаженими вітрами у відкритих кабінках, «перестрибували» на допотопних «етажерках» з поля на поле, долаючи відносно невеликі відстані, а вже в кінці того періоду звичайнісінькі бабусі мирно спочивали собі в дрімоті десь у небі між континентами, летячи на швидкості тисяча кілометрів на годину.

Тож, мабуть, і йому також не слід було б дивуватися розкішному та вишуканому декору своєї особистої каюти чи навіть тому, що в його розпорядженні був стюард, який мав підтримувати її в належному порядку. Найбільше ж у номері-люксі Флойда вразило велетенського розміру оглядове вікно-ілюмінатор, і попервах він почувався доволі незатишно, коли думав про тонни повітря, що зсередини давили на те скло, по інший бік якого був безжальний космічний вакуум, готовий будь-якої миті висмоктати те повітря без останку разом із людьми.

Але най-найбільшим сюрпризом для Флойда, навіть зважаючи на те, що відповідна література, яку він прочитав заздалегідь і яка повинна була його до цього підготувати, виявилася наявність гравітації. «Юніверс» був перший космічний корабель в історії, який збудували для польоту з постійним прискоренням, за винятком тих кількох годин, коли на півдорозі зореліт мав зробити «розворот». При стандартних п’яти тисячах тонн води, залитих по вінця в його величезні паливні баки, він міг підтримувати одну десяту g[29] – не багато, але достатньо, щоб різні незакріплені предмети не літали безладно по каюті, а лишалися на місці. Особливо зручно це було під час споживання їжі, хоча пасажирам і знадобилось усе-таки кілька днів, щоб привчитися не розмішувати суп аж надто енергійно.

Уже протягом перших сорока восьми годин після того, як корабель почав віддалятися від Землі, людність «Юніверсу» остаточно розшарувалася на чотири окремі «соціальні» класи.

«Аристократію» становили капітан Сміт та підлеглий йому офіцерський склад зорельота. Далі йшли пасажири, а за ними корабельна команда – рядовий склад і стюарди. А ще далі «четвертий клас»…

«Четвертим класом» самі себе називали п’ятеро молодих дослідників космосу – спочатку жартома, а потім з деякою домішкою гіркоти. Коли Флойд порівняв їхні тісні та казна-як облаштовані «квартирки» зі своєю розкішною каютою, то сповна усвідомив їхнє становище й швидко (з власної волі) перетворився на посередника в доведенні їхніх скарг до капітана.

Та хоч би там як, коли врахувати всі «за» й «проти», вони не мали особливих підстав для невдоволення: у тому поспіху, з яким корабель готувався до польоту, спершу взагалі було неясно, чи знайдеться там бодай якесь місце для тих науковців та їхнього обладнання. Зате тепер вони могли бути впевнені, що обов’язково дочекаються того моменту, коли матимуть, нарешті, нагоду «передислокувати» своє приладдя поближче до комети – та й на неї саму, – як тільки настануть оті історичні дні, коли вона збиратиметься обігнути Сонце, щоб знову вирушити до найдальших околиць Сонячної системи. І тоді члени цієї команди дослідників здобудуть собі в цій подорожі добру репутацію серед науковців (що буде вельми корисно для їхньої кар’єри) – і вони не могли цього не розуміти. Тож починали скаржитися, тільки коли були дуже зморені або, наприклад, роздратовані неточною роботою свого обладнання: то на занадто шумну вентиляційну систему, то на вкрай тісні каюти, то на дивні коли-не-коли запахи невідомого походження. Але ні разу на якість їжі, що, із чим погоджувались усі, була просто неперевершена.

– Набагато краща, – запевнив якось капітан Сміт, – ніж мав Дарвін на «Біґлі»[30].

На що Віктор Вілліс, щойно йому ті слова переказали, відразу ж дотепно зауважив:

– Звідки він знає? І, до речі, командир «Біґла» по поверненні до Англії перерізав собі горло[31].

Такі висловлювання були дуже типові для Віктора, мабуть, найвідомішого на планеті популяризатора науки – з погляду його шанувальників – чи «попнауковця» – з погляду його не менш численних ганьбителів. Було б несправедливо називати їх ворогами: захоплення його талантами було повселюдне, хай навіть час від часу хтось і висловлював їх з неохотою та заздрістю. Його м’який середньотихоокеанський акцент (мешканців західних прибережних штатів США) та нестриману жестикуляцію, яку він видавав на камеру, пародіювали всі, кому не ліньки, а до того ж йому приписували заслугу (чи вину) у відродженні моди на довжелезні бороди.

– Людина, яка відрощує стільки волосся, – любили казати його критики, – напевне, має, що приховувати.

Вілліс, безумовно, був найупізнаваніший з усіх шістьох віпів, хоча сам Флойд, який давно вже не вважав себе знаменитістю, з іронією називав решту з цієї шістки «знаменитою п’ятіркою». Стосовно ж інших тих знаменитостей, то, приміром, Іва Мерлін і раніше, ще на Землі, – у ті рідкісні хвилини, коли часом вибиралася зі своєї квартири, – прогулювалася по Парк-авеню часто зовсім ніким не впізнаною. Тим часом Дмитрій Михайлович, на превеликий свій жаль, був на десять сантиметрів нижчий за середній зріст, і саме цим, мабуть, і можна було пояснити його пристрасть до оркестрів на тисячу виконавців – реальних чи синтезованих, – де він легко змішувався з оркестрантами, що ніяк не сприяло тому, щоб його образ став широковідомим.

До категорії «невпізнаваних знаменитостей» потрапили також і Кліффорд Ґрінберґ та Марґарет М’Бала, хоча це, безумовно, зміниться, коли вони повернуться на Землю. Перша людина, що колись висадилася на Меркурій, мала приємне, але нічим не примітне обличчя – із тих, які досить важко запам’ятати. До того ж відтоді, як про Кліффорда день і ніч без угаву тільки й ішлося в новинах, минуло вже тридцять років. Ну, а міс М’Балу значна більшість із мільйонів її читачів навряд чи впізнала б, бо та належала до тієї категорії письменників, що не захоплюються саморекламою на ток-шоу та автограф-сесіях.

Її літературна слава стала однією з сенсацій 40-х років XXI століття. Наукове дослідження грецької міфології зазвичай має мало шансів на те, щоб опинитись у списку бестселерів, але міс М’Бала перенесла вічні та невичерпні сюжети отих міфів в умови сучасної космічної епохи. Імена, які досі століттями були звичні хіба що для вух астрономів та антикознавців[32], нині були на язиках у кожної освіченої людини: тепер-бо чи не щодня приходили новини з Ганімеда, Каллісто, Іо, Титана, Япета чи то навіть з іще менш відомих широкому загалові світів, як-от Карме, Пасіфе, Гіперіон, Феба…

Та хоч би там як, а на книжку Марґарет чекав би щонайбільше лише скромний успіх, якби вона не здогадалася заглибитись у складне сімейне життя Юпітера-Зевса, «батька всіх богів» (а крім цього, і в багато інших моментів). До того ж ще й один геніальний редактор дуже вдало змінив попередню назву книжки «Вигляд з Олімпу» на «Пристрасті божі». Заздрісні ж теоретики зазвичай іменували цю книжку «Олімпійські фіґлі-міґлі», хоча в душі незмінно досадували, що написали її не вони.

Тож воно зовсім і не дивно, що саме Меґґі М. – як швидко охрестили її попутники – першою вжила вислів «корабель дурнів»[33]. А Віктор Вілліс із завзяттям підхопив його й скоро навіть виявив у ньому цікаву історичну паралель: майже століття тому сама Кетерін Енн Портер разом із групою науковців та письменників під кінець першої фази дослідження Місяця спостерігала з борту океанського лайнера за запуском «Аполлона 17».

– Я візьму це до уваги, – доволі недоброзичливим тоном проказала міс М’Бала, коли їй переповіли його міркування. – Можливо, настав час для третього варіанта. Але я розберусь із цим, звісно ж, тільки тоді, коли ми повернемося на Землю…

Розділ 11. Обман

А що стосувалося Рольфа ван дер Берґа, то минув далеко не один місяць, перш ніж він знову дістав змогу скерувати всі свої помисли та зусилля на гору Зевс. Підкорення Ганімеда було справою доволі нелегкою, і тому Рольф цілими тижнями не бував у своєму головному офісі на базі Дарданус, бо досліджував місцевість, де в майбутньому мала пролягти однорейкова залізниця «Гільгамеш – Осіріс»[34].

Географія поверхні третього та найбільшого з-посеред «галілеївських»[35] супутників Юпітера після вибуху тієї планети різко змінилася – та й досі продовжувала мінятися. Нововиникле сонце, яке розтопило льоди Європи, не гріло тут, за чотириста тисяч кілометрів від нього, так само сильно, але було достатньо тепле, щоб у центральній частині того боку Ганімеда, яка завжди була повернута до нової зірки, сформувати помірний клімат. Тепер тут були невеликі мілководні моря, а деякі навіть завбільшки з Середземне море, що на Землі, і простягалися вони аж до сорока градусів північної та південної широт Ганімеда. На його картах, створених іще у XX столітті «Вояджерами», з теперішнім його рельєфом не збігалося майже нічого. Танення вічної мерзлоти й спорадичне переміщення тектонічних плит, викликані тими ж припливними силами, що й на двох внутрішніх супутниках, перетворили поверхню нинішнього Ганімеда на кошмарний сон картографа.

Але саме ці чинники й зробили його справжнім раєм для планетарних інженерів. Це був чи не єдиний світ, за винятком посушливого та значно менш гостинного Марса, де, поза всяким сумнівом, одного чудового дня люди почнуть-таки ходити просто неба без скафандрів чи будь-яких інших засобів захисту. На Ганімеді виявилося задосить води, усіх життєво необхідних хімічних елементів і сполук, а ще там був і буде клімат, тепліший ніж на більшій частині Землі, в усякому разі, протягом того часу, поки світитиме Люцифер.

Найприємнішим же виявилося те, що тут більше не потрібні були скафандри, які закривали все тіло повністю: хоч атмосфера й залишалася ще непридатною для дихання, але була вже досить щільна, щоб можна було користуватися лише простими масками на обличчя та кисневими балонами. А за кілька десятків років – так пообіцяли мікробіологи, хоча конкретнішої дати й не називали – можна буде обійтись і без них. По всій поверхні Ганімеда вже були випущені штами бактерій, що виробляють кисень. Щоправда, більшість із них на цей момент загинула, але та частина, що вижила, тепер буквально процвітала. І нині ота крива, що на графіку аналізу складу кисню в атмосфері супутника повільно, але впевнено лізла вгору, була найпершим експонатом, який гордо демонстрували всім відвідувачам бази Дарданус.

За даними, які надходили з «Європи 6», ван дер Берґ припильновував іще доволі довго, бо сподівався, що одного дня, коли та пролітатиме над Зевсом, хмари розійдуться знову. Він чудово розумів, що шансів для цього майже не було, але, поки хоча б наймізерніший із них іще існував, Рольф навіть не намагався спробувати якийсь інший спосіб дослідити Європу та її знамениту гору. Він не поспішав, маючи й без того цілу купу важливіших справ, які вимагали першочергового розв’язання, та й до того ж відповіді на його питання могли виявитися цілком тривіальними й зовсім нецікавими.

А потім «Європа 6» зненацька взяла та й «відлетіла у кращий світ» (тобто припинила своє існування, загинула) – майже напевне, унаслідок випадкового зіткнення з метеоритом. Щодо цього, то Віктор Вілліс, ще перебуваючи на Землі, встиг був узяти інтерв’ю в «євронутих» – які вірили, що Європу, супутник Юпітера-Люцифера, заселила якась позаземна цивілізація, і які тепер просто ідеально замінили собою відомих раніше протягом останніх ста років своєю неадекватністю НЛО-фанатиків, – і цим, на думку багатьох, поставив сам себе у вкрай дурне становище. Так от, дехто з тих «євронутих» стверджував, що загибель зонда стала наслідком зловорожих дій з боку тієї інопланетної цивілізації на Європі, а той факт, що він без жодного втручання і так пропрацював аж п’ятнадцять років – майже вдвічі більше за свій проєктний термін, – анітрохи їх не бентежив. Віддаючи належне Вікторові, слід зазначити, що той приділив був цьому пункту особливу увагу та розбив ущент більшість інших доводів отих неадекватів. Та все ж таки всі тоді одноголосно вирішили, що він узагалі не повинен був надавати тим «євронутим» можливості висловлювати свої схиблені аргументи на весь світ.

Для ван дер Берґа, якому вельми подобалося, коли колеги називали його «впертим голландцем», і який робив усе можливе, щоб завжди й усюди відповідати такому описові, катастрофа «Європи 6» стала викликом, який він не міг не прийняти. А що звістку про те, що цей надзвичайно «говіркий» та давно набридлий усім зонд-довгожитель нарешті заткнувся, більшість сприйняла з невимовним полегшенням, то про фінансування нового дослідницького супутника взамін загиблого навіть не йшлося.

То що було робити? І ван дер Берґ сів собі та й став думку гадати, як далі гуляти. А що він був геолог, а не астрофізик, то минуло кілька днів, перш ніж до нього раптом дійшло, що весь цей час, відколи він уперше ступив на Ганімед, відповідь була просто в нього перед носом.

Африкаанс – одна з тих мов, що просто ідеально створені для лайки та прокльонів. І навіть якщо ви розмовляєте нею дуже ввічливо, то її звучання може збентежити й неприємно вразити випадкових слухачів, цнотливий слух яких нічого подібного цієї миті від вас не чекає. Отож за її допомогою ван дер Берґ кілька хвилин «повипускав пару», а потім зв’язався з обсерваторією, розташованою в Тіаматі, майже на самісінькому екваторі Ганімеда, звідки сліпучий крихітний диск Люцифера завжди й повсякчас можна було спостерігати прямо над головою.

Зазвичай астрофізики, до чиїх обов’язків входить мати справу з найграндіознішими та найразючішими в Усесвіті об’єктами, схильні проявляти неприховану зверхність до простих геологів, що присвячують своє життя якимось там заляпаним грязюкою штучкам на взір невеликих планеток і зовсім маленьких планетоїдів. Але тут, на найдальших рубежах освоєних людьми світів, усі одне одному допомагали, тож доктор Вілкінз не лише зацікавився пропозицією Рольфа, а й підтримав її.

Обсерваторію в Тіаматі спорудили з єдиною метою, яка й стала фактично однією з головних причин для створення бази на Ганімеді. Річ у тім, що вивчення Люцифера мало величезне значення не тільки для науковців-теоретиків, але й для інженерів-ядерників, метеорологів, океанографів, а також, не в останню чергу, для політиків і філософів. Думка про те, що десь існують собі створіння, яким до снаги перетворити планету на сонце, була така приголомшлива, що багато кому не давала вночі спати. І людство захотіло дізнатися про це все, що можливо, бо одного дня могла виникнути нагальна потреба повторити подібне… або ж не допустити його повторення.

І тому ось уже понад десять років обсерваторія в Тіаматі за допомогою всього наявного в ній обладнання вела спостереження за Люцифером, безперервно роблячи його спектральний аналіз у всьому електромагнетному діапазоні, а також активно зондуючи його радіолокатором через невигадливу антену-«тарілку», краями якої стали схили невеликого метеоритного кратера діаметром десь метрів сто.